Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Соціально-політичне становище українських земель у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Етнокультурне життя народу
В цій державі власне литовський елемент становив 1/10 населення. Частка ж руських (українців і білорусів) була переважаючою. Переваги литовського елементу в цій державі випливали, головно, з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князь Гедимін (з 1316 до 1341 pp.), потім його син Ольгерд (з 1342 до 1377 pp.). Від Ольгерда влада у Великому князівстві перейшла, однак, не до його сина Ягайла, а до племінника Вітовта (з 1392 до 1430 pp.), так само з Гедиміновичів. Потім Великим князем став брат Ягайла Свидригайло (з 1430 до 1435 pp.) та ін. На західних і південно-західних землях Русі династія Гедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємицею Рюриковичів, що ґрунтувалось на її родинних зв'язках з давньоруськими княжими родинами і швидко виявилось у культурі й побуті, навіть в іменах. Як уже зазначалось, Ольгерд посадив на удільне княжіння в Києві сина Володимира (1362—1392 pp.). Останнього після тривалої боротьби змінив у Києві внук Ольгерда Олелько Володимирович (1440—1455 pp.). Мовою управління, суду, культурної творчості у Великому князівстві від самого початку була тодішня літературна руська мова, яка мала великі писемні традиції. В XIV—XV ст. у ній помітними стали два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилися народнорозмовною практикою відповідних територій. Починаючи від Гедиміна, великі князі іменували себе "господарями" "Литвинов і Русинов", а свою державу — Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським.
Як Литовсько-Руську державу розглядали Велике князівство українські дорадянські історики, у тому числі В. Антонович, М. Грушевський, О. Єфименко, пізніше також Д. Дорошенко та ін.
Не зовсім послідовні визначення етнічного характеру Литовсько-Руської держави подано у колективній монографії з етнічної історії України, що вийшла друком 1990 р. В одному місці зазначається: Велике князівство "справедливо називають Литовсько-Руською державою, оскільки 9/10 її території і населення складали східні слов'яни". Однак в іншому місці згадуються "несприятливі обставини, що привели до розчленування (українських земель. — С. М.) і їх приєднання до Великого князівства Литовського", і через це "Україна була насильно розчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народність — позбавлена можливості створити свою державність і опинилася під загрозою асиміляції". Йдеться також про те, що українське населення зазнавало в Литовській державі "соціального гноблення та політичних обмежень" [10, с. 43, 77]. У такому підході простежується намагання ототожнювати "іноземний гніт" із соціальним гнобленням, хоча це не одне й те саме. Коли говоримо про поліетнічний характер Литовсько-Руської держави, то не слід забувати про її класовий характер. Як у всіх феодальних державах, так і в Литві носієм суверенітету була панівна феодальна верхівка суспільства на чолі з Великим князем. Українські ж селяни, як і білоруські чи литовські, а з ними й інші трудові верстви населення становили лише соціальний ґрунт, на якому піднімалася держава Гедиміновичів, що була одночасно державою Острозьких, Сангушків, Чорторийських, Дубровицьких, Вишневецьких, Ружинських феодальних родів і знаті, котрі вели свою генеалогію і від Гедиміновичів, і від Рюриковичів. Вважати, що в XIV—XV ст. селянство могло стати носієм національної державності, означає нехтувати принципами історизму. Політетнічний характер Литовсько-Руської держави засвідчував найперше політетнічний склад тієї верстви, яка творила апарат управління і користувалася благами власної держави.
