Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Написати власну «Я-концепцію» на аркуші.
Психологія – це наука про закономірності формування і розвитку психіки як особливої форми життєдіяльності.
Отже, предметом психології є психіка людини і тварини, її закономірності, механізми функціонування та факти.
Загальна психологія вивчає наступні психічні явища:
Психічні явища (факти) проявляються об’єктивно (можуть бути зафіксованими зовнішньо у поведінці, психічних діях, діяльності, творчості) та суб’єктивно (відбувають внутрішньо у вигляді процесів відчуття, сприймання, пам’яті, уяві, почуттях). При цьому зміст психічних фактів може усвідомлюватися, або не усвідомлюватися людиною. Їх зміст і динаміка проявляються у потребах, мотивах, цілях, здібностях.
В структурі психології виділяють академічну (розробка теорій функціонування та розвитку психіки) та прикладну (практичне спостереження та вивчення психічного життя в різних сферах) психологію.
Завдання психологічної науки:
Стан сучасної психології характеризується проникненням теорії в практику, диференціацією галузей психології, інтеграцією психології в інші науки (з якими межує предмет та об’єкт психології, внаслідок чого утворилися такі науки, як психофізіологія, психофізика, зоопсихологія тощо). В той же час на сучасному етапі психологія відчуває брак розвитку теоретичних напрямків, значущих відкриттів, характеризується різноманітністю поглядів на закономірності функціонування психіки (іноді дуже протилежних), чим і пояснюється бурхливий розвиток саме практичних аспектів.
Виділяють наступні етапи становленні предмета психології:
1. Психологія як наука про душу (від Античності до 17-го століття). Наявністю душі пояснювали всі незрозумілі явища в житті людини.
2. Психологія як наука про свідомість (початок 17-го – середина 19-го століття). Під свідомістю розуміли здатність відчувати, думати. Співпадає з бурхливими розвитком природничих наук. На цьому етапі основним методом пізнання психіки є інтроспекція (самоспостереження).
3. Психологія як наука про поведінку (виникла на початку 20-го століття). Дослідження того, що можна безпосередньо фіксувати (поведінку, вчинки, реакції). Завдання – експериментально визначати психічні особливості людини.
4. Сучасний етап – психологія як наука про факти, закономірності та механізми психіки (з другої половини 20-го століття). Наукові дослідження поведінки та внутрішніх психічних процесів, практичне застосування отриманих даних.
Ідея про зв'язок психічних явищ з діяльністю головного мозку висловлювалася дуже давно, ще в античні часи. З накопиченням відомостей про будову організму і функції окремих органів міцніло переконання в тому, що саме головний мозок відповідає за психічні явища. Поступово проблема локалізації в організмі перетворилася на проблему локалізації в органі(в середні віки психічне життя зв'язували з шлуночками мозку), а потім разом з процесом диференціації психічних явищ — в проблему локалізації окремих психічних феноменів у відділах мозку.
Основні процеси: збудження і гальмування.
На КВПГМ одночасно діє велика кількість різноманітних подразників, але реагує вона не на всі, ігноруючи значну їх кількість, оскільки збудження одразу ж гальмується.
Гальмування і збудження як процеси відбуваються одночасно.
Закони ВНД:
Гальмування нервових процесів буває безумовним (зовнішнім) та умовним (внутрішнім). Зовнішнє гальмування – наслідок дії сильного стороннього подразника. Воно може проявлятися у вигляді так званого «замежового гальмування», коли сила збудження перевищує можливості реагування нервових клітин. В таких випадках не тільки не зростає сила реакції, а навпаки – сила реакції зменшується або гальмується зовсім. Гальмівні процеси, що виникають у ситуаціях перенапруження, захищають клітини мозку від руйнування (захисне гальмування).
Внутрішнє гальмування також обумовлюється зовнішніми впливами, але воно є наслідком послаблення тимчасових зв’язків, якщо умовний подразник, на який був вироблений умовний рефлекс, не підкріплюється деякий час – в цьому випадку утворені нервові зв’язки гальмуються, рефлекс згасає (наприклад, забування іноземної мови без достатньої практики).
Стадії розвитку психіки, механізми відображувальної діяльності.
1. Сенсорна. Це стадія елементарної чутливості. Характерна для тварин з сітчастою та вузловою нервовою системами (медузи, черви). Механізми відображувальної діяльності – інстинкти (система безумовних рефлексів).
2. Перцептивна. Стадія предметного сприймання. Характерна для ссавців, в яких розвинений головний мозок, забезпечує здатність синтетичного відображення дійсності. Механізми – навички (умовні рефлекси), які дають можливість як відображати ситуацію, так і прогнозувати її.
3. Стадія найпростішої інтелектуальної діяльності. Характерна для вищих тварин (мавпи, дельфіни), забезпечує можливість виконання так званих «двофазних завдань», коли є стадія орієнтування та стадія виконання. Механізми – елементарні мислительні дії, що встановлюють зв’язки та відношення між предметами.
Свідомість – це вища, властива лише людині, форма суспільного відображення об’єктивних стійких властивостей та закономірностей довкілля, формування внутрішньої моделі світу, в результаті чого досягається пізнання та перетворення оточуючої дійсності.
Структура свідомості:
1. Відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява). Порушення діяльності цих пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості.
2. Розрізнення суб’єкта та об’єкта. Це розрізнення «я» та «не-я», яке відбувається в процесі формування самосвідомості.
3. Забезпечення цілеутворюючої діяльності. Людина розкриває причинно-наслідкові зв’язки, ставить перед собою мету, приймає вольові рішення.
4. Наявність емоційно-оцінних ставлень до дійсності, інших людей, до самої себе. Це визначається системою почуттів людини як стабільних ставлень до дійсності.
Несвідомі психічні явища – це сукупність психічних явищ, станів і дій, відсутніх у свідомості людини, що лежать поза сферою розуму, непідзвітні їй принаймні в даний момент, та не піддаються контролю.
Категорії психологічних методів за Ананьєвим, який в основу категорії методів поклав ідею завершеного циклу психологічних досліджень:
Відчуття – це сенсорні процеси відображення окремих конкретних властивостей, якостей предметів та явищ дійсності в момент їхньої безпосередньої дії на органи чуття.
Фізіологічною основою відчуттів є нервовий імпульс, який виникає при дії подразника на адекватний йому аналізатор.
Анатомо-фізіологічною структурою, в якій відбувається виникнення відчуття, є аналізатор
В організмі функціонує система аналізаторів, які забезпечують формування відчуттів певної якості – зорових, слухових, температурних, м’язових тощо. Аналізатор складається з периферійної частини – рецепторів, провідникових нервових шляхів - та центральної частини в корі та підкорці головного мозку. В рецепторах відбувається перетворення енергії фізичних і хімічних подразників, що діють на організм, у нервове збудження. Провідникові шляхи складаються з нейронів, розміщених на різних рівнях нервової системи, які поєднуть рецепторну периферію з мозковим центром. У центральній частині аналізатора здійснюється основна обробка нервових імпульсів, що надходять з периферії.
Відчуття – це сенсорні процеси відображення окремих конкретних властивостей, якостей предметів та явищ дійсності в момент їхньої безпосередньої дії на органи чуття.
За контактом з подразником: контактні (шкірні, смакові, органічні); дистантні (зорові, слухові, нюхові, вібраційні).
За розміщенням рецептора: інтероцептивні (рецептори розміщені всередині організму); екстероцептивні (рецептори розміщені на поверхні тіла) та пропріоцептивні (рецептори розміщені в м’язах, сухожилках).
Закономірності відчуттів визначають умови, за яких стимул досягає свідомості.
Для відчуттів характерні пороги чутливості – характеристика залежності між інтенсивністю відчуттів та силою подразника. Нижній абсолютний поріг чутливості – це найменша сила подразника, яка діючи на аналізатор викликає ледь помітне відчуття. Верхній абсолютний поріг чутливості – найбільша сила подразника, за якої він ще сприймається аналізатором. Диференційний поріг, або поріг чутливості до розрізнення – найменше збільшення/зменшення сили подразника, яке викликає ледь помітну різницю відчуттів. Оперативний поріг – величина розрізнення між сигналами, при якій точність і швидкість відображення досягає максимуму.
Адаптація – пристосування, зміна чутливості під впливом постійно діючого подразника, яка проявляється у зниженні або підвищенні порога чутливості.
