Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
26
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА»
Факультет міжнародної економіки та менеджменту
Кафедра міжнародного менеджменту
Реферат на тему
Євроінтеграційна стратегія України і проблема її реалізації в глобальних умовах
Підготувала студентка
ФМЕіМ, 514 групи
Івлієва Анастасія
Перевірила
Рябець Н.М.
Київ 2013
Вступ 3
Алгоритм дій для проходження євроінтеграції 4
Урядова політика євроінтеграції 8
Фактори впливу на реалізацію європейської стратегії України 11
Внутрішні проблеми ЄС як перешкоди для реалізації стратегії «Європейського вибору» 16
Завдання для реалізації статегії євроінтеграції 21
Висновки 24
Використана література: 26
Євроінтеграційні прагнення України стали невід’ємними реаліями політичного сьогодення. Європейські орієнтири набули практичного втілення у низці рішень та дій як української держави, так і офіційних органів Євросоюзу. Проте, за масовим оволодінням європейською фразеологією нерідко криється вельми неглибоке розуміння механізмів реалізації такого амбіційного завдання.
Процес зводиться до плану формальних процедур, які мають бути виконані. Це робить стратегію європейської інтеграції негнучкою та фрагментарною, призводить до втрати послідовності та ефективності цієї стратегії. Поширення політичних спекуляцій, в основі яких знаходяться не обґрунтовані практичні розрахунки, а упереджене ставлення до окремих векторів зовнішнього розвитку, дезорієнтує ключових партнерів України та стримує розвиток взаємовигідної співпраці.
Практичні зрушення у сфері євроінтеграційних устремлінь України потребують переходу від політико–ідеологічних до прагматичних підходів у цій сфері. Євроінтеграція України має сприйматися як інструмент реалізації стратегічних цілей і завдань національного соціально–економічного, громадсько–політичного, культурного розвитку. Найбільш складні проблеми знаходяться в економічній сфері. Країна, яка проголошує прагнення стати складовою цього простору, мусить насамперед довести свою спроможність дотримуватися загальних норм і стандартів, намагається бути чинником підтримання соціально–економічної стабільності в регіоні, підвищення конкурентоспроможності цього об’єднання на міжнародній арені, джерелом нових перспектив соціально–економічного та політико–гуманітарного розвитку регіону.
Вироблення концептуальних засад інтеграційної політики України в період після проголошення незалежності відбувалося під дією кількох чинників:
1) інерційної включеності в пострадянську спільність (інституалізовану у вигляді СНД);
2) тенденції до суверенізації всіх сфер життя як закономірного наслідку національного самовизначення (реалізованої, зокрема, в положенні про позаблоковий статус у Декларації про державних суверенітет 1990 р.);
3) зовнішньополітичної динаміки, що супроводжувала утвердження України я к незалежної держави (перехід ЄС до тісніших форм економічної та політичної інтеграції, а також розширення НАТО і ЄС на схід).
У самому характері відносин, які були запропоновані ЄС новій незалежній державі, а також у змісті документів, що були закладені в основу партнерства і співробітництва, чітко простежується та сама логіка, що визначала становлення самого Євросоюзу. Ця логіка спиралася на досвід узгодження і реалізації національних інтересів країн-партнерів в процесі їхньої інтеграції. Вона передбачала поступове просування від економічних угод, що знімали перешкоди на шляху кооперації та торгівлі і таким чином підвищували конкурентоспроможність національних економік, до більш тісної політичної взаємодії. Перш, ніж досягнути такого рівня інтеграції, що дозволяє виступати єдиним суб’єктом міжнародної політики, країни Європейського Союзу пройшли складний шлях подолання взаємної недовіри, вироблення й утвердження в політичній практиці процедур узгодження і легітимації певних рішень, політик та інституцій. Основою для цього стала сукупність принципів і цінностей, на яких засновувалося співробітництво, а також ієрархія раціональних цілей, що досягалися в процесі інтеграції.
