Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
29
ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА
УСАНОВ ІГОР ВІКТОРОВИЧ
ТОПОЛОГІЯ ДУШЕВНОГО ПРОСТОРУ ОСОБИСТОСТІ
Спеціальність 09.00.04 –філософська антропологія,
філософія культури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Харків - 2005
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі теорії культури і філософії науки Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України.
|
Науковий керівник: |
Кандидат філософських наук, доцент Білецький Ігор Павлович, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, доцент кафедри теорії культури і філософії науки |
|
Офіційні опоненти: |
Доктор філософських наук, професор Стародубцева Лідія Володимирівна, Харківська державна академія культури, професор кафедри історії та теорії культури |
|
Кандидат філософських наук, доцент Дольська Ольга Олексіївна, Національний технічний університет „ХПІ”, доцент кафедри філософії |
Провідна установа: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, відділ філософської антропології, м.Київ.
Захист відбудеться “___” ___________ 2005 р. о __ годині на засіданні спеціалізованої Вченої ради Д 64.051.06 у Харківському національному університеті імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4, ауд. ___ .
З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, Харків, пл. Свободи, 4.
Автореферат розісланий “ __” _____________ 2005 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Бортник Л.А.
Загальна характеристика роботи
Актуальність теми. Трансформаційні процеси сучасності, що охоплюють усі рівні буття людини, –від соціально-економічних до світоглядно-аксіологічних, глибинно змінюють і життя людини, й форми його осмислення. Тому стає актуальним розширення методів антропологічного пошуку для усвідомлення меж і способів людського існування.
Зміна методологічних засад філософського аналізу –від філософії суб’єкта до інтерсуб’єктивності –розгортає нові горизонти дослідження життєвого світу і внутрішніх механізмів душевного існування. Набувають поширення різногалузеві дослідження фундаментальних структур особистості, що можуть забезпечити максимально повне її відтворення і синтез на основі культурно-цивілізаційних досягнень. Саме тому пошук закономірностей та єдиного формотворчого принципу, що дозволяє виявити цілісне ядро особистісного буття за розрізненими атрибутивними характеристиками індивідуальності, є важливим і робить тему дисертаційного дослідження актуальною.
Сучасні надбання природничо-математичних наук створюють передумови руйнування класичного суб’єкта, задають впливову метафізику пошуку, що стоїть над емпіричною перевіркою результатів. Зникає процесуальне протиставлення суб’єкта й об’єкта і виникає нова взаємодія, яку можна визначити як „спостерігач-предмет спостереження”, оскільки суб’єкт дослідження не може бути локалізований від предметності дослідження, і від статусу суб’єкта залежить результат дослідження. Тож використання наукових конструктів для формування цілісного антропокультурного простору і вирішення проблем особистісної самоідентифікації в постсучасному світі, здійснене в роботі, є актуальним.
Розширення меж наукового пошуку знімає протистояння між практичним і споглядальним, раціональним і метафізичним, науковим і релігійним. Релігійна традиція є органічною складовою європейської культури. Вона має не тільки досвід становлення особистісного буття, але й глибоку споглядальну практику щодо топологічних характеристик душевного устрою. Сама структура такого влаштування, дана в своїй простоті і ясності, не повинна стати буттєвою відмичкою в руках людини і потребує зваженого застосування. Відтворення діалектичних закономірностей у топологічному образі та їх аналіз у контексті особистості має важливе значення для сучасності, дезорієнтованої безмежністю своїх можливостей, що доводить актуальність даного дисертаційного дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною дослідницької теми кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна „Проблема духовності в культурі і науці”, що включена до Загальноукраїнського міждисциплінарного координаційного плану №54 „Класика, модерн і постмодерн у філософії, науці і культурі: проблема духовності на зламі тисячоліття”.
Ступінь наукової розробленості проблеми. Огляд та систематизація літератури з аналізованої проблематики дозволяють виокремити принаймні кілька взаємопов’язаних тематичних напрямів філософської думки щодо осмислення проблеми душевного простору, його топології.
У класичному філософському дискурсі дану проблему слід розглядати починаючи від античного неоплатонізму, де проблема душі ставиться як космічний принцип і розгортається як структура зі своєрідним топологічним влаштуванням. Досконалу конструкттивність античної діалектики, розроблену в сучасному науковому контексті, знаходимо в роботах О.Лосєва, де багатий неоплатонічний дискурс трактується в руслі християнської теології. Так, руська ідея всеєдності і соборності, безумовно, тяжіє до пізнання умом власної душі –від містики Л.Карсавіна до логізму В.Ерна, серцевості та ступеневої трансцеденції Б.Вишеславцева, логосу Є.Трубецького, душі людини С.Франка, софіології С.Булгакова і тополого-просторових досліджень П.Флоренського. Проблема пошуку душевних структур своєрідно вирішується у вітчизняній українській традиції: кордоцентризм Г.Сковороди, П.Юркевича та душевна метафорика Л.Українки, М.Гоголя.
