Історія економічних
Работа добавлена на сайт samzan.net:
8
1 Предмет і завдання курсу "Історія економічних учень".
Предмет іст. ек. вчень – це процес виникнення розвитку боротьби і зміни системи ек. Поглядів на шляху розвитку сучасного сус-ва. Це історія формування ек. політики у державі у відповідності з певними істор. обставинами.
Завдання – це поглиблення знань з ек. теорії, про витоки ек. політики формування уявлень про закономірності і тенденції розвитку світової ек. думки, аналіз наукового внеску окремих шкіл та напряму в ек. теорію.
Метод: історико-логічний 1) історичний або хронологічний-передбачає розгляд поглядів, теорій і ідей в порядку Їх виникнення; 2)логічний-передбачає аналіз теорій і концепцій з точки зору логіки їх розвитку; 3)мотиваційний-аналіз ек. думки підпорядковується ек. мотивації, визнач класи між якими ведеться боротьба за долю в кінцевому продукті, визн. також ідеологи; 4)територіальний м-д дослідж. ек. думка якоїсь країни.
2 Економічна думка стародавнього світу
Схід
Уже у стародавньому світі робляться спроби виявити внутрішні джерела ек. розвитку, визнати способи використання знань про її закономірності, сформулювати правила економічної поведінки з метою зміцнення могутності держави. Відображення проблем ек. розвитку знаходимо в першоджерелах: наукових працях древніх мислителів, збірках законів, документах господарської звітності, релігійних трактатах, літературних пам’ятках.
Особливості ек. думки: 1) Не відокремилась в окрему самостійну галузь знань 2) Ек. ідеї формулювались у контексті комплексу людей
3) Ек.ідеї виражали цивілізаційні ознаки і особливості 4) Носили держ.-нормативний характер 5) Переслідували інтереси правлячих класів 6) Були догматичними, ортодоксальними 7) Притаманне символізм Ек. думка стародавнього сходу була представлена працями стародавнього Єгипту, Китаю, Індії. Епоха Стародавнього Єгипту. У їх ідеях знайшли відображення питання організації та управління держ. господарством, їх уявлення про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про ек. думку стародавн Єгипту можна довідатись з творів держ. чиновників. До нашої доби дійшли “Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара”, “Проречення Іпусера”, “Пророцтво Неферті”, ”Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”, різні адміністр.-господарські та юр. документи. Месопотамія На відміну від стар. Єгипту, тут порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соц. розшарування сус-ва. Держава намогалася за допомогою законодавства регулювати ек. діяльність населення та регламентувати приватно-правові відносини. Відомою пам’яткою ек. думки 18 ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Думка Старод. Індії оповита релігійною оболонкою. Ек. проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися лише у зв’язку зі спробами вирішення соц-них та політ. завдань. Книжки: ”закони Ману”, ”Артхашастра” (присвячено користі-артхі). Трактат про мистецтво політики та управління державою, зведення правил адресованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй держ. діяльності. У ньому подано відомості про ек-ку, адміністрацію, соц. та юр. інститути, зовнішню та внутр. політ. держави. Думка Старод Китаю розвивалася у рамках філософських та полвт. учень. Основними суспільними думками були: конфуціанство, легізм, даосизм, моїзм. Провідним напрямом було конфуціанство, яке справляло великий вплив на соц.-ек. та політ. розвиток протягом майже 2 тис. його вчення захищало архаїчні стосунки, вічний порядок, сувору соц. ієрархію, управління на засаді дотримання ритуалів, розглядало регламентацію патриархально-родинних відносин, як запоруку стабільності державного ладу. Конфуцієм було запропоновано соц-ек.програму для правителів. Правитель мав дотримуватися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося: справедливий розподіл богацтва, зменшення податків, залучення народу до громадських робіт-тоді буде гармонія у держ., мир між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя. У трактаті “Гуань-Цзи” йдеться про те, що держ. повинна управляти усіма ек. відносинами: товарно-грошовими цінами і ринком. Велике місце відводилось проблемі упорядкування і податкам, за допомогою яких здійснювалось регулювання ек відносин.
Економічна думка античного світу. Стародавня Греція - Ксенофонт, Платон, Аристотель.
У добу загострення суперечностей і початку кризи рабовласницького сус-ва (4ст до н.е.) ек.думка старод. Греції сягає разквіту. Ксенофонт (430-355/354 до н.е.) головним твором був “Домострой”. Дано характеристику рабовласницького гос-ва. визнавав рабство природним і правомірним, виступав за колективні форми рабоволодіння, давав поради щодо поліпшення організації гос-ва і підвищення продуктивності рабської праці. Для цього треба використовувати матеріальні стимули і різноманітні засоби “морального” впливу на рабів. Він розумів протилежність між розумовою та фізичною працею, тому вважав, що фізична – рабам, а людям вільним – управління та нагляд. Був прихильником натурального гос-ва. Сільське гос-во – це найважливіша галузь ек. одним із перших зрозумів важливість поділу праці, визнавши потребу в спеціалізації виробників на виготовлення певних предметів. Його заслуга –постановка питання про подвійне використання блага, як споживної цінності та як мінової. Поняття “цінність” він уживає у 2 значеннях: як споживна вартість “цінність є чимось добрим” залежить від корисності речей, вміння ними користуватись; водночас цінність розглядається, як здатність речівмінюватися на ін. річ, тобто, як мінова цінність. Отже посуті йдеться про 2 властивості товару. Не заперечує значення грошей, визнавав функціонування їх лише як скарбу і засобу обігу. Платон (428/427-348/347 ло н.е.) основні твори посвячени проблемам держави -“Держава”, ”Закони”. У праці “Держава” виклав свою концепцію ідеальної держави. Держава, що складається з багатих і бідних -це по суті 2 держави: держава багатих і держава бідних. існує суперечність між потребами людей і можливостями їх задоволення. Розв’язання цієї суперечності він бачить в утворенні міста (об’єднання людей, в якому існує поділ праці). Саме поділ праці є основним принципом побудови держави та її прир основою. Поділяв усе вільне населення в ідеальній держ. на 3 стани: філософи (керують держ.), воїни, землероби та ремісники і торговці (господарська діяльність). Влада поділяється на політ. і ек-ну. Вважав, що ек. влада має підпорядковуватись політиці. Визнає торгівлю. Гроші потрібні для обміну, тому мають виконувати функцію засобу обігу та міри вартості. До функції грошей, як скарбу, засобу нагромадження ставився негативно, противник продажу товарів у кредит. Арістотель(384-322 до н.е.) праці - “Політика”, ”Нікомахова етика”. Створив проект “найліпшої держави”. Соціальною основою цієї держави мають бути громадяни, які володіють власністю середньою, але достатньою. Найбільш привілейованою громадянами є політичні діячі та філософи. Уся земля поділяється на 2 частини (державна та приватна). Провідною галуззю є землеробство. Він розрізняв 2 типи багатства: багатство, як сукупність споживчих вартостей (природне истинне багатство) і багатство, як накопичення грошей. Заслугою є аналіз зародження і розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу. Наукові досягнення довньогрецьких авторів зв’язані зі спробами теоретичного осмислення таких ек. процесів, як поділ праці, обмін, товар, гроші, прагненням зрозуміти закони госп. життя.
Економічна думка античного світу. Стародавній Рим - Катон, Гракхи, Варрон, Колумелла.
Катон (234-149 до н.е.) Трактат “Землеробство” узагальнює досвід і містить практичні рекомендації щодо ведення натурального рабовласницького гос-ва з певною ринковою орієнтацією. Он вважав землеробство за найліпше заняття. Для підвищення дохідності дає поради щодо облаштування гос-ва, орієнтації в ньому виробництва і праці рабів. Радить мати меньше обладнання. Не надає великого значення засобам вир-ва, але вилику увагу приділяє рабам і організації їх праці (суворо поводитись, сіяти ворожнечу між рабами). Вперше визначив категорії організації праці, продуктивності праці і технологічні категорії.Брати Гракхі (162-133 до н.е.) опрацьовували проекти аграрних реформ , які полягали: відновлення та зміцнення землеволодіння; повернення збіднівших дрібних виробників до господарської діяльності; обмеження розмірів земельних ділянок, що можуть бути у розпорядженні одного господаря. Варрон (116-27 до н.е.) У трактаті ”Про сільське гос-во” знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких гос-в та їх перетворенні на гос-ва напівнатурального-напівтоварного типу. Показав, що розвиток рабовласницького вир-ва веде до його занепаду, який визначається широким використанням товарно-грошових відносин. Показав шляхи повернення до рабовласництва і відновлення натурального обміну. Колумелла (1ст. н.е.) “Про сільське гос-во”-своєрідний огляд стану античного сільського гос-ва в період кризи рабовласництва. Запропонував цілу систему заходів для раціональної організації рабовласницького гос-ва. Прагнучи розробити принципи ефективної організації праці рабів, рекомендував запровадити поділ праці, спеціалізацію, використання кваліфікованої рабської праці, велике значення приділяє характеру відносин між паном і рабом. Засоби впливу на рабів: від в’язниці до жартів та розмови. Заперечував Варрону і доводив необхідність вільної праці з метою підвищення її продуктивності.
3 Економічна думка середньовіччя.
Після падіння Римської імперії (5ст-7ст) починається доба середньовіччя. Економіка цього періоду була переважно аграрною, панувало натуральне гос-во. Мислення того періоду мало теологічний характер. Економ. думка ще не відокремилась в окрему галузь. середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але мало теоретичних узагальнень та спроб осмислення теоретичних процесів. Стародавній Сход відмітна риса ек. думки – вона приділяла увагу тим самим проблемам, що і в давні часи: питанням управління країною, організації сільського гос-ва як головної галузі ек-ки, ремесла і торгівлі як допоміжних. Великий вплив на розвиток ек. думки Близького Сходу сприяв іслам. Представник –Ібн Хальдана. Західна Європа Під впливом Християнства висловлюються ідеї про рівність людей перед Богом, про працю як єдине джерело існування, прагнення багатства визнається пороком. Проблеми общини знайшли відображення в “Салічній правді”. У ньому було відбито ек. лад франків у період розкладу родових відносин і виникнення майнової нерівності. Вона свідчить про поступове виникнення індивідуально родинної власності, перетворення володіння на власність. Франки вже розмежовували поняття рухомого та нерухомого майна. “Капітулярій про вілли” Карла Великого дає уявлення про організацію і управління вотчиною. Згідно з “Капітулярієм” вся земля вотчина була у власності її володаря, а більшість населення становили закріпачені селяни. Господарство мало натуральний характер, король приписував продавати тільки надлишки, а купувати те, що не вироблялося у вотчині, стягувати оброки натурою і створювати продуктові запаси. Фома Аквінський(1225/26-1274) Твори ”Сума проти язичників”, ”Сума теології”. Він виступав за централізацію влади і визнавав соціальну ієрархію, оскільки поділ на стани походить від Бога. У поглядах на торгівлю та торг прибуток він виправдовував торгівлю з метою одержання продавцем торгового прибутку для забезпечення себе та своєї сім’ї засобами існування і використання його для доброчинних справ. Правомірним вважався прибуток: 1)як плата за працю (продавець поліпшує якусь річ); 2)відшкодування витрат на транспортування товарів. Про походження грошей він дотримувався думки , що вони виникли внаслідок домовленності між людьми. Їх призначення – полегшити справедливий обмін. Засуджував лихварство. Ніколо Орема (1323-1382)”Трактат про походження, природу, юр.підставу та зміну грошей”-думка, що гроші є штучним інструментом, якій люди винайшли задля полегшення товарообміну. Золото та срібло стало грошима завдяки своїм прир властивостям.
5 Меркантилізм: його суть, основні риси та еволюція. Першим проявом ек. ідей став меркантелізм. Предметом дослідження меркантелістів є сфера обігу. Метод дослідження-збирання й описування реальних фактів та часткова їх класифікація, тобто вони прямують від конкретного до абстрактного. Вони присвятили свою діяльність суто практичним питанням ек. політики. Ідеологію меркантелізму відкривають такі ек. положення : Багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах ( нагромадження грошей). Виробництво створює потрібні передумови для утворення багатства, тому потребує постійного заохочення і розвитку.Джерело багатства - сфера обігу Сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі. Джерело багатства є лише зовнішня торгівля. Баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто слід менше купувати у іноземців і більш продавати. Конкретна меркантелістська політика пройшли 2 етапи у своєму розвитку: ранній меркантелізм та розвинутий. В центрі уваги всіх меркантелістів була проблема збагачення країни. Основою основ всієї сис-ми їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Всі меркантелісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу. Ранні меркантелісти дивляться на гроші очима збирача скарбів, який знає, що будь яка купівля зменьшує їхню кількість, а продаж – збільшує. Пізні меркантелісти підходять до грошей, як капіталісти (гроші породжують гроші і для цього вони мають бути в постійному русі). Звідси походить і різне трактування спільної для всіх меркантелістів формули: менше купувати і більше продавати. Ранні меркантелісти наголошують на перший частині ф-ли, розуміючи її цілком однозначно: треба утримуватись від покупок; пізні - досить широко: купувати багато, але сума продажу має завжди перевищувати суму купівлі. Для обох етапів – необхідність впливу державної влади і навіть її опікування господарським життям. Відмінність полягала в різному розумінні конкретних форм цього втручання у тім, як зробити його більш доцільним. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу - приватну ініціативу покупців і купецьких компаній, держава тут відіграє роль покровителя й регулятора
6 Історичні передумови виникнення та етапи розвитку меркантилізму.
