Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема: “ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ”
План
1.Епоха Відродження визначається як історичний процес ідейного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньовіччю і передує періоду ранніх буржуазних революцій. У різних країнах цей процес розвивався по-різному. У цілому епоха Відродження починається в ХІV-ХV ст. і завершується в ХVІ-ХII ст. Епоха Відродження (фр. - Ренесанс) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) продуктивних сил.
На зміну характерному для попереднього періоду теоцентризму приходять антропоцентричні, гуманістичні мотиви. Презирство до земного єства змінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, прагнення до земного щастя. Реалізація людяності припускає освоєння досягнень культурного багатства минулого, тому гуманізм Ренесансу спонукає інтерес до античної культурної спадщини, оволодінню багатоликим багатством древньої філософії.
Гуманістичний характер чітко виявляється вже на першому, ранньому етапі Ренесансу (XIV-XV ст.) і зосереджується, спочатку, головним чином в Італії. Пізніше, у XVI-XVII ст. , Відродження набуває природничої орієнтації.
Гуманізм (лат.human - людський) у загальному значенні слова означає прагнення до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає міркувати пр саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність І призначення, про зміст І ціль свого буття. У вузькому змісті слова “гуманізм” визначається як ідейне прямування, що сформувалося в період Ренесансу і завданням якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва і культури.
2.Одним із перших гуманістів був Данте Аліг'єрі (1265-1321), що виклав своє гуманістичне світорозуміння в знаменитій «Комедії» (Бокаччо перейменував її в «Божественну комедію»), а потім у трактатах «Банкет» І «Монархія». Християнську догматику Дайте приймає як незмінну істину, проте дає новий виклад відношення божественного і людського. Він не протиставляє ці початки., але бачить їх у взаємозв'язку. Бога не можна протиставляти творчим силам людини. Людина детермінована подвійно: з одного боку, богом, а з іншого боку - природою. До блаженства ведуть два шляхи: філософське повчання, тобто людський розум, і «духовне повчання», що виходить від святого духу. Підкреслення божественного в людині виступає як відхилення традицій, за що Данте був підданий критиці томістами.
«Батьком гуманізму» вважається Франческо Петрарка (1304-1374). Великий пропагандист античної культури, збирав справжні латинські тексти. До античної культури й освіти він підходив історично, не вбачав у них лише минуле золоте сторіччя, але намагався спадщину античності найбільше точно і зрозуміло донести до сучасників. Він відхиляє культ авторитету, підтверджує, що університети пізнього середньовіччя занепадають, їхні викладачі позбавлені набожності, шкодять доброму імені теології, що вона мала в епоху «батьків церкви». Християнство він приймає, але лише в його несхоластичній інтерпретації. Він схиляється до ідеї активної самореалізації людини, його антропоцентризм виступає як противага теоцентризму середньовіччя. Петрарку цікавили насамперед внутрішні, етичні проблеми людини. У філософському діалозі «Моя таємниця» він розкриває глибокі внутрішні конфлікти людини і засоби їхнього подолання. Творчість Петрарки відрізняється земним характером, повним радостей і пристрастей людини.
Серед тих, хто сприяв створенню нових, гуманістичних традицій в італійській культурі, був друг Петрарки, флорентієць Джованні Бокаччо (1313-1375), що у своєму «Декамероні» висміював дурне і брехливе духівництво, вихваляв розум, енергію, повнокровне життя нових міських прошарків, що народжуються. У його творчості відбилися типові риси Відродження: земний характер, тілесна чуттєвість, практичний утилітаризм, що він виражає живим, позбавленим алегорій мовою.
До значних гуманістів раннього періоду варто віднести Колучіо Салутаті (1331-1457), Леонардо Бруні, Лоренцо Валла (1407-1457).
