Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 6. Основи виробничої безпеки
Питання самостійного опрацювання
2. Дія електричного струму на організм людини. Електротравма, електроудар
3. Фактори, що впливають на наслідки ураження людини електричним струмом
4. Надання долікарської допомоги при ураженні електричним струмом
5. Горіння, його характеристика та різновиди
6. Здатність речовин і матеріалів до загоряння
7. Протипожежний захист місць зберігання матеріальних цінностей
8. Первинні засоби пожежогасіння
9. Евакуація людей з приміщень при пожежах
Рекомендована література
1. Апостолюк С.О., Джигирей В.С., Апостолюк А.С. Безпека праці: ергономічні та естетичні основи. – К.: Знання, 2006. – 215 с.
2. Батлук В.А., Кулик В.М., Яцюк Р.А. Охорона праці: навч. посібник.– Львів: – Видавництво Львівської політехніки, 2011. – 388 с.
3. Гандзюк М.П., Желібо Є.П., Хамімовський М.О. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2003. – 408 с.
4. Гогіташвілі Г.Г., Лапін В.М. Основи охорони праці. – К.: Знання, 2008. – 302 с.
5. Жидецький В.Ц. та ін. Охорона праці. – Львів: Афіша, 2000. – 348 с.
9. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: Навчальний посібник. – 2-ге вид., стер. – Суми: ВТД “Університетська книга”, 2007. – 496 с.
7. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д. Охорона праці: Навч. посібник. – Львів: Оріяна-Нова, 2007. – 368 с.
8. Рожков А.П. Пожежна безпека: Навч. посібник. – К: Пожінформтехніка, 1999. – 256 с.
9. Яремко З.М., Тимощук С.В., Третяк О.І. та ін. Охорона праці: навч. посібник. – Львів: Видав. центр ЛНУ ім. І.Франка, 2010. – 374 с.
Спеціальна література
1. Система стандартів безпеки праці:
ГОСТ 12.0.003-74. ССБТ. Опасные и вредные производственные факторы. Классификация;
ГОСТ 12.2.061-81 ССБТ. Оборудование производственное. Общие требования безопасности к рабочим местам;
ГОСТ 12.1.030-81. ССБТ. Защитное заземление, зануление;
ГОСТ 12.1.004-91. ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования
2. Будівельні норми і правила:
ДБН В.1.1.7-2002. Пожежна безпека об’єктів будівництва;
ДБН В.2.5-13-98 Інженерне обладнання будинків і споруд. Пожежна автоматика будинків і споруд
НАПБ Б.03.002-2007 “Норми визначення категорій приміщень, будівель та зовнішніх установок за вибухопожежною та пожежною небезпекою”
Колір безпеки – установлений колір, призначений для привернення уваги працівника до окремих елементів виробничого обладнання і (або) будівельної конструкції, які можуть бути джерелами небезпечних і (або) шкідливих виробничих чинників, а також до засобів пожежегасіння і знаків безпеки. У нас, як і в багатьох країнах світу, прийняті наступні кольори безпеки: червоний, жовтий, зелений, синій. Для підсилення контрасту кольорів безпеки їх необхідно застосовувати на фоні контрастних кольорів (табл. 1). Контрастні кольори також слід використовувати для виконання символів і пояснювальних написів.
Таблиця 1
Основне змістове значення кольору безпеки та його контрастний колір
|
№ з/п |
Колір безпеки |
Основне змістове значення кольору безпеки |
Контрастний колір |
|
1 |
Червоний |
Заборона, безпосередня небезпека, пожежна техніка |
Білий |
|
2 |
Жовтий |
Попередження, можлива небезпека |
Чорний |
|
3 |
Синій |
Інформація, вказівні та приписувальні знаки |
Білий |
|
4 |
Зелений |
Безпека, евакуаційні знаки |
Білий |
Примітка. Контрастним кольором для білого є чорний, а для чорного – білий.
Червоний колір безпеки застосовується для позначення різних видів пожежної техніки, інструментів, інвентарю та протипожежних засобів, пристроїв вимкнення (у тому числі й аварійних), сигнальних лампочок. Крім того, ним фарбують місце, обладнання та прилади, де може виникнути вогненебезпечна чи аварійна ситуація.
Жовтий колір безпеки використовується для елементів виробничого обладнання, що можуть бути джерелами небезпечних і (або) шкідливих виробничих чинників; постійних та непостійних огороджень; елементів будівельних конструкцій, що можуть спричинити отримання травм; елементів внутрішньо – та міжцехового транспорту, підіймально-транспортного обладнання і т. ін. Для більшої помітності застосовують чергування жовтих та чорних смуг.
Зелений колір безпеки використовується для світлових табло (напис білою фарбою на зеленому тлі) евакуаційних і запасних виходів, сигнальних лампочок, які сповіщають про нормальний режим роботи, а також для евакуаційних знаків (наприклад, “Виходити тут”).
Синій колір безпеки застосовують для приписувальних і вказівних знаків.
