Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Хмельницький національний університет
ОХОРОНА ПРАЦІ
Методичні вказівки до виконання лабораторних робіт
Затверджено на засіданні
кафедри безпеки життєдіяльності.
Протокол № 9 від 21.05.2007.
Хмельницький 2007
Охорона праці. Методичні вказівки до виконання лабораторних робіт / А.А. Нестер, В.А. Кирилков, В.В. Стрельбицький. – Хмельницький: ХНУ, 2007. – 52 с.
Укладачі: Нестер А.А., канд. тех. наук, доц.;
Кирилков В.А., ст. викл.;
Стрельбицький В.В, асист.
Відповідальний за випуск: Калда Г. С., д-р. тех. наук, проф.
Редактор-коректор: Юрченко Н.К.
Комп’ютерна верстка: Карпанасюк В.П.
Макетування та друк здійснено редакційно-видавничим центром Хмель ницького національного університету (м. Хмельницький, вул. Інститутська, 7/1). Підп. до друку 16.06.2007. Зам. № 215, тир. 200, 2007.
ХНУ, 2007
ВСТУП
На лабораторних роботах з охорони праці студенти знайомляться з будовою різних приладів, набувають навичок виконання вимірювань різних характеристик, глибше засвоюють навчальний матеріал.
Під час виконання лабораторних робіт студенти повинні дотримува тись таких правил техніки безпеки:
– не починати їх виконання, не прослухавши інструктаж з техніки безпеки і не розписавшись у журналі реєстрації інструктажу;
– суворо дотримуватись всіх вказівок викладача;
– не підходити до обладнання, що не використовується під час вико нання цієї лабораторної роботи; не робити яких-небудь включень і переклю чень, що не передбачені порядком виконання лабораторної роботи;
– про всі помічені несправності у роботі установок та порушення правил безпеки повідомляти викладачу;
– у разі виникнення нещасного випадку негайно відключити лабора торну установку, надати першу допомогу постраждалому та повідомити про це викладачу.
До початку лабораторної роботи студент повинен вивчити теоретич ний матеріал, пов’язаний з її виконанням, ознайомитись з будовою приладів, що використовуються та порядком виконання роботи. Після закінчення дос ліджень необхідно скласти звіт і захистити лабораторну роботу.
Звіт включає:
– назву та мету лабораторної роботи;
– перелік приладів та обладнання, що використовувались;
– теоретичні відомості в достатньому об’ємі (до 3-х сторінок);
– розрахункові формули, за якими виконувались обчислення;
– таблиці з результатами досліджень;
– графіки;
– висновки.
Всі схеми, таблиці та графіки звіту повинні мати назви. Текст звіту має бути логічним, зрозумілим і не повинен вимагати додаткових усних пояснень.
Приведені у цих методичних вказівках лабораторні роботи відповідають таким номерам робіт у методичних вказівках, виданих до 2007 року.
|
Номер лабораторної роботи у методичній розробці: |
|
|
виданій у 2007 році |
виданій до 2007 року |
|
1 |
2 |
|
2 |
3 |
|
3 |
4 |
|
4 |
6А |
|
5 |
6Б |
|
6 |
9 |
Лабораторна ДОСЛІДЖЕННЯ
робота 1 ЗАПИЛЕНОСТІ ПОВІТРЯ
1. Вивчити ваговий метод визначення запиленості повітря.
2. Ознайомитись з приладами для визначення запиленості повітря.
3. Дослідити запиленість повітря в камері витяжної шафи.
Багато технологічних процесів у промисловості супроводжуються виділенням у повітряне середовище шкідливих речовин, які потім проникають в організм людини, негативно впливаючи на неї.
За ступенем дії на організм людини шкідливі речовини поділяють на чотири класи:
– надзвичайно небезпечні (клас небезпеки 1);
– високонебезпечні (клас небезпеки 2);
– помірно небезпечні (клас небезпеки 3);
– малонебезпечні (клас небезпеки 4).
За характером дії шкідливі речовини поділяються на шість груп:
– токсичні – викликають отруєння всього організму (окис вуглецю, свинець, ртуть);
– подразнюючі – викликають подразнення дихального тракту і слизових оболонок (хлор, аміак, ацетон, озон);
– сенсибілізуючі – діють як алергени (формальдегід, різноманітні лаки, розчинники);
– канцерогенні – викликають ракові захворювання (нікель та його сполуки, окиси хрому, азбест);
– мутагенні – приводять до зміни спадкової інформації (свинець, марганець, радіоактивні речовини);
– ті, що впливають на репродуктивну (дітородну) функцію (ртуть, свинець, марганець, радіоактивні речовини).
Дія шкідливих речовин значно посилюється при високих температурах, шумах і вібраціях.
Для шкідливих речовин, які містяться у повітрі, ГОСТ 12.1.005–88 “Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны” встановлює гранично допустимі концентрації (ГДК) – концентрації, які при щоденній (крім вихідних днів) роботі протягом 8 годин або іншій тривалості, але не більше 40 години на тиждень, протягом всього робочого стажу не можуть викликати захворювань або відхилень у стані здоров’я, які виявляються сучасними методами досліджень у процесі роботи або в окремі строки життя нинішнього і наступних поколінь. ГДК прийнято виражати в мг/м3.
Розрізняють шкідливі речовини різно- і однонаправленої дії.
Якщо в повітрі виробничого приміщення міститься одночасно декілька шкідливих речовин різнонаправленої дії, то концентрація кожної з них не повинна перевищувати відповідної ГДК.
При одночасній наявності у повітрі декількох шкідливих речовин однонаправленої дії між їхніми концентраціями та їхніми гранич но допустимими концентраціями повинно виконуватись співвідношення:
(1.1)
Шкідливі речовини можуть бути в повітрі робочої зони у вигляді газу, пари, крапель рідини і дрібних частинок твердої речовини.
Пилом називають дисперсну систему, в якій дисперсною фазою є дріб ні тверді частки, а дисперсним середовищем – повітря. За походженням пил поділяють на органічний – рослинного, тваринного та штучного походження; неорганічний – мінеральний, металевий; змішаний.
Пил буває велико- (розмір частинок більше 50 мкм), середньо- (10–50 мкм) та дрібнодисперсним (1–10 мкм). Дисперсна система з розміром твердих частинок до 1 мкм називається димом.
Дрібний пил практично не осідає і тому легко проникає в легені, ве-ликодисперсний відрізняється підвищеною хімічною активністю через велику поверхню.
За структурою частинок розрізняють пил волокнистий і зернистий.
Тривале вдихання пилу призводить до пневмоконіозів. Найбільш тяжкий з них – силікоз. Він виникає, якщо у легені потрапляє пил, який містить двоокис кремнію . Це захворювання найбільш часто має місце у ливарному виробництві.
Крім шкідливої дії на організм людини, пил викликає додатковий знос обладнання, а також може викликати вибухи та пожежі. Тому концентрація горючого пилу не повинна перевищувати нижньої концентраційної межі запалювання (НКМЗ) – найменшої концентрації дрібних твердих частинок в повітрі, при якій пил здатний зайнятись.
У відповідності з правилами виробничої санітарії у кожному цеху повинен проводитись контроль забрудненості повітряного середовища: безперервний – для високонебезпечних речовин (речовин 1-го класу небезпеки) і періодичний – для речовин 2, 3 і 4-го класів небезпеки.
Методи визначення пилового забруднення повітря вельми різноманітні і поділяються на дві групи:
– з виділенням дисперсної фази;
– без виділення дисперсної фази.
До першої належать ваговий, лічильний та радіометричний методи. При ваговому методі визначення запиленості зважують спеціальний фільтр до і після протягування через нього деякого об’єму запиленого повітря. Концентрацію пилу визначають за формулою, мг/м3:
, (1.2)
де – маса фільтра після відбору проби, мг; – маса фільтра до відбору проби, мг; – об’єм повітря, протягнутого через фільтр, приведений до нормальних умов (температура – 20 °С, атмосферний тиск – 760 мм рт. ст.), м3:
, (1.3)
де – атмосферний тиск у місці відбору проби, мм рт. ст.;
– температура повітря у місці відбору проби, °С;
– об’єм повітря, протягнутого через фільтр, м3:
, (1.4)
де – об’ємна швидкість відбору проби, л/хв;
– час відбору проби, хв.
Недоліком вагового методу є те, що він не дає уявлення про якісну характеристику пилу. Концентрація пилу може бути однією і тією ж при наявності в повітрі невеликої кількості великих частинок або великої кількості малих, що небайдуже з точки зору дії пилу на організм людини.
Цього недоліку позбавлений лічильний метод визначення запиленості. Метод полягає у визначенні кількості пилинок, що знаходяться в 1 см3 повітря: їх підраховують за допомогою мікроскопа, для чого тверді частинки, що містяться у повітрі, осаджують на предметне скло.
Радіометричний метод визначення запиленості базується на визначенні концентрації пилу в повітрі за ступенем ослаблення потоку радіоактивного випромінювання, яке пройшло через фільтр до і після відбору проби повітря. Прилади, які використовують радіометричний метод, можна застосовувати тільки для визначення концентрації нерадіоактивного пилу.
До другої групи методів визначення запиленості належать фотометрич-ний, електризаційний тощо.
Прилади для вимірювання запиленості повітря методом фотометрії називають фотопиломірами. Принцип їхньої дії засновано на вимірюванні ослаб леного світлового потоку, який проходить через запилене повітря.
Принцип дії приладів, в основу роботи яких покладено електризаційний метод визначення запиленості, засновано на електризації частинок механіч них домішок і наступному вимірюванні їхнього сумарного заряду. Останній – пропорційний концентрації пилу.
Істотним недоліком фотометричного і електризаційного методів є те, що прилади, які при цьому використовуються, повинні бути попередньо від-градуйовані для кожного виду пилу, який досліджується. Це дуже трудомісткий процес, який виправдовує себе тільки при частому використанні приладів.
Для визначення вмісту шкідливих речовин в повітрі проби необхідно робити в зоні дихання при характерних виробничих умовах. Протягом зміни і (або) на окремих етапах технологічного процесу в кожній точці послідовно треба відібрати таку кількість проб (але не менше 5), якої було би достатньо для достовірної оцінки стану повітряного середовища.
Якщо концентрація шкідливих речовин у повітрі робочої зони перевищує гранично допустиму, необхідне застосування засобів індивідуального захисту органів дихання (ЗІЗОД).
За принципом дії ЗІЗОД поділяються на дві групи:
1. Фільтруючі – які забезпечують захист в умовах достатнього вмісту кисню в повітрі (не менше 18 %) і обмеженого вмісту шкідливих речовин;
2. Ізолюючі – які забезпечують захист в умовах недостатнього вмісту кисню і необмеженого вмісту шкідливих речовин.
Фільтруючі за призначенням поділяються на типи:
– протиаерозольні – для захисту від шкідливих речовин, які містяться у повітрі у вигляді крапель рідини і дрібних твердих частинок;
– протигазові – для захисту від паро- та газоподібних речовин;
– універсальні – для захисту паро- та газоподібних речовин і аерозолів, присутніх у повітрі одночасно.
Ізолюючі за конструкцією поділяються на типи:
– шлангові – які забезпечують подачу повітря, придатного для дихання, з чистої зони;
– автономні – які забезпечують подачу дихальної суміші з індивідуального джерела постачання.
При ваговому методі визначення запиленості зважуванням встановлюють масу твердих частинок, які відклалися на фільтрі під час протягування через цей фільтр певного об’єму повітря.
Як фільтруючий матеріал використовують перхлорвінілову тканину ФПП. З неї виготовляють спеціальні аналітичні аерозольні фільтри АФА. Вини мають високу фільтруючу ефективність (затримують 98 % твердих частинок), створюють малий опір потоку повітря і не потребують попередньої обробки перед зважуванням. Ці фільтри після використання їх для визначення запиленості ваговим методом можна також використовувати для вивчення дисперсного складу пилинок. Для цього фільтри розташовують на предметному склі, просвітляють у парах ацетону і вивчають під мікроскопом.