На початку 1990-х років розвинуті країни європейського континенту накопичили значний досвід у такого роду інтеграційному русі, що дозволило його певним чином формалізувати і представити у вигляді певного алгоритму дій. Цей алгоритм і був запропонований новим партнерам, які опинилися “на порозі” європейського дому внаслідок повалення комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі. З певними видозмінами, обумовленими значно тіснішою інтегрованістю в пострадянський простір, цей алгоритм був запропонований інституціями ЄС і Україні. Він передбачав поступове усвідомлення новою незалежною державою своїх національних інтересів, їх поєднання з орієнтацією на європейську систему норм і суспільних цінностей та готовність до раціонального діалогу з ЄС шляхом узгодження інтересів, прийняття сторонами відповідних зобов’язань та здійснення контролю за їх виконання. За певних умов цей алгоритм міг передбачати таку форму інтеграції, як членство в ЄС, але це не розглядалося як певна кінцева мета всього процесу. Особливістю євроінтеграційного алгоритму було те, що на кожному етапі він передбачав баланс інтересів і тільки наявність обопільної мотивації спонукала до переходу на новий рівень взаємин. Таким чином, цей процес міг бути зупинений на будь-якому етапі кожною зі сторін, і на кожному з цих етапів баланс інтересів мав бути дотриманий.
Ситуація почала кардинально змінюватися з того моменту, коли в ЄС було взято курс “розширення на схід”. З одного боку, умови, в яких відбувалося прийняття нових членів Євросоюзу, вимагало від організації нової стратегії та вироблення по суті нового механізму інтеграції. В його основу був покладений новий принцип, що базувався на проходженні країною-кандидатом у члени ЄС певного трансформаційного шляху. Пропонувався певний алгоритм дій, внаслідок яких відбувалася адаптація спільноти до умов співжиття націй в Об’єднаній Європі. Це вже була принципово нова настанова: по-перше, мова вже йшла не про рівноправне партнерство, а про умови “старшого партнера” по відношенню до “молодшого” – країни-кандидата, – а по-друге, даний алгоритм містив у собі в мотиваційній частині певний елемент “обіцянки”, у тому сенсі, що успішне виконання всіх проміжних “завдань” призводить до своєрідної “винагороди” у вигляді членства в ЄС.
Така практика отримала в науковій літературі назву “європеїзації”. Найбільш лаконічне і водночас всеохоплююче визначення цього феномену дають Ф.Шіммельфенніг та У.Зедельмаєр: процес, під час якого держави приймають правила ЄС. Ф.Шіммельфенніг та У.Зедельмаєр визначають принцип “моделі зовнішніх стимулів” наступним чином. Прийняття власних правил ЄС виставляє як умову для отримання винагороди. Ця винагорода може бути двох видів – сприяння та інституційні зв’язки. Під політикою сприяння тут розуміють, найперше програму Phare, що діяла вже з 1989 року й передбачала технічну і фінансову допомогу при переході країн колишнього соціалістичного табору до ринкових засад господарювання (в Україні ця роль відводилася програмі TACIS).
Інституційні зв’язки могли передбачати встановлення угоди про співпрацю, асоціацію і аж до повноцінного членства в ЄС. Такі зв’язки відкривають можливості отримання вигод від доступу до внутрішнього ринку ЄС та дедалі активнішої участі в ухваленні рішень Євросоюзом.
Особливістю “стратегії підсилення через винагороди”, якої переважно дотримувався ЄС в процесі розширення на схід, є уникнення ризиків “моральної відповідальності” за дії партнера: уряди відповідних країн “не можуть розраховувати на сприяння ЄС тільки через те, що їм це потрібно, не беручи до уваги вимог, висунутих ЄС”. У підсумку виводиться формула балансу національних інтересів та інтеграційної мотивації країни-кандидата в члени ЄС: уряд приймає правила ЄС, якщо вигоди від його винагород перевищують внутрішні витрати на рецепцію цих правил.
Вивчення зазначеної складної мотивації є важливим для аналізу українського проекту євроінтеграції, оскільки саме в межах даної моделі відносин ідея вступу України до ЄС і набувала практичного змісту. Показово, що стимулом для інтенсифікації контактів вітчизняного державного керівництва з Євросоюзом і постановки питання про членство в цій організації на політичний порядок денний стало рішення ЄС про розширення на країни Центральної, Східної і Південної Європи. Цей масштабний проект, що бере початок із засідання Європейської ради в Люксембурзі в грудні 1997 року, спонукав політичне керівництво України до значної активності та прийняття європейського вектору інтеграції в якості стратегічного напрямку своєї зовнішньої політики.
Так, перспективна урядова програма 2000-го року, розрахована на чотирирічний термін, включала в себе наступні завдання:
1. Набуття членства в СОТ та пов’язане з цим приведення українського законодавства у відповідність до стандартів країн з ринковою економікою.
