Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Політизація французького суспільства
Протягом осені 1791 р. - літа 1792 р. у Франції погіршувалася економічна ситуація. Зростали ціни на хліб, розгорталася інфляція. Невдоволення народу посилювалося. В усіх негараздах у країні звинувачували короля і нерішучу діяльність Законодавчих зборів. Дедалі більше прихильників знаходила ідея ліквідації монархії та встановлення республіки. У русі за республіку велику роль відіграли політичні клуби, які в ті часи заступали партії. Провідне місце серед них посідав Якобінський клуб, члени якого збиралися у бібліотеці монастиря св. Якоба. Його лідерами були Марат, Дантон, Робесп'єр. Якобінці у майбутньому стали уособлювати крайні, непримиренні позиції в революції.
2. Законодавчі збори. Початок революційних війн
Після прийняття конституції Установчі збори було розпущено і проведено вибори до Законодавчих зборів. До них було обрано 745 депутатів. Майже 1/3 становили конституційні монархісти. Якобінців було вдвічі менше, до того ж із ними порвали депутати від департаменту Жиронда.
Тим часом, ситуація ускладнювалася втручанням у внутрішні справи Франції урядів сусідніх європейських держав. Питання про війну не сходило з порядку денного Законодавчих зборів, які розпочали свою роботу 1 жовтня І 791 р. Жирондисти виступали за те, щоб розпочати боротьбу проти антифранцузької коаліції європейських держав, вважаючи, що війна об'єднає народ і принесе перемогу. Прихильники конституційної монархії, які раніше збирались у монастирі фельянів, виступали проти війни. Вони боялись і народу, і королівської влади. Перемогла думка
жирондистів, тим паче, що до війни схилявся й сам король, щоправда, з власних міркувань. Франція опинилася на порозі війни проти коаліцій інших держав.
Проти Франції лаштувалися виступити насамперед Австрія та Пруссія. Їх підтримували шведський, іспанський та сардинський королі. Початок війни наближала підбурювальна діяльність аристократів, які втекли з Франції та осіли в прикордонних містах.
Приводом до війни стала вимога монарха. Австрії до Законодавчих зборів Франції відмовитися від конституції. Це було пряме втручання у внутрішні справи країни, чого не могла стерпіти більшість членів цих зборів. У квітні 1792 р. Австрії було оголошено війну.
Законодавчі збори мали хибну уяву про міць французької армії. Вона не була готовою до війни. Її плани завчасно стали відомі австрійському штабові. Частина офіцерів навмисне відкривала дорогу австрійській армії.
Для боротьби проти революційної Франції утворилася перша коаліція, до складу якої входили Австрія та Пруссія. У липні Пруссія оголосила війну Франції, яка й без того зазнавала нищівної поразки. Законодавчі збори змушені були 11 липня 1792 р. звернутися до населення із закликом: "Вітчизна в небезпеці!". На захист Парижа рушили війська добровольців. Відображенням патріотичного піднесення у країні стала славнозвісна "Марсельєза" ("Гімн марсельців"). У майбутньому ця пісня добровольців марсельського батальйону стала державним гімном Франції.
3. Повстання 10 серпня 1792 р. Проголошення республіки
Законодавчі збори балансували між озброєним народом і королівською владою. Така непослідовність і нерішучість Законодавчих зборів, відмова від проголошення республіки сприяли новому піднесенню революції.
Політична криза ускладнювалася воєнними поразками. Хвилю обурення серед парижан викликали повідомлення про те, що Марія - Антуанетта ще до початку бойових дій передала австрійцям план ведення воєнної кампанії. Погроза командувача армії інтервентів герцога Брауншвейзького знищити Париж, якщо не буде відновлено законну владу короля і покарано бунтівників, ще більше згуртувала народ. 9 серпня 1792 р. було утворено революційну повстанську Комуну Парижа. У ніч проти 10 серпня під її керівництвом тисячі людей оточили, а потім і захопили королівський палац Тюільрі. Законодавчі збори змушені були усунути короля від влади, одначе по деякім часі й Комуну було оголошено незаконною організацією. Новий уряд - Тимчасову виконавчу раду - сформували жирондисти. Міністром юстиції став один із якобінців - Жорж Дантон.
Не припинила своєї діяльності й Комуна, яку очолювали Робесп'єр і Марат. Навколо неї гуртувалося чимало жителів Парижа та околиць. Радикально налаштованих громадян називали санкюлотами. Так аристократія попервах презирливо йменувала представників міської бідноти, які, на відміну від дворян, носили не короткі, а довгі штани.
15 серпня 1792 р. почалися вибори до Національного Конвенту (зборів), який повинен був переглянути конституцію. Виборчі права було надано всім чоловікам, які досягли 21-річного віку, майновий ценз ліквідовано. Поки в Парижі тривали вибори, сюди невпинно наближалася прусська армія. Сили парижан пощастило зібрати лише у вересні; біля поселення Вальмі 20 вересня 1792 р. французи одержали переконливу перемогу над австро-прусськими військами. Того самого дня у Парижі зібрався Конвент, який ухвалив рішення про ліквідацію монархії та проголошення Франції республікою.
4. Жирондистське правління. Боротьба "Гори" й Жиронди
Із 750 депутатів Конвенту праве крило складали 136 поміркованих депутатів-республіканців від департаменту Жиронда. Їх підтримувало "болото" - центристська більшість чисельністю близько 500 депутатів. Ліве крило утворили 113 депутатів - якобінців, яких називали "Горою" (вони розміщалися на верхніх лавах залу засідань). Якобінці виступали за подальше поглиблення революції, відображаючи інтереси тих, хто був невдоволений здійсненими перетвореннями. Жирондисти захищали інтереси ліберальної, переважно торговельно-промислової, буржуазії. Вони були задоволені проголошенням республіки і вважали продовження революції небезпечним для приватної власності. З допомогою якобінців прагнули покращити своє становище міські плебеї, селянство й частина буржуазії, яка вважала себе ошуканою. До кінця травня 1793 р. у Конвенті між "Горою" та Жирондою точилася постійна боротьба. Найбільш яскравими виразниками інтересів Жиронди були Бріссо і Верньйо, а "Гори" - Робесп'єр, Марат, Дантон і Сен - Жюст.
Двома головними питаннями, що розглядались у Конвенті, були питання ведення війни І про долю короля.
Восени 1792 р. революційна армія перейшла в наступ, внаслідок якого територію Франції було очищено від інтервентів. Французькі війська перейшли кордон і вступили до Савойї, Бельгії, Рейнської області. Тут вони формували нові органи влади з наміром долучити ці терени до складу революційної Франції. Після цього європейські монархи почали всерйоз перейматися власною долею. Тим часом на вимогу жирондистів відбулися перевибори до Комуни Парижа. Вони принесли перевагу міській бідноті, а отже, якобінцям.