Першим проявом ек.ідей став меркантелізм. У Західній Європі він зародився в 15ст., але великого поширення набув у 17. Головною передумовою генезису меркантелізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. Велике значення для формування капіталістичного способу вир-ва мало первісне нагромадження кап-лу, зв’язане з найбільш грубими формами насильства: розоренням дрібних робітників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею. Ці насильницьки заходи здійснювалися за активної підтримки держави через держ. позики, податкову сис-му, протекціонізм. Значно прискорило розвиток кап. вир-ва виникнення світового ринку. Початок такого формування почався зі здійсненням великих географічних відкриттів. Велику роль у виникненні кап. способу вир-ва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважаючою формою капіталу.Розклад феод. устрою, розвиток товарно-грошових відносин, зародження кап-му зачепали інтереси всіх верств населення і надавали питанням ек.розвитку все більше значення. Меркантилізм виник на підставі узагальнення досвіду первісного нагромадження капіталу і вирішував практичні питання прискорення цього процесу. Меркантелізм відображав інтереси торгової буржуазії.Отже меркантилізм не був випадковим явищем в історії ек.думки Європи. Він мав реальну базу і вирішував практичні проблеми того часу. Конкретна меркантелістська політика пройшли 2 етапи у своєму розвитку: ранній меркантелізм та розвинутий. Ранній меркантелізм виник іще до епохи великих геогр. Відкриттів. Представники-В.Стаффорд, Г.Скаруффі. Ранній меркантелізм ґрунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала 2 завдання: 1-залучити в країну більше грошей з-за кордону , 2- зберегти гроші в країні. Властиві монетарному меркантелізму заходи – заборона вивезення грошей, обмеження імпорту, збільшення видобутку золота та срібла там . де це було можливим, встановлення високого імпортного мита, зниження позичкового %. Манетаризм виявився ек. безплідним, на ньому надто сильно позначався вплив напівнатурального гос-ва, міська регламентація торгівлі та грошового обігу, орієнтовано на самодостатність ек-ки кожного міста. Зі зростанням капіталістичних форм гос-ва і розширенням зовнішньої торгівлі ставало очевидною недоцільність політики, що брала за мету втримування грошей у країні. У 2 половині 16ст. система монетарного меркантелізму змінюється системою меркантелізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у 17ст. Представники – Т. Мен, А.Монкретьєн, А.Сєрра. виникла власна система меркантелізму ,для якої характерною є теорія торг.балансу. Пізні мерк. центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного. Їх завдання-скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції(промислової); завоювання ринків (також колоніальних); забезпечення активного торг. сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю ввезених. З цією метою заохочувався розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт. На перший план висувалася політика протекціонізму. Держава запроваджувала систему митних заходів: ввезення іноземних товарів, що конкурують з вітчизняними, вивезення сировини оподатковуються високим митом (пошлина).Встановлення премій за експорт вітчизняних товарів.
7,8 Історичні умови виникнення і загальна характеристика класичної політичної економії.
Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантелізму, передовсім в Англії. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу вир-ва. На перший план виходить промисловий капітал. За цих умов рекомендації меркантелістів не могли вирішити ек. проблем буржуазії. Промислова буржуазця потребувала обґрунтування головних засад кап. вир-ва, розробки нових ек. категорвй: зарплата, прибуток, рента. Буржуа намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання ек. життя. Бурж революція сер.17ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій. Буржуазія приходить до влади, розвивається промисловість, успіхів було досягнемо у механіки та ін. Активізація теор. Досліджень у різних галузях знань сприяло розвитку ек. думки, було покладено початок формуванню політ. економії як науки. За цих умов і виникла класична політ. економія. Класична політ. економія зародилась в Англії в кінці 17ст. та у Фр. на початку 18ст.,прийшовши на зміну меркантелізму. Теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Тим самим відбулася зміна в самому предметі політ. економія, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони ек.життя. Саме класична школа, зокрема праці А.Смітта перетворили політ. економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних ек. законів. Класична школа проголосила принципи ек. свободи та лібералізму. Були противниками протекціонізму. Проблему цінності вони вирішували переважно з позиції трудової теорії.
Основні засади класичної теорії: 1)трудова теорія вартості 2)гедонізм (ек. індивідуалізм) 3)заперечення регулюючої ролі держави 4)космополітизм 5)заперечення будь-якого патерналізму та протекціонізму.
Загальна характеристика і значення класичної політекономії.
Класична політична економія зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюван ням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу ви робництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія." Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс сто совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки. Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були про тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ. На зміну класичній політичній економії, яка мала науко вий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналі зом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульга рної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі за хисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостренням класової боротьби.
Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс на зивав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.
Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголо шувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в еконо мічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість ви користання практичних рекомендацій західних економістів.
3ахідні еко номісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвит ку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відно сять також усю післярікардіанську політичну економію XIX ст. В останній чверті XIX ст. австрійські, анг лійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».
9 Виникнення класичної політичної економії в Англії. У.Петті.
Основоположником класичної політичної економії в Англії був Уільям Петті. Спочатку він виступив як меркантиліст, але потім звернувся до проблем оподаткування, визначення оптимального розміру податків. За основу цього визначення він приймає категорію вартості товару. Він вказує що на розміри вартості впливають два чинники: земля і праця. В осн. Вартості лежить праця яка використовує землю і завдяки якій формуються суспільні багатства. Але і земля є фактором вартості.
Він визначає, що зар.плата є ціною праці, отже ціною вкладу землі є рента. Все що залишається після реалізації товару є прибуток. Він визначає, що рента і прибуток за економічним змістом є одне і те саме. Це результат використання факторів виробництва. Тому рента повинна вираховуватись із реалізації вартості на основі такого розрахунку: три покоління землевласників живуть разом 21 рік, тому слід встановити ціну землі, яка дорівнює 21річній ренті і отже, визначати розмір ренти.
Зар.плату Петті визначав як ціну праці, що формується під впливом вартості засобів існування. Вона повинна бути мінімальною, щоб наймані робітники більше працювали. Чим менша зар.плата. тим більший прибуток капіталіста. Із прибутку капіталіст виплачує процент, податки, а інша частина є основою нагромадження та інвестицій. Зростання прибутків означає розширення виробництва, збільшення кількості зайнятих, зростання суми суспільних витрат, а звідси і зростання прибутків.
Як і меркантилісти він вважав, що зростання кількості грошей у країні сприяє її збагаченню. Але не дивлячись на те, що обґрунтував категорію вартості, гроші з вартістю не пов’язував. Не розглядав гроші як форму виробничого капіталу.
Процент називає грошовою рентою. Петті вважає, що процент залежить від розміру ренти та кількості грошей у обігу. Уряд не повинен регулювати процент з метою забезпечення сталих інвестиційних процесів. Широко застосовує статистичний метод.
Петті був перший, хто в осн. сусп. розвитку поклав вартість як самоврегульовуючу силу.
10 Виникнення класичної політичної економії у Франції. П. Буагільбер.
Класична школа у Франції була започаткована Буагільбером. Основні праці “Міркування про природу багатства грошей і податків”, “Дослідження про рідкість грошей “. Виступає з різкою критикою меркантилізму. Джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво. Проголошує необхідність реформування податкової системи, виступає проти регулювання державою цін на зерно і його експорту. Буагільбер проголосив основні постулати, які стосуються напрямків економ. політ. держави. Він вважає, що економічне зростання країни залежить від розвитку с/г, тому держ. повинна створити умови для вільної дії природних законів: свобода переслідування індивідуального економічного інтересу; свобода ціноутворення; вільна конкуренція; не втручання держави в прив. економ. діяльність.
Відносини між державою і приватною особою мають зводитись до фіксованих податків, тому Буагільбер звертається до проблеми визначення їх розмірів. Вартість яка є основою розподілу визначається як витрати праці. Витрати праці він пропонував вимірювати робочим часом, що витрачений на виробництво певного товару. Але розрізняє індивідуальний і суспільний робочий час. Вартість забезпечує еквівалентний обмін. Буагільбер прив’язував вартість до горшей. В своїй теорії вартості він розрізняє “істинну” вартість в основі якої лежить кількість витраченої праці та ринкову вартість, яка відхиляється від істинної вартості внаслідок руху грошей, що опосередковують обмін. Буагільбер пропонує замінити металеві гроші на паперові, що на його думку дасть можливість повернутися до справедливого обміну.
11,12,13 Економічне вчення фізіократів.
Фізіократи – це франц. економісти другої половини 18 стол. Їх вчення виникає як опозиція меркантилізму. Вони вважають його нерозумним і неприродним. Навідміну від меркантилізму фізіократи висунули положення про те, що багатство створ. не у сфері обігу, а в землеробстві і тільки землеробська праця є продуктивною. Тим самим дослідження “джерела багатства “ фізіократи переносять із сфери обігу у сферу вир-ва. Це було важливим кроком уперед в аналізі економ. відносин. Однак наукова обмеженість фізіократів полягала в тому що продуктивною сферою вир-ва вважалося лише землеробство. Засновником і основним представником фізіократизму був Ф. Кене. Основний його твір це “Економічна таблиця”. Суспільство Кене розглядав як живий організм, якому притаманні два стани: здоровий і хворобливий. Коли сусп. знаходиться в здоровому стані для нього характерною є рівновага. Саме стан рівноваги Кене досліджував в “Економічній таблиці”(екон.процеси і явища розглядав як природні). Основою його ек. вч-ня і фізіократів вцілому є вчення про “чистий продукт” - це надлишок знову створеної вартості товарів над витратами вир-ва. Однак на думку фізіократів чистий продукт створюється лише у землеробстві. Промисловість фізіократи розглядали як “безплідну” сферу, в якій не створ. чистий продукт. Така відмінність обох галузей обумовл. тим, що у с/г порівнчно з промислов. працює земля, природа. Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу, він виділяв в ньому первісні аванси та щорічні аванси у витрати виробництва щорічні входять повністю, а первісні аванси по частинам.Таким чином Кене підійшов до розуміння поділу капіталу з точки зору його відтворення, хар-ра обороту але узагальнених понять основного і оборотного капіталу він не дав. В “Економ таблиці” була зроблена спроба проаналізувати вир-во, як процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного йому суспільства, виділивши такі основні класи, “продуктивний клас”, “клас власників”, “безплідний клас”. Визначивши класову структуру сусп-ва та речовий клас землер. капіталу Кене проаналізував можливості простого відтворення у національному масштабі, економічні зв’язки між названими класами сусп-ва. До Кене відтворення ніким не досліджувалось.
14.Послідовником фізіократизму був А.Тюрго. Головна його праця “Роздуми про створення й розподіл багатств”. На відміну від Кене, який поділяє суспільство на три класи, Тюрго всередині промислового класу й класу фермерів виділяє підприємців і найманих робітників. Заробітну плату він, як і Кене, визначає мінімумом засобів існування. У Тбрго “чистий продукт”-це результат більшої продуктивності праці робітника в сільському господарстві. Цінність у нього зв’язана з корисністю речі, її здатністю задовольняти потреби. Цінність – “вираження міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань”. Ціна в нього залежить від попиту і пропозиції. Одним із елементів “оцінки”, тобто ціни, є рідкісність речі. Капітал – “нагромаджена цінність”. Нагромадження багатства капіталісти здійснили за рахунок власної ощадливості. Прибуток у Тюрго – це самостійний вид доходу. Прибуток промислового капіталіста й торговця розглядає як “заробітну плату за працю, турботи, ризик”. Процент він трактує як “ціну втрат”, яких зазнає певний час кредитор. Процент – це частина “чистого прибутку”.
15 Економічне вчення А.Сміта.
А.Сміт(1723-1790) видатний англійський вчений-економіст мануфактурного періоду. Головний твір “Дослідження про природу і причину багатства народів”. Як представник клас. політ. економії поділяв уявлення про економіку як систему в якій діють об’єктивні закони, які не залежать від свідомості людини, але можуть бути нею пізнані. Сміту була близька ідея “природної гармонії” тобто рівноваги, що встановлюється в економіці стихійно при відсутності зовн. державних втручань і є оптимальним режимом функціонування економіки. Таким чином у своєму вченні Сміт виразив ідеї економічного лібералізму, він був прихильником політики державного невтручання в економіку і в свободи конкуренції. Але разом з тим визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ.
16 Теорія вартості А. Сміта.
А.Сміт(1723-1790) видатний англійський вчений-економіст мануфактурного періоду. У своїй теорії вартості він користується терміном “цінність”. Цінність розглядає у двох значеннях: корисність і можливість придбання інших предметів яку дає володіння даним предметом. Відповідно до цього Сміт розрізняв споживну і мінову вартості. Мінова визначається працею витраченою на вир-во товару. Науковою заслугою Сміта було твердження, що вартість створ. працею незалежно від галузі вир-ва. Сміт розподіляє працю на продуктивну і не продуктивну. Та праця яка має результатом товар є продуктивною. Саме вона створює вартості, є основою для визначення частки кожного виробника у вартості. Непродуктивна праця – це праця у сфері послуг. У суспільному обміні приймає участь лише товар, тому продуктивна праця є основою розподілу багатства. Непродуктивна праця бере участь у перерозподілі створених продуктивною працею багатств. Догма Сміта полягає у тому, що матеріальні затрати минулих періодів він відображає через доходи минулих періодів. За Смітом багатство сусп. є доходи отримані у суспільстві, за певний період завдяки продуктивності праці, тобто Сміт пропонує вимірювати вартість будь-якого товару як суму зар.плати, прибутку і ренти.