2. Входження України в Європейську асоціацію вільної торгівлі та Європейську економічну зону. Реалізація УПС.
3. Створення зони вільної торгівлі Україна – ЄС.
4. Набуття статусу асоціації з ЄС.
Останній пункт передбачав встановлення партнерських стосунків між Україною та Євросоюзом відповідно до моделі Європейської партнерської угоди, або ж моделі асоціації, що була в 70-х роках ХХ ст. застосована у відносинах ЄС із Туреччиною та країнами Магрибу й Близького Сходу.
Таким чином, новий зовнішньополітичний курс України враховував досвід попередніх розчарувань та, зокрема, ту обставину, що фактично наша держава лишалася осторонь процесу розширення ЄС на схід, який входив у вирішальну фазу. Європейська інтеграція лишалася мотиваційним тлом і далекою перспективою, що ставала ближчою в процесі здійснення внутрішніх реформ та послідовного утвердження національних інтересів на міжнародній арені.
Новий ідейно-політичний контекст європейського проекту України вже досить виразно окреслений у програмному документі “Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки “Європейський вибір””, що був представлений президентом Л.Кучмою в щорічному посланні до Верховної Ради України 18 червня 2002 року.
Курс на європейську інтеграцію в ньому визначено як “природний наслідок здобуття Україною державної незалежності”. Цей курс, на думку авторів Концептуальних засад, “викристалізовується з історії нашого народу, його ментальності та демократичних традицій, з прагнення нинішнього покоління бачити свою державу невід’ємною складовою єдиної Європи”. Таким чином проект євроінтеграції на рівні документу державної політики визначається як органічна складова частина національного самовизначення, що на певному його етапі – після закладення основ державності – набуває ключового, стратегічного значення.
Важливо й те, що цей проект має не лише зовнішньополітичний характер, він, по суті, задає вектор і основне змістовне наповнення внутрішнього реформування держави і суспільства. Європейська інтеграція потрібна Україні не лише для того, щоб “повернутися” чи “прийти” в Європу, а й, головним чином, для того, щоб самій стати Європою, наблизитися до тих стандартів суспільного життя, які виробили лідери сучасної цивілізації. Серед орієнтирів національного розвитку, які передбачалося утвердити на шляху до Європи, називаються стандарти реальної демократії, інформаційного суспільства, соціально орієнтованого ринкового господарства, а також утвердження засад верховенства права та забезпечення прав та свобод людини і громадянина.
Взаємовідношення Україна - ЄС протягом всього періоду часу випробували і продовжують випробувати міжнародні впливи різного ступеню сили та інтенсивності. Для розуміння сучасного положення справ та перспектив подальшого українського євроінтеграційного шляху, необхідно проаналізувати міжнародні та зовнішньополітичні по відношенню до цього процесу фактори: глобальний, російський, американський, європейський (включаючи інтереси різних держав ЄС).
Характеризуючи глобальний фактор, який впливає на вступ України до ЄС, необхідно відзначити, що сучасні міжнародні відносини знаходяться в стані кризи та спроб поступового подолання її. Кризові явища торкнулись всіх структурних елементів світової системи: економіки, міжнародних організацій, правових норм і т. ін. В сучасних умовах йде пошук нової, поствестфальської, постбіполярної моделі світового устрою. В умовах суперечливого та конфліктного переоформлення світової системи виникає ряд глобальних проблем (екологічна, енергетична, фінансова, продовольча, світова економічна криза, тероризм, і т. ін), з якими стикаються всі держави.
Однією з найбільш складних і найбільш політизованих глобальних проблем є світовий енергетичний дефіцит. На думку російського дослідника Ю.Боровського нестача вуглеводнів посилює антагоністичні ноти у міжнародних відносинах. Держави занепокоєні енергетичною безпекою. Сировинна база розвинутих країн та їх транснаціональних компаній виснажується. Зростає потенціал сировинних країн. В їх руках - дуже дефіцитний стратегічний продукт, який можливо з більшою ефективністю використовувати як ресурс світової політики. Корпорації семи незахідних країн значно тиснуть на позиції старих західних енергетичних компаній. Все це створює в міжнародних відносинах значний потенціал протиріч та конфліктів, для вирішення яких необхідні максимум гнучкості та обачливості. Особливо слід звернути увагу на зростання готовності ряду країн світу покладатися на силовий ресурс при вирішенні своїх енерго-політичних проблем. В умовах зростаючої залежності від імпорту енергоносіїв особливо актуалізується питання відносно довгострокової безпеки трансграничної доставки енергоносіїв через фіксовані транспортні системи. Енергетичний фактор є свого роду «лакмусовим папірцем» у взаємовідносинах між ЄС, як споживачем нафтогазової сировини, Росією, як джерела цієї сировини і Україною, як крупного транспортера сировини до Європи. Він також багато в чому визначає стратегію і тактику зовнішньополітичних рішень і дій країн Європейського Союзу у відношенні держав постачальників і транспортерів енергетичної сировини.
