Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
24
ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С.СКОВОРОДИ
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
МІНАКОВ Михайло Анатолійович
Індекс УДК 130.121:14
КАНТОВЕ ПОНЯТТЯ ВІРИ РОЗУМУ
В КОНТЕКСТІ НІМЕЦЬКОГО ПРОСВІТНИЦТВА
Спеціальність 09.00.05 –історія філософії
АВТОРЕФЕРАТ
на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Київ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії та релігієзнавства Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”.
Офіційні опоненти:
—доктор філософських наук, професор БУЛАТОВ Михайло Олександрович, головний науковий співробітник Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України
Провідна установа —Львівський національний університет ім.І.Франка, (кафедра філософії).
Захист відбудеться 19 травня 2000 року о 14:00 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.02 в Інституті філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, Київ –, вул. Трьохсвятительська, 4.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (Київ-1, вул. Трьохсвятительська 4).
Автореферат розісланий 17 травня 2000 року.
Вчений секретар
Спеціалізованої вченої ради,
кандидат філософських наук Л.А.Ситниченко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження Кантового поняття "віри розуму" (І.Кант, нім. Vernuftsglaube) в контексті німецького просвітництві і в більш широкому історико-філософському контексті зумовлена такими причинами:
По-перше, складністю й неоднозначністю взаємовідносин віри і розуму впродовж тривалого часу в історії філософії. Користуючись категоріями істини розуму та істини віри, філософія сформулювала ідею абсолютної поняттєвої суперечності розуму і віри, що стало фундаментом для обгрунтування домінування істин першого чи другої в різні епохи історії філософії. Протиставлення віри і розуму оформилося в епоху пізньої античності. Середньовічна теологічна та філософська думка базувалася на цій принциповій суперечливості і встановила таку ієрархію істин, де істини віри мали безперечну вищість над істинами розуму. Відповідно до цього структурувалася і культура Середніх віків. Розквіт філософії в Новий час характеризувався відмовою від вищості віри і зосередженості на здатностях розуму. Просвітництво, як вершина філософських настанов Нового часу, встановлює культ розуму, який легітимізувався нераціональними шляхами. В межах німецького просвітництва з'являється вчення І.Канта про віру розуму, що, з одного боку, формулює настанови просвітників до розуму, а з іншого створює підстави для подолання просвітницьких ідеалів. Саме кантівський підхід дозволив ввести проблему віри в філософію як її інтегральну частину, що стосується гносеології, етики, філософії релігії та філософії науки.
По-друге, потребою з'ясувати в філософсько-методологічному аспекті проблему взаємовідношення віри та розуму й актуалізувати питання про природу людської раціональності. Віддаючи перевагу чи розуму, чи вірі, людина зводиться або до рівня виконавця певних функцій, що мають прозору природу і можуть бути передбачені, або позбавляють її можливості використання власного глузду та ствердження власної волі. Небезпека ухилу до однієї з крайностей показує важливість знаходження третього шляху. На нашу думку, саме такий шлях знаходить І.Кант у своїй критичній філософії. Поява вчення про віру розуму давала розв’язання старої проблеми не шляхом примирення суперечностей, що догматизує філософську думку, а завдяки критичному перегляду здатностей розуму та сфер його застосування.
По-третє, впливом та визначною роллю проблеми визначення стосунків віри і розуму для формування світогляду суспільства, легітимації норм і цінностей толерантності в культурі. Про це свідчить досвід європейських країн, чиї пошуки альтернативи тоталітарним ідеологіям змусили повернутися до кантівського вчення про віру розуму і його впливу на етику. Обгрунтування соціал-демократичної ідеології Карлом Форлендером, ліберальна теологія Карла Барта та Пауля Тілліха і вимога толерантності в енцикліках папи Іоана-Павла ІІ свідчать про визнання актуальності проблеми консенсусу розуму і віри.
Виходячи з актуальності зазначеної проблематики, дисертант вважає, що існує необхідність проаналізувати Кантове вчення про віру розуму і визначити його місце в історико-філософському поступі.
Ступінь наукового дослідження проблеми. Вчення про віру розуму ще за життя І.Канта викликало значний резонанс і спричинило дискусії впродовж останнього десятиріччя життя І.Канта. Але його опоненти й прибічники менше звертали увагу на цю частину кантівської філософії, задовольняючися аналізом висновків зі вчення про віру розуму. З одного боку, це призвело до впливу вчення про віру розуму на подальшу ходу філософського процесу, з іншого боку, дослідники рідко розуміли логіку цього вчення і підстави звернення І.Канта до проблеми віри в критичній філософії, що, власне, і стало підставою для написання поданої праці.
Велику увагу до вчення І.Канта про віру розуму приділяли його сучасників. Відносини віри та знання, а також релігії та моральності в творах І.Канта викликали появу низки творів критиків і прибічників німецького просвітництва Й.Федера, М,Мендельсона, Й. Й.Гаманна та Ф.Якобі. Їхні погляди базувалися на критиці “раціональної віри” та захищали тотальну непізнаваність розумом такого феномена людської свідомості, як віра. У своїх творах Й.Гаманн і Ф.Якобі намагалися не стільки зрозуміти філософські положення І.Канта, скільки викласти свої погляди на проблему, тому на цьому етапі ще важко говорити про концептуальний розгляд поняття віри розуму.
