Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Дві машини зупунились поруч. З них, поспіхом, з купою сумок вибігли дві людини. Обидвоє обірвали щось накшталт "..решти не треба..".
-
Той день нагадував їй якийсь день з минулого. День, який вже наче повторювався. І тільки коли вона шалено побігла, аби не запізнитись на потяг, на якусь малу долю секунді зупинилась і згадала. Одного дня, ще коли вона вчилась в університеті, ще коли вона жила недалеко від вокзалу, коли збиралась значно швидше і речей брала значно менше, вона ніби схиблена бігла на потяг, то був кінець вересня, погода була якась занадто весела і безтурботна, погода ніби казала їй, залишайся тут, а вона не слухала бігла стрімголов на потяг. На вокзал. А точніше до нього... Проте, згадки про нього останні роки не приносили їй того помаранчевого,м*якого тепла, що було схоже на її домашній халат, скоріше ці спогади перетворились на чорнезну смолу, що тягнула її вниз, до свого минулого.
-
Після того викрику їх дороги розійшлись. Він пішов через головний вхід. Вона вирішила скоротити шлях і пішла збоку. І то, знаєте, була далеко не перша їх зустріч.
Якщо доля захоче нас ще раз звести разом, ще, принаймні, раз то нехай це буде будь-яке місце аби тільки не потяг. - думала вона багато раз. Занадто багато на тих полицях спогадів, занадто мало в тих вагонах душевної рівноваги.
Бігли до потягу з різних сторін, а він, між іншим, вже рушив, тобто потяг, і обидва забігли в перший же вагон шо був поруч. Ніколи не запізнювався на поїзди, казав він сам собі ідучи в напрямку свого вагону.
Вона змарніла доки дійшла, бо як на зло була ціла купа сумок, а по дорозі не було жодного нормального чоловіка, шо запропонував би свою поміч.
Їй 38, йому 35 (в цьому віці їх різниця вже не так помітна), їх імена не мали суттєвого значення. Таких як вони, заклопотаних, повних енергії, спокійних і шалених одночасно, було дуже багато, або мало, а могло взагалі не бути. Тут нарешті обидва дістались своїх місць, і плюхнулись неначе в дитинстві після веселої гри, на свої місця, і знаєте,як буває у фільмах, шо зазвичай кінчаються Хеппі Ендами, ненавиджу такі фільми, до речі, вони посміхнулись один одному і опустили голови донизу, щоб відновити дихання.
Звичайно вони один одного не впізнали за цю, наче відірвану від усього часу, секундочку. Так багато часу не минає так не залишивши сліду на обличчі. Тут вони не були виключенням. Сиве волосся, не дивлячись на вік, виблискувало на скупому сонячному промінні в обох. А ще, завжди люди старіють руками. Якби молодо не виглядало обличчя, руки завжди виказують вік, та мабуть не тільки вік, а ще й те, скільки людина пережила. Її руки виглядали значно дорослішими та мудрішими, його ж рукам було значно простіше жити. Вона завжди їздила плацкартом, а він надавав перевагу купейним вагонам, проте, мабуть, як і раніше тягнув до останнього з купівлею квитків, або вирішив їхати в останню мить і йому дістався плацкарт. І як би там не склалось їх зустріч, це скоріше сукупність недоречних збігів, чим спланована акція «долі».
Те куди і звідки прямував той потяг було геть неважливо. Це мали бути найважчі 11 годин за останні N років, але про це ще ніхто не здогадувався. Востаннє вони бачились ще тоді, коли у країні тільки-но помінялась влада і всім потрібно було починати все спочатку, але не йому.
Вона лишень підняла очі щоб привітатись з сусідом, з яким прийдеться їхати найближчі години і одразу згадала той погляд. Тут вона звичайно ж згадала про те, що де завгодно могла б його побачити і не звернути на то уваги, тільки не в потязі. Помилитись тут було важко, його очі ніколи не забувають і не тому, що так сильно любила, або він мав якийсь незвичний колір очей, а тільки тому, що то був погляд, який вона ніколи не могла витерпіти, неначе тобі на повіки причепили гирі по 20 кілограм і вони виривають все з тебе. Вона швидко «забрала» з нього свій погляд в надії, що залишиться непоміченою, але тут пролунало:
-Невже ми зустрілись. Я цього не чекав, як знав, що не треба було брати квиток в плацкарт.
-Ти як завжди грубий і прямолінійний. Нічого не міняється з роками.
-Не рада нашій зустрічі, невже? Невже я дочекався цього часу? Знайшла собі нову жертву, чи як завжди сама?
-Я нашим зустрічам вже років зо 10 не рада, і все сподіваюсь, що від когось почую, що ти десь поїхав назавжди, або, ще краще, помер, вибач на такому слові.
-Намагаєшся показати свою відчуженість і не цікавість до мене? То знай, в тебе того ніколи не виходило. В тебе по очах все видно, пам*ятаєш сама любила говорити, що Булгаков писав «Язык может скрыть истину, глаза – никогда»
-Не думала, що ти пам*ятаєш те, що я любила говорити. І знаєш. Не хочу з тобою продовжувати розмову. Втомлена я дуже.
