Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ
ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ
О.В. Колесников, Д.І. Бойко, О.О. Коковіхіна
ІСТОРІЯ ГРОШЕЙ ТА ФІНАНСІВ
Навчальний посібник
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки України
як навчальний посібник для студентів
економічних спеціальностей вищих учбових закладів
Харків 2007
УДК 005.332.4
Колесников О.В., Бойко Д.І., Коковіхіна О.О.
Історія грошей та фінансів: Навчальний посібник. – Харків.: УкрДАЗТ , 2007.-162с.
У навчальному посібнику розглядаються особливості розвитку грошей та фінансів починаючи з часів античності і до сьогодення. Особлива увага приділена грошам і фінансам існуючим у різні часи на землях сучасної України.
Для викладачів, фінансистів, студентів та всіх зацікавлених історією.
Iл. 38, бiблiогр.: 70 назв.
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як посібник для студентів вищих навчальних закладів (№ 1.4/18-Г-1795 від 24.10.2007)
Рецензенти:
проф. Золотарьов А.М. , (Науково-Дослідний центр Індустріальних проблем розвитку Національної Академії наук України.)
проф. Гриньова В.М., (Харківський Національний Економічний Університет)
проф. Галуза С.Г. ,(Харківський Інститут Бізнесу і Менеджменту)
Науковий консультант:
проф. Духопельников В.М., (Харківський Національний Університет
ім. В.Н. Каразіна)
|
Вступ ........................................................................................... |
5 |
|
|
МОДУЛЬ 1. СУТЬ ГРОШЕЙ І ФІНАНСІВ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЙНИЙ РОВИТОК У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ І СЕРЕДНьоВІЧЧІ ........................................................ |
6 |
|
|
Тема 1. Сутність грошей та фінансів ...................................... |
6 |
|
|
1.1. |
Походження та суть грошей .................................................... |
6 |
|
1.2. |
Сутність фінансів як економічної категорії ........................... |
9 |
|
Тема 2. Виникнення і розвиток грошей та фінансів у Стародавній Греції .................................................................... |
12 |
|
|
2.1. |
Монетні системи Стародавньої Греції .................................... |
13 |
|
2.2. |
Гроші Стародавньої Греції на території сучасної України в період VII ст. до н.е. - I ст.н.е. ................................................. |
16 |
|
2.3. |
Виникнення банків у Стародавній Греції ............................... |
18 |
|
2.4. |
Банківські операції у Стародавній Греції ............................... |
20 |
|
2.5. |
Податки у Стародавній Греції ................................................. |
20 |
|
2.6. |
Зародження страхування у стародавньому світі ................... |
21 |
|
Тема 3. Основні етапи розвитку грошової та фінансової системи у Стародавньому Римі та їх характеристика ........... |
22 |
|
|
3.1. |
Основні монетні номінали Стародавнього Риму ................... |
23 |
|
3.2. |
Монети римсько-сарматського періоду на території сучасної України ....................................................................... |
26 |
|
3.3. |
Особливості банківництва Римської імперії .......................... |
28 |
|
3.4. |
Податкова система Стародавнього Риму ................................ |
30 |
|
Тема 4. Грошово-банківське господарство та податки в середньовічній Європі .............................................................. |
33 |
|
|
4.1. |
Грошове господарство середньовічної Європи ..................... |
34 |
|
4.2. |
Розвиток банківництва в середньовічній Європі ................... |
36 |
|
4.3. |
Податки середньовічної Європи .............................................. |
43 |
|
Тема 5. Формування грошово – фінансової системи Київської Русі ............................................................................ |
50 |
|
|
5.1. |
Вплив іноземних грошових систем на формування грошового обігу в Давньоруській державі ............................. |
51 |
|
5.2. |
Виникнення та еволюція гривні ............................................... |
53 |
|
5.3. |
Зародження кредитно-банківських відносин у Київській Русі .............................................................................................. |
57 |
|
5.4. |
Податкова система Київської Русі ........................................... |
60 |
|
Тести для перевірки знань студентів до модуля 1 ................. |
62 |
|
|
МОДУЛЬ 2. СТАНОВЛЕННЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ І ФІНАНСІВ УКРАЇНИ ПІД ВПЛИВОМ КРАЇН – ЗАГАРБНИКІВ ТА ПІСЛЯ ОДЕРЖАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ……………………………………………. |
74 |
|
|
Тема 6. Особливості грошей та фінансів у період існування Польсько–Литовської держави ................................................ |
74 |
|
|
6.1. |
Основні риси грошового обігу в Україні у XIV- першій половині XVII ст. ...................................................................... |
75 |
|
6.2. |
Розвиток кредитних операцій на території Речі Посполитої |
80 |
|
6.3. |
Податки Польсько-Литовської держави ................................. |
81 |
|
Тема 7. Грошове господарство та фінанси козацько–гетьманської доби ..................................................................... |
82 |
|
|
7.1. |
Грошовий обіг в українському козацтві ................................. |
82 |
|
7.2. |
Банківські інституції в Західній Україні ................................. |
90 |
|
7.3. |
Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина XVII – початок XVIII ст.) .... |
91 |
|
Тема 8. Грошова та фінансова системи України у складі Російської імперії ...................................................................... |
95 |
|
|
8.1. |
Елементи грошового господарства на території українських земель у складі Російської імперії ..................... |
95 |
|
8.2. |
Становлення банківської системи Російської імперії ........... |
99 |
|
8.3. |
Податкова система на українських землях у складі Російської імперії ...................................................................... |
103 |
|
8.4. |
Зародження страхування в Російській імперії ........................ |
105 |
|
Тема 9. Гроші та фінанси України у складі СРСР ................. |
106 |
|
|
9.1. |
Грошовий обіг на розділених українських землях ............... |
106 |
|
9.2. |
Грошовий обіг на українських теренах під час Другої світової війни ............................................................................. |
110 |
|
9.3. |
Грошовий обіг в СРСР після Другої світової війни ............... |
112 |
|
9.4. |
Банківська система СРСР ......................................................... |
115 |
|
9.5. |
Податкова система СРСР ......................................................... |
120 |
|
9.6. |
Страхування в СРСР ................................................................. |
121 |
|
Тема 10. Формування грошової та фінансової систем незалежної України ................................................................... |
123 |
|
|
10.1. |
Становлення грошової системи України після 1991 р. .... |
123 |
|
10.2. |
Формування основних елементів фінансової системи України ....................................................................................... |
133 |
|
10.2.1. |
Особливості побудови банківської системи в Україні .......... |
133 |
|
10.2.2. |
Формування податкової системи нової держави ................... |
134 |
|
10.2.3. |
Становлення страхової справи України .................................. |
136 |
|
Тести для перевірки знань студентів до модуля 2 ................. |
138 |
|
|
Список літератури ..................................................................... |
152 |
|
|
Додатки ...................................................................................... |
157 |
Вступ
Гроші — один із найвагоміших здобутків людського суспільства. За період свого існування їх розвиток відбувався із чередуванням періодів піднесень і спадів. Від них відмовлялися і знову запроваджували, їх вартість зростала і знижувалася, вони разом з економікою переживали інфляцію і депресії.
Деякі економісти порівнюють гроші з колесом економічної науки, побудову якого ще нікому не вдалося пояснити. Оцінка грошей передбачає абсолютно протилежні підходи. Одні розглядають їх як феномен економічної загадки, інші — як найбільше економічне зло. І ніхто не заперечує, що гроші панують скрізь і впливають не тільки на приватне життя, а й на економічні системи. Вони є єдиним товаром, який можна використати лише тоді, коли його витрачаємо. Вони не годують людей, не одягають, не дають притулку, не розважають, аж поки їх не витратять або не інвестують. Варто зазначити, що добробут нації починається зі стабільності вітчизняних грошей, оскільки гроші — це мірило ділового успіху і честі. Це можливість жити гідно.
Все те, що виконує функції грошей, є грішми. Незважаючи на багатовікові дослідження і велику кількість теоретичних концепцій грошей, людство сьогодні не має однозначної й остаточної відповіді на питання, що таке гроші. Уявлення, які не викликали сумнівів в одних суспільних умовах, зі зміною останніх вступали в суперечність з реальною дійсністю і відкидалися. Очевидно, все це можна пояснити тим, що суть грошей змінюється адекватно змінам характеру суспільних відносин, в яких вони функціонують. Тому для визначення суті грошей необхідно з'ясувати питання про їх походження, про причини, що зумовлюють виникнення та існування грошей в економічному житті суспільства.
В історії людської цивілізації будь-яке суспільство приходило до необхідності появи грошей. Не стала в цьому відношенні винятком і Україна, але історія грошей в Україні, так само як і розвиток економічної системи України загалом має свої специфічні особливості, перш за все пов’язані з тривалим періодом бездержавності України, пануванням інших держав (а відповідно й обігу інших грошей) на території нашої країни.
Дана робота присвячена виникненню та розвитку грошей і як наслідок – фінансів, з давніх і до теперішніх часів, і являє собою ілюстрацію роботи грошових законів, таких, як закон грошового обороту, закон Грешама та закон вартості.
Знання історії грошей та фінансів дає змогу глибше зрозуміти ті політичні та економічні процеси, у вирі яких перебувала Україна протягом свого нелегкого історичного шляху.
МОДУЛЬ 1. СУТЬ ГРОШЕЙ І ФІНАНСІВ ТА ЇХ ЕВОЛЮЦІЙНИЙ РОВИТОК У СТАРОДАВНЬОМУ СВІТІ
І СЕРЕДНьоВІЧЧІ
ТЕМА 1. СУТНІСТЬ ГРОШЕЙ ТА ФІНАНСІВ
На сьогоднішній день гроші є не лише загальним еквівалентом вартості товарів та послуг, але й для багатьох основною ціллю існування. Саме існування, як гонка за грошима перетворює живу істоту на гвинтик в загальній грошовій системі.
Гроші настільки міцно увійшли до нашого життя, що ми не бачимо в них нічого незвичайного, хоча це один з найчудовіших винаходів людства: не являючи собою якої-небудь значимої цінності, вони є виміром вартості усіх оточуючих нас речей.
В теорії грошей існує багато розбіжностей та невизначеностей з приводу суті грошей. Американські економісти К.Р. Макконелл і С.Л. Брю вважають, що “гроші є тим, що вони роблять. Все те, що виконує функції грошей, є грішми”. І. Фішер говорив, що “гроші – це загальновизнаний засіб платежу, який приймається в обмін на товари та послуги, а також при сплаті боргів”. Можна також надати таке визначення: “Гроші – це особливий товар, що стихійно виділився з товарного світу і виконує роль загального еквівалента” або “гроші – це товар особливого роду, що завдяки власним специфічним властивостям має здатність обмінюватись на будь-який інший товар та у цій якості виступає загальним еквівалентом”.
П Декурсель вважав: “Гроші для людей розумних є засобом, для дурнів – ціллю.”
Фр. Бекон наполягав, “якщо гроші служать не тобі, вони почнуть панувати над тобою”.
“Нема нічого святого, щоб гроші не змогли зіпсувати, нічого настільки сильного, чого не можна було б осилити грошима” – Цицерон.
За Марксом, гроші — це також товар, який виступає у специфічній формі, але завдяки їх участі в процесі обміну вартість набирає форму ціни, яка може дорівнювати вартості, а може від неї відрізнятись.
Щоб довести природний зв'язок товарів та грошей, Маркс аналізує функції грошей у процесі обміну. У вирішенні цієї проблеми він іде далі класичної школи, визначаючи п'ять функцій грошей: як міри вартості, засобу обігу, засобу створення скарбів (золото та срібло) та засобу нагромадження, засобу платежу та світових грошей. Різні етапи розвитку суспільства зумовлюють різний рівень реалізації цих функцій.
Появі грошей передувала епоха товарного, або бартерного обміну. Визначальною передумовою становлення грошових відносин були поглиблення суспільного розподілу праці, багаторівнева спеціалізація виробництва та суспільної діяльності людини. Водночас, грошовий обмін не є лише результатом, а й важливим чинником всебічного розвитку і поглиблення суспільного розподілу праці та її спеціалізації.
На перших етапах розвитку в якості грошей використовувались різноманітні товари. Як правило, це був товар найбільшого попиту і водночас найцінніший для певного ринку. Його будь-коли можна було обміняти на іншу споживчу вартість: худобу, хутро, тютюн, рибу, оливкову олію, сіль, перець, мушлі, різні метали.
Вдосконалення та розширення економічних зв’язків привело до необхідності використання нових грошей, які мали б високу та незмінну вартість, обмежену у порівнянні з іншими товарами споживчу вартість та такі властивості: довговічність, портативність, легку подільність, однорідність, швидкість ідентифікування та загальне визнання. Усім цим вимогам відповідали лише метали. Спочатку металеві гроші виглядали як безформні злитки, потім як різноманітні фігурки: мініатюрні ножі, дзвіночки, прутки, рибки, стріли тощо.
Вважається, що перші круглі монети з’явилися у країнах Близького Сходу у VIII – VII ст. до н.е. Металеві гроші були в обігу і на території Київської Русі приблизно з IX ст. Для багатьох країн було характерним використання системи біметалевого обігу, тобто паралельної емісії золотих і срібних монет.
Епоху металевих грошей змінила епоха паперових. Їх емісія розпочалась у XVII – XVIII ст. В Росії паперові асигнації з’явилися у 1769 р. Спочатку паперові гроші вільно розмінювались на срібні гроші або золото. Більшість країн Заходу припинила такий обмін під час великої депресії 1929 – 1933 рр. Проте такий обмін залишався до середини 1970-х рр. у сфері міжнародних валютних відносин. З цього часу золото втратило грошові функції і перетворилось на звичайний товар.
Крім паперових грошей, на сьогоднішній день існують електронні гроші як різновид депозитних грошей, коли переказування грошових сум на рахунках у банках здійснюється автоматично з допомогою комп’ютерних систем та безпосередніми розпорядженнями власників поточних рахунків.
В епоху товарних та повноцінних паперових грошей використовувалося поняття “масштаб цін”.
Масштаб цін — суто технічна функція грошей. Вона являла собою законодавчу фіксацію певної кількості (за масою) монетарного металу (золота чи срібла), що закріплювалося державою за грошовою одиницею. Коли карбування монет лише розпочиналося, масштаб цін збігався з їхнім ваговим вмістом. Проте з часом у процесі еволюційного розвитку грошових відносин масштаб цін почав відокремлюватися від безпосередньо вагового змісту. Це зумовлювалося, як уже зазначалося, зношуванням і псуванням монет, зменшенням їхнього вагового вмісту державною владою, застосуванням більш цінних металів для карбування монет (мідь, срібло, а згодом золото). З появою розмінних на золото паперових грошей масштаб цін зберігав своє функціональне призначення. Власники паперової купюри мали офіційне право і можливість обміняти її в банку на відповідну, визначену офіційним масштабом кількість золота.
За масштабом цін здійснювалося зіставлення національних грошових одиниць — долара, фунта стерлінгів, німецької марки, французького франка та інших паперових знаків вартості.
Відповідно до цього визначався і валютний курс окремих грошових одиниць. Якщо у 1913р. 1 долар США представляв у обігу 1,5, а англійський фунт стерлінгів — 7,3 г золота, то легко підрахувати, що валютний курс, який визначає співвідношення їх, становив 1 : 4,87. З масштабом цін пов'язані поняття «девальвація» і «ревальвація» грошових одиниць. Девальвація — це офіційне зменшення, а ревальвація — збільшення золотого вмісту певної грошової одиниці. Наприклад, у США в 1934 р. металевий вміст долара було законодавче знижено з 1,50463 до 0,888671 г чистого золота. Девальвації, причинами яких є інфляційне знецінення грошової одиниці та інші економічні ускладнення, досить широко застосовуються у практиці грошових відносин.
1.2. Сутність фінансів як економічної категорії
На сьогоднішній день існує безліч визначень поняття “фінанси”, але, на наш погляд, слід зупинитися і осмислити визначення, запропоноване Валентином Павловим, а саме “фінанси – це та надстрочечна над грошима категорія, яка відображає процеси розподілу та перерозподілу виробленого в країні національного доходу”.
Основними елементами даної категорії, як на нас, є банки, податки та система страхування.
Спробуємо дати визначення кожному з наведених понятть.
Так, слово “банк” походить від італійського “banco” – лавка, де відбувалися перші банківські операції.
У пояснювальному словнику іноземних слів, які використовуються в російській мові(1859 р.) банк визначається як “державна, суспільна або приватна установа, яка приймає у зростання капітали та видає суду”.
Сучасні економісти прийшли до загального визначення поняття «банк» – це фінансовий посередник, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.
Провідна роль у забезпеченні виконання державою функцій щодо регулювання економічних процесів належить податкам. Саме податково-бюджетна і кредитно-грошова політика є ефективними методами державного регулювання ринкової економіки, що застосовуються в більшості західних країн протягом багатьох десятиріч.
Податки - це обов'язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни.
Найповніше сутність податків характеризують виконувані ними функції - фіскальна і регулююча.
В усіх державах на різних етапах їхнього історичного розвитку податки виконували передусім фіскальну функцію, тобто забезпечували централізацію певної частини ВНП в державному бюджеті з метою фінансування державних витрат.
Протягом останніх двох десятиліть значного розвитку набула регулююча функція податків. Сутність її полягає у впливі податків на різні аспекти діяльності їх платників. Ця функція заснована на тому, що, вилучаючи за допомогою податків певну частку доходів економічних суб'єктів, можна стимулювати або стримувати їх діяльність у відповідних напрямах, а отже, регулювати соціально-економічні процеси в країні. Використання регулюючої функції податків здійснюється через податкову політику.
Податки з'явилися у глибокій давнині разом з появою владних структур. У східних слов'ян першою формою податків були добровільні підношення своїх племен і данина з чужих.
З розвитком держави розвивалися і податки, адже вони є платою суспільства за виконання державою її функцій. Вже Монтеск'є, А. Сміт, Д. Рікардо розглядали податки як плату за ті вигоди, які платник податків отримує від держави, наприклад за охорону особи та майна.
У стародавніх суспільствах існували такі види податків: майновий, податок на іноземців, податок з рабів, експортні та імпортні мита, ринкові збори (Стародавня Греція); податки на продаж, купівлю, договори та комерційні угоди, на худобу, будівлі, греблі, мости, подушний податок на чоловіків, натуральний податок на землю, що належала державі (Стародавній Єгипет), тощо. В епоху меркантилізму податки починають використовуватись як засіб регулювання певних соціально-економічних процесів. Так, уряд Кольбера у Франції (XVII ст.) застосовував посилене оподаткування споживачів предметів розкоші і водночас податкові привілеї для деяких галузей промисловості. Податки використовувались і в політиці заохочення народжуваності. Так, від сплати їх звільнялися багатодітні сім'ї та особи, що брали шлюб у молодому віці.
У завершеному вигляді податки існують на досить високому рівні розвитку суспільства під впливом розвитку правових, демократичних засад державного устрою, становлення цивілізованих відносин між державою та економічними суб'єктами, що передбачають підпорядкування останніх встановленим законам та нормам громадянської поведінки, з одного боку, та відповідальність держави перед економічними суб'єктами - з іншого.
Становлення системи оподаткування неминуче пов'язане з питанням про її вдосконалення, оптимізацію. Основні принципи оптимального оподаткування розроблені ще А. Смітом в його праці "Дослідження про природу та причини багатства народів". Це питання в умовах розвиненої ринкової економіки вивчали такі відомі сучасні економісти, як Р. Мардсен, Р. Стічліц, А. Лаффер та ін.
Слово «страхування» увійшло в українську мову давно. Воно має відповідники в інших мовах: «insuranse» — в англійській, «versicherungs» — у німецькій. Західні філологи вважають, що термін має латинське походження.В основі його слова «securus» і «sine cura», які означають «безтурботний».
Отже, страхування відбиває ідею застереження, захисту та безпеки.
У фаховій літературі питанням з'ясування поняття страхування також приділено значну увагу. Проте до єдиного розуміння змісту категорії«страхування» дійти не вдалося. Оскільки ігнорувати відоме положення про необхідність відрізняти економічну сутність категорії від її змісту в жодному разі не можна. Адже сутність постійна, а зміст може змінюватися відповідно до конкретних умов розвитку суспільства. Важливість цього висновку полягає в тому, що він вказує на об'єктивну стабільність сутності страхування. Така позиція дає змогу сформувати поняття про страхування зусиллями багатьох поколінь.
Аналіз опублікованих визначень страхування показує, що кожне з них уточнює або доповнює попередні, залишаючи без змін їх основу.
Офіційне тлумачення цього терміна в Україні наведено в Законі «Про страхування»: «Страхування — це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій)».
ТЕМА 2. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ГРОШЕЙ ТА ФІНАНСІВ У СТАРОДАВНІЙ ГРЕЦІЇ
2.1. Монетні системи Стародавньої Греції.
2.2. Гроші Стародавньої Греції на території сучасної України в період VII ст. до н.е. - I ст.н.е.
2.3. Виникнення банків у Стародавній Греції.
2.4. Банківські операції у Стародавній Греції.
2.5. Податки у Стародавній Греції.
2.6. Зародження страхування у стародавньому світі.
Криза рабовласництва на Близькому Сході призвела до занепаду Вавилонського царства і Єгипту, які стали жертвою персидських завоювань. Однак цей режим відроджується в нових країнах Середземномор'я, куди поступово перемістилися центри стародавнього світу. Це виявилося в економічному піднесенні Греції та Риму.
У світовій історії розпочався новий період, відомий під умовною назвою «античний» (лат. antiquus — давній). Хронологічно він охоплював першу половину І тис. до н. е. — першу половину І тис. н. е.
У І тис. до н. е. біля Греції життя звело народи трьох континентів — Європи, Азії та Африки, і це сприяло взаємодії різних культур. У тих умовах важливе значення мали фактори географічного характеру.
Греки виплавляли залізо та інші метали. Розвивалося будівництво житла, ткацтво, кораблебудування. У спеціальних майстернях по всій країні виготовляли кераміку. Продуктивність виробництва досягла значних успіхів. Зростали міста. У VII — VI ст. до н. е. нові споруди будувалися з каменю, а не з дерева, як раніше.
Повільніше розвивалось сільське господарство, в якому панувало двопілля. Розвиток ремесла призвів до спеціалізації виробників. З'явилися художники, різьбярі, маляри, ливарники. Окремі міста-держави стали спеціалізованими.
Військова могутність Афін призвела до розвитку кораблебудування, яким керувала держава.
Нескінченні війни між грецькими містами, боротьба між демосом і аристократією, рабами і рабовласниками паралізували економічне життя країни — сільське господарство, ремесла, торгівлю.
У 338 p. до н. е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н. е. Балканський півострів став легкою здобиччю Римської рабовласницької держави.
2.1. Монетні системи Стародавньої Греції
Передумовою для появи монет у Стародавній Греції стало застосування металевих жетонів для обчислень на лічильній дошці. Так перші монети з'явилися у Лідії у 7 ст. до н.е. і являли собою шматочок металу з клеймом, яке засвідчувало вагу та чистоту металу. Вже через 200 років кожне грецьке місто карбувало власну монету.
В основу грошово – монетних одиниць було покладено спільні майже для всіх грецьких міст вагові одиниці та їх назви : талант, міна, статер (рис.2.1), драхма, обол. Талант і міна являли собою вагові одиниці, а монетами стали статер, драхма, обол.
Слід розрізняти два типи монетних систем Греції того часу. Це поперше, монетні системи, які базувалися на статері і для яких основним металом було золото або електр, та системи, для яких основним металом було срібло і які базувалися на драхмі.
На золоті або електрі були побудовані мілетська, фокейська та перська монетні системи. Найбільш відомими монетами цих систем були електрові кізикіні, золоті дарики і срібні сикли. Срібло лежало в основі егінської, евбейської, аттичної та коринської монетних систем.
Рис. 2.1. Статер Пилипа Македонського
Найбільш розвиненою монетною системою Стародавньої Греції була аттична. Завдяки високому вмістові срібла її монети цінувалися серед населення. Золотий аттичний статер дорівнював 20 срібним драхмам, що відповідало тодішньому відношенню золота і срібла [56].
Рис. 2.2. Монети Стародавньої Греції
На монетах практично всіх систем викарбовувалися емблеми відповідних полісів, їхні боги – покровителі, герої античних міфів (рис.2.2). Грецькі монети були дуже гарними за оформленням, що дозволило їм стати не лише видатним винаходом Стародавньої Греції, а й шедеврами античного мистецтва.
2.2. Гроші Стародавньої Греції на території сучасної України в період VII ст. до н.е. - I ст.н.е.
В епоху переселення на південну територію сучасної України греків із Малої Азії та розвитку торгових відношень між ними й іншим грецьким світом виникає й формується грошовий обіг в Українському Причорномор’ї.
З кінця VII - VI ст. до н.е. першим еквівалентом грошей у Північному Причорномор'ї були наконечники стріл із тупими та закругленими кінцями.Вони випускалися в Скіфській державі, а також у грецьких поселеннях на острові Березань і в Ольвії. У VI ст. до н.е. в Ольвії з'являються литі монети у виді “дельфінів” та "риб" (рис. 2.3). Наприкінці цього ж століття починає випуск срібних монет Пантікапей.
У V ст. до н.е. Ольвія здійснює випуск бронзових литих монет - "асів" круглої форми з зображеннями Афіни, Горгони, а пізніше і Деметри, а також їхніх фракцій (рис. 2.4). У Керкинітіді першими монетами також стають литі монети "стрільці" та "риби". Никоній випускає серію литих монет з ім'ям заступника міста - скіфського царя Скіла. Ним також випускаються литі імітації монет міста Істрія. Продовжує чеканити монету Пантікапей, починає карбування храм Аполлона.
Рис. 2.3. Литі монети Олівії у вигляді риб
Майже всі основні грецькі міста Північного Причорномор'я з кінця V - IV ст. до н.е. переходять до карбування власних монет із срібла та міді: Синдська гавань, Нім фей, Феодосія, Херсонес, Тіра. Ольвія і Пантікапей чеканять також і золоті монети. Випускаються скіфські імітації срібних драхм македонського царя Пилипа II. У грошовий обіг Північного Причорномор'я починають вживатися монети Західного і Південного Понта, інших грецьких міст-держав.
У III ст. до н.е. продовжують випуск монет міста-поліси Ольвія, Тіра, Херсонес (рис. 2.4), Пантікапей. Припиняється карбування у Феодосії і Керкинітіді. Феодосія була підпорядкована і включена до складу Боспорської держави, а Керкинітіда - до складу Херсонеського поліса. Кельтські племена, що населяли Придністров'я та придунайську область, чеканять власні статери із золота і срібла.
Рис. 2.4. Бронзова монета Олівії – “ас”
Рис. 2.5. Мідна монета Феодосії
Грошовий обіг у Північному Причорномор'ї у II ст. до н.е. залишається без серйозних змін. Продовжуються випуски монетних дворів Пантікапея, Ольвії, Тіри і Херсонеса. Ольвія потрапляє під вплив Скіфського царства і чеканить монети з іменами скіфських царів Скілура й Акроси.
Рис. 2.6. Мідна монета Херсонесa
Понтійский цар Митридат VI Евпатор у I ст. до н.е. включає до складу своєї держави всі основні міста-поліси Північного Причорномор'я. Це викликало приплив монет понтійських міст Сінопи, Аміса, Амастрії й інших у Північне Причорномор'я та їхній частковий перечекан на місцевих монетних дворах. У середині I ст. до н.е. Ольвія і Тіра піддаються гетській навалі і на невизначений час перестають чеканити монету[66].
2.3. Виникнення банків у Стародавній Греції
Значного розвитку банківська справа набула і у Стародавній Греції, де початково банківські операції здійснювались окремими храмами, найвідомішими з яких були Дельфійський, Ефеський, Делонський, Фокейський, Мілетський та деякі ін. Торговці, приватні особи і навіть цілі міста Греції віддавали свої гроші на зберігання до скарбниць храмів, недоторканість яких гарантувалась шанобливим ставленням до релігії. Збереження грошей – вкладів і запасів – гарантувалося, для цього існувала певна система, яка стала відомою завдяки її функціонуванню до наших часів. Вона умовно названа „економікою горщиків”. Запаси укладалися у горщики в чотири ряди, кожен ряд позначався буквою, наступна нумерація одержувалася подвоєнням букв.
Вклади цих специфічних банків були закритими і в обігу не використовувалися. Храми надавали кредити за рахунок власних коштів під невисокі проценти і мали відділення у полісах.
Внаслідок інтенсивного розвитку ремісництва і торгівлі зростали відповідні потреби в обмінних операціях і кредиті, що спонукало окрім храмів і приватних осіб здійснювати банківські операції. У Греції цих осіб називали трапезитами (від грецьк. “трапеза” - стіл), оскільки початково банківські обороти полягали у розміні готівкових грошей, що здійснювався за столами на ринках. Власні монети у Стародавній Греції випускали 1136 полісів. Через це виникали значні труднощі у фінансовому і торговельному обігу. Торгівцям, які приїхали в інший поліс, необхідно було обмінювати свої монети на монети іншого курсу або взагалі іншої грошової системи. Діловим центром полісу була агора. Там і розміщувалися міняйли – трапезити. На афінській агорі контори трапезитів займали цілий кут. В Афінах 4 ст. до н.е. було не менше 26 трапезитів. А по всій Греції трапезити були у 33 містах. Перевірка монет була досить складною справою й вимагала високої кваліфікації. Необхідно було знати вміст металу в монетах, курс різних монет певного полісу, визначати ступінь зносу монет, передбачити можливість перекарбування або появи фальшивих. За обмін брали певну плату – алаге.
