Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема:
Роль особистості в розвитку культури.
План
1.Поняття «особистість».
Розглядаючи поняття особистості, слід уточнити такі поняття, як людина, індивід, індивідуальність, особистість.
Поняття "людина" вказує лише на якісні відмінності людей від тварин і майже нічого не говорить про соціально обумовлені відмінності між самими людьми.
Індивід—це окремий, відособлений член соціальної спільності: народу, суспільства, даної соціальної групи. В соціології поняття "індивід" вживається в тих випадках, коли розглядаються окремі представники соціальних спільностей, вибіркової сукупності (в емпіричному аналізі), які описуються за належністю до даної сукупності. Соціолог Ігор Кон відзначає, що словом "індивід" називають людину просто як одиничного представника певного цілого (біологічного роду або соціальної спільності, групи); специфічні особливості реального життя і діяльності конкретної людини в зміст поняття не входять.
Термін "індивідуальність" означає те особливе, специфічне, що відрізняє таку людину від усіх інших, включаючи природні і соціальні, соматичні і психічні якості.
Поняття "особистість" допомагає охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує в соціальних зв'язках, соціальних інститутах, культурі, тобто в суспільному житті, в процесі взаємодії з іншими людьми. Поняття особистості показує, як в кожній людині індивідуально відображаються соціально значимі риси і проявляється її сутність як сукупність всіх суспільних відносин. Соціологія прагне виявити соціальні засади формування особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції різних типів особистостей, тобто вивчити особистість як джерело суспільного життя та його реального носія.
Якщо індивідом народжуються, то особистістю стають в процесі соціалізації. Соціалізація — це процес входження індивіда в соціальне середовище через засвоєння норм, ідеалів, цінностей і т. п.
Процес соціалізації триває протягом всього життя людини.
В процесі соціалізації виділяють три стадії: до трудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності—дитинство і період навчання), трудова (період зрілості людини, її активної участі в трудовій діяльності) і після трудова, яка відноситься до періоду життя людини, що збігається з пенсійним віком. На кожній стадії існують особливі інститути соціалізації. На до трудовій стадії соціалізації головним інститутом є сім'я, також важливими є дошкільні заклади, школа. Трудовий колектив є основним інститутом соціалізації на трудовій стадії. Досить важливе значення в процесі соціалізації відіграють неформальні об'єднання, групи за інтересами.
Витоки сучасної концепції соціалізації знаходимо в працях французького соціолога Габріеля Тарда. В основу теорії соціалізації він поклав принцип наслідування, що лежить в основі людських взаємовідносин (відносини "вчитель-учень" він вважав типовими соціальними відносинами). Розгорнуту соціологічну теорію, яка описує процеси інтеграції індивіда в соціальну систему через засвоєння загальноприйнятих норм, розробив американський соціолог Талкотт Парсонс. Органи соціалізації, включаючи сім'ю і інститути освіти, на його думку, виконують функцію відтворення соціальної структури.
В соціології аналізом проблем соціалізації особистості займалися російські та українські соціологи Борис Ананьєв, Сергій Бабенко, Михайло Дьомін, Ігор Кон, Петро Лямцев, Володимир Паригін та інші. Вони зазначали, що аналіз соціалізації людини дозволяє визначити не тільки те, як формується особистість і якими засобами, але й те, що сприяє розкриттю механізмів включення індивіда в суспільні процеси.
2.Особливості взаємозв'язку особистості і суспільства.
Людська психіка не є результатом або прямим продовженням природного розвитку елементарних форм поведінки, психічного життя тварин. Психічні функції людини формуються в процесі її розвитку і становлення в суспільстві шляхом засвоєння нею соціального досвіду. А сам процес засвоєння розглядають як специфічну, властиву лише людині форму психічного розвитку.
Людина є істотою біологічною, що володіє мовою, здатністю працювати, і водночас істотою суспільною, якій необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість людини — специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального, система, в якій фізичне і психічне, природне і соціальне утворюють нерозривний ланцюг. Біологічна основа особистості охоплює нервову систему, систему залоз, процеси обміну речовин, статеві відмінності, анатомічні особливості, процеси дозрівання і розвитку організму; соціальний "контекст" особистості зумовлюється впливом культури і структури спільностей, у яких людина була вихована і до яких вона належить.