Взаємодія відчуттів – зміна чутливості однієї аналізаторної системи під впливом іншої, наприклад, деякі смакові відчуття підсилюють зорові.
Сенсибілізація – підвищення чутливості в результаті взаємодії аналізаторів, а також систематичних вправ. Спостерігається у людей, які тривалий час займаються певними видами діяльності.
Контраст відчуттів – зміна інтенсивності і якості відчуття під впливом переднього чи супутнього подразника. Розрізняють одночасний контраст (за умови одночасної дії двох подразників), послідовний контраст – внаслідок попередніх відчуттів (наприклад, після холодного тепле здається гарячим).
Синестезія – це виникнення під впливом подразника одного аналізатора відчуттів, характерних для іншого аналізатора (зорово-слухова система, наприклад, під дією музики виникають зорові образи).
Властивості відчуттів:
1. Якість. Це те, що відрізняє одне відчуття від іншого. Наприклад, кольори та їх відтінки.
2. Інтенсивність відчуття. Це кількісна характеристика відчуття, яка визначається силою подразника та функціональною здатністю рецептора.
3. Тривалість відчуття. Це часова характеристика відчуттів, залежить від строку впливу подразника.
4. Локалізація. Відчуття пов’язані з просторовим розташуванням, вони співвідносяться з джерелами в просторі.
Сприймання (перцептивні процеси) – це психічний процес відображення предметів та явищ дійсності в сукупності їхніх властивостей та частин при безпосередній дії на органи чуття. ФІЗІОЛОГІЧНОЮ ОСНОВОЮ СПРИЙМАННЯ є умовно-рефлекторна діяльність внутрішньоаналізаторного і міжаналізаторного комплексу нервових зв'язків, обумовлюваних явищ. Суттєво, що у людини результати і процес сприймання опосередковуються другою сигнальною системою, завдяки чому людина усвідомлює предмети, які відображує і регулює формування перцептивних образів.
Фізіологічна природа сприймання – це аналітико-синтетична діяльність кори півкуль головного мозку. Виділяють чотири рівні перцептивної дії: знаходження об’єкта, розрізнення, ідентифікація (ототожнення об’єкта з відомим об’єктом), впізнання (передбачає категоризацію, тобто віднесення предмета до певного класу).
Предметність – акт об’єктивації віднесення даних у відповідності до цього предмету.
2. Константність – відносна постійність величини, форми, кольору предметів.
3. Структурність. Сприймання це не сума відчуттів, сприймається узагальнена структура об’єкта, яка формується впродовж певного часу.
4. Осмисленість. Пов’язана з мисленням: свідомо сприйняти об’єкт означає назвати його.
5. Вибірковість – виділення одних об’єктів в порівнянні з іншими об’єктами. Вибірковість пов’язана з інтересами, попереднім досвідом людини.
6. Аперцепція – це залежність змісту сприймання від досвіду людини або від спрямованості її діяльності.
7. Узагальненість. Одиничне сприймається як особливий прояв загального.
За провідним аналізатором: зорове, слухове, дотикове, нюхове і т.д. сприймання.
2. За активністю: навмисне (цілеспрямоване та планомірне сприймання, або спостереження), ненавмисне, або мимовільне (без спеціально поставленої мети).
3. За формою існування матерії: сприймання простору (сприймання величини, форми, об’ємності та віддаленості об’єктів), сприймання часу (суб’єктивне відображення тривалості, швидкості та послідовності періодів), сприймання руху (відображення змін положення тіла в просторі).
1. Галюцинації – сприйняття образів, які реально не існують у зовнішньому світі.
2. Псевдогалюцинації – це образи, які проектуються не із зовнішнього простору, а із внутрішнього.
3. Ілюзії – помилкове сприймання реальних речей та явищ. Є афективні ілюзії (обумовлені страхом чи тривожністю), вербальні ілюзії (хибне сприймання змісту розмов оточуючих; людині здається, що з неї глузують, насміхаються з неї, їй погрожують), парайдолічні (викликаються зниженим тонусом психічної діяльності), типові ілюзії (притаманні всім людям, виникають за деякої комбінації характеристик об’єктів).
Пам’ять (мнемічні процеси) – це психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та послідовному відтворенні досвіду людини.
Природа пам’яті пояснюється в таких теоріях:
1. Психологічні теорії пам’яті.
Асоціативна теорія (основний принцип базується на понятті асоціації, тобто зв’язку між різними психічними явищами – для пам’яті між окремими частинами інформації чи матеріалу, який запам’ятовується). Розрізняють такі види асоціацій: асоціації за схожістю (матеріал запам’ятовується і відтворюється завдяки подібності із іншим матеріалом), за суміжністю (матеріал запам’ятовується шляхом поєднання його з іншим матеріалом в просторі, в часі чи інших параметрах), за контрастом (матеріал запам’ятовується завдяки своїм відмінним характеристикам).
Гештальт-теорія. Згідно з цією теорією, основним принципом пам’яті є не асоціація як окремий елемент, а цілісна організація – гештальт.
Біхевіористична теорія. Представники цієї теорії підкреслюють роль вправ, необхідних для закріплення матеріалу. На закріплення впливають: інтервал між навчанням, міра подібності та обсяг матеріалу, ступінь научіння, вік та індивідуальні відмінності людей.
Когнітивна теорія. Визначає пам’ять як сукупність різноманітних блоків та процесів переробки інформації (увага, повторення, об’єднання, доповнення, заміна та інші).
Діяльнісна теорія (радянська школа). Згідно з нею, природа пам’яті пов’язується із оволодінням людиною різними видами діяльності. В рамках цієї теорії досліджується здатність людини керувати своєю пам’яттю.
2. Фізіологічні теорії пам’яті. Досліджують фізіологічні механізми пам’яті, базуються на вченні Павлова про закономірності вищої нервової діяльності. Пам’ять визначається як система умовних рефлексів. Встановлено, що пам’ять забезпечується системою спільно функціонуючих блоків мозку: блоки приймання інформації, її переробки та збереження.
3. Хімічна теорія. Прихильники визначають біохімічний рівень пам’яті, вважають, що в її основі лежать специфічні хімічні зміни. Виділяють два види пам’яті: генетичну (пов’язана з ДНК), індивідуальну (РНК).
ЗАКОНИ ПАМ'ЯТІ.
Мимовільне механічне - запам'ятовування віршів, лічилок, імен, прізвищ.
- Мимовільне смислове - зрозуміти якесь явище.
- Довільне механічне - спирається на багаторазове повторення.
- Довільне смислове - основний спосіб запам'ятовування студента і в дорослому проф. діяльності.
За змістом матеріалу: рухова пам’ять (запам’ятання та відтворення рухів, є основою рухових навичок), емоційна (зберігає переживання та почуття, пов’язані з подіями минулого), образна (зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні уявлення, які узагальнені в певні образи), словесно-логічна (пов’язана з мисленням та мовою, спрямована на запам’ятовування смислу, загального змісту інформації).
2. За характером мети діяльності: мимовільна (здійснюється без спеціальної мети, без вольового зусилля, вона є наслідком певної практичної діяльності), довільна (пам’ять, яка протікає з чітко поставленою метою щось запам’ятати, відтворити, для цього використовується спеціальні мнемотехнічні прийоми).
3. Час закріплення та збереження матеріалу: сенсорна пам’ять (фіксується в периферичних частинах аналізаторів, це миттєвий відбиток різної модальності); короткочасна (утримує та відтворює інформацію, яка надходить із сенсорної пам’яті. Швидке запам’ятання та нетривале збереження інформації – 20-30 секунд); тривала (зберігає людський досвід, забезпечує тривале збереження матеріалу), тривала пам’ять із свідомим доступом і закритим доступом; оперативна пам’ять (запам’ятання в процесі конкретної діяльності, включає елементи короткочасної і тривалої пам’яті); феноменальна пам’ять (відтворення без змін після тривалого зберігання).
4. За усвідомленістю: механічна (запам’ятання внаслідок декількох повторень); логічна (передбачає переробку та осмислення інформації).
Процеси пам’яті.
1. Запам’ятання – закріплення нового матеріалу.
2. Збереження – процес, який забезпечує утримання матеріалу в пам’яті.
3. Забування – процес, який визначає втрату чіткості матеріалу, зменшення його обсягу, неможливість відтворення.
4. Відтворення – процес, який відновлює матеріал, що зберігається в пам’яті.
