Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
35
Вступ.
В системі цивіль ного права України інститут зобов'язального права поряд з інститутом власності посідає важливе місце.
Зобов'язальне право — одна з найважливіших підгалузей цивільного права, норми якої регулюють широке коло відносин, головне місце серед яких належить відносинам майнового обігу. Йдеться про договірні відносини, пов'язані з передачею майна від однієї особи до іншої у власність або у користування, виконанням робіт та наданням послуг тощо. Крім договірних відносин, зобов'язальне право регулює відносини, що виникають, зокрема, і односторонніх правомірних дій, заподіяння школи, безпідставного збагачення.
При цьому згадані майнові відносини характеризуються значною різноманітністю. Кож ний вид зобов'язань має свої особливості, що зумовлює їх відносну самостійність та існуван ня окремих інститутів зобов'язального права. Разом з тим є й загальні правила, які поширюються на усі види зобов'язань. Саме вони й становлять загальні положення про зобов'язання. До них належагь положення про поняття і види зобов'язань, способи їх виконання, способи забезпечення виконання зобов'язань, відповідальність за порушення зобов'язань, підстави їх припинення.
Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.
Разом з тим ці елементи мають певні особливості, які відображають специфіку самих зобов'язань. У зарубіжному цивільному законодавстві, зокрема у Французькому цивіль ному кодексі, поняття зобов'язання іноді застосовується як синонім поняття договору. Так, ст. 1101 ФЦК визначає пред мет договору і предмет зобов'язання. В подальшому в інших статтях терміни "договір" і "зобов'язання" використовуються як тотожні. Найбільшу деталізацію поняття зобов'язання дістало у французькій цивілістичній літературі. Слід зазначити, що автори, які звертаються до даного питання, розрізняють зобов'язання як родове поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Щодо німецького цивільного пра ва, то воно, більше ніж інші цивільні кодекси капіталістичних країн, пішло шляхом побудови загальних понять, які стосую ться зобов'язань. Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
Приступаючи до характеристики суттєвих положень про зобов'язання, слід зазначити, що згідно з ЦК України зобов'язанням вважаються правовідносини, внаслідок яких одна сторо на (боржник) є зобов'язаною вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію, як-от передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо, або ж утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його зобов'язання.
1. Загальна характеристика зобов'язальних правовідносин.
1.1.Склад зобов'язання.
Характеризуючи поняття зобов'язання, передусім слід відзначити, що зобов'язання — це цивільні правовідносини. Зміст будь-яких цивільних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (в зобов'язальних правовідносинах — це право вимоги) і відповідний йому обов'язок, або, іншими сло вами, права та обов'язки на стороні кожного учасника право відносин (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин, на регулювання яких спрямовуються зобов'язання, є досить широким. Форми зобов'язань набувають і нормальні відноси ни між суб'єктами цивільного права, які пов'язані з реаліза цією продукції, виконанням робіт, наданням послуг та ін., а також відносини, що виникають внаслідок ненормальних, недозволених дій (наприклад, заподіяння шкоди, безпідставне придбання або збереження майна).
В ст. 151 ЦК України передбачається:
«В силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше, або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.»
Оскільки зобов'язання являє собою вид правовідносин, його складовими елементами є учасники, предмет і зміст зобов'язання. Виходячи з того, то зобов'язання — це відносні, а не абсолютні правовідносини, склад його учасників, предмет і зміст характеризуються визна ченістю.
Сторонами зобов'язання виступають кредитор і боржник; при цьому конкретному кре диторові протистоїть конкретний боржник. У зобов'язаннях як на стороні кредитора, так і на стороні боржника можуть брати участь водночас кілька осіб (зобов'язання з множинністю осіб). Зобов'язання з множинністю осіб можуть бути частковими, солідарними або субсидіарними. Крім сторін, у зобов'язанні можуть братії участь і треті особи. При цьому слід розрізняти договір, укладений на користь третьої особи, і покладання боржником на третю особу виконання зобов'язання. Головна роль у зобов'язанні належить боржникові, який зо бов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію або утриматись від певної дії. Саме ці дії й становить предмет зобовязання. Можуть бути й такі зобовязання, у яких боржник повинен вчинити на користь кредитора одну дію із двох або декількох дій, передбачених законом або договором. Такі зобов'язання іменуються факультативними.
Зобов'язання можуть виникати:
а) між юридич ними особами;
б) між юридичними та фізичними особами;
в) між фізичними особами.
Разом з тим, незважаючи на всі ці особливості, можна виділити в зобов'язаннях за суб'єктним складом, за їх харак тером та цільовим призначенням певні спільні риси — і юридичні, і економічні.
Зобов'язальні право відносини, які регулюються нормами зобов'язального права, мають певну автономію в цивільно-правових відносинах, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду цивільних правовідносин.
Особливості зобов’язань являють собою:
1. Опосередкований процес перемі щення майна або інших матеріальних результатів, які також мають майновий характер.
Таким чином, вони завжди висту пають як майнові цивільні правовідносини. Ця ознака дає можливість відмежувати зобов'язання від особистих немайнових відносин, але це не виявляє специфіки зобов'язань щодо інших цивільно-правових майнових відносин.
2. Оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не будь-яким третім особам, ці правовідно сини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак— мають відносний характер. Цим зобов'язання відріз няються від цивільних абсолютних майнових правовідносин, передусім — від правовідносин власності. Але така відмін ність спирається тільки на суб'єктивний склад, не охоплюючи особливостей як змісту, так і об'єкта цих правовідносин.
3. Якщо юридичним об'єктом правовідносин влас ності є пасивна поведінка зобов'язаних осіб, то у зобов'я заннях, які опосередковують рух майна, боржники покликані до відповідних активних (позитивних) дій. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції. Так, власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем. На відміну від правовідносин власності, пасивна функція ніколи не вичерпує юридичного об'єкта зобов'язан ня, а зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів. Так, обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування. В цьому полягає специфіка зобов'язань з точки зору характеристики юридичного об'єкта.
4. Якщо в юридичному змісті правовідносин власності на перший план виступає можливість здійснення дій самим власником (володіти, користуватися, розпоряджатися майном), то вирішальне значення для юридичного змісту зобов'язань набуває надана управомоченому суб'єктові можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи. Саме тому в зобов'язальних правовідносинах суб'єк тивне право дістало назву права вимоги, а обов'язок — боргу. Управомочена особа називається кредитором, а зобов'я зана — боржником.