Безперечно, панівне і рівне становище української національної верхівки з литовською створювало певні позитивні умови життя всього народу, зокрема у сфері освіти, мови, релігії, народного та професійного мистецтва. З цього питання 1988 р. у Мінську була проведена наукова дискусія. Її учасники наголошували, що визначення національного характеру Литовсько-Руської держави в XIV—XVI ст. має методологічне значення. "...Історичні факти свідчать про те, — зазначав професор А. Залеський, — що в XIV—XVI ст. Білорусія мала свою державність... що Велике князівство Литовське XIV—XVI ст. було федерацією, в якій Білорусія була рівноправною частиною тієї феодальної держави... Визнання державності Білорусії в XIV—XVI ст. дасть можливість правильно витлумачати причину того розквіту культури, якого досягла Білорусія за феодального періоду" [6, с. 114]. Один з учасників дискусії М. Єрмолович стверджував: не існує жодного джерела, яке б засвідчувало, що Литва завоювала якусь білоруську землю. "Стародавня Литва перебувала тоді поміж Мінськом і Новогрудком і поміж Молодечною і Слонімом, — зазначав він. — І в цьому розгадка, чому Новогрудок став столицею Великого князівства Литовського. Не Литва завоювала Новогрудок, а Новогрудок завоював сусідню Литву... У такий спосіб Велике князівство Литовське складалося передусім як білоруська держава" [6, с. 114]. Звичайно, таке обґрунтування білоруськості цієї держави не точне, оскільки перебільшує значення соціального ґрунту, на якому виростає держава і ніби нехтує роллю панівних сил епохи, в цьому випадку — литовських князів, що виступали організаторами держави.
Становище українських і білоруських земель, як і народів, у складі Великого князівства змінювалося, зокрема під впливом польсько-католицької політичної та духовної експансії, що дедалі більше відривала литовську знать від руської і робила її своїм союзником проти руської. Тому питання про становище України і Білорусі у складі Великого князівства Литовського, Руського та Жемайтійського не може розглядатися однозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно тих чи інших етапів історії Великого князівста. А це був тривалий період. Від утвердження Гедиміна у 1316 р. Великим князем на литовських і західних руських землях і до Люблінської унії (1569 р.) пройшло понад 250 років — період життя близько десяти поколінь. За цей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масиву українських земель, у системі управління, розвитку мови, соціальній структурі населення. За відповідними підрахунками, станом на 1300 р. населення всіх українських земель налічувало 3200 тис. осіб, 1400 р. — 3700 тис.; 1500 р. — 4400 тис.; 1550 р. — 4900 тис.; 1600 р. — 5200 тис. осіб [10, с. 82]. Найбільша його частина припадала на населення, що проживало в межах Великого князівства, тому тут соціально-історичні процеси мали провідне значення.
Система державного управління краєм зазнала глибоких змін, які були тісно пов'язані зі зміною земельних відносин. Упродовж другої половини XV ст. центральна влада на чолі з Великим князем відмінила поділ усієї держави, в тому числі України за принципом удільних князівств і запровадила адміністрацію, що стала залежнішою від центральної влади. Найбільший удар відносній самостійності української феодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесений ліквідацією у другій половині XV ст. удільних Київського (1471 p.), Волинського, Подільського князівств, котрими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріятовичі (потомки Коріата, брата Ольгерда) і сформуванням воєводсько-повітової та земельної адміністрації. Найчастіше нові адміністративні одиниці очолювали ті самі князі й інші вельможі, але їх статус відтепер визначався не традицією удільної автономії, а волею Великого князя. Поряд з різними родинами Гедиміновичів, що зукраїнізувались, у числі князівської верхівки феодалів було чимало родин, які вели свої лінії від Рюриковичів: Михайло Хотетовський, Патрикій та Олександр Звенигородські, Іван Четвертинський, Дмитро Городецький, Федір Несвіжський, князі Острозькі, Заславські та ін. [1, с. 428—438; 10, с. 303].
Неухильно посилювався феодальний гніт селянства. Пожалування сіл, волостей, а також міст окремим великокнязівським слугам з числа бояр, а також неродовитих слуг, які у такий спосіб домагалися ще й шляхетності, перетворили більшість селян із податково-земельного населення на панщизняно залежних кріпаків. Уже до початку XVI ст. панщизняна залежність селян стала майже всеосяжною на Волині, у центральній і південній Київщині, на Поділлі. Державно залежні селяни здебільшого залишалися лише на Лівобережній і в північній Київщині. Головними експлуататорами виступали великі князівські руські (українські) або ж зрущені литовські роди: на Волині — Острозьких, Заславських, Сангушків, Чарторийських, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Ружинських та інших князів, а також панів Кирдієвичів, Монтовитовичів, Хребтовичів, Боговитиновичів, Чапличів, Гуревичів, Семашків. У Київському воєводстві до найвпливовіших панів відносились боярські родини Горностаїв, Дашкевичів, Єльців, Кмітів, Лозків, Немиричів, Волковичів, Тишкевичів, Полозів. На Чернігівщині, Київщині та в Білорусі величезні маєтки належали князівській родині татарського походження Глинських. У середині XVI ст. усього декілька десятків волинських магнатів виставляли 3/4 військового ополчення, решту — ще 200 дрібніших феодалів.