Особистість — суб'єкт власної життєдіяльності, суспільна істота, наділена свідомістю і представлена психологічними характеристиками, які є стійкими, соціально зумовленими, виявляються у суспільних зв'язках, відносинах з навколишнім світом, іншими людьми, визначають поведінку людини.
Особистість виражає належність людини до певного суспільства, певної історичної епохи, культури, науки, традицій тощо. Поняття "особистість" має сенс лише в системі суспільних відносин — там, де може виявлятися соціальна роль чи сукупність ролей. Йдеться не про своєрідність і різноманітність цих ролей, а насамперед про специфічне розуміння індивідом своєї ролі, про внутрішнє ставлення до неї, вільне і зацікавлене чи вимушене і формальне її виконання. Нині існує дві основні концепції особистості. Одна з них трактує особистість як функціональну (рольову) характеристику людини, інша розглядає її як сутнісну характеристику людини.
Погляд на особистість як функціональну характеристику людини спирається на поняття "соціальна функція людини", "соціальна роль". Таке розуміння особистості не дає змоги цілком розкрити її внутрішній, глибинний світ, оскільки зовнішня поведінка не завжди і не обов'язково виражає справжню сутність індивіда. Значно глибшим є намагання пізнати особистість у сутнісному плані. Йдеться про регулятивно-духовні потенції особистості, її самосвідомість, джерела волі, ядро характеру, які реалізуються у соціальному способі життя, суспільних відносинах і певним чином впливають на них. При цьому головною властивістю особистості як результату відтворення соціальної реальності є світогляд, одночасно з яким формується і характер особистості — психологічний стрижень людини, що стабілізує її соціальні форми активності. У цьому контексті особистість розглядається як міра цілісності людини. Без внутрішньої цілісності немає особистості. Водночас в особистості важливо бачити не тільки загальне, а й своєрідне. Таке розуміння її сутності передбачає погляд на неї не тільки як на соціальну, а й як на індивідуально-самобутню істоту. Особистість є унікумом, зумовленим як її спадковими особливостями, так і умовами соціального середовища, в якому вона формується і розвивається.
Для пізнання особливостей формування властивостей особистості, у тому числі й соціально-психологічних, необхідно розглядати її життя в суспільстві, її рух у системі суспільних відносин. Без колективу, групи, людських спільностей особистість в її діяльній соціальній сутності не можлива, тому охарактеризувати її можна тільки в системі міжособистісних стосунків, у колективній діяльності. Суспільство для особистості є не просто зовнішнім середовищем, а певною системою взаємозв'язків.
Суспільство — система соціальних зв'язків, сукупність усіх способів взаємодії і форм об'єднання людей за конкретними інтересами, потребами, взаємними симпатіями, відповідним типом діяльності та спілкування, що виникають у процесі соціального життя і становлять цілісність.
У суспільстві реалізується особистість кожної людини. Властиві тільки їй риси і особливості утворюють її індивідуальність, тобто психологічні особливості, що становлять ЇЇ своєрідність, відмінність від інших людей. Індивідуальність особистості виявляється в рисах характеру, темпераменту, у звичках, інтересах, якостях пізнавальних процесів, у здібностях, індивідуальному стилі діяльності. Індивідуальні особливості людини не виявляються, доки не стануть необхідністю в системі міжособистісних взаємин, суб'єктом яких виступить ця людина як особистість.
Індивідуальність (лат. — неподільність) — сукупність особливостей і певних властивостей людини, які характеризують її неповторність і виявляються у рисах характеру, у специфіці інтересів, якостей, що відрізняють одну людину від Іншої.
Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості. Поняття "особистість" та "індивідуальність" не тотожні. Особистість завжди є суб'єктом відносин із конкретним соціальним оточенням. Тому структура особистості ширша від структури її індивідуальності. Поступ від людини, індивіда через індивідуальність до особистості можна розглядати і як процес соціалізації, і як внутрішнє вдосконалення людини.
