У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

вступу до шлюбу. Державна реєстрація шлюбу та її правове значення

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 28.12.2024

  1.  

  1.  Потяття сімейного права. Метод сімейного права.
  2.  Основні засади(принципи) сімейного права.
  3.  Сімейне законодавство України.
  4.  Поняття сімї, сімейних правовідносин.
  5.  Види сімейних правовідносин.
  6.  Поняття шлюбу та його правова природа.
  7.  Умови укладення шлюбу. Порядок вступу до шлюбу.
  8.  Державна реєстрація шлюбу та її правове значення. Час та місце реєстрації шлюбу.
  9.  Визнання шлюбу недійсним. Правові наслідки недійсності шлюбу.
  10.  Визнання шлюбу неукладеним.
  11.  Загальна характеристика особистих немайнових прав та обовязків подружжя.
  12.  Право на материнство та право на батьківство.
  13.  Право чоловіка та дружини на зміну прізвища.
  14.  Майнові відносини подружжя загальна характеристика.
  15.  Правовий режим роздільного майна.
  16.  Правовий режим спільного майна.
  17.  Договірний режим майна подружжя.
  18.  Шлюбний договір та право на його укладення. Зміст та форма шлюбного договору.
  19.  Права та обвязки подружжя щодо утримання.
  20.  Поняття припинення шлюбу.
  21.  Порядок тп випадки розірвання шлюбу в органах РАЦС.
  22.  Розірвання шлюбу в судовому порядку.
  23.  Загальні підстави виникнення прав та обовязків батьків і дітей.
  24.  Визначення походження дитини.
  25.  Визнання батьківства за рішенням суду.
  26.  Оспорювання батьківства, материнства.
  27.  Особисті немайнові правовідносини батьків і дітей.
  28.  Підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав. Порядок поновлення батьківських прав.
  29.  Специфіка майнових правовідносин батьків і дітей.
  30.  Аліментні правовідносини. Обовязок батьків утримувати дитину.
  31.  Порядок сплати та стягнення аліментів на дитину.
  32.  Обовязок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.
  33.  Поняття усиновлення. Субєкти відносин щодо усиновлення.
  34.  Умови, порядок та правові наслідки усиновлення.
  35.  Визнання усиновлення недійсним та його правові наслідки.
  36.  Скасування усиновлення та його правові наслідки.
  37.  Встановлення опіки та піклування над дітьми.
  38.  Припинення опіки та піклування над дітьми.
  39.  Поняття патронату.
  40.  Підстави виникнення та припинення патронату над дітьми. Договір про патронат.
  41.  Реєстрація шлюбу громадянина України з іноземцем та шлюбу між іноземцями в Україні
  42.  Реєстрація шлюбу громадянина Консульські шлюби.
  43.  Укладення шлюбу громадянина України з іноземцем і шлюбу між громадянами України за кордоном
  44.  Розірвання шлюбу з іноземним елементом в Україні та за кордоном.
  45.  Колізійні проблеми усиновлення.
  46.  Застосування законів іноземних держав. Визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних держав.
  47.  Поняття зобовязання, його характерні риси.
  48.  Субєкти зобовязання. Множинність осіб у зобовязанні.
  49.  Зобовязання на користь третьої особи.
  50.  Заміна осіб у зобовязанні.
  51.  Обєкт та зміст зобовязання.Підстави виникнення зобовязань.
  52.  Зобовязання договірні та позадоговірні.Види зобовязань
  53.  Поняття видів забезпечення виконання зобовязань.
  54.  Неустойка та її види.
  55.  Порука тп гарантія.
  56.  Завдаток як спосіб забезпечення виконання зобов’язання.
  57.  Застава як спосіб забезпечення виконання зобов’язання.
  58.  Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов’язання.
  59.  Підстави припинення зобов’язання.
  60.  Відповідальність за невиконання зобов’язання.
  61.  Поняття договорів та їх класифікація.
  62.  Укладення, зміна та розірвання договорів.
  63.  Поняття та загальна характеристика договору купівлі-продажу.різновиди договору
  64.  Права та обов’язки сторін за договором купівлі-продажу.
  65.  Момент виникнення права власності у покупця. Ризик випадкової загибелі майна.
  66.  Відповідальність продавця за недоліки проданого майна.
  67.  Права споживачів у випадку придбання товарів неналежної якості відповідно до ЗУ «Про захист прав споживачів»
  68.  Договори купівлі-продажу укладені на майбутнє (форвардні, ф’ючерсні, опціон)
  69.  Плняття та загальна характеристика договору довічного утримання(догляду)
  70.  Договір ренти.
  71.  Поняття та загальна характеристика договору дарування.
  72.  Поняття та загальна характеристика договору міни.
  73.  Поняття та загальна характеристика договору та значення договору поставки.
  74.  Відповідальність постачальника за порушення умов договору поставки.
  75.  Поняття та загальна характеристика договору контрактації.
  76.  Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу.
  77.  Поняття та різновиди договору майнового найму.
  78.  Сторони договору майнового найму, їх права та обов’язки.
  79.  Розподіл обов’язків по ремонту орендованого майна. Наслідки проведеного поліпшення орендованого майна.
  80.  Піднайом та суборенда. Права, обов’язки та відповідальність сторін.
  81.  Припинення договору майнового найму.
  82.  Особливості оренди майна за ЗУ «Про оренду державного та комунального майна».
  83.  Поняття, зміст, суттєві умови, права та обов’язки сторін договору лізингу. Різнвиди лізингу.
  84.  Загальна характеристика ЗУ «Про фінансовий лізинг»
  85.  Договір побутового прокату.
  86.  Поняття договору підряду. Відмінності договору підряду від суміжних договорів та від трудового договору.
  87.  Істотні умови договору підряду. Права та обов’язки сторін за за договором підряду.
  88.  Виконання договору підряду. Випадки та умови дострокового розірвання договору підряду.
  89.  Майнова відповідальність сторін за порушення умов договору підряду.
  90.  Договір побутового підряду та його особливості.
  91.  Поняття, значення та загальна характеристика договору будівельного підріду.
  92.  Підстави укладення договору будівельного підряду. Істотні умови договору будівельного підряду.
  93.  Права та обов’язки сторін за договором будівельного підряду.
  94.  Загальна характеристика договорів на виконання науково дослідних та дослідно-наукових робіт.
  95.  Договір підряду на проектні та пошукові роботи.
  96.  Дроговір позички та його особливості.
  97.  Характеристика транспортин договів. Поняття, види, специфіка транспортин договорів. Транспортне законодавство.
  98.  Поняття та зміст договору перевезення вантажів.
  99.  Відповідальність сторін за договором перевезення вантажів.
  100.  Договір перевезення пасажирів та багажу.
  101.  Договір транспортного експедирування.
  102.  Поняття страхування. Основні страхові поняття за ЗУ «Про страхування»
  103.  Договори про добровільному страхуванню. Загальна характеристика.
  104.  Поняття, істотні умови, форма договору зберігання.
  105.  Поняття, значення, зміст договору доручення.
  106.  Поняття та загальна характеристика договору доручення.
  107.  Форма, порядок укладення, зміст договору комісії.
  108.  Договір факторингу та його особливості.
  109.  Дорговір управління майном та його особливості.
  110.  Порядок та фортми розрахунків в Україні.
  111.  Безготівкові розрахунки, їх різновиди та особливості.
  112.  Вексель: поняття та види. Розрахунки векселями.
  113.  Кредитнтй договір.
  114.  Поняття, сторони договору позики.
  115.  Фориа, права та обов’язки сторін за договором позики.
  116.  Авторський договір.
  117.  Сторони авторського договору.
  118.  Види авторських договорів та їх зміст.
  119.  Загальна характеристика договорів на використання об’єктів промислової власності.
  120.  Види ліценційних договорів та їх специфіка.
  121.  Істотні умови ліцензійних договорів.
  122.  Права та обов’язки сторін за ліцензійним договорм.
  123.  Договір простого товариства.
  124.  Загальні положення про зобов’язання щодо спільної діяльності.
  125.  Договір комерційної концесії та його особливості.
  126.  Поняття зрбовязання із заподіяння шкоди.
  127.  Елементи зобов’язання вз заподіяння шкоди.
  128.  Система деліктів.
  129.  Моральна шкода.
  130.  Умови і порядок відшкодування моральної шкоди.
  131.  Відповідальнісмть юридичної та фізичної особи роботодавця за шкоду, заподіяну з вини її працівника.
  132.  Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної органами державної влади та місцевого самоврядування їх посадовими та службовими органами.
  133.  Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, досудового слідства прокуратури суду.
  134.  Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.
  135.  Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної неповнолітніми та недієздатними особами.
  136.  Відшкодування шкоди, заподіяної дієздатними особами.
  137.  Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг.
  138.  Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної злочином.
  139.  Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну спільно кількома особами.
  140.  Особливості  відшкодування шкоди, завданої здоровю фізичної особи і заподіянням смерті фізичній особі.
  141.  Створення загрози життю, здоровю, иайну фізичної особи або майну юридичної особи.
  142.  Зобовязання, що виникають із рятування життя та здоровя та здоровя фізичної особи та майна.
  143.  Зобовязання з безпідставного придбання та збереження майна.
  144.  Зобовязання, які виникають з публічної обіцянки винагороди без оголошення еонкурсу.
  145.  Зобовязання, які виникають з публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу.
  146.  Вчинення дій в мацнових інтересах іншої особи без її доручення.
  147.  Поняття спадкування.
  148.  Час та місце відкриття спадщини.
  149.  Спадеувпння за законом.
  150.  Спадкування за заповітом.
  151.  Заповідальнийц відказ.
  152.  Коло спадкоємців, що мають право на обов’язкову частку у спадщині.
  153.  Усунення від спадщини.
  154.  Прийняття спадщини.
  155.  Поняття відмови від спадщини.
  156.  Спадкова трансмісія.
  157.  Спадковмй договір.
  158.  Заповіт погруддя.
  159.  Заповіт з умовою.Секретний заповіт.
  160.  Охорона спадкового майна.
  161.  Черговість скликання до спадкування за законом.
  162.  Оформлення права на спадщину.
  163.  Виконаннч заповту.

