У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Тема 1 Предмет методи та завдання дисципліни

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2016-03-30

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 4.4.2025

Регіональна економіка

Модуль І. Теоретичні засади регіональної економіки

Тема 1. Предмет, методи та завдання дисципліни.

Лекція 1 Предмет, методи та завдання дисципліни

План

  1.  Предмет і об’єкт вивчення науки “Регіональна економіка”.
  2.  Методологічні основи курсу.
  3.  Мета та завдання науки “Регіональна економіка".

1 питання

Однією з галузей знання, яка знаходиться на межі економічних та географічних наук, є наука “Регіональна економіка”. Саме це і зумовило специфіку її предмету та структури, вплинуло на формування методологічної бази.

Офіційне оформлення регіональної економіки як окремої наукової гілки припадає на початок 19 століття. Цей період знаменував закінчення буржуазних революцій в найрозвинутіших країнах Європи, що потягнуло загострення боротьби за поділ світу, поглиблення інтенсифікації виробництва, освоєння нових територій. З’ясувалось, що властивості економічного простору не однакові в різних країнах та регіонах. Саме тоді виникла проблема “ціни місце-положення”, яка привела до зародження науки “Регіональна економіка” (РЕ).

Об’єктом вивчення РЕ є економічна система регіонального рівня, мезоекономіка або регіональна економіка. Предметом вивчення дисципліни є закономірності функціонування суб’єктів господарювання в терторіаль-ному вимірі.

З політекономічної (класичної) точки зору

Регіональна економічна – це система суспільних відносин, що історично
система                                  склались в межах областей держави

З конкретно-економічної точки зору дана категорія розглядається у вузькому та широкому аспекті.

У вузькому значенні регіональна економічна система – це комплекс галузей по виробництву товарів і послуг, який склався на даній території.

У широкому значенні це не лише система виробництва, але й сукупність соціально-економічних, організаційно-управлінських, демографічних зв’язків, які склались в межах регіону.

Конкретно-економічний підхід розглядає категорію “регіональна економіч-на система” як аналог супільно-географічного терміну “територіально-виробни-чий комплекс” (або територіальна соціально-економічна система).

Зупиняючись на змісті об’єкту вивчення РЕ, розглянемо структуру регіо-нальної економічної системи. Її склад з політ економічної точки зору включає.

1. Продуктивні сили.

Продуктивні сили – це система речових та особистих елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.

До них відносять:

І. Людину як носія робочої сили;

ІІ. Засоби виробництва, що включають:

а) предмети праці;

б) засоби праці.

Предмети праці – це всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:

  1.  предмети, надані природою (природні ресурси);
  2.  предмети праці, створені людьми (штучна сировина);
  3.  вторинні ресурси.

Засоби праці – ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмети праці. Вони включають:

  1.  знаряддя праці (машини, верстати, автомати);
  2.  “безмашинну” техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);
  3.  “судинну” систему виробництва (трубопроводи, під’їзні шляхи тощо);
  4.  виробничі будівлі, споруди.

ІІІ. Крім вище зазначених складових, слід віднести науку та інформацію до продуктивних сил, оскільки вони впливають на розвиток всіх структурних елементів. Цей вплив визначає:

а) зміну ролі людини (витіснення важкої фізичної праці, що дає можли-вість збільшити зайнятість у сфері послуг, інтелектуальних видах діяльності);

б) зміну технологій, що обумовлює підвищення продуктивності праці, раціональне використання природних ресурсів (наприклад, в 1991 році в машинобудуванні України у відходи було спрямовано 24,9 % чорних металів. Водночас розрахунки показують, що зниження матеріальних затрат на 1% з кожного карбованця суспільного продукту дало б можливість одержати майже 3 млд. крб. національного доходу).

в) зміну предметів праці (створення нових конструкційних матеріалів, використання нових джерел енергії).

ІV. Природно-ресурсний потенціал.

2. Виробничі відносини

Виробничі відносини – це суспільно-економічні стосунки, які виникають між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання благ.

Вони бувають соціально-економічні (розподільчі, трудові відносини, відносини власності) та організаційно-економічні (відносини в сфері обігу, фінансів, управління тощо).

3. Господарський механізм

Господарський механізм – це система конкретних форм господарювання, методів управління та правових норм, за допомогою яких здійснюється організація функціонування та регулювання господарства країни чи регіону.

З точки зору конкретно-економічного підходу регіональна економічна система включає:

1) населення та трудові ресурси;

2) локальні природні ресурси;

3) виробництво;

4) інфраструктура (виробнича, соціальна, ринкова).

Регіональна економічна система – це узагальнений об’єкт дослідження, більш конкретно він представлений одиницями, які виділяються за галузевим або територіальним принципом (галузь; міжгалузевий комплекс; кластерне утворення; економіка міста, району, області, суспільно-географічного району – ТВК різних рівнів).

Дослідження зазначених об’єктів може здійснюватись на 4 рівнях:

  1.  дослідження взаємодії окремих економічних агентів (підприємств або фізичних осіб) на даній території;
  2.  дослідження взаємодії груп економічних агентів (груп підприємств, галузей або об’єднань фізичних осіб) на даній території;)
  3.  дослідження взаємодії між всіма економічними агентами на обмеженій території;
  4.  дослідження взаємодії між окремими економічними суб’єктами різних територій.

Особливості функціонування регіональної економічної системи:

  1.  комплексність соціально-економічного і екологічного розвитку;
  2.  територіальна спільність виробництва;
  3.  відповідність системи розселення демографічній ситуації та розміщенню виробництва;
  4.  цілісність системи соціальної інфраструктури;
  5.  єдність процесів природокористування та охорони навколишнього природного середовища;
  6.  поєднання територіального та галузевого управління об’єктами.

Оскільки мезоекономіка – явище багатоаспектне, то окремі її складові вивчають різні науки. Так, загальна економічна теорія досліджує економічну систему з точки зору законів, які визначають особливості її функціонування. Економічна історія вивчає розвиток продуктивних сил в часі. Кількісні показ-ники можна отримати за допомогою статистики. Дослідженням демографічної складової мезоекономіки займаються соціологічні науки. Особливості функціо-нування окремих сфер народногосподарського комплексу вивчають галузеві економіки.

Наука “Регіональна економіка” – це галузь знання, яка вивчає загальні зако-номірності територіальної організації виробництва і механізм їх дії; досліджує економічні явища та процеси, пов’язані з розвитком госпо-дарства окремих регіонів.

2 питання

Регіональна економіка досліджує соціально-економічні процеси, що відбуваються в межах певної території, враховуючи вплив численних факторів на її господарський розвиток. Не дивлячись на практичну спрямованість дана наука тісно пов’язана з наступними блоками дисциплін.

  1.  Загальна економічна теорія (політекономія, мікро- та макроекономіка).
  2.  Конкретно-економічні науки (економіка галузей, економіка підприємства, економіка країн).
  3.  Економіка особливих економічних форм та організацій (фінанси, кредит, маркетинг, економіка природокористування).
  4.  Історико-економічні науки (історія економічної думки, економічна історія).
  5.  Інформаційно-аналітичні науки (економічна статистика, економетрія, аналіз господарської діяльності).
  6.  Географічні науки (географія господарства, географія природних умов і ресурсів, географія населення).

Зв’язок включає.

1.Використання спільної теоретичної бази.

Схема 1. Теоретичні витоки регіональної економіки

2.Взаємне збагачення накопиченою інформацією.

3.Використання спільного методологічного апарату (набору категорій, методів досліджень).

Для вивчення певного об’єкту, вирішення тієї чи іншої проблеми з певною метою є якийсь оптимальний набір методів дослідження. Сукупність методів утворює методику. Сам метод розглядається як певна послідовність підходів та операцій, котрі треба виконати для досягнення поставленої мети при вивченні явища та процесу. Наука, що займається розробкою принципів та методів дослідження, отримала назву методології. 

Наука РЕ використовує як загальні, так і спеціальні методи. До загальних відносять системний аналіз та синтез, наукову систематизацію, історичний, діалектичний методи (табл. 1.1).

Останній включає наступні елементи. По-перше, найпростішим елементом діалектичного методу виступає абстракція. Це означає відмову від несуттєвих сторін явища з метою розкриття його істотних внутрішніх зв’язків. Розглянемо приклад. Нас цікавить спеціалізація району або районів. Для цього нам не варто розглядати всі підприємства, які є на території, ми звертаємо увагу на показ-ники спеціалізованих галузей. Досліджуючи особливості формування терто-ріально-виробничих комплексів на певній території, нам необов’язково вивчати всі природні об’єкти. Вони цікавлять лише в тій мірі, в якій вони виступають ресурсом або умовою для виробництва в складі ТВК.

По-друге, складовою вище згаданого методу є сходження від абстрактного до конкретного.

По-третє, діалектичний метод включає принцип суперечності. Він передбачає знаходження суперечностей в кожному явищі та процесі, подолання цих суперечностей є джерелом їх еволюції. За ступенем спільності можна виділити три групи суперечностей в розміщенні продуктивних сил.

  1.  Найзагальніші. Вони безпосередньо відбивають між природою, суспіль-стввом, територією. До найзагальніших суперечностей відносяться супе-речності між природою і суспільством та між галузями господарства і простором (територією). Перша визначається постійно зростаючою по-требою суспільного виробництва у природних ресурсах і прогресуючим погіршенням умов життєдіяльності людини. Друга полягає в тому, що діалектика взаємодії галузей і території є внутрішнім джерелом функ-ціонування та розвитку різних типів регіональних утворень, в т.ч. еконо-мічних районів, що відрізняються певною спільністю, цілісністю, а також природним, соціальним, демографічним, економічним потенціалом.
  2.  Загальні – пов’язані з незбіганням функцій, інтересів елементів всередині кожної складової (суспільство, природа, територія).
  3.  Специфічні внутрішні – відбуваються і відтворюються в межах конкрет-ного регіону, будь-якої територіально-економічної системи, в складовій будь-якого процесу. До них відносять суперечність між рівнем продук-тивних сил і конкретними формами виробничих відносин, суперечність між територією і галуззю, суперечність між містом і селом, суперечність між територіальною концентрацією і територіальною дилатацією (повно-мірним розміщенням), суперечність між територіальною спеціалізацією і комплексністю, суперечність між територіальним кооперуванням і комбі-нуванням, суперечність між територіальною диференціацією і інтегра-цією, суперечність між центральним управлінням та регіональним регу-люванням, суперечність між суспільними класами, соціальними верст-вами і групами населення, суперечність між інтернаціональними і на-ціональними, колективними та індивідуальними інтересами.

Оскільки динаміка розміщення продуктивних сил – це єдиний процес, ці групи суперечностей тісно взаємопов’язані і взаємозалежні.

До спеціальних методів, якими користується наука “Регіональна еконо-міка”, слід віднести наступні групи:

  1.  економіко-статистичні ;
  2.  балансові;
  3.  методи техніко-економічних розрахунків ефективності;
  4.  методи районного планування;
  5.  метод економіко-математичного моделювання;
  6.  картографічний метод.

Суть деяких методів подана в таблиці 1.1

Таблиця 1.1

Методи науки РЕ

Назва методу

Зміст методу

Системний аналіз

Всі об’єкти матеріального світу і соціально-економічні утворення розглядаються у вигляді систем, досліджу-ються їх складові, а потім знання про окреме органічно об’єднується в знання про ціле. Застосовують у про-грамуванні, територіальному плануванні, проектуванні і реконструкції міст, окремих районів.

Наукова систематизація

На основі проведеного аналізу досліджені об’єкти групують за певними ознаками (однією або кількома). Дає можливість простежити в явищах певний порядок, підсумувати знання про їх подібність і відмінності. Основними видами систематизації є класифікація, типологія і групування.

Історичний метод

Вивчення всіх складових регіональної економічної системи в різних історичних періодах, дослідження факторів, що вплинули на їх виникнення та функ-ціонування в минулому.

Балансовий метод

Аналіз відповідності між запасами та використанням природних, трудових, фінансових ресурсів в розрізі окремих районів, цілих держав на основі складання матриці та коефіцієнту прямих витрат.

Економіко-математичне моделювання

Здійснення математичного опису економічного процесу або об’єкта за допомогою системи рівнянь з метою їх дослідження та управління. Моделі бувають балансові та оптимізаційні.

Картографічний метод

Фіксація соціально-економічних об’єктів і передача просторових та часових процесів за допомогою картографічних засобів. В поєднанні з іншими методами дає можливість здійснювати регіональний та локальний аналіз.

Економіко-статистичні методи

Аналіз територіальної організації господарства за до-помогою статистичної інформації шляхом обчислення індексів (спеціалізації), середніх величин, коефіцієнтів кореляції тощо.

Метод техніко-еконо-мічних розрахунків

Застосовується на проектній стадії обґрунтування роз-міщення підприємств шляхом порівняння поточних або одноразових витрат на створення та функціонування виробництва. Основні показники вартості: валова і това-рна продукція, вартість основних фондів, капвкладення, матеріальні витрати.

3 питання

Метою науки “Регіональна економіка” є обґрунтування, розробка та прак-тичне застосування певних моделей розміщення продуктивних сил, елементів виробництва, а також інфраструктури.

Завдання науки РЕ.

  1.  Дослідження закономірностей розміщення всіх елементів продуктивних сил.
  2.  Дослідження принципів розміщення продуктивних сил.
  3.  Дослідження факторів розміщення та територіальної структури виробництва.
  4.  Вивчення економіки регіонів та міжрегіональних зв’язків.
  5.  Вивчення екологічної складової території в контексті розвитку виробництва в даному регіоні.
  6.  Дослідження регіонального відтворювального процесу через фази суспільного виробництва.
  7.  Визначення змін відносин власності, системи вертикальних та горизонтальних зв’язків на території.
  8.  Оцінка ефективності функціонування суб’єктів господарювання в регіоні та розробка шляхів її підвищення.
  9.  Розробка положень державної регіональної соціально-економічної політики.
  10.  Обґрунтування методів та організаційних засобів дослідження регіональної економіки.

Тема 2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів.

Лекція 3 Закономірності та принципи розміщення продуктивних сил.

План

  1.  Закономірності розміщення продуктивних сил (виробництва).
  2.  Принципи розміщення продуктивних сил (виробництва).

1 питання

Розвиток і розміщення продуктивних сил тісно пов’язане з дотриманням певних закономірностей.

Закономірність – це повторюваний істотний зв’язок соціально-економічних явищ в регіоні.

Закономірності виявляються у відношеннях між виробничою діяльністю людей та територією.

Роль дослідження закономірностей полягає в тому, що:

1. Пізнання та практичне використання закономірностей допомагає найкраще розмістити виробництво.

2. Ефективно організувати територію.

3. Проводити оптимальну регіональну політику.

В розміщенні продуктивних сил розрізняють декілька закономірностей:

1. Закономірність ефективного розміщення продуктивних сил. Визначають ефективність за формулою:    ,

де  E – ефективність

     E- ефект, що визначається як:

а) валовий обсяг товарів чи послуг;

б) прибуток;

в) національний дохід (для країни).

В – витрати

2. Закономірність територіального поділу праці. Вона передбачає формування такої територіально-галузевої структури господарства, яка найбільше відповідає природним, економічним і соціальним умовам.

3. Закономірність регіональної інтеграції господарства. Всі господарські об’єк-ти, що розміщуються в межах районів об’єднуються під дією внутрірайонної інтеграції в єдиний комплекс. В той же час між окремими районами виникає необхідність налагодити зв’язки: обмін продукцією, сировиною тощо. Це стає передумовою формування міжрайонних зв’язків, на вищому рівні – державних. Територіальний поділ праці, з одного боку визначає спеціалізацію та унікаль-ність господарства окремих територій, а, з іншого, – сам є причиною посилення зв’язків та економічної інтеграції.

4. Закономірність територ-ної цілісності та комплексності господарства регіону.

На певній території внаслідок територіального поділу праці формується регіональне господарство (району, країни, світу). Воно являє собою економічну систему певного рангу, яка охоплює продуктивні сили і відносини, що виникають в процесі економічної діяльності регіону. Кожен регіон постає цілісною і унікальною системою, для якої характерна комплексність та цілісність.

Комплексність – взаємопов’язаність елементів регіонального господарства, що впорядковує їх в ТВК (територіально-виробничий комплекс).

В вузькому розумінні ТВК – частина господарського комплексу країни в межах регіону, яка визначається тісним взаємозв’язком та взаємо обумов-леним розвитком різних галузей. В широкому розумінні ТВК включає наступні елементи:

  •  виробництво
  •  інфраструктуру
  •  трудові ресурси
  •  локальні природні ресурси

Між складовими комплексу виникають зв’язки, що впливають на його розвиток. Зміна хоча б одного елемента призводить до зміни решти. В цьому полягає цілісність.

Приклад: У 1990 р. приблизно 20 млн. т. завезено в Донецький економічний район з Кузбасу. Щорічно це обходилось в 0,5 млрд. крб. За всі роки поставок можна було б побудувати 20-25 нових шахт.

5. Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил.

Полягає в зосередженні виробництва і населення у найзручніших місцях. Виявляється у формуванні промислових центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон. Так, унікальне поєднання природних ресурсів стало причиною концентрації на території Донбасу і Придніпров’я виробництва чорних металів. Сприятливі природні умови стали причиною концентрації населення вздовж долин річок (Ніл, Ганг, Янцзи тощо). Історичні і політичні події зумовили швидке економічне зростання і зосередження виробництва та населення на сході США, Південної Америки, Африки, Австралії, в пониззі річок Шельди та Маасу. Таким чином, на концентрацію продуктивних сил впливають:

  •  природно-екологічні причини;
  •  соціально-економічні причини;
  •  історико-політичні причини.

6. Закономірність зближення рівнів соціально-економічного розвитку.

Дана закономірність передбачає, що нормальний розвиток економіки країни можливий за умови рівномірного розвитку всіх регіонів. Традиційно, соціально-економічний рівень визначається за величиною ВВП (валового внутрішнього продукту), ВНП (валового національного продукту) або національного доходу на душу населення. Не всі держави світу, частини окремих держав, райони в межах країни мають однаковий рівень соціально-економічного розвитку. Вважається, що між окремими районами країни розбіжності цього показника не повинні перевищувати 20 %.

Приклад: у звіті конкурентоспроможності економіки (Global Index Конкуренто-спроможність 2014-2015), підготовленому World Economic Forum (Всесвітній економічний форум) перші місця в рейтингу посіли: Люксембург - $ 110424, Норвегія - $ 100318, Катар - $ 100260, Швейцарія - $ 81324, Австралія - $ 64863, Данія - $ 59191, Швеція - $ 57909, Сінгапур - $ 54776, США - $ 53101 і Канада - $ 51990. Останні три рядки в рейтингу зайняли Гамбія - 142 місце ($ 453), Бурунді - 143 місце ($ 303) і Малаві - 144 місце ($ 223). Росія зайняла в рейтингу 49 місце з ВВП на душу нас-ня в $ 14819. Україна – 91 місце (3919$).

В Європі співвідношення максимального та мінімального ВВП складає від 1,4 у Словенії до 5 разів у Великобританії. В межах України розбіжність за цим показником в межах окремих областей складає 6-7 разів.

Приклад: якщо середній рівень соціально-економічний розвиток по Україні прийняти за 100%, то в 1989 році спостерігався найбільший розрив між Закарпатською та Вінницькою областями (по 45%) і Дніпропетровською областю (165%). За даними на 2011 рік розрив збільшився (дивись табл. 1).

Таблиця 1

Розмір ВВП на душу населення

Область

ВВП на душу населення, %

1989 рік

2011 рік

Україна

100

100

Дніпропетровська

165

147

Донецька

158

123

Київська

(з м. Києвом) 133

111

м. Київ

–

298

Чернівецька

56

46

Тернопільська

50

50

Закарпатська

45

52

Сьогодні частіше використовують рейтингові оцінки для визначення соціально-економічного рівня, набір критеріїв якої залежить від мети досліджень (наприклад, рівень доходів на душу населення, рівень освіти, тривалість життя). З 2002 року Україна теж перейшла на рейтингові оцінки.

2 питання

З закономірностями тісно пов’язані принципи розміщення продуктивних сил.

Принципи розміщення виробництва – головні ідеї та вихідні положення, що формують першооснову його територіальної організації, це пра-вила, яких слід дотримуватись при розміщенні продуктивних сил.

До них відносять наступні:

1. Принцип раціонального розміщення виробництва:

а) наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження  трудових ресурсів;

б) наближення виробництва до природних та людських ресурсів у  відповідності з факторами розміщення;

в) ліквідація зустрічних перевезень однотипної продукції;

г) обмеження надмірної концентрації виробництва;

д) охорона природи і науково обґрунтоване природокористування.

2. Принцип комплексного розміщення передбачає:

а) комплексне використання ресурсів і відходів (якщо взяти мінеральні ресурси, які використовує світове співтовариство, то лише 3-5% перетворюється на кінцевий продукт, а решта відходи);

б) встановлення ефективних виробничих зв’язків. При компактному розміщенні економиться 10% території – 20% протяжність комунікацій, на 15-20% капвкладення між підприємствами;

в) створення єдиної інфраструктури для всіх підприємств.

3. Принцип збалансованості та пропорційності.