Мислення – найбільш узагальнена та опосередкована форма психічного відображення, яка встановлює зв’язки та відношення між об’єктами дійсності.
Теорії:
Мислительні операції –це порівняння, синтез, аналіз, абстрагування, узагальнення, конкретизація, класифікація, систематизація тощо
Мисленнєві операції спрямовані на пізнавання об'єктів, а також контроль за виконанням перетворюючої функції. Мисленнєві операції взаємодіють між собою і взаємо-зумовлюють одна одну. Кожній з них відповідає операція, яка має протилежну за своїм характером функцію
Мисленнєві операції, розвиваючись і ускладнюючись у пізнавальному процесі, можуть виступати як мисленнєві дії. Мисленнєві дії — це дії з об'єктами, відображеними в образах уявлень, уяви та в поняттях. Мисленнєві дії спрямовані на перетворення умов пізнання об'єкта, його образу, умов задачі тощо.
Логічне мислення — здатність мислити точно й послідовно, не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях, та вміння викривати логічні помилки. До форм логічного мислення відносять поняття, судження і умовиводи
СУДЖЕННЯ – форма мислення, в якій стверджується або заперечується наявність якихось зв’язків між предметами та явищами дійсності або їх властивостями та ознаками.
УМОВИВІД – форма мислення, при якій на основі деяких суджень робиться певний висновок у вигляді нового судження
ПОНЯТТЯ – форма мислення у вигляді слова або групи слів, яка відображає суттєві властивості, зв’язки та відношення предметів і явищ
ВИДИ МИСЛЕННЯ.
ЗА ФОРМОЮ: предметно-дійове, наочно-образне, словесно-логічне.
Наочно-дійове мислення - розв'язання завдання безпосередньо включається в саму діяльність. найбільш ефективне коли розв'язання завдання можливе саме в процесі практичної діяльності.
Наочно-образне мислення виявляється в тому, що людина оперує образами предметів та явищ, аналізуючи, порівнюючи чи узагальнюючи у них істотні ознаки.
Словесно-логічне мислення (або абстрактне) відбувається у словесній формі за допомогою понять
ЗА ХАРАКТЕРОМ РОЗВЯЗАНИХ ЗАДАЧ: теоретичне і практичне. розрізняють теоретичне і практичне мислення за типом розв'язуваних завдань і залежних від цього структурних та динамічних особливостей. Теоретичне мислення - це пізнання законів, правил.
ЗА СТУПЕНЕМ НОВИЗНИ ТА ОРИГІНАЛЬНОСТІ: репродуктивне, творче.
ЗА СТУПЕНЕМ РОЗГОРНУТОСТІ: дискурсивне, інтуїтивне.
Індивідуальні особливості проявляються в таких якостях розуму: глибина (здатність виділити суттєві ознаки), поверховість (відображення несуттєвих, випадкових ознак), гнучкість (вміння змінити припущення та обраних шлях вирішення), інертність, або ригідність (здатність мислити звичним способом), стійкість (постійне орієнтування на характеристики об’єкта), нестійкість (необґрунтований відхід від суттєвих характеристик), усвідомленість (розуміння та здатність виразити в слові), неусвідомленість (труднощі при мовному відображенні), самостійність (прагнення самостійно проаналізувати задачу, чутливість до підказок), наслідуваність (постійне копіювання відомих способів міркування), критичність (усвідомлюваний контроль за перебігом інтелектуальної діяльності), навіюваність (схильність до цілеспрямованого впливу іншої людини).
Ці якості розуму проявляються в: умінні бачити проблемну ситуацію; формулюванні й аналізі задачі; цілеутворенні; виробленні гіпотез; прийнятті рішення.
Уява (імажинативний процес) – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду. Уява як особливий психічний пізнавальний процес знаходиться дещо осторонь від інших пізнавальних процесів, а разом з тим займає проміжне місце між сприйманням, мисленням та пам’яттю
Фізіологічні механізми:
1. Діяльність кори головного мозку.
2. Глибокі відділи мозку, а саме: гіпоталамо-лімбічна система та підкіркові ділянки мозку.
Аглютинація (склеювання) – це створення образів за допомогою комбінування частин та елементів інших образів.
2. Гіперболізація – це збільшення предметів чи кількості елементів в тому чи іншому об’єкті.
3. Літота – це зменшення величини образу або його частин, елементів.
4. Загострення, або акцентуація – підкреслення (акцентування) певних частин образу чи якостей.
5. Типізація – це виділення однорідних елементів в предметах, фактах, явищах.
6. Схематизація – це виділення та підкреслення рис схожості, зменшення елементів розбіжності (приклад – орнамент).
За метою: мимовільна (уява, яка не керується спеціально визначеною метою), довільна (образи, які людина створює вольовим зусиллям, довільно).
Залежно від характеру діяльності довільну уяву поділяють на: відтворюючу, або репродуктивну, - це створення образів, які відповідають певному опису, схемі, шаблону; творчу – це створення нових образів.
За активністю: активна уява (спрямована на виконання логічного або творчого завдання, проявляється як творча або відтворююча); пасивна уява (створення образів, які не втілюються в життя, вона може бути мимовільна – сни, довільна – марення, вигадки).
За змістом: художня уява (базується на чуттєвих образах), наукова (базується на плануванні досліджень, висуненні гіпотез), технічна (оперування образами просторових відношень).
Мрія – уява, спрямована на майбутнє.
Антиципуюча уява (передбачення) – здатність людини передбачати майбутні події.
Деякі розлади психічної діяльності своїм виникненням також зобов'язані надмірної вразливості і живому уяві. Іноді безпосереднім приводом для подібного захворювання стає неправильно зрозуміле слово авторитетної людини. Відомі випадки, коли під впливом необережного слова лікаря пацієнт уявляє, що він захворів небезпечною хворобою, і у нього розвиваються відповідні симптоми. Виникають так звані ятрогенні захворювання. Травмуючий вплив, що збуджує уявні страхи може викликати і педагогічно нетактовний вчинок вчителя чи його необережне слово. Так виникають нервові розлади, які називають дидактогенними.
Відомі також ідеомоторні акти - руху, які виникають тоді, коли людина тільки представляє їх собі. Можна провести наступний досвід. У руках чоловік тримає маятник - нитку, до якої прив'язаний вільно висить грузик. Випробуваному пропонують якомога виразніше уявити собі, що грузик починає описувати концентричні кола. Через деякий час це і відбувається насправді. Очевидне і яскраве уявлення руху викликає незареєстровані свідомістю м'язові зусилля, які й призводять до круговий рух маятник.
Уява – одна з провідних характеристик творчої особистості. Творчість – це передусім процес створення нового продукту завдяки і сприйманню, і пам’яті, і мисленню, і, звичайно, уяві. В цьому переліку головне місце належить саме уяві, її глибині і яскравості.
Подібне між мисленням та уявою: 1) мислення і уява виникають в проблемній ситуації; 2) вони детермінуються потребами особистості; 3) їх основу становить випереджальне відтворення.
Відмінне між мисленням та уявою: 1) в уяві образи створюються у вигляді яскравих уявлень, в мисленні – це оперування поняттями та категоріями; 2) міра невизначеності ситуації: при значному дефіциті інформації частіше діють механізми уяви, чим повніша інформація про задачу, тим вірогідніше вона розв’язується на рівні мислення.
Умови формування уяви:
1. Досвід людини.
2. Залучення людини до різноманітних видів діяльності.
3. Розвиток інтересів.
4. Використання спеціальних прийомів розвитку уяви.
Емоція – це безпосереднє тимчасове переживання, що відображає значущість діючих на людину явищ та ситуацій.
Почуття – це стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, які відображають їх значущість стосовно потреб та мотивів людини.
Функції емоцій та почуттів:
1. Сигнальна. Переживання виникають і змінюються у зв’язку з подіями, що відбувають в довкіллі чи організмі людини.
2. Регулююча. Стійкі переживання та реакції спрямовують поведінку людини, регулюють, дають можливість долати різноманітні перешкоди та досягати мети.
Види емоцій:
За характером: позитивні, негативні.
За дієвістю: стенічні; астенічні.
За задоволенням потреб: нижчі, вищі.
За опосередкованістю: прості (безпосередньо пов’язані з відчуттями, їх називають емоційним фоном відчуттів), складні (фундаментальні емоції, пов’язані з розумінням, їх виділяє Ізард: інтерес, здивування, радість, сміх, страждання, гнів, відраза та інші).