Аналізу підлягає перекоординований внутрішній світ людської душі, де тлумачаться розшифровки глибинних структур, складки, пороги, звивини, злами і розриви глобального симулякру постсучасного, тобто псевдовічного простору імітованого життя. Неокласичний дискурс Ж.Батая, Р.Барта, Ж.Бодрійяра, Ф.Гваттарі, Ж.Дельоза, Ж.Дерріди, М.Еліаде, Ю.Кристєвої, Ж.Лакана, Ю.Лотмана, Е.Левінаса, М.Фуко та інших не тільки досліджує цей простір, але й волею його кривизни творить його і комфортно облаштовує. Важливими сучасними доробками антропологічного спрямування стали також праці А.Булатовича, К.Вервальде, Н.Гаврюшина, К.Леві-Строса, В.Лефевра, А.Лоргус, М.Мамардашвілі, М.Мусхелішвілі, Д.Новікова, А.Радкфліфф-Брауна, В.Тарасенка та ін.
Існування єдиної формотворчої структури, вираженої в топологічних закономірностях, є одним із напрямів математичного і фізико-теоретичного пошуку. Від геометричної виразності єпископа Кузанського до монадології Г.Лейбніца, а також Б.Паскаля, який передвістив у “порядку серця” відкриття безкінечно малих, та атомарні інтроспекції Е.Резерфорда і Н.Бора. Неевклідові виверти спонтанної самодостатності, спровоковані А.Мьобіусом і Ф.Клейном, знаходять втілення в геометріях М.Лобачевського, Б.Рімана, афінній і проективній. Індукції смислового становлення варіюються в чотирьохстах геометріях, фрактальній теорії простору, розбудовуються у працях таких вчених як Н.Бор, Г. Вейль, В.Гайзенберг, Д.Гільберт, А.Еддінгтон, А.Зібертович, А.Кукл, Б.Латур, Б.Мандельброт, В.Налімов, А.Пуанкаре, Ю. Урманцев, І. Шмельов та ін.
У роботі аналізуються закономірності душевно-серцевої структури, закладені в своєрідні побудови біблійних текстів та іконографії, що були предметом розробки християнської антропології. Містика серця, започаткована Макарієм Єгипетським, широко пропагується у працях Максима Сповідника, Григорія Палами, Григорія Богослова, Григорія Нісського, Василя Великого, Іонна Дамаскіна, Діонісія Ареопагіта, Ісаака Сіріна, а також К.Керна, В. Кривошиїна, Г. Флоровського, В.Лосського, І.Меєндорфа, О.Клемана, С.Заріна, Ф.Шпідліка, І.Троїцького, А.Сурожського та дослідженнях В.Цвєткова в системі золоточисельних пропорцій фізіологічних серцевих структур.
Антропологія Святого Писання знайшла відображення в працях А.Кураєва, С.Єпіфановича, І.Меєндорфа, В.Лосського, Л.Успенського та ін. Християнські антропологічні погляди в неоплатонічному контексті досліджувались в доробках В.Бібіхіна, В.Болотова, В.Гайденко, О.Лосєва, К.Свас’яна, К.Сидорова, А.Тихолаза та ін.
Цінними є ідеї вітчизняної світоглядної антропологічної школи Я.Білика, Є.Бистрицького, І.Бичка, В.Іванова, Ф.Канака, В.Малахова, М.Поповича, Л.Стародубцевої, В.Табачковського, В.Шинкарука В.Шкоди та ін. Ці дослідження доводять, що в окрему проблематику виокремилася топологія як конструктивний метод пізнання. Її межі від мікросвіту до антроподинаміки дають підставу для синтезуючих конструктів, що з максимальною смисловою силою розгортають простір людського існування.
Об’єктом дослідження є особистість у її структурно-ієрархічному влаштуванні.
Предмет дослідження –модель формотворчого принципу, що апроксимована як генетичний код душевного влаштування особистості.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є системний філософсько-історичний аналіз формування структурно-топологічної моделі особистості та розкриття її конструктивного сенсу у вирішенні сучасних проблем пошуку самоідентичності.
Для реалізації означеної мети необхідно було послідовно розв’язати такі дослідницькі завдання:
- виявити особливості структурно-топологічних закономірностей становлення смислу внутрішнього світу людини, її душевного устрою, виходячи з сучасного науково-культурного контексту;
- піддати верифікації апроксимовану топологічну модель душевного простору в науковому, філософсько-діалектичному, лінгвістичному, мистецькому, богословському значеннях;
- проаналізувати топологічні особливості моделі дуплекссфери на основі діалектичних побудов неоплатонічної школи в сучасній інтерпретації;
- провести аналіз топосу семантичного простору біблійних текстів, у яких розкривається душевне влаштування особистості в креативному світі;
- розглянути топологічні символи влаштування особистості на основі аналізу морально-практичних і споглядально-містичних християнських принципів;
- дати характеристику іконографічним засобам як інструментарію комплементарного топосу серцевого зору;
- дослідити символічну подібність духовного і фізичного серця.