У деяких зобов'язаннях один із суб'єктів виступає виключно як кредитор, інший — виключно-як боржник. Наприклад, у зобов'язанні із заподіяння шкоди потерпіла особа завжди є тільки кредитором, а заподіювач шкоди — завжди боржником. Однак здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржни ком, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-прода жу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орен додавець у договорі оренди. Ці положення відображено і в проекті ЦК України.
Так, у ч. 2 ст. 548 проекту ЦК України передбачається, що “у випадку, коли кожна із сторін зобов'я зання має обов'язок на користь іншої сторони, ця сторона вважається боржником на користь іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і водночас її креди тором у тому, що вона має право від неї вимагати.”
Такі зобов'язання мають назву двосторонніх.
У зобов'язаннях можуть брати участь і ті особи, які не є сторонами; їх називають третіми особами. За загальним пра вилом, зобов'язання не створює обов'язків для третіх осіб. Але у випадках, передбачених домовленістю сторін, зобов'я зання може породжувати для третіх осіб права щодо однієї чи обох сторін зобов'язання.
Юридичним об'єктом зобов'язан ня, як і будь-яких цивільних правовідносин, визнається певна поведінка зобов'язаної особи. Однак характерною рисою зобов'язання є те, що на перший план у зобов'язанні висту пають позитивні дії боржника, а чисто негативна поведінка (утримання від вчинення певних дій), як правило, виступає лише доповненням або наслідком активної функції, яку виконує боржник. Крім того, якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то в такому зобов'язанні можна виділити два юридичні об'єкти — дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобо в'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).
Зміст зобов'язальних правовідносин, як і будь-яких інших цивільних правовідносин, утворюють суб'єктивні права та обов 'язки його учасників. Разом з тим із ст. 151 ЦК України випливає особливість змісту зобов'язаль них правовідносин, яка виявляється в тому, що правомоч ність кредитора набуває форми права вимоги, а обов'язок боржника має форму боргу, як обов'язку виконання вимоги кредитора.
Залежно від співвідношення прав та обов'язків зобов'язання поділяються на односторонні та взаємні. Якщо одна зі сторін зобов'язання лише має право, а друга — несе обов'язок, таке зобов'язання вважається одностороннім. У взаємних зобов'язаннях кожна зі сторін має як права, так і обов'язки. Як що кожна зі сторін договору мас зобов'язання на корисгь іншої сторони, ця сторона вва жається боржником щодо іншої сторони у тому, що вона зобов'язана вчинити на її користь, і одночасно її кредитором у тому. шо вона мас право від неї вимагати.
Оскільки зобов'язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб'єктивні права та обов'язки також майнового характеру.
Однак, як відзначається у літературі, зміст зобов'язання не завжди вичерпується правом вимагати вчинення виключно дій майнового характеру (або утримання від вчинення таких дій). Кредитор має право також вимагати вчинення і дій немайнового характеру.
Так, І.Б. Новицький стверджував, що зміст зобов'язання не обмежується правом вимагати вчинення тільки тих дій, які спрямовані на передачу, пристосування і т. п. майна або вза галі тим чи іншим чином пов'язані з майном (наприклад, внаслідок оплатності). Змістом зобов'язання може охоплю ватися право вимагати вчинення будь-якої правомірної, що має серйозний характер, потребує захисту та заслуговує на захист дії особи (позитивної або негативної)*.
Особливе місце у зобов'язальних відносинах посідають санкції. Їх встановлюють з метою забезпечити захист відпо відних правовідносин від порушення. Виходячи із загальних положень, які характеризують метод цивільно-правового регулювання, цивільно-правовий захист здійснюється в судо вому порядку шляхом закладення позову про відновлення порушеного майнового права. В такому розумінні цивільно-правовими санкціями в зобов'язанні вважаються будь-які примусові заходи, що охороняють зобов'язання в разі його порушення**. Певною мірою цивільний позов є важливою фор мою санкції в її широкому тлумаченні.
* Новицкий И.Б., Лунц П.А. Общее учение об обязательстве. — М., 1950. — С. 59.
** Иоффе О.С.Обязательственное право. — М.,1975. -- С. 15.
1.2. Класифікація зобов’язань.
Класифікація зобов'язань, як і інших пра вових інституцій, пов'язана перш за все з необхідністю визна чення відповідних критеріїв для поділу цих інституцій на від повідні класифікаційні групи або ряди. В науці цивільного права не раз робилися спроби систематизувати зобов'язання за різними принципами.
Такі спроби робися І.Б. Новицьким* та М.М. Агарковим**.
Слід сказати, що підходи правознавців, закладені в основу систематизації зобов'язань, були суцільно пов'язані із особливостями майнового обороту в межах пла ново-розподільчої економіки і зумовлені відповідною ме тою — визначити планові завдання та державні інтереси як безумовні пріоритети.
М.В. Гордон запропонував об'єднаний критерій для класи фікації зобов'язань, який сполучав економічні та юридичні ознаки зобов'язань***. Цю точку зору поділяв і О.С. Йоффе****. Побудована за комбінованим критерієм система зобов'язань має такий вигляд:
1) зобов'язання з оплатної реалізації майна (купівля-про даж, поставка, контрактація, міна, довічне утримання);
2) зобов'язання з оплатної передачі майна в користу вання (майновий найом, найом жилого приміщення);
3) зобов'язання з безоплатної передачі майна у власність або користування (дарування, позичка);
4) зобов'язання з виконання робіт (підряд, підряд на капі тальне будівництво);
* Новицкий И.Б., Лунц П.А. Общее учение об обязательстве. — С. 72
** Агарков ММ. Обязатепьство по советскому праву. — М., 1940.—С. 116.
*** Гордон М.В. Система договоров в советском гражданском праве // Ученые записки Харьковского юридического института. — 1954. — Вып. 5. — С. 65--87.
**** Иоффе О.С. Обязательственное право. — С. 24--25.
5) зобов'язання з надання послуг (доручення, комісія, схов, експедиція);
6) зобов'язання з перевезень (залізничних, морських, річ кових, повітряних, автомобільних, морським та річковим буксируванням);
7) зобов'язання з кредитних розрахунків (позика, банків ське кредитування, розрахунковий та поточний рахунки, роз рахункові правовідносини, чек, вексель);
8) зобов'язання зі страхування (майнове та особисте стра хування);
9) зобов'язання за спільною діяльністю (спільна діяльність громадян, спільна діяльність організацій);
10) зобов'язання, що виникають з односторонніх правомір них дій (публічна обіцянка винагороди, ведення чужих справ без доручення);
11) охоронні зобов'язання (зобов'язання, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, рятування майна, безпідставно го придбання або збереження майна).
