Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Навчально-методична карта лекції
Тема лекції Утворення ЗУНР. Акт злуки УНР і ЗУНР. Доба Директорії.
Курс 1
Спеціальність
Кількість навчальних годин: 2 години
а) навчальні: аналізувати події утворення ЗУНР та причини створення Директорії.
б) виховна: сприяти зацікавленню учнів становленню Української держави.
3. план та організаційна структура лекції.
|
Основні етапи лекції та їх зміст |
Тип лекції, методи і засоби активізації студентів, обладнання |
Розподіл часу у % |
|
Підготовчий етап Визначення навчальних цілей і мотивація Основний етап План виконання лекційного матеріалу Заключний етап |
Комбінована лекція із застосуванням підручника
Закріплення матеріалу за допомогою опитування |
В умовах наближення поразки Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні в західноукраїнських землях почав наростати рух за національне самовизначення та формування української держави.
На початку жовтня політичні сили Галичини, прогнозуючи зміну влади, розгорнули підготовку до створення української адміністрації в краї. 19 жовтня 1918 р. у Львові відбулися загальні збори політичних і громадських діячів Галичини і Буковини на яких було обрано Українську Національну раду. До неї увійшли всі українські депутати, обрані до австрійського парламенту, депутати крайових сеймів та по три представники від кожної української політичної партії. Українська Національна рада прийняла постанову про утворення на українських етнічних землях Української держави. Вона проголосила, що претендує на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну Буковину і Закарпаття. Учасники зібрання прийняли рішення розпочати роботу з підготовки конституції української держави.
13 листопада 1918 р. Українська Національна рада проголосила Західноукраїнську Народну республіку (ЗУНР). Територія республіки становила 70 тис. кв. км з населенням 6 млн. чол. Було затверджено герб держави – золотий лев на синьому тлі та блакитно-жовтий прапор. Президентом ЗУНР став голова Національної ради Євген Петрушевич.
Вищим законодавчим органом ЗУНР стала Українська Національна рада. Вона утворила Державний секретаріат – виконавчий орган влади республіки. Його очолив лідер впливової Національно-демократичної партії К.Левицький, відомий громадськості як досвідчений юрист. Упродовж багатьох років К.Левицький очолював у Львові Товариство українських правників, обирався до австрійського парламенту, керував діяльністю Українського парламентського клубу у Відні.
Більшість депутатів Української Національної ради не поділяли ідей соціалізму. Вони стояли на національно-ліберальних позиціях і надавали перевагу розбудові держави шляхом реформ, а не революційної боротьби. На відміну від лідерів УНР, політичні діячі ЗУНР не захоплювались популізмом і декларативними заявами, а діяли професійно, спираючись на закони і не обминали соціальних та економічних проблем. У перші дні після проголошення ЗУНР було прийнято ряд важливих законів, спрямованих на становлення державно-політичного і економічного життя республіки. Серед них: закон про організацію війська, закон про адміністрацію, закон про судочинство. Згодом були прийняті закони про громадянство, про земельну реформу та ін.
Центральні органи Західноукраїнської Народної республіки мали міцний зв’язок з розгалуженою, добре організованою системою місцевого управління, яка користувалася серед населення повагою і авторитетом.
Національні меншини відреагували на створення української держави по різному. Більшість польського населення поставилось до ЗУНР ворожо, оскільки підтримувало ідею створення Великої Польщі, в межах якої мали бути і західноукраїнські землі. Євреї намагалися не втручатися в польсько-український конфлікт, дотримуючись нейтралітету у боротьбі за українську державність. Але згодом, після вчинення польськими солдатами єврейських погромів, вони почали схилятися до співпраці з українською владою, яка надала національним меншинам третину депутатських місць у своєму парламенті.
Уряд ЗУНР добре розумів, що відстояти свої інтереси у боротьбі з поляками можливо лише при наявності професійної армії. Завдання з її створення було покладено на Державний секретаріат військових справ. Основою Української Галицької армії (УГА) стали військові частини – учасники Листопадового повстання у Львові 1918 р. та два бойові курені Легіону УСС, які прибули з Буковини. Згодом до них почали приєднуватися робітники, студенти і навіть патріотично налаштована молодь з Наддніпрянської України. Найбільшою проблемою для УГА став брак старших офіцерських кадрів, особливо штабних, які б мали вищу військову освіту та досвід планування операцій.
