Тема 7 Мистецтво презентації 1
Работа добавлена на сайт samzan.net:
9
Тема 7. Мистецтво презентації
1. Публічний виступ
2. Мистецтво аргументації
3. Презентація як різновид публічного мовлення
4. Культура сприймання публічного виступу.
5. Види запитань
1. Публічний виступ
Поняття «ораторське мистецтво», або «красномовство», має два значення:
1. вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої - інформувати та переконувати аудиторію засобами живого слова;
2. високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.
Особливим жанровим різновидом мовленнєвої діяльності, своєрідним за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також якісними ознаками є публічний виступ – усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У ньому найповніше реалізується система мисленнєво-мовленнєвих дій – уміле використання форм людського мислення (логічно-образного) та мовних засобів вираження.
Залежно від змісту, призначення, способу проголошення й обставин спілкування виділяють такі жанри публічного виступу: доповідь, промова, виступ, повідомлення.
1. Доповідь – найпоширеніша форма публічного виступу, важливий елемент системи зв'язків із громадськістю, яка порушує проблеми, що потребують розв'язання. Види доповідей:
- Політична доповідь – різновид доповіді з політичних питань, у ній з'ясовуються сутність, причини, наслідки певної політичної події, розкриваються шляхи розвитку суспільства.
- Ділова доповідь – це офіційне повідомлення про шляхи розв'язання окремих виробничих питань життя і діяльності певного колективу, організації.
- Звітна доповідь – це доповідь, у якій повідомляється про роботу, виконану особою чи колективом за певний період.
- Наукова доповідь – це доповідь, яка узагальнює наукову інформацію, досягнення, відкриття та результати наукових досліджень. Такі доповіді виголошують на різноманітних наукових зібраннях – конференціях, симпозіумах тощо.
2. Промова – заздалегідь підготовлений публічний виступ на певну актуальну тему, звернений до широкого загалу. Розрізняють розважальні, інформаційні, агітаційні, вітальні промови.
3. Виступ – публічне виголошення промови з одного чи декількох питань. Поширеним є виступ за доповіддю. У такому виступі орієнтовно має бути вступ (вказівка на предмет обговорення), основна частина (виклад власних поглядів на певне питання), висновки (пропозиція, оцінка).
4. Повідомлення – невеликий публічний виступ з певної теми.
Названі жанри публічного виступу близькі за змістом і формою, про особливості їх підготовки та виголошення буде подано узагальнено.
Архітектоніка (будова) виступу:
1. Щонайперше складають план, у якому відтворюють основні пункти виступу, інформацію, яка потребує точності: дати, статистичні дані, цитати, які повинні бути лаконічними з покликанням на джерело.
2. Наступний етап підготовки виступу – структурування зібраного матеріалу, компонування тексту виступу, який містить вступ, основну частину та висновки.
Вступ. Початок виступу є визначальним і повинен чітко й переконливо відбивати причину виступу. Першочергове завдання доповідача на цьому етапі – привернути й утримати увагу аудиторії. Для того, аби не дозволити думкам слухачів розпорошитися, вже після перших речень виступу необхідно висловлюватися чітко, логічно та змістовно, уникаючи зайвого. Відповідно речення мають бути короткими і стосуватися сутності питання, варто інтонаційно виділяти найважливіші місця висловлювання і виражати своє ставлення до предмета мовлення.
Вступ має три рівні:
- структурний – повідомлення теми та мети виступу;
- змістовий – актуальність та специфіка теми, значення її для цієї аудиторії, стислий виклад історії питання;
- психологічний – створення атмосфери доброзичливості та зацікавлення.
Залежно від категорії аудиторії використовують наступні види виступів:
Штучний – для критично налаштованої аудиторії. Види штучного вступу: притча, легенда, казка, афоризм, аналогія, співпереживання, апеляція до інтересу аудиторії, гумор, проблемне питання, покликання на авторитети, наочний матеріал, раптовий початок.
Природний – для позитивно налаштованої аудиторії. Види природного вступу: пояснення мети, теми, причини, презентація однодумців, історичний огляд.