Теоретико-методологічними засадами є філософські, релігієзнавчі, лінгвістичні, мистецтвознавчі та геометричні дослідження формотворчого принципу просторовості в антропокультурному вимірі.
Розв’язання поставлених завдань обумовило використання в роботі методів структурно-функціонального аналізу, антропологічної інтерпретації з елементами математичного моделювання, а також ряду методологічних підходів: геометричної інтуїції та аналізу діалектико-категоріальних побудов, застосованих у неоплатонізмі тріад, що мають кругову природу і виявляють топологію смислового розгортання душевного простору; застосування Лосєвської формули самототожного розрізнення і рухливого спокою як діалектичного інструментарію, що проявляє динаміку дуплекссфери; логічних структур В.Лефевра, що розкривають топологію діалектичного влаштування душевного простору; теорії моделювання загальносистемних принципів як складової теорії науки; символізму різного рівня як загальнофілософського підходу; зворотної перспективи як іконографічного засобу та ширше, –прояву душевної динаміки; структурно-лінгвістичного та семантичного аналізу біблійних текстів і писань християнських подвижників; симптоматики соціокультурних феноменів, обґрунтованих К.Свас’яном.
Джерельну базу дослідження склали праці О.Лосєва, В.Тарасенка І.Шмельова, П.Флоренського, Максима Сповідника, що безпосередньо дозволили проаналізувати геометричну модель в цілому та окремі топоніми душевного складу; біблійні тексти, що висвітлюють динаміку влаштування людського буття; писання святих отців і подвижників; історико-філософські джерела неоплатонічної школи; сучасні антропологічні дослідження, роботи постмодерного аналізу структурно-аналітичного напряму та ін.
Наукова новизна роботи полягає в дослідженні структур особистості засобами математичного символізму. Встановлено, що структурно-топологічна модель дуплекссфери, яка динамічно виражає принцип триєдності, відповідає закономірностям душевного устрою і дозволяє системно досліджувати душевні явища та розуміти їх не тільки в неоплатонічній традиції, але і в сучасній постмодерністській тематиці, математичних дослідженнях, логіці, мистецтві, естетиці.
У процесі розв’язання поставлених завдань автор обґрунтовує положення, що конкретизують наукову новизну і виносяться на захист:
Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що його основні положення та напрацьовані результати можуть бути використані для аналізу душевного устрою особистості, осмислення фундаментального топосу її самоздійснення та його системного виявлення в різноманітних сферах: у антропологічних дослідженнях, сучасному постмодерністському дискурсі конструювання смислу, в математичній теорії фракталу тощо. Це дає можливість здійснити перехід від розгляду окремих ідей та теорій до концепції єдиної антропологічної системи.
Теоретичні узагальнення дисертаційного дослідження дають змогу окреслити головні напрями та механізми конструювання смислового простору особистості в контексті сучасних реалій та пов’язаних із ними протиріч. Практичне значення даного дослідження полягає в тому, що його висновки можуть служити підґрунтям переосмислення та оновлення застарілих схем і методик викладання широкого кола наук: філософських, культурологічних, педагогічних тощо.
Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження доповідалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції “Християнство і культура” (Полтава, 2000); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Актуалізація проблем антропоцентризму в умовах реформування загальноосвітньої та вищої школи” (Полтава, 2001); Міжнародній науковій конференції “Міфологічний простір і час у сучасній культурі” (Київ, 2003); науково-теоретичному семінарі кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна.
Публікації. Результати дослідження відображені у 7 наукових статтях, 3 з яких опубліковані у фахових виданнях.
Структура дисертаційної роботи зумовлена специфікою предмета її дослідження та логікою розкриття теми, а також метою та головними завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що містять одинадцять підрозділів, висновків та списку використаної літератури, який налічує 176 джерел. Загальний обсяг роботи –сторінок.
Основний зміст дисертації
У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано ступінь розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження і його зв’язок із програмами, планами, темами; розкрито теоретико-методологічні засади та джерельну базу роботи, сформульовано концептуальні положення, що відзначаються новизною і виносяться на захист. Встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, описано форми апробації його результатів із зазначенням особистого внеску здобувача.
У першому розділі – “Конструювання душевного простору в контексті сучасності” –аналізується загальний стан структурних досліджень в антропокультурному середовищі крізь призму соціальних, природничо-математичних, логічних, геометричних моделей в їх проекції на внутрішній світ людини.
У першому підрозділі –“Проблема душі в системному підході модерну” –дається загальна характеристика історичного контексту, на основі якого формується особливий інтерес до системних підходів і, насамперед, до структурно-топологічних.
