Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 1
ПЛАН
Вступ ………………………………………………………………………...…….3
Висновки …………………………………….…………………………………..23
Список використаних джерел …………………………………………………26
Вступ
Актуальність. У сучасних умовах адміністративної реформи особливого значення набуває проблема удосконалення системи правового регулювання діяльності органів державної влади, а також інших суб’єктів суспільних відносин. Правове регулювання є важливою складовою соціального контролю. Як вважають українські соціологи, соціальний контроль – це засіб саморегуляції суспільної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання. Досліджуючи механізми правового регулювання, спершу слід з’ясувати питання стосовно сутності й базових засад правового регулювання.
Разом із тим, незважаючи на зовнішню простоту і загальновживаність поняття правового регулювання, в юридичній науці спостерігається наявність великої кількості визначень даної дефініції. Проблема наявності численних, часто таких, що суперечать одне одному, визначень, має не тільки теоретичний, а і прикладний характер: чисельні вимоги щодо «удосконалення системи правового регулювання» у певній галузі суспільних відносин можуть бути реалізовані лише за умови єдиного розуміння і нормотворцем, і правокористувачем того змісту, який дане поняття вкладається. Однак, не зважаючи на важливість даної проблематики як на теоретичному, так і на практичному рівні, в юридичній науці вона досліджена недостатньо. Це обумовлює актуальність та новизну даної роботи.
Неможливо не звернути увагу на той факт, що проблеми предмету правового регулювання взагалі та предмету правового регулювання зокрема знайшли відображення в працях таких вчених – теоретиків загальної теорії права, як С.С. Алексєєв, В.М. Горшенев, І.Я. Дюрягін, В.Б. Ісаков, І.А. Міннікес, П.М. Рабінович, А.Р. Ратінов, Ю.С. Решетов, Ф.Н. Фаткуллін, О.Ф. Черданцев, Л.С. Явич та інші.
Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які виникають у сфері дотримання законності та правопорядку у суспільстві.
Предмет дослідження – елементи механізму правого регулювання, взаємозв’язки між ними.
Мета дослідження – комплексне дослідження механізму правого регулювання: його поняття, ознак, видів, формування громадянського суспільства та правової держави.
Відповідно до об’єкту, предмету, мети дослідження визначені такі завдання:
Для одержання достовірних наукових у курсовій роботі застосовувалась система філософсько-світоглядних, загально-наукових та спеціально-наукових методів. При аналізі теоретичних праць і визначенні ключових понять роботи
ми застосовували категорії і прийоми формальної логіки (поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез, аналогія, порівняння, узагальнення тощо). Історико-правовий метод використовувався насамперед для демонстрації ідейних витоків поняття «правове регулювання». Методом порівняльно-правового аналізу встановлювалось спільне та особливе щодо сутності правового регулювання у різних правових системах.
В юридичній науці спостерігається наявність великої кількості визначень поняття правового регулювання. Проблема наявності численних визначень, має не тільки теоретичний, а і прикладний характер: чисельні вимоги щодо «удосконалення системи правового регулювання» у певній галузі суспільних відносин можуть бути реалізовані лише за умови єдиного розуміння і нормотворцем, і правокористувачем того змісту, який дане поняття вкладається. Однак, не зважаючи на важливість даної проблематики як на теоретичному, так і на практичному рівні, в юридичній науці вона досліджена недостатньо.
Перший з підходів пов’язаний із ототожненням правового регулювання з правовим впливом або з визнанням першого складовою частиною останнього. Так, на думку С.С. Алексєєва, правове регулювання – це здійснюваний за допомогою системи правових засобів (юридичних норм, правовідносин, індивідуальних розпоряджень тощо) результативний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до вимог економічного базису, суспільних потреб цього соціального ладу [1, с. 289].
П.М. Рабінович правове регулювання розглядає як здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку [19, с.44]. І.П. Голосніченко і М.М. Марченко вважають правове регулювання частиною правового впливу, його особливий порядок, що відзначається підвищеною чіткістю нормативної регламентації [6, с.89] і здійснюється за допомогою специфічних правових засобів: норм права, правовідносин, актів реалізації права [15, с.436]. На думку А.Т. Комзюка, правове регулювання – це специфічний вплив, який здійснюється правом як особливим нормативним інституційним регулятором. При цьому правове регулювання має цілеспрямований, організаційний, результативний характер і здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, що реально виражають саму матерію права як нормативного інституту утворення – регулятора [9, c.47].