Передбачає дотримання балансів між різними видами ресурсів та їх вико-ристанням, а також встановлення пропорцій в розвитку різних галузей виробництва на даній території у відповідності до зазначених балансів (між виробничою та невиробничою сферою, між різними групами галузей та міжгалузевими комплексами).

4. Принцип врахування внутрідержавного та міжнародного поділу праці.

При плануванні створення виробництва на даній території необхідно проана-лізувати існуючу спеціалізацію господарства, яка склалась об’єктивно.

Приклад. В межах колишнього СРСР республіки орієнтувались на випуск певних видів продукції. Відповідно до цього існувала структура господарства. Для України, Балтії, Білорусі була характерна висока питома вага обробної промисловості. Водночас в Казахстані, Узбекистані, закавказьких республіках високу частку займала кольорова металургія. Важке машинобудування зосе-реджувалось насамперед в Росії та на Україні. Монопольним виробником мікроавтобусів була Латвія, бавовнозбиральних комбайнів – Узбекистан тощо.

5. Принцип збереження екологічної рівноваги.

Передбачає таке розміщення виробництва, за якого природне середовище може зберігати здатність до самовідновлення.

6. Принцип обмеженого централізму.

Цей принцип лежить в основі розробки державної регіональної політики і полягає в органічному поєднанні інтересів держави з інтересами окремих районів, підприємців, населення загалом.




Лекція 4 Фактори розміщення виробництва

План

  1.  Техніко-економічні особливості виробництва.
  2.  Фактори розміщення виробництва. Вплив НТР на розміщення.

1  питання   

Утворення ТВК тісно пов’язане з процесом розміщення виробництва, який перебуває під впливом цілої низки факторів.

Фактори розміщення – певні причини, що впливають на розташування вироб-ництва, та визначають його ефективність в територіальному аспекті.

Оцінюючи фактори розміщення, аналізують техніко-економічні особливості різних галузей виробництва. Вони визначають вплив різних факторів на розташування підприємств.

Працемісткість: Пм =  ,

де Пм  – працемісткість;

П – вироблена продукція;

Р – затрати праці в людино-годинах.

Цей показник можна визначити:

1) шляхом обчислення питомих витрат на зарплату в собівартості (не точний, оскільки співвідношення цін на фактори виробництва різне для різних виробництв);

2) методом натуральних показників (люд.-год);

3) шляхом розрахунку маси продукції, яка припадає на 1 робітника (не точний, оскільки окремі види продукції мають різну ступінь складності, розміри т.і);

4) комбінованим методом, що поєднує 2) і 3) підходи.

Фондомісткість: Фм =  ,

де  Ф – вартість основних фондів;

П – вироблена продукція.

Енергомісткість:  Ем = Зе / П ,

де  Зе – затрати енергії (кВт * год);

П – вироблена продукція.

- високоенергомістні виробництва (витрати на електроенергію складають 30-45% собівартості)

- середньоенергомісткі виробництва (15-30%)

- неенергомімткі виробництва (менше 15%)         

Водомісткість: Вм = Зв /  П,

де Зв  - витрати води (л, м3);

П – вироблена продукція.

Матеріаломісткість: Мм = Зм / П,

де  Зм – витрати матеріалів, що визначаються в грошовому або натуральному   вигляді;

П – вироблена продукція.

- висока матеріаломісткість (Мм значно більше 1);

- середня матеріаломісткість (Мм = 1);

- низька матеріаломісткість (Мм  1).

Наукоємність визначається часткою витрат в собівартості продукції, які йдуть на утримання науково-дослідної бази підприємства (лабораторій, проектних інститутів, бібліотеки та ін.) та підготовку кваліфікованих кадрів. Якщо ця частка більша за 20 %, то виробництво вважається наукоємним.

Транспортабельність продукції.

З кількісної точки зору вона визначається за формулою:

Тп = Зт / П,

де Зт – транспортні витрати на перевезення продукції (гр. од.);

    П – вироблена продукція.

З якісної точки зору вона визначається особливостями продукту, який перевозиться (габаритність, хімічна активність, швидкість псування тощо).

2 питання

Виділяють наступні фактори розміщення виробництва.

  1.  Сировинний (визначається матеріаломісткістю продукції при великій частці сировини у собівартості готової продукції та орієнтує розміщення виробництва такої продукції на джерела сировини). Так, співвідношення затрат сировини до готової продукції в окремих галузях складає

Цукрова промисловість 7:1

Отримання волокна 7:1

Маслоробна 15:1

Мідь 7,5:1

На цей фактор орієнтуються видобувні галузі, виробництво консервів, масла, лляних та бавовняних тканин, підприємства чорної та кольорової металургії.

  1.  Паливно-енергетичний (визначає розміщення виробництв з великою електро- або паливо місткістю поблизу джерел енергії та палива).

Приклад: витрати на електроенергію складають 3,4 тис. КВт*год. на вироб-ництво тони каучуку; 60 тис. кВт*год. на виробництво тони титану; 20 тис. КВт*год. на виробництво тони магнію; 12,6 тис. КВт*год. на виробництво тони віскозний шовк.

На цей фактор орієнтуються підприємства чорної та кольорової металургії, хімічної, целюлозно-паперової промисловості, виробництво червоної цегли тощо.

  1.  Фактор науково-технічного прогресу (наукоємкі галузі промисловості розміщуються там, де зосередженні науково-дослідні інститути і кваліфіковані кадри). На цей фактор орієнтується виробництво ЕОМ, ракет, літаків, автомо-білів, ліків.
  2.  Фактор робочої сили (враховується при розміщенні виробництв з великими витратами людино-днів на одиницю продукції).

На цей фактор орієнтуються галузі сільського господарства, особливо зрошу-вальне землеробство, овочівництво, плодівництво; легкої промисловості, сфери послуг, збірне машинобудування.

  1.  Водний чинник (враховується при розміщенні водомістких виробництв). Великі потреби у воді в окремих галузях хімічної промисловості, кольоровій, чорній металургії, целюлозно-паперовій промисловості, зрошувальному земле-робстві.

Приклад: виготовлення 1т хімічних волокон вимагає 3-5 тони води, 1т алюмінію – 1,5 тони води.

  1.  Транспортний чинник (враховується з метою наближення до споживачів продукції, здешевлення транспортних витрат). Він підсилює решту факторів.

Приклад: у продукції видобутку і збагачення вугілля транспортні затрати дося-гають 45% собівартості, нафтопереробки – понад 65%, цементу – понад 55%.

  1.  Екологічний фактор (націлює на розташування виробництва так, щоб воно якнайменше шкодило природі і здоров’ю людини).
  2.  Споживчий фактор. Передбачає наближення виробництв до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає в наступних випадках:
    1.  коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібні вироби, борошно, кислоти, енергія ТЕЦ);
    2.  коли продукт порівняно дешевий ніж транспортні витрати (будівельні матеріали);
    3.  коли масове споживання готової продукції локалізується в певних центрах (продукція легкої промисловості, побутова техніка, меблі, папір).

Приклад: радіус транспортування хліба не повинен перевищувати 10 км, молока – 25-30 км, енергії ТЕЦ – 30 км.

  1.  Фактор ринкової кон’юнктури (при розміщенні підприємств враховують особливості ринкової кон’юнктури ).

Ринкова кон’юнктура – конкретні умови реалізації товарів та послуг, що врахо-вують співвідношення попиту і пропозиції, рух цін, рівень доходів, смаки, вподобання, сезонність, тощо.

Стійкий попит на деякі товари може протягом років визначати спеціалізацію регіонів або країн: для Єгипту, наприклад, це бавовник, для Куби – цукор, для країн Центральної Америки – тропічні культури, тощо.

Вплив окремих чинників показаний в таблиці 2.

В епоху науково-технічної революції змінюється пріоритетність окремих факторів розміщення. Вплив НТР на територіальну структуру господарства:

  1.  переорієнтація матеріаломістких галузей на транспортний чинник і споживача;
  2.  відбувається концентрація виробництва і населення у межах агломерацій і мегалополісів;
  3.  у зв’язку з високими вимогами до екологічної якості виробництва шкідливі підприємства та працемісткі виробництва (легкої промисловості, збірного машинобудування) переносять у країни, що розвиваються;
  4.  інтеграція науки і виробництва, формування технополісів (20 в Японії, США- “Силіконова долина”, включає науковий парк Стендфордського університету і понад 2 тис. фірм; технополіс Бостону включає наукові парки Гарвардського та Масачуссетського технологічного інституту);
  5.  переорієнтація на інші види сировини (в 18 столітті центр чорної металургії Росії знаходився на Уралі, в 19 столітті лідером стає Донбас, оскільки було винайдено технологію, що дозволяла в якості палива використовувати кам’яне вугілля).

Таким чином, на сьогоднішній день визначальними факторами в розміщенні виробництва є фактор НТП, фактор ринкової кон’юнктури, споживчий, транс-портний та екологічний.

Таблиця 2.

Ступінь впливу основних фондів на розміщення промислового виробництва

Галузі промисловості

Сировинні ресурси

Паливно-енергетичні ресурси

Трудові ресурси

Райони спожи-вання

Електроенергетика

+ +

-

-

+ +

Чорна металургія

+ +

+ +

-

+

Кольорова металургія

+ + +

+ +

-

-

Машинобудування

В тому числі важке

+ +

+ + +

-

-

+ +

+

+ +

+

Хімічна, нафтохімія

+ +

+ +

+ +

+ +

Промисловість будівельних матеріалів

+ +

-

-

+ +

Лісова промисловість

+ + +

-

-

+ +

Легка промисловість

+

-

+ +

+ + +

Харчова промисловість

+ +

-

-

+ +

Умовні позначення:

+ + +    вирішальне значення

+ +   сильний вплив

+   слабкий вплив

-    відсутність впливу


Тема 6. Населення і трудові ресурси України

Лекція 8 Населення і трудові ресурси України

План

Народонаселення та його роль в господарстві країни.

Кількість населення та фактори, що на неї впливають.

Система розселення. Агломерації.

Трудові ресурси.

1 питання

Народонаселення – сукупність людей, які живуть на всій Землі або в межах конкретної території, континенту, країни.

Як вже зазначилось, людина виступає частиною продуктивних сил:

  •  Вона є носієм знань і трудових навичок.
  •  В той же час, людина стає об’єктом, на який спрямовуються результат праці.
  •  Людина зумовлює формування (краще сказати, об’єктивне існування) таких факторів розміщення виробництва як чинник трудових ресурсів і споживчий фактор. Опосередковано людина вплинула на функціонування чинника нау-ково-технічного прогресу.
  •  Врахування демографічної структури населення і трудових ресурсів дозволяє оптимізувати галузевий склад промислових комплексів, визначати доцільність будівництва таких виробництв, які забезпечували б раціональну зайнятість чоловічої і жіночої праці. Демографічна ситуація завжди має регіональні відміни. Це призводить до територіальної диференціації трудових ресурсів і забезпеченості галузей робочою силою. Територіальна стабілізація кадрів є однією з найбільш складних проблем територіальної організації виробництва.

Приклад: починаючи з 60-их років в межах СРСР відбувалось скорочення трудових ресурсів. Не вистачало їх в таких районах як Сибір, Далекій Схід. Негативно впливають міграції. В свій час це призвело до відтоку сільського населення в міста. Якщо вести розмову про міжнародні міграції, то, наприклад, у Єгипті знизилась продуктивність праці в будівництві через еміграцію будівельників в країни Перської затоки.

2 питання

За даними на 1.01.2002 рік численність населення в Україні складає 48 млн.416 тис. чоловік. На 1 січня 2014 р. чисельність населення склала 45 млн. 246 тис. чоловік. На кількість населення України вплинули наступні фактори:

1) природний приріст;

2) механічний приріст (міграції).

Розглянемо детальніше прояв цих чинників.

І Природній приріст

Це зміна чисельності населення під впливом природніх причин (народжуваності та смертності). Визначається за коефіцієнтом природнього приросту (Кпр). Це різниця між народженими та померлими на 1000 жителів. Вимірюється цей коефіцієнт в проміле (%0 ) і пов’язаний з коефіцієнтами народжуваності та смертності.

n = (N / T*S )×1000    m = (M / T*S )×1000

Kпр = n-m = ((N-M) / T*S )×1000

n – коефіцієнт народжуваності;

m – коефіцієнт смертності;

N – кількість народжених;

M – кількість померлих;

T – період часу;

S – середня кількість мешканців території за період часу Т.

З-поміж республік колишнього СРСР Україна за цим показником посідала останнє місце. Особливо він знижувався після 1965, а з 1991 р. набув від’ємних величин. На 1.01.2014 р. коефіцієнт народжуваності склав – 11,1‰, смертності – 14,6‰, природного приросту –3,5‰. Найвищий приріст: Закарпатська, Рів-ненська, Волинська області, м. Київ (за 2013 рік).

Фактори, що впливають на величину природного приросту:

1. Різке зниження життєвого рівня населення. Половина населення живе за межею бідності. Прожитковий мінімум, встановлений державою вдвічі нижчий за реальні потреби. Тому переважають однодітні і бездітні сім’ї. Кожна десята сім’я не має дітей. У селах сумарна народжуваність 1,9 дитини. До 2015 року очікується 2,4 дитини.

2. Деформована статево-вікова структура. За шкалою ООН у країні, в якій особи у віці 65 років і старші становлять 7% від загальної кількості, населення вважається старим. У нас цей показник складає 14 %. Саме тому в Житомирський, Кіровоградській, Вінницькій, Черкаський, Чернігівській, Сумській, Хмельницькій областях від’ємний приріст почав фіксуватись ще з 1979 року. В структурі переважають жінки – 54%, чоловіки – 46%.

3. Висока смертність і низька тривалість життя. Середня тривалість життя жінок – 73 роки, середня тривалість життя чоловіків – 62 роки. Серед причин смертності виділяють хвороби серцево судинної системи, новоутворення, нещасні випадки, самогубства.

4. Невисока якість навколишнього природного середовища, яка особливо гостро проявляє в високо індустріальних областях, великих містах, зоні радіоактивного забруднення.

5. Кількість шлюбів та розлучень. Шлюбна структура нестабільна. Більше половини пар розлучається, що не сприяє високій народжуваності.

ІІ Механічний приріст 

Це зміна чисельності населення під впливом міграцій.

Міграції – переміщення населення, яке може супроводжуватися або не супроводжуватися зміною постійного місця проживання.

Причиною міграцій можуть бути такі фактори:

1) історико-політичні (війни, етнічні та релігійні конфлікти, історія освоєння території);

2) соціально-економічні (пошук роботи, переїзд на навчання тощо);

3) географічні (екологічні). Міграції через виникнення стихійних лих, екологічні катастрофи.

Міграції бувають зовнішні (переміщення за межі країни) і внутрішні (переміщення в межах країни).

Щодо внутрішніх міграцій, слід відмітити потужні переміщення населення України в межах колишнього СРСР. Потоки трудящих в райони Сибіру і Далекого Сходу були викликані освоєнням паливно-енергетичних і сировинних ресурсів, на базі яких формувались регіональні промислові комплекси.

Основні потоки мігрантів в межах нашої держави здійснювались у Донбас, Придніпров’є, Причорномор’є. Лише в Дніпропетровську область за період 1979-1988 рр. прибуло 100000 чоловік. Значний приплив мали Донецька, Запорізька область і Крим.

Потужні переміщення мали місце із сільської місцевості в промислові центри (особливо 1960-1970 роки).

Особливості сучасних міграцій в Україні.

Позитивне сальдо міграцій (майже 32 тисячі людей за 2013 рік).

Посилення зовнішніх міграцій.

Посилення маятникових міграцій.

Маятникові міграції – це періодичні, повторювані переміщення населення, які не супроводжуються зміною постійного місця проживання.

Порівняльний аналіз демографічних процесів свідчить, що за характером динаміки чисельності населення, природного та механічного руху сформува-лись в Україні наступні демографічні регіони:

1. Столичний (Київська область)

Високий показник механічного приросту. Молода вікова структура населення. Більш-менш сприятливе соціально-економічне становище. Демографічні показники вищі за середні.

2. Східний (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харків-ська області). Гіперурбанізований ареал (міське населення складає до 90%) з постійним високим забрудненням навколишнього середовища. Один з най-нижчих показників природного приросту. Довгий час район формувався за рахунок механічного приросту.

3. Південний (АРК, Одеська, Херсонська, Миколаївська області). Показ-ники на рівні середнього по Україні. Але більш старіша вікова структура населення. Довгий час значним був механічний приріст.

4. Центральний (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська області). Зростаюча депопуляція, невисокий показник механічного приросту в містах, та значний відплив населення з сільської місцевості. Стара вікова структура населення.

5. Західний (Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Закар-патська, Чернівецька області). Найсприятливіша демографічна ситуація. Най-молодше населення, приріст позитивний (в Закарпатській, Рівненській, Волин-ській областях). Відсутність значних міграцій в минулому через низьку мобільність населення.

3 питання

Система розселення – сукупність усіх поселень з їх взаємозв’язками.

Територіальна система розселення України характеризується значною густотою і включає:

1) міста (459 одиниць);

2) селища міського типу (886 одиниць);

3) села (близько 29 тисяч).

Мережа населених пунктів рівномірна, але населення розміщено нерів-номірно. Середня густота населення в 2013 році склала 75,4 чол. на 1 км2. Територія України заселена нерівномірно. Найбільша густота населення спостерігається в Донецькій області (164,6 ч/км2), Львівській області (115,7 ч/км2). Найменша – відмічена в Херсонській, Чернігівській областях (37,8 та 34,8 ч/км2 відповідно).

Міське населення становить 68,7 % жителів України (сільське населення переважає у Вінницькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Чернівецькій областях, складає 31,3%).

За кількістю жителів міста поділяються на групи:

малі – до 50 тисяч чоловік

середні 50-100 тисяч

дуже великі 500 тисяч-1млн.

міста-мільйонери – понад 1 млн. Останні включають Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса (останні два з 2005року вже не мільйонери).

Найбільші міста в 60-70 рр. формувались за рахунок механічного приросту. Далі їх ріст уповільнився. У багатьох з них загострилася екологічна ситуація, житлові і транспортні проблеми, поглибилась незбалансованість між галузями матеріального та нематеріального виробництва. В той же час у багатьох середніх та малих містах за попередні десятиліття зміцнила виробнича база і невиробнича сфера. Збільшилась людність, поліпшилась роль цих міст як функціональних центрів районних систем розселення. Але за період з 1990 року цей позитив втрачено. Малі і середні міста України частково втратили свої функції як промислові центри адміністративних районів.

Сучасні негативні риси розвитку великих міст:

а) зниження соціально-економічного потенціалу;

б) зменшення населення;

в) загострення екологічної ситуації;

г) неузгоджений розвиток транспортної та інженерної системи, неупорядкована забудова.

Тому проблема активізації розвитку малих і середніх міст як організацій-но-господарських центрів виробничої діяльності залишається актуальною із економічної, і з соціальної точки зору.

З 1979 по 1989 рр. збільшилась кількість малих сіл і зменшилась – великих і середніх. Споживацьке ставлення до села призвело до того, що умови життя в ньому різко відрізняються від умов життя в місті. Більшість сіл не мають водопроводів, не газифіковані, вулиці не заасфальтовані. Частина сіл не має під’їзних шляхів з твердим покриттям. Політика неперспективних сіл спри-чинила зникнення особливо невеликих поселень, населення яких або вимерло, або переселилось у міста та селища міського типу.

У процесі еволюції форм розселення на зміну місту прийшли так звані групові форми, серед яких найрозвинутіша агломерація (від латинського agglomero – приєдную, нагромаджую). Це територіальне утворення, що:

1) виникає на базі великого міста і створює значну зону урбанізації, поглинаючи суміжні населені пункти;

2) вирізняється високим ступенем територіальної концентрації виробниц-тва (промисловості, інфраструктурних об’єктів, наукових і навчальних закладів), а також високою густотою населення;

3) високий рівень комплексності господарства;

4) справляє вирішальний перетворювальний вплив на довколишнє середо-вище і соціальні аспекти життя населення.

В Україні налічується 19 міських агломерацій, з них 6 найбільших (Київ-ська, Донецька, Харківська, Дніпропетровська, Львівська, Одеська). У розвитку агломерацій спостерігаються негативні тенденції: зростання кількості насе-лених пунктів. Вони разом з транспортними та інженерними (спорудами) системами розвиваються не узгоджено, що призводить до неупорядкованої забудови території, втрати сільськогосподарських угідь, погіршення природ-ного середовища.

4 питання

Трудові ресурси – частина населення країни, яка володіє необхідними фізич-ними і духовними здібностями, загальноосвітніми і професій-ними знаннями для роботи в господарстві.

До складу трудових ресурсів належать працездатні люди в працездатному віці, працюючі підлітки і працюючі пенсіонери. У світовій практиці частіше вживають термін “економічно активне населення”, до якого належать ті, хто зайняті суспільно корисною працею, що приносить їм доход. До цієї категорії відносять фактичних працівників та безробітних, що шукають роботу.

В Україні економічно активне населення складає 21 млн. 980 тис. осіб (в 2013 році). Робоча сила реалізується на ринку праці.

Ринок праці – це суспільно-економічна форма руху трудових ресурсів; особи-вий, властивий розвиненим товарно-грошовим відносинам спосіб залучення трудової сили до економічної системи.