Виділяють також ситуативні (пов’язані з конкретною ситуацією, явищем) та узагальнені (переходять в емоційні стани) емоції.
АФЕКТ – психологічний стан, в основі якого лежить сильне, відносно короткочасне емоційне переживання. Це реакція на екстремальну ситуацію. Відмінними рисами афекту є його ситуативність, узагальненість, велика інтенсивність, незначна тривалість, бурхливість. Характеризується значними змінами в свідомості, втратою самоволодіння, змінами всієї життєдіяльності організму.
НАСТРІЙ – загальний, відносно невеликий за інтенсивністю, емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус протягом певного часу. Йому властива дифузність, відсутність чіткого зв’язку з обставинами дійсності. Характеризується підсвідомістю та слабкою виразністю. Може бути радісним, сумним тощо.
СТРЕС – сильне емоційне збудження, а також сукупність стереотипних, філогенетично запрограмованих неспецифічних реакцій усього організму, що робить можливим підвищену фізичну активність. Виникає в скрутних, несподіваних та небезпечних ситуаціях. Сильні стреси порушують вегетатику, дезорганізують психіку, слабкі спонукають до дуже складної діяльності.
ПРИСТРАСТЬ – стійке, глибоке та сильне емоційне прагнення людини до певного об’єкта. Максимальний інтерес до предмета пристрасті.
Виховання емоцій і відчуттів людини починається з найранішого дитинства. Найважливішою умовою формування позитивних емоцій і відчуттів є турбота з боку дорослих. Та дитина, якій не вистачає любов і ласка, зростає холодним і нечуйним. Для виникнення емоційної чуйності також важлива відповідальність за інше, турбота про молодших братів і сестри, а якщо таких немає, то про домашніх тварин. Необхідно, щоб дитина сама про когось піклувалася, за когось відповідав.
Ще одна умова формування емоцій і відчуттів у дитини полягає в тому, щоб відчуття дітей не обмежувалися тільки межами суб'єктивних переживань, а отримували свою реалізацію в конкретних вчинках, в діях і діяльності. Інакше легко можна виховати сентиментальних людей, здатних лише на словесне виявлення, але не здатних на неухильне втілення свого відчуття в життя.
Воля – форма психічного відображення, що проявляється в здатності до вибору дій, пов’язаних з подоланням зовнішніх чи внутрішніх перешкод.
Теорії волі:
Основні ознаки вольових дій виявляються у такому:
Вольові якості особистості – відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.
Вольові якості людини утворюють силу волі особистості.
Вольові якості характеризуються такими параметрами: генералізованість (поширення якості на різні сфери особистості), вираженість (інтенсивність прояву якості в певних видах діяльності чи поведінки).
Вольові якості особистості визначають також локуси контролю: екстернальний (схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій зовнішнім обставинам), інтернальний (схильність людини приписувати відповідальність за результати своїх дій власним здібностям, прагненням, цінностям, зусиллям і т.д.).
Вольова слабкість, яка проявляється за межами норми – це абулія та апраксія.
Вольові якості особистості – відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.
Класифікація вольових якостей (за В.К. Каліним):
1. Базальні (або первинні) вольові якості. Вони становлять підґрунтя вольових якостей людини. Це енергійність (здатність вольовим зусиллям швидко підвищувати активність до необхідного рівня), терплячість (здатність підтримувати інтенсивність роботи при різних перешкодах), витримка (здатність швидко гальмувати дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення), сміливість (здатність при виникненні небезпеки – для життя, здоров’я чи престижу – зберегти стійкість організації психічних функцій та не знизити якість діяльності; це вміння протистояти страху, ризикувати).
2. Системні (або вторинні) вольові якості. За своєю будовою вони складні і включають в себе інші прояви (емоційні, інтелектуальні тощо). Основні: цілеспрямованість (уміння керуватись загальними стійкими цілями), наполегливість (здатність добиватись мети), принциповість (вміння керуватись стійкими принципами, точкою зору), самостійність (здатність обходитись без чужої допомоги), ініціативність (здатність знаходити нове рішення), рішучість (здатність сприймати обдумати рішення і послідовно втілювати їх в життя), організованість (вміння керуватись визначеним планом).
Вольові якості людини утворюють силу волі особистості.
Вольові якості характеризуються такими параметрами: генералізованість (поширення якості на різні сфери особистості), вираженість (інтенсивність прояву якості в певних видах діяльності чи поведінки).
Виховання волі - це процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:
1) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини;
2) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе;
3) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.
Призначення волі полягає в тому, щоб спрямовувати, а не примушувати до чогось. Наведемо деякі прийоми вправляння і виховання волі (за Р.Ассаджолі):
• Зробіть що-небудь, чого ніколи раніше не робили.
• Заплануйте що-небудь, а потім здійсніть свій план.
• Продовжуйте робити те, що робили, ще п'ять хвилин, навіть коли Ви стомилися і Вас почало приваблювати щось інше.
• Зробіть шо-небудь досить повільно.
• Коли легше сказати "так", але правильніше сказати „ні", говоріть "ні".
• Робіть те, що, як Ви вважаєте, зараз найголовніше.
• У найнезначніших ситуаціях вибору робіть його без вагань.
• Дійте всупереч усім очікуванням.
• Утримуйтеся говорити те, що Вас підштовхують сказати.
• Відкладіть те, виконанню чого Ви віддаєте перевагу саме зараз.
• Спочатку виконайте те, що Ви хотіли відкласти. Виконуйте кожного дня одну вправу впродовж місяця, навіть якщо це здається Вам недоцільним.
Увага (атенційні процеси) – це довільно чи мимовільно спрямованість і зосередженість свідомості на певному об’єкті чи діяльності.
Функції уваги:
1. Відбір релевантних (значущих) стимулів, які відповідають потребам людини.
2. Ігнорування (гальмування, знешкодження) побічних, супутніх впливів, які не пов’язані з потребами.
3. Утримання (збереження) зразків діяльності, поки вона не буде закінчена.
4. Регуляція та контроль перебігу діяльності.
Увага не самостійний психічний процес, це динамічна сторона інших психічних процесів.
Фізіологічні основи уваги:
1. Павлов визначив фізіологічні основи уваги через поняття «оптимальний осередок збудження» - коли збуджуються одні клітини мозку, інші гальмуються (людина здатна проявляти увагу до тих подразників, які викликали збудження).
2. О.О. Ухтомський уточнив це поняття і розробив «принцип домінанти» - збудження розподіляється в нервовій системі нерівномірно, кожна діяльність може викликати такі осередки, які відрізняються інтенсивністю та стійкістю. Домінанта – більш стійкий осередок підвищеної збудливості центрів кори головного мозку.
3. Сучасні погляди. Характер протікання уваги пов’язують із загальною активацією діяльності мозку. Механізми, які підтримують тонус кори півкуль головного мозку, пов’язані з такими утвореннями: гіпоталамічна система, гіпокамп, ретикулярна формація, яка знаходиться в стовбурі мозку та підкоркових ділянках і є фільтром для сигналів.
Теорії:
1. Увага як результат рухового пристосування. Прихильники цього підходу виходять з того, що оскільки людина може довільно переносити увагу з одного предмета на інший, то увага неможлива без м'язових рухів. Саме м'язові рухи забезпечують пристосування органів чуття до умов найкращого сприймання.
2. Увага як результат обмеженості обсягу свідомості. І. Герберт і У.Пмільтон, не пояснюючи „обсяг свідомості", вважають, що більш інтенсивні уявлення в змозі витіснити або пригнітити менш інтенсивні.
3. Увага як результат емоції. Ця теорія ґрунтується на твердженні про залежність уваги від емоційного забарвлення уявлення. Досить добре відомий вислів Дж.Міля „Мати приємне або тяжке відчуття або ідею і бути до нього уважним - це одне й те саме".
4. Увага як результат аперцепції. Згідно з цією теорією увага є результатом життєвого досвіду індивіда.
5. Увага як особлива активна здатність духу. Прихильники даної теорії вважають увагу первинною і активною здатністю, походження якої не можна ПОЯСНИТИ.
6. Увага як підсилення нервової подразливості. Згідно з цією теорією, увага зумовлена збільшенням місцевої подразливості центральної нервової системи.
7. Теорія нервового пригнічення. Прихильники цієї теорії намагаються пояснити переважання одного уявлення над іншим тим, що один фізіологічний нервовий процес затримує або пригнічує інші фізіологічні процеси, результатом чого є особлива концентрація свідомості.