Психологи, вивчаючи особистість, роблять спроби розглядати її "вростання" в культуру суспільства як суто "духовний процес". Так, представники символічного інтеракціонізму трактують взаємозв'язок особистості і суспільства як процес засвоєння індивідом системи соціальних ролей у первинній групі шляхом "прийняття ролі іншого". Інші теоретики вважають його своєрідним переходом від біологічних до соціальних етапів розвитку, беручи за основу процес навчання,, адаптації. Суспільні відносини перетворюють природні функції на соціальні, якими послуговується суспільний розвиток. Соціальне не знищує біологічного, воно включає його в нові системи зв'язків і відносин, підпорядковуючи якісно новим законам соціальної форми руху. Соціальний рух, постаючи як особлива, вища форма саморозвитку матерії, має різні рівні, різний характер вияву. Він охоплює історичний рух суспільств, класів, національних груп. У ньому втілюється розвиток людини як головного об'єкта всього історичного процесу, розвиток суспільного індивіда. Психологія в аналізі проблем, пов'язаних із вченням про соціальний рух, виокремлює особливі аспекти. Вона зосереджується на з'ясуванні його закономірностей, наприклад, таких, як оперування ідеальними об'єктами, формування внутрішньої позиції суб'єкта, розвиток його в процесі діяльності та ін.
Наукове бачення взаємозв'язку особистості і суспільства пов'язане з розумінням особистості як цілісної системи з її професійними, національними, сімейно-побутовими, психологічними та іншими ознаками, які формуються в процесі взаємин людини з іншими людьми, соціальними групами, суспільством. При цьому в поняття "соціальне" входять умови життєдіяльності людини, особливості суспільних відносин, виробництва, соціальних інститутів, специфіка системи виховання, поширення інформації, які визначають поведінку людини і водночас самі визначаються соціальною активністю індивіда, його творчою діяльністю. Отже, людський індивід у своєму розвитку відтворює досягнення історії людської культури та цивілізації. Цей процес є якісно своєрідним і суттєво відрізняється від онтогенезу тварин. Властивості, що сформувалися в результаті еволюції тварин, зумовлені морфологічними особливостями організму, які фіксуються спадково. Досягнення в розвитку людини виявляються в результатах її діяльності, у створених нею знаряддях виробництва, умові, творах науки, літератури, мистецтва тощо.
Від народження людина перебуває у світі собі подібних, в соціально-економічних, політичних, соціально-психологічних умовах, серед предметів, що виконують соціальні функції. Вона використовує створені протягом історії людства предмети і засоби, володіє мовою як соціально сформованим інструментом мислення, за допомогою якого засвоює загальнолюдський досвід і спілкується з іншими людьми. У цих процесах засвоєння людиною соціального досвіду та культури задіяні всі органи і механізми її індивідуальності: зір, слух, нюх, смак, мислення, відчуття, бажання, діяльність, почуття. Здобуті людиною можливості сприймання світу в кольорах, музиці, слові засвоюються в постійній взаємодії із соціумом, з іншими людьми, в результаті вивчення явищ, предметів, у процесі творчої діяльності.
Учені, які обстоюють вирішальну роль біологічного чинника в розвитку та формуванні особистості, твердять, що предки передають нащадкам здібності, специфіку і ступінь їх розвитку через кров, гени вже сформованими. На їх погляд, психічне становлення індивіда є спонтанним, незалежним від виховання, навколишнього середовища. За їх уявленнями, це тільки зовнішній чинник, який прискорює або гальмує процес виявлення природних, спадкових психічних властивостей. Згідно з цією концепцією суспільство повинно лише допомагати самовиявленню особистості відповідно до повторюваних нею стадій розвитку людства. Як стверджує німецько-австрійський психолог Карл Бюлер (1879—1963), у процесі самовиявлення, особистість долає ступені "інстинкту", "дресури" та "інтелекту", умови соціального життя при цьому істотної ролі не відіграють. На думку представників соціогенетичного підходу, структуру властивостей особистості автоматично визначає її оточення. Відповідно, середовище проголошується фатальним чинником у формуванні індивіда. Усі ці концепції ігнорують власну активність людини у взаємодії із суспільством, відводячи їй лише функцію пристосування до того, що призначено їй природою або навколишнім середовищем.
З'ясовуючи проблему співвідношення особистості й суспільства, відомий німецький психолог Вільям Штерн (1871—1938) розробив теорію конвергенції (лат. convergere — наближатися, сходитися), згідно з якою на розвиток індивіда, з одного боку, впливають біологічні чинники, з другого — соціальне оточення. При цьому вважається, що розвиток людини визначається спадковістю, а середовище є лише зовнішньою умовою реалізації успадкованих властивостей.