Змішаний вид вступу – поєднання названих вище видів вступу.
Варто уникати у вступі таких висловлювань:
- Перепрошую, що займаю Ваш час...,
- Основне було сказане попередніми доповідачем...,
- Ось тут, як Ви чули, багато говорили
- Дякую вельмишановному голові, який люб'язно дав мені можливість...
Практичні поради доповідачеві:
- подякуйте тому, хто вас представив аудиторії;
- чітко назвіть тему виступу та проблему, яку розкриватимете;
- стисло поясніть, у який спосіб ви аналізуватимете проблему, на що, насамперед, звернете увагу.
Основна частина. В основній частині викладається суть проблеми, наводяться докази, пояснення, міркування відповідно до попередньо визначеної структури виступу. Слід пояснити кожен аспект проблеми, добираючи переконливі цифри, факти, цитати (проте кількість подібних прикладів не має бути надто великою – нагромадження ілюстративного матеріалу не повинно поглинати змісту доповіді).
Висновки. Важливою композиційною складовою будь-якого виступу є висновок. У ньому варто повторити основну думку, заради якої виголошувався виступ, підсумувати сказане, узагальнити думки, висловлені в основній частині. Висновки мають певним чином узгоджуватися зі вступом і не випадати з загального стилю викладу.
Зазвичай під час виступу у слухачів виникають запитання, тому, закінчивши виступ, варто з'ясувати в аудиторії, чи є запитання. Якщо запитання ставлять усно, слід вислухати його до кінця, подякувати і чітко відповісти на нього. Письмові запитання зачитують вголос, після чого відповідають.
2. Мистецтво аргументації
Аргументація у широкому вжитку означає майстерний добір переконливих доказів. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є комбінацією суджень як елементів доведення.
Доведення – це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень.
Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).
1. Теза – це судження, істинність якого потребує доведення.
Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки – втрати або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези – цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.
2. Аргументи (докази) – це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.
Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.
3. Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.
За формою докази переділяються на прямі та непрямі.
Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обгрунтовують істинність тези. Наприклад, довести, що 2012 р. був високосним, можна на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чотири.
Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ називають доведенням за допомоги доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то вони паралельні. Припустимо протилежне: перпендикулярні прямі не паралельні. У такому разі вони перетикаються, тобто утворюють трикутник, у якому два кути біля основи складають 180°, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 180°. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.
Спростування – це логічна операція, спрямована на руйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допомоги якого заперечується теза.
Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.
1. Критика аргументів, які висунуті опонентом в обґрунтуванні його тези, реалізовується доведенням їхньої хибності або неспроможності. Але хибність аргументів ще не означає хибності самої тези.
2. Спростування тези досягається відкиданням фактів, встановленням хибності (або суперечності) наслідків, що випливають з тези, спростуванням тези через доведення антитези.
3. Виявлення неспроможності демонстрації полягає в тому, що встановлюються помилки у формі самого доведення.
Правила доказового міркування, що стосуються тези: по-перше, теза повинна бути логічно визначеною, ясною і чіткою; по-друге, вона повинна лишатися тотожною самій собі упродовж усього доведення.
Правила щодо аргументів: вони мають бути істинними і не суперечити один одному, достатньою основою для підтвердження тези, такими судженнями, істинність яких доводиться самостійно, незалежно віл тези.
Правило щодо форми обґрунтування тези: вона повинна бути висновком, що логічно випливає з аргументів за загальними правилами виводу або має бути одержаною згідно з правилами непрямого доведення.
Порушення правил умовиводу: по-перше, це помилки в дедуктивних висновках (з припущення, що коли число закінчується на 0, то воно ділиться на 5, не випливає, що коли число ділиться на 5, то воно обов'язково закінчується цифрою «0») по-друге, це помилки в індуктивних висновках через підміну реальних відношень (висловлювання «після того» не означає, що це здійснюється «з причини того»); по-третє, паралогізми, софізми і парадокси.
