Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
"Стихійні соціологи" зазвичай називають три гіпотези походження суспільства: еволюційну ("праця створила людину", перетворивши стадо в співтовариство виробників); теологічну ("Бог створив людину і заповів їй Закон"); космічну ("все це справа рук інопланетян").
Як уже зазначалося, суспільство виникає тоді, коли виникає суспільне життя, тобто взаємини людей перестають бути спонтанними і хаотичними, а набувають певної структури. Наука пропонує такі теорії походження суспільства:
Інструментальна.
Використовуючи знаряддя праці, люди навчалися працювати, підвищувався їх добробут. Це привело до функціонального поділу общини, закріплення розподілу праці, до появи майнових відмінностей.
Сексуальна.
Базується на такій особливості людини — поза сезонний характер розмноження і задоволення від сексуальних зносин. Це могло призводити до спонтанного, неконтрольованого спалаху народжуваності, який вибивав життя групи із ритму, ослаблював її, створюючи навантаження непосильні для цієї групи
Кратична.
Сила і розум розподілені серед людей нерівномірно. Поєднуючись із природною експансивністю (жадібність і цікавість), ці якості перетворюються в фактори, які дозволяють певним групам зайняти лідерську позицію і отримати кращу їжу, кращих сексуальних партнерів тощо. Лідери починають формувати й утверджувати систему правил, вшанування вождів, розподіл привілеїв, передавання влади.
Гендерна.
Базується на аналізі розподілу соціальних ролей між статями. Жінка виношує і виховує потомство, тому вона, "згідно з природою", має більшу значимість і розпорядчу волю (вона навчає, передає традиції). Чоловік — індивідуально незначний, замінний і функціонально відіграє роль "сервера" для обслуговування процесу відтворення: забезпечує житло, харчування, одяг тощо.
Семантична.
Будується на визнанні слабкості людини як біологічної істоти. Через це закон виживання спонукує людей до об'єднання зусиль, створення "колективного організму", здатного вирішувати найскладніші завдання
Ученими підраховано, що критична маса людей (а також, як показали досліди, і приматів), достатня для поширення нових ідей і технологій становить 15—20 % від загалу. Це є та необхідна кількість лідерів, які поведуть країну до нового.
2. Теорію формаційного підходу до розгляду історії розробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Згідно з їхньою концепцією суспільство у своєму розвиткові проходить ряд суспільно-економічних формацій, кожна з яких має специфічні соціально-економічні, класово-політичні, національні та інші ознаки. Сутністю формацій є характер економічних відносин залежно від форм власності:–
первісне суспільство – общинна власність;–
рабовласницьке – повна власність рабовласника на засоби виробництва і раба;–
феодалізм – повна власність феодала на засоби виробництва і неповна – на робітника;–
капіталізм – власність капіталістів на засоби виробництва і відсутність її на найманого робітника;–
соціалізм – суспільна власність на засоби виробництва в особі держави.
Цивілізацію характеризують насамперед як культурно-історичну систему. Її ознаками є технічна оснащеність суспільного виробництва, тип культури, роль людського фактора та культури і суспільно-політичних інститутів у розвиткові соціальних процесів та інше. Визначальний вплив на них залишається за економікою, але тільки в кінцевому результаті.
Відповідно до цих ознак визначають якісно різні типи цивілізацій, через які проходило людство у своєму розвиткові:–
космогенна, що охоплює стародавнє суспільстві й епоху Середньовіччя;–
індустріальна, або техногенна, що відповідні капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям;–
інформаційна, або антропогенна, що формується в наш час.
Як бачимо, для формаційного підходу характерною є соціально-економічна причинність розвитку суспільства.
Процес становлення цивілізації нового типу, яка отримала назву інформаційно-технологічної або постіндустріального суспільства, почався із середини 50-х років XX ст. Використання інформаційної технології суттєво змінює технічну основу матеріального і духовного виробництва, визначає нові організаційні форми суспільного життя. Відбуваються кардинальні зміни в соціальній структурі, де значна частина робочої сили перетворюється в середній клас. Виникає потреба в постійному підвищенні духовної культури особистості й суспільства. Інтелектуальний потенціал суспільства стає вирішальною умовою його успішного функціонування і розвитку. Основна увага суспільства зосереджується на науково-інформаційних ресурсах, рівневі соціально-політичної свідомості, її маніпулюванні, моральних критеріях, духовно-культурних орієнтаціях. Отже, увага переміщається із зовнішніх умов життєдіяльності людини на її саму, її духовне життя. Тому етап інформаційної цивілізації називають ще антропогенним.