Для протягування повітря через фільтри застосовують різноманітні конструкції спеціальних приладів – аспіраторів.
Рис. 1.1 – Аспіратор моделі 822:
1 – колодка для підключення живлення; 2 – тумблер включення;
3 – запобіжник; 4 – запобіжний клапан; 5 – ручки вентилів
регулювання швидкості відбору проби; 6 – ротаметри; 7– штуцери
У цій лабораторній роботі використовується електричний аспіратор моделі 822 (рис. 1.1). На передній панелі приладу встановлені колодка 1 для підключення шнура електроживлення, тумблер включення приладу 2, запобіжник 3, запобіжний клапан 4 для запобігання перевантаженню приладу при відборі проб з малими швидкостями, ручки 5 регулювання швидкості відбору проб повітря, ротаметри 6 для контролю швидкості відбору повітря, штуцери 7 для під’єднання гумових трубок з фільтрами.
Прилад дозволяє одночасно відбирати дві проби повітря з швидкістю від 1 до 20 л/хв і дві проби з швидкістю від 0,2 до 1 л/хв. Живиться прилад від мережі змінного струму напругою 220 В.
1. Виміряти концентрацію пилу в камері витяжної шафи.
Зважити фільтр на аналітичних вагах (з точністю 0,1 мг) і встановити його у фільтротримач, який знаходиться у камері витяжної шафи.
Опустити захисне скло камери і включити вентилятор, який знаходиться у камері.
Провести відбір проби повітря.
Для цього через декілька хвилин після початку роботи вентилятора включити аспіратор і протягом 10–15 хвилин відбирати пробу повітря, встановивши бажану швидкість відбору проби повітря на аспіраторі.
Після закінчення встановленого часу відбору проби повітря аспіратор і вентилятор виключити.
Вийняти фільтр з фільтротримача і повторно зважити його на вагах.
За допомогою термометра та барометра визначити температуру повітря і атмосферний тиск у приміщенні.
За формулами (1.4), (1.3), (1.2) провести необхідні розрахунки. Дані записати у таблицю 1.1.
Таблиця 1.1 – Результати дослідження запиленості ваговим методом
|
Місце відбору проби |
Темпе-ратура повітря |
Атмосферний тиск, мм рт. ст. |
Швидкість відбору проби, хв |
Час відбору проби, хв |
Маса фільтра, мг |
Концент-рація пилу, мг/м3 |
|
|
до відбору |
після відбору |
||||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
2. Згідно ГОСТ 12.1.005–88 (табл. А.1) визначити ГДК пилу, вважаючи, що досліджуваний в роботі пил містить до 2 % двоокису кремнію.
3. Зробити висновки про ступінь запиленості повітря в робочій камері витяжної шафи.
1. Класифікація шкідливих речовин за ступенем дії на організм людини.
2. Що називають гранично допустимою концентрацією шкідливої речовини?
3. Класифікація пилу за різними ознаками.
4. Яка умова повинна виконуватись при одночасній наявності у повітрі робочої зони декількох шкідливих речовин однонаправленої дії?
5. На які групи поділяють методи визначення запиленості?
6. Суть вагового методу визначення запиленості.
7. Суть електризаційного методу визначення запиленості.
8. Суть НКМЗ горючого пилу.
9. Класифікація засобів індивідуального захисту органів дихання. Умови їх застосування.
1. Гандзюк М.П. Основи охорони праці / М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо, М.О. Халімовський. – К.: Каравела, 2003. – С. 149–164.
2. Охрана труда в машиностроении / Под ред. Е.Я. Юдина, С.В. Бело ва. – М.: Машиностроение, 1983. – С. 40–44; 99–100; 103.
3. ГОСТ 12.1.005-88. Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны. – М.: Изд-во стандартов, 1998.
Лабораторна ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИРОДНОГО
робота 2 ОСВІТЛЕННЯ ВИРОБНИЧИХ ПРИМІЩЕНЬ
1. Вивчити порядок нормування і розрахунку природного освітлення.
2. Ознайомитись з приладами для визначення стану освітлення.
3. Дослідити природне освітлення лабораторії.
Природне освітлення передбачають в усіх виробничих приміщеннях з постійним перебуванням людей. Розрізняють три системи природного освітлення: бічне, верхнє і комбіноване (бічне + верхнє).
Бічне освітлення приміщення здійснюється через світлові прорізи у зовнішніх стінах; верхнє – через світлові прорізи у покритті (ліхтарі та зенітні куполи).
Стан виробничого освітлення, як правило, характеризується величиною освітленості робочої поверхні, яка вимірюється в люксах (лк). Освітленість – це поверхнева густина світлового потоку і визначається співвідношенням:
, (2.1)
де – світловий потік (потужність променевої енергії) у люменах (лм); – площа поверхні, яка освітлюється, м2.
Освітленість, що утворюється природним світлом, змінюється в широких межах. Ці зміни обумовлюються часом доби, періодом року та метеорологічними факторами. Тому природне освітлення характеризують не величиною освітленості на робочому місці, а величиною коефіцієнта природної освітленості (КПО).
У відповідності з будівельними нормами і правилами СНиП II–4–79 “Естественное и искусственное освещение” КПО – це виражене у процентах відношення природної освітленості у деякій точці усередині приміщення до одночасної зовнішньої горизонтальної освітленості , що утворюється розсіяним світлом усього небосхилу:
. (2.2)
Отримані за формулою (2.2) значення КПО необхідно округляти до десятої частки. Очевидно, що КПО від часу доби, пори року та метеорологічних факторів не залежить.
Значення КПО нормуються. При односторонньому бічному природному освітленні нормується мінімальне значення КПО у точці, що розташовується на віддалі 1 м від стіни, найбільш віддаленої від світлових прорізів, на перетині площини вертикального поперечного розрізу, що проходить через середину приміщення, та умовної робочої поверхні (або підлоги).
При двосторонньому бічному освітленні нормується мінімальне значення КПО у точці посередині приміщення на перетині вертикальної площини характерного розрізу та умовної робочої поверхні (або підлоги).
При верхньому та комбінованому освітленні нормується середнє значення КПО у точках, розташованих на перетині вертикальної площини харак терного розрізу приміщення і умовної робочої поверхні (або підлоги). Перша і остання точки приймаються на віддалі 1 м від поверхні стін або перегородок.
Згідно зі СНиП ІІ-4-79 нормовані значення КПО встановлюються з урахуванням:
– характеристики (розряду) виконуваної зорової роботи;
– системи освітлення;
– поясу світлового клімату, в якому розташований будинок;
– орієнтації світлових прорізів відносно сторін світу.
Нормовані значення КПО визначаються за формулою:
, (2.3)
де – нормоване значення КПО для будинків, розташованих у III поясі світлового клімату (рис. 2.1, табл. А.2 або А.3);
– коефіцієнт світлового клімату, що враховує географічний район розташування будівлі (табл. А.4);
– коефіцієнт сонячності клімату, що враховує орієнтацію світлових прорізів відносно сторін світу (табл. А.5).
Проектування природного освітлення виробничих приміщень фактично зводиться до визначення необхідної площі світлових прорізів. При бічному освітленні сумарна площа світлових прорізів визначається за формулою:
, (2.4)
де – площа світлових прорізів;
– площа підлоги;
– нормоване значення КПО, %;
– коефіцієнт запасу (табл. А.6);
– світлова характеристика вікон (табл. А.7);
– коефіцієнт, що враховує затінення вікон будівлями, які стоять навпроти (табл. А.8);
– загальний коефіцієнт світлопропускання:
, (2.5)
де – коефіцієнт світлопропускання матеріалу (табл. А.9);
– коефіцієнт, який враховує втрати світла в оправах прорізів (табл. А.9);
– коефіцієнт, що враховує втрати світла в несучих конструкціях (при бічному освітленні ;
– коефіцієнт, що враховує втрати світла в сонцезахисних пристроях (табл. А.10);
– коефіцієнт, що враховує втрати світла у захисній сітці, що встановлюється під ліхтарями (при відсутності захисної сітки ;
– коефіцієнт, що враховує підвищення КПО за рахунок світла, що відбивається від внутрішніх поверхонь приміщення (табл. А.11)
Відповідно до СНиП ІІ-4-79 встановлені розрахунком розміри світлових прорізів допускається змінювати на +5... –10 %.
Для вимірювань освітленості використовують прилади, що називають люксметрами. Принцип їхньої дії засновано на явищі фотоефекту. У цій лабораторній роботі використовують люксметр Ю-116 (рис. 2.2). Він складається з вимірювача, фотоелемента і комплекту насадок. На передній панелі вимірювача знаходяться кнопки переключення шкали вимірювань.
Рис. 2.2 – Зовнішній вигляд і компоненти люксметра Ю-116
Вимірювач має дві шкали: від 0 до 100 лк і від 0 до 30 лк. На кожній шкалі крапками відмічено початок діапазону вимірювань. На бічній стінці корпусу вимірювача розташована вилка для під’єднання фотоелемента.
Для розширення діапазону вимірювань прилад комплектують чотирма насадками: К, М, Р, Т. Насадка К складається з напівсфери, виготовленої з білої світлорозсіюючої пластмаси, і непрозорого пластмасового кільця. Вона використовується разом з однією з трьох насадок М, Р, Т.
Порядок відліку значень вимірюваної освітленості при вимірюванні з насадками: показання приладу у поділках за відповідною шкалою множать на коефіцієнт ослаблення, який при використанні насадок К і М дорівнює 10, К і Р–100, К і Т–1000. При натиснутій правій кнопці на лицьовій панелі вимірювача для відліку показань користуються шкалою від 0 до 100, при натиснутій лівій кнопці – шкалою від 0 до 30 лк.
Приклад. На фотоелементі встановлені насадки К і Р, стрілка показує 10 поділок за шкалою від 0 до 30 лк (натиснута ліва кнопка).У цьому випадку вимірювана освітленість дорівнюватиме 10 100 = 1000 лк.
Якщо вимірювання виконують без насадок, величина освітленості у люксах зчитується безпосередньо за відповідною шкалою.
Як правило, при визначенні освітленості фотоелемент встановлюють горизонтально на робочих поверхнях, а відлік по вимірювачу виконують на деякій віддалі від фотоелемента, щоб тінь людини при вимірюваннях не падала на фотоелемент.
Поводитись з люксметром треба як з оптичним приладом, не допускаючи ударів та струсів. У випадку забруднення фотоелемент і насадку треба витерти вологим ватним тампоном.
1. Дослідити природне освітлення приміщення лабораторії.
1.1. Заміряти за допомогою люксметра освітленість у приміщенні лабораторії на віддалі 1, 2, 3, 4, 5 м від вікна. При цьому пластинку фотоелемента слід утримувати горизонтально, оберненою догори на відстані 0,8 м від підлоги, або класти на стіл. Одночасно другим люксметром виконати заміри зовнішньої освітленості. Результати записати у таблицю 2.1.
Таблиця 2.1 – Результати дослідження природного освітлення
|
Віддаль від точки заміру до вікна, м |
, лк |
, лк |
е, % |
|
1 |
|||
|
2 |
|||
|
3 |
|||
|
4 |
|||
|
5 |
Оскільки зовнішня освітленість повинна визначатись на горизонтальній площині, яка освітлюється розсіяним світлом всієї небесної півсфери, то її слід заміряти на відкритій з усіх сторін площадці, де небосхил не затінений деревами та будівлями, які знаходяться близько. Засікається час, і через встановлені проміжки одна група студентів виміряє освітленість усередині приміщення , друга – зовні .
1.2. За формулою (2.1) для кожної з п’яти точок підрахувати КПО з точ-ністю до десятих частинок.
1.3. За отриманими даними побудувати графік зміни КПО, відклавши по осі абсцис віддаль від точки заміру до вікна, по осі ординат – відповідне значення КПО.