Серйозні суперечки виникли в Конвенті з питання страти короля. Якобінці домагалися суду над королем, а жирондисти звинувачували їх у прагненні до диктатури і зволікали з винесенням рішення. Ситуація різко змінилася після того, як в одній з кімнат королівського палацу знайшли документи, що свідчили про зв'язки короля з противниками революції. Тоді в Конвенті відбулося поіменне голосування про те, на яку кару заслуговує король. 387 депутатів висловилися за смертну кару, трохи менше - за тюремне ув'язнення. У січні 1793 р. Людовіка XVI віддали лід суд, звинуватили у зраді нації та за вироком Конвенту стратили.
На тлі політичної боротьби можновладців загострилася проблема забезпечення населення продуктами. Війна порушила економічні зв'язки між різними частинами країни. Промислове виробництво розвивалося слабко, тому не вистачало навіть товарів першої необхідності. Міська й сільська біднота вимагала запровадити тверді ціни на продукти - максимум. Виразниками їхніх інтересів у Конвенті стали "шалені" - так називали депутатів, які вимагали нещадної боротьби проти спекуляції. Жирондисти відкидали максимум, що підривав підприємництво, обмежував свободу торгівлі.
Обурені розправою над королем, до антифранцузької коаліції приєдналися Англія та Іспанія. Навесні 1793 р. австрійські війська перейшли в наступ і завдали поразки французам. Кепсько одягнені, потерпаючи від нестачі продовольства, французькі добровольці не бажали воювати і залишали фронт. Над Францією знову з'явилася загроза окупації ворогом.
У північно-західній частині Франції, Вандеї, у березні спалахнув заколот прихильників монархії (роялістів). Головною силою повстанців були селяни, невдоволені вирішенням аграрного питання.
У країні дедалі більше поширювалося розчарування у поміркованій політиці жирондистів. їхні прагнення уникнути громадянської війни, спроби розв'язати продовольчу проблему через підтримку приватної ініціативи успіху не мали. Цим вирішили скористатися якобінці, які проголосили необхідність врятування республіки будь-якою ціною. На їхню вимогу 10 березня було створено Революційний трибунал - суд з надзвичайними повноваженнями. Цим актом у країні було започатковано політику революційного терору. 7 травня під тиском якобінців Конвент створив Комітет громадського порятунку, до якого перейшли повноваження з ведення війни та боротьби проти контрреволюції. Намагаючись збільшити кількість своїх прихильників (свою соціальну базу), якобінці змусили Конвент прийняти 4 травня закон про запровадження твердих цін на зерно і борошно.
І все ж таки жирондисти в багатьох департаментах і в самому Конвенті користувалися більшим успіхом, ніж якобінці.
1. Повстання 31 травня - 2 червня 1793 р.
У Парижі визрівало повстання проти Жиронди. Його готували не Якобінський клуб або Комуна Парижа, а найрадикальніші представники якобінців та "шалені". Саме вони звернулися до Конвенту з вимогою арештувати усіх підозрілих і віддати їх до суду революційних трибуналів, створити у кожному місті революційну армію, яка існуватиме коштом багатіїв. Такі вимоги жахали не лише жирондистів, а й багатьох якобінців. Та коли Робесп'єр, авторитет якого був незаперечним, закликав якобінців підтримати повстання, Якобінський клуб, "Гора", Рада Комуни Парижа та більшість секцій об'єдналися проти жирондистів.
31 травня у різних районах Парижа розпочалися виступи народних мас. Наступного дня в Раді Комуни виступив Марат. Він закликав не складати зброї та домагатися повного правосуддя. Якщо обрані громадянами представники зловживають своїм становищем, не виправдовують довір'я народу, наголошував Марат, то у них слід відібрати повноваження, примусити повернутися до виконання своїх обов'язків, а зрадників слід покарати.
Вночі загони Національної гвардії оточили Конвент. На нього націлили жерла гармат, налаштованих до виверження смертоносного вогню. Жирондисти змушені були залишити Конвент. Влада перейшла до рук якобінців, які встановили в країні свою необмежену владу, тобто диктатуру.
2. Встановлення якобінської диктатури
Захопивши владу силою, якобінці намагалися змінити її під гаслом порятунку революції. Завдання було не з легких. У країні не припиняли боротьби прихильники жирондистів. У Вандеї не вщухало повстання роялістів. Проти якобінців виступали у більшості департаментів Франції. Ситуація ускладнювалася діями інтервентів. Франція була в оточенні військ коаліції. Влітку було вбито Марата. Зробила це французька аристократка Шарлотта Корде. Марат був непримиримим до ворогів революції, до нього з повагою ставилися міські низи Парижа, Він володів сімома іноземними мовами, проводив теоретичні дослідження в галузі медицини, часто безплатно лікував хворих, ефективно боровся проти епідемій. Убивство Марата справило серйозний вплив на перебіг політичних подій.
У червні 1793 p. Конвент прийняв нову конституцію, яка проголошувала принцип верховенства народу, гарантувала рівність людей у правах. У ній засуджувалися загарбницькі війни, що було особливо актуальним на той час. Проголошувалися цілісність і недоторканність республіки. Конституція 1793 р. мала демократичніший характер, ніж Конституція 1791 р. Брати участь у виборах могли чоловіки, яким виповнилося 21 рік, без будь - якого майнового цензу. Одначе введення її в дію відкладалось у зв'язку з надзвичайною ситуацією у країні.
Якобінці не зупинилися на досягнутому. Вони вдалися до організації твердої влади в усій країні. Власне, відбувалося те, проти чого застерігали жирондисти.
Комітет громадського порятунку, що його очолив Робесп'єр, зміцнив свій вплив на місцях. У департаменти та в армію відправляли надзвичайних уповноважених - комісарів Конвенту. Це були найрішучіші якобінці, які не зупинялися перед масовим терором. Опорою комітету були місцеві якобінські клуби й революційні комітети. Вони залучалися до боротьби з противниками диктатури та для організації відсічі Інтервентам. Особливу роль у розправі із заколотниками відігравав Комітет загальної безпеки. Широкі повноваження дістав Революційний трибунал. За спекуляцію вводилася смертна кара.
3. Найважливіші заходи якобінців
У липні 1793 р. Конвент прийняв декрет про повне та безоплатне знищення феодальних прав. Усі, хто володів документами про стягнення з селян якихось податків чи оброків, мав знищити ці документи протягом трьох місяців. Приховування таких документів або їхніх копій каралося п'ятьма роками каторги. Селяни ставали власниками землі. Одначе замки, парки й ліси залишались у володінні поміщиків. Зрівняльний поділ землі владою рішуче заперечувався. Земельні володіння емігрантів підлягали розпродажу.
Восени з новою силою спалахнула боротьба проти перекупників. Замість економічних запроваджувалися примусові методи вилучення хліба й зерна, вводилося насильне обмеження цін на товари першої необхідності. Паризька біднота вітала ці заходи, але це не розв'язувало проблеми, а заганяло її вглиб. Одразу після оголошення твердих цін прилавки крамниць спустіли.