Знаки безпеки праці поділяються на чотири групи:
– забороняючі, які призначені для заборони працівникам певних дій у місці встановлення знака (заборона користуватись відкритим вогнем, курити, входити чи проходити, гасити водою, користуватись електронагрівальними приладами і т. ін.);
– попереджувальні, які призначені для попередження працівників про можливу небезпеку (електричний струм, легкозаймисту чи отруйну речовину, лазерне випромінювання, небезпеку вибуху тощо);
– приписуючі, які призначені для дозволу на виконання певних дій працюючих лише за умови виконання ними конкретних вимог (припису) безпеки праці (обов'язкове застосування засобів захисту, виконання заходів щодо забезпечення безпеки праці), вимог виробничої та пожежної безпеки;
– вказівні, які призначені для інформування про місце знаходження відповідних об'єктів та засобів (пункту медичної допомоги, пожежної охорони, питної води, вогнегасника, пожежного крану, пункту сповіщення про пожежу і т. ін.).
Знаки безпеки праці кожної групи мають свою форму, розміри та колір.
2. Дія електричного струму на організм людини. Електротравма, електроудар
Електричний струм, проходячи через живий організм, спричиняє термічну, електролітичну, механічну і біологічну дії.
Термічна дія струму характеризується нагріванням тканин і виникненням опіків.
Електролітична дія струму призводить до розкладу молекул рідин внутрішнього середовища організму на йони і спрямованого руху катіонів до катоду, аніонів до аноду, що супроводжується порушенням гомеостазу.
Механічна дія струму полягає в ушкодженні (розриві, розшаруванні) різних тканин організму, у тому числі м’язової тканини, стінок кровоносних судин, нервів і навіть кісток.
Біологічна дія струму виражається у порушенні біологічних процесів у живому організмі (передачі нервових імпульсів, дихання, роботи серця).
Розрізняють два види ураження організму людини електричним струмом: електрична травма й електричний удар.
Електротравма – це травма, викликана дією електричного струму або електричної дуги у вигляді місцевих пошкоджень тканин й органів: електричні опіки, електроофтальмія, електрознаки, металізація шкіри, розриви шкіри, м’язів, вивихи суглобів, переломи кісток внаслідок судомних скорочень м’язів від дії струму.
Електричні опіки складають більше 65% електротравматизму. Вони можуть бути поверхневими, коли уражається шкіра, та глибокими – при ураженні шкіри і більш глибоких тканин тіла. Залежно від умов їх виникнення електричні опіки поділяються на контактні, дугові і змішані:
– контактні опіки виникають при безпосередньому контакті людини з джерелом струму, коли струм значної сили проходить через певну ділянку тіла людини й електрична енергія перетворюється у теплову;
– дугові опіки є наслідком дії на тіло людини електродуги, температура якої близько 3500 °С;
– змішані опіки – це результат одночасної дії на тіло людини як електричного струму, так і електродуги.
Електричні опіки бувають 4-х ступенів:
– 1-й ступінь – почервоніння шкіри;
– 2-й ступінь – утворення пухирців;
– 3-й ступінь – змертвіння шкіри;
– 4-й ступінь – обвуглення тканин.
Контактний струм великої сили викликає важкі опіки в місцях входу і виходу, а електродуга, як правило, призводить до глибокого відмирання й обвуглювання тканин.
Інтенсивне випромінювання УФ-променів електродугою може викликати електроофтальмію – запалення кон’юнктиви, рогівки і слизової оболонки повік.
Електрознаки (електричні позначки) – це чітко окреслені на тілі людини плями сірого, блідо-жовтого, жовтого кольору круглої або овальної форми глибиною до 1 – 1,5 мм, найчастіше у вигляді мозолів, синців. Вони, як правило, безболісні і швидко піддаються лікуванню.
Металізація шкіри – це проникнення в шкіру людини дрібних частинок розплавленого металу під дією електродуги. Металізація має місце на відкритих частинах тіла – руках та обличчі. Уражена ділянка має шорстку поверхню і є болючою.
Електричний удар – це порушення живих тканин організму під впливом електричного струму, яке проявляється загальною дією на людину, мимовільним судомним скороченням м’язів, іншими розладами.
Залежно від наслідку ураження електричні удари поділяються на 4 ступеня:
– 1-й ступінь – судомні скорочення м’язів без втрати свідомості;
– 2-й ступінь – судомні скорочення м’язів з втратою свідомості, але дихання і робота серця не порушуються;
– 3-й ступінь – втрата свідомості та порушення серцевої діяльності або дихання;
– 4-й ступінь – електричний шок та клінічна смерть.
Ознаки електричного шоку: глибокі розлади дихання, кровообігу, нервової системи та інших систем організму. При клінічній смерті спостерігається зупинка роботи серця, відсутність пульсу, дихання, синюшність шкіри і слизових оболонок, різке розширення очей і відсутність реакції на світло. Якщо потерпілому не надати екстреної долікарської допомоги, настає біологічна смерть.
У разі негайного звільнення потерпілого від дії електричного струму та надання необхідної допомоги (штучне дихання, масаж серця) існує висока ймовірність збереження його життя.
3. Фактори, що впливають на наслідки ураження людини електричним струмом
Небезпека ураження електричним струмом людини залежить від його виду, сили, тривалості дії та шляхів проходження по тілу, електричного опору тіла, індивідуальних особливостей організму.