2. Визначити нерівномірність природного освітлення лабораторії як частку від ділення середнього значення КПО в приміщенні на мінімальне.
3. Розрахувати за формулою (2.4) необхідну площу світлових прорізів лабораторії, в якій проводиться заняття, і порівняти розраховане значення з фактичним. Фактичне значення площі встановити, виконавши необхідні заміри за допомогою лінійки.
При розрахунках прийняти (рис. 2.3):
– довжину приміщення = 9 м або = 6 м;
– глибину (ширину) приміщення = 6 м;
– висоту від верхнього краю вікна до робочої поверхні = 1,7 м;
– відстань до будівлі, яка стоїть навпроти, = 12 м;
– висоту будівлі, яка стоїть навпроти, над підвіконням вікна лабораторії = 6 м;
– середньозважений коефіцієнт відбиття стелі, стін, підлоги = 0,4.
Значення коефіцієнтів, які входять у формулу (2.4), необхідно приймати за відповідними таблицями додатка, застосовуючи інтерполяцію.
Рис. 2.3 – Розрахунок площі світлових прорізів лабораторії
4. Зробити висновки за результатами досліджень і розрахунків, вказав ши, чи відповідає природне освітлення приміщення вимогам СНиП ІІ–4–79.
1. Вкажіть переваги і недоліки природного освітлення.
2. Які системи природного освітлення використовують у виробничих приміщеннях?
3. Що таке освітленість і КПО?
4. Чому природне освітлення характеризують КПО?
5. В якій точці приміщення з одностороннім (двостороннім) бічним освітленням КПО повинен дорівнювати нормованому значенню?
6. Вкажіть фактори, які визначають величину нормованого значення КПО.
7. Як визначається нормоване значення КПО?
8. Наведіть формулу для визначення площі вікон.
1. Гандзюк М.П. Основи охорони праці / М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо, М.О. Халімовський – К.: Каравела, 2003. – С. 165–184.
2. Безопасность труда в промышленности / Сост. К.Н. Ткачук, П.Л. Глуш ко, Р.В. Сабарно и др. – К.: Техніка, 1982. – С. 41–62.
3. СНиП II–4–79. Естественное и искусственное освещение. – М.: Строй издат, 1980. – С. 17-19, 34-36.
Лабораторна ДОСЛІДЖЕННЯ
робота 3 ВИРОБНИЧОГО ШУМУ
1. Вивчити методи вимірювання і нормування виробничого шуму.
2. Ознайомитись з приладами для вимірювання шуму.
3. Дослідити шум у приміщенні лабораторії.
З фізіологічної точки зору шум являє собою звуковий процес, несприятливий для сприймання і який негативно впливає на людину, з фізичної – безладне поєднання різних за частотою та інтенсивністю звуків.
Будь-який звук характеризується частотою інтенсивністю звуковим тиском Людина чує тільки ті звуки, частота яких знаходиться у межах від 20 до 20000 Гц. Коливання з частотою меншою 20 Гц (інфразвуки) і більшою 20000 Гц (ультразвуки) не викликають слухових відчуттів у людини.
Частина простору, в якому розповсюджуються звукові хвилі, називається звуковим полем. За наявністю джерела звуку відбувається невелике коливання тиску в середовищі. Різниця між миттєвим значенням повного тиску і середнім тиском, який спостерігається в незбуреному середовищі, називається звуковим тиском. Інтенсивність звуку вимірюють середньою кількістю звукової енергії, яка проходить за одиницю часу через одиничну площадку, перпендикулярну до напрямку розповсюдження звуку.
Інтенсивність звуку (Вт/м2) пов’язана з середнім квадратичним значенням звукового тиску (Па) залежністю:
, (3.1)
де – густина середовища, кг/м3;
– швидкість звуку в даному середовищі, м/с.
За нормальних атмосферних умов для повітряного середовища 410 Н с/м3.
Вухо людини здатне сприймати великий діапазон величин звукового тиску та інтенсивності звуку: на частоті 1000 Гц від 2 10-5 до 20 Па і від 10-12 до 1 Вт/м2 відповідно. Оскільки оперувати таким діапазоном чисел незручно, а вухо людини здатне оцінювати не абсолютну, а відносну зміну звукового тиску, введені логарифмічні показники – рівні звукового тиску і рівні інтенсивності звуку, які вимірюються у децибелах (дБ).
Рівень звукового тиску L, дБ, визначається формулою:
, (3.2)
де – середнє квадратичне значення звукового тиску у даній точці;
2 10-5 Па – значення звукового тиску, що відповідає порогу чутності на частоті 1000 Гц за нормальних атмосферних умов.
Рівень інтенсивності звуку , дБ, визначається за формулою:
, (3.3)
де – інтенсивність звуку у даній точці;
= 10-12 Вт/м2 – інтенсивність звуку, що відповідає порогу чутності на частоті 1000 Гц.
Рівні інтенсивності звуку і звукового тиску зв’язані наступним співвідношенням:
. (3.4)
За нормальних умов .
Поняття “рівень звукового тиску” використовують при вимірюваннях шуму та оцінці його дії на людину, поняття “рівень інтенсивності звуку” – при акустичних розрахунках.
У випадках, коли у деяку точку потрапляє шум від декількох джерел, додаються їхні інтенсивності, а не рівні:
, (3.5)
де , , ... , – рівні звукового тиску або рівні інтенсивності, які утворюються кожним джерелом у даній точці.
Якщо , то сумарний рівень:
, (3.6)
де – кількість джерел шуму.
В даний час використовують два методи вимірювання шуму.
При вимірюванні шуму першим методом шумоміром вимірюють сумарний рівень звукового тиску, що утворюється усім діапазоном частот, які чує людина (20...20000 Гц). Вимірювання виконують за шкалою А шумоміра. Чутливість (амплітудно-частотна характеристика) шкали А на різних частотах неоднакова (рис. 3.1) і, фактично, нагадує чутливість вуха людини. Отримання такої характеристики забезпечується введенням в електричну схему шумоміра спеціального коригувального фільтра. Сумарний рівень звукового тиску, виміряний за шкалою А шумоміра, прийнято позначати і називати рівнем звуку. Одиницю вимірювання рівня звуку позначають дБА.
Рис. 3.1 – Амплітудно-частотні характеристики (АЧХ) різних шкал шумоміра
Таким чином, при вимірюванні рівня звуку шумомір виступає ніби в ролі електричної моделі вуха людини.
Перший метод вимірювання шуму використовують для орієнтовної оцінки постійного шуму, а також для оцінки непостійного шуму, рівень звуку якого протягом робочого дня змінюється.
За характеристику непостійного шуму приймають еквівалентний рівень звуку , дБА:
, (3.7)
де – тривалість дії шуму з рівнем звуку .
Приклад. На робочому місці за допомогою шумоміра та хронометражного спостереження встановлено, що шум з рівнем звуку = 115 дБА спостерігався протягом 3 годин, з рівнем = 100 дБА – протягом 2 годин, з рівнем = 95 дБА – протягом 3 годин.
Тоді у відповідності з наведеною формулою (3.7) еквівалентний рівень звуку за 8 годин:
дБА.
Визначення еквівалентного рівня звуку непостійного шуму за допомогою звичайного шумоміра надто трудомістке, оскільки потребує вимірювань не тільки рівня шуму, але і часу, протягом якого ці рівні спостерігались. В останній час у практичній роботі стали використовувати так звані інтегруючі шумоміри, які відразу показують еквівалентний рівень звуку за заданий проміжок часу.
При вимірюванні шуму другим методом використовують шумомір і комплект октавних фільтрів. За допомогою фільтрів у шумі виділяють октавні смуги – частотні смуги, в яких верхня частотна границя у 2 рази більша за нижню . Коли мова йде про октавну смугу, то для неї, як правило, вказують не гранич ні частоти, а середню геометричну частоту, яка визначається за формулою:
. (3.8)
Середні геометричні і граничні частоти октавних фільтрів, які викорис-товуються при вимірюванні шуму другим методом, наведені в таблиці 3.1.
Описаний метод є основним для вимірювання постійного шуму і дозволяє отримати так званий частотний спектр шуму – залежність рівня звукового тиску від частоти. Спектр шуму подають у вигляді графіка .
За характером спектру шум поділяють на широкосмуговий з безперервним спектром шириною більше октави і тональний, у спектрі якого є виражені дискретні тони.
Таблиця 3.1 – Середні геометричні і граничні частоти
стандартних смугових октавних фільтрів
|
Середня геометрична |
Гранична частота фільтра, Гц |
|
31,5 |
22,5 – 45 |
|
63 |
45 – 90 |
|
125 |
90 – 180 |
|
250 |
180 – 355 |
|
500 |
355 – 710 |
|
1000 |
710 – 1400 |
|
2000 |
1400 – 2800 |
|
4000 |
2800 – 5600 |
|
8000 |
5600 – 11200 |
За часовими характеристиками шум поділяють на постійний, рівень звуку якого за 8-годинний робочий день змінюється в часі не більше ніж на 5 дБА, і непостійний, рівень звуку якого за 8-годинний робочий день змінюється більш ніж на 5 дБА.
У свою чергу непостійний шум поділяють на той, що коливається у часі – рівень звуку якого безперервно змінюється з часом, і переривистий – рівень звуку якого змінюється східчасто (на 5 дБА і більше).
Якщо шум вимірювали першим методом, то виміряний рівень звуку (або виміряний еквівалентний рівень звуку) не повинен перевищувати допустимого значення. Якщо вимірювання проводились другим методом, виміряні рівні звукового тиску ні в одній з октавних смуг не повинні перевищувати допустимих значень для відповідних октавних смуг частот. Допустимі значення рівнів звуку, еквівалентних рівнів звуку і рівнів звукового тиску в октавних смугах частот встановлені ГОСТ 12.1.003–83 “Шум. Общие требования безопасности” (див. табл. А.12)
Для зменшення шуму у виробничих приміщеннях застосовують наступні методи:
– зменшують шум у джерелі;
– змінюють направленість випромінювання шуму;
– використовують раціональне планування підприємств і цехів, акустичну обробку приміщень;
– зменшують шум на шляхах його розповсюдження.
Боротьба з шумом за рахунок його зменшення у джерелі – найбільш раціональний метод. Змінюючи направленість випромінювання шуму, можна зменшити шум у потрібному напрямку на 10–15 дБ. Для зниження шуму у шумних цехах використовують облицювання стін і стелі матеріалами, які ефективно поглинають звук.
Ефективність звукопоглинання матеріалу (або конструкції) характеризується коефіцієнтом звукопоглинання:
, (3.9)
де – інтенсивність звукової енергії, що поглинається матеріалом або конструкцією;
– інтенсивність звукової енергії, що падає на матеріал.
Коефіцієнти звукопоглинання будь-якого матеріалу на різних частотах різні. Тому у довідниках даються середні значення коефіцієнтів звукопоглинання для октавних смуг (див. табл. А.13).
Якщо конструктивними, технологічними та будівельно-архітектур ними заходами неможливо знизити рівень шуму до допустимих значень, застосовують засоби індивідуального захисту від шуму: вкладиші, навушники, шлемофони. Акустична ефективність деяких з них наведена у табл. А.14.
Основний прилад для вимірювань шуму – шумомір. Звук у ньому сприймається мікрофоном і перетворюється в електричні коливання, які підсилюються, проходять через коригувальний фільтр і випрямляч та подаються на індикатор.
Діапазон вимірюваних шумоміром рівнів звукового тиску складає від 30 до 130 дБ. Для визначення спектра шуму до шумоміра підключають фільтри і аналізатори.
Для вимірювань шуму використовують шумоміри ШМ-1, вимірювачі шуму і вібрації ИШВ-1, шумовимірювальні комплекси ШВК-1, вимірювачі шуму і вібрації ВШВ-003.