Перші військові частини створювалися стихійно. Вони мали напівпартизанський характер і самостійно дбали про забезпечення особового складу продовольством і боєприпасами. Однак на початку січня 1919 р. було проведено реорганізацію збройних сил ЗУНР у регулярну армію. Усі військові формування були зведені до трьох корпусів. Кожний з них мав по чотири бригади, що складались з піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв’язку, технічної сотні і допоміжних одиниць. Загальна мобілізація і формування нових військових частин відбувалися швидко та організовано і до весни 1919 р. у складі УГА нараховувалось 126 тис. старшин і вояків, у тому числі 52 тис. тих, хто воювали на фронті.
Таким чином, боротьба за самовизначення західноукраїнського населення завершилася створенням власної національної держави. До її будівництва було залучено багато політичних партій та рухів. У розбудові ЗУНР брали участь різні верстви українського населення, у тому числі національні меншини. Виважена політика нової влади сприяла уникненню гострих соціальних конфліктів.
Злука УНР і ЗУНР
Становлення ЗУНР відбувалося у складній міжнародній ситуації. Антанта підтримувала відродження Польщі, намагаючись перетворити її у санітарний кордон між Західною Європою і більшовицькою Росією. Поляки, спираючись на допомогу Антанти, почали підпорядковувати собі західноукраїнські землі. 21 листопада 1918 р. польські війська захопили Львів. Уряд змушений був переїхати спочатку до Тернополя, а через місяць до Станіслава (тепер Івано-Франківськ).
У грудні 1918 - січні 1919 рр. збройні сили ЗУНР вели виснажливі бої з поляками, але ні одна із сторін не могла взяти гору. За цих обставин уряд, намагаючись зміцнити свої позиції та реалізувати споконвічне прагнення співвітчизників поєднати українські землі в межах однієї держави, направив делегацію до Києва. Цьому передувала майже двохмісячна клопітка підготовча робота із узгодження умов об’єднання УНР і ЗУНР.
22 січня 1919 р. Директорія УНР видала Універсал про злиття Галичини, Буковини, Угорської Русі та Наддніпрянської України у єдину державу – Українську Народну республіку. Того ж дня на Софійському майдані в Києві був урочисто оприлюднений акт Злуки, що здійснював мрію багатьох поколінь українців про створення суверенної Соборної України.
Українсько-польська війна
У січні-лютому 1919 р. українські збройні формування розгорнули активні бої за визволення Львова від поляків, які утримували його ще з осені минулого року.
З цією метою була спланована Вовчухівська операція, що почалася 16 лютого 1919 р. Вже через три дні українські формування взяли місто в облогу. Для поляків склалася критична ситуація. Але у справу втрутилася Антанта. Вона відправила до Львова місію для переговорів з українським урядом. Делегація почала вимагати від українців припинити наступ і укласти перемир’я на фронті. Керівництво ЗУНР, виступаючи за мирне розв’язання польсько-українського конфлікту, погодилося на це. Однак у подальшому, місія в ультимативній формі стала наполягати на розмежуванні західноукраїнських земель так, щоб до Польщі відійшло 40% території Східної Галичини, у тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Українська сторона відкинула ці ганебні пропозиції і відновила наступ на фронті. В ході кровопролитних боїв українські підрозділи розгромили поляків в районі Вовчухів. Проте, розвинути свій успіх вони не змогли. Поляки вдало скористалися перемир’ям, перегрупували свої війська і перейшли у контрнаступ. Виснажені тривалими боями українські частини відступили, звільнити Львів вони так і не змогли.
Отже, втручання Антанти у польсько-український конфлікт тільки посилило його. Західноукраїнські землі стали ареною нових жорстоких боїв.
У квітні 1919 р. до Польщі з Франції прибула добре озброєна армія генерала Ю.Галлера, яка нараховувала 100 тис. чол. Вона призначалася для боротьби з більшовиками, але польський уряд використав її проти Галицької армії.
