модульною системою Харків ХДАФК Філософія

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Міністерство  України у справах сім’ї, молоді та спорту

Харківська  державна  академія  фізичної  культури

Кафедра гуманітарних наук

« ФІЛОСОФІЯ »

Навчально  методичний  посібник

за кредитно-модульною системою

Харків -  ХДАФК

Філософія .  Навчально – методичний  посібник за кредитно - модульною системою

-Харків.: ХДАФК, 2009. - 94 с. Укр.мовою

                   Упорядники : доктор філософських наук, професор  Л.М. Газнюк;

           доктор філософських наук, професор  С.О. Завєтний;

           кандидат філософських наук, доцент  Ю.А. Семенова;

           старший викладач         Г.М. Гончаров .

       

          Рецензенти : доктор філософських наук, професор  Н.С.Коробльова

           доктор філософських наук, професор  О.К.Бурова

Затверджено на засіданні кафедри  гуманітарних наук

Протокол №         від                200___р.

           

Рекомендовано до друку Вченою радою ХДАФК

Підготовлено до друку 06.02.09р. Формат А 4. Папір офісний.  Друк  лазерний .

ЗМІСТ

1. Предмет, мета та завдання дисципліни         4

2. Шкала оцінювання             6

3. Структура навчальної дисципліни «Філософія»       7

4. Робоча програма з дисципліни «Філософія»        8

5. Завдання для самостійної роботи        17

6. Теоретична частина

6.1. Модуль 1. Історико-філософське введення

- Змістовний модуль №1        19

- Змістовний модуль №2        22

- Змістовний модуль №3        27

- Змістовний модуль №4        31

Контрольна частина         35

6.2. Модуль 2. Загальнотеоретична філософія. Онтологія. Гносеологія.

      Методологія науки. Діалектика.

- Змістовний модуль №5        38

- Змістовний модуль №6        42

- Змістовний модуль №7        46

- Змістовний модуль №8        50

- Змістовний модуль №9        53

- Змістовний модуль №10        57

          Контрольна частина         62

6.3. Модуль 3. Соціальна філософія

- Змістовний модуль №11        67

- Змістовний модуль №12        69

- Змістовний модуль №13        72

- Змістовний модуль №14        75

- Змістовний модуль №15        77

- Змістовний модуль №16        81

- Змістовний модуль №17        84

Завдання для індивідуальної роботи студентів      90

Перелік питань для контролю рівня засвоення програми    91

Література            92              

1. Предмет, мета  та завдання дисципліни

Філософія належить до циклу фундаментальних дисциплін навчального плану, вивчення якої є важливим чинником духовного збагачення, інтелектуального розвитку, формування світоглядно-методологічної парадигми студентської молоді, усвідомлення ними свого місця і ролі в суспільстві; визначення ціннісних орієнтирів особистої та соціальної активності громадянина, розуміння проблеми людського буття і насамперед питання, хто є людина, як їй жити, на що орієнтуватися в нових умовах, як долати різні перешкоди до майбутнього.

Вивчення дисципліни певною мірою пов'язане зі знаннями інших гуманітарних дисциплін, особливо з  політологією, соціологією, історією України, економічною теорією тощо.

У свою чергу, знання дисципліни "Філософія" є методологічною основою вивчення не тільки гуманітарних та суспільно-політичних, а я природничих та технічних дисциплін.

 Курс філософії покликаний ввести студентів в сферу формування, функціонування і розвитку духовного виробництва, що виробляє знання по основних проблемах буття, мислення і пізнання. Виступаючи теоретичною основою світогляду, філософія відкриває студентам перевірені багатовіковою практикою духовні орієнтири для глибокого осмислення реальності. Вона дозволяє освоїти теоретичну і методологічну інтелектуальну спадщину і неоцінимий, багатющий категоріальний апарат, необхідний для успішної теоретичної і практичної діяльності. Розглядаючи людину як вищу цінність, філософія покликана бути провідником в усвідомленні людиною значення і цілей свого життя, доль людської цивілізації.

Мета вивчення дисципліни:

Світоглядно-методологічна підготовка студентів, формування їх філософської культури як теоретичного підґрунтя університетського рівня підготовки спеціалістів та актуалізація національної свідомості майбутньої суспільної еліти.

 В результаті вивчення курсу філософії студент повинен знати:

1) коротку історію розвитку філософської думки в Україні і за рубежем;

2) предмет, структуру, цілі і задачі філософії;

3) онтологічні, гносеологічні методологічні і соціальні проблеми філософського знання;

4) основні функції філософії і її роль в соціумі.

 Спираючись на теоретичні знання про формування, функціонування і розвиток філософського знання студент повинен оволодіти наступними основними уміннями і навиками:

1) уміти працювати з основною, додатковою і спеціальною інформацією, пов'язаною з функціонуванням філософського знання;

2) уміти підготувати доповідь (реферат) або контрольну роботу по філософській проблематиці;

3) уміти використовувати філософські знання  стосовно профілю своєї спеціальності;

4) уміти грамотно знаходити і використовувати в практичній діяльності теоретичну і методичну інформацію у області філософії.

Запропонована програма має дати студентам цілісний виклад основних проблем філософії на рівні об'єктивного, ідеологічно незаангажованого сучасного бачення проблем, ознайомити студентів із наявними філософськими концепціями в їх поліфонічному і плюралістичному звучанні, яке допомагає альтернативному сприйняттю і осмисленню буття.

За основу програми взята Навчальна програма (проект) "Філософія" Міністерства освіти України. - К.; Генеза, 1997.;  Л.М.Нікітіна «Втуп до філософії» \\кредитно-модульний курс.-К.,2008.

Типовим навчальним планом на вивчення дисципліни відводиться 54 год. аудиторних занять, з них лекційних - 18 год., семінарських - 36 год.

З метою інтенсифікації процесу навчання, вдосконалення контролю за засвоєнням матеріалу доцільно використовувати модульно-рейтингову систему контролю знань, програмоване навчання, тести, комплексні контрольні завдання, прикладні комп'ютерні програми тощо.

Відповідно до ідей Болонського процесу курс філософії роздільний на три  модулі:

Модуль I. Історико-філософське введення;

Модуль II. Загальнотеоретична філософія;

Модуль III. Соціальна філософія;

Кожний з перших трьох модулів містить теоретичну і практичну частини. Теоретична частина включає постановку задач, які необхідно вирішити при розгляді тієї або іншої теми курсу, і опорний конспект лекцій.

Практична частина включає контрольні завдання у вигляді тестів і проблемно-пошукові задачі, що вимагають аналітичного підходу до їх аналізу.

  2.  Критерії оцінювання результатів навчальної діяльності студентів:

 

ОЦІНКА «ВІДМІННО» (А) - студент вільно володіє визначеними програмою знаннями й уміннями, правильно і в достатній кількості добирає необхідні для відповіді факти, Висловлює власне ставлення до навчального матеріалу; відповідь чітка і завершена, мова добра.

ОЦІНКА «ДОБРЕ» (ВС) - студент має незначні ускладнення при використанні програмою знань і умінь, при доборі доказів припускається незначних помилок; власне ставлення учнем висловлюється, але в аргументації зустрічаються окремі неточності, мова добра.

ОЦІНКА «ЗАДОВІЛЬНО» (DE) - студент користується лише окремими знаннями й уміннями, порушує логіку викладу, відповідь недостатньо самостійна, аргументація слабка, є суттєві помилки в знанні фактичного матеріалу та висновках, мова спрощена.

ОЦІНКА «НЕЗАДОВІЛЬНО» (FX) - студент може назвати одне-два поняття, або дати коротку відповідь так чи ні.

ОЦІНКА «НЕЗАДОВІЛЬНО» (F) - студент не володіє необхідними для здійснення завдання уміннями, головного фактичного матеріалу не знає.

Основні вміння:

- знати зміст фундаментальних філософських категорій із сфери онтології, гносеології, аксіології, соціальної філософії;

- розуміти сутність співвідношення "людина-світ" у їхньому багатовимірному відношенні;

- вміти   синтезувати   набуті   знання   з   фахових   та   гуманітарних   дисциплін   у   цілісне світосприймання;

- вміти пов'язувати теоретичні знання із реаліями сучасного українського суспільного буття.

 

У ВІДПВІДНОСТІ ЗА КІЛЬКІСТЮ НАБРАНИХ БАЛІВ

 СТУДЕНТ ОТРИМУЄ ОЦІНКУ

ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ШКАЛОЮ ТА ШКАЛОЮ ECTS

Значення рейтингу	Оцінка ECTS	Оцінка традиційна (у національних одиницях)	Кількість балів, які необхідно набрати в процесі вивчення дисципліни для отримання відповідної оцінки
0,91 R ≤ RD ≤ R100	А – відмінно	Відмінно	Від 90 до 100 балів
0,81 R ≤ RD ≤ 0,90R	В – дуже добре		Від 82 до 89 балів
0,75 R ≤ RD ≤ 0,80R	С – добре	Добре	Від 75 до 81 балів
0,65 R ≤ RD ≤ 0,74R	D – задовільно	Задовільно	Від 66 до 74 балів
0,61 R ≤ RD ≤ 0,64R	Е – достатньо (задовольняє мінімальним критеріям)		Віід 60 до 65 балів
0,50 R ≤ RD ≤ 0,60R	FX – незадовільно (з можливістю повторного складання)	Незадовільно	Від 35 до 59 балів
	F – незадовільно (необхідна додаткова робота)		Від 01 до 34  балів

Структура навчальної дисципліни «ФІЛОСОФІЯ»  

за модульною системою

№ п/п	Змістові    модулі	Кількість годин
		Всього	Лекції	Семінари	Сам.роб.
МОДУЛЬ 1 . Історико-філософське введення
	Філософія, круг її проблем і роль в суспільстві	5	1	2	2
	Основні історичні типи філософії	8	2	2	4
	Філософська думка України в XI - XXI ст.	8	2	2	4
	Основні філософські концепції сучасності	7	1	2	4
Всього:	28	6	8	14
МОДУЛЬ 2 . Загальнотеоретична філософія Онтологія. Гносеологія. Методологія науки. Діалектика
	Філософське розуміння світу: буття, матерія	7	1	2	4
	Філософське розуміння свідомості.	7	1	2	4
	Суспільна свідомість і його структура	7	1	2	4
	Пізнання і його основні форми	5	1	2	2
	Наукове пізнання	5	1	2	2
	Діалектика, її закони і категорії	6	2	2	2
Всього:	37	7	12	18
МОДУЛЬ 3. Соціальна філософія
	Природа як предмет філософського дослідження	7	1	2	4
	Суспільство: основи філософського аналізу	5	1	2	2
	Суспільство як система, що розвивається	7	1	2	4
	Буття людини як проблема філософії	7	1	2	4
	Особистість і суспільство	7	1	2	4
	Культура і цивілізація	5	1	2	2
	Соціальне прогнозування. Глобальні проблеми сучасності.	5	1	2	2
Всього:	43	7	14	22
Форма потокового модульного конторолю -  тестування, виконання завдань
Форма семестрового підсумкового контролю - Іспит
Всього:	108	20	34	54

Розподіл програмного матеріалу дисципліни

«ФІЛОСОФІЯ»

№ п\п	ЗМІСТ	Години	Примітки
	МОДУЛЬ 1 . Історико-філософське введення
	Змістовний модуль №1. Філософія, круг її проблем і роль в суспільстві	5
	Лекція.  Світогляд, його суть і структура.  Предмет філософії.  Основні функції філософії.	1
	Самостійна робота.	2
	Семінарське.  Філософія і світогляд.  Міфологія і релігія як основа філософії..  Філософія і наука. Основні розділи філософського знання.  Функції філософії.  Проблема основного питання філософії.	2
	Змістовний модуль №2. Основні історичні типи філософії	8
	Лекція.  Антична і середньовічна філософія.  Філософія епохи Відродження і Нового часу.  Німецька класична філософія.	2
	Самостійна робота.  Емпіризм.   Англійська філософія ХVII ст. Ф.Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк.  Раціоналізм. Європейська континентальна філософія ХVII ст. І. Декарт, Б.Спіноза,  Проблема субстанціїфілософії Г. Лейбні  Космогонічна гіпотеза   І. Канта.  Кантівське вчення про простір і час.  Суелективний ідеалізм І.Г. Фіхте.  Об’єктивний ідеалізм Ф. Шеллінга.	4
	Семінарське.  Попередники античної філософії.  Передсократівська філософія.  Антична філософія класичного періоду.  Елліністична філософія.  Римська філософія.	2
	Змістовний модуль №3. Філософська думка України в XI - XXI ст.	8
	Лекція.  Філософські ідеї в культурі Київської Русі.  Розвиток філософської думки в Україні в XV - першій половині XVIII ст.  Філософія в Україні в другій половині XVIII - початку XXI ст.	2
	Самостійна робота.  Концепція двонатурності світу та ідея трьох світів у творчості Сковороди.  Елементи філософського світогляду М.В. Гоголя.  Філософські погляди Кирило-Мефодіївців і Тараса Шевченко.  «Філософія серця» П. Юркевича.  «Філософія мови» О. Потебні.  Соціально-філософські ідеї М.Драгаманова.  Революційно-демократичний напрямок в соціально-філософський думці І.Франка, Л.Українки, М.Коцюбинський.	4
	Семінарське.  Міфопоетична свідомість давнього слов’янства.  Філософські у ідеї києво-руських  мислителей Климент Смолятич, Кирило Туровський, Іларіон.  Острозький культурно-освітній центр.  Розвиток філософської думки у Києво-Могилянській   академії Стефан Яворський, Лазар Баранович, Феофан Прокопович.	2
	Змістовий модуль №4. Основні філософські концепції сучасності	7
	Лекція.  Позитивізм: еволюція і основні ідеї.  Марксизм і його місце в історії філософії.  Антропологічні школи у філософії.	1
	Самостійна робота.  Концепції свідомості у християнстві, у філософії Нового часу та марксизмі.  Свідоме і несвідоме у К.Маркса і З.Фрейда.	4
	Семінарське.  Неокантіанські концепції методів наукового пізнання   Марбургська і Баденська школи.  Філософія і наука в позитивізмі і неопозитивізмі. О.Кант, Б.Мах, Р.Авенаріус.  Логічний позитивізм Р. Карнан, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн.  Концепція наука в критичному раціоналізмі К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос, П.Фейєрбах.	2

           

Питання до модульного контролю №1

1.  Поняття і функції світогляду.
2.  Визначення філософії: історичні форми і сучасність.
3.  Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки.
4.  Розуміння сутності людини та специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії (софісти, Сократ, Платон).
5.  Вчення про душу і пізнання Аристотеля.
6.  Платон і Аристотель: погляди на суспільство та державу.
7.  Філософські напрямки еллінізму.
8.  Періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії.
9.  Філософська концепція Аврелія Августина.
10.  Проблема співвідношення віри й знання у філософії Фоми Аквінського.
11.  Гуманістичні ідеали філософської думки епохи Відродження.
12.  Соціально-політичні утопії доби Відродження.
13.  Основні філософські проблеми Нового часу.
14.  Вчення Ф.Бекона про метод пізнання.
15.  Загальна характеристика класичного раціоналізму Нового часу: основні персоналії і проблеми (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).
16.  Емпіричні розробки філософії Нового часу (Т. Гоббс, Д. Локк).
17.  Обмеженість емпіричного доведення за Д. Юмом.
18.  Французьке Просвітництво: основні ідеї та персоналії.
19.  Смисл теорії природного права і суспільного договору в філософії Просвітництва.
20.  Загальна характеристика та відмінності представників німецького ідеалізму.
21.  Новизна гносеологічних та етичних уявлень Канта.
22.  Принципи побудови філософської системи Г. Гегеля.
23.  Філософська антропологія Л. Фейєрбаха.
24.  Тенденції розвитку некласичної філософії наприкінці XIX ст.
25.  Вихідні положення філософії марксизму.
26.  Головні категорії філософії життя («життя» і «воля»).
27.  Етапи розвитку позитивізму.
28.  Християнський екзистенціалізм С. К'єркегора.
29.  Феноменологія Е. Гуссерля (основні поняття).
30.  Проблема «екзистенції» в філософії XX ст.
31.  Основні позиції філософської герменевтики в XX ст.
32.  Філософське становлення фрейдизму.
33.  Філософський постмодерн.
34.  Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні.
35.  Філософська думка в культурі Київської Русі.                                                                              
36.  Філософські погляди Г. С. Сковороди.
37.  Концепція «філософії серця» П. Юркевича.

№ п\п	ЗМІСТ	Години	Примітки
	МОДУЛЬ 2.   Загальнотеоретична філософія Онтологія. Гносеологія. Методологія науки. Діалектика
	Змістовий модуль № 5    Філософське розуміння світу: буття, матерія.	7
	Лекція.  Філософське розуміння категорії «буття».  Матеріальна єдність миру.  Рух, простір і час - як атрибути матерії.	1
	Самостійна робота.  Свідоме,  божевідоме і невідоме.  Філософія французьких екзистенціалістів А. Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель.  Філософські вчення  німецьких екзистенціалістів  М.Хайдеггера  К.Яспера.	4
	Семінарське.  Філософський ірраціоналізм Шопенгауєра.  «Філософія життя» і її різновиди Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Берсон.  Психоаналітична філософія З.Фрейда, К.Г.Юнг,   А.Адлер, Г.Маркузе, К.Хорш, Е. Еріксон.	2
	Змістовий модуль №6. Філософське розуміння свідомості.	7
	Лекція.  Поняття і структура свідомості.  Походження і суть свідомості.  Свідомість і мова. Проблема штучного інтелекту.	1
	Самостійна робота.  Властивості і функції свідомості	4
	Семінарське.  Свідомість як філософська проблема.  Генезис свідомості.	2
	Змістовий модуль №7.  Суспільна свідомість і його структура.	7
	Лекція  Індивідуальна і суспільна свідомість.	1
	Самостійна робота.  Форми суспільної свідомості.	4
	Семінарське.  Структура суспільної свідомості.	2
	Змістовий модуль №8. Пізнання і його основні форми.	5
	Лекція  Пізнання як відношення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання.  Плотське і раціональне пізнання і їх форми.  Проблема істини у філософії і науці.	1
	Самостійна робота.  Істина і заблудження. Знання і віра . Персоналістична концепція знання. Е. Мун’є, Ж. Лакруа.	2
	Семінарське.  Предмет і структура пізнання.  Форми знання і пізнавальної діяльності.  Об’єктивні і суб'єктивні характеристики істини. Абсолютна і відносна істина.	2
	Змістовий модуль №9.   Наукове пізнання.	5
	Лекція.  Специфіка наукового пізнання.  Співвідношення емпіричного і теоретичного знання.  Форми і методи наукового пізнання.	1
	Самостійна робота.  Методи емпіричного і теоретичного дослідження.	2
	Семінарське.  Пізнавальна творчість як пізнання можливостей.  Наукове пізнання і його особливості.	2
	Змістовий модуль №10.   Діалектика, її закони і категорії.	6
	Лекція.  Діалектики і її альтернатива.  Основні закони діалектики.  Найважливіші категорії діалектики.	2
	Самостійна робота.  Основне питання і структура «Критики чистого розуму»  Трансцендентальна естетика.	2
	Семінарське.  Космогонічна гіпотеза   І. Канта.  Кантівське вчення про простір і час.  Вчення про категорії і «трансцендентальна діалектика».  Суелективний ідеалізм І.Г. Фіхте.  Об’єктивний ідеалізм Ф. Шеллінга.	2

Питання до модульного контролю №2

1.  Розвиток уявлень й особливостей розуміння буття в історії філософії.
2.  Категоріальний вираз буття.
3.  Питання про онтологічний статус категорій (Платон, Аристотель, Кант, Гегель).
4.  Філософське осягнення категорій «простір» і «час».
5.  Поняття свідомості як особливої здатності людини.
6.  Наука  і релігія про основні підґрунтя свідомості.  Свідомість і мова.
7.  Свідомість і самосвідомість.
8.  Теорія пізнання, її предмет і метод.
9.  Тлумачення знання в класичній та некласичній  філософії.
10.  Філософське розуміння поняття «істина» (абсолютність, відносність і конкретність істини).
11.  Проблема суб'єкта й об'єкта пізнання.
12.  Проблема раціональності в історії філософської думки.
13.  Наука як пізнавальна діяльність, система знання, культурний феномен, соціальний інститут.
14.  Філософія і наука.
15.  Співвідношення емпіричного і теоретичного в пізнанні.
16.  Основні форми наукового пізнання: проблема, ідея, гіпотеза, теорія.
17.  Методологія та основні загальнонаукові методи наукового пізнання.
18.  Емпіричні методи пізнання.
19.  Методологія пізнання сучасної  науки.
20.  Філософське обґрунтування  поділу  наук  про  природу і суспільство (В.Віндельбанд,  К. Поппер).
21.  Філософські засади принципу класифікації природничих наук.
22.  Основні етапи розвитку натурфілософії у її зв’язку з природничими науками.

№ п\п	ЗМІСТ	Години	Примітки
	МОДУЛЬ 3. Соціальна філософія
	Змістовий модуль №11.   Природа як предмет філософського дослідження.	7
	Лекція.  Поняття природи і суспільства.  Проблема взаємозв'язку природи і суспільства.  Екологічна криза і шляхи виходу з нього.	1
	Самостійна робота.  Сенс і призначення людського буття. Феномен життя і смерті та безсмертя.  Людська свобода і розвиток діяльнісного розуміння людини.	4
	Семінарське.  Проблема співвідношення біологічного і соціального в людині.  Історичні типи практичного і духовного відношення людини до природи.Специфіка людського буття в "філософський антропології. М. Шелер, А. Гелен, Г.Плесанер, Е. Роттакер, Г. Е. Херстенберг.  Поняття людини, індивід, особистість.	2
	Змістовий модуль №12.   Суспільство: основи філософського аналізу.	5
	Лекція.  Суспільство як підсистема об'єктивної реальності.  Проблема побудови теоретичної моделі суспільства.  Соціальне пізнання і його специфіка.	1
	Самостійна робота.  Сенс історії в філософії К. Ясперса.  Предмет і функції соціальної філософії.	2
	Семінарське.  Специфіка філософського пізнання суспільства.  Багатоманітність соціального досвіду в філософії історії А. Тойнбі.	2
	Змістовий модуль №13.   Суспільство як система, що розвивається.	7
	Лекція.  Поняття суспільного виробництва. Спосіб виробництва і його структура.  Основа буття людського суспільства.  Політична система суспільства, її структура.	1
	Самостійна робота.	4
	Семінарське.  Суспільство як система.  Проблема сучасного інформаційно-технічного суспільства.	2
	Змістовий модуль №14.   Буття людини як проблема філософії.	7
	Лекція.  Людина як живий організм. «Природне» і «штучне» середовище існування.  Екологічна свідомість. Ідеї В. Вернадського про ноосферу.  Прибічники «органічної теорії» суспільства Г. Спенсер, А. Стронін, А. Шефлле та ін.  Демографічний фактор і проблема народонаселення. Теорія Т.Г. Нальтуоа	1
	Самостійна робота.  Філософія французьких екзистенціалістів А. Камю, Ж.-П.Сартр, Г.Марсель.  Філософські вчення німецьких екзистенціалістів М.Хайдеггера К.Яспера.	4
	Семінарське.  Філософський ірраціоналізм Шопенгауєра.  «Філософія життя» і її різновиди Ф. Ніцше, В. Дільтей, А. Берсон.  Психоаналітична філософія З.Фрейда,К.Г.Юнг, А.Адлер, Г.Маркузе, К.Хорш, Е. Еріксон.  Свідоме,  божевідоме і невідоме.	2
	Змістовий модуль №15.   Особистість і суспільство.	7
	Лекція.  Особистість, її основні ознаки і взаємозв'язок із суспільством.  Співвідношення необхідності, свободи і відповідальності в діяльності особистість.  Соціальні ролі особистість Роль особистість в історичному процесі.	1
	Самостійна робота.  Суспільство як система.  Проблема сучасного інформаційно-технічного суспільства.	4
	Семінарське.  Специфіка філософського пізнання суспільства.  Багатоманітність соціального досвіду в філософії історії А. Тойнбі.  Сенс історії в філософії К. Ясперса.  Предмет і функції соціальної філософії.	2
	Змістовий модуль №16.   Культура і цивілізація.	5
	Лекція. Поняття культури і цивілізації. Закономірності культурно-історичного процесу. Науково-технічний прогрес і розвиток культури.	1
	Самостійна робота. Екологічна свідомість. Ідеї В. Вернадського про ноосферу.	2
	Семінарське.  Людина як живий організм. «Природне» і «штучне» середовище існування.  Прибічники «органічної теорії» суспільства Г. Спенсер, А. Стронін, А. Шефлле та ін.	2
	Змістовий модуль №17   Соціальне прогнозування. Глобальні проблеми сучасності.	5
	Лекція.  Поняття соціального прогнозування. Типи прогнозів.  Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх рішення.  Перспективи соціального розвитку.	1
	Самостійна робота.	2
	Семінарське.  Демографічний фактор і проблема народонаселення. Теорія Т.Г. Нальтуоа	2

               

Питання до модульного контролю №3

1.  Техніка і новітні технології як предмет  філософського осмислення.
2.  Основні етапи розвитку техніки.
3.  Глобальні проблеми сучасності як предмет філософського осмислення.
4.  Діяльність як спосіб існування соціального.
5.  Суспільство та його соціальні складові.
6.  Філософське осягнення політики (на засадах філософії Платона, Аристотеля й Макіавеллі).
7.  Суспільство як предмет сучасної соціальної філософії
8.  Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К.Поппер, Р.Арон,      Д. Белл, О.Тоффлер)
9.  Філософські моделі соціальної реальності
10.  Індивід і соціум. Поняття про особу
11.  Основні етапи розвитку соціальної філософії
12.  Проблема відчуження
13.  Філософська антропологія
14.  Проблема людини як одвічна філософська проблема
15.  Філософські аспекти проблеми походження людини Поняття культури. Історичні моделі культури

  

  

Завдання для самостійної роботи:

   

    Модуль 1

1.  Поняття і функції світогляду.
2.  Визначення філософії: історичні форми і сучасність.
3.  Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки.
4.  Розуміння сутності людини та специфіки її пізнання у давньогрецькій філософії (софісти, Сократ, Платон).
5.  Вчення про душу і пізнання Аристотеля.
6.  Платон і Аристотель: погляди на суспільство та державу.
7.  Філософські напрямки еллінізму.
8.  Періоди розвитку та основні проблеми середньовічної філософії.
9.  Філософська концепція Аврелія Августина.
10.  Проблема співвідношення віри й знання у філософії Фоми Аквінського.
11.  Гуманістичні ідеали філософської думки епохи Відродження.
12.  Соціально-політичні утопії доби Відродження.
13.  Основні філософські проблеми Нового часу.
14.  Вчення Ф.Бекона про метод пізнання.
15.  Загальна характеристика класичного раціоналізму Нового часу: основні персоналії і проблеми (Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).
16.  Емпіричні розробки філософії Нового часу (Т. Гоббс, Д. Локк).
17.  Обмеженість емпіричного доведення за Д. Юмом.
18.  Французьке Просвітництво: основні ідеї та персоналії.
19.  Смисл теорії природного права і суспільного договору в філософії Просвітництва.
20.  Загальна характеристика та відмінності представників німецького ідеалізму.
21.  Новизна гносеологічних та етичних уявлень Канта.
22.  Принципи побудови філософської системи Г. Гегеля.
23.  Філософська антропологія Л. Фейєрбаха.
24.  Тенденції розвитку некласичної філософії наприкінці XIX ст.
25.  Вихідні положення філософії марксизму.
26.  Головні категорії філософії життя («життя» і «воля»).
27.  Етапи розвитку позитивізму.
28.  Християнський екзистенціалізм С. К'єркегора.
29.  Феноменологія Е. Гуссерля (основні поняття).
30.  Проблема «екзистенції» в філософії XX ст.
31.  Основні позиції філософської герменевтики в XX ст.
32.  Філософське становлення фрейдизму.
33.  Філософський постмодерн.
34.  Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні.
35.  Філософська думка в культурі Київської Русі.                                                                              
36.  Філософські погляди Г. С. Сковороди.
37.  Концепція «філософії серця» П. Юркевича.

   Модуль 2

1.  Розвиток уявлень й особливостей розуміння буття в історії філософії.
2.  Категоріальний вираз буття.
3.  Питання про онтологічний статус категорій (Платон, Аристотель, Кант, Гегель).
4.  Філософське осягнення категорій «простір» і «час».
5.  Поняття свідомості як особливої здатності людини.
6.  Наука  і релігія про основні підґрунтя свідомості.  Свідомість і мова.
7.  Свідомість і самосвідомість.
8.  Теорія пізнання, її предмет і метод.
9.  Тлумачення знання в класичній та некласичній  філософії.
10.  Філософське розуміння поняття «істина» (абсолютність, відносність і конкретність істини).
11.  Проблема суб'єкта й об'єкта пізнання.
12.  Проблема раціональності в історії філософської думки.
13.  Наука як пізнавальна діяльність, система знання, культурний феномен, соціальний інститут.
14.  Філософія і наука.
15.  Співвідношення емпіричного і теоретичного в пізнанні.
16.  Основні форми наукового пізнання: проблема, ідея, гіпотеза, теорія.
17.  Методологія та основні загальнонаукові методи наукового пізнання.
18.  Емпіричні методи пізнання.
19.  Методологія пізнання сучасної  науки.
20.  Філософське обґрунтування  поділу  наук  про  природу і суспільство (В.Віндельбанд,  К. Поппер).
21.  Філософські засади принципу класифікації природничих наук.
22.  Основні етапи розвитку натурфілософії у її зв’язку з природничими науками.

    Модуль 3

1.  Техніка і новітні технології як предмет  філософського осмислення.
2.  Основні етапи розвитку техніки.
3.  Глобальні проблеми сучасності як предмет філософського осмислення.
4.  Діяльність як спосіб існування соціального.
5.  Суспільство та його соціальні складові.
6.  Філософське осягнення політики (на засадах філософії Платона, Аристотеля й Макіавеллі).
7.  Суспільство як предмет сучасної соціальної філософії
8.  Типології суспільства в сучасних концепціях соціальної філософії (К.Поппер, Р.Арон,      Д. Белл, О.Тоффлер)
9.  Філософські моделі соціальної реальності
10.  Індивід і соціум. Поняття про особу
11.  Основні етапи розвитку соціальної філософії
12.  Проблема відчуження
13.  Філософська антропологія
14.  Проблема людини як одвічна філософська проблема
15.  Філософські аспекти проблеми походження людини Поняття культури. Історичні моделі культури

ТЕОРЕТИЧНА ЧАСТИНА

Модуль 1. ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКЕ ВВЕДЕННЯ

Змістовний модуль №1. Філософія, круг її проблем і роль в суспільстві

   1. Світогляд, його сутність і структура.

   2.  Предмет філософії.

   3. Основні функції філософії.

 

 При розгляді першого питання теми «Світогляд, його сутність і структура» необхідно виходити з того, що людина в процесі свого життя час від часу розмірковує про таємниці світобудови, долі світової цивілізації, про перспективи розвитку людини. Різноманітна тематика цих роздумів обумовлена загальною орієнтацією, самовизначенням людини в світі, її світоглядом.

Світогляд - це система людських знань про світ, місце в ньому людини, її  відношення до світу.

Світогляд покликаний дати людині орієнтацію в різних областях життєдіяльності. Він виступає як духовно-практичне явище, як концепція життя і є сплавом знань, цінностей, переконань і поведінкових установок.

Структурними елементами світогляду є:

світовідчування,

світосприймання,

світоуявлення

світорозуміння і

світовідношення

На їх основі формуються ідеали людини, що виражають його життєві цілі. Світогляд може бути повсякденно-практичним і теоретичним, буденним і науковим, індивідуальним і суспільним, прогресивним або радикальним (реакційним).

До основних історичних типів світогляду відносяться: міфологічний, релігійний, філософський.

Студенту необхідно детальніше ознайомитися з міфологічним і релігійним світоглядом і їх функціями в соціальному житті, виходячи з того, що:

Міфологія - тип світогляду, в якому різні уявлення про природу, суспільство, людину і її  мислення  пов'язані в єдину образну картину миру,  яка поєднує в собі реальність і фантазію, природне і надприродне, думку і емоції.

 Міфологія намагається відповісти на питання про походження Всесвіту, Землі, життя на ній; пояснити природні і соціальні явища, передбачити долю людини; обкреслити круг морально-етичних проблем.

Релігія - це тип світогляду, в основі якого лежить віра в надприродні сили і поклоніння ним.

 Для даного типу світогляду характерна почуттєво, образно-емоційна форма сприйняття навколишньої дійсності.

 Філософія – являє собою  вищий тип світогляду, для якого характерні  раціональність, системність, логічність, теоретична оформленість.

 

 Друге питання «Предмет філософії» слід почати із з'ясування того положення, що людина з давніх часів прагнула зрозуміти навколишній світ. Філософія - це область духовної діяльності людини, пов'язана з постановкою, аналізом і рішенням світоглядних, загальнолюдських проблем, виробленням цілісного погляду на світ, на місце людини в ньому.

Слово «філософія» (греч. phileo - люблю + sophia - мудрість) означає дослівно «любов до мудрості». Існує думка, що філософ і математик античності Піфагор (VI в. до н.е.) був першим, хто назвав себе філософом.

Старогрецький філософ Платон (V в. до н.е.) використовував термін «філософія» як пізнання сущого.

Вслід за ним Арістотель (IV в. до н.е.) вважав задачею філософії, є аналіз причин речей.

Перші філософські системи з'явилися близько 3 тисяч років тому в Стародавньому Китаї і Індії, а класичну форму знайшли в Стародавній Греції. Виникнення філософії в Стародавній Греції історично співпало з виникненням наукового знання. Філософія склалася як перша історична форма теоретичного знання. Всі знання, якось відмінні від міфології і релігії, стародавніми мислителями Еллади були названі філософією.

У міру накопичення спеціальних наукових знань почалося розмежування між окремими областями знання. Вже в античності з єдиного нерозчленованого знання відбулося виділення математики, астрономії, фізики, медицини і інших наук. Одночасно відбувалася зміна і розвиток самого філософського знання. Предметом філософії, на відміну від природних і технічних наук, стала духовна діяльність людини, а також усвідомлення людиною цієї діяльності, її змісту, цілей, призначення людини в світі.

Філософія - це вчення про людину, його місце в світі. Вона досліджує загальні закономірності природи, суспільства і людського мислення.

У філософії концентруються і одержують найбільш послідовний вираз ідеї, відчуття, установки і настрої, існуючі в суспільстві. Філософський роздум відповідає глибинній потребі людини в розумному обґрунтуванні і поясненні природи, суспільства, людини і його мислення в їх цілісності і взаємообумовленості.

Філософське осмислення дійсності припускає наявність двох протилежностей. Ними виступають: світ «зовнішній» по відношенню до свідомості людини - об'єктивна реальність і світ «внутрішній» (психічне, духовне життя людини) суб'єктивна реальність. Різні відносини двох реальностей: об'єктивної і суб'єктивної, об'єкту і суб'єкта пронизують всю філософію впродовж всієї  її історії від початку виникнення.   

Ці відносини характеризують як –

питання про відношення людини до світу,  

питання про відношення свідомості до буття,

питання про відношення суб'єктивного до об'єктивного.

 Залежно від того, як філософи відповідали на це питання, яке іноді називають основним питанням філософії, вони розділилися на два напрями - матеріалізм і ідеалізм.

 Матеріалісти стверджують, що первинним є матерія, а вторинним - свідомість.

 Ідеалісти первинним рахують свідомість, вторинним - матерію.

   Як філософський напрям ідеалізм визнає за первинний абсолютну ідею, світовий розум (Платон, Гегель) або свідомість людини, «комплекс відчуттів» (Берклі, Фіхте) як визначальна причина всього сущого.

 Студенту слід знати, що філософи  часто намагаються завуалювати  свою світоглядну позицію. Матеріалісти, наприклад, називають себе субстанциалістамі, а ідеалісти - функционалістами, проте від такої гри в терміни суть філософського бачення миру не змінюється.

Філософський принцип, згідно якому все існуюче має одне джерело, єдине в своїй основі, називається монізмом. Розрізняють матеріалістичний і ідеалістичний монізм. Перший єдність миру бачить в його матеріальності. Другий - за основу всього приймає духовний початок (свідомість).

У історії філософії зустрічалися мислителі, що намагалися зайняти проміжну позицію. Вони визнавали рівноцінність, незалежність двох першооснов миру: матерії і свідомості. Таких філософів називають дуалістами.

Розгляд відношення людини до світу, свідомості до буття, породжує питання про те, чи в змозі наше мислення пізнати навколишній світ?

 Це питання: чи пізнаваний мир і якщо пізнаваний, то в якому ступені - складає найважливішу складову частину філософського осмислення дійсності.

 Залежно від того, яку позицію в рішенні питання про пізнаваність миру займають філософи, вони розділилися на два напрями.

 До першого, а їх більшість, належать прихильники пізнаваності миру. Серед тих, хто стоїть на позиціях пізнаваності миру є такі течії як:  

 сенсуалісти - головну роль в пізнанні відвідні плотському пізнанню(Локк, Кондільяк);

 раціоналісти - головну роль відводять розуму (Декарт, Спіноза);

 іррационалісти - відкидають або принижують роль розуму в пізнанні (Ніцше,  Бергсон).

До другого (їх меншина) належать супротивники пізнаваності миру. Серед них виділяють дві основні течії: скептицизм і агностицизм.

  Скептицизм - відкидає можливість достовірного знання про світ (Піррон, Горгий).

 Агностицизм - повністю або частково відкидає можливість пізнаваності  миру (Юм, Кант).

