Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Філософія західноєвропейського Ренесансу
Рух Відродження (Ренесансу) розпочався в XIV столітті в північній та середній Італії, в XV столітті досяг розвитку, а в XVI столітті став загальноєвропейським явищем.
Характерні ознаки культури цього періоду такі:
1. Рух до звільнення від панування релігії та церкви в усіх сферах суспільного життя. Це так звана “секуляризація”.
2. Повернення до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута в середні віки. Звідси і назва Відродження.
3. У центрі уваги проблема людини. Якщо в центрі уваги античності було природно-космічне життя, в середні віки Бог і повязана з ним ідея спасіння, то в епоху Відродження в центрі стає людина. Тому філософське мислення цієї епохи характеризується як антропоцентричне
4. Поява гуманізму як ідейного руху.
5. Зростання інтересу до природи. Розвиток натурфілософії.
Зупинимося докладніше на останніх двох ознаках.
В епоху Відродження цей термін спочатку означав “світське” (нецерковне) знання, так само, як гуманістами називали просто представників “світської інтелігенції”, яка виникла в цей час внаслідок швидкого зростання ролі розумової праці й появи таких "розумових" занять, які виходили за межі офіційних, переважно теологічних, досліджень. Згодом термін “гуманізм” почав набувати свого сучасного значення, яке полягає в розумінні людини як вищої цінності. Таким чином, гуманізм епохи Відродження це ідейний рух, у якому визрівала нова “світська” філософія, орієнтована на людину як вищу цінність.
Першим “гуманістом” вважають видатного поета і мислителя Данте Аліґєрі (12651321), що жив і творив у Флоренції “столиці” італійського Відродження. Данте одним із перших проголосив людину “найвеличнішим чудом із усіх проявів божественної мудрості”. Але справжнім засновником, “батьком гуманізму” вважається Франческо Петрарка (13041374). Він прагнув донести до сучасників спадщину античності найточніше і найзрозуміліше.
Одним із провідних філософів раннього гуманізму був римський філолог Лоренцо Валла (14071457 ). У своїх численних творах він гостро критикував клерікальну ідеологію і схоластичну філософію. Гуманістичне мислення було характерним і для італійського філософа, засновника платонівської Академії у Флоренції Марсіліо Фічіно (14331499 ). Він переклав на латинську мову твори Платона і багатьох інших античних філософів. Продовжувачем ідей Фічіно був Джовані Піко делла Мірандола (14631494 ). Він підготував для диспуту зі схоластами трактат “Промова про гідність людини”, який вміщував 900 тез про те, що на той час було вже пізнане. Однак дискусія не відбулася Папа Римський більшість тез заборонив, визнавши їх єретичними.
Ренесансно-гуманістичні ідеї викликали істотні деформаційні процеси в римсько-католицькій церкві, призвели до її реформи, або так званої Реформації (від лат. reformart перетворювати, виправляти).
Реформація стала міжнародним рухом, який досяг апогею в XVI столітті. Реформація демократизувала церкву, поставивши внутрішню особисту віру понад зовнішніми проявами релігійності.
Видатними представниками реформаторського руху були Мартін Лютер (14831546 ), Філіп Меланхтон (14971560 ), Ульріх Цвінглі (14841531 ), Жан Кальвін (15091564 ), Томас Мюнцер (14901525 ).
Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Вона відіграла велику роль у боротьбі проти схоластики в природознавстві. Видатними натурфілософами того часу були:Микола Кузанський (14011464)Філіп Теофраст Гогенгейм (14931541)
Джордано Бруно (15481600) італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погляди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 року він був спалений на площі квітів у Римі.
Усі ці вчені створили цілу низку натурфілософських концепцій. Їх визначними рисами були:
1) пантеїзм (від грец. pan - все, theos - Бог - “всебожіє”). Це філософсько-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим началом, розлитим по всій природі, тотожним з нею. Цим вченням пройняті твори Миколи Кузанського, Джордано Бруно та ін. Пантеїзм з його тезою “природа це Бог, розлитий в речах” був звичайною формою боротьби проти релігії .
2) усвідомлення нескінченності природи, Всесвіту. Ця позиція простежується в багатьох працях натурфілософів. Однак, якщо в Миколи Кузанського вчення про нескінченність Всесвіту було напівтеологічним, то у Бруно воно натуралістичне. До того ж у нього ідея про нескінченність природи стає однією із головних ідей натурфілософії. Всесвіт, за Бруно, немає центру, він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися.
3) органістичний погляд на Всесвіт. Натурфілософи уявляють світ як живу істоту, яка в повністю наділена душею. Така позиція носила назву гілозоїзму;
4) взаємозвязок “мікрокосму” і “макрокосму”. Мікрокосм це “малий світ”, або людина. Макрокосм це “Всесвіт”, або природа. Людина (мікрокосм) тлумачилась як частина природи (макрокосму) і набувала ідентичних їй властивостей. Така ідея набула розвитку в працях Миколи Кузанського, Джераламо Кардано, Томмазо Кампанелли, Джордано Бруно, Парацельса та ін.;
5) наявність елементів діалектики.. Діалектичні тенденції були властиві, зокрема, Миколі Кузанському (принцип єдності протележностей), Бернардіно Телізіо (все у світі відбувається через боротьбу протилежностей). Джордано Бруно розвиває положення Миколи Кузанського про єдність протележностей. Він вбачає їх у природі і людській діяльності: в реальному світі одна протилежність є початком іншої і навпаки;
6) звернення до магії, алхімії, астрології. Це було зумовлено браком реальних знань, які підмінювались поетичними аналогіями, містичними здогадками. У відомій легенді про Фауста, яка зявилася наприкінці епохи Відродження, був увічнений тодішній тип напіввченого-напівфантаста, овіяного авантюрним духом часу.
Такі загальні риси натурфілософії епохи Відродження.Нові тенденції зявились і в природознавчій науці. Вони були повязані з творчістю Леонардо да Вінчі, Миколи Коперника, Галілео Галілея.
Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відродження зробив Микола Коперник (14731543). Він створив геліоцентричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. У книзі “Про обертання небесних сфер” Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не знаходиться нерухомо в центрі Всесвіту, як вважали Арістотель, Птолемей, а також всі схоласти і церковники, а обертається навколо своєї осі; 2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту; 3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкривали принципово нові шляхи для розвитку астрономії
Велике значення для епохи Відродження мала творчість Галілео Галілея (15641642). При розгляді питання про відношення Бога і природи Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог, на його думку, створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається в природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи, Галілей обґрунтовує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи Космосу. А астрономічні відкриття, передусім супутників Юпітера, стали наочним доказом істинності геліоцентричної теорії Коперника .
Епоха Ренесансу відома не тільки новими підходами до проблеми людини і природи, а й соціально-політичними теоріями. Соціальними питаннями займалися мислителі Нікколо Макіавеллі (14691527), Жан Боден (15301596), Гуго Гроцій (15821645), Томас Мор (14791555), Томмазо Кампанелла (15681639).
Таким чином, філософська думка епохи Відродження засвідчує про виникнення нового світогляду, основними рисами якого є натуралізм і раціоналізм. Основна ознака філософії Відродження світська, земна її спрямованість. Вона має етапний історичний характер, бо створила умови для переходу від середньовічної філософської спадщини до філософії Нового часу. В цьому і полягає її значення.