17,18,19-?
21 Економічне вчення Д. Рікардо.
Давид Рікардо (1772-1823) – представник класичної політичної економії. Основна праця “Начало політичної економії і оподаткування”. У ній він визначає основні завдання політ.екон., що полягає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (економічного зростання), Рікардо розглядає розподіл, як фактор зростання.
Вартість він визначає як первинну величину утворену працею, що розпадається на доходи, але Рікардо наголошує не лише праця, а й капітал приймає участь у створенні вартості. Важливо не те, як праця і капітал створюють вартість, а те як вартість перерозподіляється між працею і капіталом. Найголовнішим чинником економічного зростання Р. вважає осн. капітал, тобто витрати на засоби виробництва. Коли зростає кількість засобів виробництва зростає кількість тих, хто їх обслуговує. Це означає, що зростають доходи. Розміри зар.плати впливають лише на прибуток, тому вона повинна бути оптимальною такою, що не перешкоджала б інвестуванню коштів у засоби виробництва, але забезпечувала мінім. для існування. Велике значення надає проблемі розподілу з точки зору грошових доходів, він вважав, що грошовий обіг має контролюватись державою і пропонував створити нац. держ. банк, основною функцією якого є контроль грошової маси. Кількість грошей у обігу має = сумі цін товарів.
Рікардо вперше обґрунтував проблему криз яка на його думку може постати у зв’язку з розвитком машинного виробництва. Він зазначав, що Смітова теорія про продуктивне населення має бути переглянутою, бо зростання продуктивності праці призводить до витіснення робітників із вир-ва, це надлишкове населення стає тягарем для суспільства. Він відкрив закон “спадаючої плодючості землі”. Вказав на те, що інтенсивний обробіток землі і вкладання додаткових коштів призводить до зменшення норми прибутку з одиниці вкладених коштів. Рікардо обґрунтував теорію відносних переваг у міжнар. поділі праці.
24. Еволюція класичної політекономії в Англії. Мальтус
Англійська політична економія початку XIX ст. характеризува лась відносною сталістю поглядів, використанням абстрактних ме тодів досліджень.
Томас Роберт Мальтус (1766—1834) Теорія народонаселення. Економічна доктрина Мальтуса, що прямо зв'язана із його тео рією народонаселення, має багато спільних рис із теорією Рікардо, але дещо під іншим кутом зору характеризує основи суспільного розвитку. По-перше, Мальтус намагається дати загальну картину розвитку суспільства; по-друге, його цікавлять передумови економі чного росту та фактори, що цьому сприяють; по-третє, він визнає можливість криз надвиробництва і намагається визначити природні економічні сили, що протидіють кризам. .Мальтус зазначає, що зростання населення само собою не забез печує зростання попиту. Він не ототожнює платоспроможного по питу та попиту, що спричиняється зростанням потреб, і намагається дати відповідь на питання: чи впливає розподіл на споживання й попит, чи існує зв'язок між попитом та доходами, між попитом і споживанням та заощадженням. Теорія розподілу. На думку Мальтуса, основна проблема еконо мічної теорії полягає у визначенні законів раціонального розподілу доходів. У центрі теорії розподілу Мальтуса лежить вартість ство реного продукту, що її, як і Сміт, він визначав через кількість праці, котру можна придбати за даний товар. Але Мальтус уточнював по ложення Сміта, зазначаючи, що праця, яку купують за товар, дорів нює праці, витраченій на його виробництво. Кількість праці, що мі ститься у товарі, вимірюється витратами виробництва, до яких він відносить витрати живої та уречевленої праці і прибуток на авансо ваний капітал. Поділяючи працю на продуктивну, що створює вартості, та не продуктивну (послуги, що споживаються), а капітал на постійний (машини) та змінний (заробітна плата), він доводить, що основи до ходів формуються у виробництві, спосіб їх розподілу також визна чається виробництвом. Після відшкодування витрат на постійний капітал робітник отримує свою частку створеного продукту у вигля ді заробітної плати, яка дорівнює затраченій праці. прибуток є мотивом капіталістичного виробництва, джерелом його розвитку й запорукою врівноважування економіки. Закон спадної родючості ґрунтів він формулює в нових видан нях «Нарису про закон народонаселення» та в працях «Дослідження про природу та зростання ренти», «Принципи політичної економії». Суть його полягає в тім, що основою виробництва продуктів спожи вання для населення, що збільшується, є наявність земельних ресур сів, родючість землі та продуктивність праці в сільському господар стві. Оскільки кількість земельних ділянок з достатнім рівнем родючості грунту є обмеженою, то через збільшення кількості наро донаселення в господарський оборот вимушено включають землі з низьким рівнем віддачі.
25 Джеймс Мілль (1773—1836)
Теорія вартості. Повністю погоджуючись з тезою Рікардо про трудове походження вартості, Мілль намагається роз'яснити це по ложення. Він, як і Рікардо, не бачить різниці між вартістю та ціною виробництва, а тому опиняється перед складною проблемою — ви значення місця основного капіталу (речові фактори виробництва) як чинника вартості товару. Зазначаючи, що праця та капітал є різнорід ними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал — це ко лишня нагромаджена (уречевлена в засобах виробництва) праця. Мілль робить висновок, що, як будь-яка праця, капітал також є дже релом вартості, створює вартість. Заробітна плата. Мілль є прихильником теорії фонду заробіт ної плати. Він уважав, що формується цей фонд за рахунок авансо ваної частки капіталу, яка призначена для придбання «праці», тому середня заробітна плата залежить лише від розмірів цієї частки та кількості зайнятих. Низький рівень заробітної плати зумовлюється швидким зростанням робочого населення та сталістю фонду. Збіль шення фонду заробітної плати він зв'язує з дією об'єктивних чин ників, що з них головними є зростання капіталу та прибутків, як ос нови розвитку виробництва, а не споживання. Прибуток. У процесі розподілу другу частину вартості товару отримує капіталіст у вигляді доходу, що містить у собі прибуток — продукт функціонування капіталу. Розміри прибутку перебувають в оберненій залежності від розміру заробітної плати. Рента. Важливим доповненням доктрини Рікардо було поло ження Мілля про природу ренти. Висновки, які він зробив, виходячи з рікардіанської теорії ренти, радикальні за своєю суттю. Він ува жав, що рента виступає антагоністом прибутку, оскільки формуєть ся за його рахунок. Той факт, що рента виникає без будь-якої участі землевласника, глибоко вражав Мілля, бо виявлялося, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспіль ного продукту, не маючи жодного відношення до його створення, тобто паразитуючи на суспільстві. Землевласника Мілль розглядав як пасивного учасника розподілу: він не впливає на розміри ренти, а має її, сказати б, автоматично, як наслідок ціноутворення, причому не несе відповідальності за ті суспільні негаразди, до яких вона при зводить. Теорія грошей. Цікавими є думки Мілля стосовно кількісної тео рії грошей Рікардо. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому не ставив питання про чинники вартості грошей, проте стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку. Він указував на закономірні наслідки збільшення кількості грошей у обігу — зростання цін, па діння вартості паперових грошей, дестабілізація виробництва. Хоч ця проблема тоді ще не була дуже актуальною, Мілль передбачив і описав згубні для виробництва наслідки інфляції. Він поширив свої висновки й на сферу формування міжнародного рівня цін, зазначи вши, що закони грошового обігу діють на всьому ринковому прос торі однаково, а інфляція в одній країні може спровокувати інфля ційні процеси в інших.
26 Економічна теорія у Франції в першій пол.19ст. Економічне вчення Сея. Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішу вала проблеми розвитку буржуазного суспільства. Жан Батист Сей (1767—1832) Власне дослідження Сей будує за логічною схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політеко номії: виробництво — розподіл — споживання. Ця схема виключа ла, на його думку, занадто абстрактні і складні підходи до аналізу, якими користувався Сміт. Аналізуючи виробництво. Сей стверджує, що не лише земля є фактором багатства, бо під багатством слід розуміти будь-які ре зультати виробництва, що приносять користь, мають реальну внут рішню цінність.У зв'язку з цим він переглядає тезу Сміта про продуктивну та непродуктивну працю. Сей робить висновок, що поділ праці на продуктивну й непродуктивну не має сенсу, оскільки в обміні беруть участь і корисні результати — послуги. Теорія вартості. Сей під вартістю розуміє корисність, і хоча й зазначає, що метою його аналізу в межах проблеми розподілу є дослідження законів, які регулюють розподіл вартості, однак відмов ляється від трудової теорії вартості. Отже, трудову теорію вартості Сей розуміє досить плюралістич-но: вартість розглядається як ціна, тобто залежить від корисності товару, витрат на його виробництво, а також від попиту і пропозиції. Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта — трудове походження багатства — було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва. Підприємець у Сея — це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним сві домо курсом, панувати у сфері розподілу. Трьом видам факторів відповідають три види доходів, що залежать від послуг цих факторів: заробітна плата, прибуток та рента і процент.
27 Фредерік Бастіа (1801—1850) Теорія послуг. Обмін між суб'єктами в суспільстві має вартісний "арактер, тому важливо, на думку Бастіа, визначити, що лежить в основі вартості. Теорія розподілу Бастіа також виводиться з теорії послуг. Гар монічне поєднання послуг капіталіста — власника засобів виробни цтва, які він надає в користування, відмовляючи самому собі в при дбанні відповідної суми послуг, землевласника, земля якого використовується, та робітника, який докладає зусиль до засобів ви робництва, створює можливість їхньої участі в обміні послугами. Цей процес перерозподілу Бастіа називає законом розподілу су спільного продукту між капіталом та працею,. Теорія заробітної плати Бастіа безпосередньо випливає з його закону перерозподілу суспільного продукту. Повна, на його думку, гармонія інтересів капіталіста та найманого робітника, єдність їх ньої мети полягають у тім, що вони разом створюють продукт для майбутнього розподілу. Капітал робить виробництво легшим і про дуктивнішим. З розвитком виробництва створюються умови для ро бітника, які дадуть йому змогу з часом стати нарівні з капіталістом. Проблему земельної ренти Бастіа розглядав також дуже повер хово. В аналізі ренти він використовує теорію послуг, яка знадобилася йому для вирішення проблеми супе речностей між земельними власниками, капіталістами-орендарями та найманими робітниками. У цілому теорія Бастіа не вносить нічого нового в економічну думку, оскільки є компіляцією чужих теоретичних ідей. Але в про цесі узгодження різнопланових економічних доктрин Бастіа робить ряд цікавих висновків. Зокрема він доводить ще один закон: про ви значальну роль споживача щодо виробника.
28. Економічна теорія в США
Американська економічна наука XIX ст. розвивалась під впливом англійської класичної політекономії, але водночас мала певні особливості, зумовлені специфікою розвитку капіталізму в США: він панував на Півночі, тоді як Південь усе ще залишався рабовласницьким. Виникала необхідність довести прогресивність капіталістичного устрою, оптимістично змалювати його перспективи, оголосити побудову капіталізму загальносуспільною метою. Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793—1879), Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він ви знає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що «причина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю»'. Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Ке рі пропонує орієнтувати на витрати виробництва. Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти. Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулює відносини обміну та споживання. Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростання частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемою внутрішнього суспільного поєднання економічних інтересів. Кері вважає, що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національ ної економіки. Одним із них є зовнішня торгівля, яка стимулює або стримує виробництво залежно від тієї політики, яку проводить держава.
30 Альтернативний напрям в політичній економії. Економічні погляди С.Сісмонді.
Класична школа виступала за капіталізм. Він веде до розшарування населення. У кінці 18 стол. в країнах Зах. Європи відбувся промислов. переворот, який викликав різке зростання продуктивності праці у пром., що спричинили перші кризи надвиробництва. Вперше виникає пит. про роль капіталу у сусп-му відтворенні. Стало очевидно, що вартість є не лише основою саморегулюванню екон-ки, але й спричинила розорення робітників і нагромадження к-лів на одному з суспільних полюсів, тобто зростає відстань між дрібним виробником і кап-ом, отже зрост. класові протиріччя. У класичній шк. виникає група вчених, що почин. виступати за те, щоб у сусп-ві не виникали процеси капіталізації прибутку. Найвідоміші з них є Сісмонді, Прудон виступали за розвиток дрібно-тов. вир-ва і заборону найманої праці. У своєму розвитку дрібно-буржуазна політекономія пройшла 2 етапи: спочатку сформувалась гуманістична шк. Представники шк. виступали з ідеєю відмови кап-му, прагнули його регламентувати, закликали до повернення у дрібно-товарне вир-во. Проголошували капіталізм соціально несправедливим. Потім сформувалась філантропічна школа. Представники висували проект реформування кап-му згідно з яким всі повинні були стати дрібними буржуа. Сісмонді (1773-1842) він першим виступив проти канонів класичної політичної економії, яку назвав “економічною ортодоксією”. Спочатку він був палким прихильником і популяризатором вчення Сміта, але згодом починає критикувати кап-м і створює власну теорію, що відрізняється від вчення класиків. Предметом політ.економ. вважає матеріальний добробут людей і наголошує, що цей добробут залежить від д-ви. Він виступає за свободу економ. діяльності, але вваж., що держ. не повинна допускати, щоб ця свобода виходила за межі дрібного вир-ва. Осн. праця Сісмонді “Нові начала політ.екон. або про багатство в його відношенні до народонаселення” присвячена проблемам роз-ку дрібного кап-му. У ній він розглядав працю як основне джерело багатства і вартості. Сісмонді переглядає схему розподілу додатков. продукту вважаючи його основою сусп-го роз-ку: вваж., що додатковий продукт не повинен капіталізуватись, а повинен споживатись усім суспільством. Тоді не буде виникати крупне кап-не вир-во. Додатковий продукт повинен споживатись сумісно у вигляді суспільних фондів споживання. Кризи він пояснює звуженням ринку через розорення дрібних виробників. Він сформулював 2 теорії: теор. реалізації і теор.третіх осіб. Практичні рекомендації Сісмонді полягали у тому, що він пропонував державі не втручаючись у вир-во виконувати функцію розподілу суспільного продукту.