Уже в тому ж XVI ст. багато з названих родин відіграли прогресивну роль у захисті української національної самобутності, Православної церкви, національної освіти та культури, мови. Найбільший український магнат князь Костянтин Іванович Острозький (1460—1532 pp.), наприклад, обіймав посади і воєводи брацлавського, і великого гетьмана литовського, був покровителем Православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковно-слов'янської писемності тощо. Сучасники високо оцінювали національну діяльність Василя-Костянтина Костянтиновича ("аз Константин, наречений во святом крещеніи Василие") [9, с. 200].
Велика заслуга в історії українського козацтва належить потомкові Гедиміновичів, українському князеві Дмитру Байді-Вишневецькому, з ім'ям якого пов'язане заснування Січі за порогами, численні переможні козацькі походи і трагічна смерть на турецькому гаку. В XVI ст. саме представники української, а також білоруської знаті, незалежно від походження, очолювали боротьбу, в тому числі збройну, проти польського політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних і національних прав українських і білоруських земель (Ф. Бєльський, Михайло Олелькович, Іван Гольшанський, Я. Глинський та ін.).
Підсумовуючи розглянутий матеріал, можна дійти висновку, що в умовах панування Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського панівна національна феодальна верства розвивалась практично вільно і — щонайменше — аж до часу Люблінської унії. Завдяки цьому етносоціальна структура українців мала природний, недеформований характер. Це позитивно позначалося на розвитку культури народу.
Отже, у XIII—XVI ст. в етнічній історії українського народу, незважаючи на великі золотоординські плюндрування України у XIII ст. і перебування українських князівств у принизливій залежності від Орди у 1240—1362 pp., розрив національної спільності між різними політичними структурами — Польським королівством, Литовсько-Руською державою, Угорським королівством і Молдовською державою, — відбувалися відносно природні соціальні й етнокультурні процеси, властиві для інших європейських народів цієї доби. У межах власного етнічного організму відносно вільно розвивалися всі соціальні верстви середньовічного суспільства. Панівна верства в особі великопанських родів толерувала розвиток освіти, науки і культури на руськомовній основі, виступала захисником батьківської православної віри, брала активну участь у державно-політичному житті. Водночас у розвитку міст України, зародженні політичних рухів, особливих військових і культурних структур різних регіонів України простежувалися значні відмінності.
Кревська Унія
В останній чверті XIV ст. зовнішньополітична ситуація для Польщі та Литви значно ускладнилася. На заході посилився Тевтонський орден німецьких лицарів, який не приховував своїх агресивних намірів відносно польських і литовських земель. На сході зміцніла Московська держава, яка також являла собою небезпеку для Польщі та Литви. У цих умовах виникла об'єктивна необхідність об'єднання польсько-литовських сил перед обличчям навислої загрози.
14 серпня 1385 р. в невеликому білоруському місті Крево була підписана унія між Польщею і Литвою. Цей союз носив династичний характер, оскільки польська королева Ядвіга ставала дружиною великого литовського князя Ягайла У результаті цього шлюбу Ягайло отримував польську корону, але при цьому був змушений взяти на себе ряд зобов'язань. Головними серед них були такі: Ягайло повинен був прийняти католицтво і сприяти переходу до цієї віри всього населення Литви, передати литовські й українські землі Польському королівству "довіку". Ці зобов'язання Ягайла викликали незадоволення як литовських, так і українських магнатів.