Дія постійного електричного струму з напругою до 400 В менш небезпечна порівняно зі змінним струмом, але в інтервалі 400 – 600 В небезпека постійного струму практично дорівнює небезпеці змінного струму при частоті 50 Гц, а при напрузі понад 600 В постійний струм є більш небезпечним. Це пояснюється тим, що постійний струм порівняно зі змінним такого ж значення спричинює більшу теплову (термічну) дію, а змінний – біологічну. При малих значеннях напруги, а отже і менших значеннях струму, більший ефект має біологічна дія, а при великих – теплова.
Частота змінного струму також має значення стосовно питань електробезпеки. Зі зростанням частоти струму опір тіла людини зменшується, а відтак, вражаюча дія струму. Найбільш небезпечною частотою є діапазон частот від 20 до 100 Гц. Струм частотою понад 500 кГц не може викликати електричного удару, але дуже часто викликає опіки. Струми високої частоти використовуються у медицині для прогрівання (діатермія).
Струм напругою 12 – 36 В не проходить через суху, здорову і чисту шкіру рук, а струм напругою 127 В практично проходить через усі ділянки шкіри людини. Проте наслідки дії струму залежать від його сили.
Розрізняють такі порогові значення сили змінного електричного струму:
– пороговий відчутний струм – найменше значення струму, яке викликає відчуття подразнення, його сила становить 0,6 – 1,5 мА;
– пороговий невідпускаючий струм – найменше значення струму, яке викликає настільки сильні судомні скорочення м’язів, що людина самостійно не може розтиснути пальці, які охоплюють електричний провідник, його сила становить 6 – 10 мА.
– пороговий фібриляційний струм – має місце тоді, коли його сила сягає 80 – 100 мА. Це призводить до паралічу дихання та фібриляції серця (асинхронні скорочення серцевих камер з частотою 500 – 600 за хвилину).
Як уже зазначалося вище, дія постійного струму при малих напругах у 4 – 5 разів безпечніша за дію змінного, а тому порогові значення його будуть відповідно вищими.
Небезпечність електроструму залежить також і від тривалості його дії. Зі збільшенням часу впливу струму на людину зростає його сила як наслідок зменшення опору, зростання теплоти і вологості шкіри. Наприклад, для постійного струму гранично допустимий рівень при тривалості дії 0,1 сек. становить 500 мА, а при дії протягом 1 сек. – 200 мА.
Електричний опір тіла людини умовно прийнятий за 1 кОм, він залежить від стану шкіри, її кровоносних капілярів та потових залоз. При ушкодженні рогового шару шкіри, зростання її температури, вологості та забрудненості опір до дії струму зменшується.
Шлях проходження струму є важливим фактором електронебезпеки. Особливо велика небезпека виникає тоді, коли струм проходить через життєво важливі органи: серце, головний мозок. Шляхи струму в тілі людини називаються петлями струму. Найбільш небезпечними петлями є “рука-рука”, “рука-голова”, “нога-голова”, а найменш небезпечним “нога-нога”.
Індивідуальні властивості організму людини – фізичний та психофізіологічний стан – суттєво впливають на чутливість до дії електричного струму. Як свідчить аналіз електронебезпек, здорові й фізично міцні люди легше переносять електричні удари, ніж слабкі й хворі, з захворюваннями шкіри, серцево-судинної системи, залоз внутрішньої секреції. Істотно підвищує чутливість до струму нервове збудження, депресії, у тому числі викликані вживанням алкоголю, наркотиків.
4. Надання долікарської допомоги при ураженні електричним струмом
У випадку ураження електричним струмом найважливішим є швидке вивільнення людини з-під дії струму з подальшим проведенням штучного дихання та зовнішнього масажу серця.
Вивільнити постраждалого з-під струму можна таким чином:
1) вимиканням напруги рубильником чи вимикачем;
2) закорочуванням фаз за допомогою перекидання (замикання) на струмопровідні проводи металевої перемички;
3) відтягуванням (відривом) потерпілого від місця ураження.
При останньому способі вивільнення від дії струму рятувальникам слід пам’ятати про необхідність користування індивідуальними засобами захисту (рукавички, штанги та інше). Без цього сам рятувальник може опинитися під дією струму. Для вивільнення людини з-під струму можливе також застосування сухих дерев’яних та інших предметів, що становлять собою діелектрики. Якщо потерпілий перебуває на висоті, слід вжити заходів, щоб під час вимикання струму та падіння він не отримав механічного пошкодження.
Штучне дихання часто виконують за схемою “рот у рот” або “рот у ніс”. В цьому разі дихання має бути різким, здійснюватися кожні 5 – 6 секунд. Перед цим забезпечується прохідність дихальних шляхів, які можуть бути закриті запалим язиком, кров’ю, слиззю тощо.
Найкраща прохідність дихальних шляхів потерпілого досягається при максимальному відкиданні голови назад, відкриванні рота, висуванні вперед нижньої щелепи.
