Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція. Тема 7. Глобалізація і стратегії розвитку
ПЛАН
1. Суть і основні прояви глобалізації.
2. Трансформація ролі держави в умовах глобалізації.
3. Економічні стратегії держави в умовах глобалізації.
Сучасна економіка все більше набуває глобального характеру. Слово «глобалізація» походить від англ. global – усезагальний, лат. – globus terrae – земна куля.
Глобалізація – це метасистема, що характеризується прискоренням темпу розвитку усіх сфер суспільного життя, – економічної, соціальної, політичної, духовної. Основою глобалізації є інтернаціоналізація людської діяльності.
Глобалізація означає: 1) прискорення розвитку соціально-економічних процесів; 2) виведення соціально-економічних процесів на якісно новий рівень; 3) взаємозалежність між країнами, соціальними спільнотами, ринками, суб’єктами економіки набуває планетарного характеру і становить суцільну систему.
Найвиразніше глобалізація проявляється у сфері економіки. Вона, насамперед охоплює сферу фінансів; формується переважно на фінансовому капіталі. Глобалізація супроводжується легкістю переміщення капіталу, лібералізацією руху товарів і послуг, швидкому впровадженні електронних засобів у валютно-кредитну і фінансову діяльність, внаслідок чого здійснення міжнародних операцій з капіталом і валютою набуло нечуванного прискорення на зламі ХХ та ХХІ ст. Глобалізація створює сприятливе середовище для поширення діяльності ТНК та ТНБ.
Американський професор Пітер Ратленд виділяє 6 ключових, на його думку, ознак глобалізації, чотири з яких стосуються економічної сфери.
1. Революція в інформаційних технологіях. Глобальна ера пов’язані з комунікаційними системами – телебаченням, супутниками, комп’ютерами, мобільними телефонами, Інтернетом тощо.
2. Економічна революція, яка включає елементи:
– транс націоналізація економіки ( збільшення кількості ТНК та активізація їх діяльності);
3. Регіоналізація світової економіки. Поряд з глобалізацією міжнародних економічних відносин поширюється утворення регіональних інтеграційних угруповань (ЄС, НАФТА, СНД та ін.), значення яких в економіці зростає.
4. Поляризація. Глобалізація, на думку П. Ратленда, поглиблює прірву в економічних рівнях високо розвинутих країн та країн менш розвинутих.
Найважливіші прояви глобалізації (за результатами досліджень вчених світу):
– бурхливий розвиток систем засобів інформації, формування єдиної світової інформаційної мережі і системи комунікацій;
– прискорене зростання значення фінансової сфери в міжнародній економічній діяльності;
2. Трансформація ролі держави в умовах глобалізації
Глобалізація сприяє транснаціоналізації сучасної економіки. Збільшилась кількість суб’єктів глобальної економіки (ТНК, ТНБ, урядових і неурядових міжнародних організацій, регіональних об’єднань), активізується їх діяльність, зростає їх вплив на національні уряди, які змушені віддавати їм частину своєї влади. Внаслідок цього суб’єкти національних економік все менше залежать від рішень своїх урядів і все більше – від міжнародних фінансових центрів та інших наднаціональних структур.
Чим менше розвинута держава економічно, тим скоріше вона віддає свої функції наднаціональним силам. У світовій економіці, за висловом А. Неклесси, формується система глобального управління ресурсами планети, перерозподілу світового доходу, а також всією економічною діяльністю. Недержавні суб’єкти глобальної економіки часто володіють не меншими фінансовими ресурсами, ніж уряди багатьох держав. Великі функціонери фінансового ринку можуть порушити валютну систему багатьох країн (це спричинило кризи 1998 р. та 2008-2009 рр.). Навіть у правовій сфері держава поступається своїми позиціями, оскільки міжнародне право має пріоритет над національним.
Чи можна зробити висновок, що в умовах глобалізації держава зовсім втрачає регулюючу роль в економіці. Ні в якому разі.