 


1. Поняття сімейного права. Метод сімейного права. Сімейне право складає підгалузь цивільного права, хоча в системі цивільного права воно характеризується певною уособленістю, яка обумовлюється особливостями відносин, які регулюються нормами сімейного права, та своєрідністю засобів їх правового регулювання. Це твердження більш детально розглядатиметься при аналізі відносин, які складають предмет сімейного права та методу їх правового регулювання.Сімейне право регулює певну сукупність суспільних відносин — сімейні відносини. Ці відносини характеризуються спільними ознаками, що дає підстави розглядати їх як цілісне утворення в загальній системі суспільних відносин. Важливо зазначити, що до сімейних належать різні за своєю природою відносини. Метод сімейного права — це сукупність засобів, прийомів, способів, за допомогою яких здійснюється юридичний вплив на вольову поведінку учасників сімейних відносин. Характер юридичного інструментарію, який застосовується в процесі регулювання, в першу чергу визначається характером самих відносин, що регулюються.. Диспозитивний метод базується на координації цілей та інтересів учасників суспільних відносин, коли вони самі вільні приймати рішення щодо участі в цих відносинах..Імперативний метод базується на відносинах субординації..

2. Основні засади(принципи) сімейного права.

Основними засадами (принципами) сімейного права є ті провідні ідеї та положення, які визначають сутність сімейного права, стрижень, який поєднує окремі норми та інститути сімейного права в одне ціле. Провідні засади, як правило, знаходять своє безпосереднє закріплення у відповідних сімейно-правових нормах, реалізуються вони також у правозастосовчій практиці та в процесі реалізації особами своїх сімейних прав та обов’язків. Визначення нових пріоритетів розвитку українського суспільства спричинило необхідність переосмислення багатьох усталених постулатів сімейного права. Це знайшло свій відбиток і в переорієнтації основних засад сімейного права, способах та цілях правового регулювання сімейних відносин.
   З урахуванням цього основними засадами (принципами) сучасного сімейного права є: 
   1) державна охорона сім’ї, материнства, батьківства;
   2) рівність учасників сімейних відносин;
   3) недопустимість державного або будь-якого іншого втручання в сімейне життя;
   4) пріоритет сімейного виховання;
   5) регулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками;
   6) пріоритет захисту прав та інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї.

3. Сімейне законодавство України Конституція УкраїниНаціональне сімейне законодавство відкриває три статті якої безпосередньо стосуються сімейних відносин: Стаття 32 (ч. 1) - "Ніхто не може зазнана і и втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України".Стаття 51 -"Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою".Стаття 52 - "Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу".

4. Поняття сімї , сімейних правовідносин.

 В сімейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття “сімейні правовідносини”. Воно включає: а) правовідносини між членами сім’ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) правовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім’ї (зовнішні сімейні правовідносини).
   Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім’ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім’єю, пов’язані спільним побутом та взаємними правами та обов’язками. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім’ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім’ї, однак пов’язані такими правами та обов’язками, які за своєю суттю є сімейними.. У праві існують свої підходи щодо розуміння сім’ї та сімейних відносин. Це пояснюється тим, що сімейні відносини потребують певного правового опосередкування, відповідної юридичної “оболонки”. Саме в цьому сенсі категорія “сім’я” набуває юридичного значення і використовується в праві.

5. Види сімейних правовідносин.Сімейні правовідносини — це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.
Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.
Сімейні правовідносини виступають як тривалі.
Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктами цих відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.
Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних правовідносин.  В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.
В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.
В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов'язання

6. Поняття шлюбу та його правова природа.

Відповідно до ст. 21 СК, яка вперше дає поняття шлюбу, шлюб— це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану (далі — РАЦС). існують наступні ознаки шлюбу:
а) це союз жінки та чоловіка. Це — фізіологічна ознака, бо СК дозволяє укладати шлюб тільки між особами різної статі, б) це не просто союз жінки та чоловіка, а саме сімейний союз, що припускає спільне проживання і не тільки в фізичному сенсі, а й моральному1, тобто спільний побут, взаємні права та обов'язки (ч. 2 ст. З СК);
в) це союз, який зареєстрований у державному органі РАЦО. Дана ознака конститутивна, бо передбачає обов'язковість державної реєстрації такого союзу, необхідність утілення його у встановлену форму, яка може мати тільки громадянський (світський), а не релігійний характер. у випадках, передбачених законом, шлюбу, що укладений за релігійним обрядом, надається юридичне значення. Це стосується шлюбів, що укладені за релігійними обрядами до створення або відновлення державних органів РАЦС (ч. 2 і ч. З ст. 21 СК)

7. Умови укладення шлюбу.Порядок вступу до шлюбу.

Для укладення шлюбу законодавством встановлені певні умови. До таких умов відносяться взаємна згода осіб, які укладають шлюб, і досягнення ними шлюбного віку.
Взаємна згода на вступ до шлюбу передбачає вільне волевиявлення жінки і чоловіка на реєстрацію шлюбу, тобто відсутність при цьому будь-якого насильства фізичного або психологічного, погрози з боку батьків, родичів та інших осіб.
Другою умовою вступу до шлюбу є досягнення певного шлюбного віку. У статті 16 КпШС України шлюбний вік встановлено: 18 років для чоловіків і 17 років для жінок.
В окремих випадках (коли фактично вже склалися шлюбні відносини, настала вагітність, народилася дитина) державні адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах Рад народних депутатів можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік на прохання самих неповнолітніх чи одного з них.Оскільки наше законодавство не встановлює мінімальний шлюбний вік, звідси випливає, що шлюб можна укласти і в 13, 14, 15, 16 років, якщо є певні причини (вагітність, наявність дітей).

8. Державна реєстрація шлюбу та її правове значення. Час і місце реєстрації шлюбу.

У відповідності зі статтею 173 КпШС України особи, які бажають вступити дошлюбу, подають заяву в орган реєстрації актів громадянського стану за місцем проживання одного з них або за місцем проживання їх батьків.
Коли вступаючі до шлюбу подають заяву в орган РАГСу за місцем проживання батьків або одного з них, повинен бути пред'явлений паспорт з відміткою про прописку в даній місцевості. За згодою з особами, що бажають вступити дошлюбу, орган РАГСу призначає час реєстрації шлюбу, про що робиться відмітка у заяві, а також в журналі обліку заяв.
Час реєстрації шлюбу призначається з таким розрахунком, щоб він не співпадав з реєстрацією інших актів громадянського стану (особливо смерті).При призначенні часу реєстрації шлюбу орган РАГСу повинен з'ясувати у громадян, що вступають до шлюбу, чи бажають вони зареєструвати його в святковій обстановці.
Число свідків, які розписуються в книзі запису акту про укладання шлюбу, як правило, не повинно перевищувати двох. повинні бути пред'явлені документи, що посвідчують осіб, вступаючих до шлюбу: паспорт, посвідчення особи офіцерів, прапорщиків, мічманів, військовослужбовців понадстрокової служби, військовий квиток військовослужбовців строкової служби і військових будівельників.
Особи, які перебували раніше в зареєстрованому шлюбі, повинні пред'явити органу РАГСу документ, який підтверджує припинення попереднього шлюбу. 

9. Визнання шлюбу недійсним. Правові наслідки недійсності шлюбу.

Шлюб, визнаний судом недійсним, вважається таким з моменту його укладення. Цим самим анулюються всі права і обов'язки, які виникли з моменту реєстрації цього шлюбу.
Наслідки недійсності торкаються як особистих немайнових, так і майнових прав. При визнанні шлюбу недійсним, чоловік (дружина) позбавляється прав носити прізвище другого з подружжя, обране ним при реєстрації шлюбу, що відображається в рішенні суду.
Всі питання майнового характеру, які можуть виникнути між особами, що перебувають в шлюбі, визнаному недійсним, вирішуються на підставі норм не шлюбно-сімейного, а цивільного законодавства.
Так, майно, набуте сторонами під час такого шлюбу, підлягає поділу на підставі ст.ст.112—119 ЦК України.
В законі спеціально встановлено правило (ст.50 КпШС України) про те, що визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Діти, зачаті чи народжені у шлюбі, визнаному недійсним, мають такі ж права і обов'язки, що і діти, народжені в дійсному шлюбі.

10. Визнання шлюбу неукладеним.

Від визнання шлюбу недійсним слід відрізняти визнання шлюбу неукладеним. Якщо для визнання шлюбу недійсним суттєвим є відсутність фактичного складу позитивних умов його укладення або наявність хоча б однієї з негативних умов, то для визнання шлюбу неукладеним суттєвим є порушення самої процедури реєстрації шлюбу, а саме реєстрація його у відсутності нареченої (або) нареченого (ст. 48 СК).. В таких випадках за заявою заінтересованої особи, а також за заявою прокурора запис про шлюб у державному органі реєстрації актів цивільного стану анулюється за рішенням суду. Неукладений шлюб не породжує ніяких прав і за жодних обставин не може бути визнаний дійсним. При неукладено-му шлюбі не існує презумпції батьківства чоловіка матері дитини1.

11. Загальна характеристика особистих немайнових прав та обов’язків подружжя.

До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розви-
ток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого зподружжя.  Рівність чоловіка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, заснований на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; здійснення прав та обов'язків кожним ізподружжя на рівних засадах. Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майнових, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя незалежно від його майнового стану. їх здійснення не супроводжується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі.Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо визначених нематеріальних благ.

12. Право на материнство та право на батьківство.

Загальні правила визначення материнства і батьківства
У сім'ї батьки і діти наділені певними правами та обов'язками. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державними органами реєстрації актів цивільного стану в установленому законом порядку. Це положення ст. 121 СК України, звичайно ж, стосується як дітей, народжених у шлюбі, так і дітей, народжених особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі (народжені поза шлюбом). Для встановлення материнства не має значення сімейний стан жінки. У сімейному законодавстві діє загальний принцип, відповідно до якого матір'ю дитини є жінка, яка її народила. Звернутися до державного органу реєстрації актів цивільного стану з метою реєстрації народження дитини має право як мати дитини, народженої в шлюбі, так і мати дитини, народженої поза шлюбом. В останньому випадку походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.
визначення батьківства залежить від сімейного стану матері дитини. Українське сімейне законодавство виходить з презумпції батьківства чоловіка матері дитини. Відповідно до ст. 133 СК України, якщо дитина народилася у подружжя, дружина записується матір'ю, а чоловік - батьком дитини.Закон надає право оспорити батьківство:
- особі, яка записана батьком дитини (ст. 136 СК України);
- спадкоємцям особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК);
- матері дитини (ст. 138 СК).

13. Право чоловіка та дружини на зміну призвища.

Стаття 53. Право дружини та чоловіка на зміну прізвища1. Якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя.2. У разі зміни прізвища орган державної реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб.Коментар:1. У статті 35 СК зазначено, що наречені під час реєстрації шлюбу мають право: 1) обрати собі дошлюбне прізвище одного із наречених за спільне шлюбне прізвище; 2) приєднати до свого дошлюбного прізвища прізвище іншого нареченого та носити об'єднане прізвище; 3) обрати спільне подвійне прізвище; 4) надалі іменуватися своїм дошлюбним прізвищем; 5) у випадку, якщо дошлюбне прізвище вже є подвійним, змінити одну складову такого прізвища на прізвище нареченого/нареченої. Процедура зміни прізвищ нареченими спрощена.У частині першій коментованої статті закріплено право дружини та чоловіка на зміну прізвища. Така зміна прізвища відбувається також по спрощеній процедурі. Так, якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік з будь-яких підстав зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право обрати прізвище одного з них як їхнє спільне прізвище або про приєднання до свого прізвища прізвище другого з подружжя.