 Розглядаючи третє питання «Основні функції філософії» студенту необхідно виходити з того, що філософія тісно пов'язана з життям людей, задовольняє певні соціальні потреби.

Тому філософія завжди виконувала і виконує функцію універсального знання або пропедевтики ( ввідного курсу) до універсального знання.

Найважливішими функціями філософії є так само:

-  світоглядна, виражає відношення людини до світу, орієнтує його дії в духовно-практичній сфері;

-  гносеологічна (теоретико-пізнавальна або епістемологичеськая), вирішує питання про пізнаваність миру і достовірності знання;

-  методологічна - виступає як система методів пізнання;

- ідеологічна (соціальна), що впливає на соціальні відносини і взаємозв'язки;

-  гуманістична, направлена на визнання пріоритету особи на основі загальнолюдських цінностей;

-  культурно-виховна, сприяюча формуванню у людини культури мислення і спілкування, орієнтуюча людину на істину, добро і справедливість;

- критична, пов'язана з орієнтацією на цінності і ідеали, з оцінкою соціальної дійсності під відповідною точкою зору;

- аксиологичеськая (ціннісно-регулятивна) - полягає у визначенні цінностей життя, системи етичних і гуманістичних принципів і ідеалів, значення життя людини;

- евристична, служить приросту наукових знань, відшукуванню шляхів до нових відкриттів;

-  прогностична, направлена на філософське осмислення перспектив розвитку людини, культури і цивілізації, рішення глобальних проблем.

Ці і багато інші функції філософії характеризують її роль в суспільстві, в етично-духовному розвитку людини і суспільства, відображають зв'язок філософської теорії з практикою.

Для глибшого ознайомлення з темою слід звернутися до наступної  довідковій літератуи:

 1. Современный философский словарь. - М, 2004. Ст.: «Дуализм», «Идеализм», «Материализм», «Мировоззрение», «Миф», «Монизм», «Основной вопрос философии», «Скептицизм», «Философия».

2. Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.:«Мировоззрение», «Философия», «Материализм», «Идеализм».

3.Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Світогляд», «Філософія», «Матеріалізм», «Ідеалізм», «Основні питання філософії».

 

 

Змістовний модуль № 2. Основні історичні типи філософії

  1. Антична і середньовічна філософія.

  2. Філософія епохи Відродження і Нового часу.

  3.  Німецька класична філософія.

Приступаючи до вивчення першого питання «Антична і середньовічна філософія» студенту слід знати, що антична філософія включає філософські навчання Стародавньої Греції і Стародавнього Риму з кінця VII в. до н.е. по VI в. н.е.

Перші грецькі філософи прагнули зрозуміти природу, світ  як ціле і  проникнути в його суть, ставили задачу виявити єдиний початок всього сущого і  знаходили його в різних матеріальних речах (космоцентрізм). 

Так, родоначальник першої філософської школи античної Греції Фалес ( 624-547 до н.е.) таким початком вважав - воду, Анаксимандр (610-540 до н.е.)  - апейрон (хаотичне, безмежне  першеречовина), Анаксимен (588  -  525 до н.е.) - повітря, Геракліт    (540 -  480 до н.е.) - вогонь. Зверніть увагу на те, що Геркаліт висунув проблему текучості буття і тим самим поклав початок діалектиці, діалектичному розумінню світу.

Важливе значення для розвитку античної (і подальшої) філософії мало атомістичне навчання Леовкиппа і Демокріта (460-370 до н.е.), що учили, що все складається з атомів і порожнечі.

Вперше проблеми антропології (греч.anthopos-людина+ logos - навчання, наука) розглядає Сократ (470-399 до н.е.) На основі принципу: «Пізнай самого себе» - він ставить задачу зрозуміти суть людини через його діяльність. Він вважає, що в основі діяльності лежать загальні ідеальні поняття, для виявлення яких розробляє діалектичний  питально  -  відповідальний  метод - метод бесіди з метою спонукати співбесідника самому знайти істину.

Вершиною античної філософії є філософські системи Платона і Арістотеля. Платон (427-347 до н.е.), був одним з основоположників ідеалізму.

 Він учив, що в основі світу лежать абсолютні ідеї (ейдоси), похідним від яких є світ плотських речей.

Ідеї представляють якесь божественне царство, в якому до народження перебувають безсмертні душі людей, споглядаючи істинно суще. З'єднуючись з тілом, душа забуває те, що споглядала на небі. В процесі життя, сприймаючи матеріальні предмети, душа згадує те, що бачила в світі ідей.

Платон, як і Сократ, розробляє діалектичний метод пізнання. Найважливішою частиною філософії Платона є його вчення про досконалу, ідеальну державу, в якому панують Благо, Моральність, Справедливість і Закони. Таку державу він намагався здійснити і на практиці.

Видатнішим   серед старогрецьких мислителів був Арістотель(384-322 до н.е.), учень Платона, вчений енциклопедист, вихователь Олександра Македонського, засновник логіки, як засобу раціонального пізнання світу.

Вважаючи, що ідея як суть речі не може знаходитися поза самою річчю, він піддав критиці навчання Платона за відрив ідей від речей. Річ, будучи єдністю матерії і форми, виникає завдяки дії причини. Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія. Сходи форм ведуть до вищої форми або «форми форм». Ця гранична форма є БОГ - джерело і першодвигун  буття.

 Соціально-політичне навчання Арістотеля відрізняється від платонівського. Ідеалом Арістотеля є держава, що створює оптимальні умови для виразу «природи людини». Людина - суспільна і політична істота. Його мета - щастя, що досягається добродійним життям, навчанням і роздумом. Арістотелем завершується розквіт старогрецької філософії.

Поступово починається її занепад і криза (I-V вв. н.е.). У цей період виникають і одержують розвиток п'ять філософських напрямів:

1) скептицизм,     що виражав радикальну недовіру до світу;

2) періпатетізм, що продовжив навчання Арістотеля;

3) епікуреїзм,      що прагнув знайти життєву опору для людини;

4) стоїцизм,        що шукав щастя людини через його причетність до логосу;

5) платонізм,     що продовжив навчання Платона і дав почало новому навчанню -  неоплатонізму.

(Про ці напрями дивитеся в рекомендованій літературі і довідниках).

Середньовічна філософія охоплює історичний відрізок з II по XIV вв. і є сукупністю релігійно-філософських навчань. У цей період пануючої  стає  релігійна  ідеологія (теоцентрізм, де грец. theos - бог).

Відповідно до християнського віровчення, вона  світ розглядає як творіння Бога. Людина є також творіння Бога, а його суть полягає в його духовності.

Середньовічна філософія висунула проблему про відношення Бога до створеного їм світу, задачу раціонального обґрунтування віри, розгляд знання як божественного одкровення.

Велике місце у філософії займало питання про співвідношення загальних понять і емпіричних предметів.

 Номіналісти (лат. отепа - назви, імена) вважали, що існують тільки окремі речі.

Реалісти  (лат. realis - речовинний) учили, що загальні поняття первинні і  існують незалежно від окремих речей.

Концептуалізм (лат. conceptus - думка, уявлення) вважав, що загальні поняття не існують незалежно від окремих речей, а є специфічними формами пізнання дійсності.

Студенту слід уважно ознайомитися з аргументами вказаних напрямів в середньовічній філософії, оскільки суперечка, почата ними, відбувалася і в подальші століття як суперечка між раціоналістами і сенсуалістами.

Центральний фігурою цього періоду - часу розквіту схоластики (греч. schole - школа) - був Хома Аквінський (1225-1274). На його навчання слід звернути особливу увагу, бо його філософія - томізм (лат. Thomas - Хома) стала ідеологічною  доктриною католицизму.

Хома Аквінський прагнув обґрунтувати питання про гармонію віри і розуму, вивести буття Бога з буття речей, запропонував ідею потенційного (можливого) і актуального (дійсного) буття. У антропології, Хома Аквінський виходив з уявлення про особу як єдність душі і тіла.

Середньовічна філософія, через її релігійність і схоластичність, була догматична і консерватична і до кінця XIV в. вже не задовольняла запити суспільного розвитку. На зміну їй прийшла філософія Відродження.

При розгляді другого питання «Філософія епохи Відродження і Нового часу» слід виходити з того, що епоха Відродження - це період в культурному і ідейному розвитку країн Західної і Центральної Європи з XV до початку XVII вв. Відмінні риси епохи Відродження наступні:

1) звернення до культурної спадщини античності, його відродження (звідси і назва);

2) боротьба проти церкви і схоластики (філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновники з раціоналістичною методикою та формально –  логічними проблемами);

3) затвердження світської культури і гуманізм як цілісного світогляду;

4) посилення престижу науки і експериментального дослідження.

Для творчості представників Відродження характерні віра в безмежні можливості людини, різке заперечення схоластики і аскетизму, затвердження розкріпаченої, гармонійної, творчої особи (антропоцентрізм, де грец. anthropos- людина). У філософії затверджується

пантеїзм ( грец. рan - все + theos - бог), що ототожнював бога з природою і миром в цілому.

Початок у філософії Відродження пов'язаний з іменами італійського філософа Марсиліо Фічино і німецького мислителя Миколи Кузанського.

 Фічино (1422-1495) існуючі раніше релігії розглядає як ступені розвитку «загальної релігії», наділяє людину здібністю до пізнання світу, захищає земну красу, споглядання якої розглядає як вищий ступінь пізнання.

 Кузанській (1401-1464) відомий тим, що відкрив принцип збігу протилежностей - максимуму і мінімуму, став родоначальником нової європейської діалектики і своїм навчанням поруйнував античне і середньовічне уявлення про космос як про щось кінцеве.

Революційний переворот в світогляді епохи Відродження пов'язаний з відкриттями:   - польського астронома Миколи Коперника (1473-1543) - геліоцентричної  системи;

- італійського мислителя Джордано Бруно (1548-1600), що висунув ідею про нескінченність Всесвіту і множинності світів;

- італійського ученого Галілео Галілея  (1564-1642), що заклав основи експериментально-математичного природознавства, що прагнуло відділити науку від релігії.

Пануючий до цих відкриттів принцип геоцентризму (Земля - центр Всесвіту), згідно якого вважалося, що видиме тотожне дійсному, був замінений новим геліоцентричним принципом (Сонце -центр сонячної системи), згідно  якому, видиме - це спотворене відображення прихованої за явищами сутності. Цей новий принцип став теоретично-пізнавальним методом всієї класичної науки.

У області соціально-політичних навчань гуманізм епохи Відродження виявився в розвитку теорії держави і утопічних соціалістичних ідей. Італійський історик Никколо Макіавеллі (1469-1527) і французький соціолог Жан Боден (1530-1596) обґрунтовують вчення про централізовану державу, яку розглядають як головне знаряддя в боротьбі проти гегемонії церкви.

Соціалістичні утопічні ідеї про побудову справедливого суспільства розвивають:   - англійський гуманіст  Томас Мор (1479-1555),

- італійський чернець  Томмазо Кампанелла (1568-1639),

- німецький реформатор  Томас Мюнцер (1490-1525).

   

 Приступаючи до вивчення філософії Нового часу, зверніть увагу на те, що в цей період відбувається перехід до крупної машинної індустрії і пов'язана з цим зміна соціально-економічних відносин. Наука стає символом Нового часу. Спираючись на науку, філософія ставить задачу збільшення влади суспільства над природою і інтелектуального вдосконалення людини.

Наука, що розвивається, зажадала нову методологію пізнання, яку розробили Френсис Бекон, Рене Декарт і Бенедикт Спіноза. У філософії одержують розвиток два напрями в теорії пізнання: сенсуалізм   і  раціоналізм.

 Родоначальником філософії і досвідченої науки Нового часу став   Бекон (1561-1626).

Він відродив матеріалізм, що одержав свій початок в античності. Матерію він розглядав як активний початок, невід'ємний від руху. Розчищаючи грунт для нової науки, Бекон виконав величезну роботу по «великому відновленню наук». Свій задум він утілив в «Новому органоні». На шляху пізнання природи є перешкоди - це засміченість свідомості людей «ідолами» (або примарами), спотвореними образами дійсності і помилковими уявленнями.

Ф. Бекон виділив чотири види «ідолів». (З'ясуйте, що вони є. Для самостійного вивчення).

У центрі філософських переконань Бекона був індуктивний метод (проходження знання від приватного до загального), направлений на експериментальне, емпіричне дослідження природи.

На відміну від такого підходу, Декарт (1596-1650) прагнув розробити універсальний метод пізнання, виходячи з раціоналізму (лат. rationalis - розумний, доцільний, обґрунтований),   що визнає  за єдине   джерело   достовірного знання  розум. Декарт вважав, що в людському пізнанні є ряд природжених ідей, в першу чергу, ідея Бога. Основним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто проходження знання від загального до приватного.

Основна межа філософії Декарта - дуалізм. Існують, вважав він, незалежно один від одного дві субстанції: духовна і матеріальна, душа і тіло.

 Спіноза (1632-1677) подолав дуалізм Декарта. Він доводив, що мир вічний і є єдиною, неподільною субстанцією, яка вічна в часі і нескінченна в просторі. Як раціоналіст, він вважав, що в самому розумі укладена відповідність утворюваних ідей з суттю пізнаваних речей. Критерієм істини для Спінози є розум. Універсальним методом пізнання - виступає математика, точніша геометрія.

 Вивчаючи рекомендовану літературу, зверніть увагу на французьку філософію XVIII сторіччя, що увійшло до історії як століття Просвіти. Філософія Просвіти не була однорідною. Найрадикальніша частина просвітителів стояла на позиціях матеріалізму і атеїзму: П. Гольбах, До. Гельвеций, Же. Ламетрі, Д. Дідро. Менш радикальна: Ш.Монтеськье, М.Вольтер, Ж.-Ж. Руссо - була на позиціях ідеалізму і дєїзма. Дєїзм (лат. deus - бог), допускав існування Бога як першопричини миру, заперечував його подальше втручання в природні і соціальні процеси.

Французька філософія відстоювала вільнодумство. Вона дала научно-матеріалістичне пояснення миру, піддала критичному аналізу релігію.

 При вивченні третього питання «Німецька класична філософія» слідує знати, що в кінці XVIII - першій половині XIX вв. німецькими мислителями був створений наступний ряд філософських систем, які прийнято називати класичною філософією. Її основними рисами були:

а) відродження діалектики;

б) критика буденної (розсудливої) філософії;

в) прагнення представити філософію як систему наукового знання.

Родоначальником німецької класичної філософії є  І.Кант (1724-1804). У первинний період своєї діяльності, в так званий «докритичний» період (до 70-х років XVIII в.), Кант займався переважно природничонауковими проблемами. Він обґрунтував залежність морських приливів і відливів від положення Місяця, розробив гіпотезу про походження Сонячної системи з газової туманності, що згодом одержала назву, (гіпотези Канта - Лапласа).

У «критичний» період (з початку 70-х років) Кант переосмислює попередню теорію пізнання і роль людини як суб'єкта пізнання. Основна межа цього періоду - агностицизм. Пізнаваний світ Кант ділить на явища (це речі, як вони існують в свідомості) і «речі в собі» (це речі як вони існують самі по собі). «Речі в собі» впливають на органи чуття, викликають відчуття, але відчуття і навіть думки не дають людині достовірного знання про «річ в собі».

Наше мислення прагнути досягти абсолютного знання про «річ в собі», але не може вийти за межі явищ, які формують нашу свідомість, не може вийти за межі досвіду. Воно впадає в антиномію (нерозв'язна суперечність) оскільки виявляється можна довести, що людина володіє свободою і не володіє нею, що мир кінцевий і нескінченний, що існує першопричина (Бог) і що вона не існує. Окрім досвідченого світу, світу даного нам у відчуттях, є ще другий світ - світ свободи, пізнаваний практичним розумом.

Кант учить, що людина володіє автономною волею. Під тиском сили волі практичний розум керує вчинками людини в суспільстві. Ці вчинки підкоряються етичним законам і пред'являють до людини певні категоричні вимоги або категоричний імператив (греч. Kategorikos рішучий, безумовний + лат. imperativus - веління, вимога).

Імператив свідчить: «Поступай так, щоб твоя поведінка могла стати загальним законом. Поступай  по відношенню до інших так, як ти хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе. Знай, що своїми вчинками ти формуєш образ дії інших і створюєш форму, характер взаємних відносин».

Як бачимо, Кант, обгрунтовувавши вчення про людину і його пізнання, розділив мир природи і мир людини, які знаходяться в суперечності.

Вказані Кантом суперечності, намагалися подолати І. Фіхте (1702-1814) і Ф. Шеллінг (1775-1854). Але вдалося це зробити тільки Г. Гегелю (1770-1831).

Своєю головною задачею Гегель вважав створення діалектики як науки, як системи і як Логіки. Для цього Гегелю знадобилося охопити всі знання і всю людську культуру в їх розвитку, критично переробити їх і створити складну філософську систему, в якій розвиток світу представлений як розвиток абсолютної ідеї (духу).

 Філософська система Гегеля починається з вчення про логіку. Питання про логіку він вирішує з позиції ідеалізму. Логіка в цілому включає :

 об'єктивну логіку   (вчення про буття і суть) і

 суб'єктивну логіку (вчення про поняття).

 Об'єктивна логіка - це логіка до природного світу, що знаходиться в змозі до створення світу Богом. Це є абсолютна ідея. Бог і абсолютна ідея тотожні як першопричини, але в той же час вони різні в своєму стані. Бог завжди рівний самому собі, тоді як абсолютна ідея безперервно розвивається від абстрактних і бідних за змістом визначень до визначень повнішим і конкретнішим.

Після «роботи» об'єктивної логіки в справу вступає суб'єктивна логіка (вчення про поняття). Вона проробляє той же шлях за допомогою понять, думок і висновків і одночасно відображає історію практичного руху культури, в процесі якої людина освоює (пізнає) мир.

Саморозвиток ідеї приводить логіку до кінцевого пункту руху - виникає природа. Поняття природи у Гегеля незвичайне. Природа - це інобуття, тобто інша форми буття ідеї. Значення і значення природи в тому, щоб опосередкувати собою божественний і людський дух в їх розвитку - розгортанні.

 Метою діалектичного розвитку абсолютної ідеї є усвідомлення і абсолютне  пізнання свого власного шляху.

Це усвідомлення повинне протікати у формі, яка відповідає змісту ідеї. Рухаючись до абсолютного самопізнання, дух сам знаходить для себе необхідні форми - це споглядання, уявлення і понятійне мислення, які одночасно є і ступенями самопізнання духу.

На ступені споглядання дух постає у вигляді мистецтва, на ступені уявлення у вигляді релігії і на вищому ступені у вигляді філософії. Філософія - це вершина світової історії і культури і кінцева стадія самопізнання - це абсолютна істина.

Грандіозна філософська робота, виконана Гегелем, привела його до висновку про розумність світу, який він виразив в афоризм:  «Все дійсне - розумне, все розумне - дійсне».

 При цьому, в процесі розумного розвитку ідеї долається зло  і недосконалість світу. Філософія Гегеля мала величезне значення для подальшого розвитку всієї духовної культури Європи. Але філософське збагнення миру не має межі. І гегелівська філософія була не тільки розвинена далі, але і піддана критиці.

Фейєрбах (1804-1872) свою творчість направив на критику християнської релігії, ідеалізму Гегеля і затвердження антропологічного матеріалізму. Він вважав, що для релігії і ідеалізму загальною основою є абсолютизація людського мислення, зіставлення його людині і перетворення в самостійно існуючу суть.

Коріння і таємниця релігії і ідеалізму знаходяться на землі. Людина як родова істота в своїй діяльності лише опосередковано зв'язаний з ідеями, із загальним, яке переважає над одиничним. Люди не розуміють, що ці загальні ідеї є їх же творіння і приписують їм надприродні властивості, перетворюючи їх на абсолютну ідею Бога.

Щоб подолати таке розуміння ідеї, потрібно зрозуміти людину як земну істоту з його мисленням. Предметом філософії повинні бути не дух і не природа, а людина.

 Людина для Фейєрбаха - це духовно-природна істота, найважливішою  характеристикою якої є чуттєвість. Люди зв'язані між собою природними,  узами і, перш за все, відчуттям любові.

Разом з тим Фейєрбах упускає дуже важливу особливість людини - його соціальну суть.

Глибшому ознайомленню з темою допоможе література:

 1. История философии. - М., 1999.

2. Історія філософії. - К., 2002.

3.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Античная философия», «Философия», «Схоластика», «Классическая немецкая философия» «Философия Нового и новейшего времени» и др.

 4. Філософський енциклопедичний словник -К., 2002. Ст.: «Філософія», «Відродження», «Німецька класична філософія» та ін.

Змістовний модуль № 3. Філософська думка України в XI - XXI ст.

 1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

 2. Розвиток філософської думки в Україні в XV - першій половині XVIII ст.

 3. Філософія в Україні в другій половині XVIII - початку XXI ст.

Вивчаючи перше питання «Філософські ідеї в культурі Київської Русі», необхідно з'ясувати наступне. Київська Русь була першою Східно-слов'янською державою, в духовній культурі якої відбувалося становлення вітчизняної (власне як російської так і білоруської) філософської думки.

Стародавня культура слов'ян, зберігаюча міфологічні воззріння, і антична філософія, істотно переосмислена візантійською християнською філософією яка набула поширення у зв'язку з введенням християнства - з'явилися тією основою, на якій складалася традиція філософської думки Київської Русі.

У центрі уваги української філософії того періоду стояла проблема людини і людської історії.

 Філософія розумілася не тільки як теоретизування, але і як практична мораль. Характерною межею філософських шукань був діяльний аспект. «Мудрість не тільки слово, але і справи» - підкреслюється в «Збірнику Святослава» (1073 р.). Одночасно формується антропоцентристське розуміння всесвіту. Людина - володар природи, стоїть над природним Космосом, створеним для його потреб. Він центральна ланка, що забезпечує спілкування між Богом і створеним їм світом.

При з'ясуванні суті людини встала проблема співвідношення душі і тіла. На відміну від пануючих в західноєвропейській середньовічній філософії уявлень про абсолютне відчуження душі від тіла (тіло - «темниця душі»), мислителі Київській Русі підкреслювали органічну єдність в людині душі і тіла.

Важливим аспектом розуміння суті людини і його пізнавальних можливостей було вчення про розум, відчуття і волю, які направлені на пізнання Божественної істини і воєдино з'єднуються в серці. Серце є центром, завдяки якому здійснюється причетність до позаземного, Божественного. Такі думки висловлені в XI столітті митрополитом Іларіоном в «Слові про Закон і Благодать». (До речі, Іларіона нерідко називають першим філософом в Україні).

Характерною межею творчості києворосійських мислителів була його морально-етична спрямованість. Висловлювалася ідея виведення морального закону з акту творіння світу Богом; ідея гріху і моральної відповідальності людини; затверджувалася думка про те, що за допомогою людських діянь можна поліпшити мир, очистити його від зла. Істотну роль в етичних поглядах Київської Русі мала розробка проблеми святості. Формується уявлення про святість як втілений моральний ідеал поведінки, що розуміється як жертовність. При цьому, хоча і проголошується християнське розуміння святості, але акцентується увага на прагненні затвердити для людини святе царство на Землі.

Значне місце займає історіософська проблематика. Однією з провідних характеристик погляду на історію був універсалізм. Він виражався, зокрема, у тому, що історію кожного князівства включали в єдину історію Землі Російською. Русічи розглядалися як представники єдиної спільності слов'ян, а історія слов'ян включалася в загальну історію християнського світу, яка ототожнювалася з історією людства.

Таким чином, філософську культуру Київської Русі можна охарактеризувати як філософсько-релігійно-етичну, направлену на осмислення актуальних проблем суспільного життя того часу.

 При розгляді другого питання: «Розвиток філософської думки в Україні в XV- першій половині XVIII ст.» слід звернути увагу на те, що в кінці XV - початку XVI ст. корінним чином міняється соціально-політична ситуація в Україні, яка характеризувалася остаточною втратою державності Київської Русі. Україна була включена до складу Польського королівства. Український народ був вимушений  нести важку боротьбу за політичне самовизначення і власне існування як окремої етнічної і національної спільності.

Різке загострення релігійних конфліктів в Україні XVI в., пов'язане із спробами окатоличити українське населення, зробило релігійну проблематику особливо актуальної. Соціальні, політичні і національні суперечності українського життя того часу придбали релігійну форму.

Слід враховувати і те, що з включенням України в Польське королівство відбувалася активна взаємодія з культурою Західної Європи епохи Відродження. Центральною ідеєю цієї епохи був гуманізм. У його основі лежало культивування самоцінності особи, її свободи, справедливого суспільного устрою.

Саме ці ідеї розвивали засновники гуманістичної культури України такі як: Юрій Котермак (Дрогобич),  Павло Русин, Станіслав Оріховський. На основі затвердження гідності особи, вони розвивали свої погляди на значення людського життя і людської історії.

Велике значення для розвитку культури і гуманізму мав Острожський  культурно-освітній  центр, заснований в 1576 році в р. Острозі на Волині князем Костянтином Острожським.

В кінці XVI - початку XVII ст. у багатьох містах України виникають братства - релігійно-національні об'єднання населення міст, які протистояли експансії Ватикану і польської шляхти. Братства створювали школи, лікарні, друкарні, розвивали і захищали свою мову, культуру,  духовні традиції. Вони сприяли розвитку філософської думки України.

Особливу увагу слід звернути на роль Києво-могилянської Академії (1632 р.) у розвитку духовної культури України, а також всіх східних слов'ян. Академія давала фундаментальну освіту у області стародавніх і сучасних для того часу мов, а також природничонаукові, теологічні, філософські знання. Викладання філософії в ній було відокремлене від теології.

У Києво-могилянській академії були введені розділи етики як практичної філософії. Пізнання законів природи і людського мислення розглядалося як підготовка до етики. Етика, таким чином, стає важливим інструментом формування особи. Людину намагаються зрозуміти в єдності і цілісності, як одночасна природна і суспільна істота, що концентрує в собі єдність особистого і суспільного блага. Значний внесок у розвиток філософії України зробили видатні мислителі Києво-Могилянської академії: С.Яворський, Т.Прокопович, Г.Щербацький, М Козачинський і ін. Вони обґрунтовували погляд на філософію як засіб інтелектуального пізнання людини і природи.

При розгляді третього питання «Філософія в Україні в другій половині XVIII - початку XXI ст.» слід звернути увагу на те, що в кінці XVIII в. вихованець Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода (1722-1794), створив філософську систему, яку по праву можна назвати новим Етапом в розвитку філософської думки в Україні. Філософію Сковорода розумів як любомудріє. Результатом філософствування є не знання, а життя, яке будується відповідно до вимог людського щастя. Основними положеннями філософської системи Сковороди виступає: вчення про дві натура і три світи. Все в світі має подвійну природу або  складається з двох натури: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, тлінної і вічної.

Вчення про дві натури органічно пов'язане з вченням про три світи, трьох специфічних видах буття - великий (макрокосм) або Всесвіт, універсум, малий (мікрокосм) - людина і символічний мир (Біблія). Світ символів представлений як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість проникнути в свою невидиму, внутрішню натуру і, по суті, осягнути в собі Бога.

Велике місце в роботах Сковороди займає з'ясування ролі серця в житті людини. Воно всьому голова, вважає мислитель. Сковорода пропагував і щодня утілював в життя ідею морального самоудосконалення  людини. Буття людини для Сковороди виступає як моральне діяння. Шлях на щастя лежить через етичне вдосконалення людини. Він висував ідею про творчу «споріднену працю». Гармонія людського життя, на думку Сковороди, залежить від відповідності праці внутрішнім здібностям людини, його схильностям.

У XIX в. на розвиток філософської думки в Україні важливий вплив зробила діяльність Кирило-Мефодієвського братства (1845-1847) - таємної політичної організації, головною задачею якої була боротьба за соціальне і національне звільнення слов'янських народів. Його учасники закликали людей до об'єднання у вільну федерацію, в якій кожен народ мав би свою республіку і зміг би розвивати свою мову, культуру, традиції. Яскравими представниками кирілло-мефодієвцев були Т.Г. Шевченко, Н.І. Костомаров і П.А.Куліш.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) поет, художник і мислитель. Він народився в с. Моренці на Черкащині в сім'ї кріпосного селянина. З 1860 р. академік Петербурзької Академії мистецтв. Світосприйманню Шевченка характерний антропоцентрізм, який обумовлює сприйняття навколишнього світу (природа, історії, культури) крізь призму переживань і потреб особи. Навіть в християнській релігії він відкидає все, що заважає вільному розвитку людини.

Слов'янську федерацію Шевченка розглядав як один з можливих шляхів звільнення України, затвердження її мови, культури, історії. Ідеальний світ - це світ звільнений від зла, закріпачення людини людиною, від політичної і національної залежності, світ, де панують братерські відносини  між вільними людьми.

Костомаров Н.І. (1817-1885) є автором основного ідеологічного документа братства

«Книга буття українського народу». У цьому творі міститься історіософська концепції, в центрі якої проблема «Україна і світ». Ця проблема ґрунтується автором у дусі християнської філософії. Костомаров переконаний, що головний зміст і спрямованість історичного процесу визначає народ. Вивчати історію, значить  пізнавати «народний дух», що є першоосновою  історичного розвитку.

 Куліш П.А.(1819-1897) бачив місію свого життя в розвитку національної самосвідомості українського народа. В основі філософського світогляду Куліша - характерний для традиції української духовної культури погляд на людину і світ як на подвійну суть. В умовах переслідувань і заборон, встановлених царським урядом на вживання української мови, Куліш відстоював погляд на народну мову як голос серця, безпосередній прояв душевної глибини народу, здатного виразити найпотаємніші рухи його душі.

Значне місце в історії українського духовного життя другої половини XIX століття займав Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Центральною в історичній концепції Драгоманова була ідея прогресу. Процес історії, на його думку, здійснюється всіма народами, а критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості, затвердження невід'ємних прав людини. Він вважав еволюційний шлях освіти єдино можливим для досягнення соціального ідеалу. Українська нація шляхом самопізнання повинна досягти високого рівня розвитку національної самосвідомості і уміння затвердити своє право на існування серед інших народів.

Важливу роль в історії української філософії зіграв видатний письменник і громадський діяч  Іван Якович Франко (1856-1916), який одержав ступінь доктора філософії у Віденському університеті. Значною мірою він розкрив свою оригінальність і самобутність як філософ в своїх художніх творах. Саме в поезії Франко розробляв ідею героя, особистості, вільної в суспільстві, але не вільної від суспільства; ідею героя, який є носієм духу, «вічним революціонером». Ця ідея обумовлює надалі розвиток теми «особистість і народ», в якій він пропагував ідеал безмежної відданості народу, готовності віддати життя за щастя народу.

Необхідно відзначити, що концепція історичного прогресу у Франка базується на позитивізмі і ідеях соціалізму. Він вважав, що в основі розвитку людської історії лежать «загальні закони еволюції в органічній природі». Критерієм технічного прогресу повинен бути не прогрес науки і мистецтва самих по собі, а «емансипація людського індивіда».

Франко акцентує увагу на ролі суб'єктивного фактора в історії, критикує фаталізм. Соціалістичний лад представлявся Франком як вільна федерація общин, де реалізується принцип самоврядування. Державі тут немає місця, оскільки вона з необхідністю відроджує нерівність і приводить до «всевладдя  керманичів».

 У подальшому розвитку філософської думки в Україні, а саме в кінці ХIХ-ХХ ст. формуються філософські школи і напрями в тісному зв'язку з європейською філософією.

Важливий внесок у розвиток вітчизняної філософської думки внесли видатні українські учені, культурні, суспільні і політичні діячі, такі як  Б.М.Кистяківський (1868-1920), В.І.Вернадський (1863-1945), М.С.Грушевській (1866-1934), В.К. Винниченко (1880-1951).

Їхня творчість відмічена філософським осмисленням дійсності, що і визначає місце цих діячів культури і науки в історії філософської думки України.

У 20-х роках XX в. активізуються зусилля по розробці філософії української ідеї. У центрі дискусії стала концепція, яку запропонував Н.Хвильовий (1893-1933). Він вважав за необхідне відмовитися від орієнтації на пасивно-страждальну російську культуру і обернутися лицем до Європи. Хвильовий підкреслював неминуще значення створеного європейською культурою ідеалу «людини - громадянина», сенс життя якої в «широкій і глибокій активності». Завдяки цій якості людина стає дійсним творцем історії.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї, особливо в крузі емігрантської молоді, починаючи з 20-х років, були спроби вирішити її з позицій крайнього радикального націоналізму. Ця позиція представлена в творчості  Д.І. Донцова (1883-1973).

Філософський зміст його світогляду відрізняється ірраціоналізмом, суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським затвердженням принципу «боротьби за існування», волюнтаризмом і тоталітаризмом.

Близької до поглядів Д.Донцова є історіософська  концепція В.К.Липинського (1882-1931).Центральне місце в ній займають категорії «традиція», «аристократія», «нація», що трактувалися в активно-динамічній формі.

Значний внесок у вивчення глибинних чинників духовної історії України і національної філософії зробив Д.І.Чижевський (1894-1977). Він вважав, що одним з таких чинників є національні риси української риси: «емоціалізм», «індивідуалізм» і «плюралістична етика», що визнає право кожного індивіда на власний етичний шлях.

Відкриття в 1944 році філософського факультету в Київському університеті і створення в 1946 році Інституту філософії АН України привело до активізації філософського життя в Україні.

Великий внесок у розвиток філософії в Україні зробив талановитий філософ, організатор науки Павло Васильович Копнін (1922-1971). Наукові інтереси Копніна були зосереджені навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання і методології наукового пізнання. Він акцентував увагу на гуманістичній спрямованості філософії. Це надалі визначило плідну розробку світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, які активно розроблялися українськими філософами впродовж 70-х і подальших років XX - початку XXI сторіч.

Другим напрямом, що плідно розвивається в Україні в цей період, є історико-філософські дослідження. Перш за все, освоюється спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолювана В.І.Шинкаруком (1928-2001), Здійснює глибоку розробку проблем діалектики, логіки і теорії пізнання на основі аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха і інших представників німецької філософської класики  

Осмислюються досягнення зарубіжної філософії XX ст., зокрема  феноменологія Е.Гуссерля, філософія життя, екзистенціалізм  неофрейдизм і ін. Здійснилися помітні зрушення і в розробці питань  історії філософії України.

На закінчення слід зазначити, що виникнення і розвиток  філософської думки в Україні є складним суперечливим процесом. Він складає невід'ємну частину      української  культури  і  української історії.

Для глибшого ознайомлення з темою слід звернутися до літератури:

1. БичкоА.К., Бичко І.В., Табачковский В.Г. Історія філософії. - К., 2001.                                                              

2. Історія філософії. - К., 2002.

3. История философии на Украине: в 3 т. - К., 1987.

4. Історія філософії України. - К., 1994.

5. Історія філософії України: Хрестоматія. - К., 1993.

6. Горський B.C. Історія української філософії. - К   1997

7.Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні.- К.1992.

8. Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М 2001 Ст.: «Философия» и «Сковорода» и др.

Філософський енциклопедичний словник.- К 2002.Ст.:«Філософія», «Іларіон Київський», «Дрогобич (Котермак)»' «Сковорода», «Шевченко» та ін.

Змістовний модуль № 4. Основні філософські концепції сучасності

   1. Позитивізм: еволюція й основні ідеї.

   2. Марксизм і його місце в історії філософії.

   3. Антропологічні школи у філософії.

Приступаючи до розгляду першого питання «Позитивізм: еволюція й основні ідеї», студенту необхідно з'ясувати, що  позитивізм - це філософський напрям, який стверджує, що джерелом справжнього (позитивного) знання можуть бути тільки окремі конкретні науки та їх синтетичні об'єднання, а філософія як особлива наука, не може претендувати на самостійне дослідження дійсності.

Позитивізм, сформувався в 30-40-е рр. XIX століття. Засновниками цього напряму були француз Огюст Конт (1798-1857) і англієць Герберт Спенсер (1820-1903). Позитивізм намагався побудувати систему знання, яка буде безперечною і точною, та знайти науковий метод, який дозволив би створювати таку систему позитивного знання. Класичній німецькій філософії позитивізм протиставив «корисне» і «зручне» для застосування в житті знання, істина в якому осмислюється на основі точного експериментальну чи досвіду.

Представник другої історичної форми позитивізму Е.Мах (1838-1916), який вважав, що речі є «комплексами відчуттів». До суми відчуттів він зводив і людину. Послідовники Маха заявляли, що будь-яке позитивне (наукове) знання є знання філософське, тому філософія не може мати свого окремого від інших наук предмету.

Третя форма позитивізму виникає в 20-е роки XX в. під загальною назвою Неопозитивізм (греч. neos - новий + лат. positivus - позитивний, заснований на досвіді). У ньому об'єднуються різні теорії: логічний позитивізм, логічний емпіризм, логічний атомізм, філософія лінгвістичного аналізу, аналітична філософія, критичний раціоналізм. Найвідоміші представники: М.Шлік, Р.Карнап, А.Айер, Б.Рассел, Ф.Франк, Л.Вітгенштейн.

Основні ідеї неопозитивізма:

а) філософія повинна займатися аналітичною діяльністю, тобто з'ясуванням  логічного значення мови конкретних наук;

б) головне у філософії не метод пізнання, а тлумачення знань, одержаних  конкретними науками.

Постпозитивізм - це поняття для позначення ряду сучасних західних філософських течій, що виникли в 50-70-е рр. XX в. в наслідок  критики неопозитивізму. В основному вони близькі до логічного емпіризму. Сюди відносять критичний  раціоналізм  К.Поппера, прагматичний  аналіз  У.Куайна, методологія  науки  Т.Куна і ін.