Антропокультурна проблематика набуває характерних змін у руслі загальної філософії. Навіть класичні підходи здійснюються в контексті оновленої парадигми. Від Софії і Логосу ангажемент постсучасного дискурсу переходить до структури і топосу, оскільки обміління символічності є органічним процесом деміфологізації та перетлумачення міфів, характерним для епохи соціокультурних трансформацій, що, наприклад, дає підстави розглядати діахронний аспект розвитку культури як зміну топологічних схем універсумів. Показано, що хоча поява чітко оформленого антропологічного вчення є симптоматичним для останнього століття, проте в науковій парадигмі часто секуляризується саме поняття душі людини утилітарними замінниками, зводячи її до психіки або нервової системи.
В підрозділі розглядаються дослідження соціальної системи, налаштованої на синтез структурованого суспільного простору. “Особистість у біді” –так охарактеризував Ж.Бодрійяр ситуацію людського проекту, який прагне відтворити соціально-економічна система. Згідно з Ж.Дельозом і Ф.Гваттарі, природа людини перетворюється на продукт роботи влади, що не обманює людей, а робить їх такими, як треба, обробляючи не тільки їх мислення, але й волю, їх тілесні бажання і потреби. Технологічне суспільство прагне до відтворення матричного коду особистості й продукує індивідуальні якості, створюючи утопію загальнолюдських цінностей і гуманістичних ідеалів. Проте ні психоаналіз, ні структуралізм, ні математичне моделювання, ні генетичне конструювання, ні розробка антропного принципу, розібравши і знову синтезувавши фундаменттальні людські якості і характеристики, створивши досконалі схеми і розгадавши принципи особистісного буття, не можуть відтворити це буття.
Велетенський цивілізаційний трансформер продукує безліч індивідуальних рис, які в сумі не дають адекватного людського образу, а лише розмивають у безкінечності проблему самоідентичності, і той самий механізм, що може забезпечити збирання образу, нівелює його. Втім механіці евклідового простору приходить на зміну живий фракктальний простір Мандельброта, що рекурсивно задає матеріально-духовний світ від протона до душевного влаштування людини.
У другому підрозділі –„Принцип просторовості в діалектико-топологічному вимірі” –розглядаються діалектичні структури в контексті антропологічного дискурсу. Показано, що діалектичне розгортання основних категорій –Єдиного, Ума, Душі –викреслює геометричну модель, фундовану на принципі золотого перетину і має мьобіусне влаштування, що розгортається в колі по спіралі Архімеда. Так сферично представлений смисловий квант несе в собі загальні закономірності індивідуального коду, що втілюються і розгортаються, як “сперматичні логоси”.
Геометризація діалектичної схематики є важливим завданням антропологічного дослідження для унаочнення й адаптації діалектичного інструментарію з метою міждисциплінарного використання. Цей інструментарій дозволяє виявити глибинні душевні структури, топологію і “механіку” душевного буття особистості, оскільки він є комплементарним душевному устрою. Душевний механізм існує для втілення ідеї в матерії, але на противагу людським механізмам, які можуть лише опосередковувати дух, механізм душевний безпосередньо творить фізичні форми, подібно до магнітного поля, що структурує хаос металевих стружок. Діалектичне вчення називає цей механізм логосом, його структуротворчій дії присвячено другий підрозділ.
Утретьому підрозділі –„Дуплекссфера як топологічна модель антроподинаміки І.Шмельова” –аналізується модель дуплекссфери конструктивної антроподинаміки І.Шмельова.
Доводиться, що діалектичному інструментарію О.Лосєва відповідає дана геометрична модель, яка є розшарованою сферою, самоузгодженою по спіралі через центральну точку. Ця модель дуплекссфери є гармонійний квант умного світла, що містить антропологічні характеристики в інтерпретації принципу влаштування душевного простору і може розглядатися як родова матриця феноменального світу.
Розгорнуто пояснення характеристик моделі дуплекссфери як математичного феномену на основі теорії фракталу, що забезпечує особистісний підхід у науковому пошуку, де суб’єкт досліджень розглядає предмет не відсторонено і не може бути локалізованим від предметності розгляду в силу того, що він сам впливає на предмет вимірів, змінюючи його статус, співіснує з ним у понятійному бутті (В.Тарасенко, М.Полані).
Також розглядається факт підтвердження топологічної моделі в логіці. Розглянуто “автомат” функціонування душевного світу і формальний апарат його здійснення, запропонований В.Лефевром. Той самий фрактальний простір дуплекссфери пропонується у розгортці внутрішнього світу людини і виступає основою “механізму вибору, що забезпечує аксіологічну мотивацію” у його дослідах.
Проте, остаточний постулат першого розділу стверджує, що топологічна модель самопородження душевного простору не формує образ людської особистості, а лише споруджує атрибутивні конструкти. Власне особистість здійснюється на основі моделі, здатної за безпечити її буття. Механіка душі може створити тільки симулякри, тобто імітаційні моделі, особистість же формує цілісний образ.