14. Майнові відносини подружжя Загальна характеристика. Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємопов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя)1.Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) відносини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права подружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юридичному сенсі вони є чужими для іншого зподружжя, тобто такими, які не знаходяться у його власності. В реальномужитті подружжя, як правило, без проблем користується речами, які знаходяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). Зобов'язальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу прямого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утримання (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання.

15. Правовий режим роздільного майна.

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення права спільної власності подружжя на майно. Разом із тим, незалежно від наявності шлюбу, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто (роздільне майно). Стосовно термінологічного визначення права, на якому подружжю належить роздільне майно в теорії та законодавстві існують певні труднощі. Конституція України, як відомо, не закріплює такого поняття, як особиста приватна власність. Відповідно до закону фізичній особі майно належить на праві приватної власності, будь-якого винятку щодо майна подружжя немає. Тому гл. 7 нового СК мала б називатися «Право приватної власності на майно кожного з подружжя». 
Сімейний кодекс визначає певні види майна, яке є роздільним і належить кожному з подружжя. 
1. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 57 СК роздільним є майно, яке кожен з подружжя набув до шлюбу. Це правило є традиційним для вітчизняного сімейного законодавства. Реєстрація шлюбу не змінює правового режиму майна, яке було набуто кожним із подружжя раніше. Майно, яке було набуте кожним із подружжя до шлюбу, зберігає режим роздільності незалежно від тривалості шлюбу, навіть якщо цим майном користувався не тільки власник, а й інший з подружжя. 

16. Правовий режим спільного майна.

Сімейне право України закріплює принцип спільності майна подружжя, який означає об’єднання майна чоловіка і жінки (повністю або в певній частини) в єдину майнову масу та встановлення ряду спеціальних правил щодо його володіння, користування та розпорядження. Режим спільності майна подружжя означає, що: майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається спільним, якщо інше не встановлено домовленістю сторін; подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); до тих пір, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя. Щодо спільного майна подружжя здійснює права власника. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК подружжю на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте за час шлюбу. Сімейне законодавство встановлює, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подужжя (ч. 2 ст. 60 СК). Подружжя може проживати, працювати і отримувати майно у різних містах і навіть у різних країнах, управляти майном будь-якої вартості та місце знаходження. 

Серед доходів подружжя важливе значення мають заробітна плата, пенсія, стипендія та інші грошові надходження такого типу. Сімейний кодекс визначає правовий режим вказаного майна таким чином. Відповідно до ч. 2 ст. 61 СК заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи належать до спільного майна подружжя лише у випадку, якщо вони були внесені: а) до сімейного бюджету, б) на особистий рахунок кожного з подружжя до банківської (кредитної) установи. Серед об’єктів права спільної власності подружжя сімейне законодавство особливо виділяє речі професійних занять кожного з подружжя, спеціально встановлюючи їх правовий режим.

17. Договірний режим майна подружжя.Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має індивідуальний характер, бо ґрунтується на правилах, вироблених самими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нормативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і роздільного майна.Необхідно визнати, що у юридичній літературі радянських часів ставлення до подружніх договорів (і, звичайно ж, до договірного режиму майна в цілому) було неоднозначним. Таким чином, договірний режим — це режим-виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкретного подружжя.До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усього майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (статті 92-103 СК).Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) договори щодо майна подружжя та б) договори про надання утримання одному з них. До першої групи належать договори, які укладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя(договори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої — договори, які укладаються стосовно надання утримання одному з подружжя.

18. Шлюбний договір та право на його укладення. Зиміст та форма шлюбного договору.

Сімейний кодекс (глава 10) забезпечив детальне регулювання умов шлюбного договору. Зміст запроваджених у ньому новел полягає у:можливості укладення шлюбного договору не лише нареченими, а й тими, хто уже тривалий час перебуває в шлюбі;обмеженні змісту шлюбного договору виключно майновою сферою відносинОсновне значення шлюбного договору полягає в тому, що він урегульовує майнові відносини подружжя відповідно до їх волі, з урахуванням їхніх особистих поглядів на взаємовідносини в сім’їШлюбний договір змінює законний режим майна подружжя і встановлює договірний режим їхнього майна. Цей договірний режим є допоміжним регулятором: він діє лише за бажанням подружжя і лише щодо визначеного у ньому кола відносин.Шлюбний договір укладається в письмовій формі і нотаріально посвідчується (ст. 94). Шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.СК вперше передбачено можливість зміни умов шлюбного договору і встановлено вимоги щодо форми угоди про це: угода подружжя про зміну умов шлюбного договору нотаріально посвідчується (ч. 2 ст. 100 СК). Крім цього, шлюбний договір може бути змінений на вимогу одного з подружжя за рішенням суду, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси непрацездатних дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення (ч. 3 ст. 100 СК).Дія шлюбного договору, як і будь-якого іншого договору, може бути припинена. Чинне сімейне законодавство передбачає дві підстави його припинення: відмова подружжя від шлюбного договору шляхом подання до нотаріуса заяви про це (ст. 101 СК) і розірвання шлюбного договору на вимогу одного з подружжя за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання (ст. 102 СК).

19. Права та обовязки подружжя щодо утримання.

Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності певних підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність одного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нужденність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.
   Непрацездатним визнається той з подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом (60 років для чоловіків, 55 років для жінок) або є інвалідом I, II чи III групи (ч. 3 ст. 75 СК). Що стосується другої умови — потреби у матеріальній допомозі, то новий СК чітко визначає умови, за наявності яких один із подружжя може вважатися таким, що її потребує. Це випадки, коли його доходи (заробітна платня, пенсія, доходи від використання майна тощо) не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом (ч. 4 ст. 75 СК). Останньою умовою надання одному з подружжя утримання є здатність другого з подружжя надати таке утримання. При вирішенні цього питання мають бути враховані різні обставини — рівень доходів того з подружжя, який повинен надавати утримання, знаходження на його утриманні інших осіб (неповнолітніх дітей, батьків, інших родичів тощо), працездатність, стан здоров’я тощо. Якщо у одного з подружжя виникло право на утримання, воно не припиняється й у разі розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 76 СК). У ч. 5 ст. 75 СК встановлені випадки, коли один з подружжя взагалі не має права на утримання. У зв’язку з цим не виникає потреби в позбавленні його цього права.   Право одного з подружжя на утримання може бути припинене (ст. 82 СК). Припинення права виникає на майбутнє після настання обставин, які передбачені законом. Припинення права одного з подружжя на аліменти виникає автоматично, тобто в силу прямого припису закону в разі: 1) поновлення працездатності того з подружжя, який потребує матеріальної допомоги, 2) реєстрації з ним повторного шлюбу. Достатньо встановити один з указаних фактів для того, щоб вирішити питання щодо припинення права на аліменти. СК встановлює й інше правило. Право одного з подружжя на аліменти може бути припинене за рішенням суду якщо: 1) одержувач аліментів перестав потребувати матеріальної допомоги; 2) платник аліментів неспроможний її надавати. Вказані обставини мають бути доказані в суді зацікавленою особою. Наприклад, платник аліментів тяжко захворів і не має можливості надавати утримання другому з подружжя. Для звільнення його від аліментного обов’язку він має надати суду відповідні докази. 

20. Поняття припинення шлюбу.
Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
Громадянин може бути оголошений померлим у судовому порядку в разі, коли за місцем його постійного проживання немає відомостей про місце його перебування протягом трьох років або якщо він пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю (землетрус, паводок, обвал тощо) чи дають підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку (пожежа, повітряна, залізнична чи автомобільна катастрофа) - протягом шести місяців. В особливу групу закон виділяє осіб, які пропали безвісти в зв'язку з воєнними діями. Такі особи можуть бути оголошені померлими не раніше, ніж по закінченні двох років з дня припинення воєнних дій. В разі з'явлення одного з подружжя, оголошеного у встановленому законом порядку померлим, і скасування відповідного рішення суду шлюб вважається поновленим, якщо другий з подружжя не вступив у новий шлюб (ст. 118 СК).
Якщо особа, що була визнана безвісно відсутньою, з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою особою може бути поновлений за їх заявою за умови, що ніхто не перебуває у повторному шлюбі..
Якщо один з подружжя помер до набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті.
Якщо в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився внаслідок його розірвання.

21. Порядок та випадки розірвання шлюбу в органах РАЦС.

Згідно до ч. 1 ст. 106 СК України при наявності відповідних підстав органи РАЦС розривають шлюби між подружжям, що виразили спільну згоду на розлучення, тобто за заявою на розірвання шлюбу в органах РАЦС обох з подружжя. Розірвання шлюбу в органах РАЦС за заявою обох з подружжя здійснюється при наявності двох підстав:1)      подружжя виразило взаємну згоду на розірвання шлюбу;2)      подружжя не має спільних неповнолітніх дітей.Відповідно доч. 3 ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Реєстрація розірвання шлюбу проводиться по місцю проживання подружжя або одного з них.Після розгляду відповідної заяви подружжя, що не мають дітей, орган РАЦС виносить постанову про розірвання шлюбу. В обов'язки органа РАЦС не входить примирення подружжя. Однак з метою надання подружжю строку для осмислення прийнятого ними рішення, оформлення розлучення й видача  свідоцтва  про розірвання шлюбу здійснюється через місяць від дня подачі заяви про розлучення. Плин зазначеного строку починається наступного дня після подачі подружжям заяви про розірвання шлюбу в орган РАЦС і минає у відповідне число останнього місяця строку.Реєстрація розірвання шлюбу по взаємній згоді подружжя передбачає особисту присутність кожного з подружжя або письмове підтвердження про згоду відсутнього подружжя на реєстрацію розірвання шлюбу. Державна реєстрація розірвання шлюбу полягає в складанні органом РАЦСзапису акту про розірвання шлюбу й видачі свідоцтва про розірвання шлюбу кожному з осіб, що розірвали шлюб. У паспортах робиться відмітка про розірвання шлюбу. Якщо державна реєстрація розірвання шлюбу проводилась під час відсутності одного з подружжя, то відмітка про розірвання шлюбу в його паспорті проводиться органом РАЦС при видачі йому Свідоцтва про розірвання шлюбу. 

22. Розірвання шлюбу в судовому порядку.