8. Моторна теорія уваги – дана теорія надає надзвичайно великого значення зовнішнім виявам уваги, розглядаючи рухи як основу її виникнення.
Види:
За особливостями об’єктів: зовнішня увага (спрямованість на об’єкти довкілля), внутрішня увага (спрямованість на думки, переживання, відчуття тощо).
За метою: мимовільна увага (виникає незалежно від наміру чи мети), довільна увага (свідома спрямованість і регульоване зосередження на певних об’єктах внутрішнього або зовнішнього світу), післядовільна увага (виникає на основі пізнавального інтересу).
За формою організації: індивідуальна увага (увага суб’єкта на своєму завданні), колективна увага (зосередження уваги всієї групи), групова увага (увага певної частини людей в умовах колективу).
За синхронізацією: передувага (стан підвищеної готовності свідомості до включення в роботу, може виникати як мимовільно, так і під впливом інструкції), випереджувальна увага (цілеспрямований пошук та відбір інформації, який забезпечить реалізацію визначеного плану діяльності), запізніла увага (увага пасивна, виникає повільно, відстає від початку виконання діяльності).
Властивості:
Увага – це здатність певний час зосереджуватися на одному об’єкті. Експериментальними дослідженнями доведено, що увазі притаманні періодичні мимовільні коливання.
Концентрація – ступінь інтенсивності, зосередженості уваги.
Розподіл уваги – здатність людини виконувати декілька справ одночасно. Умовою розподілу уваги є можливість виконувати деякі види діяльності автоматично.
Переключення – свідоме, осмислене, перенесення уваги з одного об’єкта на інший. Реалізується за таких умов: суб’єктивне ставлення людини до певних видів діяльності, особливості попередньої і наступної діяльності.
Обсяг (об’єм) уваги – кількість об’єктів, які ми можемо охопити з достатньою якістю одночасно.
Відволікання – мимовільне переміщення уваги з одного об’єкта на інший. З відволіканням пов’язана така характеристика, як розсіяність: надлишок різноманітних неглибоких інтересів; однобока зосередженість на певній діяльності.
Форми:
Сенсорна(сприйманя), інтелектуальна увага – мислення й робота пам’яті, моторна-рух.
Діяльність – внутрішня (психічна) і зовнішня (фізична) активність людини, яка регулюється усвідомленою метою. Діяльність – це система взаємодії людини, як суб’єкта, з оточуючим світом, в процесі якої людина відображує навколишній світ у формі психічних образів, реалізуються та розвиваються її потреби, цінності та відносини, відбувається цілеспрямоване перетворення
чинником діяльності є мотив. Мотив - це внутрішня рушійна сила, яка спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними й культурними потребами. Потреби – стан індивіда, який відображає залежність віл умов існування і призводить до активності по відношенню до цих умов.
Потреби породжують інтереси, тобто спрямованість особистості на певні об'єкти з метою пізнати їх, оволодіти ними.
мотиви спонукають кожну людину до діяльності, визначають її зміст і способи виконання.
Структура діяльності за А.В.Петровським:
1. Мотиваційна основа.
2. Цільова основа.
3. Інструментальна основа активності: знання (сукупність відомостей, здатність людини орієнтуватись у системі соціальних відносин, діяти відповідно до життєвих ситуацій), навички (автоматизовані дії, які визначають опанування способів виконання певних видів діяльності, доведені до автоматизму, неусвідомлювані), уміння (включають в себе знання і навички, це здатність свідомо виконувати певні дії, вони є основою майстерності в нових умовах, професіоналізму).
Структура діяльності за О.М.Леонтьєвим, Л.С.Виготським:
1. Мотиви (близькі або далекі, особисті або суспільні).
2. Дії: зовнішні та внутрішні. Зовнішні – це фізичні, предметні, рухові дії; внутрішні – сенсорні, перцептивні, мнемічні, мислительні та імажинативні. Інтеріоризація – перехід зовнішніх дій у внутрішні дії, мислительні. Екстеріоризація – перехід внутрішніх дій у зовнішні, наприклад, створення предметів (тексту, письма, картини, тощо).
3. Цілі – кінцевий результат, який має бути досягнутий. Цілі можуть бути близькі або далекі, особисті або суспільні.
Ієрархічна будова діяльності:
1. Рівень особливих діяльностей (види діяльності). Особливими діяльностями визначають ігрову, навчальну та трудову діяльність. Кожна із них складається із сукупності дій, що керуються певними специфічними мотивами і орієнтовані на певний результат.
2. Рівень дій. Дія – основна одиниця аналізу діяльності. Дія – процес, спрямований на досягнення мети. Через дії людина проявляє активність і досягає мети.
Дія складається з таких частин: орієнтувальна частина (забезпечує відображення, сукупності умов, як об’єктивних, так і суб’єктивних, необхідних для виконання дії); виконавська, або робоча, частина (здійснює задані перетворення в об’єкті дій); контрольно-корегувальна (відстежує хід виконання дій, спів ставляє отримані результати із заданими зразками, за необхідності забезпечує корекцію як орієнтувальної, так і виконавської частин). Дії реалізуються через операції.
3. Рівень операцій. Операція – це спосіб виконання дії. Психологічна характеристика операцій полягає в тому, що вони мало усвідомлюються чи не усвідомлюються і цим відрізняються від дій, які орієнтовані на свідому мету.
4. Рівень психофізіологічних функцій. Під психофізіологічними функціями в теорії діяльності розуміють фізіологічне забезпечення психічних процесів (здатності відчуттів, моторні здібності тощо) вони даються суб’єкту від природи.
Розрізняють три основних види діяльності:
1. Гра – вид діяльності в умовних ситуаціях, спрямований на відтворення та засвоєння суспільного досвіду. Функції гри: розвивальна, розважальна, спілкування, ритуал та традиція, спортивні захоплення. Види ігор: предметні (орієнтовані на оволодіння функціями предметів), рольові (спрямовані на засвоєння соціальних ролей), сюжетні (спрямовані на моделювання певних сюжетів), ігри з правилами (орієнтовані на засвоєння певних норм, правил, заборон, заохочень), дидактичні ігри (навчаючі ігри), індивідуальні та групові ігри.
2. Навчання – вид діяльності, який є процесом цілеспрямованого передавання соціального досвіду та організацією формування знань, навичок та умінь. Види навчання: організоване (цілеспрямована передача знань, професійне навчання); неорганізоване, або стихійне (елементи навчання в інших видах діяльності); самоосвіта (визначення системи знань, умінь та навичок самою особистістю).
3. Праця – вид діяльності, спрямований на створення певного матеріального чи ідеального продукту. Функції праці: удосконалення знарядь праці, підвищення продуктивності праці, праця як фактор творчого розвитку особистості.
Виділяють так звану «провідну» діяльність – вид діяльності, який забезпечує психічний розвиток особистості на тому чи іншому етапі онтогенезу.
Поняття «людина» включає в себе сім вимірів, або іпостасей: людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина як роль, людина як особистість, людина як фізичне тіло, підвладне законам механіки.
Індивід – це людина як одинична природна істота, представник виду homo sapiens, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого та набутого, що визначається таким набором рис: вік, стать, зовнішність, задатки, потяги, а також освіта та професія.
Особистість – це соціалізований індивід, це людина у системі взаємин з іншими людьми. Природні властивості індивіда соціалізуються в особистості. Особистість – це такі соціально значущі риси: соціальний статус, авторитетність, лідерство, членство в групі, життєва позиція, свобода волі, здатність до вибору, відповідальність тощо.
Особистість кожної людини має сукупність рис, які властиві лише їй та утворюють її індивідуальність. Це поєднання психологічних особливостей людини, які визначають її своєрідні відмінності від інших людей; проявляються в різних сферах (інтелектуальній, емоційній, вольовій, поведінковій тощо).
Поняття «людина» включає в себе сім вимірів, або іпостасей: людина як індивід, людина як організм, людина як індивідуальність, людина як «Я», людина як роль, людина як особистість, людина як фізичне тіло, підвладне законам механіки.
Індивід – це людина як одинична природна істота, представник виду homo sapiens, продукт філогенетичного та онтогенетичного розвитку, єдності вродженого та набутого, що визначається таким набором рис: вік, стать, зовнішність, задатки, потяги, а також освіта та професія.