Прибічники цієї класифікації зобов'язань звертали увагу на те, що вона відповідає меті передусім вивчення цих зобов'я зань, тобто має науковий характер. Кожній з наведених груп зобов'язань властиві специфічні ознаки, а кожне окреме зобов'язання забезпечується особливим юридичним нор муванням.
Зобов’язання діляться, також, на договірні зобов’язання і недоговірні. До першої групи віднесено:
1) купівлю-про даж; 2) дарування; 3) ренту; 4) довічне утримання; 5) найом; 6) найом житла; 7) позичку; 8) підряд; 9) перевезення; 10) зберігання; 11) страхуван ня; 12) доручення; 13) комісію; 14) довірче управління майном; 15) позику; 16) кредит; 17) банківський вклад; 18) банківський рахунок; 19) факторинг; 20) розрахунки; 21) франчайзинг; 22) спільну діяльність.
До недоговірних зобов'язань:
1) публічне обіцяння винагороди; 2) ведення чужих справ без доручення; 3) запобігання загрозі шкоди чужо му майну; 4) рятування здоров'я та життя іншій особі; 5) заподіян ня шкоди; 6) створення небезпеки (загрози) життю та здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.
2. Договірні зобов’язання.
2.1. Договір у цивільному праві.
Поняття договору розкривається через поняття угоди (правочину), бо договір є одним із видів угод. Відповідно до ст. 41 ЦК України “Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).”
Таким чином, договори – це дво- або багатосторонні угоди, які спрямовані на на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків.
Договору як юридичному факту властиві такі ознаки:
Саме другою ознакою цивільно-правовий договір відрізняється від договір них форм, що використовуються в інших галузях права (тру довому, екологічному тощо).
Іноді під поняттям "договір" розуміють саме цивільні пра вовідносини (зобов'язання), що виникли з договору як юри дичного факту, або мають на увазі правовий документ, яким зафіксовано факт виникнення договірного зобов'язання з волі його учасників.
Проте роль договору не обмежується тільки тим, що він впливає на динаміку цивільних правовідносин (породжує, змінює або припиняє їх), а й відповідно до вимог законодав ства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та спра ведливості визначає зміст конкретних прав та обов'язків учасників договірного зобов'язання. В цьому розумінні дого вір виступає засобом регулювання поведінки сторін у цивіль них правовідносинах.
У нинішніх умовах особливо зростає роль договору як універсальної та найдоцільнішої форми опосередкування то варно-грошових відносин. У процесах роздержавлення і при ватизації договору належить чільне місце серед форм, що використовуються для подолання монополії державної влас ності (купівля-продаж державного майна через аукціони, кон курси, біржі тощо).
Дедалі більшого поширення набуває договірний порядок створення певних комерційних структур: господарських това риств, спільних підприємств з участю зарубіжних партнерів, господарських асоціацій та ін. Правовою основою утворення таких організацій стає установчий договір. В установчому до говорі засновники зобов'язуються утворити юридичну особу, визначають порядок спільної діяльності по її створенню, умови передачі в її володіння, користування і розпорядження свого майна та участі в її діяльності. Договір визначає також умови і порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з її складу тощо.
Перехід до ринкової економіки і саме функціонування рин кового механізму можливі лише за умови, що основна маса товаровиробників — підприємств, громадян має свободу гос подарської діяльності та підприємництва. Результати ж цієї діяльності реалізуються на ринку товарів і послуг на договір них засадах. Перехід до ринку супроводжується звуженням планово-адміністративного впливу держави на майнові відносини і, отже, розширюється свобода вибору партнерів у господарських зв'язках і визначення змісту договірних зобо в'язань. Це стосується насамперед договорів, спрямованих на забезпечення потреб організацій та громадян у матеріаль них, енергетичних, продовольчих ресурсах (купівля-продаж, поставка, контрактація, міна — бартер, постачання енергії тощо). Безумовно, не зменшується роль договорів майнового найму (оренди, лізингу, прокату та інших), за допомогою яких опосередковуються відносини по тимчасовому володінню і користуванню майном. Зростає значення і договорів підряд ного типу, і про надання різного роду послуг громадянам та організаціям (побутовий підряд, про надання посередницьких послуг, на рекламу продукції тощо).
Із запровадженням патентної системи охорони прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки підвищується роль ліцензійних договорів як основної правової форми пере дачі права на використання цих результатів технічної твор чості. Договірна форма використовується і для відступлення виключного права на товарні знаки (знаки обслуговування), права на таємниці виробництва (ноу-хау). Розширення кола можливих об'єктів страхової охорони, до яких належать очікуваний прибуток, ризик підприємницької діяльності тощо, теж веде до урізноманітнення форм добровільного (договір ного) страхування з конкуренцією страхових організацій. Отже, сфера застосування договору розширюється як у відносинах між юридичними особами, між останніми та громадянами, так і між самими громадянами.
Розкриваючи значення договору, слід підкреслити і його функції як правового засобу регулювання товарно-грошових та інших майнових відносин.
Чітку класифікацію функцій цивільно-правового договору запропонував О.О. Красавчиков*. На його думку, договору властиві такі загальні функції: ініціативна, програмно-коорди наційна, інформаційна, гарантійна та захисна.
Ініціативна функція договору полягає в тому, що як ре зультат погодження волі сторін договір є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності учасників дого вору.
Програмно-координаційна функція означає, з одного бо ку, що договір є своєрідною програмою поведінки його учас ників один щодо одного, а з другого, — засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативи.
Інформаційна функція виявляється в тому, що завдяки чітко сформульованим умовам договір містить певну інформа цію щодо наявних прав та обов'язків у сторін, яка в разі спору може бути врахована і юрисдикційним органом для правильної кваліфікації взаємовідносин сторін і прийняття законного та обгрунтованого рішення з цього спору.
Гарантійна функція зводиться до залучення для стимулю вання належного виконання зобов'язань системи забезпечу вальних засобів, які також набувають договірної форми (за стави, завдатку, гарантії, поруки, неустойки тощо).
* Красавчиков О.А. Гражданско-правовой договор: понятие, содержание, функции: Сб. Гражданско-правовой договор и его функции. — Свердловск, 1980. — С. 16 -- 20
Захисна функція полягає в тому, що завдяки до говору включається в дію механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов'язку в натурі, відшко дування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо.
