Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мистецтво Логіка еволюції мистецтва пов'язана з конкретно-історичними періодами розвитку цивілізації. Воно проходить шість основних етапів: доісторичний, стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу, другої половини XIX - XX ст. Предметом мистецтва є людина і дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів.
Мистецтво -це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини. Одною з найважливіших граней мистецтва є процес функціонування мистецького твору в суспільності. Мистецтво - це вища форма естетичного ставлення людини (митця) до світу. Адже через систему художніх образів, використовуючи специфічні засоби і прийоми, мистецтво інтерпретує, осмислює, пізнає світ.
Мистецтво як форма суспільної свідомості намагається комплексно осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, зумовлює необхідність синтезу всіх його основних функцій. Саме тому специфічною ознакою сучасного мистецтва є його тяжіння до поліфункціональності, що сприятиме створенню універсальності цілісної художньої моделі світу.
Мистецтво стародавнього світу. Цей етап пов'язаний з історією стародавніх цивілізацій Сходу, античної Греції та Риму. стародавнього світу завершується процес самовизначення мистецтва, його визволення від утилітарної функції і перетворення у духовно-практичну форму діяльності.
Специфічною особливістю мистецтва стародавнього світу є його міфологічне підґрунтя. Антропоморфізм давньогрецької та давньоримської міфологій, їхня орієнтація на гармонію людини і світу визначили напрям художніх пошуків тогочасних митців.
Мистецтво середньовіччя (IX—XIII ст.). Важливе місце при вивченні цього етапу посідає проблема логіки взаємодії двох форм суспільної свідомості: релігії та мистецтва. В цей історичний період особливого статусу набула інституція церкви, що фактично виконувала функцію соціального замовника і безпосередньо вплинула на розвиток основоположних видів мистецтва середньовіччя: архітектури, іконопису, вітражного живопису, органної музики тощо.
Мистецтво Відродження (XIV—XVI ст.). Характерною особливістю цього етапу в історії мистецтва є пріоритет спадковості та новаторства як закономірностей художнього процесу. З одного боку, доба Відродження була безпосередньо пов'язана з традиціями античного мистецтва, його естетичними принципами. З іншого — це період яскравих художніх пошуків у мистецтві, логічним наслідком якого стали досягнення у галузі живопису -- розробка законів композиції, пропорцій, перспективи, світлотіні; винахід станкового живопису тощо. Відпрацювання нових та удосконалення існуючих засобів і прийомів у мистецтві Відродження було зумовлено його надзавданням — абсолютизацією людської особистості, розкриттям її психології, внутрішнього світу, відтворенням емоційно-чуттєвого стану суб'єкта.
Мистецтво Нового часу (кінець XVI — перша половина XIX ст.). Процеси, що відбуваються у цей період, передусім пов'язані з виникненням художніх напрямів: маньєризму, бароко, рококо, класицизму, романтизму, реалізму. Отже, мистецтво Нового часу дає поштовх до об'єднання у межах конкретно-історичного періоду художньо-мистецьких течій принципово різних світоглядних орієнтацій.
Мистецтво другої половини XIX — XX ст. Цей період позначений інтеграцією філософське-естетичних пошуків у художньо-мистецьку площину. Значний вплив на творчість провідних митців світу мали ідеї 3. Фрейда, А. Бергсона, О. Шпенглера та ін. Характерною ознакою цього етапу став діалог між теорією і художньою практикою.
Закономірності розвитку мистецтва грунтуються на принципі історизму, що відкриває можливість показати логіку формування його основних структурних елементів, підкреслити їхній безпосередній зв'язок з конкретним історичним періодом, наголосити на тому, що поняття «канон» пов'язане з добою середньовіччя; поняття «стиль» виникає у часи Відродження; «художній образ» стає наріжним поняттям у мистецтві XIX ст., а проблема «художнього методу» фактично ототожнюється із строкатим мистецьким рухом XX ст.
Мистецтво є вищою формою естетичного опанування дійсності, і естетична наука розглядає та аналізує загальні закони мистецтва, його предмет, основні структурні елементи: художній образ, зміст, форму, стиль, метод, функціональні можливості тощо.