Трапезити надавали кредити як за свій рахунок, так і за рахунок інших клієнтів. Перша письмова згадка про трапези датується приблизно 520 р. до н. е., але вже до кінця століття обмінні трапези стали за своєю суттю банками, які поряд з обміном, перевіркою монет і кредитуванням виконували й інші функції: брали участь в угодах як посередники, свідки, поручителі, зберігачі документів і цінностей. У кредитуванні перевагу надавали фінансуванню торгівлі й підприємницької діяльності.
Лише із 3 ст. до н. е. діяльність трапезитів почала вважатися вже почесним заняттям. До того часу грецька аристократія вважала це заняття непрестижним, оскільки навіть простий афінський громадянин зневажав ремесло торгівлі. Перші грецькі банкіри з походження були рабами; Із колишніх рабів походив і найвідоміший банкір Афін 4 ст. до н. е. Пасіон. Його бізнес почався з 11 талантів в орендованій у колишніх власників трапезі, а до часу закінчення ним фінансових справ його власний капітал складав уже 39 талантів. Це було вищим показником того часу.
Встановився обліково – економічний аспект банківських розрахунків, виникли фінансові традиції, тому поведінка банкірів давала менше причин для підозр. Але діяльність банків не завжди була досконалою. Великий ризик невиконання угод з боку як банків, так і клієнтів, низька платоспроможність останніх, взаємний обман призводили до дорогих судових процесів[56].
2.4. Банківські операції у Стародавній Греції
На сьогоднішній день надати всебічну характеристику банківських операцій Стародавньої Греції не можливо, в силу об’єктивних причин, однак на основі промов Демосфена й деяких інших джерел, які мають фрагментарний характер, можна зробити деякі висновки та описати операції банків того часу.
Доходи банку складали 20 -40% основного капіталу.
Кредитні операції були побудовані на принципах платності (від 10 до 36% річних), строковості, поверненості та забезпеченості. Об’єктами застави були вантажі, під які брався кредит, кораблі з товарами, земельні ділянки і нерухомість, інші цінності (одного разу в заставу було запропоноване грецьке місто).
Державна влада не втручалась у справи банків, а Юридичних норм документального обліку для захисту інтересів клієнтів і банкірів не існувало, однак клієнт був незахищений більшою мірою, оскільки умовою угоди з банкіром було поручництвоі у разі відмови або неможливості клієнтів повернути позику поручник відшкодовував його. Банкір, в свою чергу, ніс відповідальність своїм власним майном перед клієнтом і суспільством, бо в банках приховували доходи від оподаткування.
Усі отримані вклади заносились трапезитами в особливий реєстр із вказанням суми та імені вкладників, які могли доручати отримання своїх грошей іншим особам, що сприяло поширенню такого способу платежів, як списання коштів у книгах банкіра, тобто велися безготівкові розрахунки, при яких внесок або переказ оформлявся „платіжним дорученням”, яке мало назву «діаграфе» [56].
2.5. Податки у Стародавній Греції
У Стародавній Греції в VII-IV ст. до Р.Х. представники знаті, закладаючи основи держави, увели податки на доходи в розмірі однієї десятої або однієї двадцятої частини доходів. Існували й акцизи у вигляді привратних зборів (тобто у воріт міста). Це дозволяло концентрувати й витрачати кошти на зміст найманих армій, на зведення зміцнень навколо міст-держав, на будівництво храмів, водопроводів, доріг, на устрій свят, роздачу грошей і продуктів біднякам і на інші суспільні цілі.
У той же час у стародавньому світі була й серйозна протидія оподатковуванню. В Афінах, наприклад, уважалося, що вільний громадянин відрізняється тим, що не повинен платити податків. Особові податки носять на собі відбиток рабства, і деякі повноправні громадяни вважали їх принизливими для себе. З небажанням визнавали вони й податки з майна.
Афіняни готові були вносити добровільні пожертвування, а данину вони воліли одержувати з переможених ворогів, а також зі своїх союзників. Коли були великі витрати, то рада або народні збори міста встановлювали відсоткові відрахування від доходів.
2.6. Зародження страхування у стародавньому світі
У стародавньому світі почав зароджуватись такий вид страхування, як страхування від нещасних випадків – працівники, що були зайняті на таких будівництвах, як єгипетські піраміди, замок Соломона (близько 970- 931 до н.е.) та ін., організовували каси взаємодопомоги на користь тих із своїх колег або їхніх родин, які одержували каліцтва або гинули в результаті нещасного випадку на будівництві.
Морська торгівля, що розвивалася швидкими темпами у Середземномор'ї за часів розквіту античного світу, значною мірою посприяла розвитку страхування. Торговець брав позичку для оренди корабля, але повертав він її тільки у випадку успішного завершення свого підприємства (подорожі), при цьому він повертав на 30% більше грошей, ніж займав. Відсоток настільки високий, що накопичений капітал можна було використовувати для покриття морських ризиків. Така практика була широко поширена в Афінах, про що свідчив у своїх роботах Демосфен (близько 384-322 рр. до н.е. – афінський оратор). Це, звичайно, ще не страхування, але загальні ознаки, у тому числі що стосується розміру ставки, є.
ТЕМА 3. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ГРОШОВОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА
3.1. Основні монетні номінали Стародавнього Риму.
3.2. Монети римсько - сарматського періоду на території сучасної України.
3.3. Особливості банківництва Римської імперії.
3.4. Податкова система Стародавнього Риму.
Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський; другий (509—31pp. до н.е.) — республіканський; третій (31 p. до н.е. — 476 p. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX— IV ст. до н. е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Період VIII—VI ст. до н.е. в історії господарства Риму був переходом від родової до сусідської общини.
Протягом VI—III ст. до н. е. у Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за рядовими, а за майновими ознаками.
Кінець республіки (І ст. до н. е.) — це період руйнівних громадянських війн, занепаду сільського господарства, особливо в Італії. Проте вже в І—III ст. н. е. воно не тільки подолало занепад, а й досягло свого найвищого рівня розвитку.
Пізня Римська імперія переживала глибоку і всебічну кризу рабовласницького суспільства. Боротьба імператорів за престол, сепаратизм провінцій, грабіжницькі та спустошливі війни зумовили політичну нестабільність. Загострювалися соціальні суперечності. Не припинялися народні повстання. Натиск варварів постійно посилювався і загрожував романському світові. Східна і західна частини імперії роз'єдналися щодо адміністрування та управління. Столицю було перенесено з Риму на схід у Візантію. У 476 p. н. е. Західна Римська імперія перестала існувати.
3.1. Основні монетні номінали Стародавнього Риму
У Римі перші монети відливались у формах; це були мідні зливки вагою в римський фунт (272,88 грами), без зображень (важкий ас). Вважається, що першим запропонував робити зображення на вагових грошах цар Сервій Тулій. У другій половині 4 ст. до н. е. на них з’явилися зображення тварин (ас із зображенням). Ці важкі та громіздкі зливки були малопридатними для торгівлі. Карбування легких і зручних монет почалося в Римі лише в середині 3 ст. до н. е. Основними монетними номіналами в Римі були: бронзовий ас, срібні сестерції і денарій [56].
Рис. 3.1. Основні монети Стародавнього Риму
Після перемоги Октавіана Августа у тривалій громадянській війні і переходу до мирного існування виникла необхідність кореної реформи монетної системи римської держави. В ході реформи до римської монетної системи були заново введені бронзові монети. Право емісії золотих та срібних монет Август залишив за собою, а емісію бронзових монет він передав у 23 р. до н.е. спеціальним указом сенату.
Монетна реформа Августа визначила такі співвідношення золота, срібла та бронзи:
|
1 ауреус (золото) ............. |
25 денаріїв |
|
1 квінарій (золото) ........... |
12.5 денаріїв |
|
1 денарій (срібро) ............ |
16 асів |
|
1 квінарій (срібро) ........... |
8 асів |
|
1 сестерцій (латунь) ......... |
4 аса |
|
1 дупондій (латунь) ......... |
2 аса |
|
1 ас (медь) ........................ |
4 квадранта |
|
1 семіс (латунь) ................ |
2 квадранта |
|
1 квадрант (медь) ............. |
25 асів. |
До реформи Августа золото практично не використовувалося в грошовій системі римської держави. Чеканка золотих монет відбувалося в період війни і мала епізодичний характер. Починаючи з правління Августа, золото стало одним з основних металів для чеканки монет.
Наприкінці періоду республіки та в період імперії значно розширилися торгові відносини зі східними країнами – Іраком, Середньою Азією, Індією та Західною Азією. Індійські та східно- азійські товари оплачувалися в основному дзвінкою монетою, що призводило до витоку золота за межі імперії.
В епоху імперії в обіг було введено золоту монету – ауреус. Із фунта золота карбували 45 золотих монет, на лицевому боці яких зображався правлячий імператор. Напевно, лише ауреус мав право називатися «імперською» монетою тому що саме імперська влада ввела цей номінал в регулярний обіг. Появу цього номіналу обумовлюють два фактори. По перше, це величезний добуток золота Юлія Цезаря в Галії, а по друге – необхідність утримувати величезні армії. Виготовленням штемпелів для ауреусів займалися найвідоміші майстри того часу, саме тому ауреус являв собою витвір мистецтва. Цей номінал був самою великою «купюрою», бо саме у ауреусах укладалися угоди з куплі-продажу нерухомості.
Інший золотий номінал квінарій було введено в обіг одночасно з ауреусом. Золотий квінарій використовували в основному для розрахунків з армією.
Однією з найбільш поширених монет у Римському Середземномор'ї був срібний денарій, завдяки постійному контролю вмісту срібла у монетах з боку держави.
Мідна монета використовувалася переважно для місцевого обігу.
Рис. 3.2. Золота римська монета - ауреус
Процес карбування монет контролювала держава. За часів республіки нею відали сенат і спеціальна колегія. За Юлія Цезаря монетне виробництво перетворилось у самостійну галузь господарства. Монетну справу очолював прокуратор, який підпорядковувався міністрові фінансів – раціонібусу. Монетне виробництво могло бути предметом викупу [56].
У процесі реформи Каракали до римської монетної системи були введені два нових номінали: подвійний денарій і подвійний ауреус. Подвійний срібний денарій став відомим як антонініан за офіційним імям Каракали (Антонін). Однак вагу подвійних номіналів не було подвоєно, що призвело до значної інфляції.
Рис. 3.3. Срібна римська монета – «антонініан»
Найдавнішим, відомим людству, державним актом про переслідування грошових фальсифікаторів важається “Закон про підробку монет” імператора Корнелія (ІV ст. до н.е.). Згідно з цим законом, додавання в золото інших малоцінніх речовин і підробка срібної монети каралися вигнанням винного за межі батьківщіни.
3.2. Монети римсько - сарматського періоду на території сучасної України
У I ст. н.е. грошовий обіг активно функціонував на всій причорноморській території сучасної України. Боспорське царство потрапило під вплив Римської імперії і з початку I ст. н.е. чеканило золоту і мідну монету з портретами римських імператорів і боспорських царів. Місто Тіра було римським провінційним містом і також чеканило монети з зображеннями римських імператорів. У грошовому обігу Північного Причорномор'я активно брали участь монети Римської імперії та її провінцій.
Рис. 3.4. Монета Боспорського царства
У II ст. н.е. продовжувалося міське карбування в Ольвії та Херсонесі, а Боспорська держава і Тіра продовжували карбування, знаходячись під протекторатом Риму. У грошовому обігу перебували римські денарії.
Рис. 3.5. Монета Тіри
У першій чверті III ст. під вплив Римської імперії потрапляють Ольвія і Херсонес і починають чеканити монети з портретами римських імператорів. Однак із середини сторіччя перестають чеканити монети, можливо, у зв'язку з їхнім захопленням варварськими племенами.
Рис. 3.6. Монета Ольвії III ст.
У першій половині IV ст. припиняється карбування монет у Боспорської державі. Монетні двори Ольвії, Тіри та Пантікапея знаходяться в занепаді. Загальна криза античної системи збільшилася для Північного Причорномор'я спустошливим набігом гунів у 80-х рр. IV ст. Продовжує карбування тільки Херсонес, що потрапив під вплив Східної Римської імперії і випускав монети з портретами римських імператорів Феодосія II, Льова I, Зенона й інших [66].
3.3. Особливості банківництва Римської імперії
У стародавньому Римі банківська дільність хоча і була схожа на грецьку, однак являла собою самобутній продукт латинської цивілізації, що визначалось значно вищим рівнем діловодства у римських банкірів порівняно з банкірами Греції. У Римі було розроблено гнучкі, узаконені й цивілізовані норми правовідносин – приватних з державою. Ще у 5 ст. до н. е. на мідних дошках були записані закони 12 таблиць – звід римського права. Із них видно, що закони ґрунтуються на таліоні, тобто рівній помсті, хоча багато з римлян вважали, що за фінансові порушення слід нести лише цивільну відповідальність: «За борги повинно відповідати майно боржника, а не його тіло». У 326 р. до н.е. було скасовано рабство за борги. У 304 р. до н. е. було опубліковано формули позивних жалоб і затверджений порядок судочинства.
У римлян банкіри, яких називали менсаріями (від лат. “менса” - стіл), розпочали свою діяльність з обміну грошей. Згодом вони отримували кошти на зберігання, які використовувались для видачі кредитів під заставу рухомого й нерухомого майна, а також морських вантажів. в результаті спеціалізації менсарії переділилися на нумуляріїв (обмінювали гроші) та аргентаріїв. Останні в свою чергу приймали вклади, видавали кредити і здійснювали безготівкові розрахунки. Заставою для видання кредиту виступало майно боржника або поручника. У заставу приймалися навіть трупи. Про колоритну деталь банківських розрахунків повідомляє Горацій: «один позикодавець певного дня збирав боржників і читав їм свої вірші, ставлячи їх у такий спосіб перед вибором – або платити гроші, або хвалити вірші». Стратегія банків була різною. Одні давали в борг невеликими частинами і багатьом боржникам, інші значні суми декільком.
Зростаюча внаслідок завоювань роль Риму як центру економічного життя тогочасного суспільства сприяло бурхливому розвитку банківської справи, що було пов’язано з концентрацією капіталів підкорених країн та видачею цих коштів у позику в різних частинах великої імперії.
Римські громадяни здебільшого не зберігали свої гроші вдома, а віддавали банкірові, який записував їх у себе в книгах і зобов’язувався здійснювати виплати на вимогу вкладника. У книгу, що мала назву codex rationum, записувались внески всіх клієнтів банкіра, для кожного з яких відводилась окрема сторінка (nomen) з указанням імені вкладника, року і дня відкриття рахунку. Кожна сторінка була розділена на дві частини - “accepti” та “expensi”, що відповідно відображали надходження коштів від клієнтів та здійснювані ними витрати. При цьому платники могли розраховуватись зі своїми кредиторами, направляючи їх до банкірів з наказом здійснити платіж готівкою або переказом коштів зі сторінки на сторінку у книзі банкіра. Об’єднання римських банкірів в асоціації значно розширювало сферу застосування таких розрахунків, оскільки вкладники одного банку ставали вкладниками інших банків-членів асоціації.
У Східній Римській імперії банки втратили колишню могутність, та у 4 ст. до н. е. у Візантії аргентаріїв і нумуляріїв заступили колектарії, які стали передусім службовцями скарбниці. У містах вони об’єднувалися в колегії з солідарною відповідальністю, коли кожен учасник ніс відповідальність на всю суму боргу.
З офіційним визнанням християнства частиною фінансової системи стала церква. Вона об'єднала вищих державних чиновників, великих землевласників, торговців і ремісників. Церковний апарат управління не поступався імператорському.
3.4. Податкова система Стародавнього Риму
Багато сторін сучасної держави мають свої джерела в Стародавньому Римі. Простежимо за розвитком там податкової системи. Спочатку вся держава складалася з міста Рима й прилягаючої до нього місцевості. У мирний час податків не було. Витрати по керуванню містом і державою були мінімальними, оскільки обрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Це було почесно. Головну статтю витрат становило будівництво суспільних будинків. Ці витрати звичайно покривала здача в оренду суспільних земель. Але у воєнний час громадяни Риму обкладались податками у відповідності до свого статку.
Визначення суми податку (ценз) проводилося кожні п'ять років обраними урядовцями-цензорами. Громадяни Риму робили цензорам клятвену заяву про свій майновий стан і сімейний стан. Як бачимо, ще тоді створювалися основи декларації про доходи.
У IV-III ст. до Р.Х. Римська держава розросталася, ґрунтувалися й завойовувалися нові міста-колонії. Відбувалися й зміни в податковій системі. У колоніях уводилися комунальні (місцеві) податки й повинності. Як й у Римі, їхня величина залежала від розмірів стану громадян. Визначення суми податків провадилося кожні п'ять років. Римські громадяни, що проживають поза Римом, платили як державні, так і місцеві податки.
У випадку переможних війн податки знижувалися, а часом державний податок скасовувався зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією завойованих земель. За свідченням Т. Моммзена, при правлінні Л.К. Сулли (138 до Р.Х. - 78 до Р.Х.) у Римі: «громадяни не платили вже ніяких податків, і єдині доходи, які держава одержувала тут, воно витягало з віддачі в оренду земельних ділянок, що залишилися в нього, зі зборів митних і деяких нечисленних податків на розкіш».
Комунальні ж податки з тих, хто проживав поза Римом, стягувалися регулярно.
Рим перетворювався в імперію, до складу якої входили провінції. Жителі провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони були зобов'язані платити податки, що було свідоцтвом їхнього залежного положення. У провінціях збиралися прямі й непрямі державні податки, в основному у вигляді зборів, пов'язаних з торгівлею. Єдиної податкової системи не існувало. Окремі держави й громади були обкладені по-різному. Ті міста й землі, які робили найбільш завзятий опір римським легіонам, після завоювання обкладали більше високими податками. Крім того, римська адміністрація найчастіше просто використовувала систему податків, сформовану в даній місцевості до римлян. Змінювалися лише напрямок і використання вступників коштів. Так було, наприклад, у Сицилії, коли вона в 227 р. до Р.Х. стала провінцією Риму. У цілому в римську скарбницю провінції, як правило, платили менше, ніж своїм колишнім володарям. Але вони мали втрати на зміст місцевої адміністрації, будівництво суспільних будинків, доріг і т.д. У таких римських провінціях, як Іспанія й Македонія важливим джерелом доходів стали десятинні податки з рудних і соляних копей.
Тривалий час у римських провінціях не існувало державних фінансових органів, які могли б професійно встановлювати й стягувати податки. Римська адміністрація вдавалася до допомоги відкупників, діяльність яких вона не могла належною мірою контролювати. Панування відкупної системи при відсутності яких-небудь чітких правил в оподатковуванні привело до того, що в провінціях панувала повна сваволя. Звичайними явищами стали зловживання, корупція.
Перетворення фінансового господарства й насамперед податкової системи почав Гай Юлій Цезар (100 до Р.Х. - 44 до Р.Х.). Насамперед він скасував відкуп по прямих податках, зберігши тільки для непрямих. Для кожної громади була визначена сума, яку вона повинна була внести. Розподіл і збір її були покладені на саму громаду. Податки були знижені, оскільки держава могла одержувати їх безпосередньо, і значні суми не йшли тепер у кишені відкупників. Багато міст одержали податкові пільги, але деякі за завзяту боротьбу проти Цезаря були покарані підвищенням податків.
Цю діяльність продовжив імператор Август Октавіан (63 до Р.Х. - 14 н.е.). У всіх провінціях їм були створені фінансові установи, що здійснювали контроль за оподатковуванням. Були ще більш скорочені послуги відкупників, а там, де вони збереглися, за їхньою діяльністю встановився строгий державний контроль. Була заново проведена оцінка податкового потенціалу провінцій з метою більш справедливо розподілити податки й збільшити їхню віддачу. Для цього провели обмірювання кожної міської громади з її земельними угіддями. Склали кадастри по кожному місту, що містили дані про землевласників. Провадився перепис майнового стану громадян. Переписом керували намісники провінцій разом із прокураторами, що очолювали фінансові установи провінцій. Кожен житель був зобов'язаний у певний день представити владі громади свою декларацію.
Чиновник, що контролює проведення цензу, мав повноваження зменшити податок у тих випадках, коли в чинність об'єктивних причин знижувалася продуктивність господарства. Так, якщо частина виноградних лоз загинула або засохли маслини, то вони в ценз не включалися. Але якщо власник землі вирубав виноградні лози або маслинові дерева, то він повинен був привести поважні причини, через які він це зробив. У протилежному випадку викорчувані дерева включалися в ценз.
Головним джерелом доходів у римських провінціях служив поземельний податок. У середньому його ставка становила одну десяту доходів із земельної ділянки, хоча застосовувалися й особливі форми оподатковування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи виноградні лози.
Обкладалась податком й інша власність: нерухомість, живий інвентар (у це поняття, крім великої рогатої худоби, включалися раби), цінності.
Кожен житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.
У 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладались лише громадяни Риму, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Їхні найближчі родичі були від даного податку звільнені.
Крім прямих податків, у Римській імперії існували й непрямі. Найбільш істотними з них можна назвати: податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою звичайно 1%, особливий податок з обігу при торгівлі рабами за ставкою 4%, податок на звільнення рабів за ставкою 5% від їхньої ринкової вартості, акциз на сіль. Августом були уведені нові мита у всіх провінціях із всіх, що вивозять, або ввезених на продаж товарів. Величина мит диференціювалася, у середньому ставка становила 5%.
При імператорі Диоклетіані (239-313рр.) установлюється промисловий податок.
Державні фінансові органи безпосередньо не стягували податків із громадян. Це робили громади. А от оцінка й визначення податкових надходжень громад, контроль за строками надходження податків держава тримала у «своїх руках» через органи фіску.
Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства. Податки вносилися грішми. Отже, населення було змушено провадити надлишки продукції, щоб продавати їх. Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.
ТЕМА 4. ГРОШОВО-БАНКІВСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ПОДАТКИ В СЕРЕДНЬОВІЧНЙ ЄВРОПІ
4.1. Грошове господарство середньовічної Європи.
4.2. Розвиток банківництва в середньовічній Європі.
4.3. Податки середньовічної Європи.
В історіографії господарство середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми. Аграризація економіки зумовила назву середньовіччя в науковій літературі "аграрна цивілізація".
Розвиток господарства країн Європи епохи середньовіччя пройшов три періоди. У ранньому середньовіччі (V—Х ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI—XV ст. — період зрілості феодального господарства в умовах внутрішньої колонізації, розвитку міст і товарного виробництва. У пізньому середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися ринкові форми виробництва, з'явилися ознаки індустріальної цивілізації.
4.1. Грошове господарство середньовічної Європи
Грошовий обіг сердньовічної Європи умовно можна розділити на чотири періоди [56]:
1) монета епохи мандрівки народів, варварське карбування у ранньому середньовіччі (середина V – середина VІІІ ст.);
2) грошове господарство періоду розвиненого середньовіччя, епоха феодального денарія (середина VІІІ – кінець ХІІІ ст.);
3) період великих грошових реформ в Європі, епоха гроша та флорина (ХІІІ- ХІV ст.);
4) час стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи, початок періоду талера (ХV – початок ХVІ ст.).
Монетне карбування варварських королівств було організоване за римськими зразками. Повною мірою пізньоримську монетну систему було запозичено лише у розміщених у Італії королівствах остготів та бургундів. Свеви та вестготи запозичили лише зразки золотих монет, а вандали – срібних та бронзових. Це було викликано, насамперед, потребами локального грошового обігу, а також особливостями політичного життя та регіональними традиціями.
Характерними особливостями варварського карбування монет є їхнє політично-прокламативне значення, невеликі масштаби випуску дрібних срібних, бронзових і мідних монет, що свідчило про низький розвиток торгівлі, децентралізація емісії, а також деградація монетної справи, що виражалося в примітивному оформленні монет [56].
У VI - VII ст. з північно-причорноморських міст карбування монет здійснює тільки Херсонес. Монети чеканяться від імені імператорів Юстініана I, Юстіна II, Маврікія, Іраклія. У грошовому обігу активно беруть участь монети Візантійської імперії. На всій іншій території сучасної України грошовий обіг практично замирає. Можливо, це було пов'язано з якимись військовими діями або міжплемінною боротьбою.
Наприкінці VIII ст. у королівстві франків Карл Великий провів грошову реформу, що закріпила панування срібного монометалізму, за якого потреби ринку задовольнялись за допомоги високопробних денаріїв та оболів. Загальна кількість продукції 125 відомих монетних дворів періоду його владарювання складає декілька десятків мільйонів денаріїв. Він також запровадив каролінзький фунт, який містив 408 г і ліг в основу монетних систем країн Західної Європи.
Епоха феодального денарія характеризувалася домінуванням срібного монометалізму, відсутністю розбудованої системи монетних номіналів, подібними принципами зовнішнього оформлення та метрологічних показників монет різних країн. Постійно погіршувалася якість монет, відбувалась повна децентралізація їхнього карбування.
Навіть після зникнення денарія з грошового обігу Римської Імперії денарій залишався рахунковою одиницею. Ця назва на протязі декількох тисячоліть залишалася назвою багатьох європейських грошових одиниць. Денаріями називали дрібну срібну монету, яку випускали в VIII – XI ст.. деякі князі, які мали право монетної регалії. Ці монети дали початок богатьом європейським національним грошовим системам і згодом отримали влані назви: в Англії – пенні, в Німеччині – пфеніг, у Франції – деньє.
Рис. 4.1. Денье (денарій) Карла Великого (768-814)
У XIII – XIV ст. відновилась система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин – основною золотою монетами. Провідне місце у цьому процесі посідали міста Північної та Середньої Італії, монетне карбування яких мало суттєвий вплив на розвиток інших європейських грошових систем.
У 1172 році в Генуї вула викарбувана срібна монета вагою 1,46 г. вона отримала свою назву від латинськог denarius grossus — «товстий» денарій. Генуэзський «гросо» (grosso) дорівнював 4-м генуэзським денаріям.
У 1266 році монети грошового типу зявилися у Франції. Так в м. Тур була випущена срібна монета 958 –ї проби вагою 4,22г. (так звана «гро турнуа», gros tournois, у нумізматиченій літературі — «турнуз»). Вона дорівнювала соліду.
Рис. 4.2. Генуэзський гросо
У 1338 році у Тюрінгії почалося карбування майсенських грошів(вага 3,797 г вміст срібла - 3,375 г ), за ініціативою Фрідріха ІІ.
В Англії першу монету грошового типу було відкарбовано за владарювання Едуарда І у 1279 році. Ця монета мала назву «гроут» (groat) і містила 4,23 г. срібла.
Флорин (італ. florenus, від Флоренція «квіткова») — назва золотих монет, які вперше почали карбувалиу Флоренції у 1252 році (звідси і назва монети) та позніше стали выпускти уінших країнах.
Рис. 4.3. Флорентійський флорин 1340 року
У XIV ст.. подібні монети карбували у Франції, Англії, Німеччині та Нідерландах. (У Німеччині та Нідерландах флорин одержав назву «гульден»).
В Європі назви «флорин» та «дукат» стали синонімами— так називали высокопробні золоті монеты стандартної ваги (близько 3,5 г), навіть якщо на них не було квітки.
З середини XIV ст. флорин карбували у Німеччині, де він одержав назву гульден. Однак у зв’язку з відсутністю єдиного емісійного центру якість німецького флорина постійно знижувалась. Наприкінці XV ст. вага рейнського гульдена впала з 3,5г. до 2,5 г.
У 1343 році англійський король Едуард ІІІ викарбував нову золоту монету за французьким прикладом флоріна, вагою 6,998 г (6,963 г золота).
На початку XVI ст. у чеському містечку Санкт-Йоахімсталь почалося карбування срібних монет – талерів. Згодом вони стали загальновизнаними міжнародними монетами, які послужили основою для формування низки національних грошових систем і з певними змінами домінували на монетному ринку багатьох країн аж до ХХ ст.
Та́лер — назва крупної срібної монети, яка у XVI-ХIX ст. відігравала значну роль у грошовому обігу Європи та у міжнародній торгівлі.
Першим у європі карбування срібної монети вагою в унцію(див дод.1) розпочав ерцгерцог троля Сигізмунд.
На початку 1484 року Сигізмунд випустив монету з високопробного срібла вагою близько 15,5 г., а в 1486 році він випустив монету вагою 31,83 г., яка мала назву гульденгрош, або гульдинер.
Рис. 4.4. Тирольский гульдинер ерцгерцога Сигізмунда
Очень скоро талер занял доминирующее положение в международной торговле.
В Испанії талер називався талеро, в Південих Нідерландах— дальдре, в Обєднаних провінціях — даальдер, в Италії— талеро.
В Англії талер називали далером, потім даларом и, накінець, доларом.
Власна монета талерного типу в Англії одержала назву крона .
У Франції першу монету типу талера випустили за часів царювання Франциска І.