17 вересня Конвент прийняв закон про підозрілих, за яким дозволялося тих, кого вважали підозрілими, арештовувати і тримати у в'язниці. Такими оголосили тих, хто проявив себе "прихильником тиранії". Внаслідок цього сотні людей опинились у в'язницях. Розпочалися масові страти. Першими загинули керівники повсталих у Ліоні та Вандеї. Було страчено королеву Марію - Антуанетту. Її малолітній син Людовік (його називали Людовіком XVII) загинув від жорстокого "перевиховання". Масові чистки розпочалися в армії. У розбурханій революцією країні натовп вимагав негайної розправи з винними. Жирондисти були проти терору, тому діяльність Комітету громадського порятунку та Революційного трибуналу спрямовувалась і проти них. Жирондистів вигнали з Конвенту; вони змушені були рятуватися втечею, частину з них стратили.
У Революційному трибуналі суд був недовгим і чинився без дотримання закону. Всіх звинувачених чекала гільйотина. Її 1789 р. винайшов лікар Ж. Гільйотен, а вдосконалив... "король-слюсар" Людовік XVI, запропонувавши винахідникові замінити прямий ніж скошеним, бо останній ліпше відділяв голову від тулуба. От якого несподіваного значення набув вираз "на свою голову"! Жорстокі вироки виконувалися негайно.
Ідеологом та організатором революційної диктатури виступав Робесп'єр. Очолюваний ним Комітет громадського порятунку засуджував усіх тих, кого Робесп'єр уважав ворогами. До останніх лідер якобінців відносив усіх, хто не підтримував революцію. Терор і гоніння в країні набули крайніх форм. До суду могли притягатися навіть члени Конвенту. Отже, революційна диктатура втратила будь-які межі, а її натхненник заплутався у власних починаннях і декретах, прагнув жорстокої одноосібної влади, основною ознакою якої стало право карати й милувати. Криваві розправи відштовхнули від якобінців більшість населення. Кожен боявся, що його стратять за якимсь звинуваченням.
Робесп'єр, бачачи, що його дії спричиняють невдоволення і страх, спробував згуртувати республіку, запровадивши нову релігію - "культ Розуму". Католицька релігія скасовувалася, богослужіння за старими католицькими обрядами було заборонено. Місце християнських свят заступили революційні. Літочислення французам належало вести не від Різдва Христового, а від проголошення республіки. Перший рік починався з 1792 р. за старим календарем. Кількість місяців залишалася попередньою, але їхні назви тепер були іншими та пов'язувались із змінами в природі: вандем'єр - то вересень-жовтень, пора збору винограду; брюмер - жовтень-листопад, місяць туманів; фример – листопад - грудень, паморозь. Липень-серпень дістали назву термідор (спека). Одначе новий культ великої популярності не набув, внаслідок чого по деякім часі Конвент схвалив принцип свободи культів. Одначе дехристиянізація при цьому не припинялася.
4. Падіння якобінської диктатури
Суперечливі заходи якобінців неминуче вели до їхньої поразки. Посилення якобінської диктатури й заборона християнства жахали як поміщиків та буржуазію, так і бідні верстви населення. Найбільшого розмаху терор досяг після того, як Робесп'єр став одноосібним керівником Конвенту. Були заарештовані й страчені у березні 1794 р. Шометт, Ебер та інші крайні якобінці, які продовжували лінію "шалених", вимагали розподілити все майно контрреволюціонерів між бідняками, реквізувати хліб у багатіїв села і відправити його до міста, посилити терор. Невдовзі терор було спрямовано проти поміркованих якобінців на чолі з Дантоном, які домагалися послаблення революційної диктатури, повернення до конституційного порядку, відмови від політичного терору, максимуму цін, свободи слова тощо. За наполяганням Робесп'єра трибунал у квітні 1794 р. засудив до страти Дантона і його прибічників.
Крах якобінців став очевидним після ліквідації зовнішньої загрози революції. Якобінці спромоглись організувати сильну та боєздатну армію чисельністю понад 600 тис. вояків. У червні 1794 р- перша антифранцузька коаліція зазнала останньої поразки. Але й диктатура у Франції дійшла до краю в своїй жорстокості, а тому повалення її стало неминучим.
Змова проти Робесп'єра виникла в Конвенті. 9 термідора II року республіки, тобто 27 липня 1794 p., стався переворот. Робесп'єр і його прихильники були звинувачені у спробі встановити тиранію та оголошені поза законом, що означало страту без суду. Вже наступного дня 22 якобінці, а серед них - Робесп'єр і "скажений пес" Сен-Жюст зійшли на гільйотину. Така ж доля чекала багатьох членів Комуни Парижа.
Падіння якобінської диктатури не означало завершення революції. У країні ще не відбулося останнього переділу власності та утвердження при владі нової еліти.
За якобінцями стояв широкий блок революційно-демократичних сил (дрібна буржуазія, селянство, сільська і особливо міська біднота). Провідну роль у цьому блоці грали так звані монтаньяри (Робесп'єр, Сен-Жюст, Кутон та ін), мови і дії яких відображали насамперед панували бунтарські та егалітарний настрої мас.
На якобінському етапі революції участь різних верств населення в політичній боротьбі досягає своєї кульмінації. Завдяки цьому у Франції в цей час були викорчувані залишки феодальної системи, проведені радикальні політичні перетворення, відведено загрозу інтервенції військ коаліції європейських держав та реставрації монархії. Революційно-демократичний режим, що склався при якобінцях, забезпечив остаточну перемогу у Франції нового суспільного і державного ладу.
Історична особливість даного періоду в історії французької революції і держави полягала й у тому, що якобінці не виявляли великий педантичності у виборі засобів боротьби зі своїми політичними противниками і не зупинялися перед використанням насильницьких методів розправи з прихильниками "старого режиму", а заодно і зі своїми "ворогами".
Найбільш показовим прикладом революційної напористості якобінців може служити їх аграрне законодавство. Вже 3 червня 1793 р. Конвент за пропозицією якобінців передбачив продаж дрібними ділянками в розстрочку земель, конфіскованих у дворянській еміграції. 10 червня 1793 був прийнятий декрет, повертав селянським громадам захоплені дворянством земельні угіддя і передбачає можливість розділу общинних земель у тому разі, якщо за це висловиться одна третина жителів. Поділена земля ставала власністю селян.
Важливе значення мав Декрет від 17 липня 1793 р. "Про остаточне скасування феодальних прав", де беззастережно визнавалося, що всі колишні сеньйоріальні платежі, чиншові і феодальні права, як постійні, так і тимчасові, "скасовуються без будь-якої винагороди". Феодальні документи, що підтверджують сеньйоріальні права на землю, підлягали спаленню. Колишні сеньйори, а також посадові особи, приховують такі документи або зберігають виписки з них, присуджувалися до 5 років тюремного ув'язнення. Хоча якобінці, виступаючі в принципі за збереження існуючих відносин власності, не задовольнили всіх вимог селянських мас (про конфіскацію дворянських земель, про зрівняльний і безкоштовному їх розділі), аграрне законодавство Конвенту для свого часу відрізнялося великою сміливістю і радикалізмом. Воно мало далекосяжні соціально-політичні наслідки, стало правовою основою для перетворення селянства в масу дрібних власників, вільних від пут феодалізму. Для закріплення принципів нового громадянського суспільства Конвент Декретом від 7 вересня 1793 постановив, що "жоден француз не може користуватися феодальними правами в якій би то не було області під страхом позбавлення всіх прав громадянства".