У загальному розумінні вплив трактується як дія, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмету; а також сила влади, авторитету [25, с.1055]. Не зважаючи на відмінності у назвах впливу, який фігурує у викладених вище поняттях, його сутність, на нашу думку, цілком охоплюється феноменом правового впливу, оскільки і нормативно-організаційний вплив, і здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив, про який йдеться у визначеннях С.С. Алексєєва і П.М. Рабіновича, у кінцевому рахунку можуть носити лише правовий характер. У свою чергу, правовий вплив у теоретичних джерелах визначають як нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини, що здійснюється за як за допомогою спеціальних правових засобів (норм права, правовідносин, правових актів), так і завдяки іншим правовим явищам, до яких належать правосвідомість, правова культура, принципи права. При цьому феномен правового впливу включає до себе правову свідомість, правову культуру, механізм правового регулювання, правові принципи, правотворчий процес. У більш загальному розумінні правовий вплив визначають як узятий в єдності та багатоманітності процес впливу права на соціальне життя, свідомість та поведінку людей [11, с.26].
Що ж стосується розуміння співвідношення правового впливу та правового регулювання, то воно має значні відмінності у залежності від наступних критеріїв:
а) від панування концепції позитивного чи природного права у роботах певних дослідників;
б) від розуміння ролі держави у захисті загальносуспільних інтересів;
в) від особливостей підходу до структури механізму правового регулювання та механізму правового впливу;
г) від визнання думки щодо наявності в нашій державі прецеденту як джерела права [25, с.1056].
Таким чином, для дослідників, які визнають пріоритет концепції позитивного права, вражають, що держава захищає загальносуспільні інтереси, вважають, що правова культура, правова свідомість та ін. входять до механізму правового регулювання, і не заперечують використання прецедентів як джерел права, правовий вплив і правове регулювання можуть виступати як тотожні. У той же час заперечення одного із визначених вище критеріїв призводить до виникнення розмежування між правовим впливом і правовим регулюванням [25, с.1056].
Отже, поділяючи думку прихильників концепції природного права, вважаючи пріоритетною роль держави у захисті загальносуспільних інтересів, і заперечуючи віднесення прецеденту до джерел національного права, ми можемо зробити висновок, що правове регулювання співвідноситься із правовим впливом як загальне і конкретне.
Окрім прихильників ототожнення правового регулювання і правового впливу, існує група дослідників, які розглядають правове регулювання як процес. Так, на думку російських вчених В.Н. Ушакова та В.Є. Чеканова, правове регулювання – це процес здійснення юридичної функції держави, яка уявляє собою реалізацію правового впливу на суспільні відносини [25, с. 1057]. На думку О.П. Єгоршиної та Р.А. Ромашова, правове регулювання – це процес, який передбачає безпосередній (активний) правовий вплив на юридично значущі суспільні відносини [7, с.41]. При цьому, хоча у наведених вище визначеннях і зустрічається поняття «правовий вплив», автори цих визначень не ототожнюють з ним правове регулювання.
Отже, розуміння правового регулювання як процесу, у результаті якого здійснюється вплив держави на суспільні відносини, є кардинально відмінним від розуміння правового регулювання як елемента правового впливу. У даному випадку правовий вплив буде лише наслідком правового регулювання.
На нашу думку, за своєю сутністю розуміння правового регулювання як процесу, що має своїм наслідком здійснення правового впливу, відповідає інституційному підходу в праві – спеціально-юридичному способу наукового осмислення правової дійсності, за якого якому право розглядається з точки зору юридично належного, тобто в якості певним чином структурованого утворення юридичних норм та інститутів, метою яких є здійснення регулятивного впливу на суспільну практику [17, с.17].
Існує позиція, відповідно до якої правове регулювання – це метод. Так, на думку Н.В. Михайлової, правове регулювання – це особливий формалізований метод державної регламентації дій суб’єкта права [14, с.60]. На нашу думку, у даному випадку спостерігається ототожнення правового регулювання з методом правового регулювання. Останній розуміють як сукупність специфічно-нормативних засобів впливу права на суспільні відносини, що дозволяють відмежовувати правове регулювання від інших форм впливу права на суспільні відносини [3, с.52], як спосіб впливу держави на ті чи інші суспільні відносини, застосовані нею прийоми для встановлення взаємозв’язку сторін, прийоми юридичного впливу, їх поєднання, що характеризують використання в даній галузі суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів [1, с.67]. Як можна побачити, з одного боку, у даних визначеннях знову-таки згадується вплив. Однак у даному випадку мова йде лише про прийоми, способи або засоби такого впливу. Якщо звернутися до тлумачення терміну «регламентація», то це слово має два значення:
1) дія за значенням «регламентувати»;
2) сукупність правил, що регламентують, регулюють, обмежують чию-небудь діяльність. У свою чергу, «регламентувати» означає примушувати кого-небудь дотримуватися певних правил, обмежень [14, с.62].