Основні ідеї:

а) ослаблення уваги до формальної логіки;

б) звернення до історії науки;

в) відсутність жорстких меж між емпірією і теорією, наукою і філософією.

Студенту слід пам'ятати, що сучасний позитивізм привертає увагу учених, для яких пошук істини є головне питання їх діяльності. Позитивізм у всіх своїх різновидах є формою виразу незадоволеності традиційними філософськими системами і відображає спробу дослідників підсилити опору філософії на досягнення науки, шляхом їх ототожнення і абсолютизації.

Приступаючи до вивчення другого питання «Марксизм і його місце в історії філософії», необхідно пам'ятати, що основні положення цього теоретичного напряму були сформульовані Карлом Марксом (1818-1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820-1895).

У марксизмі творчо перероблені три класичні джерела:

1) гегелівська діалектика;

2) теорія соціалістів Сен-Симона (1760-1825), Ж.Фур’є (1772-1837)і Р.Оуена  (1771-1858)  

3) теорія економістів А.Сміта (1723-1790) і  Д.Рикардо (1772-1823).

В результаті К.Маркс і Ф. Енгельс створили діалектичний  матеріалізм. Перенісши діалектико-матеріалістичні принципи в сферу соціальних відносин, вони сформулювали матеріалістичне розуміння історії (історичний матеріалізм), розробивши:

 а) проблему формаційного підходу до розвитку суспільства;

б)ідею взаємозв'язки суспільного буття і суспільної свідомості при  домінуючому  впливі першого;

в) положення про спосіб виробництва як основу життя суспільства (його буття) і  економічних відносинах як основоположних для всіх інших соціальних  відносин.

Глибокий філософсько-економічний аналіз властивий марксизму в трактуванні соціального відчуження, антигуманного характеру ринкових відносин.

Сьогодні існує цілий ряд моделей марксистської філософії:

1) автентичний (справжній) марксизм, узятий на озброєння соціал-демократичними партіями;

2) неомарксизм - переосмислення поглядів Маркса під впливом ідей екзистенціалізму, позитивізму, фрейдизму, неотомізму і т.п.;

3) розвиток марксизму, пов'язане з критикою філософії Маркса зліва і справа;

4) сталінізм, що орієнтується на марксистські догми.

В цілому марксизм -  це навчання, що зробило колосальний вплив на розвиток філософської думки. Разом з тим, студент повинен чітко розуміти, що ідеї марксизму, зокрема такі як: про диктатуру пролетаріату, про безкласове суспільство і ін. - не витримали перевірки часом, виявилися утопічними.  

 

При розгляді третього питання «Антропологічні школи у філософії» студент повинен мати на увазі, що сучасна філософія особливу увагу надає проблемам антропології, проблемам людини. Одна із таких концесій отримала назву «Філософія життя». Її основоположниками були Ф. Ніцше (1844-1900), А.Бергсон (1859-1941,) О.Шпенглер(1880-1936). В цій філософії головна увага приділяється питання історії , громадського життя, культурі, світогляду людини, «вічним питанням» про значення життя, про природу всього сущого.  

Найпомітнішою фігурою в цій філософській течії був німецький філософ Ніцше. Він розвивав ідею про те, що суттю і законом світу є  «воля до влади», панування сильних над слабкішими. Ніцше висунув ідею «надлюдини». У своїх роботах він створив ідеал цієї людини, званої «білявою бестією, новим варваром, істотою, що віддалася інстинктам дикого звіра». У своїй діяльності «надлюдина» керується не стільки розумними засадами і нормами, скільки фізіологічними потребами і прагненням до влади. Одночасно, як вважає Ніцше, цей супермен наділений  вищою доблестю, досконалістю і повинен стати творцем досконаліших форм життя і відносин в суспільстві, яке, у свою чергу, повинне бути розплідником по вирощуванню сильних особистостей.

Вся біда суспільства, на думку Ніцше, у тому, що люди, сприйнявши вчення християнства про рівність перед Богом, вимагають рівності на Землі. Ідеї соціальної рівності він протиставляє міф про природну, фатальну нерівність людей. Існує раса панів, покликана повелівати, затверджує Ніцше, і раса рабів, яка повинна покорятися. Тому треба відмовитися від християнської моралі, «моралі рабів» і визнати «мораль панів», що не знають жалості і співчуття (сильному - все дозволено).

Релігію Ніцше замінює положенням «про смерть бога» і «вічне повернення» як існування безсмертної душі. Неприборкана воля до влади, волюнтаризм і переконання в ілюзорності всіх наукових і моральних уявлень. - головні ідеї цієї філософії. Актуалізація ідей Ніцше, Дільтея і ін. на початку XX в. привела в Німеччині до формування антропологічного напряму у філософії або - філософської антропології.

 Основними її представниками є М.Шелер (1874-1928), Г.Плеснер (1892-1985),    А.Гелен   (1904-1971).

Цей філософський напрям претендує на створення «синтетичної»  концепції людини, згідно якої, людина виступає як вільна,  незалежна особа, з  поведінкою обумовленою, в першу чергу, своєї внутрішньою суттю.

У 20-х роки XX в. там же - в Німеччині - виникає екзистенціалізм (лат. exsistentia - існування). Його ідейними попередниками були З. Кьеркегор, Ф.Ніцше, Е.Гуссерль.

Основні представники екзистенціалізму в Німеччині: До. Ясперс, М. Хайдеггер. У Франції:             Р. Марсель,   Ж.-П. Сартр. У Росії: Н.Бердяєв, Л.Шестов. Представниками екзистенціалізму були талановиті письменники  А.Камю, С.Бовуар, Кафка і ін.

 Студенту необхідно знати основні положення екзистенціалізму.

Ця доктрина ділять світ на «несправжній», відчужений, в яка людина йде, щоб втекти від самого себе і світ «справжній», в якому він сам себе вибирає - світ індивідуального внутрішнього « Я». Основна категорія цієї філософії - «існування». Але існування - це не емпіричне буття людини, а надіснування - переживання, самосвідомість - те, що є стимулом людської діяльності. Воно глибоке індивідуально і не піддається науковому визначенню. Існувати - значить вибирати, переживати почуття, бути вічно стурбованим самим собою.

Екзистенціалізм закликає людину бунтувати, знаходити в собі сили для боротьби з абсурдністю соціального миру. Жити - значить боротися. У цьому покликання людини. Тлумачивши роль науки як загрозу людському існуванню, екзистенціалізм основний упор роблять на філософію. Вона повинна зайнятися людиною, допомогти уникнути деперсоналізації особи.

Специфічно поставлена в екзистенціалізмі проблема свободи. У Ясперса свобода - це свобода волі, свобода вибору. Вона не може бути пізнана, не може мислитися об'єктивно. Пізнання - справа науки, свобода - справа філософії. У Сартра свобода визначається можливістю людини діяти, а вибір мети - це вибір свого буття. Людина така, яким він себе вибирає (боягуз, герой).

Студенту слід знати, що окрім відмічених вище концепцій людина знаходиться в центрі уваги психоаналізу (неофрейдізма) і персоналізму.

Основоположником психоаналізу або фрейдизму був  З.Фрейд (1859-1939). Головна проблема цього філософського напряму - несвідоме. Психічне (несвідоме) для психоаналітиків виступає основою для розуміння суті людського буття в його різноманітних вимірюваннях.

Персоналізм (лат.persona -лічность, личина, маска) виник в кінці XIX - початку XX століть. Основні представники: Б.Боун 91847-1910),  В.Штерн (1871-1938),  Е.Мунье (1905-1950). З погляду персоналістів, особа є первинною реальністю  (духовним  первоелементом  буття)  і  вищою духовною  цінністю.

У другій половині XX в. виник - постмодерн (буквально - те, що слідує за сучасною епохою). Найяскравіші представники постмодерна: Ж.-Ф. Ліотар (1924-1998),  Ж. Бодрійар (1929), Ж. Делез  (1925-1995),  Ж.Дерріда  (1930),  Річард (Дикий) Рорті (. 1931).

Вивчаючи ідеї постмодернізму, студенти повинні звернути увагу на те, що це навчання:

а) представляє еклектичний напрям (у ньому змішані ніцшеанські,  марксистські, фрейдистські і інші ідеї);

б) відмовляється від філософії як світоглядної науки;

в) надає перебільшену увагу письмовим текстам;

г) абсолютизує невизначеність, плюралізм, відносність істини.

Так, Ж.Дерріда вважає, що «ніщо не існує поза текстом» і пропонує метод деконструкції, мету якого бачить в розгляді через призму знаку всієї системи понять. По суті, все буття розглядається їм як знак, текст.

Ж.Бодрійар   так само бачить в історії суспільства тільки історію розвитку позначень.

 У XX столітті, вельми впливові релігійні напрями у філософії. До них відноситься:  1) філософія католицької церкви - неотомізм,

2) філософія православ'я,

3) філософія ісламу,

 4) різні східні релігійні навчання - буддизм, даосизм, філософія йоги.  

Головне, що  привертає людину до моделі релігійного Мислення - це проблема богопізнання. Її значення визначається тим, що  це не тільки спроба філософського збагнення Бога, але предмет  індивідуальної буденної свідомості.

Найвпливовішим напрямом релігійної філософської думки є неотомізм (лат. neos - новий + Thomas - Хома). Відроджуючи і пристосовувавши до сучасних умов навчання середньовічного схоласта Хоми Аквінського.

 Неотомісти проповідують ідею «гармонії віри і розуму», вважають, що наука  і релігія доповнюють один одного, що метою науки є доказ буття Бога. В Україні на рівні буденної свідомості так само спостерігається процес формування теологічної моделі мислення. Це виражається у пошуках (перш за все частиною молоді) божественної реальності, в спробах представити її відношення до світу і людини. Звідси інтерес не тільки до православ'я, католицизму, протестантизму, іудаїзму, але і східним теоріям: буддизму, йоги, конфуціанству і ін.

 Студенту слід мати на увазі, що в даний час в суспільстві виявляється інтерес і до філософсько-релігійних концепцій В.Соловьева, Н.Бердяєва, С.Булгакова, Н.Федорова, П.Флоренського, Ф.Достоєвського, Н.Лосського, внаслідок того, що в їх творах звучать ідеї людського існування, пошук людиною значення життя через Бога в добрі і пізнанні.

Завершуючи розгляд питань теми, можна відзначити, що те, що все нове з'явилося в сучасній філософії так чи інакше пов'язане з людиною, з положенням особи в суспільстві, з аналізом можливостей і умов суспільного прогресу.

 

Для глибшого знайомства з темою звернетеся до літератури:

1. История философии. - М., 1999.

2. Історія філософії. - К., 2002.

3. Современная западная философия. Словарь - М., 1991. Ст.: «Неопозитивизм», «Неомарксизм», «Неотомизм» и др.

4. Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Позитивизм», «Неопозитивизм», «Герменевтика», «Неомарксизм», «Психоанализ», «Постмодерн», «Философская антропология» и др.

5.Філософський енциклопедичний словник. - К., 2002. Ст.: «Неопозитивізм», «Екзистенціалізм», «Неофройдизм», «Антропологічний напрям у філософії», «Персоналізм», «Томізм» та ін.

КОНТРОЛЬНА ЧАСТИНА: Модуль І

1.1. Матеріалізм - це визнання:

- первинності свідомості, вторинності матерії,

- матеріальних благ,

- первинності матерії і вторинності свідомості?

1.2.  Філософський напрям, який вважає, що мислення, розум є первинною основою буття:

- монізм,

- матеріалізм,

- ідеалізм,

- пантеїзм?

1.3. Яке з наведених висловлювань правильне:

-  матеріалізм - це визнання того, що світ складається з однакових елементів: атомів, протонів, електронів тощо;

- матеріалізм - це визнання матеріальних благ;

- матеріалізм - це визнання первинності матерії і вторинності свідомості,

- матеріалізм - це визнання первинності свідомості, вторинності матерії.

1.4. Ідеалізм - це:

- далекі від життя міркування;

-  спроба забути «про прозу» життя, прагнення обґрунтувати значення ідеалів у житті людей;

- доказ того, що ідеї, думки існують реально;

- визнання первинності свідомості, вторинності матерії?

1.5. Світ непізнаваний - вважають:

- сенсуалісти;

- раціоналісти;

- агностики;

- дуалісти;

- матеріалісти ?

1.6. Існує легенда, що першою людиною, яка назвала себе філософом, був::

- Арістотель,

- Геракліт,

- Демокріт,

- Піфагор,

- Платон?

1.7. У центрі уваги перших давньогрецьких філософів був:

-Бог,

- космос,

- людина,

- міф?

1.8.  Першим філософом античності в стародавні віки вважали:

- Аристотеля,

- Геракліта,

- Платона,

- Фалеса,

- Демокріта?

1.9. Видатним енциклопедистом стародавності був:

- Сократ,

- Протагор,

- Анаксимен,

- Арістотель,

- Платон?

1.10.  Давньогрецькі філософи, які, осмислюючи світ, вважали його першоосновою воду, вогонь, повітря, землю називалися:

- реалістами,

- ідеалістами,

- матеріалістами,

- дуалістами?

1.11. Вчення про воду як першооснову буття розвивав:

- Фалес,

- Арістотель,

- Геракліт,

- Демокріт,

- Платон,

- Сократ?

1.12. Вчення про вогонь як першооснову буття розвивав:

- Арістотель,

- Демокріт,

- Геракліт,

- Сократ,

- Фалес?

1.13. У центрі уваги філософії середніх віків був:

- космос,

- людина,

- Бог,

- гуманізм,

- антропологізм,

- метод пізнання?

1.14.  Напрям середньовічної філософії, який стверджує, що загальні поняття (універсалії) реально існують і передують існуванню окремих речей, називається:

- раціоналізм,

- реалізм,

- сенсуалізм,

- номіналізм,

- дуалізм?

1.15. Положення про подвійність істини висунув:

- Ібн Рушд (Авероєс),

- Августин Блаженний,

- Ібн-Сіна (Авіцена),

- Микола Кузанський?

1.16. Епоха Відродження відтворювала основні філософські ідеї:

- Стародавнього Китаю та Індії,

- античної Греції та Риму,

- Нового часу,

- середньовіччя?

1.17. В епоху Відродження в центрі уваги філософів були питання про:

- Бога,

- людину,

- природу,

- метод пізнання?

1.18. У філософії Нового часу на першому плані була проблема:

- Бога,

- природи,

- методу,

- людини,

- теософії,

- пантеїзму?

1.19. Першим філософом у Київській Русі був:

- митрополит Петро Могила, Юрій Дрогобич (Котермак),

- Григорій Сковорода,

- митрополит Іларіон,

- Тарас Шевченко?

1.20. У якому навчальному закладі України філософія вперше почала .вивчатися окремо від теології:

- Острозькій академії,

- Львівському університеті,

- Киево - Могилянській академії,

- Харківській колеги?

1.21. Хто є засновником філософської думки в Україні епохи Просвітництва (XVIII ст.):

-Т. Шевченко,

-  Г. Сковорода,

-  М. Драгоманов,

-  І. Франко,

- В.Вернадський?

1.22.  Український мислитель, який вважав, що світ є макро-космосом або Всесвітом, мікрокосмосом або людиною і символічною реальністю, ідеальним відображенням котрої є Біблія:

- митрополит Петро Могила,

- митрополит Іларіон,

-  Юрій Дрогобич,

- Станіслав Ориховський,

- Григорій Сковорода,

- Леся Українка?

1.23. Яка із сучасних філософських концепцій, відкидаючи науку, основується на філософському осмисленні буття людини:

- структуралізм,

- психоаналіз,

- неопозитивізм,

- екзистенціалізм,

- неотомізм?

1.24.  Яка із сучасних філософських концепцій є офіційною філософською доктриною Ватікану, відроджуючи вчення одного із середньовічних схоластів:

- неопозитивізм,

- екзистенціалізм,

- неотомізм,

- постмодернізм?

1.25. Сучасна філософська концепція, яка стверджує, що всі філософські проблеми - це псевдопроблеми, що наука сама  собі філософія:

- екзистенціалізм,

- неотомізм,

- неофрейдизм,

- неопозитивізм,

- структуралізм?

1.26. Яке з філософських вчень сучасності стверджує, що його система не суперечить догмам віри, що одкровення і розум перебувають в повній злагоді, як дві половини єдиної істини:

-  постмодернізм,

-  неотомізм,

-  неопозитивізм,

-  екзистенціалізм,

-  феноменологія?

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВА ЧАСТИНА

Модуль 1

 1.  Чи є відображенням точки зору матеріалізму положення, згідно з яким спочатку з'явилася матерія, а потім свідомість?

2. Як називається філософське вчення, в основі світоглядного підходу якого до світу є щось недоступне для розуму?

3.   Прокоментуйте висловлення: «Спроба осмислити дійсність, що лежить по той бік свідомості, неминуче приречена на катастрофу, тому що моє мислення є ніщо інше, як процес свідомості. Усе, що я мислю, відноситься до свідомості, є її змістом».

4.  З позицій якої філософської доктрини підходить Б. Рассел до осмислення житія: «Є серйозні підстави думати, - підкреслює він, - що усе в поводженні живої матерії можна теоретично пояснити в фізичних і хімічних термінах»?

5.  Яке сучасне філософське вчення, що відкидає науку і звертається до філософії, вважає, що вона повинна допомогти людині вижити в цьому жорстокому світі?

6.  Згадайте, представники якої сучасної філософської концепції вважають, що наукове знання має роль гіпотези, а його розвиток розглядають як зміну одних гіпотез іншими?

Модуль 2. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Змістовний модуль № 5. Філософське розуміння світу: буття, матерія

  1. Філософське розуміння категорії «буття».

  2. Матеріальна єдність миру.

  3. Рух, простір і час - як атрибути матерії.

 

При розгляді першого питання «Філософське розуміння категорії "буття"» студенту необхідно звернути увагу на те, що проблема буття є фундаментальною світоглядною і методологічною проблемою.

Вивчення категорії «буття» пов'язане із з'ясуванням змісту поняття  «онтологія» (греч. ontos - суще і logos -ученіє), тобто вченням про суще.

 Онтологія  - це вчення про граничні, фундаментальні підстави буття.

Буття (лат. esse - бути, є, існувати) одне з центральних понять філософії. Воно було введене у філософію старогрецьким філософом Парменідом (VI- V вв. до н.е.)

Загальною тенденцією в осмисленні проблеми буття була і залишається сьогодні постановка питань про існування миру «тут і тепер», про його вічність і нескінченність. І якщо констатація того, що мир є, є «тут і зараз», тобто є наявним у просторі та часі, спирається на очевидні передумови, факти людського життя, то ідея про не минущий, що не має кордонів, світ не випливає з безпосередніх спостережень, з конкретного досвіду людей.

Звідси можна зробити висновок, що перший аспект проблеми буття пов'язаний з осмисленням суперечливої єдності неминущого і минущого буття речей, станів природи, суспільства, людини.

Другий аспект проблеми буття пов'язаний з питанням про єдність світу. Існування світу як цілого є невіддільним від буття у світі усього того, що існує. Світ  у своєму існуванні утворює нерозривну цілісність, якусь єдність.

 Третій аспект проблеми буття зводиться до усвідомлення того, що світ є об'єктивна реальність. Ця реальність виступає як сукупна (нерозчленована) цілісність, як єдине буття, що володіє власною логікою існування і розвитку. Частиною цієї реальності є життєдіяльність людей.

Необхідно відзначити, що не тільки природне, але і духовне, ідеальне слідує розглядати як наявне, дане, як що має характер особливої, суб'єктивної реальності.

Студентам слід знати, що філософія трактує буття як категорію, що має загальний характер, об'єднуючу все існуюче в світі.

Буття - це існування чого-небудь взагалі. Воно включає всі види матерії, зі всіма видами ідей, поглядів, відчуттів, установок.

Отже, за способом існування буття є двома видами :

 реальність об'єктивну  (матеріальну) і

реальність суб'єктивну (психічну), тобто світ  свідомості

Буття як всеосяжне поняття має певну структуру. Не вдаючись в її докладний аналіз, відзначимо основні форми буття:

1. Буття речей, процесів і станів природи. Воно підрозділяється на стани природи, які:

а) виникли і існували до людини - на «першу природу»;

б) і речі вироблені людиною -        на «другу природу» .

2.  Буття людини. Яким би не було унікальне буття людини в світі речей і власне людське буття, воно має спільні сторони з будь-якою річчю природи. Людина з’являється як річ серед речей. У  той же час ідентифікація людини зі світом речей не зводить її сутьність до фізіологічних процесів, що відбуваються в людському організмі. Власне людське буття містить у собі природно-біологічний, психологічний і соціально-історичний компоненти.

3.  Буття духовне містить у собі існування індивідуалізованого й об'єктивного духовного. Духовне, що індивідуалізується, - це, перш за все самосвідомість. Його специфіка полягає у тому, що воно невіддільно від природно-біологічних процесів, але що не зводиться до них, будучи за своєю суттю ідеальним (духовним). Духовне буття реалізується через форми суспільної свідомості, зокрема через філософію, мораль, політику. Окремі фрагменти духовного буття: ідеї, ідеали, норми, цінності, природні і штучні мови і т.п. - здатні зберігатися, удосконалюватися і вільно переміщатися в соціальному просторі і часі.

4. Буття соціальне. Воно включає буття окремої людини в суспільстві і буття суспільства. Тут переплетені матеріальне і ідеальне, перша і друга природа.

5.  Віртуальне буття пов'язане з існуванням віртуальної реальності. Ця реальність є штучним, синтетичним середовищем, що виникає в результаті взаємодії новітньої технології (комп'ютера) і відповідної інформації. Це можливий, створений людською творчістю мир, в якому люди скоюють задані програмою дії і перетворення.

 Розглядаючи друге питання «Матеріальна єдність миру» студенту слідує виходити з того, що в категорії буття об'єднуються по ознаці існування самі різні явища, предмети і процеси.

Виділяючи головні сфери буття: природу, суспільство, свідомість - мислителі всіх часів вважали, що різноманіття явищ, подій, процесів, включених в ці сфери, об'єднано деякою загальною основою. Ідея єдності всього різноманіття миру одержала своє втілення в понятті  «субстанція» (лат. substanсtia - сутність, основа).

Субстанцією, як загальною основою всього існуючого, може бути і дух, і  матерія.

Історії філософії відомі два альтернативні тлумачення субстанції: матеріалістичне і ідеалістичне.

Ідеалісти вважають, що в основі предметів і явищ лежить якась ідеальна субстанція у вигляді божественної волі, абсолютної ідеї, світового розуму (Платон, Гегель), комплексу відчуттів (Берклі, Фіхте), світової волі (Шопенгауер).

 Матеріалісти - старокитайські, староіндійські і старогрецькі філософи - під субстанцією  розуміли матерію (лат. materia - речовина) у виді речовини природи, що найчастіше зустрічається : води, повітря, вогню, землі.

Матеріалісти XVIII вв. відзначали, що матерія це все те, що, впливаючи на органи чуття людини, викликає відчуття. Іншими словами, під матерією розуміли речовину.

 У XIX - початку XX в. багато матеріалістів, зокрема марксисти, трактували матерію як філософську категорію, яка використовується для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях його, але існує незалежно від них. Фактично і це визначення розглядає матерію як речовину.

Враховуючи, що матерія існує не тільки у вигляді речовини (частинок і макросистем, що володіють масою спокою) але і поля (гравітаційного, електромагнітного і т.п., що не володіють масою спокою) і що поля, як правило, не фіксуються людськими відчуттями, а реєструються за допомогою приладів, деякі дослідники намагаються уточнити поняття матерії (іноді говорять «про просторово-часовий континуум»). Як попереднє або операційне визначення пропонується наступне. Матерія - це об'єктивна реальність, існуюча незалежно від свідомості і постає перед нами у вигляді речовини, поля та  інших її об'єктивних станів.

Матерія виступає як загальність, яка в ході власних взаємоперетворень залишається, зрештою, тотожної самої собі, тобто об'єктивною, незалежною реальністю. Основною ознакою матерії як об'єктивної реальності виступає властивість «існувати незалежно від свідомості». В цьому відношенні свідомість вторинна, похідна від матерії, є її особливою властивістю.

Матерія є невичерпною, існує в нескінченному числі видів і властивостей. Разом з тим вона має складну системну організацію. Будь-який об'єкт матеріального миру може бути розглянутий як система. Стійкі зв'язки і відносини між елементами системи і утворює її структуру.

Останніми роками розробляється нова генетична модель єдності світу. Згідно цієї моделі світ є єдина цілісність, яка еволюціонує по єдиних законах на основі загального початкового субстрату (лат. substratum - основа) і в певному напрямі.

Приступаючи до розгляду третього питання «Рух, простір і час - як атрибути матерії» студенту необхідно знати, що серед різних властивостей матерії є такі, без яких вона не може існувати. Ці властивості називають атрибутами. До них відносяться такі невід'ємні властивості матерії як рух, простір і час.

Матерія у всіх своїх видах і формах знаходиться в русі. У найзагальнішому значенні слова, рух - це будь-яка зміна взагалі. Воно охоплює різні типи мінливості, спостережувані в об'єктивному світі, починаючи від переміщення об'єктів в просторі і закінчуючи процесами соціальної еволюції.

Рух є загальною властивістю матерії, способом її існування. Йому властиві такі властивості як об'єктивність, загальність, абсолютність. Його не можна знищити й створити. Під об'єктивністю руху розуміється його існування незалежно від свідомості як внутрішня властивість матеріальних об'єктів.

Властивість загальності пов'язана з відсутністю в світі матеріальних об'єктів, що не зазнають ніяких змін.

Розуміння абсолютності руху пов'язане з поняттям "спокій". Рух і спокій розглядаються як протилежності, зв'язані між собою. Спокій є моментом всякого руху, характеризуючи матеріальний об'єкт з погляду його стійкості. Спокій є минущий, тимчасовий, відносний, а рух постійний, вічний, абсолютний. Про спокій можна говорити тільки по відношенню до певної системи відліку (якщо йдеться про механічну мінливість) або по відношенню до певної форми руху (якщо йдеться про інші типи змін). Спокій відносний, оскільки він завжди скороминущий і знімається в сукупному русі матерії.

Теза про несотвореність й незнищуваність руху  витікає з самого визначення руху як атрибуту матерії. Про це свідчить і закон збереження і перетворення енергії. З нього виходить, що рух не може зникнути, а здатне переходити з однієї форми в іншу, зберігаючи свої кількісні і якісні параметри.

Основним видам матерії, які відрізняються якісно, відповідають певні форми руху. Класифікація форм руху була почата Арістотелем, що виділив 6 видів руху.

У Новий час   Ф. Бекон виділяв   19 його видів.

У XIX в.    Ф. Енгельс вказав 5 форм руху, кожна з яких пов'язана з певним матеріальним носієм. Ці форми руху наступні:

 механічна - матеріальний носій макротіла,

фізична -    молекули,

 хімічна -    атоми,

 біологічна - білки,

 соціальна - людина, матеріальне виробництво.

До теперішнього часу ця класифікація застаріла: механіка стала розділом фізики, був відкритий електрон, а разом з ним заявила про себе ядерна форма руху.

Сучасне уявлення про форми руху пов'язане з трьома видами або рівнями: організації матерії:

•  неорганічна природа,
•  органічна природа,
•  суспільство.

Органічну природу характеризує, в першу чергу, фізична і хімічна форми руху,

органічну - біологічна, а суспільство - соціальна.

Окрім цього виділяють: геологічну форму руху (матеріальний носій - планета), гравітаційну (Сонячна система), космічну (Галактика) і ін.

Розглядаючи взаємозв'язок форм руху, слід виходити з того, що порядок розташування основних форм руху визначається ступенем зростання їх складності і генетичної обумовленості кожної подальшої форми попередньої. Кожна вища форма руху є природним продуктом розвитку нижчих форм. Разом з тим кожна форма руху мають свою якісну визначеність. Вона не зводиться ні до вищих, ні до нижчих по відношенню до неї форм.  Наприклад, суть людини не можна пізнати через вивчення біохімічних процесів відбуваються в живому організмі. В  свою чергу, закономірностями соціального, не можна пояснити біохімічні, фізичні і інші процеси, що відбуваються у природі.

Всі тіла і явища в світі знаходяться не тільки в русі, але і володіють певною протяжністю і тимчасовою тривалістю, тобто мають просторові і тимчасові форми свого існування.

Простір - це форма існування матерії, що характеризує довжину, структурність складових її матеріальних систем.

Час - це форма існування матерії, що відображає  її тривалість,  послідовність зміни станів у зміні і розвитку матеріальних систем.

До загальних властивостей, що характеризують простір і час як атрибутів матерії відносяться, перш за все, об'єктивність і загальність.

До основних властивостей простори відносяться:

тривимірність (довжина, ширина, висота),  дотяг, однорідність і ізотропність (рівноправність усіх напрямків).

Час характеризується такими властивостями як: одномірність, незворотність. Воно тече від минулого через теперішній час до  майбутнього.

Далі студенту слід зупинитися на особливостях просторово-часових відносин на різних рівнях організації матерії. Так, в неорганічній природі існує мега-, макро- і мікросвіт, де простір і час має певну специфіку свого прояву. У органічній природі просторово-часові структури виявляються у формах лівизни і правізни, симетрії і асиметрії.

У суспільстві простір і час має якісно своєрідну структуру, яка не зводиться до відносин матеріальних речей, а включає їх відношення до людини, його соціальні зв'язки і ті значення, які фіксуються в системі суспільно значущих ідей. По-різному протікає час у тварин і людини. Соціально-історичний час вимірюється поколіннями, століттями, які характеризують ті або інші події в пам'яті людства.

На закінчення слід зазначити, що уявлення про рух, простір і час постійно заглиблюються, розширяються.

 У довідковій літературі по питанням  теми звернетеся до  статей:

 1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Атрибут», «Бытие», «Субстанция», «Материя», «Движение», «Онтология», «Пространство и время», «Время социальное» «Пространство социальное»..

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Бытие», «Субстанция», «Материя», «Движение», «Пространство», «Время».

3.Філософський енциклопедичний словник - К., 2002. Ст.: «Буття», «Субстанція», «Матерія», «Рух», «Простір», «Час

Змістовний модуль № 6. Філософське розуміння свідомості.

   1.  Поняття і структура свідомості.

   2.  Походження і сутність свідомості.

   3.  Свідомість і мова. Проблема штучного інтелекту.

  

Приступаючи до вивчення першого питання «Поняття і структура свідомості», важливо з'ясувати, що людська свідомість - явище складне, багатопланове і багатоаспектне.

Через свою виняткову складність і багатогранність свідомість є предметом інтересу з боку багатьох наук і ненаукових форм пізнання. Філософія, використовуючи і узагальнюючи досягнення різних форм пізнання, зосереджує свою увага на аналізі таких важливих питань як :

сутність, походження і структура свідомості, можливості і шляхи його вивчення. Питання ці із старовини і до наших днів залишаються дискусійними, що не мають однозначного рішення.

 Ідеалісти відстоюють думку про первинність свідомості по відношенню до матерії, вважають його самостійною, творить суттю (субстанцією) всіх речей і процесів.

 Дуалізм (або психофізіологічний паралелізм) розглядає свідомість і тіло як незалежні один від одного начала і не бачить взаємозв'язку психічних і фізіологічних процесів в організмі.

 Матеріалізм на відміну від ідеалізму і дуалізму, розглядає свідомість не як щось автономне, незалежне від матерії, а, навпаки, як її властивість. Властивість ця - на відміну від таких атрибутів матерії, як рух, простір, час - не є загальним. Воно властиво особливому виду високоорганізованої матерії - людському мозку. Проте усвідомлює, мислить не мозок як такий, а людина, що володіє мозком, при чому людина в єдності з системою - природної, соціальної, культурної - в яку він включений як активно діючий елемент.

Матеріалізм виходить з того, що матерія існує зовні і незалежно від свідомості, свідомість же не існує поза матерією. Свідомість є вторинною (але не другорядною), похідною від матерії.  Вторинність свідомості  розглядається  в трьох  аспектах:

1) історичному (свідомість як особлива властивість матерії виникає на  певному етапі її еволюції);

2)   психофізіологічному (свідомість-функція головного мозку людини);

3) гносеологічному або епістемологичеськом (свідомість - вища форма  віддзеркалення зовнішнього світу, відмінна свідомістю і цілеспрямованістю).

Свідомість має складну внутрішню структуру, що включає різні елементи і рівні свого існування. До них відносяться: відчуття, мислення, воля, пам'ять, емоції, інтуїція, увага.

 Відчуття дає людині безпосереднє віддзеркалення окремих зовнішніх сторін предметів і явищ.

 Мислення протиставляється плотському пізнанню як опосередковане віддзеркалення внутрішньої, сутнісної сторони предметів.

 Воля - це практичне виявлення свідомості. Це не тільки уміння бажати, але і здатність діяти, здійснювати намічене.

 Пам’ять - займає виключно важливе місце в структурі свідомості, як здатність відображати, зберігати і відтворювати інформацію. Тим самим пам'ять додає зв'язність і стійкість життєвому досвіду людини і є необхідною передумовою формування  особи.

 Емоції - це сфера особових, суб'єктивно-психологічних переживань (передчуття, радість, захоплення, гнів, страх, любов, ненависть, симпатія, антипатія).

Величезний пізнавальний потенціал виявляється в інтуїтивній здатності свідомості людини.

 Інтуїція - це здатність безпосереднього збагнення істини шляхом прямого її розсуду без відповідного доказу. Особливість інтуїтивного «бачення» («осяяння», «спалахи») свідомості виявляється в несподіванці рішення проблеми, в неусвідомленості шляхів і засобів її рішення. Це сфера свідомості, де представлені духовні ідеали і здібності до творчості у вигляді фантазії, продуктивної уяви.

 Уважність - також є важливим елементом. Завдяки зосередженості уваги об'єкт, що цікавить нас, знаходиться у фокусі свідомості. Впливаючі на людину предмети, події викликають не тільки пізнавальні думки, ідеї, але і певні емоції, що знаходять себе в хвилюванні, захопленні, любові, ненависті і т.д. Окремі філософи і, особливо, психологи ототожнюють свідомість з увагою.

Студенту необхідно знати, що єдність і всебічна активізація названих вище і багатьох інших психічних процесів, врахування умов становлення свідомості і характеру його  функціонування дозволить глибше осмислити природу людини.

 

У другому питанні «Походження і сутність свідомості» необхідно осмислити, що свідомість як властивість матерії виникає на певному етапі її еволюції. Історія виникнення свідомості - одна з складових загального процесу розвитку матерії, в ході якого виникає і розвивається життя, все різноманіття живої природи, а потім і мисляча людина.

 Свідомість є вищою формою і результатом розвитку важливої властивості матерії – здатності до відображення.

 Відображення - це змінюваність одного предмета під впливом іншого, або,  іншими словами, передача особливостей одного предмету іншому в процесі їх  взаємодії.

Здібність до відображення і його характер залежить від рівня організації матерії. У якісно різних формах відображення проявляється в неорганічному світі, в світі рослин, тваринних і, нарешті, у людини. У найпростішому випадку відображення в неорганічній природі - це механічні деформації, физико-хімічні зміни.

З виникненням життя формуються якісно нові форми відображення. Простою формою відображення в живій природі є подразливість -  відповідна реакція організму на зовнішній або внутрішній вплив середовища у вигляді збудження. Ця форма відображення, що має пристосувальний характер, широко поширена у рослин і простих тварин.

Вищою формою біологічного відображення, в порівнянні з подразливістю, є рефлекси і відчуття. Рефлекси і відчуття з'являються у тварин, що володіють нервовою системою. На цьому ступені еволюції виникають психічні форми відображення, відмінні вибірковістю і активністю. Рефлекс - це закономірна реакція організму на зовнішнє роздратування, здійснювана за участю центральної нервової системи.

З  ускладненням морфологічної організації організмів в процесі органічної еволюції разом з безумовними (або природженими) рефлексами і на їх основі у тварин з'являються і умовні (або придбані) рефлекси, виникає вища нервова діяльність.

Подальший розвиток здатності матерії до відображення відбувався у наших предків під впливом соціальних факторів. Точніше, процес виникнення свідомості протікав в єдності з виникненням суспільства. Вирішальна роль в цьому процесі переходу біологічної форми руху матерії до соціальної належить трудовій діяльності. Вона сприяла формуванню абстрактного мислення і виникненню вищих, суто людських форм відображення.

Свідомість - це специфічно людське, нерозривно пов'язане з мозком,  властивість високоорганізованої матерії відображати матеріальний мир і  ідеальних (суб'єктивних) образах.

 Свідомість - це сукупність психічних  процесів, що беруть активну участь в  осмисленні людиною зовнішнього світу і свого  власного буття.

Свідомість характеризується усвідомленням своєї мети. Перш ніж що-небудь зробити, людина робить це в думках, в ідеальній формі. Ідеальне - властивість свідомості, обумовлене соціальною природою людини. Воно є специфічним способом існування (буття) об'єкту, відображеного в психіці суб'єкта в плотських і розумових образах, проектах і схемах діяльності, духовних цінностях і ідеалах.

Ідеальне є характеристика свідомості як протилежності матерії. У цьому плані вона предстає як суб'єктивна реальність, що протистоїть реальності об'єктивній. На відміну від матеріального, володіючого властивостями речової, просторовості, тимчасовості, ідеальне позначає непротяжність, нематеріальність, змістовну схожість образу і відповідного предмету.

Іншими словами, свідомість, з одного боку, спирається на матеріальне, має його як свою передумову і в цьому відношенні воно вторинне. З іншою - воно спрямоване на нове матеріальне, і об'єктивується в нових результатах людської діяльності, виступає в цьому плані як первинне.