15 травня Польща розпочала наступ по всьому фронту. Українська галицька армія поступалася полякам і відступила на схід. 24 травня в тил українським воякам вдарили румунські війська. Вони окупували Покуття разом із Коломиєю і Снятином. УГА опинилась затиснутою біля Чорткова на південному сході Галичини. У цей критичний момент президенту Є.Петрушевичу були надані надзвичайні права диктатора. Він зумів навести порядок у військах і припинив анархію. Галицька армія провела Чортківську наступальну операцію і заволоділа Тернополем, а згодом Ожидовом і Белзцем. Але наступальні бої вичерпали останні сили галичан, до того ж вони постійно відчували брак набоїв та зброї. УГА перейшла до оборони. Поляки перекинули на цю ділянку фронту кілька нових добре озброєних дивізій і прорвали український фронт. Українська галицька армія вимушена була переправитися на лівий берег ріки Збруч, де згодом об’єдналася з Армією УНР. Вся територія ЗУНР була окупована Польщею.
Поглинення Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття іноземними державами
Після поразки Австро-Угорщини влада у Буковині перейшла до новоствореного Українського крайового комітету. З листопада 1918 р. за його ініціативою відбулося Народне віче, на якому депутати прийняли рішення приєднати землі краю до Західноукраїнської Народної Республіки.
Президентом краю став О.Полович. Проте Румунія відразу відреагувала на ці події і ввела свої війська у Північну Буковину. Згодом командування окупаційних військ ініціювало проведення так званого Генерального конгресу, який складався з румунів. Конгрес проголосив об’єднання Буковини з Румунією. Остання, узгодила з Антантою свою позицію і заручилася її повною підтримкою. За період румунської окупації були скасовані всі автономні права Буковини.
У січні 1918 р. об’єктом румунської експансії стала Бессарабія. А в листопаді того ж року під тиском окупантів бессарабський парламент проголосував за приєднання до Румунії. Щоправда, деякі українські депутати виступили проти цього рішення, але вони були заарештовані за це румунською владою, а згодом розстріляні. Жорстокість окупантів викликала серед українського населення активний протест. У січні 1919 р. у Північній Бессарабії (на Хотинщині) сталося повстання проти окупантів. Повстанці, спираючись на підтримку УНР, за кілька днів повністю звільнили свій край від румунських військ і встановили владу Хотинської Директорії. Але згодом Румунія, підтягнувши значні сили розбила українські загони. Близько 4 тис. повстанців разом з 50 тис. біженців під натиском ворога перейшли за Дністер на Поділля.
Після розвалу Австро-Угорщини більшість українського населення Закарпаття висловилася за об’єднання з УНР. Таке рішення не було випадковим, оскільки значна кількість українських громадських діячів була тісно пов’язана з політичним життям не тільки ЗУНР, а й Наддніпрянської України. Делегати від Закарпаття брали участь у роботі Української Національної ради та Трудового конгресу в Києві. У травні 1919 р. українська громадськість Закарпаття створила Центральну Руську (Українську) Народну раду. Але вона не змогла витримати тиску представництва США, яке вимагало об’єднати Закарпаття з Чехословаччиною.
Таким чином, усі спроби відстояти самостійність західноукраїнських земель в межах єдиної Української держави завершилися поразкою.
У травні 1918 р. партії про соціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз) . 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С. Петлюрою.