14 лютого 1386 р. Ягайло був офіційно проголошений королем Польщі під ім'ям Владислава І. Таким чином українські землі виявилися включеними до складу Польського королівства. Проте, об'єднання польського, литовського й українського народів в єдину державу трактувалося як добровільне і рівноправне. Підтвердженням цьому служать слова польських королів, сказані при їх коронації: "Приймаємо і долучаємо як рівних до рівних і вільних до вільних". За умовами об'єднання затверджувалися три рівноправні гетьмани з правами королівського намісника - Польщі, Литви й України, які були верховними воєначальниками на своїх територіях. Резиденцією гетьмана України було визначено місто Черкаси, а територія України розділилася в адміністративному відношенні на чотири воєводства: Київське, Чернігівське, Брацлавське і Волинське. Таким чином, до кінця XIV ст. практично вся територія України увійшла до складу об'єднаної польсько-литовської держави.
Вибори гетьмана України були привілеєм українського населення, а саме лицарства. До лицарського стану входили представники давніх руських княжих і боярських родів, воєначальники і прості воїни, звані тут "козаками". Цей стан мав рівні права з польським та литовським дворянством - шляхтою.
На рівноправній основі повинно було вирішуватися і релігійне питання. Православна церква в Україні зрівнювалася в "правах і перевагах" з римсько-католицькою церквою.
Проте більшість литовських і українських феодалів не збиралися беззастережно підкорятися волі короля Польщі. Антипольськи настроєні магнати об'єдналися навколо двоюрідного брата Ягайла, литовського князя Вітовта, який у 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Прагнучи зміцнити свій вплив, Вітовт активно втрутився у міжусобну боротьбу татарських ханів. У 1399 р. на річці Ворсклі сталася битва між литовськоукраїнськими військами і татарами. У цій битві Вітовт зазнав жорстокої поразки, загинув цвіт литовсько-українського лицарства. Проте, не дивлячись на цю невдачу, Вітовт зумів допомогти династії Тохтамиша захопити владу в Золотій Орді. В якості подяки за це Вітовт отримав від монголо-татар грамоту зі зреченням від "історичних прав" на українські землі. Використовуючи сприятливу для себе ситуацію, Вітовт розширив кордони своїх володінь до берегів Чорного моря, а також ліквідував найбільші удільні князівства в Україні - Київське, Подільське, Волинське і Новгород-Сіверське. На цих землях почали правити намісники, що призначалися ним.
Люблінська і Брествька унії. Вплив Польсько-литовських уній на український народ
1.Люблінська унія 1569 р. та її наслідки для України.
1.1.Передумови Люблінської унії.
Грунт для останньої унії між Польщею та Великим князівством Литовським визрівав від початку ХVI ст. «Польща не залишала своїх планів про приєднання українських земель і про прилучення Литви взагалі. З цією метою вона постійно наполягала на заключенні більш тісного союзу та створила партію, яка протистояла самостійницьким прагненням Литви» [7,4].
Литовські магнати ладні були вступити в унію з Польщею за умови збереження державної самостійності своєї держави. За допомогою цього вони розраховували посунути від важелів політичного впливу численніших і могутніших українських та білоруських магнатів. Проте тодішню литовську еліту стримували страх повного злиття з Польщею та втрата зверхності політичного становища в суспільстві, позаяк провідною верствою польського суспільства були не магнати, а шляхта.
Такі самі міркування стримували українських та білоруських магнатів, які до того ж найбідбше турбувалися загрозою окатоличення. Про його реальність свідчила доля Галичини, приєнаної Польщею ще в XIV ст.
Звичайно, за умов середньовічного суспільства ніхто не враховував інтереси народних мас, які ще не виступали самостійним чинником політичних процесів.
За цих обставин основною рушійною силою інтегративних процесів стала шляхта. «…Невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючися здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали» [6,107].
На той час Польща являла собою шляхетську республіку їіз сеймом і виборним королем. Провідною суспільною силою суспільства була шляхта – дрібна знать, подібна до західноєвропейських рицарів. В Литві ж шляхта лише формувалася, перебуваючи в боротьбі проти панування магнатів, які входили до великокнязівської ради та посідали різні адміністративні посади. Литовська шляхта прагнула домогтися тих прав, які мали польські шляхтичі. Магнати мусили поступатися, зважаючи на зростання опору селян процесам феодалізації і на необхідність згуртування панівних верств.