Регулярне карбування срібних монет талерного типу почалося в 1641році, за часів Людовика XIII: це був срібний екю, вагою 27,190 г. і містив 24,933 г. срібла.
З розвитком торгівлі відбувалося становлення грошової та фінансово-кредитної систем. Протягом середньовіччя та періоду розквіту феодалізму не існувало державної монополії на карбування монет. Цим правом поряд з королем володіли також суверенні сеньйори та міста. Подібне різноманіття монетних систем привело до розповсюдження міняльної справи. Міняйли не лише обмінювали одні гроші на інші, але й займалися кредитними операціями та лихварством.
Кредитні операції полягали у безготівковому переказі грошей (відомий з XI ст.). Роль готівки стала відігравати розписка міняйли (вексель), за якою його агент у певному місці видавав тій чи іншій особі суму, яку та внесла попередньо. Міняльні контори стали називати банками (по-італійськи банк — лава, на якій, як правило, знаходився вуличний міняйло), а їх господарів — банкірами.
Банки нагромаджували значні суми, які потім давали у позику під великий відсоток. Лихварський капітал в основному кредитував престижні видатки феодалів (купівля предметів розкоші) та воєнні видатки держави. Багаті банківські контори створювали власні торговельні та промислові підприємства, а великі купці спрямовували вільний капітал у кредитно-лихварську сферу. Так виникали торговельно-банкірсько-лихварські фірми, які відіграли важливу економічну та політичну роль у феодальній Європі.
Капітал такої компаній утворювався за рахунок внесків учасників та депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, що вносили свої кошти в філіали, відкриті в інших містах чи країнах.
Найбільш прибутковими, хоча і не найбільш розповсюдженими операціями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі та тривалості позики. Так, венеціанські документи ХІІ ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту та нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. З часом від зростав до 20-30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.
У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував у кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму. Її необхідно було повернути разом з процентами, коли купець прибував у порт призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці ХІІ ст. вони складали 20-25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомий також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.
Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції – колеганцою). Найбільше розповсюдження вона дістала, починаючи з ХІІІ ст. Відомо два види коменди:
1) двостороння коменда (у Генуї – компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, – решту, а прибуток ділився порівну;
2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.
За використання коменди купець не міг просто повернути взяту у борг суму разом з відсотками, як це робилося у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені і отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов’язань.
Неодноразово банкірські асоціації розорялися, бо їх дебіторами були королі, царі чи імператори. Вони часто не тільки не сплачували борги, а й фізично розправлялися з позикодавцями. Найуспішніше розвинулася кредитно-лихварська системи у Флоренції. У XIV - XV ст. її очолювали відомі банкіри з родів Альберті й Медічі. У Німеччині кредитно-лихварськими операціями керували банкіри Фуггери й Вельзери. В їх конторах широко застосовувались безготівкові розрахунки. Небувалого розвитку набула банківська справа і в Нідерландах - незабаром представників цієї країни стали називати світовими банкірами.
У 1407 р. було засновано Банк Святого Георгія в Генуї, який початково являв собою асоціацію кредиторів держави, та згодом розпочав діяльність з прийому внесків від приватних осіб, про що останнім видавалися свідоцтва, які могли переходити із рук в руки. Банки поступово з’являлися і в інших містах, набуваючи складніших організаційних форм функціонування. Наприклад, у 1593 р. було створено Банк Святого Амвросія в Мілані, що мав деякі початкові риси акціонерного товариства. Його капітал формувався за рахунок пайових внесків та поточних вкладів громадян і використовувався для видачі позик місту. Головним завданням подібних банків в Італії початково була підтримка державних фінансів.
У ХІІІ ст. в Англії італійські торговці зайняли місце євреїв, яких вигнали з країни. Італійці позичали гроші, страхували вантажі, обмінювали валюту. У той час, коли лихварство було поза законом, вони називали позичання грошей тимчасовим подарунком, якого згодом буде повернуто з подякою (тобто процентами).
Причиною вигнання євреїв не тільки з Англії, але й з інших європейських країн було те, що представники саме цієї національності наймасовіше вдавалися до лихварства. Вони стягували з простих людей дуже високі проценти за позиками, внаслідок чого ті потрапляли в кабалу до кредитора.
Усі людські моральні кодекси засуджували лихварство. Засуджувала його й церква, зокрема християнська. Ось основні аргументи, які використовувалися при цьому:
1) в Євангеліє від Луки написано: “Позичайте, не очікуючи назад нічого”;
2) у Святому Письмі також є закон Мойсея, що забороняє євреям брати процент від своїх братів (інших євреїв). Християнська церква всіх вважала братами (не тільки євреїв);
3) Аристотель, на основі праць якого формували свої погляди багато схоластів, казав, що гроші як такі є неплідними і тому несправедливо вимагати за користування ними сплати плоду від них, яким є процент;
4) згідно з римським правом розрізняли два види речей: що споживаються (зерно) і не споживаються (будинок). Гроші належали до першого розряду. За тим же правом, коли гроші переходять до рук того, хто їх позичає, то до нього переходить і повне право володіння ними. Ось чому цю угоду ототожнювали з продажем. А стягувати проценти означає продати річ, а потім вимагати плату за користування нею. Тому, хто вважав проценти платою за втрату часу, згаяного в очікуванні платежу, заперечували, що час – це загальна власність, якою не можна торгувати.
Також поширеними були погляди, що лихварство дозволить багатим людям спрямовувати свої гроші лише в надання позик, а не інвестувати, наприклад, в сільське господарство. Тому в ньому працювати лише бідняки, а вони не мають достатньо грошей на худобу та інструменти.
Отже, згідно з християнськими канонами лише євреї могли надавати гроші в позику під проценти представникам усіх інших національностей. Усім іншим церковне право це забороняло.
Спершу заборона давати гроші під проценти стосувалася лише духовенства. Нікейський собор 325 р. заборонив йому такі фінансові операції під страхом позбавлення духовного сану. Капітуляріями Карла Великого і соборами ІХ ст. ця заборона розповсюджувалася і на мирян.
У 1179 р. папа Александр ІІІ постановив, що лихварі не можуть допускатися до причастя, а в разі їхньої смерті їх не могли хоронити за християнським звичаєм, священики не мали права брати від них милостиню. Духовних осіб позбавляли їхніх посад, поки єпископ не визнавав їх виправлення. Лихварів та їх спадкоємців змушували повертати несправедливо нажите багатство.
Папа Григорій Х у 1274 р. на Ліонському соборі ухвалив, що комуни і інші відповідальні особи не мали права винаймати лихварям-іноземцям приміщення для ведення їхньої діяльності, а тих, що вже функціонували, слід було вигнати протягом трьох місяців. Іншою карою було невизнання заповітів тих лихварів, які не розкаялися, тобто не повернули своїм позичальникам проценти. Ще далі пішов папа Климентій V 1311 р., який наказав усіх, хто сприяв веденню лихварства, відлучати від церкви.
Але розвиток економічних відносин неможливий без кредиту, який, своєю чергою, вимагає сплати процентів, що покликані мінімізувати ризик неповернення позичених коштів. Тому кредитори намагалися різними способами обійти ці заборони, використовуючи такі засоби, як заставу з правом викупу, позики за умови участі в прибутках, оплату повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику.
З огляду на таку ситуацію, церква і держава почали лише обмежувати розмір процентів, що стягувалися за користування позикою. Так, 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі 10% на рік. У 1652 р. її знизили до 6%. Таку саму ставку було встановлено 1601 р. у Франції. Такі обмеження скасували аж в ХІХ ст.
Ще одним способом виходу з ситуації було заснування у середині XV ст. братами-францисканцями побожних банків. Монах Барнабас з Терні був ініціатором створення інституту з надання кредитів людям, які не мали грошей і через це мусили звертатися до лихварів. Цей інститут дістав назву monte di pietà – гора побожності. Ті, хто потребували готівки, могли позичити її без процентів тільки під заставу цінних речей.
Церква пристала на цю ідею і папи затверджували статути таких інститутів, що створювалися в різних містах Італії. Перші з них були утворені 1463 р. в Орвієто та в 1464 р. в Перуджі. Засновниками таких інститутів були брати-францисканці. Кошти для надання кредитів збиралися з пожертвувань. Євреї виступали проти таких видів банків, бо це було для них серйозною конкуренцією, але нові побожні банки було відкрито в Пармі, Люсії, Генуї, Вероні, Болоньї та ін. У 70-х роках XVI ст. вони були майже в кожному італійському місті. Статутом деяких побожних банків вже було дозволено стягувати 5-7% за користування позикою на оплату адміністративних видатків. Але кожен з позичальників мусив присягнути, що йому дуже необхідні гроші. Незабаром такі інститути почали засновуватися в Іспанії, Польщі і Німеччині.
Північноіталійська область під назвою Ломбардія була батьківщиною світських банків міських общин, де можна було взяти кредит під заставу цінних речей під 2%. Так були створені перші ломбарди [56].
4.3. Податки середньовічної Європи
В ранньовізантійську епоху, до VII ст. включно, у Візантії існував 21 різновид прямих податків, у які потрібно було одночасно вносити відразу все. Головним податком був так званий аннона, похідне від латинського слова annus (рік). Спочатку він означав річний дохід із землі, з чого витікає, що податок стягувався в натуральній формі; починаючи з V ст. цей податок вносився грошима. В цьому податку, під різними назвами проіснував до краху імперії, поєднувалися поземельний податок і подушна подать. Крім нього, стягувалися податки на оснащення солдатів зброєю, на купівлю коней, податок на рекрутів, за допомогою якого землевласник міг звільнити своїх підданих від військової повинності.
Певні групи населення, як повідомляє сучасний німецький історик Петер Шрайнер, наприклад, сенатори і торговці, повинні були платити особливі податки. Торговці платили додатково мито на товари у розмірі 12,5%, пізніше лише 10%. Практично кожний державний адміністративний акт, наприклад, видача грамот і навіть власне підвищення на посаді урядовця або військового, обкладався зборами. Слід також згадати про штрафи, яких об'єднувало загальне найменування “податок на повітря», оскільки спочатку він стягувався, коли при будівництві яка-небудь будівля перевищувала встановлені раніше розміри.
В основному податкові надходження йшли на утримання армії і адміністрації, а також на постачання міст хлібом.
Багато хто з названих податків зник ще до VII в., вірніше, були замінені новими, теж численними.
Найважливішим залишався поземельний податок, разом з яким у середньо- і піздньовізантійський періоди слід однозначно виділити подушну подать. Податки вносилися також за володіння парою тяглової худоби, за користування пасовищем, яке вважалося державними землями, за володіння млином.
Сільське населення несло панщинну повинність, в яку входило будівництво доріг, мостів, кріпосних споруд, тобто щось на зразок відробітки вручну і гужової повинності.
Торговці платили мито за ввезення і вивезення товарів, тоді як в середньовізантійський період багато міських ремесел піддавалися ціновому контролю, інакше кажучи, завуальованому непрямому оподаткуванню.
Документи піздньовізантійського періоду свідчать про те, що винахідливості в області оподаткування не було меж. Так, наприклад, встановлювалися збори за зважування, постачання продуктами харчування, охоронний податок (для організації поліцейських постів і польових караулів), податок на судна, що будувалися, навіть “ліктьовий податок” — за контрольне вимірювання тканин. Приклади можна ще продовжувати.
До цього часу пір йшлося тільки про так звані регулярні податки. Але ними система оподаткування не вичерпувалася. Не менший страх наганяли надзвичайні податки, яких була також множина і які в цілому позначалися терміном “обтяження”. Вони могли стягуватися кілька разів в рік, наприклад, в таких випадках, коли в тому або іншому окремо взятому регіоні виникала необхідність в будівництві флоту або якщо в якійсь місцевості знаходилися крупні військові контингенти та інше.
Велика кількість жорстоких податків мала свої важливі соціальні наслідки. І хоча історикам випадково відомо лише небагато даних про розміри податків в сільській місцевості, деякі з них справляють сильне враження. На початку IX ст. стягувався з кожної людини так званий податок на вогнище, складав дві срібні монети, що відповідає шостій частині золотого соліда. За орні угіддя стягувався податок, розмір якого досягав 1/24 частини вартості цієї ділянки, яка, у свою чергу, визначалася її якістю.
Проте відомо, що податкові ставки залишалися незмінними навіть у неврожайні роки і в тих випадках, коли ворожі війська спустошували поля.
В якнайдавніших державах германців (наприклад, в державі франків) фінанси не були налагоджені, державні доходи не відділялися часто від особистих доходів короля, були випадкові, але все-таки існували. Були введені податки у вигляді дані і мит, час від часу збиралися на користь держави контрибуції. Все це указує на крайню слабкість податкової системи, але припускає її наявність.
У 843 р. держава франків розпалася на три частини: королівство Францію, королівство Німеччину і королівство Італію (разом з Лотарингією). В першому королівстві (Франція) було три королі, з яких кожний володів лише частиною території і боровся один з одним. Через 45 років замість трьох основних королівств виявилося вже сім. Дроблення держави цим не закінчилося. Найбільші землевласники — феодали першого порядку (герцоги, дюки, графи) не тільки вивільнялися з-під влади королів, але й вимагали нових, виняткових прав, що ставили їх в майже незалежне від королів положення. Одним з найбільш яскравих виявів такої незалежності був “імунітет” — відмова короля від втручання в дії крупного землевласника, оскільки він розпоряджався в межах належної йому території.
“Імунітет” міг бути повним, але міг бути і частковим, якщо король добровільно відмовлявся тільки від деяких своїх прав, наприклад, від права збору податків, поступаючись цим правом феодалу в якості “лена” — подарували — на певних умовах.
В одній з хронік 604 р., складеній в Бургундії, що входила в склад Франкськї держави, записано: “Щоб Бертольд швидше знайшов свою смерть, його послали у (визначені) краї і міста (королівства) з дорученням... стягати податки”.
Сучасники добре розуміли, про що йдеться. Бертольд, мажордом і один з могутніх людей в державі, якою правив король Теодоріх, нажив собі ворогів в особі королеви Брупгильди і її улюбленця. Бажаючи прибрати мажордома з свого шляху, самій не вдаючись до сили, вона нібито вимусила короля, як вважає хроніст, використовувати своє право оподаткування і руками Бертольда збирати податі.
У франкській податковій системі багато в чому простежується спадкоємність римської практики, особливо в назвах і позначеннях. Такими поняттями, як tributum census або functio іменуються податки і податі як в піздньоантичній римській провінції, так і у Франкській державі раннього середньовіччя. Такі найважливіші види податків, як поземельний податок і подушна подать також були відомі ще з часів римлян, їх же стягували і у Франкській державі.
Поземельний податок стягували звичайно в грошовій формі, рідше — в натуральній, причому, за свідченням сучасників епохи королів династії Меровіпгов, платники податків були зацікавлені в перетворенні натуральних зобов'язань в грошові вимоги. Для підтримки авторитету своїх ухвал, а також для збільшення доходів феодали пильно стежили за виконанням своїх ухвал і карали за кожне їх порушення. Феодали встановили відповідальність общин за провину окремих осіб. При розкладці оброку, при визначенні величини панщини кругова порука забезпечувала феодалу своєчасне виконання повинностей.
Зі всіх феодальних доходів судові були найзначнішими. Дохід приносили мита, штрафи, конфіскації. Мита стягалися не завжди з винного: якщо сторони мирилися, не чекаючи судового засідання, вони повинні були обидві платити судові мита.
При існуючій системі штрафів, викупів, конфіскацій королі і їх представники на місцях не тільки нічого не втрачали від злочинів, але нжжддавіть був встановлений, як помітив один французький історик “своєрідний державний податок за злочин, що дає величезний дохід, який аніскільки не зменшувався з часом”.
У 1147 р. у відповідь на відвоювання мусульманами Едесси в 1144 р. був проголошений Хрестовий похід, в якому вперше взяли участь королі. Також вперше в ході його підготовки король Франції Людовик VII зробив спробу підтримати задум додатковими податками.
Перший указ про стягування загального додаткового податку на користь держав хрестоносців був виданий в 1166 р. англійським королем Генріхом II і французьким королем Людовиком VII. Указ Генріха II свідчить: Для захисту і підтримки церкви і земель на Сході кожний житель короля Генріха зобов'язаний в поточному 1166 році з кожного виду рухомого майна, нехай це золото або срібло, виключаючи коштовні камені, або тварини і монети, або що-небудь інше, окрім парадного одягу, рівно як і доходів, вносити по 2 пфеніги з кожного фунта, а в подальші 4 роки — по 1 пфенігу з кожного фунта. Те ж саме йому належить робити і відносно оброблюваних угідь і виноградників з таким розрахунком, щоб не включалися понесені на їх обробку витрати. Ті ж суми він повинен внести з своїх вимог, борг по яких він сподівається отримати. Хто має будинок, але не володіє рухомим майном вартістю 1 фунт, віддає 1 пфеніг. Хто не володіє рухомим майном вартістю 1 фунт, але займається торгівлею або ремеслом, віддає 1 пфеніг. Податок сплачується протягом 14 днів по настанні релігії (1 жовтня). В англійських міських церквах та в усіх сільськіх церквах встановлюється ковчег (кухоль для пожертвувань), в який кожний після того, як приніс присяги і після ретельного підрахунку вартості свого майна, кидає по совісті те, що він зобов'язаний сплатити відповідно до встановленого порядку. Ухилення від сплати карається відлученням від церкви. У ковчега три ключі: один — в священика, два — в особливо добросовісних прихожан. Складальники та інші довірені свідки зобов'язані доставити зібрані в селах гроші до свята всіх святих (1 листопада) в резиденцію єпископа. Після цього їх збирають далі в місцях, визначених архієпископами і єпископами. Всім, хто платить сумлінно, відпускається третина гріхів.
У 1185 р. французький і англійський король оголосили (вже не вперше) про стягування податку для надання підтримки державам хрестоносців, який проте так і не був зібраний. В указі Генріха II, датованому кінцем січня 1188 р., говориться: Тому, хто бере хрест, будь він духовною або світською особою, по папському розпорядженню і через всемогутність Господа і святих Петра і Павла відпускаються всі гріхи, в яких він покаявся. Ті ж, хто не бере участь в поході, як духовні, так і світські особи, зобов'язані платити десяту частину доходів поточного року з рухомості і всього майна в золоті, сріблі й іншій формі. Виключаються з цього в духовних осіб одяг, книги; в духовних і світських — коштовні камені; в лицарів — коні, зброя і одяг, призначені для особистого користування. Всі духовні особи, лицарі і слуги, виступаючі в похід, одержують в свою користь десятину з своїх земель і земель своїх людей, самі ж не платять нічого. Городяни і селяни, що узяли хрест без дозволу своїх панів, зобов'язані проте платити десятину...
В зборі податків, як і взагалі в грошових справах, Генріх II був нещадний. У XIII ст. введення і стягування податків на фінансування хрестових походів узяло на себе папство.
Першим англійцем, який зважився сказати королю “ні”, був Святим Х'ю (1140р.—1200р.) з Лінкольна (Англія). Він відмовився платити податки Річарду Левове Серце і тому залишився в історії.
Флоренція, що налічує 90 тисяч жителів і мала в своєму розпорядженні найбільш розвинуту в Європі суконну промисловість, за твердженням економістів-істориків, ніяк не могла вважатися податковим раєм. Міські доходи від комунальних земель, конфіскованого майна вигнаних супротивників режиму, міських монополій, перш за все від вельми прибуткових монополій на продаж солі, від використовування міських “інструментів” (податки, що стягувалися з тих, що ввозяться в місто товарів, ринкові мита, збори за хропіння вантажів на березі ріки, складські мита, дорожні збори) і, нарешті, від численних штрафів, передбачених міським кримінальним правом, доповнювалися з середини XIII ст. масою непрямих, а також прямих зборів. Серед непрямих податків найвидніше місце займали промисловий податок і податок з обороту. Оподатковувалося саме відкриття ремісничої майстерні. Власники магазинів платили свого роду вітринний податок і ще один — за установку украй необхідної в сонячний літній час маркізи. Сумнівну роль грали міські примусові позики, що зачіпають практично кожного жителя.
Податки у виробництві і торгівлі харчовими продуктами і предметами споживання виступали в основному у вигляді податку з обороту, який можна було перекласти прямо на споживача. Частка податків в (кінцевому результаті) постійно підвищувалася. Для продовольчих товарів відповідний податок складав 1,5% прибутку з обороту. Інші ремесла оподатковувалися у розмірі 2,5%. Говорили, що “у Флоренції за все, окрім повітря і води, потрібно платити збори”.
Збір податків і мит на користь феодалів проводився уповноваженими — “міністеріалами”. Частіше всього міністеріалами були дрібні васали, які проживали в даному місті, або інші вільні землевласники, що мали свої маєтки в межах міської межі. Але були серед міністеріалів і дворові великих феодалів, і раби, відпущені на свободу. За послуги, які міністеріали приносили феодалам, вони одержували землю і звільнялися від всяких повинностей.
Феодальним містом в Західній Європі XII ст. управляв сеньйор, який був або світською, або духовною особою. Форма міського управління, судячи з історичних документів, що збереглися, була не у всіх містах однакова, частіше всього на чолі міського управління стояла група чиновників-міністеріалів, що призначалися сеньйором. В місті Страсбурзі, наприклад, в кінці XII ст. на чолі міського управління стояли чотири посадовці, що призначалися єпископом (сеньйором міста): шультхейс — розбирає злочини; бургграф — міський начальник; митник — митний складальник; начальник монети.
Збір непрямих податків здійснювався не державою, а великою кількістю відкупників. Місто пропонувало свої 73 групи по податку з обороту до продажу на свого роду відкритих торгах і передавало кожну групу після формальної перевірки на доброчесність тому або тим, хто пропонував найвищу ціну. Переваги такої процедури для міста полягали в швидкому отриманні оцінної суми податку. Для відкупника податків перевага полягала в тім, що, крім прибутку від відсотків, оскільки сума арендної платні розглядалася як позики, він придбавав можливість одержувати також прибуток на різниці між оцінною вартістю податку і реальною величиною податкових надходжень. Зразком різноманіття та “тоталітарного” характеру податків в місті Кельні служить оподаткування кельнського пива в період між 1370 і 1513рр. В податкових розписах того часу зафіксовано шість різних форм податків і, за невеликими виключеннями, така ж кількість нарахувань, що підвищують ціни на пиво. Наприклад, місто стягує виробничий податок — “пивний пфеніг”, запрошує вносити гроші в казну споживача, який з 1414р. платить “бюргерський солодовий пфеніг”. Правда, ставка його була нижчою за ставку введеного тоді ж “солодового пфеніга пивовара», який стягувався з пивоварів-професіоналів. Схитрувати, купуючи імпортне пиво, одночасно будучи торговцем і споживачем, не вдавалося: місто вимагало внесення імпортного мита, яке звичайно виявлялося вище за податок на міське пиво. На червоне пиво в 1471 р. ввели спеціальний акциз (Keuteakzise).
“Вам, дотепникам, дозвільним і капризним
Досить знущатися над акцизним.” — писав шотландський поет Роберт Бернс.
В Швеції облік податків ведеться з XVI ст., з часів вікінгів. І всі відомості про податкоплатників тієї пори збереглися в архівах цього одного з найстаріших королівств світу до сьогоднішнього дня.
Існували так звані весільні мита, які серви повинні були платити своїм панам. Ці мита зв'язуються з феодальним правом першої ночі (jus primae noctis), тобто грошовий викуп цього права.
Коли обидва наречених належали одному пану, мито називалося “maritagium” “manage”. Коли ж чоловік і дружина належали різним панам, мито називалося “forismaritagium” (буквально — “позашлюбне”), звідки французький термін “formariage”. Це “позашлюбне” мито було звичайно вищим простого “шлюбного”, оскільки відхід жінки з маєтку унаслідок шлюбу з чужим сервом завдавав збитку пану. Спочатку мито forismaritagium було досить високе, але з кінця XII ст. воно знизилося і не перевищувало 5 су.
Шлюбні мита були поширені не тільки у Франції, а і в Росії в питомий час і пізніше, і в Німеччині у феодальний час, де вони позначалися німецьким словом Bumede, відповідним латинському maritagium, проте значення якого не зовсім ясно, тільки припущення.
ТЕМА 5. ФОРМУВАННЯ ГРОШОВО-ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
5.1. Вплив іноземних грошових систем на формування грошового обігу в Давньоруській державі.
5.2. Виникнення та еволюція гривні.
5.3. Зародження кредитно-банківських відносин у Київській Русі.
5.4. Податкова система Київської Русі.
Київська Русь – перша українська держава. Про це свідчить величезна кількість історичних, археологічних, лінгвістичних, етнографічних, антропологічних даних. Розвиток і функціонування держави великою мірою визначалися товарно-грошовими відносинами, станом внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Це, у свою чергу, значно залежало від ефективності та якості грошово-кредитної системи, яка була необхідним елементом товарної економіки і економічно-торговельних стосунків з іншими державами.
Усе це в сукупності стимулювало появу і розвиток національної валюти у вигляді гривні, виникнення якої було об’єктивною необхідністю. Цей факт фіксують дослідники давньоукраїнської господарської історії. Незважаючи на це, грошова система, кредитні відносини, зародження банківництва в Київській Русі досі належно не вивчені, що створювало певні труднощі при розкритті окресленої проблеми.
5.1. Вплив іноземних грошових систем на формування грошового обігу в Давньоруській державі
Згідно з твердженням окремих дослідників, обмін на українських землях тривалий час здійснювався за допомоги іноземних грошей, які, до речі, нерідко переробляли на прикраси. Крім того, можна було скористатися натурообміном, тобто своєрідним бартером, якщо казати сучасною мовою. В Київській Русі природа була дуже щедрою і люди завжди знаходили еквівалент для обміну, якщо хотіли придбати якесь благо на внутрішньому ринку чи в іноземців-купців.
Одначе шкури, зерно, хутро, віск та інші продукти не могли довго бути засобом обігу, бо їм властиві всі вади й незручності, які виникають в обмінних відносинах на натурально-речовій основі. Натуральні розрахунки поступово витручувалися грошовими одиницями. Так, учені вважають, що арабські дирхеми майже два століття користувалися довірою у слов'ян-українців.
Дирхем — срібна арабська монета, запроваджена наприкінці VII ст. (близько 692—696 рр.). Початкова маса дирхема — 3,9 г, вартість — 1/10 динара. Згідно з каноном ісламу на монеті не було зображень. Ці монети часто називали куфічними — від особливого виду письма, яке виникло в містах аль-Куфі та аль-Басра наприконці VII ст.
Значні масштаби карбування та висока якість дирхема сприяли тому, що ця монета швидко поширилася на всій території Арабського халіфату від Індії та Басри аж до Іспанії. Висока якість, значна тривалість періоду карбування зумовили наявність великоії кількості різновидів дирхемів. Вони різнилися формою, зовнішнім оформленням, масою та пробою металу. В середньому маса дирхема у X ст. становила близько 3 г., але траплялися монети діаметром 38—45 мм і масою понад 11 г.
Рис. 5.1. Срібна арабська монета - дирхем
Період найбільшого поширення дирхемів на території Західної, Східної та Північної Європи – початок IX — середина X ст.
Крім арабських, на давньоруські землі надходили візантійські та західноевропейські монети. Саме візантійські соліди стали прототипами для майбутніх монет руських князів. Дослідники вважають, що в той час, коли номізми (соліди) обслуговували лише міжнародну торгівлю, інші візантійські гроші (срібні міліарисії та мідні фоліси) мали обіг на внутрішньому ринку Київської Русі.
На Кубані виникає Тмутараканське князівство, що підкорялося Київської Русі. З другої половини X ст. це князівство починає випускати мідні і срібні імітації візантійських міліарисіїв.
Рис. 5.2. Монета Тмутараканського князівства
Найпізніше, аж в XI ст., на територию Давньоруської держави почали потрапляти західноевропейські денари. Серед них були мідні пфеніги, англосаксонські пенні, угорські та чеські денарії. На початку XII ст. їхнє надходження на Русь припинилося, що пояснюеться зниженням їхньої якості, а отже, й небажанням пріймати їх як платіж за торговельними угодами. Слід зазначити, що ареалом поширення західноєвропейських денарів були регіони Північної та Північно-Східної Русі, тоді як у південно-західній частині їх майже не було.
Використання іноземних монет у грошовому обігу Київської Русі свідчить про те, що господарство на українських землях розвивалося в системі взаємодії багатьох країн.
Зрозуміло, що в умовах посилення дії доцентрових сил, зміцнення державницьких тенденцій окремих народів виникала потреба в національній грошовій одиниці. Це стосується й Давньої України часів Київської Русі, економічна потуга якої вимагала зміцнення грошової системи у властивій їй формі.
5.2. Виникнення та еволюція гривні
Занепад іноземних грошей знаменував фінал першого етапу формування старовинної грошової системи Київської Русі. Поки дирхеми ще остаточно не вийшли з обігу, постало питання карбування власної грошової одиниці. Перші давньоруські монети з’явилися наприкінці Х – на початку XI століть. Зразком слугували візантійські монети – золоті соліди Василя II та Константина VII.
Варто зазначити, що Київська Русь мала досить суттєве значення у налагодженні торговельних зв’язків між Візантією та Західною Європою, виступаючи надійним посередником і водночас учасником ринкових процесів. Торгівля чітко регламентувалася угодами між давньоруськими князями та візантійськими імператорами, мала позитивне сальдо, тому й приносила чималі доходи у князівську скарбницю.