Висловлюють думку, що антропогенна (інформаційна) цивілізація є передумовою або навіть умовою побудови суспільства соціальної справедливості, орієнтованої на людину. Стверджують, що альтернативи цьому суспільству людство в майбутньому не має. Лише в умовах суспільства соціальної справедливості людство може вижити і досягти стійкого розвитку.
Сьогодні суспільство перебуває в кризовому стані. Виникнення глобальних проблем (екологічні, демографічні, загроза ядерної війни і т. ін.), втрата духовних ідеалів значною кількістю громадян, перехід до прагматичного та утилітарного способу існування людей тощо – характерні риси нашого часу.
3. Еволюційна модель.
Більшість соціологічних теорій XIX ст. виходили з ідеї, що соціальна еволюція аналогічна еволюції біологічній. Так, Герберт Спенсер, наполягав на тому, що держава не повинна втручатися у суспільне життя, щоб не порушити вільного природного суспільного поступу
Найбільш яскравим послідовником Спенсера в розробці теорії соціальних змін був американський соціолог Лестер Уорд. Він наповнив концепцію еволюціонізму гуманістичним змістом, вважаючи, що в основу теорії мають бути покладені принципи не "біології", а "психології", оскільки люди є не об'єктами, а суб'єктами соціальних змін. Тобто суспільне життя відрізняється від природних процесів тим, що воно регулюється волею людини. Таким чином, природний розвиток залежить від людської волі і розуму. Якщо для природи характерна стихійна (сліпа) еволюція — "генезис", то для суспільства — "телезис" (запланована, керована).
Циклічна модель.
Прихильники такого підходу вважають, що лінійного прогресу не існує, а натомість є цивілізаційні цикли, у межах яких повторюється історія. Протягом усієї історії людства існує певна кількість цивілізацій (Освальд Шпенглер у книзі "Занепад Європи" виділяє вісім цивілізацій, а Арнольд Тойнбі в праці "Осягнення історії" — 37).
Функціоналістська модель.
її найвідомішим представником є Толкотт Парсонс. Для цієї моделі центральним є поняття суспільства як системи взаємопов'язаних і взаємозалежних компонентів. Ця система прагне до рівноваги. Зміни відбуваються тоді, коли рівновага порушується: система змушена відновлювати рівновагу. Суспільства є консервативними і не сприймають зміни, які виводять їх із стану рівноваги.
Конфліктологічна модель.
Ортодоксальні марксисти вважають джерелом розвитку суспільства класову боротьбу експлуатованих проти експлуататорів. Результатом зіткнення антагоністичних класів є не компроміс, а цілком новий, народжений у боротьбі, суспільний лад.
Однак навіть деякі прихильники марксистської теорії вважають точку зору свого учителя про те, що вся історія людства є історією класової боротьби, надмірно спрощеною. Такі конфліктологи, як Льюїс Козер, Ральф Дарендорф переконані, що й інші типи конфліктів у суспільстві є не менш важливими, а іноді і важливішими за класові. Мова йде про конфлікти між націями, релігійними групами, різними культурними спільнотами.
Оригінальну концепцію, в межах конфліктологічної моделі, запропонував американський дослідник Семюел Хантінгтон. Вона отримала назву концепція "зіткнення цивілізацій". Хантінгтон вважає, що на цьому етапі історичного розвитку головні конфлікти виникатимуть не між соціальними класами чи економічними або політичними угрупуваннями, а між народами, які належать до різних цивілізацій. Головних цивілізацій, на думку Хантінгтона є сім або вісім: західна, конфуціанська, японська, ісламська, індуська, слов'янсько-православна, латиноамериканська і, можливо, африканська.
3. Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких - у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:
1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів - економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).
2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури - класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.
3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.
4. Активізація процесів маргіналізації.
Маргіналізація (лат. margo - край, межа) - втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.
Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX-XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).
5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.
6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед - економічної, юридичної та управлінської.
7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).
8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення - різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» - жебраки, безпритульні, декласовані елементи.
Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція
нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.