Характерно, що тісний зв'язок якобінців з міськими низами, коли цього вимагали надзвичайні обставини (продовольчі труднощі, зростання дорожнечі і т. п.), неодноразово змушувала їх відступати від принципу свободи торгівлі і недоторканності приватної власності. У липні 1793 р. Конвент ввів смертну кару за спекуляцію предметами першої необхідності, у вересні 1793 р. декретом про максимум встановлювалися тверді ціни на продовольство.
Прийняті в кінці лютого - початку березня 1794 так звані вантозскіс декрети Конвенту припускали безкоштовний розподіл серед незаможних патріотів власності, конфіскованої у ворогів революції. Однак вантозскіе декрети, з ентузіазмом зустрінуті плебейськими низами міста і села, не були проведені в життя через протидію з боку тих політичних сил, які вважали, що ідея рівності не повинна здійснюватися настільки радикальними заходами. У травні 1794 р. Конвент декретував запровадження системи державних допомог для жебраків, інвалідів, сиріт, людей похилого віку. Було скасовано рабство в колоніях і т. д.
Політична рішучість і радикалізм якобінців проявилися в новій Декларації прав людини і громадянина і в Конституції, прийнятої Конвентом 24 липня 1793 і схваленої переважною більшістю народу на плебісциті (Конституція 1 року республіки). Ці документи, складені з використанням конституційних проектів жирондистів, випробували на собі сильний вплив поглядів Ж. Ж. Руссо. Так, метою суспільства оголошувалося "загальне щастя". Основним завданням уряду (держави) було забезпечення користування людиною "його природними і невід'ємними правами". До цих прав були віднесені рівність, свобода, безпека, власність.
Рівності якобінці в силу своїх егалітарістскіе переконань надавали особливого значення. У Декларації наголошувалося, що всі люди "рівні за природою і перед законом".
У трактуванні права власності якобінці пішли на поступку сформованим за роки революції новим буржуазним колам і відмовилися від висувалася ними раніше в полеміці з жирондисти ідеї прогресивного оподаткування та необхідності обмежувального тлумачення правомочностей власника.
Декларація 1793 р. в ст. 16 визначала право власності у традиційно широкому і індивідуалістичному плані як можливість "користуватися і розташовувати на розсуд своїм майном, своїми доходами, плодами своєї праці і промислу". Але в підходах до вирішення інших питань, зокрема що відносяться до сфери особистих і майнових прав громадян, якобінці зробили значний крок вперед у порівнянні з попередніми конституційними документами.
За ст. 122 Конституції кожному французові гарантувалися загальна освіта, державне забезпечення, необмежена свобода друку, право петицій, право об'єднання в народні товариства та інші права людини. Стаття 7 Декларації 1793 р. в число особистих прав громадян включила право зборів з "дотриманням спокою", право вільного відправлення релігійних обрядів.
У якобінської декларації особлива увага приділялася гарантіями від деспотизму і свавілля з боку державної влади. Згідно зі ст. 9, "закон повинен охороняти громадську та індивідуальну свободу проти гноблення з боку правлячих". Кожна особа, проти якого здійснювався незаконний, тобто довільний і тиранічний акт, мало право чинити опір силою (ст. II).
Оскільки опір гнобленню розглядалося як наслідок, що випливає з інших прав людини, Декларація 1793 робила революційний висновок про те, що у випадках порушення урядом права народу "повстання для народу і для кожної його частини є його священне право і неотложнейшая обов'язок" (ст. 35). Таким чином, на відміну від Декларації 1789 р., де йшлося про національний суверенітет, якобінці у своїх конституційних документах проводили ідею народного суверенітету, висхідну до Ж. Ж. Руссо.
Конституція якобінців відкинула принцип поділу влади, як що суперечить, на думку Ж. Ж. Руссо, ідеї суверенітету народу, який виступає як єдине ціле. Вона передбачала просте і, здавалося б, демократичне на ті часи устрій держави. На противагу проявився в роки революції планам регіоналізації Франції в ст. 1 підкреслювалося, що "французька республіка єдина і неподільна".
Скасувавши поділ громадян на активних і пасивних як несумісне з ідеєю рівності, Конституція практично узаконила загальне виборче право для чоловіків (з 21 року). Своєрідне прагнення якобінців поєднувати представницькі органи з безпосередньою демократією (вплив Ж. Ж. Руссо) знайшло своє відображення в тому, що обирається на один рік Законодавчий корпус (Національні збори) по ряду важливих питань (цивільне і кримінальне законодавство, загальне завідування поточними доходами і витратами республіки, оголошення війни і т. д.) міг лише пропонувати закони.
Прийнятий Національними зборами законопроект набував чинності закону лише в тому випадку, якщо 40 днів після його розсилки в департаменти в більшості з них одна десята частина первинних зборів не відхиляла цей законопроект. Така процедура була спробою втілити в життя ідею народного суверенітету, який проявляється в даному випадку в тому, що тільки "народ обговорює і постановляє закони" (ст. 10). По ряду питань, відповідно до Конституції, Національні збори могло видавати декрети, що мають остаточну силу.
Виконавча рада був вищим урядовим органом республіки. Він повинен був складатися з 24 членів, що обираються Національними зборами з кандидатів, висунутих списками від первинних і департаментських зборів. На Виконавчий раду було покладено "керівництво загальним управлінням і наглядом за ним" (ст. 65). Рада ніс відповідальність перед Національними зборами "у разі невиконання законів і декретів, а також у разі недонесения про зловживання" (ст. 72).
Але передбачена якобінської Конституцією система державних органів на практиці не була створена. У зв'язку з важкими внутрішніми і міжнародними умовами Конвент був змушений відтермінувати вступ конституції в силу. Будучи переконаними, фанатичними і безкомпромісними революціонерами, якобінці вважали, що остаточне придушення контрреволюції і зміцнення республіки в нинішній ситуації можуть бути здійснені лише в результаті енергійних дій уряду, шляхом встановлення режиму революційної диктатури.
Вантозькі декрети 26 лютого — 3 березня 1794 р. Перед початком весняної кампанії на фронті робесп'єрівський Комітет громадського порятунку вважав за потрібне піти на деякі поступки міській і сільській бідноті за рахунок майна підозрілих. 26 лютого — 3 березня 1794 р. з цією метою було прийнято так звані вантозькі декрети про поділ майна підозрілих між бідняками. Зміст цих декретів далеко не відповідав усьому обсягу соціально-економічних вимог найбіднішої частини міського і сільського населення. Про гарантії і строки виконання цих заходів нічого не було сказано. І все-таки вантозькі декрети на певний час зміцнили зв'язки якобінської диктатури з масами. Вони відповідали ідеї Робесп'єра і Сен-Жюста про знищення крайньої бідності й злиднів.
Заклики «крайніх» якобінців до повстання і страта Ебера й Шонетта. Влютому 1794 р. незадоволення міської бідноти порушеннями закону про максимум, попусками спекулянтам і ослабленням терору проти багатіїв спонукали частину крайніх якобінців відкрито виступити проти робесп'ерівського Комітету громадського порятунку й Конвенту. 22 лютого Ебер виступив у Клубі кордельєрів із закликом до повстання. Текст Декларації прав людини і громадянина у приміщенні клубу запнули чорним крепом. До повстання закликали також листівки, випущені «крайніми».