Про зростання ролі шляхти в Литві свідчать урядові ухвали 1522 та 1557 рр. Перша з них була присвячена «виводу шляхетства», тобто до складу шляхти зараховували всіх, хто мав шляхетські привілеї. У 1557 р. в Великому князівстві Литовському було здійснено «волочну поміру», що також сприяло становому оформленню шляхетства. Нарешті, Перший Литовський статут 1529 р. законодавчим шляхом оформив права і вольності шляхетства, проте після нього литовська шляхта ще не досягла рівності з магнатами та з польською шляхтою. Повна унія з Польщею обнадіювала їх щодо урівнянння у правах з польськими шляхтичами.
Важливу роль в укладенні унії відіграло те, що її прибічником виявився тодішній великий князь литовський та король польський Сигізмунд-Август.
Всередині XVI ст. навколо унії розгорнулася гостра боротьба між польськими панами і литовськими прибічниками унії з одного боку та противниками унії (здебільшого ними були українські та білоруські магнати) з іншого боку.
Ситуацію в Литві ускладнила Лівонська війна (1558-1583) між Московією та Лівонським орденом. Литва взяла участь у бойових діях на боці ордену. Внаслідок цього московське військо здобуло 1563 року Полоцьк, що належав до того часу Литві.
Литва опинилася у критичному становищі. Для продовження війни вона потребувала внеличезних коштів та війська. Тому шляхта в Литві (як литовського, так і українського та білоруського походження) вимагали унії з Польщею, щоразу стикаючись з опором магнатської олігархії.
1.2. Люблінський сейм 1569 р. та прийняття унії.
«Коли після безплідних сеймів 1565-66 рр. Наприкінці 1568 р. з питання про унію в Любліні було призначено новий сейм за участю представників литовських станів, литовські магнати і тут зуміли утримати представників шляхти в повній слухняності та звели спільний сейм до конференцій двох окремих сеймів» [2,114].
Це виявилося в тому, що, коли литовське бачення унії (зі збереженням широкої автономії) розбіглося з польським (зі злиттям Литви й Польщі в одну державу), то посли Литви – князі К.Острозький, Г.Ходкевич, Є.Волович, К.Радзивілл та ін. – вирішили зірвати сейм і таємно виїхали з Любліна, щоб зібрати шляхетське ополчення для боротьби проти унії.
Проте Сигізмунд-Август за підтримки польських магнатів та шляхти обох країн оголосив універсал про відібрання в Литви та приєднання до Польщі Волині й Підляшшя. Не відчувши реального спротиву послабленої війною та суперечностями Литви, король видав ще один універсал про приєднання до Польщі Київщини й Брацлавщини.
Таким чином, територія Великого князівства Литовського вдвічі зменшилася. Тепер литовські посли змушені були повернутися на сейм. Вони просили не відбирати в них маєтності й зберегти певну автономію залишкам їхньої держави. Поступилися і найбільші противники унії українські магнати О.Чарторийський, К.Острозький, Б.Корецький, К.Вишневецький, розраховуючи на те, що не будуть позбавлені своїх привілеїв.
Отже, 1 липня 1569 р. було підписано Люблінську унію, у відповідності до якої Польське королівство та Велике князівство Литовське об.єдналися в єдину державу – Річ Посполиту з виборним королем, спільним сеймом, спільною казною й грошовою одиницею, єдиною зовнішньою політикою.
Литва втратила свою державність, ставши частиною Речі Посполитої та зберігаючи автономію лише в місцевому управлінні, організації війська та судочинства. З усіх українських земель під владою Литви залишилися тільки Берестейщина та Пінщина, що межували з Білоруссю, а всі решта українські землі, тобто переважна більшість їх, відійшли під владу Польщі.
Люблінський сейм закінчився в середині серпня 1569 р. За словами М.С.Грушевського, «…в декілька засідань на ньому було здійснено те, чого не могли досягнути тривалі війни і сторіччя дипломатичних переговорів і хитрощів»[2,118].
Наслідки Люблінської унії для України.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої народності.
Як зазначає І.П.Крип.якевич, «Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під важким наступом Польщі» [3,129-130].
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.
Люблінська унія спричинила зміни в адміністративному управлінні українських земель. Вища державна влада в Речі Посполитій належала королеві й вальному сеймові, до якого входили магнати, шляхта й вище католицьке духовенство.