 Свідомість має творчий, активний характер. Воно направлене на перетворення миру і створення нового.

Багато філософів визначають свідомість як найбільший дар людині, чудо з чудес всесвіту, відзначаючи при цьому, що свідомість одночасна і хрест, і тяжкість, бо в ньому даний весь біль світу. Не випадково, щоб угамувати біль (душевну  і фізичну) тимчасово відключають свідомість.

    

Вивчаючи третє питання «Свідомість і мова. Проблема штучного інтелекту», необхідно розкрити суть і значення мови як найважливішої характеристики свідомості.

Нерідко свідомість визначають як знання людини про навколишній світ і про саму себе, яке за допомогою слів, математичних символів, образів художніх творів може бути передано іншим людям, зокрема іншим поколінням у вигляді пам'ятників культури. На думку лінгвістів, мовна форма є не тільки умовою передачі думки, але і умовою її реалізації. Люди осягають думку вже оформлену мовними знаками. Поза мовою є тільки неясні спонуки, вольові імпульси, що виливаються в жести і міміку.

 Свідоме - це подія, оброблена мовною системою мозку.

Мова людини якісно відрізняється від «мови» тварин (жестів, звуків), яка виражає їхній емоційний стан, бажання, потреби. «Мова» тварин - це замкнута система, строго обмежена пріспособленчеськім відношенням до природи.  Мова людини - відкрита система, здатна до саморозвитку,  яка відбиває предметний світ, його властивості і відносини, а також стосунки людей. Вона  дає  можливість людині осмислити світ і власну діяльність у ньому.

Сутність мови виражається в основних його функціях:

1.номінативній       (здатність мови називати речі, явища);

2.пізнавательній     (участь у процесі пізнання);

3.інформативній    (здатність зберігати і передавати інформацію);

4.комунікативній (здатність спілкування на самих різних рівнях).

Мова такий же необхідний штучний посередник відносно людини до світу як і знаряддя його перетворення - техніка. Людина, що народилася, поки не оволодіє цими двома основними посередниками - знаряддям праці і мовою - не стає людиною в повному розумінні цього слова. У теж час свідомість не вичерпується тим, що може бути виражене в мові, раціонально засвоєно.

Нагадаємо попутно, що комунікативне походження свідомості обумовлює здатність до уявного діалогу людини з самою собою, тобто веде до появи самосвідомості (рефлексії).

 Самосвідомість - це особливий рівень свідомості, на якому здійснюється  функція контролю за діяльністю свідомості і підтримки його цілісності.

Воно припускає виділення і відмінність людиною самого себе, свого «Я» від всього, що його оточує. Це здатність людини подивитися на себе як би із сторони, усвідомити свої дії, відчуття, думки, мотиви поведінки, інтереси, своє положення в суспільстві. Воно виникає під впливом певних суспільних умов, які вимагають від людей уміння оцінювати свої вчинки, слова і думки з погляду певних соціальних норм.  Самосвідомість тісно пов'язана з феноменом рефлексії.

 Рефлексія - це роздум особи про саму себе, коли вона вдивляється в  сокровенні глибини свого внутрішнього духовного життя.

Рівні рефлексії можуть бути різноманітними - від елементарної самосвідомості до глибоких роздумів над значенням свого буття, його етичним змістом. Осмислюючи власні духовні процеси, людина нерідко критично оцінює негативні сторони свого внутрішнього духовного світу, наприклад, зживає погані звички. Пізнаючи себе, він ніколи не залишається таким же, яким він був раніше.

Проблема свідомості і мови з появою комп'ютерних технологій виявилася тісно пов'язаною з проблемою штучного інтелекту.

Термін «інтелект» у філософії трактуючи як вища пізнавальна здатність мислити, яка відрізняється творчим, активним характером  на відміну від пасивно плотських форм пізнання.

Мислення тварин, їх «мова» - залишаються на рівні елементарного мислення. У тварин є пам'ять, їм властиві зачатки аналізу, синтезу і інших розумових операцій, здійснюваних на рівні наочних образів, а не понять. У людини ж свідомість пов'язана з абстрактним понятійним мисленням.

На відміну від людини і тварин, машина, що володіє так званим «штучним інтелектом», оперує не образами, а знаками. Тут може здійснюватися процес «самонавчання» (ЕОМ, що само програмуються, здатні до  самонавчання). Проте це «навчання» особливого роду. Те, що ЕОМ, скажімо, здатна доводити математичні теореми, грати в шахи або вирішувати наукові проблеми, ще не означає її уміння розрізняти красу, красу квітки  і уранішнього світанку. Звичайно, ЕОМ може виконувати, причому значно швидше за людину, багато розумових операцій. Але повністю замінити людину вона не може тому, що працює за програмою, закладеною в неї людиною, і знаходиться в його владі.

Студенту слід знати, що проблема штучного інтелекту має багатовікову історію. Раніше, при створенні обчислювальних пристроїв, як правило, йшли шляхом імітації наочних дій людини або його мислення. В даний час роботи, присвячені штучному інтелекту, ведуться за трьома основними напрямами:

1) відтворення творчих здібностей людини;

2)  застосування діалогових форм «спілкування» людини з комп'ютером;

3)  створення робототехникі, найважливішим елементом якої є штучний інтелект.

Людина з його свідомістю і ЕОМ йдуть назустріч один одному. Техніка все активніше починає виступати партнером людини в його життєдіяльності. Природний інтелект, зв'язаний з «штучним» підсилює творчі можливості людини, ставить його перед необхідністю нової парадигми мислення, здатної забезпечити їх єдність і цілісність на користь збереження і подальшого розвитку людства.

Підводячи підсумок, доцільно ще раз підкреслити, що свідомість є відкритою системою, в якій є не тільки сфера раціонального, розумового, але і плотського, емоційного, вольового. Всі складові структури свідомості разом узяті, характеризують нові можливості людини як істоти творчої, здатної до самотворчості.

 У довідковій літературі дивитися наступні статті:

1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Бессознательное», «Гилозоизм», "Сознание", «Жизнь», «Виртуальное», «Виртуальная реальность», «Мышление», «Язык».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001.Ст.: "Сознание", «Бессознательное», "Искусственный интеллект .

3.Філософський  енциклопедичний  словник. - К., 2002. Ст.: "Відображення", "Ідеальне", "Свідомість", "Мова", "Штучний  інтелект".

Змістовний модуль №7. Суспільна свідомість і його структура

 1.  Індивідуальна і суспільна свідомість.

2. Структура суспільної свідомості.

3. Форми суспільної свідомості.

При вивченні першого питання «Індивідуальну і суспільну свідомість» слід зрозуміти, що, по-перше, терміни «суспільна свідомість» і «соціально-культурна сфера» сьогодні нерідко використовують як синоніми, (тобто тотожні або близькі по значенню);

по-друге, суть суспільної свідомості можна розкрити, тільки вирішивши питання про співвідношення суспільного буття і свідомості.

Суспільне буття - це реальний процес життя людей, ті суспільні  відношення, які складаються в суспільстві на основі даного способу виробництва і культури.

З погляду ідеалізму свідомість визначає буття. Така точка зору, що одержала свій концентрований вираз у Гегеля і його послідовників, спирається на так званий «здоровий глузд». Люди беруть участь в суспільних діях, керуючись певними поглядами, відчуттями, спонуками, з цього  дослідники роблять  висновок про визначальну роль свідомості. При цьому, недооцінюється роль економіки, техніки і технології в житті людей, ігнорується той факт, що людині, не дивлячись на його свідомість, не дано в повному об'ємі передбачати результати своєї діяльності (пригадаємо крилату фразу: «Хотіли як краще, а вийшло як завжди»).

Більш того, навіть в шлюбних контрактах йдеться не стільки про духовні, скільки про матеріальні основи, людей які створюють сім'ю.

Для матеріалістів суспільна свідомість є похідною від буття, тобто буття визначає свідомість. З цієї точки зору:

 Суспільна свідомість - це сукупність існуючих в суспільстві ідей, теорій, поглядів, переконань, відчуттів, настроїв людей, що відображають буття, умови їх життя.

Суспільна свідомість не функціонує поза свідомістю конкретних людей, але це не є доказом тотожності індивідуальної і суспільної свідомості.  Індивідуальна свідомість - це внутрішній (духовний) світ особи, її  життєвий досвід, світовідчування і світосприймання.

 Воно відображає через призму конкретних умов життя людини не всю реальність, а лише окремі її сторони і риси, фіксуючи багато приватного, неповторного, цінного для даної людини.

Виникнення, функціонування і розвиток індивідуальної свідомості є функціонування і становлення конкретної людини. Із смертю людини індивідуальна свідомість завершує свій цикл, хоча ті або інші результати діяльності індивіда, його свідомості в тій або іншій формі передаються іншим людям, продовжують жити в їх пам'яті або в конкретних видах духовного буття: музичних творах, віршах, фразах, афоризмах.

На відміну від індивідуального, суспільна свідомість виступає колективною, всеосяжною пам'яттю, різностороннім духовним досвідом суспільства. Доти поки існуватиме людство, функціонуватиме і суспільна свідомість. Відволікаючись від частковостей, властивих індивідуальній свідомості, вона є узагальнюючою картиною людського  світобачення.

Студенту необхідно розібратися у взаємозв'язку суспільної і індивідуальної свідомості, зрозуміти, що суспільна свідомість по своєму походженню (генетично) формується з найважливіших досягнень індивідуальної свідомості. Ті або інші ідеї, концепції, прогнози проходять через «сито» громадської думки. Потім, що є згусток дуже прискіпливо проходить випробування часом, епохами з їх цінностями, що постійно змінюються, установками, підходами до розуміння досягнень людської думки.

У свою чергу, індивідуальна свідомість є суспільною свідомістю, оскільки кожна людина стає особою тільки в процесі соціалізації, засвоюючи те, що людство накопичило в суспільній свідомості в попередній період.

 

При розгляді другого питання «Структура суспільної свідомості» варто виходити з того, що суспільна свідомість є багатогранним, дуже складним явищем соціального життя. Воно має певну структуру, під якою розуміється розчленована свідомості на складові елементи і характер взаємозв'язку між ними.

Існує безліч підходів до аналізу суспільної свідомості. Один з них наступний. Структуру суспільної свідомості розглядають в трьох основних аспектах:

1.   Конкретно - історичному, виділяючи типи свідомості:  

А) свідомість  первісного суспільства;

Б) свідомість античності;

В) свідомість середніх віків;

Г) свідомість Нового часу;

Д) свідомість сучасного суспільства.

2.  Гносеологічному (епістемологичеськом), виділяючи види:

емпіричне, теоретичне, художньо-образне, масове,  професійне,

- і рівні свідомості:

 буденне (пізнання явищ) і наукове (пізнання суті).

3.  Соціологічному, виділяючи сфери:

ідеологію і суспільну психологію

- і форми свідомості:

політичне, правове, етичне (мораль), естетичне, релігійне.

 

Далі студенту слід зосередити свою увагу на соціологічному аспекті і розібратися в першу чергу з тим, що є ідеологія і суспільна психологія і як вони взаємодіють між собою.

 Ідеологія - це цілісна система ідей і поглядів, що відображає умови життя людей, їх суспільне буття з позиції певних соціальних сил, а також  цілі (програми), направлені на зміцнення або розвиток (зміна) існуючих в суспільстві відносин.

Ідеологія виникає завдяки діяльності теоретиків: учених, письменників, релігійних, суспільних і політичних діячів. Головна її особливість - лозунговість, директивність, спрямованість на масову свідомість, коли чинник віри переважає над чинником знання, орієнтованість на соціально-економічну реальність. Крім того, вона повинна пропонувати певний спосіб життя, без нього вона на може бути прийнята людьми, не може їх захопити.

Ідеологія знаходить свій вираз в Конституції держави, в програмних заявах політичних партій, в релігійних писаннях, в інших документах і матеріалах.

 Суспільна психологія є системою переконань, відчуттів, емоцій, установок, в яких відображаються, в першу чергу, найближчі умови буття людей.

Суспільна психологія, на відміну від ідеології, є продукт життєдіяльності всього суспільства або конкретних груп людей. Вона не існує поза психологією індивідів і розвивається в тісному зв'язку з розвитком індивідуальної психології. Проте якщо явища індивідуальної психології властиві тільки окремій особі, то явище і процеси суспільної психології носять колективний характер і виявляється як психологія певних соціальних груп, партій, суспільства, націй.

Студенту необхідно з'ясувати, що визначаючим в становленні психології людей виступає суспільне буття і особливий стан економіки, культури, освіти, традицій. Важливий вплив на суспільну психологію робить і ідеологія.

У свою чергу суспільна психологія надавала і робить помітний вплив на ідеологічні процеси і політичну практику. В умовах України це іноді виступає у формі

 Популізму, руху (і ідеологічних побудов), що апелює до свідомості  широких народних мас, граючи на хвилинних настроях людей, обіцяючи простим шляхом вирішити всі проблеми, які завідомо важко вирішити.

 

Розгляд третього питання «Форми суспільної свідомості» доцільно почати з характеристики політичної свідомості.

З виникненням цивільного суспільства з'являється держава і зароджується новий вид людської діяльності -політика.

 Політика - це діяльність соціальних груп, націй, партій, держави,  ядром якої є проблема влади.

Займатися політикою - значить відстоювати інтереси певних груп людей, управляти політичними процесами.

Політика як певні відносини і дії знаходить своє відображення в політичній свідомості.

 Політична свідомість є сукупністю ідей, теорій, поглядів,  відчуттів, настроїв, що відображають відносини до влади соціальних груп, партій, суспільства.

Воно включає політичну ідеологію і психологію.

 Політична ідеологія - це система поглядів що обгрунтовує політику, що проводиться тією або іншою партією, соціальною групою або державою. Вона знаходить свій теоретичний вираз в конституції, в програмних заявах,  гаслах партій, соціальних угрупувань.

Політична психологія включає головним чином відчуття, настрої, емоції, поведінкові установки тієї або іншої соціальної групи або суспільства, що проявляються в процесі реалізації політичних цілей і задач.

Політична свідомість не є постійною, незмінною. Воно функціонує, розвивається і змінюється залежно від стану суспільного буття, від змін в соціальній практиці і соціокультурній сфері.

Правосвідомість - це сукупність переконань людей відносно  правомірності або неправомірності обов'язків, прав і вчинків людей в суспільстві.

Правосвідомість специфічна. Кожна соціальна група, етнічне співтовариство і інші об'єднання мають свої правові переконання на соціальні процеси, свою правосвідомість. Не дивлячись на це, всі вимушено зважати на існуючі в суспільстві закони, право.

Право - це система обов'язкових норм, правил поведінки людей, виражена в юридичних законах.

Право є продуктом конкретного економічного, соціального, політичного, екологічного, культурного стану суспільства, історичних традицій, стану і розстановки політичних сил в суспільстві. Воно охороняється силою держави.

Право, як і політична і правова свідомість, з'являється з виникненням цивільного суспільства і держави.

На відміну від них моральна свідомість (моральність) є найстародавнішою формою свідомості і соціальною формою регуляції діяльності людей.

 Мораль - це сукупність поглядів, уявлень, норм і оцінок поведінки людей в суспільстві з погляду добра, зла, справедливості, несправедливості,  честь і безчестя.

Студенту слід мати чітке уявлення про механізми дії правових норм і моралі. Якщо порушується право, то держава за допомогою апарату примушення може примусити  людину підкорятися вимогам закону. За мораллю, де найчіткіше виражені елементи суспільної психології, стоїть сила переконання, прикладу, традицій, громадської думки, культури.

Вимоги має рацію і моралі не у всьому співпадають.

У праві на першому плані - покарання, в моралі - виховання.

Також як і право, мораль історична, конкретна. У ній присутній цілий ряд загальнолюдських елементів. Типу: «Не укради!», «не убий!». Проте разом з ними немало елементів, які у різних соціальних сил в різні історичні епохи мають різні ціннісні оцінки.

Однієї з якнайдавніших форм свідомості, разом з мораллю, є естетична свідомість.  Естетична свідомість - це система поглядів і відчуттів, що відображають дійсність з погляду прекрасного і потворного, комічного і трагічного.

Вищою формою естетичної свідомості виступає мистецтво.

 Мистецтво - є форма відображення дійсності в художніх  образах.

Мистецтво виконує наступні функції:

 -пізнавальну (наприклад, про Другу світову війну люди знають більше з витворів мистецтва, ніж з історичних документів);

 -естетичну (витвори мистецтва примушують людей радіти і захоплюватися, ненавидіти і обурюватися, сприймати прекрасне і визначатися по відношенню до низовинного і потворного);

- виховну (спілкування з світом прекрасного учить людей відрізняти благородне від вульгарного, величне від нікчемного);

-  соціальну, ідеологічну (витвори мистецтва специфічно виражають певні інтереси, емоційний настрій, відчуття, світовідчування і світосприймання певних соціальних груп, їх політичні, правові, моральні і інші погляди, ідеї, концепції).

Релігійна свідомість - одна із стародавніх форм усвідомлення миру і регуляції людської діяльності. У його основі лежить віра в надприродні сили і поклоніння ним.

Історія людства знала велику кількість різних типів і варіантів релігій: від язичества, з вірою у велику кількість богів, до релігій визнаючих єдиного бога.

Проте кожна релігія включає три обов'язкові елементи:

•  міфологічний - віру в реальне існування тих або інших надприродних, чудодійних сил;
•  емоційний - релігійні почуття, що виникають під впливом віри;
•  нормативний - вимоги по дотриманню релігійних розпоряджень.

Суть релігії полягає у тому, що віруючі здійснюють певні дії з метою викликати до себе прихильність надприродних сил і з їх допомогою відвернути від себе і інших людей різні біди або одержати якусь користь.

Останніми роками в духовному житті України відбуваються глибокі зміни поглядів на роль релігії в соціальному житті. Слово «релігія» ще недавно, перекладаючи з латинського, тлумачили як «віра в існування надприродних сил», «предмет культу», «набожність». Зараз релігію нерідко трактують і як «ретельне обдумування», «перечитування», «об'єднання», сюди ж додають: «сумлінність», «благочестя», «сумлінність», «набожність».

Детальніше в довідковій літературі дивитися статті:

 1.Современный   философский   словарь.   -   М,   2004.   Ст.:«Идеология»,   «Гносеология»,   «Мораль»,  «Право»,  «Религия», «Этика».

 2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2002. Ст.: «Массовое сознание», «Мораль», «Политика», «Право», «Эстетика», «Этика», «Религия».

3.Філософський енциклопедичний словник - К., 2002. Ст.: «Суспільне буття і суспільна свідомість», «Суспільне життя», «Ідеологія», «Політика», «Право», «Мораль», «Естетика», «Релігія».

Змістовний модуль № 8. Пізнання і його основні форми

 1. Пізнання як відношення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

 2. Плотське і раціональне пізнання і їх форми.

 3. Проблема істини у філософії і науці.

При вивченні першого питання «Пізнання як відношення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання» слідує зрозуміти, що вивчення суті пізнання є однією з основних задач філософії.

Теорія пізнання (гносеологія) є найважливішим розділом багатьох філософських систем, а порою і основним її компонентом.

 Пізнання - це сукупність процесів, завдяки яким людина одержує,  переробляє і використовує інформацію про світ і про самому себе.

Пізнавальна активність, кінець кінцем, направлена на задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів людей, і в цьому плані, нерозривно пов'язана з доцільною практичною діяльністю. Остання є історичною передумовою, основою і найважливішою метою пізнання.

Ті предмети, явища і процеси, на які безпосередньо направлена пізнавальна активність людей, прийнято називати об'єктом пізнання. Той, хто здійснює пізнавальну діяльність, називається   суб'єктом пізнання.

Суб'єктом може виступати окремий індивід, соціальна група (наприклад, співтовариство учених) або суспільство в цілому. Звідси пізнання - це специфічна взаємодія між суб'єктом(людиною, групою людей)  і об'єктом, основна мета якого полягає в забезпечення відповідно до потреби суб'єкта моделей і програм, що управляють освоєнням об'єкту.

Таким чином, гносеологія (епістемологія) вивчає особливий тип відносин між суб'єктом і об'єктом - пізнавальний.

«Відносини пізнання» включають три компоненти: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання (знання).

Для з'ясування суті пізнання слід проаналізувати відносини між:

1) одержуючим знання суб'єктом і джерелом знання (об'єктом);

2) між суб'єктом і знанням;

3) між знанням і об'єктом.

У першому випадку мета полягає в тому, щоб пояснити, який можливий перехід від джерела до «споживача». Для цього необхідно теоретично пояснити те, як зміст пізнаваних речей і явищ переношуватиметься в людську голову і перетвориться в ній в знання.

При розгляді другого, з вказаних вище видів відносин, виникає комплекс питань, зв'язаних, з одного боку, з освоєнням людиною вже готових, наявних в культурі масивів знань (у книгах, таблицях, касетах, ЕОМ і т.д.).

З іншою - з оцінкою суб'єктом тих або інших знань, їх глибини, адекватності, засвоєння, повноти, достатності для вирішення тих або інших задач.

Що стосується відношення між знанням і об'єктом, то воно підводить до проблеми достовірності знання, істини і її критеріїв. При рішення гносеологічних проблем враховується наступне:

- Об'єкт пізнання (речі, природні і соціальні явища, знакові структури)  існує зовні і незалежно від суб'єкта і самого процесу пізнання.

Звідси витікає методологічна вимога –

 предмети і явища необхідно пізнавати об'єктивно, тобто такими, які  вони  є самі але собі. У одержувані результати пізнання людина не повинен привносити нічого від себе.

- реальність треба пізнати такою, якою вона є. Це положення є висновком зі всієї історії пізнання і практики людства. Людина здатна адекватно, з необхідною у кожному конкретному випадку повнотою пізнавати природне і суспільне буття. Не існує ніяких принципових меж на шляху нескінченного руху суб'єкта до адекватнішого і вичерпного збагнення реальності.

- Суб'єкт у процесі пізнання є активним. Духовно-теоретичне і духовно-практичне освоєння миру людиною включає діяльність, пов'язану з отриманням інформації про світ і самому собі, а також різноманітні форми творчості, конструювання нових наочних реалій «миру культури».

У гносеології суб'єкт є не тільки системою, яка отримує,, зберігає і опрацьовує інформацію (подібно будь-якій живій  системі).  

 Суб'єкт   - це,  перш за все,  суспільно - історичний феномен,  наділений свідомістю, здатний до цілеспрямованої, предметної, творчої діяльності.

Якісно по-новому підходить сучасна теорія пізнання і до розгляду природи об'єкта. Для суб'єкта не байдуже, чи є щось актуальне об'єктом пізнання чи ні.

У зв'язку з сказаним можна сформулювати загальну закономірність пізнання, що свідчить про те, що

ступінь наочного освоєння реальності в практиці людей відокремлює ту  сукупність вимірів  об'єкту, яка виступає основою його відображення в  головах людей.

Людина вступає в контакт з об'єктами (речами, явищами, процесами) природного і суспільного буття, у всій їх нескінченній складності. Спонукуваний до діяльності своїми матеріальними і духовними потребами, ставлячи ті або інші цілі, він завжди бере їх як деякий «частковий об'єкт», або «предмет».

Суб'єкт і об'єкт як протилежні сторони утворюють суперечливе відношення. Суб'єкт не може впливати на об'єкт інакше, як наочним чином. Це значить, що в своєму розпорядженні він повинен мати матеріальних посередників своїх дій на пізнаваний об'єкт: руки, знаряддя праці, вимірювальні інструменти, хімічні реактиви і т.п. Прогрес пізнання був би неможливий без постійного розширення і ускладнення цього «світу посередників». Рівним чином, «механізм дії» об'єкту на суб'єкт припускає свою систему посередників - безпосередня сенсорна інформація, різні знакові системи і, перш за все, людська мова.

Основним пізнавальним відношенням є відношення «образ - предмет». У широкому значенні слова образом можна назвати той стан свідомості, який тим або іншим способом пов'язано з об'єктом.

По відношенню до об'єкту можна виділити три типи образів:

1) образи-знання, що відображають об'єктивну реальність;

2) образи-проекти, що є уявними конструкціями, які повинні бути або можуть бути втілені на практиці;

3) образи-цінності, що виражають потреби і ідеали суб'єкта.

Розглядаючи друге питання «Почуттєве і раціональне пізнання і їх форми» слід виходити з того, що почуттєве пізнання містить в собі образи, які дають органи чуттів людини.

Основні форми почуттєвого рівня пізнання – відчуття, сприйняття і уявлення.

У відчуттях кожний з органів чуття людини специфічним для нього способом відображає окремі властивості, сторони речей (колір, звук, запах, твердість).

 Сприйняття  - цілісне віддзеркалення властивостей і ознак предмету.

 Уявлення - наочний цілісний образ речі, виникаючий на основі уяви і минулого плотського досвіду, зберігається і відтворний в пам'яті.

Почуттєві  образи людини, на відміну від образів, які дають органи чуття тварин, опосередковані соціальним досвідом. Базовою формою почуттєвого пізнання служать відчуття. Вони забезпечують безпосередній зв'язок свідомості з об'єктивною реальністю і є єдиним зовнішнім каналом, по якому можна одержати інформацію про світ.

 Раціональне пізнання.

Людина одержує інформацію за допомогою природних сигналів, що йдуть від об'єктів і штучних сигналів, переданих від суб'єкта до суб'єкта і функціонуючих в системі людської мови. Розвиток і вдосконалення мови тісно пов'язаний з розвитком раціонального ступеня пізнання.

Мова - найважливіший інформаційний посередник між суб'єктом і суспільством.

Без нього неможлива операція готовими знаннями.

 Раціональне мислення - це функціонування існуючих в мові знань, пов'язаних з реальністю через посредство плотських образів, здатних відображати те, що недоступне органам чуття.

Елементарні форми раціонального (логічного) мислення – поняття,  судження і  умовиводи.

У них виділяються і фіксуються в знаках мови предметні ознаки речей.

 Поняття - відображає істотні ознаки речей, тобто ті, які необхідні і достатні для їх відмінності в певному відношенні. У поняттях як би концентруються, підсумовуються наші знання.

 Судження, фіксуючи будь-які ознаки предмету, затверджує або заперечує що-небудь про об'єкт пізнання: «троянда червона», «метафізика заперечує суперечність як джерело розвитку», «атом невичерпне», «у ринку немає альтернативи» .

 Умовивід - є скріпленням думок (операція з ними), що дає нове знання без звернення до свідчень органів чуття. Наприклад, вже в давнину був зроблений висновок (думка) про те, що Земля має форму кулі. Цей висновок одержали таким чином. Відомо, що кулясті тіла відкидають тінь у формі диска. Земля під час місячних затемнень відкидає тінь у формі диска. Значить - вона кругла.

 Людське пізнання є єдністю почуттєвого і раціонального.

Люди ставлять задачі пізнання і тлумачать його результати на рівні раціонального мислення, а необхідну інформацію одержують за допомогою органів чуття. Учений не просто дивиться в мікроскоп, він перевіряє якесь припущення (гіпотезу), виконує логічно обгрунтовану програму дослідження, тлумачить побачене у світлі певних  понять і теорій.

При вивченні третього питання «Проблема істини у філософії і науці» слідує виходити з того, що основними протилежними характеристиками відношення пізнавального образу, людських знань до об'єкту виступають істина і помилка.

Істинним є образ, адекватний відбиваному об'єкту. Образ, не відповідний своєму об'єкту, розглядається як помилка. Ці на перший погляд прості визначення породжують складні проблеми, як тільки задамося питанням, що таке відповідність і який механізм його встановлення.

Відповідність означає збіг ознак образу і об'єкту. Якщо з кожною з ознак поняття співвідноситься ознака об'єкту, і навпаки, то поняття відповідає об'єкту. Будь-який об'єкт   має багато якостей, є багатовимірним,   невичерпним у своїх властивостях, зв'язках і відносинах. Знання ж про нього містить кінцеву кількість інформації.

Виходячи з сказаного, можна сформулювати основну проблему теорії істини: як можна встановити відповідність кінцевого за своїм змістом знання нескінченному об'єкту?

Для її вирішення необхідно розглянути основні характеристики істини: об'єктивність, конкретність і перевірка практикою.

 Під об'єктивністю істини розуміється такий зміст наших знань, який, відображаючи дійсний стан речей, не залежить від суб'єкта пізнання, не залежить ні від людини, ні від людства.

Та найважливіша обставина, що характеристика будь-якого образу як істини або помилки може бути дана не взагалі, а тільки по відношенню до певних умов пізнання, до того або іншого зрізу об'єкту, виражається в положенні про конкретність істини, згідно якому абстрактної істини немає, істина завжди конкретна.

Відповідність образу предмету встановлюється за допомогою практичної діяльності.

 Практика - об'єктивний критерій істини. Існує безпосередня і опосередкована практична перевірка істини. Якщо досліджуваний предмет на ділі проявляє себе саме так, як передбачалося, це значить, що наші уявлення про нього істинні.

 У довідковій літературі по даній темі дивитися статті:

 1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Объект», «Отношение», «Отражение», «Познание», «Понятие», «Практика», «Рациональное», «Рефлексия», «Субъект», «Суждение», «Умозаключение».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М, 2001. Ст.: «Истина», «Теория информации», «Рационализм», «Сенсуализм», «Теория познания», «Объект», «Субъект».

3.Філософський енциклопедичний словник .- К., 2002. Ст..: «Істина», «Раціоналізм», «Теорія пізнання», «Суб’єкт», «Об’єкт».

Змістовний модуль № 9. Наукове пізнання

   1. Специфіка наукового пізнання.

   2. Співвідношення емпіричного і теоретичного знання.

   3. Форми і методи наукового пізнання.

При вивченні першого питання «Специфіка наукового пізнання» необхідно з'ясувати суть і значення науки як феномена духовної культури.

 Наука, є специфічною сферою людської діяльності, спрямованою на виробництво, систематизацію і перевірку об'єктивно-значимих знань.

У цьому аспекті наука - це розвиваюча система знань. Вона є також - соціальним інститутом  і безпосередньо продуктивною силою.

Науку характеризує відносна самостійність і внутрішня логіка розвитку, способи (методи) пізнання і реалізації ідей, етичні внутрішньонаукові норми, а також соціально-психологічні особливості об'єктивно-сутнісного сприйняття дійсності, тобто стиль наукового мислення.

Найчастіше, науку визначають через її власну підставу, а саме:

1) наукову картину миру,

2) ідеали і норми науки,

3) філософські принципи і методи.

Під науковою картиною світу розуміють систему теоретичних уявлень про реальність, яка виробляється шляхом узагальнення найважливіших знань, накопичених науковим співтовариством на певному етапі розвитку науки.

До ідеалів і норм науки відносять інваріанти (фр. invariant - що не змінюється), які впливають на розвиток наукового знання, задають орієнтири наукового пошуку. Такими в науці є самоцінність істини і цінність новизни, вимоги неприпустимості фальсифікації і плагіату.

Безпосередніми цілями науки є дослідження, опис, пояснення, прогноз процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення.

До світоглядних витоків науки прийнято відносити міф і релігію (зокрема - християнство). Її світоглядною основою служить: матеріалізм,  ідеалізм,  натуралізм,  сенсуалізм,  раціоналізм,  агностицизм.

Наукова проблематика продиктована як найближчими, так і майбутніми потребами суспільства, політичним процесом, інтересами соціальних груп, економічною кон'юнктурою, демографічними коливаннями, рівнем духовних запитів народу, культурними традиціями.

Специфіка наукового пізнання характеризується наступними складовими: об'єктивність; системність; обгрунтованість; емпірична доведеність; соціальна спрямованість; тісний зв'язок з практикою.

Від усіх способів освоєння світу наука відрізняється наявністю спеціальної мови для опису об'єктів дослідження і процедурою доказу істинності результатів наукового пошуку.

Наукове пізнання є різновидом суб'єктно-об'єктних відносин, головна сутнісна риса яких - наукова раціональність.  Раціональність суб'єкта, що пізнає, знаходить свій вираз в апеляції до доводів розуму і досвіду, в логіко-методологічній впорядкованості процесу мислення, в дії на наукову творчість існуючих ідеалів і норм науки.

Як складова частина духовного виробництва, наука пов'язана з цілевизначенням. Вона здатна перетворитися на безпосередню продуктивну силу у формі знань і нових технологій, принципів організації праці, нових матеріалів, устаткування.

На закінчення студенту слід звернути увагу ще на одну особливість наукового пізнання. Воно виступає як міра розвиненості здібностей людини до творчого творення, до конструктивно-теоретичного перетворення дійсності і самого себе. Іншими словами, наукова діяльність продукує не тільки нові технології, створює матеріали, устаткування і інструменти, але, будучи частиною духовного виробництва, дозволяє людям, творчо самореалізуватися, об'єктивувати ідеї і гіпотези збагативши, тим самим, культуру.

Розглядаючи друге питання «Співвідношення емпіричного і теоретичного знання», слід пям'ятати, що знання в будь-якій області науки мають два тісно взаємозв'язаних рівня: емпіричний і теоретичний.

Єдність двох рівнів (шарів) наукового знання витікає з пізнавальних здібностей суб'єкта, що пізнає. Разом з тим воно приречене дворівневим характером функціонування об'єкту (явище - суть). Ці рівні відмінні один від одного. Ця відмінність задається способом відображення об'єкту суб'єктом наукового пізнання. Без експериментальних даних теоретичні знання не можуть бути конкретними і достовірними, так само як і емпіричні дослідження не можуть не враховувати шляху, що прокладається теорією.

Емпіричний рівень пізнання - це рівень накопичення знань і фактів про досліджувані об'єкти. На цьому рівні пізнання об'єкт відображений з боку зв'язків і відносин, доступних спогляданню і спостереженню.

На теоретичному рівні досягається синтез наукового знання у вигляді наукової теорії. Теоретичний, концептуальний в своїй основі, рівень наукового знання покликаний систематизувати, пояснити і передбачити факти, встановлені в ході емпіричного дослідження.

Факт є зафіксованим емпіричним знанням. Він виступає як синонім понять «подія», «результат». Факти в науці виконують не тільки роль інформаційного джерела і емпіричної основи теоретичних міркувань, але і служать критерієм їх достовірності, істинності. У свою чергу, теорія формує концептуальну основу факту: виділяє аспект дійсності, що вивчається, задає мову, на якому описуються факти, детермінує засоби і методи експериментального дослідження.

Наукове знання розвертається по схемі: проблема - гіпотеза - теорія, кожен елемент якої відображає міру проникнення суб'єкта, що пізнає, в суть об'єктів науки.

Пізнання починається з усвідомлення або постановки проблеми.

Проблема - це те, що ще невідоме, але вимагається пізнати, це питання дослідника до об'єкту. Вона являє собою:

1) труднощі, перешкоди в рішенні пізнавальної задачі;

2) суперечливі умови питання;

3) задачу, усвідомленого формулювання вихідної пізнавальної ситуації;

4) концептуальний (що ідеалізується) об'єкт наукової теорії;

5) питання, які виникають у ході пізнання питання, практичний або теоретичний інтерес, що мотивує науковий пошук.

Гіпотеза - це наукове допущення або припущення щодо суті об'єкту, сформульоване на основі ряду відомих фактів.

Вона проходить дві стадії: висунення і перевірки. У міру того, як гіпотеза перевіряється і обгрунтовується, вона може бути відкинута як несостоятельная, але може бути і «відшліфована» до істинної теорії.

Теорія - це форма наукового знання, що дає цілісне відображення істотних зв'язків досліджуваного об'єкту.

Теорія як цілісна система знань, що розвивається, має таку структуру:

 а) аксіоми, принципи, закони, фундаментальні поняття;

б) ідеалізований об'єкт у вигляді абстрактної моделі зв'язків і властивостей об'єкту;

в) логічні прийоми і методи;

г) закономірності і положення, що виводяться з основних положень теорії.

Теорія виконує наступні функції: описову, пояснювальну, прогностичну (передбачаючу), синтетичну, методологічну і практичну.

 Опис є первинна, не зовсім строга, приблизна фіксація, вичленовування й упорядкування ознак, рис і властивостей досліджуваного об'єкту. До опису того або іншого явища вдаються в тих випадках, коли неможливо дати строго наукове визначення поняття. Опис виконує важливу роль у процесі становлення теорії, особливе на початкових його етапах.

Пояснення здійснюється у формі висновку або системи висновків з використанням тих положень, які вже містяться в теорії. Цим відрізняється теоретичне пояснення від буденного пояснення, яке базується на буденному, повсякденному досвіді.

Прогноз, передбачення. Наукова теорія дозволяє побачити тенденції подальшого розвитку об'єкту, передбачати, що буде з об'єктом в майбутньому. Найбільшими прогностичними можливостями володіють ті теорії, які відрізняються широтою обхвату тієї або іншої області дійсності, завглибшки постановки проблем і парадігмальностью  (тобто комплексом нових принципів і наукових методів) їх рішення.

 Синтезуюча функція. Наукова теорія упорядковує обширний емпіричний матеріал, узагальнює його, виступає як синтез цього матеріалу на основі певного єдиного принципу. Синтезуюча функція теорії виявляється також і у тому, що вона усуває роздробленість, роз'єднаність, фрагментарність окремих компонентів теорії, дає можливість знайти принципово нові зв'язки і системні якості між структурними компонентами теоретичної системи.

 Методологічна функція. Наукова теорія поповнює методологічний арсенал науки, виступаючи у вигляді певного методу пізнання. Сукупність же принципів формування і практичного застосування методів пізнання і перетворення дійсності і є методологія освоєння людиною миру.

Практична функція. Створення теорії не є самоціллю для наукового пізнання. Наукова теорія не мала б великого значення, якби вона не була могутнім засобом для подальшого вдосконалення наукового пізнання. У цьому плані, теорія, з одного боку, виникає і формується в процесі практичної діяльності людей, а з іншою - сама практична діяльність здійснюється на основі теорії, освітлюється і прямує теорією.