Ще одним фактором який впливає на вступ України до ЄС є російські та американські інтереси, які експерти в останній час все частіше трактують, як нова «холодна війна». Хоча термін можна віднести до суперечливих наукових категорій, безспірним є те, що кожна з держав збільшує свій воєнний потенціал, трансформує систему безпеки, намагається не допустити опонента до «своїх» геополітичних полів. І Росія і Америка не висловлюють негатива відносно вступу України до ЄС, однак розігруючи «українську карту» вони багато в чому гальмують цей процес. Згідно зі своїми геополітичними інтересами США намагаються не допустити політичної інтеграції української держави з Росією. Одним із інструментів реалізації даної політики є діяльність воєнно-політичного блоку НАТО. Просування альянсу на Схід Європи (в тому числі можливе приєднання України до членства в НАТО) і заплановане розміщення воєнних баз у Польщі, Чехії, Прибалтиці сприймається Росією як загроза її національній безпеці. В свою чергу Російська федерація також не бажає випускати Україну із зони свого впливу. Російсько-українські відносини складаються досить складно, періодично ускладнюючись різними політичними конфліктами: з приводу статусу міста Севастополя, Чорноморського флоту, морських кордонів, газових проблем, боргів і т. ін. У взаємовідношеннях цих двох слов'янських країн дуже важливе значення мають культурні та історичні фактори, які також впливають на євроінтеграційне майбутнє України.
Аналізуючи вплив Європейського Союзу на євроінтеграцію України, необхідно виділити загальну, спільну, офіційну позицію цієї організації та погляди окремих держав-членів ЄС щодо цього питання. Також необхідно враховувати взаємовідношення ЄС та інших впливових міжнародних суб'єктів, які бачать перспективу євроінтеграційного шляху України, виходячи із своїх національних інтересів.
Загальна спільна політика ЄС щодо України орієнтована на довгострокову перспективу співробітництва, а не на повну інтеграцію в організацію. Європейський Союз зацікавлений в демократичному розвитку країни, стабільності та передбачуваності України, гарантованому збереженню її транзитивних функцій, здатності забезпечити боротьбу з нелегальною міграцією, розповсюдженням приступності, охороною кордонів та іншими новими загрозами безпеки на європейській частині континенту. На відміну від Росії та США, які в силу імперських амбіцій та геополітичних інтересів прямолінійно змагаються за вплив на Україну, ЄС не проявляє такої активності та напору, намагаючись впливати делікатно, віддавши пріоритет другорядним інструментам. В першу чергу тому, що сам Європейський Союз ще не чітко визначився як суб'єкт світової системи. ЄС можна представити і як конфедерацію, і як міжрегіональну організацію і як протодержаву, але в будь-якому випадку це суб'єкт міжнародних відносин, який трансформується та знаходиться в постійному процесі формування своїх наднаціональних зовнішньополітичних інститутів та правових норм (ЄС ще немає єдиної конституції). Отже, ЄС апріорі не може мати імперські амбіції, тому що не є повноцінною державою. З прагматичної точки зору, ЄС економічно невигідно сперечатися з Росією за вплив на Україну, тому що від неї залежить стабільність енергетичного ринку Європи, а з Америкою, - тому що система європейської безпеки поки що може бути забезпечена лише альянсом.