31 Критичний напрям в політичній економії. Економічна концепція і програма П. Прудона.
Класична школа виступала за капіталізм. Він веде до розшарування населення. У кінці 18 стол. в країнах Зах.Європи відбувся промислов. переворот, який викликав різке зростання продуктивності праці у пром., що спричинили перші кризи надвиробництва. Вперше виникає пит. про роль капіталу у сусп-му відтворенні. Стало очевидно, що вартість є не лише основою саморегулюванню екон-ки, але й спричинила розорення робітників і нагромадження к-лів на одному з суспільних полюсів, тобто зростає відстань між дрібним виробником і кап-ом, отже зрост. класові протиріччя. У класичній шк. виникає група вчених, що почин. виступати за те, щоб у сусп-ві не виникали процеси капіталізації прибутку. Найвідоміші з них є Сісмонді, Прудон виступали за розвиток дрібно-тов. вир-ва і заборону найманої праці. У своєму розвитку дрібно-буржуазна політекономія пройшла 2 етапи: спочатку сформувалась гуманістична шк. Представники шк. виступали з ідеєю відмови кап-му, прагнули його регламентувати, закликали до повернення у дрібно-товарне вир-во. Проголошували капіталізм соціально несправедливим. Потім сформувалась філантропічна школа. Представники висували проект реформування кап-му згідно з яким всі повинні були стати дрібними буржуа. Прудон (1809-1865). Він також поділяв погляди Сісмонді, але вважав, що повернення до дрібного товарного виробництва не можливе. Він писав, що вартість – регулятор вир-ва, але за певних умов перестає відігравати цю функцію передаючи її ціні. Відносини дрібнотоварного вир-ва він вважав ідеальними але також вважав, що повернення до такого стану неможливе. Запропонував створити у суспільстві нові інституції, які відновлюватимуть вартісні відносини, тобто писав, що гроші і їх використання – це обмін за цінами, а не за вартістю. Необхідно позбутись грошей і створити банки обміну товарів “Народний банк”. Оскільки економічною основою експлуатації у Прудона є процент, то зниження ставки процента “примусовими законами” – це шлях до одержання робітниками повного продукту своєї праці. Прудон розвиває ідею “дарового кредиту”, а це усуває можливість позичати гроші під проценти і тим самим ліквідує експлуатацію. В таких умовах здійснюється злиття класів, уряд стає непотрібним, зникають джерела конфліктів.
32. Економічні вчення Західно Європейских соціалістів-утопістів. Сен-Сімон, Фур’є, Оуен. Анрі Клод де Рубруа Сен-Сімон (1760-1825). Теоретичні підходи Сен-Сімона до аналізу суспільства базувалися на історичному методі. За Сен-Сімоном, суспільство, цілісна система політики, економіки і знання, у своєму історичному розвитку проходить три формації: рабовласницьку, феодальну та індустріальну. Капітал, власність підприємця – члена асоціації, є основою функціонування індустріальної системи Сен-Симона, служить її розвиткові. На його думку, капітал має таке саме право на винагороду, як і праця. Прибуток визначається як сукупний дохід, що розподіляється відповідно до праці і вкладеного капіталу. Підприємець, за Сен-Сімоном, не тільки власник, а й керівник промислового підприємства, а отже, його доходи — природна винагорода за висококваліфіковану працю. Справедливий розподіл благ у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за внеском у спільне виробництво, проте, частина отриманого прибутку в асоціації використовуватиметься для задоволення суспільних потреб. Сен-Сімон не вимагав негайного скасування інституту власності. Соціалісти-асоціаціоністи Шарль Фур'є і Роберт Оуен Шарль Фур'є (1772—1837)Метод дослідження. Концепція Фур'є — двоїста. З одного боку, він виходить у своїх концепціях з нібито постійної і незмінної «природи людини». З іншого — погляди Фур'є пройняті історизмом ще більше, ніж погляди Сен-Сімона: в доктрині Фур'є ідея розвитку суспільства і генетичного прогресу його форм займає одне з ключових місць. Сен-Сімон поділяє історію суспільства на органічний та критичний періоди, Фур'є йде далі: для нього капіталізм — лише одна з численних і аж ніяк не остання фаза, з тих, що їх пройшло людство на своєму довгому історичному шляху. За основу періодизації історичного розвитку Фур'є бере рівень розвитку промисловості. Він пропонує схему, що, на його погляд, досить точно відображає економічний розвиток людства. Увесь попередній хід історії людського суспільства він поділяє на чотири стадії розвитку: дикість, патріархат, варварство і цивілізацію. Приваблива праця — основа системи Фур'є. Роберт Оуен (1771 — 1858)Основні праці Оуена: «Про формування людського характеру» (1813), «Доповідь графству Ленарк» (1820Роберт Оуен був одночасно і теоретиком, і практиком. Він виступав за створення нового суспільства за допомогою просвітительства й законодавства. В основу його програми покладено теоретичну систему, провідною ідеєю якої є формування соціального середовища, сприятливого для ефективної праці та всебічного розвитку людини. Оуен визначає вартість по-рікардіанському, тобто працею, витраченою на виробництво товару, а не тією працею, що купується на товар. Прибуток Оуен трактує як результат несправедливого обміну, додаток до ціни. .Гроші є другим недоліком капіталізму, вони спотворюють обмін і розподіл. Оуен твердить, що гроші є знаряддям прибутку. У поясненні криз Оуен виходив також з індустріалізації виробництва: машинне виробництво сприяє розширенню пропозиції, але породжує безробіття і скорочення попиту. Оуен стверджував, що нова промислова система може існувати і без капіталістів. На підставі рівня розвитку техніки після промислової революції він робив висновок про те, що можна створити таку досконалу організацію виробництва й розподілу, яка б не зазнавала криз.
33 історичні умови та теоретичні джерела формування марксистської економічної теорії.
Марксизм виник у 40-х pp. XIX ст. як напрям класичної політекономії, що претендував на вдосконалення методу теоретичних досліджень i створення нової соціальної картини світу. Засновники марксизму Карл Маркс та Фрщріх Енгельс були сучасниками i свідками утвердження капіталістичних відносин, отже формування марксистського економічного вчення відбувалося тоді, коли поступальний розвиток капіталізму зазнав перших глибоких криз. Цей процес супроводжувався загостренням суспільних суперечностей, проявом яких були заворушення, повстання, соціальні потрясіння. Так, 1825 р. у Англії став початком пори криз, банкрутств та збільшенням безробіття на тлі бурхливого росту промисловості. Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, бо не мав інших засобів до існування, Kpiм праці, чутливо реагував на погіршання свого становища. Почалось формування профспілок, які розгортають широкомасштабну боротьбу за економічні інтереси робітничого класу. 1836 р. в Англп виникае чартистський рух, що проіснував близько чверті століття. Иого організовують, масовість, економічні та, головне, політичні гасла свідчили про те, що у сустльстві народжується нова могутня сила. Розвиток капіталізму в Німеччині, на батьківщині Маркса и Енгельса, відбувався шляхом повільної реформації феодальних відносин, що больно позначалося на основний масі населения. Повстанням сілезьких ткачів 1844 р. розпочався новий напрямок у робітничому pyci: виступи робітників почали набирати комуністичного забарвлення. Саме тоді уперше постало питания про теоретичне обгрунтування революційної боротьби. У Франції 1831 та 1834 pp. суперечності розвитку капіталізму відбилися в повстаннях люнських ткачів. Революція 1848 р., коли паризькі робітники вийшли на барикади з буржуазно-ліберальними гаслами, та післяреволюційні події підготували нові підходи до визначення мети боротьби робітничого класу за свої права. Теоретичними джерелами марксизму, крім класичної англійської політекономії, були німецька філософія i французький утoпiчний сощалізм. Усе це позначилось на методологи дослідження. Маркс i Енгельс використали хронологічний підхід до аналізу явищ, що традиційно зв'язуеться з історичним методом i уможливлює розгляд головних складових розвитку суспільства з позиції генези кожної них. Метою вивчення суспільних явищ в історичному аспекті було перетворення економічної науки на науку емпіричну. Історичний метод аналізу, що базувався на вивченш icтopичних фактів та визнанні ixньої взаемозалежності, передбачав розуміння прогресу, як безперервного еволюційного процесу. Людині тут надавалася пасивна роль «частки» великого сусп1льного організму, інтереси якої не е визначальними i повністю залежать в1д peaлізаци основного, державного інтересу.
34 Теорії вартості та додаткової вартості К.Маркса.
Додаткова вартість у кількісном вираженні-це надлишок вартості товару над ватістю спожитих засобів виробництва та робочої сили. Якісна характеристика додаткової вартості будується на визначенні її природи(витрати додаткової праці), а кількісна-на демонстрації способів її отримання, а також на визначенні міри впливу кожного фактора на загальну вартість. Відношення розмірів додаткової варості до величини вартості робочої сили вказує на ступнь експлуатації робочої сили. Цей показник М. Називає нормою додаткової вартості. Він аналізує способи збільшення додаткової варості, отже і її норми, по’язуючи їх з абсолютним та відносним зростанням використовуваної маси живої праці.
38. Зародження системи національної політичної економії в Німеччині в перщій половині 19 ст. Ф.Ліст.
Німеччина XIX ст. — це країна, що складалася з політичне й економічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною ознакою. Їхня економічна відособленість базувалась на феодальних відносинах, нерозвиненій індустрії, політичному протиборстві та державній регламентації всіх сфер економічної діяльності. Чи не найнаочнішою ознакою відсталості Німеччини (і важливим чинником такої відсталості) було існування митних кордонів між окремими державами конфедерації Митна реформа 1818 мала певні позитивні наслідки, але не поліпшила стану німецької економіки в цілому. Ставало все очевиднішим, що часткове реформування торгово-економічних відносин не вирішує проблем суспільства. Необхідною була політика, яка б створила умови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав. Автором нової теоретичної системи був Фрідріх Ліст. Фрідріх Ліст (1789—1846) Ліст визнає ліберальні ідеї в тій їхній частині, що стосується розвитку капіталістичної промисловості, і закликає до реформ, перешкодою для яких, на його думку, є внутрішня митна політика Німеччини. Головний предмет досліджень економічної теорії Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації, її діяль ності зі «збудження» національних продуктивних сил суспільства. Політична економія має визначити, що саме треба зробити державі на конкретному етапі розвитку, аби продуктивні сили в межах даної країни забезпечили економічний розквіт. Роль держави і теорія протекціонізму. Держава в перехідний до вищої стадії розвитку період мусить здійснювати функцію орга нізації, об'єднання, виховання та захисту нації. Політичне сильна держава може цю функцію реалізувати і виконати завдання щодо створення умов для економічного прогресу. Сприятиме досягненню мети протекціоністська політика держави, яка захищатиме моло ду індустрію від конкуренції. Серед заходів, які має застосовувати держава, — протекціонізм, духовне та «індустріальне» виховання нації. Теорія Ліста — це меркантилізм XIX століття, проповідь політи ки національної відокремленості в перехідний до вищої стадії період розвитку. Вона збагатила політичну економію абстрактною теорією міжнародної торгівлі та протекціонізму. Це було оригінальне розуміння предмета політекономічного дослідження, згідно з яким існують два різновиди лібералізму — для внутрішнього використання й космополітичного, два рівні природних економічних законів— особливих для окремої країни (нації") і загальних для всіх економік, що перебувають на тій самій стадії розвитку, два рівні економіки — макроекономічний та мікроекономічний. Зведення цих рівнів в одне ціле, на думку Ф. Ліста, має теоретично забезпечити політична економія.
Історична школа в Німечинні в першій пол. 19 ст. В. Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебранд.
Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризується аналізом економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, державних інституцій і т.д., тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги. З цього методу скористались і камералісти, наприклад Гегель і Савіньї, котрі сприймали історичний розвиток суспільства як пози тивну практику, культуру і мораль — як прояви гуманістичного духу, а державу — як найголовніше в ієрархії суспільних явищ. Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які набували тоді все більшого поширення. Він уважав за можливе досягти соціалістичної мети реформістським шляхом і критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, во дночас оголошувала їх незмінними й вічними, не бачила історичної перспективи. Іншим німецьким адептом історичного методу був профе сор-економіст Бруно Гільдебранд (1812—1878 Історія у Гільдебранда — це не лише засіб доповнення економіч них теорій, а зброя повного оновлення науки. Як вершину прогресу економіки будь-якої нації він бачить кредитне господарство, що формується під впливом попередньої еволюції і є її результатом. Ця форма господарства будується на справедливому обміні й розподілі, якому не потрібні гроші як посередник та вимірювач вар тості. Її Гільдебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якос тям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соці ально-економічним процесом. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності суспіль ства і теоретичні концепції, які відображають стан цього суспільства, є результатами певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою до його наступного прогресу. Оцінити можна лише рівень розвитку культури. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль. Ці категорії уза гальнюють тільки аналогії, а не конкретні закономірності. Оскільки класична політекономія дотримується доктрин, які в часі залишаю ться незмінними, вона просто не може бути правильною.
