Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Конституція (лат. constitution - устрій, установлення) є стриж нем правової системи будь-якої демократичної держави. Прогресивні ідеї конституціоналізму як політичної системи, що спирається на конституцію, зародилися за умов феодалізму і були альтернативою необмеженому правлінню монархів.
Появу перших конституцій спричинили буржуазні революції і повалення феодалізму. Вони були покликані юридично оформити перемогу буржуазії і закріпити ос нови нової соціально-економічної та політичної організації суспільства. З часів прийняття перших конституцій і донині зарубіжні кон ституції еволюціонували в бік демократизації конституційного ма теріалу і ускладнення обсягу конституційного регулювання.
Конституція – це система правових норм, що мають вищу юридичну силу і регулюють основи організації самої держави та основи взаємовідносин між людиною, суспільством і держа вою.
Конституцію можна розглядати і у матеріальному, і у формаль ному значеннях.
Під конституцією у матеріальному значенні розу міють писаний акт, сукупність таких актів або конституційних зви чаїв, які закріплюють права та свободи людини й громадянина, ос нови суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, організацію влади й управління на місцях, державну символіку та столицю.
Конституція у формальному значенні – це закон або кілька законів, які мають найвищу юридичну силу щодо решти за конів даної країни. У цьому полягає юридична сутність конституції. Для зміни конституції чи доповнення її, на відміну від звичай них законів, встановлено особливий ускладнений порядок. Як пра вило, він закріплений у тексті конституції (наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 5 Конституції Республіки Болгарія, ст. 64 Конституції КНР).
Нині у зарубіжних країнах діють конституції, які були прий няті за самих різних часів:
- Конституція США 1787 p.,
- Конститу ція Французької Республіки 1958 p.,
- Конституція Куби 1976 p.,
- Конституція КНР 1982 p.,
- Конституція Республіки Болгарія 1991 p.,
- Конституція Російської Федерації 1993 р.
Юридична суть конституції полягає у тому, що вона є ос новним законом, який має найвищу юридичну силу.
Соціально-політична суть конституції визначається ре зультатом співвідношення політичних сил, що існували на мо мент її прийняття.
Соціальні функції конституції, тобто суспільне призна чення конституції і способи її реалізації:
юридична – «закон для законів»;
політична - закріплює устрій держави, її відносини з окремими людьми та їх групами, служить правовою основою політичної системи;
ідеологічна - найбільш авторитетний закон, котрий містить загальні цінності людини.
Загальні риси конституцій зарубіжних країн:
встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави;
встановлюють і закріплюють форму державного уст рою;
проголошують демократичні свободи громадян і підданих;
визначають принципи організації системи вищих ор ганів державної влади: глави держави, уряду, парла менту, в деяких державах вищого органу консти туційного нагляду.
2.Класифікація конституцій
Під юридичною конституцією розуміється певна систе ма правових норм, що закріплюють і регулюють вказане вище коло суспільних відносин.
Фактична конституція – це реально існуючі відносини.
Фіктивні конституції (точніше статті) виникають тоді, коли зафіксована в конституції норма на практиці не вико нується.
Конституції можна класифікувати за такими критеріями:
I. За часом (або тривалістю) дії:
постійні (необмежені у часі);
тимчасові (обмежені у часі).
II. За політичним режимом, що оформлюється:
демократичні;
недемократичні:
*авторитарні;
*тоталітарні.
III.За формою правління:
республіканські;
монархічні.
IV. За формою державно-територіального устрою:
федеративні (національні);
суб'єктів федерації.
V. За формою вираження волі засновника:
1) писані:
кодифіковані;
некодифіковані;
VI. За порядком прийняття:
октройовані;
«народні» (прийняті або на референдумі, або парламен том)
VII. За порядком внесення змін:
гнучкі;
жорсткі;
особливо жорсткі;
змішані.