У другому розділі –“Класичне втілення принципів топологічної моделі в традиції неоплатонізму на прикладі робіт О.Лосєва” –аналізуються діалектичні структури, що забезпечують існування саме моделі двоєдиної сфери, тобто дуплекссфери. І сам розділ відповідає цьому конструкту в дісиметрії своєї побудови, втілюючи таким чином топологічний образ у розгортанні текстового простору.
У першому підрозділі –“Діалектика геометричної інтуїції” –розглядаються діалектичні принципи топонімів. Розгортання основної неоплатонічної тріади –Єдиного, Ума, Душі відбувається за елементарними геометричними характеристиками, де душа, як принцип становлення, співвідноситься з окружністю. Рух тріади в інше дає тетрактиду, тобто двоєдину тріаду, а відтак –і двоєдину сферичність. Тобто встановлено, що категоріальний рух Єдиного в Інше породжує дуплекссферу.
У другому підрозділі –“Геометрія діалектичних категорій” –розглядається топологія діалектичних принципів. Проводиться дослідження діалектики елементарних топонімів: точки, кола, спіралі в контексті геометричної інтуїції неоплатоніків, афінній і проективній геометрії, розглядається ейдетичний кістяк речей. Ці фігури, згідно з неоплатонічним вченням, є родовими моделями простору. Точка і коло –діалектичні принципи цілісності та довершеності, які в динаміці взаємостановлення дають образ спіралі, що виражає собою рух, взаємоперехід центра і периферії. Таким чином, вони складають мьобіусний, суцільний простір становлення, що символізує цілісну структуру алогічно розгорнутих діалектичних категорій, виражену в моделі дуплекссфери. Отже, доводиться, що топоніми відтворюють динаміку діалектичних категорій у структурі дуплекссфери.
Третій підрозділ – “Геометрична структура буття” –присвячений цілісній картині діалектико-категоріальних побудов.
Категоріальний рух неоплатонічного першоєдиного з апофази в “елементарному зсуві” вже задає кругову структуру подальшого розгортання. Логос, як структурний принцип буття, складає енергійне русло, де відбувається становлення сутності і яке несе саму енергію сущого, але не належить йому. Русло енергійного потоку сущого складає каркас душевного буття. Зі сфери Ума, за О.Лосєвим, який слідує Платону і Плотіну, субстанціональні ідеї за допомогою логосу проходять у Душу, а від неї –до природи. Отже, логосна структура набуває своєї остаточної розгортки на категоріальному рівні Душі та складає матричний код здійснення енергії сущого у матеріальній природі. Тобто, аналіз концепту душі у О.Лосєва дозволяє назвати структуру, реалізовану на цьому рівні, логосом.
У підрозділі розглядається прагнення неоплатоніків переінтерпретувати християнську модель світогляду в контексті власної космології. Неоплатонічна душа, сповнена еросом до Єдиного, збирає себе в одній напруженій і неподільній точці буття, “зосередженій повноті”. Цей цілковито динамічний стан зосередженості є “викиданням себе вперед”, поглядом на абсолют. Але Єдине не виходить назустріч пориву, байдуже і нерухомо-манливе, воно стверджується „проклятим Еросом”, безвихідним прагненням, рухом людської самості, мистецькою, але все ж таки надуманою мрією про вище благо.
В четвертому підрозділі – “Пошук абсолютних основ особистості” –доводиться, що християнська особистість уже не є абстрактним фактом космічного порядку, а конкретне надкосмічне буття, друга природа, іпостась. Таким чином, особистість виводить людину з круговерті природної необхідності, відкриваючи джерело самобутності в ній самій, а не в сумі атрибутивних характеристик.
У своєму структурному влаштуванні християнська теорія трьох іпостасей, як вона була сформульована в кападокійській доктрині, є та сама антична неоплатонічна діалектика трьох іпостасей мінус еманація, або мінус ієрархічна субординація. Принцип ієрархічності належить створеному світу і не може бути внесений у Святу Трійцю. Для християн особистість є проявом іншої природи, що виводить обумовленість створеного буття до царини свободи здійснення образу Божого. Втім структурно-топологічні вияви закону не знімаються, а займають місце похідного вияву особистості. Особистість не зрікається свого топологічного влаштування, а сама закономірна улаштованість забезпечує простір свободи особистості, в якому топос душевного буття розгортається сповна. Сучасна людина має двотисячолітній досвід існування в історичному полі цього особистісного буття, її індивідуальні риси та цінності поляризуються довкола цього віддаленого центру, що рекурсивно перебуває у всякому місці та визначає його.
У третьому розділі –“Топологія особистісного простору в християнській традиції” –розкриваються особливості особистісного буття, де найбільш модерні та постсучасні новації вже упереджені і своєрідно розроблені.