За допомогою повстання Ебер і його однодумці сподівались добитися оновлення складу Комітету громадського порятунку, нової чистки Конвенту, посилення терору, забезпечення повного здійснення вантозьких декретів і задоволення інших вимог найбідніших верств населення.
У відповідь на приготування до повстання Комітет громадського порятунку наказав заарештувати ебертистів. 24 березня Ебераі ще 13 осіб було страчено. Разом з Ебером скарали на голову і Клоотца, якого оголосили іноземним агентом.
Комуна Парижа і Шометт не підтримали заклику Ебера до повстання, проте їхня доля була така сама. 18 березня Шометта заарештували й -гільйотинували. Спроба Ебера та його однодумців підняти повстання і страта керівників Комуни Парижа означали початок розколу серед якобінців. Розправа з «крайніми» послабила опору якобінської диктатури в народі. Але народні маси, заспокоєні вантозькими декретами, не піднялись на захист ебертистів.
3. Організація революційної влади.
Основи організації революційного уряду були визначені Конвентом у низці декретів, зокрема в Установчому законі від 4 грудня 1793 р. "Про революційному порядок управління". У цьому декреті передбачалося, що "єдиним центром управління" в республіці є Національний конвент. За ним визнавалося виключне право на прийняття і тлумачення декретів. Таке закріплення керівної ролі Конвенту у системі органів революційної диктатури було обумовлено самим ходом політичної боротьби. Після вигнання жирондистів переважним впливом в ньому мали якобінці.
Конвент був тісно пов'язаний з Паризькою комуною, народними товариствами, тобто був визнаним центром революційних сил того часу, до того ж постійно діяли органом, який оперативно реагував на швидко змінюється політичну ситуацію, розглядав велику кількість питань і за порівняно короткий термін прийняв величезну масу законів (декретів).
Урядову владу в системі революційної диктатури якобінців здійснював Комітет громадського порятунку. Він висунувся на перше місце серед комітетів Конвенту, став натхненником політики революційного терору. Роль цього комітету особливо зросла з липня 1793 р., коли на чолі його замість Дантона, який виявляв нерішучість і схильність до компромісів, встав висунувся на місце лідера якобінців М. Робесп'єр. До складу комітету увійшли і його найближчі соратники - Сен-Жюст, Кутон та ін
Згідно з декретом Конвенту від 10 жовтня 1793 р., Комітету громадського порятунку повинні були підкорятися тимчасовий виконавчий рада, міністри, генерали. Йому ж ставилося в обов'язок спочатку щодня, а з грудня 1793 щомісяця подавати звіти про свою роботу в Національний конвент.
Для зв'язку Конвенту і урядових установ з місцями в департаменти і в армію посилалися комісари з числа депутатів Конвенту, що наділялися широкими повноваженнями. Вони здійснювали контроль за застосуванням декретів революційного уряду і в разі потреби могли усувати посадових осіб у департаментах і генералів в армії. Складна політична ситуація (контрреволюційні заколоти, зради в армії) змушувала комісарів Конвенту кричати на себе іноді й безпосередні адміністративні та організаційні функції - видавати обов'язкові розпорядження, командувати військовими частинами і т. д.
До завданням революційної диктатури було пристосоване управління на місцях. Законом 4 грудня 1794 з ведення адміністрації департаментів були вилучені найважливіші питання, "пов'язані з революційним законам і заходам управління і громадського порятунку". З цих питань дистрикти і муніципалітети зносилися безпосередньо з революційним урядом. Найбільшу активність в місцевому управлінні виявляли муніципалітети, з яких були вигнані жирондисти. У роботі комун і їх секцій, в генеральних радах широку участь брали низи міського і сільського населення.
Ще за декретом 21 березня 1793 для нагляду над ворожими республіці іноземцями в кожній комуні та її секції обиралися наглядові та інші спеціальні комітети. При якобінцях функції цих комітетів значно розширилися, вони отримали назву революційних комітетів. Ці комітети, що складалися з найбільш активних і фанатично відданих революції громадян, були створені по всій країні. Вони перетворилися на інструмент революційного терору і в головну опору Комітету громадського порятунку на місцях. Вони не тільки послідовно проводили у своїх округах політику центру, але у свою чергу самі чинили тиск на Конвент, змушуючи його в ряді випадків виконувати вимоги сп'янілих революцією мас.
Важливе місце в системі революційної диктатури займали різні народні товариства і клуби, перш за все Якобінський клуб у Парижі, виконував роль своєрідного політичного штабу революції, і численні його відділення по всій країні (понад 40 тис.).
Однією з істотних особливостей якобінської диктатури було створення спеціальних органів, призначених для боротьби із зовнішніми ворогами і внутрішньою контрреволюцією. У своїй діяльності, спрямованої на захист республіки і завоювань революції, вони використовували методи революційного терору.
В організації розгрому військ феодально-монархічної коаліції, які вторглися в республіканську Францію, вирішальну роль зіграла перетворена якобінцями армія. У серпні 1793 р. Конвент видав декрет про загальне ополченні, згідно з яким здійснювався перехід від добровольчого принципу до обов'язкового набору, тобто створення масової народної армії. У ст. 1 декрету говорилося: "З цього часу аж до вигнання ворогів з території Республіки все французи повинні перебувати в постійній готовності до служби в армії. Молоді люди повинні вирушити воювати, одружені будуть виготовляти зброю і перевозити продовольство, жінки будуть шити намети і одяг і служити у госпіталях, діти будуть щипати корпію з старої білизни, люди похилого віку матимуть в громадських місцях порушувати мужність воїнів, ненависть до королів і звертатися до єдності Республіки ". Батальйони новобранців, злиті з кадровими частинами (так звана амальгама армії), привносили в армійську середу революційний дух і зміцнювали боєздатність військових підрозділів. На командні посади, у тому числі і генеральські, висувалися молоді, здібні й вольові люди, багато з яких були вихідцями з народу. Революційна армія не тільки очистила до початку 1794 р. територію Франції від військ коаліції, а й брала участь у придушенні контрреволюційних заколотів в Ліоні, Вандеї та інших містах.
Важливу роль в організації боротьби з контрреволюцією зіграв Комітет громадської безпеки. На нього законом 4 грудня 1793 був покладений "особливий нагляд" за всім тим, що стосувалося "особистості і поліції". Він не був підпорядкований Комітету громадського порятунку і повинен був щомісяця подавати свої звіти безпосередньо у Конвент. Наділений правом розслідування контрреволюційної діяльності, арешту та засудження ворогів республіки, цей комітет, нерідко зловживав своєю владою, став одним з найважливіших каральних органів у системі якобінської диктатури. Особливу роль у проведенні каральної політики в дистриктах і комунах грали згадані вище революційні комітети. Їх функції були істотно розширені закону 17 вересня 1973 р. про підозрілих. Ці комітети мали безпосередній зв'язок з Комітетом громадської безпеки, пересилали йому списки заарештованих і вилучені у них документи. Коло осіб, які вважалися підозрілими і підлягають арешту, був дуже широким і невизначеним. Це особи, які своєю поведінкою, зв'язками, промовами, творами "проявляють себе прихильниками тиранії, федералізму і ворогами свободи", члени дворянських сімей, які "не виявляли постійно своєї відданості революції", особи, яким було відмовлено у видачі "свідоцтв про благонадійність" , і т. д. Революційні комітети, тісно пов'язані з народними товариствами, місцевими відділеннями Якобінського клубу, нерідко виявляли політичну нетерпимість. Вони розгорнули енергійну діяльність з виявлення та викриття контрреволюціонерів, не дуже турбуючись про те, що в багатьох випадках вони переслідували і "знешкоджували" ні в чому не винних людей.