Разом з тим не можна не погодитися із виділенням Н.В. Міхайловою такої ознаки досліджуваного феномену, як формалізованість. Але ж зведення правового регулювання до методу регламентації дій суб’єктів права, на нашу думку, не дозволяє розглянути це явище як систему, у сукупності елементів, з яких воно складається, та зв’язків між цими елементами, не дозволяє спостерігати це явище у динаміці,відстежувати притаманні йому закономірності. Тому, не заперечуючи доцільності розгляду адміністративно-правового регулювання як специфічного формалізованого методу діяльності держави, зауважимо, однак, що такий підхід дозволяє розглянути лише певні аспекти досліджуваного феномену, але не дає змоги скласти про нього системне уявлення.
Існує підхід, відповідно до якого правове регулювання уявляє собою встановлення, закріплення або упорядкування суспільних відносин у певній сфері. Так, О.Ф. Скакун вважає, що правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права і правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [21, с.529]. «Правове регулювання – це здійснюване державою за допомогою права і сукупністю правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток», – пише В.П. Плавич [18, с.7]. Таку точку поділяли і деякі радянські дослідники: «правове регулювання — це встановлення правових норм і підлеглість останнім відповідних суспільних відносин шляхом спрямування поведінки їх учасників» [25, с.10158].
Як свідчить аналіз наведених вище визначень, вони охоплюються нормативно-юридичним підходом до правопізнання, за якого право розглядається як сукупність офіційно визнаних державою настанов (норм), що виступають співвимірниками юридичного характеру та правомірності (законослухняності) поведінки соціальних суб’єктів. Позитивною рисою даного підходу, на нашу думку, є визначення зв’язку правового регулювання з суспільними відносинами. Разом з тим не можна не побачити, що у наведених вище визначеннях досліджуваний феномен розглядається як аспект правового впливу, тому за своїм змістом вони подібні підходу до правового регулювання як до правового впливу або його частини, про що вже йшлося вище.
Необхідно також зупинитися на тому, що правове регулювання – це діяльність держави, її органів і посадових осіб, а також уповноважених на те громадських організацій. Такий підхід зустрічається і у сучасних дослідженнях, зокрема, С.М. Чистов вважає, що правове регулювання – це діяльність держави щодо встановлення обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів права [24, с.36]. Діяльнісний підхід у праві – це спосіб пізнання права у єдності його норм, практичних правомірних дій і відповідних соціально значущих результатів [5, с.34] при якому право розглядається як процес, пов’язаний із формуванням права та його реалізацією у фактичних вчинках [17, с.16]. Діяльнісний підхід уявляється нам досить продуктивним для дослідження правового регулювання, оскільки дозволяє охарактеризувати спрямованість права, його норм та інститутів, на досягнення фактичних результатів, тих цілей, які ставить перед собою нормотворець, і, відповідно, зробити обґрунтовані висновки щодо ефективності правового регулювання у певній сфері. Разом із тим, недоліком цього підходу необхідно визнати відсутність єдиного розуміння самого поняття «діяльність», відносно якого у науковій літературі існують десятки взаємовиключних підходів. Тому дослідження правового регулювання з цих позицій потребує уточнення змісту даного поняття стосовно досліджуваних явищ та процесів.
Крім того, відповідно до цілей, які ставили перед собою певні дослідники, можна виділити телеологічний підхід до правового регулювання, відповідно до якого останнє уявляє собою цілеспрямований текстуальний (інформаційно-ціннісний) правовий вплив на суб’єктів права («правове регулювання – це різновид руху інформації. А носієм інформації в перебігу правового регулювання виступає мова як знакова система», дуже близький до нього комунікативний підхід, відповідно до якого правове регулювання – складний і багатофакторний процес упорядкування інформаційного обміну, який здійснюється учасниками правової комунікації [25, с.1058], феноменологічний підхід, відповідно до якого правове регулювання є актом екстерналізації – прояву активності людини як такої, внаслідок чого відбуваються зміни в оточуючому середовищі, а зовнішня активність відображається в певній формі. Вказані підходи дозволяють реалізувати поставлені перед дослідниками конкретні завдання, але не претендують на універсальність, яка дала б змогу використовувати ці підходи для дослідження всіх аспектів правового регулювання.