Стриману політику ЄС по відношенню до України можна також пояснити тим, що бажаючих вступити в цю організацію дуже багато, тому має бути продуманий та диференційований механізм інтеграції. На сьогодення ЄС ще не виробив чітку політику по відношенню до Східноєвропейських країн, які бажають стати її членами, їм поки що визначений статус «доброго сусіда», в тому числі і для України. Відсутність інтеграційної визначеності країн-членів ЄС щодо України можна побачити за підсумками Паризького саміту, де був прийнятий ряд заяв, дві з котрих (Заява про Поглиблення Співробітництва між ЄС та Україною і Сумісна Заява відносно Погодження про Асоціацію ЄС-Україна). Нові документи в повній мірі відображають проблеми та перспективи у відношеннях між ЄС та Україною. За підсумками саміту стало очевидно, що і Київ і Брюссель визнають те, про що давно говорять експерти - План дій ЄС-Україна вимагає перегляду. Хоча обидві сторони підтвердили наміри реалізувати цей документ, прийнятий ще у січні 2005 року, було прийняте рішення, що буде розроблений новий інструмент співпраці, який замінить План дій у 2009 році. Це не є несподіваною новиною. План дій узгоджувався восени 2004 року і закликав Україну продовжувати реформи, підтримувати демократію і т. ін. Пізніше був прийнятий відкоректований план дій на 20052007 рр. Заключна заява саміту містить мало нового, за виключенням формулювання «асоційоване партнерство». В ньому повторюються давно визначені цілі: створення зони вільної торгівлі, полегшення візового режиму, поглиблення співробітництва в області зовнішньої політики та політики безпеки.
Складність у взаємовідношеннях між країнами- членами ЄС щодо східного питання віддзеркалюється на євроінтеграційних перспективах України. За вступ України до ЄС виступають східноєвропейські країни - Словаччина, Чехія, країни Балтії, а також деякі західноєвропейські держави - Швеція и Великобританія. Вірним лобістом інтеграції України до європейських структур є Польща. Однією з останніх ініціатив польської держави є сумісна зі Швецією програма «Східне партнерство», яка спрямована на Україну та інші країни Східної Європи, які не входять до ЄС. Великобританія одна з небагатьох західних країн-членів ЄС, яка готова підтримувати Україну в імплементації Угоди про асоціацію в ЄС та інтеграцію в НАТО. Більше того прем'єр-міністр Великобританії Г. Браун підтвердив зобов' язання його країни відносно забезпечення суверенітету та територіальної цілісності України. Незважаючи на оптимістичний тон ініціатив необхідно відзначити, що далі декларативних заяв та нечітких програм справа не йде.
Франція та Германія виступають в авангарді іншої групи країн ЄС, які не вважають можливим вступ України до ЄС в найближчому майбутньому. Їх позицію підтримують Італія і держави Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Тут також необхідно врахувати той факт, що практично всі країни ЄС є членами воєнно-політичного блоку НАТО. Рішення, які приймаються альянсом, також залежать від поглядів ведучих країн ЄС.
Реалізація “Європейського вибору” України залежить від відповідного “українського вибору” з боку ЄС, тобто від його бажання приймати чи не приймати Україну до свого складу. Тому, якщо припустити, що Україна інтенсифікує курс економічних та політичних реформ і у віддаленому майбутньому відповідатиме всім копенгагенським критеріям вступу до ЄС (створення демократичного, громадянського суспільства, ефективної конкурентноспроможної ринкової економіки), то і в даному випадку може статися так, що деякі внутрішні проблеми, властиві самому ЄС стануть на перешкоді “європейському вибору” України.
Серед незалежних від України факторів, що негативно впливають на її євроінтеграційні перспективи назвемо такі:
- фактор перевантаженості ЄС. Деякі зарубіжні експерти вважають, що із збільшенням кількості членів Євросоюзу зменшуватиметься його ефективність, ускладнюватиметься процес ухвалення рішень. Показовою у цьому плані є думка Маргарет Тетчер. Вона у книзі “Уміння керувати державою” заявляє, що ЄС – це організація яка не піддається реформам і у майбутньому “через відсутність спільних інтересів, ця конструкція розвалиться”;
- фактор реформування ЄС. Євросоюз сьогодні зіткнувся з великими проблемами. Ще й досі не створено спільного транспортного ринку, єдиного економічного простору, мобільного ринку праці, гальмується розвиток внутрішнього ринку товарів та послуг, сповільнилася реформа податкової і пенсійної систем;
- валютний фактор. Запровадження євро, як єдиної валюти, має свої досягнення і прорахунки. Передбачалося, що єдина валюта забезпечить економічну стабільність і ліквідує наслідки коливання національних курсів валют. Однак, виявилося, що після запровадження євро національні уряди втратили можливість регулювати торговельні і платіжні баланси, заохочувати зростання інвестицій і зайнятості. Велика Британія, Данія та Швеція ще й досі залишаються поза межами Європейського валютного союзу;
- німецький фактор. Розширення Євросоюзу на Схід активно підтримує тільки Німеччина. Це пояснюється тим, що вона намагається частково відновити те спільне геополітичне, цивілізаційне, культурне та економічне поле, яке до першої світової війни розумілося як “Німецька Серединна Європа”. Зрозуміло, що посилення економічних і політичних позицій Німеччини не буде позитивно сприйняте іншими членами ЄС і призведе до нових протиріч.