Розірвання шлюбу в судовому порядку здійснюється у випадках, передбачених ст. 109 СК України і ст. 110 СК України:а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (крім випадків, коли один з подружжя визнаний судом безвісно відсутнім, недієздатним або засуджений за здійснення злочину до позбавлення волі на строк понад три роки);б) відсутня згода одного з подружжя на розірвання шлюбу;в) один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу (наприклад, відмовляється подати спільну заяву);г) якщо місце проживання одного з подружжя невідоме.У першому випадку йдеться про добровільне розірвання шлюбу, коли жоден з подружжя не заперечує проти припинення подружнього життя, але вони мають спільних неповнолітніх дітей, тому розірвання шлюбу не може бути здійснене органами РАЦС.. Головна мета суду  - це встановлення того, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їх неповнолітніх дітей. Разом із заявою про розірвання шлюбу подружжя повинно передати на розгляд суду письмовий договір, в якому повинно вказати: з ким із них будуть проживати неповнолітні діти; яку участь у забезпечені умов життя дітей буде брати той з батьків, хто буде проживати окремо; умови здійснення тим із батьків, хто буде проживати окремо, права на особисте виховання дітей. Підсудність справ про розірвання шлюбу й порядок подачі позову визначаються за загальними правилами Цивільно-процесуального кодексу України. У позовній заяві про розірвання шлюбу вказується, рік народження кожного з подружжя, коли й де був зареєстрований шлюб, мотиви розірвання шлюбу, чи є від шлюбу неповнолітні діти, їх прізвища, імена та по батькові, вік, з ким із батьків вони проживають, чи досягнуло подружжя згоди про їх утримання і виховання, чи пред'являються інші вимоги, які можуть бути розглянуті одночасно з позовом про розірвання шлюбу.

23. Загальні підстави виникнення прав та обов’язків батьків та дітей.Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється  сукупністю двох юридичних фактів: події — народження дитини та дії — реєстрації народження органом реєстрації актів цивільного стану, є підставою виникнення правовідносин між дітьми та їх батьками.
   Народження фізичної особи та встановлення її походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних випадках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімейного права походження дитини від певних батьків стає юридичним фактом лише за умови його посвідчення компетентним державним органом — органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). 

При визначенні походження дитини від певного батька важливе значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

24. Визначння походження дитини.

У Сімейному кодексі презумпція шлюбного походження викладена чітко й достатньо повно389. Відповідно до частини 1 ст. 122 СК, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається за свідоцтвом про шлюб та свідоцтвом про народження дитини, виданим органом охорони здоров'я, і засвідчується свідоцтвом про народження, виданим органом РАЦСу. Відповідно до презумпції батьківства чоловіка, саме він є батьком дитини, народженої його дружиною. У зв'язку з цим дружина не має обов'язку доводити, хто є батьком її дитини. Презумпція батьківства чоловіка (шлюбного батьківства) поширюється на чотири групи дітей:1) тих, які були зачаті й народжені у шлюбі;2) тих, які були зачаті до шлюбу, але народжені у шлюбі;3) тих, які були зачаті у шлюбі, але народжені після його припинення або визнання недійсним;4) тих, які були зачаті до шлюбу й народжені до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним.

25. Визнання батьківства за рішенням суду.

За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений:
- матір'ю дитини;
- опікуном дитини;
- піклувальником дитини;
- особою, яка утримує та виховує дитину;
- самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;
- особою, яка вважає себе батьком дитини. Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:
- відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;
- відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;
- відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.
Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України).

26. Оспорювання батьківства, материнства.

Оспорювання батьківства (материнства) – це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб:
   - спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК України);
   - матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України).
До вимог жінки, яка записана матір’ю дитини та оспорює своє материнство, позовна давність не застосовується. Що ж стосується вимог жінки про визнання її матір’ю дитини, то до них застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Не є перешкодою для оспорювання батьківства (материнства) особою, яка не визнає себе батьком (матір’ю), стягнення з неї аліментів на дитину. Така особа може звернутися до суду з позовом про виключення відомостей про неї як батька (матір) дитини, тому що підставою стягнення аліментів є саме факт такого запису. У разі, якщо позов буде задоволений, то буде скасована й підстава стягнення аліментів на дитину.

27. Особисті немайнові правовідносини батьків і дітей.

Закріплені в СК особисті немайнові права мають свою специфіку. По-перше, ці права позбавлені економічного змісту і не мають грошової оцінки. По-друге, вони належать усім без винятку батькам та дітям у рівному обсязі. По-третє, основна частина цих прав виникає з моменту народження людини, тобто вони є її природними правами. По-четверте, вони нерозривно пов’язані з особою їх носія. Мати і батько не мають ніяких переваг щодо здійснення виховання. Вони виступають при вирішенні розбіжностей з приводу виховання дітей як рівні суб’єкти права. .

28. Підстави та правові наслідки позбавлення батьківських прав. Порядок поновлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав є крайнім засобом сімейно-правового характеру, який застосовується до батьків, що не забезпечують належне виховання своїх дітей. Такий засіб може застосовуватись тільки за рішенням суду. Закон встановлює ряд підстав, з яких батьки можуть бути позбавлені батьківських прав. Найперше, до таких підстав відноситься відмова батьків забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин і невиявлення протягом 6 місяців щодо неї батьківського піклування. Коли жінка поступає в пологовий будинок, то вона пред'являє паспорт, але бувають випадки, коли жінки поступають без паспорта. Здебільшого це ті особи, які мають намір залишити дитину в пологовому будинку і відмовитися від неї. В основному від дітей відмовляються одинокі матері, але бувають випадки, коли від дитини відмовляються і сімейні пари, мотивуючи свою відмову наявністю дітей і скрутним матеріальним становищем. Другою підставою позбавлення батьківських прав є ухилення від виконання матір'ю чи батьком своїх обов'язків по вихованню дитини. Таке ухилення повинно бути навмисним, коли особа повністю розуміє наслідки своєї винної поведінки. Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не виконує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина.Третьою підставою позбавлення батьківських прав є жорстоке поводження з дитиною.Четвертою - хронічний алкоголізм або наркоманія батьків дитини.П'ятою підставою можуть бути будь-які види експлуатації дитини, примушування її до жебракування та бродяжництва.Шостою - засудження батька чи матері за вчинення умисного злочину щодо дитини.

29. Специфіка майнових правовідносин батьків та дітей.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв'язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться в сфері володіння сім'ї (житло, предмети домашньої обстановки, гроші та інші цінності); до другої — аліментні зобов'язання батьків і дітей. Тому законодавство[2] врегульовує питання про права батьків і дітей на майно.Одним з найважливіших інститутів сімейного права є аліментні зобов'язання батьків і дітей. Взагалі аліментні правовідносини характеризуються певними особливостями. Перш за все підстави їх виникнення визначаються законом. І їх зміст не може бути змінений за угодою сторін. До законнихПідстав виникнення аліментних зобов’язань відноситься родство, непрацездатність.Аліментні зобов’язання є безкоштовними, тобто вони не можуть бути витребувані назад, навіть якщо стягнені помилково.

30. Аліментні правовідносини. Обовязок батьків утримувати дитину.

Аліментні правовідносини обов'язання) батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітейщодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментнізобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язаннябатьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітнюдитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, цеаліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК). У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру аліментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (ч. 2 ст. 183 СК)

31. Порядок сплати та стягнення аліментів на дитину.

У силу статті 92 КпШС України аліменти можуть виплачуватися у добровільному порядку особисто особою, яка зобов'язана сплачувати аліменти, або через власника чи уповноважений ним орган за місцем її роботи, одержання нею пенсії, стипендії.Підставою для утримання та переводу аліментів в добровільному порядку є письмова заява громадянина, що подана за місцем роботи, яку бухгалтерія реєструє як виконавчий документ.У письмовій заяві має бути зазначено: прізвище, ім'я, по батькові та адреса заявника; прізвище, ім'я, по батькові і адреса особи, якій слід виплачувати або переводити аліменти; прізвище, ім'я, по батькові, день, місяць, рік народження дітей, на яких слід платити аліменти; розмір аліментів на неповнолітніх дітей у частковому відношенні до заробітку; дата, з якої слід проводити стягнення.У разі недодержання цих вимог, заява до виконання не приймається.Утримання аліментів на підставі заяви може проводитись у тих випадках, якщо загальна сума, яка підлягає утриманню на підставі заяви та наявних виконавчих документів, або тих, що надійшли пізніше, становить більше половини заробітку, а також якщо з боржника стягуються за рішенням суду або за постановою судді аліменти на дітей від іншої матері, непрацездатних батьків, одного з подружжя та інших родичів.Такий добровільний порядок сплати аліментів не виключає права стягувача в будь-який час звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.З врахуванням того, що на двох дітей за законом повинно бути стягнуто не більше третини заробітку, а не половина (1/4 1/4 = 1/2), суд вправі зменшити розмір аліментів. Тоді кожна дитина отримує по 1/6 (1/3 : 2), а не по 1/4 заробітку батька. У таких випадках зменшення розміру аліментів є не правом, а обов'язком суду.

32. Обовязок повнолітніх дітей утримувати батьків та його виконання.

Стаття 51 Конституції України закріплює обов’язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Згідно з СК повнолітні дочка, син зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги (ч. 1 ст. 202 СК). Підставою виникнення аліментного зобов’язання між повнолітніми дітьми і їхніми батьками щодо утримання останніх є склад юридичних фактів: а) походження дітей (родинний зв’язок батьків і дітей); б) непрацездатність батьків; в) потреба батьків у матеріальній допомозі.Згідно зі ст. 205 СК розмір аліментів на батьків визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи. До уваги береться матеріальний та сімейний стан сторін, можливість одержання батьками утримання від інших осіб: дітей, дружини, чоловіка, а також своїх батьків. СК покладає на повнолітніх дітей обов’язок щодо утримання батьків незалежно від того, чи можуть вони таке матеріальне утримання надавати, а також чи є вони самі працездатними та дієздатними.
   Відповідно до ч. 1 ст. 205 СК суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі й (або) у частці від заробітку (доходу) повнолітньої дитини. Вирішення цього питання залежить від конкретних обставин: способу отримання дитиною доходу (постійний або мінливий), особливостей роботи дитини тощо. . При визначенні розміру стягнення суд враховує наявність інших повнолітніх дітей, незалежно від того, до всіх чи до когось із дітей пред’явлений позов. Згідно із ст. 206 СК додаткові кошти на лікування і догляд за непрацездатними батьками у виняткових випадках (тяжка хвороба, інвалідність) можуть бути стягнені з малолітньої чи неповнолітньої дитини, за умови, що дитина має достатній дохід (заробіток).

33. Поняття  усиновлення.