У філософській літературі під предметом розуміється: 1) певна частина, сторона, той чи інший конкретний аспект об’єкта, який досліджується цією наукою; 2) коло найсуттєвіших питань, які вона вивчає; 3) єдність об’єкта, умов і засобів пізнання реальності [12].
При цьому П.М. Рабінович вказує на те, що не слід плутати питання про саме явище з питанням про те, якими шляхами, методами може досягатися знання про нього [19, с.34]. Отже, можна констатувати, що уявлення про предмет можна отримати лише в системі знання. Тому, аналізуючи юридичну літературу, стає зрозумілим, що предметом правового регулювання є те, що регулює право, тобто певні види суспільних відносин, або відповідна сфера суспільних відносин [13, с.222].
Так, О.Ф. Скакун зазначає, що предметом правового регулювання є сукупність суспільних відносин, урегульованих нормами права. Саме предмет правового регулювання вказує на яку сферу (коло) суспільних відносин спрямований вплив норм права (їх диспозицій) [21, c.255].
Єдиний предмет правового регулювання утворюють різноманітні за змістом відносини соціально-правового середовища. За змістовною ознакою ці відносини диференціюються залежно від предметів регулювання відповідних галузей. Звідси можна дійти висновку, що соціально-правове середовище, тобто єдиний предмет правового регулювання, має яскраво виражену системну природу, породжуючи адекватну їй систему національного права з поділом його на галузі.
На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що різноманітність визначень правового регулювання у теоретичних джерелах обумовлена різноманітністю підходів до праворозуміння. При цьому кожен з цих підходів має своє обґрунтування, свій понятійно-логічний апарат, а вибір одного з них врешті-решт залежить від дослідника і обумовлений специфікою та завданнями певного дослідження.
Способи правового регулювання — це специфічні прийоми регулювання суспільних відносин, які визначаються характером припису зафіксованим в нормі права, та засобами впливу на поведінку осіб [4, с.105]. Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язування (веління), заборона [21, с.496].
Для більш повного осмислення правових явищ, особливо питань правового регулювання, С. С. Алексєєв пропонує використовувати поняття правових засобів, що дає можливість аналізувати правові феномени з позицій їхнього функціонального призначення як інструментів правового регулювання які мають певні фіксовані якості, котрі дозволяють реалізувати потенціал, силу (або енергію) права. Серед цих засобів можна назвати такі складові, що реалізують соціальну цінність, силу права і забезпечують: а) визначеність, надійність та усталеність відносин, що складаються; б) кореляцію регулювання суб’єктивними правами; в) строгу регламентацію і в той же час гарантованість, захищеність суб’єктивних прав; г) комплекс способів що гарантують реальне, фактичне виконання юридичних обов’язків; ґ) необхідну процедуру для здійснення юридичних дій, процесуальні форми та механізми, націлені на реалізацію суб’єктивних прав і досягнення істини в конфліктних ситуаціях [1, с. 349-350].
При такому розумінні правового регулювання, як приведення реальних суспільних відносин у відповідність з нормами належного за допомогою певних юридичних засобів (інструментів), стає очевидним регулятивне призначення розглянутих вище глибинних елементів правової матерії: зобов’язування, заборони та дозволи. Адже зобов’язування, заборони та дозволи не є ані нормами права, ані правовідносинами, ані юридичними фактами. Найадекватніше їх можна тлумачити як способи правового регулювання, що виявляються у процесі дії права [1, 352].
Зобов'язування (веління) — покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист [21, с. 496]. Такий спосіб правового регулювання, як покладання на осіб зобов’язань активного змісту, які є приписами юридичних норм, властиві не так праву, як діяльності владних органів, тобто державі. Однак ці владні приписи набувають і цінностей правової форми, оскільки доповнюються юридичною відповідальністю [1, с. 334-335].
Другим глибинним елементом юридичної матерії є юридичні заборони, для яких характерні принципова однозначність, імперативна категоричність, незаперечність, забезпеченість дієвими юридичними механізмами; з регулятивного боку, ці заборони реалізуються в юридичних обов’язках пасивного типу, тобто в обов’язках утримуватися від здійснення дій певного типу [20, с.105]. Заборона — це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють [21, с. 496]. Ці заборони “заряджені” юридичною відповідальністю – кримінальною, адміністративною, цивільною. Однією з найсуттєвіших особливостей цих юридичних заборон є те, що вони органічно пов’язані з дозволами. Тому це соціальний інструмент, за допомогою якого визначаються межі дозволів. Завдяки інструментарію юридичних засобів забезпечуються й беззастережно охороняються ці межі дозволів. У цьому сенсі юридичні заборони органічно притаманні праву і, на відміну від приписів, певним чином віддалені від державної влади.