Писані конституції – це єдиний акт (кодифікована консти туція) або кілька актів (некодифікована конституція) що ма ють вищу юридичну силу.
Абсолютна більшість конституцій зарубіжних країн – це конституції кодифіковані. Але є у сучасному світі кілька за рубіжних країн, основні закони яких за формою є некодификованими. Хрестоматійним прикладом такої конституції є конституція Швеції, котра бере свій початок з прийняття 1809 р. першого конституційного акту про форму правління. Цей акт іноді називали конституцією, хоча відповідну зна чущість за змістом і юридичною формою мали й деякі інші ак ти, запроваджені в XIX ст.: про престолонаслідування (1810 р.), про свободу друку (1812 р.) і про парламент (1810 p.). Усі вони були прийняті парламентом кваліфікова ною більшістю голосів. Саме сукупність названих чотирьох актів, на думку офіційних кіл, утворювала те, що було первісною конституцією Швеції.
З часом більшість із цих актів кілька разів змінювалася й доповнювалася, однак складові конституції Швеції номіналь но залишалися тими ж. На сьогодні чинну Конституцію цієї держави складають прийняті парламентом у лютому 1974 р. акти «Форма правління», «Акт про парламент» і «Акт про свободу друку». Саме цей рік вважається роком прийняття Кон ституції Швеції, четвертою складовою котрої є «Акт про пре столонаслідування 1810 р.» зі змінами та доповненнями.
Шведський досвід сприйняла й інша скандинавська країна – Фінляндія. Її конституція до кінця XX ст. складалася також з чотирьох парламентських актів, які були запровад жені в різні роки: «Форма правління 1919 р.», два акти щодо організації виконавчої та судової влади, прийняті в 1922 р., та «Акт про парламент 1928 p.». Однак 11 червня 1999 р. Фінляндія, прийнявши свою нову конституцію – «Ос новний закон Фінляндії», відмовилася від некодифікованої конституції.
Некодифікованою вважається також Конституція Австрії. Поняття конституції в цій країні, як правило, ототожнюється з Конституційним законом 1920 p., що регламентує питання державного устрою. Однак він не вичерпує змісту консти туційного регулювання в цій країні.
У Канаді поняття конституції асоціюється з сукупністю актів, частина з яких прямо названа конституційними закона ми, а решта є такими за своїм характером. Ці акти прийняті протягом 1867-1982 pp., причому більшість їх уведена парла ментом колишньої метрополії або октройована британським монархом.
Змішаними є конституції Великобританії і Нової Зеландії, які складаються із сукупності різних джерел конституційного права. У Великобританії – це парламентські акти (статути), судові прецеденти, конституційні угоди (правові звичаї), доктринальні джерела.
Доктринальні джерела – це погляди авторитетних вчених, до яких звертаються в тих випадках, коли прогалини в конституційному праві не можуть бути заповнені за допомогою названих вище джерел конституційного права.
Неписані конституції – це конституції, які не зафіксовані документально. На сьогодні таких немає.
3. Зміст конституції
Усі сучасні зарубіжні конституції постають, насамперед, як конституції прав і свобод людини - «конституції людини». Безпосереднє розширення прав і свобод виявилося в закріпленні багатьма зарубіжними конституціями права людини на охорону навколишнього середовища, одержання інформації, раціональне використання природних багатств і ресурсів країни, свободу нау кової діяльності тощо. За рівнем прав і свобод людини, закріпленим у конституції, можна робити висновок про демократичний і гуманістичний характер держави і суспільства. У цьому ж контексті слід розглядати й установлення при парламентах Великобританії, Франції, Іспанії, Австрії, Німеччини, Росії і багатьох інших держав посади уповноваженого з прав людини (омбудсмена).
Зарубіжні конституції закріплюють основи суспільного ладу, що
виявляються у проголошенні плюралізму форм власності, недотор канності інституту приватної власності, визнанні за державою регу люючої ролі в економічному житті, тощо).