39 Нова історична школа. Г.Шмоллер, Л.Брентано, К.Бюхер, В.Зомбарт.
У 70-х роках ХІХ ст.. в Німеччині утворилася нова історична школа, ядро якої склали Г.Шмоллер, Л. Бер тано, К. Блюхер. Головна відмінність нової і сторичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тім що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі - етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення національних мілатиристських тенденцій у політиці об’єднанної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві – і намагалися розробити конструктивні програми “класового миру” і соціального партнерства. Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмолера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір –“Основи загального вчення про народне господарство” - хоча багато в чому базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера, проте в методологічному плані був суттєво іншим. Основними теоритичнима засадами, що визначали світогляд нової плеяди учених було емпіризм, описовий підхід до вивчення економічних явищ і процесів, заперечення абстрактно-теоритичного методу пізнання дійсності, накопичення і сторичних фактів та статистичних данаих для майбутнього раціонального мислення. Одним із основних ідеолгов ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці “Класична політична економія” та “Етика і народне господарство в історії”. Так само, як і Шмолер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етничному і правовому факторам, ігнорував виробництво стояв на позиціях мінової концепції. Він стверджував, що теоретична економія має другорядне значення порівняно з безпосереднім спостереженням економічних явищ і закликав детально і докладно їх описувати “навіть найнезначніші явища економічного життя”, що на його думку матиметь найбільшу наукову цінність. Карл Блюхер автор відомої книжки “Піднесення національної економіки”. Уцій праці він досліджує до економічні стадії індустріальної революції, які передували розвитку цівілізіції. З позиції мінової концепції він розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств: замкнуте домашне господарство;міське господарство;народне господарство.
43 Виникнення та суть маржиналізму.
В останній третині ХІХ ст. в економічній теорії виникла нова течія марженалізм, яка згодом стала визначальним напрямком розвитку політичної економії. Появилася завдяки: перехід економіки в монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм господарювання та відносин між виробником і споживачем, інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні зрушення , що мали місце в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на макро та мікро рівня, у сфері споживання потребували багатьох теоретичних положень “класичної школи”, формування нової парадигми для пояснення процесів та явищ суспільно-економічної практики. Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal - граничний), який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і небув позбавлений певної однобічності. Основна його ідея – дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на різних рівнях – фірми, галузі, національної економіки. Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в економічному житті. Методи марженалізму: ідеологічна нейтральність аналізу;обмеженість ресурсів;статистичне дослідження суспільства з точки зору суттєвого в економічних відносинах; використання суб’єктивно-економічного методу; суттєвість класів продавця і покупця і виробника і споживача.
44. Австрійська школа граничної корисності. К.Менгер, Є.Бем-Баверк, Ф.ВІзер.
Найбільш відомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалась у 70-ті роки ХІХ ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер, Фрідріх фон Візер та Ейген Бем-Баверк. Її теоретичними принципами були суб’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності. Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях “Основи політичної економії” та “дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” розвинув ідею попередників маржиналізму про “граничну корисність” у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Коло питань, що їх вивчали економісти австрійської школи є досить широким. Вихідним методологічним принципом на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно – психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів. Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство, як типовий елемент буржуазного суспільства. Розробляючи теорію виробничих благ, австрійська школа розглядає витрати, як своєрідну корисність. Найактивніше розвивав цю ідею Візер. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останнього – граничною корисністю граничного споживчого блага. Візер трактував витрати, як корисність, що приносять у жертву. Бем-Баверк написав праці “Основні теорії ціності господарських благ”, “Капітал і прибуток”. Він висловив ідею: ціності набирають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду, настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що певна сума потреб має залишитись незадоволеною. Він розрізняв два види корисності просту і кваліфіковану. Запропонував теорію, згідно з якою капітал є результатаом методів у виробництві.
45. Математична школа в політичній економії. Теоретичні моделі Л.Вальраса, В.Парето.
Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Кур но i спираються, переважно, на теорії суб'ективної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичноі концепії економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаемозв'язку та однорідності Bcix и частин i елемент1в, а також розвитком математики. Самостійнють i конструктивність математичного методу полягае в тім, що це не тільки метод описування, а и метод дослщження, причому не лише кількісного, a i якісного. Поряд з Курно перил спроби застосування математики в економіці зробили італіець Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець И. фон Тюнен. У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують npaці великого французького економіста-математика, ос новоположника лозанської школи Леона Вальраса (1834 — 1916). Головним у творчості Вальраса було опрацювання Teopiї макроекономічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого ефективний попит i пропозищя виробничих послуг е рівними, icнye постійна стійка ціна на ринку продуків i, нарешті, прода жна ціна продуктів дорівнюе витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаемозв'язаних систем рівнянь. Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий cnoci6. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів i з певним бажанням реалізувати ix за різними цінами. Якщо цi товари пощастило реалізувати за цими щнами, то попит i пропозищя е рівними, а на ринку існуе рівновага. Але якщо попит i пропозищя різні , то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної р1вноваги. Це i е загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії. Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст i соціаліст, що також зробив великий внесок в економ1чну науку. Голо вна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теоpiї, «очищеної» від понять цінності и корисності. На його думку, політична економія мае вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для iхньогoro задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаемозалежност) Bcix економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво i споживання, він широко користувався математичними методами аналізу. Парето розвинув теорто добробуту або, як н інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягае в оптимальному розподілі економічних pecypeia i благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримуе максимум корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Piвновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настае тоді, ко ли діаметрально протилежні сили та бажання и yci численні перешкоди буде збалансовано.
46. Становлення неокласичної традиції. Кембрідзька школа. 38 . Економічна теорія А.Маршалла
У 90-х ХІХ ст. в Англії сформувалась так звана Кембрицька економічна школа, засновником якої був досить відомий економіст кінця минулого і початку нинішнього століття Альфред Маршал. У своїх працях, особливо у відомій книжці «Принципи політіекономії.» (1890), він намагався розробити універсальну економічну концепцію, об'еднавши piзнi економічні Teopiї. Найбільшою його заслугою е створення синтетичної Teopiї, яка поеднала елементи трудової Teopiї вартості) i «Teopiї граничної корисності”, що збагатило науку більш глибоким аналізом взаемозв'язку виробництва й обміну на підставі функціонального методу дослідження. А. Мар шалл зборов суперечності Teopiї граничної корисності и Teopiї факторів виробництва i сконцентрував основну увагу на розробці Teopiї ціни. Ocновні його теоретичні надбання витримали іспит часом i користуються популярністю и дотепер. А. Маршалл (слідом за Джевонсом) запропонував замість поняття «політична економія» поняття «економікс» i дав власне визначення науки: політична економія, або економікс, — це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, котра «якнайтісніше зв'язана з придбанням i споживанням матеріальних атрибутів добробуту” У центрі наукових пошуків Маршалла — ціна продукту, яку він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки. Суть його Teopiї ціни полягає в синтетичному поєднанні двох груп факторів, що впливають на ринкову ціну. 3 одного боку, е ціна попит Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Ця група факторів мае ринкове походження. Іншого — е ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто зв'язана з процесом виробництва. Середню ціну (вартість) Маршалл трактує як результат ціноутворення, коли перетинаються на ринку ціна попиту i пропозиції.
47. Американська школа маржиналізму. Д.Б.Кларк.
Наприкінці XIX ст. 3'являеться своєрідний американський варінт Teopії граничної корисності, засновником якого був професор Колумбійського університету Джон Бейтс Кларк (1847 — 1938) Ocновнi його npaцi «Філософія багатства» (1889), «Розподіл багатства» (1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907) справили великий вплив на розвиток американської світової економічної думки. Кларку належить авторство так званого закону спадної продуктивності праці и капіталу, що його вчений поклав у основу власної Teopiї граничної продуктивності. Спираючись на методологічні принципи австрійської школи Кларк стверджував, що основними факторами розвитку економіки є технологічний i моральний, а її основу становить окреме ізольоване господарство. Головною проблемою політичної економіки Кларк називав проблему розподілу. У книжці «Розпод1л багатства» він доводив, що поділ суспільного доходу відбуваеться згідно з природним законом який забезпечуе кожному власникові фактора виробництва стільки багатства, скільки він створює. На відміну від свoїx попередників Дж. Кларк розглядав чотири фактори виробництва:1) капітал у грошовій формі;2) капітальні блага (засоби виробництва i земля);3) діяльність підприємця; 4) праця робітника.
48. Розвиток неокласичної традиції в працях А.ПІгу, Р.Хоутрі.
Артур Iliry (1877—1959) — представник кембріджської економічної школи, один з послідовників та учнів А. Маршалла, А. Пігу — автор концепції економіки добробуту. Його концепція розглядає соціальний добробут як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту е економічний добробут, що трактується як кількість задоволення, котре можна виразити в грошово му еквіваленті. Розвиваючи свою ідею, Пігу стверджував, що «економічні» причини діють на економічний добробут будь-якої країни не прямо, а через створення и використання об'ективного додаткового економічного добробуту, що його економісти називають національним доходом. Виходячи з принципу спадної корисності (який поширюеться и на динаміку доходу), що за ним сума задоволення потреб бідних верств населення зростає швидше, ніж зменшуеться сума задово лення багатих, Пігу запропонував ідею перерозподілення доходів через активну податкову політику держави. Він обгрунтував необхідність прогресивної системи податків, яка передбачає збільшення ставки оподаткування пропорційно зростанню доходу, а також запровадження значного податку на спадщину. Ральф Джорж Хоутрі (1879—1975), англійський економіст, представник кембриджської школи, теоретичні розробки якого діс тали не тільки схвалення науковців, а и практичне застосування. Коло досліджуваних ним проблем досить широке — це міжнародна торгівля i трудові відносини; тарифи та оподаткування; грoші та економ1чна влада. Найбільш відомі його праці «Добра и погана торгівля» (1913), «Капітал i зайнятість» (1937). Xoyтpi розглядав еко-номічну діяльність у тісному взаемозв'язку з політикою та етикою, владою держави, психологіею. Иого заслугою було твердження, що багатство и доходи розподіляються м\ж людьми нерівномірно, а це е наслідком індивідуалістичного принципу ведення економ1ки. Тому Xoyтpi вважав, що ідеальною є така економічна система, яка використовуе здатність людини до колективної діяльності. Економічна діяльніть, говорив він, е свідомою діяльністю, i суб'єкт виходить на ринок з конкретною метою — заробити гроші. Прагнення збільшити власний капітал е визначальним фактором економічної поведінки людини, а відтак в центрі дослідження мають бути гроші. Засадним для аналізу багатства Xoyтpi вважає поняття корисності.
49.Ранній інституціоналізм та його головні напрями.
У рамках раннього інституціоналізму склались три основні на-прями: 1) соціально-психологічний, 2) соціально-правовий, 3) емпі-ричний (кон'юнктурно-статистичний). Соціально-психологічний інституціоналізм. Торстен Веблен (1857—1929). Веблен розрізняє промисловий і фінансовий капітал. Перший функціонує у виробництві, але за умов монополістичного капіталіз му відбувається підкорення, поневолення власників справжнього ба гатства, тобто продуктивних елементів суспільства, власниками нематеріальних активів — фінансовими магнатами. Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам. Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першопричину таких треба шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий процес і споживання. Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти. Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка набрала розвитку у пра цях неоінституціоналістів. Отже, майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування «індустрії», керованої технократією. Веблен не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства. Він змальовує його таким, яким хотів би бачити. За допомогою інжене рної революції Веблен намагався реформувати суспільство. Це була безумовно утопічна ідея. Виступивши як глибокий критик капіталі зму, він, проте, не бачив йому альтернативи, а тому не випадково писав, що найближчим часом, очевидно, буде посилюватися «прин цип бізнесу». Соціально-правовий інституціоналізм. Джон Роджерс Коммонс (1862—1945). підприємцями, а загальним принципом регулювання ними економіч ного життя, тобто «торжеством колективного розуму» над індивіду- альним. Інакше кажучи, Коммонс розглядає вартість як очікуване право на майбутні блага й послуги. «Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «ре гульованого капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характерис тики зв'язані з визначенням ролі держави в капіталістичному су спільстві. Держава має забезпечити управління розвитком капіталіс тичної економіки, регулювати конфлікти не лише між окремими ка піталістами, а й між капіталістами і робітниками. Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправ ді він не домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного», правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він опинився, як писав американський дослідник еко номічної думки Селігмен, у полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на правильний шлях. Кон'юнктурно-статистичний інституціоналізм. Уеслі Клер Мітчелл (1874—1948). Грошова економіка, безумовно, має недоліки, їй притаманні су перечності, але вона, за словами Мітчелла, — найліпша форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям установлення взаємодії і співробітництва в су спільстві. Як інституціоналіст Мітчелл підкреслює й інший бік пробле ми — соціальний, котрий розглядає як звичку одержувати й витра чати гроші. Цю звичку він називає рушієм економіки, яка визначає характер сучасних інститутів. Завдання економічної теорії полягає в тім, щоб вивчити взаємозв'язок між інститутами грошового госпо дарства й поведінкою людей. Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучас ності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань. Проблемою циклів займа лась гарвардська школа кон'юнктурознавства і, зокрема, очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Еко номічні цикли», яку він опублікував 1913р. і (з доповненнями) 1927р. 1946р. було опубліковано книгу «Виміри економічних цик лів», написану Мітчеллом разом з учнем і співробітником — Арту-ром Ф. Барнсом, а 1951 р. (посмертно) — працю «Що відбувається під час економічних циклів». Відтак можна сказати, що Мітчелл застосовує технологічний підхід до аналізу закономірностей суспільного розвитку. У цілому погляди Мітчелла були позитивно оцінені економістами й соціоло гами. Проте його критикували за описовий характер досліджень і брак теоретичного аналізу. Погляди економістів, що були розглянуті, належать до раннього, або як його називають «чистого інституціоналізму»2, розквіт якого припадає на 20—30-ті роки XX ст. Економічна криза 1929—1933 рр. породила кризу неокласицизму, а інституціоналісти виступили в ро лі опозиції цьому напряму. Проекти реформ, що їх пропонували ін ституціоналісти, позначились на економічній політиці «Нового кур су» Ф. Рузвельта.