У системі органів якобінської диктатури надзвичайно активну роль грав також Революційний трибунал. Він був створений на вимогу якобінців ще жирондистскому Конвентом, але перетворився на постійно діюче знаряддя революційного терору лише після його реорганізації 5 вересня 1793
Судді, присяжні засідателі, громадські обвинувачі та їх помічники призначалися Конвентом. Вся процедура в Революційному трибуналі характеризувалася спрощеністю і швидкістю, що дозволяло йому вести цілеспрямовану, але в той же час і жорстоку боротьбу з політичними противниками революційного уряду - роялістами, жирондисти, агентами іноземних держав. До 10 червня 1794 за вироком Революційного трибуналу було страчено 2607 людей. Військові перемоги революційної армії і зміцнення республіки з неминучістю супротивників режиму і проти "нових багатіїв", але він спричинив за собою і зростання страт невинних і обмовлених людей (за 43 днів було страчено 1350 чоловік).
До літа 1794 р., коли в результаті перемог революційної армії зникла військова небезпека і новий республіканський лад став політичною реальністю, внутрішні суперечності, властиві якобинскому режиму, стали більш гострими і нерозв'язними.
Нову грошову аристократію дратували введені якобінцями обмеження підприємництва. Вона не бажала більше миритися з терором, з обмеженнями елементарних демократичних прав, з фактичним руйнуванням створеного революцією конституційного механізму.
Сформоване в ході революції багатомільйонне дрібновласницькі селянство втратило свій революційно-демократичний настрій, відвернулося від якобінців. Як зазначалося вище, вожді якобінців відштовхнули від себе в кінцевому рахунку і низи міського і сільського населення.
В умовах, коли правлячий блок швидко розвалювався, в Конвенті дозрів змова групи монтаньярів, виступили, в тому числі з метою самозбереження, проти свавілля і вакханалії якобінського терору (Тальен, Баррас та ін.) Оскільки вожді якобінців вичерпали резерви своєї революційної активності, а тому не могли знову спертися на народні маси, їх правління дедалі більше набувало рис політичного самогубства. Плани змовників, до яких приєднався ряд членів обох урядових комітетів, порівняно легко здійснилися 27 липня 1794 (9 термідора - за республіканським календарем).
Усередині якобінського блоку існували певні протиріччя; їх поглиблення, а також посилення розбіжностей між урядовими комітетами і всередині КОС сприяли дозрівання політичної кризи, що призвів до перевороту 9 термідора. Першим, хто прямо виступив проти непідкупним, був Камбон, звинувачений Робесп'єром в знаменитій промові 8термідора у змові і контрреволюції. Камбон з трибуни Конвенту заявив: "Пора сказати всю правду: одна людина паралізував волю всього Національних зборів; це людина, яка тільки що вимовив тут мова, - це Робесп'єр". Зіткнення Камбона з Робесп'єром були, безумовно, не тільки особистого характеру. Комітет фінансів був найменш залежний від КОС, Камбон пильно охороняв його від втручання дрібнобуржуазних егалітарістов, якими були робеспьерісти.
А ввечері 8 термідора на газеті, яку він з деяких пір кожен день посилав додому, щоб дати знати, що ще живий, Камбон написав: "Завтра або я, або Робесп'єр, один з двох буде мертвий". Камбон не був змовником, але "термідоріанця" був.
Подібно Руссо, якобінці визнавали юридична рівність у повному обсязі (відкидалося розподіл громадян на активних і пасивних). Але майнову рівність оголошувалося Робесп'єром "химерою", а приватна власність-"природним і невід'ємним правом кожного". Разом з тим якобінці висловлювалися проти надмірної концентрації багатства в руках небагатьох. "Я зовсім не забираю у багатих людей чесної прибутку або законної власності, - говорив Робесп'єр, - я тільки позбавляю їх права завдавати шкоду власності інших. Я знищую не торгівлю, а розбій монополістів; я засуджую їх лише за те, що вони не дають можливості жити своїм ближнім ". Утопічність такої політики стала очевидна дещо пізніше, але вона не могла не привернути симпатій простих людей. Так само, як і в першій Декларації, закон визначався як вираження загальної волі, "він один і той же для всіх, як у тому випадку, коли виявляється заступництво, так і в тому випадку, коли карає". Але в його визначення вноситься важливе уточнення: "... Він може наказувати лише те, що справедливо і корисно суспільству ... Закон повинен охороняти громадську та індивідуальну свободу проти гноблення з боку правлячих". Верховенство закону, що розглядається як "вираження загальної волі", нерозривно пов'язують із поняттям суверенітету народу. "Суверенітет грунтується в народі: він єдиний, неподільний, не погашається давністю і неотчуждаем". Замість понять "нація" і "суверенітет нації" вводяться поняття "народ" і "суверенітет народу". Це була не проста зміна термінів. Вище говорилося, що нація, що трактується в дусі творців першої конституції, розглядалася як щось ціле - сукупність громадян, від кожного з них окремо не залежить; її воля не зводиться до простої суми воль окремих громадян, і тому вона може на свій розсуд встановити порядок обрання певного кола осіб, яким довіряється формуванням цієї національної волі, здійснення національного суверенітету. Звідси йшли можливість поділу громадян на активних і пасивних, відсторонення незаможних від участі в управлінні справами держави. На противагу цьому народ розглядався якобінцями, за Руссо, як спільнота громадян, яким у цілому належить суверенітет "єдиний, неподільний, невідчужуваний". Народний суверенітет не може бути переданий одній особі або групі осіб. У цьому бачили теоретичне обгрунтування демократичної республіки, безпосередньої участі народу у законотворчості та державному управлінні, неприпустимість майнових цензів. "Жодна частина народу не може здійснювати владу, що належить всьому народу. ... Кожен, хто привласнить належить народу суверенітет, нехай буде негайно відданий смерті вільними громадянами. ... Кожен громадянин має рівне право брати участь в утворенні закону і в призначенні своїх представників ". "Закон є вільне і урочисте вираження загальної волі". Причому під спільною волею розуміється воля більшості. Руссо пояснював, що загальна воля не вимагає згоди всіх. Що залишилися в меншості в рівній мірі з іншими брали участь у формуванні загальної волі, але просто "не вгадали її". Названі принципи повинні були стати основою держави, якому належало бути гарантом проголошених прав і свобод. Серед проголошених прав особливе місце відводилося волі. Вона визначалася як "притаманна людині можливість робити все, що не завдає шкоди правам іншого ... забезпечення свободи є закон" (ст. 6) - формула, традиційна для ідей Просвітництва. Автори Декларації конкретизували її поняття стосовно державно правовим, цивільно-правових та кримінально-правових відносин.