Територія держави поділялась на шість воєводств: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське. На чолі кожного з них був воєвода. Воєводства поділялися на повіти, які очолювали старости, призначені королем. Представниками адміністративної влади були також каштеляни (коменданти фортець).
Під впливом унії змінилася й судова система. У кожному повіті впроваджувалися гродські та земські суди. Гродський суд очолював староста. Цей суд розглядав важливі кримінальні справи про наїзди, пограбування, побої, вбивства, крадіжки. Земський суд обирався місцевою шляхтою. Він розглядав цівільні справи, межові суперечки шляхти, розв.язував конфлікти щодо нерухомого майна.
В судово-адміністративних установах Волинського, Брацлавського та Київського воєводств застосовувалися Литовський Статут 1529 р. Судочинство велося українською мовою. Вищою судовою інстанцією був Люблінський трибунал.
Органами шляхетського самоврядування були сеймики у волостях і повітах. На сеймиках шляхта вирішувала місцеві справи й обирала судових урядовців та послів до вальних сеймів та трибуналів.
Характеризуючи соціальні наслідки Люблінської унії, М.С.Грушевський зазначає: «Князі й магнати, що перед тим мали дуже велику вагу і держали в своїх руках всю управу, тепер були зрівняні в правах з рядовою шляхтою, - хоч на ділі, завдяки свому богацтву, вони й далі високо підіймали ся над нею, держачи в своїй службі не раз цілі юрби біднішої шляхти. Податки і військову службу з шляхти знято, вона тепер не знала майже ніяких обовязків, а дістала величезні права…. коронні землі роздавалися шляхтичам в доживотні держави і вони правили ними як поміщики. ніхто, крім шляхтичів не міг дістати ніякого уряду світського, а навіть і духовного» [1, 194].
Українські феодали, дотримуючись своїх станових та особистих інтересів, здебільшого, полонізувалися та окатоличувалися. Великими землевласниками в Україні були як польські (Жолкевські,Потоцькі, Конецпольські, Калиновські, Струсі), так і українські магнати (Вишневецькі, Острозькі, Заславські, Збаразькі, Немиричі). Завдяки величезним латифундіям на Київщині, Брацлавщині й Лівобережній Україні магнати відчували себе «королев.ятами», які не підпорядковувалися жодній адміністрації. Ці «удільні князі» здійснювали суд над своїми підданими, засновували міста і слободи, будували палаци, організовували військові загони, роздавали землю за службу своїм васалам.
Ще одним наслідком унії можна вважати процеси народної та феодальної колонізації, що розгорнулися в напрямку на схід та південний схід. На нових землях оселялися селяни-втікачі з районів розвинутого фільваркового господарства, де зростала панщина. Для заохочення селян магнати оголошували тут «слободи» – новопоселенцям надавалися значні пільги у виконанні повинностей на визначену кількість років.
Як зазначалося вище Люблінська унія спричинила привласнення українських земель польськими магнатами й шляхтою, представники якої засновували тут фільварки та промисли. Українська шляхта, що дотримувалася православної віри, володіла невеликими маєтностями. В подальшому усунення української шляхти від влади призвело до того, що багато її синів поповнили козацтво (прикладом тому був Петро Конашевич-Сагайдачний), а в період Визвольної війни середини XVII ст. багато українських шляхтичів стали керівниками козацької армії.
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. мала відчутні негативні наслідки для українського народу, визначивши подальші процеси його суспільного розвитку: посилення національного гніту та зростання національно-визвольного руху.
2. Брестська унія та посилення національного гніту.
Передумови Брестської унії.
Релігійне життя в Україні в період після Люблінської унії характеризується значною складністю. Посилення суспільної ваги шляхти співпадає з занепадом православної церкви. В українських землях набуває певного поширення Реформація в вигляді соцініанства.
Проте, на відміну від Голландії та Англії, де Реформація перемогла за умов розвитку ринкових відносин, «в Польсько-Литовській державі, де риночними стосунками були охоплені лише великі поміщики, ідеї Реформації не змогли знайти собі міцної соціальної опори. Православне населення Речі Посполитої ставилося до духовних новацій, як до чогось чужого, іноземного, органічно пов.язаного з культурою польського католицизму» [4,34].