Потреба у власних грошах ставала дедалі очевиднішою. І їх почали карбувати при дворі Володимира Святославовича. Перші грошові знаки нарекли златниками, трохи згодом з’явилися срібляники (кілька типів). На жаль, ні златники, ні срібляники не виправдали покладених на них надій через низьку якість металу, з якого карбували монети, та через недосконалість виробничої бази. До того ж населення, що користувалося при розрахунках дзвінкою монетою, з невідомих причин було не в захваті від неї. Тому златники та срібляники карбували протягом приблизно 25–30 років.
Однак випуск їх був знаменним. Вони символізували суверенність давньоруської держави. Слід віддати належне майстрам-карбувальникам, які оздоблювали монети оригінальними декларативними написами на зразок "Володимир на столі (себто на престолі), а се его серебро (або злато)" – тобто гроші.
Отже, власне монетне господарство Київської Русі, так і не ставши на ноги, почало занепадати. Літописні свідчення донесли до нас назви грошей: куна, ногата, резана, вевериця, – аж поки всі ті назви не акумулювалися в єдиному грошово-розрахунковому понятті – гривня. З кінця ХІ століття вона забезпечується зливками срібла, або так званими монетними гривнями. Гроші були не лише розрахунковою одиницею, а й засобом накопичення.
Є припущення, що назва "гривня" походить віл прикраси (гривни), яку виготовляли із заліза, бронзи, срібла, рідше із золота і яка мала форму обруча (рис.5.3). Зазвичай його носили на шиї (на "загривку"). Гривна вважалася предметом розкоші, і тому дозволити собі її мати могли люди високого достатку, причому обох статей: прикрасу полюбляли як чоловіки, так і жінки. От чому гривна була відмінною ознакою князівської дружини, свідчила про приналежність до вищої знаті.
Рис.5.3. Гривна — золота прикраса
За іншою версією, гривня спершу означала голову худоби (гриву), що виконувала роль еквівалента в процесі обміну. Ця версія не позбавлена сенсу. Вона акцентує увагу на генетичності розвитку грошової одиниці, в ролі якої тривалий час виступала худоба. Перехід від натуральних грошей до карбованих грошових одиниць був закономірним та об'єктивним процесом, що відбувався не тільки в Давній Україні, а й в інших країнах.
З плином часу слово "гривня" втратило первинне значення і набуло іншого смислу, що відповідав певній вазі – вмісту цінного металу (срібла). Завдяки цьому вона й отримала назву – вагова. Вагова гривня важила 96 золотників (1 зол. – 4,266 г) і відповідала приблизно 1 фунту. Стандартом для гривні слугувала фіксована вага дирхеми: певна кількість однакових монет важила 49,25 г. Це спричинило появу рахунку монет на штуки (тобто число).
Зауважимо, що наші пращури були непоганими математиками і впевнено орієнтувалися у зміні назв і тогочасних валютних курсів. Ось що пише у нумізматичному словнику про гривню його автор-укладач В.В.Зварич: "Гривня, що складалася з певної кількості монет, називалася гривнею кун (грошово-рахункова одиниця). Гривня срібла (вагова) і гривня кун (рахункова) стали на Русі платіжно-грошовими поняттями. Спочатку їхня вага була однаковою. Та згодом, унаслідок нестабільної ваги імпортованих монет, а також еволюції гривні як одиниці ваги, гривня срібла стала дорівнювати декільком гривням кун. У XII столітті гривня срібла (майже 204 г) за цінністю дорівнювала вже чотирьом гривням куп (1 гривня кун – майже 51 г). Гривня кун відповідала певній кількості платіжних одиниць (монет). У XI столітті гривня кун дорівнювала 20 ногатам (грошова одиниця, разом із гривнею та резаною становила кунно-грошову систему Стародавньої Русі, вага її – майже 2,5 г), 25 кунам, 50 резанам (одна з грошових монет Київської Русі). Коли назву "куна" отримав дирхем, що був еквівалентом шкурки куниці, то еквівалент частини (відрізка) гривні кун назвали резаною. Гривня кун протягом століття зменшилася вдвічі".
Мабуть, наші пращури таки були оригіналами, інакше як же пояснити їхнє прагнення надати гривні незвичайної форми, а саме – шестикутної, та ще й вагою майже 140–160 г. Ці гривні, що виготовлялися у Києві з XI до 40-х років XIII століття, були в обігу переважно на південно-західних землях. Учені висловлюють припущення, що, можливо, ці гривні виготовлялися не лише у Києві. Такі собі грошенята відтягали будь-яку кишеню. Та це не турбувало ні продавців, ні покупців, гривню з успіхом використовували не тільки як платіжний засіб, а ще й накопичували про всяк випадок. Можна дійти висновку, що прадавні слов’яни вірили у свою грошову одиницю і довіряли їй.
Рис. 5.4. Київська гривня
Поряд із київськими гривнями в обігу були новгородські (за місцем їх знаходження) у вигляді срібних брусків (от коли прислужилися срібні арабські дирхеми, що їх завбачно заощаджували). Кожен такий гріш "тягнув" на 200-204 г.
Гривні всіх типів відливались у відкритих формах. Ознакою цього для київських зливків був невеликий горбик на лицевому боці. І крім того, гривня була вкрита невеликими тріснутими пухирцями, і що свідчить про вигоряння під час плавлення домішок у сріблі.
У Новгороді під час археологічних досліджень було знайдено і форми і «ложки» для розливання рідкого срібла, ємність яких точно відповідала майбутній вазі гривні. Виготовляючи велику партію, майстри розтоплювали метал, розливали його у відкриті форми, а ії решту срібла повертали власникові. Якщо відливалося кілька зливків, вага срібла могла дозуватися ще перед топленням. Передбачаючи втрату певної частки металу в розплавці, майстри позначали ії поперечними нарізами.
Була ще чернігівська гривня, що пропорціями нагадувала київську, щоправда, була важчою за неї.
Крім названих вище, було знайдено човноподібні гривні з повздовжнім нарізом, які дістали назву татарських. За вагою вони відповідають новгородським, але датуються лише XIV ст. Учені вважають, що вони використовувалися для розрахунків із монголо-татарами.
Ще один вид монетних гривень, названих за місцем їх знахідок литовськими, не був поширений на українських землях. Виготовлені у формі паличок із широкими поперечними прим'ятинами, вони важили близько 100 г. Литовські монетні зливки використовувалися в обігу з кінця XIII до XV ст.
Безперечно, що такі зливки-важковики вирізнялися не лише солідною вагою, а й були недоступні для бідних людей через високу цінність. Дозволити собі таку розкіш могли найбагатші люди в державі, у чиїх руках акумулювалися значні цінності. Розраховувалися зливками за дуже дорогі товари.
Те, що могли собі дозволити князь і його оточення, було недоступним для пересічного люду. В торговельних відносинах знову активізувалися товарообмінні операції. Щоб підсилити останні, на ринок було викинуто, говорячи сучасною мовою, товаро-гроші: намистини, шиферні прясла та черепашки-каурі (відомо кілька таких скарбів, що їх закопували на території Київської Русі). Такими замінниками грошей без перешкод розраховувалися під час купівлі-продажу.
І гривні-зливки, і грошові сурогати були характерними ознаками "безмонетного періоду", що припадає на XII, XIII та частково XIV століття.
Так тривало доти, аж доки монети знову не з’явилися в обігу. Монетний ренесанс розпочався у другій половині XIV століття. Цьому процесові сприяв розвиток зовнішніх і внутрішніх ринкових відносин, стабільність яких мала забезпечуватися власною грошового одиницею. Монети, самостійне карбування яких почалося у другій половині XIV століття, були не лише видозмінені, а й отримали інші назви: гроші, квартики, динарії, напівгрошовики тощо.
5.3. Зародження кредитних відносин у Київській Русі
У Київській Русі кредит існував нарівні з готівковими грошима, але не набув значного поширення. В ті часи відсотки мали назву рези, рости, лихва, взвиття. З давніх часів у русичів існував звичай давати речі в поклажу, тобто на зберігання, та брати відсотки з грошей та речей, що позичаються, а також гроші в куплю чи в гостьбу, тобто для торгових обо ротів. Сформовані традиції і звичаї русичів були вироблені потребами життя. Згодом вони набули статусу законодавства, що містило певні пра вила (вимоги) до кредитної діяльності в економіці Київської Русі. Зве дення законів, що формувало та регулювало систему майнових відносин, мало назву Руська правда. Руська правда поповнювалась з часом нови ми вимогами щодо правил надання кредиту.
У первісному списку Руської правди Ярослава Мудрого 1019 р. були визначені три правила щодо позики майна під відсотки:
1) договір про віддачу майна із прибутку чи грошей із відсотків мав укладатися при свідках, тобто здійснення купецьких угод потребувало свідків (послухів);
2) якщо борг становив більше 3 гривень і при укладенні договору не бу ло поставлено свідків, а борг не повертався, неправомірно було вимагати його повернення.
3) якщо свідки під присягою показували на ко ристь позивача, то він міг стягувати борг згідно з умовами договору.
Також ці статті містили вимоги до розмірів відсотків. Відсотки передбачалися трьох видів. Найменший за терміном — місячний відсоток — дозволялось брати на невелику кількість днів, тобто гроші давались на короткий строк. Наступним за терміном був третной рез, він дозволявся при запозиченні капіталу на рік, при цьому місячний відсо ток скасовувався. Останнім видом відсотка був річний рез, він був мен шим за третной рез і брався у разі запозичення грошей більше, ніж на два роки.
Також перша редакція Руської правди містила такі правила надан ня кредиту:
2) торговець, що був вин ний у розтраті чужого майна, взятого в кредит "за своїм безумством", міг позбутися свого майна.
На початку XII ст. у зв'язку з розвитком торгівлі та виробництва зро сла потреба в кредитних ресурсах. У цей період гривня була головним засобом розрахунків у Київській Русі. В деяких випадках відсотки були значними і мали назву лихва. Київський князь Святополк на початку XII ст. в Києві продавав від себе за високою ціною хліб та сіль. Також він надав євреям велику свободу в лихварській діяльності. Останні отримували великі прибутки з позичання та стягування боргу з русичів.
Коли Володимир Мономах посів київський престол, він обмежив свавільні рости та вніс до положень Руської правди зміни.
Окрім кредитних відносин та правил, що їх регулювали, в Київській Русі вже існували в початковому вигляді банківські установи.
Руську правду в різних місцевостях Київської Русі доповнювали власні законодавчі правила. Так, Псковська Судна грамота — законодавча пам'ятка XII ст. — велику увагу приділяла питанням кредиту та трактувала договір позики і питання про відсотки набагато ширше, ніж Руська правда. В ній містилися правила застави як рухомого, так і нерухомого майна (землі, води, дворів). Також псковське право передбачало спеціальні записи, що кредитор мав офіційно вести, та боргові розписки, векселі.
Особливих рис набуло регулювання кредитної діяльності в часи Київської Русі між новгородцями і німцями, зокрема, торгівля між ними регулювалась торговими договорами — перший 1189 — 1199 рр., другий 1257 — 1263 рр. Німецькі купці влаштовували особливі двори, де вони могли дотримуватися своїх звичаїв та почувалися в безпеці. Економіч но та соціальне життя німців всередині німецького двора регулювалося особливими постановами, які затверджувало Союзне ганзейське купец тво. Ганзейський союз забороняв своїм членам давати попики русичам чи брати у них в борг. Це робилося з метою, щоб торгівля в Новгороді не виходила з рук німців. Але і для новгородців німецька торгівля була вигідною, і вони дотримувались німецьких правил ведення спільних справ. У пізніші часи, на початку XIV ст., розвитку кредитних відносин між руськими новгородцями та німцями заважали часті випадки неповернення новгородцями боргів та підробка поставлених ними товарів (хутро, віск). Через це в договорах між руськими областями та з іноземцями містилася умова: "за поручника, за боржника не стояти, але видати їх по ісправє". Ці дані свідчать про розвинуту кредитну діяльність і про необхідність ре гулювання її.
У ХІІІ ст. з розвитком торгівлі в балтійський містах виникають кре дитні відносини між русичами та балтійцям.
Кредитні відносини настільки поширились серед населення, що виникла необхідність формувати законодавчі вимоги до проведення кредитних операцій. Наведені вище факти свідчать про існування елементів регулювання кредитної діяльності в Київський Русі.
Після татарської навали середини XIII ст. економічне життя Київської Русі погіршилося. Татарам треба було сплачувати значні збори, для чого народ вдавався до позик під великі відсотки, але, не маючи можливості їх сплатити та повернути борг, потрапляв у рабство. У XIV ст. в Київській Русі зберігся стародавній звичай брати в борг у князів. Монастирі та приватні особи давали гроші в позику під заставу маєтків з умовою викупу у встанов лений термін.
5.4. Податкова система Київської Русі
Основним джерелом доходів князівської скарбниці була данина. Це по суті справи спочатку нерегулярний, а потім усе більше систематичний прямий податок. Князь Олег (?-912), затвердившись у Києві, зайнявся встановленням данини з підвладних племен. Як повідомляє історик С.М. Соловйов, «деякі платили хутрами з диму, або населеного житла, деякі по шлягу від рала». Під шлягом, видимо, варто розуміти іноземні, головним чином, арабські, металеві монети, що оберталися тоді на Русі. «Від рала» - тобто із плуга або сохи.
Князь Олег установив данини ільменським слов'янам, кривичам і мері. У 883 р. він скорив древлян і наклав данину: по чорній куниці з житла. У наступному році, перемігши дніпровських жителів півночі, зажадав з них данину легку. Легкість обкладання переслідувала політичні мети, що далеко йдуть. Жителі півночі, що раніше платили данину хазарам, не зробили сильного опору дружині Олега. Це обкладання виявилося для них легше, ніж у часи залежності від хазар. Про це довідалися радимичі, що жили на берегах ріки Сожи, і без опору стали сплачувати данину київському князеві, щоб захистив їх від хазар. Останнім вони платили по два шляга від рала, а тепер стали платити по одному шлягу.
Тоді ж з'являються відомості про російську гривню. Населення Новгорода було зобов'язано щорічно платити князеві 300 гривень. Це був цільовий збір на утримання найманої дружини для оборони північних границь. Гривнею називався злиток срібла різної форми, звичайно довгастої, що служив найбільшим міновим знаком на Русі аж до XIV ст.
Данина стягувалася двома способами: повозом, коли вона привозилася в Київ, і полюддям, коли князі або князівські дружини самі їздили за нею.
Одна з таких поїздок до древлян сумно закінчилася для спадкоємця Олега князя Ігоря (?-945). За свідченням Н.М. Карамзина, Ігор забув, що помірність є чеснота влади, і обтяжив древлян тяжким податком. А одержавши його, повернувся вимагати нової данини. Древляни не стерпіли «подвійного оподатковування», і князь був убитий.
Відомо, в Давній Русі було й поземельне обкладання. Непряме оподатковування існувало у формі торговельних і судових мит. Мито «миті» стягувалося за провезення товарів через гірські застави, мито «перевезення» - за перевезення через ріку, мито «вітальня» - за право мати склади, «торговельне» мито - за право влаштовувати ринки. Мита «вага» й «міра» установлювалися відповідно за зважування й вимір товарів, що було в ті роки досить складною справою.
Судове мито «вира» стягувалося за вбивство, «продаж» - штраф за інші злочини. Судові мита становили звичайно від 5 до 80 гривень. Наприклад, за вбивство чужого холопа безвинно вбивця платив панові ціну вбитого у відшкодування витків, а князеві - мито 12 гривень. Якщо вбивця зник, то виру платили жителі округу, верви, де було зроблене вбивство. Обов'язок верви схопити вбивцю або платити за нього виру сприяв розкриттю злочинів, запобіганню ворожнечі, сварок, бійок. Суспільну виру не платили у випадку вбивства при розбійному нападі. Виникнувши як звичай, ці порядки були узаконені в Руській Правді князя Ярослава Мудрого (к. 978 – 1054рр.).
Тести для перевірки знань студентів до модуля 1
1. Гроші виникли внаслідок поділу праці, інтенсифікації ремесла і торгівлі:
а) так;
б) ні.
2. Первинною формою банківництва виступало лихварство:
а) так;
б) ні.
3. Основними грошовими одиницями Стародавньої Греції були:
а) халк;
б) драхма;
в) обол;
г) лепта;
д) динарій.
4. Найбільш розвинутою монетною системою Стародавньої Греції була:
а) аттична;
б) фокейська;
в) перська.
5. Які монетні системи засновувалися на золоті та електрі:
а) мілетська;
б) фокейська;
в) перська;
г) евбейська.
6. Які кредити надавалися трапезитами:
а) кредити під заставу рухомого і нерухомого майна;
б)морські позики;
в) немає правильної відповіді.
7. Державними банками в Стародавній Греції були:
а) храми;
б) бані;
в) кузні.
8. Залучені вклади грецькі трапезити використовували в обороті для надання позик і кредитів:
а) так;
б) ні.
9. Держава не втручалася в діяльність трапез:
а) так;
б) ні.
10. Середній відсоток за кредитами грецьких банків складав:
а) 10%;
б) 12%;
в) 5%.
11. Банкіри та їх клієнти у Стародавній Греції були повністю захищені юридично:
а) так;
б) ні.
12. Які два типи монетних систем розрізнялися в Стародавній Греції:
а) системи, побудовані на драхмі;
б) системи, побудовані на статері;
в) системи, побудовані на динарі;
г) немає правильної відповіді.
13. Найбільш розвинутою системою Стародавньої Греції була:
а) аттична;
б) фокейська;
в) перська;
г) немає правильної відповіді.
14. Кожна грецька монета містила з одного боку емблему відповідного полісу з іншого номінал.
а) так;
б) ні.
15. Діловий центр грецького полісу називався:
а) алаге;
б) агора;
в) бона;
г) немає правильної відповіді.
16. Плата за обмін монет в давньогрецькій трапезі називалась:
а) алаге;
б) агора;
в) бона;
г) немає правильної відповіді.
17. Перші грецькі трапези виникли:
а) у 250 р. до н. е;
б) у 420 р. до н. е;
в) у 520 р. до н. е;
г) немає правильної відповіді.
18. Система зберігання грошей в храмах називалася:
а) депозит;
б) “економіка горщиків”;
в) депозит до запитання;
г) немає правильної відповіді.
19. Храми-банки використовували залучені кошти для фінансування торгівлі:
а) так;
б) ні.
20. Перші грецькі банкіри за походженням були заможними сеньйорами:
а) так;
б) ні.
21. Діяльність трапез почали вважати почесним заняттям:
а) з ІІІ ст. до н.е.;
б) з 520 р. н.е.;
в) немає правильної відповіді.
22. Римські банкіри до спеціалізації на певних операціях називалися менсаріями:
а) так;
б) ні.
23. У результаті спеціалізації на певних операціях римські менсарії переділилися на нумуляріїв та аргентарїв:
а) так;
б) ні.
24. Рабство за борги було відмінено у:
а) 326 р. до н. е. ;
б) 443 р. до н. е. ;
в) 263 р. до н. е. .
г) немає правильної відповіді.
25. Перша римська монета мала назву:
а) обол;
б) ас;
в) халк.
26. Карбування монет в Стародавньому Римі почалося у:
а) 326 р. до н. е. ;
б) 269 р. до н. е. ;
в) 963 р. до н. е.
28. В основі монетної справи Стародавнього Риму лежав:
а) халк;
б) драхма;
в) фунт;
г) лепта.
28. Ухвала рішення про карбування монет у Стародавньому Римі було привілеєм сенату і спеціальної колегії:
а) так;
б) ні.
29. Вміст срібла в римських монетах віддзеркалював стан економіки в той час, коли вони карбувалися:
а) так;
б) ні.
30. У діяльність римських банкірів держава не втручалася:
а) так;
б) ні.
31. Характерними ознаками ведення банківської справи Стародавнього Риму були високий рівень організації діловодства та детальна правова регламентація банківських операцій:
а) так;
б) ні.
32. Перші етруські монети карбувалися:
а) із золота та бронзи;
б) із золота, бронзи та електру;
в) із золота, бронзи, срібла та міді;
г) немає правильної відповіді.
33. Основними монетними номіналами Ст. Риму були:
а) срібний сестерцій;
б) бронзовий ас;
в) денарій;
г) золотий халк.
34. Римська імперія не мала торгових відносин за межами своєї території:
а) так;
б) ні.
35. Монетне виробництво Ст. Риму могло бути предметом викупу:
а) так;
б) ні.
36. Міністр фінансів Ст. Риму називався :
а) аурес;
б) прокуратор;
в) перфект;
г) немає правильної відповіді.
37. Форми позивних жалоб були опубліковані:
а) у 304 р. до. н. е.;
б) у 326 р. до. н. е.;
в) у 403 р. до. н. е.;
г) немає правильної відповіді.
38. Документальне розпорядження у Ст. Римі мало назву:
а)раціонібус;
б) аурес;
в) хірографе;
г) немає правильної відповіді.
39. Аргентарії у містах об’єднувалися у колегії з солідарною відповідальністю:
а) так;
б) ні.
40. Чиновник, який контролював проведення цензу, не мав повноважень зменшувати податок:
а) так;
б) ні.
41. Податком зі спадщини обкладалися лише жителі провінцій:
а) так;
б) ні.
42. Державні фінансові органи безпосередньо стягували податки з громадян:
а) так;
б) ні.
43. Характерними особливостями варварського карбування монет є невеликі масштаби випуску дрібних монет та їх примітивне оформлення:
а) так;
б) ні.
44. Грошова реформа кінця VIII ст., проведена Карлом Великим, закріпила панування золотого монометалізму:
а) так;
б) ні.
45. У XIII-XIV ст. відновилася система біметалізму, в якій гріш був основною срібною, а флорин – основною золотою монетами:
а) так;
б) ні.
46. Як називалися англійські денарії:
а) пфенінги;
б) стерлінги;
в) пенні.
47. У XVI ст. церква відмовилася від встановлювання максимального розміру процентів за кредитами:
а) так;
б) ні.
48. Середній відсоток за морськими кредитами у XII ст. складав:
а) 70-80%;
б) 20-25%;
в) 5-10%.
49. При двосторонній коменді кредитор вносив 75% необхідної суми капіталу:
а) так;
б) ні.
50. У середньовічній Європі християнська релігія сприяла розвитку кредитних відносин:
а) так;
б) ні.
51. У IX ст. банківські операції переважно провадили торговельні доми, утворені в містах Північної Італії. Вони не тільки обслуговували внутрішній ринок, а й надавали кредити королям і великим феодалам у всіх європейських країнах від Італії до Англії:
а) так;
б) ні.
52. Венеціанські та генуезькі купці надавали перевагу фінансовій діяльності на внутрішньому ринку:
а) так;
б) ні.
53. Для банківської справи середньовічної Італії був характерним високий рівень розвитку безготівкових операцій:
а) так;
б) ні.
54. Вексельні операції чи безготівкові розрахунки були під жорстким контролем держави і чітко відмежовувалися від позичково-лихварської діяльності.
а) так;
б) ні.
55. Капітал торговельно-банківських компаній утворювався лише за рахунок депозитів, що вносилися жителями міста:
а) так;
б) ні.
56. Кошти депозитів на поточний рахунок не можна було використовувати для надання кредитів іншим клієнтам чи спрямовувати на фінансування торговельних угод:
а) так;
б) ні.
57. У XV ст. одним з найбільших в Європі став банк:
а) родини Луческо;
б) родини Медічі;
в) родини Берлусконі.
58. Німецькі філіали італійських торговельних домів підлягали суворому контролю та були зобов’язані публікувати свої баланси:
а) так;
б) ні.
59. У 1545 р. в Англії було встановлено максимальну ставку в розмірі:
а) 10% на рік;
б) 6 % на рік;
в) 25% на рік.
60. У 1614 р. венеціанське громадське товариство, головними операціями якого були платежі металевою монетою і паперами товариства, було назване:
а) побожним банком;
б) жиробанком;
в) ломбардом.
61. Джерелом коштів побожних банків були:
а) кошти монаха Барнабаса;
б) пожертвування;
в) строкові депозити.
62. Головним податком Візантії був:
а) аннона;
б) агора;
в) алаге.
63. Відмова короля від втручання в дії крупного землевласника мала назву:
а) “респект”;
б) “імунітет”;
в) “табу”.
64. Збір податків і мит на користь феодалів проводився:
а) уповноваженими — “міністеріалами”;
б) уповноваженими — “раціонібусами”;
в) уповноваженими — “цензорами”.
65. Збір непрямих податків здійснювався державою:
а) так;
б) ні.
66 Населення міст несло панщинну повинність:
а) так;
б) ні.
67. Основною монетою грошового господарства періоду розвиненого середньовіччя (середина VІІІ – кінець ХІІІ ст.) був:
а) флорин;
б) пфенінг;
в) денарій.
68. Основною монетою періоду великих грошових реформ в Європі (ХІІІ- ХІV ст.) був:
а) флорин;
б) грош;
в) денарій;
г) немає правильної відповіді.
69. Основною монетою часу стабілізації монетних відносин у країнах Західної Європи (ХV – початок ХVІ ст.) був:
а) флорин;
б) грош;
в) денарій;
г) немає правильної відповіді.
70. Як називалася срібна арабська монета, запроваджена наприкінці VII ст.:
а) дирхем;
б) динарий;
в) дукат.
71. Які монети стали прототипами для майбутніх монет руських князів:
а) дирхеми;
б) візантійські соліди;
в) дукати.
72. Господарство на українських землях розвивалося в системі замкнутої економіки:
а) так;
б) ні.
73. В основі грошової системи Київської Русі лежала монета:
а) дирхем;
б) солід;
в) гривня.
74. Лічильна гривня кун становила певну кількість монет:
а) так;
б) ні.
75. Які гривні перебували в обігу з кінця XI до XIII ст., були найбільш поширеними на територіях південної та південно-західної Русі:
а) київські;
б) новгородські;
в) литовські.
76. Які гривні перебували в обігу у XII—XV ст. і почали називатися рублями:
а) київські;
б) новгородські;
в) литовські.
77. Які гривні були перехідним типом від київських до новгородських:
а) чернігівські;
б) новгородські;
в) литовські.
78. Які гривні використовувалися для розрахунків із монголо-татарами:
а) татарські;
б) новгородські;
в) литовські.
80. Як за часів Київськоі Русі змінювалася назва грошей як економічної категорії:
а) гроші (денги), худоба (скот), куни, пенязі;
б) худоба (скот), куни, пенязі, гроші (денги);
в) куни, пенязі, худоба (скот), гроші (денги).
МОДУЛЬ 2. СТАНОВЛЕННЯ ГРОШОВОГО ОБІГУ І ФІНАНСІВ УКРАЇНИ ПІД ВПЛИВОМ КРАЇН – ЗАГАРБНИКІВ ТА ПІСЛЯ ОДЕРЖАННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
ТЕМА 6. ОСОБЛИВОСТІ ГРОШЕЙ ТА ФІНАНСІВ У ПЕРІОД ІСНУВАННЯ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
6.1. Основні риси грошового обігу в Україні у XIV – першій половині XVII ст.
6.2. Розвиток кредитних операцій на території Речі Посполитої.
6.3. Податки Польсько – Литовської держави.
Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству.
Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 p.) утворилася держава — Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 p. належали Московській державі, у 1618 p. були приєднані до Речі Посполитої. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої у першій половині XVII ст. характеризувалися такими даними:
Таблиця 2.1. Адміністративний поділ, площа і населення українських земель в складі Речі Посполитої у першій половині XVII ст.
|
Воєводства |
Площа, тис. км |
Населення, тис. осіб |
Кількість поселень |
|
Руське і Волзьке |
64,4 |
1140 |
3910 |
|
Волинське |
42,6 |
650 |
2200 |
|
Подільське |
24,1 |
280 |
760 |
|
Брацлавське |
26,7 |
550 |
500 |
|
Київське і Чернігівське |
153,7 |
1750 |
3900 |
6.1. Основні риси грошового обігу в Україні у XIV – першій половині XVII ст.
Під ударами полчищ хана Батия в середині XIII ст. пала Київська Русь. Землі України були поділені між загарбниками і великими сусідніми державами. Литва захопила Київщину, Подолію, інші центральні та північні українські землі, а також велику частину Волині. Польща запанувала над Галицькою землею і частиною Західної Волині. До Молдавського князівства відійшла Буковина. Під пануванням Угорщини залишилося Закарпаття, захоплене нею ще у XI ст. Відповідно основна частина сучасної України в питаннях грошового обігу ділилася на три сфери впливу - монголо-татарську, литовську і польську. На південних землях України, які увійшли до складу Золотої Орди, в обігу знаходилися джучидські срібні дирхеми і мідні пули, що надходили з районів Волги, або чеканилися на монетних дворах Криму.
Рис. 6.1. Джучидський срібній дирхем
У північних і центральних районах України, які увійшли до складу Литовського князівства, для платежів використовувалася литовська монета.
Рис. 6.2. Литовська монета
А в тогочасній Західній Україні, що потрапила під вплив Польського королівства, оберталася польська монета. Власне карбування монет у цей період здійснювало місто Львів, а також Київ у роки правління князя Володимира Ольгердовича.