50. Економічні умови винекненя і суть кейнсіанства.
До 30их років 20ст панувала думка що за допомогою вільного цінутвореня економіка автоматично прямує до рівноваги (попит = пропозиції) але згодом ця теорія вичерпала себе, яскравим прикладом цього був циклічний характер розвитку капіталістичної економіки. На рубежі 20ст монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства, вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання витрат виробнитва, цін та норми прибутку стають тепер неможливими. Економічна криза 1929-33рр продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Перші кроки були зроблені у США у “новому курсі” Рузвельта. На перших порах втручання в економічне життя пояснювалося практичними міркуваням без відповідної теоретичної бази. У 1936 англ економіст Кейнс видав книгу “Загальна теорія зайнятості, процента, грошей”, цим самим створивши теоретичну базу нового напряму котрий обгрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на мікрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси.
52.Теоретична система та економічна програма Дж.М.Кейнса.
Кейнс заперечив дію автоматичного механізму як на ринку товарів, так і на ринку робочої сили та капіталу. По-перше, він поставив під сумнів існування за умов монополіс тичного капіталізму (до речі, сам Кейнс не вживав цього словоспо лучення, але саме його мав на увазі) вільного руху цін у напрямі зниження. Досвід показував, що ціни залишаються незмінними на віть за умов зниження зарплати та спаду виробництва. По-друге, Кейнс показав неможливість постійного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. Є певна межа, нижче за яку економічні суб'єкти віддадуть перевагу не передаван ню своїх заощаджень у позичку, а триматимуть їх у вигляді ліквідних засобів з метою страхування себе у разі різних непередбачених ускладнень. По-третє, Кейнс поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв'язку з наявністю сильних профспілок, що за хищають економічні інтереси робітничого класу. Таким чином, Кейнс намагався показати, що механізм автомати чного зрівнювання попиту та пропозиції, що на ньому грунтується неокласична теорія, є утопією. Цілісну картину економічної системи відповідно до кейнсіансь-кої теорії можна подати за такою схемою. Сукупний попит стано вить суму витрат суспільства на споживання та очікуваних витрат суспільства на інвестиції. Існує тільки один, стверджує Кейнс, рі вень національного доходу, за якого сукупні витрати суспільства (сукупний попит) дорівнюють національному продукту (сукупній пропорції). Це і є шуканий рівень рівноваги національного доходу. Економічна система не зможе досягти рівноваги за будь-якого іншого рівня національного доходу, оскільки в цьому разі плани покупців не будуть відповідати діям виробників. Значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макро-економічної динаміки зумовлюється багатьма суттєвими моментами: по-перше, це макроекономічний метод дослідження; по-друге, він висуває на перший план проблеми реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу; по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мульти плікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічно го зростання; по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну полі тику в одне ціле, що покликане сприяти підтримуванню життєдія льності капіталістичної системи господарства.
Кейнсіанська теорія та економічна політика.
Кейнсіанство як напрямок економічної думки відіграло важливу роль у розвитку західної економічної теорії. Воно зробило спробу відповісти на ряд важливих питань, що виникли у зв'язку з кризою в 30-х рр. Кейнс указав на ряд слабких сторін буржуазної економічної науки свого часу, звернувши увагу на такі сторони капіталістичної дійсності, які раніше ігнорувалися економістами; зробив спробу внести нові елементи в аналіз капіталістичної економіки, наблизив економічну науку до потреб господарського розвитку; помітив нові тенденції у розвитку капіталізму та обгрунтував необхідність участі держави в економічному житті. Концепція Кейнса справила значний вплив на дальший розвиток економічної теорії та економічної політики. Ідеї Кейнса взяли на озброєння керівні органи капіталістичних країн. Особливо це сто сується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання еко номіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регу лювання. Особливе місце кейнсіанство посіло в економічній теорії та прак тиці США багато за ходів, які проводилися у період «Нового курсу» було прямо «запо зичено» в Кейнса: організація громадських робіт, фінансування державного будівництва важливих господарських об'єктів, курс на дефіцитне фінансування тощо.Кейнсіанські ідеї були дуже популярними в Німеччині, особливо у середині 60-х рр., коли й тут стали помітними ознаки економічної кризи. Провідним напрямком економічної думки Німеччини став своєрідний синтез неолібералізму з кейнсіанством, з явно вираженим визнан-| ням необхідності державного регулювання економіки. Кейнсіанські концепції торували собі шлях і в інших західних країнах, зокрема на батьківщині їхнього автора — Великобританії. Але на межі 70—80-х рр. кейнсіанська теорія і концепція держа вного регулювання економіки зазнала серйозних випробувань. Гли бока світова криза 1974—1975 рр. показала слабкість і уразливість практичних рекомендацій кейнсіанства. Кризу пережила концепція «держави добробуту», що базується на соціальних пріоритетах і спирається на значний сектор державного підприємництва, на пряме регламентування багатьох сфер приватного підприємництва і пере розподіл доходів на користь держави. Кейнсіанство і його модифіковані версії (неокейнсіанство та посткейнсіанство) не дали сподіваних наслідків. Заходи держави, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та гармонічних тем пів розвитку, в багатьох випадках не мали успіху. Нині кейнсіанство як теоретична система і як концепція еконо мічної політики втратило колишню панівну роль і перебуває в опо зиції до поширеної скрізь консервативної ортодоксії. Але воно жи ве, модернізується, розвивається. Кейнсіанська школа створила систему категорій та взаємозв'язків, що без них сьогодні навряд чи можна уявити економічну теорію і економічну політику Заходу.
53 Неокейнсіанстао. С.Харріс. Е.Хансен.
У США ідеї Кейнса розвивали ще у 30-ті рр. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е.Хансен та С. Харріс. Елвін Хансен (1887—1976) вів у Гарвард ському університеті спеціальний семінар, який відвідували визначні урядові чиновники та бізнесмени. Цей семінар відіграв важливу роль у поширенні кейнсіанських ідей у США. Характерною рисою економічних теорій післякейнсіанського пе ріоду є те, що у поясненні найважливіших економічних проблем чі льне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає у «коливаннях динаміки інвестицій». «Приватні інвестиції та державні витрати — ось ті сфери, де слід переважно шукати пояснення змін зайнятості та доходів», — указу вав Хансен. Західні теоретики надають капіталовкладенням власти вість своєрідної незалежної змінної, від якої залежать інші змінні. Неокейнсіанські теоретики циклу доповнили концепцію мульти плікатора так званою концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв'язок між національним доходом і інвестиціями. Аксе лератор показує, у скільки разів мають збільшуватися капіталовкла дення в результаті конкретних темпів зростання національного до ходу. Якщо умовою розгортання мультиплікаційного процесу є наявність вільної робочої сили та незайнятих виробничих потужно стей, то для акселераційного — необхідні інші умови. Зростання національного доходу потребуватиме збільшення виробничих поту жностей та капіталовкладень (за умови, що існуючі виробничі по тужності використано повністю або майже повністю). У свою чергу, зниження або хоч сповільнення темпів зростання національного до ходу призведе до спадання темпів капіталовкладень і, навіть, до де-зінвестування. Велике значення у неокейнсіанській теорії циклу має поділ капі таловкладень на автономні та похідні. Похідні інвестиції — це такі, що зв'язані з розширенням споживання внаслідок зростання націо нального доходу. Саме цей тип інвестицій бере участь у моделі мультиплікатор — акселератор. Проте у процесі економічного зрос тання є ціла низка інших факторів, що зумовлюють капіталовкла дення незалежно від руху споживання або національного доходу, а саме: технічний прогрес та залежні від нього технічні перевороти, збільшення населення, політика держави та інші фактори автоном ного характеру. Саме з дією цих факторів і зв'язані автономні інвес тиції. Концепція двох типів інвестицій допомагає зрозуміти природу відносно незалежного від руху платоспроможного попиту розвитку виробництва засобів виробництва. Неокейнсіанську інвестиційну теорію циклу детально викладено у праці Е. Хансена «Економічні цикли та національний дохід» (1958). Ця теорія виявилася одним із перших плодів післявоєнної еволюції кейнсіанства. Вона ввібрала в себе основні положення тео рії Кейнса, доповнила їх деякими новими положеннями, головним з яких є механізм акселератора. Рушійною силою, першопричиною виробництва, за Хансеном, є технічний прогрес, який потребує но вих капіталовкладень, тобто автономних інвестицій. Результатом кожної нової порції автономних інвестицій є розгортання мульти-плікаційно-акселераційного процесу. Це означає, що інвестиції по роджують доходи, сума яких тим вища, чим більша «схильність до споживання». Зростання доходів веде до похідних інвестицій, які ще збільшують національний дохід. У такий спосіб розгортається ку мулятивне, самопідтримувальне піднесення, початковий поштовх якому дали автономні інвестиції. Неокейнсіанці стверджують, що за сучасних умов цілком мож ливо обмежувати розмах циклічних коливань, стримуючи зростання виробництва у фазі піднесення та стимулюючи його у фазі рецесії. Органом, здатним це зробити, є держава, що має у своєму розпоря дженні багато важелів для заохочення приватних інвестицій напере додні спаду або послаблення інвестиційної діяльності у період «пе регрівання» економіки. Значне місце в концепції американських неокейнсіанців нале жить так званим вбудованим стабілізаторам, тобто автоматичному застосуванню податкової та бюджетної політики для регулювання циклу. На їхню думку, за умов швидкого економічного зростання необхідно підвищувати податки, щоб ослабити функцію «спожи вання» та стримати інвестиції, а у період спадів, навпаки, знижувати податки та збільшувати витрати, не оглядаючись на дефіцит бю джету, штучно підтримуючи попит. Одним із факторів, який також повинен сприяти зростанню попиту, є державне споживання, зокре ма військові закупівлі.
54 Посткейнсіанство. Дж.Робінсон, П.Сраффа, Н.Калдор.
Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загально визнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса. Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об'єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства. З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв'язано розробку конце- і пції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування до ходів не зв'язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсі-анці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил. По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідно шення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін. По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон'юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних цін. По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку. Так, системарозподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мі рою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів дохо ду, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому під сумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто біль ше заощаджує. Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень вироб ництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних ви робничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взає мозв'язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологіч ні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капі тального коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій. Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсі-анства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П'єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виро бництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової тео рії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продук тивності. Конкуренцію в сучасній економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так, наприклад, на вели ких монополістичних підприємствах гранична величина витрат ви робництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними до ходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що призводять до захоплення ринку окремими підприємствами. По-друге, межами дальшого розширення виробництва для під приємця є проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чо го знижуються ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можли вість зниження цін окремими продавцями, підкреслює Сраффа, то нема мови про жодну вільну конкуренцію. По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним привілеєм для покупців. Факторами, що зумовлюють вибір ними того чи іншого товару, є його якість, торговельна марка тощо. Це означає, що окремі покупці готові купувати товар певної фірми навіть за вищу ціну, оскільки він найбільше відповідає їхнім потре бам. За таких умов ринок окремих товарів розпадається на кілька ринків тих самих товарів, але на кожному з них існуватимуть різні ціни. Для того, щоб проникнути на інші ринки, кожному окремому продавцю необхідно збільшити витрати обігу, а відтак на власному ринку вони мають привілейоване становище, що зрівнює їх із моно поліями.