- Паралогізм – це ненавмисна логічна помилка в міркуванні, яка виникає внаслідок порушення законів і правил логіки та зазвичай призводить до хибних висновків.
- Софізм – навмисно хибно зроблений умовивід, який має видимість істинного.
- Парадокс – це міркування, в якому доводиться як істинність, так і хибність певного судження.
Обговорення теоретичних і практичних проблем іноді переростає у дискусію – широке публічне обговорення якого-небудь спірного питання, висловлення різних думок з приводу певного питання. Логічною основою дискусії є правильно побудований процес доведення тези та її спростування.
Суб'єктами дискусії є пропонент, опонент та аудиторія.
1. Пропонент (від лат. – той, хто щось стверджує, доводить) – учасник дискусії, доповідач, дисертант, дипломник, що висунув і відстоює певну тезу, ідею або концепцію.
2. Опонент (від лат. – той, що протиставляє, заперечує) – особа (учасник дискусії, співдоповідач або рецензент), яка заперечує або спростовує думки пропонента, чи оцінює їх.
Існують різні ступені незгоди опонента з пропонентом:
- незгода у формі сумніву – в пасивній формі висловлюється певний сумнів щодо тези пропонента;
- деструктивна незгода – руйнується теза пропонента;
- конструктивна незгода – не тільки руйнується теза пропонента, а й висувається і доводиться інша, власна, теза.
Якщо опонент не погоджується з аргументом пропонента, то останній може обрати той чи інший варіант поведінки: відмовитися від аргументу; замінити його іншим; знайти додаткові факти на користь висунутого аргументу.
3. Аудиторія – це третій, колективний суб'єкт дискусії, оскільки як пропонент, так і опонент не тільки намагаються переконати один одного, а й схилити всіх присутніх на свою сторону.
Досягнення певної мети суттєво полегшується, якщо ретельно продумати і майстерно застосувати адекватні цій меті засоби її досягнення.
1. Мовленнєва стратегія – це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення комунікативної мети. Стратегії орієнтовані на майбутні мовленнєві дії, пов'язані з прогнозуванням ситуації.
2. Мовленнєва тактика – конкретні мовленнєві дії під час спілкування, спрямовані на реалізацію стратегії і досягнення комунікативної мети.
Основні тактики аргументаційної стратегії:
- Тактика контрастивного аналізу ґрунтується на прийомі зіставлення. Зіставлення фактів, подій, результатів, прогнозів сприймається адресатом як переконливий аргумент.
- Тактику вказівки на перспективу спрямовано на те, щоб висловити стратегічну мету, позиції і наміри мовця. Вказівка на перспективу містить пропоноване рішення і передбачуваний результат.
- Тактика обґрунтованих оцінок, за допомоги якої промовець прагне об'єктивно оцінити предмет і мотивувати оцінку. Відомо, що суб'єктивна думка не переконлива, тоді як аргументована оцінка набуває статусу логічного доказу.
3. Презентація як різновид публічного мовлення
Уміння представляти проекти (презентації), звітувати, переконувати, якісно інформувати аудиторію є досить важливою складовою професіограми майбутнього фахівця.
Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого переконати або спонукати її до певних дій.
Презентацію здійснюють через три канали:
вербальний – те, що я говорю – 7 %
вокальний – те, як я говорю – 38 %
невербальний – вираз очей, жести, рухи – 55%
Вплив на аудиторію суттєво посилюється завдяки володінню вокальним і невербальним засобами.
Презентація може бути успішною і неуспішною:
- успішна – це презентація, під час якої досягнуто поставлену мету;
- неуспішна – аудиторію не вдалося переконати, підсумком стало розчарування як аудиторії, так і презентатора.
Основними причинами неуспішної презентації є:
- нездатність подолати хвилювання перед великою аудиторією;
- недоліки у плануванні й підготовці презентації;
- погано організований, неструктурований зміст;
- недостатній контакт з аудиторією;
- неуважність до деталей;
- відсутність відчуття часу;
- неефективне використання наочних засобів;
- перевантаження інформацією.