Право сучасного цивільного суспільства не може залишати поза увагою дітей, позбавлених батьківської турботи. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу, - проголошено в ст. 52 Конституції України. Для допомоги таким дітям створено розгалужену систему державних дитячих закладів, у яких вони утримуються на повному державному забезпеченні у віці від трьох років до повноліття. До основних закладів, діяльність яких пов'язана з утриманням дітей, належать:а) дитячі будинки для дітей дошкільного віку;
б) дитячі будинки для дітей шкільного віку;в) дитячі будинки змішаного типу для дітей дошкільного та шкільного віку;
г) загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків (можуть бути з дошкільними відділеннямиПрийняття усиновлювачем дитини в сім'ю здійснюється на підставі рішення суду. Ця вимога закону поширюється на відносини:
а) усиновлення в Україні громадянами України дитини, яка також є громадянином України;
б) усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України;в) усиновлення дитини, яка є іноземцем і проживає в Україні, громадянами України або іноземцями, які проживають в Україні.

34. Умови, порядок та правові наслідки усиновлення.Умови усиновлення — це згода осіб, які відповідно до закону мають на це право: самої дитини; її батьків або осіб, що їх замінюють; одного з подружжя, якщо він не виступаєусиновлювачем.Умови та вимоги, яких слід дотримуватися при здійсненні усиновлення, витікають із самої суті інституту усиновлення, і призначення їх зводиться до того, щоб усиновлення слугувало виключно інтересам дитини.Згода дитини на усиновлення. СК установив, що згода дитини може братися до уваги тільки з того моменту, коли остання може сформулювати і висловити її у формі, яка відповідає її віку. Порядок усиновлення — це процедура, яка складається з певних стадій і здійснюється відповідними органами за правилами, що встановлені законодавством. Новий СК зберігає судовий порядок усиновлення (статті 223, 224 СК), за певним винятком (ст. 282 СК). Процедура усиновлення на сьогодні регулюється ЦПК. Особа, яка бажає усиновити дитину, подає до суду письмову заяву про усиновлення персонально. Подання заяви через представника не допускається. Відповідно до нового СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини,

35. Визнання усиновлення недійсним та його правові наслідки.

Стаття 237Усиновлення, визнане недійсним, анулюється з моменту його здійснення. 2. У разі визнання усиновлення недійсним припиняються права та обов'язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини. 3. У разі визнання усиновлення недійсним відновлюються права та обов'язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням. 4. У разі визнання усиновлення недійсним дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо, — вона передається на опікування органові опіки та піклування. 5. У разі визнання усиновлення недійсним відновлюються прізвище, ім'я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім'ям та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. 6. Суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що усиновлювач може надавати матеріальну допомогу. Дитина, яка не досягла 14 років, за бажанням батьків або інших родичів передається.Після набрання чинності рішенням про визнання усиновлення недійсним суд у місячний строк зобов'язаний надіслати його копію органу РАЦСу за місцем реєстрації народження дитини.

36. Скасування усиновлення та його правові наслідки.

Скасування усиновлення - це результат невиконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків. Підставою для цього може бути, зокрема, жорстоке поводження з дитиною, аморальна поведінка, яка може справити негативний вплив на духовний розвиток дитини, тривале спільне непроживання з дитиною та інші обставини, які засвідчують невідповідність усиновлення інтересам усиновленої особи або усиновлювача.
Справи про скасування усиновлення вирішуються в судовому порядку з обов'язковою участю органу опіки та піклування(ч. 4. ст.19 СКУ).
Право вимагати скасування усиновлення мають особи: батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла 14 років.
Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття, виняток можливий лише у тому разі, якщо протиправна поведінка усиновленого або усиновлювача (погроза вбивством, замах на життя, ушкодження здоров'я) загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого чи інших членів сім'ї..У разі скасування відновлюються права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. Дитина може бути передана за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо, - органові опіки та піклування (ч.З ст.239 СКУ).

37. Встановлення опіки та піклування над дітьми.

Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцятирічного віку, а піклування -над дитиною у віці від 14 до 18 років.
Опіка та піклування встановлюється з метою виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав або з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів цих дітей.
Опіка та піклування може також встановлюватися і над повнолітніми особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.
Функції органів опіки та піклування здійснюють відповідні відділи та управління державної адміністрації районів, районів міст, виконавчі комітети міських чи районних рад стосовно таких осіб: що не досягли 18-річного віку та залишилися без батьківського піклування: визнані судом недієздатними;
визнані судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними речовинами; потребують піклування за сганом здоров'я.
Опіка та піклування встановлюється за місцем проживання особи, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника.
Не можуть бути призначені опікунами чи піклувальниками особи, які не досягли 18-річного віку, позбавлені батьківських прав, а також особіГ, інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підлягають опіці.

Усиновлення (удочеріння) -~ це прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, шо здійснюється на підставі рішення суду, крім випадку усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України та якщо усиновлювачем є іноземець (потрібний дозвіл Центру з усиновлення дітей).

38. Припинення опіки та піклування над дітьми.

Сімейний кодекс України розрізняє припинення опіки (піклування) над дитиною (ст. 250) і звільнення опікуна (піклувальника) дитини від таких обов'язків. Згідно зі ст. 250 СК опіка (піклування) над дитиною припиняється у випадках, встановлених ЦК України. Виходячи зі змісту цієї статті, слід вважати, що припинення опіки та піклування не відноситься до предмета сімейного права. Але такий висновок потребує певного уточнення. Припинення опіки, як правило, відбувається тоді, коли відпала необхідність у її продовженні. Підставами для припинення опіки є:
- досягнення малолітнім чотирнадцяти років, за винятком випадків, коли він буде в установленому порядку визнаний недієздатним внаслідок психічного захворювання;
- повернення малолітнього на виховання батькам;
- смерть підопічного;
- смерть опікуна.
За наявності однієї з цих підстав опіка припиняється автоматично. Автоматично опіка припиняється у разі смерті підопічного або по досягненні дитиною чотирнадцятирічного віку. При цьому необхідно враховувати те, що й після смерті дитини опікун повинен дбати про збереження її майна до прийняття його спадкоємцями чи вжиття відповідним органом заходів щодо охорони цього майна.

39. Поняття патронату.

Патронат — альтернативна форма влаштування дитини, яка є сиротою або зінших причин позбавлена батьківського піклування, в сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) з метою сімейного виховання. Якщо проаналізувати мету, підстави застосування закріплених у СК форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, їх сутність, то можна дійти висновку, що кожна з них, хоча і спрямована на поліпшення долідітей, але має свої особливості. При патронаті батьківських прав не виникає, а дитина передається лише на виховання;

— підставою виникнення усиновлення, як правило, є рішення суду, а відносини між дитиною та патронатним вихователем виникають на підставі договору між останнім і органом опіки та піклування;
 патронат, на відміну від усиновлення, припиняється при досягненні дитиною повноліття;
 патронатний вихователь, на відміну від усиновлювача, отримує плату за виховання;
— між патронатним вихователем і дитиною не виникає аліментних зобов'язань, як це відбувається при усиновленні;
 патронат не є перешкодою для усиновлення дитини, і навпаки, усиновлення припиняє змогу встановлення патронату.
Від опіки та піклування патронат над дітьми відрізняється наступним:
 патронатний вихователь отримує, на відміну від опікуна (піклувальника), плату за виконання своїх зобов'язань;
— між дитиною і патронатним вихователем складаються тісніші зв'язки, ніж між дитиною і піклувальником чи опікуном;
— опікун — законний представник дитини у всіх правовідносинах, а патронатний вихователь — лише у сфері процесуальнихвідносин2.

40. Підстави виникнення та припинення патронату над дітьми. Договір про патронат.

Дитина може бути передана у сім'ю патронатного вихователя лише після того, як вона на загальних підставах визнана сиротою або позбавленою батьківського піклування. Патронатному вихователю надається можливість підібрати ту дитину, яку він бажає виховувати. Законодавство, на жаль, не вирішує питання щодо того, чи можна передавати під патронат дитину, у якої є рідні неповнолітні брати і сестри, які до цього моменту виховувалися разом.

Укладенню договору передує обстеження умов проживання сім'ї патронатного вихователя з тим, щоб виховання дитини саме в цій сім'ї відповідало її інтересам. Слід зауважити, що обстеження умов має відбуватися, за правилом, стосовно певної дитини. Тільки після того, як орган опіки і піклування дійде позитивного висновку, між ним і патронатним вихователем укладаєтьсядоговір про патронат, в якому обумовлюються певні умови, на яких дитина передається на виховання, тобто сторонами цього договору виступають тільки орган опіки та піклування та патронатний вихователь. За договором про патронат орган опіки та піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронатного вихователя) до досягнення дитиною повноліття, за плату (ст. 252 СК).

41Реєстрація шлюбу громадянина України з іноземцем та шлюбу між іноземцями в Україні

Шлюб між громадянином України та іноземцем, а також шлюб між іноземцями реєструються в Україні відповідно до цього Кодексу. 2. Шлюб між іноземцями, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і (або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула.Оскільки іноземці мають в Україні такі ж права і обов'язки у сімейних відносинах, як і громадяни нашої держави, вони мають право реєструвати шлюб в органах РАЦСу.Реєстрація шлюбу громадянина України з іноземцем та шлюбу між іноземцями регулюється сімейним законодавством УкраїниЧастина 2 коментованої статті передбачає право іноземців реєструвати за їх бажанням шлюб не в органах РАЦСу, а у посольстві або консульстві конкретної держави. Відповідно до цієї частини такий шлюб визнається дійсним в Україні "на умовах взаємності". Це означає, що якщо за законами держави, яка призначила посла або консула, визнаються дійсними шлюби, укладені в консульській установі або дипломатичному представництві України, то у нашій державі мають визнаватися дійсними шлюби, зареєстровані у посольстві чи консульстві цієї держави.Такі шлюби між іноземцями реєструються згідно з законами держави, яка призначила посла або консула. Отже, зазначені шлюби можуть бути укладені як у світській, так і у церковній формі, з додержанням умов, прийнятих у державі, яка призначила посла або консула.

42. Реєстрація шлюбу громадянина Консульські шлюби.