Рис. 6.3. Польська монета
Складнощі, що виникали в монетній лічбі, пов’язані з використанням на українських землях двох систем числення. По-перше, для пiдрахунку грошей застосовувалася величина, яку називали гривною (лат. marca). У XIV ст. її вага становила близько 200 г, вона складала 48 празьких грошiв або 96 напiвгрошiв (1 грiш дорiвнював 12 денарiям). Паралельно використовувалася й iнша величина - копа (лат. sexagena), що об'єднувала 60 грошiв. Копа не мала дрібних фракцій, а гривна ділилася на 4 фертони (вярдунки) та 24 скойцi.
Отже, грошові розрахунки проводилися в копах, гривнах, фертонах i в реальних монетах: грошах, напiвгрошах та iн.
Польські монети поступово вилучили з обiгу галицькi, карбування яких припинилося. Поряд з грошима i напiвгрошима, якi були порiвняно великими платiжними засобами, використовувалися дрiбнi монети - третякu (тepнapiї), якi дорівнювали трьом денарiям. У львівських книгах денарії часом називали, на німецький копил, галерами.
Наприкiнцi XIV - на початку XV ст. на українських землях з'явилися золотi монети. На Подiллi поширеними були iталiйськi флорини, на Галичинi - дукати угорського карбування. Останні були мiжнародними грiшми: обслуговували велику торгiвлю, контрибуцiї, а також використовувалися в поїздках за кордон та операцiях iз нерухомicтю.
Тож коли поряд iз гривнею та копою з'явилася ще одна рахункова одиниця - польський злотий (у срібній монеті), виникла потреба впровадження нової назви для золотих угорських монет. Десь із 1480 р. їх почали називати червоними злотими.
На українських землях, що перебували під владою Великого князівства Литовського, наприкінці XV ст. також з'явилася нова лічильна одиниця - рубль, який дорівнював 100 чеським грошам.
Грошовий обіг початку ХVI ст. характеризувався зменшенням значення дрібних монет i погіршенням їхньої якості. Вони обслуговували лише місцевий ринок. Зростання торгівлі у Польщі й Литві спричинило необхідність уведення в обіг сильнішої валюти стабільної вартості. 15 жовтня 1526 р. в Польщі почалася грошова реформа, основним завданням якої були стабiлiзацiя власної монетної системи та об’єднання її з литовською.
На український ринок надходили талери не лише литовського чи польського виробництва, а й iз сусідніх держав: Саксонії, Австрії, Бранденбурга, Голландії, Гессена.
Найбiльш динамiчним перiодом у карбуваннi монет Речi Посполитої було правлiння Зигмунта ІІІ Вази, короля Польщi (1587-1632 рр.) та Швеції (1592-1599 рр.). В Європi панувала грошова криза, спричинена змiною вартості срiбла щодо золота i 30-лiтньою вiйною(1618-1648 рр.). У той час кращi монети вивозилися з Польщi за кордон, а для внутрiшнього обiгу добрих грошей не вистачало. Наприкiнцi XVI - на початку ХУ ст. cтрімко зросла вартість дуката (з 52 до 120 грошiв) i талера (з 32 до 60). В обiгу перебувала величезна кiлькiсть дрiбних монет польського та iноземного походження, що призводило до їx знецiнення.
За часiв Зигмунта ІІІ 1609 р. почалося карбування opтio (уртів, вуртів).
У 1614 р. було запроваджено ще один новий вид монети- niвторагрошовuк.
Аби запобiгти знецiненню дрiбної срiбної монети (opтів, шостакiв, троякiв, пiвторагрошовикiв, грошiв i шелягiв), сейм у 1620 р. перейняв вiд короля контроль над карбуванням i передав пiд вiдповiдальнicть мicцевої влади стабiлiзацiю цiни грошей. Ще перед тим було заборонено вивезення iз держави добрих грошей. Але цi заходи не дали очiкуваних наслiдкiв, i 1627 р. було закрито монетні двори, що карбували монети номiнальною вартiстю нижче талера.
Лише срiбну й золоту монету карбували i за правлiння наступного короля Речi Посполитої Владислава IV (1633- 1648 рр.). Але його монети, як i грубi монети його попередника, рiдко знаходять у скарбах на українських землях. Haтомість в обiг надiйшли ще однi іноземні срiбнi монети - голландські левендальдери, якi були легшими вiд талерiв i зробленими з гiршого срiбла.
Менше нiж через 100 років пiсля заснування князем Данилом Галицьким Львiв розвинувся у величезний на той час торговельний центр. Завдяки вигiдному географiчному положенню місто стало монополiстом у посередництвi мiж Сходом i країнами Схiдної та Центральної Європи. Бурхливий розвиток торгiвлi привiв до логiчного результату: у місті почалося карбування монет.
За часом ця подiя збiглася з завоюванням Галицької Pyci польським королем Казимиром Великим, який доти вже зробив свiй внесок в icторiю карбування монет. Ставши монархом, Казимир здiйснив грошову реформу, основною метою якої було введення для своєї держави єдиної монети. Передбачалося також, що тiльки король має право карбувати монети, якi повиннi мicтити зображення державного герба.
Першим реальним кроком у цьому напрямку стало карбування у 1338 р. Казимиром Великим срiбних монет, якi дiстали назву кракiвськuх грошiв.
За задумом короля, цi грошi мали витрутити з обiгу празькi та стати для польського народу єдиною валютою. З цiєю ж метою Ка зимир Великий запровадив карбування напiвгрошiв (квapтнuків), якi становили половину краківського гроша.
Захопивши Львiв, Казимир Великий надав місту врядування за магдебурзьким правом i дозволив карбувати власну монету.
Kpiм напiвгрошiв, Казимир Великий карбував у Львовi й мiднi денарії. То було унiкальне явище для тогочасної Європи, адже у Франції мiднi монети з'явилися лише наприкiнцi XVI, а в Нiмеччині - у ХVIII ст., випуск дрiбних монет можна пояснити значним розвитком внутрiшньої міської торгiвлi, яку не могли задовольнити великi номiнали, до яких можна вiднести напiвгрiш.
Після cмepтi Казимира Великого 1370 р., який не залишив безпосереднiх спадкоємцiв, Львiв перейшов у володiння короля Людовiка Угорського, який 1372 р. передав місто в управлiння своєму племiннику Владиславу Опольському (1372-1378 рр.). Той також карбував у Львовi свої монети: напiвгрошi й денарiї.
Випуск власної монети у Києвi пов'язується з iм'ям князя Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.), який ciв на київський престол пiсля перемоги свого батька над татарами у битвi на Синix Водах. Сучасною icторiографiєю його полiтика розглядається як продовження справи Данила Галицького та його нащадкiв в об'єднаннi українських земель у межах єдиної державної системи.
Ознакою полiтичного та економiчного потенцiалу київської землi за Володимира Ольгердовича постав факт карбування власних монет, а caмi монети - важливим джерелом у реконструкцiї державотворчих процесiв у Pyci-Українi.
Як i абсолютна бiльшicть тогочасних монет східної Європи, київcькі монети виготовлялися зi срiбного плющеного дроту. Дрiт певної товщини рубали на шматочки, плющили i карбували зображення.
Уci iншi типи київських монет поєднанi зображенням «князiвського знака», завдяки чому монети київського князя вирiзняються з-помiж багатьох нумiзматичних пам'яток східної Європи. Є вci пiдстави бачити у цьому знаковi схематичне зображення церкви. На європейських середньовiчних монетах часто трапляється зображення церкви, навіть робляться спроби iдентифiкацiї конкретних храмiв iз зображеннями на монетах. Найчастiше на середньовiчних європейських монетах зображався головний собор міста.
Монетне карбування у Києвi, як i в iнших peгioнax сxiднoї Європи, залежало вiд надходження та запасiв срiбла, хоч i визначалося потребами в обiговiй монеті. Цi чинники впливали на кiлькiсть карбованих монет i на їxню якicть. Kpiм того, влада мала значнi прибутки вiд зменшення вагових та якiсних норм пiд час карбування.
Зi створенням у Києвi в 1470 р. намicництва Київське князiвство було перетворено на звичайну провiнцiю Великого князiвства Литовського i Руського. Подальшi полiтичнi умови не давали можливості карбувати монети на київській землi.
6.2. Розвиток кредитних операцій на територii Речi Посполитої
Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVI—XVIII ст. поширилися кредитні операції й лихварство. Необхідність кредиту була зумовлена також відсутністю у купців вільних коштів. Наприклад, група львівських купців у 1621 p. мала боргові записи і розписки молдавських купців на 10 тис. золотих. У 1649 p. львівський купець М. Хадзаєвич, користуючись кредитом, закупив у Молдавії товарів на 25 тис. золотих, які були затримані кредиторами за несплату боргу. Оперування кредитами підвищувало дієвість торгових операцій, спрощувало розрахунки. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62 %), Теребовлі (59 %). У Руському воєводстві зафіксовано чимало випадків заборгованості магістратів Теребовлі, Рогатина, Снятина, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступалися вільностями. Комерційний кредит брали для купівлі великих партій товару.
Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільше ним займалися вірменські та єврейські купці, які часто спеціалізувалися в цій галузі. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позиковий процент був високим — від 8 до 20 % на рік, а на короткострокові періоди — 50—100 %, часто виступав у натуральній формі (передача користування землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавалися магнатам, шляхті, купцям і козакам, навіть королям.
6.3. Податки Польсько – Литовської держави
З XVI ст. приходить в Україну так зване Магдебурзьке право, яке стає визначальним у податковому та митному регулюванні. Магдебурзьке право – це письмовий королівський дозвіл на місцеве самоврядування, куплене горожанами окремих міст і містечок, або дароване жителям окремих міст за особливі заслуги перед короною.
Міський голова чи бургомістр за Магдебурзьким правом був найвищою виконавчою та судовою особою в місті. Він мав право встановлювати розміри податків та мита, відміняти їх чи звільняти від них окремих громадян, розглядав усі майново-боргові спори і виносив по них рішення.
Міське населення було особисто вільним. Ковалі, гончари, ювеліри, крамарі об’єднувались в окремі цехи і сплачували фіксовані податки колективно.
Завдяки Магдебурзькому праву почали швидко розвиватися міста. Чотириста років тому воно було запроваджено в Києві.
Понад півтори тисячі років на наших землях існує такий види податку, як мито. Спочатку це була платня, яка сплачувалася грішми за перевезення товарів, прогін худоби через державні кордони чи митні застави фортець, міських брам, мостів.
За часів Магдебурзького права було запроваджено помірне торговельне мито. І сплачувалось воно з певної міри привізного товару. Розмір помірного був сталим і декілька століть не мінявся: два гроші за одну одиницю товару.
Часто помірне торговельне мито органами міського управління змінялось іншими вимогами.
За часів Гетьманщини частину податків, що стягувалися з населення, було скасовано. Шляхта, козацька старшина були звільнені від податків повністю. Лише міщани і селяни платили стацію – податок на утримання війська, а також сплачували податок з промислових прибутків.
ТЕМА 7. ГРОШОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ФІНАНСИ КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ
7.1. Грошовий обіг в українському козацтві.
7.2. Банківські інституції в Західній Україні.
7.3. Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина XVII – початок XVIII ст.).
Козацько-гетьманська доба охопила період, що почався з 1551— 1554 pp. і закінчився знищенням Катериною II Запорізької Січі на початку червня 1775 р. Того страшного року царський генерал Текеля (походженням серб) підступно, коли більшість запорізьких козаків була на турецькому фронті, захопив і знищив колиску козацької, а значить, і української державності. Під час перебування Запорізької Січі у складі Польсько-Литовської держави та Речі Посполитої залежність козаків від держави була значною мірою номінальною. Але Переяславська рада і підписання у 1654 р. Березневих статей стали початком російської експансії на українські землі, яка охоплювала всі сфери господарського й культурного життя.
Козацька доба ввібрала й Гетьманщину, яка тривала 114 років — від середини XVII ст. до 1764 p., коли Україну було позбавлено автономії. У 1796 р. на території колишньої Гетьманщини Росія утворила Малоросійську губернію.
7.1. Грошовий обіг в українському козацтві
Належність українських земель до складу Речі Посполитої пояснювала домінування на вітчизняному грошовому ринку польських і литовських номіналів. Вони були популярними і в козацькому середовищі.
Судячи з чинної за козацької доби податкової системи, яка містила й податкові ставки на утримання війська, найбільш поширеними грошовими одиницями, що використовувалися для великих фінансових операцій, були червоні злоті. Цими золотими монетами, найімовірніше, були голландські, угорські та італійські дукати. Необхідно також пам'ятати, що золотим називалася лічильна одиниця, яка складала 30 грошів.
З-поміж срібних іноземних монет в обігу були талери. Особливо популярними були голландські, що отримали назву левендальдерів, яка, ймовірно, походила від зображеного на монеті лева, що стояв на задніх лапах. Їх випуск почався 1575 р. Хоча спершу вони були призначені для внутрішнього обігу, згодом почали обслуговувати міжнародну торгівлю. За вагою і розміром левендальдери були подібними до талерів німецьких та австрійських земель, але мали менший вміст щирого срібла (в монеті, яка важила 27,648 г, було 20,736 г дорогоцінного металу).
Дослідники вважають, що левендальдери на українських землях також називалися левковими талярами, левками та левами. Але на Запоріжжі були популярними ще одні монети, що мали назву левів. Так називали турецькі піастри, які внаслідок жвавої торгівлі українських козаків із південними народами потрапляли на Запорізьку Січ. Ця срібна монета у 30—70-х роках XVIII ст. відповідала 60 російським копійкам або вдвічі більшій кількості турецьких чи кримських монет — башликів або акче. Крім уже названих номіналів, на Запорізьку Січ потрапляли срібні пари, карбовані південними сусідами. Із дрібніших номіналів у Запорізькій Січі в обігу перебували півторагрошовики (чехи), орти, шеляги, шостаки. Так тривало до середини XVII ст., поки не почалися значні зміни у грошовому обігу Речі Посполитої та Московської держави.
Грошова система Росії була заснована на рублі, назва якого походила від терміна “рубити”. Зі зливка срібла в різних князівствах карбували від 200 до 216 денг. Вага цих монет постійно зменшувалася, що спричинило перетворення рубля на суто лічильну одиницю, яка стала означати певну кількість монет.
Рис. 7.1. Рубль
З метою уніфікації грошової системи у 1534 р. Єлена Глинська провела грошову реформу, за якою різні грошові номінали було замінено на єдиний (рубль).
У період приєднання України до Московії в Російській державі існували суттєві проблеми в грошовому обігу. Єдиним законним засобом платежу залишалися срібні копійки та дуже рідкісні денги. Крім того, їх катастрофічно не вистачало для оплати військових видатків, зокрема платні війську, яке вело війну з Польщею. Сировиною для виготовлення срібних монет були західноєвропейські талери, які в Росії називалися єфимками. На ринок вони не надходили, бо обіг іноземних монет у країні було заборонено.
Щоб вийти з цієї складної ситуації, російський цар Олексій Михайлович (1629—1676 pp.) вирішив провести грошову реформу. Ще однією причиною для цього була необхідність розповсюдження російських монет на українські землі та вилучення з них польських номіналів.
Першим етапом грошової реформи, що тривала з 1654 р. до 1663 p., було введення в обіг неповноцінних срібних рублів і півполтин, а також мідних полтин, алтинів (3 копійки) і грошів (2 копійки). Срібна монета, на якій був напис «рубль», за вагою відповідала 64 срібним копійкам, які не вилучалися з обігу, але за номінальною вартістю ділилася на 100 копійок. Мідна полтина за номінальною вартістю коштувала більше, ніж срібна. Срібні півполтини карбувалися на секторах, розрублених на чотири частини талерів.
Податкові платежі повинні були проводитися лише старою срібною монетою. Нові мідні могли бути в обігу лише в європейській частині Росії, а в Сибіру будь-які платежі мали здійснюватися за допомогою нових або старих срібних монет.
Обіг і використання нових грошей регламентувалися царською грамотою, яка встановлювала їхній примусовий курс і кару за відмову приймання. Але в населення, яке не дуже зважало на укази, більшим попитом користувалися старі срібні копійки. Проблеми виникли також і з карбуванням нових монет. «Молотові снаряди» постійно ламалися, штемпелі розбивалися, не вистачало майстрів. Це змусило повернутися до ручного карбування монет на розплющеному дроті.
Зваживши на непопулярність нових монет, 1655 р. уряд вирішив відмовитися від їх карбування. В обігу з'явилися «єфимки з ознакою». Це були західноєвропейські талери, на яких двома штемпелями наносилися кругле зображення копійки та напис «1655», що означав рік випуску. Встановлювався офіційний курс нової монети на рівні 64 копійок, що відповідало її реальній вартості. Єфимки з ознакою були прирівнені до випущених раніше срібних рублів. Ці монети поряд із півполтинами перебували в обігу до 1659 p., коли були викуплені в населення за мідні копійки. Деякі дослідники основною причиною випуску в обіг перекарбованих талерів називають високу популярність цього виду монет на українських землях.
Рис. 7.2. Єфимки з ознакою
У кінці 1655 р. також почався випуск мідних копійок, які за виглядом і вагою відповідали срібним. За встановленим примусовим курсом в обігу вони перебували за співвідношенням 1:1. Спершу мідні копійки не викликали неприязні серед простих людей, які були призвичаєні до різноманітних грошових сурогатів. Але уряд карбував їх дедалі більше, скуповував за них срібні копійки. Водночас податки мали сплачуватися лише сріблом. До того ж за мідні копійки викуповувалися експортні товари в купців, які потім перепродавалися державою на зовнішньому ринку.
Курс мідних копійок катастрофічно падав: 1663 р. за срібну копійку давали 12 мідних. Це викликало збільшення обсягів їхнього карбування (за п'ять років їх випустили на суму, що складала 20 млн рублів) і зростання цін. В обігу з'явилася велика кількість фальшивих мідних копійок. І хоча за фальшування встановлювалася дуже сувора кара (відрізування рук і ніг, заслання в далекі міста), ним захоплювалися різноманітні верстви населення — від сільських ковалів до бояр і купців. Крім того, фальшивомонетників прикривали високопоставлені особи, серед яких були царський тесть Ілля Милославський та думний дворянин Матюшкін.
Величезна кількість мідних копійок, значне зростання цін, бездіяльність царя стосовно фальшивомонетників призвели до зростання невдоволення серед простого люду, який 1662 р. підняв повстання у Москві, що дістало назву Мідний бунт. Після його придушення було страчено чи заслано до Сибіру 7 тис. осіб. Негативні настрої поширились і на інші російські міста (Новгород, Псков) та приєднані українські землі, де населення відмовлялося приймати мідні копійки.
Але був і позитивний результат повстання: вже 1663 р. обіг мідних монет припинили. У населення 100 мідних викуповувалися за 1 срібну копійку.
На початку XX ст. почалися запеклі дискусії щодо того, чи карбував Б. Хмельницький власну монету.
Хоча власні історичні джерела не донесли до нас відомостей про карбування грошей у Війську Запорозькому, але на користь того, що саме Б. Хмельницький карбував власні монети, свідчать матеріали інших європейських держав. Так, в архівних матеріалах Варшави зберігається лист подільського воєводи
С. Потоцького до короля Яна Казимира від 29 жовтня 1652 р. У ньому С. Потоцький скаржився на Б. Хмельницького, який зазіхнув на монетну регалію короля і карбував власні гроші.
Відомо також, що Б. Хмельницький зібрав у Чигирині великі запаси срібла.
Основними опонентами версії про карбування власних монет Б. Хмельницьким були В. Шугаєвський та М. Петровський. З-поміж аргументів, які наводилися цими вченими, варто навести один із незаперечних — ще ніхто ніколи не бачив богданових монет. Крім того, обидва ставили під сумнів достовірність свідчень Кунакова, бо ні один російський купець чи інший дипломат таких звісток російському урядові не приносив.
Ставши 1658 р. гетьманом, І. Виговський намагався вийти з-під впливу Москви і уклав з Польщею та Литвою Гадяцьку угоду, за якою на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств створювалося Велике князівство Руське, яке могло карбувати власну монету для оплати козацького війська. Статті цього трактату також передбачали, що монетний двір може розташовуватись у Києві чи будь-якому іншому місті. Крім того, козацькі монети повинні були карбуватися за зразком литовських. Деякі дослідники вважають, що І. Виговський зробив певні кроки, що засвідчували його наміри щодо випуску власних грошей. Вони полягали у геологічних розвідках біля Києва, які мали на меті пошук срібла. Але дорогоцінного металу не знайшли і відомо, що І. Виговський монет не карбував.
Настрої суспільства, впливи Московії та Польщі призвели до громадянської війни (Руїни) та поділу України на Правобережжя та Лівобережжя, кожне з яких обирало свого гетьмана.
У 1665 р. гетьманом Правобережжя було обрано Петра Дорошенка, який прагнув об'єднати український народ. Вважають, що він карбував монети у Валахії (область у Південній Румунії між Дунаєм і Карпатами) та с. Лисянка (нині Черкаська обл.). У Валахії гетьман наслідував турецькі й татарські монети, а в Лисянці — польські чехи, шеляги і шостаки з польським гербом та іменем короля Яна Казимира. Гадають, що останній монетний двір було організовано між 1659 і 1672 pp., а виготовлення монет тривало до 1674 р.
П. Дорошенко 1674 р. був змушений зректися булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672— 1687 pp.), який об'єднав обидва береги Дніпра, але далі перебував під впливом Москви. Він домовився з московським царем Олексієм Михайловичем, що нові гроші (чехи або півтораки) карбуватимуться за зразком польських, себто ідентичних ваги й розміру, тільки польський герб належало замінити на царський, а ім'я короля — на ім'я царя латиною. Карбувати нову монету було доручено Янові Гранковському, який раніше працював на Львівському монетному дворі, а потім виготовляв гроші для
П. Дорошенка. Гроші мали виготовлятися в Путивлі, але помер цар і підготовку було припинено.
У 1676 р. І. Самойлович поставив це питання перед новим російським царем Федором Олексійовичем. На монетах треба було лише змінити ім'я царя та рік випуску. Цар призначив воєводу Федора Хрущова керувати цим процесом. Між ним і гетьманом виникли непорозуміння, які так і не дозволили почати карбування монет за царя Федора Олексійовича.
Але І. Самойлович все ж таки домігся свого. У 1686 р. він почав карбувати чехи в Севську. Так гетьман і московський уряд намагалися профінансувати свої видатки у війні з Кримом. Севські чехи були випущені з низькопробного металу, в якому було більше міді, ніж срібла. Вони містили зображення російського герба (двоголового орла), увінчаного трьома коронами, та легенди, що складалася з початкових літер імені й титулів царів Івана та Петра Олексійовичів латинською мовою. На зворотньому боці було зазначено 1686 р. і місце випуску монет — м. Севськ (нині Орловська обл. Російської Федерації). Останній напис дав назву монетам.
Необхідно відзначити особливий спосіб карбування севських чехів, який полягав у тому, що тонка смужка металу прокатувалася між валиками, на яких було вигравіювано штемпелі з зображеннями лицьового та зворотнього боків монети.
Ці монети популярними не стали, і московський уряд у вересні 1687 р. був змушений відмовитися від їх випуску.
Всупереч потугам російського уряду припинити обіг іноземної монети на території України, тут популярними засобами платежу залишалися польські гроші (осьмаки), півторагрошовики (чехи) і тригрошовики (шаги). За неофіційним співвідношенням один талер відповідав 90 польським грошам або 60 російським копійкам.
Вагомі зміни в російському та українському монетному господарстві відбулися лише за царювання Петра І (1689— 1725 pp.). Маючи на меті створення грошової системи з великою кількістю номіналів, уніфікацію українського та російського грошових ринків і збільшення доходів казни, цар провів грошову реформу, яка тривала з 1698 р. до 1718 р.
На першому етапі (у 1698 р.) лічильно-ваговий рубль був прирівняний до західноєвропейського талера. Він почав містити 28 г і ділився на 100 срібних копійок. Почалося будівництво та обладнання монетних дворів, де виробництво монет мало здійснюватися за допомоги машин.
У 1700 р. з'явилися нові мідні монети - денга, полушка та півполушки, які становили відповідно пів, чверть і восьму частину копійки. Наступний рік характеризувався появою нових срібних полтин, півполтин, гривеників (гривень), що становили 10 копійок, і десять денг (півгривні), тобто 5 копійок. Того ж року почалося карбування золотого червінця (3,44 г), який відповідав західноєвропейському дукатові, та подвійного червінця.
Справжній злам стався 1704 p., коли було випущено срібний рубль вагою 28 г і його соту частину — мідну копійку. Втім, аж до 1718 р. в обігу перебували старі срібні копійки. Крім того, 1704 р. почалося карбування мідних полтинів (3 копійок). Так, роздрібний обіг повністю забезпечили розмінною монетою.
У 1718 р. припинилося карбування срібних копійок і почався випуск нових золотих монет вагою 4,04 г з текстом, що засвідчував їхню вартість, — два рублі. У наступні роки з'явилися нові номінали: мідні 5, срібні 15 і 20 копійок, золоті імперіали (11,61 г золота) і напівімперіали, що становили 10 і 5 рублів відповідно.
7.2. Банківські інституції в Західній Україні
Кредитні відносини у XVII-XVIII ст. описано в праці Я. Рутковського «Економічна історія Польщі». Автор розглядав сільський та міський кредити і зародження перших централізованих банківських установ.
Селяни в разі війни, епідемії, масової загибелі худоби могли отримати кредит у поміщиків. Позики видавалися грошима або в натуральній формі (найчастіше зерном і сіном) і йшли на сплату податків чи інших заборгованостей. Поміщики вели реєстр селянських боргів, в якому траплялися суми в декілька тисяч злотих. Пани були зацікавлені у поверненні позики і в деяких випадках, аби допомогти боржникам, організовували громаду на допомогу.
В селах створювалися громадські кредитні установи. Вони були двох типів: одні надавали в кредит гроші, інші — зерно чи товари. Сільські позичкові каси першого типу діяли на суми, внесені поміщиком під їх заснування, офірувані окремими благочинниками, позичені від багатих селян. Послугами цих установ могли скористатися селяни, які постраждали від стихійного лиха або йшли вчитися якомусь ремеслу. Кредити надавалися також на відкриття ремісничої майстерні, торговельного закладу, купівлю худоби й додаткових наділів землі.
Грошові позики були середньостроковими (1—3 роки). Деякі позичкові каси процентів не стягували. Інші брали 3,3% за кредит, узятий на споживання, та 6,6%, якщо позичені кошти йшли на виробничі цілі. Відомий такий спосіб забезпечення позики: майбутній врожай та худоба господаря мали вдвічі перевищувати суму кредиту. Хоча худоба могла залишатись у боржника, її не можна було виводити за межі села. Крім того, для отримання позики треба було мати поручництво двох господарів.
Оборотний капітал позичкових кас, що видавали позики в зерні, створювався за рахунок позик поміщиків, обов'язкових внесків селян і позичкових процентів, що становили 12,5% і сплачувалися також у зерні. Особливо популярними такі кредити були в неврожайні роки.
Розмір процентів за кредитами залежав від соціального стану кредитора. Найнижчі проценти брали духовні особи й церковні установи, трохи більший — шляхта, а євреї та лихварі — 40—60%. Широко практикувалося стягнення процентів у формі відробітків, експлуатації закладених земель чи продуктами сільського господарства. Відомо, що в середині XVIII ст. соціальний стан кредиторів був таким: 58% становила шляхта, 29 — духівництво, 7 — євреї та 6% — прості посполиті.
У XVIII ст. центром приватного банківництва у Польщі стала Варшава. Крім того, приватні банки створювались у Кракові, Познані, Любліні. Багато з них управлялися іноземцями. Банки виконували такі операції: залучали вклади під 6—10%; брали на зберігання кошти, якими, за домовленістю, могли розпоряджатися; давали кредит купцям і промисловцям, королю й містам. Чимало банкірів паралельно з наданням банківських послуг не полишали торговельної чи виробничої діяльності. Польські банкіри зберігали вклади в іноземних банках (наприклад, голландських), отримували перекази з-за кордону, відігравали роль посередників у залученні державних позик.
7.3. Формування української фіскальної системи в добу Гетьманщини (друга половина XVII – початок XVIII ст.)
Головним державним податком для посполитих, як і для міщан, була стація, яку вони сплачували на користь гетьмана та найманого війська. Якщо спочатку стація збиралася переважно натурою, частково – грішми, то на рубежі XVII – XVIII ст. все більшого поширення набуває грошова стація при збереженні в значній мірі натуральної. В одних селах була лише натуральна стація, в інших–грошова, часто поєднувалися натуральні та грошові збори. При цьому власті Гетьманщини враховували, чи були в посполитих гроші на момент сплати цього податку чи ні. Якщо на гетьмана з сільського населення збиралася річна стація, то на користь найманого війська посполиті сплачували цей податок раз у один–два місяці. Одиницею оподаткування була робоча худоба, а в деяких регіонах–плуг. При цьому власті Гетьманщини враховували матеріальне становище селянської родини. Середній розмір стації на гетьмана, яку сплачували посполиті, що мали робочу худобу, становив 1–2 золотих. Разом із місячним збором на утримання найманого війська (0,2– 0,25 золотого), середній розмір цього податку дорівнював 4– 5 золотих. Села, які були підпорядковані магістратам та ратушам, крім сплати стації на гетьмана, давали кошти і на утримання міської адміністрації.