Він характеризує форми і методи регулювання інтересів безпосередніх працедавців та тих, хто наймається. Для оцінки національного ринку праці використовують наступні показники.

І. Працездатне населення.

ІІ. Пропозиція праці – частина населення, готова працювати на умовах постійної зайнятості.

ІІІ. Зайняте населення.

1. Зайняті за наймом (в 2013 р. складали 80,9 %).

2. Роботодавці (в 2013 р. складали 1,0 %).

3. Самозайняте населення (в 2013 р. складали 17,8 %). Вони складають потенційний запас найманої праці.

4. Безкоштовно працюючі в сімейному бізнесі (в 2013 р. складали 0,3 %).

5. Зайняті в неекономічній сфері (священики, кадрові військові тощо).

Структура зайнятості населення за сферами застосування віддзеркалює структуру національної економіки і рівень розвитку окремих галузей. Усі зайняті розподіляються за різними видами діяльності (2013 р.):

1. Зайняті в промисловості – 24,1% (найбільше їх в Дніпропетровській, До-нецькій, Луганській, Запорізькій областях – >20 % зайнятих в області).

2. Зайняті в сільському господарстві – 5,7% (найбільше їх у Тернопільсь-кій, Вінницькій, Херсонській, Кіровоградській обл. – >30 % зайнятих).

3. Зайняті в невиробничій сфері – 59,6% (найбільше їх у Криму, Київській, Одеській, Харківській, Дніпропетровській, Львівській областях, м.Києві – >50% зайнятих в області).

4. Зайняті в транспортній галузі, поштовій та кур’єрські діяльності – 7,3 %.

5.Зайняті в будівництві – 3,3 %.

ІV. Безробітні, що шукають роботу. Одним з головних чинників безробіття є невідповідність між попитом на робочу силу та її пропонуванням.

Особливості безробіття в Україні:

1) низький рівень офіційного безробіття та висока частка прихованого без-робіття (зареєстроване безробіття – 2,4 %, за методологією МОП – 7,2 %, а приховане складає за різними оцінками 20-40%);

2) переважання серед безробітних представників найпростіших професій, працівників торгівлі, робітників з обслуговування, експлуатації та контролю за роботою технологічного устаткування, складання устаткування машин та (вони складають від 17 до 21 % від кількості безробітних);

3) переважання серед безробітних жінок у абсолютному вимірі та чоловіків у відносному вимірі (жінки – 6,2 %, чоловіки – 8,0% на 2013 рік);

4) зростання безробіття серед молоді (20% – 2012 р.);

5) нерівномірний розподіл безробіття по областях (високий рівень безро-біття в аграрних та напіваграрних областях – Рівненська, Тернопільська, Черні-гівська; найменший – м. Київ, Одеська, АР Крим);

6) висока тривалість незайнятості 27,3% безробітних шукають роботу біль-ше року (саме ця група переважає серед безробітних).

V. Економічно неактивні – не працюють і не зареєстровані як безробітні (в 2013 році вони склали 11 млн. 862 тис.)

Регіональні особливості в розподілі резервів трудових ресурсів:

Київська, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Чернігівська, Житомир-ська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька області – незайняті складають 17-25 % трудових ресурсів.

Миколаївська, Запорізька, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Волин-ська, Тернопільська, Рівненська, Харківська, Херсонська області – 25-30 %.

Львівська, Одеська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, АРК – більше ніж 30 %


Тема 4. Природно – ресурсний потенціал та його економічна оцінка

Лекція 7 Природно – ресурсний потенціал та його економічна оцінка

План

Поняття про природно - ресурсний потенціал та його структуру.

Економічна та технологічна оцінка природних умов та ресурсів.

Забезпеченість України окремими видами ресурсів.

1 питання

Виникнення і розвиток продуктивних сил тісно пов’язані з природним середовищем.

Природні ресурси – це тіла і сили природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил вивченості можна використати для задоволення потреб суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності.

Вони можуть виступати як:

засіб праці (земля);

предмети праці (мінеральна, рослинна сировина);

предмети споживання (вода, гриби, ягоди).

Крім цього розрізняють природні ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одно - та багатоцільового призначення.

Природні ресурси певної території формують природно-ресурсний потенціал (ПРП)

ПРП – це сукупна продуктивність природних ресурсів, засобів виробництва і предметів споживання, виражена в їхній суспільній споживній вартості.

За системним вченням, ПРП території (акваторії) – цілісна система складно організованих об’єктів. Тому найважливішою властивістю його є те, що ПРП становить природний комплекс, в якому всі компоненти пов’язані. Зміни в одному з них викликають зміни в іншому (так осушення збільшує продуктивність заболочених земель, але через пониження ґрунтових вод зменшує врожайність на суміжних територіях).

Для ПРП території (акваторії) характерна наявність:

компонентної структури

функціональної структури

територіальної структури

організаційної структури

1. Компонентна. В межах ПРП виділяють такі групи ресурсів:

мінеральні (паливно-енергетичні, металеві, неметалеві);

водні (поверхневий стік, підземні води);

земельні (землі сільськогосподарського призначення, ґрунтовий покрив);

лісові (щорічний приріст деревини);

фауністичні (мисливські, рибні, медоносні ресурси);

природно – рекреаційні.

Функціональна відображає класифікацію природних ресурсів за здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці (видобуток вугілля, лісове господарство тощо).

Територіальна характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів. Так, мінеральні ресурси мають територіальну структуру, що включає зони, макрорайони, райони, макрокущі, кущі (Донецька зона, Закарпатський макрорайон, Одеський район, Овруцький кущ).

Організаційна розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, ефективності експлуатації, охорони і відтворення.

2 питання

Економічна оцінка природних ресурсів – це грошовий вираз господарської цінності природних благ, який вимірюється ефективністю їх використання.

Використання у виробництві природних факторів вимагає відповідної оцінки. Згідно трудової теорії вартості природні ресурси мають неекономічне походження вартості, бо виникли не в результаті діяльності людини. Тому оцінюють їх непрямим шляхом.

Методичні підходи до економічної оцінки:

витратний;

рентний.

– оцінка здійснюється на підставі затрат на господарське освоєння та експлуатацію природних ресурсів;

– природний ресурс може оцінюватися двома способами:

за ефектом (прибутком), який дає природний ресурс;

за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку в разі вилучення ресурсу.

Таблиця

Критерії економічної оцінки природних ресурсів

Вид ресурсу

Критерій

Земельні

Розмір річної ренти з даної ділянки землі

Мінеральна сировина

Максимально можлива вартість виробленої річної продукції (включаючи всі воднораз видобуті компоненти)

Лісові ресурси

Вартісний вихід ділової деревини з даної ділянки лісу

Водні ресурси

Ефект від використання одиниці водних ресурсів або додаткові витрати на водозабезпечення при оптимальному його рівні

Рекреаційні ресурси

Ефект від використання ресурсу для відпочинку й лікування та затрати на досягнення ефекту

Крім економічної оцінки існує технологічна. Вона виявляє ступінь придатності тіл або явищ природи для різних видів діяльності з урахуванням сучасної перспективної технології їх використання. Розглядаючи, на приклад, мінеральні ресурси, слід вказати до якої категорії за ступенем геологічної розвіданості відносяться дані корисні копалини.

Поділ на категорії

А – докладно вивчені запаси, які активно використовуються.

В і С1 – менш детально вивчені, використовуються частково.

С2 – запаси оцінені попередньо.

Затверджені запаси, ті що відповідають промисловим кондиціям і гірничо - технічним умовам експлуатації, називають балансовими.

Позабалансові – ті, що можуть бути використані надалі (вони вивчені).

Крім кількості, використовують якісні показники родовищ:

склад корисних компонентів;

умови і глибина залягання;

потужність пластів тощо.

Приклад: руди повинні містити не менше ніж 25-27% заліза, 20-25% марганцю, 40% хрому, 5-7 кг на 1т – золота.

3 питання 

Природно-ресурсний потенціал України має наступні особливості.

1. Середня забезпеченість на душу населення.

2. Нерівномірність забезпечення територій окремими видами ресурсів.

3. Екстенсивний тип використання і освоєння.

4. Значне забруднення та погіршення якості ресурсів.

Структура ПРП:

Земельні ресурси – 44,4%.

Мінеральні ресурси – 28,3%.

Водні ресурси – 13,1%.

Рекреаційні ресурси – 9,5%.

Лісові та фауністичні ресурси – 4,7%.

Таблиця

Забезпеченість України ресурсами

Вид ресурсу

Запаси

світові

Україна

Земельний фонд

134 млн км2

60,4 млн га

(сільськогосподарські землі)

45,6 млн км2

41, млн га

Водні ресурси

4500 тис км3

210 км3

Лісові ресурси

40 млн км2

8,62 млн га

Гідроенергетичні ресурси

32,9·1012кВт · рік

44,7·109кВт · рік

І. Земельні ресурси.

Близько 70% площі країни займають сільськогосподарські угіддя, 55% складають орні землі. 2/3 орних земель становлять різновиди чорноземів. Найкраща якість ґрунтів в Лісостепу, найгірша – в Степовому Криму, Поліссі. Обмежує потенціал земельних ресурсів:

1) перезволоження та радіаційне забруднення в Поліссі;

2) посушливість клімату і засолення в Криму;

3) низька культура сільськогосподарського природокористування.

ІІ. Мінеральні ресурси.

За розвіданими запасами корисних копалин частка України в державах СНД становить:

марганцевої руди –до 75% (66% світових континентальних запасів)

залізні руди –31%

титанові руди –40%

кам’яне вугілля –28%

самородна сірка –80%

каолін –60%

графіт –50%

В Україні зосереджено 60% європейського запасу облицювального каменю.

Нині потенційна вартість розвіданих мінерально-сировинних запасів в Україні – 7 трн дол. Відкрито та оцінено 7500 родовищ, майже 90 видів мінеральної сировини. Прогнозовано відкриті родовища золота, кольорових і рідкісних металів (літію, ніобію, танталу), самоцвітів (програма “Мінерально-сировинна база України на період до 2005р.”)

ІІІ. Водні ресурси.

Запаси прісних вод – 1 тис. м3 на одного жителя, це в 10 разів нижче середньосвітового показника. Розміщені ресурси нерівномірно (найкраще захід і північ України, найгірше – південний схід). 2/3 площ України – вододефіцитні. Найбільші річки – Дніпро з притоками, Дністер з притоками, Південний і Західний Буг, Сіверський Донець. Гідроенергетичні ресурси – обмежені і практично вичерпані.

ІV. Рекреаційні ресурси.

Розміщені більш-менш рівномірно, однак їх найбільша концентрація спостерігається в наступних рекреаційних регіонах.

1. Карпатський.

2. Кримський.

3. Дніпровсько-Дністровський.

4. Азово-Чорноморський.

V. Лісові ресурси.

Україна недостатньо забезпечена ними, потреби в деревині забезпечуються на 25-30 %. Лісистість складає 14 %, оптимальною для нашого клімату має бути 20%. Найкраще забезпечені лісами:

1. Карпати – 39 % лісистість складає;

2. Кримські гори – 31 %;

3. Полісся – 27 %.


Тема 7. Cутнicть, мета і завдання державної регіональної політики 

Лекція 9 Cутнicть, мета і завдання державної регіональної політики

План

  1.  Поняття про державну регіональну політику. Принципи проведення.
  2.  Види і завдання державної регіональної політики.

1 питання

Територіальна організація розміщення продуктивних сил тісно пов’язана з регіональною системою господарювання, яка знаходить своє відображення в державній регіональній політиці (д.р.п.)

Д.р.п. – це сфера діяльності суспільства, яка реалізує інтереси держави щодо регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів з урахуванням природи сучасних процесів на окремих територіях.

Як показує досвід країн Європи, єдиної універсальної моделі регіональної економічної політики, прийнятної для будь-яких умов господарювання, не існує. Кожний регіон в своєму соціально-економічному розвитку залежить від значної кількості факторів, які різняться між собою виходячи із територіальних особливостей. Вiдмiнностi між існуючими моделями зумовлені відмінностями в ідеях, якi покладені в основу політики держави.

Класична теорія регіональної політики спирається на принципи, обгpунтованi Дж. Кейсом ще у 30 роках минулого століття. Biн вважав, що утримувати piвнoвaгy без втручання держав и просто неможливо. Сформульована ним концепція регіонального розвитку одержала назву «захисної», оскільки вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорцій у piвнi розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий спектр економічних засобів впливу - фінансові трансферти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування, oкpeмi пільги тощо. У центрі уваги такої політики, як правило, економіка депресивних територій, що характеризуються загостренням проблем структурного безробіття, різким зниженням рівня життя населення.

Американський економіст А. Фрiдман запропонував модель регіонального розвитку, яка ґрунтується на засадах iдеї неокласичної теорії економічного розвитку. За його моделлю, втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне завдання регіональної політики полягає не в подоланні регіональних диспропорцій, а в загальному підвищенні ефективності регіонального господарського комплексу. Найбільш гострі проблеми депресивних територій повинні вирішуватися не пріоритетно, а в мipy нагромадження необхідних коштів внаслідок підвищення ефективності функціонування комплексів інших територій.

Світова практика підтверджує цей тезис i доводить, що зростання соцiально-економiчно відсталих територій не повинне відбуватись за рахунок механічного перерозподілу доходу, створеного у розвинутих регіонах.

У зв'язку з посиленням процесів глобалізації та регіональної інтеграції виникла необхідність у розробці нової концепції державної регіональної політики України. Необхідно зазначити, що регіональну політику треба розглядати крізь призму конкретизації iнтepeciв, якi вона реалізує. Наскільки специфічними є інтереси регіонів, що відображають історичні, етнічні, природні, економічні, соціальні, культурні особливості території, настільки конкретно диференційованими є інтереси держави по відношенню до них.

Враховуючи, що Укpaїнa інтегрується в Європу i бере активну участь у європейському регіональному спiвробiтництвi, спираючись на норми європейського міжнародного права, їй нео6хiдно здійснити реформу адмiнiстрaтивно-територiального устрою держави. В ній треба чітко визначити статус регіонів, механізму взаємодії інститутів на місцевому та регіональному рівнях.

Серед науковців немає одностайної думки щодо однозначного визначення суб'єкта i об’єкта державної регіональної політики. На думку більшості, домінує погляд, згідно з яким провідним суб’єктом цiєї політики визнається держава, а об’єктами – соцiально-економiчнi процеси, що протікають на певній території, соціальні верстви населення, територіальні чи галузеві пропорцiї господарства. У законодавчому плані суб’єктами державної регіональної економічної політики визнаються центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції вирішують питання, пов’язані з соціально-економічним розвитком регіонів. До об’єктів державної регіональної політики відносять територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління і місцеве самоврядування.

Об’єктами проведення такої політики виступають:

  1.  звичайні територіальні утворення, закріплені адміністративно-територіальним поділом (місто, район, область, штат);
  2.  спеціально визначені території (особливі території, цей термін вперше було введено у Великобританії в 1934р.)

Приклад: до проблемних регіонів можна віднести зону забруднення ЧАЕС, Аральське море і прилеглі території, лінійні ПР вздовж кордону США і Мексики тощо.

Cуб’єкти проведення д.р.п. – це ті інституції, які проводять д.р.п.:

державні органи влади;

міжнародні організації;

місцеві органи влади;

добровільні громадські організації.

Принципи проведення ДРП

  1.  Забезпечення органічної єдності завдань щодо соціально-економічного розвитку країни та регіону.
  2.  Правове забезпечення економічної самостійності регіонів на основі розмежування повноважень між центральними та місцевими виконавчими органами та органами місцевого самоврядування.
  3.  Дотримання вимог екологічної безпеки при реформуванні структури господарських комплексів і розміщенні нових підприємств.
  4.  Досягнення економічного та соціального ефекту за рахунок використання переваг ТПП, раціонального природокористування, розвитку міжрегіональ-них зв’язків.
  5.  Принцип субсидіарності. Полягає в тому, що вищі суспільні одиниці повинні розв’язувати лише ті проблеми, які непідвладні для вирішення нижчими структурними підрозділами.
  6.  Принцип пріоритетності. Передбачає ранжування цілей і завдань д.р.п. відповідно до нагальності проблем території.
  7.  Принцип варіантності. Передбачає альтернативність шляхів вирішення пароблем регіону.
  8.  Принцип гласності. Передбачає прозорість інформації щодо змісту заходів державної регіональної політики та контроль з боку місцевої громади за їх реалізацією.

2 питання

Кожна територія або проблемний регіон виступає як регіональна система, що складається з п’яти підсистем: економічна, соціальна, екологічна, технологічна, інформаційна. Відповідно до цього будується структура д.р.п., яка включає наступні складові: економічну, соціальну, демографічну, екологічну, науково-технічну (рис. 1).

Економічна політика полягає в необхідності пом’якшення регіональних економічних диспропорцій та досягненні економічної рівноваги.

Соціальна політика займається проблемами організації життя людей та суспільного виробництва з точки зору умов праці, побуту, відпочинку людини та розвитку особистості загалом. Оскільки межі в суспільстві умовні, процеси та об’єкти, що мають відношення до регіональної соціальної політики, вимагають інтегрального підходу, що включає економічну, демографічну, екологічну оцінку умов життєдіяльності людини.

Демографічна політика означає активне втручання держави за допомогою економічних, адміністративно-правових та пропагандистсько-профілактичних заходів в природній та механічний рух населення з метою досягнення специфічних цілей для регіонів.

Екістична (поселенська) політика пов’язана з проблемами ефективного використання території регіону шляхом оптимального розміщення виробництв, комунікацій, місць розселення. При цьому враховуються природні, економічні, архітектурно-будівельні фактори і умови.

Екологічна політика спрямована на перебудову відносин у системі “людина-суспільство-навколишнє середовище” з метою підтримання та створення сприятливих екологічних умов для проживання населення, забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів.

Науково-технічна політика спрямована на покращення науково-технічного розвитку регіону на основі дослідження умов і факторів розміщення наукових центрів, територіальних форм поєднання науки і виробництва (технопарки, технополіси, інноваційні центри), регіональних переміщень наукових кадрів.

Тема 8. Механізми реалізації державної регіональної політики.

Лекція 10 Механізми реалізації державної регіональної політики.

План

  1.  Сутність механізму реалізації державної регіональної політики та методи його реалізації.
  2.  Форми реалізації державної регіональної політики

1 питання

Вирішення проблем регіону можна втілити через відповідні заходи. За допомогою механізму реалізації державної регіональної політики забезпечується соціально-економічний розвиток регіонів, удосконалюється стpyктypa їx господарського комплексу. Будь-яка держава впливає на регіональний розвиток за допомогою передбачених законодавством адміністративних та економічних важелів. Пошуки і вибір системи фінансово-економічних, соціальних та організаційних важелів здійснюється залежно від соціально-економічної ситуації в державі та її peгіонax. Результати механізму державного впливу на регіональний розвиток великою мірою залежать від дієздатності самої системи управління. Система важелів, яка може бути використана, повинна забезпечити необхідну piвновагy між економічною доцільністю та соціальною ефективністю. Економічні важелі повинні врахувати специфіку i особливості кожної галузі peгioнy. Таким чином, формується досить складна ієрархічна система узгодження між собою економічних регуляторів впливу на peгioнальний економічний розвиток.

Механізм реалізації ДРП – це система конкретних економічних важелів, організаційно - економічних засобів та форм, за допомогою яких здійснюється державний вплив на просторову організацію суспільства.

Механізм державної регіональної економічної політики базується на законах i законодавчих актах. Biн визначає взаємовідносини держави i регіонів та вiдповiднi органiзацiйнi структури i системи управління соціально-економічними процесами. На сучасному етапі економічного розвитку, в ринкових умовах господарювання, через законодавчу базу держава здійснює політику, спрямовану на підвищення економічної самостійності територій. Водночас держава координує діяльність місцевих органів влади на основi визначення співвідношень державного і місцевого бюджетів розвитку інфраструктурних об'єктiв місцевого та загальнодержавного призначення, Формування централізованих i регіональних фондів різного цільового призначення.

Механізм як інструмент державної регіональної економічної політики поєднує в собі систему методів прямого i опосередкованого впливу на соцiально-економiчнi процеси. За своїм характером ця система методів має бути заохочувальною та обмежувальною, активною та пасивною. Таке їх комплексне поєднання дає змогу забезпечити високу результативність державного впливу на процеси, що протікають на регіональному piвнi. Широко використовуються тaкi методи прямого економічного регулювання, як цільове фінансування, конкретна пряма фінансова допомога, надання субсидій та субвенцій тощо. Для опосередкованого економічного регулювання використовують важелі податкової, кредитно-грошової, амортизаційної, зовнішньоекономічної політики.

Державні органи управління можуть впливати на регіональний соціально-економічний розвиток через таю заходи протекціонізму:

  1.  надання податкових пільг для розвитку наукомістких виробництв;
  2.  створення акціонерних товариств для завершення раніше розпочатого будівництва;
  3.  надання регіонам інвестиційних премій за спорудження об’єктів, що дозволяють покращити структуру економіки регіону;
  4.  працевлаштування вивільнених працівників та їx переквалiфiкацiя;
  5.  поліпшення екологічної ситуації навколишнього середовища тощо.