Значну частину конституційного матеріалу відведено ви значенню форми правління (республіка, монархія) і форми дер жавного устрою (унітаризм, федералізм). Еволюція конституцій з питання взаємовідносин вищих державних органів полягає в закріпленні тенденції до посилення виконавчої влади за рахунок обмеження повноважень парламенту. Зарубіжними авторами вона сформульована як тенденція «від парламентаризму до міністеріалізму». Її конституційне підтвердження, без сумніву, тягне за собою порушення принципу поділу влади і простежується в кон ституціях Франції, Німеччини, Росії, деяких інших країн. Про конкретні прояви даної тенденції свідчать норми конституцій, які встановлюють делеговане законодавство (ст. 38 Конституції Французької Республіки, ст. 82 Конституції Іспанії), конструк тивний вотум (ст. 67 Основного Закону ФРН), надання вико навчій владі права на введення надзвичайного стану (ст. 16 Кон ституції Французької Республіки) тощо.
Особливістю конституцій, прийнятих у повоєнний період, стало регулювання інституту конституційного контролю (нагля ду). Вперше цей інститут був створений у США (1802 p.) і трива лий час функціонував лише в деяких країнах – Бразилії, Норвегії, Греції. Після Другої світової війни він став обов'язковим атрибу том усіх демократичних держав – Франції, Італії, Німеччини, Японії, Польщі, Росії та ін. Особливість європейської моделі цього інституту полягає в тому, що конституційний контроль покла дено не на звичайні суди (США, Японія), а на спеціально створені органи - Конституційну раду у Франції, Конституційний Суд в Італії, Федеральний конституційний суд у Німеччині тощо. За умов дедалі зростаючої кількості правових норм, розвитку деле гованого законодавства ризик їх суперечності та неконституцій ності постійно зростає. Усе це робить конституційну регламента цію даного інституту актуальною й доцільною.
Демократичною новелою конституційного розвитку зару біжних країн після Другої світової війни стало регулювання низ ки проблем з міжнародних відносин.
Це виявилося:
по-перше, у закріпленні миролюбного зовнішньополітичного курсу (ст. II Конституції Італійської Республіки 1947 р., ст. І Конституції Індії 1950 р., ст. 2 Конституції Греції 1975 p.);
по-друге, у визнанні де мократичних принципів міжнародного права (ст. 27 Конституції Республіки Болгарія 1991 p.);
по-третє, у закріпленні примату міжнародного права щодо внутрішнього права (ст. 10 Конституції Італійської Республіки);
по-четверте, у визначенні повноважень органів держави щодо укладення, ратифікації та денонсації міжна родних договорів (статті 93-96 Конституції Іспанії 1978 р.).
У світлі розгляду різних напрямів регулювання зарубіжними кон ституціями питань з міжнародних відносин на особливу увагу заслуговує ст. 9 Конституції Японії 1947 р. У ній не тільки прого лошується відмова японського народу «від війни як суверенного права нації», а і йдеться про роззброєння країни, зокрема: «...ніко ли наперед не створюватимуться сухопутні, морські та військо во-повітряні сили, так само, як і інші засоби війни. Право на ве дення державою війни не визнається». Дане положення консти туції значно вплинуло на подальший економічний розвиток країни. Японія, заощадивши на гонці озброєнь, здобула мож ливість за короткий час здійснити стрибок від напівфеодальної країни до сучасної держави з високорозвиненою економікою.
4. Форма і структура конституції
Під формою конституції розуміється спосіб організації та відбиття конституційних норм. Конституція може складатися з одного нормативного акта.