Власне аналіз творів та вивчення положень стосовно віри розуму і моральної релігії почався з багатотомової історії німецької філософії Куно Фішера. К.Фішер, намагаючись системно викласти погляди Канта, випускав деякі моменти з поля зору. Серед неопрацьованих питань було і вчення про віру розуму, яке побіжно згадується в кількох словах. Ці недоліки намагався виправити М.Річль у своїх філософсько-теологічних працях, а пізніше і В.Віндельбанд у своїх історико-філософських працях. В.Віндельбанд першим високо оцінив значення поняття віри розуму в межах критичної філософії, розглядаючи віру розуму як чинник, через який можна зрозуміти філософію І.Канта як певну цілісність.
Нового рівня вивчення зазначеного питання досягло наприкінці ХІХ —на початку ХХ сторіччя завдяки дискусіям та дослідженням, ініційованим Кантівським товариством Німеччини. З’явилися праці, присвячені релігійній філософії Канта, де так чи так заторкують проблему поняття віри. У працях К.Шремпфа “Християнський світогляд та Кантова моральнісна віра” (1897) та А.Швайцера “Релігійна філософія Канта” (1899) грунтовно проаналізовано практично-моральнісні засади релігійної філософії Іммануїла Канта. Але обидва автори розглядали проблему співвідношення віри і розуму переважно у термінах етики, що, на наш погляд, не зовсім точно відбиває стан речей у філософії І.Канта.
Серед найважливіших праць німецьких філосфів, присвячених саме поняттю віри в філософії Канта, необхідно згадати твори Е.Зенгера, К.Барта, П.Тілліха та Ф.фон Кучери. Зазначені праці присвячені проблемі віри взагалі і її вписаністю в горизонт раціональності. До цього ж ряду книг належить праця К.Ясперса, присвячена висвітленню своєї концепції філософської віри.
Проблема віри у філософії Канта стала наріжною в дискусіях релігійних православних філософів. Філософські праці В.С.Соловйова, О.І.Введенського, С.С.Гогоцького, О.М.Щербини були спробою опрацювання порушених І.Кантом проблем у термінах православної філософської культури. Загальною ж рисою для праць зазначених авторів було несприйняття висновків критичної філософії, принаймні у тлумаченні поняття віри розуму.
Важливим кроком на шляху з'ясування протестантського коріння філософії І.Канта, а також співвідношення раціонального та ірраціонального первнів в його філософії були історко-філософські праці Т.І.Ойзерман, Н.С.Мудрагея, Л.А.Калинникова, І.С.Нарського, В.Д.Шмельова, В.В.Кашина, М.Т.Андрющенка, І.С.Андреєвої, М.В.Желнова та Е.Ю.Соловйова. Необхідно відзначити також внесок В.С.Біблера, П.П.Гайденко, А.В.Гулиги, Т.Б.Длугач, Є.В.Ільїної, М.К.Мамардашвілі, А.К.Мамедова, А.І.Рубіна у розв'язання проблеми тлумачення І.Кантом феномену віри в межах розуму.
Історики філософії у Великобританії та США також багато уваги приділяють вченню про віру розуму та визначенню його місця у філософії Канта. Існує велика кількість полемічних творів з цього приводу. Серед авторів у першу чергу потрібно назвати твори Т.Д.Велдона, У.Волша, А.Вуда, Дж.Евінга, Дж.Коллінза, С.Палмквіста, Ч.Стросона та багатьох інших. Для цих авторів характерні дві тенденції тлумачення поняття віри розуму —“теоретична” та “етична”. В сутичці цих позицій перед нами постає ще одна проблема, яка потребує розв’язання: визначення місця віри в теоретичній та практичній сферах.
Теоретичне осмислення критичної філософії І.Канта та її впливу на долю європейської філософії міститься в ряді праць українських філософів та істориків філософії Є.К.Бистрицького, М.О.Булатова, В.С.Горського, В.І.Гусева, А.М.Єрмоленка, А.М.Лоя, Є.М.Причепія, В.Г.Табачковського, В.І.Шинкарука та багатьох інших.
Очевидно, що вітчизняна та зарубіжна історико-філософська думка зробила значний внесок у дослідження філософії І.Канта. Проте залишається ряд нез'ясованих питань, що дає дисертантові можливість продовжити дослідження вчення І.Канта про віру розуму, намагаючись дати по можливості повне визначення поняття віри розуму, відтворити класифікацію модальностей віри, впорядкувати розмаїття термінів та положень, розсипаних серед творів Канта “критичного періоду”, а також ще раз звернутися до проблеми визначення місця поняття віри розуму в історії філософії.
Об’єктом дослідження цієї роботи є сфера взаємин розуму і віри, дискурсивне осягнення акту віри та динамічні процеси переосмислення і переоцінки взаємовідношення віри і розуму в контексті німецького просвітництва, яке докорінним чином змінило це відношення.
Предметом дослідження є Кантове поняття віри розуму та його місце в релігійно-філософських дискусіях просвітницької Європи загалом і Німеччини другої половини XVIII сторіччя зокрема.
Метою нашого дослідження є виявлення специфіки постановки Кантом питання про співвідношення віри і розуму з огляду на опрацювання цієї проблематики мислителями німецького просвітництва, а також філософами і теологами на різних етапах історико-філософського розвитку. Цю мету ми досягли завдяки аналізу творів І.Канта як “критичного періоду”, так і докритичних праць, залученню широкого кола матеріалів з історії філософії та теології, а також відтворенню цілісної картини Кантового вчення про віру розуму.
Загальну мету дослідження дисертант конкретизує в таких специфічних дослідницьких завданнях:
—проаналізувати філософські твори І.Канта, застосовуючи герменевтичний підхід, метод історичного та концептуального аналізу;
—проаналізувати тексти І.Канта та з’ясувати місце і значення релігійної тематики в критичній філософії;
—розкрити головні положення вчення про віру розуму та його місце в філософії Канта;
—відтворити класифікацію модальностей віри розуму, що міститься в різних творах Канта;
—визначити Кантове вчення про віру розуму та моральну релігію в контексті німецького просвітництва;
—розкрити головні позиції у розв’язанні проблеми взаємовідношення віри і розуму та окреслити динаміку їхньої еволюції в історико-культурному поступі європейської думки.
Джерельною базою пропонованого дисертаційного дослідження є філософські твори І.Канта німецькою мовою, як докритичного, так і критичного та пізнього періоду. До докритичних праць, які використані в цій роботі, належать “Спроба розгляду оптимізму”, “Єдино можлива основа для демонстраціного доведення буття Божого”, “Марення духовидця, пояснені мареннями метафізика“. В дисертаційному дослідженні (в дисертаційному дослідженні використано копії першодруків, що зберігаються в Марбурзькому архіві І.Канта, університет Марбургу, Німеччина).
Тексти таких творів, як “Критика чистого розуму“(видання 1781, 1787, 1788, 1790 років), “Критика практичного розуму”, “Критика здатності до судження”, тобто праці критичного періоду в творчості І.Канта, використані дисертантом в порівнянні першодруків з текстами, поданими в зібранні творів І.Канта Прусської академії наук (1903 - 1918). Ця звірка була необхідна, оскільки ще за свого життя І.Кант неодноразово переробляв свої твори. Критика чистого розуму витримала 5 прижиттєвих видань, в які вносилися правки (1781, 1787, 1790, 1794, 1799), але після смерті філософа робота над текстами прийняла характер звірки і доповнень прижиттєвих видань. В основу Прусського академічного видання лягли тексти, що пройшли зміни в 1818, 1828 та 1838 році.
Окремо необхідно відзначити використання двох текстів “Релігії а межах самого розуму”: прижиттєвого видання 1794 року та видання 1903 року під редакцією К.Форлендера. Таке поєднання зумовлено тим, що пізніше видання містить ряд додатків, які було викреслено прусською королівською цензурою з оригінального тексту.
Малі твори критичного та пізнього періоду творчості І.Канта, а саме: Що означає орієнтуватися у мисленні?; Про використання теологічних принципів у філософії; Про марність будь-яких філософських спроб теодицеї; Про радикальне зло в людській природі; Спірка факультетів, - цитовані в даній роботі, цитуються за першодруками з колекції Національної угорської бібліотеки, Будапешт, Угорщина.
Для звірки точності перекладу цитат з німецької на українську мову використовувалися тексти російськомовних перекладів, що містяться в Восьмитомному ювілейному виданні творів І.Канта.
Головна гіпотеза дослідження розкриває несуперечливість відносин віри і точного знання та доводить належність до сфери розуму віри як здатності людини. Першим філософом, який обстоював позицію несуперечності відносин віри і знання, а також довів розумність віри, на нашу думку, був І.Кант.
На захист дисертант виносить такі положення:
- значення вчення І.Канта про віру розуму полягає в тім, що зміст віри було розглянуто в межах розуму, визначено гносеологічний і деонтологічний статус віри, розроблено класифікацію модальностей віри;
- спекулятивний розум виправдано вдається до акту віри, коли має за об’єкт трансцендентальні ідеї;
- віра розуму зорієнтована на практичне застосування і є розумним актом, який є відношенням чистого інтересу розуму до межових умов людини як свободної моральної розумної істоти.
Методологічні засади дослідження. Специфіка методологічного підходу дисертанта полягає в розробці інструментарію, який має синтезувати принципи історико-філософського дослідження. Таке дослідження поєднує в собі герменевтичну настанову на розуміння філософських положень (у цьому випадку критичної філософії Канта), історичне дослідження філософських процесів та концептуальний аналіз.
Герменевтична методологія спрямована перш за все на цілісне розуміння смислів і складних смислових побудов, а також передбачає специфічне ставлення дослідника до матеріалу дослідження, коли головну увагу приділяють віднайденню не тільки певного смислу чи побудови, але й їхнього контексту. Історичний аналіз дозволяє розглянути динаміку подій у більшій часовій тяглості, а також визначити місце досліджуваної події в тривалих культурних процесах. Натомість концептуальний аналіз органічно поєднується з двома зазначеними вище методологічними моментами, оскільки, з одного боку, створює умови для точного й іманентного визначення понять, які вживаються для побудови концепції, а з іншого боку, вимагає виокремлення структурних компонентів концепції та чинників, які їх детермінують.
Отже, в дисертації робиться наголос на герменевтичному підході в історико-філософському аналізі, а інтерпретації результатів аналізу матимуть форму чітких концепцій.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній завдяки застосуванню зазначеної історико-філософської методики вперше здійснено цілісний аналіз вчення Канта про віру розуму та відтворено концепцію релігії чистого розуму, базуючись на прижиттєвих видання філософських праць І.Канта. Результати цього дослідження дозволяють по-новому оцінити місце критичної філософії в історії філософії.