Розрізняють такі види презентацій:
1. Презентація за сценарієм – це традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор.
Використання анімаційного тексту в поєднанні з діаграмами, графіками та ілюстраціями дає змогу зосередити увагу слухачів на основних твердженнях і сприяє кращому запам'ятовуванню інформації. Озвучує матеріал зазвичай сам ведучий.
2. Інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп'ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і вибирає на екрані потрібний об'єкт за допомоги миші або натисненням на клавіші. У цьому випадку видається інформація, на яку є запит.
Інтерактивна презентація дає змогу здійснювати пошук інформації, заглиблюючись в неї настільки, наскільки це було передбачено розробником презентації. Така презентація захоплює користувача і утримує його увагу.
3. Автоматична презентація – це закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку, дискету, компакт-диск і розісланий потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.
4. Навчальна презентація призначена допомогти викладачеві забезпечити зручне і наочне викладання теоретичного і практичного матеріалу.
Навчальні презентації переділяються на такі види:
- презентації-семінари;
- презентації для самоосвіти;
- презентації-порадники.
У навчальних можуть використовуватися всі інші види презентацій. Успіх будь-якої презентації, незалежно від її мети, типу, теми, складу аудиторії, визначається умінням доповідача презентувати свій задум.
Структурні компоненти презентації:
1. Експозиція – це встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації. Вона повинна бути короткою, захопливою, оригінальною.
2. Вступ, якому відводиться 5-10 % від перебігу всієї презентації, можна умовно переділити на 2 блоки: початок і вступ. Завдання – встановлення (якщо не вдалося під час експозиції) чи закріплення контакту з аудиторією, виклад лаконічних зауважень стосовно теми презентації.
Вступна частина презентації передбачає такі етапи:
1. привітання, вступні зауваження;
2. пояснення мети презентації;
3. огляд основних етапів презентації, використання допоміжних засобів;
4. пропозиція ставити запитання після або під час презентації.
Вступ повинен допомогти аудиторії знайти відповіді на такі запитання, як: Що я почую, побачу?, У якій послідовності я це почую?, Чому це мені буде цікаво?.
3. Основна частина – це серцевина виступу, плануючи яку доцільно виокремити ключові положення, переходи-зв'язки. Будь-яке велике повідомлення для того, щоб бути засвоєним, повинно містити один, іноді два і зрідка три пункти (ключових тез). Це дозволяє логічно структурувати матеріал, аби він був зручним для сприймання.
Основна частина становить 70-85 % презентації. Завдання її:
- охарактеризувати ситуацію,
- подати можливі засоби для її покращання
- обов'язково запропонувати власний варіант її реалізації – кульмінація презентації.
При цьому варто спонукати аудиторію до прийняття рішень і дій, вказавши на переваги своєї пропозиції.
Залежно від типу презентації за цільовим критерієм (інформаційна, спонукальна, переконлива), різняться і методи розгортання презентації:
інформаційна презентація послуговується хронологічним, географічним чи просторовим, індуктивним, причинно-наслідковим, дефініційним викладом;
спонукальна та переконлива – методами індукції, дедукції, аналогії, причинно-наслідкового зв'язку чи за певною схемою (теорія і практика, обов'язок і вигода, факт і його практичне значення).
Здебільшого використовують змішаний тип композиції, за якого презентатор комбінує різні методи викладу матеріалу, що дозволяє зробити структуру основної частини більш оригінальною.
Для роботи на цій стадії доповідачеві необхідно уміти аналізувати ситуацію та поведінку аудиторії, пояснювати матеріал і аргументувати викладену думку.
4. Резюме підсумовує сказане, ущільнює зміст і свідчить про те, що презентація наближається до завершення.
5. Висновок – вихід з контакту, завершення спілкування. Це не тільки висловлення подяки за увагу, а ще одна фінальна спроба переконати аудиторію, тобто досягти мети презентації. Висновок має бути виразним, коротким й обов'язково оптимістично-мажорним.