Коли у потерпілого розширені зіниці і не відчувається пульс, то це означає, що паралізоване не тільки дихання, але й зупинилося серце. Тоді штучне дихання потрібно чергувати з масажем серця. Мета масажу серця: відновлення нормальних природних скорочень серця та кровообігу. Зовнішній масаж серця здійснюється приблизно 4 – 5 разів на одне штучне дихання. Місце масажу знаходиться приблизно на два пальці вище м’якого кінця грудини. Масаж повинен бути енергійним і ритмічним до появи чіткого пульсу та самостійного дихання, звуження зіниць.
5. Горіння, його характеристика та різновиди
Горіння – складний фізико-хімічний процес з’єднання горючої речовини з окиснювачем, яке супроводжується виділенням тепла і випромінюванням світла. Необхідними елементами процесу горіння є:
1) горюча речовина, її певний стан і кількість;
2) окиснювачі – кисень (коли концентрація кисню в повітрі стає менше 10%, горіння припиняється), хлор, фтор, оксиди азоту, селітра тощо;
3) джерело займання.
Розрізняють такі різновиди горіння: спалах, займання, самозаймання, самоспалахування, тління.
Спалах – швидкоплинний процес згоряння парів горючої речовини, що має місце при її контакті з відкритим джерелом вогню і супроводжується короткочасним видимим випромінюванням, але без ударної хвилі і стійкого горіння.
Залежно від температури спалаху розрізняють речовини легкозаймисті (при температурі до 61 °С) і горючі (при температурі понад 61 °С).
Займання – початкова форма горіння, яке виникає від джерела вогню. Займання відбувається при температурах, вищих за температуру спалаху для легкозаймистих речовин на 2 – 5 °С і для горючих – на 5 – 30 °С.
Самозаймання – процес горіння речовини, що виникає при високій температурі без контакту з відкритим джерелом вогню. Наприклад, займання від стиснення, коли температура сумішей досягає критичних значень у дизельних двигунах, процес горіння, який виникає від теплоти, що нагромаджується в речовині внаслідок біологічних або фізико-хімічних процесів (гній, зерно, солома, промаслені ганчірки і т.д.).
Самоспалахування – це самозаймання, що супроводжується появою полум’я.
Тління – безполуменеве горіння горючої речовини у твердій фазі з видимим випромінюванням світла із зони горіння, але при відсутності полум’я та ударної хвилі.
Окиснювачами можуть бути не тільки кисень, а й азотна кислота, бертолетова сіль тощо. Деякі речовини здатні горіти без доступу кисню, наприклад ацетилен, хлористий азот. Окремі метали можуть горіти в атмосфері хлору, парах сірки. Залежно від наявності окиснювача горіння може бути повним і неповним.
Повне горіння має місце при достатній кількості окиснювача, неповне – при його нестачі. Продуктами повного горіння є вуглекислий газ, вода, азот й інші. При неповному горінні утворюються горючі і токсичні продукти (окис вуглецю, альдегіди, смоли, спирти та ін.).
Залежно від структури горючих речовин горіння може бути гомогенним і гетерогенним. При гомогенному горінні компоненти горючої суміші знаходяться на початковій стадії у газоподібному стані. Гетерогенне горіння має місце при наявності різних фаз у горючій системі, наприклад горіння рідин і твердих матеріалів.
З урахуванням швидкості розповсюдження вогню горіння буває дефлаграційним (декілька м/с), вибуховим (десятки і сотні м/с), детонаційним (тисячі м/с).
Окрім того, залежно від способу розповсюдження вогню, горіння буває ламінарним (пошарове розповсюдження фронту вогню) і турбулентним (переміщення шарів згорання з підвищеною швидкістю вигорання).
6. Здатність речовин і матеріалів до загоряння
Одним із основних показників пожежовибухонебезпечності речовин (матеріалів) є здатність до горіння. За горючістю речовини поділяються на горючі, важкогорючі і негорючі, а будівельні матеріали – на горючі та негорючі.
Негорючі речовини (матеріали) не горять, не тліють і не обвуглюються. До них належать переважно природні і штучні неорганічні матеріали (граніт, пісок, металеві, цегляні конструкції й ін.).
Важкогорючі речовини (матеріали) – це речовини (матеріали), які під дією вогню або високої температури не спалахують, але тліють і обвуглюються (асфальт, гіпсові та бетонні матеріали із вмістом органічного наповнювача, глиняно-солом҆яні матеріали щільністю не менш як 900 кг/м , цементний фіброліт, деревина, глибоко просочена антипіренами, тощо).
Горючі речовини – речовини (матеріали) здатні самозайматися, а також займатися від джерела запалювання і самостійно горіти після його вилучення. До них належать усі органічні матеріали. У свою чергу, горючі речовини (матеріали) поділяються на легкозаймисті без попереднього нагрівання (папір, бензин та ін.) та важкозаймисті, які займаються від порівняно потужного джерела запалювання після нагрівання (дерево, пресований картон, вугілля тощо).
Пил, що утворюється в приміщеннях з найдрібніших частинок спалених речовин і перебуває у стані аерозолю, при певних співвідношеннях з повітрям може ставати пожежовибухонебезпечним.
Пожежна безпека речовин (газоподібних, твердих, рідких) залежить від їх здатності до самозаймання.