Петлюра Симон Васильович (1879—1926) — державний, політичний військовий діяч, літератор, публіцист. Народився в Полтаві в сім'ї міщан козацького походження. Освіту здобув у Полтавській духовній семінари Член РУП з 1900 р. (з 1905 — УСДРП). За участь в українському національному русі зазнавав переслідувань. До Першої світової війни займався журналістикою. В1912—1917 pp. разом з О. Саліковським редагував журнал «Украинская жизнь». У 1916—1917 pp. — заступник уповноваженого «Союзу земств» на Західному фронті. 28 червня 1917 р. призначений Центральною Радою на посаду генерального секретаря військових справ. 31 грудня 1917 p., не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату, вийшов з уряду. В СІЧНІ 1918 р. перед загрозою більшовицького наступу виїхав на Лівобережжя для створення «Українського Гайдамацького Коша Слобідської України», який відіграв головну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького повстання в МІСТІ. ПІСЛЯ гетьманського перевороту очолював Всеукраїнський союз земств. Перебував у опозиції до уряду гетьмана П. Скоропадського, був заарештований. 14 жовтня 1918 р. виїхав до Білої Церкви, звідки керував антигетьманським виступом. Стає членом Директори, очолює Армію УНР. Після відступу військ УНРз Києва і виїзду В. Винниченка за кордон став Головою Директорії (11 лютого 1919), перервавши членство в УСДРП. Протягом 1919 р. керує боротьбою проти червоних і денікінських військ. У 1920 р. очолює війська УНР, які разом з польськими силами вступають в Україну. Внаслідок невдачі наступу і договору між РСФРР та Польщею виводить свої війська за Збруч, де вони були інтерновані польською владою. На еміграції перебував у Польщі, згодом (1923) у Будапешті, потім у ВІДНІ, Женеві. 25 травня 1926 р. був убитий в Парижі агентом НКВС Шварцбартом.
Наприкінці 1920 р. Директорія остаточно втрачає контроль над територією України і С. Петлюра емігрує за кордон. Якими ж були сильні сторони Директорії, що дали змогу їй прийти до влади? Прихід Директорії до влади був забезпечений вдало вибраним моментом для атаки на гетьманський режим, адже саме в середині листопада 1918 р. П. Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка потерпіла поразку у війні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс.
Уміло нейтралізувавши німців (було укладено угоду про нейтралітет з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за Січовими стрільцями Є. Коновальця на бік повсталих досить швидко перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Момент захоплення влади був кульмінацією її успіху. Саме тоді чітко виявилися сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоч і на короткий період, стала виразником інтересів більшості населення. її виступ, який на початку багато хто вважав авантюрою, досяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух проти політики гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. осіб, за іншими даними — навіть 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча і різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів — В. Винниченка, С. Петлюру, М. Шаповала, М. Перша та ін. Це дало змогу сформувати, хоча і не монолітний, але сильний антигетьманський фронт. Чому ж Директорії не вдалося надовго втримати владу? Опозиція П. Скоропадському складалася з політичних угруповань, які мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики Директорії . 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалася недоторканою. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату для його здійснення посилювали соціальне напруження та невизначеність ситуації.
Не сприяли консолідації суспільства і хвиля арештів, і безрозбірливе закриття утворених за гетьмана установ (існував навіть проект закриття Академії Наук «як витвору гетьманату»), заборона вживання російської мови і позбавлення політичних прав усієї інтелігенції. Внаслідок цього Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада суттєво послаблювалася і відсутністю чіткої моделі державотворення. На цю роль тоді претендували три форми суспільної організації: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура. За час свого існування Директорія тією чи іншою мірою апробувала кожну з цих моделей, але обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес був покликаний виконати роль Установчих зборів і визначити форму державної влади в Україні. Враховуючи ускладнення воєнно-політичної ситуації, він тимчасово віддав усю повноту влади Директорії, яка надалі під тиском обставин перетворилася на особисту диктатуру С. Петлюри. Елемент дезорганізації вносило й особисте протистояння лідерів, відсутність єдності щодо першочергових завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали «радянську платформу», виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення незалежності держави через посилення армії та її адміністративних органів. Між тим час вирішального вибору орієнтації для Директорії наближався, адже повалення гетьманату та відновлення УНР зовсім не означали, що припинилася боротьба різних сил за Україну і на теренах України. Радянська Росія не полишала думки про встановлення свого контролю над таким стратегічно важливим для її життєдіяльності регіоном. І знову, як у попередній період, було обрано модель війни з використанням своєрідного «троянського коня» — наприкінці листопада 1918 р. у Курську під патронатом Раднаркому РСФРР утворився Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. П'ятаковим.