Якщо основний закон являє собою єдиний писаний акт, який регулює всі головні питання конститу ційного характеру, він є кодифікованою конституцією. Такими є конституції США, Німеччини, Іспанії, Японії, Болгарії, Китаю, Куби та ін. Якщо питання конституційного характеру регулюють ся кількома актами, така конституція належить до розряду некодифікованих. За приклад може правити Конституція Фінляндії, яка складається з чотирьох нормативних актів: «Форми правлін ня Фінляндії» 1919 р., «Акта про Едускунт» (парламент) 1928 p., «Акта про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради (уряд) і канцлера юстиції» 1922 р., «Акта про дер жавний суд» 1922 р. Усі перераховані акти мають вищу юридич ну силу. Аналогічні (некодифіковані) конституції діють у Вели кобританії, Швеції, Ізраїлі та інших державах.
Говорити про структуру конституції можна лише тоді, коли це стосується кодифікованих конституцій.
Умовно в них виділя ють:
преамбулу;
основну частину;
заключну частину;
перехідні положення;
додат кові положення.
Преамбула – це вступна частина конституції. У ній, зазвичай, викладені завдання, які сто ять перед країною, історичні умови прийняття конституції, про голошуються основні принципи, покладені в основу конститу ційного матеріалу, інколи декларуються права і свободи. Преам була може бути надзвичайно короткою (Конституція Республіки Вірменія 1995 p.), великою (Конституція Японії 1947 р.) або ж відсутньою зовсім (Конституція Греції 1975 p.). Усі преамбули мають ідеологічну спрямованість, містять ідеологічні настанови. Загальновизнано, що положення преамбули не є правовими нормами, за винятком тих, які проголошують права і свободи.
Основна частина конституції закріплює права і свободи громадян, основи суспільного ладу, організацію влади, управління і суду згідно з принципом поділу влади, а також організацію території держави.
У заключних, перехідних і додаткових положеннях встанов люється порядок набрання конституцією чинності, визначають ся терміни видання законів, до яких відсилає конституція (орга нічні закони), містяться норми тлумачення, зазначаються винят ки із загальних правил тощо.
5. Порядок прийняття ї зміни конституцій
У підготовці та прийнятті конституцій беруть участь найріз номанітніші соціально-класові, політичні, національні, релігійні та інші спільності й групи. Тому в кожній конституції знаходить відображення узгодження соціальних, економічних, політичних, національних та інших інтересів різних верств суспільства.
Із розвитком суспільства і через мінливе співвідношення полі тичних сил у ньому деякі конституційні положення можуть за старівати, а інші взагалі стають неможливими для реалізації. Та ким чином, частина конституційних норм є фіктивною. Це стано вище характерне для держав з авторитарним політичним режимом, але інколи трапляється і в демократичному суспільстві. Наприклад, ст. 38 Основного Закону ФРН 1949 р. поряд з інши ми принципами виборчого права проголошує принцип рівності, а «Закон про федеральні вибори в бундестаг» 1956 р. за редакцією 1993 р. дозволяє відхилення у чисельності населення виборчого округу до 33%, що є серйозним порушенням принципу рівності.
Особ ливий порядок зміни конституції зумовлений тим, що вона закріп лює основоположні засади життєдіяльності людини і суспільства. Можна сказати, що кожна конституція тримається на «трьох китах»:
а) правах і свободах людини;
б) формах власності – наріжному камені суспільного ладу;
в) організації верховної влади.
Характер і рівень усіх інших блоків суспільних відносин, що регулюються як самою кон ституцією, так і нормами інших галузей права, залежать від того, що являють собою ці три основоположні конституційні засади. Отже, не випадково у багатьох країнах конституцію називають основним законом, законом законів, найвищим авторитетом усього законодав ства.
Трапляються в зарубіжних конституціях і бланкетні норми (норми-посилання), але їх значно менше. Наприклад, ст. 63 Кон ституції Французької Республіки 1958 р. встановлює: «Органіч ний закон визначає порядок організації та діяльності Конститу ційної ради, процедуру, якої дотримуються в ній, і, зокрема, термін подання до неї протестів». Отже, дана норма французької кон ституції має суто посилальний характер.