На переломі ХV-ХVІ ст. гуманістичне мислення поширюється не тільки в Італії, але й в Англії, Нідерландах, Німеччині, Швейцарії, Польщі, Угорщини, країнах Піренейского півострова. Італійський гуманізм мав скоріше, літературний характер, «північний» тип гуманізму відрізняється більш суворими позиціями. До головних представників «північного» гуманізму відносяться: Дезидерій Еразм Роттердамський (1469-1536), голландський мислитель, філософ і богослов; Пь'ер де ла Раме (1515-1572), французький математик І логік, реформатор науки; Пь'ер Шаррон (1541-1603).
Серед найвизначніших французьких гуманістів виділяється фігура Мішеля де Монтеня (1533-1592). Свої погляди на життя людини, товариство, культуру, свої почуття І настрої він викладав у формі ессе, заміток, щоденників. Характерною рисою мислення Монтеня є скептицизм. Етичне навчання Монтеня має натуралістичний характер: людина є частиною природи, у своєму житті він повинний керуватися тим. чому учить природа-мати. Проти схоластичної моделі «доброчесного життя», проти її суєтності, хмарності, він висуває гуманістичний ідеал яскравої, помірної чесноти, але при цьому достатньо мужньої, непримиренної до злості, страху і приниження. Така чеснота відповідає природі, виходить із пізнання природних умов життя людини. Монтень відстоює ідею незалежності і самостійності людської особистості. Його індивідуалізм спрямований проти лицемірного конформізму, проти розуміння іншої людини як лише засобу. Людина - це мета для іншого, а не засіб.
3. Філософія природи особливо активно розроблялася в другий період Ренесансу (друга половина XVI - початку XVII ст.). Формуванню філософських уявлень про природу сприяли найбільші відкриття в природознавстві. Нові тенденції в науці одержали відбиток у творчості Леонардо да Вінчі (1452-1519), Миколи Коперника (1473-1543), Іоганна Кеплера (1571-1630), Галілео Галілея (1546-1642). Особливо значні відкриття відбувалися в астрономії.
М. Коперник, заперечуючи стару геоцентричну систему, у 1543 р. у роботі «Про обертання небесних сфер» викладає основи геліоцентричної системи. З ім'ям І.Кеплера пов'язана теорія про закономірності руху планет, що він довів математично. Г.Галшей шляхом експериментальних досліджень робить ряд відкриттів, формулює основи динаміки (однієї з галузей механіки) . За допомогою сконструйованого ним телескопа він виявив, що поверхня Місяця і Сонця не гладка, що Чумацький шлях є складною системою зірок, відкрив чотири супутники Юпітера. Творчість Галілея знаменує новий підхід в природознавстві. Він висловив таку думку: книга природи закрита для нас, але щоб ми могли її читати, потрібна математика, тому що ця книга написана мовою математики. Галілей розвиває нову методологію науки, засновану на експерименті і математику.
Філософія природи формувалася як натурфілософія, як спроба пояснити природу, виходячи з її самої, спираючись на поняття, вироблені природознавством. Філософію природи розробляли Микола Кузанський (1401-1464), Парацельс (1493-1541), Бернардино Телезіо (1509-1583), Франческо Патрици (1529-1597).
До вершин філософської думки Ренесансу належить пантеїстична філософія природи Джордано Бруно (1548-1600), у котрого найбільш повно виражений гуманістичний стихійно-діалектичний характер філософії і науки Ренесансу. Джордано Бруно вступив в конфлікт із церквою, із схоластичною філософією. До головних трактатів Бруно відносяться: «Про причину, початок і єдине», «Про безкрайність всесвіту і світів», «Банкет на попілі», «Вигнання тріумфуючого звіра». У цих роботах Бруно ставить проблеми безкрайності світу, його динамічної єдності і вічності. Основою всього існуючого Бруно приймає якесь Єдине, що розуміється ним як матеріальний початок, що володіє безмежною творчою силою. Єдине є нерозгорнутою причиною всією існуючою, субстанціональною можливістю всього розгорнутого, конкретного. У Єдиному полягає внутрішня здібність матерії бути загальною формою всесвіту, формою усіх форм .Ця здібність, що утримує світ у єдності й у той же час у розмаїтості, Бруно називає «душею світу», що не тільки існує усередині матерії, але і панує в ній. Світова душа являє собою загальний розум, є внутрішньою дією матерії, формує її зсередини. З цих позицій Бруно виступає проти схоластичного підходу, що підтверджує, що матерія - це лише якась «чиста» можливість.