Дуже важливим i принциповим питанням є формування системи бюджетного регулювання та розширення бюджетної автономії територій. Сьогодні, в основному, більше 80 % надходження коштів до бюджету централізується. З метою розширення прав місцевого самоврядування доцільно, щоб 75-80 % місцевого бюджету формувалося на мiсцi. Це сприятиме зацікавленості місцевих органів самоврядування більш активно впливати на економічний роз виток peгioнy, разом з тим підвищиться вiдповiдальнicть щодо фінансового самозабезпечення. Ступінь державного втручання в господарські процеси вимірюється показниками питомої ваги державних прибутків i видатків у внутрішньому валовому продукті. Їх висока питома вага підтверджує сильний вплив держави на eкономiкy.

Для виготовлення конкурентоспроможної продукції важливу роль треба відвести економічному стимулюванню, наданню відповідних пільг при виготовленні нових видів продукції i розміщенні нових виробництв, оперативно реагувати на зміну ринкової кон'юнктури. Це, в першу чергу, стосується розвитку малого та середнього пiдприємництва, оскільки малий бiзнес може ефективно вирішувати проблему забезпечення незайнятого населення робочими місцями.

Як уже відомо, у зв'язку із форс-мажорними ситуаціями та історичними факторами oкpeмi регіони є депресивними в економічному розвитку. Тому необхідно на це звернути особливу увагу, в першу чергу передбачити збільшення фінансових коштів та матеріальних pecypciв для їx розвитку.

Державна фінансова підтримка повинна бути спрямована на:

  1.  стимулювання розвитку територій депресивних регіонів, відновлення їх економічного потенціалу;
  2.  активізацію соціальної мобiлъностi населення з залученням його до суспiльно-корисної праці i підвищення рівня життя;
  3.  створення економічних та iнституцiйниx умов для заохочення загального розвитку території регіонів.

Таким чином, механізм реалізації державної регіональної політики реалізується за допомогою наступних методів:

1) бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку:

  •  державні субсидії та субвенції місцевим органам влади, приватним компаніям для стимулювання ділової активності, підприємствам;
  •  регіонально орієнтовані державні інвестиції у виробничу, соціальну й екологічну інфраструктури;
  •  державні замовлення на продукцію й послуги приватних фірм.

2) законодавчо - нормативна регулювання:

  •  податкова політика;
  •  дозволи, заборони, ліцензії, сертифікати та інші засоби контролю будівництва виробничих об’єктів;
  •  законодавче регулювання строків амортизації основних фондів;
  •  правові норми в галузі землекористування та охорони навколишнього середовища.

Основними напрямами вдосконалення механізму посилення ролі державної регіональної політики повинні бути такi:

  1.  розроблення новітньої сучасної стратегії державної регіональної економічної політики, яка б сприяла прискоренню економічних перетворень в державі, забезпечила успішне входження суб’єктів господарювання в систему ринкової економіки;
  2.  в зв’язку з посиленням в світовій практиці процесів глобалізації та регiоналiзацiї економiки необхідно визначити нові перспективні напрями державної регіональної економічної політики, спрямованої на загальне піднесення економічного розвитку i виробництва конкурентоспроможної продукції на світовому ринку;
  3.  формування ефективного регіонального господарського механізму управління з широким використанням сучасної системи програмно-цільових методів.

2 питання

Формами реалізації д.р.п. є наступні.

  1.  Створення вільних (спеціальних) економічних зон (ВЕЗ або СЕЗ).

ВЕЗ – територія, де створені сприятливі умови для національного та  міжнаціонального підприємництва.

Приклад: в США прийнята така постанова: якщо підприємство, розташовано в ВЕЗ, створює 200 нових або зберігає 1000 робочих місць, воно звільняється від сплати за газ та електроенергію, 5% податку на продаж.

В світі нараховується 650 ВЕЗ. Для України перспективними в цьому відношенні є: Одеський, Придунайський район, республіка Крим, Миколаївський район, зона підприємництва в Херсонської області. До 2005 року в Україні функціонували наступні СЕЗ: ”Сиваш”(1995 рік – перша СЕЗ), “Закарпаття”, “Азов'є”, “Славутич”, “Жовква”, “Яворів”, “Донецьк”, “Порто-Франко”, “Порт “Крим”, “Миколаїв”, “Інтерпорт “Ковель”, “Курортополіс Трускавець”, “Рені”.

  1.  Створення євро регіонів.

Єврорегіон – це міждержавна транскордонна регіональна асоціація, що охоплює прикордонні області, які розвиваються за погодженими планами та проектами.

На кордоні держав при невеликій відстані підприємств і організацій – суб’єктів зовнішньо-економічних зв’язків та етнічний близькості населення формуються транскордонні регіони. Прикладом таких регіонів є “Альпи-Адріатика” (Італія, Австрія, Німеччина, Югославія), “Регіо” (Франція, Німеччина., Швейцарія), “Дрейландерек” (Німеччина, Чехія, Польща) та інші. Завданням створення є економічний, науковий та економічний, освітній, культурний розвиток. Ці території мають економічну самостійність.

Приклад: “Карпатський Єврорегіон” має власний бюджет, що формується з коштів місцевих органів влади, Фонду братів Рокфеллерів та американського інституту “Схід-Захід”.

В Україні створені такі євро регіони: Карпатський, “Слобожанщина”, “Буг”, “Дніпро”, “Нижній Дунай”, “Верхній Прут”. Але займаючи вигідне географічне положення в Європі, наша держава не повною мірою використовує цей фактор у розв’язані своїх соціально-економічних проблем (в тому числі і у формуванні субрегіональних транскордонних об’єднань).

  1.  Створення регіональних технопарків та технополісів.

Регіональні технопарки – це утворення, які формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю зацікавлених підприємств та організацій з метою впровадження високих технологій. Їх в Україні 16, з них реально працюють два (в Харкові, Києві).

Технополіс – місто, в економіці якого вагому роль відіграють дослідницькі центри та підприємства, що використовують новітні технології.

Мета їх діяльності:

  1.  Зближення науки та виробництва;
  2.  Сприяння структурній перебудові економіки регіону;
  3.  Підготовка кадрів для наукоємких виробництв;
  4.  Допомога підприємцям-початківцям (створення бізнес-інкубаторів).
  5.  Створення цільових програм загальнонаціонального, регіонального та місцевого рівня. Державна регіональна політика – це лише загальні положення, що визначають стратегію розвитку тих чи інших територій. Конкретніше завдання і заходи розробляються при створені планів та програм. Протягом 1992-1997 такі програми було розроблено для Донбасу, Карпатського, Подільського, Поліського регіону, Українського Причорномор’я. Однак вони не мали правового статусу державних, не були підкріплені централізованим фінансуванням і тому з багатьох запланованих завдань не стали результативними.

Лекції 5 та 6

Тема 3.  Регіон в системі територіального поділу праці

План

  1.  Поняття про територіальний поділ праці.
  2.  Територіальна організація виробництва.
  3.  Форми територіальної організації виробництва.
  4.  Сутність і структура регіону.

1 питання

Територіальний поділ праці (ТПП) – об’єктивний процес спеціалізації країн або окремих частин країни на виробництві певних видів товарів чи послуг і обмін ними.

У процесі ТПП формуються функції окремих територій, населених пунктів, підприємств. Об’єктивною передумовою та базою для розвитку ТПП є диференціація географічного середовища (особливості диференціації виступають факторами ТПП): неоднакова наділеність окремих територій природними благами (так, наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості), відмінності між людьми за історично сформованими трудовими навичками, відмінність економіко-географічного положення та історія освоєння. З другої половини XX століття ТПП перебуває під впливом науково-технічного прогресу. Напрями впливу включають:

1) зменшення залежності територіального поділу праці від ресурсного потенціалу (це демонструє спеціалізація економіки Японії, Південної Кореї, Тайваня, Сінгапуру, Гонконгу);

2) концентрація зусиль на створені спеціалізованих галузей виробництва. Внаслідок подібних відмінностей виготовлення одного і того же товару на різних територіях буде вимагати різних затрат. Зосередити виробництво продукції слід там, де витрати будуть найменші, відмовившись від виготовлення товарів, виробництво яких ефективніше десь-інде. Це положення базується на “теорії абсолютних переваг”, що її створив Адам Сміт. Згодом англійський економіст Давид Рікардо показав, що навіть у тому випадку, коли країна виготовляє всі товари ефективніше за інших країн, їй вигідно зосередити свої зусилля на виробництві тільки тих товарів, де її переваги особливо великі (де відносні вартості є найменшими). Ця теорія має назву “теорія відносних переваг”. Приклад: за даними на 1990 рік продуктивність праці на японських та німецьких підприємствах склала лише 83% від американських. США мали перевагу у виробництві продуктів харчування, а Японія – у виробництві автомобілів, автообладнання та комплектуючих, побутової електроніки, сталі та металовиробах.

В теоріях класиків політекономії головним фактором, що визначав раціональну структуру виробництва і обміну, були трудові витрати. В 1930-і роки шведські економісти Е. Хекшер та Б. Олін розвили теорію ТПП, в основу якої поклали співвідношення взаємозалежних факторів виробництва. Положення теорії Хекшера-Оліна:

  1.  країни (регіони) повинні вивозити продукти інтенсивного використання надлишкових факторів виробництва та ввозити продукти інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;
    1.  в міжнародній (міжрегіональній) торгівлі за відповідних умов здійснюється вирівнювання факторних цін;
    2.  вивіз та ввіз товарів можуть замінюватись переміщенням факторів виробництва.

Територіальний поділ праці має наступні види (класифікація Ю. Саушкіна – радянського економіко-географа):

  1.  генеральний – ТПП між країнами та великими економічними районами;
    1.  внутрішньорайонний – ТПП між економічними районами внутрі країни або між адміністративними одиницями внутрі району;
    2.  ТПП навколо економічного центру (це може бути місто або підприємство, яке має свої філії в інших невеликих населених пунктах). З центрального підприємства до інших територій йдуть комплектуючі, інвестиції тощо. З приміських територій надходить сільськогосподарська продукція в місто;
    3.  постадійний ТПП – території спеціалізуються на різних стадіях виробництва;
    4.  фазовий ТПП – одна й та сама продукція надходить з різних місць до одного центру протягом року;
    5.  епізодичний ТПП – райони або країни обмінюються якимись товарами час від часу, не постійно.

2 питання

Територіальна організація виробництва (ТОВ) – науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних територіальних поєднань виробництва (галузевих, міжгалузевих і територіально-виробничих комплексів). Це упорядкований, урегульований процес розміщення господарства в межах країни або регіону.

Стадії формування ТОВ Радянського Союзу (за О. Топчієвим).

1. Поодиноке розміщення виробництв (перші п’ятирічки, 1930-і роки). Ста-вилась мета отримати потрібну кількість продукції з мінімальними витратами.

2. Перехід до агломерованого (групового) розміщення підприємств на незначній відстані одне від одного, що мають спільну інфраструктуру (1945-1960-і роки).

3. Встановлення зв’язків між підприємствами різних територій на основі завершених стадій виробництва, формування ТВК (1970-і роки).

Види структур ТОВ.

1. Галузева структура. Це склад, співвідношення між окремими галузями та виробництвами на даній території, що відображає внутрішньо районний поділ праці.

2. Функціонально-управлінська структура. Характеризує ієрархічно впоряд-ковану систему устрою і підпорядкування виробничих об’єктів.

3. Просторова (територіальна) структура. Це співвідношення окремих форм територіального зосередження виробництва на основі стійких зв’язків.

Елементи територіальної структури.

І Просторові елементи (економічні райони; підрайони; області).

ІІ Локальні виробничі утворення у вигляді вузлів, центрів, пунктів.

Промисловий пункт – промислове підприємство з поселенням, яке виникло біля нього (наприклад, шахтарське поселення).

Промисловий центр – це група промислових підприємств, взаємопов’язаних спільними допоміжними виробництвами, а частіше – спільністю технологічного процесу, що мають єдину систему розселення та обслуговуються спільною інфраструктурою (наприклад, райцентри).

Промисловий вузол – це локальне виробничо-територіальне сполучення, де підприємства поєднується тісними виробничими та виробничо-технологічними зв’язками, спільністю транспортно-географічного розміщення, загальними системами інфраструктури й поселень (обласні центри).

В Україні налічується близько 70 вузлів, більшість яких знаходиться у Донбасі та Придніпров’ї.

Промислова агломерація поєднує попередні утворення.

3 питання

Суспільний та територіальний поділ праці крім того, що формує спеціалізацію окремих виробників територій, стає передумовою для інтеграції підприємств, налагодження сталих зв’язків між ними. Процес цей знаходить свій прояв в утворенні форм територіальної організації виробництва. Форми суспільної організації виробництва: концентрація, спеціалізація, кооперування, комбінування, диверсифікація. Розглянемо детальніше кожну з них.

  1.  Концентрація – будь-яке виробниче укрупнення, яке виявляється або в рості виробничих потужностей одиничних підприємств, або в централізації виробництв.

Вона характеризується зростанням кількості великих підприємств, зосередженням на них великої кількості засобів виробництва, працюючих, а отже і об’єму випуску продукції.

Переваги: 1) комплексне виготовлення кінцевого продукту;

2) повне використання сировини і матеріалів;

3) забезпечення повного циклу “наука → технічні розробки → інвестиції → виробництво → збут”

Недоліки даної форми:

1) невисока мобільність підприємств;

2) громіздка структура управління;

3) надмірне навантаження на природне середовище;

4) ціни продукції через звертання радіусу перевезень.

Подібна форма ефективна для електроенергетики, металургії, нафтохімії, ВПК, машинобудування.

Результатом концентрації виробництва стають наступні тенденції:

  1.  Радикальна зміна географії видобувної промисловості, освоєння в місцях зосередження обробної промисловості не тільки кращих та середніх, але й гірших природних ресурсів;
    1.  Наближення первинної переробки до місця видобутку сировини та палива, виробництва електроенергії, посилення просторового розриву між видобувними та обробними галузями;
    2.  Збільшення залежності працемістких галузей виробництва від розміщення трудових ресурсів;
    3.  Зростання взаємообумовленності концентрації промислового виробництва та інших галузей господарства: транспорту, будівництва, сільського господарства, нематеріальної сфери.

В результаті концентрації формуються так звані економічні ядра – основа регіональ-них соціально-економічних систем.

  1.  Спеціалізація – орієнтація на виробництві продукції або її складових, яке відбувається в самостійних галузях і на відокремлених підприємствах.

Підприємства виробляють один продукт, його окремі вузли і деталі. Відповідно існує:

а) предметна спеціалізація (випускається завершена продукція: енергетичне, частково транспортне машинобудування);

б) подетальна та повузлова спеціалізація (на окремих підприємствах випускаються частини, вузли готової продукції: автомобілебудування, тракторо- та комбайно-будування, виробництво підшипників);

в) технологічне (здійснюється випуск напівфабрикатів та заготовок виробництво литва, ковальсько-пресового устаткування).

Приклад: Полтавський автоагрегатний завод виготовляє гальмову апаратуру для автопідприємств України.

  1.  Кооперування – організація виробничих зв’язків між самостійними підприємствами у виготовленні певної продукції. Існує:

1) внутрішньо районне,

2) міжрайонне,

3) міжнародне кооперування.

Приклад: КРАЗ отримував продукцію від 135 підприємств для збирання автомобілів.

4. Комбінування – технологічне та адміністративне поєднання на одному підприємстві кількох виробництв різних галузей в умовах безперервності і постійності технологічних процесів.

Форми комбінування:

- на основі послідовної обробки сировини (чорна металургія: чавун – сталь – прокат);

- на основі комплексної переробки сировини (кольорова металургія, молочно- та мясопереробна промисловість);

- на основі відходів основного виробництва (розвиток гідролізно-дріжжьової промисловості на базі відходів переробки льону, отримання сірчаної кислоти з відходів коксування)

Переваги комбінування:

1. Економія на транспортних витратах.

2. Можливість комплексно використовувати сировину.

3. Оперативність управління.

Поширена ця форма в металургії, харчовій, текстильній, лісопереробній промисловості.

4 питання

Одиницею районування виступає економічний район (соціально-економічний, суспільний район).

Економічний район – це територія, що вирізняється всередині країни спеціалізацією та структурою виробництва, природними та людськими ресурсами, а також економіко-географічним положенням.

Районоутворення – об’єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних виробничо-територіальних систем, що проходить незалежно від його пізнання.

Процес районоутворення відбувається під впливом багатьох факторів.

  1.  Територіальний поділ праці і сформовані на його основі територіально-виробничі комплекси.
  2.  Виробнича матеріально-технічна база. Основні фонди підтримують існуючу спеціалізацію району навіть тоді, коли вичерпано умови, що визначили будівництво великих промислових об’єктів. Діючі підприємства продовжують працювати, закріплюючи створену спеціалізацію.
  3.  Вплив великих міст. Кожне місто як великий економічний центр вливає на навколишню тяжіючи до нього місцевість, а найбільше місто об’єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв’язок ядра і периферії економічного району.
  4.  Економіко-географічне положення. Воно визначає спеціалізацію господарства, можливості для встановлення міжнародних економічних зв’язків, обумовлює особливості територіальної структури продуктивних сил. Так, наприклад, вихід Причорноморського економічного району до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, риболов-ства, рибопереробки. При цьому формується фронтально-приморський тип територіальної структури продуктивних сил.

Економічні райони бувають двох типів (див. схему 1)

1) галузеві (спеціальні),

2) інтегральні (загальні).

Вони формуються під впливом різних чинників (дивись схему 1).

Районний господарський комплекс складається з наступних груп галузей:

  1.  спеціалізовані. Вони посідають велику частку в господарстві району, міжрайонному обміні продукції. Ними можуть бути галузі промисловості та сільського господарства;
  2.  допоміжні. Формуються як супутні до спеціалізованих. Забезпечують профілюючі виробництва необхідними матеріалами, устаткуванням; зайняті переробкою відходів основних виробництв, будівництвом і ремонтом.
  3.  обслуговуючі. Задовольняють місцеве населення промисловими та продовольчими товарами.

Схема 1.  Типологія економічних районів

При визначенні спеціалізації господарства використовують ряд показників:

1. Коефіцієнт спеціалізації

Кс=  ·100%,    де

i – вартість товарної продукції і –тої галузі господарства n –го району;

І – вартість товарної продукції господарства n –го району

Замість вартості товарної продукції в якості критерію можна використовувати:

а) частку основних та оборотних фондів;

б) частку зайнятих працівників.

2. Коефіцієнт локалізації галузі на території району 

=:,  де   - частка і –тої галузі в господарстві n –го району;

- частка і –тої галузі в господарстві країни

Галузь вважається спеціалізованою, якщо >1

3. Коефіцієнт міжрайонної товарності

 ʆіn=- ,   де  - вивіз продукції і –тої галузі із n –го району;

- ввіз продукції і –тої галузі в n-ний район;

- обсяги виробництва і –тої галузі в n –ному районі.

4. Коефіцієнт виробництва на душу населення

= : , де - населення в n-ному районі;

Н – населення в країні.

Тема 7.  Економічне районування та територіальна організація господарства

План

  1.  Сутність економічного районування.
  2.  Типи і функції економічного районування.
  3.  Сучасне районування України.

1 питання

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони.

М.М. Паламарчук виділяє кілька принципів, яких треба дотримуватись під час районування.

  1.  Змістовність. Район є не статистичною одиницею за якоюсь ознакою, а економічною єдністю всіх складових території.
  2.  Перспективність. Районування може реконструювати минуле, передавати сучасне і прогнозувати майбутні тенденції. Останнє вказує на те, що мережа районів має зберегти значення у майбутньому.
  3.  Проблемність. Націленість його на виділення і вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах. Він передбачає, що області, які об’єднуються в один район, повинні мати спільні проблеми розвитку.
  4.  Принцип відповідності соціально-економічного районування адміністра-тивно-територіальному поділу та устрою держави.

Приклад: сьогодні на Україні пропонують ввести федеративний устрій. Але більшість науковців вважає, що в найближчі 12-20 років наша держава має бути унітарною. Інакше можливе соціально – економічне розбалансування та посилення сепаратистських тенденцій.

2 питання

Економічні районування буває двох типів:

1) галузеве;

2) інтегральне.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, демографічне, агропромислове, промислове).

Галузеве районування посилює наукову обґрунтованість виділення загальних економічних районів.

Інтегральне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території як регіональний виробничий комплекс (це, власне, і є економічне районування, результатом якого є виділення економічних районів).

Функції районування

  1.  Створення економічної основи територіального управління господарством регіонів.
  2.  Вдосконалення територіальної структури господарства.
  3.  Створення основи для формування та реалізації державної регіональної політики.
  4.  Обґрунтування вибору варіантів розміщення елементів продуктивних сил.
  5.  Обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів.
  6.  Підвищення ефективності використання природного, трудового, виробничого та науково-технічного потенціалу.
  7.  Сприяння аналізу, діагностиці та прогнозуванню регіонального розвитку.

3 питання

Під час існування СРСР в межах України виділяли три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західній, Південний. Останніми роками з’явились численні спроби нового економічного районування України. За період з 1990 по 1996 варіанти схем районування опублікували О.М.Маринич (1990р.), В.А.Поповкін (1993р.), Ф.Д.Заставний (1994р.), М.М.Паламарчук (1994р.), О.І.Шаблій (1995р.), В.М.Гурєєв (1996р.), С.І.Дорогунцов, Л.М.Федорищева, Масляк Л.О., Шищенко П.Г., Сімоненко В.К. (1996р.).