У цій лабораторній роботі використовується вимірювач шуму і вібрації ИШВ-1 (рис. 3.2), що дозволяє вимірювати рівні звуку за шкалами “А”, “В”, “С” і “Лин” і рівні звукового тиску в октавних смугах частот з середніми геометричними частотами 16; 31,5; 63;...; 8000 Гц.
Рівні звукового тиску в октавних смугах частот вимірюються за допомогою вбудованого в прилад комплекту октавних фільтрів. Прилад має гніздо “Выход” для підключення самописа або магнітофона. Переключення шкал “А”, “В”, “С”, “Лин” і октавних фільтрів здійснюється перемикачем “Род измерения”. Перемикач “Частота” з положеннями від 16 до 8000 Гц слугує для переключення октавних фільтрів.
Значення вимірюваних рівнів визначають додаванням показань перемикачів “Делитель І” і “Делитель II” та стрілкового індикатора.
1. Визначити рівень звуку, що утворюється джерелом шуму.
1.1. Підключити мікрофон до гнізда “Вход” приладу. Включити прилад в електромережу. Перемикачі і тумблери поставити в положення:
“Делитель I” – на “50”; “Род работы” – на “Медленно”;
“Делитель II” – на “40”; “Звук-вибрация” – на “Звук”.
“Род измерения” – на “А”;
Включити джерело шуму. Якщо стрілка стрілкового індикатора шумоміра розташується в лівій частині шкали, її потрібно вивести в праву частину (за нульову риску) перемикачем “Делитель ІІ”.
Записати показання приладу, додавши між собою показання перемикачів “Делитель І”, “Делитель II” і стрілкового індикатора. При цьому слід брати до уваги середнє показання стрілки індикатора.
Отримане значення рівня звуку записати у таблиці 3.2.
Таблиця 3.2 – Результати досліджень шуму
|
Значення рівня |
Рівень звукового тиску, дБ, в октавних смугах з середньою геометричною частотою, Гц |
Рівень звуку, дБА |
||||||||
|
31,5 |
63 |
125 |
250 |
500 |
1000 |
2000 |
4000 |
8000 |
||
|
Виміряного |
||||||||||
|
Допустимого |
2. Визначити рівні звукового тиску в октавних смугах частот.
Перемикач “Род измерения” поставити у положення “Фильтры”. Для кожного з положень перемикача “Частота” в діапазоні від 31,5 до 8000 Гц виміряти рівні звукового тиску. Відлік показань проводити так само, як і у попередньому випадку.
Результати вимірювань записати у таблицю 3.2.
Виключити джерело шуму і прилад.
3. Користуючись ГОСТ 12.1.003-83 (табл. А.12), знайти допустимі значення рівня звуку і рівнів звукового тиску в октавних смугах частот, припустивши, що сумарна тривалість дії шуму складає 8 годин. Тип робочого місця прийняти за вказівкою викладача. Дані записати у таблицю 3.2.
4. За виміряними та допустимими значеннями рівнів звукового тиску в октавних смугах частот побудувати абсолютний і граничний спектри шуму (за зразком, представленим на рис. 3.3).
Рис. 3.3 – Абсолютний та граничний спектри шуму
5. Користуючись даними табл. А.13 і А.14, вибрати матеріал для встановлення звукопоглинального облицювання у приміщенні, що найбільш ефек тивно поглинатиме шум у даному випадку, та індивідуальні засоби захисту, що забезпечують зниження рівнів звукового тиску до допустимих значень.
6. Зробити висновки за результатами проведених досліджень.
1. Дія шуму на організм людини.
2. Основні характеристики шуму.
3. Що називають звуковим тиском та інтенсивністю звуку?
4. Що називають рівнем звукового тиску?
5. Що називають рівнем інтенсивності звуку?
6. Методи вимірювання шуму.
7. Прилади для вимірювання шуму.
8. Як знайти сумарний рівень звукового тиску від декількох джерел шуму?
9. Які смуги частот називають октавними?
1. Гандзюк М.П. Основи охорони праці / М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо, М.О. Халімовський. – К.: Каравела, 2003. – С. 185–199.
2. Полтев М.К. Охрана труда в машиностроении. – М.: Высшая школа, 1980. – С. 109–124.
3. ГОСТ 12.1.003-83. Шум. Общие требования безопасности. – М.: Изд-во стандартов, 1985.
Лабораторна ОЦІНКА СТАНУ ШТУЧНОГО
робота 4 ОСВІТЛЕННЯ ПРИМІЩЕННЯ
1. Вивчити методику оцінки стану штучного освітлення приміщення.
2. Знайомство з будовою люксметра та виконання вимірювання освітленості.
3. Виконати практичне дослідження стану штучного освітлення приміщення.
Електромагнітні хвилі з довжиною у діапазоні від 0,38 до 0,75 мкм сприймаються органами зору людини як світло. Роль останнього в житті людини дуже велика – 90 % усієї інформації про зовнішній світ надходить у мозок людини через очі. Тому правильно спроектоване і виконане освітлення забезпечує людині можливість нормальної життєдіяльності.
Розрізняють природне та штучне освітлення.
Штучне освітлення підрозділяється на робоче, аварійне, евакуаційне (аварійне освітлення для евакуації), охоронне. Штучне освітлення проектується двох систем: загальне (рівномірне або локалізоване) і комбіноване (до загального освітлення добавляється місцеве).
Процеси випромінювання і поширення світла характеризуються рядом кількісних показників: світловим потоком, освітленістю, яскравістю, силою світла.
Світловий потік – це потужність променистої енергії, яка оцінюється за виробленим нею зоровим відчуттям. У системі СІ світловий потік вимірюється в люменах (лм).
Освітленість – це відношення світлового потоку , що падає на поверхню, до площі цієї поверхні :
(4.1)
У системі СІ одиниця виміру освітленості – люкс (1 лк = 1 лм/м2).
Стан штучного освітлення прийнято оцінювати за величиною освітленості. Практично освітленість легко вимірюється приладом, що називається люксметром.
Освітленість є нормованим показником.
Вперше, в бувшому СРСР, норми освітленості промислових підприємств були введені у 1928 році. Вони були розроблені професором П.М. Тихо дєєвим і поширювалися тільки на штучне освітлення. У наступні роки норми освітленості декілька разів переглядалися у бік підвищення та удосконалення їхньої структури.
На сьогодні нормовані значення освітленості на робочих місцях регламентуються СНиП ІІ-4-79 “Естественное и искусственное освещение” (“Природне і штучне освітлення”). Нормовані значення освітленості при загальному освітленні для деяких приміщень наведені у таблиці 4.1.
Таблиця 4.1 – Значення освітленості для деяких приміщень при загальному
освітленні газорозрядними лампами (витяг з табл. 2 СНиП ІІ-4-79)
|
Тип приміщення |
Позначення площин: Г – горизонтальна, |
Нормована освітленість робочих поверхонь, лк |
|
Класні кімнати, учбові кабінети, лабораторії |
В – на середині дошки Г – 0,8 м, на робочих столах |
500 300 |
|
Кабінети технічного креслення |
В – на середині дошки Г – 0,8 м, на робочих столах |
500 500 |
|
Ремонт галантереї, взуття, металовиробів, побутових електроприладів |
Г-0,8 |
300* |
|
Ремонт та виготовлення головних уборів |
Г-0,8 |
750 |
|
Пошивні цехи |
Г-0,8 |
750 |
|
Закрійні відділення |
Г-0,8 |
500* |
|
Приміщення хімчистки |
Г-0,8 |
200 |
Примітки:
1. Для ламп розжарювання норму освітленості слід понижати на два ступеня наступної шкали освітленості: 0,2; 0,3; 0,5; І; 2; 3; 5; 7; 10; 20; 30; 50; 75; 100; 150; 200; 300; 400; 500; 600; 750; 1000; 1250; 1500; 2000; 2500; 3000; 3500; 4000; 4500; 5000.
2. * При використанні ламп розжарювання норму освітленості слід понижати на один ступінь шкали освітленості.
3. Для перевірки відповідності освітленості встановленим нормам проводяться вимірювання освітленості. Метод, яким повинні проводитись вимірювання, встановлюється ГОСТ 24940–81 “Здания и сооружения. Метод измерения освещенности”.
Перед вимірюванням освітленості вибирають і наносять на план приміщення контрольні точки для вимірювання освітленості.
Контрольні точки для вимірювання освітленості слід розміщати в центрі приміщення, біля його стін, під світильниками, між світильниками та їх рядами.
Число контрольних точок для вимірювання освітленості при робочому освітленні повинно бути не менше 5.
Освітленість слід вимірювати на площині, вказаній у нормах освітленості, або на робочій площині обладнання.
Перед вимірюванням освітленості слід провести заміну усіх перегорілих ламп і чистку світильників. Вимірювання освітленості може також проводитися без попередньої підготовки освітлювальних установок, що повинно бути зафіксовано при оформленні результатів вимірювань.
Вимірювання освітленості робочого та аварійного освітлення слід проводити в темний час доби, коли відношення значення природної освітленості до значення штучної освітленості не перевищує 0,1.
При вимірюванні освітленості необхідно дотримуватися таких вимог:
– на фотоелемент приладу для вимірювання освітленості не повинна падати тінь від людини, яка проводить вимірювання; якщо робоче місце затіняється в процесі роботи самим робітником або виступаючими частинами обладнання, то освітленість слід вимірювати в цих реальних умовах;
– вимірювач повинен знаходитися у положенні, яке вказане на його шкалі;
– поблизу вимірювача не повинно бути великих феромагнітних мас і магнітних полів;
– на початку і в кінці вимірювань слід проводити контроль напруги в освітлювальній мережі.
При комбінованому освітленні робочих місць вимірюють спочатку освітленість від світильників загального освітлення у їхньому робочому положенні, а потім вимірюють сумарну освітленість від світильників загального і місцевого освітлення.
Робоче положення світильника місцевого освітлення визначає сам працівник.
Фактичне значення освітленості з урахуванням відхилення напруги в мережі від номінальної, розраховують за формулою:
, (4.2)
де – виміряне значення освітленості, лк;
К– коефіцієнт розжарювання, К = 4;
К = 2 – для люмінесцентних ламп при використанні індуктивного баластного опору і для ламп ДРЛ; К = 1 – для люмінесцентних ламп при використанні ємнісного баластного опору; – номінальна напруга мережі, В; – середнє значення напруги, В; ( і – значення на-пруги в мережі на початку і в кінці вимірювань, В).
Для вимірювань освітленості використовують прилади, які називаються люксметрами. Принцип їхньої дії засновано на явищі фотоефекту.
У цій лабораторній роботі використовується люксметр Ю-116 (рис. 4.1).
Він складається з вимірювача, фотоелемента і комплекту насадок. На передній панелі вимірювача знаходяться дві кнопки перемикача шкали вимірювань. Вимірювальний прилад вимірювача, градуйований у люксах, має дві шкали: 0–30 лк і 0–100 лк.
Рис. 4.1 – Люксметр Ю-116
На кожній шкалі крапками відмічено початок діапазону вимірювань. Це означає, що при проведенні вимірювань діапазон вимірювань і насадки повинні бути вибрані так, щоб стрілка вимірювального приладу знаходилась праворуч від цих крапок.
На бічній стінці корпусу вимірювача розташована вилка для під’єднання фотоелемента.
Комплект насадок приладу включає чотири насадки К, М, Р, Т. Насадки використовуються для розширення діапазону вимірювань приладу.
Насадка К складається з півсфери, виготовленої з білої пластмаси, яка розсіює світло, і непрозорого пластмасового кільця. Насадка К використовується разом з однією з трьох насадок М, Р, Т.
Порядок відліку значень вимірюваної освітленості при вимірюванні з насадками такий: показання приладу в поділках по відповідній шкалі вимірювача множать на коефіцієнт ослаблення, який при використанні насадок К і М дорівнює 10, К і Р–100, К і Т–1000. При натиснутій правій кнопці для відліку показань користуються шкалою 0–100, при натиснутій лівій кнопці – шкалою 0–30.