Консульськими визнаються шлюби, що укладаються між іноземцями в посольствах і консульствах іноземних держав на території України. Віденська Конвенція «Про консульські зносини» від 24 квітня 1963 року в п. £ ст. 5 до консульських функцій відносить виконання обов'язків реєстратора актів цивільного стану й інших подібних обов'язків за умови, що в цьому випадку ніщо не суперечить законам і правилам держави перебування. Згідно з ч. 2 ст. 276 СК шлюб між іноземцями, зареєстрований в Україні у посольстві або консульстві іноземної держави в Україні, є дійсним в Україні на умовах взаємності, якщо жінка і (або) чоловік у момент реєстрації шлюбу були громадянами держави, яка призначила посла або консула. Таким чином, визнання дійсності консульських шлюбів в Україні залежить від дотримання двох умов: по-перше, законодавство відповідної іноземної держави визнає реєстрацію шлюбу в українському консульстві чи посольстві, тобто повинна дотримуватись умова взаємності; по-друге, ті, що беруть шлюб, повинні належати до громадянства країни, яка призначила посла або консула. Форма, порядок і умови укладення вищезазначених шлюбів визначаються відповідно до закону країни, що призначила посла чи консула, тобто відповідно до особистого закону іноземців

43. Укладення шлюбу громадянина України з іноземцем і шлюбу між громадянами України за кордоном. Громадяни України можуть укладати шлюби і за межами України, що породжує сімейні відносини з іноземним елементом двох видів: а) між подружжям, що є громадянами України; б) між подружжям, один із яких є громадянином України, а інший  іноземцем чи особою без громадянства.Громадяни України, що прийняли рішення одружитися за кордоном, можуть, за своїм вибором, зареєструвати шлюб або в консульстві (посольстві) України в країні перебування, або у відповідній компетентній установі іноземної держави.СК у ч. 1 ст. 277, ч. 1 ст. 289 передбачає, що шлюб між громадянами України, які проживають за межами України, реєструється в консульській установі або дипломатичному представництві України за законами України.Відповідно до Указу Президента України «Про Консульський статут України» саме консул є посадовою особою, уповноваженою здійснювати реєстрацію шлюбу громадян України за кордоном, а абз. З ст. 2 вищевказаного правового акта під терміном «консул» розуміє генерального консула, консула, віце-консула або консульського агента, який є главою консульської установи. Крім того, відповідно до ст. 29 Указу Президента України «Про Консульський статут України» консул провадить реєстрацію укладення шлюбу, розірвання шлюбу відповідно до законодавства України.

44. Розірвання шлюбу з іноземним елементом в Україні та за кордоном.

Певні особливості має розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, а також між громадянами України, один з яких або обоє проживають за кордоном. Визначення закону, за яким  буде здійснюватись розірвання шлюбу, а також органу, у тому числі судового, якому підвідомче це питання,  у таких випадках для пересічної людини є непростою задачею. Відповідно до Закону України «Про міжнародне приватне право» припинення шлюбу та правові наслідки припинення шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя, тобто правом тієї держави, громадянами якої вони є одночасно.   Спільним особистим законом подружжя, яке є громадянами України, не залежно від місця їхнього постійного проживання є право України, а тому розірвання шлюбу між ними здійснюється за законодавством України. У разі, якщо розірвання шлюбу в судовому порядку між подружжям, що проживає за межами України, має здійснюватись за законодавством України, виникає питання до якого судового органу має звернутись позивач. Територіальна підсудність таких справ відповідно до ст. 111 Цивільного процесуального кодексу України визначається ухвалою судді Верховного Суду України за клопотанням позивача. Іншими словами, судовий орган в Україні, який буде розглядати справу про розірвання шлюбу, визначається Верховним Судом України.

45. Колізійні проблеми усиновлення.

Правове регулювання усиновлення з іноземним елементом за СК. Усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, відбувається відповідно до ст. 282 СК, а саме:
1. Усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України за її законами1. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл Центру з усиновлення дітей;
2. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу Центру з усиновлення дітей. Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадянином України, здійснюється у порядку та на підставах, встановлених гл. 18таст.283СК.

До досягнення усиновленою дитиною вісімнадцяти років за нею зберігається громадянство України. СК особливо підкреслює, щоусиновлена дитина має право на збереження своєї національної ідентичності відповідно до Конвенції про права дитини, інших міжнародних договорів. У справах про усиновлення чи його скасування компетентна установа країни громадянства усиновлювача, а у випадку, коли усиновлювачами є подружжя, члени якого мають різне громадянство, компетентна установа тієї держави, на території якої подружжя має чи мало останнє спільне місце проживання чи місце перебування.

46. Застосування законів іноземних держав. Визнання в Україні актів цивільного стану, зареєстрованих за законами іноземних даржав.

Закон допускає врегулювання сімейних відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками, наприклад для врегулювання майнових відносин осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. Подружжя вправі також укласти шлюбний договір. Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому встановити розмір та строки виплати. Такі договори укладаються у письмовій формі і потребують нотаріального посвідчення. Право на врегулювання сімейних відносин на підставі договору мають також іноземці та особи без громадянства.
Регулювання сімейних відносин повинно здійснюватися з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимість свавільного втручання у сімейне життя. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства. Кожен з учасників цих відносин має право на судовий захист.
Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При застосуванні законодавства України до іноземців або при застосуванні іноземного закону, що врегульовує сімейні відносини, необхідно спочатку встановити, чи не укладена державою, громадянином якої є зацікавлена особа, відповідна міжнародна угода. За наявності такої угоди питання про застосування законодавства України або іноземного законодавства повинне вирішуватись відповідно до правил міжнародної угоди.

47. Поняття зобов’язання, його характерні риси.

Згідно з ст.509 ЦК - зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього обов’язку.

До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести такі: • сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор - особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) - особа, яка несе обов'язок, відповідний праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протистоїть не конкретне коло зобов'язаних осіб, а «усі й кожен»; • об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, у той час як об'єктами речових правовідносин є речі; • здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе тільки у разі здійснення боржником дій, що складають його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб.

48. Суб’єкти зобов’язань. Множинність осіб у зоб’язанні.

Кредитор і боржник — суб'єкти цивільних правовідносин. Кредитор як носій права є активною стороною зобов'язання, а боржник, тобто особа, на яку покладається обов'язок, — пасивною.В односторонньому зобов'язанні одна сторона є активною, інша — пасивною. Класичним прикладом є зобов'язання позики, в якому позикодавець (активна сторона) має право на одержання виконаного, а позичальник (пасивна сторона) повинен вчинити дії по поверненню боргу. У двосторонньому зобов'язанні кожна із сторін виступає як активна і пасивна сторона одночасно, оскільки кожна має права і обов'язки, яким відповідно протистоять права і обов'язки іншої сторони. Так, у зобов'язанні по купівлі-продажу покупцеві належать права на набуту річ і обов'язки по оплаті її, а продавцеві — усі обов'язки по передачі речі і право на й оплату.Крім обов'язків боржника існують кредиторські обов'язки.Множинність осіб у зобов'язанні. За загальним правилом у зобов'язанні сторони представлені одним кредитором і одним боржником. Разом з тим закон передбачає зобов'язання, в яких на кожній стороні або на одній з них виступають кілька осіб. У таких випадках має місце множинність осіб у зобов'язанні. В одному зобов'язанні можливі три варіанти множинності осіб:1) кілька боржників і один кредитор; 2) кілька кредиторів і один боржник; 3) кілька кредиторів і кілька боржників. Зобов'язання із множинністі буває часткове, субсидіарне як окремий вид часткового зобов'язання і солідарне. У частковому зобов'язанні кожний кредитор має право на одержання виконання в рівній частці предмета зобов'язання, кожний з боржників зобов'язаний виконати свою частку, рівну з частками інших боржників (співборжників) даного зобов'язання. Окремим видом часткових зобов'язань є субсидіарні зобов'язання. Своєрідність їх полягає в тому, що при невиконанні або неналежному виконанні обов'язку одним із боржників зобов'язання виконання зобов'язання покладається на іншого боржника. Перше зобов'язання є основним, друге додатковим; власне друге зобов'язання є підставою покладання виконання зобов'язання на іншого боржника.

У солідарному зобов'язанні кожний кредитор вправі одержати виконання в повному обсязі, а кожний боржник повинен виконати зобов'язання також повністю. В солідарних зобов'язаннях існує стільки прав на одержання виконання і обов'язків виконати, скільки кредиторів і боржників беруть участь у конкретному зобов'язанні. Предмет усіх прав на одержання виконання і обов'язків виконати один і той самий.

49. Зобов’язання на користь третьої особи.

Стаття 511 ЦК. Третя особа у зобов'язанні
1. Зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.
1. Під третьою особою у зобов'язанні слід розуміти учасника цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або кредитором) у зобов'язанні. Треті особи беруть участь у регресних зобов'язаннях, у зобов'язаннях на користь третьої особи, у зобов'язаннях, які виконуються замість боржника іншою особою тощо.
2. У коментованій статті законодавець закріпив загальновідому презумпцію цивільного права про те, що зобов'язання як цивільно-правовий зв'язок між кредитором та боржником не може створювати обов'язку для третьої особи.
Особливу роль зазначена норма відіграє для договірного права, оскільки вона прямо забороняє створення обов'язків сторонами договору для особи, яка не бере в ньому участі (особисто або через представників).
3. Водночас у зазначеній статті встановлюється можливість сторін зобов'язання у випадках, передбачених договором, створити для третьої особи певні права. Такі договори дістали назву договорів на користь третьої особи (due. коментар do ст.636 ЦК).
4. Договори на користь третьої особи слід відокремлювати від договорів, спрямованих на передачу прав кредитора третій особі. Так, укладений орендарем договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодонабувача) є договором на користь третьої особи. Сторонами цього договору страхування майна є орендар (страхувальник) і страховик. У договорі на користь третьої особи права між кредитором і вигодонабувачем розподіляються на стадії формування договірного зобов'язання, а тому вигодонабувач не витісняє кредитора із зобов'язання.

50, Заміна осіб у зобов’язанні.

Загальним принципом трансформації зобов'язань є згода на це всіх учасників зобов'язання. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна умов договору не допускаються за винятком випадків, передбачених законом (ст. 525 ЦК).
Одним з найбільш поширених випадків зміни зобов'язання, спеціально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна кредитора або заміна боржника.
Оскільки більшість існуючих зобов'язань є двосторонньо зобов'язуючими (або взаємними), коли кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, то на практиці виділити окремо цесію або переведення боргу іноді неможливо. Тому в таких випадках виникає певний гібрид — суміш двох цих інститутів, який в літературі пропонується позначати узагальнюючим терміном "заміна сторони у договорі". При цьому заміна сторони взаємного зобов'язання має відбуватися на основі застосування тієї норми, яка передбачає більш жорсткі правила заміни. Наприклад, якщо заміна кредитора в зобов'язанні за загальним правилом не потребує згоди боржника (ст. 516 ЦК), а боржник може бути заміненим іншою особою лише за згодою кредитора (ст. 520 ЦК), то заміна сторони в двосторонньому договірному зобов'язанні (з договору купівлі-продажу, міни, оренди тощо) можлива тільки за згодою іншої сторони договору .Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває колишнііі (первісний) кредитор, і його замінює інша особа, що вступила в цс зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така заміна заборонена договором або законом. Так, ст. 515 ЦК не допускає заміну кредитора в зобов'язанні, яке нерозривно пов'язане із особою кредитора. Аналогічні заборони закріплені у спеціальних нормах ЦК, наприклад, це стосується заборони передачі іншій особі права переважної купівлі частки в спільній частковій власності (ст. 362 ЦК) На практиці виникає питання про можливість часткового переведення боргу на іншу особу. Оскільки у ст. 522 ЦК йдеться про "нового боржника", можна зробити висновок, що ЦК не передбачає, у вигляді загального правила, часткове переведення боргу.