Фактори, що зумовлюють важливість регулюючу роль держави в економіці навіть в умовах глобалізації:
1) хоча наднаціональні структури беруть на себе все більше регулюючих функцій у світовій економіці, проте реалізують свою діяльність вони, використовуючи елементи державного управління (податкову, кредитну, митну політику механізм регулювання цін, встановлення режиму для іноземних інвесторів тощо);
2) олігопольні структури не в змозі регулювати стихію світового ринку, запобігати кризовим явищам як у глобальному, так і у локальному масштабах; у цьому вони спираються на інститут держави;
3) формується і міцніє механізм співробітництва держави і наддержавних структур. Це, насамперед, міжурядові міжнародні організації і неформальні об’єднання провідних держав (наприклад, регулярні наради «Великої сімки»). Спільно розробляються норми й методи регулювання світової економіки;
4) значним важелем впливу держави на національну економіку і міжнародні економічні відносини є центральні банки, які перебувають під керівництвом урядових органів;
на внутрішньому рівні:
5) держава виступає як гарант соціально-економічної стабільності (забезпечення сталого функціонування економіки, трудової зайнятості громадян, підвищення рівня їх добробуту зумовлює сталий розвиток країни, гарантує соціальний спокій);
6) державні органи надають гарантії для іноземних інвесторів, що не тільки активізує потоки міжнародного капіталу, але й забезпечує зростання національної економіки;
7) держава бере все більшу участь у розвитку науково-технічного потенціалу; звичайно для реалізації фундаментальних наукових досліджень надаються державні кошти.
Важливість ролі держави як на внутрішньому, так і на міжнародному рівнях підкреслював президент Світового банку Дж. Вулфенсон: «Історія неодноразово демонструвала що добрий уряд – не розкіш, а життєва необхідність. Без ефективної держави стійкий розвиток, і економічний, і соціальний, неможливий».
Глобалізація ставить різні завдання перед урядами країн різного рівня розвитку в розробленні економічних стратегій.
Стратегії розвинутих держав спираються на неоліберальні тенденції економічної політики.
Основні завдання стратегій розвинутих держав можна об’єднати у трьох напрямах:
1) створення загальних передумов для економічного зростання та ефективного господарювання;
2) задоволення потреб суспільства, які не спроможний задовольнити ринок;
3) ослаблення негативних наслідків стихії ринкових сил.
Ці завдання стратегій вирішуються застосуванням комплексу заходів:
– законодавча та природоохоронна діяльність з метою захисту приватної власності та підприємництва;
– виробництво суспільних благ, неподільних при споживанні (оборона, будівництво шляхів сполучення, каналізація й водопостачання тощо);
– розвиток системи освіти, науки, культури, охорони здоров’я;
Уряди розвинутих держав значну роль приділяють зовнішньоекономічній експансії, і глобалізація цьому сприяє. Це передбачає:
– активізацію міжнародної діяльності ТНК, материнські компанії яких базуються у розвинутих країнах;
Стратегії країн, що розвиваються
Стратегії економічного розвитку країн, що розвиваються, розробляються також в умовах глобалізації, але їх цілі дещо інші.
Більшість країн цього типу значно відстають в економічному розвитку, вони не відповідають сучасним стандартам розвинутих країн.
У таких умовах головною особливістю економічного розвитку країн, що розвиваються, є значна регулююча роль держави. Так у нових індустріальних країнах, що досягли найбільших успіхів в економічному розвитку, уряди енергійно втручалися в розвиток фінансової системи, в регулювання зовнішньої торгівлі, в процес залучення іноземних інвестицій особливо у пріоритетні галузі економіки.
Проблеми економічного розвитку країн, що розвиваються, в умовах глобалізації та пропозиції щодо їх вирішення:
1) визначення ступеню відкритості їх економіки. Глобалізація супроводжується зростаючою тенденцією до відкритості національних ринків. Але при цьому менш розвинуті країни знаходяться у нерівних умовах з більш розвинутими, їх економіка часто опиняється у незахищеному стані. З іншого боку спроба «закрити» національну економіку для іноземних товарів, капіталів, діяльності ТНК можуть дати негативні наслідки. Отже, урядам цих країн доводиться обережно «балансувати» між лібералізацією та протекціонізмом в економічній політиці;
2) небезпека «технологічного закабалення». Нові технології в країни що розвиваються, приходять нині з індустріально розвинутих країн основному за посередництвом ТНК, що провокує залежність від них. Але водночас цей процес значно скорочує термін індустріалізації менш розвинутих країн;
3) величезна зовнішня заборгованість. Розширення діяльності міжнародних економічних організацій (МВФ, Світового банку),ТНБ, формування світового фінансового ринку роблять міжнародні кредити більш доступними. Але уряди багатьох країн, що розвиваються, використовують їх неефективно.