Приклад. На фотоелементі встановлені насадки К і Р, натиснута ліва кнопка, стрілка показує 10 поділок по шкалі 0–30. У цьому випадку вимірювана освітленість дорівнюватиме 10 100 = 1000 лк.
Якщо вимірювання виконують без насадок, величина освітленості у люксах зчитується безпосередньо по відповідній шкалі вимірювача. На рис. 4.2 наведено електричну схему люксметра Ю-116.
Основними елементами схеми люксметра є вимірювальний прилад Р та фотоелемент В. Резистори R1 і RЗ призначення для калібрування приладу.
Як правило, при визначенні освітленості фотоелемент встановлюють горизонтально на робочих поверхнях, а відлік по вимірювачу виконують на деякій віддалі від фотоелемента, щоб тінь при вимірюваннях не падала на фотоелемент.
Рис. 4.2 – Електрична схема люксметра Ю-116:
Р – вимірювальний прилад; В – фотоелемент; R1, R2, R3, R4 – резистори;
Х1 – розетка; Х2 – вилка; S – перемикач діапазону вимірювань
1. Ознайомитися з будовою люксметра Ю-116 і призначенням його органів керування.
2. Накреслити у масштабі 1:100 ескіз плану приміщення. Нанести на план приміщення контрольні точки, у яких буде вимірюватись освітленість.
3. Провести вимірювання освітленості за описаною вище методикою як мінімум у п’яти точках приміщення: у чотирьох точках на партах та у одній точці, яка розташовується у центрі класної дошки.
4. Зробити висновки.
Таблиця 4.1 – Результати вимірювання освітленості в приміщенні
|
Дата вимірювань |
|||||
|
Найменування (номер) приміщення |
|||||
|
Модель і номер приладу для вимірювань |
|||||
|
Напруга мережі на початку вимірювань, В |
|||||
|
Напруга мережі в кінці вимірювань, В |
|||||
|
Контрольна точка |
Місце вимірювання, висота від підлоги, найменування робочої поверхні |
Площина вимірювання (горизонтальна, вертикальна, похила) |
Освітленість, лк |
||
|
виміряна |
фактична |
за нормами |
|||
|
1 2 3 4 5 |
1. Вкажіть переваги і недоліки штучного освітлення.
2. Які системи штучного освітлення використовуються в приміщеннях?
3. Що таке світловий потік (освітленість)?
4. Яких вимог слід дотримуватися при проведенні вимірювань освітленості?
5. Опишіть принцип дії люксметра.
6. Вкажіть фактори, які визначають величину нормованого значення освітленості.
1. Гандзюк М.П. Основи охорони праці / М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо, М.О. Халімовський. – К.: Каравела, 2003. – С. 165–184.
2. СНиП II–4–79. Естественное и искусственное освещение. – М.: Стройиздат, 1980.
3. ГОСТ 24940–96. Здания и сооружения. Метод измерения освещенности. – М.: Изд-во стандартов, 1996.
ВИЗНАЧЕННЯ НЕОБХІДНОЇ
ОСВІТЛЕНОСТІ ПРИ ШТУЧНОМУ
Лабораторна ОСВІТЛЕННІ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ
робота 5 ОЦІНКИ УМОВ ЗОРОВОЇ РОБОТИ
1. Вивчити основні світлотехнічні показники.
2. Ознайомитися з приладами для контролю світлотехнічних показників.
3. Визначити необхідну освітленість штучним світлом за результатами оцінки умов зорової роботи.
Прилади і обладнання: фотометр фотоелектричний, ФПЧ, люксметр Ю-116, вимірювальний мікроскоп МПБ-1, штатив, комплект об’єктів розрізнення.
Електромагнітні хвилі з довжиною у діапазоні від 0,38 до 0,75 мкм сприймаються органами зору людини як світло.
Роль останнього в житті людини дуже велика – 90 % усієї інформації про зовнішній світ надходить у мозок людини через очі. Тому правильно спроектоване і виконане освітлення на підприємствах, у житлових і громадських будинках забезпечує людині можливість нормальної життєдіяльності.
Процеси випромінювання і поширення світла характеризуються такими кількісними показниками: світловим потоком, силою світла, освітленістю, яскравістю.
Світловий потік Ф – це потужність променистої енергії, яка оцінюється за виробленим зоровим відчуттям. У системі СІ світловий потік вимірюється в люменах (лм).
Джерела світла, як правило, випромінюють світловий потік у простір нерівномірно, тому вводиться поняття сили світла.
Під силою світла розуміють відношення світлового потоку до тілесного (просторового) кута , в межах якого даний світловий потік поширюється:
. (5.1)
Одиниця виміру сили світла в системі СІ – кандела (1 кд = 1 лм/ср1).
Освітленість – це відношення світлового потоку , що падає на поверхню, до площі цієї поверхні:
. (5.2)
У системі СІ одиниця виміру освітленості – люкс (1 лк = 1 лм/м2).
Яскравість світної поверхні – це характеристика, рівна відношенню сили світла в якому-небудь напрямку до проекції площі цієї поверхні на площину, перпендикулярну до цього напрямку:
, (5.3)
де – площа світної поверхні; – кут між світною поверхнею і перпендикуляром до напрямку, у якому вимірюється яскравість.
У системі СІ яскравість вимірюється в канделах на квадратний метр (кд/м2).
Яскравість є єдиним світлотехнічним показником, який сприймається органами зору. Саме завдяки різниці в яскравості (а також різниці у кольорі) людина розрізняє оточуючі предмети. Те, що яскравість велика, не означає добре, тому що існує межа для сприйняття яскравості. Так, яскравість 80000 кд/м2 уже неприємна для зору, а яскравість вище 150000 кд/м2 є сліпучою. Для створення нормальних умов праці яскравість оточуючих людину предметів не повинна перевищувати від 5000 до 7000 кд/м2.
Через складність виміру яскравості тіл, особливо тіл малих розмірів (голки, нитки і т.д.), прийнято стан освітлення оцінювати не за величиною яскравості, а за величиною освітленості.
Практично величина освітленості легко вимірюється приладом, що називається люксметром, принцип дії якого заснований на явищі фотоефекту.
Освітленість є нормованим показником.
Вперше в СРСР норми освітленості промислових підприємств були введені у 1928 році. Вони поширювалися тільки на штучне освітлення. У наступні роки норми освітленості декілька разів переглядалися у бік підвищення і удосконалення їх структури. СНиП II-4-79 “Естественное и искусственное освещение” встановлює нормовані значення освітленості на робочих місцях при штучному освітленні в залежності від наступних чинників (див. табл. А.15 додатка):
– найменшого розміру об’єкта розрізнення;
– контрасту об’єкта розрізнення з фоном;
– характеристики фону;
– системи освітлення і джерел світла.
Під об’єктом розрізнення розуміється аналізований предмет, окрема його частина або дефект, який потрібно розрізняти в процесі роботи.
Під фоном розуміють поверхню, що прилягає безпосередньо до об’єкта розрізнення, на якій він розглядається.
Фон вважається:
|
світлим – при коефіцієнті відбиття поверхні 0,4; |
|
середнім – при ; |
|
темним – при. |
Коефіцієнт відбиття поверхні можна визначити, використовуючи співвідношення:
, (5.4)
де – яскравість поверхні, кд/м2; – освітленість поверхні, лк.
Контраст об’єкта розрізнення з фоном визначається за формулою:
, (5.5)
де – яскравість об’єкта, кд/м2; – яскравість фону, кд/м2.
Контраст об’єкта розрізнення з фоном вважається:
|
великим – при ; |
|
середнім – при ; |
|
малим – при . |
Нормовані значення освітленості встановлюються СНиП II-4-79 (див. табл. А.15) і даються для випадку використання як джерела світла газорозрядних ламп (люмінесцентних, ДРЛ і ін.).
При використанні ламп розжарювання нормована освітленість знижується на один-два ступеня в залежності від розряду виконуваної зорової роботи у відповідності з наступною шкалою: 0,2; 0,3; 0,5; 1; 2; 3; 5; 7; 10; 20; 30; 50; 75; 100; 150; 200; 300; 400; 500; 600; 750; 1000; 1250; 1500; 2000; 2500; 3000; 3500; 4000; 4500; 5000:
а) на один ступінь при системі комбінованого освітлення, якщо нормована освітленість складає 750 лк і більше;
б) на один ступінь при системі загального освітлення для розрядів I-V, VIII, при чому освітленість від ламп розжарювання не повинна перевищувати 300 лк;
в) на два ступеня при системі загального освітлення для розрядів VI і VIII.
У лабораторній роботі використовуються два прилади: фотоелектрич ний фотометр ФПЧ і люксметр Ю-116.
Фотометр ФПЧ (рис. 5.1) призначений для виміру яскравості в межах від 0,02 до 50000 кд/м2 і конструктивно оформлений у вигляді двох блоків – фотометричної головки 1 та блока живлення і керування 2, які з’єднані між собою електричним кабелем 3. Фотометр підключається до мережі напругою 220 В кабелем 4.
Рис. 5.1 – Фотометр ФПЧ
Фотометрична головка (рис. 5.2) складається із об’єктива, вузла польових діафрагм, вузла фотоелектронного помножувача і візирного пристрою.
Рис. 5.2 – Фотометрична головка
Об’єктив 1 головки переміщається обертанням кільця 2. Для наведення головки на досліджуваний об’єкт головка має візирний пристрій. Призма 3 візирного пристрою може повертатися навколо осі, що дозволяє наводити фотометр на об’єкт при різних положеннях оператора щодо головки. Спостереження відбувається через вихідну зіницю 4.
Ручка 5 головки має чотири фіксованих положення і призначена для зміни діафрагм.
Переключення фотоелектронного помножувача здійснюється перемикачем 6. Положення перемикача позначені “1”, “10”, “100”, “1000” і “К”.
Кнопка 7 управляє шторкою, встановленою в об’єктиві, яка перекриває світловий потік. При відпущеній кнопці 7 шторка закрита, при натиснутій – відкрита. Якщо шторку необхідно лишити у відкритому положенні, кнопку слід натиснути і повернути – кнопка залишиться в натиснутому положенні. Блок живлення і керування (рис. 5.3) забезпечує живлення електричної схеми фотометра і показує результати вимірів.
Рис. 5.3 – Блок живлення і керування
На передній панелі блока розташовані: вимірювальний прилад 1, тумблер 2 вмикання напруги, ручка 3 встановлення нуля. При виконанні вимірів тумблер 4 (тумблер “КО”) повинен знаходитися в нижньому положенні. Положення тумблера 5 (“Л1 – Л2”) байдуже.
Порядок роботи з фотометром:
1. Включити фотометр у мережу 220 В.
2. Прогріти прилад протягом 10 хвилин.
Для цього поставити діафрагму в положення “0,5”, помножувач – в положення “1000” і відкрити шторку кнопкою 7.
3. Через 10 хвилин кнопкою 7 закрити шторку, виставити стрілку вимірювального приладу ручкою “Нуль” на нульову поділку вимірювальної шкали і відкрити шторку.
4. Направити фотометричну головку на досліджуваний об’єкт, навести різкість і записати показання приладу в поділках шкали.
5. Яскравість підрахувати за формулою, кд/м2:
,
де С – ціна поділки фотометра, (кд/м2)/поділка, що визначається за даними таблиці 5.1; – показання вимірювального приладу у поділках.
При переключенні діафрагм слід пам’ятати, що прилад дає правильні показання тільки у тому випадку, коли зображення об’єкта виміру, яке спостерігається у вихідне вічко візирного пристрою, більше діаметра введеної діафрагми (введена діафрагма спостерігається у вигляді чорної плями у формі кола).
