Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки , молоді і спорту України
Головне управління освіти і науки Дніпропетровської облдержадміністрації
Дніпропетровське територіальне відділення МАН України
Відділення: філології та мистецтвознавства
Секція : українська мова
МОВА І КОМУНІКАЦІЯ У КОНТЕКСТІ
СОЦІОЛІНГВІСТИКИ
Роботу виконав :
Любарщук Микита Сергійович ,
учень 11-Б класу Дніпропетровської
спеціалізованої середньої
загальноосвітньої школи
з поглибленим вивченням
англійської мови № 9
Науковий керівник :
Беззуб Алла Володимирівна,
вчитель вищої категорії,
старший вчитель
Науковий консультант:
Мороз Валентина Яківна,
кандидат філологічних наук,
доцент ДНУ ім. Олеся Гончара
Дніпропетровськ – 2012
Зміст
1.Вступ……………………………………………………………………...3 - 6
Розділ 1.Науково – комунікативна парадигма соціолінгвістики ...........7 - 12
1.1.Проблема вивчення соціології мови і соціолінгвістики……….........7 - 9
1.2.Теорія цінностей у сучасній науковій думці……………………....10 - 12
Розділ 2. Комунікаційний простір у стосунках між поколіннями…… 13 - 20
Розділ 3. Наукова парадигма освітніх систем у певний історичний період..............................................................................................................21 - 26
3.1.Освітня парадигма Давнього Сходу , її роль у комунікативному полі.................................................................................................................21 - 26
3.Висновки………………………………………………………………….27 - 29
4.Список використаної літератури………………………………………..30 - 31
Вступ
Зростаюча увага до питань соціолінгвістики (науки про функціонування мови в суспільстві), зокрема до питань мовної комунікації, принципів моделювання комунікативного акту, функціонування мови у всіх сферах суспільної діяльності є однією з важливих особливостей сучасного і зарубіжного мовознавства. У колі цієї загальної проблематики досить важливим є також вивчення мовленнєвого етикету – правил мовленнєвої поведінки. Ці правила закріплені у системі стійких висловів, прийнятих даним колективом носіїв цієї мови на певному етапі розвитку суспільства в особливих ситуаціях спілкування . Етикет функціонує у суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленнєвої і не мовленнєвої .
Головна особливість спілкування як процесу – взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства – їх спільну діяльність, інтеракцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів. Спілкуючись, індивіди повинні рахуватися з соціальними нормами, звичаями, традиціями, що існують у даному суспільстві. Така необхідність нормативного регулювання спілкування, на думку Л.М.Архангельського, продиктована потребою «забезпечення цілісності суспільства як системи, стійкості взаємопов’язаних видів соціальної діяльності»
Соціальні норми взаємин у суспільстві складалися поступово й природним шляхом. Корені їх у будь-якому етносі сягають сивої давнини, беруть початок з того часу, коли людина вперше вступила в суспільні стосунки [6,с 57-58].
Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 р. в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».
Комунікативно значима поведінка індивіда зумовлена його належністю до певної соціокультурної та мовної спільноти. У процесі комунікативної діяльності кожний її учасник, реалізуючи певний варіант мовної особистості, виступає одночасно і як індивід, і як член певних соціальних груп, і як представник певної національно- культурної спільноти, і як представник усього суспільства. У його свідомості наявні індивідуальні, соціально-групові, національні та універсальні знання, кожен із яких відіграє власну роль у комунікативній діяльності людини [9,с.127].
Аксіологічна проблематика в її сутнісному, глибинному прояві ще залишається недостатньо розробленою, хоча цю тему пов´язують з аксіологічною проблематикою Р.Г.Лотце, Ф.Ніцше, В.Віндельбанд, Г.Ріккерт, М.О.Лосський, Е.Кассірер, В.Соловйов та ін.
У філософській теорії цінностей можна виділити напрямки, за якими здійснюются її дослідження. Прихильниками першого напрямку є Р.Г.Лотце, Г.Ріккерт, В.Віндельбанд, Ф.Ніцше, О.Ф.Лосєв, М.О.Бердяєв), культурології і філософії людини, безпосередньо пов’язані з аксіологічною проблематикою (М.Шелер, Х.Плеснер, В.Штерн, Е.Шпрангер, Г.Мюнстерберг, Ф. де Соссюр, Ф.Брентано). Ці автори по-різному ставили і розв’язували проблему цінностей. Але їх поєднувало одне: поставлення проблеми цінності та цінностей нерозривно було пов’язане з проблемою пізнання буття людиною як системи, певним чином, організованих цінностей.
Представниками іншого напрямку є В.П.Тугарінов, О.Г.Дробницький, М.С.Каган, О.Г.Здравомислов, С.Ф.Анісімов, О.О.Ручка, В.О.Василенко). Звернення до власне аксіологічної проблематики, редуційованої до марксистської методології, незважаючи на всі труднощі ідеологічного характеру, дозволило виявити як фундаментальні евристичні можливості категорії цінності у пізнанні культури в цілому (Н.З.Чавчавадзе, Ю.М.Давидов, П.В.Гуревич, В.П.Сержантов, С.В.Пролеєв), так і її соціологічні (О.О.Ручка, І.Т.Фролов, М.С.Бургін, В.С.Бакіров), психологічні (О.М.Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, Б.І.Додонов, В.В.Кортава, Д.М.Узнадзе), філолофсько-антропологічні (В.П.Сержантов, В.Ш.Сабіров, М.М.Трубников) аспекти.