Більшість із чинних зарубіжних конституцій розвинутих дер жав було прийнято демократичним шляхом. Одним з таких спо собів є підготовка і прийняття конституції установчими зборами.
Установчі збори – це виборний орган, який створюється з єдиною метою – підготувати і прийняти конституцію. Після виконання цьо го завдання збори розпускаються. Зрозуміло, що за такої мети до установчих зборів обираються фахівці з конституційного та інших галузей права, досвідчені політики тощо. Конституції, прийняті установчими зборами, характеризуються професіоналізмом підго товки та чіткістю структури і змісту; як правило, вони - найбільш демократичні. Після прийняття установчими зборами конституція може бути винесена на референдум. У такий спосіб були підготов лені і схвалені у ході референдуму Конституція Франції 1946 p., Конституція Італійської Республіки 1947 р. та ін.
Демократичними слід визнати підготовку і прийняття конституції парламентом, виборним представницьким органом. Так, Консти туція Іспанії 1978 р. була розроблена у підкомісії кортесів (парла менту), яка складалася з представників від семи політичних партій. Конституція була ухвалена на пленарних засіданнях парламенту, а потім – на загальнонаціональному референдумі. Парламентом була підготовлена і прийнята нині діюча Конституція Японії 1947 р.
Не можна залишити без уваги так звані октроїрувані консти туції і октроїрування як спосіб їх. Октроїрувана конституція – це конституція, подарована монархом народу країни. Така конституція розробляється у вузькому оточенні близьких монархові осіб і являє со бою підсумок компромісу між монархом і підприємницькими вер ствами суспільства.
Октроїрувані конституції були поширені в XIX ст. Класичним прикладом такої конституції слід визнати Конституцію Японії 1889 р. (Конституція Мейдзи), яка юридично оформила союз між монархією, вищою бюрократією, поміщиками та великою буржу азією країни. За наших часів існує лише кілька країн, в яких діють октроїрувані конституції, - це країни, де зберігається дуалістич на монархія як форма правління, наприклад Йорданія (Консти туція 1952 р.) і Непал (Конституція 1990 р.). В обох країнах вла да монарха залишається дуже сильною і впливовою, але все ж таки обмеженою конституцією.
У зв’язку зі змінами в суспільному житті, мінливим співвідно шенням політичних сил у країнах конституції потребують попра вок і доповнень або ж постає питання про прийняття нових кон ституцій. З погляду можливостей внесення поправок, доповнень і змін до конституцій їх можна розподілити на дві групи. Одну складають так звані «гнучкі» конституції, другу - «жорсткі». Гнучкі конституції змінюються і доповнюються у такий спосіб, як і звичайні закони. Кожний наступний закон, який містить кон ституційну норму, змінює або доповнює попередній, а прийняття його відбувається у тій послідовності, що й для попереднього. У такий спосіб змінюються і доповнюються всі некодифіковані кон ституції (Великобританії, Фінляндії, Ізраїлю та ін.).
Для жорстких конституцій встановлено особливий, дуже склад ний порядок внесення доповнень, змін і поправок. Зазвичай він закріплюється у тексті конституції, а сама жорсткість покликана забезпечити авторитет основного закону і стабільність конституц ійного ладу. Щодо суб'єктів права ініціативи конституційного пе регляду статей або розділів, то вони, як правило, такі самі, як і в звичайному законодавчому процесі. До розряду жорстких належать усі кодифіковані конституції (див., наприклад, ст. V Конституції США, ст. 89 Конституції Французької Республіки, ст. 138 Консти туції Італійської Республіки, ст. 96 Конституції Японії).
Спосіб прийняття конституції відіграє важливу роль у визначенні основних характеристик політичного і державного ладу конкретної країни. Певною мірою він впливає і на зміст самого основного закону. Це стосується і по рядку внесення змін до конституції.