Крім названих факторів є ще й інші, не менш важливі перешкоди. Це зростання націоналістичних та ізоляційних настроїв серед європейських народів, які гостро проявляються у теперішніх євроінтеграційних процесах. Посилення європейського націоналізму, зокрема у “старих” країнах-членах ЄС потрібно розглядати як реакцію населення цих країн на загрозу обмеження національного суверенітету. Особливо їх лякає посилення міграційних потоків з менш розвинутих країн та країн третього світу.
Підкреслимо, що в кожній з країн ЄС націоналізм має свої характерні особливості та відмінності, однак можна відмітити спільні риси, що об’єднують європейських націоналістів різних країн. До таких рис відносяться:
1. Антиглобалізм та антиамериканізм. Негативне ставлення до діяльності багатонаціональних та транснаціональних американських корпорацій та деяких міжнародних Організацій, що проводять політику глобалізації (СОТ, МВФ).
2. Євроскептицизм. Розглядання Євросоюзу в його нинішньому вигляді як одного із компонентів світового глобалізаційного проекту, спрямованого на знищення національних суверенітетів країн-членів та їх національних культур, на утвердження космополітизму, на подальшу денаціоналізацію та дехристиянізацію європейських народів.
3. Відстоювання концепції “Європи націй”, тобто Європи як співдружності незалежних, рівноправних країн на основі спільних християнських та європейських цивілізаційних цінностей.
4. Різке заперечення можливості подальшого збільшення членів ЄС, яке, на їх думку, планується космополітичною бюрократією та транснаціональними корпораціями заради своїх егоїстичних інтересів. Таке розширення Євросоюзу, вважають націоналісти, може призвести до глибокої економічної кризи у “старих” країнах-членах та до організаційного колапсу в межах Євросоюзу, особливо у зв'язку із можливим вступом до ЄС Туреччини.
5. Націоналісти, здебільшого із “старих” країн - членів ЄС, вимагають зупинити подальше розширення Євросоюзу, визнати східні кордони Польщі, Угорщини, Словаччини і Румунії остаточним східним кордоном Євросоюзу, іншими словами, виступають проти включення до ЄС навіть у віддаленому майбутньому не тільки Туреччини, а й України.
6. Вкрай негативне відношення до мігрантів з країн “інших цивілізацій”, зокрема Азії та Африки.
7. Традиціоналізм. Відстоювання традиційних релігійних, моральних, національних та культурних цінностей європейських народів. Негативне ставлення до модернізму, “мультинаціональної культури”, представників “нетрадиційної” сексуальної орієнтації, порнографії, вживання наркотиків, евтаназії і т.п.
8. Реваншизм. Незадоволення станом сучасних державних кордонів своїх країн та відстоювання права на їх “мирний перегляд” (вимоги, які висувають деякі націоналістичні партії та організації в Німеччині, Румунії, Угорщині).
У контексті державної безпеки України варто зазначити, що її інтеграція до ЄС можлива за умови досягнення європейських стандартів в обумовлених сферах одночасно із відмовою від частини державного суверенітету і добровільною передачею деяких повноважень державної влади наднаціональним виконавчим органам.
Щодо торгівлі, то останніми роками на частку ЄС припадало 22,5% зовнішньоторговельного обороту України. Структура українського товарного експорту до ЄС складається переважно з напівфабрикатів: відсоткове співвідношення виглядає таким чином: неблагородні метали та вироби з них – 33,9%; текстиль – 16,6% (такий відсоток маємо в основному за рахунок так званих “давальницьких схем”); хімічна продукція – 11,6%; машини, устаткування й механізми – 5,1 %; решта – на інші товари та послуги. Водночас частка України в зовнішньоторговельному обороті ЄС незначна: на неї припадає менше 1% загальної торгівлі ЄС. Обсяги прямих іноземних інвестицій країн ЄС в Україну також дуже малі, порівняно як з іншими країнами Центральної та Східної Європи, так і з врахуванням потреб України в капіталовкладеннях, і не мають істотного значення для національної економіки.