51, Об’єкт та зміст зобов’язання. Підстави виникнення зобов’язань.Зобов’язання складається з суб’єктів, об’єктів та змісту.Суб’єктами зобов’язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов’язок, що відповідає праву вимоги кредитора.Об’єкти зобов’язань — це відповідні дії, на реалізацію яких спрямовані права та обов’язки суб’єктів (наприклад, передача майна, виконання роботи, сплата грошей тощо).Зміст зобов’язання становлять права, вимоги кредитора та обов’язки боржника. При цьому за змістом зобов’язання спрямовані на передачу майна (наприклад, на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, позички тощо); виконання робіт на підставі договорів підряду, побутового замовлення, підряду на капітальне будівництво, договорів про спільну діяльність; надання послуг на підставі договорів перевезень, страхування, доручення, комісії, схову; сплату грошей на підставі договорів позички, кредитних договорів, договорів банківського вкладу і банківського рахунка; відшкодування шкоди, заподіяної в результаті протиправних дій, а також шкоди, якої зазнав громадянин внаслідок рятування об’єктів державної і колективної власності; повернення безпідставно придбаного майна і на передачу безпідставно збереженого майна.Зобов’язання виникають за таких підстав: договорами та іншими правочинами; внаслідок створення літературних, мистецьких творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної діяльності; через заподіяння матеріальної та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти.Крім того, зобов’язання можуть виникати безпосередньо з акта цивільного законодавства (наприклад, безпосередньо з акта органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, з рішення суду). У випадках, встановлених актом цивільного законодавства або договором, підставою виникнення зобов’язань може бути настання або ненастання певної події.Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

52,

Зобов’язання договірні та позадоговірні. Види зобов’язань.

Договірними зобов’язаннями  є зобов’язання, що виникають з відповідного договору. Зміст договірних зобов’язань визначається не тільки законом, а перш за все угодою їх учасників. До позадоговірних зобов’язань відносяться зобов’язання:

-у зв’язку з публічною обіцянкою винагороди;

-у зв’язку з вчиненням дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення;

-в результаті рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

-у зв’язку зі створенням загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

-у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатніх правових підстав; 

-по відшкодуванню шкоди.Зміст позадоговірних зобов’язань базується на законі, односторонньому волевиявленні або адміністративному акті.

 Існує два види зобов'язань:

-поточні, короткотермінові зобов'язання з термінами погашення, як правило, менше одного року — рахунки кредиторів, короткотермінові позики, частина довготермінової позики, термін оплати якої настає в даному звітному періоді, податок на прибуток;

-довготермінові зобов'язання з термінами погашення більше одного року після дати складання балансу, включаючи середньо- і довготермінові позики (звичайно забезпечені облігаціями) та кредити постачальників.

53, Поняття видів забезпечення виконання зобов’язань.

Види (способи) забезпечення виконання зобов'язань — це сукупність заходів, за допомогою яких сторони цивільно-правових відносин впливають одна на одну з метою належного виконання передбаченого договором економічного завдання під загрозою вчинення певних дій, які зумовлять настання негативних наслідків майнового характеру для боржника незалежно від того, чи понесе кредитор збитки фактично. ЦК передбачає такі види забезпечення виконання зобов'язань: а) неустойка (штраф, пеня); б) застава; в) порука; г) завдаток; д) гарантія; є) притримання.  Способи, які забезпечують виконання зобов'язань, встановлюються в інтересах кредитора. Тому в разі відступлення вимоги до нового кредитора переходять усі права, які забезпечують виконання зобов'язання. Водночас при переведенні боргу діють лише ті способи забезпечення зобов'язань, які стосуються зобов'язань між кредитором і боржником (неустойка, завдаток), а не між ними і третіми особами (порука, гарантія).

54. Неустойка та її види.

Неустойкою визнається визначена законом або договором грошова сума або інше майно, яке боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання свого зобов'язання. Неустойка може бути встановлена у твердій сумі, у відсотках до суми всього невиконаного зобов'язання або до його частини, у формі додаткового платежу.
  За підставами встановлення розрізняють неустойку:
   - законну, тобто безпосередньо передбачену в конкретному нормативному акті;
   - договірну, тобто таку, умови стягнення і розмір якої визначили самі сторони під час укладення договору.
   Якщо законом передбачений розмір неустойки, умови, а іноді й порядок її стягнення, то ці вимоги є імперативними, і сторони не можуть зменшувати розмір неустойки чи відмовлятися від її стягнення. Законодавець інколи визначає вищу і нижчу межу неустойки. 
   Якщо неустойка встановлюється в договірному порядку, то угода про неустойку має бути оформлена письмово, оскільки порушення письмової форми в цьому випадку має наслідком недійсність угоди щодо неустойки, про це прямо зазначається в ЦК.

55. Порука та гарантія.

Порука — це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором. Закон передбачає виключно письмову форму договору поруки, оскільки порушення письмової форми має наслідком безумовну недійсність договору. Гарантія становить собою односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником. Гарантія має багато схожих рис з порукою, тому норми, які регулюють договір поруки, поширюються і на договір гарантії, якщо інше не передбачено законодавством. У договорі, забезпеченому гарантією, як і у договорі, забезпеченому порукою, участь беруть три особи: кредитор, боржник і гарант.
   Гарантія має багато схожих рис з порукою, але водночас вона має і деякі специфічні риси:
   - за договором поруки зобов'язання може бути забезпечене будь-якою особою, за гарантією — як правило, юридичною особою (банк, інша фінансова установа, страхова організація);
   - обов'язок гаранта перед кредитором обмежується сплатою суми, на яку видана гарантія;
   - гарантія надається у межах суми, якої бракує боржнику, порука ж забезпечує зобов'язання повністю. Тобто за гарантією виникає субсидіарне зобов'язання, за порукою — солідарне.

56. Завдаток як спосіб забезпечення виконання зобов’язання. Завдатком визнається грошова сума, що її видає одна з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження укладення договору і на забезпечення його виконання (ст.195)Завдаток виконує кілька функцій:

-платіжна функція - оскільки завдаток видається в рахунок належних платежів, він виступає передусім засобом платежу

- факт передачі завдатка від однієї до іншої договірної сторони підтверджує, що між сторонами укладено угоду, що й закріплюється передачею завдатку;

- по-третє, завдаток виступає як спосіб забезпечення виконання зобов'язання. У разі невиконання договору, забезпеченого завдатком, сторона, відповідальна за невиконання договору, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки, але з зарахуванням суми завдатку, якщо в договорі не передбачено інше (ч.3 ст.195 ЦК).

57. Застава як спосіб забезпечення виконання зобовяння.В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.Предметом застави може бути майно, яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. Відповідно до ст. 4 Закону України "Про заставу" предметом застави можуть бути майнові права.Заміна предмета застави може здійснюватися тільки за згодою заставодержателя.

Види застави:

1) іпотеку застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи;

2) заставу товарів в обороті або у переробці (предметом застави товарів в обороті або у переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо);

3) заклад - застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя;

4) заставу майнових прав;

5) заставу цінних паперів.

58. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобовяння.

Право притримання виникає на підставі прямої вказівки ст. 594 ЦК України і не вимагає, щоб воно було спеціально передбачено договором між кредитором і боржником. Правова природа притримання, відповідно до ст. 594 ЦК України, полягає в такому – кредитор, який правомірно володіє річчю, належній передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним в строк зобов’язання з оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат і інших збитків, має право утримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Норми щодо притримання не мають диспозитивного характеру і не залежать від волі боржника і кредитора. Відповідно до ч. 2 ст. 594 ЦК України притриманням речі можуть забезпечуватися також інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлене договором або законом. Таким чином, предметом притримання можуть бути речі (предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права і обов’язки).Право на притримання припиняється відповідно до чинного законодавства і в строго регламентованих випадках:

-у випадку припинення основного зобов’язання;

-у випадку задоволення вимог кредитора за рахунок речі, яку він утримує;

-на інших загальних підставах припинення зобов’язань відповідно до глави 50 ЦК України, що не суперечать природі утримання.

59. Підстави припинення зобов’язань.

Припинення зобов'язання означає, що учасники зобов'язання втратили свої права та обов'язки за зобов'язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов'язку виконувати. Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язує припинення зобов'язання.  За своєю правовою природою ці юридичні факти можуть бути різними: односторонніми правочинами (прощення боргу); двосторонніми правочинами (новація); подіями (смерть боржника чи кредитора). Ці підстави передбачаються безпосередньо в законі, в інших нормативних актах або випливають із укладеного договору.
   Такі підстави передбачаються безпосередньо в законі, в інших нормативних актах або випливають із укладеного договору.
   Залежно від підстав припинення зобов'язання можна поділити на дві основні групи:
   1) зобов'язання, які припиняються за волею сторін або однієї із сторін (виконання, новація, зарахування, надання відступного, прощення боргу, одностороння відмова від виконання);
   2) зобов'язання, які припиняються незалежно від волі учасників (неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника та кредитора, смерть громадянина, ліквідація юридичної особи).
   Незалежно від підстави припинення зобов'язання повинно бути належним чином оформлено. Якщо боржник отримав в борг певну суму, надавши кредитору розписку, то кредитор після повернення боргу зобов'язаний повернути розписку, а в разі неможливості в свою чергу надати боржнику письмовий документ, який би свідчив, що борг повернуто.

60. Відповідальність за невиконання зобов’язань.

У випадку невиконання передбачених договором зобов'язань або неякісного їх виконання боржником, він зобов'язаний відшкодувати завдані таким чином кредитору збитки. При цьому підзбитками розуміють затрати кредитора, втрату чи пошкодження його майна, а також не отримані кредитором доходи, які він отримав би, якби боржник вчасно виконав свої зобов'язання.У випадку, якщо не виконано зобов'язання по передачі кредиторові у власність якоїсь речі чи в його користування, то тоді кредитор може вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому.Зобов'язання може бути невиконане якоюсь із сторін договору не тільки з її вини. Тому цивільне законодавство передбачає, що особа, яка не виконала зобов'язаньчи виконала їх неналежним чином, несе майнову відповідальність тільки при наявності вини (крім деяких випадків, передбачених законом чи договором).В деяких випадках невиконання зобов'язань може статися не тільки з вини боржника, але і кредитора.