Це: а) свобода друку, слова, зборів (ст. 7), право подавати петиції представникам державної влади (ст. 32), свобода совісті (ст. 7), б) свобода займатися яким завгодно працею, землеробством, промислом, торгівлею ( ст. 17). Заборонялися рабство і всі види феодальної залежності: "Кожен може доставляти за договором свої послуги і свій час, але не може ні продаватися, ні бути проданим, його особа не є відчужувана власність. Закон ніяким чином не допускає існування челяді; можливо лише взаємне зобов'язання про послуги та винагороді між трудящим і наймачем "(ст. 18). У розвиток цього принципу наступне законодавство встановило терміновість будь-якого договору особистого найму. Право на безпеку розглядалося як право на захист державою особистості кожного члена суспільства, його прав і його власності (ст. 8). "Ніхто не повинен бути звинувачений, затриманий або підданий висновку інакше, як у випадках, передбачених законом і в порядку, встановленому ним же" (ст. 10). У Декларації послідовно проводився принцип законності: "Кожен акт, спрямований проти особи, коли він не передбачений законом або коли він зроблений з порушенням встановлених законом форм, є акт довільний і тиранічний; особа, проти якого такий акт побажали б здійснити насильницьким чином, має право чинити опір силою "(ст. 11).
Розвитком проголошеного принципу з'явилися презумпція невинності (ст. 13 і 14) і принцип пропорційності накладається судом покарання тяжкості скоєного злочину (ст. 15). Виняткову увагу приділялося праву власності: ніхто не може бути позбавлений ні найменшої частини власності без його згоди, крім випадків, коли цього вимагає встановлена законом необхідність і лише за умови справедливого і попереднього відшкодування (ст. 19). Так само, як і в 1789 р., не проводилися відмінності між окремими видами власності, що створювало видимість рівної майнової захисту всіх. Відповідно до Декларації 1793 р., "громадська гарантія полягає у сприянні всьому, поданого те, щоб забезпечити кожному користування його правами та охорону цих прав: ця гарантія грунтується на народний суверенітет" (ст. 23). Звідси був зроблений принципово новий для французького конституційного права висновок: "Коли уряд порушує права народу, повстання для народу і для кожної його частини є священне право і неотложнейшая обов'язок" (ст.35).
На думку багатьох російських дослідників, найбільш істотним якістю якобінців була відданість ідеї державності. "Якобінці бачили в державі велику силу, яка повинна підпорядкувати собі всі прояви людського буття, виховуючи громадянина для своїх цілей, вимагати від нього повної покори, встановлювати у приватній та соціального життя все, починаючи з дрібниць поведінки і закінчуючи релігією, яка теж повинна бути цивільної , - писав відомий історик Карєєв-Небажання підкоритися загальному режиму в ім'я держави і було ознакою "інцівізма", відмови від виконання першого умови суспільного договору, що полягає в повному відчуження прав на користь всіх: такого людину треба було примусити до "цівізму". Вважаючи необходимою диктатуру для порятунку вітчизни від зовнішніх ворогів, якобінці бачили в тій же диктатурі засіб всіх французів зробити справжніми "громадянами" і "патріотами" ... "Святе насильство" ... було головним засобом, употреблявшимся якобінцями ... вони звели терор в систему ".
Доктрина і економічна політика якобінців не відповідали, на думку того ж Кареєва, принципам братерства і рівності, проголошеним в 1789 р. Найважливішою завданням революції, вважав історик, було встановлення "громадянської рівності або рівноправності ..., знищення розподілу населення країни на стани та скасування будь-яких привілеїв, іншими словами перетворення станового суспільства в безстанові громадянство ". Таким чином, "принципи 1789 р." були спотворені і навіть перетворилися на повну свою протилежність на етапі якобінської диктатури ". Не раз писалося про те, що апологія державності і придушення індивідуальної і суспільної свободи змушують згадувати про Старого порядку і служать предтечею наполеонівського цезаризму. Однак історики не виключав якобінський етап з революції як щось чужорідне. На Кареєва, як і на багатьох інших дослідників теми, величезний вплив мали ідеї А. Токвіля про спадкоємність установ Старого порядку і революції. Якобінський період, на думку Кареєва, був не тільки часом заперечень принципів і духу початку революції, але водночас її вищим етапом, який характеризувався найбільш помітним участю народних мас в політичному житті країни, руйнуванням феодальних інститутів і, зокрема, завершенням циклу аграрних реформ, розпочатих Установчими Зборами.
Закон якої великої революції полягає в тому, що вона потребує каналізації своєї руйнівної енергії в зовнішню експансію. Французька революція вносить у міжнародні відносини ще один чинник: вона радикально змінює чинник сили, найважливіший інструмент зовнішньої політики. Французи створюють армію, об'єднану національною ідеєю, національним духом, яка виявляється на порядок боєздатні інших європейських армій. 1792 р. - початок революційних воєн і перші перемоги. У 1793 р. встановлюється нова революційна армія, в якій злилися волонтери й рекрути.
Розмірковуючи про значення якобінської диктатури в контексті структурних змін, що відбулися у Франції на межі XVIII-XIX ст., Можна процитувати слова одного відомого історика, який писав: "Не створивши нічого нового, союз якобінців і санкюлотів сприяв лише порятунку того соціального ладу, який був вже створено Установчими зборами і остаточно консолідований імперією Наполеона ".
Аналізуючи якобінську доктрину, варто підняти питання про "відповідальності" раціоналізму Просвітництва. Історики бачили в Руссо духовного батька Робесп'єра. Автор "Суспільного договору" був "державником", як Платон або Гоббс, але при цьому прихильником ідеї народовладдя. Його ідеї, сприйняті якобінцями, на ділі вели котказу від індивідуальної свободи перед обличчям "загальної волі" і кдеспотізму. Але, визнаючи народ носієм верховної влади, Руссо позбавляв уряду стійкості. "Якщо одними сторонами своєї теорії Руссо узаконював деспотизм держави перед особистістю, то іншими сторонами тієї ж теорії він вводив в державне життя початку анархії", - підкреслював Карєєв. Висновок, зауважимо, близький оцінками Тена. Але, на відміну від французького історика і від свого вчителя В. І. Герье, Карєєв звертав увагу на суперечливість вчення Руссо, яке готувало революцію критикою абсолютизму, становості, затвердженням права народу змінити форму правління і в той же час було хіба передоднем реакції XIX в. проти революції. Соціальний песимізм, уявлення про те, що "золотий вік" позаду і недосяжний, невіра в розум і досягнення культури зближували автора "Суспільного договору" швидше, з Шатобріаном, а не з сучасними йому філософами. Багато писали про необхідність розрізняти окремі епохи в Освіті. Історики розглядали концепцію Руссо як альтернативу світогляду Вольтера і державно-правової теорії Монтеск'є. У революції ж, на думку багатьох, "епохи найбільшого впливу" різних філософів послідовно змінювали одна одну. Ідеї суспільного договору стали керівними принципами революції ... особливо в другому фазі її розвитку.