Особистість – це соціалізований індивід, це людина у системі взаємин з іншими людьми. Природні властивості індивіда соціалізуються в особистості. Особистість – це такі соціально значущі риси: соціальний статус, авторитетність, лідерство, членство в групі, життєва позиція, свобода волі, здатність до вибору, відповідальність тощо.
Особистість кожної людини має сукупність рис, які властиві лише їй та утворюють її індивідуальність. Це поєднання психологічних особливостей людини, які визначають її своєрідні відмінності від інших людей; проявляються в різних сферах (інтелектуальній, емоційній, вольовій, поведінковій тощо).
Несвідоме - це ті явища, процеси, властивості і стани, які впливають на поведінку людини, але не усвідомлюються їм. Співвідношення свідомості і несвідомого було вперше розглянуто З. Фрейдом. До несвідомого в особистості людини він відносив такі якості, потреби і інтереси, які людина не усвідомлює, але які знаходять свій вияв у різних його мимовільних діях і психічних явищах. Це можуть бути помилки (застереження, описки і тому подібні явища), мимовільне забування (імен, обіцянок, намірів, подій, фактів), це можуть бути фантазії, мрії, мрії або сновидіння. Забування імен, фактів, подій пов'язано з якимись неусвідомлюваними людиною негативними емоціями, неприємними відчуттями, які коли-то виникли у нього по відношенню до людини з цим ім'ям, до тієї чи іншої події або факту.
Сновидіння і мрії, за Фрейдом, свідчать про несвідомі бажання, почуття, наміри людини, його незадоволені або не цілком задоволених життєвих потребах. Для розшифровки сновидінь Фрейд запропонував спеціальний метод, який називається психоаналізом.
Питання про співвідношення свідомого і несвідомого залишається до цих пір одним з найскладніших питань психології і не має однозначного вирішення.
Несвідомі явища разом зі свідомістю керують поведінкою людини. Однак роль їх у цьому управлінні різна. Свідомість управляє найскладнішими формами поведінки.
У сучасній психологічній науці виділяють різні стани свідомості, що диференціюються як за характером феноменальних переживань, так і за сукупність поведінкових і психофізіологічних показників:
• несвідомий стан - екстремальне стан, при якому реєструються лише психовегетативні реакції (прояви пізнавальних і емоційних процесів відсутні);
• сон - стан, який передбачає переживання сновидінь, що розрізняються ступенем зв'язаності: від окремих образів до їх упорядкованих послідовностей;
• неспання - стан усвідомлення навколишнього світу і себе, доступне самоспостереженню. Воно включає весь спектр психічних проявів у модусі усвідомлення - сприйняття, спогад, увагу, мислення і саморегуляцію.
До особливої групи належать так звані змінені стани свідомості - гіпноз, стани, що виникають під впливом психоактивних речовин (алкоголю, наркотиків та інших).
Самосвідомість – це усвідомлення людиною самої себе, яке формується під впливом інших людей. Результатом та процесом самосвідомості є «Я-концепція» особистості.
«Я-концепція» - динамічна система уявлень людини про себе, на основі якої вона визначає свою взаємодію з іншими людьми і ставлення до себе.
В структурі «Я-концепції» виділяють такі компоненти:
1. Когнітивний компонент – «Я-образ». Це система уявлень про себе («хто я?», «який/яка я?»).
2. Емоційний – самооцінка. Визначає систему ставлень людини до самої себе, це та цінність, значущість, якої надає собі людина в цілому чи окремим сторонам своєї поведінки/діяльності. Елементом самооцінки є рівень домагань особистості – прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. Самооцінка характеризується такими параметрами: 1) рівень – висока, середня, низька; 2) співвідношення з реальними успіхами – адекватна, неадекватна; 3) особливості будови – конфліктна, безконфліктна (гармонійна, дисгармонійна). Порушення самооцінки породжує такий самооцінний феномен, як афект неадекватності – стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв’язку з неуспіхом в діяльності і проявляється в тому, що людина не усвідомлює цю неуспішність або не бажає її визнавати. На основі самооцінки розвивається самоповага – це співвідношення справжніх досягнень особистості і того, на що людина претендує, розраховує. Самоповага = успіх/домагання. Для збільшення самоповаги є два шляхи: збільшувати успіхи, зменшувати домагання.
3. Поведінковий компонент. Проявляє в реальних вчинках, поведінці, діях людини. Він є результатом прояву особливостей перших двох компонентів.
Структура особистості за Петровським (теорія персоналізації):
1. Внутрішньоіндивідна, або інтраіндивідна, підструктура (темперамент, характер, здібності).
2. Зовнішньоіндивідна, або інтеріндивідна, підструктура, яка проявляється в спілкуванні, взаємодії з іншими людьми.
3. Надіндивідна, або метаіндивідна, підструктура. Особистість виноситься за межі фізичного тіла, це «внески», які робить людина в інших людей. Тут можна говорити про квазіособистість – нереальну людину, образ якої справив великий вплив на інших людей, наприклад, Ісус Христос.
За Фрейдом:
Видокремив три рівні структури особистості: «воно» (id) – несвідомий рівень, вмістилище інстинктів, який керується принципом задоволення; «я», або «ego» - свідомий рівень, який здійснює критичну оцінку реальності і узгоджує несвідомого з умовами соціуму; «зверх-я», або «superego» - рівень, який формується під впливом моральних правил та установок суспільства. «Superego» відповідає за почуття провини, сорому. «Ego», на яке тисне несвідоме «воно», постійно вимагаючи задоволення потреб, має узгоджувати ці потяги із установками «superego». Таким чином, «ego» - це прошарок між двома протилежними рівнями, механізм стримування, порушення в діяльності якого, за З.Фрейдом, призводить до виникнення неврозів.
Структура особистості за Платоновим:
1. Підструктура спрямованості. Вона включає ставлення людини та моральні риси.
2. Підструктура форм відображення. Це індивідуальні особливості психічних процесів.
3. Підструктура соціального досвіду (знання, уміння, навички).
4. Підструктура біологічно зумовлена. Це типологічні характеристики, патологічні зміни, вікові та статеві особливості.
Спілкування -_ взаємодія двох чи більше людей, яка полягає в обміні між ними інформацією пізнавального чи афективно-оцінного характеру.
Засоби:
Зміст спілкування реалізується за допомогою певних засобів, головним з яких є мова. Мовні (вербальні) засоби доповнюються невербальними: жести, міміка, пантоміміка та ін.
Мова і мовлення. важливою характеристикою людини, яка відрізняє її від інших живих істот, є здатність до передачі та засвоєння досвіду за допомогою мови.
Мова — це система словесних знаків. Вона включає в себе слова з їх значеннями і синтаксис - набір правил, за якими будується речення.
Слова як знаки характеризуються тим, що ними позначається не лише критичні ситуації, як у тварин, а майже все.
Процес використання людиною мови для спілкування називають мовленнєвою діяльністю.
Мовлення — це конкретне застосування мови для висловлення думок, почуттів і настроїв. Мовлення є явищем психічним. Воно завжди Індивідуальне і суб'єктивне, адже виявляє ставлення індивіда до об'єктивної реальності.
Види мовленнєвої діяльності класифікуються за різними ознаками.
1.3а складністю психофізіологічних механізмів, які забезпечують процес мовлення, вирізняють: хорове мовлення; ехолалічне (просте повторення); мовлення-називання; комунікативне мовлення;
Найбільш простою структурою є усне афективне мовлення, яке й мовленням може називатися лише умовно, оскільки в ньому немає чіткого мотиву (прохання, наказу, повідомлення), а його місце посідає афективне напруження, яке дістає вихід у формі вигуку.
Другим, найдавнішим видом усного мовлення є діалог як безпосереднє спілкування двох і більше людей у формі розмови чи обміну репліками.
Усне монологічне мовлення — це складний різновид мовлення, який може виступати в різних формах: розповіді, доповіді, лекції.
Найскладнішим різновидом висловлювання є писемне монологічне мовлення.
Особливим різновидом мовленнєвої діяльності є внутрішнє мовлення.
Функції:
Мовлення є засобом спілкування, носієм свідомості та пам’яті, засобом мислення та регулювання як своєї поведінки, так і поведінки інших людей. Мовлення єзовнішнє та внутрішнє, діалогічне і монологічне, письмове та усне і т.п. Так зовнішнє мовлення свою головну роль відіграє як засіб спілкування, а внутрішнє – як засіб мислення. Письмове мовлення – це основа фіксації інформації, її збереження, а усна використовується як засіб безпосереднього спілкування.