Зазначені функції об'єднуються більш загальною — регу лятивною функцією договору як правового засобу регулю вання правомірної поведінки учасників цивільних право відносин.
2.2. Система договорів в цивільному праві. Господарський (підприємницький) договір.
Система цивільно-правових дого ворів як єдина система зі складними взаємозв'язками її елементів характерна як внутрішньою єдністю, так і диферен ціацією договірних відносин, що зумовлена особливостями конкретних майнових відносин, опосередкованих догово рами. Цивільно-правовими договорами опосе редковуються відносини у різних сферах діяльності громадян і юридичних осіб. Юридичне оформляючи і закріплюючи суспільні, передусім економічні, зв'язки суб'єктів, надаючи цим зв'язкам рис стабільності і визначеності, цивільно-пра вові договори, взяті в цілому, являють собою єдину систему, окремі частини якої тісно пов'язані між собою і взаємодіють.
За ознакою розподілу прав та обов'язків між сторонами у зобов'язанні, що виникло з договору, виділяють односторонні та двосторонні договори.
За одностороннім договором одна сторона має лише суб'єктивні права, а друга — лише суб'єктивні обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих другій стороні (позичальникові) у власність грошей або речей, визначених родовими ознаками, а позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві таку саму суму або рівну кількість речей того самого роду і якості (ст. 374 ЦК). Односторонніми є договори дарування, безоплатного ко ристування майном тощо.
Двостороннім є договір, за яким права та обов'язки покладено на обидві сторони зобов'язан ня, що виникло з цього договору. Переважна більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-про даж, оренда, комісія тощо).
Залежно від послідовності (етапності) досягнення цілей, які ставлять перед собою сторони, вступаючи у договірні зв'язки, договори можна поділити на попередні та основні.
У практиці ділового спілкування часто ведуться переговори або листу вання між суб'єктами господарювання з приводу створення у майбутньому нових ринкових структур або проведення якихось спільних господарських заходів. Такі ділові стосунки нерідко оформляються попереднім договором або протоко лом про наміри тощо.
За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти в майбутньому договір на умовах, передбачених попереднім договором. У цьому договорі визначається й порядок погодження істотних умов майбутнього договору, які не передбачені попереднім договором.
Основним вважається такий договір, укладення якого передбачене попереднім договором. Хоч істотні умови основного договору названі у попередньому договорі, але вони мають бути узгоджені сторонами при укладенні основ ного договору. Сторона, яка необгрунтоване ухиляється від укладення основного договору, повинна відшкодувати другій стороні збитки, зумовлені простроченням, якщо інше не передбачено попереднім договором або законодавчими актами. Зобов'язання, передабчені попереднім договором, припиняються, якщо до закінчення строку, протягом якого має бути укладений основний договір, цей договір не буде укладений або жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення.
Договір (протокол) про наміри, в якому не виявлено прямо волі сторін надати йому силу попереднього договору, не породжує цивільно-правових наслідків.
Залежно від того, на чию користь обумовлено виконання зобов'язань за договором, — на користь сторін по договору чи третіх осіб, які не беруть участь в укладенні договорів, останні можна поділити на дві групи.
Першу, найбільш поши рену групу становлять договори, в яких виконання здій снюють взаємно самі cторони без участі третіх осіб. У цих до говорах обумовлюється виконання сторонами їхніх взаємних зобов'язань одної на користь другої (наприклад, продавець на користь покупця тощо).
У договорах другої групи виконання зобов'язання обумовлюється на користь третьої особи (ст. 160 ЦК). Коли особа, яка уклала договір, обумовила вико нання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то, якщо інше не передбачено в договорі і не випливає з його змісту, виконання може вимагати як сторона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено виконання. Якщо третя особа відмовилася від права, наданого їй за до говором, то особа, що уклала договір, може скористатися цим правом, коли це не суперечить змістові договору. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір зміша ного страхування життя, за яким страхова сума у разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі — вигодонабувачеві).
Групування договорів можливе і за тими правовими наслідками, створення яких домагаються учасники відносин. Якщо проаналізувати систему чинного ЦК України, то можна зробити висновок, що розміщення договірних інститутів у ньому (підрозділ II розділу III, глави 20—38) здійснено за озна ками, які характеризують юридичні наслідки укладення окремих договорів. Поклавши в основу зазначений критерій, можна виділити такі групи цивільно-правових договорів:
1) договори про передачу майна у власність, повне госпо дарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, позика, міна, дарування, постачання енергетичних ресурсів тощо);
2) договори про передачу майна у тимчасове користуван ня (майновий найом, оренда, житловий найом, побутовий прокат, безоплатне користування майном, лізинг тощо);
3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, підряд на капітальне будівництво, на виконання проектних і розвіду вальних робіт, на виконання аудиторських робіт тощо);
4) договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори про передачу науко во-технічної продукції тощо);
5) договори про надання послуг (перевезення, страхуван ня, доручення, комісія, схов, про посередницькі послуги, довічне утримання, кредитний договір тощо);
6) договори про спільну діяльність (установчий договір, угоди про науково-технічне співробітництво тощо).
Зрозуміло, що навіть у межах кожної окремої групи дого ворів дається лише приблизний перелік деяких видів догово рів, бо відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України “цивільні права та обов'язки виникають як з угод (договорів), передбачених за коном, так і з угод, які хоч і не передбачені законом, але йому не суперечать”.
Здійснення підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик діяльності підприємця по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг або заняттю торгівлею з метою одержання прибутку неминуче пов'язано з використанням договору як правової форми, якою опосередковується реалізація на еквівалентних засадах результатів цієї діяльності. Суб'єктам підприємництва дово диться укладати різні за своїм характером договори, які регу люються як нормами ЦК України, так і інших нормативних актів (купівлі-продажу, поставки, перевезення, лізингу, кон сигнації, банківського кредиту тощо).
У законодавстві (статті 10 і 11 Арбітражного процесуально го кодексу України), судовій та арбітражній практиці і літера турі широко використовується поняття "господарський" або "комерційний" договір*.
У підприємницькому договорі поєднуються як загальні ознаки, властиві всякому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які можна звести до таких:
По-перше, суб'єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності.
По-друге, зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
По-третє, для деяких видів підприємницьких договорів, зокрема зовнішньоекономічних контрактів або біржових угод, може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підпи сання), обліку та реєстрації.