Різноманітні концепції співвідношення особистості та суспільства є методологічною платформою різних наукових шкіл, засобом визначення їх стратегії й тактики.
Прогресивні зміни механізмів соціально-психологічного відображення, способів поведінки, видів діяльності людини зумовлені єдністю соціальних впливів з її природними можливостями. Багато вчених стверджує, що вивести закономірності взаємозв'язку особистості і суспільства, умови і чинники, які впливають на цей процес, послуговуючись даними тільки психології, соціології, етнографи, медицини чи біології, неможливо. Потрібна міждисциплінарна кооперація, що дало б змогу врахувати всі наукові досягнення у вивченні людини.
Прагнучи розширювати сферу спілкування та впливу, досягати взаєморозуміння, з'ясовувати причини власної поведінки та вчинків інших, особистість вступає в активну взаємодію з оточенням, тобто виявляє активність.
Активність особистості — здатність особистості ініціювати змінну процесі відносин з навколишнім світом.
Основу активності особистості становлять потреби, як рушійна сила її розвитку. Виявлятися активність у соціумі може по-різному: оптимально використовуючи природні здібності і можливості, знаходячи оптимально-індивідуальний темп життя, своєчасно залучаючись до соціальних процесів тощо. Спонукає людину до активної дії конкретна мета, що має перспективу. Саме за таких умов у неї з'являється сильна внутрішня потреба, яка й зумовлює активність. Результатом активності є формування самосвідомості особистості, власного рефлексивного "Я", нової установки, а також потреби у нових соціальних і міжособистісних відносинах.
Вітчизняний психолог Сергій Рубінштейн (1889—1960) стверджував, що розвиток індивідуального — це здатність особистості ставати суб'єктом, досягаючи в цьому становленні найвищого рівня суб'єктивності. Внутрішня природа особистості виявляється лише через відображення зовнішнього. Отже, психічне одночасно є і реальністю, і її відображенням. В основі цих міркувань лежить теза про те, що соціальне (зовнішнє) співвідноситься з індивідуальним (внутрішнім), діє через нього і тому від нього залежить. Водночас внутрішнє має і своє безпосереднє джерело активності та розвитку, результатом чого є не тільки перетворення зовнішнього соціального середовища, а й формування специфічно цілісного, відносно самостійного внутрішнього світу індивіда. При цьому суперечність між зовнішнім та внутрішнім стає джерелом розвитку особистості в суспільстві.
У такому контексті людина мислиться одночасно і залежною від соціуму, і самодостатньою, вільною особистістю. Психологія виокремлює такі ознаки свободи психологічних феноменів:
— здатність людини визначатись у своїй діяльності незалежно від зовнішніх чинників (завдяки тому, що вона може довільно обирати потреби, породжені цими чинниками);
— можливість людини створювати принципово новий для її досвіду продукт;
— побудова програми поведінки та діяльності на основі набутого досвіду.
За таких умов людська психіка здатна не лише підкорятися зовнішнім чинникам, а й діяти самостійно. Однак жодні зовнішні впливи не можуть спричинити активність людини, якщо вони не стануть мотивами, не будуть суб'єктно осмислені особистістю.
Отже, аналіз співвідношення особи і суспільства дає змогу розкрити в особистості суттєве, типове, що закономірно формується в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у межах класу або соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких вона належить.
На цьому ґрунтується сучасне бачення проблеми планування особистісного розвитку, системи становлення та формування індивіда в соціальному середовищі, урахування в цьому процесі індивідуальної своєрідності людини, можливості здійснення нею однієї і тієї самої діяльності психологічно різними шляхами, рефлексії як внутрішнього механізму розвитку особистості, ставлення до індивіда як до найвищої цінності, носія національного світогляду, суспільних інтересів і настроїв. Такий підхід дає змогу з'ясувати співвідношення особистості й суспільства, конкретизувати об'єктивні та суб'єктивні умови ефективності розвитку індивіда в суспільстві.