Переходячи до вивчення третього питання «Форми і методи наукового пізнання», потрібно з'ясувати, що наукове пізнання не може обійтися без методології.

Метод - це система  принципів, прийомів і вимог, якими керуються в процесі наукового пізнання. Метод - це спосіб відтворення в мисленні досліджуваного об'єкту, що вивчається.

Методи наукового пізнання підрозділяються на:

а) спеціальні (ті, що використовуються тільки окремими науками)  

б) загальнонаукові

в) універсальні (філософські).

Залежно від ролі і місця в науковому пізнанні фіксують методи: формальні і змістовні, емпіричні і теоретичні, дослідження і виклади.

У науці має місце підрозділ на методи: природних і гуманітарних наук.

Специфіка перших (методи фізики, хімії, біології) визначається необхідністю пояснення причинно-наслідкових зв'язків явищ і процесів природи, других (методи феноменології, герменевтики, структуралізму) -  розумінням сутності людини та її світу.

До методів і прийомів наукового пізнання відносяться:

 спостереження - це систематичне, цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, з метою ознайомлення з об'єктом. Воно може включати процедуру вимірювання кількісних відносин досліджуваного об'єкту;

експеримент - прийом дослідження, при якому об'єкт ставиться в умови, що точно враховуються, або штучно відтворюється з метою з'ясування тих або інших властивостей;

аналогія - встановлення в об'єктах схожості деяких ознак, властивостей і відносин, і на цій підставі - висунення припущення про схожість у них інших ознак;

моделювання - метод дослідження, при якому об'єкт дослідження замінюється іншим об'єктом (моделлю), що знаходиться відносно подібності з першою. Модель піддається експерименту з метою отримання нових знань, які, у свою чергу, піддають оцінці і прикладають до об'єкту, що вивчається. Велике значення в науці придбало комп'ютерне моделювання, що дозволяє моделювати будь-які процеси і явища;

формалізація - дослідження об'єкту з боку форми з метою глибшого пізнання змісту, що дозволяє оперувати знаками, формулами, схемами, діаграмами;

ідеалізація - граничне відвернення від реальних властивостей предмету, коли суб'єкт в думках конструює об'єкт, прообраз якого є в реальному світі («абсолютно тверде тіло», «ідеальна рідина»);

аналіз - розчленовування об'єкту, що вивчається, на складові частини, сторони, тенденції з метою розглянути зв'язки і відносини окремих елементів;

синтез - прийом дослідження, об'єднуючий в єдине ціле розчленованих аналізом елементів, з метою виявлення закономірних, істотних зв'язків і відносин об'єкту;

індукція - рух думки від приватного до загального, від одиничних випадків до загальних висновків;

дедукція - рух думки від загального до приватного, від загальних положень до окремих випадків.

Вказані вище методи наукового пізнання широко використовуються на емпіричному і на теоретичному рівні пізнання. На відміну від них метод сходження від абстрактного до конкретного, а також історичний і логічний методи застосовуються в першу чергу на теоретичному рівні пізнання.

Метод сходження від абстрактного до конкретного – це метод теоретичного дослідження і викладу, суттю якого є рух  наукової думки від початкової абстракції («початок» — однобічне, неповне знання) - до  відтворення в теорії цілісного образа процесу, що вивчається, або явища.

Цей метод застосовний і в пізнанні тієї або іншої наукової дисципліни, де йдуть від окремих понять (абстрактного) до багатобічного знання (конкретне).

Історичний метод вимагає вивчати предмет в його розвитку і зміні з усіма найдрібнішими деталями і другорядними ознаками, вимагає відстежувати всю історію розвитку даного явища (від його генезису - до теперішнього часу) у всій повноті і різноманітті його аспектів.

Логічний метод є відображенням історичного, але він не повторює історію у всіх деталях, а бере головне істотне в ній, відтворюючи розвиток об'єкту на рівні суті, тобто без історичної форми.

Серед наукових методів дослідження особливе місце займає системний підхід, що є сукупністю загальнонаукових вимог (принципів), за допомогою яких будь-які об'єкти можуть бути розглянуті як системи.

 Системний аналіз має на увазі:

а) виявлення залежності кожного елементу від його функцій і місця в системі з урахуванням того, що властивості цілого не зводяться до суми властивостей його елементів;

б) аналіз поводження системи з точки зору обумовленості її включеними в неї елементами, а також властивостями її структури;

в) вивчення механізму взаємодії системи і середовища, в яку вона «вписана»;

г) дослідження системи як динамічної, розвивається цілісності.

Системний підхід має велику евристичну цінність, оскільки він застосовний для аналізу як природно-наукових, так і соціологічно-гуманітарних і технічних об'єктів.

  

У довідковій літературі звернетеся до статей:

 1.Лебедев С.А. Философия науки. Словарь основных терминов. - М., 2004. Ст.: «Метод», «Методология», «Наука», «Научная картина мира», «Наблюдение», «Научная проблема», «Научная теория», «Теоретическое и эмпирическое».

 2.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Вненаучное знание», «Дедукция», «Гипотеза», «Гносеология», «Знание», «Знание и незнание», «Методология», «Наука», «Теория».

 3.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Метод», «Наука», «Интуиция», «Эмпирическое и теоретическое», «Познание» и др.

4.Філософський  енциклопедичний словник . К., 2002. Ст. «Методологія науки», «Наука», «Інтуїція», «Емпіричне і теоретичне» та ін.

Змістовний модуль № 10. Діалектика, її закони і категорії

   1. Діалектики та її альтернатива.

   2. Основні закони діалектики.

   3. Найважливіші категорії діалектики.

При розгляді першого питання «Діалектика та її альтернативи» вивчення слід почати із з'ясування сутності діалектики.

Спочатку під діалектикою розумілося мистецтво вести суперечку, дискусію, проте з часом в античній філософії визріло розуміння миру як вічного потоку, вічного процесу зміни, рушійною силою якого є боротьба протилежностей (Геракліт, Сократ, Платон).

Багато рис діалектики знайшли відображення у філософії середньовіччя, епохи Відродження і Нового часу. Справжній же тріумф чекав ідею розвитку, починаючи з кінця XVIII в. (Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель).

Студенту слід знати, що діалектика - це вчення про універсальні зв'язки і загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання.

Діалектика вивчає зв'язок і розвиток не в повному об'ємі (інакше спеціальним наукам не залишалося б об'єкту дослідження), а виявляє їх загальні риси. Її задача полягає в тому, щоб відтворити ідеальну модель розвитку в його загальних характеристиках.

Діалектика є не тільки теорією, але і методом мислення (пізнання). Початковими  принципами (лат. principium- почало, основа) діалектики як методу пізнання є:

загальний зв'язок, розвиток, об'єктивність, всесторонность, конкретність, історичність

Ці принципи знаходять своє відображення в основних поняттях (категоріях) і законах.

Діалектика має ряд альтернатив. Альтернатива (фр. alternative - чергування) - наявність взаємовиключних один одного можливостей і необхідність вибору між ними. Альтернативами або антиподами діалектики виступають: метафізика, «негативна діалектика», еклектика, софістика, догматизм, релятивізм.

Розглянемо деякі з альтернатив.

Аналізуючи відношення діалектики до метафізики, студенту слід пям'ятати про те, що діалектика розглядає всесторонньо всеосяжні зв'язки, тоді як метафізика об'єднує, спрощує зв'язки, зводить все різноманіття зв'язків до найпростіших зв'язків одного типу, як правило, до механічних.

 Софістика - свідоме використовування неправильних доводів і прийомів, зовні виступаючих як правильні, тобто відбувається виривання окремих несуттєвих зв'язків із загального взаємозв'язку і взаємозалежностей об'єктивної реальності і здійснюється спроба уявити їх як істотних, визначаючих. Можна сказати, що софістика починається там, де діалектика як метод аналізу понять, що відображають дійсність, поступається місцем мистецтву мовного конструювання.

Еклектика безпринципно, механічно об'єднує в єдине ціле несумісні між собою ідеї, зв'язки і відносини, претендуючи при цьому на об'єктивність і всебічність аналізу процесів і явищ. У сучасних умовах еклектика придбаває найширше розповсюдження в роботах багатьох філософів і вчених самих різних напрямів. Поліваріантність, «клаптевість» мислення достатньо типові для постмодернізму, в якому навіть існує спеціальний термін - пастиш («вільний політ», «клаптева ковдра», «всяка всячина», колаж, що складається з протилежних і несумісних ідей і поглядів). Техніка пастиша не визнає послідовності, логіки або симетрії, грунтується на парадоксах і плутанині.

Переходячи до вивчення другого питання «Основні закони діалектики» слід знати, що основними законами діалектики є:

 Закон єдності і боротьби протилежностей;

Закон переходу кількісних змін в якісні;

Закон заперечення запереченнь.

Ці закони були сформульовані Гегелем.

При розгляді закону єдності і боротьби протилежностей (закону діалектичної суперечності), слідує особлива увага обернути на те, що процес розвитку здійснюється за допомогою вирішення протиріч, внутрішньо властивих всім предметам і явищам.

Будь-який розвиток проходить через три необхідні стадії:

стадію тотожності (первисний збіг  об'єктів за певними ознаками),

стадію розходження (наростаючої розбіжності об'єктів за деякими ознаками) і  

стадію протилежності (що виключає один одного, незбіжні ознаки об'єкту).

Протилежності одночасно:

а) нерозривно пов'язані,

б) взаємовиключають одна одного,

в) взаїмопроникними і, за певних умов, здатні до  взаємопереходу. Взаємодія протилежностей між собою породжує протиріччя (взаємне виключення ознак об'єкту, що передбачають одна одну).

Розвиток протиріччя йде шляхом роздвоєння єдиного («тотожність») на протилежності і взаємодію їх між собою.

 Виникнення гранично різких протиріч називається конфліктом.

На стадії конфлікту протиріччя усуваються (знімаються), виникає нова тотожність і процес повторюється.

Таким чином, закон єдності і боротьби протилежностей, говорить про те, що розвиток є процесом виникнення, зростання, загострення і вирішення численних протиріч. Внутрішня суперечність, боротьба протилежностей дає поштовх до розвитку, до  наростання  протиріч, зникнення старого і виникнення нового.

Студенту слід мати на увазі, що закон єдності і боротьби протилежностей, власне як і інші закони діалектики, має загальний характер і виявляється в різноманітті суперечностей, властивих природі, суспільству і людському мисленню.

При вивченні закону переходу кількісних змін в якісні студенту необхідно з'ясувати, що даний закон показує яким чином здійснюється розвиток, розкриває його механізм. Зміст цього закону розкривається через категорії «якість», «кількість», «міра», «стрибок».

 Якість є стійкою сукупністю властивостей, що вказують на те, чим дана річ є та у чому її специфіка.

 Кількість - це сукупність властивостей предметів і явищ дійсності, яка вказує на величину, розміри, об'єм, інакше кажучи, - на просторово-часове положення цих предметів.

Якість не існує без кількості (як і кількості без якості). Їх єдність складає міру, яка є тими кількісними межами, в рамках яких існує дана якість.

Досягши меж міри відбувається перехід від однієї якості до іншої у формі стрибка (нагрів води до певних меж перетворює її на пару).

 Стрибок - це момент переходу від однієї якості до іншої, це переривання поступовості, безперервності.

Зі всього різноманіття стрибків звичайно виділяють скачки у вигляді вибуху, коли якість переходить в іншу якість миттєво, і повільні, коли елементи нової якості з'являються поступово.

Отже, закон переходу кількісних змін в якісні показує, що кількісні зміни поступово накопичуючись, при досягненні кордонів міри приводять до якісних змін, що відбуваються  у вигляді стрибка.

При вивчення закону заперечення запереченнь слід з'ясувати, що цей закон описує спрямованість, циклічність і поступальність розвитку.

Найважливішою категорією даного закону є категорія «заперечення». У діалектиці заперечення характеризується двома моментами: знищенням і збереженням. Діалектичне заперечення - це не знищення предмету будь-яким способом, а знищення, яке є разом з тим і збереження (єдність знищення і збереження). Воно припускає зв'язок, спадкоємність між старим і новим. Якби заперечення було повним, абсолютним, то не було б розвитку як єдиного процесу.

Категорія «заперечення» відображає один з моментів процесу розвитку, сам же розвиток, реалізовуючи себе у вигляді спіралі, є нескінченним ланцюгом наступних один за одним заперечень. Діалектика як теорія розвитку і метод пізнання встановлює певний порядок, повторюваність і закономірність в проходженні заперечень (наприклад, зерно - паросток - зерно), що знаходить своє віддзеркалення в законі заперечення заперечення.

Закон заперечення заперечення, виражаючи складний, спіралеподібний характер розвитку, показує, що на певному етапі розвитку повторюються на якісно новій основі деякі особливості пройдених етапів.

Закони діалектики дозволяють зрозуміти наступне:

а) закон єдності і боротьби протилежностей - чому відбувається розвиток, його джерело і зміст;

б) закон переходу кількісних змін в якісні - як відбувається розвиток, його механізм;

в) закон заперечення заперечення - в якому напрямі відбувається розвиток, який зв'язок нового із старим.

На закінчення необхідно зрозуміти, що значення діалектики полягає не тільки і не стільки у тому, що вона дає відповідь на питання «що є?» або «як протікають процеси?», але головним чином у тому, що вона направляє мислення і діяльність людини, складаючи методологічну базу для подальшого пізнання і практичного перетворення дійсності.

Вивчаючи третє питання «Найважливіші категорії діалектики», слід звернути увагу на те, що категоріями називаються найзагальніші поняття, що відображають істотні закономірні зв'язки між процесами і явищами реальної дійсності і пізнання.

Все різноманіття об'єктивного світу (предмети, явища, процеси, зв'язки, відносини) знаходяться в постійній взаємодії між собою, зв’язані один з одним, залежать один від одного. Філософські категорії, відображаючи різноманіття реальної дійсності, також є взаїмозалежними, взаємодіють між собою. Це знаходить свій вираз зокрема, в їх «парності».

До найважливіших парних категорій (їх називають також не основними законами діалектики) відносяться:

одиничне і загальне, причина і наслідок, необхідність і випадковість, зміст і форма, суть і явище, можливість і дійсність.

Стисло зупинимося на їх змісті і взаємодії.

 Одиничне і загальне. Одиничне - це індивідуальне, неповторне в предметах і явищах. Загальне - те, що властиво всім предметам і явищам дійсності. Одиничне і загальне знаходяться в діалектичній єдності. Одиничне містить в собі загальне. У свою чергу, загальне існує лише в одиничному.

Студент може прослідити діалектику одиничного і загального на простому прикладі. Так, кожен індивідуальний організм пов'язаний із загальним - виглядом (родом). У свою чергу, немає виду (роду) організмів без його окремих представників.

 Причина і наслідок. Причина - явище, яке передує іншому явищу і викликає його. Наслідок - явище, яке викликане дією причини.

Студенту при вивченні причинно-наслідкових зв'язків слід засвоїти наступне:

- причина існує і раніше наслідку, і одночасно з ним;

- взаємодія явищ дійсності, відбувається таким чином, що причину і наслідок можна визначити, лише «вирвавши» їх з їх природного зв'язку;

- одна і та ж причина залежно від умов може породити різні наслідки;

- однаковий наслідок може бути викликаний різними причинами.

Студент повинен навчитися відрізняти причину від приводу.

 Привід - це подія, яка саме по собі не є причиною, але дає поштовх до дії причини. Це своєрідний пусковий механізм, що «включає» причину. Так, вбивство ерцгерцога Фердинанда стало приводом для першої світової війни. Причиною були суперечності між світовими державами.

 Необхідність і випадковість.

Необхідність - це явище, яке має причину в самому собі, і, за наявності певних умов, обов'язково відбувається.

Випадковість - це явище, причина виникнення якого лежить в зовнішніх обставинах. Вона може відбутися, а може і не відбутися, може відбутися так, а може інакше.

В світі немає «чистої» необхідності і «чистої» випадковості:

-  будь-яке явище завжди є єдність необхідності і випадковості. Випадкове в одному відношенні є необхідним в іншому. Визначальною (ведучою) стороною є необхідність. Що стосується випадковості, то вона або уповільнює, або прискорює хід дії;

-  випадковість є формою прояву і доповнення необхідності, тобто необхідність «пробиває» собі дорогу через масу випадковостей (наприклад, радіоактивність, відкрита Беккерелем);

-  необхідність і випадковість переходять один в одного.

Прикладом можуть служити випадкові відкриття ученими корисної копалини, яка, потім, поклала початок виникненню нових видів виробництв, необхідних суспільству. Так випадкове переходить в необхідне. Сам процес пізнання є рух від випадковості до необхідності, потім від необхідності до випадковості.

 Зміст і форма. Зміст - це сукупність елементів і процесів, що становлять дане явища або предмет. Форма - це структура змісту, внутрішньо властива йому.

Зміст і форма знаходяться у взаємозв'язку і взаємозалежності:

- зміст не існує без форми, а форма без змісту. Зміст завжди оформлений, а форма - змістовна;

- зміст є активним, а форма - статична, вона змінюється залежно від зміни змісту. Форма, породжується змістом, в той же час вона активно впливає на зміст, сприяючи або уповільнюючи його розвиток;

- форма володіє відносною стійкістю і самостійністю. Ліквідація старої форми і затвердження нової вимагає, деколи, значних зусиль (прикладом тут можуть бути будь-які сторони життя нашого суспільства. Правда, тут треба чітко визначитися, що є новим, а що - старим);

- єдність змісту і форми не виключає, а припускає наявність суперечностей між ними.

Студенту слід звернути особливу увагу та те, що зміст завжди виступає як ціле, що включає певні частини.

 Частина - це відносно самостійний елемент цілого. Взаємодія цілого і частини утворює структуру, що є способом поєднання, принципом зв'язку елементів цілого.

 Елемент - це відносно неподільна частина цілого. Треба помітити, що частина виявляє свій зміст, як правило, в співвідношенні з цілим, а елемент - в співвідношенні із структурою і системою.

 Система - це сукупність тісно зв'язаних між собою елементів, виступаючих по відношенню до навколишнього світу як єдине ціле.

На закінчення можна відзначити, що поняття частина і ціле, система, структура, елемент широко використовуються в різних областях знання, у тому числі і у філософських дослідженнях.

Сутність і явище.

 Сутність - це головна, внутрішня, відносно стійка сторона предмету або процесу. Сутність співпадає з буттям речі. Вона визначає природу предмету, характеризує його ознаки. За своїм змістом сутність об'єктивна. Її не можна змінити або знищити (хоча сама вона природним чином може змінюватися). Її знищення означало б знищення предмету, процесу.

 Явище - є мінливішою, рухомішою, зовнішньою стороною предметів. Явище - це форма, в якій виявляється сутність.

Сутність і явище єдині і взаємозв'язані, що знаходить своє відображення в наступному:

- сутність і явище знаходяться в органічному зв'язку між собою, немає сутності без явища, як і явища без сутності;

- сутність і явище безпосередньо не співпадають, але між ними є деяка відповідність;

-  сутність первинна, вона визначає явище, явище вторинне, похідне;

- сутність більш стійка (явище більш мінливе, рухливе), коли сутність змінюється, це зразу ж відображається і в явищах. Явище не вичерпується суттю, а сутність набагато глибша за явище.

Студенту необхідно звернути увагу на те, що пізнання рухається від явища до сутності і від сутності до явища. Проте пізнання є не тільки єдність цих двох сторін, але і рух думки від сутності першого порядку до сутності другого порядку і так без кінця. Пізнання (як і мир) нескінченне.

Від сутності необхідно відрізняти видимість (особливо це важливо для розуміння суспільного життя). Здається, що Сонце обертається навколо Землі; ложка, опущена у воду, є переломленою.

Можливість і дійсність.

 Можливість - це те, чого ще існує (явище, процес, предмет), але що може з'явитися через об'єктивні тенденції розвитку даного явища. Дійсність - це те, що вже виникло, реально існує і функціонує.  Інакше кажучи, дійсність є здійсненою (що відбулася) можливістю.

Виділяють абстрактну або формальну можливість і реальну або конкретну можливість.

 Абстрактна можливість - це така можливість, як в принципі є здійсненою, але в даних конкретних умовах не може відбутися. Абстрактну можливість складає все те, що не суперечить законам природи і суспільства.  Реальна можливість - це така можливість, для якої в даний момент є всі умови перетворення її в дійсність.

Можливість і дійсність взаємозв'язані і переходять один в одного. Але перетворення їх в природі істотно наголошується від їх перетворення в суспільстві, оскільки:

а) у суспільстві завжди (через його складність) є багато різних можливостей і треба вибирати між ними;

б) можливість в суспільстві перетворюється на дійсність при обов'язковій активній участі суб'єктивних чинників (одних об'єктивних передумов для такого перетворення недосить);

в) у суспільному житті для перетворення бажаної можливості в дійсність необхідно створювати умови, відмовлятися від одних і підтримувати, укріплювати інші можливості.

Від можливості слід відрізняти неможливість як те, що суперечить законам природи і суспільства і не здійсненно ніде і ніколи.

Сучасна наука не може обходитися без категорій діалектики. Без них неможливе теоретичне відтворення дійсності і творче її перетворення.

Детальніше в довідковій літературі дивитися статті:

1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Детерминизм», «Диалектика», «Единичное и общее» «Причина и следствие»,«Развитие»,    «Система»,   «Содержание   и   форма», «Сущность и явление», «Часть и целое»,

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Диалектика», «Единство и борьба противоположностей», «Качество», «Отрицание отрицания», «Категории», «Причина и следствие», «Необходимость и случайность», «Сущность и явление», «Возможность и действительность».

3. Філософський енциклопедичний словник .- К., 2002. Ст.: «Діалектика», «Єдність і боротьба протилежностей», «Перехід кількісних змін у якісні», «Категорії діалектики»,

«Причинність», «Сутність та існування», «Можливість і дійсність»та ін.

 

КОНТРОЛЬНА ЧАСТИНА  Модуль 2

2.1. Буття це:

- існування тільки предметів матеріального світу;

- все існуюче, тобто всі види матерії і всі види ідей з ними пов'язані;

- вірогідність, очевидність того, що існує;

- існування явищ ілюзорної свідомості?

2.2. Античний філософ, який вважав, що буття вічно мінливе, і знаходиться в постійному русі:

- Фалес,

- Геракліт,

- Платон,

- Демокріт,

- Анаксімандр,

- Ксенофан?

2.3.     З позиції якого напряму в філософії вважається вірним твердження «Матерія є постійна можливість відчуттів»?

- матеріалізму,

- ідеалізму,

- дуалізму,

- реалізму?

2.4. Поняття «матерія» являє собою:

- безглузду логічну конструкцію,

- тотожне з поняттям речовини,

- існування в можливості,

- об'єктивну реальність,

-  конструкцію, що легко замінити поняттям буття?

2.5. Давньогрецький філософ, який визнав матерію першоосновою всього існуючого, але вважав її інертним початком, якому протистоїть активний початок (форма):

- Геракліт,

- Сократ,

-Демокріт,

- Протагор,

-Арістотель?

2.6.  Хто з античних філософів заперечував рух, переконував у нерухомості світу, представляючи його у вигляді суцільно заповненої кулі:

- Фалес,

- Арістотель,

- Платон,

- Парменід?

2.7. Головним у визначенні поняття руху є:

- протиставлення небуттю,

- зміна взагалі,

- зміна форм мислення.

2.8. Виберіть правильне твердження:

- рух може існувати без матерії як енергія;

- рух може існувати поза часом;

- рух може відбуватися поза простором;

- рух є способом буття матерії, який здійснюється тільки у просторі і часі;

- матерія, рух, простір і час незалежні одне від одного явища.

2.9. Наукове уявлення про простір і час змінюється. Чи означає це, що простір і час не є об'єктивними, тобто незалежними від свідомості, формами існування матерії:

- так,

-ні?

2.10. Чи властиві мікросвітові просторо-часові форми:

-так,

-ні?

2.11. Філософське вчення, за яким вся природа одушевлена:

- гілозоїзм;

- сенсуалізм;

- скептицизм;

- герменевтика?

2.12. Який філософський напрям відстоює положення про те, що свідомість є відображенням (усвідомленням) буття:

- реалізм;

- матеріалізм;

- ідеалізм;

- інтуїтивізм;

- дуалізм?

2.13. Яке із положень про походження людини та її свідомості є найбільш логічно обґрунтованим і підтверджується практикою:

- людина стала людиною в процесі потреби відтворення виду;

- у результаті праці;

-  у ході образотворчої діяльності, під час якої вона усвідомлювала одномірний (лист), двомірний (живопис) і тривимірний (скульптура) простір;

- внаслідок втручання надприродних сил?

2.14. Виберіть правильне твердження:

- спочатку з'явилася свідомість, а потім виникло суспільство;

- спочатку виникло суспільство, а потім з'явилася свідомість;

- свідомість і суспільство незалежні одне від одного явища;

- виникнення свідомості і суспільства було єдиним, нерозривним процесом.

2.15. Який взаємозв'язок свідомості і мови:

-  свідомість існує без мови;

- свідомість і мова

- тотожні поняття;

- свідомість існує в нерозривному зв'язку з мовою;

- свідомість і мова не мають нічого спільного?

2.16. Система норм і оцінок поведінки людей у суспільстві з позицій добра і зла, честі і безчестя це:

- право;

- мораль;

- релігія?

2.17. Мистецтво, функціонуючи в суспільстві, задовольняє певнісоціальні потреби. Чи існує відмінність законів мистецтва та суспільства?

- так;

- ні.

2.18. Монтеск'є писав, що релігія потрібна суспільству, тому що під страхом пекельних мук учить людей доброчесності. Чи є релігія і мораль тотожними?

- так;

- ні.

2.19. Який філософський напрям вважає, що головна роль у пізнанні належить розуму:

- реалізм;

- номіналізм;

- раціоналізм;

- сенсуалізм;

- інтуїтивізм?

2.20.  Який філософський напрям цілком або частково відкидає можливість пізнання світу:

- раціоналізм;

- номіналізм;

- реалізм;

- сенсуалізм;

- агностицизм?

2.21. Відчуття визнаються єдиним джерелом пізнання:

- раціоналізмом;

- номіналізмом;

- реалізмом;

- сенсуалізмом;

- інтуїтивізмом?

2.22. Виберіть правильне твердження, відчуття це:

- символи;

- ієрогліфи;

- суб'єктивний образ об'єктивного світу;

-явище, незалежне від «речі в собі»?

2.23. Вчення, відповідно до якого знання може бути Почерпнуто тільки із самого розуму або з понять, властивих розуму, називають:

- дуалізм;

- реалізм;

- раціоналізм;

- номіналізм;

- сенсуалізм?

2.24. З позицій матеріалізму істина - це: -теоретична конструкція, плід угоди вчених; -інструмент для досягнення конкретних цілей;

- вірне відображення дійсності;

- те, що відповідає думці більшості?

2.25. Критерієм істини вважається те, що погодиться:

- з думкою більшості;

- з практикою;

- з логікою розумної діяльності;

- з тим, що веде до успіху?

2.26.  Німецький інженер В. Сіменс вважав неможливим вживання в авіації апаратів тяжеліше повітря, Г. Гельмгольц за допомогою математики довів цю неспроможність. Розвиток авіації цілком спростувал їх докази. Що ж є критерієм істинності теорії:

- логічна обгрунтованість висновків;

- думка більшості;

- те, що веде до успіху;

- перевірка практикою?

2.27.  Наукові знання змінюються від одного етапу їхнього розвитку до іншого. Чи правильно визначати науку як систему суб'єктивного знання?

- так,

- ні.

2.28.  Починаючи з XVII ст. проблеми методу в пізнанні стали в центрі уваги філософів. Які причини цього явища:

- відмовлення від релігії;

- розвиток науки;

- розвиток гуманізму;

- екологічна криза?

2.29.  Рівень наукового пізнання, основними методами якого є спостереження й експеримент, називається:

- теоретичний;

- повсякденний;

- емпіричний;

- інтуїтивний?

2.30. Наука, претендуючи на вірне відображення дійсності, не відмовляється від методу ідеалізації (точковій електричний заряд, ідеальний газ, абсолютно тверде тіло), тому що ідеалізовані об'єкти дозволяють:

- використовувати метод дедукції;

- моделювати неіснуючі об'єкти, з метою більш глибокого вивчення реального об'єкта;

- використовувати метод спостереження?

2.31.  Хто перший з античних філософів почав вживати поняття „діалектика":

- Арістотель;

- Геракліт;

- Демокріт;

- Платон;

- Сократ?

2.32.  Фейєрбах, як відзначають дослідники, серйозно відносився до гегелівської діалектики, тому тільки він «по-справжньому» переборов стару філософію. Що було ним зроблено у філософії? Він, використовуючи свій талант і бачення світу:

- розвив гегелівську діалектику;

- використовував деякі її елементи;

- відкинув її як теологічну побудову;

- обгрунтував повий напрям у діалектиці?

2.33.  Механічне об'єднання в єдине ціле різних, найчастіше протилежних точок зору, філософських поглядів, політичних оцінок прийнято називати:

- монізмом;

- діалектикою;

- дуалізмом;

- еклектикою;

- плюралізмом?

2.34. Спосіб мислення, при якому те або інше вчення сприймається як вічна істина:

-догматизм, -діалектика, -еклектика,

- софістика?

2.35.  До якого філософського напряму слід віднести висловлення: «Протиріччя є категорією, що відноситься тільки до комбінацій думки. У речах немає протиріччя»:

- матеріалізму;

-дуалізму;

- ідеалізму;

- номіналізму?

2.36.  Геракліт у свій час дорікав Гомеру за те, що той помилявся, коли молив, щоб боротьба зникла з лику Землі, бо, якби молитва сповнилася, все загинуло б. Який підхід до світу розвивав Геракліт:

- еклектику,

- софістику,

- метафізику,

- діалектику?

2.37. Що чому передує:

- якісні зміни кількісним;

- кількісні зміни якісним;

- одночасна зміна кількості і якості?

2.38.  Один мислитель-початківець дивувався: «Чому у світі існують старі? Адже якщо людина сьогодні ще не стара, то і завтра вона не може бути старою». Який закон діалектики не враховується при цьому:

- єдності і боротьби протилежностей;

- перехід кількісних змін у якісні;

- заперечення заперечення?

2.39. Діалектичне заперечення це:

- перехід від одного стану до іншого;

- знищення колишнього стану об'єкта зовнішніми факторами;

- зв'язок, наступність між старим і новим?

2.40.  Чому закон заперечення заперечення не називають просто законом заперечення, що підкреслюється в реальному процесі розвитку введенням другого заперечення?

- руйнування старої якості,

- зв'язок, наступність між старим і новим,

- повторення пройденого на новій основі?

2.41. Елементи якого закону діалектики найбільш зримо виявляються в наступному висловленні Марка Твена: «Коли мені було 15 років, я вважав, що мій батько знає все, а я - нічого, у 25 років я гадав, що знаю все, а батько мій - нічого, а коли мені стало 35 років, я побачив, що мій батько знає дещо»?

- єдності і боротьби протилежностей;

- переходу кількісних змін у якісні;

- заперечення заперечення?

2.42. Яке з наступних положень правильне:

- усе відбувається по необхідності, бо людьми вигаданий ідол випадковості, щоб прикрити ним свою нерозсудливість;

- все у світі відбувається випадково, необхідності не існує;

- те чи інше явище або необхідне, або випадкове, але не може бути тим і іншим одночасно;

- необхідність виявляється через масу випадків, випадковість с формою прояву необхідності?

2.43. Чи може випадковість стати необхідністю, а необхідність випадковістю?

- так,

- ні.

2.44.  Яку можливість мав на увазі Гегель, говорячи про те, що можливо сьогодні ввечері Місяць упаде на Землю, тому що вона, як тіло віддалене від Землі, може упасти вниз; можливо, що турецький султан зробиться Папою Римським, тому що як людина він може прийняти християнство і стати священиком?

- реальну,

- абстрактну (формальну),

- неможливе?

 

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВА ЧАСТИНА

Модуль 2

1. Обґрунтуйте: з позиції якого напрямку у філософії вважається вірним твердження: «Матерія є постійна можливість відчуттів»?

2.  Прокоментуйте наступне положення Б. Рассела: «Існують серйозні підстави думати, що все в поводженні живої матерії може теоретично бути обґрунтоване в термінах фізики і хімії».

3.   Проаналізуйте наступне положення Монтеск'є: «Релігія потрібна суспільству, тому що під страхом пекельних мук учить людей доброчесності».

4.  Прокоментуйте висловлення: «Протиріччя є категорією, що відноситься тільки до комбінацій думки. У речах немає протиріччя».

5.  Проаналізуйте наступне положення: «Чим глибше ми досліджуємо індивідуальну свідомість, тим ширше і глибше пізнаємо суспільне буття».

6.  Дайте відповідь: яке філософське вчення твердить, що «об'єкт і суб'єкт», «річ і відчуття» не існують один без одного. Об'єкт і відчуття - це одне і те саме?

7.  Як ви розумієте положення «абстрактної істини не існує, істина завжди конкретна»?

8.  Чи є правильним положення «Практика абсолютна і відносна як критерій істини»?

9.  Прокоментуйте наступне положення Р.Карнапа: «За днем завжди настає ніч; пори року повторюються в тому ж порядку; вогонь відчувається як гарячий; предмети падають, коли ми їх випускаємо з рук і т.д. Закони науки є не що інше, як твердження, що відображають ці регулярності так, наскільки це можливо».

10.  Проаналізуйте наступне положення: «Сутність - явище істотне».

11.  Про який вид заперечення йдеться в наступному виразі: «В ім'я нашого Майбутнього - спалимо Рафаеля, зруйнуємо музеї, розтопчемо мистецтва квіти»?

  

Модуль 3. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯ

Змістовний модуль №11. Природа як предмет філософського дослідження

1. Поняття природи і суспільства.

2. Проблема взаємозв'язку природи і суспільства.

3. Екологічна криза і шляхи виходу з нього.

При розгляді першого питання «Поняття природи і суспільства» слід виходити з того, що проблеми взаємозв'язку природи і суспільства стали сьогодні глобальними проблемами, що пов'язують воєдино весь світ.

 Природа, в широкому розумінні, це об'єктивна дійсність у всьому  різноманіття її форм, тобто весь навколишній людину матеріальний світ.

Не всі структурні частини цього світу: Земля, сонячна система, Галактика і Всесвіт в цілому - однаково актуальні для людини. Вони по-різному впливають на життя людей. Тому, у вузькому значенні, під природою розуміють сукупність природних умов існування і  розвитку людини і суспільства (географічне середовище).

Останнім часом, кажучи про природу, використовується поняття «навколишнє середовище». Навколишнє середовище - це географічне середовище в єдності з середовищем  «штучної», тобто створеної людиною.

Роль природного середовища в житті суспільства важко переоціни. Природа є джерелом енергетичних, промислових і сільськогосподарських ресурсів, роблячи визначальний вплив на розміщення підприємств добувної промисловості і специфіку сільськогосподарського виробництва, а в зв'язку з цим, і на багато процесів розселення людства. Крім того, природа, через властиву їй циклічність: зміна дня  і ночі, зими - літом і т.д. - примушують людей підкорятися цій циклічності.

Природа, для якої характерні такі процеси як землетруси, тайфуни, бурі, урагани і т.п., може виступати і виступає силою руйнуючою плоди людської праці.

І, нарешті, що вельми важливе, природа виступає основою всіх людських знань про світ.

Залежність людини від природи є об'єктивним чинником, діючим впродовж всієї людської історії. Без природного середовища людина не може існувати.

Суспільство є специфічною частиною об’єктивної дійсності, що відокремилася, від природи. Окрім біологічних передумов для суспільства необхідні матеріальні елементи, такі як спосіб виробництва, і духовні (соціокультурні) елементи у вигляді наукових, політичних, правових, етичних, філософських, релігійних і інших переконань. У цьому розумінні, суспільство - це соціальна система, що включає сукупність всіх соціальних, економічних і духовних відносин людей, що складаються на основі даного способу виробництва, способу життя і соціокультурної сфери (науки, культури, політичних, правових, етичних, релігійних і інших переконань).

Природа і суспільство постійно взаємодіють між собою. Основною формою взаємозв'язку між ними виступає людська праця, в ході якого людина регулює обмін речовин між суспільством і природою.

 

При розгляді другого питання: «Проблема взаємозв'язку природи і суспільства» доцільно знати, що, починаючи з глибокої старовини, мислителі намагалися визначити місце людини в системі природи. Одні з них вважали, що людина, будучи продуктом природи, складає її нерозривну частину. Інші протиставляли людину природі, вважали, що людина повинна панувати над природою. (У 20-30-х роках XX століття в СРСР існувало навіть гасло: «Свободу отримаємо, природу навчимо»).

Якщо додати до цього, що людському суспільству взагалі властиво думка про те, що природа є невичерпним резервуаром благ, то звідси стає ясно, що екологічні погляди і відношення людини до природи довгий час залишалися на примітивному, архаїчному рівні. 

 Екологія - вчення про взаємозв'язок живих організмів з навколишнім середовищем)

Одночасно на всьому протязі людської історії залежність людини від природи, як правило, сприймалася як прояв могутніх, надприродних сил.

Вирішуючи питання про взаємодію природа і суспільства, окремі соціологи - представники так званого географічного детермінізму - абсолютизували роль природного середовища, брали за основу розвитку суспільства географічне середовище.