Третю групу джерел формують дослідження закордонних соціальних філософів, культурологів, аксіологів і філософських антропологів (К.Клакхон, Е.Фромм, М.Гайдеггер, К.Ясперс), які використовували іншу, на відміну від діалектико-матеріалістичної, методологію пізнання культури. Це дозволило їм значно розширити проблематику аксіології як у її сутнісному (власне аксіологічному), так і в прикладному ракурсах.
Особливе місце у розв’язанні завдань дослідження посідає четверта група джерел, представлених роботами сучасних вітчизняних і російських філософів, де осмислення проблем культури здійснюється в межах аксіологічної інтенції й аксіологічного дискурсу. Так, у роботах С.Б.Кримського, В.А.Малахова, Г.В.Гребенькова, С.В.Пролеєва, Н.В.Хамітова та інших дослідників розглядаються загальнотеоретичні аспекти аксіології. Разом з тим вказані дослідження відзначаються багатогранністю і складністю відображення феноменального буття культури як аксіологічного феномену взагалі й української культури зокрема.[13,с.27 ]
Актуальність роботи визначається потребою вивчення таких понять, як мова і мовлення, мовна комунікація, аксіологія, що зумовлюється завданнями і сучасними тенденціями розвитку вітчизняноїсоціально-філософської, культурологічної, соціолінгвістичної думки. Під аксіологією слід розуміти певну теоретичну побудову щодо головного її предмета цінності та цінностей, то з самого початку постає потреба підходити до культури як до цілісного аксіологічного феномену, і, отже, як до цілісної аксіологічної проблеми, що потребує свого теоретичного в межах рефлексії розв’язання.
Мета роботи – здійснити комплексний аналіз аксіологічної проблематики у релігійних ученнях Давнього Сходу, розглянути теорію цінностей .
У зв´язку із зазначеною метою ставляться такі завдання :
Практтичне значення роботи . Результати дослідження можна використати на уроках української мови та літератури у загальноосвітніх школах , гімназіях , ліцеях при вивченні тем «Стилістика» , «Культура мови і мовлення» , « Мова і мовлення» , «Мовна комунікація»
Розділ 1. Науково – комунікативна парадигма соціолінгвістики
1.1.Проблема вивчення соціології мови
Як висловився Б. Паскаль, “нам подобається тільки боротьба, але зовсім не перемога”. Аналогічну ситуацію можна спостерігати в спробах відмежувати соціологію мови від соціолінгвістики і решти підходів, що базуються на ідеях соціально зумовленого використання мови. Утруднення з визначенням предметів наук, що межують, а тим більше з дослідженням еволюції їхніх предметів призводить до плутанини в наукових працях – фронтах, можливо, й неусвідомлюваної “боротьби” – і в рішеннях тих проблем, на розв’язання і “перемогу” яких були націлені їхні автори.
Для опису соціально зумовленого використання мови використовують багато підходів, проте нас цікавлять ті два, що “народилися” від поєднання лінгвістики і соціології: з точки зору соціолінгвістики та з точки зору соціології мови. Існують принаймні чотири основні підходи до розрізнення й визначення соціолінгвістики та соціології мови: 1) мову ведуть лише про соціолінгвістику, соціологія мови визнається “випадковою” назвою. Наприклад, У. Брайт зазначає, що соціолінгвістика, подібно до своїх “старших сестер”– етнолінгвістики и психолінгвісти-ки, погано піддається точному визначенню, оскільки ці три терміни частково перетинаються й різниця між ними полягає не стільки у відмінностях в матеріалі, скільки у підходах та інтересах дослідників. Соціолінгвістичні дослідження, як і ті, що проводилися під назвою “соціологія мови”, мають справу з відношенням між мовою і суспільством; соціолінгвістика відрізняється від своїх“старших колег” у вивченні відношення “мова – суспільство” тим, що вважає і мову і суспільство структурами, а не просто сукупностями певних одиниць [ 3,с. 34–41 ];2) соціолінгвістика і соціологія мови ототожнюються. як зазначають Н.Б. Вахтін і Є.В. Головко, це пов’язане з тим, що обидві науки відносно молоді і мають схожу проблематику, яка знаходиться на межі лінгвістики і соціології, між мовою і суспільством. За право стати назвою науки на цьому полі досліджень у різні періоди “змагалися” етнолінгвістика, етнометодологія, лінгвогеографія, соціальна діалектологія, соціальна лінгвістика, етнографія комунікації, соціосеміотика, соціолінгвістика і соціологія мови.Дві останні назви сьогодні застосовуються частіше за інші і в ширшому розумінні [ 4,с17 ];3) соціолінгвістику відмежовують від соціології мови, але, виділяючи в соціолінгвістиці мікро- і макрорівень, сферу досліджень макросоціолінгвістики – міжгрупові інтеракції на рівні великих груп, включаючи контактуючі нації і держави, – ототожнюють із сферою досліджень соціології мови [ 2,с.8. ]; 4) соціолінгвістику і соціологію мови розмежовують і загалом вважають, що соціолінгвістика є інструментом, який розширює обрії лінгвістики і включає вивчення мови у
соціальний контекст, а соціологія мови є підходом, за якого мовні дані
використовуються для кращого розуміння таких соціальних і політичних явищ, як мовне планування, мовне будівництво тощо.