Наступним кроком для підготовки вторгнення радянських військ на українську територію стала публікація 24 грудня 1918 р. в газеті «Известия» — органі ВЦВК — циркуляра Наркомату закордонних справ РСФРР про те, що внаслідок анулювання Брестського мирного договору РНК РСФРР більше не визнає Україну як самостійну державу і припиняє діяльність всіх представницьких установ України на своїй території. Ці дипломатичні маневри розв'язали руки Раднаркомові РСФРР, створили сприятливі умови для вторгнення радянських військ в Україну. Воно супроводжувалося вибухами робітничих повстань у містах та активізацією отаманщини в сільській місцевості. Всі спроби Директорії зупинити агресію дипломатичним шляхом були марними. Ноти протесту уряду УНР розбивалися об безапеляційність Раднаркому, який заявив, що «ніякого війська Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Вичерпавши всі можливості дипломатичного впливу на Раднарком, Директорія була змушена 16 січня 1919 р. офіційно оголосити стан війни з РСФРР. Тим часом радянські війська дедалі більше заглиблювалися в українську територію, ведучи водночас наступ на Полтаву, Катеринослав і Донбас. їхня загальна чисельність була порівняно незначною (не перевищувала 11 тис. осіб), але вони спиралися на підтримку більшовицького партизанського руху. Крім того, на ситуацію в Україні у цей час суттєво впливав розквіт отаманщини. Вже в січні 1919 р. два колишніх петлюрівських отамани Григор'єв і Зелений оголосили про свій перехід на радянські позиції і розпочали партизанську боротьбу проти Директорії. У їхніх загонах налічувалося майже 50 тис. бійців. Катеринославська губернія була своєрідним епіцентром діяльності збройних формувань Махна, який не визнавав уряду Директорії. Характерними ознаками цього періоду були прогресуючий параліч влади; наростаючий безлад; єврейські погроми; зростання масштабів отаманщини, яка, охоплюючи дедалі більші території, затягуючи у свій вир нових і нових бранців, перетворилася на потужний дестабілізуючий чинник, що ослаблював Директорію зсередини. Опинившись у критичній ситуації, Директорія намагалася низкою дипломатичних кроків (спроби налагодження контактів з Антантою, проголошення Акта возз'єднання УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) тощо) вивести державу з політичної ізоляції, знайти засоби для зміцнення власних дипломатичних, фінансових та воєнних позицій. Проте ці кроки були безуспішними. Безперспективним виявився курс на союз з Антантою, яка робила ставку на відновлення «единой и неделимой» небільшовицької Великої Росії, а отже, на підтримку Добровольчої армії. За цих обставин УНР цікавила Антанту лише тією мірою, якою її можна було використати в боротьбі з більшовиками. Відставки зі своїх постів В. Винниченка та В. Чехівського на вимогу французького командування в Одесі, укладення попередньої угоди про спільну боротьбу Антанти та УНР проти радянських військ (цей документ так і не було реалізовано на практиці) дедалі більше віддаляли Директорію від проголошених революційних гасел, звужуючи її соціальну базу. Не виправдав сподівань і акт возз'єднання, який значною мірою мав формальний характер, адже як УНР, так і ЗУНР не мали реальних сил, щоб посилити інтеграцію та боронити свою державність, до того ж між двома республіками існували суттєві розбіжності в політичних позиціях та орієнтації на міжнародній арені.
У ході збройного протистояння дедалі очевиднішою ставала ще одна слабка сторона Директорії — погано підготовлена та організована «тануча майже на очах» армія. Під час падіння гетьманату Директорія мала 100-тисячну армію, а перед здачею Києва, наприкінці січня 1919 p. , могла розраховувати лише на 21 тис. бійців. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил, ця армія не могла бути ні міцною, ні боєздатною. Недарма один із сучасників іронічно, але досить влучно її назвав «імпровізованою армією». Крім вказаних факторів, у її подальшому розвалі значну роль відіграли нестача матеріального постачання та озброєння, недостатнє фінансування, незадовільний санітарний стан тощо. Після того, як радянські війська 12 січня захопили Чернігів, 19 січня — Полтаву, а 27 січня — Катеринослав, поразка Директорії стала очевидною. 5 лютого 1919 р. війська УНР залишають Київ, а навесні цього року радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.
Отже, приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика; відсутність моделі державотворення, яка б відповідала тогочасним реаліям; протистояння політичних лідерів; катастрофічно слабіюча армія; міжнародна ізоляція; втрата контролю за розвитком подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматися при владі та утвердити незалежну УНР.