Третім глибинним елементом правової матерії є юридичні дозволи, які надають особі вільного простору для дій, вибору особою варіанта власної поведінки, включаючи і право вимоги, і є проявом суб’єктивного юридичного права. Дозволяння — це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозволяння превалює в основному в галузях, які належать до приватного права [21, с. 496]. Дозволи набувають юридичного характеру в діючому праві за допомогою особливого типу регулятивних норм – правомочних норм, які окреслюють чіткі межі цих дозволів. Діапазон цих дозволів поширюється від припущення про безкарність певних дій до схвалення та заохочення певного типу дій [1, с. 358-359].
Особливе місце у правовому регулюванні належить загальним юридичним дозволам та заборонам, що виражені в двох відомих формулах: “Дозволено все,
окрім забороненого законом” і “Заборонено все, окрім того, що дозволено законом”. Тут мається на увазі, що певні регулятивні нормативні положення є спрямовуючими правовими началами на даній ділянці суспільних відносин. Як
зазначає С.С. Алексєєв, головна юридична функція цих правових явищ як загальних регулюючих начал полягає в тому, щоб бути спрямовуючими механізмами правового регулювання, його організуючими стрижнями [1, с. 359-361]. Причому загальні дозволи при відсутності конкретної заборони є підставою визнання відповідної поведінки правомірною. Загальні заборони, при відсутності конкретної регулюючої норми, не роблять відповідний тип поведінки протиправним.
Усі способи правового регулювання пов'язані із суб'єктивними правами. При дозволянні суб'єктивне право утворює зміст даного способу правового регулювання. При зобов'язуванні та забороні право вимоги належить іншим особам. Його призначення — забезпечити виконання активного (зобов'язування) або пасивного (заборони) юридичного обов'язку.
Способи правового регулювання (дозволяння, зобов'язування, заборона) з більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв'язку один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за наявності обов'язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у цьому зв'язку в правомочної особи.
Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов'язуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє (надає правомочностей); такий, що зобов'язує; такий, що забороняє, а також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.
Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими).
Тип правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права [21, с. 497] Тип правового регулювання — юридичний режим, загальний порядок регулювання, що складається у певній сфері суспільних відносин. Розрізняють загальнодозволений і загальнозабороняючий тип регулювання [8, с. 370]. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму.
М.С. Кельман, О.Г. Мурашин [8, с. 370] розрізняють такі види правового регулювання:
1) за способом сполучення дозволів і заборон розрізняють загальнодозволений і спеціально-дозволений види.
Загальнодозволений вид правового регулювання означає, що дозволено все, що прямо не заборонено законом; спеціально-дозволений вид — дозволено лише те, що прямо закріплено в законі;
2) за територіальним статусом правотворчого суб'єкта розрізняють централізоване і децентралізоване правове регулювання.
Централізоване має місце тоді, коли суб'єктом правотворчої діяльності є законотворчий або інший центральний нормотворчий державний орган; децентралізоване — суб'єктом нормотворчої діяльності є республіканський (Автономної Республіки Крим), обласний чи інший місцевий територіальний орган;
3) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, розрізняють загальне (нормативне) та індивідуальне правове регулювання.
Загальне має місце тоді, коли обсяг суспільних відносин, що регулюються, кількісно невизначений; індивідуальне — коли правове регулювання розраховано на одну конкретну життєву ситуацію.
Стадії правового регулювання:
виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;
реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків [8, с. 370].
Таким чином, невід’ємною характеристикою діючого права є його здатність бути державним регулятором суспільних відносин. Право регулює найсуттєвіші суспільні відносини, у яких нормативно узгоджуються життєво важливі інтереси та волевиявлення людей. У цьому розумінні право – це єдиний офіційний визначник і критерій правомірної та неправомірної поведінки людей, міра їх свободи. Важливими структурними складовими правового регулювання є ідеї, норми права та закони, що проходять через правосвідомість людей і втілюються в їхній реальній поведінці та діях. Важливим елементом дії права є постійна оцінка норм законів та механізмів їх реалізації з боку правосвідомості та об’єктивне втілення у суспільній свідомості, конкретній поведінці людей.