Вони (ж. Боден, Ш.Монтеськье, Л.И. Мечників) вважали, що географічне середовище визначає свідомість людей, їх державний пристрій і вдачі. Вони враховували того, що: природа, по-перше, змінюється повільнішими темпами, ніж суспільство; по-друге, людина є діяльною істотою, яка активно впливає на природу.

Географічний детермінізм в сучасних умовах виявляється в геополітиці і особливо в астрології.

 Демографічний детермінізм при поясненні суспільного життя абсолютизує  роль народонаселення. Зокрема, послідовники священика і економіста XVIII в. Мальтуса, так звані новомальтуазіанці, намагаються довести, що наявність «надмірного» населення (а не стан економіки і форми управлінні суспільством) є причиною убогості і соціальної незахищеності людей.

Студенту слід зрозуміти, що географічне середовище і народонаселення виконують важливу роль в житті людства. Проте основоположне джерело розвитку суспільства лежить не в цих чинниках, а в закономірностях функціонування і розвитку самого суспільства, в економіці, політиці, культурі.

 

При розгляді третього питання «Екологічна криза і шляхи виходу з неї» слід враховувати, що, розвиваючи продуктивні сили, людина до орбіти своєї діяльності залучає всі нові і нові речовини природи, використовуючи їх з наростаючою інтенсивністю.

Науково-технічна міць людської цивілізації з особливою силою ставить задачу відповідальності людини перед природою.

За своїми наслідками вплив людини на навколишнє середовище перевершує силу впливу на неї могутніх геологічних і космічних процесів. При цьому, розширюються  просторові межі освоєння природи людиною,  поширюючись вшир і вглиб. Відбувається інтенсивне використовування природних ресурсів і все зростаюче забруднення природного середовища. Природа вже не в змозі утилізувати відходи. В результаті, людська активність по відношенню до природи все більше перетворюється на силу, що загрожує знищити людство.

Виробляючи небачені раніше зміни в природному середовищі, людина усе більше відчуває на собі негативну реакцію з боку природи. Замість матері природа виявляється злою мачухою, як це відбувається, наприклад, в зоні аварії Чорнобильської АЕС. Там, як і раніше до аварії, на деревах щебечуть птахи, бродять тварини, ліси повні грибів і ягід, але життя людини поставлене під загрозу, а дари природи стали для нього смертельно небезпечні.

 В сучасних умовах людське життя виявляється під загрозою не тільки в регіонах типу зони навколо Чорнобиля. Перед людством в цілому все більш і більш зримо розростається екологічна криза - криза середовища в якому живе людина.

В умовах, коли негативна дія на природу стає все більш загрозливою, людство поступово починає усвідомлювати, що планета наша невелика і все на ній взаємопов'язано. Образно кажучи, стає все більш очевидним, що наша планета це той же космічний корабель, але корабель з істотним недоліком - у нього немає відсіку для видалення відходів. За забруднення навколишнього середовища розплачуватися тим, що нині живе і подальшим поколінням людей.

 Усвідомлення цього актуалізує значення боротьби із забрудненням природного середовища і порушенням екологічної рівноваги. Неодноразово ці проблеми обговорювала ООН. У червні людство відзначає Міжнародний день захисту біосфери, а в квітні - День навколишнього середовища .

 На жаль, до теперішнього часу наука не може дати чіткої відповіді на питання про шляхи виходу їх екологічної кризи. Нерідко вчені стверджують, що вихід – у впровадженні безвідходних технологій. Проте це не зовсім так. Сучасне виробництво, перейшовши до безвідходної технології (цю схему підказала природа, у якої відходи одного процесу служать основою для іншого) зможе уповільнити, але не запобігти екологічній кризі, адже промисловість нерідко використовує не відновлювані ресурси: вугілля, нафта, сланці, торф. Значить безвідходне виробництво, не дивлячись на всю його привабливість, не може бути панацеєю від всіх екологічних бід.

 Слід пям'ятати, що екологічні проблеми - це проблеми глобальні. Для їх  вирішення необхідне поєднання зусиль усього людства і мирне співіснування. Необхідний так само подальший розвиток науки, техніка і нових енерго- і ресурсозберігаючих технологій.

Деякі дослідники перед загрозою екологічної кризи, що очікує людство, проповідують тезу: «Назад до природи». Цю позицію прийнято називати руссоїстською або неоруссоїстською, оскільки ця теза проголошена видатним просвітителем XVIII в. Ж.-Ж.Руссо.

 У всі століття теза «Назад до природи» була утопічною, нерідко реакційною, а в сучасних умовах ще й антигуманістичною. Річ у тому, що людина не може обійтися без застосування техніки, без розвитку виробничих сил. Без цього вона приречена на загибель.  Обмежуючи прогрес людства, посиланнями на необхідність збереження природи, фактично висловлюється недовіра до людини, його творчих сил і розуму і здійснюється, що виходить за розумні межі, преклоніння перед природою.

Людина є в цьому світі творцем, а не сторожем. Вона не може оточуючу її природу перетворити на первозданний, незайманий заповідник. ЇЇ задача в іншому. У стародавньому світі ідеалом гідним мудреця вважалося жити у згоді з природою. І в цьому плані, правильнішим була б проповідь тези: «Вперед до природи».

 Природу не потрібно завойовувати, не слід її і перетворювати у відповідності  з своїм (на кожному історичному етапі вельми обмеженому) розумінням цього перетворення, а необхідно навчитися жити і творити в гармонії з природою, необхідні нові, підходи до розуміння ролі природи в житті  людства.

Сучасна людина, через умови свого буття, все більше відгороджується від «першої» природи. Все більше і більше він починає жити в перетвореній їм «другій» природі. Проте ця природа не повинна входити в конфлікт з «першою», для чого повинне бути створена здорове для життя людини середовище, створена обстановка, яка забезпечує максимальні можливості для її розвитку.

 Екологічні проблеми в сторіччі, що почалося, загострюватимуться. Нерідко їх рішення зажадає скорочення реалізації соціальних програм або відсуне їх на другий план.

Отже, людина повинна навчитися жити (мислити і діяти) в гармонії з природою, не порушуючи рівноваги, що природно склалася, в природному середовищі. Від рішення цього питання залежить майбутнє. Тільки гармонійне взаємовідношення з природою надасть людству можливість подальшого існування на планеті.

У довідковій літературі дивитися наступні статті:

1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Законы общественные», «Природа», «Ноосфера», «Общество», «Социальное».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М, 2001. Ст.: «Природа», «Экология социальная».

3.Філософський енциклопедичний словник.-К., 2002. Ст.: «Природа», «Екология», «Екологічна політика», «Філософія екології».

 

Змістовний модуль № 12. Суспільство: основи філософського аналізу

1. Суспільство як підсистема об'єктивної реальності.

2. Проблема побудови теоретичної моделі суспільства.

3. Соціальне пізнання і його специфіка.

 При вивченні першого питання «Суспільство як підсистема об'єктивної реальності» особливу увагу слід обернути на те, що суспільство є частиною природи. Воно виникло в результаті складного процесу становлення людини, виділення його з природи і може розглядатися як підсистема об'єктивної реальності, яка має певну специфіку.

 Ця специфіка полягає у тому, що суспільство, на відміну від інших природних об'єктів, існує в результаті постійного здійснюваного процесу виробництва. Для цього виробництва необхідні фізіологічні і біологічні передумови. Проте не вони визначають сутність матеріального виробництва. Промислові комплекси, що служать головним інструментом дії людини на природні об'єкти, створені людиною, а не природою. В процесі матеріального виробництва людина виступає перетворювачем природи.

 Тварини так само змінюють природу, але змінюють через свою присутність. Так, мавпи за допомогою тонкого листя вивуджують з гнізд термітів, за допомогою пережованого листя виготовляють щось подібне губки для здобичі води. Проте тварини не тільки не удосконалюють від покоління до покоління знаряддя праці, що характеризує людину, але і не міняють свого тваринного способу життя, пристосувального відносно природи.

 Для людини та або інша форма постійного контакту з природою є разом з тим і певним чином життю. Змінюючи знаряддя праці, за допомогою яких людина впливає на природу, вона змінює свій спосіб життя. Крім того, в знаряддях праці і продуктах своєї діяльності вона «матеріалізує», фіксує свою психологію, свій світогляд.

 Для суспільства, як специфічної підсистеми об'єктивної реальності, характерна наявність раціональних, духовних елементів у вигляді філософських, релігійних, естетичних, екологічних ідей, відповідних їм відносин, і інститутів (установ).

 Будь-яка підсистема, у тому числі і суспільство, може розглядатися як система, що є нерозривною єдністю її складових елементів. Властивості системи не зводиться до простої суми елементів, що її складають. Відносно зовнішнього світу, у даному випадку -  відносно ставлення суспільства до природи, система виступає як щось ціле.

 Таким чином, суспільство, з одного боку, є нерозривною складовою частиною єдиного цілого - природи. З іншого боку, вийшовши в наслідок тривалої еволюції з надр природи, воно, у свою чергу, виступає як певна система елементів.

Існування будь-якої системи завжди засноване на взаємозв'язку, елементів, що її становлять.

 Момент зв'язку і взаємодії елементів системи прийнято називати  відносинами. 

Виходячи з цього, можна сказати, що суспільство, як цілісний соціальний організм, є соціальною  системою, що включає в себе  безліч соціальних відносин і взаємозв'язків, носіями яких є людина і, утворювані людьми, соціальні шари і групи.

Воно формується і функціонує на основі певного способу виробництва, соціокультурної сфери і способу життя.

 Оскільки виробництво матеріальних благ і функціонування суспільства як соціальної системи не може здійснюватися без людського (суб'єктивного) чинника, то саме людська життєдіяльність виступає специфічним способом існування суспільного (соціального) як матеріального носія соціальної форми руху.

Переходячи до розгляду другого питання «Проблема побудови теоретичної моделі суспільства», слід виходити з того, що суспільство не тільки специфічна, але і надзвичайно складна система. Пізнання цієї системи має певні особливості.

Теоретичний, науковий аналіз суспільства як певної системи, відбувається на базі певної ідеальної моделі суспільства. Кожна галузь науки фактично створює свою модель або теоретичний об'єкт. Іншими словами, розглядається не весь об'єкт - соціальний організм, а тільки яка-небудь його конкретна частина.

Так, для істориків реальний історичний процес постає не сам по собі, а через окремі фрагменти дійсності: архівні матеріали, документи, пам'ятники культури.

Для економістів - економіка постає у вигляді цифрових викладень, матеріалів статистики.

Дослідники не ставили і не ставлять своєю метою охопити весь об'єкт. Розглядаючи його під певною точкою зору, як ідеальну модель, дослідники дістають можливість аналізувати явища «в чистому вигляді».

Ідеальна або теоретична модель того або іншого фрагмента суспільства і реальне суспільство різні. Проте аналіз моделі дозволяє виявити істотне, закономірне в об'єкті, не заблукати в складному лабіринті соціальних явищ, фактів і подій.

Студенту слід знати, що світоглядною основою побудови і подальшого вивчення теоретичної (ідеальної) моделі суспільства виступають: натуралізм,  ідеалізм  і матеріалізм.

Натуралізм закономірності функціонування і розвитку суспільства намагається пояснити законами природи. Він виходить з того, що природа і суспільство єдині, а звідси, немає відмінностей у функціонуванням природного і соціального.

Ідеалізм вважає свідомість (абсолютну ідею або комплекс відчуттів) за кінцеву і визначаючу причину соціального розвитку.

 Матеріалізм приймає за основу суспільне буття, реальний процес життя людей, в основі якого лежить певний спосіб виробництва, рівень розвитку культури, спосіб життя, що склався, і відповідний йому менталітет, тобто склад  розуму, характер відчуттів і мислення.

Кожний з розглянутих вище світоглядних підходів  має свої достоїнства. З їх допомогою були дані пояснення соціальних процесів, зроблені певні кроки в пізнанні суспільства.

Студенту необхідно критично відноситися до цих підходів і уміти аргументовано обґрунтовувати достоїнства і недоліки кожного з них.

 При вивченні третього питання «Соціальне пізнання і його специфіка» слід пям'ятати, що пізнання закономірностей суспільства має певну специфіку в порівнянні з пізнанням явищ природи.

 У суспільстві діють люди наділені свідомістю і волею, тут неможливо повне повторення подій. На результати пізнання впливають дії політичних партій, всіляких економічних, політичних і військових блоків і союзів. Соціальні експерименти мають колосальні наслідки для людей,  співтовариств і держав, а за певних умов і  всього людства.

Однією з особливостей соціального розвитку є його багатоваріантність. На перебіг соціальних процесів роблю вплив різні природні і особливо соціальні чинники, свідома діяльність людей.

Дуже стисло специфіка соціального пізнання може бути визначена таким чином:

1.  В соціальному пізнанні недопустима абсолютизація природного або соціального, зведення соціального до природного і навпаки. У той же час завжди слід пям'ятати, що суспільство це складова частина природи і не можна їх протиставляти.

2.  Соціальне пізнання, маючи справу не з речами, а з відносинами, нерозривно пов'язано з цінностями, установками, інтересами і потребами людей.

3.  Соціальний розвиток має альтернативи, різні варіанти свого розгортання. Одночасно існує безліч світоглядних підходів до їх аналізу.

4.  В соціальному пізнанні зростає роль методів і прийомів дослідження соціальних процесів і явищ. Характерна їх особливість - високий рівень абстракції.

Основна мета соціального пізнання виявлення закономірностей суспільного розвитку і на їх основі прогнозування шляхів подальшого розвитку суспільства. Діючі в соціальному житті суспільні закони, власне як і в природі, є зв'язком явищ і процесів об'єктивної реальності, що повторюється.

Відмінність законів суспільства від законів природи полягає у тому, що соціальні закони не мають жорсткої спрямованості. Вони, визначаючи основну лінію розвитку суспільства (соціальних процесів), виявляються у вигляді тенденції. Суспільні закони є переконливою ілюстрацією того, як необхідність проявляє себе через масу випадків.

Студенту слід з'ясувати, що пізнання законів суспільного розвитку відкриває широкі можливості їх використовування в соціальній практиці. Непізнані соціальні закони як об'єктивні феномени - діють і впливають на долі людей. Чим глибше і повніше вони будуть пізнані, тим вільніше буде діяльність людей, тим значніше зросте можливість їх використовування в управлінні соціальними процесами на користь всього людства.

 У довідковій літературі звернетеся до наступних статей:

 1. Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Законы общественные», «Натурализм», «Общество», «Отношение», «Онтология социальная», «Связи социальные»..

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Общество», «Идеальный объект», «Закономерность историческая», «Субъект социальный».

3. Філософський  енциклопедичний словник.- К., 2002. Ст.: «Суспільство», « Суспільство буття і суспільна свідомість».

Змістовний модуль № 13. Суспільство як система, що розвивається

1. Поняття суспільного виробництва. Спосіб виробництва і його структура.

2. Основа буття людського суспільства.

3. Політична система суспільства, її структура.

При вивченні першого питання «Поняття суспільного виробництва. Спосіб виробництва і його структура» слід звернути увагу на з'ясування того положення, що існування суспільства неможливе без виробництва матеріальних і духовних благ.

Суспільне виробництво це свідома, цілеспрямована діяльність суспільства по виробництву речей, ідей, відносин між людьми з метою функціонування і подальшого розвитку індивідуального і суспільного буття.

Воно включає два види людської діяльності: матеріальне виробництво, в процесі якого людина самостверджується практично, і духовне виробництво, що є теоретичним буттям людини.

Пріоритетне положення в структурі суспільного виробництва посідає матеріальне виробництво. Матеріально-практична діяльність людей є цілеспрямованим, соціально-організованим процесом, за допомогою якого люди, застосовуючи знаряддя праці, перетворять предмети природи з метою задоволення своїх потреб.

Основу матеріального виробництва складає конкретний чин виробництва. Він характеризує специфіку перетворення людиною речовини природи в суспільний продукт.

Спосіб виробництва є єдністю двох соціальних феноменів: продуктивних сил і виробничих відносин. Визначальною стороною цієї єдності виступають продуктивні сили.

 Продуктивні сили відображають ставлення людей до предметів і сил природи. Їх елементами є люди (з їх знаннями, досвідом і  виробничими навиками), засоби

виробництва  (знаряддя, предмети праці і інфраструктура виробництва) і наука (яка сприяє скороченню потреб в сировині, робочій силі, часі).

 Виробничі відносини - є відносини  між людьми в процесі виробництва. Структурними елементами цих відносин є відносини: а) технологічні (виробничо-технічні); б) економічні (суспільно-виробничі), засновані на ставленні до власності на засоби виробництва; в) відносини обміну і розподілу (товарні, товарно-грошові).  Головною ознакою при характеристиці економічних і товарно-грошових відносин є відносини власності.

 Продуктивні сили і виробничі відносини знаходяться у взаємозв'язку і взаємодії один з одним. Основна функція продуктивних сил полягає у тому, що вони створюють предмети, які задовольняють різноманітні людські потреби. Їх зростання вимагає постійного зростання матеріального виробництва, рухає продуктивні сили, приводить до їх кількісного і якісного зростання.

Виробничі відносини - це та суспільна форма, в якій відбувається організація і функціонування продуктивних сил. Продуктивні сили, будучи більш рухливим і активним елементом, відіграють визначальну роль у зміні виробничих відносин. Останні, володіючи відносною самостійністю, роблять зворотний вплив на продуктивні сили, прискорюючи або сповільнюючи їхній розвиток. Ця взаємодія виражає загальносоціологічний закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил.

 Суть закону: певні продуктивні сили потребують суворо визначених, відповідних їх рівню розвитку виробничих відносин. Виникаюче між ними суперечності приводять до зміни способу виробництва.

Механізм дії зазначеного закону неоднаковий для різних етапів розвитку суспільства. Соціальна практика переконливо показала, що він, власне як і всі соціальні закони, виявляється у вигляді тенденції, тобто визначає основну лінію розвитку, не охоплюючи і не зумовлюючи безліч відхилень і випадків. Дія цього закону реалізується не автоматично, а через діяльність людей. На варті певних виробничих відносин (певної форми власності) стоїть ціла система соціальних інститутів. Приведення виробничих відносин у відповідність рівню і характеру розвитку продуктивних сил реалізується через боротьбу різних соціальних сил.

 При розгляді другого питання «Основа буття людського суспільства» належить знати, що, пояснюючи процес розвитку суспільства, мислителі так чи інакше повинні були відповідати на питання, що є основою (базисом) суспільства.

 Натуралізм за основу розвитку суспільства приймає різні природні фактори: географічне середовище, кліматичні умови, біологічні особливості людей і т.п. Природа для них виступає універсальним фактором (що виключає яке-небудь втручання «надприродних» або соціальних сил), який пояснює розвиток всіх соціальних процесів і явищ.

 Ідеалізм - таким базисом вважає свідомість. Для Гегеля визначальним фактором розвитку суспільства є абсолютна ідея. Відомий англійський соціолог- А.Тойнбі переконував, що базисом є релігія. Сучасний гегельянець американський філософ Френсис Фукуяма стверджує, що «економічна поведінка» обумовлена свідомістю і культурою.

 Матеріалісти, зокрема Л.Фейербах, вважають, що природа, матерія є базисом духу, тому вона повинна бути базисом філософії. Стосовно соціології, матеріалізм вважає, що суспільне буття визначає свідомість. Для нього базис - це сукупність суспільних відносин, що становлять економічну структуру суспільства. А точніше: сукупність виробничих відносин - економічний базис; виробничі сили - технико-технологічний базис суспільства.

Базис з необхідністю породжує відповідну йому надбудову.

 Надбудова - це сукупність політичних, правових, етичних, художніх, релігійних і інших ідей, державних і суспільних установ, організацій і відповідних відносин.

Між базисом і надбудовою існує тісний взаємозв'язок. Функціонування базису завжди пов'язане з надбудовою. Базис породжує надбудову. Надбудова, володіючи відносною самостійністю, активно впливає на базис, зміцнює, удосконалює і захищає його. Вона може виконувати активну роль в створенні нового базису, нового способу виробництва. Цим пояснюється те, чому різні політичні сили прагнуть придбати владу над системою інститутів надбудови, а не тільки затвердити певну форму економічних відносин.

Різні елементи надбудови неоднаково пов'язані з базисом. Ближче до нього знаходяться політичні і правові ідеї і установи. Такі елементи надбудови як філософія, мистецтво і релігія знаходяться в опосередкованому зв'язку з ним.

 Зміни в економічному базисі спричиняють за собою певні зміни і в змісті надбудови, але остаточно сформуватися новий тип надбудови може лише тоді, коли буде ліквідований старий базис, коли нові виробничі відносини перетворяться на пануючі.

Надбудова не є копією зміни в економічних відносинах, в ній можуть зберігатися надбудовні елементи з минулих епох або з'являтися погляди, соціальні інститути, які значно випереджають свій час, затвердяться в майбутньому.

 Не всі структурні елементи суспільства змінюються із зміною базису. У суспільстві є ряд соціальних феноменів, що змінюються дуже повільно. До них відносяться: наука, культура, мова, побут, сім'я, форми спільності людей (рід, плем'я, народність, нація).

Базис і надбудова надають відповідну дію на ці соціальні явища. Вони, у свою чергу, роблять вплив на базисні і надбудовні елементи.

Спосіб виробництва, базис і надбудова, соціальні феномени, що поволі змінюються, і ряд інших суспільних явищ дозволяють представити суспільство як певну цілісність, об'єднуючу структурні підрозділи певними зв'язками і відносинами, як складну, розвивається на власній основі цілісну систему. Багато елементів цієї  системи були проаналізовані.

У третьому питанні розглянемо найважливішу частину надбудови суспільства - ідеологічні установи (інститути).

 

Приступаючи до вивчення третього питання «Політична система суспільства», необхідно виходити з розуміння того, що є вказана система.

 Політична система суспільства - це сукупність державних і суспільних організацій, за допомогою яких здійснюється влада в  суспільстві, а також політичних і правових відносин і відповідних їм норм.

У структуру політичної системи суспільства входять: держава, політичні партії і тісно пов'язані з ними політичні молодіжні організації, підприємницькі союзи, у деякому відношенні суспільні організації (при рішенні ними політичних проблем), профспілки, релігійні організації (церква).

Головним інститутом (установою) політичної системи суспільства виступає держава в єдності трьох форм влади - законодавчої, виконавчої і судової.

Щодо походження держави існує декілька версій. По одній з них, держава є результат «суспільного договору», по іншій - воно є божественна установа. Згідно з третьою версією, держава виникає тоді, коли з'являється приватна власність, яка розділяє суспільство на суспільні сили з протилежними соціальними інтересами. Щоб розбіжність соціальних інтересів не поруйнувала суспільство, знадобилася держава - матеріальна сила, яка за допомогою своїх елементів (армії, поліції, судочинства і т.д.) оберігає і захищає певний тип розподілу власності.

 Але найбільш достовірною є концепція, згідно якої держава є продукт суспільства на відомому ступені розвитку, коли воно заплуталося в соціальних суперечностях, для позбавлення від яких знадобилася сила, що стоїть над суспільством. Такою силою і з'явилася держава. Володіючи спеціальним апаратом, воно перетворилося на орган управління суспільством, охорони його економічного і соціального життя.

 Важливу роль в житті суспільства відіграють політичні партії. Будучи активною частиною тієї або іншої соціальної групи і керуючись певною ідеологією, вони ведуть боротьбу або за завоювання політичної влади, або за вдосконалення існуючого ладу на користь певних шарів суспільства.

 Багато партій перетворилися на досить стійкі організації і своєю боротьбою стимулюють політичну активність громадян, додають суспільству необхідну життєздатність і динамічність.

Сила партії залежить від її масовості, тому політичні партії прагнуть завжди мати свій резерв, перш за все за рахунок молодіжного руху.

 Союзи підприємців об'єднують ті соціальні групи, які панують в економіці, тих, кому належить велика частина суспільного багатства. Вони, як правило, є нечисленними, «елітними». Володіючи значними матеріальними ресурсами, ці групи підтримують певні партії, роблять істотний вплив на політичне життя соціуму.

 Профспілки - це організації, які покликані сприяти соціально-економічному розвитку суспільства, захищати інтереси трудящих.

Політична система постійно змінюється, розвивається. Це сприяє становленню нових соціальних інститутів, які забезпечують соціальну стабільність і певний прогрес в розвитку різноманітних форм соціального життя.

 У довідковій літературі по даній темі дивитися статті:

 1.Современный философский словарь. М., 2004. Ст.: «Власть», Государство», «Социальный институт», «Структура».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Производство общественное», «Производительные силы и производственные отношения», «Философия политики».

3.Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. Ст.: «Праця», «Базис і надбудова», «Виробництво суспільне», «Відносини виробничі».

Змістовний модуль № 14. Буття людини як проблема філософії

1. Людина як проблема філософії.

2. Соціально-природна суть і буття людини.

3. Значення життя як функція людського буття.

 При розгляді першого питання «Людина як проблема філософії» студенту необхідно знати, що, до чого б не зверталася філософія, які б не розглядала проблеми,  вона ніколи не забуває про головне - про людину, про сенс її існування.

 Філософи античності розглядали людину як образ Космосу, як «малий світ», мікрокосм. Соціальне і природне часто ототожнювалося ними. Платон розумів людину як комбінацію душі і тіла, вважав, що душа належить до світу ідей. Аристотель наполягав на єдності душі і тіла.

 У середньовічній філософії народжується уявлення про людину як створеному за образом і подобою Божому, яка має волю у виборі добра і зла, про людину як особистість.

 Філософія епохи Відродження (Ренесансу) аналізує людину як автономну істоту, як живу цілісність. Єдність душі і тіла - це перевага людини перед іншими створеннями. Ідеал людини пов'язаний із затвердженням його самобутньої індивідуальності і одночасно універсальності. В цю епоху виникають гуманізм і антропоцентризм, що прославляє людину як вищу цінність.

 Філософія Нового часу акцентує увагу на духовній сутності людини. Людина - істота розумна і етична, здібна до безмежного творчого розвитку, пізнанню таємниць і законів природи і активному використовуванню цих знань в практичний - перетворюючої діяльності.

Гегель розвиває ідею історичності людини. Для нього людина - носій загальнозначущою духу, суб'єкт пізнавальної і історичної діяльності, що створює світ культури.

 Л.Фейербах і Н.Г.Чернишевській розглядають людину як плотсько-тілесну істоту.

Марксизм зв'язує розуміння суті людини з суспільно-історичними умовами його функціонування і розвитку. Суспільне буття визначає свідомість людини. Суспільство детермінує властивості особи.

 «Філософія життя» (Ніцше, Бергсон) на перший план висуває волю, інтуїцію. Свідомості часто протиставляється несвідоме.

 Фрейд прославляє несвідоме над свідомістю. Джерела  релігії, культури, всього людського він бачить в несвідомому.

 Феноменологія (Гуссерль) прагне подолати замкнутість особи, вважає, що переживання споконвічно спрямовані на зовнішній світ.

Сплеск у вивченні проблеми людини доводиться на початок XX століття (праці М.Шелера, Х.Плеснера, А.Гелена). Під впливом їх ідей філософська антропологія стає спеціальною дисципліною.

 Екзистенціалісти (Сартр, Камю) намагаються «врятувати людину», ізолюючи його від життя, від тих реальних зв'язків, які існують у людини з світом природа і суспільства. Страх, туга і відчай відштовхує його від буття, людина замикається в самому собі, в своїй самоті.

В українській і російській філософській традиції антропологічні мотиви завжди були тими, що ведуть, визначають специфіку і характер всього духовного життя (Г.С.Сковорода, В.С.Соловйов, Ф.М.Достоєвській, Л.Н.Толстой, Н.А.Бердяєв і ін.). Сучасні українські  філософи  (В.І.Шинкарук, М.В.Попович, В.Г.Табачковський) зберігають і розвивають антропологічний напрям, досліджуючи актуальні проблеми людини.

 Студенту слід знати, що людина настільки багатогранна істота, що пізнання її природи не може бути однозначним, одновимірним. Абсолютизація того або іншого вимірювання людської сутності не дозволяє зрозуміти людину у всій повноті його буття. Окремі «образи людини» не виключають, а доповнюють один одного. Такий підхід до проблеми дозволяє знайти все те цінне, що є в різних філософсько-антропологічних версіях про людину з античності до наших днів.

 При вивченні другого питання «Природа, сутність і буття людини» слід враховувати, що філософський аналіз цієї проблеми передбачає різносторонній аналіз сутності людини.

В процесі вивчення філософської концепції людини необхідно враховувати.

По-перше, те, що людини не можна розглядатися тільки з позицій детермінованої кінцевими природними і соціальними чинниками.

По-друге, природне і соціальне в людині - не слід протиставляти один одному або абсолютизувати.

По-третє, соціальне не зводиться до біологічного.

По-четверте, духовний світ людини слід розглядати не як просте відображення дійсності, а і як самостійну реальність.

Філософський підхід до пізнання людини вимагає розгляду його як цілісної єдності, в якому всі сторони взаємодії виступають як необхідні моменти. Ні людина по відношенню до світу, ні світ по відношенню до людини не виступає тільки як засіб або тільки як мета: і людина і світ є самоцінними і служать один одному.

 Студенту слід пям'ятати, що буття людини, яке є системою відносин з оточуючою дійсністю, досить різноманітне. Перш за все, людина є біологічна істота і в цьому значенні є частиною природи, є її породженням, продуктом.

У той же час існування людини — це специфічно людська діяльність, а не існування взагалі, визначальною межею якого є матеріальна трудова діяльність.

Разом з фізичними силами і здібностями в творчій діяльності людини беруть участь його психічні сили і здібності. Істотним моментом людської діяльності є пізнання об'єктивної реальності.

Аналізуючи сутність буття людини, можна виділити наступні характерні  моменти:

 - життєдіяльність людини є процесом свідомої, доцільної діяльності, спрямованої на пізнання і перетворення світу;

 - життєдіяльність людини є безперервний процес задоволення, відтворення і народження нових потреб, здійснюваних на основі матеріального виробництва;

- життєдіяльність є процес вільної, творчої діяльності по відношенню до світу і самої людини, процес, в якому необхідність свободи стає необхідною умовою самої життєдіяльності.

 З урахуванням вищесказаного можна дати наступне визначення людини як унікальної істоти:

 Людина - це біосоціальна істота, відмінною рисою якої є володіння мовою і свідомістю. Воно генетично зв'язана з іншими формами життя, але виділилася з них завдяки трудовій діяльності.

Існує два способи буття людини - «ззовні» і «зсередини». У першому випадку воно виступає продуктом дії космічних сил і історичних соціальних обставин, в другому - як носій індивідуального начала, як можливість існування.

Сутність людини не є щось раз і назавжди дане. У кожен певний момент часу людина знаходиться в конкретних умовах, які диктують йому цілі, засоби, роблять вплив на вибір життєвих цінностей. Свобода вибору свого життєвою світу - фундаментальна межа людського буття.

 

 При розгляді третього питання «Сенс життя як функція людського буття» необхідно пам'ятати, що при аналізі буття людини, не можна обійти увагою питання про сенс людського існування.

 Сенс  життя є осмисленням людиною свого призначення, «самовиправдання» своєї життєдіяльності. Він містить у собі цілі, ідеали, установки, умонастрій і лінію поведінки людини.

Сенс  життя не задане людині споконвічно. Людина змінюється у зв'язку із змінами в суспільних відносинах, в особистому житті, у формах життєдіяльності. Разом з цими змінами відбуваються зміни і сенс життя. До того ж, людина існує в багатьох формах буття, тому сенс його життя багатовимірний.

В історії духовних шукань людства можна виділити три головні підходи до рішення цієї проблеми:

1. Сенс  життя перебуває за межами життя - в об'єктивних порядках вищого буття, у надособистісних цінностях, у божественному началі. З цієї точки зору, єдине, що робить усвідомленим життя і додає йому абсолютного значення, - дієва співучасть у житті, що направляється надприродними силами.

2. Сенс життя вважається споконвічно властивим життю в його глибинних підставах, іншими словами, цінність і сенс життя - у самому житті. Згідно даному підходу, людина здатна перевлаштувати світ на засадах добра і справедливості. Ця прогресивна мета і додає змісту людському існуванню.

3. Сенс життя задається самою людиною, завдяки її зусиллям по самореалізації. Згідно з цим підходом, життя саме по собі не має раз і назавжди заданого сенсу. Людина завдяки своїй діяльності, свідомо або несвідомо, навмисно або стихійно додає їй значення і тим самим вибирає і творить свою людську суть.

 Студенту необхідно знати, що кожен індивід може проектувати свій спосіб буття і його стиль, але при цьому він завжди виходить з деяких допущень про достовірність визначених, кореняться в самому житті, цінностей, виходить з певного розуміння значення життя і цілей життєдіяльності. Окрім цього питання про вибір людиною сенсу життя детерміноване соціальними умовами, тим або іншим рівнем культури, релігійними догмами, а так само макро- і мікросередовищем, в якій здійснюється людська життєдіяльність.

 Детальніше в довідковій літературі дивитися статті:

 1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Гуманизм»,     «Духовность»,     «Индивид»,     «Индивидуальность», «Природа человека», «Смысл жизни человека».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Человек», «Индивидуальность», «Жизнь», «Образ жизни», «Общение», «Смерть».

Змістовний модуль № 15. Особистість і суспільство

 1. Особистість, її основні ознаки і взаємозв'язок із суспільством.

2.  Співвідношення необхідності, свободи і відповідальності в діяльності особистість.

 3.  Соціальні ролі особистість Роль особистість в історичному процесі.

 Вивчення першого питання «Особистість, її основні ознаки і взаємозв'язок з суспільством» слід починати із з'ясування змісту поняття «особистість».

Існує безліч визначень цього поняття, але всі вони проблему особи розглядають у зв'язку з поняттями «людина», «індивід», «індивідуальність».

 «Людина» — це найзагальніше поняття, що характеризує живу істоту, що виявляє той або інший ступінь розумності.

У суспільному житті людина виступає як індивід.

Під поняттям «індивід» розуміється одиничний представник людського роду без урахування його біологічних особливостей, специфіки реального життя і діяльності, тобто як знеособлена істота.

Індивідуальність - це неповторна своєрідність людини.

Кожна людина, живучи в суспільстві, характеризується як представник статі, як фахівець в якій-небудь професії, як громадянин, як член сім'ї. Тим самим він, на основі досвіду життя і процесу навчання, реалізує певне соціальне начало, виявляє себе як особистість.

 Поняття «людина» і «особистість» нерідко ототожнюються, уживаються як синоніми. Отже між ними є відмінність.

По-перше, людина є цілісністю, а особистість - частиною, компонентом людини.

По-друге, людина є істота біосоціальна, тоді як поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, людини, що піднялася до певного рівня соціалізації.

 Особистість - це окрема людина з певними рисами вдачі, індивідуальними здібностями і схильностями.

Це поняття уживається тільки по відношенню до окремої людини, і притому починаючи тільки з певного етапу його розвитку. Не можна сказати про особистість новонародженої або маленької дитини. Особистістю в специфічному значенні цього слова є людина, у якої є свій світогляд, свої позиції і яскраво виражене відношення до життя.

Невід'ємними ознаками особистості виступають розумність, володіння мовою, здатність до трудової діяльності, самостійність, прагнення до свободи, сила волі, оригінальність відчуттів, відповідальність. Ці ознаки особистості детермінуються всією системою суспільних відносин, всім устроєм соціального життя.

 Основним видом діяльності особистості є праця. У праці виявляються соціальні якості людини, які роблять її осоьистістю. У цьому плані, можна стверджувати, що суспільство формує особистість шляхом її соціалізації, шляхом впливу на неї соціального середовища.

 Особистість не тільки формується соціумом, соціальним середовищем, але і сама впливає на них залежно від освіти, професії, суспільного положення і активності. Визначальна роль в цьому процесі належить соціуму, що створює відповідні умови для діяльності особистості.

 Разом з тим треба враховувати, що взаємозв'язок між особистістю і суспільством виявляється залежно від індивідуальної життєдіяльності особистості, а так само від потреб і можливостей суспільства, від того які умови створені в ньому для спілкування і відособлення особистості, для  її  самотворчості.

 Слід також враховувати можливість загострення взаємостосунків особистості і суспільства, особливо в періоди кризових явищ в соціальній системі, в умовах ослаблення керованості соціальними процесами і їх не ефективністю. Ці процеси зараз властиві нашому суспільству і виражаються в першу чергу в ціннісній і практичній переорієнтації у області економіки, політики і духовної сферах.

Зміна ціннісних орієнтирів, порушення балансу інтересів створюють у особистості відчуття її соціальної незахищеності і, як наслідок:

- по-перше, орієнтацію на індивідуальне виживання («кожен за себе, один Бог за всіх»);

- по-друге, посилення так званого групового егоїзму, тобто спроб захистити індивідуальні інтереси через інтереси групові, причому будь-якими засобами;

- по-третє, відбувається посилення стихійного процесу порівняння соціального положення різних груп в суспільстві, внаслідок чого виникають особливо агресивні типи поведінки.

 Аналіз другого питання «Співвідношення необхідності, свободи і відповідальності в діяльності особистості» доцільно почати із з'ясування змісту категорій «свобода», «необхідність», «відповідальність».

Поняття свободи багатогранне. Її можна розуміти як зміст і ціль людського існування і як єресь, тяжкий злочин; як порожню фікцію і як шлях до божественного блага, порятунку душі; як засіб відновлення людської гідності і як шлях до соціальної рівності. Діапазон цього поняття включає так само спектр негативних проявів (свобода «від») і різноманіття позитивного (свобода «для»).

 Свобода характеризує сутність людини і її існування, що полягає в можливості мислити і поступати відповідно до своїх уявлень і бажань. У той же час слід враховувати, що в розвитку природа і суспільства панує необхідність. Вона первинна. У природі і суспільстві необхідність існує у формі об'єктивних законів. Непізнані закони проявляють себе як «сліпа» необхідність. Людина, що не пізнала їх, залишається скованою. Чим глибше і повніше вона пізнає їх, тим вільнішою і свідомішою є її діяльність.