Однак, перелічені вище перешкоди не повинні відлякувати Україну від її євроінтеграційних прагнень. Багато країн-членів ЄС (Польща, Литва) лобіюють інтереси нашої держави. Вони популяризують думку, що Україна повинна стати невід’ємною частиною Європи, і що процес її об’єднання без України не буде завершеним. Сьогодні Європа вже не відхрещується від нас, не акцентує на політичній нестабільності та великій залежності від Росії. Тому потрібно використати цей історичний шанс.
На саміті “Україна – ЄС” 25 лютого 2013 року у Брюсселі українська делегація підтвердила свій стратегічний євроінтеграційний курс. Зі свого боку Євросоюз готовий підписати угоду про асоціацію Україна – ЄС, включаючи поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі (ЗВТ+) в листопаді цього року під час саміту “Східного партнерства” у Вільнюсі. Зокрема, 15.05.2013 року Єврокомісія ухвалила проект пропозиції Угоди про асоціацію з Україною, щоб вчасно пройти всі процедури до листопадового саміту. Однак, як заявляють єврочиновники, такий крок потрібно розглядати як технічну підготовку. Для остаточного підписання Угоди про асоціацію з ЄС Україна повинна зробити поступ у трьох сферах: виправити недоліки у виборчому законодавстві; припинити вибіркове правосуддя та реформувати судочинство; виконати попередні домовленості двостороннього саміту 2011 року і Ради ЄС із закордонних справ від 10 грудня 2012 року щодо розвитку економіки.
Перед Україною постають завдання набуття нової якості економічного зростання та здійснення структурних економічних перетворень з метою оволодіння сучасними чинниками конкурентоспроможності на загальноєвропейському ринку.
Вирішуючи ці проблеми, Україна прямує до створення економіки європейського рівня, створює реальне підґрунтя власної інтеграції з ЄС. Такий процес буде досить тривалим, тому членство в ЄС неможливо досягнути вже завтра. Але наявність євроінтеграційного орієнтиру надає політиці нашої держави у сфері економічних та соціальних перетворень належних цілеспрямованості та послідовності. Отже, євроінтеграційний курс України – це насамперед комплекс викликів, на які необхідно шукати відповіді.
Виклик перший. Євросоюз є досить складним політико–економічним конгломератом, який прагне відшукати засади власної цілісності. Нещодавні хвилі розширення внесли у цей пошук додатковий дисонанс. Країна, яка заявляє про своє бажання стати складовою європейського простору, має не лише не вносити дисбалансу в його систему, але й підтримувати стабільність у регіоні, бути додатковим аргументом у глобальній конкуренції міжнародних «центрів сили».
Для цього Україні потрібно насамперед довести свою спроможність дотримуватися норм і стандартів, які діють на цьому просторі – в усіх сферах: економічній, соціальній, політичній, етнокультурній тощо.
З цього випливає другий виклик. Упровадження комплексу європейських норм і стандартів, які мають бути дотримані в Україні, нерозривно пов’язане зі здійсненням структурних реформ, спрямованих на лібералізацію економіки, поліпшення підприємницького клімату в країні, створення ефективного конкурентного внутрішнього ринку, удосконалення податкової системи, розбудову фінансових інститутів, радикальне підвищення ефективності соціальних видатків та організаційну перебудову соціальної сфери тощо.
А відтак третій виклик полягає в тому, що Україна має продемонструвати власну спроможність до цілеспрямованих та послідовних кроків не лише держави, а й усього суспільства у напрямі адаптації до критеріїв європейської
інтеграції, концентрації зусиль вітчизняного бізнесу навколо завдань національного соціально–економічного розвитку в річищі євроінтеграційних орієнтирів. Якщо провідні групи економічних інтересів усвідомлять і сприймуть ідею європейської інтеграції як таку, що містить конкретні практичні позитивні наслідки, вона матиме шанс перетворитися на національну та набути належного поширення.
Потрібно ретельно вибудувати систему цінностей і мотивацій, яка має дати кожному громадянину та представникові бізнесу відповідь на питання щодо того, навіщо відбувається ця інтеграція. Поки що така аргументація є вельми фрагментарною, що відтворює строкатість цінностей та інтересів в українському суспільстві загалом.