Значно більше впливала на українське суспільство боротьба між православною та католицькою церквами, яка сприймалася більшістю українців як аналог боротьби між українцями й поляками. Так, у 1583 р. польський король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам, які розгорнули активну діяльність в українських землях після Люблінської унії. Католицькі колегіуми були відкриті у Львові, Кам.янці-Подільському, Луцьку, Вінниці, Острозі, Фастові, Новгороді-Сіверському тощо. Бувши найкращими навчальними закладами для свого часу, вони почали поповнюватись дітьми православної шляхти.
Ще однією причиною послаблення позицій православної церкви стала втрата підтримки з боку потужної в минулому константинопольської патріархії, яка переживала тяжкі часи після завоювання Візантії турками-османами.В самій Україні польські королі почасти призначали на вищі церковні посади світських людей.
Слід зауважити, що серед української громадськості були й впливові захисники православ.я ( Г.Ходкевич, К.-В.Острозький, члени православних братств у містах). Але їх зусилля щодо порятунку православ.я стикалися з тим, що більшість феодалів, прагнучи посад і багатства, переходили в католицтво.
Православна церква культурно зубожіла, вона поступалася католицькій за рівнем освіти, її література обмежувалася богослужебними книжками. Ті, хто прагнули здобути високу освіту, зверталися до латинських книжок і переходили в католицтво (назавжди чи тимчасово).
2.2. Берестейська унія 1596 р. та її наслідки.
Зважаючи на внутрішню кризу української православної церкви та несприятливу щодо неї суспільну ситуацію, український магнат К.Острозький виснув ідею унії православної та католицької церков зі збереженням грецького обряду й прав Київської митрополії. З цією метою у 1583 р. К.Острозький розпочав переговори з папським легатом Антоніо Поссевіно. Однодумцем Острозького був берестейський каштелян Іпатій Потій, що згодом став володимирським і луцьким православним єпископом. Він написав чимало полемічних творів, присвячених обгрунтуванню необхідності унії. Ще одним прибічником унії був єзуїт, доктор філософії Петро Скарга.
Вже у 80-ті роки XVI cт. розпочалася запекла ідейна боротьба між прихилльниками і противниками унії. Вона знайшла відбиток у так званій полемічній літературі, яка залишила понад донині понад 150 творів представників обох таборів.
Ще одним поштовхом до церковної унії стали дії константинопольського патріарха Єремії. Перебуваючи в 1589 р. в ізоляції в Москві, він дав згоду на утворення патріаршества в Московській державі. Відвідавши того ж року Україну, він підтримав Львівське братство в його протистоянні з єпископом Гедеоном, усунув з посади за порушення церковних канонів київського митрополита О.Дівочку та призначив на його місце М.Рогозу. Одного з місцевих єпископів Єремія уповноважив бути всоїм екзархом для нагляду за діяльністю вищого православного духовенства, включаючи київского митрополіта. Таке брутальне втручання у справи української православної церкви викликало невдоволення духовенства.
За цих обставин діяльність прибічників унії активізувалася. Загальні збори єпископів у Сокалі в 1594 р. видали декларацію про згоду на унію, в якій містилася також скарга на патріархів. У 1595 році, на регіональних соборах духовенства, митрополит київський Михайло Рогоза, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Холмський Діонісій ухвалили ту злуку і пристали на неї. Потій і Терлецький повезли постанову ту – уперед до короля, а далі - у Рим до папи. Восени 1595 року тодішній папа Климентій VII затвердив подані українськими ієрархами 33 пункти «Статей унії».
Одразу ж унія викликала серйозні суперечки серед вищого українського духовенства. Проти неї виступили навіть деякі єпископи, що вже підписали вищезгадану декларацію (зокрема, Гедеон Балабан). Різко виступив проти унії і її колишній прибічник князь К.-В. Острозький. «Навіть Рогоза займав ще двояку позицію…Митрополит відтягував зі скликанням синоду, його діяльність була спрямована на маленькі сейми земські, де вибирали депутатів на найближчий сейм Варшавський…Під час Варшавського сейму багато депутатів виступило проти Потія і Терлецького» [5,3].