Жодна людина і жодне суспільство не обмежуються одним мовним варіантом [ 4,с.37–38 ]. Дж. Гамперц у праці “Мовленнєва спільнота” зазначав, що в багатьох багатомовних суспільствах вибір між мовами має ту ж функцію, що й вибір між різними лексичними варіантами однієї мови в одномовних суспільствах [ 4,с.38 ]. Отже, соціолінгвістами і соціологами було визнано, що мови різні за кількістю людей, які говорять на них, за своїми суспільними функціями, за сферами використання, за авторитетом у своїй країні та за її межами; що інтенсивні і довгострокові контакти народів призводять до дво- або багатомовності. Як виявилося, одномовність аж ніяк не переважає у світі, навпаки, більш звичайними є багатомовні ситуації, і розмаїтість мовних ситуацій на Землі не перерахувати. У кожній державі СНД, у кожному штаті Індії, у кожній державі Африки чи Латинської Америки тощо склалися свої, багато в чому неповторні умови співіснування різних мов. Постала необхідність досліджувати не лише мовні варіанти , якими користуються люди на тому чи іншому соціальному фоні, а й про екстремальні мовні контакти і навпаки (неекстремальні), мовну політику, мовне планування та мовне будівництво. Мовна політика як невід’ємна складова загальної політики національної держави впроваджується державою, класом, партією, етносом тощо для зміни чи збереження існуючого функціонального розподілу мовних утворень, для введення нових і консервації вживаних мовних норм. Характер і способи дозволу мовних (вибір мови) і лінгвістичних (вибір мовної норми) проблем, що складають зміст мовної політики, визначаються інтересами певних класів, етнічних спільностей, політичними й ідеологічними цілями у сфері культури .
1.2. Теорія цінностей у сучасній науковій думці
Сьогодні все більш очевидним стає той факт, що жодна сфера діяльності людини не може обійтися без широкого використання мовних ресурсів, які акумулювали в собі досвід і знання попередніх поколінь конкретної мовної спільноти. Однак накопиченням, упорядкуванням і передаванням інформації та життєвого досвіду далеко не обмежується призначення різноманітних мовних одиниць. Усе багатство надбань цивілізації може бути предметом передавання не тільки у діахронному вимірі – від покоління до покоління, але й у синхронному – між представниками різних мовних спільнот, які проживають в один і той самий час своєї історії.
Мова, мислення і культура настільки тісно взаємопов’язані, що практично складають єдине ціле: жоден із цих трьох компонентів не може функціонувати без двох інших. Усі разом вони співвідносяться з реальним світом, протистоять йому, залежать від нього і одночасно формують його у таких різновидах:
Реальна картина світу – об’єктивна дійсність, світ, що оточує людину. Культурна (понятійна) картина світу – це відображення реальної картини через призму понять, які сформувалися на основі уявлень людини, отриманих за допомогою органів відчуття, що пройшли через свідомість людини – як колективну, так й індивідуальну. Культурна картина світу специфічна й розрізняється у різних народів через відмінності, пов’язані з географією, кліматом, природними умовами, історією, соціальним устроєм, віруваннями, традиціями, способом життя та ін.
Мовна картина світу відображає реальність через культурну картину світу. Ця ідея зародилася в німецькій філології кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. і ґрунтувалася на тому, що мова як ідеальна, об’єктивно існуюча структура підпорядковує собі й організовує сприйняття світу його носіями. З іншого боку, мова – система чистих значимостей – утворює власний світ, ніби наклеєний на світ дійсний [ 5,с.15 ].
.
Питання про співвідношення культурної (понятійної та концептуальної) і мовної картини світу надзвичайно складне й багатопланове. Уся його суть зводиться до відмінностей упереломленні дійсності в мові та культурі
[ 15,с.54 ].
На сьогодні актуальним є розгляд сучасних проблем комунікації в геополітичному плані із зосередженням особливої уваги на мові як головному, хоча й не єдиному, засобі спілкування. Необхідність акцентування уваги саме на цих проблемах зумовлена разючими змінами, які відбулися в національному складі багатьох країн світу на рубежі ХХ-ХХІ століть і привели до змішування народів, їхніх мов і культур.
Можна виділити три основні підходи до визначення специфіки вихідних аксіологічних категорій.
• Першим і найбільш поширеним варіантом є розуміння цінності як значущості предметів і явищ дійсності для людини, їх здатності задовольняти її матеріальні і духовні потреби.
• Представники другого варіанту відносять до цінностей лише вищі суспільні ідеали. З цієї точки зору цінності є вже не засобом, а метою, не суттєвим, а належним, і не випадково ця концепція виявилася найбільш популярною в етиці. З людськими потребами цінності-ідеали пов'язані лише генетично, але, як і в першій концепції, мають суб'єкт-об'єктну основу.
• Одночасно з першими двома підходами складається третій, безпосередньо об'єднує вихідні підстави перших двох. У ньому цінність визначається як значущість і ідеал одночасно. Цю концепцію розвивали насамперед В.П. Тугарінов і О.Г. Дробницкий, і також в рамках суб'єктно-об'єктних відносин
[ 1,с.327, 329 ].
Отже, у світі все є цілісні структури, і будь-який суб'єкт існує тільки в способі функціональної - ціннісної для людини – інтеграції.
Розділ 2. Комунікаційний простір у стосунках між поколіннями
Проблеми наступності, трансляції та збереження культурних цінностей, психологічний стан особистості в них є актуальними і потребують теоретичного обґрунутвання і наукового висвітлення.
Комунікаційний простір у відносинах між поколіннями представляє досить насичену структуру поглядів, переконань, життєвих позицій, які можуть вступати в протиріччя один з одним. Це протиріччя пов'язане з різницею в умовах життя, політичної обстановки, економічних змінах, розвитком науки і техніки.
Виділяють такі аспекти дослідження у стосунках між поколіннями.
1. Соціальний аспект. Характеризується ситуацією склалися в суспільстві і ставленням органів влади до представників різних поколінь. У сучасних умовах в найбільш скрутному становищі опинилися молодь і люди похилого віку. Вони потребують створення особливих умов для їх захисту.