Усі речовини за їх небезпекою стосовно самозаймання поділяються на чотири групи:
– речовини, здатні до самозаймання при контакті з повітрям при звичайній температурі (білий фосфор, сланці й ін.);
– речовини, здатні до самозаймання при підвищених температурах навколишнього середовища (піроксиліновий і нітрогліцероловий порох та ін.);
– речовини, при контакті яких з водою виникає горіння (карбіди лужних металів і ін.);
– речовини, що викликають самозаймання горючих речовин при контакті з ними (азотна, хлориста й інші кислоти, гази-окиснювачі – кисень та ін.).
Здатність речовин і матеріалів до загорання залежить від температури і концентрації їх у середовищі.
Температура займання – це найнижча температура речовини, при якій вона виділяє горючу пару і гази з такою швидкістю, що після займання їх виникає стійке горіння. Наприклад, температура спалаху бензину марки А-76 становить 36 °С, гасу +27 °С.
Ступінь горіння та вибуху визначається також концентраційними межами поширення полум’я. Розрізняють нижню і верхню концентраційні межі поширення полум҆’я, тобто мінімальний та максимальний вміст палива в однорідній суміші з окиснювальним середовищем, за якого можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання. При цьому в замкнутому об’ємі спалахування, як правило, носить вибуховий характер. Повітряні суміші, що містять паливо нижче нижньої чи вище верхньої концентраційних меж, горіти не можуть. Нижні і верхні концентраційні межі враховують при вирішенні питань пожежо- та вибухонебезпечності.
Деякі гази (азот, вуглекислий газ та інші дефлегматизатори) можуть робити суміші нездатними до поширення полум’я при будь-якому співвідношенні палива і окиснювача.
Розрізняють також нижню та верхню температурні межі поширення полум’я – це такі температури горючих речовин, за яких насичені пари утворюють в окиснювальному середовищі концентрації, рівні відповідно нижній і верхній концентраційним межам поширення полум’я. Домішки, спроможні викликати сповільнення хімічних реакцій поширення полум’я, використовують для безпечного зберігання горючих речовин у тарі.
Пожежа супроводжується низкою характерних шкідливих небезпечних факторів, які створюють реальну загрозу для життя і здоров’я людей: висока температура може призвести до опіків, дим роздратовує слизуваті оболонки верхніх дихальних шляхів і зору, нестача кисню викликає гіпоксію, порушення координації рухів.
Самими небезпечними факторами пожежі є токсичні продукти горіння (оксиди вуглецю, ціанід водню та ін.).
Виходячи з цього, завжди, в першу чергу, необхідно терміново залишити активну зону горіння. Перед тим, як вийти з приміщення, потрібно перекрити газ та вимкнути усі електроприлади, а краще здійснити повне знеструмлення об’єкту. При виході щільно закрити двері.
Якщо пожежа виникла на вашому поверсі і безпосередньої загрози для працівників немає, то потрібно здійснити запобіжні заходи від можливого негативного впливу води, яку використовують для гасіння. При цьому знеструмлюють приміщення, відсувають від стін меблі, накривають обладнання, предмети тощо захисною плівкою або іншими підручними засобами. На випадок виникнення пожежі на нижньому поверсі, виникає загроза негативного впливу диму на людей та перешкода для їх евакуації. У такому разі приміщення потрібно негайно залишити, але перед тим, як виходити через двері, їх треба трохи привідчинити (ні в якому разі не можна різко відкривати або вибивати двері, бо миттєвий доступ кисню може викликати викид полум’я ). Тому під час пожежі двері треба відчиняти обережно з урахуванням перепаду температури і впливу полум’я.
Після відчинення дверей і впевненості, що на шляху виходу з будівлі ще немає сильного задимлення та високої температури, необхідно негайно залишити будинок, рухаючись по коридорах та сходових клітках. Користуватись ліфтом у разі пожежі категорично заборонено, за винятком ліфтів, які спеціально призначені для транспортування підрозділів пожежної охорони.
Якщо приміщення відрізане вогнем, димом, високою температурою від основних шляхів евакуації, то насамперед необхідно перешкодити доступу диму і продуктів горіння до нього, для чого негайно закрити усі щілини у дверях будь-яким матеріалом (ганчірки, штори тощо), за винятком синтетичних. Краще, щоб вони були змочені водою.
У приміщенні, яке заповнене димом, рухатись потрібно повзком у напрямку до вікна, закривши при цьому при можливості ніс та рот зволоженою тканиною і подати сигнал про допомогу. Ніколи не стрибайте у вікно без явної необхідності (кожен другий стрибок з четвертого поверху при пожежі є смертельним). Якщо стрибати все ж таки прийдеться, спочатку викиньте при можливості через вікно м’які речі: матраци, подушки і ін., спробуйте залізти на підвіконник, повиснути на ньому, на руках, щоб зменшити висоту падіння і, відштовхнувшись, стрибайте, спрямовуючи своє тіло на м’які предмети.