Таблиця 5.1 – Ціна поділки фотометра С
|
Положення ручки перемикача помножувача |
Ціна поділки, (кд/м2/поділка), при положенні ручки “Діафрагма” |
|||
|
5 |
1 |
0,5 |
0,1 |
|
|
1 |
0,00017 |
0,0042 |
0,016 |
0,38 |
|
10 |
0,0014 |
0,035 |
0,14 |
3,2 |
|
100 |
0,013 |
0,32 |
1,24 |
28,9 |
|
1000 |
0,11 |
2,7 |
10,7 |
249 |
Для вимірювань освітленості у лабораторній роботі використовується люксметр Ю-116 (докладний опис люксметра подано у лабораторній роботі 2).
Для розширення діапазону вимірів люксметр комплектується чотирма насадками: К, М, Р, Т. Насадка К складається з півсфери, яка виготовлена з білої пластмаси, що розсіює світло, і непрозорого пластмасового кільця, що має складний профіль. Насадка К застосовується разом з однією з трьох насадок М, Р, Т.
Порядок відліку значень вимірюваної освітленості при вимірі з насадками наступний: показання приладу в поділках по відповідній шкалі множать на коефіцієнт ослаблення, що при використанні насадок К і М дорівнює 10, К і Р – 100, К і Т – 1000.
При натиснутій правій кнопці слід користуватися для відліку показань шкалою 0...100, при натиснутій лівій кнопці – шкалою 0...30.
Приклад. На фотоелементі встановлені насадки К і Р, натиснута ліва кнопка, стрілка показує 10 поділок по шкалі 0...30. Вимірювана освітленість буде дорівнювати 10 100 = 1000 лк.
Якщо виміри виконуються без насадок, величина освітленості в люксах відраховується безпосередньо по відповідній шкалі. При визначенні освіт леності фотоелемент встановлюють безпосередньо на ту поверхню, освітленість якої необхідно визначити.
1. Ознайомитися з приладами, що використовуються у лабораторній роботі.
2. Визначити величину коефіцієнта відбиття фону, на якому зображений об’єкт розрізнення, і величину контрасту об’єкта розрізнення з фоном.
2.1. Помістити указаний зразок (макет) об’єкта зорової роботи під об’єк тив фотометра. При необхідності навести різкість. Виміряти за допомогою фотометра яскравість об’єкта розрізнення та яскравість оточуючого його фону .
2.2. Виміряти за допомогою люксметра освітленість зразка (макета) об’єкта зорової роботи.
2.3. За формулами (5.4) і (5.5) розрахувати відповідно коефіцієнт відбиття фону і контраст об’єкта розрізнення з фоном.
3. За допомогою мікроскопа виміряти величину найменшого розміру об’єкта розрізнення у міліметрах.
Таблиця 5.2 – Результати визначення необхідної освітленості
|
Дослід |
Lo, кд/м2 |
Lф, кд/м2 |
Е, лк |
ρф |
К |
Найменший розмір об’єкта розрізнення, мм |
Необхідна освітленість, лк, при використанні ламп: |
|||
|
газорозрядних |
розжарювання |
|||||||||
|
загальне освітлення |
комбіноване освітлення |
загальне освітлення |
комбіноване освітлення |
|||||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
9 |
10 |
11 |
4. Визначити за СНиП II-4-79 (табл. А.15) значення необхідної освітленості при:
– загальному та комбінованому освітленні газорозрядними лампами;
– загальному та комбінованому освітленні лампами розжарювання.
Усі отримані результати записати у таблицю 5.2.
5. Повторити пункти 1 – 4, використовуючи інші зразки (макети) об’єктів зорової роботи, вказані викладачем.
6. Виключити прилади і прибрати робоче місце.
7. Зробити висновки за результатами досліджень.
1. На лист білого паперу розміром 20 30 см2 перпендикулярно падає світловий потік у 12 люмен. Знайти освітленість і яскравість паперового листа, якщо коефіцієнт відбиття світла поверхнею листа 0,75.
2. Предмет освітлюється електричною лампою розжарювання, розташованою від нього на відстані 2 м. Як зміниться освітленість предмета, якщо цю ж лампу відсунути на відстань 3 м від предмета?
3. Лист паперу розміром 10 10 см2 освітлюється лампою розжарювання, що випромінює світловий потік в усі сторони рівномірно. Сила світла лампи 100 кд. На лист паперу падає 0,5 % світлового потоку, який випромінюється лампою. Визначити освітленість листа паперу.
4. Спіраль електричної лампи розжарювання із силою світла 100 кд поміщена у матову сферичну колбу діаметром 10 см. Знайти яскравість лампи.
1. Що таке світловий потік (сила світла, яскравість, освітленість)?
2. Які чинники впливають на величину нормованого значення освітленості?
3. Що таке об’єкт розрізнення (фон, контраст об’єкта розрізнення з фоном)?
4. Поясніть, чому стан освітлення прийнято оцінювати не за яскравістю, а за освітленістю?
1. Гандзюк М.П. Основи охорони праці / М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо, М.О. Халімовський. – К.: Каравела, 2003. – С. 165–184.
2. Охрана труда в машиностроении / Под ред. Е.Я. Юдина, С.В. Белова. – М.: Машиностроение, 1983. – С. 103–124.
3. СНиП II–4–79. Естественное и искусственное освещение. – М.: Строй издат, 1980.
Лабораторна ВИМІРЮВАННЯ ОПОРУ розтіканню
робота 6 СТРУМУ ЗАЗЕМЛЮЮЧОГО ПРИСТРОЮ
1. Вивчити методику виміру опору розтіканню струму заземлюючих пристроїв.
2. Набути практичних навичок вимірювання опору розтіканню струму заземлюючого пристрою.
Застосування електричної енергії пов’язане з небезпекою ураження обслуговуючого персоналу електричним струмом.
При випадковому контакті неізольованого струмоведучого провідника з металевими частинами конструкції устаткування на останніх з’являється небезпечна для людини напруга.
Одним із технічних засобів забезпечення безпеки експлуатації устаткування в такому аварійному режимі є захисне заземлення.
Захисне заземлення – це навмисне електричне з’єднання з землею або її еквівалентом, металевих частин, що не є струмоведучими, але які можуть виявитися під напругою.
Захисна дія заземлення електроустановки полягає у тому, що струм замикання перерозподіляється між заземлюючим пристроєм і людиною обернено пропорційно їхнім електричним опорам.
Отже, захисне заземлення повинно мати електричний опір, значно мен ший за величиною, ніж опір тіла людини. Тільки за такої умови на людину, що доторкнулася до ушкодженого устаткування, прийдеться безпечна частина струму.
Заземлюючий пристрій – це сукупність конструктивно об’єднаних заземлюючих провідників і заземлювачів.
Заземлюючий провідник – це провідник, який з’єднує частини конструкції, що заземлюються, із заземлювачем.
Заземлювач – це сукупність з’єднаних між собою провідників, що знаходяться в стиканні з землею або її еквівалентом.
Заземлювачі можуть бут природними і штучними.
Як природні заземлювачі можуть бути використані:
– прокладені під землею водопровідні й інші металеві трубопроводи, за винятком трубопроводів горючих рідин, горючого пилу, вибухонебезпечних газів і каналізаційних систем;
– металеві конструкції й арматура залізобетонних конструкцій будинків і споруджень, що мають з’єднання з землею;
– свинцеві оболонки кабелів, прокладених у землі (алюмінієві оболонки кабелів і голі алюмінієві провідники не допускається використовувати як природні заземлювачі).
При цьому заземлювачі повинні бути зв’язані з магістралями заземлень не менше ніж двома провідниками, приєднаними до заземлювача в різних місцях.
Перед використанням природного заземлювача перевіряють його опір розтіканню струму. Цей опір повинний бути не більше допустимого. Якщо опір розтіканню струму природного заземлювача більше допустимого, влаштовують додатково штучні заземлювачі, які повинні забезпечити спільно з природним заземлювачем опір розтікання струму не більше допустимого.
При неможливості використання природних заземлювачів, споруджуються заземлюючі пристрої, які повністю складаються з штучних заземлювачів.
Штучні заземлювачі, як правило – це вертикальні або горизонтальні електроди. Як вертикальні електроди застосовуються сталеві стержні, труби і кутники довжиною від 2 до 4 м. Їхні верхні кінці знаходяться на глибині від 0,6 до 0,7 м від поверхні землі.
Для з’єднання між собою вертикальних заземлювачів застосовуються горизонтальні електроди – кругла сталь або сталеві штаби.
Розташовані в землі стрижні, штаби і провідники не повинні бути пофарбованими.
Електричний опір системи захисного заземлення визначається як сума опору заземлюючих провідників, опору заземлювачів і опору розтіканню струму в землі. Оскільки визначальним є останній, то фактично електричний опір системи захисного заземлення дорівнює опору розтіканню струму в землі заземлюючого пристрою.
Опір розтіканню струму в землі залежить від властивостей і стану ґрун ту, розміру і форми заземлювачів, глибини їхнього закладення у землю і взаєм ного розташування заземлювачів.
Провідність ґрунту характеризується питомим опором , тобто опором куба ґрунту зі стороною довжиною 1 м. Питомий опір ґрунту знаходиться у великій залежності від його виду і структури, а також температури й вміс-ту в ньому вологи та солей.
Орієнтовні значення питомого опору ґрунту для деяких видів ґрунтів наведені у таблиці 6.1.
Таблиця 6.1 – Орієнтовні значення питомого опору деяких видів ґрунту
|
Вид ґрунту |
Питомий опір ґрунту, Ом м |
|
Глина |
8 – 70 |
|
Пісок |
400 – 700 |
|
Садова земля |
30 – 60 |
|
Суглинок |
40 – 150 |
|
Супісок |
150 – 400 |
|
Чорнозем |
9 – 53 |
Примітка. При малому процентному вмісті вологи у ґрунті можливі більші значення опору.
У таблиці наведені наближені значення питомого опору ґрунтів. Корис-туватися цими значеннями, як і значеннями, узятими з інших літературних джерел, для розрахунків заземлень не можна, тому що вони можуть відрізнятися від істинних у десятки і сотні разів. Для розрахунків повинні використовуватися значення питомих опорів ґрунтів, отримані натурними вимірюваннями на тій ділянці, де буде споруджуватися заземлювач.
Залежно від розташування заземлювачів відносно устаткування, яке заземлюється, заземлення можуть бути виносними або контурними. Виносне заземлення розташовується зосереджено на деякій відстані від устаткування, яке заземлюється (рис. 6.1, а). Заземлювачі контурного заземлення розташовуються по периметру й усередині площадки, на якій встановлене устаткування, яке заземлюється (рис. 6.1, б).
Відповідно до ПУЭ захисне заземлення слід виконувати:
– при напрузі змінного струму 380 В і вище і постійного струму 440 В і вище в усіх електроустановках;
– при номінальній напрузі змінного струму вище 42 В і постійного струму вище 110 В тільки в установках, які розміщені у приміщеннях із підвищеною небезпекою і особливо небезпечних, а також у зовнішніх установках;
– у вибухонебезпечних установках при будь-якій напрузі змінного і постійного струму.
Рис. 6.1 – Виносне (а) і контурне (б) заземлення:
1 – заземлювачі; 2 – заземлюючі провідники; 3 – обладнання, яке заземлюється
До частин, що підлягають заземленню, належать корпуси електричних машин, трансформаторів, апаратів, каркаси розподільних щитів і шаф, сталеві труби електропроводки, металеві корпуси пересувних і переносних електро приймачів.
Приєднання заземлюючих провідників конструкцій, які заземлюються, повинно бути виконане зварюванням, приєднання до корпусів апаратів, машин тощо – зварюванням або надійним болтовим з’єднанням.
При наявності струсів або вібрації повинні бути прийняті заходи проти ослаблення контакту (контргайки тощо).
Кожний елемент електроустановки, яка заземлюється, повинний бути приєднаний до заземлювача або заземлюючого пристрою за допомогою окремого відгалуження (рис. 6.2, а).