Податки з промислів сплачували ті посполиті, які займалися ними. Такі промисли, як винокуріння, виробництво меду, борошномельний промисел були поширені по всій території Гетьманщини, дьогтьовий та поташний промисли розвивалися лише на півночі, селітряний – на півдні. Тютюн посполиті вирощували в південних полках, однак зустрічалися плантації цієї культури в деяких сотнях Чернігівського та Ніжинського полків. Натуральні збори з промислів часто становили десяту частину прибутку (тютюнова, медова, дьогтьова десятини) або від 1/3 до 2/3 прибутків з селянських млинів. Грошові збори з промислів (податок з виробництва горілки – ,,показанщина”), з селян–мельників (,,покабанщина” та ,,поколющина”), з пивоварів (,,скапщина”) в багатьох випадках мали фіксований розмір, відрізняючись лише залежно від полків та сотень. Орендні збори поширювалися лише на посполитих, які займалися шинкуванням горілкою.
Піддані світських та духовних землевласників, користуючись протекцією своїх панів, виконували ряд повинностей у значно менших обсягах або просто звільнялися від них. Однак підводна повинність, утримання на постої найманого війська, ремонтно–будівельні роботи поширювалися на всі категорії сільського населення, тоді як на утримання артилерії чи військової музики залучалися лише окремі села.
Враховуючи те, що розмір стації в багатьох випадках не перевищував 10% середнього прибутку селянської родини, а заняття промислами являли собою додатковий заробіток для посполитих, у цілому податкова система Гетьманщини була посильною для них.
Більш негативний вплив на матеріальне становище посполитих мало виконання ними державних повинностей. І головну роль тут зіграли постійні війни, які вимагали від населення великої кількості транспортних засобів, у тому числі і для московського війська; утиски з боку посланців, військових та козацької старшини, які вимагали від посполитих занадто велику кількість підвід, харчів і напоїв або зловживали при виконанні робіт сільським населенням; прагнення світських та духовних землевласників захистити своїх підданих від виконання державних повинностей і тим самим перекласти їх на інші категорії посполитих. Крім того, було враховано прагнення селян уникнути виконання державних повинностей шляхом запису до козацького реєстру, переселення на ,,слободи”, перехід у підсусідки тощо.
Оподаткування міського населення розкриває основні види державних податків міщан, які складали до 10% населення Гетьманщини, систему збору та вплив на їхнє матеріальне становище. Якщо більшість видів державних податків (стація, орендні збори, показанщина, скапщина, військова мірочка, покабанщина, поколющина, медова, дьогтьова десятини тощо) були поширені як на міщан, так і на посполитих і навіть їхній розмір був приблизно однаковим, відрізняючись лише залежно від полків чи сотень, то при зборі податків враховувалися різні групи міського населення за родом занять. Орні міщани були головними платниками натуральної та грошової стації до гетьманського двору, яка збиралася від робочої худоби чи в залежності від прибутків. Крім того, значна частина цієї групи міського населення займалася промислами, сплачуючи додаткові податки до військового та полкових скарбів. Промислові міщани сплачували податки переважно з промислів натурою або грішми. Ярмаркові та торгівельні збори, які сплачували дрібні торгівці, надходили до міських бюджетів, частково до військового та полкових скарбів. Купці, які займалися закордонною торгівлею, сплачували лише ввізне і вивізне мита (індукту та евекту), розмір яких дорівнював приблизно 2% від вартості товарів. Цехові ремісники, замість сплати податків, найчастіше виконували державні повинності за своєю спеціальністю. Якщо і сплачували податки, то переважно натурою, частково–грішми. Починаючи з часів гетьманування І. Самойловича (1672–1687рр. ), переважна більшість міщан, окрім міської верхівки, залучається до сплати стації на утримання найманого війська.
Враховуючи подібність розмірів державних податків сільського та міського населення можна судити, що податкова система Гетьманщини не була обтяжливою і для міщан.
Виконання військової повинності давало козакам ряд прав та привілеїв: звільнення від основної маси державних податків і повинностей, право приватної власності на землю та інше майно, власне судочинство тощо. За це козаки були зобов’язані на перший поклик старшини з’явитися до війська з власною зброєю, боєприпасами, провіантом, транспортними засобами. Невиконання військової служби суворо каралося штрафами, грошовими виплатами, ув’язненням, позбавленням козацьких прав та привілеїв і навіть смертною карою, про що свідчать тогочасні історичні джерела. Переважна більшість реєстрового козацтва сумлінно виконувала військову службу з молодих років до глибокої старості.
Однак військова повинність мала і ряд негативних моментів: по–перше, служба у війську потребувала значних фінансових витрат, що в умовах безперервних воєн та в поєднанні з будівництвом фортець за наказом царя призводило до розорення значної частини реєстрового козацтва. По–друге, світські та духовні землевласники, незважаючи на права та вольності, якими користувалися козаки, перетворювали їх на своїх підданих або просто виселяли з маєтностей. До того ж, козацька старшина почала скуповувати їхні землі. Як наслідок, на рубежі XVII – XVIII ст. відбувається майнове розшарування реєстрового козацтва та його поділ на ,,виборних” козаків та ,,підпомічників”. Підпомічники вже не брали участі у військових походах, допомагаючи виборним козакам грішми, провіантом та транспортними засобами.
ТЕМА 8. ГРОШОВА ТА ФІНАНСОВА СИСТЕМИ УКРАЇНИ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
8.1. Елементи грошового господарства на території українських земель у складі Російської імперії.
8.2. Становлення банківської системи Російської імперії.
8.3. Податкова система на українських землях у складі Російської імперії.
8.4. Зародження страхування в Російській імперії.
Наприкінці ХVIII ст.. більшість українських земель потрапила під владу Росії. Поза російським кордоном залишалися тільки західні землі – Галичина, Буковина й Закарпаття, що належали монархії Габсбургів.
Українські землі, що перебували у складі Російськї імперії, цілковито підпадали під царську владу. Внаслідок цього українці були позбавлені будь-якої можливості самостійно творити свою долю. Це поширювалося на всі сфери господарського життя і, зокрема, на фінансово-кредитні відносини. Монопольним правом на регулювання фінансових потоків на території всієї новоствореної держави володів царський уряд на чолі з самодержавцем. Тому будь-яка економічна реформа, яка здійснювалася російським урядом, безпосередньо поширювалася на ту територію українських земель, що перебувала у складі Російської імперії. Така ситуація тривала до першої світової війни.
8.1. Елементи грошового господарства на території українських земель у складі Російської імперії
Українські землі, що перебували у складі Російської імперії, цілковито піпадали під царську владу. Внаслідок цього українці були позбавленні можливості самостійно творити свою долю, не кажучи вже про карбування власної грошової одиниці.
Рис.8.1. Листівка з основними монетами Російської імперії
Тому будь-яка економічна реформа російського уряду поширювалася на українських землях. Так, спочатку поневолення на українських землях діяла ще реформа Петра І. В обігу перебували російські срібні, мідні і золоті монети, які поступово витіснили польські і татарські.
Перші спроби реформування грошової системи, як Росії, так і України були здійснені Катериною ІІ.
У 1787 р. під час оглядин Катериною ІІ завойованих земель за наказом князя Потьомкіна-Таврического було викарбовано срібні монети номіналом 2, 5, 10 і 20 копійок. Але ці гроші в обіг не потрапили.
За царювання Павла І зовнішній вигляд срібних монет зазнав певних змін. Із срібного рубля зникли портрети. Їх заступив девіз лицарів тамплієрів: “Не нам, не нам, а імені твоєму”.
За Олександра І зображення на монетах знову дещо змінилося. На лицевім боці з’явився дещо змінений герб Росії: на плечі орла накинуто ланцюг ордена Андрія Первозваного.
Від 1812 р. на монетах почали вказувати ще й вагу.
За царювання Миколи І в Російській імперії розпочалося карбування монет із платини. Так, в 1828-1845 рр. було випущено в обіг платинові монети вартістю 3, 6 і 12 рублів.
Таким чином, металева грошова система на українських землях у складі Російської імперії була представлена у грошовому обігу золотими, срібними, мідними і платиновими монетами.
Першими паперовими грошима на території Російської імперії вважаються асигнації Катерини ІІ. У грошовий обіг вони надійшли в 1769 р.
Грошова реформа, проведена міністром фінансів Є.Ф. Канкріном, установила панування в державі срібного монометалізму. Із січня 1840 р. головним платіжним засобом став срібний рубль.
Зростаючі емісії паперових грошей протягом історії їх існування на покриття здебільшого воєнних витрат призвели до того, що паперові гроші позбавлялися будь-якого забезпечення, швидко знецінювалися, втрачаючи купівельну спроможність.
Міністр фінансів С.Ю. Вітте здійснив грошову реформу, результатом якої стало введення в Російській імперії твердої валюти-золотого рубля. Проведена реформа встановила в державі золотовалютний стандарт із банкнотним обігом.
В Росії відповідальність за фальшивомонетництво як самостійний злочин була запроваджена указом царя Олексія Михайловича про так званих грошових крадіїв. За часів Петра І підробники монет підлягали смертій казні, а ті, хто доносили, отримували винагороду. “Крадіям” вливали розплавлений метал в горло або відсікали голову.
За часів Катерини ІІ фальшивомонетники каралися не так суворо. Так восени 1794 р. відставний капітан Фрейнденберг і колишній порутчик барон Гумперхт за виготовлення фальшивих асигнацій були засуджені до втрати чинів та дворянського титулу, а потім у Петербурзі їм публічно заклеймили обидві руки першими буквами слів: “вор и сочинитель фальшивых ассигнаций”. Після цього обох відправили на каторжні роботи.
У той же час монархи, які жорстко наказували своїх підлеглих, іноді самі займались виготовленням фальшивок. Одним з перших фальшивомонетництво використовував як економічну диверсію король прусський Фрідріх ІІ Великий. Це було в середині ХVIII ст.. під час війни із Саксонією. Він випустив в обіг на захопленій території знецінені срібні монети (із зниженим вмістом срібла), на яких викарбував довоєнні дати випуску. Таким чином, високопоставлений фальшивомонетник збирався забезпечити (фінансування) своєї армії.
Імператор Наполеон Бонапарт не був у стороні від таємних фінансових операцій. За його наказом на околицях Парижа була заснована фабрика для підробки державних казначейських білетів Віденського банку. Однак у невдовзі імператор одружився із дочкою австрійського імператора Марією-Луізою. Випуск підробок було негайно зупинено. Фабрика була без роботи дуже недовго. Перед війною 1812 р. почалось масове виробництво російських асигнацій номіналом 25 та 50 рублів. Французи намагались бути уважними. Але без помилок (конфузів) не обійшлось. На деяких купюрах у словах “государственный” та “ходячий” замість літери “д” друкували “л”. Коли ж після війни їх почали вилучати з обігу, то нарахували на 70 млн рублів.
8.2. Становлення банківської системи Російської імперії
Російський уряд в умовах промислового розвитку розглядав як одне із своїх першочергових завдань вдосконалення кредитної системи. У 1817 p. у зв'язку зі збільшенням кількості кредитних закладів у Росії та розширенням їхньої діяльності виникла Рада державних кредитних установ. Цього самого року замість облікових контор було створено при Асигнаційному банку Державний комерційний банк для розширення кредиту промисловості й торгівлі. Відділи банку працювали в більшості великих міст імперії Романових: Одесі, Києві, Харкові та ін. Цей банк здійснював операції приймання вкладів на зберігання, вкладів з процентів (банк платив за вкладами спочатку 5 % , а потім 4 %), видання позик під заставу товарів і облік векселів. Комерційний банк кредитував торгівлю і частково промисловість (особливо його Єкатеринбурзька контора). Промисловість кредитували й інші кредитні установи: "Фонд для посилення виробництва солдатських сукон", "Мануфактурний капітал" та ін.
Незважаючи на кілька міських приватних і громадських банків комерційного кредиту, в Російській імперії у той час все ще було розповсюджено лихварство. В Одесі на початку XIX ст., до заснування банку, процент у лихварів становив 36 %, а із заснуванням банку він знизився до 12 %.
Царський уряд, передбачаючи неминучість селянської реформи, змушений був вживати заходів, спрямованих на зміну всієї системи державних кредитних установ. Позиковий банк було скасовано. Так само було ліквідовано і Державний комерційний банк з переданням усіх справ Державному банку (1860 p.). На останній було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової системи. Банк мав право обліковувати векселі та інші термінові папери, видавати позики, за винятком іпотечних, купувати і продавати золото, срібло та цінні папери, приймати вклади на зберігання на поточний рахунок тощо. Однак він не мав права самостійної емісії, а лише випускав кредитні білети на вимогу уряду. Банк випускав кредитні білети для комерційних цілей в кожному випадку за спеціальними наказами. З середини 90-х рр. більшу частину вкладів становили казенні суми. Відповідно до цього ресурси Державного банку формувалися переважно з казначейських вкладів і кредитних білетів. Депозити приватних осіб і промисловості переважно концентрувалися в акціонерних банках. Активні операції забезпечили банку вагомі успіхи: сума обліку векселів і спеціальні поточні рахунки під векселі зросли з 32 млн крб. у 1861 p. до 261 млн крб. у 1900 p.; позики і спеціальні поточні рахунки під процентні папери — відповідно з 11 млн до 73 млн крб.; кількість золота — з 82 млн до 843 млн крб., тобто більше, ніж у 10 разів. Хоча комерційні операції Державного банку були дуже великими, загальна сума обліково-позикових операцій всіх комерційних акціонерних банків зрівнялася наприкінці 80-х рр. з сумою цих операцій в Державному банку і надалі перевищила їх у кілька разів.
Відповідно до нового статуту, затвердженого у 90-х рр.., Державному банку надавалося право враховувати векселі з двома і більше підписами; надавати позики під заставу державних паперів, акцій і різноманітних облігацій приватних спілок, під залізничні накладні та інші документи; купувати і продавати процентні папери; надавати позики під заставу нерухомості і під товари; купувати і продавати золото і срібло, російські та іноземні векселі та чеки, білети іноземних банків; приймати грошові вклади тощо. Банк став центральним емісійним закладом Російської імперії і разом з тим найбільшим комерційним банком короткострокового кредиту.
Іпотечний тривалий кредит мав десять акціонерних земельних банків і два великих державних банки — Селянський поземельний банк (1883 p.), Дворянський земельний банк (1885 p.), а також міські кредитні товариства.
Селянський поземельний банк, надаючи позики переважно заможній частині селян, допомагав дворянству на вигідних умовах продати свою землю. За 1883—1900 pp. було надано 170 тис. позик і продано селянам 12,6 тис. десятин землі.
Державний Дворянський земельний банк видавав довгострокові кредити спадковим дворянам-землевласникам під заставу їхньої земельної власності. За позиками банку позичальники зобов'язані були сплачувати певний відсоток зростання, на відшкодування позик тощо, проте менше, ніж платили позичальники Селянського банку. Банк діяв на території європейської Росії (крім Польщі, Прибалтики і Фінляндії) та Закавказзя.
Царський уряд сповна допомагав Дворянському банку — за рахунок держави він сплачував його збитки, знизив у 1897 p. розмір процента за позиками, які видавав банк, дозволив приєднати до капітального боргу недоплати дворян за одержаними позиками тощо.
На початку XIX ст. виникли органи кредитування торгівлі. У 1806 p. в Одесі та Феодосії було відкрито філії Дисконтної контори, заснованої в Петербурзі у 1798 p. Після її реорганізації на Державний комерційний банк останній мав контори в Одесі (з 1819 p.), Києві (з 1839 p.), Харкові (з 1843 p.), Полтаві (з 1852 p.). Чималим кредитним центром був у 30—50-х рр.. XIX ст. Бердичів, де було зосереджено 8 банківських домів. Тут діяло (до 1839 p.) агентство Польського банку (Варшава). Значні кредитні операції здійснювалися через Київський контрактовий ярмарок. Ці операції здебільшого зводились до надання позик великим землевласникам під майбутній урожай.
В останній третині XIX ст. в Україні було засновано 12 комерційних банків: Київський приватний комерційний банк (1868 p.), Харківський торговельний (1870 p.), Київський промисловий (1871 p.), Миколаївський комерційний (1872 p.), Одеський дисконтний (1879 p.) та ін. Проте більшість з них існувала недовго. Наприкінці XIX — на початку XX ст. залишилося лише два українських комерційних банки — Київський приватний та Одеський дисконтний, до якого було приєднано, заснований у 1912 p. Одеський купецький банк. Ці українські банки посідали незначне місце в кредитній системі імперії Романових. Їхній основний капітал у 1913 p. становив менше, ніж 1,5 % основного капіталу комерційних банків Росії, обіг — 0,5 %, дисконт векселів — 0,6 %. Така роль українських банків, як і всіх так званих провінційних банків, пояснюється особливостями соціально-економічного розвитку Росії, тісним зв'язком приватних банків з Державним банком і Міністерством фінансів, колоніальною політикою російського царизму в Україні.
Основу кредитної мережі України становили філії столичних банків, до правлінь яких входили й українські підприємці. Так, Петербурзький міжнародний банк мав в Україні 35 філій, Об'єднаний банк — 31, Азовсько-донський — 23. Мережу дореволюційних банків (1916 p., без іпотечних банків) можна проілюструвати даними, наведеними у табл. 8.1.
Таблиця 8.1. – Мережа дореволюційних банків Російської імперії
|
Мережа банків |
Контори і філії Держбанку |
Філії КБ |
Товариства взаємного кредиту |
Міські банки |
|
Всього в Росії |
138 |
678 |
923 |
326 |
|
У тому числі в Україні |
22 |
142 |
337 |
69 |
|
Частка України, % |
15,9 |
20,9 |
36,5 |
21,1 |
Наприкінці XIX — на початку XX ст. інтенсивно зрощувався (зливався) банківський капітал з промисловим. Наприклад, Петербурзький міжнародний та Дисконтний банки були зв'язані з українською металургією та вугільною промисловістю; Азовсько-донський банк контролював більшість підприємств цукрової промисловості імперії Романових.
8.3. Податкова система на українських землях у складі Російської Імперії
Повна руйнація українських податкових національних традицій, яка передбачала помірність і доцільність оподаткування, розпочалась з втрати Україною її незалежності і повного поневолення Московською державою.
Ламаючи адміністративну систему України, яка за своєю демократичною суттю та універсальністю випереджала майже усі адміністративні системи світу, Москва почала запроваджувати й “свої” податки. Помірне мито було замінене Московським податком, що становив 5 % від продажної ціни товару.
Було введено подвірне оподаткування. Тобто запроваджено нову систему оподаткування населення прямими податками.
Запровадження подвірного оподаткування значно збільшило кількість платників податків за рахунок введення в їх число тих категорій населення, що раніше були звільнені від оподаткування: “задвірних”, “ділових людей”, половників та інших.
Загальну суму подвірного визначав уряд на чолі з урядником, а сільська громада чи міське управління розподіляли суму податку між всіма дворами. Подвірне оподаткування зберігалось до запровадження подушного, тобто до XVIII ст.
Основний прямий податок Російської імперії – подушне, запроваджено в Україні в першій половині XVIII ст. Його сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, що перебували на державній службі. Розмір податку щороку визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту, і постійно збільшувався. У XVIII ст.. подушне становило близько 50 % усіх надходжень до державного бюджету Російської імперії. Подушне сплачували до кінця XIX ст. З появою іноземних капіталістичних інвесторів і розвитком в пореформений час сільськогосподарського і ремісничо-промислового підприємництва подушна подать відміняється і вводяться майнові та інші прямі податки.
Слід зазначити, що в Росії перші згадки про загальні кошториси державних доходів і видатків та кошториси окремих міст (як попередники бюджету в сучасному його розумінні) датовані ще 1645 р. Єдиних підходів до розробки кошторисів в той час не існувало, регулярне їх складання на державному рівні почалося лише з 1803 р.
Безпосередня заслуга у становленні і зміцненні російського бюджету належить видатному державному діячу М.М. Сперанському, автору відомого «Плану фінансів», складеного ним у 1809 р.
Одним з позитивних наслідків плану М.М. Сперанського було те, що він став підставою для запровадження єдиних правил складання щорічних державних розписів, вони проіснували до 1862 р. Сам розпис тримався суворо в таємниці і був недоступним для широких мас громадськості. Діяльність у галузі бюджету в Росії до 1862 р. характеризувалася надзвичайною секретністю і безконтрольністю, бюджетній практиці була притаманна також значна розпорошеність державних коштів. Бурхливий розвиток капіталізму в середині XIX ст. змусив царський уряд провести ряд реформ, зокрема фінансову реформу 1862 р., яка докорінно змінила бюджетну справу в Росії, були запроваджені такі принципи організації бюджету, як єдність (або повнота) бюджету, єдність каси, гласність та контроль за витрачанням державних коштів.
8.4. Зародження страхування в Російській імперії
До Росії епохи капіталізму класичне страхування прийшло із Західної Європи ще в XVIII ст. На той час у Петербурзі та Москві з'явилися філії англійських страхових компаній. Але вже у 1786 р. була встановлена державна монополія на страхову діяльність. Царицею Катериною II в 1781 р. було видано «Статут купецького судноплавства», який містив положення про морське страхування, а через 5 років спеціальним Маніфестом було введено норми страхування від вогню. Маніфест «Про заснування державного позичкового банку» дозволяв операції зі своїми клієнтами. З цією метою при банках створювалися страхові економії.
Найбільш поширеним страховим ризиком за тих часів була пожежа. Тому у 1827р. було створено Перше російське страхове товариство від вогню, а до 1913р. вже понад 300 страховиків, у тому числі 13 акціонерних товариств здійснювали такий захист. З відміною кріпосного права активізується розвиток страхової справи, орієнтованої на село. Створюється система земського страхування.
У другій половині XIX ст. спектр страхових послуг уже був досить широким, приймались на страхування будівлі, тварини, посіви, меблі, одежа, засоби транспорту, вантажі, певного розвитку набуло страхування життя. У дореволюційні часи одним із важливих центрів страхування Росії була Одеса. Тут існували самостійні страхові товариства, а також контори філій провідних страхових компаній Петербурга й Москви, іноземних страховиків. Особисте страхування виникло в 30-х рр. минулого сторіччя. У 1906р. був прийнятий закон про проведення страхування життя державними ощадними касами. Отже, у дореволюційній Росії існували майже всі відомі на ті часи види страхування та форми страховиків.
ТЕМА 9. ГРОШІ ТА ФІНАНСИ УКРАЇНИ
У СКЛАДІ СРСР
9.1. Грошовий обіг на розділених українських землях.
9.2. Грошовий обіг на українських теренах під час Другої світової війни.
9.3. Грошовий обіг в СРСР після Другої світової війни.
9.4. Банківська система СРСР.
9.5. Податкова система СРСР.
9.6. Страхування в СРСР.
Розвиток економіки колишнього СРСР передбачав максимальну інтеграцію господарств союзних республік у загальносоюзному народногосподарському комплексі, формування якого завершилося у 60—80-х рр. Регулювалися структура та рівні економічного розвитку союзних республік та економічних регіонів. Планування і управління економікою були централізовані, лімітувався розподіл між союзними республіками, економічними регіонами і галузями фінансових, трудових, матеріально-технічних та інших ресурсів.
9.1. Грошовий обіг на розділених українських землях
У рамках проведення заходів щодо впорядкування грошового обігу на польських теренах 5 лютого 1919 р. було прийнято декрет, який проголошував, що валюта Польщі матиме назву лех, а її сота частина — грош. Але вже 28 лютого сейм прийняв указ, який відхилив попередній законодавчий акт і постановив, що грошовою одиницею буде злотий з сотою частиною грошем. Виконання указу мало здійснюватися Міністерством скарбу, але було реалізоване лише після грошової реформи 1924 р. Доти законним засобом платежу залишалася польська марка.
11 січня 1924 р. президент Польщі С. Войцеховський оголосив декрет про валютну реформу. Вона передбачала поступову ліквідацію ПККП і введення нової валюти — польського злотого. Становлення акціонерного товариства Банку Польського почалося з лютого, коли Міністерство скарбу створило Організаційний комітет.
Емісія розмінних грошей вищої номінальної вартості відбувалася у формі малих білетів із зображенням варшавських пам'ятників: на 10 грошах — колона Зигмунта, на 20 — пам'ятник Коперникові, 50 — пам'ятник князеві Юзесру. Ці паперові гроші мали термін обігу до 31 січня 1925 р.
Хоча розмінні паперові білети були законним засобом платежу, їх використання мало деякі обмеження. Так, їх можна було виплачувати лише в межах 10 злотих за кожної сплати.
До польсько-німецької війни 1925 р. злотий був досить міцною валютою. За цим слідкував Банк Польський, якого не можна було назвати центральним банком країни, бо він конкурував із комерційними банками на депозитному та кредитному ринках. А керівництво банку вважало, що підтримувати комерційні кредитні установи повинен уряд.
На українських теренах, які перебували у складі Чехословаччини, грошовою одиницею була крона, яка містила 100 гелерів. Спершу в обігу використовувалися проштамповані банкноти, а 1926 р. було створено Національний банк Чехословаччини, який провадив емісійну діяльність.
Угорські крони складали основу грошового обігу в Закарпатті. Їхнє знецінення спричинило необхідність введення 1925 р. нової валюти, яка називалася пенге і поділялася на 100 філерів.
На півдні України, яка ввійшла до складу Румунії, грошовою одиницею була лея, яка поділялася на 100 бань.
Формування грошової системи СРСР, до якого належала більша частина території України, почалося після Жовтневого перевороту 1917 р. У перші роки існування Республіка Рад була змушена використовувати грошові знаки, випущені попередніми урядами. В обігу зберігалися царські рублі, державні кредитні білети Тимчасового уряду номінальною вартістю 250 і 1000 руб. та казначейські знаки -«керенки» (20 і 40 руб.). Крім того, тривала громадянська війна, під час якої діяла велика кількість різноманітних угруповань, що випускали власні гроші. Якщо додати до них приватні та місцеві емісії, отримаємо в сумі 2200 різноманітних грошових знаків, які перебували в обігу на території колишньої Російської імперії.
Рис. 9.1. 250 руб. 1917 року – гроші Тимчасового уряду, які перебували в обігу п’ять років до 1922 р.
У 1921 р. було проголошено нову економічну політику, яка, зокрема, передбачала повернення до грошових відносин. Величезна інфляція, яка панувала в країні, вимагала нових номіналів. Того ж року було випущено «Зобов'язання РРФСР» номінальною вартістю 1, 5 і 10 млн руб.— односторонні, без малюнка, виконані на кольоровому папері з водяним знаком у вигляді герба РРФСР.
Рис. 9.2. «Зобов'язання РРФСР» номінальною вартістю 1 млн руб.
Перший захід щодо впорядкування грошового обігу провели наприкінці 1921 р. Тоді радянський уряд випустив нові гроші – державні грошові знаки 1922 р. номінальною вартістю 1,3,5,10,25,50,100, 250, 500, 1000, 5000 і 10000 руб. Було проведено деномінацію, за якою на 1 руб. цими знаками обмінювалися 10000 руб. грошовими знаками всіх попередніх зразків.
Рис. 9.2. Державний грошовий знак 1922 р.
З метою введення в обіг твердої валюти в жовтні 1922 р. Державний банк РРФСР отримав право випуску банківських білетів – червінців. Їх емісія залежала від золотих запасів держави.
Рис. 9.3. Один червінець 1922 р.
У 1936 р. вперше було встановлено валютний курс рубля на основі американського долара, за яким 1 долар відповідав 5 руб. 30 коп. У 1937— 1938 рр. провели поступову заміну всіх радянських грошей на нові — 1, 3, 5 і 10 червінців зразка 1937 р. та 1, 3, 5 руб. 1938 р.
Рис. 9.4. Один червінець 1938 р.
На червінцях вперше у 1938 р.було зображено В.І. Леніна. З банкнот зникли підписи відповідальних осіб і напис про розмінність білетів на золото.
9.2. Грошовий обіг на українських теренах під час Другої світової війни
У серпні 1941 р. українські землі знову було розділено, тепер уже гітлерівською Німеччиною. Галичина відійшла до Польського генерал-губернаторства; на решті території Радянської України було створено рейхскомісаріат «Україна» зі столицею в Рівному; Буковина і частина Південно-Східної України стали складовою Румунського генерал-губернаторства, яке управлялося королівським урядом Румунії.
Регулювання грошового обігу тепер провадив новий окупаційний уряд. Німецька влада ще до початку Другої світової війни розробила проект мережі військових кредитних закладів, яка мала імперські кредитні каси та спеціальні емісійні банки. Обидві структури могли здійснювати емісію грошей. Імперські кредитні каси випускали білети (свідоцтва) — військові державні знаки єдиного зразка для всіх окупованих країн, обов'язкові до приймання поряд із національними грошовими знаками, які залишалися в обігу. Спеціальні емісійні банки мали право випуску власних грошових знаків, виражених у національних грошових одиницях.
Територію Галичини обслуговував створений 1940 р. емісійний банк у Кракові, який провів дві емісії злотих із різними датами.
На Галичині для фінансування боротьби українського народу за незалежність використовувалися грошові квитанції — бофони.