Різні автори виділяють від 6 до 10 районів. При цьому враховують більше ніж 50 показників, які можна об’єднати в наступні групи:

  1.  спільність рис географічного положення;
  2.  спільність природно-ресурсного потенціалу (компонентна структура, рівень забезпеченості, ефективність використання);
  3.  демографічні особливості (структура етнічна, вікова, зайнятість; соціальні проблеми);
  4.  загальні особливості господарського розвитку (історія, галузева структура, ефективність функціонування: доходи, продуктивність праці тощо);
  5.  рівень забруднення та захворювання населення.

Спільним є для всіх варіантів районування – виділення району, що охоплює Донецьку та Луганську області (Донецький, Донбас, Східний); Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька області); Причорноморський район (Одеська, Миколаївська, Херсонська); Карпатський, Центральний райони (але склад останнього не співпадає у різних авторів). Найбільш поширені схеми районування представлені в підручнику Є.Качана “Розміщення продуктивних сил України” (стор.222) та підручнику Ковалевського, Михайлюк, Семенова “Розміщення продуктивних сил” (стор. 85-88).

Розробки з економічного районування завершились в 1998 році внесенням в проект Закону України “Про Концепцію державної регіональної політики” наступного варіанту:

  1.  Донецький район (Донецька та Луганська області);
  2.  Придніпровський район (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
  3.  Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
  4.  Центральний (Київська, Черкаська);
  5.  Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська області);
  6.  Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області);
  7.  Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області).

Але Україна не має декретно визначених районів. Тому жодна схема не виступає головною. Немало вчених піддають сумніву раціональність поділу України на області. Експерти Міжнародного інституту порівняльного аналізу вважають, що в державі має бути не більше 10 областей, які територіально збігались би з крупними територіально-виробничими комплексами. А в якості одиниці адміністративного поділу повинен бути економічний район. Однак реалізувати ці пропозиції не можливо без змін до Конституції та перебудови вертикалі всіх гілок влади.


Модуль ІІ. Територіальна організація продуктивних сил України

Тема 1. Господарський комплекс України

Лекції 11, 12

План

  1.  Економіка країни як єдиний господарський комплекс. Галузева структура господарства.
  2.  Функціональна структура господарства.
  3.  Виробничий потенціал господарства.
  4.  Науково-технічний потенціал України.

1 питання

Господарство – система виробництва, розподілу і споживання, яка склалась в межах країни.

Структура суспільного виробництва включає наступні пропорції:

  1.  Відтворювальні – це співвідношення між виробництвом засобів виробництва та предметів споживання, а також пропорції у використанні ВВП на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання та накопичення;
  2.  Територіальні – це співвідношення між різними територіальними утвореннями: промислові пункти, центри, вузли, агломерації, загальні та галузеві райони;
  3.  Зовнішньоекономічні – це співвідношення між експортом та імпортом продукції різних галузей;
  4.  Галузеві – це співвідношення між різними галузями економіки.

Галузь – це сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць, які виробляють подібну продукцію.

Ознаки галузі.

  1.  Єдність економічного призначення виробленої продукції.
  2.  Однорідність перероблюваної сировини і основних матеріалів.
  3.  Спільність технологічного процесу і виробничо-технічної бази.
  4.  Професійний склад кадрів і специфічні умови праці тощо.

Матеріальна (виробнича) сфера:

  1.  галузі, що створюють матеріальні блага (промисловість, будівництво, с/г); виробничого та невиробничого призначення. Ще їх називають група галузей А та В.
  2.  виробнича інфраструктура;
  3.  транспорт, зв’язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;
  4.  спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних).

Нематеріальна (невиробнича) сфера: 

1)  соціальна інфраструктура, що надає послуги нематеріального характеру суспільству і населенню:

  1.  освіта, наука;
  2.  охорона здоров’я і спорт;
  3.  житлово-комунальне господарство;
  4.  культура і мистецтво;
  5.  транспорт і зв’язок;
  6.  побутові обслуговування;
  7.  галузі органів управління і оборони.

2 питання

Однак структуру виробництва можна представити і в генералізованому вигляді за допомогою міжгалузевих комплексів.

Галузі поєднуються в міжгалузеві комплекси. Їх виділяють:

  1.  за цільовим підходом;
  2.  за технологічним підходом;
  3.  за відтворювальним підходом.

Згідно першого підходу, під міжгалузевим комплексом розуміють групу галузей господарства або окремих виробництв, які поєднані однією програмою і єдиною метою розвитку (наприклад, соціальний комплекс, військово-промисловий комплекс). Недолік даного підходу полягає в непостійності та в нестійкості галузевого складу через вузьку спеціалізацію та різночасову реалізацію господарських цілей.

Згідно другого підходу, під міжгалузевим комплексом розуміють групу галузей, які пов’язані між собою послідовністю переробки та використання сировини і однаковим призначенням продукції. Комплекс включає в себе весь виробничо-технологічний цикл, однак без виробничих стадій. Даний підхід базується на методі енерго-виробничих циклів. Це поняття ввів радянський вчений М. Колосовський в 1947 році.

Енерговиробничий цикл (ЕВЦ) – сукупність технологічно-пов’язаних виробництв, які формуються навколо провідного виробничого процесу на основі певного виду сировини та енергії. Ознаки ЕВЦ:

  1.  розвиток відбувається згідно з специфікою економіко-соціальних та природних умов території. Так, пірометалургійні цикли (вони лежать в основі чорної та кольорової металургії), гірничо-хімічні орієнтуються на сировину; аграрно-індустріальний та рибопромисловий – на природні умови і ресурси; текстильно-промисловий – на споживача та трудові ресурси.
  2.  поява нових циклів обумовлена науково-технічним прогресом та залученням ресурсів, які раніше не використовувались. Так, формування нафто- та газоенергетичних циклів відбувалось в першій чверті 20-го століття, коли активно почало розвиватись автомобілебудування, а в структурі паливно-енергетичного балансу нафта і газ почали витісняти вулілля.
  3.  типові сполучення виробництв та виробничих процесів мають модифікації, викликані місцевою економіко-географічною специфікою. Це може викликати формування усічених згори або знизу ЕВЦ, в яких відсутні відповідно або початкові, або кінцеві стадії виробництва.

Якщо комплекс включає кілька виробничих циклів – це міжгалузевий комплекс. В Україні виділяють наступні комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, будівельний, хімічний, машинобудівний, агропромисловий, лісовиробничий, транспортний, соціальний міжгалузеві комплекси. На основі одного виробничого циклу формується комплексна галузь. До них відносять галузі паливної, металургійної, легкої промисловості тощо (див. схему 1).

Схема 1 Структура промисловості

В складі промисловості виділяють 18 укрупнених (комплексних) галузей: електроенергетична, паливна, хімічна, нафтохімічна, легка, харчова і т.д.

Згідно третього підходу, при об’єднанні  галузей в міжгалузевий комплекс враховують цільову спрямованість виробництв та технологічну послідовність переробки сировини.

Міжгалузеві комплекси бувають наступних типів:

  1.  мінерально-промислової орієнтації (гірничопромислові);
  2.  аграрно-промислової орієнтації (агропромислові);
  3.  лісової та лісопромислової орієнтації (лісопромислові);
  4.  морепромислової орієнтації (морепромислові).

Аналізуючи сучасну галузеву структуру господарства України, можна виділити наступні особливості.

  1.  Індустріально-аграрна спеціалізація господарства, хоча зростає роль сфери послуг. В Україні провідну роль відігравала і відіграє матеріальна сфера. Саме в ній була зайнята більшість працездатного населення і вироблялась основна частина ВВП. Значне місце займала країна в світі за виробництвом мінеральних добрив, хімічних волокон і ниток, сталі, тракторів. Але відставала за виготовлянням автомобілів, паперу, цементу, тканин.
  2.  Переважаючий розвиток групи галузей А. На неї припадало 60,5 % виробленої продукції в 2001 році (для порівняння в1992 - 66,6%).
  3.  Переорієнтація на ті галузі сільського господарства, які є найбільш рентабельними. За часів існування СРСР була відсутня глибинна спеціалізація сільського господарства та часто ігнорувався розподіл агрокліматичних ресурсів. Практично всі області України займались товарним виробництвом пшениці, жита, соняшнику, кукурудзи, картоплі, цукрового буряку.
  4.  Зберігається значна диференціація в рівнях виробництва на окремих територіях.

За особливостями виробництва товарів і надання послуг в Україні можна виділить наступні типи виробничих спеціалізацій областей (таблиця 1).

Таблиця 1

Типи виробничих спеціалізацій областей

Тип

Області

П-С-Т-Р

АРК

П-С-Т

Івано-франківська, Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська

П-С

Хмельницька

П-Т

Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська

П-Т-С

Київська, Харківська

С-П-Т

Вінницька, Волинська, Житомирська, Тернопільська, Чернівецька, Чернігівська

С-Т-П

Закарпатська, Кіровоградська, Херсонська

Т-П-С

Одеська

Т-С-П

Черкаська

      П – промисловість; С – сільське господарство; Т – транспорт;

      Р – рекреаційне господарство

3 питання

Виробничий потенціал – це сукупність основних фондів, які пов’язані в процесі виробництва благ та визначають його ефективність.

Основні фонди виступають матеріальною основою виробництва і створюються в процесі функціонування машинобудівного та будівельного комплексів. Склад цих фондів включає:

  1.  обладнання та устаткування;
    1.  будівлі і споруди;
      1.  передаточні механізми;
      2.  офісну техніку;
      3.  транспортні засоби, тощо

Особливості виробничого потенціалу України.

  1.  Концентрація різних груп основних фондів залежить від специфіки виробництва. Як правило, в районах обробної промисловості зосереджена найбільша кількість виробничого устаткування і будівель, в районах видобутку – споруд і передаточних механізмів. Наявність виробничих основних фондів – це та база, на основі якої розвиваються міжгалузеві промислові комплекси. В свою чергу, промислові комплекси впливають на територіальну організацію господарства, оскільки розміщення промисловості передбачає приуроченість виробничих об’єктів до певних джерел сировини, палива, місць концентрації трудових ресурсів і споживання готової продукції. А це характеризує розподіл продуктивних сил на території району відповідно до умов: природних, соціальних, економічних.
  2.  Структура основних фондів відповідає галузевій структурі виробництва. На промисловість припадає приблизно половина вартості основних фондів господарства. Світовий досвід показує, що вартість промислових виробничих фондів у господарстві розвинутих країн постійно зростає, особливо в електроенергетиці, машинобудуванні і хімії. За структурою основних фондів різні галузі промисловості різняться між собою.
  3.  Зростає зношеність основних фондів. Недостатнє їх оновлення та реконструкція.

Приклад: в Україні у 1990 році знос фондів у промисловості склав 48,7%, найбільші показники спостерігались у вугільній (65,5), металургійний (61,4), хімічний та нафтохімічний промисловості (55%).

  1.  Нерівномірність розміщення промислового виробничого потенціалу. На шість таких областей як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Київська, Харківська припадало понад 50 % промислового потенціалу. В той же час, недостатнім був розвиток промисловості в західних та поліських областях.

4 питання

Науково-технічний потенціал – сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.

Науково–технічний потенціал будь-якої країни має велике значення для розвитку економіки (таблиця 2).

Приклад: за даними ЮНЕСКО кількість наукових співробітників за останні 50 років зросла майже в 4 рази швидше, ніж загальна кількість населення. Прогнозують, що у 21 столітті науково-дослідною роботою будуть займатись ≈20% працездатного населення.

Таблиця 2

Прогнозні зведені показники впливу НТП на галузі господарства України

Галузь

Питома вага

продукції виробленої за новими технологіями

нових видів продукції

Машинобудування

26,5 %

12,7 %

Хімічна промисловість

20,0 %

24,0 %

Енергетика

4,2 %

–

Легка промисловість

54,0 %

72,0 %

Деревообробна

66,0 %

83,5 %

Склад НТП

  •  Матеріально-технічна база.
  •  Кадри наукової системи.
  •  Інформаційна система, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (прогнози, банк даних, ліцензії).
  •  Організаційно - управлінська підсистема (планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, фінансування).

Особливості науково-технічного потенціалу України.

  1.  Переважний розвиток фундаментальних наук.
  2.  Наша держава входить до другого типу країн за рівнем розвитку та впровадженням наукових розробок. Залежно від рівня розвитку науки і техніки та міри впровадження їх у практику виділяється 4 типи країн. Другий тип охоплює країни з розвиненими наукою та технікою, але повільним впровадженням наукових відкриттів і технічних винаходів.

Приклад: прогресивний метод безперервного розливання сталі було розроблено і випробувано на заводах Придніпров’я, його давно використовують провідні країни світу. За цим методом вироблялось 90% металу, а в колишньому СРСР та в сучасній Україні – незначна частина.

  1.  На спеціалізацію наукових підрозділів впливає характер розвитку та розміщення продуктивних сил. Тому НТП має регіональні відмінності. Наукові центри Національної академії наук України:
  2.  Донецький (проблеми вугледобувної, хімічної, металургійної промисловості);
  3.  Придніпровський (ракетобудування, космічної техніки, металургії);
  4.  Північно-східний (фізика, електроніка, машинобудування);
  5.  Північно-західний (гуманітарні, природничі науки, механіка, кібернетика, АПК);
  6.  Південний (морського транспорту, виноградництва);
  7.  Західний (суспільні і природничі науки, системотехніка і фізика).

Крім Києва основними центрами вузівської науки виступають Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Сімферополь, Одеса, Львів (підкреслені можливі технополіси).


Тема 9. Концепція сталого розвитку продуктивних сил

Лекції 13, 14

План

1. Сутність концепції сталого розвитку.

2. Необхідність переходу України до стратегії сталого розвитку.

3. Реалізація концепції сталого розвитку в Україні.

1 питання

Ідея сталого розвитку виникла з метою подолання труднощів, які виникли в 1970-1980 роки поряд з нарощуванням матеріального виробництва, а саме:

  •  обмеженість природних ресурсів;
  •  несприятлива демографічна ситуація;
  •  катастрофічно швидке руйнування природного середовища;
  •  зростаюча загроза здоров’ю та життю самої людини.

Сталий розвиток – дотримання паритетності відносин у тріаді "людина – господарство – природа", що забезпечує задоволення необхідних потреб ycix членів суспільства за умови збереження та поетапного відтворення цiлiсностi навколишнього природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом i вимогами людей.

Охорона довкілля та раціональне використання природних pecypciв є невід’ємною складовою сталого розвитку, а отже, процесу суспільного розвитку держави, здоров'я та добробуту населення i мусить стати необхідною складовою регіональної політики. 3абезпечити сталий розвиток може тільки збалансоване, без шкоди для природи, використання просторово-економiчного, природно-ресурсного, еколого-економiчного, соціально-економічного потенціа-лів peгioнів.

Концепція сталого розвитку повинна ґрунтуватися на оцінці еколого-економiчного потенціалу з урахуванням екологічної ємності території - чисельності населення, яку територія здатна підтримувати своїми природними екологічними ресурсами без шкоди для власного функціонування i екологічного потенціалу.

Сталий розвиток розуміють у загальнокультурному аспекті як альтернативу духовній, екологічній, демографічній i економічній кризі сучасної цивiлiзацiї, в економічному аспекті аналізується взаємозв’язок сталого розвитку з економічним зростанням, його сумісність з ринковою економікою, також він розглядається з позиції національної безпеки, розробляють кiлькiснi i якісні параметри сталості.

Поняття «сталий розвиток» розуміють у вузькому i широкому ceнci. У вузькому розумінні увага зосереджується переважно на його екологічній складовій, що пов’язується з оптимізацією діяльності стосовно біосфери. Отже, сталий розвиток - це задоволення основних потреб існуючих i майбутніх поколінь при збереженні традиційного природно-ресурсного потенціалу біосфери. Реалізація стратегії бiосферосумiсностi діяльності передбачає дотримання таких умов:

  1.  темпи i масштаби споживання природно-ресурсного потенціалу не повинні перевищувати природної регенерації екосистем;
  2.  обсяги відходів виробничо-господарської i соціокультурної діяльності не можуть перевищувати асимілятивних можливостей біосфери;
  3.  утилізація невiдновлювальних pecypciв можлива лише в таких обсягах i масштабах, якi компенсуються відповідним зростанням поновлювального природно-ресурсного потенціалу;
  4.  у процесі прийняття виробничо-господарських рішень слід враховувати не тільки можливий економічний ефект, а й соцiально-екологiчнi наслідки;
  5.  при виборі оптимiзацiйної стратегії стосовно діяльності в біосфері варто виходити з інтересів як нинішніх, так i майбутніх поколінь.

У широкому розумінні стійкий розвиток трактується як новий тип функціонування цивiлiзацiї. Постає завдання оптимального управління не тільки природно-ресурсними потенціалом, а й усією сукупністю природного соціокультурного багатства, яке експлуатує цивілізація на конкретному етапі світового історичного розвитку.

Сталий розвиток – це модель бажаного розвитку суспільства, що базується на оптимізації всіх видів діяльності людства та умов природного середовища.

Визначають глобальний, регіональний, локальний piвнi сталого розвитку, а з огляду на це - вузьке або широке його тлумачення.

Існує поширений підхід, за якого сталий розвиток поділяють на такі складові:

  •  сталий соціальний розвиток. За такого розвитку використання pecypciв повинно спрямовуватися на забезпечення рівноправності людей i соціальної справедливості. Його завданням е встановлення пріоритету якісного удосконалення порівняно з кількісним зростанням, цінова політика, що передбачає повне покриття витрат на виробництво продукції, включаючи соціальні. Досягнення сталого соціального розвитку можливе тільки за умов соціального партнерства. Найважливішою формою соціального капіталу повинно вважатися соціальне благополуччя, морально-культурний роз виток тощо. Цей соціальний капітал має відновлюватися i служити культурною спадщиною;
  •  сталий економічний розвиток. Biн полягає у підтримці створеного людиною капіталу (матеріального), людського (у т. ч. інформаційного i культурного) i природного. При цьому необхідний відхід від екстерналiзацiї витрат на охорону навколишнього середовища (як нав'язаних ззовні), натомість – їх iнтернацiоналiзацiя – формування витрат, внутрішньо властивих економічний системі;
  •  сталий екологічний розвиток. Розвиток, за якого благополуччя людей забезпечується збереженням джерел сировини i захистом навколишнього середовища від забруднень. Рівень викидів не повинен перевищувати асиміляційну здатність природи, а швидкість використання невiдновлювальних pecypciв повинна відповідати їх відшкодуванню за рахунок заміни відновлювальними компонентами.

Російські вченi-екологи В. Данилов-Данильян, Е. Лосєв відзначають, що поняття сталого розвитку з'явилося в сфері екології i пов'язане з поняттям «господарська місткість біосфери».

Господарська місткість біосфери – гранично допустимий антропогенний вплив на біосферу, перевищення якого приводить її в агресивний стан i згодом викликає в ній незворотні деградацiйнi процеси.

Поширюваний за експонентою вплив цивiлiзацiї на біосферу загрожує екологічною катастрофою. Біосфера деградуватиме доти, поки не зникне причина деградації – цивiлiзацiя, яка не зуміла нормалізувати свій вплив на навколишнє середовище.

Сталий розвиток узагальнює процес виживання i відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав i свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі.

Україна може забезпечити перехід до сталого розвитку виключно шляхом ефективного використання вcix видів pecypciв, cтруктурнo-технологiчної модернізації виробництва, використання творчого потенціалу суспільства. Визначення шляхів забезпечення сталого розвитку держави повинне ґрунтуватися на формуванні стратегічних цілей державотворення з урахуванням реалій сьогодення, тенденцій розвитку cвітового співтовариства, місця i ролі України в Європі та cвітi.

Оцінюючи соціально-економічний потенціал сталого розвитку регіону, необхідно скоригувати його величину на узагальнюючий показник екологічного потенціалу території, що розглядається як потенціал майбутнього розвитку нації. При з’ясуванні еколого-економiчного потенціалу території необхідно визначити основні економічні i соціальні функції, пов’язані з бiорiзноманiттям i природними ресурсами:

  •  регулювання газового складу атмосфери (підтримка балансу вуглекислого газу i кисню, озону);
  •  регулювання клімату території;
  •  боротьба з ерозією i збереження осадових відкладень (запобігання ерозії ґрунтів під впливом вітру тощо);
  •  регулювання водних pecypciв (забезпечення водних pecypciв підземними i поверхневими резервуарами, акваторіями);
  •  ґрунтоутворення;
  •  функціонування бiогеотехнiчних циклів поживних речовин;
  •  перероблення відходів (асиміляція відходів екосистеми, детоксифiкацiя);
  •  полiнацiя (запилення) для відтворення рослин;
  •  регулювання біологічних процесів в природному середовищі;
  •  захист тваринного світу;
  •  виробництво продуктів харчування, продовольства;
  •  забезпечення сировиною виробничої діяльності;
  •  забезпечення генетичних pecypciв;
  •  рекреація;
  •  духовні i культурні функції.

Використання цих функцій у різних peгioнax нepiвнoмipнe. Недостатні зусилля щодо їx реалізації е однією з основ них причин антропогенного руйнування peгioнів.