Правове регулювання є багатоаспектним процесом, оскільки пронизує як
ідею права, так і норми й закони, а також суспільні відносини. Поділ норм права неможливий без відсилання до правового регулювання, оскільки норми поділяють за предметом і методом правового регулювання. Крім того, за функціональною спрямованістю норми класифікують на охоронні та регулятивні, причому охоронні норми, у разі їх порушення, “включають” відповідні регулятивні норми.
Правове регулювання — це інструмент соціального управління, покликаний упорядковувати суспільні відносини, забезпечуючи реалізацію позитивних інтересів суб'єктів. У рамках цього процесу зустрічаються різноманітні перепони, що без своєчасного їх усунення знижують ефект правового регулювання.
Особливою ознакою правового регулювання є наявність специфічного механізму, що забезпечує ефективність правового впливу на суспільні відносини, а сукупність правових засобів, за допомогою яких саме здійснюється такий вплив і складають поняття механізму правового регулювання.
Механізм правового регулювання – висловлюють думку М.І. Матузов і А.В. Малько, – це система правових засобів, організованих найбільш послідовним чином з метою подолання перешкод, які стоять на шляху задоволення інтересів суб’єктів права. До основних стадій і елементів процесу правового регулювання вони відносять: норму права, юридичний факт або фактичний склад з таким вирішальним показником, як організаційно-виконавчий правозастосовчий акт, правовідносини, акти реалізації прав і обов’язків, охоронний правозастосовчий акт [22, с.726–728]. З точки зору В.Н. Хропанюка, «механізм правового регулювання – це система правових засобів, за допомогою яких здійснюється упорядкованість суспільних відносин відповідно до цілей і завдань правового регулювання» [23, c.341–342].
Отже, механізм правового регулювання — єдина система правових засади;, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин та подолання перепон, які стоять на шляху задоволення інтересів суб’єктів права [8, c.371].
З цього визначення можна виділити ознаки, що характеризують мету механізму правового регулювання, засоби її досягнення і результативність:
- є складовою частиною механізму соціального регулювання;
- будучи категорією широкою за обсягом, збирає воєдино всі явища правової дійсності: засоби (норми права, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, рішення судів тощо, об'єктивовані в правових актах); способи (дозволяння, зобов'язування, заборона); форми (використання, виконання, додержання, застосування);
- становить систему правових засобів, способів, форм, що перебувають у взаємозв 'язку і взаємодії;
- є динамічною частиною правової системи суспільства;
- результатом його діяльності є встановлення правопорядку в суспільстві [21, с.545].
Мета механізму правового регулювання — забезпечити безперешкодний рух інтересів суб'єктів до цінностей, тобто гарантувати їх справедливе задоволення. Ця головна, змістовна ознака, пояснює значимість зазначеної категорії й показує, то роль механізму правового регулювання полягає в усуненні можливих перепон, які стоять на шляху здійснення інтересів суб'єктів. Механізм правового регулювання — специфічний юридичний «канал», який з'єднує інтереси суб'єктів із цінностями і доводить процес управління до логічного результату [8, c.371].
О.Ф. Скакун розглядає механізм правового регулювання як складний процес, який складається з певних стадій. Перша стадія визначає загальну дію юридичних норм, які регламентують умови виникнення прав та обов’язків, повноважень та відповідальності суб’єктів. Друга стадія пов’язана з виникненням конкретних суб’єктивних прав і обов’язків, тобто з виникненням правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії, як вважає автор, стає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов’язують настання юридичних наслідків. Третя стадія виникає у випадках неправомірної поведінки суб’єкта. «Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за скоєні правопорушення, які визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію шляхом розслідування обставин скоєння правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона – правопорушники – повинна зазнати позбавлення державно-владного характеру за скоєнні правопорушення» [21, с.546].
Механізм правового регулювання складають елементи, обов'язкові на окремих його стадіях:
1) принципи права, норми права, нетипові правові розпорядження (спеціалізовані норми права), об'єктивовані в нормативно-правових актах;
2) правовідносини, суб'єктивні юридичні права і обов'язки в їх індивідуалізації (конкретизації);
3) акти безпосередньої реалізації прав і обов'язків;
4) акти застосування норм права [21, с.547].
Кожний елемент виконує специфічну роль у регулюванні діяльності суб'єктів і суспільних відносин, що виникають на їх основі.