На території рейхскомісаріату «Україна» спершу в обіг вводилися військові марки — білети імперських кредитних кас номінальною вартістю 1,5, 10 і 50 рейхспфенігів, а також 1 і 2 рейхсмарки. При цьому радянський рубль зберігав законну платіжну силу і приймався з розрахунку 10 руб. за 1 марку, що в п'ять разів перевищувало довоєнний курс.
З 1 червня 1942 р. у м.Рівне почав свою діяльність Центральний емісійний банк України. Гроші цього банку у купюрах 1, 5, 10, 20, 50, 100, 200 та 500 карбованців мали такий паритет:1 карбованець дорівнював 1 рублю, 10 карбованців- 1 рейсмарці. Населення мусило обміняти радянські гроші на карбованці. При обміні суми більше 20 руб. “нові гроші” не видавалися на руки, а зараховувалися на безпроцентний “рахунок заощаджень”.
Рис. 9.5. П’ять карбованців 1942р.
Замість німецьких військових рейхсмарок, які ще називалися «платіжними засобами забезпечення для німецьких збройних сил», на територіях окупованих земель від початку 1945 р. було введено нові армійські грошові знаки — «розрахункові знаки німецьких збройних сил», їх випустило головне управління імперських кредитних кас для військовослужбовців, які виїздили за кордон. На них повинні були обмінюватися німецькі рейхсмарки та інші окупаційні гроші, отримані військовим персоналом. На територіях завойованих держав солдати вермахту мали отримувати на ці розрахункові знаки за встановленим курсом окупаційні чи місцеві гроші.
На тих територіях СРСР, які не потрапили під німецьку окупацію або поступово від неї звільнялися, в обігу далі перебували рублі. З огляду на обмеженість доходів радянський уряд був змушений фінансувати свої видатки через емісію нових грошей. Крім того, було введено карткову систему, а ціни на ринках перевищували довоєнні в 10-15 разів.
9.3. Грошовий обіг в СРСР після Другої світової війни
Фінансування військових видатків під час Другої світової війни спричинило значне зростання грошової маси в країнах-учасницях. Після її закінчення в багатьох європейських державах відбулися реформи з метою впорядкування грошових систем. Не став винятком і Радянський Союз, в якому за 1941—1945 рр. кількість грошей в обігу збільшилася в 4 рази і зросла до 74 млрд руб.
Грошова реформа передбачала кілька заходів. Так, карткову систему мали скасувати ще 1946 р. Але неврожай, спричинений посухою, унеможливив проведення цього заходу. Натомість у кінці 1946 р. було введено єдині ціни, які становили певний середній рівень між високими комерційними та низькими пайковими.
14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР та найвищий партійний орган ЦК ВКП(б) прийняли Постанову «Про проведення грошової реформи і скасування карток на продовольчі й промислові товари». Реформа передбачала заміну старих грошових знаків на нові за курсом 10 до 1. При цьому не підлягали обмінові металеві монети, які далі приймалися за номінальною вартістю.
За підготуванням грошової реформи стежив Й. Сталін. Дослідники вважають, що завдяки йому купюри нового зразка дещо нагадували банкноти Російської імперії.
Грошова реформа також передбачала переоцінювання вкладів населення в ощадних касах і Державному банку. При цьому обмінові не підлягали вклади сумою менше 3000 руб. До речі, їхня частка у структурі депозитів складала 80%. Для інших установлювалися такі співвідношення: вклади в розмірі від 3 до 10 тис. переоцінювалися за курсом 3:2, а більше 10 тис.— 2:1. Захід було проведено попри той факт, що, за даними Державного банку СРСР, 1947 р. на вкладах містилося лише 15% грошових заощаджень населення. Залишки на рахунках державних установ переоцінюванню не підлягали.
Реформа тривала від 16 по 29 грудня 1947 р. Після її проведення грошова маса скоротилася до 16 млрд руб., причому обміняли 37,2 млрд руб. Ще майже 30 млрд залишилося на руках у населення. Реформа мала конфіскаційний характер, оскільки не перерахували заробітків, стипендій чи пенсій. Крім того, невелика її тривалість спричинила масову спекуляцію, паніку й величезні черги.
Зменшення кількості грошей в обігу дозволило з часом знизити ціни на товари широкого вжитку. Це збільшило купівельну спроможність рубля та зумовило зростання його офіційного курсу стосовно іноземних валют. 1 березня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про переведення курсу рубля на золоту основу і про підвищення курсу рубля стосовно до іноземних валют», за якою встановлювався золотий вміст рубля на рівні 0,222168 г щирого золота, внаслідок чого один долар США уже дорівнював 4 руб.
Бурхливий розвиток економіки СРСР, який спостерігався протягом 50-х рр. XX ст., спричинив зростання грошової маси. З метою її обмеження було проведено грошову реформу, яка оголошувалася 4 травня 1960 р. Постановою Ради Міністрів «Про зміну масштабу цін і заміну грошей, що перебували в обігу, на нові». Вона передбачала деномінацію рубля за курсом 10:1.
Рис. 9.6. Десять рублів 1960 р.
У 1990 р. Рада Міністрів Української РСР відзначала зростання грошових доходів, які не забезпечувалися товарною масою, вивіз товарів за кордон, поширення спекуляції. З метою захисту інтересів споживачів, особливо соціальне незахищеного населення, 22 жовтня було прийнято Постанову «Про захист споживчого ринку в Українській РСР», яка передбачала з 1 листопада продаж продовольчих і непродовольчих товарів здійснювати з використанням карток споживача з купонами. Виняток було зроблено для громадського харчування, продажу книжок, газет і журналів, товарів для новонароджених, продуктів дитячого харчування, обслуговування в комерційних і комісійних магазинах, аптеках, на аукціоні, оплати послуг та ін. Крім того, передбачалося, що продаж товарів вартістю понад 1500 крб. мав здійснюватися без карток споживача, але за чеками Ощадбанку тільки жителям республіки.
Отже, з 3 листопада 1990 р. раз на місяць, крім рублоьвої готівки, громадяни отримували листи з купонами на суму 70% їхніх грошових доходів після оподаткування. Вони повинні були давати їх продавцеві в магазині, який відрізав від листа купони на суму покупки. Поряд із цим оплата здійснювалася рублями.
9.4. Банківська система СРСР
Унаслідок Жовтневого перевороту 1917 р. більшовики захопили установу Державного банку в Петрограді. Але працівники саботували рішення «уряду робітників і селян» та відмовилися видавати кошти на його потреби. Лише за два місяці більшовики змогли встановити контроль над центральною банківською установою.
Такі ж проблеми виникли і з приватними комерційними банками, їхні власники припинили видачу коштів націоналізованим підприємствам, фінансуючи поряд із цим контрреволюційні виступи. 14 грудня 1917 р. (за старим стилем) загони Червоної гвардії захопили 28 банків і 10 банківських відділень. Того ж дня було видано декрет про націоналізацію банків, який вводив державну монополію на ведення банківської діяльності. Ліквідовувалися Дворянський земельний і Селянський поземельний банки, іпотечні банки та інші кредитні установи, крім мережі ощадних кас.
Усі приватні кредитні установи підлягали націоналізації та об'єднувалися з Центральним банком, який через місяць отримав назву Народного банку Російської Республіки (пізніше — Народний банк РРФСР). Об'єднання банків тривало до кінця 1919 р. У результаті його проведення до Народного банку перейшли всі активи і пасиви зліквідованих установ, були конфісковані готівкові гроші й коштовності, що зберігалися в сейфах.
У своїй роботі Народний банк керувався декретами й постановами Ради народних комісарів, наказами Народного комісаріату фінансів, а також статутом, прийнятим ще 1894 р. Основним завданням банку була емісія паперових грошей. Щоб якось здійснювати контроль за грошовою масою, всі державні установи і підприємства зобов'язувалися зберігати свої готівкові кошти на рахунках у банку. Але, попри це, інфляція зростала.
19 січня 1920 р. було прийнято декрет Ради народних комісарів про ліквідацію Народного банку і передачу його активів та пасивів Центральному бюджетно-розрахунковому управлінню Наркомфіну.
Нова економічна політика сприяла відновленню банківської справи. Урядовими постановами було створено Державний банк РРФСР, який почав діяльність 16 листопада 1921 р. Його основними завданнями визначалися кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та впорядкування грошового обігу. Характерне для того часу знецінення грошей не сприяло залученню депозитів. Тому основними кредитними ресурсами банку були кошти з державного бюджету. Ставки за кредитами, хоча були дуже високими (8—12% на місяць), не вирішували проблеми знецінення коштів, бо інфляція була ще вищою.
У листопаді 1921 р. Державний банк отримав монопольне право на проведення валютних операцій. На підставі цього він установлював офіційний курс на коштовні метали та іноземні валюти, регулював дозволені згодом приватні валютні угоди.
Відновлення кооперації сприяло появі 30 травня 1922 р. постанови Всеукраїнської кооперативної ради про відкриття Всеукраїнського кооперативного банку, який став наступником Українбанку.
Українбанк був розрахунковим центром кооперації як у межах країни, так і за кордоном, оскільки мав установлені кореспондентські відносини з європейськими банками. Крім того, Всеукраїнський кооперативний банк видавав різнострокові кредити й виконував функції товарного центру, закуповуючи продукцію кооперативів.
Величезна популярність кооперації не відповідала політиці радянського уряду, який з 1928 р. розпочав колективізацію. Ліквідація кооперативів призвела до припинення діяльності їхнього фінансового центру — Українбанку. У Росії його відповідником був Всеросійський кооперативний банк (Всекобанк). Філії останнього та Українбанк було ліквідовано на початку 1930 р. під час проведення кредитної реформи.
Найбільшою банківською установою СРСР, окрім Державного банку, був створений у жовтні 1922 р. Торговельний промисловий банк (Промбанк), який мав сприяти розвиткові промисловості, транспорту, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Він був організований у формі акціонерного товариства зі статутним капіталом у розмірі 5 млн золотих рублів, але всі його акції належали державним органам чи підприємствам. Промбанк надавав кредити під товари чи товарні документи, проводив облік векселів, залучав депозити.
Для фінансування потреб електрофікації наприкінці 1924 р. було створено Електробанк. Надаючи довгострокові кредити, він мав сприяти розвиткові електропромисловості та електропостачання.
Перший комунальний банк на території України виник у 1923 р. у Харкові. Згодом на території СРСР налічувалося 45 таких установ, які 1925 р. отримали свій фінансовий центр — Центральний банк комунального господарства і житлового будівництва (Цекомбанк). Якщо місцеві комунальні банки надавали переважно короткострокові кредити, то Цекомбанк провадив довгострокове кредитування будівництва.
Кредитування сільського господарства від 1924 р. здійснювалося Центральним сільськогосподарським банком (ЦСГбанк), який об'єднував республіканські банки і товариства сільськогосподарського кредиту, їхні власні та залучені кредитні ресурси доповнювалися бюджетними асигнуваннями. Діючий в нашій республіці Укрсіль-банк працював з Українбанком.
12 грудня 1922 р. за участю шведського капіталу було створено Російський комерційний банк (Роскомбанк), який мав обслуговувати зовнішню торгівлю. У 1924 р. іноземну частку викупили Народний комісаріат і Державний банк, а сам банк реорганізували у Банк для зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторгбанк). Від 30-х рр. XX ст. він єдиний (крім Державного банку) міг установлювати кореспондентські відносини з іноземними банками.
Крім того, 1923 р. почалося відродження ощадних кас, які розміщували облігації державних позик, залучали вклади, розмір яких не був вражаючим через постійне знецінення радзнаків.
У період непу відомі випадки утворення на українських землях приватних банків. Так, у Харкові 1922 р. виник Банк взаємного кредиту. У його статуті зазначалося, що метою діяльності було фінансування малого та середнього бізнесу у провідних галузях господарства.
З метою розмежування клієнтури між банківськими установами в лютому 1928 р. почалася реорганізація банківської системи. Промбанк перетворили на Банк довгострокового кредитування промисловості та електрогосподарства (БДК). Йому передали активи й пасиви ліквідованого Електробанку. Довгострокове кредитування провадили також Цекомбанк і частково ЦСГбанк.
Державний банк здійснював короткострокове кредитування, обслуговував клієнтів союзного та республіканського значення, транспортні й торговельні підприємства, надавав кредити іншим банкам. У 1929 р. було прийнято його статут, за яким Центральний банк СРСР мав регулювати грошовий обіг і провадити короткострокове кредитування.
З метою обмеження комерційного кредиту й заміни його банківським 30 січня 1930 р. розпочалася кредитна реформа. На першому етапі її проведення всім державним і кооперативним організаціям заборонялося відпускати товари і надавати послуги в кредит, а також здійснювати авансові платежі. Крім того, всі розрахунки тепер необхідно було проводити через банк, а вільні кошти мали зберігатися в Державному банку. Зміни в банківській системі передбачали чітке розмежування строків надання кредитів. Так, спеціалізовані банки могли передавати лише довгострокові кредити, а Державний банк — короткострокові. Крім того, було ліквідовано філії спеціалізованих банків, які відтоді мусили проводити свої операції через філії Державного банку.
Наступний етап кредитної реформи на початку 1931 р. передбачав новий порядок розрахунків між господарськими організаціями, який мав на меті припинення автоматизму на відповідній ділянці роботи. На практиці це означало, що Державний банк має оплачувати рахунки постачальників лише в межах тих коштів, які були в розпорядженні покупця, і за згодою останнього.
Улітку того ж року постановою Ради праці та оборони від 23 липня 1931 р. було чітко розмежовано поняття власних і залучених обігових коштів, що дозволило визначити потребу в банківському кредиті. Короткостроковий кредит міг видаватися Державним банком лише на утворення запасів сировини, матеріалів чи обігових коштів, пов'язаних зі специфікою виробництва і збуту товарів. Були також установлені основні принципи кредитування, які передбачали цільове використання, строковість, поверненість і забезпеченість. Обов'язковою вимогою для отримання кредиту було виконання позичальником плану. Державний банк міг уживати певних заходів щодо несумлінних позичальників, які передбачали, наприклад, продаж заставлених цінностей для погашення заборгованості.
Кінцевим етапом реформи можна вважати травень 1932 р., коли остаточно було розмежовано функції між Державним банком та банками довгострокових вкладень, які створювалися в системі Наркомфіну СРСР. Ними були вже діючі Промбанк, Всскобанк, Цекомбанк і новостворсний Сільгоспбанк. Вони повинні були кредитувати капітальне будівництво, фінансувати транспорт, зв'язок, сільське господарство і т. д.
До сфери діяльності Державного банку належали планове кредитування народного господарства, організація грошового обігу і розрахунків, касове виконання бюджету і проведення міжнародних платежів.
Після закінчення Другої світової війни зміни передовсім торкнулися ощадної справи. У 1948 р. було прийнято новий статут державних трудових ощадних кас СРСР, за яким, опріч традиційних операцій, вони могли здійснювати безготівкові розрахунки й переказувати заробітну платню робітникам на їхні рахунки, їхня мережа стрімко розширювалась, і на кінець 1960 р. в Україні налічувалося 11,5 тис. установ.
Відповідно до указу Верховної Ради СРСР від 7 квітня 1959 р. було проведено нову реорганізацію спеціалізованих банків. Державному банкові передали функції ліквідованого Сільгоспбанку, а Всесоюзному банкові фінансування капітальних вкладень (Будбанку СРСР), створеному на основі Промбанку, — операції ліквідованого Цекомбанку. У 1972 р. Будбанк мав понад 1200 контор на теренах СРСР. Він здійснював фінансування і довгострокове кредитування всіх галузей народного господарства.
Передання у 1963 р. ощадкас із відомства Міністерства фінансів до структури Державного банку СРСР привело до того, що останньому автоматично перераховувались усі залишки вкладів населення на перше число нового року, які використовувалися на поповнення кредитних ресурсів.
У липні 1987 р. відбулася ще одна реорганізація кредитної системи. Нові спеціалізовані банки надавали послуги для зовнішньої торгівлі (Зовнішньоекономічний банк СРСР), сільського господарства (Агропромисловий банк), промисловості (Промисло-вобудівельний банк), соціальних послуг (Житловосоціальний банк) та нагромадження заощаджень (Ощадний банк). Державний банк СРСР і далі виконував функції головного банку країни та обслуговував її уряд. На нього поклали розроблення зведеного кредитного плану, планів розподілу ресурсів і кредитних вкладень по всіх банках.
9.5. Податкова система СРСР
У 1930р. в СРСР було здійснено податкову реформу, яка замінила 86 податкових платежів і зборів двома – податком з обігу й податком з чистого прибутку, стягнення яких здійснював Наркомфін, а місцеві податки – територіальні органи радянської влади.
Податок з обігу (або з обороту) був фактично універсальним акцизом, оскільки включався в остаточну роздрібну ціну товару, і в підсумку його сплачував споживач.
З початком Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) економіка країни була відразу переорієнтована на воєнні потреби. Водночас зросли податки з населення (до 14 % бюджетного значення). Було введено воєнний податок (стягувався до 1946 р.), податок на неодружених та незаміжніх, а з 1944 р. до сплати залучалися і малосімейні, що мали одну чи дві дитини. Були також підвищені ставки сільськогосподарського податку.
На окупованій території України німецькі окупанти встановили 25 видів грошових податків, серед яких податок з обігу, прибутковий, податок зі спадщини. Крім того, було введено безліч місцевих податків.
Особливо важливі заходи щодо зниження податків з населення були проведені після 1953 р. Перш за все це стосувалося реформи сільськогосподарського податку, яка суттєво виправила недоліки в оподаткуванні сільського населення. На основі нового закону був здійснений перехід до оподаткування за твердими ставками кожної сотки з присадибних ділянок.
Окрім обов’язкових платежів державних підприємств і організацій, державний бюджет СРСР поповнювався за рахунок податків з кооперативно-колгоспних підприємств та організацій, податків з населення, місцевих податків та зборів, неподаткових доходів та коштів, що надходили на основі державного кредиту. Система оподаткування в Радянському Союзі практично не змінювалася протягом багатьох років, доки країна з такою назвою не припинила своє існування.
9.6. Страхування в СРСР
До революції 1917 р. на Україні широко розвинулася страхова кооперація (до війни її майже не було); 1918 р. постав Український коопераційний страховий союз (Страхсоюз) як центральна установа для організації загального коопераційного страхування; за воєнного комунізму його було ліквідовано. Як у всьому СРСР, так і на Україні страхування монополізовано, страхові товариства ліквідовано, а їх майно націоналізовано. Виняток зроблено 1922 р. для кооперативів, яким дозволено взаємне страхування рухомого майна і товарів при Всеукраїнському коопераційному страховому союзі (Коопстрах), що обслуговував на території України всі види кооперації (1926 — 1927 рр. він мав на 672,2 млн карб. забезпечених сум). Цей тип страхування був ліквідований 1930 р. Селянські двори підлягали обов'язковому державному страхуванню від пожеж, пошестей худоби, градобою і транспортних аварій. Адміністрація страхової справи була від 1925 р. централізована. Державне страхування здійснювалося на всій території СРСР єдиною організацією — Держстрахом у Москві.
Під час колективізації постав хаос і безправ'я у страховій системі, бо Держстрах відмовлявся платити сільським господарствам відшкодування, мовляв, вороги свідомо вбивали худобу й нищили сільськьгосподарський інвентар, щоб не йти до колгоспів. Тоді обов'язкове страхування охоплювало не тільки майно кооперації і приватних осіб, але й державних підприємств з госпрозрахунком. Щойно 1956 р. страхування майна державних підприємств і організацій скасовано і залишено винятково страхування колгоспно-кооперативної власності й особистої власності громадян. У 1958 р. проведено деяку децентралізацію страхової адміністрації на користь союзних республік. Головне управління державного страхування СРСР при Міністерстві фінансів СРСР перетворено на відділ державного страхування, з обмеженням його компетенції до координації державного страхування союзних республік. Місцеві органи державного страхування в УРСР (управління, інспекції) були підпорядковані Держстрахові УРСР, що працював на засадах госпрозрахунку. Органи Міністерства фінансів контролювали органи Держстраху УРСР на місцях.
В УРСР існували два типи страхування: майнове й особове, які поділяються на обов'язкове і добровільне. Обов'язковому страхуванню (від вогню, градобою, пошестей худоби та ін. нещасть) підлягає майно колгоспів, господарств громадян і державне майно, що здається в оренду громадянам; так само обов'язкові різні форми соціального забезпечення, а також страхування пасажирів транспорту. До добровільного майнового страхування належить: страхування в колгоспах на племінну худобу, урожай садів і сільськогосподарську техніку, а в господарствах громадян — на хатнє майно, будівлі й худобу; до особового: мішане страхування життя, довічне страхування, страхування на випадок смерті або втрати працездатності, від нещасних випадків та ін.
За своєю суттю радянське страхування мало чим віджрізнялося від страхування в країнах ринкової економіки. Різниця полягала в тому, що страхові внески застрахованих у вільній ринковій системі становлять страховий капітал (фонд) страхових організацій і не можуть видаватися на інші цілі, натомість в СРСР йшли на збільшення страхового фонду й ними держава користувалася відповідно до своїх потреб. Ідея страхування спільноти втрачає тут глузд і перетворюється на «державне» страхування.
ТЕМА 10. ФОРМУВАННЯ ГРОШОВОЇ ТА ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
10.1. Становлення грошової системи України після 1991 р.
10.2. Формування основних елементів фінансової системи України.
10.2.1. Особливості побудови банківської системи в Україні.
10.2.2. Формування податкової системи нової держави.
10.2.3. Становлення страхової справи України.
У 1991 р., коли на карті світу з'явилися п'ятнадцять незалежних держав, утворених на теренах колишнього СРСР, почався новий етап у розвитку грошей і фінансів в Україні.У тяжких умовах зміни еконоічного ладу поставала самостійна грошово-кредитна система, творці якої намагалися зберегти вікові традиції та адаптувати їх до нових реалій.
10.1. Становлення грошової системи України після 1991 р.
Становлення України як незалежної, суверенної держави обумовило необхідність створення власної грошової системи, яка забезпечувала б можливість українським владним структурам самостійно керувати грошовим обігом та грошовим ринком в інтересах розвитку національної економіки. Організаційно-правові засади створення грошової системи України були закладені в Законі України «Про банки і банківську діяльність», ухваленому Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Цим законом Національному банку України надавалося монопольне право здійснювати емісію грошей на території України та організовувати їх обіг, забезпечувати стабільність грошей, проводити єдину грошово-кредитну політику тощо. Це означало, що ніякі інші органи нашої країни, а тим більше інших країн, не мали права втручатися в цю сферу. Відтак обіг грошей на нашій території ставав підвладним виключно органам української держави.
Рис. 10.1. Купюри купоно-карбованців зразка 1991 р.
10 січня 1992 р. були запроваджені українські купоно-карбованці багаторазового користування як доповнення до рубльової грошової маси. Тобто в обігу одночасно опинилися два види валюти — попередні рублі, емісія яких перейшла від союзного уряду до Російської Федерації, та купоно-карбованці, право емісії яких було закріплено за НБУ. Весь безготівковий оборот продовжував обслуговуватися виключно попередньою, тепер уже російською валютою — рублями.
а) 1991 рік
б) 1993 рік
Рис. 10.2. Карбованці
Проте паралельний обіг рубля і купоно-карбованця не приніс Україні очікуваних позитивних наслідків. Навпаки, досить швидко виявилися значні недоліки двовалютної системи грошового обороту. Вона істотно ускладнювала управління внутрішнім готівковим обігом, організацію внутрішніх безготівкових розрахунків та зовнішніх розрахунків, насамперед з Російською Федерацією. Незабаром купоно-карбованець втратив свої початкові переваги перед рублем і став швидко знецінюватися. Виникли помітні перебої у внутрішніх і зовнішніх платежах.
Щоб послабити негативні наслідки паралельного обігу двох валют, Президент України Указом «Про реформу грошової системи України» від 12 листопада 1992 р. запровадив купоно-карбованець у сферу безготівкового обороту і вилучив з нього рубльові гроші. Нові гроші були названі «український карбованець», дістали статус тимчасових національних грошей і стали єдиним на території України засобом платежу.
На другому етапі Національний банк України, спираючись на норми Закону України «Про банки і банківську діяльність» (1991 р.), відпрацьовував окремі елементи та організацію функціонування грошової системи.
25 серпня 1996 р. Президент України підписав Указ «Про грошову реформу в Україні», згідно з яким з 2 по 16 вересня 1996 р. з обороту був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця — гривня та її сота частина — копійка.
Слід зазначити, що гривня має високий ступінь захисту, який постійно підвищується (рис. 10.3).
а) 1992 рік
б) 1996 рік
в) 2004 рік
г) 2006 рік
Рис. 10.3. Вдосконалення художнього оформлення та елементів захисту гривні з 1992 року по 2006 рік
До основних елементів захисту відносять:
1. Водяний знак
- на банкнотах номіналом 1, 2, 5, 10 та 20 гривень зразка 1992 р. - зображення світлими лініями ТРИЗУБА, яке утворене внутрішньою структурою паперу, повторюється по всій площі банкноти і видиме при розгляді банкноти проти світла; на банкнотах пізнішого випуску - видиме при розгляді банкноти проти світла зображення на білій площині банкноти в різних відтінках (світліших та темніших від паперу) портрета, що утворене внутрішньою структурою паперу і яке повторює портрет, надрукований на лицьовому боці банкноти.
2. Захисна стрічка
3. Рельєфні елементи
- елементи друку в банкнотах номіналом 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.), 50 та 100 гривень, які виступають над поверхнею паперу, шершавість яких відчувається на дотик кінчиками пальців.
4. Суміщений малюнок
- малюнок, розташований в одному місці на лицьовому та зворотному боках банкноти, усі елементи якого збігаються та доповнюють один одного при розгляді банкноти проти світла (орнамент із лівого боку банкноти).
5. Райдужний друк
- поступовий перехід одного кольору захисної сітки, виконаної суцільними лініями без розривів, в інший (захисні сітки та орнаменти з обох боків банкноти).
6. Антисканерна сітка
- розташовані під різними кутами тонкі лінії, які при копіюванні або скануванні банкноти утворюють на копії "муар" (захисні сітки).
7. Кодоване латентне зображення
- приховане цифрове зображення номіналу на банкнотах 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.), 50 та 100 гривень, видиме при розгляданні банкноти на рівні очей під гострим кутом проти світла при її оберті на 45 градусів (прямокутний орнамент праворуч від портрета) та приховане зображення ТРИЗУБА (цифрове позначення номіналу у верхніх кутах лицьового боку банкнот номіналом 2-20 гривень зразка 1992 р.).
8. Мікротекст
- напис безперервно повторюваного слова "УКРАЇНА" абревіатури "НБУ", які можна прочитати за допомогою збільшувального скла.
9. Знак для сліпих
- рельєфний елемент, розміщений у лівому нижньому куті лицьового боку банкнот 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.), 50 та 100 гривень, який відчувається на дотик кінчиками пальців і визначає номінал банкноти.
10. Видимі захисні волокна
- хаотично розміщені в товщі та на поверхні паперу з двох боків банкноти сині волокна довжиною близько 6 мм - номінал 1-20 гривень зразка 1992 р.), сині та червоні волокна - номінал 1, 2, 5 гривень зразка 1994-1997 рр.
11. Невидимі захисні волокна
12. Флуоресцентний номер
- надрукований методом високого друку чорною фарбою горизонтально (номінал 1 - 20 гривень зразка 1992 р.) та червоною фарбою горизонтально (1 (1994, 1995 рр.), 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.) гривень) і вертикально (номінал 50 та 100 гривень), рівно, з однаковим інтервалом між цифрами номер банкноти, який в ультрафіолетових променях флуоресціює зеленим (номінал 1-20 гривень зразка 1992 р.) та світло-червоним (1 (1994, 1995 рр.), 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.), 50 та 100 гривень) світлом.
13. Магнітний номер
- надруковані методом високого друку чорною фарбою горизонтально в один рядок, рівно та з однаковим інтервалом між цифрами серія та номер банкноти, які мають магнітні властивості (1 (1994, 1995 рр.), 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.), 50 та 100 гривень).
14. Прихований номінал
- надрукований в центрі лицьового боку банкноти, крім 1 (1994, 1995 рр.), 2 (1995 р.), 5 (1994, 1997 рр.), 10 (1994 р.), 20 (1995 р.) гривень, невидимою фарбою номінал, який в ультрафіолетових променях флуоресціює зеленим світлом.
Рис. 10.4. Вдосконалення художнього оформлення гривні з використанням традиційної світової символіки. Сюжет у вигляді піраміди з «всевидячим оком» у верхньому куті 1
15. Флуоресцентний друк
- елементи дизайну лицьового боку і зворотного боку банкнот та кодований малюнок (50 та 100 гривень), які в ультрафіолетових променях флуоресціюють жовтим, зеленим або жовто-зеленим світлом (залежно від номіналу).
16. Високий друк
- друк, яким виконано номери банкнот. Він залишає на папері потовшений із країв штриха відбиток фарби і рельєфний заглиблений слід. На зворотному боці папір,як правило, має опуклий рельєфний відбиток.
17. Орловський друк
- різкий перехід одного кольору у інший без розривів, накладання або зміщення ліній малюнка (портрет,написи, стрічки, орнаменти).