4. Сім’я як інституція має певні завдання і виконує певні функції в суспільстві. Завдання і функції треба розрізняти: завдання, це мета будь-якої діяльності, функція, це те, що необхідно для досягнення мети та її реалізації. Сім’я має два головних завдання: підтримка народжуваності і передання культури. Функції, які виконує сім’я, становлять 4 категорії:
Біопсихічні функції (народження, сексуальна функція)
Екологічні функції: матеріально-економічна, виробнича, господарча; споживацька; опікунська
Соціально-значучі функції (статус і місце людини в суспільстві)
Соціо-психологічні функції (соціалізація, культура, відпочинок, емоційно-експресивна)
Сучасні підходи вивчення сім’ї
Інституціональний підхід вивчає сім’ю як соціальну групу, яка має точну нормативну структуру і є затверджена суспільством. Цей підхід висвітлює мультифункціональний характер сім’ї:
сім’я має виконувати низку завдань (репродуктивность, захист, соціалізація, релігійність, економічна кооперація), вона відповідає за забезпечення потреб і цінностей, як особистих, так і соціальних примитивного характеру, сексуальний розподіл праці є фундаментальним;
сім’я охоплює всю людську істоту в її щоденному житті (хоча деякі стосунки можуть також розвиватися поза межами сім’ї);
сім’я як “автономія” по відношенню до системи виступає: (а) як самодостатня (наприклад ізольована сільскогосподарська сім’я в феодальному типі суспільства);
як самонормативна (аутонормативна, має своє власне керування структурою відносин).
Дисфункції сім'ї
Як і інші соціальні інститути, сім'я має проблеми у виконанні своїх функцій.
Невиконання, неналежне виконання, недостатність ресурсів для виконання функцій сім'єю - це дисфункції сім 'ї.
Проявом дисфункцій сім'ї є поширення неблагополучних сімей.
За ознаками "благополуччя - н1 еблагополуччя" розрізняють сім' ї благополучні та неблагополучні*224.
Неблагополучна сім 'я - сім'я, де дитина не одержує адекватної уваги, підтримки, догляду і виховання.
Благополучні сім 'ї - забезпечують задоволення всього комплексу потреб (згідно з А. Маслоу) для кожного члена сім'ї.
У дітей із неблагополучних сімей частіше, ніж в інших, зустрічається: порушення нормального спілкування з однолітками; неадекватність самооцінки, зниження здатності самоаналізу і соціально-психологічної адаптованості; нерозвиненість почуття емпатії; перехід до групи важких дітей; негативна девіація.
Найчастіше фахівці розрізняють:
o проблемні сім'ї - відсутнє порозуміння, злагоджена взаємодія між членами сім'ї;
o конфліктні сім'ї - незадоволення сімейним життям зумовлює нестабільність сім'ї;
o соціально неблагополучні сім'ї - їм зазвичай властивий низький культурний рівень подружжя, пияцтво, важковиховувані, педагогічно запущені діти;
o дезорганізовані - процвітає культ сили, панівним є почуття страху, автономність членів родини, відсутність нормальних людських відносин;
o сім'ї з низьким рівнем матеріальних та житлових умов;
o сім'ї з поганими медико-санітарними умовами;
o неповні сім'ї;
o сім'ї, де один із батьків хворий або інвалід. Поступово відбувається фактична втрата впливу батьків на дітей.
Неблагополуччя та благополуччя сім'ї може бути як формальним, так і змістовним, залежно від особливостей реалізації функцій.
Формально неблагополучні сім'ї - маргінально-функціональні, вони - "зона ризику" для переходу до змістовного неблагополуч-чя, що притаманне "дисфункціональній сім' ї".
У "дисфункціональній сім'ї" порушується як ендолокальний (спрямований на внутрішню взаємодію), так і екзолокальний (спрямований на зовнішню взаємодію) механізм існування, тобто руйнується система цінностей, як визначає зв' язки між членами сім' ї та суспільством.
Серед основних чинників дисфункцій сім'ї розрізняють:
o постійні конфлікти та несприятливий психологічний клімат;
o відсутність одного з батьків;
o аморальна чи асоціальна поведінка батьків;
o низький рівень матеріального забезпечення сім'ї;
o відсутність у батьків педагогічних навичок та знань;
o несприятливі психологічні риси батьків (агресивність, внутрішня конфліктність та ін.)