По-четверте, певні особливості можуть характеризувати порядок виконання або умови відповідальності сторін за під приємницьким договором (наприклад, відповідальність підприємця незалежно від його вини).
Враховуючи наведені міркування, господарським (під приємницьким) можна вважати такий цивільно-правовий договір, в якому обома сторонами або хоч би однією з них є юридичні чи фізичні особи — підприємці і за яким передають ся товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов'язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням.
* Дашков П.П., Бризгалін А.В. Комерційний договір: від укладення до виконання. — К., 1996.
Господарські договори ми знаходимо в усіх за значених вище шести групах цивільно-правових договорів, виділених за юридичними наслідками укладення кожного окремого договору.
.
Серед господарських договорів окремо можна виділити біржові угоди (договори). Їх ще називають біржовими опера ціями. Відповідно до ст. 15 Закону України "Про товарні біржі" “біржовою операцією визнається угода, яка відповідає сукуп ності таких умов:
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку або обмін товарів, допущених до обороту на товар ній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації і зареєстрована на біржі не пізніше наступного за її вчиненням дня.”
Правилами біржової торгівлі, які приймаються загальними зборами членів біржі або біржовим комітетом, можуть бути передбачені різні види біржових угод. Розрізняють, зокрема:
а) форварди і угоди — це угоди на товари, які передаються продавцем покупцеві на певних умовах з розрахунками у встановлений договором строк у майбутньому;
б) угоду з гарантією, за якою один контрагент виплачує другому в момент її укладення наперед визначену суму, що гарантує виконання ним своїх обов'язків. Якщо суму, що га рантує угоду, вносить покупець, вона оформляється як "угода з гарантією на покупку", а якщо цю суму вносить прода вець — як "угода з гарантією на продаж";
в) угоди з кредитом — це угоди, за якими товар набуває- ться брокером (брокерською конторою) за рахунок банків ського кредиту з наступною реалізацією його в порядку біржового торгу;
г) угоди з премією — це угоди, за якими сторони наперед обумовлюють приплату до купівельної ціни або знижки з про дажної ціни;
д) угоди з правом продавця або покупця змінити кількість товару, який продається (поставляється), тобто вдвічі або в кілька разів збільшити обсяг порівняно з кількістю, зазначе ною в угоді;
е) ф 'ючерсні угоди, що укладаються не лише з метою купівлі або продажу, а й для хеджирування (страхування) можливих збитків, пов'язаних з укладенням угоди на поставку товару в обумовлений угодою час. Такі угоди можуть виконуватися шляхом сплати різниці в цінах на день укладення і день фактичного розрахунку. На біржах укладаються й інші госпо дарські договори.
3. Недоговірні зобов’язання.
Як було зазначено вище, до недоговірних зобов'язань належать:
Цивільні зобов'язання покликані не тільки регулювати відносини, які спрямовані на задоволення нормальних потреб громадян та організацій: передачу майна, використання робіт, надання послуг тощо. Поряд із регулятивною функцією зобов'язання також виконують охоронну функцію. Такі охоронні зобов'я зання виникають з неправомірних дій — заподіяння шкоди, придбання або зберігання чужого майна без достатніх підстав та ін.
Проект ЦК України до цієї групи підстав виникнення зобов'язань відносить створення небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.
Однак, хоч такі зобов'язання виникають із неправомірних дій, самі вони спрямовані на досягнення правомірного ре зультату — відновлення порушеного майнового становища учасників майнового обороту.
3.1. Зобов'язаня, що виникають зі створення небезпеки при порушенні довкілля.
В юридичнй літературі давно і спра ведливо підкреслювалося, що в законі про цивільно-правову деліктну відповідальність центр ваги необхідно перенести зі шкідливого результату на більш ранній ступінь, коли проти правне діяння створює .можливість заподіяння шкоди або коли сама діяльність має небезпечні властивості. Це при пускає покладання цивільно-правової деліктної відповідаль ності не тільки за спричинену шкоду, а й за "делікт створення небезпеки". Саме таким деліктом є створення небезпеки життю, здоров'ю та майну внаслідок порушення навколиш нього природного середовища.
Вперше в проекті ЦК України (глава 79: статті 1217—1219) передбачено деліктні зобов'язання для виникнення яких досить факту створення небезпеки для життя, здоров'я та майна за відсутності заподіяння будь-якої шкоди. Норми, що регулюють зазначені зобов'язання, набувають важливого превентивно-виховного значення. Вони стимулюють здій снення заходів щодо охорони довкілля, поліпшення його якості, функціонування системи інформації про стан довкілля (екологічний моніторинг), проведення екологічних експертиз, державний контроль за додержанням екологічних стандартів, нормативів та правил.
Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що своєю протиправною діяльністю (бездіяльністю), пору шуючи довкілля, створила небезпеку (загрозу) для життя, здоров'я і майна, зобов'язана усунути цю небезпеку, а особа, яка піддається небезпеці має право вимагати усунення не безпеки (загрози). Воно є різновидом цивільно-правових відносин, йому властиві елементи, що характеризують цивіль но-правові відносини. Ними є суб'єкт, об'єкт та зміст (суб'єк тивне цивільне право і суб'єктивний цивільний обов'язок).
Суб'єктами деліктних зобов'язань зі створення небезпеки є сторони зобов'язальних відносин. Їх називають кредитором і боржником.
Кредитор — уповноважена сторона, яка має право вима гати усунення створеної небезпеки (загрози) життю, здо ров'ю та майну. На боці кредитора можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи, які піддаються загрозі або інтере сам яких вона загрожує. Вік, стан фізичного та психічного здоров'я, наявність чи відсутність деліктоздатності не вплива ють на статус кредитора.
Право кредитора на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю, — це зобов'язальне відносне особисте право. Здійснення цього права залежить від волі зобов'язаної сторони. В ст. 275 проекту ЦК України, яка називається “Право на усунення небезпеки, що загрожує життю та здо ров'ю", передбачається його зміст: "фізична особа має право вимагати усунення небезпеки..., що створена внаслідок гос подарської та іншої діяльності". Це право забезпечує природне існування фізичної особи, і зобов'язання зі ство рення небезпеки є цивільно-правовими гарантіями здійснен ня зазначеного права кредитора.
Боржник — це сторона, яка зобов'язана усунути створену небезпеку. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, які займаються підприємницькою та іншою господарською діяльністю, порушуючи при цьому навколишнє природне се редовище. Це промислові підприємства, транспортні орга нізації, будівельні організації тощо.