У цьому плані, свобода - є, пізнанням  необхідності і дією відповідно до цих знань.

Стосовно особистості, що живе і діє в суспільстві, свобода є її правом робити все, що дозволене законами, які виражають пізнану необхідність. Якщо людина пізнала необхідність і знає, як поступати, щоб досягти поставленої мети, то вона втрачає залежність від неї. Необхідність стає внутрішнім змістом її знань і умінь. Людина як би звільняється від зовнішнього прояву необхідності і дістає можливість діяти вільно.

Прояв волі відповідно до необхідності обумовлює досягнення бажаної свободи, тому що людина поступає так, як диктує їй воля, а не з примусу.

 Про свободу можна говорити тільки тоді, коли у людини є вибір не тільки цілей діяльності, але і вибір засобів, необхідних для її здійснення. Об'єктивною умовою свободи вибору є існування спектру можливостей. В цьому випадку міра можливості прямо пропорційна мірі необхідності: можливе те, що не суперечить об'єктивним законам і має для реалізації відповідні умови. Окрім цього, людина повинна впливати на створення відповідних умов, за допомогою яких вона може реалізувати бажану можливість. Кожен вибір пов'язаний з перевагою однієї з альтернативних можливостей і відмовою від інших.

З'ясування загального розуміння свободи дозволяє виділити і її конкретні аспекти. Серед них на перший план висувається:

- економічна свобода, що припускає свободу ухвалення економічних рішень і дій;

- політична свобода, що полягає, в першу чергу, в наборі цивільних прав, які гарантують людині участь в управлінні суспільними справами;

- духовна свобода - вільний вибір світогляду, ідеології, системи етичних цінностей, свобода совісті.

Свобода особистості завжди припускає і її відповідальність. Якщо свобода означає для особи можливість вибору тієї або іншої форми дії в конкретній ситуації на основі пізнаної необхідності, то відповідальність є здатність особи ухвалювати відповідні обстановці рішення, передбачати наслідки своїх дій і, нарешті, особистість повинна відповідати перед кимось: перед суспільством, судом, начальником, Богом або своєю власною совістю.

 Відповідати (звідси термін «відповідальність») доводиться за скоєне, за наслідки дій, які ставлять людину в положення обвинувачуваної. Етика відповідальності - це етика вчинку; якщо вчинок не відбувся, немає і відповідальності.

Залежність між волею і відповідальністю особистості є прямопропорційною: чим більше за свободу людині надає суспільство, тим більше і його відповідальність за використовування цієї свободи. Страх відповідальності, ухилення від неї - одна з негативних якостей особистості. Свідомість відповідальності, готовність прийняти її на себе - межа особистості, яка лежить в основі довіри до неї.

 Соціальна відповідальність особистості виявляється в різних формах: політичній, правовій, моральній, адміністративній. Існують ще індивідуальна, колективна і різні види професійної відповідальності. Жити в суспільстві і бути вільним від суспільства не можливо.

У суспільстві не може бути особистості, вільної від відповідальності в якій-небудь формі.

При вивченні третього питання «Соціальні ролі особистості. Роль особистості в історичному процесі»  необхідно визначити соціальний статус особистості, її здатність бути активним суб'єктом історичного процесу.

Соціальна визначеність особистості знаходить своє виявлення в категоріях соціального статусу і соціальних ролей. Ці поняття, визначають місце індивіда в соціальній системі, конкретизують його спосіб  життя і соціальні функції.

 Поняття соціального статусу і соціальних ролей зв'язані між собою як можливість і дійсність, як потенційне і актуальне буття. Їх взаємний зв'язок означає, що будь-який статус може бути реалізований в тій або іншій сукупності ролей, обумовлених як цим статусом, так і індивідуальними особливостями особистості.

 Співвідношення соціального статусу і соціальних ролей є одним з аспектів свободи. Той суспільний лад є більш вільним, який, усуваючи жорстку визначеність статусу особистості, разом з, тим допускає більше число ролевих проявів особистості в межах кожного статусу.

Межі ролевої поведінки особистості в суспільстві чітко визначені, оскільки зсув різних функцій або неадекватне їх виконання може привести до порушення рівноваги всієї соціальної системи. Для забезпечення меж ролевої поведінки використовується ціла система соціального контролю.

Багатоплановість життя суспільства зумовлює і різноманітність соціальних ролей особистості.

Студент повинен осмислити вихідну, базисну роль в  особистості, яка полягає,

- по-перше, у тому, що особистість є трудівником.

- по-друге, особистість завжди прагне виступати в ролі власника, використовуючи для цього результати    своєї    фізичної    або    інтелектуальної    праці.

- по-третє, особистість завжди проявляє себе як споживач вироблюваних суспільством цінностей.

- по-четверте, особистість виконує роль сім'янина, що полягає в господарсько-побутовій діяльності і вихованні своїх дітей.

- по-п'яте, особистість виконує роль громадянина відповідно до наданих йому правами і обов'язками.

- по-шосте, особистість виконує вирішальну роль в захисті своєї країни від будь-яких форм зовнішньої агресії.

Перераховані основні соціальні ролі все взаємозв'язані і виконуються особистістю залежно від соціальної зрілості і професійної підготовленості.

Ступінь цієї зрілості і рівень активності визначають роль індивіда в суспільстві, є переконливою підставою для розділення осіб на рядові і видатні, а, отже, визначає і їх роль в історичному процесі.

У зв'язку з цим слід з'ясувати існуючі уявлення про роль особистості в історії.

Волюнтаризм заперечує об'єктивний характер законів суспільного розвитку і стверджує, що розвиток суспільства залежить від волі «героїв» ведуть за собою «натовп». Тут проголошується ідея про визначальну роль особи в історичному процесі.

 Фаталізм, навпаки, заперечуючи роль особистості, вважає, що в людській історії все приречено долею, що людина не здатна впливати на визначений хід подій.

Провідною тезою сучасної соціально-філософської науки в розумінні ролі особистості в історії є теза про те, що розвиток суспільства є закономірний процес, здійснюваний завдяки діяльності людей. Якщо вся історія складається з діяльності народних мас і особистості, то кожна людина вносить свій внесок в загальний потік суспільного життя. Цей внесок залежить як від соціальних умов, так і від індивідуальних якостей особистості. А звідси висновок: найвидатніші з них здатні до більш глибокого і масштабного впливу на хід історичних подій.

 У довідковій літературі по даній темі дивитися статті:

 1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Волюнтаризм»,«Индивид», «Индивидуальность», «Личность», «Свобода», «Фатализм».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Личность», «Народ», «Свобода воли», «Ответственность», «Свобода».

 3.Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. Ст.: «Особистість», «Свобода», «Свобода волі», «Відповідальність».

Змістовний модуль №16. Культура і цивілізація

1.Поняття культури і цивілізації.

2.Закономірності культурно-історичного процесу.

3.Науково-технічний прогрес і розвиток культури.

При вивченні першого питання «Поняття культури і цивілізації» слід звернути увагу на те, що поняття «культура» має  багатовікову історію.

Це поняття має двох доповнюючих один одного тлумачення.

Перше походить від загальноприйнятого латинського слова "cultura" - догляд, обробка, оброблення, виховання, розвиток.

Менш відомим, хоча і стародавнішим, є друге тлумачення: у друїдів (кельтських жерців) «культ» - шанування, на Стародавньому Сході «ур» - світло, вогонь; а разом - шанування світла.

Уперше поняття «культура» спожив давньоримський оратор Цицерон (106-43 до н.е.). Під культурою він розумів благотворну дію, яку надають заняття філософії на розум людини.

У середні віки культура асоціювалася з особистою досконалістю людини.

У епоху Відродження культурною вважалася універсально розвинена, діяльна людина.

У епоху Освіти (XVIII в.) культуру розуміли як втілення розумного, вимірюваного досягненнями наук і ремесел.

Починаючи з епохи Відродження поняття «культура» стає  широко вживаним. При цьому, культура осмислюється як щось протилежне «натурі», природі. Гердеру, який розглядав культуру як розвиток здібностей розуму людини, належить визначення культури як другої природи.

 Культура - це сукупність цінностей, створених людиною. Культура, як помітив А. Флоренський, є мовою, об'єднуючою людство; середовище, в якій зростає особа.

 Коли говорять про культуру, мають на увазі щось цінне для людини не як фізичної, а як духовної істоти. Через це під культурою мають на увазі цінності етичні, естетичні, релігійні.

Їх називають духовними цінностями, а сфери їх функціонування - духовною культурою. Вони проникають і в сферу виробництва і в сферу побуту (наприклад, дизайн), тому є і поняття «матеріальна культура». Їх об'єднує те, що вони не тільки створені людиною, але і існують для людини, тобто культура утілює в собі не тільки працю, але і людську духовність. Людина, як суб'єкт і як результат культурного процесу, живе і розвивається в суспільстві, тому Культура - це специфічно суспільний спосіб життєдіяльності і  саморозвитку людини. Це не тільки сукупність результатів людської діяльності, але і сам її процес, а також справжні  людські відносини між людьми.

Багатомірність і сутність культури виявляється в її основних функціях: соціальній (гуманістичній), пізнавальній, аксіологічній, семіотичній, нормативній.

Соціальна або гуманістична функція виявляється у тому, що культура сприяє перетворенню, вдосконаленню, гуманізації людини і відносин між людьми, а отже, і одухотворенню суспільства.

 Пізнавальна функція реалізується так: через культуру людина отримує знання про світ, про самому себе і про інших людей. Крім того, самосвідомість будь-якої культури неможливо без інтересу до іншої культури і без спроби її розуміння, без діалогу культур.

 Аксіологічна функція виражається у тому, що культура визначає систему ціннісних орієнтирів в житті людини і суспільства.

 Семіотична функція (семіотика - вчення про знаки і такі системи) - культура закріплює через систему прийнятих в ній знаків і символів, зміст її духовних і етичних цінностей.

 Нормативна функція знаходить своє відображення у тому, що усередині культури формується регламент спілкування між людьми, норми і характеристики їх поведінки.

Сучасна культура формується як структура, стани із способів життя або стилів життя. Існує загальний тип  культури, який трансформується в різних шарах суспільства, доходячи в цих трансформаціях до протилежності. Всяка культура народжує свою антикультуру, що є реальністю, в якій пануючі в суспільстві принципи не відкидаються, а виступають в іншій формі вирази. Наприклад, патологічний стиль життя, соціокультура злидарства.

 Разом з поняттям культури, у філософії, починаючи з XVIII в., став широко уживатися, відомий вже в античності, термін «цивілізація» (- цивільний, державний).

 Цивілізація - це певний тип соціальної організації суспільства, спрямований на відтворення, збільшення  суспільного багатства і регламентацію громадського життя.

В  історії людства складалися різні типи цивілізацій. Відомий англійський дослідник філософії історії А.Тойнбі стверджує, що в даний час існують п'ять цивілізацій: Західна, восточно-православна, Ісламська, Індуїст і Далекосхідна. О.Шпенглер цивілізацію визначає як завершальну стадію розвитку будь-якої культури: вона є свідоцтвом її занепаду і деградації унаслідок урбанізації самого світу і машинізації людини. Вмираючи, культура перероджується в цивілізацію.

 У філософії і соціології виділяються чотири підходи до розуміння цивілізації:

1) ототожнення цивілізації і культури, коли ці поняття вважаються синонімами;

2) цивілізація тлумачиться як ідеал прогресивного розвитку людства;

3) цивілізація виступає як певна стадія в розвитку локальних культур;

4) цивілізації розглядаються як якісно різні етнічні (пов'язані з приналежністю до якого-небудь народу) суспільні утворення, що характеризують рівень соціально-матеріального розвитку тих або інших регіонів планети».

 Кожна цивілізація виникає на енергетичному полі культури. Цивілізації в історії могли різною мірою наближатися або віддалятися від культури, але ніколи не існували окремо від неї. Коли говорять про цивілізацію, її початок пов'язують з якісно новим етапом в розвитку матеріальної культури - використовуванням техніки. У науці відомий розподіл ранньої історії людства на дикість, варварство і цивілізацію. Початок останньої пов'язують з умінням застосовувати метали у виробництві.

Поняття культури і цивілізації, як зазначено вище, часто вживають як синоніми, але іноді їх протиставляють, заявляючи про ворожість цивілізації культурі. Вперше про це заговорив в XVIII в. Руссо, який критикував цивілізацію за те, що людина живе в ній не природними, а нав'язаними йому цінностями, підкоряючись зовнішнім, а не внутрішнім, факторам буття. У XIX в. схожу думку виказував Ніцше: прогрес народжує маленьку людину, чим далі просувається прогрес, тим більше зменшується людина.

Мислителі XX – початку XXI ст. вже не сумніваються у тому, що, зробивши життя людини зручніше, прогрес не зробив його щасливіше, але зробив головною проблемою культури бездуховність.

Створеними технічними засобами людство здатне знищити себе, тому збереження культури є збереження людства. А, отже, у людини немає альтернативи: майбутнє людства - це розвиток культури. Культура виявляється через розвиток людини як свідомої, творчої і самодіяльної істоти. Прогрес культури виступає як один із законів історії суспільства. Кожна культура, перш за все, цивілізує суспільство і людину.

Кожен народ творить свою власну самобутню культуру, з урахуванням того факту, що кожна культура має стійку, консервативну сторону у вигляді традицій і новаторську - у формі творчості.

 

При розгляді другого питання «Закономірності культурно-історичного процесу» важливо зрозуміти, що зіткнення культури і цивілізації приводять до необхідності зрозуміти закономірності руху культурно-історичного процесу, співвіднести їх із закономірностями соціального розвитку в цілому.

Ідея розвитку суспільства, як правило, розглядається у зв'язку з суспільним прогресом. Якщо виходити з того, що визначаючим в розвитку суспільства є прогрес в продуктивних силах, то ідея прогресу виступає як універсальна, як закономірність розвитку суспільства від простих форм до форм складнішим і досконалішим. Проте, якщо визначення рівня цивілізації по ступеню розвитку її технічного потенціалу не викликає сумнівів, то з культурою справа йде не так однозначно. Часто культурна цінність того або іншого явища визначається його старовиною. Іншими словами, справжні цінності культури визначаються часом.

 Спроби виявити закономірності культурного процесу зводяться до необхідності відповісти на наступні питання: що лежить в основі культури, що визначає стадії її розвитку, які взаємостосунки між її елементами, характер ставлення до інших культур.

 Починаючи з епохи Просвітництва (XVIII в.), на основі виділення об'єктивно притаманних культурі тих або інших закономірностей, в науці склалися наступні основні концепції культурного процесу: еволюційна, дифузна, теорія культурних циклів.

Прихильники еволюційної теорії вважають, що культури еволюціонують, нашаровуються одна на одну і можуть існувати лише шар за шаром. Еволюція в культурі і природі має загальні закономірності, але культура володіє власним енергетичним потенціалом, тому, припадаючи до культури, людина одержує позитивний або негативний заряд. Еволюціонізм наполягає на єдності культур. Різні культури рівноцінні і рівноправні, і можуть бути зрозумілі, тільки як частини такої єдності.

 Діффузіонізм як культурологічна течія вважає, що культура не еволюціонує, а розливається, культури здатні взаємно проникати одна в одну, утворювати культурні кола або культурні автономії. Етнокультурна карта світу не співпадає з політичною. Основою культурної автономії постають елементи, які роблять культурний тип стійким: мова, побутові звички, житлові будівлі, кераміка, одяг.

 Теорія культурних циклів (культурно-історичної типології, локальних цивілізацій) виходить з того, що культура представлена різними типами культур, які змінюють одна одну. Кожен тип має певну стійкість, проходить свій шлях і гине. Елементи, що роблять культурно-історичний тип стійким: мова, політична незалежність, культурна самобутність; багатство культури, що досягається через різноманіття її національних рис; збереження реліктових культур; відсутність запозичень в дитячому періоді культури.

Отже, різномаіття теорій культурного розвитку свідчить про складність осмислення закономірностей розвитку культури, а спроби їх виявлення часто пов'язані з конкретними кризовими ситуаціями, що переживаються культурою.

 

При розгляді третього питання «Науково-технічний прогрес і розвиток культури» слід звернути увагу на те, що одним з аспектів, в якому відображається проблема взаємостосунків культури і цивілізації, є з'ясування ролі і місця науково-технічного процесу в бутті людини і в розвитку культури.

Наука є якщо не рупором ідеї прогресу, то виразом рівня його досягнень. Зв'язок науки і цивілізації, особливо сучасною, техногенною, не викликає сумнівів. Проте її роль в цивілізаційному процесі стала розвертатися як ворожа по відношенню до культури.

Підсумком науково-технічного прогресу стали не тільки досягнення, але й підміна культури, а точніше - заміна культури технократичною цивілізацією, з приматом засобів над метою, мети над смислом, смислу над буттям, техніки над людиною. 

Цивілізація, яка спрямована на володіння речовими цінностями, зводить самих людей на рівень речей, а сама свідомість - на рівень  речової свідомості. Тут на першому місці стоїть не турбота про розвиток духу, творчості, гармонії, а розважальна індустрія. На її базі виникла і широко розповсюджується так звана «масова культура», яка не стільки прославляє людський дух, скільки розбещує його через поширення нищих емоцій, відчуттів і тваринних пристрастей.

 Причина кризи світу техногенної цивілізації не матеріальна, а духовна. Вона полягає в розбіжності культури і цивілізації, в приниженні культури, в пануванні речової цивілізації. Цю кризу може перебороти тільки духовним оновленням, зростанням культури.

Точкою творчого підйому у вирішенні даної проблеми може стати не нове політичне мислення, не нова релігія, не міфологія, а та область науки, яка знаменує собою початок процесу формування нової наукової свідомості і наукового мислення.

 Разом з тим студенту слід пям'ятати, що заняття наукою і науково-технічною творчістю саме по собі не забезпечує зростання духовності. Для науки (особливо для техніки) досить таланту. Вона на певному етапі може забути про загальнолюдські цінності «відмежуватися» від культури.

Проте не можна забувати, що культура набагато давніша і ширша за науку. Не може бути науки поза культурою. Якщо культурні цінності втрачають своє значення, в суспільстві починає панувати бездуховність.

У довідковій літературі по даній темі дивитеся статті:

 1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Культура»,    «Маргинальность»,    «Постиндустриальное    общество», «Цивилизация».

2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М., 2001. Ст.: «Культура», «Массовая культура», «Философия культуры», «Цивилизация».

 3.Філософський енциклопедичний словник. - К.. 2002.Ст. :«Культура», «Масова Культура», «Маргінальна культура», «Філософія культури». «Цивілізація».

  Змістовний модуль № 17.Соціальне прогнозування.

Глобальні проблеми сучасності.

1. Поняття соціального прогнозування. Типи прогнозів.

2. Глобальні проблеми сучасності і шляхи їх рішення.

3. Перспективи соціального розвитку.

При розгляді першого питання «Поняття соціального прогнозування. Типи прогнозів» слід звернути увагу на  те, що проблема прогнозування пов'язана з вивченням законів матеріального світу і із застосуванням цих знань на практиці.

Отримання соціальних прогнозів в різних сферах суспільства дуже важливе. Для розуміння сутності цих прогнозів необхідно з'ясувати зміст таких понять, як «передбачення», «прогноз», «прогнозування». У них зафіксована здатність бачити істотне в процесах і явищах до того, як це знайдено в досвіді, на практиці, здібність суб'єкта, що пізнає, до випереджаючого відображення дійсності (у соціальному передбаченні - пізнання майбутнього).

 Прогноз означає прогноз, припущення, прогностичну модель, що є науково-обгрунтованою думкою про можливий стан об'єкту в майбутньому і про альтернативні шляхи і терміни їх досягнення.

Історично склалися наступні типи світоглядних підходів до проблеми майбутнього явищ і процесів: релігійний, утопічний і філософський.

 Релігійний підхід заснований на вірі у те, що майбутнє визначається надприродними силами, що його можна пізнати шляхом ворожіння або божественного одкровення і, що на майбутнє можна впливати, звертаючись до надприродних сил.

 Утопічний підхід заперечує теперішній час, абсолютизує майбутнє. Несправедливому і «безрозсудному» справжньому пристрою суспільства утопісти протиставляють, детально розписані, створені силою їх уяви, порядки справедливого майбутнього.

 Філософський підхід заснований на передбаченні майбутнього як наступній стадії розвитку природи і суспільства в рамках пізнання загальних закономірностей цього розвитку.

У прогнозуванні використовуються наступні основні джерела інформації про майбутнє:

1.Оцінка перспектив розвитку досліджуваного об'єкту на підставі досвіду вже вивчених подібних об'єктів;

2. Умовне  продовження в майбутнє тенденцій розвитку об'єкту;

3.Створення моделі майбутнього стану досліджуваного об'єкту, відповідно до бажаної зміни умов розвитку.

Соціальні прогнози є розробками, паралельними плануванню, програмуванню, проектуванню, управлінню соціальними процесами. Їх мета полягає в підвищенні ефективності планів, пробами, проектів, рішень.

Прогнозування, як науково-обгрунтована думка вірогідності про стан об'єкту в майбутньому, розділяється на наступні види:

1)  пошуковий прогноз - є визначенням можливих станів об'єкту в майбутньому на основі тенденцій властивих йому в минулому і сьогоденні;

2) нормативний прогноз - визначає шляхи і терміни досягнення можливих, бажаних станів об'єкту на основі певних соціальних норм, ідеалів, стимулів, потреб, цілей;

3) комплексний прогноз - містить елементи пошукового і нормативного прогнозування;

4) системний прогноз - системне уявлення про об'єкт прогнозування.

У сфері управління знаходять застосування і такі форми (підтипи) пошукових і нормативних прогнозів, як:

а) цільовий прогноз - визначаючий бажаний стан об'єкту;

б) плановий - визначає напрями планування для досягнення бажаних цілей;

в) програмний прогноз - визначаючий заходи і умови бажаного стану об'єкту.

Існують і інші види прогнозів, наприклад, поточний, оперативний, короткостроковий, середньостроковий, довгостроковий, загальнодержавний, глобальний.

Звертаючись до сутності соціального прогнозування слід сказати про його методи.  Метод анкетування. Він дозволяє за допомогою анкет виявити необхідну інформацію і використати її у виробленні прогнозу.

 Метод екстраполювання заснований на розповсюдженні висновків, одержаних із спостереження над однією частиною явища, на інші його частини.

 Моделювання - дозволяє за допомогою моделі зробити прогноз майбутнього стану об'єкту.

Студенту слід ознайомитися з типовою методикою прогнозування, вона включає наступні етапи:

-  передпрогнозна  орієнтація (визначення об'єкту, предмету, проблеми, цілей, задач, робочих гіпотез, методів, структури і організації дослідження);

-   побудова початкової моделі прогнозованого об'єкту;

-   збір даних, істотних для вирішення задачі прогнозу;

-   побудова ряду показників методом екстраполяції;

-   побудова пошукових моделей прогнозованого об'єкту;

-   оцінка прогнозу;

-   вироблення рекомендацій для ухвалення рішень;

-   експертиза прогнозу.

Вивчаючи друге питання «Глобальні  проблеми сучасності і шляхи  їх рішення» слід звернути увагу на те, що вказані проблеми є проблемами загальнолюдського масштабу.

Глобальні проблеми - це проблеми, які охоплюють весь світ і є загрозою для існування цивілізації.

Вирішити їх силами однієї держави або навіть групи держав не можна. Тут необхідна світова співпраця на основі повної рівноправності, пошани, суверенітету кожного учасника, виконання прийнятих зобов'язань, норм міжнародного права.

Учені згрупували глобальні проблеми в три основні групи.

До першої групи відносяться: проблеми світу, війни, роззброєння, виживання.

Друга група - це проблеми використовування досягнень науково-технічного прогресу, демографічні, розвитку освіти, охорони здоров'я, культури.

Третя група - це проблеми, пов'язані з природними ресурсами, енергією, продовольством, екологією.

 Система глобальних проблем носить конкретно-історичний характер. Їх загострення може викликати кризу цивілізації. Сьогодні як ніколи створилася можливість тотального (загального) знищення цивілізації, необоротного порушення механізмів біосферних процесів Землі і навколоземного простору. Людство не може більше покладатися на стихійність в еволюції світопорядку. Сучасному світу потрібна стійкість, демократія, цивілізованість, позбавлення від насильства, що створює умови для виживання людини.

  

При розгляді третього питання «Перспективи соціального розвитку» слід виходити з того, що рішення глобальних проблем вимагає нового підходу до розуміння взаємодії держав і суспільних рухів.

Соціальний прогрес - це безперервний поступальний розвиток суспільства, в якому досягаються нові, вищі рубежі, рівні і кращі  якісні його стани.

 Важливою особливістю соціального прогресу є його необоротний характер. Наукове передбачення дозволяє на основі знань певних закономірностей і тенденцій історичного розвитку знаходити практичні засоби для вирішення соціальних проблем. Другою особливістю соціального прогресу є зростання його темпів, динаміки, стрімкості поступального розвитку. Для нього характерні так само: насиченість змінами і інтенсивність наукових відкриттів, технічних винаходів, міжнародного обміну у сфері науки і культури.

Посилаючись на обмеженість природних ресурсів, дослідники сьогодні говорять про межі соціального прогресу. Проте історія свідчить про те, що наявність «певних» меж зростання соціального прогресу швидше може послужити стимулом суспільного розвитку, ніж гальмом, бо майбутні покоління, як це було і у минулому, знайдуть вихід з труднощів.

Інтелектуальний прогрес людства допоможе розумно розпорядитися знаннями і знайти вихід з безвиході і криз. Людина підсилить свою потужність, як у минулому писемністю і книгодрукуванням, тепер - комп'ютерами, в майбутньому - новими винаходами і нововведеннями. Соціальному прогресу не загрожує вичерпання інтелектуальних здібностей людини і в цьому все значення.

 Практика підтверджує, що провідними тенденціями соціального прогресу є зростання свободи людини, зростання гуманістичних цінностей, узгодження особистих і суспільних інтересів, консолідація демократичних сил в боротьбі з тероризмом, інтернаціоналізація суспільних відносин, прагнення до справедливості, рівності, до гармонії відносин людини з природою.

 Соціальний прогрес не застрахований від зигзагів і позадніх рухів, проте наукове передбачення і свідома діяльність людей допомагають виправити викривлення на його шляху.

На шляху соціального прогресу сьогодні стали глобальні проблеми. Світ стоїть перед вибором - загинути або вижити. Ніколи у минулому історичний вибір не був таким ясним і однозначним. Покоління, що нині живуть, повинні знайти вихід не в трагічному епілогу, а надихаючому пролозі загальнолюдської гуманітарізації,  гуманізації і солідарності.

Гуманістична місія соціального прогресу полягає в тому, щоб забезпечити реальний поступальний процес розвитку людства відповідно до об'єктивних закономірностей і тенденцій.

  У довідковій літературі по даній темі дивитися статті:

 1.Современный философский словарь. - М., 2004. Ст.: «Будущее», «Глобальность», «Постмодерн»,с «Утопия», «Футурология».

 2.Новая философская энциклопедия. В 4-х т. - М, 2001. Ст.: «Глобалистика», «Глобализм», «Прогноз», «Прогресс».

 3.Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002. Ст.: «Прогнозуваня», «Прогресс \ регресс», «Філософські  глобальні  проблеми».

КОНТРОЛЬНА ЧАСТИНА   Модуль 3

3.1.  Б.Рассел, підкреслюючи, що людина є частиною природи, вважав, що людські «думки і рухи відповідають тим же законам, що і рух зірок і атомів». Яку точку зору відстоював Рассел?

- матеріалізм;

- натуралізм;

- ідеалізм;

- реалізм?

3.2. Представником якого напряму в соціології був Монтеск'є, який вважав, що клімат визначає соціальні закони, звичаї і свідомість людей?

- географічного детермінізму;

- демографічного детермінізму;

- технологічного детермінізму?

3.3.  Політична доктрина, яка виправдовує захоплення чужих територій географічною аргументацією, називається:

- фашизм;

- расизм;

- геополітика;

- монархізм?

3.4. Ідеалізм основою буття (базисом) суспільства вважає:

- матеріальну культуру;

- економіку;

- право;

- свідомість?

3.5. Соціальна доктрина, яка пояснює соціальні явища біологічними (расовими) особливостями людей:

- геополітика;

- реалізм;

- натуралізм;

- реформізм?

3.6. Який напрям у соціології вважає, що суспільна свідомість визначає буття людей:

- ідеалізм;

- расизм;

- матеріалізм;

- натуралізм?

3.7. Матеріалізм під основою буття (базисом) суспільства розуміє:

- свідомість;

- право;

- мораль;

- економіку;

-  релігію?

3.8. Який напрям у соціології вважає, що розвиток суспільства є реальним процесом буття людей, в основі якого лежить певний спосіб виробництва?

- реалізм;

- матеріалізм;

-  натуралізм;

-  ідеалізм?

3.9. Основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічного і соціального життя:

- церква;

- держава;

- парламент;

- профспілка?

3.10. Держава в першу чергу є:

- апаратом управління;

- апаратом експлуатації;

- органом таємного спостереження за поведінкою людей?

- засобом для вирішення зовнішньополітичних цілей?

3.11. Політичний устрій суспільства, заснований на принципах рівності і свободи:

- тоталітаризм;

- олігархія;

- демократія;

- монархія?

3.12. Тоталітаризм як політичний режим передбачає:

- верховенство закону і демократії;

- правовий державний устрій;

- диктатуру номенклатури і геноцид проти свого народу;

- диктатуру криміналу і тіньової економіки?

3.13. Людина є єдністю біологічного і соціального. Як це співвідноситься:

-  біологічне визначає соціальне;

- соціальне має зверхність над біологічним;

- у різні періоди їх сполучення різне, але переважає біологічне;

- у різних ситуаціях по-різному, але пріоритет за соціальним?

3.14. Чи справляє науково-технічний прогрес вплив на біологічну (природну) основу людини?

- так;

- ні ?

3.15. Чи існує розходження понять «людина» і «особистість»:

- ці поняття тотожні;

- між цими поняттями немає нічого спільного;

- «людина» характеризує біосоціальну сторону людей, «особистість» - соціальну?

3.16. Людина вільна тоді, коли діє:

- за необхідності;

- як їй забажається;

-  пізнавши необхідність і діючи відповідно до неї?

3.17.   За  яких   умов   можливий   тип   поведінки,   описаний О. Некрасовим: «Кого хочу - помилую, кого хочу - страчу!»

- тоталітаризму;

- демократії;

- правової державі?

3.18. Особистість - це людина:

- яка досягла значних результатів;

- здатна багато чого запозичити із суспільної свідомості;

- багато віддає суспільству;

- з певними рисами характеру, здібностями і схильностями?

3.19. Індивідуальність це:

- духовність людини;

- індивід, що став особистістю;

- неповторне в людині?

3.20.  Громадянська позиція, змістом якої є любов до Вітчизни:

- інтернаціоналізм;

- патріотизм;

- расизм;

- космополітизм?

3.21. Яка роль народних мас в історичному процесі? Вони:

- інертні;

-є вирішальною силою соціального розвитку;

- можуть бути тільки руйнівною силою;

- подібні колесу, але не мотору історії?

3.22. Історично видатна особистість:

- обіймає високу керівну посаду;

- уособлює корінні прогресивні перетворення епохи;

- користується всенародним визнаним;

- якісно перетворила соціально-політичну й економічну ситуацію в державі?

3.23.  Гайдеггер вважає, що людина, будучи більш-менш важливим атомом у русі світової історії, є «іграшкою обставин і подій». Яка світоглядна установка відповідає подібним поглядам?

- расизм;

- фаталізм;

- волюнтаризм?

3.24. Як співвідносяться між собою необхідність і свобода:

- необхідність і воля не мають нічого спільного;

-  у світі немає волі, все відбувається по необхідності;

-  вільна людина не підвладна необхідності;

- воля є пізнання необхідності і дія відповідно до неї?

3.25. Як співвідносяться між собою цивілізація і культура?

-  цивілізація старша за культуру;

-  культура виникла раніше цивілізації;

-  цивілізація і культура виникли одночасно;

-  цивілізація і культура не мають нічого спільного?

3.26. Філософське вчення про цінності:

- епістемологія;

- гносеологія;

- культурологія;

- онтологія;

- аксіологія?

3.27.  Чи існували глобальні проблеми людства в минулі століття:

- так;

- ні ?

3.28.  Поступовий рух суспільства від менш розвинутого до більш розвинутого:

- деградація;

- регрес;

- перебудова;

- криза;

- трансформація;

- прогрес?

ПРОБЛЕМНО-ПОШУКОВА ЧАСТИНА

Модуль 3

1.    Прокоментуйте наступне положення Герцена: «Ми звикли людський світ відокремлювати кам'яною стіною від світу природи. Це несправедливо. У дійсності немає жодних суворо проведених ліній і граней між ними».

2.  Проаналізуйте твердження: «Всі основні факти історії пояснюються географічними умовами тієї місцевості, де вони відбувалися»?

3.  З позицій якої світоглядної установки правомірним є положення: «У структурі нуклеїнової кислоти ми маємо справу із самим життям і єдиним підходом для поліпшення долі людини  на Землі»?

4.  Проаналізуйте положення Мальтуса: «Головна і безперервна причина бідності мало або зовсім не залежить від способу правління або від нерівномірного розподілу майна»..., тому бідні, по суті, не мають права вимагати від них (тобто багатих) роботи і їжі»?

5.  Прокоментуйте положення С. Соловйова, яке стверджує, що, незважаючи на всі зиґзаґи прогресу, «рівнодіюча історії йде від людожерства до людинолюбства, від безправ'я до справедливості, від ворожої роз'єднаності окремих груп до загальної солідарності».

6.  Проаналізуйте положення, до якого прийшов 3. Фрейд у процесі своєї медичної практики: «Сама природа встановила нерівність, обдарувавши кожну людину певними можливостями і духовними талантами надзвичайно нерівномірно, і цьому нічим не можна зарадити».

 7.  Прокоментуйте положення: «Хід історії визначається стійкою речовиною спадковості, яка утворюється в хромосомах, неоднакова у людей різних соціальних кіл і груп, чим і пояснюється їх різне положення в суспільстві»

8. Прокоментуйте висловлення З. Фрейда: «Не можна обійтися без панування меншості над масою тому, що маси відсталі і недальновидні... індивідуальні представники маси заохочують один одного до вседозволеності і розбещеності".

9. Обґрунтуйте: чи незаперечним є твердження: «Ідеї про мету життя існують остільки, оскільки існує релігійний світогляд»?

10.  Прокоментуйте положення: «Усі люди один на одного схожі як тілом, так і душею. Досить одного екземпляра, щоб судити про всіх інших».

Завдання для індивідуальної роботи

До змістового модуля 1:

1.  Поняття «філософія». Основні джерела та умови виникнення філософії.
2.  Філософія і наука. Специфіка філософських знань
3.  Структура та функції філософського знання. Гуманістичний зміст філософії.
4.  Історичні етапи розвитку філософії.
5.  Людина-світ як визначальний предмет філософського осмислення.
6.  Проблема першоначал (субстанції) світу.
7.  Поняття «світогляд» та його структурні рівні. Основні типи світогляду.
8.  Західна і східна парадигми філософського знання.
9.  Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа).
10.  Атомістичне вчення Демокріт
11.  «Сократичні діалоги» Платона про «світ ідей». Етика Платона.
12.  Вчення Платона про суспільство.
13.  Філософія Аристотеля (вчення про субстанцію, суспільство).
14.  Логіка і методологія Аристотеля.
15.  Загальні засади християнської філософії. Патристика Схоластика.
16.  Проблема загальних понять у філософії номіналізму й реалізму.
17.  Філософські погляди М. Кузанського.
18.  Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі.
19.  Емпіризм Ф.Бекона.
20.  Концепція походження держави Т.Гоббса.
21.  Раціоналізм Р.Декарта, його вчення про методи.
22.  Позитивізм (О.Конт). Неопозитивізм (Б.Рассел), постпозитивізм (К.Поппер).
23.  «Філософія життя» (Ф.Ніцше, А.Бергсон), психоаналіз (З.Фрейд).
24.  Філософія прагматизму (У.Пірс, У.Джеймс, Дж.Дьюї). Екзистенційна філософія.

До змістового модуля 2:

1.  Проблема простору і часу у філософії.
2.  Рух і розвиток.
3.  Сучасна наука про принципи організації світу.
4.  Проблема буття у філософії та основні його типи.
5.  Визначальні ознаки свідомості. Структура свідомості.
6.  Гносеологія як сфера філософського знання: її предмет та основні категорії.
7.  Основні   принципи   сучасної   наукової   гносеології.   Історична   і   сошокультурна детермінація пізнання.
8.  Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм.
9.  Раціональний рівень пізнання та його форми.
10.  Проблема істини та її критерії
11.  Сучасні концепції істини: класична, когерентна, прагматична.
12.  Поняття наукового методу та класифікація наукових методів.
13.  Основні принципи та різновиди діалектики.
14.  Рівні наукового пізнання. Аналіз, синтез. Аналогія.
15.  Форми наукового пізнання.

До змістового модуля 3:

1.  Поняття «суспільство» у філософській традиції.
2.  Онтологія соціального.
3.  Поняття «культура» та її сутнісні начала. Основні ознаки й властивості культури.
4.  Головні тенденції культури XX століття. Проблема кризи сучасної культури.
5.  Проблеми управління суспільством у німецькій класичній філософії (Ї.Кант, Гегель).
6.  Взаємозв'язок індивідуальної та суспільної свідомості.
7.  Підходи до історичного процесу в історії філософії.
8.  Глобальні проблеми сучасності: філософський аналіз.