При порятунку потерпілих з будівель, що горять, та при гасінні пожежі слід ви конувати наступні правила:
– перед тим, як увійти у палаюче приміщення, накритися з головою мокрим простирадлом, плащем тощо;
– двері в задимлене приміщення відкривати обережно, поволі, прикриваючи корпус тіла дверним полотном для того, щоб уникнути спалаху полум’я від швидкого припливу свіжого повітря;
– у дуже задимленому приміщенні пересуватись навколішках або схилившись, бо більшість нагрітих газоподібних речовин та дим скупчуються у верхній частині приміщення;
– для захисту від чадного газу по можливості дихати крізь зволожену тканину;
– якщо виникло займання одягу, лягти на землю (підлогу) та перекочуватися для збиття полум’я (бігти не можна, тому що полум’я може ще збільшитися);
– побачивши людину, на якій горить одяг, потрібно накинути на неї пальто, плащ, простирадло та щільно притиснути і, таким чином, збити полум’я;
– при гасінні пожежі використовувати вогнегасники та інші засоби гасіння за призначенням, спрямовуючи їх на поверхню, що горить.
Горіння одягу, безпосередні контакти з полум’ям, розжареними предметами, рідинами, що горять, призводять до опіків різного ступеня.
Опіки І, ІІ, ІІІ А ступенів належать до поверхневих. Вони можуть загоюватися самостійно з повним відновленням шкірного покриву навіть на великій площі опіку. Глибокі опіки ІІІ Б та IV ступенів принципово відрізняються тим, що загоюються рубцюванням та здебільшого вимагають хірургічних методів лікування.
Перша допомога повинна бути спрямована на припинення впливу високої температури на потерпілого. Його кладуть в горизонтальне положення та швидко гасять одяг, що горить, будь-яким способом.
При незначному опіку (І ступеня) необхідно підставити обпечене місце під струмінь холодної води та тримати до вщухання болю, а потім змочити уражену ділянку спиртом або одеколоном, не накладаючи пов’язки.
При сильних опіках та утворенні пухирів необхідно на них покласти стерильну антисептичну пов’язку. У разі відсутності такого роду матеріалів використовують чистий рушник, простирадло, хустинку тощо, дати знеболювальні препарати.
При великих опікових ураженнях шкіри треба негайно викликати швидку допомогу, закутати потерпілого чистим пропрасованим простирадлом, дати знеболювальні препарати та велику кількість рідини (чай, мінеральна вода).
При сильних опіках не можна:
– обробляти шкіру спиртом, одеколоном, поливати пухирі та обвуглену шкіру водою;
– проколювати пухирі, що утворились, щоб не інфікувати рану;
– змащувати уражені місця жиром, розчином брильянтового зеленого, засипати порошками (це перешкоджає подальшому лікуванню);
– зривати прилиплі до місця опіку частини одягу;
– дозволяти потерпілому самостійно пересуватись (можливий шок).
7. Протипожежний захист місць зберігання матеріальних цінностей
Під час зберігання у складах (приміщеннях) різних речовин та матеріалів повинні враховуватись їх пожежонебезпечні фізично-хімічні властивості (здатність до самозаймання тощо), сумісність, а також ознаки однорідності речовин, що застосовуються для гасіння пожежі.
Товари і матеріали можуть зберігатися на стелажах або іншим способом. У разі застосування безстелажного способу зберігання товари і матеріали повинні укладатися у штабелі. Відстань між стінами та штабелями чи стелажами повинна бути не менше 0,8 м.
У складських приміщеннях не дозволяється:
– зберігати продукцію навалом та впритул до приладів і труб опалення та електрообладнання;
– використовувати газові плити, печі, побутові електронагрівні прилади;
– влаштовувати чергове освітлення; встановлювати протектори зовнішнього освітлення безпосередньо на дахах складів;
– зберігати аерозольні упаковки в одному приміщенні з окисниками, горючими газами, легкозаймистими речовинами та горючими речовинами;
– зберігати кислоти у місцях, де можливе їх стикання з деревиною, соломою та іншими речовинами органічного походження;
– застосовувати транспорт з двигунами внутрішнього згоряння без іскрогасників;
– проводити безпосередньо у складських приміщеннях розкриття тари, розфасування продукції тощо.
8. Первинні засоби пожежогасіння
Успіх швидкої локалізації пожежі на її початку залежить від вогнегасних засобів, вміння користуватися ними.
Основними вогнегасними речовинами та сполуками, що застосовуються для гасіння пожеж й окремих вогнищ, є вода, водяна пара, хімічна піна, повітряно-механічна піна, водні розчини солей, інертні й негорючі гази, галогеновуглеводневі сполуки, сухі негорючі порошки та пісок.
Вода – найбільш поширена і дешева вогнегасна речовина. Вогнегасні властивості води можна підвищити в 2,5 рази, додаючи до неї поверхневоактивні речовини (зволожувачі) використовується для гасіння пожеж класу А.
Вода застосовується у вигляді компактних і розширених струменів і як пара. Вогнегасний ефект компактних струменів води полягає у змочуванні поверхні, зволоженні та охолодженні твердих горючих матеріалів.
Струменем води гасять тверді горючі речовини; дощем і водяною парою – тверді, волокнисті, сипучі речовини.