Норми права — основа механізму правового регулювання. Звісно, саме з юридичних норм, їх змісту починається правовий вплив на соціальні відносини. Якість правового регулювання залежить від того, наскільки норми права вірно враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу [8, с.372].
Юридичний факт — конкретні життєві обставини, з виникненням яких законодавець пов’язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Іноді виникає потреба у цілій системі юридичних фактів (фактичний склад), де один із них обов'язково повинен бути вирішальним. Якраз власне такого факту інколи не вистачає суб'єкту для подальшого руху інтересу до цінності, яка спроможна його задовольнити. Відсутність подібного вирішального юридичного факту виступає в ролі перепони, яку необхідно розглядати з двох точок зору: зі змістової (соціальної, матеріальної) та з формальної (правової) [8, с.372].
Правовідносини — необхідний елемент механізму правового регулювання, важлива ступінь здійснення програм, закладених у нормах права [скакун, с.547]. У правовідносинах індивідуалізуються положення відповідної правової норми, конкретизуються суб'єктивні юридичні права і обов'язки певних суб'єктів, їх повноваження і юридична відповідальність. Індивідуалізація загальних моделей поведінки стосовно конкретних осіб — другий рівень правового регулювання.
Особливості прав, обов'язків, повноважень і відповідальності (а звідси й особливості правовідносин) багато в чому залежать від характеру регулюючого впливу норм права, у результаті якого складаються різні види правовідносин — регулятивні чи охоронні, активні чи пасивні.
Отже, правовідносини в механізмі правового регулювання утворюють певну систему і лише так вони забезпечують переведення загальних розпоряджень норм права в суб'єктивні юридичні права і суб'єктивні юридичні обов'язки, повноваження і юридичну відповідальність для конкретних осіб, дозволяють досягти виконання їх волі, задоволення інтересів.
Акти реалізації прав і обов'язків — це дії суб'єктів щодо здійснення приписів правових норм. Реалізація прав і обов'язків може відбуватися яку межах певних правовідносин (купівля-продаж, дарування тощо), так і в окремих актах (право суб'єкта розпоряджатися річчю, що йому належить).
Слід зауважити, що існує низка явищ, які на всіх його етапах суттєво впливають на процес правового регулювання суспільних відносин і мають у механізмі правового регулювання універсальний характер. Такими чинниками (допоміжними елементами) є:
а) законність;
б) правова свідомість;
в) правова культура [8, с.373].
Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання. У процесі правового регулювання можлива (але не обов'язкова) стадія застосування норм права, яка полягає у виданні державно-владного акта — акта застосування норм права, який забезпечує виникнення, зміну або припинення правових відносин. Якщо суб'єкти права не в змозі самі реалізувати суб'єктивні права і юридичні обов'язки, держава в особі компетентних органів здійснює застосування норм права (наприклад, стягнення податків, призначення пенсій, відправлення правосуддя) [21, с.547].
Акти застосування норм права мають форму рішень, розпоряджень, наказів, вироків тощо. У них персоніфікуються загальні права і обов'язки, а також, якщо це необхідно, індивідуалізуються санкції. Специфіка акта застосування норм права полягає в тому, що індивідуалізація здійснюється від імені держави як вимога, яка може бути у разі необхідності виконана і примусово.
Отже, механізм правового регулювання — система різних за своєю природою і функціями правових засобів, що дозволяють досягати його цілей. Це вже формальна ознака, яка свідчить проте, що названий механізм є комплексом правових елементів, з одного боку, різних за своєю природою і функціями, а з іншого — все ж таки взаємопов'язаних загальною метою в єдину систему. Цей механізм показує, як працює та чи інша ланка при досягненні його цілей, дозволяє виділити основні, ключові, опорні юридичні інструменти, які займають відповідне ієрархічне становище серед усіх інших.
Механізм правового регулювання — організаційний вплив правових засобів, які дозволяють так чи інакше досягати поставлених цілей, тобто результативності, ефективності. Як і будь-який інший управлінський процес, правове регулювання прагне до оптимізації, до дієвості правової форми, яка утворює режим, сприятливий для розвитку змісту корисних суспільних відносин.
Висновки
В юридичній науці спостерігається наявність великої кількості визначень поняття правового регулювання. Існує декілька підходів. Перший з підходів пов’язаний із ототожненням правового регулювання з правовим впливом або з визнанням першого складовою частиною останнього. Правове регулювання, на думку прихильників цього напряму, співвідноситься із правовим впливом як загальне і конкретне.