Кожен серйозний аналіз політичної обстановки повинен виходити з взаємини трьох класів: буржуазії, дрібної буржуазії (в тому числі селянства) і пролетаріату.
Могутня економічно велика буржуазія сама по собі представляє незначна меншість нації. Щоб зміцнити своє панування, вона повинна забезпечити певні взаємовідносини з дрібною буржуазією, а через її посередництво - з пролетаріатом.
Однак, взаємини між буржуазією і її основною соціальною опорою, дрібною буржуазією, аж ніяк не засновані на взаємній довірі і мирному співпрацю. У масі своїй дрібна буржуазія є експлуатований і ображений клас. Вона заздрить великої буржуазії і нерідко ненавидить її. З іншого боку, і буржуазія, вдаючись до підтримки дрібної буржуазії, не довіряє їй, бо боїться, з повною підставою, що та завжди схильна переступити зазначені їй зверху межі.
Прокладаючи і розчищаючи шляхи для буржуазного розвитку, якобінці на кожному кроці вступали в гострі зіткнення з буржуазією. Вони служили їй у нещадній боротьбі з нею. Виконавши свою обмежену історичне завдання, якобінці впали, бо панування капіталу було визначено.
"Якщо б Робесп'єр утримав за собою владу, - говорив Бонапарт Мармона, - він змінив би свій образ дій; він відновив б царство закону; до цього результату прийшли б без потрясінь, тому що домоглися б його шляхом влади".
Геній Бонапарта в цих словах інтуїтивно осягнув істину, яка згодом була розкрита і докладно доведено істориками. 9 термідора не є нова революція, не є революційна ліквідація революції. Це лише один з другорядних і "побутових" моментів розвитку революційного процесу.
Якобінці не впали - вони переродилися в своїй масі. Якобінці, як відомо, надовго пережили термідорскіе події - спочатку як влада, потім як впливова партія: сам Наполеон вийшов з їхнього середовища. Робесп'єр був усунутий з своїх друзів, які завжди переважали його в жорстокості і кровожерливості. Якщо б не вони його усунули, а він їх, якби навіть вони продовжували б жити з ним дружно, - результат виявився б той самий - гребінь революційної хвилі, досягнувши максимальної висоти, став опускатися ...
"Ми не належимо до помірних, - кричав кривавий бордоский емісар талу з трибуни Конвенту у фатальний день падіння Робесп'єра, замахуючись на нього кинджалом, - але ми не хочемо, щоб невинність терпіла пригнічення". Гора шумно вітала цю заяву і супроводжував його жест ...
Парламентський режим, втім, є ідеалом всіх сучасних цивілізованих народів, хоча в основу його покладено та психологічно невірна ідея, що багато людей, які зібралися разом, швидше здатні прийти до незалежного і мудрого рішення, ніж невелика їх кількість.
У парламентських зборах ми зустрічаємо риси, загальні всякої натовпі: однобічність ідей, дратівливість, сприйнятливість до навіювання, перебільшення почуттів, переважний вплив ватажків. Але вже внаслідок свого особливого складу парламентська натовп має деякі особливості, на яких ми тут зупинимося.
Однобічність думок складає найважливішу рису цього натовпу. У всіх партіях, і особливо у латинських народів, ми зустрічаємо незмінну схильність вирішувати найскладніші соціальні проблеми за допомогою найпростіших абстрактних принципів і загальних законів, що застосовуються до всіх випадків. Принципи природним чином змінюються по кожній партії, але вже внаслідок свого перебування у натовпі індивіди завжди виявляють прагнення до перебільшення гідності цих принципів і намагаються довести їх до крайніх меж. Ось чому парламенти завжди є представниками самих крайніх думок.
Найдосконаліший зразок однобічності таких зборів представляють якобінці великої революції. Просякнуті догматами і логікою, з головою, наповненою невизначеними загальними місцями, якобінці прагнули проводити в життя свої стійкі принципи, не піклуючись про події, і можна сміливо сказати, що вони пройшли через всю революцію, не помічаючи її. Озброївшись дуже простими догматами, які служили для них путівниками, вони уявили, що можуть переробити суспільство у всіх його частинах і повернути витончену цивілізацію до ранньої фазі соціальної еволюції. Способи, вжиті ними для здійснення їх мрії, також відрізнялися абсолютної однобічністю. Вони обмежувалися тільки тим, що насильницьким чином знищували все те, що заважало їм. Втім, і всі інші - жирондисти, монтаньяри, термідоріанця і т.п. - Діяли в тому ж дусі.
Висновок.
На закінчення хотілося б навести трактування «якобінських» подій у пострадянський період.
Основна дискусія в пострадянській історіографії розгорнулася по двох проблем - перехід Франції від феодалізму до капіталізму і якобінізму. Всупереч традиційному для радянських істориків думку, згідно з яким, Французька революція являла собою грань між феодалізмом та капіталізмом, Адо, наприклад, запропонував розглядати її як "найважливіший" подієвий кордон "в ході протяжного в часі межформаціонного переходу - розкладання і руйнування старого, становлення та утвердження нового, капіталістичного суспільства ", що тривав з XVI по XIXвв. У тому ж дусі, Л. А. Піменова критикувала поняття "феодально-абсолютистський", що застосовувалося радянськими істориками по відношенню до Старого порядку.
Ряд істориків (М. М. Болховітінов, Є. Б. Черняк, В. П. Смирнов) запропонували внести корективи в раніше беззастережно позитивний образ якобінців, враховуючи, що якобінці створили систему державного терору. Вони критикували характерний для радянської історіографії тезу про "буржуазної вузькості" Французької революції, підкреслюючи, наприклад, що Декларація прав людини і громадянина "виражала загальнолюдські ідеали", а не тільки "інтереси буржуазії".
Е.Б. Черняк поставив під сумнів "абсолютизацію самого стану революції як вищої цінності", але інші вивчають цю тему її не зачіпали. Всі оголошували себе "марксистами", але фактично в тій чи іншій мірі перебували під впливом "ревізіоністського" напрямку французької історіографії, очолюваного Ф. Фюре.
Точки зору були різними. А. В. Гордон розглядає якобінське повстання травня-червня 1793г. як "народне" і "глибоко патріотичне", як "кульмінаційний пункт Великої революції". Він вважав, що завдяки якобінської диктатури Франція перемогла феодалізм в аграрній сфері та іноземну інтервенцію. В. Г. Ревуненков, який не приховував своїх марксистських поглядів, згоден з тим, що якобінська диктатура була "вершиною Французької революції". Він захищав якобінський терор, називаючи його "історично виправданим", але стверджував, що справжнім авангардом народу, що здійснив революцію, була Комуна Парижа, "скажені", ебертісти, але не якобінці, які представляли, на його думку, революційну буржуазію.
Ці суперечки, які ще далекі від свого завершення, показують, що пострадянська історіографія перебуває в стадії становлення. Вона являє собою результат розриву з радянською історіографією, але при цьому зберігає і багато хто з її традицій.