2. Економічний аспект характеризує рівень зайнятості поколінь у різних сферах трудової діяльності, можливості професійного просування та кар'єри, рівень доходів. Інфляція і безробіття, скорочення робочих місць, розвиток великого та малого бізнесу створили нові умови праці, що вимагають іншої економічної культури, володіння навичками менеджменту та маркетингу. Все це досить нове для старшого покоління, викликає неприязне ставлення до комерції і прагматизму сучасної молоді. Багато колишніх професії втратили значення, що викликало необхідність здобувати нові спеціальності в зрілому віці. Молоде покоління виявилося більш пристосованим до ринкових відносин, до зміни престижу професій.
3. Політичний аспект характеризує відносини між поколіннями в системі влади, рівень політичної активності, участь у партіях і рухах, мітингах і т. д. Важливими показниками рівня напруженості між поколіннями є критика або захист колишнього ладу, симпатії чи антипатії до вождів і лідерів радянського суспільства, відмінності в оцінці справедливості репресій. Періодично виникають нові «гарячі точки» в ставленні до політики уряду, до стратегії реформ, висуванню молодих у владні структури, до продовження демократичних перетворень.
4. Культурний аспект визначає різницю в рівні освіти старшого і молодого поколінь, ставлення до культурної спадщини, зміни в естетичних смаках і перевагах художніх, моральних нормах і культурі поведінки, характер світогляду і релігійності. Подолання ідеологічного догматизму, плюралізм і гласність, «вседозволеність» і незалежність позицій істотно змінили духовний клімат взаємини поколінь. Чимало відмінностей з'явилося і в реальному життєвому досвіді сучасної молоді. Так, тепер є можливість здобувати освіту на комерційній основі, набувати нові професії, брати участь у конкурсах та закордонних стажуваннях. Вільне володіння інформацією, вміння користуватися Інтернетом і комп'ютером значно розширили діапазон інтелектуальних ресурсів молодого покоління.Разом з тим знижується рівень знання класики, інтерес до художньої спадщини підміняється сурогатом масової культури, з її часом негативними гранями. Культура нерідко стає полем розбіжностей, а відмінності у ставленні до цінностей набувають драматичний характер, ускладнюються взаємними звинуваченнями.
5. Побутовий аспект відображає відмінність у життєвих умовах поколінь. В цілому життя стала більш комфортною. Зараз люди прагнуть жити в окремих квартирах, володіють автомобілями, предметами тривалого користування і комфорту. Все це робить їхній побут більш упорядкованим в порівнянні з побутом старшого покоління, багато представників якого жили в комунальних квартирах, часто позбавлених елементарних побутових зручностей.Але життя вносить корективи в уявлення про культуру побуту, і молоді мають більш високі стандарти споживання і вимоги до побутового комфорту.
6. Соціально-психологічний аспект характеризує відносини між поколіннями в процесі спілкування, у повсякденному житті, на роботі і вдома, на вулицях і в транспорті, між близькими і незнайомими, батьками і дітьми. Тут можна знайти чимало втрат традиційних моральних норм, заснованих на таких звичайних в минулому доброзичливості, співчуття, сердечності. Широке поширення набули такі негативні прояви, як агресивність, злобність, дратівливість, насильство, злочинність. Все це робить негативний вплив на душевне здоров'я поколінь. Про це свідчить зростання самогубств, випадків наркоманії, невротичних розладів, депресивних станів, які завдають істотної шкоди духовному зовнішності поколінь. Саме тому таке велике значення має культура взаємин між поколіннями, заснована на любові і турботі, душевному співчуття і повазі.
7. Етнічний аспект відносин між поколіннями став досить гострим в останні роки. За старих часів етнічні конфлікти були приховані, ідеологія сприяла інтернаціональному вихованню. Освіта ближнього зарубіжжя, територіальні претензії на споконвічні землі, утиск в республіках російськомовного населення, національні конфлікти, релігійна нетерпимість вплинули на міжнаціональні відносини поколінь. Важливо мати на увазі, що покоління відповідальні перед історією за дбайливе ставлення до культурної спадщини народів, за збереження самобутності і національної своєрідності культур. У цьому полягає духовна вихованість людини. Невігластво і примітивізм, суперечки і чвари на національному ґрунті, неповага до інших народів і самовихваляння створюють основу для конфлікту поколінь.
Перераховані аспекти взаємини поколінь досить умовні. Вони лише намічають загальні контури проблеми трансляції культури. У реальному житті ці аспекти переплетені між собою, в одних сферах зіткнення інтересів можуть бути більш гострими, в інших - згладженими. Покоління неминуче відрізняються один від одного, інакше не було б розвитку. Наступність створює неперервність історії культури, накопичення досягнень і цінностей та їх освоєння кожним новим поколінням.
У суспільствах з досить стабільною структурою і повільним темпом змін успіх виховання оцінювався в залежності від того, наскільки старшим вдавалося передати дітям накопичені знання, вміння і навички. Молодше покоління готували до життя в суспільстві, в головних рисах схожому на те, в якому все своє життя прожили їх батьки і діди. Старші не могли навіть уявити життя іншої, їх минуле було схемою майбутнього.
Старше покоління користується високим авторитетом серед молоді, а його досвід не тільки повчальний, а й залишає незгладимий слід у душі молодої людини, створює необхідну стійкість життєвого укладу, підтримуючи атмосферу взаєморозуміння і турботи, розпорядок і ритуал повсякденному житті. Цілісність внутрішнього світу не зазнає великих змін навіть при модернізації окремих елементів побуту або при переїзді в нову країну. Включення в іншу культуру не витісняє повністю традиційного способу і стилю життя, якщо він закріплений у свідомості та поведінці поколінь і сприймається як дорогоцінний еталон відносин.
