Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
35.2. Охарактеризувати головні положення економічної теорії прав власності та трансакційних витрат.
Теорія прав власності та трансакційних витрат
Основи теорії трансакційних витрат Рональд Коуз започаткував у праці "Природа фірми" (1937), її наступний розвиток продовжувався у 1950- 1980-х роках. Мета статті - пояснити існування фірми та причини, що визначають масштаби її діяльності. Р. Коуз стверджував, що такі інститути, як фірма і ринок, становлять інституціональну структуру економічної системи. Він вводить поняття трансакційних витрат - витрат економічної діяльності щодо укладання угод: пошуку партнерів, проведення переговорів, укладання контрактів, дослідження виконання контрактів тощо. Вартість трансакційних витрат становить значну частину загальних ресурсів економіки. З метою зменшення й мінімізації цих витрат одиниця господарювання створює фірму - організацію, що забезпечує зменшення трансакційних витрат, стабілізацію трансакційних відносин, перетворення їх у стійкі регулярні зв'язки.
Фірми виникають добровільно, оскільки є найефективнішим методом організації виробництва. В середині фірми ринкові трансакції не діють, а трансакції обміну виконує підприємець-координатор, який спрямовує виробництво, виконуючи роль механізму цін. Отже, існують внутрішньофірмові витрати (в економічній літературі - агентські), пов'язані з управлінням, коли алокація ресурсів здійснюється адміністративним шляхом. Трансакційні та внутрішньофірмові витрати є альтернативними методами координації виробництва: через ціновий механізм або через підприємця-координатора, що є причиною виникнення фірм.
На основі аналізу та зіставлення трансакційних і внутрішньофірмових витрат Р. Коуз дійшов таких висновків: фірму створюють, коли величина трансакційних витрат перевищує величину видатків з організації фірми; існування фірми буде продовжуватися за умови, якщо граничні внутрішньофірмові витрати будуть меншими, ніж їх вартість через ринкові трансакції; оптимізація розмірів фірми визначається межею, за якої трансакційні витрати дорівнюють внутрішньофірмовим, до цієї межі вигідна централізація, а після неї - ринок. За відсутності трансакційних витрат немає економічної основи для існування фірм. Наявність трансакційних витрат пояснює інституціональну структуру економіки, включаючи зміни у формах і різних видах юридичних норм. Висновки Р. Коуза сформували трансакційний підхід до вивчення економічних організацій.
Р. Коуз сформулював основні засади економічної твори прав власності
Заснований ним напрям економічної науки дістав назву "проблеми соціальної вартості". У працях "Федеральна комісія зв'язку" (1959), "Суперечка щодо соціальних витрат" (1946) і "Проблема соціальних витрат" (1960) учений звертається до проблем впливу права на функціонування економічної системи (використовував поняття "пучок прав", яким правники визначають майнові права: все, що продається і купується).
Р. Коуз полемізує з поглядами англійського економіста А. Пігу і доводить, що причиною зовнішніх ефектів (екстерналій) є не провали ринку, а відсутність чітко визначених і захищених прав власності на всі ресурси. Зовнішні ефекти - це порушення прав власності, які не враховані. Тому, щоб зіставити витрати економічних агентів від економічних збитків, необхідно враховувати права майнової власності та трансакційні витрати, що відіграють ключову роль у рішенні щодо використання прав.
Аналізуючи приклади з реального господарського життя, Р. Коуз дійшов таких висновків:
-o на економічні рішення та їх результат впливають майнові права: на використання товарів, щодо власності, користування, контрактні тощо. Майнові права - це основний компонент в аналізі інституціональної структури економіки. Неважливо, хто володіє правом використання ресурсів, це право придбає той, хто отримає від нього найбільший прибуток. Закон лише визначає людину, з якою необхідно заключити угоду (трансакцію) на використання ресурсу;
-o якби трансакційні витрати були нульовими, права власності - чітко визначені, а люди дотримувалися результатів добровільного обміну, то не було б жодних екстерналій і "провалів ринку". Розміщення ресурсів (структура виробництва) залишалася б незмінною і ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності. Кінцевий результат (максимізуючий цінність виробництва) не залежить від системи правових норм. Велика кількість законів при нульових трансакційних витратах не має реального значення. Люди завжди можуть домовитися без витрат про набуття, перерозподіл і комбінування прав, щоб збільшити цінність виробництва. При цьому не буде мати значення, хто саме володіє правом власності. Учасники угоди самі знайдуть прийнятне рішення безпосередньо через ринок, у держави не буде підстав для втручання у ринковий механізм;
-o у світі без трансакційних витрат інститути, які утворюють економічну систему, нікому не потрібні.