Бруно створює нову космологію, що підіймається до відкриттів Коперника. Він відстоює тезу про безкраїсть всесвіту. Безкраїсть всесвіту не можна зрозуміти, підкреслює Бруно, із погляду повсякденної людської свідомості, що формується на основі досвіду у відношенні кінцевих речей. Світ однорідний у всіх своїх частинах, жодне тіло не має привілейованого положення.
Теорія пізнання Бруно виходить з ідеї, що в людській душі виявляється єдина всесвітня світова душа який невіддільна від одухотвореної матерії. Людська душа відрізняється від душ тварин своєю особливою «конфігурацією» -будівлею, що залежить від фізичної структури тілесних органів. Мета пізнання - проникнення в глибини явища, пізнання закономірностей природи, тобто її «божественності» . Пізнати Істину - значить побачити те надзвичайне джерело світла, де бере початок усе те, що благодійна природа малює у фарбах і повертає в звуках. Пізнання йде від різноманітних речей до Єдиного вічного безкінечного початку світу. Пізнання починається з почуттів і сприйняттів. Почуття - це «око в темниці», людина як би крізь отвір у штахеті дивиться на світ. Почуття - необхідне, але малонадійне джерело пізнання, вони не спроможні сприйняти безкраїсть. Такий щабель пізнання - розум. Розумове пізнання бачить Істину «через відкрите вікно».
Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного мислення. Наступний розвиток філософії пов'язано з ерою, у якій природознавство розвивається на експериментальних і математичних основах, що обумовило нові засоби філософського відбитка світу, новий підхід до питань методології наук. До філософів наступного періоду, на яких вплинув Бруно, відносяться Спіноза (пантеїзм), Лейбніц (монадологія), Шеллінг (діалектика).
3.Епоха Відродження - це початок формування нового типу виробництва, епохи формування європейських націй. Можна відмітити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природного права й утопічні соціалістичні теорії.
Наприкінці XV і на початку XVI ст. Італія була роздрібнена на міські республіки. Вона потрясалась постійними війнами, князі суперничали між собою. Гостро повстала потреба в сильній, централізованій державі, що дало б змогу політично об'єднати країну. Тому ідеї державного абсолютизму знаходили велику підтримку. Авторами цих теорій були італієць Н.Макіавеллі і француз Ж.Боден.
Ніколло Макіавеллі (1469-1527), флорентієць, сучасник Леонардо да Вінчі, друг Мікеланджело, державний діяч, історик, поет, військовий письменник. Найбільш відомі такі політичні трактати Макіавеллі: «Замітки про перші десять книг Тита Лівія», «Правитель» . Макіавеллі відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика - автономна сторона людської діяльності. Вона є втіленням вільної людської волі в межах необхідності («фортуни»). Політику визначає не бог або мораль, а практика, природні закони життя І людської психології. Мотивами політичної діяльності, вважає Макіавеллі, є реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Саме вони і визначають політичну діяльність. Макіавеллі, по сутності, виводить політику з психології.
Правитель нового типу, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинний бути пов'язаний ніякими правовими розпорядженнями, релігією або своїм власним словом. Він повинний керуватися тільки реальними фактами і, може бути, жорстоким, хитрим, грішним, нещадним. Правитель повинний керуватися мораллю сили, а не мораллю релігійною. Лише такий правитель спроможний опанувати стихією людської поведінки, що випливає зі спраги багатства, добробуту й Інстинктів. Термін «макіавеллізм» став синонімом політики, що керується принципом «ціль виправдує засоби».