Предмет мистецтва. Предметом мистецтва є людина і дійсність, які інтерпретуються через систему художніх образів. Художній твір створюється і функціонує в умовах певного способу життя суспільства. Як відомо, усі форми суспільної свідомості мають спільні риси, адже вони розвиваються під впливом конкретних історичних умов, залежать від економічного розвитку, пов'язані з певною політичною ситуацією. Водночас кожна з форм суспільної свідомості має свій предмет, що осмислюється з урахуванням її специфічних особливостей. Мистецтво — це одна з форм суспільної свідомості, специфіка якої полягає у пізнанні і відображенні дійсності в конкретно-чуттєвих образах. Це дає митцеві можливість осмислити світ, розкрити внутрішній стан своїх героїв, мотиви їхньої поведінки, особливості характеру, тобто дати художньо-естетичну оцінку зображеному. Отже, митець виконує один з найголовніших своїх обов'язків — формує систему естетичних цінностей, які, впливаючи на людину, дають їй можливість для духовного і морального удосконалення.
Характерною особливістю мистецтва, що відрізняє його від інших форм суспільної свідомості, є емоційночуттєве начало, яке стимулює митця до створення, а аудиторію до сприймання художнього твору. Адже надзавданням мистецтва є не фіксація подій, а філософсько-естетичне осмислення зображуваного, інтерпретація характерних процесів та явищ через систему художніх образів, що у сукупності створюють естетичну атмосферу, яка захоплює почуття і розум людини. Великою прерогативою мистецтва є його здатність художньо осмислювати дійсність, розкривати і досліджувати внутрішній світ людини.
Проблема художнього образу в мистецтві. Проблема специфіки художнього образу привертала увагу дослідників упродовж усієї історії розвитку цивілізації. Споконвічне (свідоме чи позасвідоме) бажання проникнути у внутрішній світ людини, опанувати механізмами впливу на неї привело до виникнення теоретичної проблеми образу. Поняття «образ» зустрічається вже у теоретичних розробках Платона. В інтерпретації античного філософа образ — це відображення певної речі. Позиція Платона важлива тому, що саме він уперше почав працювати з феноменом художника, запропонувавши свою модель розуміння мистецтва, яке, на думку філософа, є «тінню від тіні буття». Засновник об'єктивного ідеалізму твердив, що світ — це первинна копія Абсолюту, а мистецтво, відповідно, його вторинне копіювання. Таке розуміння філософом природи мистецтва пояснює його тлумачення художнього образу.
2
Худо́жній о́браз — особлива форма естетичного освоєння світу, за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається у формі абстрактних понять.
Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. Загалом, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненно. Що спільного у долі талановитої дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у своїй безсмертній драмі. Через зіткнення далеких одне від одного явищ в образі розкриваються незвідані сторони і відношення реальності.
Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам'яті митець створює нову реальність - художній образ, який у свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів. В художньому творі образ виступає на перший план, і через нього пізнається значення, думка, ідея.
ИДЕЯ ХУДОЖЕСТВЕННАЯ основная мысль, заключённая в художественном произведении. В идее выражено отношение автора к поставленной в его сочинении проблеме, к мыслям, высказываемым персонажами. Идея произведения является обобщением всего содержания произведения.
ТЕМА ХУДОЖЕСТВЕННАЯ - положенное в основу произведения искусства содержательное единство, изображение определенных сторон социально-исторической, духовно-этической жизни и их эстетическая оценка; однако предметная, более непосредственно представленная сторона является доминирующей в отличие от такого компонента художественного содержания, как художественная идея. Предметом изображения могут стать различные явления окружающего мира, природы, материальной культуры, социальной жизни, конкретно-исторические события, общечеловеческие духовные потребности и ценности (честь, бесчестие, любовь, материнство, жизнь и смерть и т.п.), фантастические существа (кентавры, демоны, лешие, кикиморы, мыслящие предметы и животные), мифологемы.
3
Функції мистецтва:
Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно – естетичний вплив на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства.
Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).
Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу).
Функція передбачення (”кассандрівське начало”).у даному випадку мова йде про використання інтуїції.
Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування).
Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотично впливає на людську психіку.
Виховна (”формування цілісної особистості).
Естетична (формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси.
Гедоністична (функція насолоди). Ця функція пов’язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.
Специфіка художнього образу, формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу – головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.
Мистецтво є поліфункціональним. Дослідники визначають різну кількість функцій, але, незалежно від кількості, всі ці функції взаємопов’язані, оскільки твори мистецтва існують як цілісне явище, що передбачає цілісне сприйняття.
Особливості впливу мистецтва на людину:
за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності
воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і робити людину величною
безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою і пластичною сферою людської психіки
за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, які називають естетичними, або художніми. Художні емоції виникають лише при зустрічі з соціально-історичним, вагомим, важливим для багатьох. Вони є наслідком не механічного, пасивного, а неодмінно творчого сприймання, яке підносить людину, розвиває її уяву та інтелект.