55-56.Чемберлен, Шумпетер. Особливістю олігополії є взаємозалежність рішень панівних фірм у галузі цінової політики. Жодне таке рішення не може бути прийняте без урахуван ня можливих контрзаходів з боку конкурентів. Діяльність фірм-конкурентів (а не лише витрати й попит, як за монополії) — це до даткове обмеження, котре фірми мусять ураховувати, визначаючи оптимальні ціни й обсяги виробництва. Саме тому модель олігополії передбачає конкурентну боротьбу. Чемберлін будує модель, за допомогою якої аналізує дії незале жних продавців однорідного продукту. Він зазначає, що підставою для встановлення їхньої монополії стають ознаки диференціації товару: виняткові якісні характеристики продукту; марка фірми; особлива упаковка; місцезнаходження фірми; особливі форми об слуговування; реклама, що підкреслює винятковість товару. Ситуація, за якої монополія не забезпечує повного контролюван ня ринку, на його думку, пояснюється конкуренцією між виробни ками різних модифікацій однойменного продукту, що призводить до його диференціації і перетворення його власників на монополістів. Це не виключає «завершеної монополії» на якийсь різновид продук ту, але влада такої монополії не поширюватиметься на все коло то варів цієї групи, обмежуючись лише окремим товаром. Як резуль тат, виникає особлива форма протистояння — монополістична конкуренція, що має на меті сформувати власне коло споживачів. Цінова конкуренція. Пропонуючи диференційований товар, ко жен продавець товару чи послуг формує власне коло покупців — мікроринок, на якому він виступає як монополіст, що контролює ці ну товару, певною мірою підвищуючи її за рахунок обмеження об сягів виробництва. На думку
Шумпетера, досконала конкуренція для суспільства — гіде стимул для мінімізації витрат і максимального наближення опла-іти праці до її граничної продуктивності. Для підприємця — це сти мул для мінімізації витрат і максимізації прибутку. Тобто прибу ток є результатом підприємницької активності за інших однако вих умов. Його зростання стає самоціллю виробництва. Шумпетер називає таку економічну ситуацію і такий прибуток статичними, а конкурентну боротьбу неефективною, оскільки за цих умов не можна гарантувати, що виробництво й справді досягне якісно ново го рівня. Тобто ефективна конкуренція — це конкуренція нового типу,' побудована на новаторстві. Вона не зв'язана з традиційним ціно-і утворенням, з досягненням верхньої межі рентабельності, а означає| змагання в усіх сферах діяльності, вона відкриває нові можливості! для вдосконалювання умов виробництва, змінює структуру взаємо-Ц відносин між виробниками, структуру попиту і пропозиції, умови формування витрат виробництва й цін. Ціноутворення більше не обмежується впливом самих тільки попиту і пропозиції. Головним агентом ефективної конкуренції є підприємець-новатор, а її важливою умовою — монополізація виробництва, яка дає змогу нагромаджувати кошти для впровадження інноваційним програм. «Будь-яка успішна інновація веде до монополії, а будь-якг монополія сприяє інновації»1, — писав він.
64 Виникнення і загальна характеристика неолібералізму. Школи неолібералізму. Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок роз глядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економіч ному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів еко номічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соці альної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом пере- розподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку. Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них ві- домішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрей-бурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).
58 Англійський неолібералізм (лондонська школа). Ф.Хайєк. Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і голо- вних теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка. Провідною складовою методології Хайєка є ідея «спонтанного | порядку». Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини і економічної рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі. Він виходить з того, що соціальний по рядок, організація, взаємодія в суспільстві формуються позаплано ве, стихійно, але у визначених особливостями розвитку даного су спільства межах і напрямках. Історія цивілізації — це спонтанне ви никнення (в межах існуючих традицій, моралі та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо керова них господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох умов — відмови від привласнення чужого та виконання дооро-вільно взятих на себе зобов'язань. Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, ви знаючи лише мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути застосовними за конкретних обставин. На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за ме ту обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу монополізації виробництва. Система приватної власності — головна умова економічної свободи й конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежними один від одного, суб'єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади. Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору, свободи розвитку. Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією. Вона може існувати лише за умов примусової еконо міки, «адміністративного деспотизму», що об'єктивно порушує природний соціальний порядок. З погляду ринкової економіки за безпечення соціальної справедливості торує шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.
59 Неолібералізм у Німеччині. Теорії "соціального ринкового господарства" та "сформованого суспільства".
Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос подарства. Особливостями німецького неолібералізму є те, що пре дставники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще істо ричною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї силь ної держави, що виконує інституціональні, організаторські та вихо вні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулю вання економіки. Основоположником неоліберального напрямку німецької еконо мічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші. Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку. Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конку рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держа-,' ва, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке ре гулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згі-дно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із націо-нальною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямо ване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики. Після об'єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччи ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі чної структури). Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи ла за межі соціальної сфери. Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957р. на з'їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соці ально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», за вершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв'язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
60 Французький неолібералізм (паризька школа). М.Алле.
Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. і зв'язане з ім'ям Жака-Леона Рюефа. Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х рр. Якщо раніше ідеї Рюефа підтримували тільки дрібні під приємці, що не були заінтересовані в державному втручанні, то з формуванням монополістичних об'єднань проти «засилля держави» Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лі бералів і поклала початок формуванню нової французької (паризь кої) школи (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на під ставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч францу зькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допус каючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон'юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми. Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для попо внення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проб леми зв'язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів. Особливих успіхів в аналізі ринкових відносин, які формуються за умов дирижизму та планування, досяг представник французької неоліберальної школи М. Алле, якого П. Самуельсон назвав «учите лем усіх повоєнних економістів і першовідкривачем істин, що після війни подавались як досягнення інших авторів». Творчість М. Алле була багатогранною. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки і навіть фізики. У кожній з цих галузей він сформулював кілька власних теорій, що визначають напрями сучасних дослі джень. Серед них: теорії максимальної ефективності, основ еко номічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефек тивності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фі-зищюго впливу й інші. Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він на магався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку. Метод дослідження. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної школи. Використовуючи методи економікотеоретичного та порівняльно-історичного аналізу, він змальовує за гальну картину розвитку суспільств, що в них раціональність еко номічних відносин забезпечується, на його думку, приватною влас ністю з притаманною їй свободою господарського управління. Економічну модель суспільства (як і інші неоліберали) Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки. Держава в суспі льстві, побудованому на ринкових засадах, відіграє активну роль. По-перше, вона є гарантом збереження основи ринкової економі ки — приватної власності. По-друге, жорстко контролює грошово-кредитну сферу. По-третє, здійснює антициклічне регулювання че рез договірне планування. По-четверте, держава забезпечує розви ток соціальної сфери. Основною ідеєю, декларованою в усіх працях Алле, є та, що «ефективність економіки не лише зумовлює реаліза цію різноманітних соціальних цілей, але водночас є необхідною умовою розквіту культури і цивілізації», «...ефективність сама зумо влена наявністю економіки ринків, що базується на децентралізації рішень, і така економіка може реально функціонувати лише тоді, коли вона в значній своїй частині спирається на приватну власність з притаманною їй свободою господарського управління». Алле зробив значний внесоку розвиток теоретичної моделі ринкової економіки, що формується за умов активної ролі держави Теорія інвестицій, яку формулює Алле, зводиться до попиту і (пропозиції грошових капіталів за умов стабільного грошового обігу. Планування економіки Алле оцінює, виходячи з «теореми ек вівалентності», сформульованої ним у книжці «У пошуках еко номічної дисципліни»: будь-яка ситуація врівноваженя (навіть окремий випадок) економіки є ситуацією максимальної ефектив ності, і навпаки, будь-яка ситуація максимальної ефективності є ситуацією, що свідчить про врівноваження ринкової економіки. Контроль Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний |об'єктивний і ефективний контролер — це ринок. На його думку, об'єктом контролю мають бути тільки державні витрати та грошо вий обіг.
61 Американський неолібералізм (чиказька школа). Монетаризм М.Фрідмена.
Американський неолібералізм. Монетаризм. Кейнсіанський варіант управління економікою методом грошової емісії та бюджет ного дефіциту хоч і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового розвитку, повної зайнятості, подо лання інфляції. Задовго до початку 70-х рр., коли світ зазнав черго вої глобальної кризи, представники неокласичної школи прогнозу вали її. Вони доводили, що «Велика депресія» 1929—1933 рр. була не результатом вільного підприємництва, як стверджував Кейнс, а наслідком провалів у тій сфері діяльності, за яку були відповідальні уряди: грошова політика (емісія грошей) та надмірні державні ви трати, що призвели до розладу фінансової системи, до кризи, інфля ції і безробіття. На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий хара ктер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки контролюванням грошової маси, емісії грошей, кілько сті грошей, що перебувають в обігу і в запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий бан ківський процент. На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанству, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. В основі його дії лежить кількісна теорія грошей, започаткована А. Смітом і остаточно сформульована Д. Рікардо. Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції держа вного регулювання характеризувало особливий напрям неолібе ральної школи, що згодом отримав назву монетаризму. Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських економістів 20—40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізм набув у США наприкінці 40-х – початку 50-х рр. Цей період характеризувався виникненням низки монетарних те- орій, що пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та пе- реконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена. Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім'ї вихідців з України. 1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві науки — математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін були лауреати Нобелівської премії — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також майбутній президент Федеральної резервної системи США А. Бьорнс. Це сприяло формуванню ін тересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького уні верситету, де 1933 р. отримує ступінь магістра. Великий вплив на формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визна ченням шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласич них підходів. Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського універ ситету, де має змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових циклів Мітчеллом. 1937 р. під керівництвом Кузнєца бере участь у розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень. Під час війни працював у державно му казначействі, потім у відділі військових досліджень Колумбійсь кого університету. 1946 р. захистив докторську дисертацію з проб лем філософії. З 1948 р. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де за ймається методологічними проблемами суспільних наук, проблема ми правових відносин (захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був президентом Американської економічної асоціації, радником президента з економічних питань, членом ред колегій багатьох економічних видань. Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує \ своїм відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії. Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 р., був зв'язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегу лювальної системи, з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом кейнсіанської системи державного втручання в економіку Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати суб'єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та ста тистичних узагальненнях. Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком орієнтовано на практичне застосування. Монетаризм — це, власне, сукупність кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але об'єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей» Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на короткострокову перспективу: будь-які неперед бачені зовнішні чинники можуть спричинити відхилення від вибра ного напрямку. Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що аль тернативи ринковому механізму не існує
62 Неокласичннй синтез. П.Самуельсон. Дж.Хікс. Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною иколами мала більше історичний, ніж концептуальний характер. Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зро стання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу». Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрун товано Полом Самуельсоном. Суть синтезу полягала в тім, іцо залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулю вання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регулято рами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного рин ку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробницт вом і споживанням. Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регу люючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв'язків і відносин слід удосконалювати та | активно використовувати різноманітні методи державного регу лювання. У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичне-} го синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокла- \ сична теорія, теорії кон'юнктури, економетрики об'єднуються на • базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різ- ' ними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що «сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об'єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виро бництва, підприємницьку активність»'. Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосе реджується на проблемах економічного зростання, дальшому розви тку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та за ходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку на були методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології. Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсі-анського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки». Він спромігся об'єднати в одну теорію всі досягнення економіч ної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорії включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і нео класичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки. Його книжку «Економіко» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економіч ного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мік-ро- та макроекономікою.
63 Неокласичне відродження. Теорії "економіки пропозиції" та "раціональних очікувань".
Проте самі доктрини «неокласичного відродження» характери зуються скрайнім радикалізмом, заперечують необхідність втру-\ чання держави в економіку і за теоретико-методологічними підхо-1 дами є суто неокласичними. Незважаючи на певні відмінності, їм притаманний ряд спільних ознак: вони виходять з того, що жит тєздатність капіталістичної системи зумовлюється внутріш німи стимулами економічного розвитку; головна цінність суспі льства — не соціальна справедливість, а свобода; гарантом загальної свободи є економічна свобода, яка ототожнюється з ринком, конкуренцією. Представники цього крила неокласичної школи рішуче виступили проти активного втручання держави в еко номіку, не погоджуючись навіть на ту обмежену роль, яку визнавав за нею, наприклад, Фрідмен. Ідеї консерватизму втілено в низці економічних теорій, у тім числі в теоріях «раціональних очікувань» та «економіки пропо зиції». Теорія раціональних очікувань. У 60-х—70-х рр. зростає розу міння того, що регулюючого впливу держави недостатньо для за безпечення збалансованого та стабільного економічного зростання, оскільки такий вплив не враховує дії чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню, наприклад, інформації і прогнозів. Існує два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування».«Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знан ня наслідків певних економічних дій, урахування колишніх поми лок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки. «Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: ди наміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо. Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відпо відно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збіга ються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював 1965р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї по вернувся і використав її Р. Лукас. Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дій шли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, за безпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість. Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замі нити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіан- | ців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони ; висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропо зиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків ста білізації економіки. Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чин ну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі вироб ництва щодо розподілу і споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції. Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулюван ня ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохід ності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішування їх за допомогою оподаткування. Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, ї бартерного обміну, скритої зайнятості Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз витку економіки.
65 Неоінституціоналізм. Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм. Дж. Гелбрейт
Після другої світової війни відбулось відродження інституціона лізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці спере чались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціона-лісти знайшли нові об'єкти дослідження: місце і роль в економіч ному житті НТР, інформації, влади, політики та ін. Соціальний (індустріально-технологічний) Інституціоналізм. Джон Кеннет Гелбрейт (1909р. нар.) — уродженець Канади, перший науковий ступінь здобув у Торонтському університеті, але більша частина його професорської і наукової діяльності пройшла у СІНА — у Каліфорнійському, Принстонському, Гарвардськом верситетах. Він відігравав активну роль у політичному житті Під час другої світової війни працював в Управлінні з контрол цінами, з 1947 р. — в Управлінні економічної політики Держа департаменту. У 1961 — 1963 рр. був послом в Індії. Гелбр своїх перших працях розробив концепцію «врівноважувальн ли», пропагував «суспільство добробуту», що дало підставу а канському історику економічної думки Селігмену не зарахов його «у табір інституціоналістів»1. Але і в працях, опубліко у 50-х рр., Гелбрейт розглядає техніку, як основу економі прогресу. А в його «Новому індустріальному суспільстві» ( знайшли найповніше відображення позиції теоретиків «індуст] ного інституціоналізму» .