У певному сенсі саме втрата цих відносин викликає такий стан свідомості, як ностальгія, туга за минулим. Це почуття посилюється в результаті еміграції, вигнання, переслідування, неможливість повернення. Воно супроводжується неминучою ідеалізацією минулого життя, бажанням представити її поза труднощів і тривог, хоча пережиті спільно страждання підсилюють спільність поколінь, викликають стійке прагнення до збереження мови та культури, інтересу до історії, зміцненню дружніх і родинних зв'язків.
Ностальгія являє собою складний комплекс почуттів, в якому злиті самотність і туга, бажання зануритися в рідну середу, чути навколо себе рідну мову, бачити звичні пейзажі.
Традиційні культури мають великий енергетичної силою і впливають на духовне обличчя поколінь, підтримуючи стиль спілкування, виховання дітей, спогади про предків, методи лікування, рецепти приготування національних страв.
У кожного народу зберігаються особливі переваги тих або інших продуктів, звичні особливості проведення дозвілля та сімейних свят, тонкощі відносин між чоловіком і жінкою, дітьми і дорослими, далекими і близькими родичами, любов до певних тваринам і рослинам, способи зберігати та витрачати гроші, реагувати на конфлікт і сварку, переживати біль і радість. Всі ці розгалужені і різноманітні структури повсякденної поведінки передаються з покоління в покоління, успадковуються особистістю і проявляються несвідомо.
Але саме завдяки цьому відносини між поколіннями набувають стійкості, внутрішню узгодженість і універсальність.
Традиційна культура народів має глибоку і розгалужену кореневу систему, без якої покоління втрачає життєстійкість, втрачає уявлення про свої витоки. Вона формує національну самосвідомість, патріотизм і дбайливе ставлення до культурної спадщини.
Однак при всій важливості традицій було б невірним ігнорувати ті нові тенденції, які виникають в кожну епоху і є результатом динамізму історії.
У новій ситуації досвід молодого покоління радикально відрізняється від досвіду старшого. Молодь сама виробляє життєві орієнтири, стиль поведінки і цінності, уявлення про успіх і сенс життя. І це цілком виправдано, тому що старі підходи до вирішення життєвих проблем виявляються малоефективними.
У цьому сенсі старше покоління втрачає свій авторитет, але при цьому зберігає знання традицій. Поступово відбувається процес згасання колишньої культури, відходять у минуле старі звички і ритуали, змінюється весь уклад життя.
Старше покоління реагує на нову ситуацію по-різному: мирно приймаючи зміни і допомагаючи в міру своїх сил і можливостей молодим; різко критикуючи всі нововведення і осуджуючи молодих; вступаючи в конфлікт. Вікова стратифікація посилює відмінності між поколіннями.
У цій ситуації, багаторазово повторювалася в історії, важливо не перейти ту грань, яка веде до нігілізму і заперечення ролі культурної спадщини. Це неминуче тягне за собою стан духовного вакууму, невпевненість у майбутньому, неспокій і тривогу, озлобленість і агресію.Категоричність і зарозумілість у стосунках між поколіннями руйнують можливість розуміння і діалогу, ведуть до посилення напруженості і можуть стати горючим матеріалом для конфлікту.
Несхвалення всього нового, бажання повернути назад хід історії, зупинити темп змін не викликають позитивного відгуку у молоді і неминуче ведуть до протистояння поколінь.
Не менш небезпечно і зневажливе ставлення молодих до досвіду старших, бажання стерти з пам'яті всі досягнення минулих років. Кожне покоління виконує свою історичну роль і заслуговує на підтримку, бо без цього переривається зв'язок поколінь і вся система культури стає крихкою.
Наступність поколінь є основою історичного розвитку людини і культури, тому всі громадські та особисті зусилля повинні бути спрямовані на зміцнення взаєморозуміння і підтримку діалогу.
Перспектива переходу до відкритого суспільства широко обговорюється серед фахівців, висловлюються різні точки зору. Ще належить більш ґрунтовно визначити його основні контури, проаналізувати позитивні і негативні риси. Процес розвитку цивілізації і культури супроводжується інерцією минулого, химерним поєднанням різних типів життєустрою, поверненням до архаїчних форм і невблаганним наближенням майбутнього.
Прискорення змін та впровадження нововведень істотно впливають на психологічний стан і самопочуття людини. Люди живуть на «підвищених швидкостях», коли стрімко змінюється світ навколо: ідеї і відносини, речі і місця проживання, соціальні інститути та організації.
Швидкоплинність змін призводить до відчуття крихкості, створює настрій невпевненості і нестабільності, породжує особливу ментальність короткострокових зв'язків і відносин. Стають популярними мобільні конструкції, які легко трансформуються, дозволяють змінювати внутрішні обсяги, перетворювати простір. Колишнє ставлення до «вельмишановного шафі», переданому у спадок, здається архаїкою. Люди міняють квартири і місця проживання, спрямовуються в нові міста та країни, опановують нові професії, все рідше довго працюють на одному і тому ж місці.
Підвищена мобільність збільшує число людських контактів, робить їх поверхневими, викликає зростаюче почуття самотності, стреси і депресії. Зміни та новизна - це «вибухова суміш», ускладнює проблеми адаптації людини в світі, викликаючи психологічну перевантаження та моральну втому.