Наукова новизна конкретизується в таких положеннях:
—вперше застосовано методологію дослідження інтегральної частини критичної філософії Канта, яка поєднує герменевтичний підхід, історичне дослідження та концептуальний аналіз і дозволяє опрацювати тексти прижиттєвих видань Канта, проінтерпретувати результати цього аналізу, визначити місце вчення Канта про віру розуму та сформулювати відповідну історико-філософську концепцію;
—докладно висвітлено специфіку головних положень вчення про віру розуму та його місце у філософії Канта, в результаті чого визначено, що морально-теологічні висновки філософії Канта створили альтернативу класичному протиставленню істин віри і розуму, відкривши моральну природу як розуму взагалі, так і віри зокрема;
—вперше відтворено класифікацію модальностей віри, яке базується на докладному аналізі філософських текстів І.Канта;
—переглянуто оцінку ролі Канта в німецькому просвітництві, а також його відносини з контрпросвітницьким рухом, на підставі чого було визначено історико-філософський контекст вчення про віру розуму та моральну релігію;
—дістало подальший розвиток вивчення проблеми співвідношення віри і розуму, завдяки чому динаміку еволюції цих відносин в ХІХ —ХХ сторіччях визначено як пошук позиції, де такі відносини не матимуть характеру ієрархійності.
Теоретичне та практичне значення дослідження. В результаті здійсненого аналізу історичного процесу в європейській філософії критична філософія І.Канта загалом і релігійно-моральна філософія зокрема постають як перше формулювання альтернативи жорсткому протиставленню віри і розуму, що змушувало людину обирати на користь однієї із своїх здатностей. Розуміння цієї альтернативи має значну теоретичну та практичну цінність, оскільки дозволяє відмовитися від легітимізованого традицією вибору.
Отримані результати сприяють чіткішому висвітленню процесів, що відбувалися в другій половині XVIII сторіччя у німецькій філософії, а також кращому розумінню становлення критичної філософії, генези контрпросвітницького руху і появи нового рівня філософської культури в Німеччині напередодні ХІХ сторіччя.
Теоретичні положення та фактичний матеріал дисертаційної роботи можуть бути використані у читанні нормативного курсу з історії німецької класичної філософії, етики та філософії релігії та спецкурсів з філософії І.Канта, проблем етики, філософії німецького просвітництва.
Апробації результатів дисертаційного дослідження. Принципові ідеї, теоретичні положення, висновки, науково-методологічні розробки автора було викладено на виступах на наукових академічних щорічних конференціях Національного університету “Києво-Могилянська Академія” “Людина: філософія, культура, історія” (Київ, 1995 —), на Різдвяному диспуті Національного університету “Києво-Могилянська Академія” з проблем релігійної філософії (Київ, 1996), на Міжнародній історико-філософській конференції “Кант і сьогодення” (Відень, 1997), на Ювілейній конференції Кантівського товариства в Україні (Київ, 1999), на Міжнародній філософській конференції “Антропологія та теологія в філософії І.Канта” (Київ, 1999), на Міжнародній конференції “Філософія освіти” (Сан Хуан, 1999). Основні результати дослідження окрім дисертації відображені в п’яти публікаціях автора.
Педагогічна апробація концептуальної основи дисертаційної праці здійснювалась під час семінарських занять з курсу німецької класичної філософії в Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” (1999 та 2000 року).
Структура дисертації. Мета дослідження, головні завдання та методологічні засади визначили структуру дисертації. Дисертація містить вступ, три розділи, висновки та список використаних джерел, який містить 203 позиції, серед них 110 —іноземними мовами. Дисертація викладена на 160 сторінках машинопису.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі до дисертаційного дослідження обгрунтовано актуальність та необхідність звернення до обраної теми, окреслено міру її вивченості в історико-філософській та кантознавчій літературі, розкрито мету та основні завдання, описано джерельну базу, методологічні засади дослідження, визначено наукову новизну та можливості практичного застосування його результатів.
Перший розділ “Джерела та методологія дослідження релігійної проблематики у філософії І.Канта” містить розгляд історико-філософських та біографічних підстав для дисертаційного дослідження, а також джерела для такого дослідження, історіографію питання та методологію дослідження вчення І.Канта про віру розуму. Оскільки особливості наукового та теоретико-філософського розвитку І.Канта вважаються добре вивченими, автор дисертаційного дослідження в першій главі першого розділу головним чином звертає увагу на менш вивчене становлення релігійних поглядів філософа та вплив його релігійного досвіду на позицію в питаннях філософії.
Друга параграф першого розділу присвячена огляду філософської та кантознавчої літератури, яка стосується проблеми віри розуму. Насамперед бралися до уваги роботи німецьких, україно-російських та англо-американських істориків філософії, оскільки в межах цих трьох кантознавчих традицій нераз підіймалися питання про зміст і роль вчення Канта про віру розуму.
У третьому параграфі цього ж розділу йдеться про джерельну базу дослідження вчення І.Канта про віру розуму. У цьому параграфі згадуються всі тексти Канта, які аналізуються та цитуються в дисертації та обгрунтовується їхнє застосування з огляду на тему дослідження. Зокрема необхідно зауважити, що в роботі аналізувалися тексти прижиттєвих видань І.Канта, посмертні класичні видання німецькою мовою, а ьакож переклади англійською та російською. Залучення перекладів до аналізу текстів зумовлене в першу чергу намаганням правильно перекласти українською мовою ті терміни, які ще не стали звичайними для нашого кантознавства, але які мали бути використані в цьому дисертаційному дослідженні.
Методологічним засадам дослідження вчення І.Канта про віру розуму присвячено четвертий, останній параграф першого розділу. Специфіка методологічного підходу цього дослідження полягає в розробці способу сполучити герменевтичне дослідження текстів та історико-філософське дослідження. Для цього автор дисертації розробив певний інструментарій, який синтезував принципи історії ідей, історії культури та герменевтичну настанову на розуміння філософських положень критичної філософії Канта, завдяки чому стало можливим проведення історичного дослідження філософських процесів та їхнього концептуального аналізу.
Другий розділ “Поняття віри розуму у філософії Іммануїла Канта” присвячено аналізу філософських текстів І.Канта, визначенню поняття віри розуму, відтворенню Кантової класифікації проявів віри та знаходженню місця цього поняття в трансцендентальній філософії. Вчення І.Канта полягає у тім, що поняття віри було введено в філософію і розглянуто як елемент системи розуму, а також визначено її гносеологічний і деонтологічний статус і розроблено класифікацію модальностей віри.
Згідно з вченням І.Канта, віра розуму є суб’єктивною переконаністю в істинності певних суджень, які носять ціннісний характер. Віра завжди зорієнтована на практичне застосування і є розумовим актом, який має поєднати чистий інтерес розуму із вищою етичною метою. Цей акт Кант описує як свого роду аналогію судженню стосовно відношення інтересу до межових умов існування людини як свободної моральної розумної істоти. Таке відношення має характер суб’єктивного визнання цих умов істинними, оскільки вони здатні все пояснити, але не даються в теоретичному пізнанні. Завдяки дедукції факту віри та його модальностей в творах І.Канта, дисертант відтворює шлях логічного опрацювання факту віри філософом. Дисертант виокремлює два принципи класифікації модальностей віри у Канта: принцип ставлення віри до природи розуму та морально-релігійний принцип.
Перший класифікаційний принцип виявився неплідними, утворений відповідно до загальної архітектоніки розуму , а саме телеологічної природи розуму та подвоєння на теоретичну та практичну сфери, хоча й не був удалим, все ж подає певні ознаки віри з неіманентної позиції. Першою та головною є характеристика суб’єктивності віри. Віра завжди є “моєю власною” переконаністю, тому про неї може йтися тільки в межах сфери суб’єктивного. По-друге, віра завжди зорієнтована на практичне застосування. По-третє, виходячи з її двох “полюсів”, віра завжди постає перед нами як відношення між практичним суб’єктом та та певню метою, певною умовою. Це відношення має характер необ’єктивного визнання за істинне цієї умови, яка пояснює та уможливлює все, але не дається теоретичному пізнанню.
Доцільною виявилася наступна спроба філософа розглянути людську здатність до віри з позиції, з якої здатності розуму будуть видимі у їхній єдності та взаємопов’язаності. Морально-релігійна класифікація базується на визнанні того, що віра має за предмет Бога, під яким мається на увазі вища моральнісна актуальність і який не є і не може бути предметом знання і вказує на те, що віра має за предмет Бога, під яким мається на увазі вища моральнісна актуальність, що знаходиться поза пізнавальними здатностями людини.
Автентичною модальністю віри Кант вважав чисту моральну віру, що стала ідеологічною передумовою для створення чистої релігії розуму, як ідеальної ситуації прояву спроможності моральнісного розуму вірити. В умовах реального життя віра знаходить своє вираження в історичній церковній вірі, яка визначається як визнання способу з найбільшою повнотою досягати моральнісної мети. Моральність становить підгрунтя релігії і віри, а категоричний імператив знімає антиномію віри, яку формулює Кант. Критична філософія і вчення про віру розуму як її складова встановили, що теологія можлива лише за умови визнання себе такою, що грунтована на етико-телеологічному тлумаченні природи. Етико-теологія є способом чистої моральної релігії розуму розібратися з релігійною проблематикою, виходячи з незаперечних змістів розуму взагалі, віднайдених в процесі критики чистого розуму.
На підставі свого вчення про віру розуму Кант викладає проект релігії в межах самого розуму. Первинний тип віри в культурно-історичній площині інституалізувався як релігія, яка має за мету підтримувати моральнісність людей. Релігія є одним з проявом етичних інтенцій розуму, так само як і закон, хоча обидва прояви не відображають точно цю інтенцію. Чиста релігійна віра обгрунтувала орієнтацію на моральне законодавство розуму та принципово уможливила єдину релігію та церкву для всіх розумних істот. На думку дисертанта, відкривши несуперечливість віри розуму, Кант починає новий відлік в історії людства загалом та в історії взаємин науки та церкви зокрема.
Крім того, одним із висновків вчення про віру розуму було формулювання історично-соціального вчення. Оскільки чиста релігійна віра дає можливість остаточного об’єднання всіх розумних істот у одну етично-релігійну спільноту, яку він називає “істинною церквою”. Церква Канта –це уявлення про ідеальну цілокупність всіх людей, об’єднаних на засадах морального законодавства. Дисертант вважає, що мета вчення І.Канта про істинну церкву –витлумачити суспільне благо як один з агентів ствердження вищого морального блага, поєднавши суспільство, церкву та державу як історичні способи реалізації природної моральності людини.
Як доведено в дисертаційному дослідженні, віра розуму має своє місце в спекулятивній сфері застосування розуму. В цій сфері вона буде заснована на фізико-теологічному спогляданні природи. Але навіть в теоретичній сфері віра відрізняється від об’єктивного знання своєю головною ознакою –суб’єктивністю. В теоретичному відношенні віра є визнанням істинності можливого досвіду, виходячи з суб’єктивних підстав того, хто судить. Завдяки цьому судження, засноване на вірі, може стосуватися або вміння, або моральності. Окрім того, критичний розгляд здатностей розуму в теоретичній сфері приводить до висновку, що існує необхідність перейти межі компетентності теоретичного розуму. Ця необхідність має моральнісну природу і пов’язана, в першу чергу, з ідеєю свободи. Зв’язок ідеї та розуму забезпечує віра й постулати практичного розуму, що складають передумову практичного застосування морального розуму. Таким чином, автор дисертаційного дослідження визначає віру розуму як властивість розуму приймати за істинне на достатніх суб’єктивних підставах судження про надчуттєве, про яке не можливо судити з об’єктивною достатністю і яке отримує свого необхідного смислу в межах практичного застосування розуму, а також виражено в орієнтації суб’єкта на моральнісну мету, встановлену через відношення розуму до своїх ідей.
Віра свідчить про примат практичного розуму: об’єкти, на які віра спрямована навіть утеоретичній сфері, свідчать про обмеженість та несамодостатність спекулятивного розуму. В теоретичній сфері є необхідність трансцендувати свої межі, яка має моральнісну природу й пов’язана з ідеями розуму, в першу чергу з ідеєю свободи.
В межах критичного ідеалізму вірі приписують такі функції:
Значення вчення Канта про віру розуму полягає в тому, що в дискурс філософії було втягнуто цілий ряд питань, які мали безпосереднє відношення до здатності людини вірити. Зроблено це було засобами критичної філософії та у специфічній ситуації німецького просвітництва, яке тлумачиться як завершення пан-європейської доби Просвітництва, і на початку становлення німецького ідеалізму.
Вчення про віру розуму також привертало увагу філософів інших філософських епох. Увага філософів, як сучасників, так і наступних поколінь, призвела до двох результатів. По-перше, вчення про віру розуму намагалися використати як обгрунтування безпосередньої гносеологічної ваги віри, не зважаючи на власне ті висновки, що їх зробив Кант внаслідок цього вчення. Серед таких у першу чергу варто назвати філософію прагматизму (Ч.С.Пірс, В.Джеймс), для якої питання про гносеологічну цінність віри було парадигматичним. Також неадекватним автор дослідження вважає “кантіанство” Введенського, який намагався легітимізувати віру розуму в межах православної культури.
По-друге, вчення про віру розуму Канта спричинило зміни в розвитку філософії й теології. Кантова філософія дозволила створити нові вчення про віру, які відносилися до критичної філософії як до такої, що першою підняла проблематику віри в горизонті нової європейської раціональності. Серед таких вчень необхідно назвати філософські погляди К.Ясперса, К.Тілліха, К.Барта та Ф.фон Кучера.
Третій параграф другого розділу саме й присвячена розгляду зв'язків згаданих філософів з ідеями І.Канта. Висновком цієї глави є те, що згадані спроби розвитку вчення про віру розуму були неіманентним по відношенню до філософії Канта. Проте вже їхня наявність свідчить про визнання важливості значення цього вчення. До важливих висновків належить також перелік тих положень, які були введені І.Кантом у філософський дискурс:
До проблем, порушених І.Кантом в його філософії релігії, належить питання про гносеологічний статус віри, про звя’зок релігії та моральності, про залежність теоретичного знання від практичного розуму, про відмінність наук про природу та наук про дух. Крім спробу використання вчення про віру розуму, автор дисертаційного дослідження вказує на цінність кантівського вчення, яке певного зразка інтелектуальної хоробрості.
Результатом філософської мужності Канта, на думку автора, були ті зміни, що відбувалися в філософських процесах ХХ сторіччя, коли, з одного боку, філософія легітимізувала віру як власну проблему, а, з іншого боку, філософія змусила теологів переглянути свої власні підходи до питань віри. Ця зміна відбулася не завдяки відповіді Канта, а радше трансформуванню питання стосунків віри і розуму, переформулюванню його. Якщо раніше мова йшла про стосунки віри і знання, тобто релігії та філософії, або двох автономних сфер діяльності людського духу, то Кант довів, що віра і розум не є протилежними і знаходяться в горизонті зацікавлень філософії.
У третьому розділі “Історико-філософський контекст кантівського поняття віри розуму” автор дисертаційного дослідження формулює свою історико-філософську концепцію, покликану визначити місце і роль вчення Канта про віру розуму в історії філософії Нового часу загалом і німецького просвітництва зокрема.
Починаючи з того, як трансцендентне тематизувалося в свідомості європейського світу, проблема віри отримала характеру незаперечливої важливості. Увага до ірраціональних вимірів людини стала особливо помітною в межах християнства, в межах якого створилася теологія як спосіб опрацювання релігійного досвіду. Християнські мислителі намагалися зрозуміти віру, з’ясувати місце і роль віри в житті людини. Такі пошуки так чи інакше примушували мислителя визначати поняття віри, піддати розгляду розуму сам феномен віри і її поняття. Серед таких мислителів були Тертуліан, Августин, Еріугенна, Дунс Скот, Роджер Бекон, Аквінат, Бонавентура та інші. Основним способом опрацювання проблематики віри була природна теологія, засобами якої теологи намагалися довести буття Боже.
Починаючи з шістнадцятого сторіччя ситуація в філософії та релігійному житті Європи набула особливих рис, що дозволяє її виділити в окрему епоху, яка мала три основні ознаки: намагалася здійснити самообгрунтування розуму у вигляді в картезіанського раціоналізму, радикально перевірити пізнавальні здатності людини в британському емпіризмі, та обгрунтувати відмінність філософії та теології. Реформація привернула увагу теологів до морально-етичної проблематики, до практичної філософії.
За доби Просвітництва чітко проявилися дві тенденції в філософській та релігійній думці створили якісно нову ситуацію стосунків філософії та теології: теологія зацікавлюється морально-етичною проблематикою, яка традиційно вважалася філософською, а філософія явно намагається раціоналізувати теологію та істини віри, відкидаючи все, що не піддається пануванню розсудку (ratio). Замість відносин панування і підкорення, характерних для Середньовіччя, між філософією та теологією з’являється взаємна зацікавленість з позиції повної понятійної несумісності.
Такі відносини підготували специфічну ситуацію в історії ідей, яку називають німецьким Просвітництвом. Сспільною рисою для всіх регіональних версій Просвітництва була вимога раціонального обгрунтування як феноменів життя, так і ідеальних структур повсякденності. Відмінності стосувалися історичної долі мислителів у кожній окремій культурі та способів обгрунтування вимог розуму щодо панівного становища. Німецьке Просвітництво не було таким самим тривалим у часі, як французьке, воно обіймає лише дві генерації мислителів: генерацію Г.Ляйбніца і Х.Вольфа та генерацію М.Мендельсона і І.Канта. Дві генерації філософів утілювали різні підходи до вимог розуму щодо власного панування. Г.Ляйбніц, Томазіус, Раймарус та Х.Вольф були представниками оптимістичного підходу в німецькому Просвітництві. Ця генерацію сформулювала свої погляди під сильним впливом французької філософії ХVII –XVIII сторіч. Наперед визначена гармонія Ляйбніца, його припущення раціональної теології, так само як вольфіанські побудови щаблів розвитку людських чеснот відображають просвітницьке захоплення розумом. Наступна ж генерацію, до якої відносимо Г.Лессінга, М.Мендельсона і І.Канта, сформувала новий тип Просвітництва, який сполучався з прихильністю до філософії Б.Спінози та боротьбою “християнського розуму” з догматизмом попереднитків. У цьому контексті зацікавлення І.Канта місцем та роллю віри в розумі було зрозумілим. Критична філософія І.Канта відмовилася від тлумачення віри виключно як акту релігійного почуття й перенесла розгляд проблеми співвідношення віри та розуму в контекст філософії.
Поняття віри розуму, сформульоване Кантом, було підготоване завдяки двом паралельним процесам в історії філософії та історії теології. Після "розлучення теології з філософією" на початку Нового часу філософія все більше занурювалася в релігійну проблематику, про яку судить раціональними засобами; теологія, натомість, після Тридентського собору зосереджує увагу на проблемах практичної філософії. Виникають філософія релігії та моральна теологія (етико-теологія). Кант своїм вченням про віру розуму, завдяки поєднанню цих двох векторів розвитку філософії та теології, спромігся зняти класичне протиставлення віри і розуму і новим чином поставив питання про сенс віри. Ця нова постановка питання завершила епоху Просвітництва в Німеччині та відкрила шлях для діяльності філософів віри та почуття, романтиків та філософів-ірраціоналістів.
ВИСНОВКИ
Загальні висновки дисертації містяться в таких положенях:
1. Значення вчення І.Канта про віру розуму полягає в тім, що зміст віри було розглянуто в межах розуму, визначено гносеологічний і деонтологічний статус віри, розроблено класифікацію модальностей віри. Обмеживши знання і розсудок, Кант знайшов область віри як філософську проблему і піддав її критичному розгляду в межах критики чистого розуму. Вчення встановило зв’язок віри з телеологічною природою розуму, доцільність якої може бути поясненою лише в судженнях, заснованих на вірі, і визначило віру як здатність розуму, що має свої прояви як у сфері його практичного застосування, так і в сфері теоретичного.
2. Віра розуму в спекулятивній сфері застосування розуму заснована на фізико-теологічному спогляданні природи, має характер визнання за істинне і відрізняється від об’єктивного знання своєю головною ознакою –суб’єктивністю. Спекулятивний розум виправдано вдається до акту віри, коли має за об’єкт трансцендентальні ідеї, що свідчить, з одного боку, на необхідність вийти за межі теоретичного застосування розуму, а з другого –на спорідненість віри та моральності.
3. Практичний розум є легітимною сферою дії чистої моральної модальності віри. Віра розуму завжди зорієнтована на практичне застосування і є розумним актом, який має поєднати необхідність із вищою етичною метою. Цей акт є відношенням чистого інтересу розуму до межових умов людини як свободної моральної розумної істоти; це відношення має характер суб’єктивного визнання цих умов істинними, оскільки вони можуть все пояснити, але не даються в теоретичному пізнанні.
4. Вчення Канта про віру розуму окреслює весь спектр проблематики віри і описує один з вимірів історії чистого розуму, в якому динамічно поєднані обидва моменти поняття віри: її інтимний характер для кожної особистості, та її всезагальна значимість стосовно умов існування моральних цінностей.
5. Кантове вчення про моральну релігію та віру розуму було спробою обгрунтування істини віри засобами філософії. Завдяки Канту питання про взаємини віри та знання було сформульовано не на тлі протиставлення філософії і теології, а в рамках протиставлення наук про природу і філософії.
6. Вчення І.Канта про віру розуму виникло в контексті дискусій, які точилися в дискурсі німецького просвітництва, і, водночас, долає його, створюючи підстави для появи принципово нової ситуації в німецькій філософії. Вчення Канта про віру розуму має характер підсумку цілого етапу в історії європейської філософії, яким завершилося класичне протиставлення віри і розуму і вивело релігійно-філософські дискусії на новий некласичний рівень.
Головні результати та висновки дисертаційного дослідження відображені в таких публікаціях автора:
1. Мінаков М.А. Сумнів Декарта і критика Канта // Вимога раціональності / За ред. Є.Бистрицького. —Київ: УФФ, 1996. —С.31 —.
2. Мінаков М.А. Віра як здатність розуму: І.Кант про чисту віру розуму // Магістеріум: історико-філософські студії. Додаток до часопису Наукові записки НаУКМА (серія “історія філософії”) —Київ: НаУКМА, 1998. —С.103 —.
3. Мінаков М.А. Євангеліє від Іммануїла: вчення Канта про віру чистого розуму // Мультиверсум: Філософський альманах: Збірник наукових праць. —Київ, 1999. —№ 5. —С.92 –.
4. Мінаков М.А. Рецепція кантівського поняття віри розуму в німецькій, російській та англо-американській кантознавчій традиції // Мультиверсум: Філософський альманах: Збірник наукових праць. —Київ, 1999. —№ 6. —С.3 —.
5. Мінаков М.А. Історико-філософський контекст Кантового вчення про віру розуму // Мультиверсум: Філософський альманах: Збірник наукових праць. —Київ, 1999. —№ 9. —С.159 —.
6. Мінаков М.А. Кантівське поняття “віри розуму” та його доля у філософії ХІХ-ХХ сторіч // Філософська думка. —Київ, 1999. —№ 6. —С.133 —.
Загальний обсяг публікацій —,0 др. аркуша.
АНОТАЦІЇ
Мінаков М.А. Кантове поняття віри розуму в контексті німецького просвітництва. —Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 —історія філософії. —Інститут філософії НАН України, Київ, 2000.
Дисертацію присвячено дослідженню класичної філософської проблеми співвідношення віри і розуму на прикладі вчення І.Канта про віру розуму. В дисертації розглянуто зміст вчення про віру розуму і його місце в філософії І.Канта. Дисертаційне дослідження розкриває несуперечливість відносин віри і точного знання, належність до сфери розуму віри як здатності людини, що вперше в модерній філософії обгрунтував І.Кант. У дисертації доводиться, що вчення Канта про віру розуму зняла класичне протиставлення віри і розуму і вивела релігійно-філософські дискусії на новий некласичний рівень, який дав можливість розглядати людину в особистісній цілісності її здатностей.
Ключові слова: віра розуму, практична філософія, морально-релігійне вчення Канта, філософія релігії.
Minakov M.A. The Kantian Concept of Faith of Reason in Context of the German Enlightenment. —Manuscript.
Thesis for a candidate’s degree by speciality of 09.00.05 —history of philosophy. —The Institute of Philosophy of National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2000.
The dissertation is devoted to research the classical philosophical problem of relation between faith and reason based on example of the Kantain teaching on faith of reason. This thesis investigates and formulates core content of the teaching and its role in Kant’s philosophy. The main stress is being made upon consistency of relations between faith and knowledge. Kant is acknowledged as a founder of idea that faith as a human capacity belongs to sphere of reason. The dissertation proves that the Kantian teaching on faith of reason rearranged the classical postulate on contradiction of faith and reason and led religious and philosophical discussions on a new postclassical level, where a human being was described in terms of its personal integrity and uniqueness.
Key words: faith of reason, practical philosophy, moral and religious doctrine of Kant, philosophy of religion.
Минаков М.А. Кантово понятие веры разума в контексте немецкого просвещения. —Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 —история философии. —Институт философии Национальной Академии Наук, Киев, 2000.
Диссертация посвящена исследованию классической философской проблемы соотношения веры и разума на примере учения И.Канта о вере разума. Значимость учения И.Канта о вере разума состоит в том, что содержание веры было рассмотрено в границах разума, определен гносеологический и деонтологический статус веры, а также разработана классификация модальностей веры. Ограничив знание и рассудок, Кант показал, что проблематика веры является философской проблемой и подверг ее критическому рассмотрению в пределах критики чистого разума. Учение Канта установило связь веры с телеологической природой разума, целесообразность которой может быть объяснена лишь в суждениях, основанных на вере, и определило веру как способность разума, имеющую свои проявления как в сфере его практического применения, так и в сфере теоретического.
Вера разума в спекулятивной сфере его применения основана на физико-теологическом созерцании природы, имеет характер признания истинным и отличается от объективного знания своим главным признаком - субъективностью. В теоретическом отношении вера есть признание истинным возможного опыта, исходя с субъективных оснований судящего. Практический разум является легитимной сферой действия чистой моральной модальности веры. Вера разума всегда сориентирована на практическое применение и есть разумным актом, который является отношением чистого интереса разума к граничным условиям существования человека как свободного морального разумного существа.
Учение Канта о вере разума очерчивает весь спектр проблематики веры и описывает одно из измерений истории чистого разума, в котором динамично объединены оба момента понятия веры: ее интимный характер для каждой личности, и ее всеобщая значимость относительно условий существования моральных ценностей. Благодаря Канту вопрос об отношении веры и знания был сформулирован не на фоне противопоставления философии и теологии, а в рамках противопоставления наук о природе и наук о духе. Учение Канта о вере разума имеет характер итога целого этапа в истории европейской философии, завершившего классическое противопоставление веры и ума и выведшего религиозно-философские дискуссии на новый неклассический уровень.
Учение И.Канта о вере разума возникло в контексте дискуссий, проходивших в пределах немецкого просвещения, и, вместе с тем, преодолело его, создавая основания для появления принципиально новой ситуации в немецкой философии и теологии.
Ключевые слова: вера разума, практическая философия, морально-религиозное учение Канта, философия религии.