Послідовне підключення до заземлюючого провідника декількох одиниць обладнання, що заземлюються, забороняється (рис. 6.2, б).
а б
Рис. 6.2 – З’єднання обладнання з заземленням;
а – правильне; б – неправильне
У процесі експлуатації електроустаткування не виключена можливість підвищення опору розтіканню струму заземлюючого пристрою. Це може бути викликано сезонними коливаннями електричного опору ґрунту, погіршенням стану контактів заземлювачів під впливом корозії, механічними ушкодженнями мережі заземлення тощо. В усіх цих випадках заземлюючі прис трої можуть втратити здатність забезпечення безпеки людей під час замикання фази на корпус.
Для визначення технічного стану заземлюючого пристрою періодично проводять наступні заходи:
– зовнішній огляд видимої частини пристрою;
– вимір опору пристрою;
– вибіркове скресання ґрунту для огляду підземних елементів пристрою.
Контрольний вимір опору пристроїв для заземлення цехових електроустановок повинен проводитися не рідше 1 разу в рік.
Результати замірів опору заземлення оформляються протоколом.
Виміри опору заземлювачів, а також питомого опору ґрунту повинні від-буватися, як правило, у періоди найменшої провідності ґрунту: влітку – при найбільшому просиханні, або зимою – при найбільшому промерзанні ґрунту.
Для виміру опору заземлення використовуються спеціальні прилади. До таких приладів належить вимірювач опору заземлення М-416. Джерелом живлення приладу є три послідовно сполучені елементи напругою 1,5 В.
Прилад має спеціальний калібрований резистор (реохорд), що дозволяє безпосередньо відраховувати величину вимірюваного опору по шкалі приладу.
Прилад М-416 має чотири діапазони виміру: 0,1–10; 0,5–50; 2–200; 10–1000 Ом. На лицьовій стороні приладу розташовані:
– рукоятка перемикача діапазонів виміру;
– рукоятка реохорда;
– кнопка – вмикач приладу;
– чотири затискачі, які позначені цифрами 1, 2, 3, 4, для приєднання з’єднувальних проводів.
Для виміру величини опору заземлюючого пристрою необхідно мати два електроди. Один з них називають допоміжним заземлювачем, інший – зондом. Допоміжний заземлювач і зонд виготовляють з круглої сталі довжиною до 1 м.
Допоміжний заземлювач і зонд забиваються в ґрунт на відстанях від контуру заземлення або одиночного заземлювача, не менше вказаних на схемі (схема намальована на кришці приладу М-416).
Прилад може бути використаний для визначення питомого опору ґрун-ту. У цьому разі для проведення вимірювань додатково необхідно мати третій електрод, який виконує роль одиночного заземлювача. Його заглиблюють у землю і з’єднують з клемами 1 і 2 приладу. Допоміжний електрод, як раніше, з’єднується з клемою 3 приладу, зонд – з клемою 4.
Питомий опір ґрунту підраховується за формулою, Ом м:
, (6.1)
де – довжина заглибленої у ґрунт частини одиночного заземлювача, м;
– виміряний опір одиночного заземлювача, Ом;
– діаметр одиночного заземлювача, м.
1. Виміряти опір заземлюючого пристрою.
1.1. Забити в ґрунт допоміжний заземлювач на глибину не менше 0,6 м на відстані не менше 20 м від заземлюючого пристрою. Забити в ґрунт зонд на відстані не менше 10 м від допоміжного заземлювача, як показано на рис. 6.3.
1.2 Заземлюючий пристрій з’єднати проводом з клемами 1 і 2 приладу, допоміжний заземлювач – з клемою 3, зонд – з клемою 4.
1.3 Перевірити стан елементів живлення приладу.
Для цього перемикач режимів поставити в положення “КОНТРОЛЬ“, натиснути кнопку – вмикач і поворотом ручки “РЕОХОРД“ виставити стрілку приладу на нуль. Шкала реохорду в цей час повинна показувати контрольне значення 5 ± 0,3 Ом. Кнопку – вмикач відпустити.
1.4. Провести вимір опору розтіканню струму заземлюючого пристрою.
Перемикач границь виміру поставити в положення “×100“, натиснути кнопку-вмикач приладу І, обертаючи ручку реохорду, добитися встановлення стрілки на нуль.
Якщо це не вдається, перейти на іншу межу вимірювання (“×1“, “×5“, “×1“).
Результат виміру обчислюється як добуток показання шкали реохорда на відповідний множник.
Рис. 6.3 – Схема підключення приладу М-416 для проведення вимірювань
1.5 Результат виміру записати у таблицю 6.2.
Таблиця 6.2 – Результати вимірювання опору розтікання
струму через заземлюючий пристрій
|
Призначення заземлюючого пристрою |
Опір розтікання струму, Ом |
|
|
допустимий |
виміряний |
|
|
1 |
2 |
3 |
2. Визначити питомий опір ґрунту.
2.1. Одиночний заземлювач (третій електрод) забити у ґрунт на такій відстані від допоміжного заземлювача і зонда, яка вказана на схемі приладу.
2.2. З’єднати одиночний заземлювач з клемами 1 і 2 приладу, допоміжний – з клемою 3, зонд – з клемою 4.
2.3. Виконати виміри аналогічно п.п. 1.3, 1.4.
2.4. Обчислити питомий опір ґрунту за формулою (6.1).
2.5. Дані записати у таблицю 6.3. Визначити вид ґрунту, керуючись да ними таблиці 6.1.
Таблиця 6.3 – Результати визначення питомого опору ґрунту
|
Розмір одиночного електрода, мм |
Виміряний опір одиночного електрода, Ом |
Розрахований питомий опір ґрунту, Ом м |
|
|
довжина |
діаметр |
||
3. Зробити висновки за результатами проведених досліджень.
1. Що таке захисне заземлення?
2. Які вимоги до устрою захисного заземлення?
3. У чому сутність захисної дії заземлюючого пристрою?
4. Чим відрізняються штучні заземлювачі від природних?
5. Чим пояснюється введення в розрахункові формули коефіцієнта використання заземлювача?
6. Від чого залежить питомий опір ґрунту?
7. Зазначте область застосування захисних пристроїв.
8. Чому не допускається послідовне приєднання об’єктів, що заземлюються, до захисного заземлюючого пристрою?
9. У чому полягає контроль за станом заземлюючого пристрою?
1. Гандзюк М.П. Основи охорони праці / М.П. Гандзюк, Є.П. Желібо, М.О. Халімовський. – К.: Каравела, 2003. – С. 278–284.
2. Правила устройства электроустановок. Разд. 1. – 6-е изд., перераб. и доп. – М.: Энергоатомиздат, 1985.
3. Правила технической эксплуатации электроустановок и Правила техники безопасности при эксплуатации электроустановок потребителей. – 4-е изд., перераб. и доп. – М.: Энергоатомиздат, 1989.
4. ГОСТ 12.1.030–81 ССБТ. Электробезопасность. Защитное заземление, зануление. – М.: Издательство стандартов, 1981.
5. Никитин Л.И. Охрана труда в лесном хозяйстве, лесной и деревообрабатывающей промышленности / Л.И. Никитин, А.С. Щербаков. – М.: Лесная промышленность, 1985.
6. Охрана труда в промышленности / К. Н. Ткачук и др. – К.: Техніка, 1982.
Таблиця А.1 – Гранично допустимі концентрації деяких шкідливих
речовин у повітрі робочої зони (ГОСТ 12.1.005–88)
|
Речовина |
ГДК, мг/м3 |
Клас небезпеки |
|
Бору карбід |
6 |
4 |
|
Вугілля кам’яне |
10 |
4 |
|
Електрокорунд хромистий |
6 |
4 |
|
Кремнію карбід |
6 |
4 |
|
Пил рослинного і тваринного походження (бавовняна, лляна, вовняна тощо): – з домішкою SiO2 більше 10 % |
2 |
4 |
|
– з домішкою SiO2 від 2 до 10 % |
4 |
4 |
|
– з домішкою SiO2 менше 2 % |
6 |
4 |
|
Свинець |
0,01 |
1 |
|
Трихлоретилен |
10 |
3 |
|
Тетрахлоретилен |
10 |
3 |
|
Уайт-спиріт |
300 |
4 |
|
Чавун |
6 |
4 |
Таблиця А.2– Значення коефіцієнта природної освітленості (СНиП ІІ–4–79)
|
Вид приміщення |
Площина нормування і висота площини над підлогою, м |
КПО , % |
||
|
При верхньому або верхньому і бічному освітленні |
При бічному освітленні |
|||
|
У зоні зі стійким сніжним покривом |
На решті території СНД |
|||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
Класні кімнати, аудиторії, учбові кабінети, лабораторії Кабінети технічного креслення і малювання Ательє виготовлення одягу: а) пошивні цехи б) закрійні відділення в) прасувальні |
Г-0,8 Г-0,8 Г-0,8 Г-0,8 Г-0,8 |
4 5 4 - - |
1,2 1,6 1,2 1,2 0,8 |
1,5 2 1,5 1,5 1 |
|
Ремонтні майстерні а) виготовлення і ремонт головних уборів б) ремонт взуття |
Г-0,8 Г-0,8 |
- - |
1,2 1,2 |
1,5 1,5 |
Продовження таблиці А.2
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
Ательє хімічної чистки одягу а) салон прийому і видачі одягу б) відділення видалення плям в) приміщення хімічної чистки |
Г-0,8 Г-0,8 Г-0,8 |
- - - |
0,2 0,2 0,2 |
0,8 0,3 0,3 |
Примітка. Г – горизонтальна поверхня.
Таблиця А.3 – Значення коефіцієнта природної освітленості (СНиП II–4–79)
|
Характеристика зорової роботи |
Найменший розмір об’єкта розрізнення |
Розряд зорової роботи |
КПО , % |
|
|
При бічному освітленні |
||||
|
В зоні зі стійким сніжним покривом |
На решті території СНД |
|||
|
Найвищої точності |
Менше 0,15 |
I |
2,8 |
3,5 |
|
Дуже високої точності |
Від 0,15 до 0,3 |
II |
2 |
2,5 |
|
Високої точності |
Понад 0,3 до 0,5 |
III |
1,5 |
2 |
|
Середньої точності |
Понад 0,5 до 1 |
IV |
1,2 |
1,5 |
|
Малої точності |
Понад 1 до 5 |
V |
0,8 |
1 |
|
Груба |
Понад 5 |
VI |
0,4 |
0,5 |
|
Робота з матеріалами, що світяться, і виробами в гарячих цехах |
Понад 5 |
VII |
0,8 |
1 |
|
Загальний нагляд за ходом виробничого процесу – постійний – періодичний при постійному перебуванні людей у приміщенні – періодичний при періо-дичному перебуванні людей у приміщенні |
VII VII VIII |
0,2 0,2 0,2 |
0,3 0,2 0,2 |
Таблиця А.4 – Значення коефіцієнта світлового клімату (СНиП ІІ–4–79)
|
Пояс світлового клімату |
Коефіцієнт світлового клімату |
|
І ІІ ІІІ IV V |
1,2 1,1 1 0,9 0,8 |
Примітка. Пояс світлового клімату визначають за картою (рис. 2.1).
Таблиця А.5– Значення коефіцієнта сонячності клімату (СНиП ІІ–4–79)
|
Пояс світлового клімату |
Коефіцієнт сонячності клімату при світлових прорізах у зовнішніх стінах будинків, орієнтованих по сторонах світу (азимут), град |
||
|
Від 136 до 225 |
Від 226 до 315, від 46 до 135 |
Від 316 до 45 |
|
|
І ІІ ІІІ IV а) північніше 50º північної широти (пн. ш.) б) південніше 50º пн. ш. V а) північніше 40º пн. ш. б) південніше 40º пн. ш. |
0,9 |
0,95 |
1 |
|
0,85 |
0,9 |
1 |
|
|
1 |
1 |
1 |
|
|
0,75 |
0,8 |
1 |
|
|
0,7 |
0,75 |
0,95 |
|
|
0,65 |
0,7 |
0,9 |
|
|
0,6 |
0,65 |
0,85 |
Таблиця А.6 – Коефіцієнт запасу при природному освітленні (СНиП ІІ–4–79)
|
Вид приміщення, території |
Приклад приміщення |
Коефіцієнт запасу при розташуванні світлопропускного матеріалу |
||
|
Вертикально |
Похило |
Горизонтально |
||
|
Виробничі приміщення з повітряним середовищем, яке містить у робочій зоні пилу, диму і кіптяви: |
||||
|
а) понад 5 мг/м3 |
Цементні заводи, агломераційні фабрики |
1,5 |
1,7 |
2 |
|
б) від 1 до 5 мг/м3 |
Цехи ковальські, ливарні, зварювальні |
1,4 |
1,5 |
1,8 |
|
в) менше 5 мг/м3 |
Цехи механічні, пошивні |
1,8 |
1,4 |
1,5 |
|
Приміщення громадських і житлових будинків |
1,2 |
1,4 |
1,5 |
Таблиця А.7 – Світлова характеристика η0 вікон при бічному освітленні (СНиП ІІ–4–79)
|
Відношення довжини приміщення до його глибини |
Значення світлової характеристики вікон при відношенні глибини приміщення до його висоти від рівня умовної робочої поверхні до верху вікна |
|||||||
|
1 |
1,5 |
2 |
3 |
4 |
5 |
7,5 |
10 |
|
|
4 і більше 3 2 1,5 1 0,5 |
6,5 7,5 8,5 9,5 11 18 |
7 8 9 10,5 15 23 |
7,5 8,5 9,5 13 16 31 |
8 9,6 10,5 15 18 37 |
9 10 11,5 17 21 45 |
10 11 13 19 23 54 |
11 12,5 15 21 26,5 66 |
12,5 14 17 23 29 - |
Таблиця А.8 – Коефіцієнт , що враховує затінення вікон будинками,
що стоять навпроти (СНиП ІІ–4–79)
|
Примітка |
||
|
0,5 1,0 1,5 2,0 3 і більше |
1,7 1,4 1,2 1,1 1 |
– відстань між будинком, що розглядається, і будинком, що стоїть навпроти, м; – висота будинку, що стоїть навпроти, над підвіконням вікна, що розглядається, м |
Таблиця А.9 – Значення коефіцієнтів , (СНиП ІІ–4–79)
|
Вид світлопропускного матеріалу |
Значення |
Вид віконної рами |
Значення |
|
Скло віконне листове: одинарне подвійне потрійне Скло віконне візерункове Порожньотілі скло-коробки: – світлорозсіюючі – світлопрозорі |
0,9 0,8 0,75 0,65 0,5 0,55 |
Рами для вікон житлових, громадських і допоміжних будинків: а) дерев’яні: – одинарні – здвоєні – подвійні б) металеві: – одинарні – здвоєні – подвійні |
0,8 0,75 0,65 0,9 0,85 0,8 |
Таблиця А.10 – Значення коефіцієнта (СНиП ІІ–4–79)
|
Сонцезахисні пристрої, вироби, матеріали |
|
|
Регульовані жалюзі і штори, що прибираються (внутрішні, зовнішні, міжскляні) Стаціонарні жалюзі та екрани з захисним кутом не більше 45º при розтушуванні пластин жалюзі або екранів під кутом 90º до площини вікна: – горизонтальні – вертикальні |
1 0,65 0,75 |
Таблиця А.11 – Значення коефіцієнта (СНиП ІІ–4–79)
|
Відношення глибини приміщення до висоти від рівня умовної робочої поверхні до верху вікна |
Відношення відстані розрахункової точки від зовнішньої стіни до глибини приміщення |
Значення при бічному освітленні |
|||||
|
Середньозважений коефіцієнт відбиття стелі, стін і підлоги |
|||||||
|
0,5 |
0,4 |
||||||
|
Відношення довжини приміщення до його глибини |
|||||||
|
0,5 |
1 |
2 і більше |
0,5 |
1 |
2 і більше |
||
|
Більше 2,5 до 3,5 Більше 3,5 |
0,1 0,2 0,3 0,4 0,5 0,6 0,7 0,8 0,9 1,0 0,1 0,2 0,3 0,4 0,5 0,6 0,7 0,8 0,9 1,0 |
1,1 1,15 1,2 1,35 1,6 2 2,6 3,6 5,3 7,2 1,2 1,4 1,75 2,4 3,4 4,6 6 7,4 9 10 |
1,05 1,1 1,15 1,25 1,45 1,75 2,2 3,1 4,2 5,4 1,15 1,3 1,5 2,1 2,9 3,8 4,7 5,8 7,1 7,3 |
1,05 1,05 1,1 1,2 1,3 1,45 1,7 2,4 3 4,3 1,1 1,2 1,3 1,8 2,5 3,1 3,7 4,7 5,6 5,7 |
1,05 1,1 1,15 1,2 1,35 1,6 1,9 2,4 2,9 3,6 1,1 1,2 1,4 1,6 2 2,4 2,9 3,4 4,3 5 |
1 1,1 1,1 1,15 1,25 1,45 1,7 2,2 2,45 3,1 1,1 1,15 1,3 1,4 1,8 2,1 2,6 2,9 3,6 4,1 |
1 1,05 1,1 1,1 1,2 1,3 1,4 1,55 1,9 2,4 1,05 1,1 1,2 1,3 1,5 1,8 2,1 2,4 3,0 3,5 |
Таблиця А.12 – Допустимі рівні звукового тиску в октавних смугах частот,
рівні звуку та еквівалентні рівні звуку на робочих місцях
(ГОСТ 12.1.003–83)
|
Тип приміщення, робочого місця |
Рівні звукового тиску, дБ, в октавних смугах з середніми геометричними частотами, Гц |
Рівень звуку і еквівалентний рівень звуку, дБА |
||||||||
|
31,5 |
63 |
125 |
250 |
500 |
1000 |
2000 |
4000 |
8000 |
||
|
Приміщення КБ, програмістів ЕОМ, лабораторій для теоретичних робіт Приміщення управління, робочі кімнати Приміщення і дільниці точного складання Приміщення лабораторій для проведення експериментальних досліджень Постійні робочі місця і робочі зони у виробничих приміщеннях |
86 93 96 103 107 |
71 79 83 91 94 |
61 70 74 83 87 |
54 63 68 77 82 |
49 58 63 73 78 |
45 55 60 70 75 |
42 52 57 68 73 |
40 50 55 66 71 |
38 49 54 64 70 |
50 60 65 75 80 |
Примітка. Допустимі рівні звукового тиску, рівні звуку та еквівалентні рівні для тонального та імпульсного шуму приймати на 5 дБ менше значень, наведених в таблиці.
Таблиця А.13 – Коефіцієнт звукопоглинання деяких матеріалів
|
Матеріал |
Товщина, мм |
Коефіцієнти звукопоглинання при середній геометричній частоті октавної смуги, Гц |
|||||||
|
63 |
125 |
250 |
500 |
1000 |
2000 |
4000 |
8000 |
||
|
Повсть будівельна Склоповсть Вовна алюмінієва Плити “Вініпор” |
12,5 30 40 30 |
0,3 0,2 - 0,08 |
0,05 0,05 0,18 0,17 |
0,08 0,12 0,35 0,28 |
0,17 0,36 0,55 0,55 |
0,48 0,81 0,67 0,88 |
0,52 0,85 0,63 1,0 |
0,51 0,90 0,63 1,0 |
- - 0,58 1,0 |
Таблиця А.14 – Акустична ефективність індивідуальних засобів захисту від шуму
|
Індивідуальний засіб захисту |
Ослаблення шуму, дБ, при середній геометричній частоті октавної смуги, Гц |
||||||
|
125 |
250 |
500 |
1000 |
2000 |
4000 |
8000 |
|
|
Тампони з УТВ Вкладиші Навушники: ВЦНИИОТ-1 ВЦНИИОТ-2 ВЦНИИОТ-2М |
5 10 3 7 – |
6 10 4 11 20 |
7 10 7 14 24 |
12 12 13 22 32 |
20 24 23 35 42 |
25 29 36 45 50 |
29 25 33 38 45 |
Таблиця А.15– Нормовані значення освітленості на робочих місцях при штучному
освітленні газорозрядними лампами (витяг з табл. 1 СНиП II–4–79)
|
Характеристика зорової роботи |
Найменший розмір об’єкта розрізнення, мм |
Розряд зорової роботи |
Підрозряд зорової роботи |
Контраст об’єкта розрізнення з фоном |
Характеристика фону |
Нормована освітленість, лк |
|
|
при комбінованому освітленні |
при загальному освітленні |
||||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
|
Найвищої точності |
Менше 0,15 |
I |
а |
Малий |
Темний |
5000 |
1500 |
|
б |
Малий Середній |
Середній Темний |
4000 |
1250 |
|||
|
в |
Малий Середній Великий |
Світлий Середній Темний |
2500 |
750 |
|||
|
Дуже високої точності |
Від 0,15 до 0,3 |
II |
а |
Малий |
Темний |
4000 |
1250 |
|
б |
Малий Середній |
Середній Темний |
3000 |
750 |
|||
|
в |
Малий Середній Великий |
Світлий Світлий Темний |
2000 |
500 |
|||
|
г |
Середній Великий Великий |
Світлий Світлий Середній |
1000 |
300 |
|||
|
Високої точності |
Понад 0,3 до 0,5 |
III |
а |
Малий |
Темний |
2000 |
500 |
|
б |
Малий Середній |
Середній Темний |
1000 |
300 |
|||
|
в |
Малий Середній Великий |
Світлий Середній Темний |
750 |
300 |
|||
|
г |
Середній Великий Великий |
Світлий Світлий Середній |
400 |
200 |
Продовження таблиці А.15
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
|
Серед- ньої точності |
Понад 0,5 до 1 |
IV |
а |
Малий |
Темний |
750 |
300 |
|
б |
Малий Середній |
Середній Темний |
500 |
200 |
|||
|
в |
Малий Середній Великий |
Світлий Середній Темний |
400 |
200 |
|||
|
г |
Середній Великий Великий |
Світлий Світлий Середній |
300 |
150 |
|||
|
Малої точності |
Понад 1 до 5 |
V |
а |
Малий |
Темний |
300 |
200 |
|
б |
Малий Середній |
Середній Темний |
200 |
150 |
|||
|
в |
Малий Середній Великий |
Світлий Середній Темний |
– |
150 |
|||
|
г |
Середній Великий Великий |
Світлий Світлий Середній |
– |
150 |
|||
|
Груба |
Більше 5 |
VI |
- |
Незалежно від характеристики фону і контрасту об’єкта з фоном |
150 |
||
Примітки:
1. СНиП II-4-79 також передбачає роботи VII та VIII розрядів.
2. Освітленість при використанні ламп розжарювання слід знижувати за шкалою: 0,2; 0,3; 0,5; 1; 2; 3; 5; 7; 10; 20; 30; 50; 75; 100; 150; 200; 300; 400; 500; 600; 750; 1000; 1250; 1500; 2000; 2500; 3000; 3500; 4000; 4500; 5000:
а) на один ступінь при системі комбінованого освітлення, якщо нормована освітленість складає 750 лк і більше;
б) на один ступінь при системі загального освітлення для розрядів I-V, VII, причому освітленість від ламп розжарювання не повинна перевищувати 300 лк;
в) на два ступеня при системі загального освітлення для розрядів VI і VIII.
1 ср – скорочення від стерадіан. Стерадіан – одиниця виміру тілесного (просторового) кута. Стерадіан – тілесний кут, який вирізає на сфері, що описана навколо вершини кута, поверхню, площа якої дорівнює квадрату радіуса сфери. Повна сфера утворює тілесний кут, який дорівнює 4.