Ще одну концепцію абсолютизму запропонував Жан Боден (1530-1596). Свої погляди він виклав у роботі «Шість книг про державу» (1576). Подібно Макіавеллі, Боден ставить інтереси держави вище релігійних. Основа держави - сім'я. Держава являє собою співдружність, що вирішує проблеми сім'ї, зберігає суспільне майно, що засновується на приватній власності. Державу він визначає як правову владу над соціальними питаннями декількох сімей, владі якої належить вирішальна сила. Монарх - єдине, абсолютне джерело права, суверенності. Боден намічає також натуралістичну, географічну типізацію держав: тип держави залежить від кліматичних умов.
У епоху Відродження активно обговорювалася і проблема права. До цього часу було два тлумачення права: як прояви божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності і вічності (так було в середньовіччі), і як продукту договору людей, що може змінюватися, є відносним (цей підхід ми зустрічаємо вже в Стародавньому світі). Проте існує ще і третя інтерпретація, відповідно до якої право має людське походження, але, незважаючи на це, воно необхідне, тому що його сутність випливає з загальної людської природи. Це так назване «природне» право. Поняття це було вже відоме древнім стоїкам, але по-справжньому воно розвивається лише в епоху Відродження.
Одним із прихильників концепції «природного» права був голландський юрист, історик і політик Гуго Гроцій (1583-1645), ідеолог голландської буржуазної революції, автор трактатів «Вільне море» і. «Три книги про право війни і миру». Підтримуючи концепцію двоїстої істини, Гроцій визнає існування божественного права і права людського. У людському праві він розрізняє цивільне і природне право. Цивільне право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, природне право випливає з природного характеру людини і є предметом не історії, а філософії. Сутність природного права укладена в суспільному характері людини , із чого випливає необхідність суспільного договору, що люди укладають для забезпечення своїх інтересів і творять, таким чином, державну спілку.
У епоху Відродження, пов'язану з первісним нагромадженням капіталу, виникають теорії, що критично реагують на явища, сполучені із соціальною диференціацією, що заглиблюється У них виражаються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Утопічні вчення XVI ст. пов'язані насамперед із працями англійського гуманіста Томаса Мора, італійського ченця Томмазо Кампанелли, німецького реформатора Томаса Мюнцера .
Томас Мор (1479-1555), виходець із заможної сім'ї королівського юриста. Його погляди формувалися в Оксфордському університеті. Його головний твір «Книжка воістину золота і рівно корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави на острові Утопія». У першій частині роботи подається критика англійського суспільного устрою, у другій -рекомендуються устрій і життя на вигаданому острові Утопія. Ідеалом суспільного устрою для Мору були: суспільна власність, високоорганізоване виробництво, доцільне керівництво, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Всі люди повинні мати право і зобов'язані працювати і т.д. Томас Мор був одним із фундаторів утопічного соціалізму. Він вважав, що при допомозі освідченого правителя ці ідеї можна реалізувати в найближчому майбутньому.
Томмазо Кампанелла (1568-1639), був одним із представників італійської філософії природи; проте більш значну роль зіграло його соціальне навчання. Головна робота - «Місто Сонця». Він відстоює єдність церковної і світської влади, відхиляє протестантську Реформацію, проголошує ідею влади папи над усіма християнами. Кампанелла передає думку про необхідність реалізації «царства божого» на землі, закликає до ліквідації приватної власності й експлуатації. Ці зміни можливо здійснити шляхом масового повстання. Кампанелла сам очолив змову. Після поразки повстання був засуджений на довічне ув'язнення . Провів у в'язниці 27 років, написав там більшість своїх робіт.
На відміну від Мора, Кампанелла не звертає великої уваги на економічні проблеми. Ліквідацію приватної власності він вважає можливою, виходячи з моралі християнства, тому і державний устрій Сонячного міста являє собою ідеалізовану теократичну систему, на чолі якої стоїть жрець, перший духівник, відзначений сонячним символом. Його помічники -Влада, Мудрість, Любов - займаються різними сферами громадського життя. Мор, Кампанелла, Мюнцер - стали попередниками наступного утопічного соціалізму. Утопісти XIX в. Сен-Сімон, Фур'є, Оуен зверталися до них і посилалися на них при розробці своїх вчень.