Водяну пару застосовують для гасіння пожеж у приміщеннях об’ємом до 500 м і невеликих займань на відкритих установках.
Водою не дозволяється гасити: електроустановки під напругою, матеріали, що зберігаються поряд з карбідом і негашеним вапном, металевий натрій, калій, магній та інші речовини, які при дії з водою виділяють горючі або вибухові речовини, а також нафту, бензин, оскільки, маючи велику питому вагу, вода накопичується внизу цих речовин і збільшує площу горючої поверхні, сприяє розтіканню вогню.
Промислові приміщення мають зовнішнє та внутрішнє водопостачання (СНіП 2.04.02-84; СНіП 2.04.01-85). Гідранти розташовуються на території підприємств на віддалі не більше 100 м по периметру будівель вздовж доріг і не ближче 5 м від стін будівель.
Внутрішній протипожежний водогін обладнується пожежними кранами, які встановлюються на висоті 1,35 м від підлоги всередині приміщень біля виходів, у коридорах, на сходах. Кожний пожежний кран споряджається прогумованим рукавом та пожежним стволом. Довжина рукава – 10 або 20 м.
Пожежні крани не рідше одного разу на 6 місяців підлягають технічному обслуговуванню і перевірці на працездатність.
Водопостачання при пожежах залежить від вогнестійкості приміщень, категорії виробництва, величини приміщень. Наприклад, для будівель І та ІІ ступеня вогнестійкості, приміщень категорії А, Б, В об’ємом до 3 000 м3 необхідною є витрата води 10 л/с, а для будівель об’ємом 4000 м – 40 л/с. Для будівель IV і V ступеня вогнестійкості, приміщень категорії Г, Д об’ємом до 30 000 м3 витрати води – 10 л/с.
Вуглекислота використовується для гасіння пожеж класів А, В (Е), а також горючих рідин і твердих речовин. Вуглекислотний вогнегасник слід тримати за ручку для уникнення обмороження рук, зберігати подалі від тепла.
Не можна гасити вуглекислотою спирт і ацетон (розчиняють вуглекислоту), а також фотоплівку, целулоїд, які горять без доступу повітря.
Повітряно-механічна піна використовується для гасіння твердих речовин та легкозаймистих рідин з відкритою поверхнею, що горить. Нею не можна гасити електрообладнання, що перебуває під напругою, вона псує цінне обладнання, книги, папери. Повітряно-механічною піною не можна гасити вогонь у місцях, де знаходяться калій, натрій, магній, оскільки внаслідок їх взаємодії з водою, що знаходиться в піні, виділяється водень, котрий посилює горіння.
Інертні та негорючі гази (вуглекислий газ і азот) знижують концентрацію кисню в осередку пожежі та гальмують інтенсивність горіння. Вони застосовуються для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих горючих матеріалів, устаткування під напругою, пожеж в архівах, бібліотеках, музеях тощо.
Галогеновуглеводні володіють інгібіторними властивостями до горіння, гальмуючи реакції окиснення. Порівняно з вуглекислим газом і азотом вони є більш ефективними та завдяки змочуванню можуть застосовуватись для гасіння тліючих речовин та матеріалів. До них належать: бромистий метилен, йодистий метилен, бромистий етил та інше.
При використанні галогеновуглеводнів для гасіння слід пам’ятати, що вони володіють високою корозійною активністю та негативно впливають на дихальну систему людини.
Вогнегасні порошки можна використовувати для різноманітних способів пожежогасіння всіх видів речовин. Основним компонентом порошку ПСБ є натрій бікарбонат (NаНСО3), ПФ – диамоній фосфат ((NH4)2HPO4).
Пісок використовується для гасіння невеликої кількості розлитих горючих рідин.
Для підвищення ефективності гасіння пожеж необхідно використовувати вогнегасники (найпоширеніші - ОХП-10, ОУ-2; ОУ-5; ОУ-8; ОУ- 10; ОПС-6, ОПС-10, ОП-10(3), ОП-5-02).
Вогнегасники характеризуються високою вогнегасною спроможністю та значною швидкістю гасіння пожежі. За способом транспортування вогнегасники випускаються двох типів: переносні (об’ємом корпуса 1 – 10 л, загальна вага не більше 20 кг) та пересувні (об’ємом корпуса більше 20 л на спеціальних пристроях з колесами).
Залежно від вогнегасної речовини вогнегасники поділяються на: водяні, пінні, повітряно-пінні, хімічно-пінні, порошкові, вуглекислотні, хладонові, комбіновані.
Хімічно-пінні вогнегасники (ОХП-10 й ін.) призначені для гасіння легкозаймистих та горючих рідин. Для приведення вогнегасника в дію необхідно повернути важіль запірно-пускового пристрою на 180°, повернути вогнегасник вверх дном і направити струмені піни в осередок пожежі. Діючою речовиною тут є вуглекислий газ, який інтенсивно переміщує рідину, утворюючи при цьому піну.
Вуглекислотні вогнегасники (ОУ-2 та ін.) застосовуються для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, твердих горючих речовин та матеріалів, електропроводок, що знаходяться під напругою до 1000 В, а також інших предметів. Діючою речовиною є вуглекислота. При випаровуванні 1 л Н2СО3 утворюється 509 л СО2.