У першому підрозділі –“Топологічні символи влаштування особистості в писаннях християнських подвижників” –розгортається світ особистості через родові топологічні закономірності. Модель християнського світу, у порівнянні з античним, має механічну схожість і одночасно радикальну відмінність. У споглядальній та діяльній практиці християн був освоєний і переосмислений діалектичний інструментарій платонізму й застосований як до нового світового простору, так і до простору душевного. Парадокси античного знання і парадокси Євангельських блаженств, при різному міфологічному наповненні, мають подібну діалектичну динаміку, що дає можливість комплексного дослідження.
Також простежується новий характер формальних структур. Так, Логос –за превелебним Максимом Сповідником –усе замикає на Собі, подібно до того, як центр обєднує в собі прямі лінії. Він не дає “началам сущих” розтікатися по периферії, замикає їх відцентрові прагнення, приводить до Себе різноманітні види сущих, які отримали від Нього буття. Єдиний Божественний Логос розділяється на маленькі логоси, які знову об’єднуються в Ньому, як радіуси в центрі кола.
Топологія дуплекссфери відтворюється в різних символічних образах, і, за словами Ієзекіїля, ніби колесо в колесі (Ієз. 1.16), задає душевний простір, складає рух взаємозвязаних двох сфер, що взаємоперетікають через єдину центральну точку. Ця точка є центром двоєдиної душевної сфери, в якій поєднуються ті чи інші душевні потоки. Вона, як опосередковуюча ланка, здійснює внутрішню єдність умного і чуттєвого світу, дозволяє стикатися уму з почуттями і почуттів із умом й спричиняє їх поєднання. Ця сполучна ланка збирає зримі образи і складає “відання” про зовнішні чуттєві речі. Ця центральна точка не тільки зв‘язує і збирає душевний простір, але самою своєю наявністю породжує і структурує його. У роботі підкреслюється, що завдяки цьому поділу відкривається “потік”, який зв’язує протилежності, що виникли. Саме в центральній точці відбувається розподіл душевних здібностей і розгортання душевного простору.
Другий підрозділ –“Модель фізичного і духовного серця як життєвий принцип” –трактує дуплекссферу як механіку цілісного простору особистості. У дослідженні відстоюється положення про те, що духовним осередком, з якого розгортається весь простір душевного життя, є серце –основний духовний орган. Подібно до нього побудоване і фізичне серце людини, що зв’язує велике і мале кола кровообігу, венозне й артеріальне, в єдину кровоносну систему. Як фізичне серце зв‘язує між собою всі органи і живить їх киснем і поживними речовинами із зовнішнього світу, так і духовне серце живить душу почуттями і розумом, через що воно справедливо визнається коренем людської суті, фокусом усіх її сил –духовних, душевних і тілесних. Бінарні опозиції умного і чуттєвого, зовнішнього і внутрішнього, венозного й артеріального незливно поєднуються та алогічно взаємопереходять у мьобіусному сплетінні. Душа, що вміщає велике і мале кола кровообігу, тобто смислу і відчуття, єдинотворить їх у духовному образі. Символи “серцевого зору”, “очей серця” вказують, що даним органом людина як сприймає світ, так і дає світові. У світ входить світло смислу, що прояснює несвідоме інобуття, і завдання особистості –щоб темряви було менше.
Вкоріненість у своєму началі створює зворотну перспективу. Це зворотність, що не просто округлює лінійну безкінечність у замкнене коло повторюваності природної коловерті, а зворотність, котра втягує вихором до свого витоку. Це отвір зворотної перспективи, точка внутрішнього зору, що освітлює не фізичним світлом, а умним озарінням. Серцевий зір не добуває смисл речей через рефлексію, а дає речам світло, в якому вони виявляють свою сутність –і простір преображається по відношенню до свого смислового центру, а не від позиції спостерігача.
Око серцеве випромінює світло, тоді як око тілесне поглинає його відбитим від зовнішніх речей. Повернути зір очами в душу дозволяє ікона: вона переповнена світлом, хоч зовні її підсвічує лише вогник лампади та з її середини виливаються безкінечні напливи умного світла. У зворотній іконній перспективі світло прибуває, душа узгоджується з собою і зі світом відносно свого абсолютного центру.
Третій підрозділ – “Динаміка людського в першій Мойсеєвій книзі Буття” –дає аналіз дуальної природи людини через аналіз структури тексту. Топологічна улаштованість текстового поля досліджується на основі перших глав Мойсеєвої книги “Буття”, якою задаються основні критерії християнської антропології. Дзеркальна подібність перших розділів –не проста тавтологія, а міфологічний рефрен, що створює фрактальну взаємопроникну єдність двох смислових сфер і дає їм самосуще значення. “Це ось походження неба і землі, коли створено їх, у дні, як Господь Бог создав землю і небо”. Дві сфери ніби пронизують одна одну, маючи зустрічну спрямованість: “неба і землі”та “землі і неба”(1М. 2:4.), створеного і созданого, згори до низу і знизу вгору.