-o існування екстерналій (вчений визначав їх як вплив дії одного на добробут іншого або вплив рішень однієї людини на будь-кого, хто не брав участі в ухваленні рішення) не створює підстав для урядового втручання. Екстерналії будуть завжди. Тому з метою досягнення максимізації цінності виробництва доцільно дозволити існування більшості екстерналій, оскільки урядове втручання також має свої витрати.
Відомий економіст Джордж Стіглер (1911-1991) у праці "Теорія ціни" (1966) перефразував висновки Р. Коуза як "теорему Коуза" і ввів її в науковий обіг. "Теорема Коуза" проголошує: "в умовах досконалої конкуренції приватні та соціальні витрати рівні"'. Власне, Р. Коуз у відповідь Дж. Стіглеру на "теорему Коуза" зазначав, що розгляд економіки без трансакційних витрат є попереднім кроком до аналізу реальної економіки, де вони завжди позитивні.
В економічній літературі з теореми Коуза зроблено кілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона розкриває економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза відводить від ринку звинувачення у "провалах" і свідчить про те, що до деградації зовнішнього середовища веде не надлишковий, а недостатній розвиток приватної власності. По-третє, виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, доводить, що посилання на зовнішні ефекти - недостатня підстава для державного втручання. У разі низьких трансакційних витрат воно зайве, а у випадку високих - далеко не завжди економічно виправдане. Оскільки дії держави поєднані з позитивними трансакційними витратами, то результат "лікування" може виявитися гіршим від самої "хвороби".
Ідеї Р. Коуза зумовили розвиток економічної теорії трансакційних витрат і прав власності.
У неоінституціоналізмі існують різні розробки теорії трансакційних витрат і організаційних форм. Американський учений Олівер Вільямсон (р. н. 1932) у працях "Ринки та ієрархія: Аналіз і висновки для антимонопольного регулювання" (1975), "Економічні інституції капіталізму: фірми, маркетинг, укладання контрактів" (1985), "Механізми управління" (1996), використовуючи метод аналізу переваг ринкових і внутрішньофірмових контрактацій, досліджував механізм "регуляційних структур" для оцінки поведінки учасників контрактних відносин, вертикальну інтеграцію (корпоратизацію) та ефективність антимонопольної політики держави. Вчений стверджував:
-o економічні інститути є різними типами контрактації, оскільки існують різні варіанти заключення контрактів і укладання угод. Визначальний фактор ефективності контракту (або ринковий, або внутрішньофірмовий) - економія трансакційних витрат. Ефективність угод залежить від багатьох аспектів, зокрема наявність опортуністичної поведінки, використання "специфічних ресурсів", стимулів щодо підвищення ефективності виробництва;
-o для кожної угоди існує свій тип регуляційних структур (вирішення конфліктів, санкції тощо), які найкраще забезпечують її виконання;
-o опортуністична поведінка розкриває психологічні основи існування трансакційних витрат і виникнення фірм. Опортунізм ех ante проявляється при укладанні угод, коли свідомо надається неправдива інформація залежно від особистих зацікавлень учасників угоди, опортунізм ex post - за умов ухиляння від виконання угод, штучного створення ситуацій виплат страхових або компенсаційних (здирство). Чим вище ризик опортуністичної поведінки, тим доцільнішим є укладання угоди як внутрішньофірмової;
-o поняття "специфічні ресурси" пояснює їх корисність залежно від галузі використання, що формує певний рівень ризику інвестицій. Контрактні відносини з високим рівнем гарантії стабільності та регулярності, пов'язані з можливою опортуністичною поведінкою, повинні мати внутрішньофірмовий характер. Ринковий механізм регулює прості контракти. На конкурентному ринку існує мотивація зі "стимулами високої потужності", а мотивація фірм має "слабку потужність", тому мотиваційний механізм обмежувальний для розширення фірми.
Сучасні економісти пропонують велику кількість визначень трансакційних витрат, до яких почали зараховувати будь-які види витрат, що супроводжують взаємодію економічних агентів, незалежно від того, де вони здійснюються - на ринку чи всередині організацій. Так, Карл Далман (р. н. 1950) кваліфікує трансакційні витрати як "витрати збирання й опрацювання інформації, витрати проведення переговорів і прийняття рішень, витрати контролю і юридичного захисту виконання контракту".