2 питання

Перед Україною постала необхідність переходу до сталого розвитку, що визначається наступними обставинами.

І. Існування проблем в розвитку і розміщенні господарства.

Основні проблеми:

  1.  Екстенсивний шлях розвитку.
  2.  Існування виробництва за ради виробництва.
  3.  Переважання матеріаломістких та енергомістких виробництв.
  4.  Нерівномірність розміщення промислового виробництва. На шість таких областей як Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Київська, Харківська припадало понад 50 % промислового потенціалу. В той же час, недостатнім був розвиток промисловості в західних та поліських областях.
  5.  Невідповідність між природними та трудовими ресурсами, з одного боку та рівнем розвитку господарства і просторової його організації, з іншого боку. Це стосується, насамперед, Подільського, Причорноморського, Карпат-ського районів. Так, в областях відносно добре забезпечених трудовими ресурсами сформувались найвищі рівні безробіття в результаті недостатнього розвитку різних видів виробництв.
  6.  Недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, що зумовлює неповне включення регіонів та окремих промислових центрів до загальнодержавного поділу праці. В Україні спостерігаються розбіжності майже в 2 рази за густотою автошляхів. Найменша вона в Херсонській, Миколаївській, Луганській області. Явно виділяються за розвитком залізничної мережі Донбас і Західна Україна.
  7.  Складність формування ринкового середовища з причин надмірної залежності від регіональної влади, її рішень.
  8.  Недостатня дієвість державної регіональної економічної політики. Це пов’язано з тим, що в Україні ще не створена достатня правова база, необхідна для досягнення регіонами оптимальної економічної самостійності, немає чіткого розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади з питань управління соціально-економічним розвитком регіонів. Слабкою є фінансова база багатьох адміністративно-територіальних одиниць.
  9.  Ізольованість господарчого комплексу відносно світового господарства, слабка включеність в міжнародний поділ праці.

ІІ. Існування проблем в розвитку соціальної сфери.

Основні проблеми:

  1.  Кризовий стан відтворення населення.
  2.  Погіршення здоров’я людей.
  3.  Висока частка бідного населення. Несформований середній клас.
  4.  Незбалансований розвиток соціальної інфраструктури.

ІІІ. Існування проблем в сфері природокористування.

Основні проблеми:

  1.  Нераціональна структура природокористування, яка є наслідком функ-ціонування переважно сировинних галузей промисловості та ресурсних технологій. За роки незалежності в структурі матеріального виробництва частка металургійного, хімічного та паливно-енергетичного комплекса зросла в три рази.
  2.  Невідповідність галузевої структури господарства існуючим природним ресурсам (зокрема, водомісткість виробництва в кілька разів вища ніж в Європі, а забезпеченість – одна з найменших).
  3.  Зростаюча забрудненість території. Відходи і викиди в атмосферу складають 85 кг/душу населення, що в кілька разів більше ніж в Європі. 3/4 населення споживає воду, яка має високий рівень забруднення.

3 питання

Керуючись основними ідеями та принципами, задекларованими на конференції ООН з навколишнього середовища i розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992), Українa заявила про перехід до сталого розвитку, забезпечення збалансованого розв'язання соціально-економічних завдань, проблем збереження сприятливого стану довкілля i природно-ресурсного потенціалу з метою задоволення життєвих потреб нинішнього i майбутнього поколінь. Подальший розвиток національної економіки повинен поєднати політику економічної стабiлiзацiї i зростання з екологічною політикою, тобто реалізувати концепцію сталого розвитку.

Мета сталого розвитку України – забезпечення досягнення високої якості життя нинішнього і майбутніх поколінь на основі збалансованого розв’язання проблем соціально-економічного та екологічного розвитку.

За критеріями ООН Україна ще не досягла того мінімального рівня, який би свідчив про перехід до сталого розвитку через наступні причини:

  •  відсутність соціально-економічної стабільності;
  •  нерозвиненість ринкових механізмів;
  •  проблеми в розвитку і розміщенні продуктивних сил;
  •  недосконалість правової бази;
  •  відсутність національної стратегії переходу до сталого розвитку;
  •  недостатнє усвідомлення керівників різних рівнів управління у необхідності використання стратегії переходу до сталого розвитку;
  •  відсутність ефективної системи інституційного забезпечення впровадження стратегії сталого розвитку.

Виконання цієї мети повинне реалізовуватись в наступних напрямках:

  •  зменшення техногенного навантаження на природу, забезпечення екологічної рівноваги;
  •  подолання бідності та підвищення рівня життя громадян;
  •  забезпечення ресурсозберігаючого економічного зростання;
  •  створення конкурентоспроможної ринкової економіки;
  •  поліпшення структури національної економіки на основі інноваційної моделі розвитку.

Реалізація зазначених напрямків передбачає здійснення наступних заходів:

  1.  Стабілізація фінансів і грошової системи. Удосконалення місцевих бюджетів.
  2.  Структурна перебудова економіки, її демілітаризація. Скорочення енерго-матеріало- та працемістких виробництв, досягнення відповідних змін в галузевій та територіальній структурі господарства.
  3.  Розвантаження великих промислових центрів, зменшення екологічної напруженості в них шляхом перенесення філіалів підприємств в середні та малі міста.
  4.  Налагодження виробничих зв’язків, створення завершених виробничих циклів.
  5.  Створення конкурентного ринкового середовища в регіонах.
  6.  Проведення активної регіональної соціальної політики.
  7.  Ввести методики, стандарти та регламенти діяльності у відповідності до вимог сталого розвитку.
  8.  Проведення професійної підготовки та атестації управлінського персоналу на всіх рівнях управління для реалізації стратегії сталого розвитку.


Модуль ІІІ Екологія

Тема 14. Наукові засади раціонального природокористування

Лекція 15 Наукові засади раціонального природокористування

План

1. Поняття та екологічна класифікація природних факторів.

2. Антропогенні впливи та їх класифікація.

3. Поняття та принципи раціонального природокористування.

1 питання

Традиційним підходом до класифікації природних факторів був їх розподіл на природні ресурси і природні умови. Основним критерієм подібної класи-фікації була економічна роль природних факторів у суспільному виробництві.

Природні ресурси – це тіла і сили природи, що на даному рівні розвитку продуктивних сил можуть бути використані в соціально-економічній діяльності людей.

Природні умови – це тіла і сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності людського суспільства, однак безпо-середньо або побічно не залучені до сфери виробничої чи невиробничої діяльності людей (наприклад: клімат, кос-мічні промені та ін.)

К.Г. Гофман основним критерієм віднесення природного фактора до при-родного ресурсу вважав його змінюваність після використання у продуктивній діяльності людини. Відповідно, з кола природних ресурсів виключалися такі природні блага, як сонячна радіація, енергія вітру, морських течій тощо. За певної дискусійності зазначеного підходу (чому, наприклад, енергія вітру не може розглядатися як природний ресурс, у тому числі такий, що оцінюється економічно?) фактор «змінюваності» можна вважати дуже важливим моментом у формуванні економічного інструментарію природокористування.

Зміна властивостей природного ресурсу означає, що змінюється (звичайно погіршується) його здатність виконувати ті чи інші функції, а як наслідок і цінність ресурсу. Реакцією економічної системи на ці процеси буде збільшення або зменшення витрат: одні економічні суб'єкти зазнаватимуть збитків, інші - заощадять на тому, що, використавши ресурс, не відновили його властивості.

Основна особливість розвитку продуктивних сил на сучасному етапі – поступове стирання межі між природними ресурсами і природними умовами. По-перше, зростають масштаби традиційного використання природних фак-торів як ресурсів, внаслідок чого фактор, який раніше відносився до природних умов, перетворюється в природний ресурс.

По-друге, значно зростає кількість функцій, які може виконувати той самий природний фактор як природний ресурс. Це добре простежується на при-кладі найважливішого елемента природного середовища – атмосфери. Колись її економічна роль визначалася в основному такими функціями:

  •  ресурс біологічного відтворення робочої сили (дихання людини), середо-вище існування;
  •  джерело кисню для спалювання органічного палива;
  •  джерело вітрової енергії.

В наш час економічні функції атмосфери значно розширені: викорис-товуються її електромагнітні, оптичні, акустичні та інші фізичні й хімічні властивості. Атмосфера, несучи інформацію про тіла і сили природи, є також інформаційним ресурсом. Як правило, чим ширше та інтенсивніше викорис-товуються у виробництві ті чи інші властивості ресурсу, тим більше вони змінюються.

За екологічними ознаками розрізняють такі пари видів ресурсів (Реймерс).

1. Відновні і невідновні – ті, що здатні й не здатні до самовідновлювання (через розмноження чи інші природні цикли відновлення) за періоди, які можна зіставити з термінами їх споживання (тому рослинність, вода в річці – відновні ресурси, а гpунт, мінеральні багатства – невідновні).

2. Вичерпні і невичерпні – ресурси, що виснажуються в ході їх еко-номічного використання (грунт, ліс, дикі тварини, кормові угіддя, копалини, ін.); і ті ресурси (чи властивості природи), зміни яких прямо не пов'язані з інтенсивністю їх використання (сонячна енергія, атмосфера, енергія припливів і відливів, ін.).

3. Замінні і незамінні – ті, що можуть бути замінені (наприклад, метали – пластмасами) і не можуть бути замінені іншими ресурсами (атмосферний кисень для дихання, прісна вода для пиття).

4. Відтворювані і невідтворювані – ті, що принципово можна відтворити (прискорити відтворення) за рахунок застосування праці людей, і ті, що до такого відтворення не придатні (наприклад, біологічний вид – невідтворюваний ресурс, екосистема – обмежено відтворюваний ресурс і т.ін.).

Більш повне використання людиною природних факторів, перетворення їх у єдиний інтегральний ресурс змушують по-новому підійти до Їх класифікації. Оскільки практично всі елементи природи так чи інакше використовуються чи можуть бути використані людиною (потенційні природні ресурси), вважається більш вірним розглядати природні фактори за їх відношенням до виконуваних функцій. Якщо природні фактори розглядаються з точки зору їх вико-ристанні у суспільному виробництві, доцільно застосовувати термін при-родні ресурси. Якщо природні фактори виконують екологічні, фізіологічні і соціальні функції, доцільно вживати терміни природні умови або нав-колишнє природне середовище.

Навколишнє природне середовище – природний та створений людиною мате-ріальний світ, що оточує людське суспільство і впливає на нього, в якому людина як суспільна істота задовольняє свої потреби і, в свою чергу, впливає на нього своєю діяльністю.

2 питання

Антропогенний вплив – це будь-які процеси зміни природи обумовлені діяль-ністю людини (від грецьк. «антропос» – людина).

За характером змін антропогенні впливи поділяються на негативні та позитивні.

І. Негативні впливи. Це погіршення стану навколишнього середовища під впливом людської діяльності. Вони включають наступні види.

1. Вилучення природних ресурсів.

2. Виснаження природних ресурсів.

3. Забруднення природних ресурсів:

  •  механічне;
  •  хімічне;
  •  фізичне (теплове, світлове, шумове, електромагнітне та ін.);
  •  радіоактивне;
  •  біологічне.

4. Порушення ландшафтів:

  •  порушення ґрунтів (ерозія, висушування, підтоплення, засолення);
  •  порушення режиму водних систем (зарегулювання стоку, зміна русел);
  •  порушення рельєфу місцевості (формування котлованів, відвалів, тери-конів, руйнування природних форм рельєфу – гір, скель, ярів).

5. Роз’єднання елементів екосистеми.

ІІ. Позитивні впливи. Це діяльність людей, спрямована на покращення стану природного середовища. Вони включають такі групи дій.

1. Пасивна (захисна) діяльність, покликана законсервувати існуючий стан до-вкілля:

  •  охорона, захист та збереження природних компонентів;
  •  запобігання можливим негативним впливам на природне середовище;
  •  зменшення навантаження на природу.

2. Активна діяльність, яка сприяє прогресивному розвитку екосистеми:

  •  відтворення (природних ресурсів, земель природи, довкілля);
  •  відновлення (рослинності, ландшафтів, лісів, популяції тварин);
  •  рекультивація (земель, ландшафтів);
  •  поліпшення якості (довкілля або його компонентів).

Під відтворенням природних ресурсів розуміють:

1) для невідновлюваних ресурсів – комплекс дій (або система господар-ських підрозділів), спрямованих на забезпечення розширеного отримання (здо-бування) природних ресурсів (наприклад, розвідка і підготовка до видобутку корисних копалин);

2) для відновлюваних ресурсів – штучне підтримання природних ресурсів на певному рівні культивації чи продуктивного стану (наприклад, риборозве-дення, агролісомеліорація тощо).

Під відновленням природного середовища (природи, довкілля) розу-міють комплекс заходів, спрямованих на підтримку параметрів природних систем в межах, сприятливих для здійснення їх функцій. Поняття відновлення природи включає широкий спектр дій, в якому людина бере на себе або інтенсифікацію чи корегування репродуктивності екосистем, або змінювання для досягнення цих цілей геологічної чи біологічної систем (наприклад, по-садка рослинного покриву, вирощування мальків риб, розселення тварин, роз-чищення рік, зміна напрямків їх течії, трансформація (корекція) шляхів міграції птахів і тварин, або поліпшення умов їх існування та ін.).

На відміну від відтворення термін поновлення має на увазі не нові процеси конструювання природних екосистем, а повернення колишнього стану пору-шених властивостей природного середовища.

3 питання

Природокористування – це сукупність усіх форм eксплyaтaції природно-ре-сурсного потенціалу й заходи щодо його збереження.

Воно розглядається й як сукупність усіх форм eксплyaтaції природно-ресурсного потенціалу, і як сукупність продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних організаційно-економічних форм, пов'язаних із первинним при-своєнням, використанням і відтворенням людиною об'єктів навколишнього природного середовища для задоволення своїх потреб, і як використання при-родних ресурсів у процесі суспільного виробництва для задоволення мате-ріальних і культурних потреб суспільства, і як сукупний вплив людини на географічну оболонку Землі. Наведемо компоненти природокористування:

1) ресурсоспоживання;

2) конструктивне перетворення;

3) відтворення та відновлення природних ресурсів;

4) охорона середовища проживання й природних ресурсів;

5) управління й моніторинг.

Залежно від сфери господарської діяльності природокористування можна поділити на:

  •  виробниче (промислове, сільськогосподарське тощо);
  •  обслуговуюче (рекреаційне, житлово-комунальне тощо).

До структурних елементів природокористування як галузі виробничої діяльності належать:

1. Сукупність спеціалізованих галузей, що відтворюють природні ресурси, сприяють їх природному відновленню, регулюють процеси природокорис-тування іншими галузями народного господарства. ці галузі є природничо-господарськими й охоплюють сільське, лісове, водне, рибне господарство, геологорозвідку та ін.

2. Виробничі об'єднання (підприємства) для здійснення переважно при-родоохоронних функцій. Це підприємства, що утилізують відходи виробництва і вторинні ресурси, очисні споруди, підприємства з виробництва картону із макулатури, целюлози з трісок і т. (при виробництві 1 т паперу з макулатури зберігається 4,5 м деревини, викиди В атмосферу зменшуються на 85%, а забруднення води – на 40%); підприємства з виробництва будматеріалів із відходів вуглевидобування, теплових електростанцій; фабрики з утилізації побутового сміття, відходів тваринницьких комплексів тощо;

3. Спеціалізовані цехи, служби, відділи охорони природи, що організову-ються на підприємствах тих галузей, які найвідчутніше впливають на стан довкілля. Ці відділи та цехи розробляють і впроваджують безвідхідні техно-логії, забезпечують очищення водних стоків і викидів в атмосферу, експлуа-тацію очисних споруд, контроль за додержанням екологічних нормативів.

Кордони природокористування дуже рухомі. Вони враховують усякі впливи на природу – як корисні, так і шкідливі для людини, а також можливості досягнення екологічної рівноваги.

Екологічна рівновага – це баланс природних чи змінених людиною компо-нентів і природних процесів, що створюють середовище та забез-печують тривале (умовно нескінчене) існування даної екосистеми.

Відповідно порушення екологічної рівноваги – це зміна в процесах взаємо-дії й у складі компонентів і елементів екосистеми, що веде до її заміни іншою екосистемою на тривалий чи умовно нескінчений термін.

Звідси поділ природокористування на раціональне й нераціональне.

Раціональне природокористування спрямоване на забезпечення умов існування людини й одержання матеріальних благ, на запобігання можливим шкідливим наслідкам людської діяльності, на підтримування й підвищення продуктивності та привабливості природи, на забезпечення й регулювання економічного освоєння її ресурсів.

Природокористування виявляється нераціональним, коли діяння людини на природу призводять до підриву її відтворювальних здатностей і сил (над-мірні вирубки, вилови та інші види хижацького промислу), до зниження якості, розтрат і вичерпання природних ресурсів, забруднення довкілля промисловими викидами й отрутохімікатами, зниження або знищення оздоровчих і естетичних якостей природи. Нераціональне природокористування може бути результатом як навмисних, так і ненавмисних дій – стихій і побіжних впливів суспільства на природу. Запобігання й переборення нераціонального природокористування – завдання охорони природи.

При використанні природних ресурсів як і в будь-якій діяльності треба дотримуватися певних правил – принципів.

Загальні принципи природокористування

1. Принцип оптимальності. Припускає, що при використанні природних ресурсів з безлічі варіантів вибирається найоптимальніший. Критеріями опти-мальності виступають економічний, соціальний та екологічний ефект від ви-користання компонентів природи.

2. Принцип взаємозалежності суспільства і природи. При організації при-родокористування необхідно враховувати не тільки результати виробництва, але й наслідки його впливу на стан природних ресурсів.

3. Принцип екологізації виробничої діяльності. Передбачає узгодженість просторових і часових вимог соціально-економічного розвитку з просторово-часовими закономірностями функціонування екосистеми.

4. Принцип обумовленого природою різноманіття. Передбачає можливість рівномірного використання елементів регіональної природної системи, що допомагає уникнути порушення рівноваги. Формувати структуру галузей необ-хідно так, щоб було рівномірне навантаження на взаємопов'язані компоненти природного середовища.

5. Принцип збереження природно обумовленого кругообігу речовин. При-пускає, що економічні відносини у сфері природокористування повинні стимулювати розвиток таких технологічних зв'язків між підприємствами та галузями, які органічно вплітаються в природні процеси.

6. Принцип застосування загальногосподарського підходу до організації природокористування. Передбачає врахування інтересів всіх галузей, потреб різних регіонів в ресурсах, а також повсюдне створення здорового середовища, відтворення ресурсів в широких територіальних масштабах.

Шляхи забезпечення раціонального природокористування:

1)  удосконалення галузевої структури територіально-виробничих комп-лексів через збільшення частки екологічно чистих виробництв;

2)  перехід до мало і безвідходних технологій ;

3)  поліпшення методів очищення та утилізації шкідливих відходів і ви-кидів;

4)  створення підприємств екологічної індустрії.


Тема 15. Екологічний моніторинг і система екологічної інформації

Лекція 16 Екологічний моніторинг і система екологічної інформації

План

1. Поняття екологічного моніторингу.

2. Система екологічної інформації.

1 питання

Шляхи вирішення екологічних проблем, стратегія екологічної безпеки і стійкого розвитку все ще залишаються під пильною увагою. Оцінки глобального екологічного стану навколишнього середовища змінюються від оптимістичних (типу “необхідно запобігти екологічній кризі”) до помірковано песимістичних (типу “планета перебуває на межі кризи”) і вкрай песимістичних (“на регіональних рівнях мова вже йде про “тверду екологічну кризу”). Вва-жають, що відповіді на ці питання має дати наукова концепція екологічної безпеки на базі екологічного моніторингу навколишнього середовища.

Термін з'явилося як доповнення до поняття “контроль стану навколиш-нього середовища”. Під моніторингом навколишнього середовища розу-міють комплексну систему спостережень, оцінки і прогнозу змін стану на-вколишнього середовища під впливом антропогенних факторів.

Основні завдання екологічного моніторингу:

  1.  спостереження за станом біосфери,
  2.  оцінка і прогноз її стану,
  3.  визначення ступеня антропогенного впливу на навколишнє середовище,
  4.  виявлення факторів і джерел впливу.

Зрештою метою моніторингу навколишньго середовища є оптимізація відносин людини з природою, екологічна орієнтація господарської діяльності.

Екологічний моніторинг виник на стику екології, біології, географії, геофізики, геології й інших наук. Виділяють різні види моніторингу залежно від наступних критеріїв:

  1.  біоекологічний (санітарно-гігієнічний);
  2.  геоекологічний (природньо-господарський);
  3.  біосферний (глобальний);
  4.  геофізичний;
  5.  кліматичний;
  6.  біологічний;
  7.  здоров'я населення та ін.

Залежно від призначення за спеціальними програмами здійснюються загальний, кризовий і фоновий екологічний моніторинги довкілля.

Загальний екомоніторинг довкілля – це оптимальні за кількістю та роз-міщенням місця, параметри й періодичність спостережень за довкіллям, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.

Кризовий екомоніторинг довкілля – це інтенсивні спостереження за при-родними об'єктами, джерелами техногенного впливу, розташованими в районах екологічної напруженості, у зонах аварій і небезпечних природних явищ із шкідливими екологічними наслідками, із метою забезпечення своєчасного реагування на кризові та надзвичайні екологічні ситуації та прийняття рішень щодо їхньої ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності населення і господарювання.