Активність особистості формується в умовах соціальних зв'язків і контактів людини із соціумом. Рушійною силою розвитку особистості, активного просування до вершин є суперечності, що виникають в її житті і можуть бути розв'язані завдяки активності особистості та зустрічній активності соціального середовища. Взаємодіючи із суспільством, особистість виявляє не тільки творчу, інтелектуальну, а й соціально-психологічну активність (взаємодія, обмін інформацією, вияв перцептивно-рефлексивних властивостей тощо). Опис комунікативної (соціально-психологічної) активності особистості передбачає з'ясування, як людина ставиться до соціальних та міжособистісних відносин; які її стосунки з іншими людьми (кого вона любить, поважає, кому симпатизує і чи відповідають їй взаємністю); наскільки вона здатна до саморозкриття, вияву власної активності й розуміння іншого учасника комунікативного процесу. Здобута в цьому процесі інформація є матеріалом для висновків про зміст її рефлексивного "Я", її самосвідомість, ступінь задоволення спілкуванням.
Утверджуючи свою індивідуальність і неповторність у взаємодії із соціумом, виявляючи активність, здатність до творчості, особистість намагається реалізувати себе як компетентна людина, як професіонал у діяльності та соціальних відносинах.
Компетентна (лат. — належний, відповідний) людина — індивід, який має досконалі знання у певній професійній сфері.
Компетентність пов'язують із кваліфікацією спеціаліста. Проте існують сфери, в яких багато людей вважають себе компетентними без будь-якої підготовки (спорт, політика, педагогіка та ін.). Безперечно, в деяких ситуаціях справді достатньо певного життєвого досвіду. Однак це зовсім не свідчить, що людина, яка виявила життєву мудрість, є компетентною у соціально-психологічному аспекті.
Соціально-психологічна компетентність особистості — сукупність спеціальних комунікативних, перцептивних та інтерактивних знань, які дають змогу індивіду орієнтуватися у соціальних ситуаціях, міжособистісних відносинах (взаємодія, відображення соціальних оцінок, регуляція поведінки тощо), приймати правильні рішення та досягати визначених цілей.
Розвиток соціально-психологічних властивостей особистості відбувається в єдності внутрішньої психічної та зовнішньої практичної діяльності: з одного боку, соціально-психологічні властивості особистості виявляються, формуються і розвиваються в соціумі, з другого — соціальне середовище, володіючи багатьма рівнями свободи, значною мірою визначається особистими комунікативними якостями та перцептивно-інтерактивними можливостями індивіда. Це посилює вимоги до комунікативної поведінки особистості, підвищує її комунікативну, перцептивну та інтерактивну компетентність, узалежнює успіх її діяльності від власних знань, умінь і навичок у галузі спілкування. Соціально-психологічна компетентність трактується як інтегральна якість особистості, що пронизує всі її професійно-особистісні утворення. Йдеться про оформленість індивідуальної програми поведінки в системі соціальних відносин, мотиваційну належність до певного соціального середовища, спрямованість на розвиток комунікативних здібностей, прагнення до збереження та розвитку соціально-психологічних традицій конкретного соціального інституту, групи, в якій відбувається її соціалізація загалом, тобто про сформованість комунікативного стилю життя індивіда.
Становлення та розвиток індивіда в соціумі відбувається в діалектичному поєднанні можливого та дійсного, необхідного й достатнього. У цьому процесі можуть виявлятися ствердження і заперечення; соціалізація, десоціалізація та ресоціалізація; орієнтація в основному на зовнішні регулятори і саморегуляція, самоактуалізація, саморозвиток, незалежні від зовнішньої детермінації; свобода і необхідність; творення і репродукування; індивідуалізація і деперсоналізація; поступально-прогресивне і регресивне; кризові і стабільні періоди життя індивіда як узгодження "індивідуального" і "соціального" у процесі соціалізації; почуття власної гідності як основи благополуччя соціального життя особистості в соціальній групі й утрата відчуття індивідом соціальної реальності тощо.
Взаємодія особистості і суспільства є процесом засвоєння індивідом соціально-психологічного досвіду, переходу від абстрактної можливості у реальне володіння соціальним статусом.
3.Культура і особистість.
Роль окремої особистості в розвитку культури - особливий, завжди активно обговорюване питання. Людина - «клітинка» організму культури, результат окультурення і творець культури. З одного боку, особистість не може привнести в культуру істину в останній інстанції, «обробити» дійсність до досконалості, до абсолюту, з іншого-активність особистості завжди значима, ніколи не байдужа для культури, може творчо розвивати або деформувати культуру в усіх її формах.