Іх діалоги ніколи не починались і не закінчувались спокійно, або ,принаймні, якось логічно. Вони завжди мали за мету зачепити, якнайбільше живих ворсинок на ковдрі тієї самотності, що вони разом переживали. Та самотність була схожа на фатальну приреченість на знаходження в колі асфальтних людей. Асфальтних тому що сірих, асфальтних тому що заземлених, ніби для того, щоб крізь них не пройшов струм, а насправді-то вони просто застигли в асфальті буденності і нікуди вже не прагнуть встигнути. А він з нею ще мали куди летіти. І завжди були з повітряною кулькою надії в руках. Самотність серед людей, вона жерла їх ніби акула патрає свою здобич. Але кожен з них намагався довести, що не потребує підтримки. Кожною цупкою фразою, чіплялись як гачки рибалок, в душі один одного.
Вона лягла першою спати. Відвернулась до стіни. Хотіла викинути з голови думки про цю зустріч. Ввімкнула навушники і одразу натрапила на «їх» пісню, якось дуже різко і жорстко вона кинула телефон вбік і вирішила, що досить вже цих дурних збігів. Він так само хотів заснути, але ніяк не міг. Сів за столом і дивився на неї. Згадував її 20ти річною. Вони були так схожі, неймовірно, і бачили це всі навколо, крім, звичайно, них самих.
Пройшло майже 20 років з того часу, як вони познайомились. Вони не прожили 15 з них разом, в них не було ні дітей, ні домашніх улюбленців, ні спільно нажитого майна, вони ніколи не ходили разом купатись на море і за покупками, проте, їм завжди було що згадати, коли хтось із друзів згадував це до болі знайоме прізвище. А з тих років, що вони були знайомі спілкувались вони в цілому може роки 2-3, але гидоти було зроблено на всі 50. Він так само згадав той день, коли вперше їхав з нею в одному потязі. Вона у 2-му вагоні він у 3-му. Він прийшов побачити її тоді, а вона спала і він, не довго думаючи, смикнув її за ногу, з того разу він будив її тільки в такий спосіб, і тоді йому 35ти річному різко закортіло смикнути її так само, як купу років тому, так по-дитячому, так наївно. Так і зробив. Ні з ким крім неї це мабуть не увінчалось би успіхом, але вона відсмикнула ногу і повернулася до нього обличчям. Втомленим, але розбавленим щирою посмішкою обличчям.
-Ну що таке?, – спробувала бути грізною, та нічого не вийшло – Я знала, що ти то зробиш. Це ж традиція, дивно, що такою дурнею твоя голова забита зараз.
-Ну смикнув і що? Це ніби злочин проти людства.
-Та нічого. Все нормально, не треба запалюватись неначе бенгальський вогник, тут між іншим, крім нас з тобою ще купа людей, не веди себе наче дитина.
Він тримав в пам*яті значно більше ніж вона думала і навіть більше ніж їй хотілось, щоб він пам*ятав.
Попереду ще 10 годин в потязі, а позаду 10 років мовчання. Їм буде про що говорити, от тільки що буде, коли хтось із них дістанеться пункту призначення?
Вони проговорили всю дорогу, вперше сказано було те, що було так важко сказати будучи дітьми. Всі сварки відійшли назад і залишилось скло. Майже чисте. З купою мілких подряпин і тріщин. То скло їх довіра один до одного. Її не відновити.
Провідник підійшов і сказав, що її зупинка через 30 хвилин, віддав квиток. Вона їх досі, між іншим збирала, до цього часу їх число давно перейшло за 2 сотні, і вона просто збирала іх в величезну поличку у шафі, до тих квитків, крім неї, ніхто навіть наближатись не мав права. Вона мала 2х дітей, чудовий дім, 2 сотні квитів з потягів, машину, помаранчеву кімнату.
Зупинка через 15 хвилин. Не любила вона прощань. Взяла сумки і пішла до початку вагону. Йому і слова не змогла мовити. Їй завжди важко було прощатись з ним, чи то на годину, чи то на найближчі 10 років. Він дістав сигарету і запальничку і пішов в той самий бік. Вона дивилась у вікно і усіма силами намагалась дивитись вперед і не чекати на те, що він прийде. Він обійняв її зі спини, як колись вони прощались. Нічого не сказав. Та чи потрібні були слова. Машиніст був мабуть не в настрої і різко натиснув на гальма, потяг хитнувся та не вони. Вони наче стояли у піску, що тягнув їх донизу. Він вийшов покурити, вона назавжди.
Якщо доля захоче нас звести разом, ще, принаймні, раз то нехай це буде будь-яке місце аби тільки не потяг. - думала вона багато раз. Занадто багато на тих полицях спогадів, занадто мало в тих вагонах душевної рівноваги. Вона хотіла якнайшвидше втікти з вокзалу. Він проводжав її поглядом рівно одну сигарету. Зайшов у потяг і зрозумів, що жити треба хоча б заради ще однієї зустрічі з нею. Але тієї зустрічі не буде. Через 3 місяці, в найліпшому випадку, не буде вже його...