Об'єктом деліктних зобов'язань є дії боржника по усунен ню небезпеки (загрози) життю і здоров'ю фізичних осіб, їхньому майну та майну юридичних осіб.
Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Останній вчиняє дії по усуненню не безпеки, а кредитор має право вимагати усунення створеної небезпеки.
3.2. Зобов'язаня із заподіяння шкоди.
Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 440 ЦК України є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомір них актів (наприклад, договору, односторонньої угоди, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з непра вомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди деліктоздатною особою. Зобов'я зання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. delictum — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не пере бували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язаль них відносин.
Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебу вали в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктив ного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі та гідності, особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо аб солютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок харак теризується пасивністю, його змістом є необхідність утриму ватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного пра ва. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності перед бачених законом інших підстав породжує деліктне зобо в'язання.
Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Згідно зі ст. 440 ЦК України обов'яз ком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона пере бувала до її порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.
Наведене вище визначення деліктного зобов'язання та його аналіз дають можливість провести межу між зазначеним зобов'язанням і договірним охоронним зобов'язанням. Відмінності між ними полягають у тому, що:
• по-перше, юридичними фактами, на підставі яких вини кає деліктне зобов'язання, є порушення абсолютного пасив ного обов'язку і тим самим — абсолютного права, тобто пору шення абсолютних правовідносин шляхом вчинення проти правного і, як правило, винного діяння. Договірне охоронне зобов'язання теж виникає внаслідок цивільних правовідносин (делікту). Але воно є результатом порушення інших за своєю природою прав, обов'язків та правовідносин, а саме: віднос них договірних прав та обов'язків і, отже, відносних право відносин, у рамках яких здійснюється цивільний договір;
• по-друге, різна юридична природа обов'язку заподіювана в деліктному зобов'язанні і обов'язку боржника в договірному охоронному зобов'язанні. Обов'язок заподіювача — це його новий відносний обов'язок, який покладається на нього зако ном замість порушеного ним абсолютного обов'язку пасив ного типу в абсолютних правовідносинах. Обов'язок боржника — це додатковий обов'язок, що виникає в резуль таті невиконання або неналежного виконання ним договірно го обов'язку: поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо. Додатковий обов'язок боржника приєднується до невиконаного чи неналежне виконаного ним договірного обов'язку;
• по-третє, різний зміст зазначених обов'язків заподіювача і боржника. Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'я заний відшкодувати заподіяну шкоду шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування заподіяних збитків. Обов'язок боржника в договірному охоронному зобов'язанні полягає у відшкодуванні заподіяних збитків, у сплаті неустойки, штрафу, пені. Якщо інше не передбачено законом або договором, виконання боржником додаткового обов'язку в договірному охоронному зобов'язанні не виключає виконання основного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо) в договірному регулятивному зобов'язанні.
Різниця у змісті зазначених обов'язків заподіювача і боржника пояснюється тим, що неустойка, як засіб забезпе чення виконання договірного зобов'язання, та штрафні санк ції (штрафи, пеня) не застосовуються до деліктного зобов'я зання. Метою останнього, як це зазначено в імперативних нормах ст. 440 ЦК України (ст. 1120 проекту ЦК України), є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо — відшкодування заподіяних збитків;
• по-четверте, деліктне зобов'язання і договірне охоронне зобов'язання різняться об'єктом. У деліктному зобов'язанні обов'язок заподіювача спрямований на поновлення поруше ного абсолютного права, а ящо це неможливо — на відшко дування заподіяних збитків. У договірному зобов'язанні обов'язок боржника спрямований на забезпечення виконання договору. Це пояснюється тим, що боржник, не спричи няючи шкоди невиконанням договору, все ж таки зобов'я заний сплатити неустойку, штраф, пеню за самий факт пору шення договору. В цьому полягає штрафний характер договірної відповідальності, її стимулююче значення в справі додержання договірної дисципліни;
• по-п'яте, суб'єктний склад деліктного зобов'язання визначається так: уповноважена особа в ньому збігається з уповноваженою особою в абсолютних правовідносинах, тобто з носієм абсолютного права. Щодо зобов'язаної особи, то нею стає будь-яка зобов'язана особа в абсолютних право відносинах, яка порушила абсолютне право. Суб'єктний склад договірного охоронного зобов'язання зумовлений суб'єктним складом договірного регулятивного зобов'язання. Це креди тор і боржник як цілком конкретні учасники договірних регу лятивних правовідносин. Вони ж є суб'єктами договірного охоронного зобов'язання.
3.3. Зобов'язання із рятування колективного і державного майна
Згідно зі ст. 467 ЦК У країни шкоду, якої за знав громадянин при рятуванні колективного і державного майна від небезпеки, що йому загрожувала, повинна відшко дувати та організація, майно якої рятував потерпілий.
Суб'єктами даного зобов'язання є: громадянин, який має право на відшкодування заподіяної шкоди і виступає в особі кредитора (потерпілого) та організація, що зобов'язана цю шкоду відшкодувати і виступає в особі боржника.
Право вимагати відшкодування шкоди, завданої при ряту ванні майна організації', належить будь-якому громадянинові, який, виконуючи свій громадський обов'язок, зазнав цієї шкоди. До того ж, не має значення, чи ці дії вчинені під час виконання трудових обов'язків, чи ні, важливо, щоб вони являли собою здійснення громадського обов'язку.
Слід підтримати висловлений у літературі погляд, за яким право на відшкодування за ст. 467 ЦК України мають так звані професійні рятувальники, оскільки вихідна позиція є хибною — такі працівники зобов'язані ризикувати своїм життям і здоров'ям внаслідок трудових (службових) обов'яз ків і ризик шкідливих наслідків повинен падати на них. У разі смерті громадянина-рятувальника право вимоги належить особам, які мають право на відшкодування шкоди у зв'язку зі смертю годувальника (частини 1, 2 і 3 ст. 456 ЦК).
Обов 'язок відшкодування шкоди покладено на організацію, майно якої рятував потерпілий. Для визначення організації-боржника вирішальним є належність даного майна організа ції. Йдеться про державні підприємства та установи, громад ські об'єднання, кооперативи (колгоспи), колективні під приємства, господарські товариства тощо, яким майно належить відповідно на праві колективної власності, повного господарського відання або на праві оперативного управлін ня. Якщо майно в момент рятування було в іншій організації (оренда, перевезення, збереження тощо) або навіть у грома дянина (прокат), то зобов'язаним суб'єктом буде організація, якій належить майно. Коли майно належить кільком органі заціям, тоді шкоду, якої громадянин зазнав у зв'язку з його рятуванням, організації відшкодовують солідарне.