функції спілкування (Л.Карпєнко)
1) Контактна. Метою цієї функції є встановлення контакту як стану спільної готовності до прийому та передачі повідомлення взаємоорієнтованості.
В.В.Знаков виділяє наступні функції спілкування:
а) організація спільної діяльності;
б) зізнання людьми один одного;
в) формування і розвиток міжособистісних стосунків.
МОВЛЕННЯ як рефлекторний за природою процес здійснюється за участю другої сигнальної системи в тісному взаємозв'язку з першою сигнальною системою. М. Жинкін, досліджуючи механізм мовлення, довів існування кількох таких механізмів. Перш ніж створювати мовний акт, зазначає М. Жинкін, людина будує його смисловий кістяк (за допомогою предметно-зображувального кола уявлень, образів і схем). Це і є механізм програмування висловлювання.
Далі залучають групу механізмів, пов'язаних з переходом від плану програми до граматичної (синтаксичної) структури речення. До цієї групи належать механізм граматичного прогнозування синтаксичної конструкції, механізм, що забезпечує запам'ятовування, зберігання та реалізацію граматичних характерних слів, механізм переходу від одного типу конструкцій до іншого (трансформація), механізм розгортання елементів програми у граматичні конструкції тощо. Крім названих, М. Жинкін виокремлює механізми, які забезпечують пошуки потрібного слова за смисловими та звуковими ознаками, механізм вибору необхідних звуків мови та механізм реального існування звукового мовлення.
Сприйняття мовлення забезпечують ті самі механізми, що й говоріння. Сприйняття мовлення - це також поетапне переведення сприйнятого на смисловий (предметно-зображувальний) код, ототожнення окремих слів, словосполучень, а також цілих фраз із мовним досвідом.
Сенсорна афазія виявляється у втраті фонематичного слуху, тобто в порушенні зв'язку між звуковим складом і значенням слова, що є наслідком порушення звукового аналізу слова.
Семантична афазія - це порушення, яке виявляється у труднощах знаходити слово та в розумінні семантичних відношень між словами. Наприклад, хворий розуміє слова «батько», «сестра», але не може зрозуміти, що означає сполучення «сестра батька».
Механізми взаємовпливу:
Імітація - неспрямований вплив, що не ставить перед собою спеціальної цілі, але має кінцевий ефект і є найпростішою формою відображення людиною поведінки інших людей.
Навіювання - найменш усвідомлюваний процес - ґрунтується на некритичному наслідуванні зразків поведінки іншої людини. Навіювання може бути пряме (коли один із партнерів по спілкуванню ставить перед собою таке завдання) і непряме, мимовільне.
Конформність, на відміну від навіювання, є процесом свідомої зміни оцінок, установок, поведінки під впливом групи. Це виражається у свідомій зміні ціннісних орієнтацій, прийнятті групових норм, очікувань та ролі, яку нав'язує група.
Переконання - процес свідомого прийняття оцінок, думок і стереотипів поведінки, що належать групі. У процесі переконання відбувається звертання в основному до раціональних сторін психіки, досвіду, знань, логічного мислення, хоча все це не виключає участі емоцій та почуттів.
Критерії класифікації:
Конформізм - зміна поведінки або переконання у відповідь на реальне або групове переконання. Явище конформізму пов'язане з групою. У тому, як група може впливати на окрему людину. Якщо людина згодна з думкою більшості, з думкою або переконанням групи - він отримує підтримку і схвалення. Навпаки - якщовін йде проти течії, то зустрічає невдоволення, відкидання, ненависть.
Таких людей називають- нонконформістами. Здебільшого вони лідери, генератори ідей, новатори. Якщо людина є лідером у колективі – то йому буде дозволено невелике відхилення від загальної поведінки.
Нонконформізм - незгода, неприйняття норм, цінностей, цілей, домінуючих у конкретній групі або в конкретному суспільстві. Зовнішній конформізм - демонстративне підпорядкування особистості думку групи з тим, щоб уникнути тиску групи. При цьому людина продовжує внутрішньо опиратися спільної точки зору. Внутрішній конформізм - дійсне перетворення індивідуальних установок особистості в результаті прийняття позиції оточуючих.
Темперамент (від лат. суміш, співвідношення) – сукупність вроджених індивідуальних особливостей людини, які обумовлюють динамічні характеристики інтенсивності, швидкості реагування, міри емоційності збудливості та врівноваженості, а також особливості пристосування до оточуючого середовища.
Теорії темпераменту:
1. Гуморальні теорії (від лат. гумор – рідина). Відмінності між людьми зумовлені різним співвідношенням основних видів рідин в організмі. Як вважали античні засновники цієї теорії, якщо переважає кров, то людина – сангвінік, якщо переважає слиз (флегма) – флегматик, якщо переважає жовта жовч – холерик, якщо чорна жовч – меланхолік. Оптимальне співвідношення цих рідин визначає здоров’я, а непропорційність співвідношення – хвороби.
2. Конституційні теорії. Засновник – Кречмер, 1921р, її основна думка: люди з певним типом будови тіла мають певні психічні особливості і схильність до психічних захворювань. Лептосоматик (астенік, слабкий тілом) – для таких людей характерна тендітна будова тіла, високий зріст, витягнуте обличчя, довгий ніс, вузькі плечі, довгі худі кінцівці. Пікнік (від грец. товстий, повний) – велика кількість жирової тканини, надмірна повнота, малий або середній зріст, великий живіт, кругла голова, коротка шия. Атлетик – добре розвинена мускулатура, міцна будова тіла, високий або середній зріст, випуклі кістки обличчя. Диспластик – будова тіла безформна, неправильна. Кречмер стверджував, що у здорових людей існує залежність між будовою тіла та певними психічними якостями, і вирізнив такі три типи темпераменту: шизотимік – для осіб з астенічною будовою тіла, для них характерна схильність до інтелектуальних видів діяльності, слабкість нервової системи, знижена фізична витривалість; циклотимік – пікнік, для нього характерна певна циклічність у прояві психічних якостей (бадьорість – пасивність); іксотимік – атлетик, для нього характерна схильність до фізичних навантажень, сильна нервова система, висока адаптивність до умов.
3. Теорії залежності темпераменту від типу ВНД. Основоположник – Павлов. Він визначив фундаментальні властивості нервових процесів, які лежать в основі темпераменту: сила нервової системи (визначає працездатність, особливості перебігу збудження та гальмування, здатність витримувати навантаження), врівноваженість нервових процесів (це баланс між процесами збудження та гальмування), рухливість нервових процесів (швидкість зміни збудження та гальмування. Протилежною рухливості є інертність нервових процесів, яка потребує більше часу чи зусиль для переходу від одного процесу до іншого).
Інертний
Сильний
Слабкий
Врівноважений
Неврівноважений
Рухливий
Меланхолік
Сангвінік
Флегматик
Холерик
Сангвінік. Для нього характерна висока лабільність, легко утворюються умовні рефлекси, вони точні та міцні. Сангвініки як легко збуджуються, так і здатні легко загальмуватись. Для них характерна висока продуктивність діяльності, однак якщо вони втрачають інтерес, вони можуть відмовитись від діяльності або нудьгувати. Сангвінік дуже рухливий, легко пристосовується до нових умов, швидко знаходить контакт з іншими людьми, він виражений екстраверт, відповідно, має широке коло друзів, життєрадісний, оптимістичний. Для нього характерний гнучкий розум, легко переключає увагу, засвоює нове.
Риси сангвінічного темпераменту проявляються залежно від спрямованості особистості, тому за відсутності серйозних інтересів такі люди поверхові та легковажні.
Холерик. Для нього характерна циклічність у діяльності та поведінці, може проявляти високу енергійність діяльності, але при зіткненні з труднощами – відмовитись від мети. Основна його характеристика – неврівноваженість процесів ВНД: переважання збудження над гальмуванням, це проявляється під час виконання складних завдань, коли холерик не дотримується плану рішення. Позитивні рефлекси у нього виробляються легко і залишаються надовго, гальмівні – виробляються з труднощами. Для холерика характерна підвищена збудженість та емоційна реактивність. В стосунках він різкий, нетерплячий, запальний, прямолінійний. Типовий екстраверт, любить бути в центрі уваги, але дуже непоступливий. Має організаторські здібності, однак для нього характерна висока конфліктність.