Створеність і созданість є виявом взаємин тварної і нетварної природи, спосіб, що забезпечує свободу творіння. Створені й создані природне і людське, тваринне і людське, та саме в собі людське за статевою іпостасністю. Твориться людина, создається особистість, і особистісно преображається все творіння. Так обидві глави за динамікою смислової структури є взаємоспрямовані і взаємоперетікаючі антропоцентричні кола, накладені одне на одне.
Людині, щоб бути, потрібно ще й мати своє буття, тобто цілісно його осмислювати, а відповідність факту і смислу в людині є результатом дії двох природ. Людині самій по собі ніколи не вдається вірно звести ці дві частини своєї сутності воєдино. Втім антропна механіка отримує свою подальшу розробку і застосування у просторі особистісного буття й зачасти є самоцінним магічним засобом і технологічним досягненням людської самотворчості.
У четвертому підрозділі –“Антропологічна модель в іконографічному виразі” –розглядається один із прикладів узгодженості й вкоріненості у внутрішньому душевному просторі іконної перспективи. “Трійця” А. Рубльова дає комплементарну душевному влаштуванню родову структуру і символічно явлений душевний простір. Реконструкція структурних закономірностей ікони дозволяє вбачати в її основі динамічні принципи дуплекссфери, подібні до тої подвійної мандорли, що зображена на іконі “Преображіння” Феофана Грека. Діючі в “Трійці” різновиди симетрії, пропорції та смислові подібності власною мовою дають діалектику душевних рухів. Ця мова стає настільки виразною, що з Х століття в іконографії з’являється образ Творця як Геометра (з циркулем у руках), відповідно до біблійного сюжету, “коли круга вставляв на поверхні безодні” (Пр. 8.27).
На основі проведених досліджень стверджується, що в структуру іконного простору закладено кодовий ключ золотої пропорціональності. Метрика золотого ключа, за І.Шмельовим, антропоморфна. На прикладі “Трійці” проаналізовано розмірності образних побудов; дається тлумачення геометричної гармоніки як по відношенню до самого зображення, так і по відношенню до споглядаючого; розглянуто, як внутрішній круговий вихор смислового простору ікони долучає душевний стрій до цілісної завершеності.
Здійснений науково-аналітичний, філософсько-діалектичний та релігійно-досвідний аналіз доводить, що модель подвійної сфери може розглядатися формотворчим принципом душевного простору особистості та ключем до розуміння багатомірності людських виявів.
Висновки
Фундаментальну неадекватність людської сутності система компенсує, розшифровуючи душевні коди, згідно з якими створюється секулярна модель технокультурного простору. Тож розгортка моделі душевного простору безпосередньо пов’язана з прогресивним розвитком системи антропокультурного середовища.
Список праць, опублікованих за темою дисертації.
АНОТАЦІЇ
Усанов І.В. Топологія душевного простору особистості. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 –філософська антропологія, філософія культури. –Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. Харків, 2005.
Дисертаційне дослідження присвячене аналізу душевного устрою особистості в контексті неоплатонічної традиції. Основним методологічним принципом застосовувалося математичне моделювання і проведена верифікація моделі в науково-аналітичному, філософсько-діалектичному та богословсько-містичному контекстах.
У роботі доводиться, що діалектичній структурі тетрактиди О.Лосєва відповідає геометрична модель дуплекссфери І.Шмельова –категоріальному виразу душевного влаштування співвідноситься відповідний геометричний вираз. Це дозволяє проаналізувати в особистісному просторі єдині закономірності духовного та фізичного серця, структурно-лінгвістичні особливості відповідних текстів Святого Письма, а також писання християнських подвижників і провести реконструкцію зворотної перспективи іконографічного простору.
Ключові слова: неоплатонізм, особистість, душа, модель, діалектика, дуплекссфера, тетрактида.
Усанов И.В. Топология душевного пространства личности. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 –философская антропология, философия культуры. –Харьковский национальный университет им. В.Н.Каразина. Харьков. 2005.
Диссертационное исследование посвящено анализу душевного устройства личности в контексте неоплатонической традиции. Основным методологическим принципом использовалось математическое моделирование и проведена верификация предложенной топологической структуры. В работе доказывается, что диалектической структуре А.Лосева соответствует дуплекссфера И.Шмелева, а следовательно, категориальному выражению душевного устройства соответствует определенный геометрический образ. Если основная триада –единое, ум, душа имеет круговой характер, то результат ее действия, т.е. воплощенность и выраженность, является удвоенной триадой –тетрактидой, а, следовательно, должна удвоиться структура выражающей круговой модели. Такими характеристиками обладает динамическая самопроизвольная двуединая сфера, созданная на основе сечения ее спиралью Архимеда. Топологическая модель дуплекссферы анализируется в научно-аналитическом контексте как математическая модель фрактального пространства, позволяющего нередуцированно описывать динамику жизненных процессов. Как генетический код пропорций человеческой телесности, двойная сфера восходит к Модулору Ле Корбюзье, развернутого у И.Шмелева. Дуплекссфера находится в дополняющем соответствии с логической моделью душевного пространства В.Лефевра, как раскрытый им логический механизм выбора.