Для приведення в дію вогнегасника його розтруб спрямовують на вогонь і натискають на курок затвора чи відкривають вентиль, при цьому утворюється снігоподібна маса з температурою 70 °С. Категорично забороняється тримати голою рукою розтруб під час гасіння пожежі, а також зберігати вогнегасники біля джерела тепла.
Хладонові (аерозольні) вогнегасники (ОАХ-3, ОА-3 і ін.) містять заряд галогеновуглеводнів (бромистий етил, хладон 114В2 та ін.), які при виході з вогнегасника створюють струмінь з дрібнодисперсних краплин. Ці вогнегасники використовують при гасінні електроустановок під напругою до 380 В, різноманітних горючих твердих і рідких речовин, за винятком лужних, лужноземельних металів та їх карбідів, а також речовин, що здатні горіти без доступу повітря.
Порошкові вогнегасники (ОПС-6, ОПС-10, ОП-100 й ін.) є універсальними і характеризуються широким діапазоном застосування, у т.ч. для гасіння лужних, лужноземельних металів та їх карбідів. Для створення тиску в корпусі порошкових вогнегасників використовують стиснутий газ, як правило, азот, вуглекислий газ чи повітря. У дію порошкові вогнегасники приводяться проколюванням мембрани усередині корпуса, що знаходиться між порошком і газом.
Комбіновані вогнегасники мають заряд двох і більше вогнегасних речовин.
У зв’язку з введенням в дію з 01.01.1999 р. державного стандарту України ДСТУ 3675-98 Вогнегасники переносні. Загальні технічні вимоги та методи випробовувань, вогнегасники хімічно-пінні ОХП-10 та ОХВП-10 зняті з виробництва.
На маркуванні корпусу кожного вогнегасника позначаються класи пожеж, для гасіння яких вогнегасник не придатний.
Вибір типу та визначення необхідної кількості вогнегасників для оснащення приміщень проводиться відповідно до Правил пожежної безпеки України з урахуванням їх вогнегасної спроможності, категорії приміщень за вибухопожежною та пожежною небезпекою, а також класу можливої пожежі.
З метою підтримки вогнегасників у робочому стані їх необхідно берегти від механічних ушкоджень, вчасно робити зовнішній огляд і заправлення. Вогнегасники розміщуються в легкодоступних та помітних місцях, в яких виключається пряме попадання сонячних променів і безпосередній вплив опалювальних та нагрівальних приладів.
9. Евакуація людей з приміщень при пожежах
Евакуація – це одночасне переміщення значної кількості людей в одному напрямку під час виникнення пожежі у приміщенні, а також при аваріях. Від правильної організації евакуації і стану комунікацій приміщень залежить збереження життя людей.
Показником ефективності евакуації є час, протягом якого люди можуть у разі необхідності залишити окремі приміщення і будівлі чи споруди взагалі. Безпека евакуації досягається тоді, коли час евакуації не перевищує часу настання критичної фази розвитку пожежі (критичних температур, концентрацій кисню, диму та ін.).
Шляхи евакуації (проходи, коридори) повинні мати рівні вертикальні огороджувальні конструкції без будь-яких виступів, що звужують виходи по ширині; природне освітлення або штучне, що працює від звичайної електромережі або від аварійної. Мінімальна ширина проходу має становити не менше 1 м, а висота – 2 м. Двері на шляхах евакуації повинні відчинятися, як правило, у напрямку виходу з будівлі.
Евакуаційних виходів з приміщення або споруди має бути, як правило, не менше двох. Допускається наявність одного евакуаційного виходу з приміщень, якщо відстань від найбільш віддаленого робочого місця до цього виходу не перевищує 25 м, а кількість працюючих – не більше 5 осіб у приміщеннях з виробництвами категорій А, Б; 25 осіб – у приміщеннях з виробництвом категорії В; 50 осіб – у приміщеннях з виробництвами категорій Г та Д.
Не допускається влаштовувати евакуаційні виходи через приміщення категорій А і Б, а також через виробничі приміщення в будівлях підвищених ступенів вогнестійкості.
На видних місцях приміщень (у коридорах та проходах, біля виходів з приміщень на стіні) має знаходитись чіткий, зрозумілий план евакуації.
Евакуаційні виходи повинні бути: з приміщень, розташованих у підвальних і цокольних поверхах, через сходову площадку за умови відсутності на шляху евакуації складів горючих матеріалів; з приміщень першого поверху – безпосередньо через коридор, вестибюль до сходової клітки; з приміщень будь-якого поверху, крім першого, – до коридору, що веде до сходової клітки.
Для забезпечення ефективної евакуації людей при пожежі необхідно своєчасно проводити інструктажі й мати інструкції щодо дій у разі евакуації, проводити тренування з евакуації людей з будинку і приміщень не рідше двох разів на рік.
За нормами, необхідний час евакуації з будинку складає: для категорій пожежонебезпечності виробництва А, Б, Е – 0,5 – 1,75 хв.; категорії В – 1,75 – 3 хв.; категорії Г і Д – не нормується.