Основні способи зміни конституцій і внесення до них по правок:
особливо жорсткі – Конституція США;
гнучкі - поєднують в собі риси названих вище способів.
Способи зміни конституції (передбачають реалізацію трьох стадій):
Конституція набирає чинності з моменту, що зазначений у її заключних положеннях або, рідше, у су провідному особливому законі. Перехідні положення консти туції можуть передбачати, що окремі її норми починають за стосовуватися пізніше — зазвичай після настання якої-небудь події (виборів та ін.).
Як правило, конституція набирає чинності на всій території держави. У випадку наступного приєднання до цієї держави яких-небудь нових частин із цього або іншого установленого особливим актом моменту конституція починає діяти й на їхніх територіях.
6. Органи конституційного контролю
Функція за хисту прав і свобод здійснюється органами конституційної юрисдикції шляхом використання трьох основних форм їхньої діяльності: за допомогою абстрактного, конкретного й індиві дуального контролю відповідності конституції й закріпленим у ній правам і свободам людини та громадянина законів та інших нормативних актів, а також судових і адміністратив них рішень.
Контроль — система відносин між органами публічної вла ди, за якої контролюючий орган може скасовувати акти підкон трольного органу.
Нагляд — система відносин, за якої наглядовий орган може лише звернути увагу піднаглядного органу на його помилку і принаймні призупинити дію його акта, але скасовувати або виправляти повинен сам піднаглядний орган.
Конституційний контроль — будь-яка форма перевірки на відповідність (несуперечність) конституції актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, що здійсню ють публічні функції або створені для участі в здійсненні пуб лічної влади.
Конституційний контроль можливий лише там, де діє пи сане право, у тому числі писані конституції, положення яких мають вищу юридичну силу порівняно з будь-якими іншими національними та місцевими правоположеннями.
Контролю щодо несуперечності конституційним (органіч ним) законам, підлягають звичайні закони, прийняті на ре ферендумі, внутрішньодержавні договори, акти виконавчої влади, акти самоврядування. Проводиться також перевірка відповідності національних законів міжнародним договорам. Крім того, здійснюється контроль актів і дій громадських об'єд нань, на які держава поклала певні владні функції (палата ви робників певних товарів може видавати сертифікати і допуска ти при цьому дискримінацію). Межі конституційного контро лю охоплюють також створення та діяльність політичних гро мадських об'єднань, політичних партій.
Отже, контроль — це перевірка на відповідність конституції дій посадових осіб — президента, членів уряду, верховних суддів.
Конституційний контроль здійснюється й у формі індивіду альної або колективної скарги, що передбачає наділення інди віда — суб'єкта прав і свобод людини, а також різних об'єднань громадян, юридичних осіб правом подавати в конституційний суд скарги про порушення своїх прав і свобод законами, нор мативними актами, судовими рішеннями. Конституційна скарга виступає як важливий правовий засіб захисту індивіда від сваволі держави.
Залежно від конститу ційних рішень такими органами можуть бути:
а) глава держа ви, парламент, уряд, суди загальної юрисдикції, адміністра тивні суди;
б) спеціалізовані органи конституційного контро лю, до яких входять або судові (наприклад, конституційна юстиція в багатьох європейських країнах), або квазісудові органи (наприклад, Конституційна рада у Франції та інших країнах).
Конституційний контроль, здійснюваний президентом, пар ламентом, урядом і подібними до них органами, називається іноді політичним, тому що зазначені органи здійснюють полі тичну діяльність.
Спеціалізовані судові органи конституційного контролю час то мають також інші повноваження — реалізують конститу ційну відповідальність вищих посадових осіб держави, висту пають як виборчі суди, дають офіційне тлумачення конституції тощо.
У деяких мусульманських державах органи конституцій ного контролю складаються зі звичайних мусульманських юристів, усе законодавство перевіряється в таких країнах на предмет відповідності його критеріям ісламу.