Четвертий виклик – оволодіння сучасними чинниками конкурентоспроможності. Зберігаючи свою нинішню зовнішньоекономічну спеціалізацію, Україна, як вже зазначалося, може розраховувати здебільшого на роль периферійного придатку, а не рівноправного члена Євросоюзу. Про це свідчать особливості нинішньої торговельної співпраці з ЄС. Між тим, ресурсне забезпечення масштабних соціально–економічних перетворень та консолідація національних економічних інтересів потребують суттєвого поліпшення ефективності використання національних природних. трудових, інтелектуальних ресурсів.
П’ятий виклик – готовність ЄС до розвитку партнерських економічних відносин з Україною. Це потребує від Євросоюзу чіткого бачення майбутнього місця України в Об’єднаній Європі, побудови адекватної політики, яка сприятиме практичному просуванню нашої держави шляхом
європейської інтеграції. Очевидно, пошук відповіді на цей виклик – спільна справа України та ЄС.
Україна має всі можливості, щоб зайняти гідне місце серед світових держав, щоб стати мостом, який сполучає Схід і Захід глобальної світової політики. Цей міст має бути побудований так, щоб користь від нього відчували всі громадяни України. Але для цього ми повинні спочатку об’єднатися в Україні. Саме це є необхідною умовою сильної української позиції в світі.
Щоб зайняти гідне місце у сучасному світі, Україна має вирішити низку важливих завдань: економічний аспект зовнішніх зносин потрібно поставити в один ряд із такими напрямами, як відстоювання політичних інтересів й інтересів національної безпеки. Дедалі більшого значення має набувати забезпечення сприятливих зовнішніх умов для соціально-економічних перетворень у країні і становлення її як впливової регіональної держави Центральної та Східної Європи, а також активізація зусиль стосовно залучення до загальноєвропейських процесів.
Необхідною умовою реалізації цивілізаційних інтересів держави є можливість і здатність самостійно вирішувати внутрішні завдання, забезпечувати у взаємодії з іншими державами внутрішню стабільність.
Темпи та перспективи української євроінтеграції залежатимуть від того, чи зможе Україна сформулювати і достойно реалізувати свої національні інтереси з урахуванням інтересів сторін, які беруть участь в євробудівництві та впливають на нього. А також від того наскільки вона буде внутрішньо підготовленою до цього процесу. Сценаріїв розвитку може бути декілька. Найбільш сприятливий сценарій - це подолання наслідків економічної кризи, паритетна взаємовигідна політика з Росією, відмова від форсування членства в НАТО, створення зон вільної торгівлі, полегшення візового режиму з країнами ЄС та отримання асоційованого членства, яке гарантує вступ до ЄС. Другий варіант менш сприятливий - затяжна економічна та політична криза, погіршення відносин з Росією, відсутність чіткої перспективи вступу до ЄС, відношення до України як до «буферної» зони між США (НАТО) та Росією (ОДКБ). Який з цих сценаріїв здійсниться, буде залежати від самої України.
Отже, першочерговим завданням для України у сфері європейської інтеграції є суттєве поглиблення економічного спрямування стосунків між Україною та ЄС. Здійснення у пріоритетному порядку низки кроків, які сприятимуть встановленню взаємовигідної економічної співпраці, стане продуктивним підґрунтям для реалізації «нової хвилі» соціально–економічних перетворень, орієнтованих на впровадження в Україні економіко–правового середовища, сумісного з нормами та стандартами Європейського Союзу. Зазначений орієнтир має бути врахований у процесі остаточного формування нової посиленої угоди між Україною та ЄС щодо практичного формування зони вільної торгівлі нашої держави та Європейського Союзу. Активізація торгівлі з ЄС може стати сприятливим чинником для української економіки у період післякризового відновлення. Проте це можливо лише за умови забезпечення поступовості у зниженні рівня тарифного захисту українського ринку та адекватного перехідного періоду, протягом якого має відбуватися досягнення економікою України системних параметрів конкурентоспроможності.
http://archive.nbuv.gov.ua/portal/natural/nvvnu/istor/2012_10/r1/gomonaj.pdf
http://www.niss.gov.ua/public/file/str_prioritetu/2009_3-12.pdf#page=129
http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/vkpi_soc/2011_4/rafalsky.pdf