Найпоширенішим сучасним трактуванням трансакційних витрат є таке: це витрати, що виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності в умовах неповної інформації (вступають у контрактні відносини) або підтверджують їх у тих самих умовах (захищають власність від третіх осіб). Вони бояться, що їх права власності будуть обмежені третьою стороною, тому витрачають ресурси на захист цих прав (наприклад, будують огорожу, утримують штат охоронців тощо). У зв'язку з виявленням трансакційних витрат можна також вести мову і про трансакційний сектор економіки. Найважливішою характерною ознакою трансакційних витрат вважається те, що вони дають можливість значної економії на масштабах: трансакційний сектор, на відміну від виробництва промислових або сільськогосподарських товарів, схильний економити на масштабі, тобто в міру збільшення обсягу випуску в секторі частка на одну операцію знижується1. Сучасний стан економіки свідчить, що чим сильніша в економіці інтенсивність обміну, тим вищий, за інших рівних умов, рівень трансакційних витрат, що дуже актуально для сучасного стану економіки, де ця інтенсивність постійно посилюється.
Сталі компоненти є в усіх видах трансакційних витрат: коли інформація зібрана, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців та покупців; договори стандартизуються; вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, яка кількість осіб підпадає під дію - одного разу встановлені, права власності можуть майже нескінченно поширюватися на інші об'єкти з незначними додатковими витратами. Тому зростаюча "ринковість" господарства може збільшувати прибуток на одну особу навіть у разі відсутності технічного прогресу за рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку. Варіативність визначень трансакційних витрат формує їх класифікацію (табл. 4.7).
На думку теоретика права власності Стіва Пейовича, право власності на майно складається з таких повноважень: 1) права користування майном (usus); 2) права отримувати користь (usus fructus); 3) права змінювати його форму та субстанцію (abusus); 4) права передавати його іншим особам за узгодженою ціною.
Право власності є одним із фундаментальних понять економічної теорії, яке доцільно розглядати в кількох аспектах:
Таблиця 4.7. Інтегровані форми трансакційних витрат
|
Форма витрат |
Характеристика |
|
1. Витрати пошуку інформації |
Пов'язані з тим, що на пошук потенційних покупців або продавців доводиться витрачати час і гроші (неповнота інформації обертається додатковими витратами внаслідок купівлі товарів за цінами, вищими за рівноважні, або придбанням товарів-субститутів) |
|
2. Витрати на здійснення переговорів та укладання контрактів |
Вимагають часу і засобів, оскільки витрати, пов'язані з переговорами про умови продажу, юридичним оформленням угоди, часто значно збільшують ціну пропонованого товару |
|
3. Витрати виміру |
Пов'язані не лише з прямими витратами на техніку і сам процес виміру, але й з помилками, які обов'язково виникають у цьому процесі |
|
4. Витрати специфікації та захисту прав власності |
Достатньо значні, оскільки в суспільстві, де немає надійного правового захисту, нерідко порушуються права (витрати на утримання судових і державних органів) |
|
5. Витрати опортуністичної поведінки |
Ґрунтуються на факті, що поведінку учасника після укладання угоди досить важко передбачити, оскільки нечесні індивіди будуть виконувати умови договору по мінімуму або взагалі ухилятися від виконання (опортунізм) |
1) з позицій рівнів управління власністю можна виділити макроаспект та мікроаспект. Макроаспект права власності апелює до ефективного використання усіх форм власності на національному рівні, формування оптимальної структури економіки, приватизацію і роздержавлення неефективних підприємств, а також, в окремих випадках, націоналізацію стратегічно важливих об'єктів. Мікроаспект права власності акцентує увагу на індивідуальній поведінці суб'єкта стосовно власності на ресурси та блага, формує уявлення про втрати і вигоди існування кожної з форм власності для того чи іншого суб'єкта, раціоналізує вибір форм власності суб'єктами ринкової економіки з позицій вигід і втрат;
2) з позицій правового регулювання можна деталізувати право власності за двома аспектами: 1) право власності як санкціонована поведінкова норма1, що виникає між людьми у зв'язку з існуванням благ та їх використанням. Блага розуміються в широкому сенсі: матеріальні права людини тощо; 2) право власності як набір часткових повноважень (англосаксонська традиція), що визначається як набір допустимих економічних рішень. Повний перелік повноважень включав би права на використання ресурсу, його споживання, видозміну, покращення, управління, продаж, дарування, заповіт, здавання в оренду, отримання від нього доходу тощо. Цю теорію висловив Е. Бем-Баверк у XIX ст. Набір часткових повноважень, пов'язаних з різними товарами та ресурсами, визначає наслідки, які доведеться нести власнику за рішення, які ним приймаються.