 Орієнтовний перелік питань для контролю

рівня засвоєння програми курсу дисципліни

1.  Поняття «філософія». Основні джерела та умови виникнення філософії.
2.  Філософія і наука. Специфіка філософських знань.
3.  Структура та функції філософського знання. Гуманістичний зміст філософії.
4.  Історичні етапи розвитку філософії.
5.  Людина-світ як  визначальний предмет філософського осмислення.  Поняття «світ» та особливості його формування.
6.  Сучасна наука про принципи організації світу.
7.  Рух як загальний спосіб існування світу. Поняття форм руху.
8.  Рух і розвиток.
9.  Проблема простору і часу у філософії.
10.  Проблема первоначал (субстанцій) світу.
11.  Проблема буття у філософії та основні його типи.
12.  Поняття «світогляд» та його структурні рівні.
13.  Основні типи світогляду.
14.  Виникнення і природа свідомості. Наука: релігія про основні підґрунтя свідомості.
15.  Мова і свідомість. Свідомість і праця.
16.  Визначальні ознаки свідомості
17.  Структура свідомості.
18.  Взаємозв'язок індивідуальної та суспільної свідомості.
19.  Гносеологія як сфера філософського знання: її предмет та основні категорії.
20.  Основні принципи сучасної наукової гносеології.
21.  Історична і соціокультурна детермінація пізнання.
22.  Чуттєвий рівень пізнання, його форми та особливості.
23.  Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання. Сенсуалізм, раціоналізм.
24.  Раціональний рівень пізнання та його форми
25.  Проблема істини та її критерії
26.  Сучасні концепції істини: класична, когерентна, прагматична
27.  Поняття наукового методу та класифікація наукових методів
28.  Основні принципи та різновиди діалектики.
29.  Поняття «метафізика» у філософській традиції.
30.  Діалектика і метафізика про розвиток.
31.  Спостереження й експеримент: їх сутність та види.
32.  Основні закони діалектики та їх зміст.
33.  Сутність парних категорій діалектики.
34.  Рівні наукового пізнання. Аналіз, синтез. Аналогія.
35.  Індукція і дедукція. Моделювання: сутність та класифікація.
36.  Форми наукового пізнання.
37.  Поняття «суспільство» у філософській традиції.
38.  Онтологія соціального.
39.  Поняття «культура» та її сутнісні начала. Основні ознаки й властивості культури.
40.  Головні тенденції культури XX століття. Проблема кризи сучасної культури.
41.  Західна і східна парадигми філософського знання.
42.  Проблеми управління суспільством у німецькій класичній філософії (Ї.Кант, Гегель).
43.  Досократична філософія, її універсалістські орієнтації (Мілетська школа).
44.  Атомістичне вчення Демокріта.
45.  Класичний період старогрецької філософії (софісти, Сократ).
46.  «Сократичні діалоги» Платона про «світ ідей». Етика Платона.
47.  Вчення Платона про суспільство.
48.  Філософія Аристотеля (вчення про субстанцію, суспільство).
49.  Логіка і методологія Аристотеля.
50.  Загальні засади християнської філософії. Патристика. Схоластика.
51.  Проблема загальних понять у філософії номіналізму й реалізму.
52.  Філософські погляди М. Кузанського.
53.  Соціально-політичні погляди Н.Макіавеллі.
54.  Емпіризм Ф.Бекона.
55.  Концепція походження держави Т.Гоббса.
56.  Раціоналізм Р.Декарта, його вчення про методи.
57.  Основні риси та напрямки філософії XX ст.
58.  Позитивізм (О.Конт). Неопозитивізм (Б.Рассел), постпозитивізм (К.Поппер).
59.  «Філософія життя» (Ф.Ніцше, А.Бергсон), психоаналіз (З.Фрейд).
60.  Філософія прагматизму (У.Пірс, У.Джеймс, Дж.Дьюї). Екзистенційна філософія.

ЛІТЕРАТУРА

До змістовних модулів 1, 2, 3.

1.  Асмус В.Ф. Античная философия. М.,1976.
2.  Бонгард-Л евин Г. М., Герасимов А. В. Мудрецы и философы древней Индии.  М.,1975.
3.  Бозций. «Утешение философией» и другие трактаты. М.,1990.
4.  Буддизм: История и культура. М-, 1989.
5.  Васильєв Л. Проблема генезиса китайской мысли. (Формирование основ мировоззрения и менталитета). М., 1989,
6.  Васильєва Т. В. Афинская школа философии. М, 1981.
7.  Вернан Ж,Ц. происхождение древней мысли.-М.,1988.
8.  Дао и даосизм в Китае.-М., 1982.
9.  Проблема человека в традиционньїх китайских ученнях. М., 1988.
10.  Исаеван Н.В. Шанкара и индийская философия. М.,1991.

До змістовних модулів  № 4, 5

1.  Кувакин В.А. Что такое философия? -41., 1989.
2.  Лосев А.Ф; Дерзание духа. -М, 1983
3.  Миры народов мира: В 2-х т. - П.: Наука, 1980.-Т. 1,2.
4.  Мамардашвили М.К. Как я понимаю философию. -N.,1990
5.  Лосев А.Ф. Философия. Микология. Культура. М.,1991.
6.  Никифоров АЛ. Является ли философия наукой?// Философские науки.
7.  Ортега-и-Гассет X   Что такое философия?-М.,1991,
8.  Торосян В.Г. Ценность философии. Вопросьі философии, 1993, №7
9.  Туровский М.В., Туровская А.В. Предмет философии//Философские науки, 1991,
10.  Философия и ее место в культуре. Новосибирск, 1990.
11.  Хайдеггер  М   Что зто такое - философия ?//Вопросы философии. 1993, №8.
12.  Чанышев А. Н. Начало философии. М.,1982.
13.  Шахнович М.И. Первобытная мифология.-Л.: наука, 1971.    

До змістовних модулів № 4, 5.

1.  Гайденко В.П., Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в середине
2.  века.М., 1989.
3.  Гарен 3. Проблемы итальянского Возрождения. - М., 1986.
4.  Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М., 1980.
5.  Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. М., 1979.
6.  Сагадаева А.В. Ибн-Сина. -., 1985.
7.  Соколов В.В. Средневековая философия. М.Д979.
8.  Соколов В.В. Европейская философия ХVI-ХVI вв. -М.,1984.
9.  Фролов Б.А. Проблема веры и знания в арабской философии. М.,1983.

До змістовних модулів № 6,7, 8.

1.  Бекон Ф. Сочинения в двух томах. М., 1972.
2.  Декарт Р.Сочинения в двух томах. М, 1989.
3.  Гоббс Т. Сочинения в двух томах. М., 1989.
4.  Лейбниц Г.В. Сочинения в четырех томах. М. 1982-1989.
5.  Локк Дж. Сочинение в трех томах М., 1985-1989.
6.  Овтоза Б. Избранные произведения в двух томах. М.Д967.
7.  Вольтер. Философские сочинения. М.1988.
8.  Гельвеций К.А. Сочинения в двух томах. М.,1973, 1974.
9.  Гольбах П. Избранные произведения в двух томах. И. ,1983.
10.  Дидро Д. Сочинение в двух томах. М., 1986, 1991.

До змістовних модулів № 9, 10.

1.  Асмус В.Ф. Иммануил Кант. М., 1973.
2.  Бур М. Иррлиц Г. Притязание разума . М., 1978.
3.  Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1-3. М., 1974-1977.
4.  Гегель Г.В.Ф. Система наук. Часть первая. Феноменология духа. М., 1959.
5.  Гегель Г.В.Ф. Наука логики.ТТ. 1-3, М, 1970-1972.
6.  Гегель Г.В.Ф. Философия права. М, 1990.
7.  Суслова Л.А. Философия И.Канта.-М., 1988.
8.  Фейербах Л. Избранные философские произведения: В. т., М.,1955.
9.  Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. -М, 1986.
10.  Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия второй половины ХVШ начала XIX века. М, 1989.

До змістовних модулів  № 12, 13, 14, 15.

1.  БердяєвН.А .Самопознание.М.,1990.
2.  Бердяев Н.А. О русской философии:      Т.      2.      М.,      1991
3.  Гиренок Ф.И. Русские космисты. -М., 1990.
4.  Зеньковский В.В. История русской философии: В 3 т. Л., 1991.
5.  Історія філософії на Україні -Київ, 1988.
6.  Кравец С.Л. О красоте духовной. / П.А. Флоренский: Религиозно-нравственные воззрения/. - М., 1990.
7.  Кувакин В.А. Религиозная философия в России: Начало XX века. -М.1990.
8.  Соловьев В. С. //Соч.: В 2 т. -М.,1988.
9.  Історія філософії на Україні: У 3-х томах. Київ, 1987.
10.  Нічик В.М. та інш. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні /ХVI - поч.ХVII ст./ Київ, -1972.
11.  Махновець Л. Григорій Сковорода. Київ, 1972. 12    Потебня А. А. Слово и миф. М., 1989.
12.  Прокопович Ф. Філософські твори: в 3-х т. Київ, 1979.
13.  Розвиток   філософської  думки   в   Україні.   Т. 1,2. Текст  лекцій, Львів, 1991, 1992.
14.  Ушвалов Л. В, Марченко О.М. Нариси з філософії Сковороди. X. 1993.
15.  Філософія відродження на Україні. Київ, 1990.
16.  Хижняк. 3.1. Києво-Могилянська академія. Київ 1981.
17.  Чижевський Д. Нариси історії философії на Україні. Київ.  1992.
18.  Юркевич П.Д. Философские произведения М. 1990

До змістовних модулів 3 16, 17

1.  Ахундов М.Д. Концепция пространства и времени: ИСТОКИ, эволюция, перспектива. М.,1982.  .
2.  Васильєва Т.С., Орлов В.В. Химическая форма материи.-Пермь, 1983.
3.  ВиноградскийВ.Г. Социальная организация пространства .М.. 1988.
4.  Доброхотов АЛ. Категория бытия в классической западно-европейской философии.   М., 1986.                                                            
5.  Диалектика в науках о природе и человеке: эволюция материн и ее структурные уровни. М., 1983.
6.  Сартр Ж.Я, Бытие и ничто //Философские науки, 1969, №3.
7.  Философия: основные идеи и принципи. Раздел «философия бытия». М., 1990.
8.  Владимиров Ю.С, Пространство-время: явные и открытые соразмерности. М.,1989.
9.  Лукач Д.  К онтологии общественного бытия. Пролегомены М.,1991.
10.  Молчанов Ю. Б. Проблема времени в современной науке. Ж., 1990.
11.  Мир философии. Книга для чтения. 41, М.,1991, СІ84-248.
12.  Пространство и время. Киев 1984.
13.  Серов Н.К. Личность и время. Л., 1989.
14.  Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. М.,1987.
15.  АвергнцевС.С.   Поэтика  ранневизантийской  литературы.   М.,1977. -Разд. Бытие как совершенство красоты- красота как бытие".
16.  Уитроу Д. Структура и природа времени / Пер. с англ.-М. 1984.
17.  Буянов    В.С.    Научное    мировоззрение:    социально-философский аспект.М.,1987.
18.  Булькин АЛЗ.  К истокам идеального. Л.,1988.
19.  Дубровеский Д. И. Проблема идеального.-М., 1983.
20.  Дубровский   Д.И.   Как   формируется   и   функционирует   сознание. М.,1985
21.  Кириленко Г .Г.    Самопознание и мировоззрение личности. -М., 1990.
22.  Бородкин В.В. Проблемы отрицания и развития. -М.,1991.
23.  Бутенко  АЛ.,Шкреба  А.А.Диалектика  Общественного  развития.К 1990.
24.  Законы и принципы в материалистической диалектике. Киев, 1989

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №1

1. Матеріалізм - це визнання:

- первинності свідомості, вторинності матерії,

- матеріальних благ,

- первинності матерії і вторинності свідомості?

2.  Філософський напрям, який вважає, що мислення, розум є первинною основою буття:

- монізм,

- матеріалізм,

- ідеалізм,

- пантеїзм?

3. В епоху Відродження в центрі уваги філософів були питання про:

- Бога,

- людину,

- природу,

- метод пізнання?

4. У філософії Нового часу на першому плані була проблема:

- Бога,

- природи,

- методу,

- людини,

- теософії,

- пантеїзму?

5. Першим філософом у Київській Русі був:

- митрополит Петро Могила, Юрій Дрогобич (Котермак),

- Григорій Сковорода,

- митрополит Іларіон,

- Тарас Шевченко?

6. Буття це:

- існування тільки предметів матеріального світу;

- все існуюче, тобто всі види матерії і всі види ідей з ними пов'язані;

- вірогідність, очевидність того, що існує;

- існування явищ ілюзорної свідомості?

7. Античний філософ, який вважав, що буття вічно мінливе, і знаходиться в постійному русі:

- Фалес,

- Геракліт,

- Платон,

-Демокріт,

- Анаксімандр,

- Ксенофан?

8.  Починаючи з XVII ст. проблеми методу в пізнанні стали в центрі уваги філософів. Які причини цього явища:

- відмовлення від релігії;

- розвиток науки;

- розвиток гуманізму;

- екологічна криза?

9.  Рівень наукового пізнання, основними методами якого є спостереження й експеримент, називається:

- теоретичний;

- повсякденний;

- емпіричний;

- інтуїтивний?

10.  Б.Рассел, підкреслюючи, що людина є частиною природи, вважав, що людські «думки і рухи відповідають тим же законам, що і рух зірок і атомів». Яку точку зору відстоював Рассел?

- матеріалізм;

- натуралізм;

- ідеалізм;

- реалізм?

11. Представником якого напряму в соціології був Монтеск'є, який вважав, що клімат визначає соціальні закони, звичаї і свідомість людей?

- географічного детермінізму;

- демографічного детермінізму;

- технологічного детермінізму?

12.   За  яких   умов   можливий   тип   поведінки,   описаний О. Некрасовим: «Кого хочу - помилую, кого хочу - страчу!»

- тоталітаризму;

- демократії;

- правової державі?

13. Особистість - це людина:

- яка досягла значних результатів;

- здатна багато чого запозичити із суспільної свідомості;

- багато віддає суспільству;

- з певними рисами характеру, здібностями і схильностями?

14.  Світогляд, його суть і структура

15.   Проблема істини у філософії і науці.

16.   Поняття культури і цивілізації.

17.   Виникнення ідеалізму і атомістичного матеріалізму. Сократ і сократівські школи.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №2

1. Яке з наведених висловлювань правильне:

-  матеріалізм - це визнання того, що світ складається з однакових елементів: атомів, протонів, електронів тощо;

- матеріалізм - це визнання матеріальних благ;

- матеріалізм - це визнання первинності матерії і вторинності свідомості,

- матеріалізм - це визнання первинності свідомості, вторинності матерії.

2. Ідеалізм - це:

- далекі від життя міркування;

-  спроба забути «про прозу» життя, прагнення обґрунтувати значення ідеалів у житті людей;

- доказ того, що ідеї, думки існують реально;

- визнання первинності свідомості, вторинності матерії?

3. У якому навчальному закладі України філософія вперше почала .вивчатися окремо від теології:

- Острозькій академії,

- Львівському університеті,

- Киево - Могилянській академії,

- Харківській колеги?

4. Хто є засновником філософської думки в Україні епохи Просвітництва (XVIII ст.):

-Т. Шевченко,

-  Г. Сковорода,

-  М. Драгоманов,

-  І. Франко,

- В.Вернадський?

5.     З позиції якого напряму в філософії вважається вірним твердження «Матерія є постійна можливість відчуттів»?

- матеріалізму,

- ідеалізму,

- дуалізму,

- реалізму?

6. Поняття «матерія» являє собою:

- безглузду логічну конструкцію,

- тотожне з поняттям речовини,

- існування в можливості,

- об'єктивну реальність,

-  конструкцію, що легко замінити поняттям буття?

7. Виберіть правильне твердження, відчуття це:

- символи;

- ієрогліфи;

- суб'єктивний образ об'єктивного світу;

-явище, незалежне від «речі в собі»?

8. Вчення, відповідно до якого знання може бути Почерпнуто тільки із самого розуму або з понять, властивих розуму, називають:

- дуалізм;

- реалізм;

- раціоналізм;

- номіналізм;

- сенсуалізм?

9.  Політична доктрина, яка виправдовує захоплення чужих територій географічною аргументацією, називається:

- фашизм;

- расизм;

- геополітика;

- монархізм?

10. Ідеалізм основою буття (базисом) суспільства вважає:

- матеріальну культуру;

- економіку;

- право;

- свідомість?

11. Історично видатна особистість:

- обіймає високу керівну посаду;

- уособлює корінні прогресивні перетворення епохи;

- користується всенародним визнаним;

- якісно перетворила соціально-політичну й економічну ситуацію в державі?

12.  Гайдеггер вважає, що людина, будучи більш-менш важливим атомом у русі світової історії, є «іграшкою обставин і подій». Яка світоглядна установка відповідає подібним поглядам?

- расизм;

- фаталізм;

- волюнтаризм?

13. Тоталітаризм як політичний режим передбачає:

- верховенство закону і демократії;

- правовий державний устрій;

- диктатуру номенклатури і геноцид проти свого народу;

- диктатуру криміналу і тіньової економіки?

14. Основні функції філософії.

15. Рух, простір і час - як атрибути матерії.

16. Поняття природи і суспільства.

17. Теория познания Платона. Диалектика Платона.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №3

1. Світ непізнаваний - вважають:

- сенсуалісти;

- раціоналісти;

- агностики;

- дуалісти;

- матеріалісти ?

2. Існує легенда, що першою людиною, яка назвала себе філософом, був::

- Арістотель,

- Геракліт,

- Демокріт,

- Піфагор,

- Платон?

3. Положення про подвійність істини висунув:

- Ібн Рушд (Авероєс),

- Августин Блаженний,

- Ібн-Сіна (Авіцена),

- Микола Кузанський?

4. Епоха Відродження відтворювала основні філософські ідеї:

- Стародавнього Китаю та Індії,

- античної Греції та Риму,

- Нового часу,

- середньовіччя?

5. Давньогрецький філософ, який визнав матерію першоосновою всього існуючого, але вважав її інертним початком, якому протистоїть активний початок (форма):

- Геракліт,

- Сократ,

-Демокріт,

- Протагор,

-Арістотель?

6.  Хто з античних філософів заперечував рух, переконував у нерухомості світу, представляючи його у вигляді суцільно заповненої кулі:

- Фалес,

- Арістотель,

- Платон,

- Парменід?

7.  Який філософський напрям цілком або частково відкидає можливість пізнання світу:

- раціоналізм;

- номіналізм;

- реалізм;

- сенсуалізм;

- агностицизм?

8. Відчуття визнаються єдиним джерелом пізнання:

- раціоналізмом;

- номіналізмом;

- реалізмом;

- сенсуалізмом;

- інтуїтивізмом?

9. Соціальна доктрина, яка пояснює соціальні явища біологічними (расовими) особливостями людей:

- геополітика;

- реалізм;

- натуралізм;

- реформізм?

10. Який напрям у соціології вважає, що суспільна свідомість визначає буття людей:

- ідеалізм;

- расизм;

- матеріалізм;

- натуралізм?

11. Чи існує розходження понять «людина» і «особистість»:

- ці поняття тотожні;

- між цими поняттями немає нічого спільного;

- «людина» характеризує біосоціальну сторону людей, «особистість» - соціальну?

12. Людина вільна тоді, коли діє:

- за необхідності;

- як їй забажається;

-  пізнавши необхідність і діючи відповідно до неї?

13. Філософське вчення про цінності:

- епістемологія;

- гносеологія;

- культурологія;

- онтологія;

- аксіологія?

14. Антична  філософія.

15. Філософське розуміння категорії «буття».

16. Суспільство як підсистема об'єктивної реальності.

17. Вчення Платона про суспільство і державу.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №4

1. У центрі уваги перших давньогрецьких філософів був:

-Бог,

- космос,

- людина,

- міф?

2.  Першим філософом античності в стародавні віки вважали:

- Аристотеля,

- Геракліта,

- Платона,

- Фалеса,

- Демокріта?

3. У центрі уваги філософії середніх віків був:

- космос,

- людина,

- Бог,

- гуманізм,

- антропологізм,

- метод пізнання?

4.  Напрям середньовічної філософії, який стверджує, що загальні поняття (універсалії) реально існують і передують існуванню окремих речей, називається:

- раціоналізм,

- реалізм,

- сенсуалізм,

- номіналізм,

- дуалізм?

5. Головним у визначенні поняття руху є:

- протиставлення небуттю,

- зміна взагалі,

- зміна форм мислення.

6. Виберіть правильне твердження:

- рух може існувати без матерії як енергія;

- рух може існувати поза часом;

- рух може відбуватися поза простором;

- рух є способом буття матерії, який здійснюється тільки у просторі і часі;

- матерія, рух, простір і час незалежні одне від одного явища.

7. Монтеск'є писав, що релігія потрібна суспільству, тому що під страхом пекельних мук учить людей доброчесності. Чи є релігія і мораль тотожними?

- так;

- ні.

8. Який філософський напрям вважає, що головна роль у пізнанні належить розуму:

- реалізм;

- номіналізм;

- раціоналізм;

- сенсуалізм;

- інтуїтивізм?

9. Матеріалізм під основою буття (базисом) суспільства розуміє:

- свідомість;

- право;

- мораль;

- економіку;

-  релігію?

10. Який напрям у соціології вважає, що розвиток суспільства є реальним процесом буття людей, в основі якого лежить певний спосіб виробництва?

- реалізм;

- матеріалізм;

-  натуралізм;

-  ідеалізм?

11. Людина є єдністю біологічного і соціального. Як це співвідноситься:

-  біологічне визначає соціальне;

- соціальне має зверхність над біологічним;

- у різні періоди їх сполучення різне, але переважає біологічне;

- у різних ситуаціях по-різному, але пріоритет за соціальним?

12. Чи справляє науково-технічний прогрес вплив на біологічну (природну) основу людини?

- так;

- ні ?

13. Який філософський напрям відстоює положення про те, що свідомість є відображенням (усвідомленням) буття:

- реалізм;

- матеріалізм;

- ідеалізм;

- інтуїтивізм;

- дуалізм?

14. Філософія епохи Відродження і Нового часу.

15. Матеріальна єдність миру.

16. Поняття суспільного виробництва. Спосіб виробництва і його структура.

17. Теория познания Аристотеля. Наука, искусство и опыт.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №5

1. Видатним енциклопедистом стародавності був:

- Сократ,

- Протагор,

- Анаксимен,

- Арістотель,

- Платон?

2.  Давньогрецькі філософи, які, осмислюючи світ, вважали його першоосновою воду, вогонь, повітря, землю називалися:

- реалістами,

- ідеалістами,

- матеріалістами,

- дуалістами?

3. Сучасна філософська концепція, яка стверджує, що всі філософські проблеми - це псевдопроблеми, що наука сама  собі філософія:

- екзистенціалізм,

- неотомізм,

- неофрейдизм,

- неопозитивізм,

- структуралізм?

4. Яке з філософських вчень сучасності стверджує, що його система не суперечить догмам віри, що одкровення і розум перебувають в повній злагоді, як дві половини єдиної істини:

-  постмодернізм,

-  неотомізм,

-  неопозитивізм,

-  екзистенціалізм,

-  феноменологія?

5. Наукове уявлення про простір і час змінюється. Чи означає це, що простір і час не є об'єктивними, тобто незалежними від свідомості, формами існування матерії:

- так,

-ні?

6. Чи властиві мікросвітові просторо-часові форми:

-так,

-ні?

7. Філософське вчення, за яким вся природа одушевлена:

- гілозоїзм;

- сенсуалізм;

- скептицизм;

- герменевтика?

8.  Яку можливість мав на увазі Гегель, говорячи про те, що можливо сьогодні ввечері Місяць упаде на Землю, тому що вона, як тіло віддалене від Землі, може упасти вниз; можливо, що турецький султан зробиться Папою Римським, тому що як людина він може прийняти християнство і стати священиком?

- реальну,

- абстрактну (формальну),

- неможливе?

9. Чи може випадковість стати необхідністю, а необхідність випадковістю?

- так,

- ні.

10. Основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічного і соціального життя:

- церква;

- держава;

- парламент;

- профспілка?

11. Держава в першу чергу є:

- апаратом управління;

- апаратом експлуатації;

- органом таємного спостереження за поведінкою людей?

- засобом для вирішення зовнішньополітичних цілей?

12.  Чи існували глобальні проблеми людства в минулі століття:

- так;

- ні ?

13.  Поступовий рух суспільства від менш розвинутого до пільш розвинутого:

- деградація;

- регрес;

- перебудова;

- криза;

- трансформація;

- прогрес?

14.  Німецька класична філософія.

15.  Поняття і структура свідомості.

16.  Людина як проблема філософії.

17. Августин Блажений: чи дійсно  Бог відповідальний за зло людства?.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №6

1. Вчення про воду як першооснову буття розвивав:

- Фалес,

- Арістотель,

- Геракліт,

- Демокріт,

- Платон,

- Сократ?

2. Вчення про вогонь як першооснову буття розвивав:

- Арістотель,

- Демокріт,

- Геракліт,

- Сократ,

- Фалес?

3.  Український мислитель, який вважав, що світ є макро-космосом або Всесвітом, мікрокосмосом або людиною і символічною реальністю, ідеальним відображенням котрої є Біблія:

- митрополит Петро Могила,

- митрополит Іларіон,

-  Юрій Дрогобич,

- Станіслав Ориховський,

- Григорій Сковорода,

- Леся Українка?

4. Яке із положень про походження людини та її свідомості є найбільш логічно обґрунтованим і підтверджується практикою:

- людина стала людиною в процесі потреби відтворення виду;

- у результаті праці;

-  у ході образотворчої діяльності, під час якої вона усвідомлювала одномірний (лист), двомірний (живопис) і тривимірний (скульптура) простір;

- внаслідок втручання надприродних сил?

5. Виберіть правильне твердження:

- спочатку з'явилася свідомість, а потім виникло суспільство;

- спочатку виникло суспільство, а потім з'явилася свідомість;

- свідомість і суспільство незалежні одне від одного явища;

- виникнення свідомості і суспільства було єдиним, нерозривним процесом.

6. Елементи якого закону діалектики найбільш зримо виявляються в наступному висловленні Марка Твена: «Коли мені було 15 років, я вважав, що мій батько знає все, а я - нічого, у 25 років я гадав, що знаю все, а батько мій - нічого, а коли мені стало 35 років, я побачив, що мій батько знає дещо»?

- єдності і боротьби протилежностей;

- переходу кількісних змін у якісні;

- заперечення заперечення?

7. Яке з наступних положень правильне:

- усе відбувається по необхідності, бо людьми вигаданий ідол випадковості, щоб прикрити ним свою нерозсудливість;

- все у світі відбувається випадково, необхідності не існує;

- те чи інше явище або необхідне, або випадкове, але не може бути тим і іншим одночасно;

- необхідність виявляється через масу випадків, випадковість с формою прояву необхідності?

8. Індивідуальність це:

- духовність людини;

- індивід, що став особистістю;

- неповторне в людині?

9.  Громадянська позиція, змістом якої є любов до Вітчизни:

- інтернаціоналізм;

- патріотизм;

- расизм;

- космополітизм?

10. Як співвідносяться між собою необхідність і свобода:

- необхідність і воля не мають нічого спільного;

-  у світі немає волі, все відбувається по необхідності;

-  вільна людина не підвлада необхідності;

- воля є пізнання необхідності і дія відповідно до неї?

11. Як співвідносяться між собою цивілізація і культура?

-  цивілізація старша за культуру;

-  культура виникла раніше цивілізації;

-  цивілізація і культура виникли одночасно;

-  цивілізація і культура не мають нічого спільного?

12. Діалектичне заперечення це:

- перехід від одного стану до іншого;

- знищення колишнього стану об'єкта зовнішніми факторами;

- зв'язок, наступність між старим і новим?

13.  Чому закон заперечення заперечення не називають просто законом заперечення, що підкреслюється в реальному процесі розвитку введенням другого заперечення?

- руйнування старої якості,

- зв'язок, наступність між старим і новим,

- повторення пройденого на новій основі?

14. Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

15.  Індивідуальна і суспільна свідомість.

16.  Особистість, її основні ознаки і взаємозв'язок із суспільством.

17   Апорії Зінона . «Ахіллес и черепаха та інші» , дихотомия.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №7

1. Яка із сучасних філософських концепцій, відкидаючи науку, основується на філософському осмисленні буття людини:

- структуралізм,

- психоаналіз,

- неопозитивізм,

- екзистенціалізм,

- неотомізм?

2.  Яка із сучасних філософських концепцій є офіційною філософською доктриною Ватікану, відроджуючи вчення одного із середньовічних схоластів:

- неопозитивізм,

- екзистенціалізм,

- неотомізм,

- постмодернізм?

3. Який взаємозв'язок свідомості і мови:

-  свідомість існує без мови;

- свідомість і мова

- тотожні поняття;

- свідомість існує в нерозривному зв'язку з мовою;

- свідомість і мова не мають нічого спільного?

4. Система норм і оцінок поведінки людей у суспільстві з позицій добра і зла, честі і безчестя це:

- право;

- мораль;

- релігія?

5. Мистецтво, функціонуючи в суспільстві, задовольняє певнісоціальні потреби. Чи існує відмінність законів мистецтва та суспільства?

- так;

- ні.

6. З позицій матеріалізму істина - це: -теоретична конструкція, плід угоди вчених; -інструмент для досягнення конкретних цілей;

- вірне відображення дійсності;

- те, що відповідає думці більшості?

7. Критерієм істини вважається те, що погодиться:

- з думкою більшості;

- з практикою;

- з логікою розумної діяльності;

- з тим, що веде до успіху?

8.  Німецький інженер В. Сіменс вважав неможливим вживання в авіації апаратів тяжеліше повітря, Г. Гельмгольц за допомогою математики довів цю неспроможність. Розвиток авіації цілком спростувал їх докази. Що ж є критерієм істинності теорії:

- логічна обгрунтованість висновків;

- думка більшості;

- те, що веде до успіху;

- перевірка практикою?

9. Яка роль народних мас в історичному процесі? Вони:

- інертні;

-є вирішальною силою соціального розвитку;

- можуть бути тільки руйнівною силою;

- подібні колесу, але не мотору історії?

10. Політичний устрій суспільства, заснований на принципах рівності і свободи:

- тоталітаризм;

- олігархія;

- демократія;

- монархія?

11.  Починаючи з XVII ст. проблеми методу в пізнанні стали в центрі уваги філософів. Які причини цього явища:

- відмовлення від релігії;

- розвиток науки;

- розвиток гуманізму;

- екологічна криза?

12.  Рівень наукового пізнання, основними методами якого є спостереження й експеримент, називається:

- теоретичний;

- повсякденний;

- емпіричний;

- інтуїтивний?

13. Наука, претендуючи на вірне відображення дійсності, не відмовляється від методу ідеалізації (точковій електричний заряд, ідеальний газ, абсолютно тверде тіло), тому що ідеалізовані об'єкти дозволяють:

- використовувати метод дедукції;

- моделювати неіснуючі об'єкти, з метою більш глибокого вивчення реального об'єкта;

- використовувати метод спостереження?

14. Розвиток філософської думки в Україні в XV - першій половині XVIII ст.

15. Специфіка наукового пізнання.

16. Поняття соціального прогнозування. Типи прогнозів.

17. Лєон Батіста Альберті «Рок і фортута» головна ідея твору.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №8

1. Матеріалізм - це визнання:

- первинності свідомості, вторинності матерії,

- матеріальних благ,

- первинності матерії і вторинності свідомості?

2.  Філософський напрям, який вважає, що мислення, розум є первинною основою буття:

- монізм,

- матеріалізм,

- ідеалізм,

- пантеїзм?

3. Сучасна філософська концепція, яка стверджує, що всі філософські проблеми - це псевдопроблеми, що наука сама  собі філософія:

- екзистенціалізм,

- неотомізм,

- неофрейдизм,

- неопозитивізм,

- структуралізм?

4. Яке з філософських вчень сучасності стверджує, що його система не суперечить догмам віри, що одкровення і розум перебувають в повній злагоді, як дві половини єдиної істини:

-  постмодернізм,

-  неотомізм,

-  неопозитивізм,

-  екзистенціалізм,

-  феноменологія?

5.  Фейєрбах, як відзначають дослідники, серйозно відносився до гегелівської діалектики, тому тільки він «по-справжньому» переборов стару філософію. Що було ним зроблено у філософії? Він, використовуючи свій талант і бачення світу:

- розвив гегелівську діалектику;

- використовував деякі її елементи;

- відкинув її як теологічну побудову;

- обгрунтував повий напрям у діалектиці?

6.  Механічне об'єднання в єдине ціле різних, найчастіше протилежних точок зору, філософських поглядів, політичних оцінок прийнято називати:

- монізмом;

- діалектикою;

- дуалізмом;

- еклектикою;

- плюралізмом?

7. Спосіб мислення, при якому те або інше вчення сприймається як вічна істина:

-догматизм,

-діалектика,

-еклектика,

- софістика?

8.  До якого філософського напряму слід віднести висловлення: «Протиріччя є категорією, що відноситься тільки до комбінацій думки. У речах немає протиріччя»:

- матеріалізму;

-дуалізму;

- ідеалізму;

- номіналізму?

9. Що чому передує:

- якісні зміни кількісним;

- кількісні зміни якісним;

- одночасна зміна кількості і якості?

10.  Один мислитель-початківець дивувався: «Чому у світі існують старі? Адже якщо людина сьогодні ще не стара, то і завтра вона не може бути старою». Який закон діалектики не враховується при цьому:

- єдності і боротьби протилежностей;

- перехід кількісних змін у якісні;

- заперечення заперечення?

11. Який напрям у соціології вважає, що суспільна свідомість визначає буття людей:

- ідеалізм;

- расизм;

- матеріалізм;

- натуралізм?

12. Матеріалізм під основою буття (базисом) суспільства розуміє:

- свідомість;

- право;

- мораль;

- економіку;

-  релігію?

13. Який напрям у соціології вважає, що розвиток суспільства є реальним процесом буття людей, в основі якого лежить певний спосіб виробництва?

- реалізм;

- матеріалізм;

-  натуралізм;

-  ідеалізм?

14. Позитивізм: еволюція й основні ідеї.

15. Пізнання як відношення людини до світу. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

16. Соціально-природна суть і буття людини

17. Нікола Макіавелі «Государь» головні думки твору.

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

Дисципліна  «ФІЛОСОФІЯ»

Комплексна Контрольна Робота

ВАРІАНТ  №9

1. Яке з наведених висловлювань правильне:

-  матеріалізм - це визнання того, що світ складається з однакових елементів: атомів, протонів, електронів тощо;

- матеріалізм - це визнання матеріальних благ;

- матеріалізм - це визнання первинності матерії і вторинності свідомості,

- матеріалізм - це визнання первинності свідомості, вторинності матерії.

2. Ідеалізм - це:

- далекі від життя міркування;

-  спроба забути «про прозу» життя, прагнення обґрунтувати значення ідеалів у житті людей;

- доказ того, що ідеї, думки існують реально;

- визнання первинності свідомості, вторинності матерії?

3. В епоху Відродження в центрі уваги філософів були питання про:

- Бога,

- людину,

- природу,

- метод пізнання?

4. Яка із сучасних філософських концепцій, відкидаючи науку, основується на філософському осмисленні буття людини:

- структуралізм,

- психоаналіз,

- неопозитивізм,

- екзистенціалізм,

- неотомізм?

5.  Яка із сучасних філософських концепцій є офіційною філософською доктриною Ватікану, відроджуючи вчення одного із середньовічних схоластів:

- неопозитивізм,

- екзистенціалізм,

- неотомізм,

- постмодернізм?

6.  Наукові знання змінюються від одного етапу їхнього розвитку до іншого. Чи правильно визначати науку як систему суб'єктивного знання?

- так,

- ні.

7.  Геракліт у свій час дорікав Гомеру за те, що той помилявся, коли молив, щоб боротьба зникла з лику Землі, бо, якби молитва сповнилася, все загинуло б. Який підхід до світу розвивав Геракліт:

- еклектику,

- софістику,

- метафізику,

- діалектику?

8. Основний інститут політичної системи суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічного і соціального життя:

- церква;

- держава;

- парламент;

- профспілка?

9. Держава в першу чергу є:

- апаратом управління;

- апаратом експлуатації;

- органом таємного спостереження за поведінкою людей?

- засобом для вирішення зовнішньополітичних цілей?

10. Політичний устрій суспільства, заснований на принципах рівності і свободи:

- тоталітаризм;

- олігархія;

- демократія;

- монархія?

11. Тоталітаризм як політичний режим передбачає:

- верховенство закону і демократії;

- правовий державний устрій;

- диктатуру номенклатури і геноцид проти свого народу;

- диктатуру криміналу і тіньової економіки?

12. Виберіть правильне твердження:

- спочатку з'явилася свідомість, а потім виникло суспільство;

- спочатку виникло суспільство, а потім з'явилася свідомість;

- свідомість і суспільство незалежні одне від одного явища;

- виникнення свідомості і суспільства було єдиним, нерозривним процесом.

13. Який взаємозв'язок свідомості і мови:

-  свідомість існує без мови;

- свідомість і мова

- тотожні поняття;

- свідомість існує в нерозривному зв'язку з мовою;

- свідомість і мова не мають нічого спільного?

14. Антропологічні школи у філософії.

15. Структура суспільної свідомості.

16. Основа буття людського суспільства.

17. Августін «Чи вірно вчинив Бог давши людині свободу волі».