Зміст зобов 'язання, що виникає внаслідок рятування ко лективного і державного майна, становить право потерпілого одержати відшкодування шкоди, якої він зазнав, і обов'язок організації-боржника відшкодувати цю шкоду.
Об'єктом зобов'язання є відшкодування шкоди потерпіло му, якої він зазнав, рятуючи майно організації.
4. Виконання зобов'язань згідно чинного законодавства та Проекту ЦК України.
Під виконанням зобов'язань розуміють здійснення кредитором і боржником дій по вчиненню прав та обов'язків, що випливають із зобов'язання. Так, виконанням договірного зобов'язання купівлі-продажу слід розглядати одночасно передачу речі продавцем у власність покупця і прийняття цієї речі покупцем, а також виплату обумовленої договором суми (ціни речі) покупцем і прийняття цієї суми продавцем.
За своєю юридичною природою дії по виконанню зобов'я зання є нічим іншим, як правочином, оскільки вони спрямо вані на припинення зобов'язань. Саме тому до цих дій по ви конанню застосовуються ті самі правила, що регулюють вчинення правочинів.
Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Якщо ці дії пов'язані з передачею певного майна, поняттям пред мета виконання охоплюється і це конкретне майно. Особли вості предмета виконання повністю залежать від особливос тей конкретного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов'язання (правочином, догово ром, адміністративним актом, на яких засновані зобов'язан ня) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Деякі загальні правила щодо предмета виконання у чин ному ЦК України закріплені лише стосовно грошових зобов'я зань (статті 167—170).
Зобов'язання виникають між їх учасниками з метою задо волення певних потреб. Саме тому особливе значення мають загальні засади виконання цивільних зобов'язань, які набува ють форми їхніх принципів. Для учасників зобов'язальних правовідносин завжди важливим є те, що реалізовано основ ну мету зобов'язання. Але саме досягнення цієї мети пов'я зується не тільки з виконанням певних дій, а й з необхідністю відповідати іншим "якісним" показникам, які загалом можна об'єднати поняттям належного виконання.
Принципи реального і належного виконання традиційно розглядаються як основні цивільно-правові засади виконання зобов'язання.
Щодо виконання зобов'язань проект, як і чинний нині Цивільний кодекс, передбачає низку правил, шо стосуються виконання взаємних альтернативних зобов'язань та зо бов'язань з множинністю осіб.
Проект нового Цивільного кодексу України виходить з того, що сторони зобов'язань, пов'язаних з товарообміном, самостійно визначають зміст договірних зобов'язань, виходячи зі своїх інтересів. Норми, що регулюють договірні зобов'язання, є переважно диспозитивни ми, тоді як позадоговірні зобов'язання регламентуються імперативними нормами.
Проект містить загальну норму, згідно з якою зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог закону, інших правових актів, а за відсутності та ких умов — відповідно до вимог, то звичайно висуваються. При цьому спеціально підкресле но ще дві обставини, а саме: при виконанні зобов'язання можуть застосовуватись звичаї діло вого оборогу; виконання зобов'язань має спиратися на засади добросовісності, розумності та справедливості. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або зміна його умов не допускаються, за винятком випадків, передбачених угодою сторін або законом. Фактично у цих нормах проекту міститься один з найважливіших принципів виконання зобов'язання — принцип належного його виконання.
Щодо принципу реального виконання зобов'язання, то проект виходить з того, що в умо вах ринкової економіки його роль поступово зменшуватиметься. Це пов'язано з тим, що сплата кредиторові збитків, які виникли через невиконання зобов'язання в натурі боржни ком, в умовах ринкової економіки задовольняє його інтерес у повному обсязі.
Виходячи з них позицій, проект, по-перше, передбачає дві ситуації. Якщо порушення принципу реального виконання зобов'язання полягає у невиконанні зобов'язання, відшко дування боржником збитків і сплата неустойки звільняють його від виконання зобов'язання в натурі. У тих випадках, коли боржник порушує принцип реального виконання зобов'язан ня шляхом його неналежного виконання, сплата неустойки і відшкодування збитків не звільняють боржника від виконання зобов'язання в натурі. Обидві норми є диспозитивними, вони діють, якщо інше не передбачено законом або договором.
По-друге, проект містить ще одну підставу для звільнення боржника віл виконання зобов'язання в натурі. Йдеться про ви падки, коли кредитор відмовляється від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення боржника втратило для нього інтерес, за умови сплати боржником відступного. Проект закріплює також умови виконання зобов'язання, які стосуються вимог щодо суб'єктів, стро ку, місця і способу виконання.
Так, згідно з проектом зобов'язання має бути виконане боржником кредиторові. Кожна зі сторін має право вимагати доказів того, то виконання за зобов'язанням надається самим боржником і приймається самим кредитором або уповноваженою на це особою, якшо інше не передбачено угодою сторін або не випливає із звичаїв ділового обороту чи суті зобов'язан ня. Разом з тим, проект передбачає можливість покладення виконання зобов'язання боржни ком на третю особу. Це може мати місце в тому разі, якщо із закону, інших правових актів, з умов договору або його суті не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання третьою особою обов'язок виконати зобов'язання покладається на боржника, а у разі невиконання ним зобов'язання він відповідає за порушення зобов'язання.
Виходячи з того, що строк може визначатися конкретною датою, періодом часу або вказівкою на подію, яка з неминучістю має настати, у проекті й вирішується питання про строк виконання зобов'язання: воно повинно бути виконано у зазначений строк чи термін. Якщо строк чи термін виконання зобов'язання не визначений або визначений моментом зажадання, кредитор має прапо вимагати, а боржник — виконати зобов'язання у будь-який час. Боржник повинен виконати таке зобов'язання у семиденний строк від дня заявлення вимо ги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із закону, інших правових актів або з договору.
Боржникові надано право на дострокове виконання зобов'язання, якщо інше не передба чено договором, законом, іншим правовим актом або ж не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Питання про місце виконання зобов'язання вирішується у проекті залежно від того, чи було воно визначено, чи ні. У першому випадку зобов'язання має виконуватись у визначено му місці. Коли ж місце виконання зобов'язання не визначено, діють такі правила, передба чені проектом.