Відомо, що промовця слухають більш уважно на початку й наприкінці презентації, це називають «законом краю». Продумуючи експозицію та висновок, важливо виявити почуття міри, бо занадто яскравий, образний початок зобов'язує витримати цю тональність упродовж усієї презентації.
Способи завершення презентації: неочікуване завершення, резюме, жарт, оптимістичний або спонукальний заклик, заклик до дії, комплімент на прощання, висловлення вдячності.
Презентація не закінчується тоді, коли все викладено, а коли сказали про її завершення.
4. Культура сприймання публічного виступу
Важливим компонентом техніки професійного спілкування є вміння слухати.
Слухання – не просто мовчання, а активна діяльність, своєрідна робота, якій передує бажання почути, інтерес до співрозмовника. Розпізнання істинного змісту повідомлення або поведінки означає перший крок до правильного вибору засобів впливу на співрозмовника.
Часто заважає слухати зосередженість на власних думках, проблемах або бажаннях, іноді буває так, що формально ми чуємо партнера, а насправді – ні, тобто виникає «псевдослухання», імітація уваги до співрозмовника.
Поширеним є «агресивне» слухання – прагнення якомога швидше висловити власні погляди і судження, не беручи до уваги позицію партнера.
«Вибіркове» слухання дає можливість зосередитися лише на деяких деталях повідомлення, найбільш важливих або цікавих для реципієнта, за цих умов не вимальовується загальна картина, вона залишається мозаїчною.
Розглядаючи слухання як елемент техніки професійного спілкування, виділяють два його типи: пасивне й активне.
Пасивне – це таке слухання, за якого відсутні дії реципієнта, що інформували б про те, чи сприйняли й зрозуміли його повідомлення.
З метою кращого порозуміння співрозмовників рекомендують використовувати техніку активного слухання: з'ясування, дослівне повторювання, перефразовування і резюмування.
1. З'ясування полягає у зверненні до співрозмовника за уточненнями та у постановці перед ним відкритих запитань.
2. Дослівне повторювання – відтворення частини висловлення партнера або усієї його фрази. Воно допомагає зосередитися на його словах й постійно стежити за міркуваннями співрозмовника. Повторювання дає змогу партнерові зрозуміти, що його чують і сприймають.
3. Перефразовування – коротке відтворення основного змісту повідомлення співрозмовника, сутності його висловлення.
4. Резюмування використовується, якщо під час виступу увага переключається на інше, нерідко другорядне питання.
Під час сприймання публічного виступу слухачів зазвичай дратують:
- розповіді про особисті справи;
- банальність (розмова про відомі всім речі, повторення жартів та афоризмів);
- пасивність (підтакування співрозмовникові та небажання висловлювати умотивовану думку);
- самозаглиблення (зосередженість лише на своїх успіхах і проблемах);
- надмірна серйозність;
- відсутність такту, схильність до спішних висновків;
- гордовитість і зневага до співрозмовника;
- брутальність, надмірна балакучість.
5. Види запитань
Логічності виступу сприяють питальні конструкції, оскільки розвиток суджень відбувається шляхом переходу від раніше відомого до нового, більш точного твердження. Ставлячи питання, формують відповідь на нього. Функції питальних висловлювань визначаються їх місцем в структурі тексту виступу і комунікативним завданням. За їх допомоги окреслюють проблему, викладають нову інформацію.
Розрізняють такі види запитань, якими послуговуються під час виголошення і сприймання публічного виступу.
1. Закрите запитання – це запитання, на яке можна відповісти однозначно, наприклад: «так/ні», назвати точну дату, ім'я або число тощо, їх використовують, щоб отримат и конкретну інформацію, уточнити твердження, сфокусувати розмову.
2. Відкриті запитання – це запитання, на які важко відповісти одним словом. Воно зазвичай починається словами чому, навіщо, у який спосіб, яка ваша думка з цього приводу, що ви могли б нам запропонувати тощо – це вимагає розгорнутої відповіді. Ними послуговуються на початку дискусії.