Американські економісти Армен Алчіан (р. н. 1914) та Гарольд Демсетц (р. н. 1930), розвиваючи ідеї Р. Коуза, започаткували системний аналіз проблеми прав власності. Під системою прав власності, згідно з їх поглядами, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами - звичаями, моральними настановами, релігійними заповідями тощо. Відповідно до існуючих визначень, права власності охоплюють не тільки фізичні об'єкти, а й безтілесні, наприклад результати інтелектуальної діяльності. Необхідною умовою ефективної роботи ринку є точне визначення, або "специфікація", прав власності, що знижує невизначеність у взаємовідносинах і створює передумови для оптимального використання рідкісних ресурсів. Тим самим специфікація підштовхує до прийняття найефективніших економічних рішень. І навпаки, протилежне явище - "розмивання" прав власності - має місце тоді, коли вони нечітко визначені та погано захищені або підпадають під різного роду обмеження.
З позиції суспільства права власності виступають як "правила гри", які впорядковують відносини між окремими агентами, а з погляду індивідуальних агентів вони становлять "пучки правомочності" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожен такий "пучок" може розщеплюватися так, що одна частина правомочностей починає належати одній людині, друга - іншій і т. д. Права власності мають поведінкове значення: одні способи дій вони заохочують, інші - придушують (через заборони або підвищення витрат) і в такий спосіб впливають на економічний вибір індивідів.
Згідно з неоінституціональною теорією, будь-який акт обміну в сучасній економіці є не що інше, як обмін "пучками прав власності" за допомогою контракту, який виконує роль передатного каналу. Контракт є ще одним із ключових термінів нового підходу, що поєднує між собою у єдиний ланцюг такі поняття, як "права власності" та "економічна організація". Контракт фіксує, які саме правомочності та на яких умовах підлягають передаванню, обмежуючи тим самим поведінку сторін у майбутньому. До того ж обмеження приймаються сторонами добровільно. Чим складніші залучені до обміну блага і чим складніша структура витрат, що до них належать, тим складнішим є контракт.
Специфікація права власності передбачає закріплення за кожною правомочністю чітко визначеного власника, а не визначення єдиного й абсолютного власника ресурсу. Тобто право власності повністю специфіковане, коли в кожної правочинності є свій винятковий власник, а доступ до неї інших суб'єктів обмежено, що надзвичайно важливо при сучасних контрактних відносинах між різноманітними відносинами господарювання, у тому числі в межах корпорацій.
Оскільки саме держава встановлює економічні правила і слідкує за забезпеченням їх дотримання (з використанням громадського контролю чи без), не доводиться дивуватися, що права власності рідко бувають ефективними. Але навіть коли ефективні права власності все-таки встановлені, вони звичайно мають такі риси, що ускладнюють контроль за їх дотриманням. Ці риси пов'язані з наявністю вбудованих антистимулів або, у крайньому випадку, таких умов обміну, що провокують людей на порушення обіцянок, відхилення від відповідальності, шахрайство тощо. У багатьох випадках розвиваються неформальні обмеження, покликані придушити подібні небажані прояви.
У теорії прав власності важливе місце відводиться проблемі зовнішніх ефектів (екстерналій), якими називають побічні наслідки будь-якої діяльності, що стосуються не безпосередніх її учасників, а третіх осіб. У розпорядженні економічної політики держави знаходяться різні засоби усунення небажаних наслідків зовнішніх ефектів, використання яких сприяє наближенню обсягів виробництва благ з екстерналіями до ефективних: 1) встановлення прав власності на ресурси і можливість вільного обміну цими правами; 2) колективне надання благ, яким притаманні зовнішні ефекти; 3) заборона або встановлення обмежень на викиди речовин, що забруднюють довкілля (адміністративне регулювання); 4) запровадження коригуючих податків і субсидій.
Мета використання цих інструментів полягає у включенні додаткових суспільних витрат (додаткової суспільної вигоди) від благ із зовнішніми ефектами до приватних внутрішніх витрат (приватних внутрішніх вигод) економічних суб'єктів. У цьому випадку говорять про інтерналізацію екстерналій.
Одна з найпростіших можливостей інтерналізації зовнішніх ефектів полягає в об'єднанні виробників і тих, хто отримує зовнішні ефекти, в межах єдиної господарської одиниці. Коли відбувається об'єднання тих, хто завдає шкоди, з тими, хто зазнає збитків, зовнішні ефекти стають внутрішніми. Це створює стимули для оптимізації масштабів відповідних видів діяльності (ефективного внутрішнього використання ресурсів). Класичним прикладом використання державних інструментів регулювання для інтерналізації екстерналій є податок (субсидія) Пігу.