Стосовно грошових зобов'язань проект містить деякі принципові положення. Вони сто суються валюти їх виконання, черговості погашення вимог за грошовими зобов'язаннями. зміни розміру грошових зобов'язань. За проектом грошове зобов'язання має бути виражено та виконано у валюті України. При цьому можливо й таке, то зобов'язання мас бути оплаче но у валюті України в сумі, еквівалентній визначеній сумі в іноземній валюті. У цих випад ках сума, що піддягає сплаті, визначається за офіційним курсом відповідної валюти у день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений законом, іншими правовими актами або домовленістю сторін. Використання іноземної валюти, а також платіжних доку ментів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків за зобов'язаннями на території України допускається у випадках, у порядку та на умовах, визначених законом. Згідно з проектом, як що сум проведеного платежу недостатньо для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі, то сплачені суми погашають, якщо інше не випливає з угоди, — насамперед витрати кредитора, потім — проценти і неустойку, і в останню чергу — основну суму боргу.
В умовах інфляційних процесів необхідно було передбачити правила щодо зміни розміру грошових зобов'язань.
Проект містить таку норму; віповідно до неї сума, що виплачується за грошовими зо бов'язаннями безпосередньо на утримання громадянина, — на відшкодування збитків, за подіяних життю або здоров'ю, за договором довічного утримання та в інших випадках. — зі збільшенням установленого законом неоподаткованого мінімуму заробітної плати про порційно збільшується. Слід зазначити, шо наведена норма має спеціальний характер, оскільки вона стосується лише фізичних осіб і лише тих сум, які сплачуються безпосередньо на їх утримання. Разом з тим, у проекті вміщено правило, згідно з яким якшо суми, що підлягають виплаті за іншими грошовими зобов'язаннями, породжують для сторони, зобов'язаної проводити ці виплати, таку шкоду, в результаті якої вона значною мірою позбавляється того, на що мала право розраховувати при укладенні договору, на вимогу цієї сторони договір мо же бути розірваний за рішенням суду.
5. Способи забезпечення виконання зобов’язань.
Належне виконання зобов'язань передба чає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних право відносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.
Належне виконання зобов'язань стимулює зміцнення май нового становища учасників цих відносин, формування у них впевненості в реалізації поставлених завдань і, зрештою, стабілізує в цілому комерційний оборот. Саме меті належного виконання зобов'язання підпорядковані різні способи забезпечення, які розглядаються в юридичній літературі як у широкому, так і вузькому розумінні.
У власному (вузькому) розумінні під способами забезпе чення виконання зобов'язань розуміють додаткові забезпе чувальні заходи, які мають спеціальний (додатковий) харак тер і дають можливість досягнути виконання незалежно від того, чи заподіяні кредиторові збитки і чи є у боржника майно, на яке можна звернути стягнення за виконавчими доку ментами*.
Традиційний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань закріплений у ст. 178 ЦК України, від повідно до якої, до таких способів забезпечення належать:
неустойка, застава, порука, завдаток та гарантія. Такий перелік є вичерпним, інші механізми, за допомогою яких мо жуть задовольнятися вимоги кредитора, які тією чи іншою мірою сприяють забезпеченню виконання зобов'язань, фор мально до способів забезпечення не належать.
Однак на проблему правового забезпечення виконання зобов'язань можна подивитися ширше. Меті забезпечення виконання зобов'язань може слугувати застосування не тільки тих способів, що позначені в ст. 178 ЦК України, а й будь-яких інших, передбачених законом або договором пра вових
* Иоффе О.С. Обязательстввнное право. — С. 68.
заходів (механізмів), які сприяють виконанню обов'яз ків боржника за договором або обов'язків, що випливають з інших підстав виникнення зобов'язань. Отже і вони гаранту ють у разі порушення обов'язків з боку боржника інтереси потерпілої сторони, і в такому розумінні коло цих способів забезпечення виконання зобов'язань можна тлумачити значно ширше.
Саме виходячи з цього, в ст. 570 проекту ЦК України передбачається, що виконання зобов'язання може забезпе чуватися не тільки тими способами, які прямо передбачені ЦК, іншими правовими актами, а й тими, які встановили сто рони в самому договорі.
У проекті по-новому вирішується декілька питань щодо забезпечення виконання зо бов'язань.
По-перше, проект не дає вичерпного переліку способів забезпечення виконання зобов'язань. Ці способи можуть визначатись і в інших законодавчих актах, а також у конкрет них договорах.
По-друге, усі названі у проекті способи поділяються на дві групи: речево-правові та зобов'язально-правові. До першої групи належать застава і утримання, до другої — не устойка. порука, гарантія і завдаток.
Спільним для усіх способів забезпечення виконання зобов'язань є те, то забезпечувати ся може тільки дійсна вимога: угода щодо встановлення способу забезпечення виконання зо бов'язання під страхом її недійсності має укладатися в письмовій формі незалежно від фор ми основного зобов'язання.
У проекті, на відміну від чинного Цивільного кодексу, дано поняття порушення зо бов'язання, оскільки цивільно-правова відповідальність настає саме за порушення зо бов'язання. Порушенням зобов'язання визнається його невиконання або неналежне вико нання, тобто виконання з порушенням умов, які ви значені змістом зобов'язання.
Висновки.
Зобов'язальне право регулює майнові відносини як у їх не порушеному (нормальному), так і в порушеному стані.
Оскільки будь-яке зобов'язання є цивільними правовідносинами, зобов'язання складаються з тих самих елементів, що формують будь-які інші цивільні правовідносини.
Сторонами зобов'язання виступають кредитор і боржник; при цьому конкретному кре диторові протистоїть конкретний боржник.
Залежно від співвідношення прав та обов'язків зобов'язання поділяються на односторонні та взаємні. Зобов’язання діляться, також, на договірні зобов’язання і недоговірні.
Цінність зобов'язань полягає у їх виконанні, тобто у вчиненні боржником на користь кредитора певних дій або в утриманні від певних дій, що становлять предмет зобов'язання.
Належне виконання зобов'язань передба чає, що сторони, які беруть участь у зобов'язальних право відносинах, виконують покладені на них обов'язки у точній відповідності із законом, договором, а за відсутності таких вказівок — з тими вимогами, які звичайно пред'являються до виконання, а відтак — і з діловими звичаями, що склалися в комерційній практиці.
Порівнявши чинний ЦК України та Проект Цивільного Кодексу, хочу зауважити, що Проект набагато краще відповідає сучасним ринковим умовам.