Виникає дефіцит душевного комфорту, позитивних емоцій від спілкування, потреби споглядання. Потік новизни проникає і в особисте життя, довгий час залишалася «острівцем стабільності». Достаток варіантів шлюбних союзів, широкий вибір моделей сімейного життя відображає загальний рух до різноманіття. Суспільство розколюється на окремі субкультури, кожна з яких утворює особливий світ зі своєю ієрархією цінностей, стилем і способом життя, символікою і сленгом, уподобаннями і симпатіями, правилами і заборонами, місцями зустрічей, «тусовками» і ритуалами.
Фрагментація суспільства тягне за собою розпад єдиної структури цінностей. Центральне ядро цінностей, що існувала в минулому, зникає з неймовірною швидкістю. За ці роки виросло покоління, якому не знайомі багато ідеологічні гасла, ритуали, організації [14,С-82-84 ].
Наступність в культурі, збереження створених, створення і поширення нових цінностей, їх функціонування - все це підтримується і регулюється за допомогою соціальних інститутів культури.
Як ми бачимо, в культурі здійснюються складні взаємодії між традиційним і новим, між соціальними, віковими верствами суспільства, поколіннями і т. д.
Взагалі культура являє собою поле різноманітних взаємодій, комунікацій, діалогів, які надзвичайно важливі для її існування та розвитку.
Розділ 3. Наукова парадигма освітніх систем у певний історичний період
3.1.Освітня парадигма Давнього Сходу , її роль у комунікативному полі
На парадигмальному рівні виділяються найбільш характерні риси освітніх систем певної епохи, певної історико-культурної спільноти [12,с.46.].Серед них виокремлюють такі: Сімейно-племінна освітня парадигма (9-10 тис.років до н.е). Обряди магічно-ритуального характеру, вплив засобами первісного мистецтва. Визнання та дотримання табу і таїнств успіху. Визначне місце посідає потреба передачі життєвого досвіду. Активна участь у ритуальних, статусно-рольових іграх.
Освітня парадигма Давнього Сходу визначається як релігійно-корпоративна освіта патріархально-державницького спрямування . Спостерігалися спрямування на релігійні вчення Індуїзму та Даосизму. Виховання готовності до загробного життя, стійкості перед життєвими негараздами, сповідування цінностей помірності, визнання вищості божественних сил. Освіта та виховання здійснюються згідно із соціально-становим призначенням людей: ”Володар має бути володарем, сановник – сановником, батько – батьком, син – сином”(Конфуцій). Поміж людських здібностей домінують духовно-моральні цінності. Посткласична освітня парадигма характеризує розвиток освіти протягом всього XX століття, її важко охарактеризувати з точки зору змісту освіти, оскільки саме в XX столітті в цій сфері відбулися дуже радикальні зміни. Посткласична освітня парадигма у найбільш загальному вигляді може бути охарактеризована як погранична. З одного боку, вона за багатьма напрямками завершує ту глобальну духовно-освітню революцію, що розпочалася з епохи Відродження, і знаменує практичне виконання більшості освітніх завдань, що ставилися в ту епоху, у крайньому випадку, у розвинених державах. З іншого боку, в рамках посткласичної освітньої парадигми формується новий проблемний порядок денний для глобальних освітніх змін і відповідно – нової глобальної духовно-освітньої парадигмальної революції XXI ст. [ 8,с.185 – 186 ].
Вченням Китаю є конфуціанство, що виникло на рубежі VI—V ст. до н. е. Засновником конфуціанства є давньокитайський філософ Конфуцій (латинізована форма від китайського Куп Фу-цзи — учитель Кун). Конфуцій висуває ідеал доржави, в якій імператорська влада зливається з владою чиновників, що поєднують у собі якості філософів, художників і вчених. У цьому — принципова особливість конфуціанства. Етична проблематика не відокремлюється в ньому від проблематики соціальної і державної. Імператор розглядається як носій "небесної" влади й іменується "Син Неба"; в його особистості з'єднуються начата ян та інь, тому другим його іменем є "батько і мати народу".
Конфуцій засновує своє вчення на вірі в божественне Небо, а також у духи предків. Цс робить конфуціанство релігійною системою. Специфічною особливістю конфуціанства є ототожнення порядку Всесвіту з державним устроєм. Категорія Дао переноситься на реалії державного життя. Дао стає принципом державної ієрархії і порядку. Сенс людського існування вбачається в розвитку і утвердженні "соціального Дао". Основними рисами цього Дао є справедливість, мужність, поважна обережність, синівська шанобливість, братерська любов, власна гідність, вірність та ін. Проявом Дао в людині є чеснота Сде), яка проявляється в товаристві у вигляді етико-ритуальної благопристойності (лі).
Таким чином, на відміну від даосизму конфуціанство зосереджується не на особистості, а на суспільстві. Суспільство і держава визнаються головними цінностями, через які набуває цінності й індивідуальне існування людини. Поза суспільством і державою людина є ніщо. Ця ідея конфуціанства пройшла через тисячоліття китайської культури і розгорнулася в XX ст. в практику комуністичного, а потім посткомуністичного режиму. Сьогодні вона є найважливішим ментальним принципом Китаю [ 11,с.29 ].
Ідея релігійної освіти, яка лежить в основі функціонування численних конфесійних освітніх систем і підпорядковує процес навчання та виховання завданням пізнання Бога. В чистому вигляді особливо розповсюджена в часи Середньовіччя, після секуляризації суспільства значною мірою трансформувалася в ідеї духовного та морального вдосконалення людини.
Ідея станової (загалом – соціально диференційованої) освіти, коли навчання та виховання розглядається як елемент соціального статусу, покликаний закріпити соціальну стратифікацію суспільства. Дуже поширена в традиційному суспільстві, а в індустріальному суспільстві трансформувалася в ідею привілейованої (елітарної) освіти. [ 8,с.188 - 189].