Стратегії економічного розвитку країн з перехідною (транзитивною) економікою.
Країни з перехідною економікою опинилися у процесі глобалізації в дуже складний період свого розвитку. Нарощування темпів глобалізації збіглося з докорінною перебудовою економічних відносин у колишніх соціалістичних країнах і втратою важливих позицій на світових ринках.
Глибина падіння економічного розвитку в колишніх радянських республіках на початку їх незалежного існування вражаюча. Тільки за 1991 – 1999 рр. ВВП в Україні скоротився на 60%; виробництво товарів та послуг в 1999 р. становило лише 48% від рівня 1989 р.; інвестиції в основні фонди в 2000 р. становили 24% від рівня 1990 р.
Такі умови погрожують серйозним відставанням країн перехідної економіки від високо розвинутих країн.
Основні цілі розроблення стратегій економічного розвитку країн перехідної економіки в умовах глобалізації:
1) структурна перебудова економіки;
2) визначення оптимального режиму відкритості економіки у зовнішній простір;
3) оптимізація відносин з міжнародними економічними організаціями.
Одним з першочергових та найскладніших завдань країн з перехідною економікою є галузева й технологічна перебудова економіки відповідно науково-технічному прогресу й особливостям поширення глобалізації в економічній сфері. Структурно-інноваційний тип економіки для свого становлення потребує значних зусиль і коштів. Держава має всіляко підтримувати науково-дослідний сектор, піклуватися про збереження і розвиток наукового потенціалу нації, необхідно збільшити кошти на науково-дослідні роботи, на підготовку висококваліфікованих кадрів. Але тільки державних коштів не вистачить на фундаментальні наукові дослідження, тому питання отримання прямих іноземних інвестицій набуває великої актуальності.
Іншою проблемою при розробленні економічних стратегій для урядів країн з перехідною економікою є винайдення оптимального співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин і захистом національної економіки. Із самого початку економічних реформ, тобто в першій половині 1990-х років, практично всі постсоціалістичні країни реалізували політику міжнародної реалізації, що виявилося, зокрема, у зниженні, а то й ліквідації митних тарифів на імпорт та експорт, усуненні перешкод на вивезення капіталу за кордон тощо. Головною метою при цьому було якнайшвидше входження країни у світовий економічний простір.
Проте дуже скоро поквапливість цих заходів стала очевидною для країн з прехідною економікою. Конкурентоспроможність товарів і послуг розвинутих країн значно вища, можливість організованого проникнення на чужі ринки набагато більша. За таких обставин цілі галузі в економіці постсоціалістичних країн біли «придушені» конкуренцією розвинутих або нових індустріальних країн. Глобалізація, таким чином, обернулася для країн з перехідною економікою негативним боком.
Вирішення проблеми захисту національної економіки в умовах глобалізації для цієї групи країн полягає у посиленні ролі держави в економічному регулюванні. Лібералізація зовнішньоекономічних відносин повинна здійснюватися обережно і зважено. Пріоритетні для національної економіки галузі повинні бути захищені тарифними і нетарифними методами, що практикується розвинутими країнами. Уряд зобов’язаний поставити перешкоди для проникнення у країну неякісних товарів.
З лібералізацією зовнішньоекономічних відносин тісно пов’язана проблема оптимізації відносин пострадянських країн з міжнародними економічними організаціями. Такі організації як ММВФ, Світовий банк, СОТ на максимальній відкритості національних економік. Спираючись на свою могутність у міжнародних економічних відносинах, ці організації диктують умови урядам країн перехідної економіки при наданні кредитів, фінансової допомоги або сприяючи доступу їх на світові ринки. Зростання впливу міжнародних економічних організацій об’єктивно зумовлено глобалізацією, і держави перехідної економіки не можуть і не повинні ігнорувати цей вплив. Але співробітництво з ними необхідно будувати на засадах, які не зачіпали б національних інтересів.
Узагальнюючи дослідження регулюючої ролі держави в умовах глобалізації, можна зробити такий висновок: лібералізація економіки не повинна супроводжуватися ослабленням регулюючих функцій держави. Регулююча роль держави повинна трансформуватися не за рахунок відмови від керівництва економікою, а за рахунок перерозподілу регулюючих функцій між державою, неурядовими і наднаціональними суб’єктами економічних відносин.