Фоновий екомоніторинг довкілля – це багаторічні комплексні дослідження спеціально визначених об'єктів природоохоронних зон з метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від об'єктів промислової та господарської діяльності, або одержання інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня забруднення довкілля в антропогенних умовах.

Проведення екомоніторингу довкілля має базуватись на наступних принципах:

  •  системності спостережень за станом навколишнього природного сере-довища та техногенними об'єктами, що впливають на нього;
  •  своєчасності отримання й обробки даних спостережень на відомчих і узагальнюючих (локальному, регіональному та державному) рівнях;
  •  комплексності використання екоінформації, що надходить до системи від відомчих служб екомоніторингу й інших постачальників;
  •  об'єктивності первинної, аналітичної та прогнозної екоінформації й узгод-женості нормативного, організаційного й методичного забезпечення еко-логічного моніторингу довкілля, що провадиться відповідними службами міністерств і відомств України, інших центральних органів виконавчої влади;
  •  сумісності технічного, інформаційного і програмного забезпечення її склад-ників;
  •  оперативності доведення екоінформації до органів виконавчої влади, інших зацікавлених органів, підприємств, організацій та установ;
  •  доступності екологічної інформації населенню України та світовій спільноті.

Державна системи екомоніторингу довкілля повинна забезпечити досягнення наступних основних цілей

  1.  Підвищення рівня адекватності дійсному екологічному стану довкілля його інформаційної моделі, яка формується на основі даних системних спосте-режень, що здійснюються спеціальними службами міністерств і відомств, під-приємствами, організаціями й установами в порядку виробничо-інформаційної діяльності, дослідних робіт і наукових досліджень.
    1.  Підвищення оперативності та достовірності одержання первинних даних за рахунок використання досконалих методик, сучасних контрольно-вимірюваль-них приладів і засобів комп'ютеризації процесів збирання, накопичення та об-роблення екоінформації на всіх рівнях державного управління і місцевого самоврядування.
    2.  Підвищення рівня та якості інформаційного обслуговування споживачів еко-інформації на всіх рівнях функціонування системи на основі мережевого доступу до розподілених відомчих та інтегрованих банків даних; комплексного обробки та використання інформації для прийняття відповідних рішень.

2 питання

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає створення і забезпечення роботи національної екологічної інфор-маційної системи як одну з головних функцій органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Згідно із законом ця функція належить до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів (Міністерство екології та природних ресурсів України) і його органів на місцях.

Відповідно до Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України загальна система інформаційного забезпечення містить екологічні, географічні та інші інформаційні підсистеми. За роки становлення екологічного і природоохоронного законодавства ця структура набула свого правового визначення.

В Україні найбільшого розвитку набули моніторингові і кадастрові інформаційні системи. Це закріплено у відповідних законодавчих актах, що стосуються управління окремими природними ресурсами. Цілі і завдання інформаційного забезпечення визначені в Земельному, Водному, Лісовому кодексах та в Кодексі України про надра; у законах України «Про питну воду та питне водопостачання», «Про меліорацію земель», «Про тваринний світ», «Про рослинний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про відходи» та ін. Однак нормативні, методологічні, науково-технічні і організаційні засади створення та функціонування інформаційних систем у сфері екологічного управління в екологічному законодавстві поки не розвинуті.

Моніторингові екологічні інформаційні системи найбільш ґрунтовно представлені в таких законодавчих актах:

  1.  Положення про державну систему моніторингу довкілля;
  2.  Положення про моніторинг земель;
  3.  Порядок здійснення державного моніторингу вод;
  4.  Порядок організації та проведення моніторингу в галузі охорони атомсфер-ного повітря.

В Основних напрямах державної екологічної політики України розвитку цих інформаційних систем приділяється особлива увага як пріоритетному джерелу первинної інформації про стан національних природних ресурсів. У цьому ж документі поставлено завдання загальнодержавної ваги – створення Єдиної державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них. Його розв'язання можливе за умов формування відповідної інтегрованої інформаційної системи, взаємопов'язаної з іншими моніторинговими системами та інформаційним забезпеченням загально дер-жавної системи управління. Ця інтегрована інформаційна система потребує свого законодавчого втілення.

Кадастрові екологічні інформаційні системи представлені в таких законодавчих актах:

  1.  Порядок ведення державного земельного кадастру.
  2.  Порядок ведення державного водного кадастру.
  3.  Порядок ведення державного обліку лісів і державного лісового кадастру.
  4.  Порядок ведення державного кадастру тваринного світу.
  5.   Порядок створення і ведення державного кадастру природних територій курортів.
  6.  Порядок створення і ведення державного кадастру природних лікувальних ресурсів.
  7.   Положення про Державну службу геодезії, картографії та кадастру.

Щоб створити умови для збалансованого розвитку України та її регіонів, ведуться регіональні кадастри природних ресурсів, правова основа яких закріплена Положенням про регіональні кадастри природних ресурсів.

Розглянемо базові державні кадастри з позиції надання інформації, необхідної для прийняття рішень (табл. 1).

Таблиця 1

Система базових державних кадастрів

Компоненти

природного середовища

Вид кадастру природних ресурсів

Народногосподарське призначення та інформація для прийняття рішень

Літосфера

Земельний

Забезпечення органів влади, зацікавлених підприємств, установ, організацій і громадян вірогідними й необхідними відомостями про природний, господарський стан і правовий режим земель для організації раціонального використання та охорони земель, регу-лювання земельних відносин, землеустрою, обґрунтування роз-мірів плати за землю

Родовищ і проявів корисних копалин (надровий)

Систематизація даних про кількість, якість запасів родовищ і проявів корисних копалин, у тому числі техногенних; визна-чення їх промислової цінності; забезпечення інформаційних за-сад для розробки програм розвитку мінерально-сировинної бази України та здійснення ефективної екологічної політики в галузі охорони та використання надр

Відходів

Систематизація даних про номенклатуру, обсяги утворення, кіль-кісні та якісні характеристики відходів, об'єкти утворення, об-робки й утилізації відходів; забезпечення мінімального утво-рення відходів; розширення їх використання в господарській діяльності; запобігання шкідливому впливу відходів на навко-лишнє природне середовище та здоров'я людини

Гідросфера

Водний

Систематизація даних державного обліку вод та визначення на-явних даних для використання водних ресурсів: про забір та ви-користання вод, скидання зворотних вод та забруднювальних ре-човин, наявність систем зворотного водопостачання та їх потуж-ність, а також діючих систем очищення стічних вод та їх ефек-тивність

Літосфера + Гідросфера

Природних територій курортів

Систематизація даних про правовий статус, належність, режим, географічне положення, площу, кліматичні особливості, види та запаси природних лікувальних ресурсів, якісні характеристики природних територій курортів, їх лікувальну, профілактичну,

реабілітаційну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цінність; забезпечення більш раціонального поточного й перс-пективного використання природних територій курортів у сана-торно-курортному лікуванні, медичній реабілітації, рекреації на-селення; ефективне проведення природоохоронних заходів

Природних лікувальних ресурсів

Забезпечення органів влади відомостями про кількість, якість та інші важливі характеристики всіх видів природних лікувальних ресурсів (мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озо-керит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі сприятливими для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань кліматичними умовами); забезпе-чення раціонального видобування та охорони природних ліку-вальних ресурсів; їх використання в санаторно-курортному ліку-ванні, медичній реабілітації, рекреації населення

Біосфера

Лісовий

Забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального використання лісового фонду, відновлення лісів; здійснення систематичного контролю за якісними й кількісними змінами в лісовому фонді та забезпечення рад народних депу-татів, зацікавлених органів державної виконавчої влади, лісо-користувачів відомостями про лісовий фонд

Територій та об'єктів природно-заповідного фонду

Забезпечення оцінки складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану об'єктів, що входять до нього, та тери-торій, організації їх охорони та ефективного використання; планування наукових досліджень, а також забезпечення держав-них органів, зацікавлених підприємств, установ та організацій відповідною інформацією, необхідною для розв'язання питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених законодавством України

Тваринного світу

Систематизація даних про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх чисельність та стан, характеристики середовища їх перебування і сучасного господарського використання, а та-кож інших даних, необхідних для забезпечення охорони і ра-ціонального використання тваринного світу

Рослинного

світу

Систематизація даних про кількісні та якісні характеристики народногосподарської і наукової цінності рослинних ресурсів; поділ природних рослинних угруповань на категорії; економічна оцінка технічних, кормових, лікарських, харчових та інших влас-тивостей природних рослинних ресурсів; забезпечення їх невис-нажливого використання, відновлення й ефективної охорони; забезпечення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також власників і користувачів (у тому числі орендарів) земельних ділянок, на яких містяться об'єкти рос-линного світу, відомостями про стан рослинного світу

Атмосфера

Кліматичний

Проведення аналізу тенденцій (трендів) змін клімату України за основними метеорологічними характеристиками; вивчення дов-гострокових змін клімату в окремих фізико-географічних ре-гіонах України; оцінка їх просторово-часових масштабів із виділенням впливу на ці зміни антропогенної складової

Парникових

газів

інвентаризація джерел парникових газів; забезпечення виконання Україною зобов'язань Рамкової конвенції ООН про зміну клімату

В умовах економічного реформування в державі значно зростає роль державних кадастрів як інформаційної бази для ефективного управління відновленням природних ресурсів, ведення відповідної статистики, регулюван-ня відповідних суспільних відносин, підтримки податкової та інвестиційної політики держави, обґрунтування розмірів плати за природокористування. Для цього в Україні впроваджуються державні програми, що передбачають комп-лекс заходів, спрямованих на автоматизацію інформаційно-технологічних процесів, пов'язаних з оперативним веденням і використанням даних дер-жавних кадастрів природних ресурсів. Такими прикладами є Програма ство-рення автоматизованої системи ведення державного земельного кадастру, автоматизована система ведення кадастру природних лікувальних ресурсів, яка базується на використанні ГІС-технологій.

Мінекоресурсів як спеціально уповноважений центральний орган вико-навчої влади з питань екології та природних ресурсів об'єднує в цілісній структурі екологічні інформаційні системи і бази даних (наприклад, Державний інформаційний геологічний фонд України, Державний картографо-геодезичний фонд України) різних екологічних відомств і створює єдину інтегральну основу для системного інформаційного забезпечення.


Тема 16. Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища

Лекція 17 Економічний механізм природокористування та охорони навколишнього середовища

План

  1.  Сутність економічного механізму природокористування.
  2.  Еколого-економічні інструменти.
  3.  Платежі та збори за використання ресурсів.

1 питання

Економічний механізм – це сукупність економічних структур, інститутів, форм і методів господарювання, за допомогою яких реалі-зуються чинні в конкретних умовах економічні закони, здійс-нюється погодження і корегування суспільних, групових і приватних інтересів.

Економічний механізм відіграє важливу роль у реалізації цілей екологічної політики господарського суб’єкта будь-якого рівня.

Основними компонентами економічного механізму є:

  1.  правові основи здійснення економічної діяльності (права, обов’язки, ліцензії, обмеження тощо);
  2.  система відносин власності на основі засобів виробництва;
  3.  організаційна структура економіки, тобто система формальних і нефор-мальних організаційних зв’язків, що формує реальні економічні відносини між господарськими суб’єктами;
  4.  система суспільних інститутів (традиції, моральні засади, релігійні звичаї тощо), що формують соціальне інформаційне поле економічної активності;
  5.  економічні інструменти – засоби зміни фінансового стану економічних суб’єктів (заходи, методи, важелі).

Одну із головних ролей у реалізації економічного механізму відіграють економічні інструменти. За допомогою економічних інструментів можна впли-вати на спонукальні мотиви в діяльності господарських суб’єктів, регулювати товарно-грошові відносини на рівні підприємств, регіонів і країни в цілому.

Економічні інструменти можна поділити на три групи:

1. Ціни на ресурси – ціна на сировину, матеріали, енергію; платежі за право користування землею, водою, лісом та іншими природними ресурсами; платежі за використання асиміляційного потенціалу екосистем (за забруднення); оренд-на плата за використання основних фондів, у тому числі природоохоронного призначення; ціна на трудові фактори (зарплата, нарахування на зарплату); ціна на використання фінансових ресурсів (облікова ставка НБУ, процентна ставка комерційних банків, виплати за позиками тощо). Ціни на ресурси виконують обмежувальні функції. Чим вищий рівень цін, тим менше ресурсів може бути придбано для господарської діяльності.

2. Економічні вигоди – додатковий дохід або одержання певних переваг. Економічна вигода формується під впливом наступних факторів: ефективність господарювання (вміння отримувати максимум вигоди від використання благ); кількісних і якісних характеристик природного ресурсу; зовнішніх умов економічного середовища (ціни на первинні ресурси, наявність знижок, податків, платежів, пільг тощо). Основна функція економічних вигод у системі товарно-грошових відносин – мотиваційна (отримання прибутку).

3. Перерозподільні платежі (виплати) – система вилучення частини доходів в одних економічних суб’єктів з метою передачі іншим. цей механізм ґрунтується на законодавчих актах, двосторонніх угодах, а також на добровільних засадах. Система перерозподілу складається з наступних елементів: порядку вилучення доходів; ставки вилучення доходів; порядку передачі коштів; ставки виплат. Перерозподільні платежі виконують функції еколого-економічного й еколого-соціального регулювання.

2 питання

Еколого-економічні інструменти – засоби (методи, заходи, важелі) впливу на фінансовий стан економічних суб’єктів з метою орієнтації їхньої діяльності в екологічно сприятливому напрямку.

Найбільш суттєвими факторами при розробці і застосуванні еколого-еко-номічних інструментів є наступні: механізм реалізації; природа впливу на економічні інтереси суб’єктів; методичні підходи до встановлення ставок; кри-терійна база розрахунку ставок; принципи впливу на ключові групи економіч-них суб’єктів; форми інструментів.

Залежно від механізмів реалізації еколого-економічні інструменти поділяються на наступні:

  1.  адміністративний перерозподіл коштів (штрафи, субсидії) має адресний ха-рактер вилучення і передачі коштів і застосовується у випадках аварійного забруднення довкілля;
  2.  фінансові трансферти (від франц. transfert – передача) – система перерозпо-дільних механізмів (податки, платежі, кредити, виплати тощо);
  3.  вільні ринкові механізми перерозподілу коштів (торгівля дозволами на викиди забруднюючих речовин);
  4.  сприяння на ринку – застосування негрошових форм підтримки економічних суб’єктів (нагородження спеціальними відзнаками, безкоштовна реклама тощо).

За природою впливу на економічні інтереси суб’єктів еколого-економічні інструменти можна поділити на дві групи:

  •  інструменти, спрямовані на вилучення доходів;
    •  інструменти, спрямовані на збільшення доходів.

Цей поділ умовний, тому що еколого-економічні інструменти (залежно від обставин) можуть виконувати функції які першої, так і другої групи. Наприклад, податки виконують функцію вилучення доходів, а у випадках пільгового оподаткування – функцію збільшення доходів. Виняток становлять штрафи, які відносяться до першої групи, і субсидії, що належать до групи збільшення доходів.

Методичні підходи до встановлення ставок. Ставки еколого-економічних інструментів можуть установлюватися за наступними методами:

  •  емпіричним – значення ставок не прив’язується до реальних показників еко-деструктивного впливу діяльності на економічну систему. Критеріями для вста-новлення ставок є фіскальні показники, які обираються емпіричним методом. Тобто дослідним шляхом визначаються такі розміри ставок, які реально можуть впливати на екологічно спрямовану поведінку виробника чи споживача;
  •  розрахунковим – спирається на реальні еколого-економічні показники гос-поддарських суб’єктів, пов’язані з процесами впливу на природне середовище.

Критеріальна розрахункова база ставок. Ставки є основою для приведення в дію економічних інструментів. Еколого-економічні ставки – це питомі еко-номічні показники (тарифи, частки, процентні нормативи), що враховують дію або вплив екологічних факторів і забезпечують реалізацію економічних інстру-ментів. Основу критеріальної бази складають:

  •  економічні показники, які характеризують економічний стан суб’єктів гос-подарювання та вплив господарської діяльності на зміну цін, ставок податків, платежів тощо;
  •  еколого-економічні оцінки, які характеризують економічні показники (ви-робничі витрати, рівень рентабельності, якість продукту, продуктивність праці).

Принципи впливу на ключові групи економічних суб’єктів:

1. Принцип “забруднювач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, зумовлених впливом на природне середовище, має здійснювати економічний суб’єкт, який своєю діяльністю призвів до них. Цей принцип слід застосовувати в тому випадку, коли в суспільстві існують технічні можливості для вироб-ництва продукції без еколого-економічних наслідків або їхнього суттєвого зниження. Компенсацію збитків забруднювач має здійснювати за рахунок свого прибутку.

Вперше на міжнародному рівні принцип “забруднювач сплачує” був обґрунтований Організацією економічного співтовариства та розвитку в 1972 році. Із цього часу зазначений принцип активно використовується в законо-давчій практиці європейських країн та інших країн світу. В Україні цей принцип було запроваджено в 1991 році Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища”, в 44 ст. якого зазначено, що в Україні здійснюється плата за забруднення навколишнього природного середовища.

2. Принцип “споживач сплачує”. Компенсацію екологічних витрат, по-в’язаних із впливом на довкілля, мають здійснювати споживачі товарів, виробництво яких спричинило цей вплив. Цей принцип слід застосовувати тоді, коли в суспільстві не існує технічних можливостей для забезпечення випуску продукції без негативних наслідків. У такому випадку компенсація економіч-них збитків перекладається на споживачів продукції шляхом включення еколо-гічних витрат у собівартість, а отже і в ціну товару.

3. Принцип “усе суспільство сплачує”. Сутність принципу полягає в тому, щоб оплату витрат на реалізацію екологічних заходів, що мають гло-бальний, загальнодержавний або регіональний характер, здійснювати з фондів відповідного рівня, які створюються за рахунок коштів платників податків.

У найбільш загальному та концентрованому вигляді систему економіко-правових заходів із охорони довкілля наведено в розділі X «Економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища» За-кону «Про охорону навколишнього природного середовища». Стаття 41 цього Закону містить перелік таких заходів, які передбачають «взаємозв’язок усієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ із організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів з охорони навколишнього природного середовища на основі економічних важелів».

Запровадження системи економічних засобів забезпечення реалізації еко-логічних вимог у виробництві не надає гарантії їхнього дотримання. Екологічні витрати, пов'язані з очисткою викидів забруднених газів та скидів стічних вод, рекультивації землі, запровадження екологічно чистих технологій, лягають важким фінансовим тягарем на суб'єкти підприємницької діяльності, позна-чаються і на ціні продукції, і на кінцевих фінансово-економічних результатах діяльності підприємців.

У таких умовах не можна розраховувати на добровільне виконання еко-логічних вимог у господарській діяльності. Тому слід розраховувати лише на комплексне економіко-правове забезпечення реалізації екологічної функції держави, в якій мали б збалансовано поєднуватись економічні важелі з управ-лінськими (адміністративними) та використовувався інститут юридичної відпо-відальності. У статті 41 Закону України «Про охорону навколишнього природ-ного середовища» наведено неповний перелік цих заходів:

– забезпечення взаємозв'язку всієї управлінської, науково-технічної та господарської діяльності підприємств, установ і організацій з раціональним використанням природних ресурсів та ефективністю заходів з охорони нав-колишнього природного середовища на основі економічних важелів;

– визначення джерел фінансування заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

– встановлення лімітів використання природних ресурсів, скидів забруд-нюючих речовин у навколишнє природне середовище та на утворення і роз-міщення відходів;

– встановлення нормативів і розмірів зборів за використання природних ресурсів, викиди і скиди забруднюючих речовин у навколишнє природне сере-довище, утворення і розміщення відходів та інші види шкідливого впливу;

– надання підприємствам, установам і організаціям, а також громадянам податкових, кредитних та інших пільг при впровадженні ними маловідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій та нетрадиційних видів енергії, здій-сненні інших ефективних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

– відшкодування в установленому порядку збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

Важливе місце у системі економіко-правового механізму охорони довкілля посідає економічне стимулювання, під яким розуміють систему економічних засобів, покликаних стимулювати виконання міністерствами, відомствами, підприємствами, організаціями, посадовими особами, громадянами вимог еко-логічної безпеки і раціонального природокористування.

Вона містить:

  1.  стягнення плати за користування природними ресурсами, за викиди забруд-нюючих речовин; матеріальне заохочення колективів і працівників, які до-сягли позитивних результатів у справі охорони природи;
  2.  податкові та кредитні пільги при впровадженні маловідходних та безвід-ходних виробництв, використанні вторинних ресурсів, іншій діяльності, що дала природоохоронний ефект; надбавки до цін на екологічно чисту продукцію;
  3.  позбавлення премій;
  4.  стягнення грошової компенсації за шкоду, завдану екологічними правопо-рушеннями;
  5.  впровадження прогресивних податків і штрафів для підприємств, що не за-проваджують або належним чином не експлуатують екологічно чисті тех-ніку, технологію, обладнання, речовини, матеріали;
  6.  запровадження купівлі-продажу ліцензій на викиди.