Індуїзм як релігія склалася на базі давнього брахмаїзму, точніше як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм. Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та текстів. Найвідомішим релігійним центром вважається Бенарес (Вара-насі), «місце створення. Індуїзм має два джерела, передусім це чотири Веди: «Ригведа» (або Веда Гімнів), «Самаведа» (Веда Піснеспівів), «Яджурведа» (Веда ритуальних заклинань), «Атхарваведа» (Веда Чаклувань). Всесвіту». Друге джерело індуїзму складає вся численна література, створена після Вед і Брахманів, її найвідомішими творами вважаються епічні поеми «Рамаяна» і «Махабхарата» [ 7,с.144 – 165 ].
Індуїзм найпоширеніша та найчисленніша щодо кількості її сповідувачів національна релігія, яка виникла в середині І тисячоліття н.е. внаслідок еволюції і злиття ведичних і брахманістських традицій. Це складна система, до якої увійшли філософські вчення, етикоправов лише двом світовим релігіям – християнству та ісламу. Історія становлення цієї релігії поділяється на ведичний, брахманістський та власне „індуїстський” періоди.
Назва першого періоду походить від стародавніх релігійних текстів – Вед (санскрит – священне знання). Релігія ведичного періоду була порівняно нескладною. Найважливішою її складовою було жертвопринесення. В цей час ще немає жодної згадки про храми та святилища. Жертвопринесення здійснюється безпосередньо у житлі або на відкритому повітрі. В жертву приносилася переважно їжа. Ведичний період охоплює приблизно 1500-600 роки до н.е. Але вже на початку І тисячоліття до н.е. в Індії закладаються основи кастового ладу. Суспільство ділиться на чотири касти: брахмани (жрецтво), воїни (кшатрії), вільне населення (вайш’ї) і раби (шудри). Кастовий, поділ закріплювався законами Ману. До найвищої касти належали брахмани – спадкоємні жерці, знавці священних Вед. Саме в цей другий (брахманістський) період, або період „Упанішад” (священні книги), який розпочався близько 600 року до н.е., склалася одна з найважливіших теорій індуїзму – ідея перевтілення (реінкарнація, метемпсихоз), згідно з якою душа людини після її смерті не вмирає, а переселяється в інше матеріальне тіло.
Обґрунтуванням ідеї перевтілення служить закон карми, який за сукупністю добрих і поганих вчинків визначає майбутню долю людини. Перевтілення триває нескінченно, але може бути перерване досягненням мокші (звільнення), що означає єдність індивідуальної душі (Атман) з абсолютною душею (Брахман) та дозволяє уникнути циклу нових перевтілень (сансари). Поєднання з Брахманом – світовою душею, абсолютом – вищий сенс людського буття. Отже, в брахманістський період формується основа індуїзму – вчення про сансару та закон карми. Саме на основі давніх ведичних віруван та реформованого брахманізму сформувався індуїзм. Головним напрямком еволюції в процесі його становлення були переробка та спрощення давніх філософських теорій для того, щоб релігійна доктрина була більш зрозуміла широким масам населення.
Чисельність об’єктів культового поклоніння в індуїзмі настільки велика, що порахувати їх практично неможливо. Крім богів, індуїсти поклоняються святим, героям епосу, вшановують душі предків, духів, тварин, рослин, каміння. Всі об’єкти міфотворчості та культового вшанування можуть бути об’єднані у вісім груп: боги та богині, а також обожнювані герої епосу, мудреці (ріші), душі предків (пітрі), напівбоги і духи, тварини, водні джерела, рослини, каміння. Боги та богині в індуїзмі є головними об’єктами релігійного поклоніння. Практично всі вони мають в Індії свої храми. На мові санскрит Бог зазначається як „дева”, а богиня – „деві”. Місце перебування богів – простір, який знаходиться над землею. Від них залежить народження сонця, хмар, зрошення землі дощами, інші явища природи. Найбільш поширеними і шанованими богами є Брахма, Шива і Вішну. Божественну трійцю називають Тримурті. Брахма – творець усього живого і сущого. Кожен цикл існування створеного ним світу дорівнює одному дню життя Брахми, що становить 2160000000 років. Після закінчення циклу світ гине у вогні і Брахма творить новий світ. Проте Брахма – найбільш абстрактний бог тріади, йому присвячено значно менше міфів, його заслуги перед живим світом, перед людиною вважалися не дуже значними [10,с.79-84].
Ідея всебічного гармонійного розвитку людини завжди слугувала основою гуманоцентричної орієнтації освітнього процесу, хоча зміст цієї ідеї дуже різноманітний залежно від конкретно-історичного розуміння самої людини.
Отже , це далеко не повний перелік , який дає уявлення про принципи та методологію аналізу парадигмально-освітніх ідей.Слід, однак, зазначити, що термін ”парадигмальна освітня революція” можна трактувати й більш широко – як цілу соціальну епоху, протягом якої реалізуються ті освітні новації, які були започатковані в момент її становлення. В рамках теорії суспільних формацій парадигмальні освітні революції прив’язані до епох переходу від одної формації до іншої, в рамках теорії цивілізаційних кіл – до епох зміни цивілізацій. Концепція парадигми запроваджена до наукової теорії американським вченим Томасом Куном. За Т. Куном, парадигма (дисциплінарна матриця) – це визнані всіма наукові досягнення, які впродовж певного часу дають модель визначення проблем та їх вирішення науковою спільнотою.