Флегматик. Спокійний, врівноважений, наполегливий, «трудівник життя» (за Павловим). Його реакції оптимально пристосовані до сили подразників: якщо слабкі подразники – слабка реакція, сильні подразники – сильна реакція. Однак його основна властивість – інертність нервових процесів, яка обмежує швидкість реагування на зміни середовища. Умовні рефлекси утворюються повільно, але вони досить стійкі. Флегматики чітко контролюють свою поведінку та емоції. Вони дуже спокійні, повільні в рухах, розмові. Схильні дотримуватись виробленого розпорядку життя, важко реагують на зміни. За спрямованістю інтроверти, не потребують нових знайомств, важко сходяться з людьми. В звичному колі спілкування товариські, неконфліктні, не схильні до афектів. Почуття виникають повільно, однак дуже сильні, тривалі. Вони стримані у зовнішніх проявах, слабо експресивні.
Меланхолік. Для них характерна слабкість як процесів збудження, так і гальмування. Умовні рефлекси нестійкі, легко гальмуються, послаблене внутрішнє гальмування, низька реактивність, легке відволікання уваги, нетривале зосередження на діяльності. За спрямованістю інтроверти, можуть проявляти такі риси, як сором’язливість, боязливість, замкненість, не люблять великих та галасливих компаній. Вони дуже вразливі, схильні до астенічних емоцій, чутливі. Їм потрібне спокійне звичне оточення, де вони можуть спокійно працювати, виконувати звичні для них завдання.
Чистих типів темпераменту немає, вони завжди змішані, можна говорити лише про домінування певних рис. Риси темпераменту вроджені, спадково зумовлені, проте особливості їх прояву змінюються з віком.
Структура характеру:
1. Перший підхід. В структурі характеру виділяють певні риси, які проявляються в різних життєвих ситуаціях: моральні риси (визначаються схильністю людини діяти згідно зі суспільними ідеалами, нормами, правилами поведінки, визначаються потребами соціального середовища), вольові риси (визначаються вольовими якостями), емоційні риси (визначаються емоційною чутливістю, емоційною оцінкою себе, інших людей, явищ природи, мистецтва, навколишньої дійсності, особливостями спілкування), інтелектуальні риси (визначаються якостями розуму, обумовлюють чітке і усвідомлене сприймання навколишньої дійсності).
2. Другий підхід. В структурі характеру виділяють симптомокомплекси (підхід Теплова): ставлення людини до інших людей, ставлення особистості до себе, ставлення до праці, ставлення до речей.
Акцентуація характеру – це крайні варіанти норми як результат підсилення його окремих рис. Під час акцентуації людина проявляє підвищену вразливість до певних стресогенних чинників, вони є «Ахіллесовою п’ятою» характеру цієї людини.
1. Типологія Лічка «Типологія акцентуації характеру типів», це так звані «підліткові акцентуації».
2. Типологія Леонгарда («Акцентуированные личности»):
- гіпертивний тип акцентуації: висока контактність, багатослівність, енергійність, ініціативність, жадоба до діяльності, оптимізм; мінуси – легковажність, підвищена дратівливість в колі близьких людей, конфліктні ситуації виникають в умовах жорсткої дисципліни та монотонної діяльності. Область інтересів – робота, пов’язана з постійним спілкуванням, організаторська діяльність, схильність до зміни професії та місця роботи;
- дистимічний тип: низька контактність, небагатослівність, виражений песимізм, не любить галасливих компаній, низька конфліктність, цінує друзів, схильний їм підпорядковуватись. Плюси – серйозні, добросовісні, справедливі, мінуси – пасивні, повільні, дещо відособлені від колективу. Конфлікт можливий за необхідності активної діяльності, зміні звичного способу життя. Бажана робота, яка не потребує широкого кола спілкування;
- циклоїдний тип: в період підйому настрою веде себе гіпертивно, в період спаду – дистимічно. Інтереси залежать від настрою, схильні до розчарувань, часто міняють місце роботи;
- збудливий тип: низька контактність, схильність до постійних конфліктів, не уживається в колективі може бути дуже мстивим, , в спокійному стані добросовісний, акуратний, любить дітей та тварин, в збудженому – роздратований, жорстокий, схильний до рукоприкладства. Схильні до конфліктів через незначні причини, надає перевагу фізичній праці, атлетичним видам спорту. Через свою конфліктність часто міняє місце роботи;
- «застрягаючий» тип: середня контактність, схильний до моралізувань, учасник затяжних склок, прагне до першості в будь-якій справі. Плюси – вимогливий до себе, цінує справедливість, мінуси – образливий, мстивий, самонадійний, справедливість може доходити до фанатизму, непомірні вимоги до оточуючих. Бажана робота, яка б давала почуття незалежності та можливість проявити себе;
- педантичний тип: схильність до дрібниць, надавання великого значення деталям, схильність до формалізму. Плюси – добросовісний, акуратний, надійний в справах і почуттях, мінуси – докучає нудними подробицями, провокує конфлікти через формальні вимоги та надмірну акуратність. Бажана робота, не пов’язана з великою відповідальністю, він не схильний змінювати роботу;
- тривожний тип: сором’язливість, низька контактність, невпевненість в собі, низька конфліктність. Плюси – дружелюбний, самокритичний, мінуси – беззахисність, може бути «цапом відбувайлом». На конфлікт іде в крайньому випадку. Бажана робота, яка не вимагає широкого кола спілкування, відповідальності та ризику;
- емотивний тип: альтруїстичність, середня контактність, вузьке коло друзів, висока емоційна чутливість, яка межує із сльозливістю. Зона ризику – відповідальна робота, грубе оточення, несправедливість. Сфера інтересів – мистецтво, медицина;
- демонстративний тип: потребує постійної уваги, перебування в центрі уваги, прагне до лідерства, схильний до інтриг, конфліктів. Поряд з привітністю та акторськими здібностями притаманний егоїзм, брехливість, хвастливість. У відповідальний момент може відійти від роботи. Зона ризику – важко переживає ситуації, коли це торкається його особистих інтересів, «недооцінюють» його заслуг. Сфера інтересів – організаторська, керівна діяльність, сфера обслуговування, мистецтво;
- екзальтований тип: основна характеристика – це патетичність, багатослівність, висока контактність, схильний до дискусій на різні теми, альтруїзм, художній смак, яскравість почуттів, надмірна вразливість може призвести до відчаю і паніки, погано переносить горе, невдачі. Сфера інтересів – поезія, музика, художні види діяльності, природа.
Здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які забезпечують успіх діяльності, можливість та ефективність оволодіння нею.
риродними передумовами здібностей є задатки – вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, функціонування мозку, які становлять природну основу розвитку здібностей (за Тепловим Б.М.). Задатки обумовлюють рівні та шляхи формування здібностей, впливають на швидкість розвитку здібностей і на рівень досягнень. Задатки характеризують такі рівні прояву здібностей, як талант та геніальність. Талант – високий рівень розвитку здібностей, перш за все спеціальних. Геніальність – високий рівень розвитку здібностей, як загальних, так і спеціальних. Про наявність геніальності говорять тоді, коли особистість зробила значний вклад в історію та культуру людства.
Із визначенням наявності задатків в психології тісно пов’язана проблема обдарованості (як правило, по відношенню до дітей). Показники обдарованості: темп та легкість засвоєння матеріалу; широта переносу (можливість переносити набуті знання на інші види діяльності); час прояву (чим раніше проявляються, тим більше шансів значно розвинути); співвідношення результатів діяльності з умовами, в яких людина їй навчалась чи оволодівала цією діяльністю.
Кожна здібність має таку структуру: 1) провідні здібності, які є базовими та необхідними для виконання певного виду діяльності; 2) допоміжні здібності, які не є обов’язковими, але їх наявність забезпечить більшу ефективність виконуваної діяльності.
Умови:
1. Врахування сензитивних (найбільш чутливих) періодів розвитку різних функцій.
2. Наявність сприятливого соціального середовища. Це оточення, яке має необхідні знання, вміння, навички.
3. Оптимальний рівень складності діяльності. Занадто проста діяльність знижує інтерес і гальмує розвиток здібностей, занадто складна – знижує мотивацію, темп і також гальмує розвиток здібностей.
Фактори, що впливають на розвиток здібностей:
1. Вроджені задатки.
2. Час вияву.
3. Розвиток здібностей до діяльності, до якої дитина проявляє інтерес.
4. Співробітництво та суперництво.
5. Методика навчання.