В философско-диалектическом подходе развернуты категориальные неоплатонические построения, позволяющие указать закон устраненного единого в топологическом выражении. Предполагаемое третье не дается как нечто, но скрывается в отношении. Равновесие неравновесного тождества выражается в математике золоточисленной пропорцией, которая выстраивает динамический ряд двуединых пар. Так ускользающее третье есть единое двоящегося единого, есть динамика в устройстве не слитного единства, выстраивающая диалектику живого существования.
В богословско-мистическом контексте исследуемая модель воспроизводится в разных символических образах, как например по словам Иезекииля, “будто колесо в колесе”(Иез. 1.16), задает душевное пространство, составляет движение взаимосвязанных двух сфер, взаимоперетекающих через единую центральную точку. Это есть центр двуединой душевной сферы, в котором объединяются те или иные душевные потоки, осуществляется внутреннее единство умного и чувственного мира.
В исследовании отстаивается положение о том, что связующим звеном и духовной ячейкой, из которой разворачивается “поток” и все пространство душевной жизни, есть сердце. Подобно устроено и физическое сердце человека, которое связывает большой и малый круги кровообращения, венозное и артериальное, в единую кровеносную систему. Положение сердца на их перекрестке делает его и центром в едином круге кровообращения, и периферийным элементом меньших кругов. Выстраивается динамика самозамкнутой спирали, которая выворачивается через центральную точку. В каждом импульсе происходит встречный двойной ход встречи-расхождения. Третье, как целевая точка, отсутствует, но она воссоздается на перекрестке дисиметричного хода, то есть дается в динамическом выражении.
В диссертации рассматривается один из примеров согласованности и укорененности во внутреннем душевном пространстве иконной перспективы. “Троица” А. Рублева разворачивает комплиментарную душевному устроению родовую структуру и символически представленное душевное пространство. Реконструкция структурных закономерностей иконы разрешает увидеть в ее основе динамические принципы дуплекссферы.
Подобная топологическая устроенность, но уже текстового поля, исследуется на основе первых глав Моисеевой книги “Бытия”, в которой задаются основные критерии христианской антропологии. Отстраненное присутствие Бога делает возможным двуединство, которое есть что-то уже совсем третье, чем сам по себе Бог и само по себе человеческое, третье, которое и есть человеческая душа. Так, обе главы “Бытия” по динамике смысловой структуры –взаимонаправленные и взаимоперетекаемые антропоцентрические сферы, вложенные одна в другую.
Современная антропная механика активно развивается на основе различных психотехник, нейролингвистических программ, являясь зачастую самоценным магическим средством и технологическим достижением человеческого самотворчества. Но ни исторические, ни научные реконструкции душевного кода не дают оснований для серийного воспроизведения личности в рамках ее естественной самости. Личность –исходное условие существования отсутствующей структуры задающей душевное пространство.
Ключевые слова: неоплатонизм, личность, душа, модель, диалектика, дуплекссфера, тетрактида.
I. V. Usanov. Topology of personality’s soul space. –Manuscript.
The thesis for a candidate of Philosophical Science degree competition on specialty 09.00.04 –philosophical anthropology, culture philosophy. – Kharkiv National University named after V. N. Karazin. Kharkiv, 2005.
Dissertation research is devoted to analysis of soul structure of personality in the context of neoplatonic tradition. With that end in view mathematical modeling was used as the main methodological principle and model verification was conducted in scientific-and-analytical, philosophic-and-dialectical and theological-and-mystical context.
It has been proved that dialectical structure of tetractida of O. Losev confirms geometrical duplexsphere of I. Shmelyova, categorical image of soul facility belongs to corresponding geometrical one. Geometrical image allows to analyze regularity of spiritual and bodily heart in personal state of mind, structural-and- linguistic particularities corresponding texts of the Bible, Writs of Christian ascetics and to make the reconstruction of recursive perspective of iconographic space.
Key words: Neoplatonism, personality, soul, model, dialectics, duplexsphere, tetractida.
Усанов Ігор Вікторович
ТОПОЛОГІЯ ДУШЕВНОГО ПРОСТОРУ ОСОБИСТОСТІ
Спеціальність 09.00.04 –
філософська антропологія,
філософія культури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Відповідальний за випуск кандидат філософських наук
Білецький Ігор Павлович
Підписано до друку 15.09.05 р. Замовлення № 79 Папір офсетний. Друк різографія. Формат 60х90/16. Обл.-вид. арк. 0,9. Гарнітура Times New Roman Cyr. Тираж 100.
Редакційно-видавничий відділ Полтавської державної аграрної академії.
Адреса: 36003, м. Полтава, вул.Г.Сковороди, 1/3.