Парадигма – вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем та їх вирішення, методів дослідження, пануючих упродовж певного історичного періоду в науковій спільноті. Це ”дисциплінарна матриця” впорядкованих компонентів різного роду, які утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле, забезпечуючи відносну повноту професійної комунікації та відносну одноголосність професійних суджень наукової спільноти. Основними компонентами парадигми є: 1) символічні повідомлення; 2) метафізичні частини парадигми (допустимі аналогії та метафори); 3) цінності; 4)загальновизнані зразки [8,с.189].
Висновки
У результаті проведеного дослідження прийшли до таких висновків і узагальнень :
1. . Продовжуючи “соціологічну справу” Соссюра, Л. Вітгенштейн у концепції “мовних ігор” підкреслив, що мова – це єдність думки, слова, справи і соціальних обставин,поза якими три перші компоненти не спрацьовують і мова є “мертвою”.Вводячи термін «мовні ігри», він робив акцент на динамічності мови,на необхідності її вивчення у житті, у комунікаціях, а не в “мертвих” знаках.Слова і речення є складовими наших щоденних практик, і найпростіші моделі використання мови дають змогу зрозуміти невпізнанно видозмінені випадки складної повсякденної мови. Порівняння Л. Вітгенштейном мовлення і гри виключило потребу в суворих правилах і точності пояснення механізмів мови й оволодіння ними. У лінгвістичних гіпотезах Е. Сепіра і Б. Уорфа дещо радикально, але точно помічено, що сприйняття, пізнання й інтерпретацію світу і відповідно все життя людини визначають мовні звички суспільства як найоптимальніші звички номінації оточуючих об’єктів. Та, як вважають деякі коментатори, приписувати таку неподільну й непохитну владу мови над людиною недоречно, враховуючи позамовні шляхи пізнання. Закладені основи соціології мови й досі ототожнюють із соціолінгвістикою у зв’язку зі схожою проблематикою (на межі мови і суспільства).Проте можна зробити висновок, що соціолінгвістика спеціалізується на соціально зумовленій мовній структурі, а соціологія мови – на мовленнєво зумовленій соціальній структурі. Предмет соціології мови еволюціонував від найочевидніших реальних фактів мовних варіацій у багатомовних і одномовних суспільствах до головних причин цих варіацій – мовних контактів та мовної політики, що
реалізується в мовному плануванні та мовному будівництві.мовної політики тощо.
2.На сьогодні актуальним є розгляд сучасних проблем комунікації в геополітичному плані із зосередженням особливої уваги на мові як головному, хоча й не єдиному, засобі спілкування. Необхідність акцентування уваги саме на цих проблемах зумовлена разючими змінами, які відбулися в національному складі багатьох країн світу на рубежі ХХ-ХХІ століть і привели до змішування народів, їхніх мов і культур.
3.Можна виділити три основні підходи до визначення специфіки вихідних аксіологічних категорій.
• Першим і найбільш поширеним варіантом є розуміння цінності як значущості предметів і явищ дійсності для людини, їх здатності задовольняти її матеріальні і духовні потреби.
• Представники другого варіанту відносять до цінностей лише вищі суспільні ідеали. З цієї точки зору цінності є вже не засобом, а метою, не суттєвим, а належним, і не випадково ця концепція виявилася найбільш популярною в етиці. З людськими потребами цінності-ідеали пов'язані лише генетично, але, як і в першій концепції, мають суб'єкт-об'єктну основу.
• Одночасно з першими двома підходами складається третій, безпосередньо об'єднує вихідні підстави перших двох. У ньому цінність визначається як значущість і ідеал одночасно. Цю концепцію розвивали насамперед В.П. Тугарінов і О.Г. Дробницкий, і також в рамках суб'єктно-об'єктних відносин.
4.Проблеми наступності, трансляції та збереження культурних цінностей, психологічний стан особистості в них є актуальними і потребують теоретичного обґрунутвання і наукового висвітлення.
5.Комунікаційний простір у відносинах між поколіннями представляє досить насичену структуру поглядів, переконань, життєвих позицій, які можуть вступати в протиріччя один з одним. Це протиріччя пов'язане з різницею в умовах життя, політичної обстановки, економічних змінах, розвитком науки і техніки.
6.Виділяють такі аспекти дослідження у стосунках між поколіннями : 1. Соціальний аспект 2. Економічний аспект 3. Політичний аспект 4.Культурний аспект. 5. Побутовий аспект 6. Соціально-психологічний 7. Етнічний аспект
7. На парадигмальному рівні виділяються найбільш характерні риси освітніх систем певної епохи, певної історико-культурної спільноти. Серед них виокремлюють такі: Сімейно-племінна освітня парадигма (9-10 тис.років до н.е). Обряди магічно-ритуального характеру, вплив засобами первісного мистецтва. Визнання та дотримання табу і таїнств успіху. Визначне місце посідає потреба передачі життєвого досвіду.
8. Освітня парадигма Давнього Китаю ґрунтується на філософському вченні Конфуція.
9. Індуїзм як релігія склалася на базі давнього брахмаїзму, точніше як підсумок суперництва, як результат його перемоги і виник індуїзм. Основи індуїзму походять від вед та пов‘язаних з ними легенд та текстів.
10. Парадигма – вихідна концептуальна схема, модель постановки проблем та їх вирішення, методів дослідження, пануючих упродовж певного історичного періоду в науковій спільноті. Це ”дисциплінарна матриця” впорядкованих компонентів різного роду, які утворюють єдине ціле і функціонують як єдине ціле, забезпечуючи відносну повноту професійної комунікації та відносну одноголосність професійних суджень наукової спільноти. Основними компонентами парадигми є: 1) символічні повідомлення; 2) метафізичні частини парадигми (допустимі аналогії та метафори); 3) цінності; 4) загальновизнані зразки.
Список використаної літератури