3. Альтернативні запитання – це щось середнє: ставлять їх у формі відкритого запитання, але при цьому пропонують варіанти відповіді.
4. Риторичні запитання не потребують відповіді на відміну від звичайних. До них вдаються у двох випадках:
- відповідь і так усім слухачам відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачем;
- таке запитання, на яке ніхто не знає відповіді або її й зовсім не існує, на взірець: Хто винен? Що робити? Куди йдемо? Однак промовець, не чекаючи відповіді, вважає за потрібне поставити запитання, щоб підкреслити незвичайність ситуації.
5. Підтверджувальні запитання (техніка Сократа): одержати від співрозмовника низку відповідей «так», щоб або створити атмосферу згоди, або додати розмові інерції та змусити вимовити «так» на головне запитання. Це можна зробити за допомоги зв'язок, тобто фраз, складених за схемою: спочатку твердження, потім запитання, що потребує твердження. Стандартні зв'язки: Правда? Ви згодні? Справді? Правильно? Дійсно? Чи не так? Чи не правда?
6. Спрямовувальні запитання використовують тоді, коли потрібно скерувати розмову у потрібному напрямку.
7. Запитання-кристалізатори допомагають шліфувати думку.
8. Інформаційні запитання забезпечать отримання інформації.
9. Однополюсні запитання віддзеркалюють запитання співрозмовника.
10. Проблемні запитання формулюють мету виступу, мікротему, визначають завдання.
11. Провокаційні запитання підбурюють на певні дії, спонукають до бажаних.
12. Навідні запитання стимулюють мислення, спрямовують хід думок у потрібному напрямку (Що б трапилося, якщо... ? Чи віддаєте ви перевагу...?), на отримання відповіді, яка зміцнить позицію промовця (Так, Ви думаєте, що було б доцільно... ?).
13. Прикінцеві запитання використовують на етапі завершення розмови, виступу, їм мають передувати одне-два підтверджувальні запитання. Наприклад: Чи переконалися ви, наскільки ця думка є слушною? Чи зміг я вас переконати, у чому перевага саме цієї пропозиції? Потім без додаткового переходу можна ставити прикінцеве запитання.
Уміле використання промовцем у своєму виступі різних запитань сприятиме ефективному сприйманню слухачами виступу.
2. во сумма 1 2 3 4 Стирол собств
3. История ~наставница науки говорили древние
4. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук К
5. теманы ачу; Шагыйрь и~атына х~рм~т с~ю уяту; укучыларда шигърият бел~н кызыксыну т~рбиял~~; с~нгать
6. Президент Республики Беларусь президентская власть; 2 органы законодательной представительной власти;
7. Массаж при хроническом гастрите и гастроптозе
8. Статья- Текст как телесный обьект (творчество Алена Роб-Грийе)
9. УГ Москва 27 от 3 июля 2012 года Фотоохота с Желтым бегемотом Ни для кого не секрет
10. ЛЕКЦИЯ 3 Режимы работы трансформатора 23.
11. лекция 9 С точки зрения Энгельса ОВФ имеет 2 стороны- в рамках своей первой стороны он звучит следующим образ.
12. одна из старейшихпород к
13. Как я понимаю философию Выполнил- Графов М
14. если демократическим и договорным путем не решаются вопросы взаимоотношений суверенных республик СФРЮ или
15. Был колхозмиллионер а теперь стал Алтунинмиллионер
16. КИНЕМАТИЧЕСКИЙ РАСЧЕТ ПРИВОДА СОСТОЯЩЕГО ИЗ ОДНОСТУПЕНЧАТОГО ЧЕРВЯЧНОГО РЕДУКТОРА И ОТКРЫТОЙ КЛИНОРЕМЕН
17. тематических задач в Mple IV
18. 56-006354 Группа П87 РУКОВОДЯЩИЙ ДОКУМЕНТ ПО СТАНДАРТИЗАЦИИ
19. 32 0758 ББК 32
20. а ЦОКУР РОМАН МИКОЛАЙОВИЧ УДК 378