Для соціологічної теорії культури важливо з'ясувати різні за змістом, за індивідуальною значущістю рівні співвіднесеності людини з культурою (культурності), яким повинні відповідати певні рівні індивідуальної свідомості.
Культурність індивіда може бути високою або низькою в залежності від того, наскільки повно і гармонійно освоєна суб'єктом культура в її традиційних і новаторських формах. Культура - явище комплексне, це складна система. Тому високий рівень оволодіння культурою передбачає саме системне, а не фрагментарне її освоєння. «Відступаючи від первісної елементарності», людина стає культурна. Тому в понятті складності, як зазначав В. В. Розанов, міститься зовнішнє визначення культурності, а її внутрішній зміст - в понятті культу. «Культурі той, хто не тільки носить в собі який-небудь культ, але хто і складний, т. е. не простий, не одноманітний в ідеях своїх, в почуттях, в прагненнях, нарешті, в навичках і всім складі життя».
Те, що виступає, за словами Розанова, як внутрішній сенс культурності - культ, або внутрішнє і особливу увагу особистості до чого-небудь, перевага деякого всьому іншому - формується в особистості поступово. У ньому сфокусовано світорозуміння людини, спосіб бачення смислової сутності навколишнього світу і власного місця в ньому. Він виникає під впливом загальних стильових особливостей культури як історичної цілісності, що визначають можливі підходи особистості до предметного світу. Процес зміни таких підходів - усматривание, споглядання, спостереження - розглянув С. С. Аверинцев. Так, для культурності особистості античного світу характерний видовищний підхід. Домінантою середньовічної культурності стає споглядання. Потім цей тип культурності вичерпує себе. Фактором своєрідності культурності людини Нового часу стає спостереження і як наслідок цього практично-експериментальний підхід до культури. Культурність особистості, її культ виникає під безпосереднім впливом соціокультурного смислового поля епохи, що визначає ієрархію цінностей, об'єктів можливого культу.
Однак повернемося до «зовнішнього» рівнем культурності особистості, безпосередньо пов'язаному з проблемою складності, багатоваріантності її поведінки в суспільстві. Індивідуальна культура передбачає рольову співвіднесеність індивіда з культурою, що зв'язує його найважливіші життєві потреби з нормами і цінностями, закріпленими в соціальних інститутах суспільства. Поняття ролі є одним з центральних в емпіричних дослідженнях соціологів. Однак зміст ролі характеризує не стільки саму особистість, рівень оволодіння нею культурою, скільки соціальну систему, в якій функціонує людина. Однією з найважливіших проблем самореалізації особистості в соціокультурному процесі є проблема вирішення протиріч, що виникають між світоглядом особистості, її основними духовними цінностями і вимогами її соціальних ролей, стереотипами поведінки особистості як члена різних соціальних груп і процесів. Культурна людина знаходить в кожному випадку своєрідний вихід, що дозволяє уникнути крайнощів: або повної відмови від «потурання умовностей» заради того щоб берегти чистоту культу, або абсолютного світоглядного релятивізму, що дозволяє керуватися лише міркуваннями сьогочасної вигоди або зручності.
Рамки «належного» поведінки в тій чи іншій ролі, в тій чи іншій соціальній групі можуть сприйматися і розглядатися культурною людиною не стільки як «прокрустове ложе», що обмежує свободу самореалізації, скільки як фактор дисциплінуючий, що дозволяє включатися в процес культуротворчества не з нуля, а спираючись на сформовані, усталені механізми підтримки творчої активності індивіда суспільством.
В сучасному світі проблема відображення і відтворення особистістю культури ускладнюється і тому, що передбачає оволодіння не тільки ролями, але й тим, що можна назвати «межролевой», «маргінальним» поведінкою. Людина все частіше виявляється не в тій або іншій культурі (національної, класової, покоління, статі, територіально-поселенської групи), а між культурами. Соціальна диференціація в сучасному суспільстві динамічна, швидко трансформується; поряд з глобалізацією соціального життя розвивається і індивідуалізація, орієнтація на окрему людину. Тому, прагнучи бути культурним, людина все частіше не може спертися на усталений стереотип, скористатися вже прописаної роллю, змушений сам створювати відносно новий зразок поведінки, що відповідає його світогляду, з одного боку, і нетривіальному соціальним станом - з іншого.