Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Відносно України Другу світову війну можна поділити на два етапи. Перший розпочався 1 вересня 1939 р. після вторгнення німецьких військ у Польщу. Основна особливість цього етапу, який торкався лише Західної України, полягала в переході цих територій у підпорядкування нової влади, насамперед радянської. Другий етап -це напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. який тривав до осені 1944 року, коли нацистські війська були вигнані з України.
З початком війни, коли поразка Польщі стала очевидною, 17 вересня Червона Армія вступила у Східну Польщу, зайнявши майже всі землі, населені українцями. Польська держава перестала існувати.
З метою узаконення радянської влади на західноукраїнських землях наприкінці жовтня Народні збори у Львові прийняли декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною в складі СРСР.
У червні 1940 р. уряд СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Північну Буковину, де проживало переважно українське населення. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.
22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на СРСР. Початковий етап війни був вкрай несприятливий і трагічний для Радянського Союзу, гітлерівські війська швидко просувалися на Схід.
Після окупації Україна була поділена на декілька частин, які підпорядковувалися різним державам і різним адміністративним органам. Таким чином, Гітлер повністю знехтував національну цілісність України, розглядаючи її не як етнічну чи національну одиницю, а лише як країну необмежених економічних можливостей в інтересах Рейху
Гітлерівський план "Ост" передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток Райху, "життєвий простір" для колонізації представниками "вищої раси". Нацистська влада заборонила самочинну організацію керівництвом ОУН в Галичині українського державного правління і власної адміністрації на місцях, після чого націоналістичний рух України перейшов до підпільних дій проти німецьких загарбників. Натомість сюди прибула велика кількість чиновників німецької цивільної адміністрації з метою забезпечити цілковитий німецький контроль. Проте оскільки Україна була однією з останніх, завойованих Німеччиною, країн, то на неї припали лише гірші малоосвічені представники німецького чиновництва (колишні перукарі, ковбасники, ремісники і комерсанти), які мало що розуміли в питаннях державного управління чи політики. Вони грубо і несправедливо поводились із українським населенням, перетворюючи його на переконаних і розлючених ворогів Німеччини. Непорушним принципом нацистських властей було те, що на всі важливі адміністративні та господарські посади аж до повітового рівня призначали німців. Українцям дозволялося займати лише найнижчі адміністративні посади, такі як сільський староста, мер невеликого міста, дрібний поліцай.
Політика фашистів в Україні була безжалісною й необачною. Крім жорсткої економічної експлуатації, в результаті якої українська земля стала головним постачальником продуктів, нацисти вирішили використати українське населення як джерело примусової праці для недостатньо забезпеченої робітниками промисловості та сільського господарства Німеччини. За короткий час такої окупаційної політики, що грунтувалася на теорії расової вищості, українці стали вороже ставитися до фашистських загарбників.
Кінець грудня 1942 р. став початком вигнання німців з території України, який тривав до осені 1944 року. Українське населення з радістю зустрічало радянські війська, вбачаючи в них визволителів від кривавого фашистського гніту. Але досить швидко сподівання на краще стали розвіюватися. Відчуваючи слабкість своєї позиції в Україні, Сталін особливу увагу на завершальному етапі війни зосередив на відновленні всіх структур тоталітарної системи.
Відновлюючи контроль над усіма сферами життя України, керівництво СРСР пішло на деякі випробувані раніше пропагандистські кроки. Були створені додаткові українські комісаріати закордонних справ та оборони. Разом з іншими радянськими республіками УРСР отримала право (проте не реальну можливість) на дипломатичні стосунки з іноземними державами. Як і очікувалося, ці заходи були суто декларативними, адже власної армії Українська РСР не мала, незабаром припинив своє символічне та фіктивне існування наркомат оборони, а дипломатичні стосунки так і не було встановлено з жодною країною.
Післявоєнний період
Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Значно розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави. Україна, яка зазнала найбільших втрат у війні, стала однією з держав-засновниць ООН та членом багатьох міжнародних організацій.
Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, вона фактично залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої єдності братньої сім'ї народів.
Важливою складовою переходу до мирного життя стало відновлення радянських органів державної влади. Функції законодавчого органу республіки здійснювала Верховна Рада УРСР, вибори якої відбулись у грудні 1947 р. На місцях відновлювалися низові ланки державного управління - місцеві ради. Сталінський режим, забезпечуючи схвалення радами політичної лінії ВКП(б), використовував їх для узаконення своєї, по суті, необмеженої влади.
У1949 р. було затверджено прапор УРСР - червоно-синій - та її гімн, що мали символізувати державність України. Однак діяльність органів влади республіки визначалася центральними союзними структурами. Всі основні питання її життя вирішувались у Москві Сталіним та найближчим його оточенням.
У 1947 р. з приїздом в Україну Л.Кагановича (він змінив М. Хрущова на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У і з березня по грудень 1947 р. очолював найвище керівництво республіки) було задіяно на повну потужність увесь охоронно-репресивний механізм системи. Розгорнулася нещадна боротьба з "українським націоналізмом", безперервно мінялися й зазнавали утисків керівні кадри. Так, у 1949-1952 рр. за звинуваченням в українському націоналізмі з партії було виключено понад 22 тис. осіб, або 3% загальної чисельності. У західних областях України, де з приходом сталінського режиму було ліквідовано політичний плюралізм і багатопартійність" не припинялися масові депортації населення, проводилась примусова суспільна колективізація - у селян забирали майно й нещодавно отриману землю. Найбільших репресій і потужного тиску всього репресивного сталінського тоталітаризму зазнала Західна Україна, яка продовжувала боротися проти намагань інтегрувати її в радянську систему. Репресії серед цивільного населення здійснювались в ході боротьби проти військових формувань ОУН-УПА.
Жертвами беріївських репресій стали і десятки тисяч представників інших національностей. Крім того, в боях з бандерівцями загинуло понад 25 тис. військовослужбовців Червоної армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польських проблем була, вже згадувана "Операція Вісла" - в ході якої 140 тисяч українців були насильно виселені з Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя до польських районів, а загони УПА розгромлені, одна з ганебних сторінок діяльності сталінської тоталітарної системи. Жорстокий гніт дедалі посилювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні.