Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
[1] Зміст [1.1] Вступ [1.2] Проблема сучасної педагогіки вищої школи [1.3] Основні принципи навчання [2] Взаємодія викладача і студента як педагогічна технологія [2.1] Самостійна робота як важливий чинник розвитку [2.2] Оптимальний вибір методів навчання з метою підвищення ефективності процесу навчання [2.3] Активізація пізнавальних процесів у навчальній діяльності студента [2.4] Висновки [2.5] Використана література: |
«Навчання – це не проста передача
інформації, знань,
а складні людські взаємини».
(В. Сухомлинський)
Вищий навчальний заклад – це освітня установа, яка у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради України, Указами і розпорядженнями Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами Міністерства освіти і науки України, галузевих міністерств і відомств. Так, законодавча база регулює та підтримує існування ВНЗ задля блага України, однак ніхто не регулює міжособистісні взаємини людей, а саме: викладачів і студентів.
Нині це питання є важливим, бо за спостереженнями ситуація є не тою, що сприяє ефективному навчанню. Саме тому, основне завдання реферату розглянути основні проблеми сучасної педагогіки вищої школи та знайти їх вирішення.
Актуальність нашої роботи полягає у вдосконаленні методів та принципів навчання задля підвищення активності студентів у навчанні.
Об’єктом дослідження є недосконала система навчання у вищих навчальних закладах.
Предмет – найістотніші властивості і зв’язки об'єкта, пізнання яких особливо важливо для вирішення проблеми дослідження.
Використані методи: спостереження, порівняння, абстрагування, ідеалізації.
Отже, необхідно дослідити проблему взаємодії викладача та студента, яка актуальною для вирішення та зробити висновки щодо вирішення цієї проблеми. Значення навчання у ВНЗ у сучасному світі важко переоцінити, адже дипломованому спеціалісту/магістру відкривається багато можливостей як для саморозвитку, так і для праці на загальне благо.
Людство росте і розвивається. Це непереривний процес удосконалення вимагає на своєму шляху великої кількості жертв. У контексті педагогіки такими жертвами стають і викладачі, і студенти. Викладачі, поступово удосконалюючись, «калічать» свідомість студентів, а студенти, у свою чергу, розвиваючи своє розуміння, не дають спокійно розвиватися викладачеві. Так є зазвичай, адже процес навчання може бути взаємовигідним лише тоді, коли він є взаємовигідним та створений на основі взаємоповаги.
Головною помилкою вищої освіти є те, що вона виховує нових людей, а не продовжує виховувати тих особистостей, яких виховували садочки і школи. Є такий вислів – «після трьох уже пізно» [1]. Автор ідеї – Масару Ібука. Він говорить про те, що основа особистості закладається набагато раніше, ніж ми думаємо. Так, формування уподобань відбувається в загальному до 5-ти років. Після з особистістю треба працювати на рівних, а не авторитарно. В іншому випадку, ми грозимося наштовхнутися на опір тієї ж ще не до кінця самоусвідомленої, але уже особистості.
Йдеться про те, що підлітковий вік у кожного проходить по-різному – у когось до 18 років, а в іншого до 40-ка і більше цей період продовжується. Доки людина не прийме себе з усіма своїми плюсами і мінусами, не навчиться нести відповідальність за вчинене на себе і не зможе розуміти цінність кожного навколо – вона перебуває у, так званому, підлітковому віці. Усе керується емоціями.
Так, студент, який не хоче йти на пари до викладача, який йому не подобається, матиме проблеми в майбутньому, бо якщо викладач теж «підліток», то він ображатиметься на таку в його розумінні неповагу. І все, коло замикається, і замість навчання ми маємо боротьбу двох сильних особистостей. І, як наслідок, обидві сторони програють, бо навчання, як такого не відбувається. Немає мотивації, немає розвитку, отже, відбувається деградація особистостей, а педагогіка вищої школи направлена саме на взаєморозвиток викладачів і студентів, на обопільний процес взаємоудосконалення і взаємоповаги.
То що ж робити? Як досягти основної мети педагогіки?
Ушинський стверджував, що всі європейські народи мають багато спільних педагогічних форм, але кожний народ має свою мету виховання. [2] Тобто, треба шукати ті методи взаєморозуміння, які допоможуть «достукатися» саме в певному випадку, а не користуватися загальними настановами, не відступаючи ні на крок від догм.
С. Русова писала, що національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли її творчі сили не будуть покалічені, а значить, дадуть нові оригінальні і самобутні скарби задля все людного поступу. [3]
Для цього було розроблені певні методи і засоби, а також принципи навчання. Розглянемо їх.
3гадаємо для початку принцип свідомості й активності [4], який полягає в тому, що у кожної людини є свої «персональні», глибоко осмисленні знання, які набуваються шляхом інтенсивного напруження власного інтелекту на основі свого досвіду.
Далі, принцип наочності [4] говорить про те, що людина в основному набагато краще сприймає інформацію, якщо може охопити її образно.
Принцип систематичності і послідовності [4] розкриває нам важливість логіки у процесі навчання особистості, адже розуміння матеріалу можливе лише тоді, коли вони складають єдину взаємопов’язану і структуровану картину.
Принцип довготривалості знань, тобто, їх міцності [4]– міцними вважаються ті знання, які відклалися у процесі практики або були здобуті на основі власного досвіду за персональної мотивації.
Принцип науковості [4] полягає у достовірності інформації, яку викладають, тобто, викладачі мають надавати студентам лише якісну та перевірену інформацію, будучи для них прикладом того, як потрібно правильно відбирати та подавати інформацію.
Принцип досяжності [4] говорить про те, що людині підсильне лише те, що вона може оцінити на основі власних знань і досвіду.
Принцип зв’язку теорії з практикою [4] розкриває те, що лише підтвердивши теоретичні знання практикою людина може осягнути повністю знання.
Тож, знання мають подаватися і сприйматися на основі цих принципів, що значно покращить процес навчання.
Застосовуючи вищевказані принципи викладач зберігає дистанцію між особистістю студента та навчальним процесом. Однак особливістю навчального процесу є те, що людина не бачить себе збоку і часто просто не розуміє над чим їй треба працювати. У цьому випадку, якщо викладач знайде правильний підхід до студента, то досягне позитивного результату у процесі навчання.
Варто також враховувати, що нині «в Україні створюється нова система вищої освіти, орієнтована на входження у світовий освітній простір. Цей процес супроводжується суттєвими змінами у педагогічній теорії та практиці навчально-виховного процесу ВНЗ. Відбувається заміна освітньої парадигми, пропонується повий зміст, інші підходи, інший педагогічний менталітет». [5] Тут ідеться про те, що в наш час молодше покоління значно відрізняється від того, що було ще 20 років тому. Потрібно знати, як співпрацювати з людьми саме такого світосприйняття, як у сучасної молоді.
Сісоєва стверджує, що педагогічна технологія – це створена адекватно до потреб і можливостей особистості і суспільства теоретично обґрунтована навчально-виховна система соціалізації, особистісного і професійного розвитку і саморозвитку людини в освітній установі, яка, внаслідок упорядкованих професійних дій педагога при оптимальності ресурсів і зусиль всіх учасників освітнього процесу, гарантовано забезпечує ефектнішу реалізацію свідомо визначеної освітньої мети та можливість оптимального відтворення процесу на рівні, який відповідає рівню педагогічної майстерності педагога [6].
Тож, багато у процесі навчання залежить саме від викладача, адже він задає основу співпраці зі студентом, саме тому викладач має знаходити підхід до його свідомості, використовуючи нові педагогічні технології.
У сучасному світі вища освіта є обов’язковим етапом у житті людини, тому кожен повинен навчитися самостійно здобувати знання упродовж життя. З цим також значно зростає роль ВНЗ у навчанні студента самостійно вчитися. Самостійна робота студента, яка є суттєвим елементом навчального процесу поряд з аудиторним навчанням, набуває великого значення.
Самостійна робота студента (СРС) – це навчальна діяльність студента, яка планується, виконується за завданням, під методичним керівництвом і контролем викладача, але без його прямої участі [7].
У сучасній вищій школі роль викладача все більше зводиться до організації пізнавальної діяльності студентів. Пізнання студент повинен здійснювати сам. Це має принципове значення. Тільки знання, здобуті власною працею, є міцними, глибокими і дієвими. СРС формує навички самостійної діяльності взагалі, що є конче необхідним у будь-якій професійній діяльності, виробляє здатність самостійно приймати відповідальні рішення, знаходити оптимальний вихід зі складних ситуацій.
Ефективність самостійної навчальної роботи зумовлюється сформованістю пізнавальних мотивів. Пізнавальні потреби, які спонукають до самоосвіти, формуються в активній самостійній пізнавальній діяльності людини, яка має бути суспільно значущою для особистості [7].
Ефективність навчальної роботи значною мірою залежить від дотримання студентом гігієни розумової праці. При цьому треба мати на увазі як загальні закономірності, так і особливості анатомо-фізіологічних і психічних процесів, що властиві конкретному індивідові [7].
Кажучи про гігієну розумової праці, треба бути обізнаним з механізмами розумової роботи, знати причини появи втоми, шляхи підвищення працездатності; важливу роль у цьому відіграє дотримання режиму харчування, організація відпочинку та ін.
У підвищенні розумової активності значно відіграють такі чинники, як рух, фізичні вправи, забезпечення активного відпочинку. Важливу роль в оптимальній організації життя і діяльності студента відіграє режим. Більшість дослідників вважає, що напружена розумова праця має змінюватися активним відпочинком, який уповільнює настання розумової і фізичної втоми [7]. Виникненню втоми перешкоджає також перехід від одного виду розумової діяльності до іншого, особливо при чергуванні її з фізичними вправами і фізичною працею. Рухлива активність і активний відпочинок мають чергуватися з пасивним відпочинком.
Отже, обізнаність із закономірностями ритмічності функціонування систем організму в певні періоди доби дає змогу людині більш ефективно організувати і спланувати свою діяльність протягом якогось конкретного часу.
Методи навчання оцінюються в педагогіці як один із найважливіших компонентів загальної структури навчально-виховного процесу.
Викладачам близькі та зрозумілі такі методи навчання як розповідь, розповідь, бесіда, лекція, показ ілюстрацій, показ демонстраційних приладів, виконання вправ, трудових завдань, лабораторних дослідів тощо [7].
Методи навчання завжди є засобом реалізації певних цілей навчання. Але результат діяльності викладачів і студентів не завжди такий, яким він уявляється у суб’єктивній формі мети. У цій взаємодії мети, засобу і результату найважливішим є аналіз пізнавальної діяльності студентів, а також керівництво нею з боку вчителя [8]. Кожен викладач повинен пам’ятати що методи не є незмінними. Їх внутрішня суть визначається змінами в змісті основ науки, техніки і мистецтв, які вивчаються у вищій школі.
За класифікацією Ю.К. Бабанського [9] методи навчання поділяються на 3 великі групи, кожна з яких в свою чергу передбачає по декілька класифікацій:
1. Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності.
2. Методи стимулювання і мотивації учіння.
3. Методи контролю і самоконтролю в навчанні.
Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності виконують освітню функцію та поділяються на такі види [9]:
• Перспективні методи, які виконують функцію організації та здійснення чуттєвого сприйняття учбової інформації і поділяються, в свою чергу на:
а) методи словесної передачі та слухового сприйняття навчальної інформації;
б) методи наочної передачі та зорового сприйняття навчальної інформації;
в) методи передачі навчальної інформації шляхом практичних дій.
• Методи виділені за логічною ознакою, які спираються перш за все на класифікацію розумових дій, які традиційно поділяють за напрямком думки на індуктивні (від окремого до загального) та дедуктивні (від загального до окремого):
а) репродуктивні методи, які характеризують такий спосіб навчання, при якому головне значення має запам’ятовування учнями інформації, яку різними шляхами представляє вчитель;
б) проблемно-пошукові методи, які передбачають створення вчителем проблемних ситуацій, активне їх обдумування учнями і на цій основі їх самостійне просування у засвоєнні нових знань.
Методи стимулювання та мотивації навчання виконують виховну функцію. У них для стимулювання діяльності учнів поряд з традиційними методами навчання використовуються також спеціально розроблені методи, такий як метод пізнавальних ігор, метод навчальних дискусій та ін. [9].
Серед методів контролю та самоконтролю можна виділити методи усного (індивідуальне опитування, фронтальне опитування, усні заліки, усні екзамени, програмоване опитування), письмового (контрольні письмові роботи, письмові заліки, письмові екзамени, програмовані письмові роботи) та лабораторно-практичного (контрольні лабораторні роботи, машинний контроль) контролю.
На основі аналізу зв’язків методів навчання з іншими компонентами учбового процесу, а також умовами, у яких він протікає, вибір методів навчання буде визначатися [8]:
1. Закономірностями та принципами навчання.
2. Цілями завдання.
3. Змістом та методами даної науки взагалі та конкретного предмету, теми.
4. Навчальними можливостями студентів.
5. Особливостями зовнішніх умов (географічних, виробничого оточення та ін.)
6. Можливостями самих викладачів.
Методи навчання не є алгоритмізованими одиницями. Оскільки педагогіка є наукою і мистецтвом одночасно, тому і підхід до вибору методів навчання має грунтуватися на творчості педагога з одного боку і відповідати вимогам принципу системності з другого боку.
Критеріями вибору методів навчання є [8]:
1) магістральні завдання виховання особистості;
2) мета і завдання навчання взагалі і конкретного етапу зокрема;
3) закономірність і принципи навчання;
4) зміст навчального матеріалу;
5) навчальні можливості студентів;
6) наявність засобів навчання;
7) психологічно-педагогічні можливості викладача.
Отже, методи навчання не можна сприймати як рецепт для розв’язання навчальних завдань. Тому лише творча мудрість викладача, яка опирається на наукові засади, може забезпечити оптимальний підхід до використання методів навчання з метою підвищення ефективності процесу навчання.
Творча активність студента припускає уміння подолати буденні уявлення, а іноді і виходити за рамки строгого логічного проходження і висновків, звертаючись до незвичайних зв'язків і аналогій, а також зняття різних заборон і обмежень для більш повного свого прояву, вільний пошук нового і ін. Разом з тим зберігається необхідність дотримання інтелектуальної дисципліни, організованості і систематичності в роботі. І особливо в них потребують студенти, що володіють творчими здібностями, але недостатньо зібрані, не дуже організовані, часто працюючі уривками, без строгого плану і системи.
За інших рівних умов, як правило, менше шансів на успіх у того, хто розкиданий в роботі, не уміє її планувати, не доводить справу до кінця. І навпаки, більш успішний (в навчанні, творчості) той, у кого сильна спрямованість на рішення задач, той, хто уміє максимально використовувати свої інтелектуальні ресурси, які, у свою чергу, розвиваються і удосконалюються тільки в процесі систематичної розумової роботи.
Серйозної уваги заслуговує характеристика мотивів учбово-професійної діяльності студентів, оскільки вони безпосередньо впливають на якість професійної підготовки, на формування особи професіонала. Назвемо деякі з них: пізнавальні професійні, мотиви творчого досягнення, широкі соціальні мотиви – мотив особистого престижу, мотив збереження і підвищення статусу, мотив самореалізації, мотив самоутвердження, матеріальні мотиви. Істотним мотиваційним чинником ефективності учбової діяльності студентів є мотив творчого досягнення. Нагадаємо, що потреба в досягненнях переживається людиною як прагнення до успіху є різницею між минулим рівнем виконання і теперішнім часом, це – змагання з самим собою за успіх, прагнення до поліпшення результатів будь-якої справи, за яку він береться. Вона виявляється також у включеності в досягнення дальньої мети, в отриманні унікальних, оригінальних результатів як в продукті діяльності, так і в способах рішення проблеми.
Потреба в досягненнях стимулює пошук людиною таких ситуацій в яких вона могла би випробовувати задоволення від досягнення успіху. Оскільки учбова ситуація (звичайні заняття, залік, іспит і т.д.) містить багато можливостей для досягнення більш високого рівня, то можна припустити що особи з високою потребою в досягненнях повинні випробовувати більше задоволення від навчання, вкладати більше зусиль в учбовий процес, що приведе і до більш високих результатів в навчанні (до більш високої успішності студента).
Зворотною стороною потреби в досягненнях є потреба в уникненні невдачі. Студенти з яскраво вираженим прагненням уникнення невдачі, як правило, знаходять низьку потребу в поліпшенні досягнутих результатів віддають перевагу стандартним способам унікальним методам, бояться творчості. Потреба в уникненні невдачі лежить в основі рутинного виконання діяльності, в основі догматичного проходження інструкціям як в молодості, так і в подальшому житті. Для студентів з переважаючим мотивом уникнення невдачі характерна підвищена тривожність, неконструктивне відношення до навчання (частіше виявляється захисна установка щодо учбової діяльності). Вони, як правило, вчаться не для того , щоб отримати задоволення учбовими досягненнями, а швидше за все для того, щоб позбулися неприємності, пов'язані саме з неуспіхом.
Природно, що потрібно всіляко розвивати, культивувати потребу в досягненнях, оскільки вона сприяє не тільки стану задоволеності навчанням у вузі (або іншому спеціальному учбовому закладі), викликає ефект полегшення навчання, підвищує ефективність в плані зменшення витрат часу на досягнення учбової мети і т.п., але і позитивно впливає на формування особи студента в цілому, сприяє особовому зростанню, максимальному використовуванню потенційних можливостей в процесі авторства власного способу життя і подальшої його реалізації.
Велике місце в молодості займає спілкування. Учбова діяльність (перш за все аудиторні заняття) проходить в групі, в середовищі однокурсників. У зв'язку з цим фахівці (Ю.М. Орлів, Н.Д. Творогова і ін.) звертають увагу на важливість мотиву афіліації. Під її мотивом прийнято розуміти прагнення людини до вступу до спілкування з членами свого суспільства, прагнення до створення, збереження і відновлення позитивних емоційних взаємостосунків з іншими людьми.
Дослідження мотиву афіліації у студентів медичного вузу показали його істотний вплив на результати навчання. З'ясувалося, наприклад, що вчитися на «відмінно» другокурсникам з високою афіліацією складніше, ніж з низкою, оскільки спілкування (особливо інтенсивне) приводить до великих витрат їх енергії і часу. Проте на четвертому курсі вчитися на «відмінно» студентам з високою афіліацією легше, ніж з низькою афіліацією, оскільки старшокурсники вже придбали техніку спілкування і процес активного спілкування не заважає, а допомагає навчанню. Якщо виявляються перешкоди (реальні або навіть передбачувані) в задоволенні потреби в афіліації, то це може привести до збільшення у студента психоемоційної напруги і тривоги, до виникнення стану фрустрації, депресії і т.д. Виявився, наприклад, такий факт, що серед осіб з високою потребою в афіліації і низьким соціометричним статусом в групі досить висока частота психосоматичних захворювань.
Отже, потреба в спілкуванні, мотив афіліації значно впливають на учбову діяльність студентів, – або утрудняючи її, або покращуючи, викликаючи задоволеність навчанням. Потреба в самоствердженні, що зародилася в отроцтві, інтенсивно продовжує розвиватися в молодості. Мотиви самоствердження (домінування) виявляються в прагненні людини впливати на інших людей, контролювати їх поведінку, бути авторитетним, переконливим. Вони виявляються в прагненні довести істину іншим, бути переможцем в суперечці, нав'язати іншим свої погляди, смаки, стиль і моди, рішення проблем. У студентській учбовій діяльності ця потреба підвищує задоволеність навчанням, викликає полегшення його процесу, підвищує відповідальність у відношенні до навчання. Мотив домінування підвищує ефективність учбової діяльності, особливо тоді, коли вноситься елемент змагання, а також тоді, коли він поєднується з мотивом в досягненнях.
Одним з адекватних мотивів навчання (у тому числі і студентів) є пізнавальна потреба. Вона виявляється в тому, що людина прагне розширити досвід, знання, упорядкувати те і інше, прагне бути компетентним, розвиває здатність вільної операції знаннями, фактами, прагне розуміти істоту проблеми, питання, систематизує досвід за допомогою розумових дій, прагне створювати логічно несуперечливу і обґрунтовану картину світу. Пізнавальна потреба в поєднанні з мотивом в досягненнях робить дуже сильний вплив на підвищення успішності, створює глибоку задоволеність навчанням у вузі (або іншому спеціальному учбовому закладі, що готує фахівців-професіоналів в тій або іншій області діяльності).
Час навчання у вузі умовно можна розділити на два основні етапи:
Найскладніший – перший етап вузівського періоду. Він пов'язаний часом з корінною ломкою уявлень, що склалися, звичок школяра необхідністю міняти і перебудовувати свою поведінку і діяльність, «входити» в нові умови. Саме в цей період відбувається найбільший відсів з вузу. І оскільки студент ще не бере участь в рішенні реальних задач, які виникають в умовах виробництва (у тому числі і в умовах педагогічної праці), то головною і цілком осмисленою його метою стає оволодіння способами і прийомами учбової діяльності, придбання потрібної системи фундаментальних знань оволодіння соціальним статусом студента. У студентів молодших курсів відношення до майбутньої професії не носить ще вираженого характеру і відповідно мало впливає на їх успішність. Поступово з придбанням професійних знань вони глибше осмислюють професійну тонкість своєї майбутньої спеціальності, у них формується певне відношення до майбутньої професійної діяльності. У багато кого з них що досягли достатньо високого рівня соціальної зрілості, наступає пора вираженого професійного самовизначення. Головними ознаками цього є осмислена і тверда готовність до активної самостійної діяльності по вибраній спеціальності, прагнення постійно удосконалюватися в ній.
Разом з аналізом динаміки професійного самовизначення студента істотну роль для розуміння процесу формування його особи грає аналіз суперечностей, властивих студентському віку.
Отже, життєвий шлях професіонала (від вибору або зміни професії до задоволеності самореалізацією в ній або оволодіння нею досконало) може бути різним по протяжності в часі у кожної людини, але неодмінно проходить через певні фази.
Свідомий і самостійний вибір людиною професійного трудового шляху, свідомо і самостійно збудований особистий професійний життєвий план – необхідна умова успішності його праці і задоволеності в майбутньому. Уявлення про фази життєвого шляху професіонала істотно доповнює уявлення про життєвий шлях людини в періоди юності, молодості, дорослості, зрілості і немолодому віці, про життєвий шлях як цілісному процесу, в якому професійне самовизначення і розвиток є його невід'ємною частиною.
Отже, розвиток пізнавальної активності студента є невід’ємною складовою його навчально-пізнавальної діяльності у ВНЗ, а також є необхідною умовою розвитку особистості студента, не тільки як майбутнього фахівця, але як високоосвіченої, інтелектуально розвиненої особистості, яка здатна стати суб'єктом своєї діяльності та керувати своїм власним розвитком з урахуванням загальнолюдських цінностей, вимог суспільства й власних інтересів.
Також багато у процесі навчання залежить саме від викладача, адже він задає основу співпраці зі студентом, саме тому викладач має знаходити підхід до його свідомості, використовуючи нові педагогічні технології.
Щоб зберігати активність, для студента важливо бути обізнаним із закономірностями ритмічності функціонування систем організму в певні періоди доби дає змогу людині більш ефективно організувати і спланувати свою діяльність протягом якогось конкретного часу.
Також серйозної уваги заслуговує характеристика мотивів учбово-професійної діяльності студентів, оскільки вони безпосередньо впливають на якість професійної підготовки, на формування особи професіонала.
Тож, шляхів підвищення активності студентів є безліч, однак важливо знати коли і за яких умов потрібно застосувати необхідний метод і як правильно вплинути на студента так, щоб той достатньо умотивувався.
PAGE \* MERGEFORMAT1