Взаємодія почуттєвої та інтелектуальної сфер під час сприймання художнього твору надає враженню особливої сили.
Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється “дублером” тої чи іншої форми практичної діяльності людини.
4
Мистецтво, як і кожне соціальне явище, має свою історію, яка започаткована наскельними зображеннями тварин, ритуальними танцями і співами, кам'яними ідолами тощо. Триває і збагачується вона й понині, коли поряд з живописом і музикою, театром і архітектурою існують кіно і телебачення, дизайн і балет на льоду. Як народжувались і змінювалися протягом тисячоліть художня творчість і естетична діяльність людини? Чи можна говорити про висхідний характер розвитку мистецтва, чи кожний його історичний етап є самоцінним і самодостатнім? Що мається на увазі, коли йдеться про історичність змін мистецтва?
Сьогодні вже загальновідомо, що розуміння розвитку мистецтва як прогресу не є правомірним. Незаперечним є й те, що певні періоди його розвою не збігаються із загальним розвитком суспільства, причому це стосується як окремих видів мистецтва, так і художнього виробничого процесу в цілому. До того ж найвища складність полягає у тому, що твори мистецтва минулих епох дають нам справжню естетичну насолоду і певною мірою виступають як норма, зразок.
Отже, історична типологія мистецтва використовує цілий ряд понять, за якими стоять особливі принципи поділу історії художнього процесу: художня епоха, художній напрям або течія, художній метод і художній стиль.
Художня епоха – визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, що збігається з культурно-історичною епохою, в основі якої лежить певний спосіб виробництва, що вказує на цілісність матеріальної і духовної практики.
Художній напрям або течія – визначення конкретно-історичного етапу розвитку мистецтва, пов'язаного з певним напрямом суспільного духовного руху, основу якого становить певна концепція світу і людини.
Художній метод – історично обумовлений спосіб створення художніх творів, побудований на певній системі принципів і прийомів відбору та узагальнення життєвого матеріалу, оцінки його з позицій естетичного ідеалу.
Художній стиль – стійка система художньо-образних засобів і прийомів художньої творчості, характерна для певного історичного періоду.
Що стосується закономірностей історичного розвитку, то вони реалізуються як діалектична взаємодія художньої спадкоємності, традиції і новаторства.
Художня спадкоємність – це внутрішня тенденція розвитку мистецтва, яка забезпечує збереження художніх досягнень, розвиток змісту і розширення сфери мистецтва. Саме вона, спадкоємність, забезпечує наступним поколінням засвоєння художнього досвіду; від нього відштовхується нове покоління, завдяки чому має більш широкий простір для творчості. Та й сама історія мистецтва була б неможливою, якби між старим і новим у мистецтві не було загального. Спадкоємність як тип зв'язку між старим і новим характеризується тим, що в ній кожен новий вияв у мистецтві не відкидає, не заперечує того, що виникло раніше, а вступає з ним у діалог, збагачуючи тим самим і себе, і попередника.
Художня традиція – закріплена в художньому досвіді, свідомості єдність художнього змісту і форми, яка забезпечує адекватне художньому втіленню сприйняття об'єкта художнього відображення. Традиція є необхідною умовою існування культури взагалі і мистецтва зокрема, бо гарантує збереження культурного і художнього досвіду, зв'язок і взаєморозуміння поколінь.
Художня спадкоємність характеризує акт і результат художньої творчості щодо засвоєння традиції, звернення до якої може носити різний характер: традиціоналізму, епігонства (формальне відтворення традиції), творчого розвитку (неможливого без справжнього новаторства) та відкидання, заперечення, бунту проти традиції (псевдоноваторство) .
Художнє новаторство – тенденція розвитку мистецтва, в основу якої покладаються співмірність та співзвучність часові, здатність знайти і здійснити розвиток нового змісту, а також відшукати, створити відповідні зображально-виразні засоби. Новаторство в кінцевому підсумку виправдовує традицію, бо кожне нове досягнення усвідомлюється лише у порівнянні з високими її зразками і набутками, підтверджуючи тим самим життєздатність і плодотворність зв'язку поколінь. Додамо також, що новаторство найбільш полемічних методів і форм нерідко ніби заперечує найближчу традицію, однак якщо воно справжнє– то це в ім'я більш глибоких шарів тієї ж традиції.