Існує група дослідників, які розглядають правове регулювання як процес. Розуміння правового регулювання як процесу, у результаті якого здійснюється вплив держави на суспільні відносини, є кардинально відмінним від розуміння правового регулювання як елемента правового впливу. У даному випадку правовий вплив буде лише наслідком правового регулювання.
Існує позиція, відповідно до якої правове регулювання – це метод. На нашу думку, у даному випадку спостерігається ототожнення правового регулювання з методом правового регулювання. Останній розуміють як сукупність специфічно-нормативних засобів впливу права на суспільні відносини, що дозволяють відмежовувати правове регулювання від інших форм впливу права на суспільні відносини, як спосіб впливу держави на ті чи інші суспільні відносини, застосовані нею прийоми для встановлення взаємозв’язку сторін, прийоми юридичного впливу, їх поєднання, що характеризують використання в даній галузі суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів.
Є підхід, відповідно до якого правове регулювання уявляє собою встановлення, закріплення або упорядкування суспільних відносин у певній сфері. Позитивною рисою даного підходу, на нашу думку, є визначення зв’язку правового регулювання з суспільними відносинами. Разом з тим не можна не побачити, що у наведених вище визначеннях досліджуваний феномен розглядається як аспект правового впливу, тому за своїм змістом вони подібні підходу до правового регулювання як до правового впливу або його частини, про що вже йшлося вище.
Необхідно також зупинитися на тому, що правове регулювання – це діяльність держави, її органів і посадових осіб, а також уповноважених на те громадських організацій. Такий підхід зустрічається і у сучасних дослідженнях. Цей підхід уявляється нам досить продуктивним для дослідження правового регулювання, оскільки дозволяє охарактеризувати спрямованість права, його норм та інститутів, на досягнення фактичних результатів, тих цілей, які ставить перед собою нормотворець, і, відповідно, зробити обґрунтовані висновки щодо ефективності правового регулювання у певній сфері.
На підставі викладеного вище можна зробити висновок, що різноманітність визначень правового регулювання у теоретичних джерелах обумовлена різноманітністю підходів до праворозуміння. При цьому кожен з цих підходів має своє обґрунтування, свій понятійно-логічний апарат, а вибір одного з них врешті-решт залежить від дослідника і обумовлений специфікою та завданнями певного дослідження.
Способи правового регулювання — складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язування (веління), заборона.
Невід’ємною характеристикою діючого права є його здатність бути державним регулятором суспільних відносин. Право регулює найсуттєвіші суспільні відносини, у яких нормативно узгоджуються життєво важливі інтереси та волевиявлення людей. У цьому розумінні право – це єдиний офіційний визначник і критерій правомірної та неправомірної поведінки людей, міра їх свободи. Важливими структурними складовими правового регулювання є ідеї, норми права та закони, що проходять через правосвідомість людей і втілюються в їхній реальній поведінці та діях. Важливим елементом дії права є постійна оцінка норм законів та механізмів їх реалізації з боку правосвідомості та об’єктивне втілення у суспільній свідомості, конкретній поведінці людей.
Особливою ознакою правового регулювання є наявність специфічного механізму, що забезпечує ефективність правового впливу на суспільні відносини, а сукупність правових засобів, за допомогою яких саме здійснюється такий вплив і складають поняття механізму правового регулювання.
Отже, механізм правового регулювання — система різних за своєю природою і функціями правових засобів, що дозволяють досягати його цілей. Це вже формальна ознака, яка свідчить проте, що названий механізм є комплексом правових елементів, з одного боку, різних за своєю природою і функціями, а з іншого — все ж таки взаємопов'язаних загальною метою в єдину систему. Цей механізм показує, як працює та чи інша ланка при досягненні його цілей, дозволяє виділити основні, ключові, опорні юридичні інструменти, які займають відповідне ієрархічне становище серед усіх інших.
Механізм правового регулювання — організаційний вплив правових засобів, які дозволяють так чи інакше досягати поставлених цілей, тобто результативності, ефективності. Як і будь-який інший управлінський процес, правове регулювання прагне до оптимізації, до дієвості правової форми, яка утворює режим, сприятливий для розвитку змісту корисних суспільних відносин.
Інтереси людини — ось головний орієнтир для розвитку удосконалення елементів механізму правового регулювання, підвищення їх ефективності. Виступаючи свого роду юридичною технологією задоволення цих інтересів, механізм правового регулювання повинен постійно бути соціально цінним за своїм характером, повинен створювати режим сприятливості здійсненню законних прагнень особи, зміцненню її правового статусу.
Список використаних джерел: