Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
21
Козачинська Вікторія Валеріївна
Соціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти проблеми смерті й безсмертя (на матеріалі історії української духовної культури кінця XVI –початку XVIIIст.)
Спеціальність 09.00.03. –Соціальна філософія та філософія історії.
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі філософії та основ загальногуманітарного знання Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова,
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
МАТКОВСЬКА Ірина Яківна,
професор кафедри філософії та основ загальногуманітарного
знання Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,
ПЛАВИЧ Володимир Петрович,
завідувач кафедри загальноправових дисциплін
та міжнародного права
Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова
кандидат філософських наук, доцент
ДОВГОПОЛОВА Оксана Андріївна,
доцент кафедри філософії та права Одеської національної
морської Академії
Провідна установа: Інститут філософії ім. Г. Сковороди НАН України, відділ соціальної філософії
Захист відбудеться "4" березня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.09 по захисту дисертацій при Одеському національному університеті ім. І.І.Мечнікова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Новосельського, 64, ауд. 9.
З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І.І.Мечнікова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.
Автореферат розіслано " 3 " лютого 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Сумченко І.В.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження. Аналіз феномену смерті й окремих, - соціально-філософських та етико-гуманістичних зокрема, - аспектів проблеми сутності й сенсу людської конечності в украй змінюваних сьогоденням соціальному, моральному, психологічному (соціально-психологічному) тощо вимірах набуває принципової актуальності. Останню зумовлювано, передусім, усталеною ідеологією знеціненості індивідуального буття (як відновлюваного у “системі” в ідеологемах соціального поступу чи процесі відтворення біологічного буття) й розв’язання нагальних соціально значимих завдань завдяки та через смерть окремого індивіда.
Граничний зсув соціокультурних уявлень у ставленні до смерті та знецінюваного життя визначається так само сучасним загостренням ряду соціально-психологічних чинників, що полягають у використанні принципово нових методик і технологій здійснення практики тероризму (підготовка “батальйонів смерті”, вербування жінок-удів (родичок) загиблих за їх психологічної спрямованості до смерті як єдино можливого “виходу” тощо). Сучасний досвід самогубства як способу боротьби за досягнення певних соціальних цілей постає поширеною практикою сьогодення.
Визначальною для новітньої ідеології тероризму, що багато в чому спирається на історичний досвід, разом із цим заперечуючи його, видається посутня в європейській традиції “стоїстична” спрямованість осмислення концептів смерті та безсмертя. Останнє є особливо принциповим стосовно до розглянутої в дослідженні “мілітарної” складової потлумачення понять життя, смерті та безсмертя в парадигмі української культури кінця XVI –початку XVIII ст. Загрозливо звичні, ба й банальні для буденної свідомості факти насильницької смерті й умирання жертв актів терору –лише єдиний приклад ідеологічного потлумачення смерті окремого індивіда як можливого засобу справдження соціально значимих проблем на користь “загалу”. Попри інтенсивність досліджень потужного морального і загальнолюдського потенціалу явища “краю” достеменним є брак виявлення змісту окремих, соціально-філософських та етико-гуманістичних зокрема, аспектів міждисциплінарної проблеми смерті.
Зв’язок роботи з науковими програмами. Дисертаційне дослідження здійснено у річищі розробки програми „Онтологія. Гносеологія. Феноменологія” у її соціальному аспекті в межах комплексної теми “Філософсько-методологічні дослідження гуманітарного знання” кафедри філософії та основ загальногуманітарного знання (наказ ОНУ ім. І.І. Мечникова № 855-18 від 18 травня 2001 р.).
Хронологічні рамки дослідження. Кінець XVI –початок XVIIIст. в умовно позначуваній “добою бароко” українській духовній культурі.
Метою представленої роботи є, таким чином, на підставі матеріалу історії української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст. дослідити сучасний соціально-філософський та етико-гуманістичний зміст проблеми смерті й безсмертя. Особливе значення в осмисленні останньої на базі історичного матеріалу має, з точки зору дисертанта, вивчення свідомості спільнот духовенства і козацтва як довготривалих суб`єктів соціальної пам`яті, що визначали підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті. На противагу принципам неприйняття потенціалу „краю” танатологічних уявлень сьогодення історичний аналіз дає змогу актуалізувати концептуальний зміст ідеї конверсивності царин конечного й бесконечного та принципової цілісності людського буття.
В якості завдань дослідження позначаємо:
I. Виявити соціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти змісту проблеми смерті та безсмертя на рівні осмислення останньої у свідомості спільноти духовенства („litterati”) з огляду на концептуальне розрізнення понять смерті „духовної” як занепаду людського духу й „посполитої” тілесної як належного в якості лише „хвороби до зцілення” чину „переходу”.
II. Дослідити соціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти проблеми смерті та безсмертя на рівні осмислення останньої у свідомості спільноти воїнства (козацтва) з огляду на розрізнення концептів смерті „знеславленої” („безславної старості”) та „славної” („загибелі в бою”).
III. Визначити підстави барокової концептуалістики інверсивності змісту категорій життя –смерті –безсмертя (вужче –святоотчеську складову барокової свідомості) в межах уявлень про смерть як „хворобу до зцілення” й умову вивищення до „цілої людини”.
IV. На матеріалі творів Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Віталія [Дубненського], Кирила Транквіліона-Ставровецького, Касіяна Саковича, Захарії Копистенського, Лаврентія Зизанія, Петра Могили, Йоанікія Галятовського, Данила Туптала, Феофана Прокоповича й інших, текстів духовно-настановчого, драматургічного, апокрифічного (легендарного) тощо жанрів дослідити „отчеську” лінію тлумачення проблеми смерті та безсмертя у світлі вчення про гріх, викуплення, спокутну офіру й смерть як „відплату за гріх” (Рим 6:23); концептуального розрізнення понять „плоті” –„тіла”, з одного боку, та „смерті першої” –„воскресіння першого” (відповідно „смерті другої” –„воскресіння другого”), з іншого боку; зумовленої ідеєю континуїтету світів „земного” й „небесного” („солідарності живих і мертвих”) прийнятності посередництва Церкви перед Богом та випрошення у такий спосіб спасіння померлим грішникам, вужче –чинності посмертного пам`ятування й очищення душі на „митарствах” через церковні молитви і доброчинства членів Церкви; конфесійного чинника.
V. На матеріалі ренесансно-реалістичних (героїко-стоїстичних) мотивів у творчості Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Олександра Бучинського-Яскольда, Івана Величковського й інших, виявити засади „мілітарного” („елліністичного” в межах усталеного) потлумачення проблеми конечності на рівні її осмислення спільнотою воїнства (козацтва) у світлі:
1) розуміння поняття значимості особистості у прямій залежності від її якостей;
2) ідеї життєвого краю як межі, за якою запевнене „славою у світі” „безсмертя” особистості й увічнення її справ та вчинків потверджувалось гідною пам`яті нащадків “живою славою”.
VI. На противагу загостреним принципам неприйняття потенціалу „краю” танатологічних уявлень сьогодення актуалізувати контекст континуальності життя та смерті й чинності („узвичаєності”) останньої.
Об’єктом аналізу в роботі є історія української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст. в її відповідних концептуальних уявленнях, у тому числі –переконаннях спільнот духовенства й козацтва як довготривалих суб’єктів соціальної пам’яті, що визначали підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті.
Предметом дослідження є зміст соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя як теоретичної проблеми соціальної філософії.
Теоретико-методологічною основою дослідження постають, передусім, метод єдності історії й теорії, вужче –історичного і теоретичного підходів (що визначає жанр історико-теоретичного аналізу й розгляд змісту проблеми смерті та безсмертя як конституйованого в історичному досвіді осмислення потенціалу зазначених понять), комплексний підхід до об`єкту аналізу й матеріалу, що репрезентує історико-культурне явище українського бароко кінця XVI –початку XVIII ст., герменевтичний метод роботи з текстами зазначеного періоду, певною мірою –метод історико-ретроспективний, завдяки якому здійснено аналіз соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті та безсмертя у відповідності до певних періодів розвитку філософської думки, й, урешті, феноменологічний, що дозволяє зосередитись на феномені конечності зокрема.
Новизну результатів дисертаційної роботи визначувано тим, що вперше у центр дослідження поставлено сучасний зміст соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті та безсмертя.
Принциповим тут є те, що останній (зміст) виявлено на конкретному історико-філософському матеріалі української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст.
У змістовному плані дослідження, таким чином, має історико-теоретичний характер.
Новизна отриманих результатів дослідження полягає у наступних висновках:
I. Підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті в Україні XVII ст. визначала специфіка осмислення проблеми смерті та безсмертя у свідомості спільнот духовенства й козацтва як довготривалих суб’єктів соціальної пам’яті.
II. За розв’язання проблеми смерті й безсмертя у свідомості спільноти індивідуальні переконання набували принципово нових соціально-філософських та етико-гуманістичних акцентів дихотомії „часу” –„вічності”.
III. Притаманні бароковій парадигмі української культури святоотцівська („візантійська”) і героїко-стоїстична („елліністична”) складові потлумачення проблеми смерті та безсмертя відповідали світоглядним переконанням на рівні спільнот духовенства й воїнства.
IV. В якості усталеної бароковою парадигмою утримувано „отчеську” ідею чинності („узвичаєності”) смерті та принципової конверсивності конечного і безконечного.
V. Відмінне від усталеного розуміння проблематики людини –часу –„вічності” у граничній залежності від самоствердження особистості й реалізації її земного покликання зумовлювало виникнення принципово нових соціально-філософських та етико-гуманістичних акцентів поцінування життя і смерті. Саме тут концепт безсмертя особистості в соціальній пам’яті спільноти й, зрештою, роду обертувано ідеєю виживання останнього як нації (соціуму) загалом.
VI. Соціально-філософські й етико-гуманістичні аспекти осмислення проблеми смерті –безсмертя в уявленнях litterati визначались:
) концептуальним розрізненням понять смерті „духовної” як занепаду людського духу та „посполитої” тілесної як чинного в якості лише „хвороби до зцілення” переходу –вивищення до „цілої людини”;
) розмежуванням уявлень про „плоть” і „тіло” („душу” та „дух”, „тварний” страх смерті як „дух неволі” й благодать „духу всиновлення”, „смерть першу” –„воскресіння перше” та „смерть другу” –„воскресіння друге”);
) прийнятністю посередництва обох Церков перед Богом і випрошення спасіння померлим грішникам (вужче –чинністю пам’ятування мертвих та „очищення” душі на „митарствах” через церковні молитви й доброчинства членів Церкви);
) конфесійними особливостями.
VII. В якості нового ренесансно-реалістичного „знаку доби” українське бароко актуалізувало героїко-стоїстичну („мілітарну”) складову концепту смерті –безсмертя, що визначала постання ідеї виживання роду загалом та потверджувала стоїстичну „справдженість” людської конечності, запевненої у фізично обмеженому часовому відтинку „славою у світі”.
VIII. Соціально-філософські й етико-гуманістичні аспекти осмислення проблеми смерті –безсмертя в уявленнях воїнства (козацтва) визначались:
) категоріями воїнсько-лицарської етики „доблесть”, „вірність”, “честь” (“слава”);
2) концептуальним розрізненням ідеї „смерті знеславленої” („безславної старості”) та передчасної на знак Божої прихильності „славної” („загибелі у бою”);
) розумінням поняття значимості особистості у прямій залежності від якостей і таланту останньої;
4) ідеєю життєвого краю як межі, за якою запевнене „славою у світі” „безсмертя” особистості й увічнення її справ та вчинків потверджувалось гідною пам`яті нащадків „живою славою”.
IX. На противагу вкрай загостреним принципам неприйняття потенціалу „краю” в танатологічних уявленнях сьогодення ідея чинності („узвичаєності”) смерті, що запевнює справджене конечною людиною, є принципово актуальною як автентичний вітчизняній парадигмі досвід осмислення проблематики смерті –безсмертя.
Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що останні можуть постати базою для подальшого вивчення окремих, соціально-філософських та етико-гуманістичних зокрема, аспектів міждисциплінарної проблеми смерті.
Апробацію результатів дослідження здійснено на кількох наукових конференціях, серед яких –наукові студентські конференції НаУКМА (січень –лютий 2001 р. й січень 2002 р.), наукова конференція, присвячена пам’яті проф. В. В. Фащенка (ОНУ, 19 червня –липня 2000 р.), Кирило-Мефодіївські читання (ОНУ, травень 2000 р.)
Результатами апробації постали 5 публікацій, серед яких 3 - у таких фахових виданнях, як „Наукові записки”, „Магістеріум” (видання НаУКМА) за матеріалами студентських конференцій 2001 –р., „Філософська думка”, одна - у збірнику за матеріалами конференції, присвяченої пам’яті проф. В. В. Фащенка, а також рецензія у співавторстві з професором, доктором філософських наук І.Я.Матковською на книгу В. М. Нічик „Петро Могила в духовній історії України” (Київ, 1997) в „Українському історичному журналі”.
Структуру дисертаційної роботи зумовлено поставленою метою й завданнями дослідження, що складається зі вступу, чотирьох поділених на підрозділи та підпункти розділів, висновків, списку використаних джерел (97 найменувань) і літератури (відповідно 108). Загальний обсяг дисертації –сторінок, з яких основна частина займає 143 сторінки, список використаних джерел та літератури –сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, позначено об’єкт і предмет дослідження, методологічні засади, хронологічні рамки досліджуваного історичного матеріалу та наукову новизну роботи. Поставлено мету й завдання дисертації, охарактеризовано апробацію і практичне значення останньої.
Тут само наголошувано на тому, що конститутивне в парадигмі української духовної культури кінця XVI - початку XVIII ст. концептуальне вбачання у смерті чинної підстави зворотного вивищення до тотожного “цілій людині” буття є украй актуальним у контексті поширення гранично пароксизмальних танатологічних уявлень сьогодення, де смерть розглядається як щось зовнішнє і стороннє стосовно до особистості.
Попри відзначення неприйнятності „зняття” трагізму індивідуальної сторони сприйняття концепту смерті жодною світоглядною позицією, спрямованість численних вітчизняних наукових праць із різних аспектів у дослідженні зазначеної проблеми за радянського періоду визначав панвіталістський біоцентризм з його затвердженням взаємообумовлюваності життя смертю, осмислення якої набувало тут характеру долання конечного в „соціальному” – вчинках та продуктах культури (П.Г.Єршов, І.Д.Панцхава, І.Т.Фролов) чи ж „біологічному” безсмерті (Г.Д.Бердишев, Б.Ф.Славін, В.В.Фролькіс). Виразно екзистенційною своїм убачанням в явищі смерті особистісно-якісної міри виповненості життя, а в понятті вічності –осяжуваної часом людського буття історичної тривалості „діл, учинків і думок людських” постає філософська позиція М.Трубнікова. Саме подібна „людська” міра (й вимір) фізичної тривалості та виявлення у теперішньому підстав жити „тут і тепер”є, згідно з мислителем, передумовою бачення високого духовного сенсу й моральної цінності смерті.
За всієї вагомості гуманітарних досліджень із вітчизняних рефлексій конечності достеменним є брак виявлення соціально-філософського й етико-гуманістичного змісту барокової концептуалістики інверсивності життя - смерті –безсмертя як конститутивної в українській класичній парадигмі. Новою є актуалізація зазначених аспектів концепту смерті –безсмертя на конкретному матеріалі історії української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст.
Джерелознавчою базою дослідження є історичні пам`ятки української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст., а саме: твори Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Віталія [Дубненського], Кирила Транквіліона-Ставровецького, Касіяна Саковича, Захарії Копистенського, Лаврентія Зизанія, Петра Могили, Йоанікія Галятовського, Данила Туптала, Феофана Прокоповича, тексти духовно-настановчого, драматургічного, апокрифічного (легендарного) тощо жанрів, - з одного боку, та Даміана Наливайка, Мелетія Смотрицького, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Олександра Бучинського-Яскольда, Івана Величковського й інших, а також анонімні („Промови”, I половина XVII ст.) та літописні (Густинський, „Синопсіс”, Самійла Величка) тощо, - з іншого боку.
Використовувано також тексти Орігена, Григорія Ніського, Йоана Золотоустого, Кирила Олександрійського. З проблеми смерті й безсмертя та феномену конечності зокрема залучувано науково-теоретичні монографії Ф.Арієса, Ж.Бодрійяра, М.Гайдеґґера, С. і К.Ґроф, Е.Кюблер-Рос, С.Левина, Р.А.Моуді, К.Рінґа, М.Трубнікова, Ф.Хуземана, В.Янкелевича, а також праці Л.М.Баткіна, Т.С.Возняка, В.І.Вішева, П.П.Гайденко, А.Я.Гуревича, П.С.Гуревича, П.В.Калітіна, Р.Кіся, В.А.Малахова, Є.П.Нікітіна, В.Ш.Сабірова, В.І.Стрєлкова, І.Т.Фролова й інших, з історико-філософського аналізу проблеми смерті –дослідження В.С.Горського, С.Ґрачіотті, О.Киричка, С.Б.Кримського, Б.Криси, В.Д.Литвинова, В.М.Нічик, О.М.Сирцової, М.Скринника, В.О.Соболь, Я.М.Стратій, Д.Чижевського та інших.
У першому розділі “Проблемні акценти інтерпретації концепту смерті в сучасній соціально-філософській літературі” міститься аналіз найбільш проблемних акцентів інтерпретації концепту смерті в сучасній соціально-філософській літературі. Йдеться про те, що прийнятність, ба й правомірність будь-яких означень і „рубрикацій” стосовно до концепту смерті відпочатку суперечлива. Адже спроби „зняти” межу особистої заторкнутості та помислити край в єдності твоєї смерті тебе самого і чистої рефлексії її в іншому видаються наперед уразливими. Виявляючи в культурно-конечному відкрите свідомості як завжди інше ціле буття, трансцендентна реальність смерті пов’язує з останнім принципово обмеженого суб'єкта. Показовим на тлі тенденційного “активізму” розв’язання проблеми смерті видається убачання в екзистенціалі краю справдження невиявленого теперішнього, фінальної фази людського росту, розгортання іншого і власне “ніщо”, поряд із виявною визначеністю екзистенції, зрештою, –динамічного моменту долі. Адже, виявляючи граничну реальність природного, субстанційно-позапокладеного феномену й задаючись водночас рівнем докладуваних особистістю зусиль вийти за межі актуально наявного, людська конечність „вибудовує” осмислене буття розгортуваними з огляду на смерть як те, чому покладається будь-яка сенсовість, і, в якості справжньої міри особистісного, поціновується як передумова змістової виповненості життя.
Екзистенційній позиції “упередженості” як розвінчанню однозначно онтичної позитивності, з одного боку, й убачанню в переживанні конечності конститутивного моменту людської свідомості ( М.Шелер, М.Гайдеггер ), з іншого боку, довелось постати як проти конформістського узвичаєння подієвості смерті, так і проти беззастережно ідеалізованих установок “зняття”, безпристрасності чи ж бездумної вітальності ad infinitum перед обличчям ніщо. Замість можливого гуманістичного обернення „свідомості смерті” на один з найпотужніших життєвих стимулів, свідомість сьогодення визначають притлумлення потенціалу „краю” й відчуження „людини культури” від цього фундаментального аспекту людського буття. Про останнє свідчить, зокрема, модель „неподобства” (Ф.Арієс) „цнотливої” смерті у принципово ангажованому „моєю справою” філософуванні французького мислителя Володимира Янкелевича, що є чи не найбільш знаковим інтелектуальним підсумком не-буттєвого (принцип аналогії мислення й не-буття) розміркування.
Упереджена особистою заторкнутістю “приймання-всерйоз”, методологія В.Янкелевича (що у своїй критиці однозначно онтичної позитивності багато в чому солідарний із Гайдеґґером та, з іншого боку, суголосний „патрологічній складовій” російського екзистенційного мислення) виявляється глибоко автентичною й адекватною „не-буттєвому” досвіду Memento. „Несказанне” смерті, у корені відрубне від „непрореченного” свободи чи ірраціональної інтуїції Єдиного, є, за „в-чуванням” Янкелевича, апріорним і до сутнісним „ніщо думки”. Проте, посмертне значення факту “буття-в-минулому”, невідновлювана виключність якого украй відмінна від чистого і простого небуття, парадоксальним чином освячене в очах мислителя саме тотожною абсурдності Спасіння, що „не від діл” (Ефес.2:9), абсурдністю краю. „Безкомпромісність” істини про смерть набуває у такий спосіб характеру конверсійної оберненості життя до власної утаємниченої „внутріпокладеності”.
Стверджуючи про приналежність Янкелевичевої моделі до останнього з напрямків виявлення неприйняття смерті, інший французький мислитель Ф.Арієс визнає „пом’якшене до цнотливості” „неподобство” останньої засадою заборони на все, пов’язане сьогодні зі смертю, що стає „брудною” й медикалізується. Постаючи, за французьким істориком, одним із тих екзистенціалів, які завжди набувають ролі табу (за Бодрійяром –власне принципом раціональності та поступу „соціального”), осмислювана сучасністю модель асоціальної „смерті обернутої” виступає останньою в ряді кількох етапів еволюції ставлення до смерті –від архаїчної моделі „смерті прирученої” до моделі „смерті твоєї” доби романтизму. „Тріумф медикалізації”, зробивши смерть „екстериторіальною” і позбавивши вмираючого місця й особистого досвіду вмирання, уможливив водночас, за Арієсом, власне протяженість останньої, визначувану “вправністю” лікаря та самою системою лікарняного закладу.
Наголошувано на тому, що подібний “урегульовуваний” лікарняною бюрократією “менеджмент смерті” вимагає, згідно з дослідниками, померти єдино прийнятною для сьогодення пасивною “смертю в незнанні” чи розігруючи останню. В будь-якій іншій смерті вбачатиметься “скандальний безлад” (Ж.Бодрійяр), ба й порушення конституційних прав на недоторканність і прагнення до щастя (Л.Уотсон). Водночас внаслідок величезної за масштабами комерціалізації й відвертої індустріалізації „ринку смерті” притаманне людині виявлення жалю, скорботи і власне жалоба виявляються потамовуваними й зосередженими в корокому виключеному з повсякдення періоді, що передує погребу. Втім, за панування так званого „клінічного” підходу до смерті, коли людина помирає „з закритими очима”, ізольованою від рідних та суспільства, смерть, за переконанням сучасних богословів, є трагедією лише для беззастережно зосередженого на справі продовження виключно власної особистості. Відкидаючи у світлі подібного розуміння “поганство” принади розв’язань питання безсмертя й заперечуючи останнє як протилежне людській природі, більшість сучасних теологів та фахівців з медичної етики поціновують межу людського життя як благо для кожного індивіда, незалежно від усвідомлення ним цього.
Вкрай актуальною своїм поцінуванням смерті як особистісно-якісного ступеню справдженості людського буття, як стверджувано тут само, постає екзистенційна позиція М.Трубнікова, який, потверджуючи значимість проблеми конечності в її загальнолюдському, світоглядному сенсі, переконаний в тому, що треба прийняти смерть як ціну життя, –в якості якої –як межа й міра життя –смерть є найбільшим із благ, рівним і тотожним благу життя і здатним надати йому істинну вартість.
Аналіз другого розділу: “Концептуальні засади соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя в українському бароко”, - що складається з 3-х підрозділів та 7 підпунктів, з позицій історико-теоретичного дослідження зосереджувано на концептуальному підґрунті новітніх тлумачень проблеми конечності, що сягають глибинного осягнення потенціалу понять життя –смерті –безсмертя в духовному досвіді минулого. Зауважено, зокрема, що конституйований інтегральною світоглядною позицією найпотужнішого в історії вітчизняної культури явища українського бароко концепт чинного („узвичаєного”) „переходу”, яким виступала межа людського життя як свідчення його цілісності й справджених у ньому вчинків, передбачав виявлення потужного глобального потенціалу поняття смерті. В суголосному „отчеським” уявленням річищі вчення про смерть як „хворобу до зцілення” (Григорій Ніський) вітчизняні інтелектули тогочасся експлікували, передусім, ідею зла не фізичної, а „духовної” смерті як занепаду людського духу.
Визначаючись ідеєю поборення „рабського” (Рим. 8:15) страху смерті, поняття переображення людини покладалось в екзистенційну площину особистісного „произволенія”, що виявляло „міру” очищення й просвітлення духу. Подібний імпліцитний сенс „краю” актуалізував закорінений у самих підставах сутого „благосний” параметр справдження цілісного буття, де замкнена на себе „тварність” вивищуватиметься до первинного „першообразу”. Осмислення ідеї “узвичаєності” смерті оберталось у бароковій свідомості визнанням сутнісної протяженості й граничної конверсивності конечного і безконечного, „стислу близькість” яких завбачувано самим передвічним опікуванням - „Божією опатрністю”.
З цим було пов’язане концептуальне вирізнення у, зокрема, Катехізисі (1627) Зизанія воскресіння духовного, „дочасного” і „тілесного”, з яких лише перше –духовне виступало справжнім звільненням від „смерті першої” людського духу, сполучуваного за „воскресіння другого” зі „славою” просвітленого тіла. Вивищення людини не поділюваним відтак духовно-тілесним сполученням визначало собою цілісне викуплення довершеної людини, якій належала „слава” досконалого тіла. Усвідомлення „двонатурності” людського єства спричинювало двоїсте поцінування людини як причетного Богу вінцевого створіння й пов’язане з визнанням людського „самовластія” сприйняття її причетною до гріха та відповідальною за нього (Душевник (1607), „Трактат про душу” (1625) Касіяна Саковича, Великий Катехізис (1627) Зизанія, Требник (1646) Могили тощо).
Знаковою виявлялась при цьому відрубність понять реального віку людини та її подвижницького перебування в духовній праці-„борні”, що долучає до Бога. Особливої символічності набувала ідея раптовості „останньої години”, що видавалася чинною впродовж усього свідомого життя. Притаманне лише людині усвідомлення власної частковості й „розумне пам’ятування” –„пам’ять” –смерті поставали в очах вітчизняних інтелектуалів єдино чинною протидією „всегубительству” смерті як наслідкові переступу. Осмислення неповноти екзистенції оберталось оригінальним обстоюванням, зокрема, Петром Могилою, чинності аналогічного суспільному праву „Права смерті”. В добровільному умертвінні себе як зреченні не лише „міра”, а й осібної волі того, хто „будується” (Йоанікій Галятовский) в заподіюваному „плотскому мудрованію” присилуванні єства (Мт. 11:12), бачилась докорінна умова здобуття „небесних утіх”.
У третьому розділі (“Еволюція соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів концепту смерті. Уявлення litterati”), що налічує 5 підрозділів та 10 підпунктів, на прикладі уявлень ученого духовенства простежувано розвій соціально-філософського й етико-гуманістичного змісту проблеми смерті та безсмертя. Обстоювано, зокрема, думку про те, що інтегральність в українській культурі позиції кіл litterati визначала концептуальну єдність уявлень про гріх, сутність людини, світ. Вивищуючи ідею пам’ятування смерті як до знаменного „поганського” розуму часів „римськіх”, так і до усталеного авторитету отців, автори творів викристалізованого гомілетикою казнодійного жанру впроваджували концепт смерті „передрозмисленої”, „окаянства” світу та „смерті себе” в ньому як єдино прийнятний спосіб людського буття („Діоптра...” (1612) Віталія [Дубненського], „Оміліа...” (1625) Захарії Копистенського, „Казанє погребноє” (1646) Петра Могили, „Казаньє на Покров...” і „Наука, альбо Способ зложення казаня...” (1659) Йоанікія Галятовського, „Пирамис...” (1685) Данила Туптала (св. Димитрія Ростовського), „Слово о памятованіи смерті...” Феофана Прокоповича). Екзистенційна щемливість осягнення розчиненості людини в оберті соціокосмічних сил та загострене усвідомлення детермінованості вчинків визначались, водночас, обертуваним бароковою міфологемою долі концептом передзначеного „понад” як сили, що спрямовує людину в світі.
Актуалізоване вітчизняними litterati вчення про фізичну смерть як відплату за гріх (Рим. 6:23) зумовлювало уявлення про розрізнюваний за сутністю: „на смерть” (1 Ін. 5:16) або розгрішуваний у щоденній сповіді поточний - гріх у Йоанікієвих промовах з „Ключа разумънія...” (1659) і трактатах „Гръхи розмаитіи...” (1685), „Души людей умерлых...” (1687). Принципове вбачання у багатстві притаманної всякій речі властивості бути знаряддям душевного подвигу, що лише за надмірності набуває протилежної згубної сутності, спричинювало обстоювання гідності „доброго заживання” будь-яких накопичень. Розв’язання ж проблеми смерті та безсмертя в межах поняття сутності душі відбивало як усталені („Трактат про душу” (1625) Касіяна Саковича), так і представлені анонімними творами („Душевник” (1607)) протилежні реформаційні тенденції, що визначались акцентуванням принципово нових ціннісних орієнтирів (так, у „Душевнику” потверджувано ідею прижиттєвої активності ідентичної людині душі).
Потужної ролі „уцъломудренія” (Василь Суразький) живих набував визначуваний ідеєю континуїтету світів „земного” й „небесного” догмат про випрошення померлим спасіння, підставою якого виявилось визнання посередництва перед Богом обох: „тріумфуючої” та „войовничої” –Церков. У трактатах „О єдиной... въръ” (1588) Суразького й „Унія греков... 1595г.” Іпатія Потія, „...Про душу” (1625) Саковича та „Омілія...” (1625) Захарії Копистенського, у Великому Катехізисі (1627) Лаврентія Зизанія і „Наказаніи о памятєх...” з Требника (1646) Могили, „Душах людей умерлых...” (1687) Йоанікія Галятовського тощо відбито полеміку з питання потойбічного місцеперебування та прийнятності очищення душ і дотичної до нього проблеми „чистецю” та поділу пекла на геєну й „отхлань” для нехрещених душ праотців. Розкриваючи це актуальне для того часу питання, Касіян Сакович у „Трактаті про душу” (1625) - як, утім, Могила в „Наказаніи...” та Галятовський у „Душах...” - обстоює потрійний: „небо”, „митарства”, „пекло” - їх розподіл.
Особливою була увага до іманентної вже києво-руській культурі ідеї митарств, наближуваної до латинського концепту чистилища. Митарства на позначення етапу очищувальних випробувань перепущуваної до „неба” душі визнавались третім і останнім місцем її потойбічного затримання через неспокутаний поточний (за Йоанікієвими „Душами...” –висповіданий смертний) гріх. Суголосність учень про чистилище та митарства зумовлювалась переконанням обох церков у тому, що душі деяких підданих за гріхи мученням можуть набути прощення, отримуваного через молитви та доброчинства членів Церкві (за латинським ученням –через самі чистецеві покарання).
Визнання нетотожності “утіх” та “покарань” оберталось уявленнями про ступінь усвідомлення й відчутності „розрад” для чеснотливих і матеріальність „геєнського вогню” та чинимих грішникам страждань. Застерігаючи про невибувність пекельної „вічності” й безпорадність грішної душі позбутися зносимих нею страждань, Касіян Сакович убачає в „огні” ідентичну воді за хрещення божисту силу.
Четвертий розділ „Героїко-стоїстичні рефлексії представників української барокової думки: конечність як утвердження „слави у світі”, - що містить 6 підрозділів, - є аналізом нової героїко-стоїстичної спрямованості ренесансних тенденцій у культурі українського бароко, що виявилась граничним переосмисленням понять смерті та безсмертя. Визначено, зокрема, те, що, конституюючи не менш автентичний вітчизняній парадигмі стрижень самоусвідомлення доби, прикметно позначеної ”прозьбою про час”, осягнення „психомахічної” альтернативи та екзистенційно особистісної відповідальності оберталось принциповим увиразненням мілітарних мотивів. Звідси вивищувано й активізм „нового” героя бароко –активної особистості, апологета бою, що посутньо „знімав” ідею напружено відрубної окремішності „землі” й „неба”, надаючи поняттю обмеженості екзистенції підкреслено секулярного характеру. Становлення національно свідомої людини, спрямоване на витворення ідеалу людських взаємин у відповідності до Божого Закону й громадських категорій спільного добра і людського самовладдя, визначало сакралізацію понять нації й соціуму та сприйняття ідей отчизни і віри як єдиного цілого. Останнє поставало сприятливим грунтом розвитку ренесансного культу особи як одного з засновків стоїстичних спрямувань барокових рефлексій.
„Епічно” розв’язувані в межах ідеї народної недолі, драматичні акценти справдження високих духовних звершень відбивали інтеграцію ціннісних ідеалів світської, –зокрема, лицарської - етики в християнську систему чеснот. Глибоко автентичною поставила при цім ідея жертовного заступництва і служіння рідній землі як долученого земній славі войовничого подвижництва. Останнє, визначаючи концепт здобуваних мечем „небесних утіх”, оберталось в очах героїчного часу служінням „добрих воїнів” Христових. Уподібнення Богові бачилось в особистому самоствердженні, творчості, спрямованій назовні активності, здійсненні скеровуваного на облаштування буття земного покликання.
Вивищенням оксюморонної символіки „святобливої войовничості” поставали самі вже парадигматичні в сенсі злученості ціннісних систем образи лицаря-вояка та „посполитої” битви (присвята Афанасію Желіборському з „Ключа разумънія...” (1659) Йоанікія Галятовського, „Вірші на... погреб” Касіяна Саковича, промова Зорки у літописі Самійла Величка, „Чигирин” Олександра Бучинського-Яскольда). Наскрізністю мілітарних акцентів позначене „Слово 1-е часу войни...” (1677) Антонія Радивиловського з його ідеєю вищості справи заступництва й смерті за отчизну, яку вивищувано в концептуальному світлі засадничості для вояка „двох речей”: „честі Божої” та „любові отчизни” і відповідних їм „вінців” –„лицарського” й „мученицького”. Показово, що самий Спаситель постає у „Слові...” таким, який надав людям найдорожчу за всі блага „вольность”. При цьому звитяжну смерть за отчизну вояка „честі Божої” осмислювано як підвалину здобуття „небесних утіх”.
Принципову розбіжність із засадами вчених трактатів виявляли три анонімні промови (I половина XVII ст.) на честь канцлера Т. Замойського. Образ увінчаного „небесною славою” вояка поставав тут у зударенні елліністичних та християнських цінностей. Ідея ратного служіння й доблесті помітно переважає строкате звеличення експлікованих промовами „управничих” справ Замойського-державця. Концепт вищості смерті-„загибелі в бою” перед „чесноцтвом” безславної старості увиразнює й „Слова на похороні...” („Арістотелівські проблеми... про людину”,1620) Касіяна Саковича. По-бароковому строката риторичність промов „...на похороні воїна” і „...шляхтича” спрямовувалась на потвердження ідеї „облудності” змінної нагоди й уподібнення життя „герцю”(„війні”, „ігриськам Марса”), так що й вояка, і звичайну людину осмислювано в єдиній „одхлані” невибувного земного “клопоту”.
Знаменним виявилось, отже, тлумачення самих підстав увічнення особистості, якими були підтверджені „марсовим товариством” свідчення звитяги вояка, а саме: приналежність до воїнському стану та “смерть у бою” (серед чеснот освіченості, милосердя, мудрості і вірності „кафоличній” вірі тут узасадничувано цноту воїнської „доблесті”-virtue та запевненої „у світі” слави лицаря-воїна). Достеменною при цьому через наскрізність ванітативного й virtus'ного мотивів була суголосність „отчеської” та героїко-мілітарної складових осягнення понять смерті та безсмертя.
У висновках підсумовано результати дослідження, сформульовано провідні положення дисертації. Підкреслено, зокрема, доцільність застосування історико-теоретичного підходу, сутність якого полягає в органічному поєднанні теоретичного аналізу змісту засадничих понять, за допомогою яких експлікується теоретичний зміст проблеми як такої, із дослідженням розгорнутого в історичному просторі та часі розгляду конкретної національної культури. Реалізований на матеріалі історії української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст., жанр саме історико-теоретичного аналізу дозволив розглянути зміст проблеми смерті та безсмертя посутньо конституйованим в історичному досвіді осмислення потенціалу зазначених понять. Аналітичним тлом центрального у представленій роботі змісту соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя виявляється, тож, узагальнення історичного досвіду її розв’язання. В якості останнього обрано матеріал умовно позначуваної “добою бароко” української культури в його відповідних концептуальних уявленнях, у тому числі –переконаннях спільнот як довготривалих суб’єктів соціальної пам’яті, що визначали підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті.
За розгляду з позицій єдності історії й теорії як сучасних соціальних та етико-філософських акцентів інтерпретації концепту конечності, так і його історичного підґрунтя, наголошувано на принциповій єдності теоретичного й історичного підходів, що визначає застосування в якості провідного відповідного методу. Адже осмислення понять життя –смерті –безсмертя в духовному досвіді минулого виявляється концептуальним грунтом і тлом постання новітніх та сучасних акцентів тлумачення проблеми смерті, що сягають виявного у парадигмі історії глибинного сенсу потенціалу “краю”.
Концептуальне вбачання в явищі смерті граничної підстави поновлення людини до „первинного образу”, з одного боку, та принципове розведення понять смерті „духовної” і „посполитої” тілесної, з іншого, визначали потужний моральний потенціал осмислюваних бароко понять смерті та безсмертя. Їх глибокий філософський зміст становило усвідомлення посутньої конверсивності життя й „розсередженого” - „узвичаєного” –в ньому краю. Адже виявлення соціально-філософських зокрема аспектів проблеми конечності з огляду на особливості її осмислення у свідомості спільнот здійснено, переважно, в контексті більш системних історико- й соціально-філософських питань, - наприклад, у монографіях Б.Криси, В.Д.Литвинова, В.М.Нічик, О.М.Сирцової, В.О.Соболь, В.О.Щербака, - або, натомість, крізь призму вузько спеціальних аспектів досліджуваних авторами питань.
Новим у представленій роботі є, отже, аналіз соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя на рівні специфіки її осмислення у свідомості спільнот як довготривалих суб‘єктів соціальної пам‘яті, що визначали соціальну поведінку особи перед обличчям смерті. Так, притаманні бароковій парадигмі української культури святоотцівська („візантійська”) і героїко-стоїстична („елліністична”) складові потлумачення проблеми смерті та безсмертя посутньо відповідали світоглядним переконанням на рівні спільнот ученого духовенства, з одного боку, й воїнства („лицарства”, козацтва), з іншого. Соціально-філософський та етико-гуманістичний зміст проблеми конечності визначався в останній, зокрема, ціннісними категоріями воїнсько-лицарської етики („доблесть”, „вірність”, „честь”) та концептуальним розрізненням ідей „смерті знеславленої” („безславної старості”) та передчасної на знак Божої прихильності „славної” („загибелі в бою”). З іншого боку, подібні аспекти було зумовлено новим розумінням поняття значимості особистості у прямій залежності від її якостей та ідеєю життєвого краю як межі, за якою запевнене „славою у світі” „безсмертя” особистості й увічнення її справ та вчинків потверджувалось гідною пам`яті нащадків „живою славою”. Саме тут концепт безсмертя особистості в соціальній пам’яті спільноти й, зрештою, роду обертувано ідеєю виживання останнього як нації (соціуму) загалом.
Особливо актуальною на тлі відверто загострених принципів неприйняття потенціалу „краю” в танатологічних уявленнях сьогодення видається автентична концептуалістика конверсивності життя і смерті й „узвичаєності” останньої в історичному національному досвіді.
ВИСНОВКИ
Таким чином, висновки результатів представленого дослідження з сучасного змісту соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя на матеріалі історії української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст. полягають у наступному:
- Невід'ємною складовою класичного (еллінсько-європейського) мислення є аспект конверсивності конечного та безконечного, –з огляду на який філософія виступає власне пропедевтикою смерті (Платон –Янкелевич), –з одного боку, і тенденційно активістське поцінування “імморталізованої” у фантазмах слави, свідомості, поступу тощо вибувності людини, –з іншого боку. Саме в надрах подібної свідомості екзистенційній позиції “упередженості” як розвінчанню однозначно онтичної позитивності довелось постати проти конформістського узвичаєння подієвості смерті та беззастережно ідеалізованих установок “зняття”, безпристрасності чи бездумної вітальності ad infinitum перед обличчям ніщо (М. Шелер, М.Гайдеггер, В.Янкелевич). Доланням активістського підходу є убачання в екзистенціалі краю особистісної міри справдження невиявленого поряд із актуально наявним, виповнення теперішнього існування, фінальної фази людського росту, розгортання відкритого свідомості як завжди інше цілого, зрештою, –дінамичного моменту долі (М.Трубніков, С.Левин, В.Стрєлков, Т.Возняк).
- Особливе значення в осмисленні сучасного змісту соціально-філософських та етико-гуманістичних аспектів проблеми смерті й безсмертя на базі історичного матеріалу має вивчення свідомості спільнот духовенства і козацтва як довготривалих суб`єктів соціальної пам`яті, що визначали підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті.
- Індивідуальні переконання за розв`язання проблеми смерті й безсмертя у свідомості кожної із зазначених спільнот набували принципово нових соціально-філософських та етико-гуманістичних акцентів дихотомії „часу” –„вічності”. Підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті в Україні XVII ст. визначала специфіка осмислення проблеми смерті та безсмертя у свідомості спільнот духовенства й козацтва як довготривалих суб’єктів соціальної пам’яті.
- Світоглядні переконання на рівні свідомості спільнот духовенства й воїнства („лицарства”, козацтва) посутньо відповідали притаманним бароковій парадигмі української культури святоотцівській („візантійській”) і героїко-стоїстичній („елліністичній”) складовим потлумачення проблеми смерті та безсмертя.
- “Отчеська” ідея чинності („узвичаєності”) смерті та принципової конверсивності конечного і безконечного утримувана бароковою парадигмою в якості усталеної.
- Відмінне від усталеного розуміння проблематики людини –часу –„вічності” у граничній залежності від самоствердження особистості та реалізації її земного покликання зумовлювало виникнення принципово нових соціально-філософських та етико-гуманістичних акцентів поцінування життя і смерті.
- Соціально-філософські й етико-гуманістичні аспекти осмислення проблеми смерті –безсмертя в уявленнях litterati визначались:
- концептуальним розрізненням понять смерті „духовної” як занепаду людського духу та „посполитої” тілесної як чинного в якості лише „хвороби до зцілення” переходу-вивищення до „цілої людини”;
- розмежуванням уявлень про „плоть” і „тіло” („душу” та „дух”, „тварний” страх смерті як „дух неволі” й благодать „духу всиновлення”, „смерть першу” –„воскресіння перше” та „смерть другу” –„воскресіння друге”);
- прийнятністю посередництва обох Церков перед Богом і випрошення спасіння померлим грішникам (вужче –чинністю пам’ятування мертвих та „очищення” душі на „митарствах” через церковні молитви й доброчинства членів Церкви);
- конфесійними особливостями.
В якості нового ренесансно-реалістичного „знаку доби” українське бароко актуалізувало героїко-стоїстичну („мілітарну”) складову концепту смерті –безсмертя, що, потверджуючи стоїстичну „справдженість” запевненої “славою у світі” людської конечності, визначила постання ідеї виживання роду загалом.
- Cоціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти осмислення проблеми смерті –безсмертя в уявленнях воїнства (козацтва) визначались:
- категоріями воїнсько-лицарської етики „доблесть”, „вірність”, „честь” („слава”);
- концептуальним розрізненням ідеї „смерті знеславленої” („безславної старості”) та передчасної на знак Божої прихильності „славної” („загибелі в бою”);
- розумінням поняття значимості особистості у прямій залежності від якостей і таланту останньої;
- ідеєю життєвого краю як межі, за якою запевнене „славою у світі” безсмертя особистості й увічнення її справ та вчинків потверджувалось гідною пам`яті нащадків „живою славою”.
- На противагу вкрай загостреним принципам неприйняття потенціалу „краю” в танатологічних уявленнях сьогодення ідея чинності („узвичаєності”) смерті, що запевнює справджене конечною людиною, є принципово актуальною як автентичний вітчизняній парадигмі досвід осмислення проблематики смерті –безсмертя.
Отже, потверджуючи ідею конверсивності життя і смерті й ”узвичаєності” останньої , - з одного боку, та стоїстично „виповнюючи” конечність в обмеженому часовому відтинку, - з іншого, як „отчеська”, так і героїко-стоїстична складові осягнення проблеми смерті та безсмертя на рівні свідомості соціальних спільнот духовенства і козацтва можуть бути актуалізованими в якості автентичного вітчизняній традиції духовного досвіду.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ.
АНОТАЦІЇ
Козачинська В. В. Соціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти проблеми смерті й безсмертя (на матеріалі історії української духовної культури кінця XVI –початку XVIII ст.). - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03. - Соціальна філософія. - Одеський національний університет ім. І.І.Мечникова. - Одеса, 2004.
У дисертації вперше виявлено соціально-філософські та етико-гуманістичні аспекти змісту проблеми смерті й безсмертя на рівні осмислення останньої у свідомості провідних в українському суспільстві XVII ст. спільнот духовенства і козацтва як довготривалих суб’єктів соціальної пам’яті, що визначали підстави соціальної поведінки особи перед обличчям смерті. Розгляд з позицій історико-теоретичного дослідження новітніх соціально- й етико-філософських акцентів інтерпретації концепту смерті обумовив правомірність звертання до автентичного потенціалу осмислення понять життя - смерті - безсмертя в духовному досвіді минулого. У роботі відтворено, по-перше, підґрунтя барокової концептуалістики конверсивності зазначених понять у межах уявлень про смерть як "хворобу до зцілення". По-друге, досліджено специфіку “мілітарного” (“елліністичного”) тлумачення проблеми конечності у світлі ідеї життєвого краю як межі, за якою особисте безсмертя підтверджувалось гідною пам’яті нащадків "живою славою", обертаючись ідеєю виживання українського роду загалом.
Ключові слова: смерть, безсмертя, концептуалістика конверсивності, барокова культура, соціальна спільнота, духовенство, "святоотчеська" складова, Бог, душа, гріх, "смерть духовна", пам’ятування мертвих, козацтво, мілітарний мотив, "воїн Христовий", "смерть у бою".
Козачинская В. В. Социально-философские и этико-гуманистические аспекты проблемы смерти и бессмертия (на материале истории украинской духовной культуры конца XVІ - начала XVІІІ ст.). - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03. - Социальная философия. - Одесский национальный университет им. И.И. Мечникова. - Одесса, 2004.
В диссертации впервые выявлены социально-философские и этико-гуманистические аспекты содержания проблемы смерти и бессмертия на уровне ее осмысления в сознании ведущих в украинском обществе XVІІ ст. сообществ духовенства и казачества как долговременных субъектов социальной памяти, которые определяли основания социального поведения личности перед лицом смерти. Рассмотрение с позиций историко-теоретического исследования новейших социально- и этико-философских акцентов интерпретации концепта смерти обусловило правомерность обращения к аутентичному потенциалу осмысления понятий жизни - смерти - бессмертия в духовном опыте прошлого. В работе отражены, во-первых, основания барочной концептуалистики конверсивности указанных понятий в границах представлений о смерти как “болезни к исцелению”. Во-вторых, исследована специфика “милитарного” (“эллинистического”) толкования проблемы конечности в свете идеи жизненного края как границы, за которой личное бессмертие подтверждалось достойной памяти потомков “живой славой”, оборачиваясь идеей выживания украинского рода вообще.
Диссертационным анализом в качестве неотъемлемой части классического (эллинско-европейского) мышления выделен аспект конверсивности конечного и бесконечного, - с одной стороны, и тенденциозно активистское восприятие “иммортализированной” в фантазмах славы, сознания, прогресса и т.п. избывности человека, - с другой стороны.
В работе показано, что при всей интенсивности постижения опыта смерти социокультурными представлениями нескольких последних десятилетий, современную культуру определяют вытеснение сознания смерти и отчуждение “человека культуры” от наиболее фундаментального относительно основной жизненной триады (рождение - секс - смерть) аспекта существования.
Именно в глубинах подобного сознания, как определено исследованием, экзистенциальной позиции “предубежденности” как развенчанию однозначно онтичной позитивности пришлось противостоять конформистской обыденности событийности смерти и идеализированным установкам “снятия”, беспристрастности или бездумной витальности ad іnfіnіtum перед лицом “ничто” (М. Шелер, М. Хайдеггер, В. Янкелевич). При этом преодолением активистского подхода диссертант считает усмотрение в экзистенциале “края” личностной меры свершения невыявленного рядом с актуально имеющимся, исполнения настоящего существования, финальной фазы человеческого роста, развертывания открытого сознанию как всегда иное целого, наконец, - динамичного момента судьбы.
Представленный историко-теоретический анализ показывает, что особое значение в осмыслении современного содержания социально-философских и этико-гуманистических аспектов проблемы смерти и бессмертия на базе отечественного исторического материала имеет изучение сознания сообществ духовенства и казачества как долговременных субъектов социальной памяти, которые определяли основания социального поведения личности перед лицом смерти.
Определено, что мировоззренческие убеждения на уровне сознания сообществ духовенства и воинства (“рыцарства”) существенно соответствовали присущим барочной парадигме украинской культуры святоотческой ("византийской") и героико-стоистической (“эллинистической”) составляющим толкования проблемы смерти и бессмертия.
В работе показано, что социально-философские и этико-гуманистические аспекты осмысления проблемы смерти - бессмертия в представлениях lіtteratі определялись концептуальным различением понятий смерти “духовной” и “посполитой” телесной, размежеванием представлений о “плоти” и “теле”, приемлемостью посредничества обеих Церквей перед Богом и испрошения спасения умершим грешникам, конфессиональными особенностями.
Обнаружено, что актуализация отличной от устоявшейся новой героико-стоистической (“милитарной”) составляющей концепта смерти - бессмертия утверждала стоистическую “исполненность” подтвержденной “славой в мире” человеческой конечности, определяя акцент на идее выживания украинского рода вообще.
В работе показано, что социально-философские и этико-гуманистические аспекты осмысления проблемы смерти - бессмертия в представлениях воинства (казачества) определялись категориями воинско-рыцарской этики “доблесть”, “верность”, “честь” (“слава”), концептуальным различением идеи “смерти обесславленной” (“бесславной старости”) и преждевременной в знак Божьей благосклонности “славной” (“гибели в бою”), пониманием значимости личности в прямой зависимости от ее качеств и таланта, идеей жизненного края как границы, за которой заверенное “славой в мире” бессмертие личности и увековечивание ее дел и поступков подтверждалось достойной памяти потомков “живой славой”.
В противовес обостренным принципам непринятия потенциала “края” в танатологических представлениях современности представленное историко-теоретическое исследование актуализирует в качестве аутентичной отечественному духовному опыту идею конверсивности жизни и смерти и принципиальной целостности человеческого бытия.
Kozachynska V.V. Social - philosophical and ethics-humanistic aspects of problem of death and immortality (on material of a history of the Ukrainian spiritual culture of end XVІ - the beginnings XVІІІ century). - Manuscript.
The dissertation for a candidate degree of Philosophy sciences by speciality 09.00.03. –Social philosophy. –National Odessa I. I. Mechnikov University. –Odessa, 2004.
In the research work for the first time were revealed social-philosophical and ethics-humanistic aspects of contents of the problem of death and immortality at a level of comprehending it in consciousness of leader communities of clergy and Cossacks in the Ukrainian society XVІІ century as long-term subjects of social memory who determined reasons of social behavior of the person before the face of death.
The consideration from positions of historically-theoretical research of the newest social and ethics-philosophical accents of interpretation of the concept of death has caused legitimacy of the reference to authentic potential comprehending of concepts of life –death –immortality in spiritual experience of the past. Firstly, in the work the bases of baroque conceptualism of conversion of these concepts from the point of view of “death’ idea” as “illnesses to healing” were research. Secondly, specificity of military ("ellinistical") interpretation of the problem of finiteness was investigated in view of idea of a vital edge as border behind which personal immortality proved by "alive glory", turning as idea of a survival of the Ukrainian people in general.
Key words: death, immortality, conceptualism of conversion, the baroque culture, social community, clergy, "Sacred fathers" component, God, soul, sin, " the death spiritual", memory about dead, cossacks, military motive, "The soldier of Christ", "death in fight".