На третьому етапі відбувається подальше вдосконалення механізмів та інструментів грошової системи, що були розроблені на попередньому етапі. Важливою віхою тут стало прийняття Верховною Радою України в травні 1999 р. Закону «Про Національний банк України». Хоча в цьому законі безпосередньо про грошову систему мова не йде, проте ті функції НБУ, які становлять основу грошової системи, знайшли широке відображення. Це, зокрема, розділ IV «Грошово-кредитна політика», розділ V «Управління готівковим грошовим обігом», розділ VIII «Діяльність Національного банку щодо операцій з валютними цінностями». У них чітко виписані права та обов’язки НБУ щодо забезпечення стабільності національних грошей, регулювання грошового обороту, визначені методи та інструменти грошово-кредитної політики та інші види діяльності НБУ, що формують грошову систему країни.
10.2. Формування основних елементів фінансової системи України
10.2.1. Особливості побудови банківської системи в Україні
Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу був покладений Законом «Про банки і банківську діяльність», ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р.
В основу розбудови банківської системи України цим законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці:
На сформованій цим законом правовій та концептуальній основі банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку. Найвагомішими є результати в інституційно-структурному її розвитку.
Кількість банків за період 1992—2000 рр. зросла майже втричі, хоча, починаючи з 1996 р., кількість їх поступово скорочується.
Що стосується інфраструктури банківської системи, то помітних успіхів досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.
Певні успіхи досягнуті і в функціональному розвиткові банківської системи. НБУ як центральний банк в основному опанував досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації національних грошей, організовано провів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності: у регулюванні валютних відносин, обслуговуванні державного боргу, організації банківського обліку відповідно до світових стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльності комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функціонування комерційних банків, і вони накопичили цінний досвід роботи не тільки на традиційних напрямах, а й у нових для них сферах діяльності: на фондовому та валютному ринках, у сфері міжнародних відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у взаємовідносинах з центральним банком, у банківському менеджменті тощо.
10.2.2. Формування податкової системи нової держави
З появою нових форм власності і методів господарювання стара податкова система перестала відповідати вимогам часу і не могла забезпечити потреби держави та громадян. Саме тому виникла потреба у проведенні податкової реформи в Україні.
Перші крокі до створення сучасної податкової служби були зроблені 1990 р., коли підприємництво в державі тільки-но почало зароджуватися. В той час на базі відділів державних доходів у фінансових органах були створені податкові інспекції, які підпорядковувалися Міністерству фінансів України.
22 серпня 1996 р. Президент України підписав Указ «Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій», а 30 жовтня 1996р. – Указ «Питання державних податкових адміністрацій», за яким податкова служба України фактично набула свого організаційного та структурного визначення.
Податкова служба вийшла з-під підпорядкування Міністерства фінансів України і стала центральним органом виконавчої влади України. Вона має жорстку вертикальну структуру. Її регіональні органи працюють виключно з огляду на загальнодержавні інтереси.
Була створена спеціальна служба – податкова міліція, яка з самого початку, тісно взаємодіючи з структурними підрозділами ДПА, підтвердила не лише доцільність її створення, але й необхідність її подальшого розвитку. У липні 2001 р. був створений Департамент боротьби з відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом.
За ці роки докорінно змінилася структура податкової служби та виділено додаткові джерела фінансування створення та розвитку матеріально-технічної бази служби. Для керівництва податкової служби безперечним є той факт, що спеціалісти, які забезпечують надходження більшої, вагомої частини доходів держави, повинні мати пристойні заробітки, правовий захист та створення належних умов праці.
Для підвищення ефективності роботи податкових органів, забезпечення найбільш раціонального використання трудових і фінансових ресурсів Державною податковою адміністрацією розроблено Програму модернізації податкової служби України, утворено Департамент розвитку та модернізації державної податкової служби.
Однією з серйозних проблем податкової служби є підготовка висококваліфікованих фахівців. За ці роки при Державній податковій адміністрації була розроблена та створена система підготовки та перепідготовки кадрів. Гордістю податкової служби є її вищий навчальний заклад – Академія державної податкової служби України, в якій навчаються майбутні податківці.
До системи органів державної податкової служби належать Державна податкова адміністрація України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах областей, містах та районах у містах, а також міжрайонні, об’єднані державні податкові інспекції та спеціалізовані інспекції по роботі з великими платниками податків.
Податкові органи країни забезпечують надходження майже 80 % усіх доходів державного та місцевих бюджетів. При цьому вони здійснюють контроль та адміністрування майже 100 видів податків, зборів та обов’язкових платежів до бюджетів усіх рівнів та державних цільових фондів. Найвагомішими джерелами доходів є податок на прибуток підприємства, податок на додану вартість, податок з доходів громадян, акцизні збори та збори за використання природних ресурсів, плата за землю.
Працівники податкової служби обслуговують сотні тисяч платників–юридичних осіб, мільйони підприємців та фізичних осіб.
Одним із основних напрямів діяльності ДПА України є законодавчі ініціативи. Податківці безпосередньо беруть участь у розробці проектів законодавчих та нормативних актів.
Державна податкова адміністрація ініціювала створення Податкового кодексу України. Протягом декількох років велася напружена робота з підготовки цього кодексу, який дасть змогу ефективніше працювати як підприємцям, так і податковій службі, покращити добробут країни та її громадян.
10.2.3. Становлення страхової справи України
Перші роки самостійності української держави характеризувалися заснуванням багатьох банків, торговельних корпорацій, інвестиційних компаній, інших комерційних структур. Ці суб'єкти, розвиваючи свій бізнес, доходили висновку про необхідність здійснення страхування. Оскільки на страховому ринку ще не було великих надійних компаній, то структури в інших галузях бізнесу почали засновувати своїх страховиків з метою власного обслуговування. Надалі страхові компанії такого типу почали працювати універсальніше, і не тільки в межах потреб своїх засновників.
З розвитком ринкових відносин у різних сферах виробництва постала потреба у створенні обслуговуючої, комерційної інфраструктури. Тому поряд з виникненням банків, торговельних посередників, зовнішньоекономічних фірм почали засновуватись і страхові компанії, які на перших порах брали на себе внутрішньогалузеві ризики. Характерною особливістю таких компаній був великий вплив на їхню роботу міністерств, відомств, державних корпорацій тощо.
Окрім головних чинників, на процес масового виникнення страхових компаній у 1990 - 1993 pp. впливали такі чинники:
а) ініціатива науковців, фахівців, які запозичували досвід роботи страхового ринку в розвинених країнах;
б) засновницька робота профспілок, громадських організацій;
в) участь зарубіжних інвесторів (такі компанії були, як правило, невеликі і створювалися здебільшого з метою розвідки ринку, але після встановлення 20 %-ї межі участі нерезидентів у статутному фонді страховика майже всі вони припинили існування).
Не можна обминути й такий чинник, як створення страхових компаній з метою суто трастової діяльності - "гри на інфляції". Хоча зазначених компаній було не більш як 3 - 5 % ринку, вони у свій час завдали великої шкоди багатьом своїм клієнтам, не повернувши їм належних коштів і підірвавши цим довіру громадян до страхових компаній.
Отже, період 1990 - 1993 pp. характеризувався бурхливим зростанням кількості страхових компаній в умовах невпорядкованого законодавства.
Після виходу в травні 1993 р. Декрету Кабінету Міністрів України "Про страхування" та створення восени 1993 р. Комітету у справах нагляду за страховою діяльністю почався новий етап розвитку страхового ринку України.
Було зареєстровано страхові компанії і видано ліцензії. Страхову діяльність визначено як виключний вид діяльності. При цьому здійснювати страхову діяльність стало можливим лише за тими видами, які вказані в ліцензії. Була запроваджена обов'язкова звітність страховиків за результатами року. Установлено певну залежність між обсягами максимального зобов'язання і розмірами страхових резервів.
Закон України "Про страхування", прийнятий навесні 1996 р. установив систему контролю за рівнем платоспроможності страховиків і порядок розрахунку резервів, посилив норми, що регулюють нагляд за страховою діяльністю, упорядкував види обов'язкового страхування. Було запроваджено нові вимоги до реєстрації страховиків, розмірів і структури їхніх статутних фондів, а також участі іноземних інвесторів. Отже, у період становлення ринкової економіки в Україні значною мірою зросли обсяги страхового ринку, і він набув якісного розвитку. Кінець 90-х рр. характеризуватиметься збільшенням числа страхових договорів, стабілізацією кількості страховиків та їх спеціалізацією за видами страхування, розвитком перестрахувальних операцій як на внутрішньому (національному), так і на зовнішньому (світовому) страховому ринку. Особливо слід зазначити те, що ряд заходів як на законодавчому рівні, так і на рівні застосування чинників управління й організації страхового ринку зумовили постійне зростання розмірів страхових резервів. А це означає посилення фінансової надійності страховиків, рівня гарантійності виконання взятих ними зобов'язань.
Тести для перевірки знань студентів до модуля 2
1. Які гроші перебували в обігу на території Галицької Русі поряд з празькими грошима у ХVI ст.:
а) напівгроші;
б) динарії;
в) гривні;
г) рублі.
2. Як називалися дрібні монети, які прирівнювалися до трьох динаріїв:
а) копійки;
б) центи;
в) третяки.
3. Які монети були розповсюдженими на Галичині наприкінці ХIV ст.- на початку ХV ст.:
а) копійки;
б) дукати угорського карбування;
в) третяки.
4. Які монети були розповсюдженими на Поділлі наприкінці ХIV ст.- на початку ХV ст.:
а) срібні динарії;
б) дукати угорського карбування;
в) італійські флорини.
5. Де були поширені дукати угорського карбування:
а) на Галичині;
б) на Запоріжжі;
в) на Київщині.
6. Як називалися золоті угорські монети 1480 р..:
а) копійками;
б) центами;
в) злотими.
7. Яка грошова одиниця дорівнювала 100 чеським грошам:
а) флорин;
б) рубль;
в) злотий.
8. За часів правління якого короля почалося карбування ортіо:
а) Яна ІІ Казимира;
б) Зиґмунда ІІІ;
в) Владислава ІІ.
9. Які завдання передбачалися грошовою реформою у Польщі від 15 жовтня 1526 р.:
а) стабілізація власної валютної системи;
б) об’єднання власної валютної системи з литовською;
в) введення нової грошової одиниці.
10. Як називалися монети, які карбувалися у 1338 р. за часів Казимира Великого;.:
а) краківські гроші;
б) українські гривні;
в) злоті.
11. Який новий вид монет було запроваджено у 1614 р.:
а) копійку;
б) цент;
в) півторагрошовик.
12. Чим характеризувався грошовий обіг початку ХVI ст.:
а) зменшенням значення грошових монет і погіршенням їхньої якості;
б) високою якістю грошових монет;
в) монети Польсько-Литовської держави високо цінувалися в Європі.
13. Які монети карбувалися у Львові за часів Владислава Опольського:
а) атичні статери;
б) срібні систерції;
в) напівгроші і динарії.
14. З ім’ям якого князя пов’язують випуск монет у Києві у ХIV ст.:
а) Володимира Ольгердовича;
б) Володимира Мономаха;
в) Ярослава Мудрого.
15. З якого матеріалу виготовлялися київські монети:
а) золотого плющеного дроту;
б) срібного плющеного дроту;
в) мідного плющеного дроту.
16. Який документ забороняв надавати гроші в кредит та отримувати за це відсотки:
а) Магдебурзьке право;
б) канонічне право ;
в) польське право.
17. Ким були організовані перші банки на території Польсько-Литовської держави:
а) королем;
б) шляхтою ;
в) церквою.
18. З якого періоду у Польщі був відомий вексель:
а) з ХV ст.;
б) з ХIV ст.;
в) з ХVI ст.
19. Яке місто в Польщі було центром банківської справи:
а) Краків;
б) Варшава;
в) Познань.
20. Хто здійснював ломбардні операції:
а) євреї;
б) поляки;
в) литовці.
21. Найпоширенішою золотою монетою козацько-гетьманської доби була:
а) дирхем;
б) динарій;
в) левендальдер.
22 Як називали турецькі піастри, які внаслідок жвавої торгівлі українських козаків із південними народами потрапляли на Запорізьку Січ:
а) дирхем;
б) динарій;
в) лев.
23. Хто у 1658 р., ставши гетьманом, уклав з Польщею та Литвою Гадяцьку угоду, за якою на території Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств створювалося Велике князівство Руське, яке могло карбувати власну монету для оплати козацького війська:
а) Б. Хмельницький;
б) І. Виговський;
в) І. Самойлович.
24. Чи карбував Богдан Хмельницький власну монету:
а)так;
б) ні;
в) достовірно не відомо.
25. Хто з гетьманів наслідував турецькі й татарські монети у Валахії та польські чехи у с. Лисянка :
а) Б. Хмельницький;
б) І. Виговський;
в) І. Самойлович.
26. У якому році І. Самойлович почав карбувати чехи в Севську:
а) 1386 р.;
б) 1686 р.;
в) 1689 р.
27. Сировиною для виготовлення срібних монет були західноєвропейські талери, які в Росії називалися єфимками з ознакою:
а) так;
б) ні.
28. У кінці 1655 р. почався випуск мідних копійок, які за виглядом і вагою відповідали срібним. За встановленим примусовим курсом в обігу вони перебували за співвідношенням 1:1:
а) так;
б) ні.
29. Величезна кількість мідних копійок, значне зростання цін, бездіяльність царя стосовно фальшивомонетників призвели до зростання невдоволення серед простого люду, який 1662 р. підняв повстання у Москві, що дістало назву :
а) Жовтнева революція;
б) Срібний бунт;
в) Мідний бунт.
30. Після повстання у населення 10 мідних викуповувалися за 1 срібну копійку:
а) так;
б) ні.
31. Грошова реформа, яку провів цар Петро І тривала :
а) з 1689 р. по 1718 р.;
б) з 1698 р. по 1718 р.;
в) з 1698 р. по 1717 р.
32. У 1700 р. з'явилася нова мідна монета - денга, яка становила:
а) чверть копійки;
б) восьму частину копійки;
в) півкопійки.
33. У 1700 р. з'явилася нова мідна монета - полушка, яка становила :
а) чверть копійки;
б) восьму частину копійки;
в) півкопійки.
34. У 1700 р. з'явилася нова мідна монета - півполушка, які становила :
а) чверть копійки;
б) восьму частину копійки;
в) півкопійки.
35. Яка частка грошових заощаджень населення , за даними Державного банку СРСР, 1947 р. містилася на вкладах банків:
а) 80%;
б) 15%;
в) 99% .
36. Чому дорівнював один долар США після того, як 1 березня 1950 р. Рада Міністрів СРСР прийняла Постанову «Про переведення курсу рубля на золоту основу і про підвищення курсу рубля стосовно до іноземних валют», за якою встановлювався золотий вміст рубля на рівні 0,222168 г щирого золота:
а) 4 руб;
б) 10 руб.;
в) 5 руб. 30 коп.
37. За яким курсом постанова Ради Міністрів від 4 травня 1960 р. «Про зміну масштабу цін і заміну грошей, що перебували в обігу, на нові» передбачала деномінацію рубля:
а) 10 до 1;
б) 2 до 1;
в) немає правильної відповіді.
38. В якому році Рада Міністрів Української РСР з метою захисту інтересів споживачів, особливо соціально незахищеного населення, прийняла Постанову «Про захист споживчого ринку в Українській РСР», яка передбачала продаж продовольчих і непродовольчих товарів здійснювати з використанням карток споживача з купонами:
а) 1990 р.;
б) 1960 р.;
в) 1987 р.
39. В якому році загони Червоної гвардії захопили 28 банків і 10 банківських відділень та було видано декрет про націоналізацію банків, який вводив державну монополію на ведення банківської діяльності:
а) 1920 р.;
б) 1916 р.;
в) 1917 р.
40. Який банк почав діяльність 16 листопада 1921 р., а основними його завданнями визначалися кредитування промисловості, сільського господарства, товарообігу та впорядкування грошового обігу:
а) Державний банк РРФСР;
б) Промисловий банк РРФСР;
в) Кооперативний банк РРФСР.
41. Який банк був організований у жовтні 1922 р. у формі акціонерного товариства зі статутним капіталом у розмірі 5 млн. золотих рублів, але всі його акції належали державним органам чи підприємствам:
а) Державний банк РРФСР;
б) Промисловий банк РРФСР;
в) Торговельний промисловий банк (Промбанк)
42. Який банк було створено 12 грудня 1922 р. за участю шведського капіталу:
а) Російський комерційний банк;
б) Промисловий банк РРФСР;
в) Торговельний промисловий банк (Промбанк).
43. Банківська справа СРСР була монополією держави:
а) так;
б) ні.
44. Коли були запроваджені купоно-карбованці:
а) 1 січня 1992 р. ;
б) 10 січня 1992 р.;
в) 10 січня 1993 р.
45. Коли Президент України підписав Указ «Про грошову реформу в Україні», згідно з яким з обігу був вилучений український карбованець і введена постійна грошова одиниця — гривня, та її сота частина — копійка:
а) 25 серпня 1996 р.;
б) 10 січня 1992 р.;
в) 25 серпня 1998 р.
46. Коли відбувся вихід Декрету Кабінету Міністрів України "Про страхування" :
а) у травні 1993 року;
б) 10 січня 1992 р.;
в) 25 серпня 1998 р.
47. Сількі рівнів має банківська система України:
а) один;
б) два;
в) чотири.
48. Послугами громадських кредитних установ могли скористатися лише селяни, які постраждали від стихійного лиха:
а) так;
б) ні.
а) зросла до 74 млрд руб;
б) зменшилася в 2 рази;
в) збільшилася в 4 рази .
50. За яким курсом обмінювалися металеві монети на нові грошові знаки після того, як 14 грудня 1947 р. Рада Міністрів СРСР та найвищий партійний орган ЦК ВКП (б) прийняли Постанову «Про проведення грошової реформи і скасування карток на продовольчі й промислові товари»:
а) 10 до 1;
б) 2 до 1;
в) не обмінювалися .
51. Грошові позики громадських кредитних установ були:
а) довгостроковими;
б) короткостроковими;
в) середньостроковими.
52. Процентна ставка за кредит, узятий на споживання, становила:
а) 3,3%;
б) 6,6%;
в) 5%.
53. Процентна ставка за кредит, якщо позичені кошти йшли на виробничі цілі, становила:
а) 3,3%;
б) 6,6%;
в) 5%.
54. Процентна ставка за кредит у зерні становила:
а) 12%;
б) 13%;
в) 12,5%.
55. В середині XVIII ст. соціальний стан кредиторів приблизно був таким:
а) 58% становила шляхта, 29% — духівництво, 7% — євреї та 6% — інші;
б) 5% становила шляхта, 25% — духівництво, 66 % — євреї та 4% — інші;
в) 40% становила шляхта, 3% — духівництво, 55% — євреї та 2% — інші.
56. У XVIII ст. центром приватного банківництва у Польщі став:
а) Познань;
б) Варшава;
в) Краків.
57. Першочерговим завданням для феодальної Росії було надання відповідної допомоги купецтву:
а) так;
б) ні.
58. З яких двох самостійних частин складався Державний позичковий банк:
а) Дворянського банку та Банку поповнення;
б) Земельного банку та Банку поповнення;
в) Поземельного банку та Банку поповнення.
59. Основною діяльністю якого банку були короткострокові позикові операції (не більше ніж на 75% від вартості товарів) терміном на 6 місяців під заставу товарів, які перебували на складах у порту Петербурга:
а) Дворянського банку ;
б) Банку поповнення;
в) Поземельного банку .
60. Основною метою діяльності державних банків Російської імперії було кредитування аграрного сектора:
а) так;
б) ні.
61. В яких українських містах у 1860 р. були відкриті контори Державного банку Російської імперії:
а) Києві, Одесі, Харкові, Полтаві;
б) Києві, Львові, Харкові;
в) Одесі, Харкові, Полтаві.
62. Який банк був першим акціонерним банком Російської імперії:
а) Київський земельний банк;
б) Харківський земельний банк;
в) Селянський поземельний банк.
63. Головною метою діяльності якого банку було залучення в казну срібної монети:
а) Київського земельного банку;
б) Харківського земельного банку;
в) Мідного банку.
64. Який банк виник з ідеї перекарбувати в монети старі мідні гармати і на отриманий капітал створити кредитну установу:
а) Київський земельний банк;
б) Мідний банк;
в) Артилерійський поземельний банк.
65. У 1769 р., з проведенням грошової реформи, Катерина II покладала на банки нову функцію — заміну золотої монети срібною:
а) так;
б) ні.
66. Особливістю діяльності якого банку було те, що розмір виданого кредиту обумовлювався належністю купця-позичальника до тієї чи іншої гільдії:
а) Київського земельного банку;
б) Державного комерційного банку;
в) Мідного банку.
67. В якому році було ліквідовано Державний позиковий та Державний комерційний банки з переданням усіх прав Державному банку, на якого було покладено завдання зміцнення грошової та фінансової систем:
а) 1860 р.;
б) 1896 р.;
в) 1960 р.
68. Система іпотечного кредитування у 80—90-х рр. XIX ст. була представлена лише акціонерними банками:
а) так;
б) ні.
69. Банк Олександри Браницької видавав кредити
а) до 10000 руб. під 7% річних;
б) до 5000 руб. під 9% річних;
в) до 1000 руб. під 6% річних.
70. Який банк мав фонд у 50 000 руб. і видавав на трирічний термін позички як окремим домогосподарям (до 300 руб.), так і сільським громадам (до 3000 руб.) під 6% річних:
а) Київський земельний банк;
б) Сумський банк Івана Харитоненка;
в) Артилерійський поземельний банк.
71. Мінімальний розмір акціонерного капіталу міського громадського банку становив 10 000 руб., а зобов'язання банку не повинні були перевищувати п'ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів.
а) так;
б) ні.
72. Який банк кредитував у переважній більшості заможних селян, допомагаючи дворянам вигідно продавати їхню землю.
а) Київський земельний банк;
б) Селянський поземельний банк;
в) Артилерійський поземельний банк.
73. Домінуючі позиції з великомасштабного кредитування промисловості зайняли такі столичні банки, створені у післяреформений період:
а) Петербурзький міжнародний комерційний банк;
б) Російський банк для зовнішньої торгівлі;
в) Російський торговельне-промисловий.
74. Асигнаційні банки та Петербурзький. Які два банки у 1786 р. об'єднали в Державний асигнаційний банк:
а) Петербурзький асигнаційний банк;
б) Московський асигнаційний банк;
в) Російський асигнаційний банк.
75. На зламі XVII—XVIII ст. достатність кредитних ресурсів усередині країни цілком задовольняла дворянство і представників торгового капіталу, зацікавлених у кредитах для збільшення обсягів операцій.
а) так;
б) ні.
76. Хто у 1754 р. видав «Указ об учреждении Государственного заемного банка...»:
а) Катерина ІІ;
б) Олександр ІІ;
в) Єлизавета Петрівна.
77. На західноукраїнських землях, розділених між різними державами, основу грошового обігу складали польські марки:
а) так;
б) ні.
78. Формування грошової системи СРСР, до якого належала більша частина території України, почалося:
а) після ВВВ;
б) після Жовтневого перевороту 1917 р.;
в) після 1991 р.
79. Політика воєнного комунізму передбачала встановлення безгрошових відносин:
а) так;
б) ні.
80. В якому році були випущені «Зобов'язання РРФСР» номінальною вартістю 1, 5 і 10 млн руб. ?
а) 1921 р.;
б) 1917 р.;
в) 1933 р.
Список літератури
ДодаткИ
ДОДАТОК 1
Тройська унція: сутність та походження
Тройська унція - спеціальна одиниця виміру, що застосовується для характеристики дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та пороху. Міжнародним позначенням тройської унції є "ozt".
Тройська унція походить з так званої тройської системи ваг. Згідно до джерел, найстаріші з яких сягають першого тисячоліття нашої ери, назва походить від імені міста Труа (Troyes) у Франції, що у середньовіччі було важливим торгівельним центром.
Вага тройської унції дорівнює 31,1034768 грами. Вона дорівнює 480 гранам (один гран - 64,79891 міліграми) і є трохи важчою за унцію системи авордіп'юз (437,5 грана, що дорівнює 28,349523125 грамам).
12 тройських унцій складають 1 тройський фунт (5760 гран, або 373,24 грами).
Кратні тройські величини:
|
Величина |
Грани |
Грами |
|
Фунт (12 унцій) |
5760 |
373.241 721 6 |
|
Унція (20 пенні) |
480 |
31.103 476 8 |
|
Пенні |
24 |
1.555 173 84 |
|
Гран |
1 |
0.064 798 91 |
Тройська унція - основна одиниця виміру та оцінки дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння. Міжнародними позначеннями тройської унції золота, срібла, платини та паладію є XAU, XAG, XPT, XPD відповідно.
Тройськими унціями або тройськими гранами вимірюються вага пороху і кулі, а також стріли та наконечники стріли в спортивній стрільбі з лука.
В англійській грошовій системі, введеній королем Генріхом ІІ і до переведення її на десяткову систему числення, монета в один пенс дорівнювала за ціною одному тройському пенсу срібла. Фунт стерлінгів при цьому нараховував 240 тройських пенсів, що складало один тройський фунт срібла. Фунт стерлінгів поділявся на 20 шилінгів, кожний з яких дорівнював 12 пенсам.
Окрім того, тройська унція та її похідна - тройській фунт - застосовуються в аптекарській системі ваг, але з іншим дробним поділом.
Додаток 2
Знаки валют
|
Знак |
Приняте скорочення |
Назва |
Описання |
|
Generic currency symbol |
Знак, який відноситься до всіх валют |
||
|
Гривня України |
|||
|
USD |
US Dollar |
Долар США |
|
|
Cent |
Цент (сота частина долара) |
||
|
|
Міль (тисячна частина долара) |
||
|
EUR |
Euro |
Євро (Європейська Співдружність) |
|
|
ECU |
ECU |
ЕКЮ (Європейська Співдружність) |
|
|
GBP |
Pound Sterling |
Фунт стерлінгів |
|
|
JPY |
Yen |
Японська йена |
|
|
ITL |
Italian Lira |
Італійська ліра |
|
|
ESP |
Spanish Peseta |
Іспанська песета |
|
|
FRF |
French Franc |
Французький франк |
|
|
NLG |
Dutch Guilder |
Голандський гульден |
|
|
INR |
Indian Rupee |
Індійська рупія |
|
|
BRR |
Cruzeiro Real |
Бразильське крузейро |
|
|
ILS |
Shekel |
Ізраільський шекель |
|
|
MNT |
Tugrik, Togrog |
Монгольський тугрик |
|
|
KRW |
Won, KPW |
Корейський вон |
|
|
CRC |
Colon |
Колон (Коста-Рика, Сальвадор) |
|
|
NGN |
Naira |
Нігерійска наіра |
|
|
LAK |
Kip |
Лаоський кіп |
Додаток 3
ПОСТАНОВА ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про затвердження назви і характерних ознак грошової одиниці України
(Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 10, ст.146)
(Із змінами, внесеними згідно з Постановою ПВР N 91/96-ПВ від 12.02.96, ВВР, 1996, N 9, ст. 47)
Згідно з поданими пропозиціями Комісії Верховної Ради України з питань економічної реформи і управління народним господарством Президія Верховної Ради України постановляє:
1. Затвердити як грошову одиницю України гривню, яка після введення в обіг визначається єдиним законним платіжним засобом на території України.
2. Погодитись з запропонованими принциповими характеристиками зовнішніх ознак гривні та її купюрною побудовою, які передбачають літографічне друкування витягу з тексту Акта проголошення незалежності України (1427-12), а також зображення на лицьовій стороні відповідної банкноти портретів видатних діячів історії та культури України:
банкнота вартістю одна гривня - портрет князя Володимира;
банкнота вартістю дві гривні - портрет князя Ярослава Мудрого;
банкнота вартістю десять гривень - портрет гетьмана Івана Мазепи;
банкнота вартістю двадцять гривень - портрет Івана Франка;
банкнота вартістю п'ятдесят гривень - портрет Михайла Грушевського;
банкнота вартістю сто гривень - портрет Тараса Шевченка.
Резервні:
банкнота вартістю п'ять гривень - портрет гетьмана Богдана Хмельницького;
банкнота вартістю двісті гривень - портрет Лесі Українки;
банкнота вартістю п'ятсот гривень - портрет Григорія Сковороди.
( Абзац перший пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою ПВР N 91/96-ПВ від 12.02.96 )
Установити, що детальні ознаки купюр всіх вартостей, включаючи зображення на зворотній стороні, форму водяного знаку та інших способів захисту, визначаються Національним банком України.
Надати право Голові Правління Національного банку України підписати до друку зразки банкнот, що відповідають вимогам пункту 2 цієї Постанови, безпосередньо в місці їх виготовлення згідно з умовами угоди.
Голова Верховної Ради України І.ПЛЮЩ м. Київ, 10 грудня 1991 року N 1952-XII
На титульному листі зображено київську срібну гривню, яка перебувала в обігу від конця XI до XIII ст.
1 Сыроед Т.Л. Банкноты. Описание внешнего вида и признаки подделки (гривни, рубли, доллары, ЕВРО). Практическое пособие. – Х.: ООО «Издательство Бурун Книга», 2003. – с 128.