Поняття «генезис» (від грец. §епе5І5 – походження, виникнен-ня) належить до інтегральних.
Воно посіло важливе місце в структурі як гуманітарного знання, передусім філософії (Геракліт, Кант, Гегель та ін.), так і природничих наук, зокрема у космогонічній концепції Канта–Лапласа та еволюційній теорії Ч. Дарвіна.
Проблема виникнення мистецтва в історії естетичної науки належить до найдискусійніших. Так, у сучасній теорії мистецтва існує принаймні 20 точок зору щодо походження зазначеної форми суспільної свідомості. Ці теоретичні позиції досить суперечливі, проте в основу кожної з них покладено один вихідний матеріал, а саме – умовний вік людства (1 млн років) та умовний вік мистецтва не збігаються. Цей перепад дорівнює 900 тис. років, тобто 9/10 частин свого існування людство не відчувало потреби у мистецтві.
Перші свідчення про його виникнення пов'язані з добою верхнього палеоліту (40–20 тис. років до н. е.). У зазначений період формується перша модель видової специфіки мистецтва, яка містить му-ральний малюнок, що об'єднував доісторичний живопис і скульптуру та танець. Чому саме ці різновиди мистецтва з'явилися першими.3 Чи, може, їх виникнення пов'язане лише з волею випадку?
Слід зауважити, що доісторична людина відчувала потребу саме у муральному мистецтві та танці не випадково. Адже вона позасвідоме прагнула оволодіти однією з найскладніших естетичних категорій – простором, і специфічні особливості кожного з цих видів їй таку можливість давали. У зв'язку з цим особливий інтерес викликає феномен мурального мистецтва.
Доісторичний митець обов'язково розписував скелю не біля виходу, а у середині своєї оселі, що було для нього принципово важливим. Муральний малюнок повинен був знаходитися там, де безпосередньо мешкала людина, оскільки мистецтво давнього мурала фактично ототожнювалося нашими пращурами з їхнім внутрішнім світом, неусвідомленим бажанням розсунути межі замкненого простору. Мабуть, саме у ті доісторичні часи і склалася традиція розміщувати живописні полотна на стінах інтер'єрів, а не на фасадах будинків.
Отже, з часів верхнього палеоліту людиною керує її генетичний код – інстинктивне бажання осягнення категорією просторі/.
Процес розвитку й формування видової специфіки мистецтва виявився складним і тривалим, адже наймолодший його різновид – кінематограф виник лише наприкінці XIX ст. Це внесло певні корективи у загальнотеоретичне осмислення видової структури мистецтва. Водночас варто зауважити, що зазначена проблема надзвичайно складна, багатоаспектна і динамічна, тому сьогодні відбувається інтенсивний процес її уточнень і доповнень. Слід враховувати, що розвиток людської цивілізації передбачає можливість виникнення нових видів
164
мистецтва, що, безперечно, зумовлює необхідність розробки інших теоретичних моделей аналізу його видової специфіки.
Теоретичне осмислення видової структури мистецтва розпочалося практично паралельно з його розвитком.
Сьогодні принаймні можна простежити три напрями дослідження видової специфіки мистецтва, що ототожнюється з іменами провідних науковців світу, які працювали у різні історичні періоди:
Так, у межах першого напряму, в основу якого покладено своєрідний принцип «розгалуження», існують дві теоретичні моделі:
Перша модель безпосередньо асоціюється з іменем давньогрецького філософа Сократа, який в основу своєї теоретичної концепції поклав ідею пошуку зв'язку між поняттями «корисне» і «прекрасне». На'його думку, еквівалентами цих понять у мистецтві стають два його види: «архітектура», що є символом «корисного» і безпосередньо пов'язана з утилітарними потребами людини, та «музика», що асоціюється з надлишковістю і розкішшю.
Автором другої моделі видової специфіки мистецтва, яка існувала у контексті принципу «розгалуження», був французький філософ Г. СЕН-ВІКТОРСЬКИИ (1096–1141), який класифікував види мистецтва, поділяючи їх на «вільні» та «механічні». До вільних він відносив «слово», «музику», «архітектуру», а механічними вважав «театрику» (іпеаігіса), що містила «драму», «літургію» та «містерію». Цікаво, що запропонована Сен-Вікторським модель видової специфіки мистецтва дала йому змогу на прикладі феномена Леаігіса торкнутися питання жанрово-родової структури мистецтва, що у подальшому була розвинена і удосконалена естетичною наукою і мистецтвознавством.