Одним із головних напрямів нової екологічної політики в Україні стало створення адекватної системи економічної оцінки природних ресурсів та введення плати за їх спеціальне використання, що потребувало комплексного вирішення наступних питань:

  •  встановлення кола платників платні за використання природних ресурсів та умов, на яких ресурси надаються в користування чи використовуються, правил їхнього використання;
  •  визначення розмірів коштів, які відображали б реальну вартість природного ресурсу, кон'юнктуру внутрішнього та світового ринків, можливість відтво-рення;
  •  передбачення економічних санкцій за нераціональне використання природ-них ресурсів або використання їх в обсягах, що перевищують обумовлені.

Отже, економіко-правовий механізм охорони довкілля – це комплексний міжгалузевий правовий інститут, який об'єднує норми права різних його галузей і спрямований на системне правове регулювання суспільних відносин у сфері охорони довкілля на засадах узгодження екологічних та економічних інтересів суспільства; це система, яка містить правову, інституційну, функ-ціональну та економічну підсистеми; це система політико-правових, органі-заційно-правових, управлінських, економічних, у тому числі фінансових і по-даткових, заходів, спрямованих на забезпечення охорони природи, раціональ-ного природокористування та екологічної безпеки. Узагальнюючи можна дати наступне визначення.

Економіко-правовий механізм – це сукупність правових та організаційних заходів, спрямованих на реалізацію економічних важелів за без-печення охорони довкілля.

3 питання

Основою формування економічного механізму раціонального викорис-тання природних ресурсів і їх охорони є принцип платного природокорис-тування.

Об’єктами плати є джерела природних ресурсів – родовища корисних копалин, водосховища, лісові ділянки, земельні ресурси тощо, а суб’єктами – підприємства, організації й установи, окремі громадяни, які використовують природні ресурси.

Плата за користування природними ресурсами – це форма реалізації еко-номічних відносин між державою або іншими власниками природ-них ресурсів, з одного боку, і суб’єктами господарської діяльності, що здійснюють їхню експлуатацію, – з другого.

Платне природокористування розв’язує цілу низку проблем:

  •  створює економічні основи для розвитку ринкових відносин у сфері природокористування;
  •  стимулює комплексне, раціональне використання природних ресурсів і створює для цього науково-технічні передумови;
  •  вирівнює умови господарювання при використанні природних ресурсів різної якості та доступності;
  •  розширює інвестиційні можливості щодо соціально-економічного розвитку територій з інтенсивним природокористуванням;
  •  забезпечує узгодження загальнодержавних інтересів з інтересами певних регіонів шляхом збалансованого розподілу коштів, отриманих від плати за природні ресурси, між державним і місцевим бюджетами;
  •  запобігає порушенням встановленого режиму природокористування.

Згідно українського законодавства збори за використання природних ресурсів включають наступні види.

1. Платежі (збори) за землю. Вони включають:

  •  плату за використання земель сільськогосподарського призначення;
  •  плату за використання земель населених пунктів;
  •  плату за вилучення угідь, що надані під непрофільне використання.

2. Платежі (збори) за використання надр. Вони включають:

  •  збір за видачу ліцензій на користування надрами;
  •  плату за користуваннями надрами;
  •  відрахування за геологорозвідувальні роботи, що виконуються за ра-хунок державного бюджету;
  •  плату за використання підземного простору.

3. Платежі (збори) за використання водних ресурсів. Вони включають:

  •  плату за використання води як природного ресурсу і формування до-ступних для залучення ресурсів у системі водопостачання;
  •  плату за забір води, її очищення і розподіл між водокористувачами.

4. Платежі (збори) за спеціальне використання лісових ресурсів.

5. Платежі (збори) за спеціальне використання тваринного світу. Вони включають:

  •  плату за полювання;
  •  плату за вилов диких тварин;
  •  плату за використання риб та інших водних живих ресурсів.

6. Платежі (збори) за використання радіочастотного ресурсу України.

Плата за використання природних ресурсів стягується через ставки земель-ного і лісового податків, ставки “роялті”, у складі орендної плати або в інших формах, передбачених законодавством. Вона може виступати як самостійна форма плати, наприклад, “роялті” для мінеральних ресурсів, або входити як складник при визначенні єдиного показника з іншими видами платежів, на-приклад, у складі тарифів на воду тощо.

При використанні природних ресурсів у межах установлених лімітів (квот) платежі за них відносяться на витрати виробництва і стягуються з доходу (балансового прибутку) підприємств, об’єднань, організацій тощо, які володі-ють і користуються надрами, водою, мисливськими угіддями й іншими природ-ними ресурсами. Водночас вилучення рентних платежів може здійснюватися не тільки через дохід, а й через прогресивний податок на прибуток. У зарубіжній практиці відомі обидва підходи. Останнім часом спостерігається їхня еволюція (перехід одного в інший) залежно від економічної та ресурсної політики.

Платежі за понадлімітне й нераціональне використання природних ресур-сів стягуються у вигляді штрафів з прибутку, що залишаються в розпорядженні природокористувача, і з його власних коштів.

Нормативи плати за користування природними ресурсами визначаються з урахуванням їхнього поширення, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, місцезнаходження, можливостей переробки й утилізації відходів тощо.


Тема 17. Економічна і соціальна ефективність природоохоронної діяльності

Лекція 18 Економічна і соціальна ефективність природоохоронної діяльності

План

1. Суть и структура природоохоронної діяльності. Поняття і зміст ефективності.

2. Показники економічної і соціальної ефективності природоохоронних заходів.

3. Визначення ефективності природоохоронних заходів.

1 питання

Охорона навколишнього природного середовища пов’язана з розробкою і здійсненням комплексу екологічно спрямованих заходів, що запобігають або знижують негативний вплив антропогенної діяльності на природу.

Природоохоронні заходи розглядаються у вузькому і широкому значеннях.

У вузькому значенні природоохоронні заходи – це види господарської діяльності, які безпосередньо спрямовані на вирішення певних природо-охоронних завдань. Здебільшого, подібні заходи мають одно-цільову спря-мованість, тобто призначені для досягнення однієї конкретної природоохо-ронної мети, вирішення одного завдання.

Це може бути:

  •  будівництво очисних споруд і пристроїв;
  •  переробка і утилізація відходів;
  •  рекультивація земель;
  •  заходи щодо боротьби з ерозією ґрунтів та ін.

Такий розподіл обумовлений тим, що природоохоронні заходи вважаються не універсальною, а вузькоцільовою сферою діяльності, спрямованою на до-сягнення конкретних цілей при обмежених фінансових і матеріальних ресурсах.

У широкому значенні до природоохоронних заходів можна віднести всі види господарської діяльності, що прямо і побічно сприяють зниженню або ліквідації негативного впливу людини на довкілля.

Серед вищезгаданих природоохоронних заходів до екологічно спря-мованих дій у широкому значенні належать ті, які так чи інакше підвищують загальну ефективність функціонування економічних систем. У підсумку це обу-мовлює зменшення ресурсомісткості (матеріаломісткості, енерго- або водо-місткості) виробництва одиниці продукції (виконання певної роботи чи надання послуг). Інакше кажучи, зменшується питома потреба в зазначених ресурсах. Результатом цього є відносне зменшення екологічного тиску на стадіях ви-робництва, тобто зникають або зменшуються потреби в ресурсі, а також негативні наслідки його виробництва.

Здебільшого екологічно спрямовані заходи непрямої дії мають багато-цільовий характер. Крім екологічних ефектів, вони дають змогу отримати цілу низку економічних і соціальних результатів, зокрема зменшення виробничих і соціальних витрат, покращення за рахунок цього достатку людей тощо.

Подібні заходи передбачають:

  •  раціональне розміщення підприємства;
  •  охорону надр і раціональне використання мінеральних ресурсів;
  •  упровадження маловідходних технологічних процесів;
  •  зміну обсягів і структури виробництва;
  •  збільшення випуску екологічно чистої продукції;
  •  регулювання транспортних потоків та ін.

Загальними для будь-яких заходів екологічної спрямованості є два моменти: по-перше, вони спрямовані на досягнення конкретного результату, соціального або економічного; по-друге, вони потребують витрат коштів або інших ресурсів.

Із державного бюджету фінансуються переважно великі природоохоронні програми та проекти загального призначення, а саме:

  1.  державні програми ліквідації наслідків промислових аварій і стихійних лих;
  2.  державні територіальні й галузеві перспективні та поточні плани з охорони й відтворення природних ресурсів;
  3.  державні плани і кошторис на ведення заповідного господарства та орга-нізацію заповідної справи в цілому у заповідниках, природних парках, пам’ятках природи, заказниках тощо. Капіталовкладення на ці заходи в минулі роки були незначними, часто виділялися за залишковим принципом.

Одним з основних критеріїв результативності екологічної політики є досягнення високої ефективності природоохоронних заходів. Ефективність природоохоронних заходів визначається через аналіз витрат і вигод від реалізації проекту. Теорія ефективності чітко розмежовує поняття ефекту й ефективності, розглядаючи перший як результат заходу, а другий як спів-відношення ефекту і витрат, що його зумовили.

Ефект (від лат. еffectus – виконання, дія) означає результат, наслідок певних причин, дій. Ефект вимірюється в матеріальному, соціальному і грошовому вираженнях. Зокрема, він може оцінюватися обсягом додатково виробленої чи спожитої продукції, тобто штуками, кубічними чи квадратними метрами, тоннами тощо, а також показниками покращення здоров’я населення – зниженням захворюваності або смертності, виробничого травматизму, підвищенням середньої тривалості життя. Якщо зазначені результати отри-мують грошову оцінку, можна говорити про отримання економічного ефекту.

Економічний ефект – це виражений у грошовій формі результат будь-яких дій, зокрема вищезазначених господарських заходів.

Якщо згадані результати впливають не тільки на суто виробничу сферу, а й обумовлюють зміни, пов’язані з впливом на здоров’я або умови життє-діяльності людини, можна говорити про соціально-економічний ефект.

Якщо ж ці зміни стосуються природоохоронної сфери, використовують поняття еколого-економічного ефекту.

Ефективність природоохоронних заходів визначається за допомогою дисконтування. Найбільш привабливим із загальноекономічних позицій є проект, що задовольняє умови формули:

C + r•K → min,

де: С – поточні витрати;

К – капітальні вкладення;

r – коефіцієнт дисконтування.

Держава може регулювати нормативні показники (коефіцієнти) дискон-тування, знижуючи їх для проектів, пов’язаних із використанням та охороною природних ресурсів. Так, у Великобританії для державних капіталовкладень норма дисконту коливається в межах 6 %, у Росії для оцінки проектів з охорони та відновлення лісових ресурсів норма дисконту знижується до 3,3 %, хоча усереднений аналогічний показник для економіки дорівнює 12 %.

2 питання

Економічне обґрунтування природоохоронних заходів здійснюється через порівняння економічних результатів із необхідними витратами на їхнє упровадження за допомогою показників загального економічного ефекту від цих заходів. Принциповий взаємозв’язок між зазначеними поняттями може бути виражений формулою

Е = Р – В

де: Е – величина умовного економічного ефекту;

Р – величина умовного економічного результату;

В – повні витрати на реалізацію заходу, завдяки якому отримують ефект.

Економічним результатом, тобто повним економічним ефектом, природо-охоронних заходів за розрахунком загальної ефективності природоохоронних витрат є:

  •  у сфері матеріального виробництва – приріст обсягів чистої продукції або прибутку, а в окремих галузях або на підприємствах – зниження собівар-тості;
  •  у невиробничій сфері – економія витрат на виробництво робіт і надання послуг;
  •  у сфері приватного споживання – скорочення витрат з особистих коштів населення.

Економічним результатом природоохоронних заходів є сума наступних величин:

  1.  відвернені економічні збитки від забруднення навколишнього середовища, тобто здійснені завдяки зменшенню забруднення навколишнього середови-ща витрати в матеріальному виробництві, невиробничій сфері та витрати населення;
    1.  приріст економічної (грошової) оцінки природних ресурсів, збереження чи поліпшення їх завдяки реалізації природоохоронних заходів;
    2.  приріст грошової оцінки реалізованої продукції, отриманої завдяки повній утилізації сировинних, паливно-енергетичних та інших матеріальних ресур-сів внаслідок здійснення природоохоронних заходів.

Екологічний рівень природоохоронних заходів зумовлюється зменшенням негативного впливу на навколишнє середовище і проявляється в обмеженні надходження забруднюючих речовин у біосферу, збільшенні кількості і поліпшенні якості придатних до використання земельних, лісових, водних та інших природних ресурсів.

Соціально-економічний рівень природоохоронних програм передбачає під-вищення екологічного комфорту проживання населення і збільшення націо-нальних багатств. Соціальні результати – це поліпшення фізичного стану і зниження захворюваності людини, збільшення тривалості її життя, покращення умов праці і відпочинку, підтримання екологічної рівноваги, збереження есте-тичних цінностей природних ландшафтів, пам’яток природи, заповідних зон та інших територій, створення рівних умов для зростання творчого потенціалу особистості і розвитку культури.

Соціально-економічні результати ґрунтуються на економії або запобіганні втратам природних ресурсів, сучасної і минулої праці у всіх сферах економіки, а також у сфері особистого споживання, що досягається завдяки проведенню природоохоронних заходів.

Економічне обґрунтування екологічних програм проводиться шляхом зіставлення економічних результатів і витрат на їх здійснення за допомогою системи показників загальної і порівняльної ефективності природоохоронних витрат і чистого економічного ефекту від природоохоронних заходів відповідно до Тимчасової методики визначення економічної ефективності здійснення природоохоронних заходів і оцінки економічних збитків внаслідок забруднення навколишнього середовища.

При розрахунках чистого економічного ефекту економічним результатом природоохоронних заходів вважається загальна сума, що складається із:

  1.  суми збитків, яких вдалося уникнути завдяки зниженню забруднення нав-колишнього середовища, витрат у матеріальному виробництві, невироб-ничій сфері і відповідних витрат населення; приросту економічної (вартіс-ної) оцінки природних ресурсів, які заощаджуються внаслідок природо-охоронних заходів;
  2.  приросту грошової оцінки реалізованої продукції, який одержано завдяки утилізації сировинних, паливно-енергетичних та інших матеріальних ресур-сів під час здійснення природоохоронних заходів.

Економічний результат природоохоронних програм, який розраховується для визначення чистого економічного ефекту, може застосовуватися і в роз-рахунках загальної економічної ефективності відповідних природоохоронних витрат. Загальна економічна ефективність природоохоронних витрат розрахо-вується як співвідношення річного обсягу повного економічного ефекту до суми приведених витрат, які сприяли цьому ефекту.

Показник загальної економічної ефективності застосовується з метою регіонального обґрунтування структури і обсягів природоохоронних заходів або структури і обсягів капітальних вкладень природоохоронного призначення.

Загальна ефективність природоохоронних витрат визначається на всіх стадіях розробки і виконання програм у галузі охорони навколишнього при-родного середовища і раціонального використання природних ресурсів і за регіонами, міністерствами, відомствами та недержавними структурами, при проектуванні об’єктів природоохоронного призначення, а також при оцінці результатів виконання екологічних заходів.

Показник загальної економічної ефективності природоохоронних витрат розраховується як відношення річного обсягу повного економічного ефекту до суми приведених витрат, які сприяли досягненню цього ефекту (тобто експлуа-таційних витрат і капіталовкладень, приведених до однакової розмірності згідно з нормативом ефективності).

Загальна економічна ефективність капітальних вкладень у природоохо-ронні заходи визначається поділом річного обсягу повного економічного ефекту, за винятком експлуатаційних витрат на утримання і обслуговування природоохоронних об’єктів, на суму капітальних вкладень, що забезпечили цей результат. Показник загальної ефективності капітальних вкладень порівнюється з нормативним і фактично досягнутим.

Крім того, визначається загальний і розрахунковий економічний ефекти від здійснення природоохоронних витрат. Загальний економічний ефект сто-сується галузей виробничої і невиробничої сфери і визначається на основі приросту економічної оцінки природних ресурсів або продукції.

Розрахунковий економічний ефект стосується окремих підприємств, адміністративних районів, виробничо-промислових комплексів, промислових вузлів і визначається на базі приросту прибутку або зниження собівартості продукції.

Запроектовані показники загальної економічної ефективності природо-охоронних витрат мають бути переважно не нижчими за відповідні нормативи і звітні показники за минулий рік. Якщо цю вимогу не задовольняють варіанти заходів у галузі охорони навколишнього середовища, відібрані за критеріями мінімуму витрат або максимуму економічного ефекту, а також при встанов-ленні факту різноспрямованості економічних і додаткових показників, що ха-рактеризують результати природоохоронних заходів, необхідно здійснити до-датковий контроль і аналіз доцільності відібраних варіантів шляхом збільшення кількості варіантів, що подаються на розгляд, і пошуку додаткових резервів підвищення економічності природоохоронних дій.

3 питання

Чистий економічний ефект природоохоронних заходів визначається для техніко-економічного обґрунтування вибору найкращих екологічних варіантів, які відрізняються впливом на навколишнє середовище, а також на виробничі результати галузей, які здійснюють ці заходи.

Визначення чистого економічного ефекту природоохоронних заходів ґрун-тується на порівнянні витрат на їхнє здійснення з досягнутим економічним результатом.

Розрізняють фактичний та очікуваний (проектний, прогнозний) чистий економічний ефект природоохоронних заходів. Фактичний чистий економіч-ний ефект визначається з метою здійснення одноваріантних заходів на основі порівняння фактичних витрат і досягнутого економічного результату.

Очікуваний чистий економічний ефект розраховується на етапах роз-робки прогнозів, програм і проектів, створення нової природоохоронної техніки на основі багатоваріантного аналізу очікуваних витрат і результатів, щоб вибрати оптимальний варіант, який забезпечить максимальний економічний ефект при дотриманні вимог до якості навколишнього середовища.

Якщо є технічні можливості для запобігання утворення відходів ви-робництва і споживання, одноцільові природоохоронні заходи за економічним ефектом порівнюють з багатоцільовими, які передбачають утилізацію цінних речовин. При цьому у складі витрат на багатоцільові заходи враховуються витрати на: 

  •  створення матеріально-технічної бази для заготівлі та обробки відходів;
  •  будівництво спеціальних цехів, підприємств, інших виробництв з переробки відходів;
  •  спорудження і обладнання місць складування і захоронення відходів, що не утилізуються.

Показники витрат і результатів вживання заходів у галузі охорони природи визначаються відповідно до першого року після завершення нормативного терміну освоєння виробничих потужностей природоохоронних об’єктів.

Витрати, результати й ефект розраховуються в річному вимірнику. Якщо витрати і результати не збігаються в часі, вибір варіантів здійснюється з ураху-ванням часового фактора.

Витрати на здійснення природоохоронних заходів при визначенні еко-номічного ефекту від них складаються за рахунок сукупних експлуатаційних витрат і капіталовкладень, приведених до річного вимірника з урахуванням часового фактора.

Економічний результат природоохоронних заходів впливає на річні економічні збитки від забруднення середовища, яких завдяки цим заходам вдається уникати (для одноцільових заходів), або на суму згаданих збитків і річного приросту доходу від покращання виробничих результатів діяльності підприємства (для багатоцільових заходів).

Збитки від забруднення середовища, яких вдалося уникнути, дорівнюють різниці між розрахунковими збитками, які мали місце до вживання заходу, й остаточними збитками після здійснення цього заходу. Якщо збитки, яких уда-лося уникнути, визначаються при обґрунтуванні варіантів реконструкції діючих підприємств, то розмір дорівнює їхньому значенню до здійснення реконструкції (модернізації).

Якщо у проекті нового будівництва виділити природоохоронні елементи неможливо, значення Р розраховують як різницю між грошовою оцінкою загальних виробничих результатів діяльності об’єкта, що проектується, і гро-шовою оцінкою збитків за рік, які виникають внаслідок функціонування цього об’єкта.

Якщо періоди будівництва (реконструкції), а також проектні строки експлуатації природоохоронних споруд у порівняльних варіантах природо-охоронних заходів приблизно однакові (різниця не перевищує трьох років), а витрати і результати протягом експлуатації суттєво не змінюються, то варіанти природоохоронних заходів можна порівняти за значенням чистого економіч-ного ефекту.

Варіанти природоохоронних заходів і об’єктів, які різняться за періодом будівництва (реконструкції) або проектними строками експлуатації, а також за значенням витрат і результатів, що змінюються протягом періоду експлуатації об’єктів, порівнюють зі значенням сумарного економічного ефекту за період їхньої експлуатації з урахуванням фактора часу.




1. когортное исследование случайконтроль рандомизированное КИ описание случая поперечное иссле
2. Тема 1 Смерть и трупные изменения 1
3. Тема 2. БЕЗНАЛИЧНЫЕ РАСЧЕТЫ 2
4. Богатство создается только в торговле
5. яизготов идти на все большие уступки потребителям и посредникам в сбыте своей продукции с помощью стимулир
6. Назовите и покажите типичные рентгенологические признаки экссудативного плеврита
7. Система обєктів внутрішнього контролю
8. тема и структура административного права
9. koobru ЛИЗ БУРБО ОТВЕТСТВЕННОСТЬ ОБЯЗАТЕЛЬСТВО ЧУВСТВО ВИНЫ АННОТАЦИЯ Ч
10. элементарных молекул

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе