Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Поетикальний аспект невротичності у ліриці Ліни Ефіндієвої
Термін «невроз» був введений в наукову літературу шотландським лікарем В. Калленом у 1777 році і спочатку використовувався для характеристики нервових хвороб. На початку ХIХ століття під неврозами розуміли різні захворювання, пов'язані з функціональним порушенням роботи нервової системи.
Наприкінці ХIХ століття З. Фройд відмежував актуальні неврози від психоневрозів. У розумінні З. Фройда причина виникнення актуальних неврозів належить до обставин, що безпосередньо впливають на людину, тоді як причинами формування психоневрозів є минулі переживання, психічні конфлікти.
Невроз як психічний стан був широко представлений (а деколи навіть модним) і в літературі. С. Павличко зазначає, що європейська культура зламу віків була невротичною. Невроз у цей період став у ній майже вимогою, необхідною частиною модерності, сприймався як сутність декадансу, самої новітньої цивілізації. Особливо це стосується французької літератури, де на якийсь час «нервове» стало синонімом «естетичного».
Якщо спроектувати цю тему на українську культуру, то неврози в ній здобули естетичного значення дещо пізніше, на самому переломі століть.
С. Павличко у своєму дослідженні «Невроз як феномен культури» розглядає невротичну творчість таких письменників як А. Кримський, І.Франко, «молодомузівці», С.Єфремов, Л. Українка.
Зокрема, у першій книжці А. Кримського «Повістки і ескізи з українського життя» С. Павличко вбачає невротичний, істеричний стиль, уривчастий,спазматичний наратив, і, нарешті, героя, цілком зануреного у хворобливі переживання, почуття, думки. На її думку, в оповіданнях Кримського дебютував в українській прозі нервовий і надзвичайно суперечливий герой.
Н. Зборовська у своїй праці «Код української літератури» приходить до думки, що сама культура модернізму тісно пов’язується з неврозом як явищем переважно чоловічої психіки та істерією як явищем жіночої психіки на основі активізації кастраційних комплексів. Далі дослідниця зазначає, що невроз означає духовну кризу, внаслідок якої має відбутися особистісна і національна трансформація.
Н. Зборовська погоджується із С. Павличко в тому, що невроз на зламі століть став майже вимогою, необхідною частиною модерності. Поява невротичного/істеричного європейського психохарактеру означала активізацію в національних європейських літературах в обох статей кастраційного комплексу, спрямованого на символічне усунення Бога-отця.
На основі психоаналізу сучасний російський дослідник Альфред Щеголєв, досліджуючи істеричну жінку у своїй праці «Брехлива жінка. Невроз, як внутрішній театр особистості» (2002) схильний бачити в істеричці лише фальшиву жінку. Йому опонує Н. Зборовська, доводячи, що в психоісторії української літератури є яскраві моделі відмінних істеричних характерів порубіжжя, що відповідають різним психотипам (тобто мають різний психогенезис), характерним доказом чого став у її дослідженні аналіз істеричності Лесі Українки (на основі національного онтогенезу) та істеричності Оксани Забужко (на основі імперського онтогенезу).
Невроз неусвідомлений і неподоланий веде до того, що в онтогенезі відбувається його перехід у психоз (божевілля), що відповідає семантиці смерті індивідуального або національного характеру. Головною ознакою психозу стає втрата принципу реальності.
В українському філогенезі, тобто у психоісторії української літератури 20—30-х років XX ст. невротична позиція модернізму успадковується постмодернізмом. У постмодерній літературі невротичний герой представлений у таких творах як «Гербарій коханців» Наталці Сняданко, «Воццек» Юрка Іздрика, «Троянди ритуального болю» Степана Працюка та інші.
Ліна Ефіндієва – постмодерна письменниця. Її творчості властива фрагментарність, іронічність, вільний синтез жанрів та стилів.
Спираючись на погляди З. Фройда, у її ліриці можна розглядати актуальні неврози, які пов’язані з впливом соціальних обставин, та психоневрозів, які є причиною психічних минулих конфліктів.
Поезія «Душа» починається зображенням психічного стану ліричного героя:
Сумно, моторошно, сиро.
Повний місяць повен жовчі
І від того, мов макітра,
Голова моя жіноча.
Фігура накопичення у першому рядку нерівномірна: від окреслення настрою („суму”) через визначення ірраціонального страху („моторошно”) художня логіка переходить до конкретно-чуттєвого образу вологи, що створює враження розладу перцепції героїні. Образ місяця, повного жовчі, дає підстави стверджувати, що ліричний герой перебуває у тяжкому психічному стані. Образ макітри, що актуалізує сему „порожнечі”, підсилює це враження.
Осовілий погляд ночі
В душу пазури впиває
Прагне вичавити соки
І покинути безсилу…
У наступній строфі панічний страх ліричний героїні викликає метафоричний образ осовілого погляду ночі. Фантомний образ впливає на свідомість ліричного суб’єкта натуралістичними елементом пазурів що впиваються в душу, викликаючи пароксизматичну тривогу, яка носить генералізований характер персоніфікованої ночі,що прагне вичавити соки.
Такий внутрішній стан є вираженням тривожно-фобічного неврозу. Страх при такому вигляді неврозу має свою, чітко спрямовану форму тривожного ефекту і виражається в різного виду фобіях, що не представляє практично ніякої реальної небезпеки.
У поезіях Ліни Ефіндієвої ліричний суб’єкт виступає носієм фройдівського «Я», а виразником несвідомого є образ душі. У художньому світі образ душі є невід’ємною складовою цілісної особистості. На думку Фройда, причиною неврозу є особливого роду конфлікт "воно" – "Я", який ми і спострегаємо в аналізованих творах. Зокрема у поезії:
А душа – на зустріч вітру,
А душа – долає кручі,
А душа – шукає віру…
Боротьба ліричного героя (свідомого) з душею (персоніфікацією несвідомого) простежується на текстуальному рівні, виражається за допомогою ампліфікації.
Аналізуючи низку поезій можна стверджувати, що авторка у художньому світі усвідомлює себе як ціле, яке складається з несвідомого і свідомого:
Дихає полум’я в душу неорану.
Млію, як степ, і не хочу, а млію,
Розум втрачаю, втрачаю надію.
За Фрейдом, божевілля є наслідком неврозу. Божевільний герой знаходить своє відображення у поезії «Мати». Божевілля ліричного героя зумовлене психотичним розладом, що характеризується погіршенням сприйняття реальності та значною соціальною дисфункцією, тобто шизофренією. Найперше конотативне значення шизофренії – це втрата розуму:
Побила вікна розуму зима,
І він кудись пішов жебракувати.
Шизофренія реалізується в метафоричному образі зими, що знищує розум, і той, у свою чергу, стає жебраком. Жебракування виразно корелює з божевіллям, що неодноразово виявилось в українській літературі, зокрема, у поемі Т. Шевченка «Сова».
У наступній строфі продовжують розвиватися шизофренічні мотиви: зокрема, розщеплення психіки, порушення мислення і припинення емоційних проявів. На рівні поетики це представлено метафоричними образами хати із рваним дахом, промерзлою піччю та хуртовиною:
В хатині пусто, стогне рваний дах,
Промерзлу піч рядном накрила крига.
Лиш спогад павутинням у кутках,
Де крутить хуртовина наче дзиґа.
У поезії наявний конфлікт між ліричним суб’єктом і його матір’ю. Вже у першій строфі поезії це враження досягається текстуальним оксюмороном та відчуженим звертанням «ви»:
Ви в мене є і водночас нема,
Ви народили, але ви не мати.
Надалі ліричний суб’єкт постає в невротичному стані, що, за Фройдом, може бути охарактеризований вже як психоневроз, спричинений психічним конфліктом. Глибинною причиною неврозу ліричного героя є божевілля матері, що остаточно руйнує цілісність сприймання дійсності:
Чому не ніч, чому я не пітьма?
Хто світлом підпере́зав мою душу?
Чом не мене торкається зима?
Чому такі вірші писати мушу?
Невротичний розпад виявляється у слабко асоційованих риторичних питаннях та метафоричному образі підперезаної душі.
Невроз героя як психічний стан є й наслідком соціальних реалій Донецького краю, особливо – реакція на тяжку працю шахтарів, за Фройдом це актуальний вияв неврозу.
Якщо у попередніх аналізованих поезіях «Я» вело боротьбу з «Воно», то у наступних поезіях, де причиною неврозу є соціальні обставини, інстинкти перемагають над «Я», і ліричний герой вже частково уподібнюється до тварини, що зображується цілком натуралістично. Також авторка актуалізує поняття анабіозу (здатність організмів переживати несприятливі часи), що є вже певною алюзією на тваринний світ:
Напівтваринний стан, теорій повінь.
Заклякло все. Ні подиху, ні руху.
Анабіоз. Холодна пізня осінь.
Не вистачає волі, обмаль духу.
І далі поетеса розкриває причини такого психологічного стану:
Зубожіли. Мовчазні, наче риба.
Обпатрані, летить лузга та пір’я,
Благальні очі просять просто хліба
А діти, діти дивляться із жахом,
Бо змалку знають – істина солона,
Ще в череві затаврував їх атом,
Бо мій Юнком, як і Чорнобиль – ЗОНА.
Суспільство крізь призму невротичного світогляду ліричного героя також стає невротичним.
Місто обертається на мумію,
Лиш вгорі щодуху стогне сич.
Метонімічний образ «міста» у творі Ліни Ефіндієвої зображує людство,що втратило своє свідомість.
Суб’єкт не усвідомлює свого невротичного стану, вважаючи себе цілком адекватним, що, у свою чергу, може бути одним із проявів шизофренії:
Вітер. Ніч. Безсоння. Я сама.
Чоловік взива мене нікчемою,
Відсила читать вірші вовкам.
Отже, на проаналізованому матеріалі можна зробити висновок, що у постмодерній літературі існує невротичний дискурс. У поезіях Ліни Ефіндієвої він є наслідком психічних конфліктів та соціальних обставин, які виявлені на поетикальному рівні у вигляді художніх засобів, зокрема алюзій, оксюморонів, метафоричних образів, персоніфікацій, риторичних питань тощо.