66 Неоінституціоналізм. Теорія трансакційних витрат та економічна теорія прав власності Р.Коуза.
Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав влас ності. Рональд Коуз (1910р. нар.) — американський економіст англійського походження. 1991 р. він одержав Нобелівську премію за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Проблеми соціальних витрат» (1960). Тоді ці публікації мало кому були відомі. А згодом про них заговорили як про епо- хальні праці, зокрема статтю «Проблеми соціальних витрат» визна- но чи не найбільшим досягненням економічної думки після другої світової війни. Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визна- чив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні3 витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, пошук парт нерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інститу ціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової міждисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації. Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ і по-слуг та споживачами. Координація цього зв'язку, тобто вирішення що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, може здійс нюватися двома способами: спонтанним, або стихійним порядком і єрархією. Спонтанний порядок — це ринок, який виник природним шля хом, у процесі розвитку людської цивілізації. За умов ринкової сис теми інформацію щодо наявності товарів, цін на них, щодо смаків споживачів розпорошено. За цих умов інформація, необхідна суб'єктам господарювання, може передаватися лише через механізм коливання цін. Поняття «власність» прихільники теорії замінили терміном «право власності». Власність є не ресурс сам по собі, а низка прав або принаймні частка права використання ресурсу, Ця частка включає 11 елементів: право володіння, право корис тування, право управління, право на дохід і под. Права власності с не що інше, як певні «правила гри», санкціоновані суспільством, Друга особливість теорії права власності полягає в тім, що категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приво ду їх використання між людьми не виникає ринкових відносин. На думку Коуза, для успішного функціонування ринку важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Як що трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і виконуються суб'єктами господарювання — ринок здатний до са морегулювання настільки, що може усувати навіть соціальне зна чущі зовнішні ефекти (екстерналіі). Зовнішні ефекти — це витрати, або вигоди, зв'язані з економічною діяльністю, що стосуються осіб, які не є учасниками даної ринкової угоди. Наприклад, забруднення навколишнього середовища якимось підприємством, шум аеропор ту тощо. Той, хто спричиняє ці «ефекти», часто змушує населення збільшувати витрати на охоронні заходи, але далеко не завжди ком пенсує їх. Досліджувати цю проблему почав іще англійський економіст А. Пігу. Він доводив, що ринкова система нездатна її розв'язати, оскільки зовнішні ефекти не можна оцінити. Тому він обгрунтував необхідність державного втручання і запровадження спеціального податку на винних. Р. Коуз довів помилковість теоретичних виснов ків А. Пігу і показав можливість трансформації зовнішніх ефектів у внутрішні витрати учасників ринкової угоди без будь-якого втру чання держави. Цей висновок має назву теореми Коуза. Державне втручання не завжди бажане. Воно буде ефективним тоді, коли ви трати державного втручання будуть меншими за витрати, зв'язані з нестабільністю ринку. Основні характерні ознаки інституціоналізму: 1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробці альтернативних програм; 2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками — соціологією, психологією, антропологією, юриспруден цією тощо; 3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скіль ки її розвиток (трансформацію капіталізму); 4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економі чної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави; 5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, ви-знання необхідності втручання держави в економіку. Сучасні інституціоналісти так само критикують неокласичні й неокейнсіанські теорії. Вони зберегли «дух незгоди», «бунтарства», що знаходять свій прояв у сучасному реформізмі. Їм притаманне також розширення традиційних об'єктів теоретичного аналізу за раху нок нових актуальних питань. 68 Теорії індустріального суспільства. Науково-технічна революція справила великий вплив на всю си стему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інсти туціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інсти туціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологіч ного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму. Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х рр. вона знов набула актуальності у зв'язку з роз гортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального су спільства» вважають американського економіста П. Дракера, який у 40-х рр. опублікував кілька праць, присвячених цій проблемі: «Май бутнє індустріальної людини» (1942), «Ідея корпорації» (1946), «Ве ликий бізнес» (1947), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949). Становлення «індустріальної системи» він відносить до XX ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійсню ють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Центральним інститутом «індуст ріального суспільства» є велике спеціалізоване підприємство. Дра-кер визначає два різновиди «індустріального суспільства»: капіталі стичне й соціалістичне. Капіталістичне «індустріальне суспільство» Дракер називав «вільним», а соціалістичне — «рабським». У 60-х рр. теорію «індустріального суспільства» розвинули аме риканський соціолог і економіст Уолт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Не-комуністичний маніфест» (1960), який виклав власну концепцію су спільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній те орії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання. «Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною , технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства.; Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст. «Друга стадія зростання — це суспільство в перехідному стані»'. На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначаль ною рисою стадії є утворення централізованих національних дер жав. В економіці з'являються «нові типи підприємливих людей... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, праг нучи прибутку або модернізації»2. На другій стадії виникають бан ки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля. Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили еко номічного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбуває ться розвиток в інтересах усього суспільства. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії — це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США — кілька деся тиріч перед 1860 р. Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удоско наленням техніки, поширенням нової технології на всю сферу гос подарської діяльності, більш швидким зростанням випуску продук ції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспільством». Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоденство в самому широкому розумінні»3. П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвитку. Майбутнє суспільство він зв'язує зі стадією «за спожи ванням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є пе реважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживан ням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес. Рачмон Арон — французький соціолог. Свою концепцію індуст ріального суспільства він виклав у таких творах: «18 лекцій про ін дустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966), Індустріальне суспільство він визначає як таке, у котрому най більш поширеною формою виробництва є велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім'ї, тех нологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація ро бітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи інду стріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки. Жак Елпюль — французький соціолог, розробив концепцію «технологічного суспільства». Основою «технологічного суспільст ва» у нього є техніка, яка панує над суспільством і людиною. Вона розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона ав- тономна і щодо економіки та політики. «Техніка, — писав Ел- люль, — спричиняє й зумовлює соціальні, політичні та економічні зміни. Це — першорушій усього останнього». Сучасні концепції футурології(постінд). Серед багатьох проблем сучасності однією із центральних є про блема майбутнього. Усі, хто живе сьогодні, будують світ майбут нього, світ XXI століття. Яким він буде? Що дасть людству? Марксистсько-ленінською концепцією суспільного розвитку, в основі якої лежить зміна суспільно-економічних формацій, передба чається побудова комунізму як майбутнього людства. Цій концепції протистоять концепції футурології (науки про майбутнє) західних економістів. Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехт-хейм. У праці «Історія і футурологія» (1966) він визначає футурологію як засіб переборення «старих ідеологій». Спроби визначити кон тури соціальної організації суспільства майбутнього робили ще про гресивні мислителі пізнього середньовіччя Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти — Ш. Фур'є, Сен-Сімон, Р. Оуен. У 60—70-х рр. виник справжній «футурологічний бум». Еконо місти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбу тнє. Виникає низка урядових і позаурядових організацій, які займа ються моделюванням і прогнозуванням майбутнього. Однією з перших таких міжнародних організацій був «Римський клуб» (1968). 1974 року було утворено «Всесвітню федерацію досліджень майбу тнього». Виникають наукові центри під егідою 00Н, ЮНЕСКО. Над створенням моделей і прогнозів майбутнього працюють наукові центри при університетах, міжнародних концернах, банках. Учені намагаються осмислити економічні, екологічні, енергетичні, демо графічні та інші проблеми, які постали перед людством на глобаль ному і регіональному рівнях. Відбувається швидкий розвиток футурології як науки. Справді, футурологія виникла й розвивалась як альтернатива марксизму. Не можна заперечувати і того, що вона виконувала пев не соціальне замовлення. Проте заперечувати її — неправомірно. Якщо підходити з таких позицій до визначення науки, то, врахову ючи історичні реалії сьогодення, можна заперечувати марксизм, як наукову теорію. У футурологічних концепціях так само, як і в теоріях трансфор мації капіталізму, немає єдиної методологічної основи. Футурологи обмежуються фрагментарною характеристикою суспільства, зводять до абсолюту одну його сторону, рису. Досить умовно можна виокремити два основні напрями сучасної футурології — індустріальний і конвергентний. Прихильники теорії конвергенції, як уже зазначалося, намагалися спрогнозувати проце си суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства. За підрахун ками Белла протягом 60—70-х рр. з'явилось близько двадцяти ви значень майбутнього суспільства з префіксом «пост»: постбуржуаз-не суспільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхтхейма і Е. Боулдінга, постцивілізація Г. Кана, постсучасне А. Етціоні та інші. Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціаль но-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвит ку суспільства гіперболізується. Англійський футуролог Ст. Котгров писав з приводу цього: «Основою формулювання наших уявлень про майбутнє є технологічний детермінізм, який стверджує, що ма шини творять історію. Індустріальна революція і тепер «нова індус тріальна революція» є поняттям, які припускають, що технологія є джерелом руху сучасних соціальних систем» . В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні Як засадні вибираються різні ознаки майбутнього суспільства. Ще 1968 р. Г. Кан, колишній директор Гудзон і вського інституту, спільно з А. Вінером опублікували працю «Рік 2000», що в ній за одну з таких ознак взяли рівень доходів на дущу населення. Цю ознаку вони визнали основним критерієм класифікації стадій суспі льного розвитку, зокрема: 1) передіндустріальної — 50—100 до ларів; 2) перехідної — 200—600 доларів; 3) індустріальної — 800—1500 доларів; 4) масового споживання — 1500—4000 доларів; 5) постіндустріальної— 4000—20000 доларів. Крім зростання доходу, в економіці суспільства майбутнього (за Каном і Вінером) переважатимуть соціальні мотиви виробництва, іринок відіграватиме меншу роль, високого рівня досягне комп'юте-Ьизація суспільства тощо. Проте більшість ознак постіндустріального суспільства Кан і Вінер тільки декларують, не розкриваючи їхнього змісту.
70 Розанток радянської економічної думки в 30-90-ті рр.
Характерними рисами економічної теорії, починаючи з 30-х ро ків, були її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альте рнативність суджень, вилучається сама науковість. Так, у 60-х рр. у зв'язку з розпочатою кампанією щодо впрова дження госпрозрахунку необхідно було довести тезу про те, що то варно-грошові відносини відіграють певну роль у стимулюванні ви робництва і можуть бути використані як важелі саморегулювання і за умов планової економіки.У 70-ті рр., у зв'язку зі згортанням економічної реформи, що бу ла спрямована на часткове використання механізмів саморегулю вання, економісти знову звертаються до аналізу методологічних проблем політичної економії та проблем економічного зростання і його показників. Робиться висновок, що країна досягла в своєму економічному розвитку якісно нових рубежів — стадії розвинутого соціалізму. Однак наприкінці 70-х та у 80-х рр. в економічній теорії стають помітними певні зміни: усе сміливіше висловлюється думка про не обхідність дослідження економічних явищ з нових позицій з ураху ванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбуваєть ся перегляд раніше догматизованих марксистських положень. Ведеться пошук компромісу між марксистською та іншими еконо мічними теоріями. У 80—90-х рр. змінюється й визначення предмета політичної економії: її починають трактувати як науку не тільки про виробничі відносини, а й про їхній зв'язок з продуктивними силами, надбудо вою. Це дало можливість досліджувати вплив різноманітних факто рів на розвиток суспільного виробництва, тобто робити те, що на Заході робили з початку століття. До предмета політичної економії було включено категорію гос подарського механізму, що стало значним кроком уперед в аналізі закономірностей макро- та мікроекономічного рівнів, уможливлю вало використання методів аналізу, сформульованих неокласичною школою. Висновки, зроблені на підставі досліджень закономірнос тей функціонування господарського механізму, підготували пере гляд усієї концепції економічного устрою суспільства.
17,18,19,22,23,29,35,36,37,51,67,69
2. Изготовление листового стекла способом непрерывного проката
3. фармация относится к глубокой древности
4. і. Переміщення деякого індивіда з баптистської в методистську релігійну групу з одного громадянства в інше
5. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук Київ 1999
6. ПРАКТИКУМ З ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА Хар
7. Так же в нашем магазине вы можете приобрести тертые какао бобы для приготовления настоящего домашнего шок
8. Оболенским Малолетство законного правителя делало положение регентши неустойчивым
9. Кокандская автономия образовалась- Ноябрь 1917 Он ок будун так называли- Население Зап Тюркского кагана1
10. Курсовая работа- Пиролиз дихлорэтана в печах
11. Изготовление конструкций различного назначения с помощью сварки
12. Реферат- Общие сведения по истории майя
13. ОТЧЕТ ПО УЧЕБНОЙ ПРАКТИКЕ По направлению 230400.
14. Система учета и проблемы критериев оценки работы органов внутренних дел
15. то исправить Вера Миллионщикова главный врач Первого московского хосписа Ктонибудь когданибудь пр
16. . А. А. Молчанов. Справочник по микропроцессорным устройствам ~ К.
17. Социальное пространство педагогического процесса
18. Тема сообщения едина как для доклада так и для эссе
19. Военное дело в Санкт-Петербурге
20. 3474 89184411145 Весна в Абхазии особенная