На противагу цьому, активним прибічником унії виявився польський король Сигізмунд III, оголосивши 12 червня 1596 р. про скликання 8 жовтня в Брест-Литовську синоду, де мало відбутися урочисте проголошення унії.
На синод у Бресті, який зібрався за волею митрополита Рогози не 8, а 6 жовтня з.їхалися прихильники унії (сам митрополит, І.Потій, К.Терлецький, єпископи Гермоген, Гоголь, Леонтій Збруйський та ін.) та її противники (єпископи Г.Балабан, М.Копистенський, князь К.Острозький, депутати від братств).
Між двома угрупованнями на соборі розгорілася гостра боротьба. Фактично відбулися паралельно два собори: уніатський на чолі з М.Рогозою та православний під проводом К.Острозького.
Направлення обома соборами послів до опонентів з метою знайти порозуміння ні до чого не призвели. Тоді, 9 жовтня православні постановили скинення митрополита і владик-уніатів. На соборі прибічників унії 9 жовтня полоцький архиєпископ Гермоген «…від імені присутніх владик проголосив заяву приступнення до святої унії з Римом:
«Папа як найвищий пастирцілої католицької церкви взяв нас під опіку свою і увільнив від зверхності патріархів…Ми скликали синод і зложили на нім ісповідь віри святої і прирекли послуху Риму – столиці св.Петра, Папі Клименту VIII і наступнику його» [5,3].
Собор уніатів видав ратифікаційну грамоту католицької єдності Українсько-Білоруської Церкви з Церквою Римською, яка тепер зберігається у Ватиканському архіві.
У свою чергу, собор православних прийняв дві постанови до всього українського народу, закликаючи й наступні покоління боротися проти унії. Обидва собори прокляли прибічників протилежної точки зору щодо унії, що стало початком шкідливої для України міжконфесійної боротьби.
Найважливішим результатом Брестської унії стало виникнення української греко-католицької церкви, яка в наступні чотири століття відіграла величезну позитивну роль у боротьбі українського народу за свої інтереси.
Посилення національного гніту в Україні наприкінці XVI – в першій половині XVII cт.
Дним з найважливіших чинників української історії кінця XVI-початку XVII ст., тобто в часи, що що безпосередньо слідували після Люблінської та Брестської церковної уній, стало значне зростання національного гніту в Україні, що поєднувалося з підсиленням феодального визиску польськими та полонізованими українськими шляхтичами-землевласниками залежних від них селян.
Тяжкі часи переживало українське міщанство. «В українських містах з.явились польські та німецькі ремісники різних спеціальностей, які, отримавши високу фахову підготовку у великих ремісничих центрах Німеччини та знайшовши там місця роботи, створювали тут нові цехи різних спеціальностей. І хоча питома вага їх у загальній кількосьті жителів міст була незначною, та все ж вони користувалия привілеями, захоплювали у свої руки міське управління, а отже, і монополію на ремесло й торгівлю» [7,17-18].
Національного гніту зазнавали також городові та реєстрові козаки. Польський уряд постійно прагнув обмежити їхню кількість або й взагалі ліквідувати. Козаки були незадоволені й тим, що їхні володіння не були убезпечені від магнатсько-шляхетських посягань.
Проте найтяжчим було становище українського селянства. Зростання міст, а отже попиту на сільськогосподарську продукцію, революція цін у Західній Європі та розвиток там мануфактурного виробництва, яке також потребувало сільгоспсировини, спричинили поширення в українських землях фільварків – багатогалузевих феодальних господарств, які, грунтуючись на праці кріпаків, постачали продукцію на ринок і давали великий прибуток своїм власникам-шляхтичам. Функціонування фільварків передбачало найжорстокіші форми визиску українських селян польськими панами
Таким чином, Люблінська унія 1569 р. та пов.язане з нею посилення національного гніту українського народу, Брестська унія 1596 р. та загострення міжконфесійної боротьби спричинили різке зростання національно-визвольної та антифеодальної боротьби українського народу, яка виявилася в козацько-селянських повстаннях та, зрештою, в Визвольній війні 1648-1657 років.
Список використаної літератури.