61. Поняття договорів та її класифікація.

Договір є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань), який встановлює певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що його уклали.
Договір можна визначити як угоду двох або декількох осіб, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія може бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним.Згідно зі ст. 153 ЦК України договір уважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнено згоди з усіх істотних умов. Істотними є ті умови договору, що визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однією зі сторін повинно бути досягнено згоди (наприклад, у договорі купівлі-продажу істотними є предмет, ціна, строк).Залежно від характеру розподілу прав і обов'язків між учасниками всі договори поділяються на взаємні і односторонні. Односторонній договір породжує у однієї сторони лише права, а в іншої - тільки обов'язки. Тому «тільки одна з сторін зобов'язана вчинити певні дії на користь іншої, а остання має до неї лише право вимоги».У взаємних договорах кожна сторона набуває права і обов'язки по відношенню до іншої сторони. За таким договором «кожна сторона вважається боржником у тому, що зобов'язана зробити на користь іншої сторони, і одночасно кредитором у відношенні того, що має право вимагати». (2, ст. 308, п.2)

62. Укладення, зміна та розірвання договорів. Загальний порядок укладення цивільно-правових договорів визначено в статтях 153—159 ЦК України. Порядок укладення господарських договорів між юридичними особами і врегулювання між ними передцоговірних спорів відображено в ст. 10 Арбітражного процесуального кодексу. Існують певні особливості укладення біржових угод (договорів), проведення торгів на аукціонах, у порядку конкурсу тощо.Для того, щоб вступити в договірні відносини, один із учасників повинен виявити ініціативу, тобто виступити з пропозицією укласти договір (офертою).

Офертою визнається пропозиція укласти договір, яка адресована одній чи кільком особам, містить вказівку на істотні умови договору і виражає намір особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зв'язаною договором у разі її прийняття (ст. 673 проекту ЦК). Відповідь особи, якій адресовано оферту, про прийняття нею пропозиції визнається акцептом. Акцепт має бути повним і безумовним. Це означає, що акцептант повністю погоджується із запропонованими умовами договору і повідомляє про це оферента. 

Важливим є встановлення моменту, з якого договір вважається укладеним. Визначити цей момент можна на основі аналізу статей 155 і 156 ЦК України. Договір вважається укладеним у момент одержання акцепту особою, яка направила оферту.Зміна договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо. При розірванні договору зобов'язання сторін припиняються. Зміна і розірвання договору допускаються лише за угодою сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами або договором. Угода про зміну або розірвання договору вчиняється в тій самій формі, в якій був укладений договір, якщо із законодавчого акта, договору або звичаїв ділового обороту не випливає інше

63. Поняття та загальна характеристика договору купівлі – продажу. Різновиди договору купівлі – продажу. Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона) зобов'язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона), а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 224 ЦК).Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і укладається переважно на те майно, що є в наявності і підготовлене для відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного майна лише у грошовому вираженні. В деяких випадках для покупця становить інтерес не саме придбане майно як матеріальний об'єкт, а зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад у разі купівлі цінних паперів. Оплата придбаного майна має здійснюватися у національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.Залежно від особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що використовуються на території перебування сторін договору купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об'єктів, особливостей способу укладення та виконання договору розрізняють кілька видів договору купівлі-продажу, зокрема:
а) договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгів лі; договори, що їх укладають на біржах та аукціонах;
б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому та зовнішньоекономічному обігу;
в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих будинків, квартир, автомашин;
г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;
д) договори купівлі-продажу об'єктів приватизації;
е) форвардні та ф'ючерсні угоди купівлі-продажу. Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання, визначення прав та обов'язків сторін і правових наслідків невиконання (неналежного виконання) договору.

64. Права та обовязки сторін за договором купівлі – продажу. За субєктом прав та обовязків у договорі купівлі-продажу, їх можна поділити на:

-права та обовязки продавця;

-права та обовязки покупця.

Кореспондуючий характер прав та обовязків сторін договору купівлі-продажу.

Права продавця:

1) на отримання оплати за товар (ст. 692 ЦК)

2)на отримання попередньої оплати товару (ст. 693 ЦК);3)на відмову від договору та повернення проданого товару, якщо покупець прострочив платіж (ст. 685, 697 ЦК тощо)4) інші.

Обовязки продавця:

1) передати товар у власність покупцеві, у тому числі з доставкою товару (ст.ст. 662-665 ЦК);

2)передати приналежності товару та документи, що стосуються товару (ст. 666 ЦК);3) зберігати проданий товар (ст. 667 ЦК);4) страхувати товар (ст. 696 ЦК);5) інші.

Права покупця:

1) на отримання у власність товару (ст. 655 ЦК);

2) на перевірку додержання продавцем умов договору купівлі-продажу (ст. 687 ЦК);

3) на належну якість товару (ст. 675 ЦК);4) інші.

Обовязки покупця:

1) прийняти товар від продавця (ст.ст. 655, 689 ЦК);2) зберігати товар, не прийнятий ним (ст. 690 ЦК);

3) оплатити товар (ст. 692 ЦК);

4) страхувати товар (ст. 696 ЦК);

5) інші.

65. Момент виникнення права власності у покупця. Ризик випадкової загибелі майна.

Право власності у покупця за договором купівлі-продажу виникає з моменту передачі речей (вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна,відчуженого без зобов'язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або ін. товарно-розпорядчого документа), якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотар. посвідченню, виникає у набувача з моменту посвідчення. Якщо договір про відчуження майна підлягає держреєстрації, право власності виникає з моменту реєстрації. Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.668). Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару, проданого під час його транспортування, переходить до покупця змоменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту. Умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця змоменту здачі товару першому перевізникові, на вимогу покупцяможе бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено або пошкоджено, але не повідомив про це покупця.

66. Відповідальність продавця за недоліки проданого майна. Обов’язок продавця за договором (Д.) купівлі-продажу - передати товар (Т) покупцеві встановленої якості Т. У разі істотного порушення вимог щодо якості Т покупець має право: відмовитися від Д. й вимагати повернення сплаченої грошової суми; вимагати заміни Т. За наявності звичайних недоліків покупець має право вимагати: пропорц. зменшення ціни; безоплатного усунення недоліків Т в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків Т (сТ673,678). Якість Т не може залишатися незмінною постійно, тому важливо визначити період часу, протягом якого вона буде достатньою для нормального використання речі, шляхом встановлення гарант. строку, строку придатності та строку служби. Гарантійним є строк, встановлений Д. або законом, протягом якого продавець гарантує якість Т. Він починається з моменту передання Т покупцеві, якщо інше не встановлено Д. і зазначається у паспорті на Т або в будь-якому ін. документі, що додається до Т (ст.675-676). Для лікарських засобів, харчових продуктів, виробів побутової хімії, парфумерно-косметичних та ін. Т, споживчі властивості яких можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності. Згідно зі ст.677, строком придатності є строк, зі спливом якого Т вважається непридатним для використання за призначенням. Він зазначається на етикетках, упаковці або в ін. документах, і вважається гарант. терміном та обчислюється від дати виготовлення. Дату виготовлення також має бути вказано на етикетці або в ін. документах, і вона визначається або часом, протягом якого Т є придатним для використання, або датою, до настання якої Т є придатним для використання. Покупець має право заявити продавцеві або виробникові претензію з приводу незастережених ними недоліків проданої речі, які було виявлено протягом (ст.680): г/строку або строку придатності; розумного строку, але в межах 2 р., а щодо нерухомого майна - в межах 3 р. від дня передання Т покупцеві, якщо Д. або законом не встановлено більший строк; після спливу г/строку або строку придатності, якщо покупець доведе, що недоліки Т виникли до передання йому Т або з причин, які існували до цього моменту. 

67. Права споживачів у випадку придбання товарів неналежної якості відповідно до ЗУ «Про захист прав споживачів». Згідно до  Статті 8 цього закону,  Права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості1. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:

1) пропорційного зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

2. Стосовно непродовольчих товарів, що перебували у використанні та були реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, вимоги споживача, зазначені у частині першій цієї статті, задовольняються за згодою продавця.Згідно з цією частиною задовольняються вимоги споживача щодо товарів, гарантійний строк на які не закінчився.

3. Вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті, пред'являються на вибір споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.Споживач має право пред'явити одну з вимог, передбачених частиною першою цієї статті, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену частиною першою цієї статті.

68. Договори купівлі – продажу укладені  на майбутнє ( форвардні, фючерсні, опціон ). Форвардна операція – це господарча операція суб’єкта підприємництва, що передбачає придбання (продаж) форвардної угоди, тобто зобов’язання придбати (продати) продукцію сезонного виробництва, цінні папери або валютні цінності у визначений час у майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на дату укладення форвардної угоди.

Ф’ючерсна операція – господарча операція суб’єкта підприємництва, що передбачає придбання (продаж) ф’ючерсної угоди, тобто зобов’язання придбати (продати) продукцію сезонного виробництва, ціні папери або валютні цінності у визначений час у майбутньому, з фіксацією ціни реалізації на дату здійснення реалізації.

Операція з опціоном – господарча операція суб’єкта підприємництва, що передбачає продаж (купівлю) опціону, тобто права придбати (продати)  продукцію сезонного виробництва, цінні папери або валютні цінності у будь-який момент протягом визначеного часу, з фіксацією ціни реалізації на дату укладення (придбання) опціону.В усіх перелічених угодах їх виконання віддалене в часі від моменту їх укладення. Форвардна угода фактично передбачає поставку товару в майбутньому і може бути позабіржовою.

69. Поняття та загальна характеристика договору довічного утримання ( догляду).

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та(або) доглядом довічно(ст.744 ЦК). Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та відплатний. Сторони договору: відчужувач (фіз. особа, незалежно від віку та стану здоров'я) та набувач (повнолітня дієздатна фіз. особа або юр. особа). Договір може бути укладено відчужувачем на користь третьої особи. Він належить до договорів довірчого характеру, оскільки за неможливості подальшого виконання фіз. особою обов'язків набувача за договором з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача може бути передано за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Для забезпечення утриманням та(або) доглядом може бути відчужено лише житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність. Утримання може здійснюватися в усіх видах матеріального забезпечення, як і догляд, за домовленістю між сторонами. Договором має бути здійснено грошову оцінку матеріального забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу. Відповідно до ст.602, вимоги щодо довічного утримання(догляду) не підлягають зарахуванню. Строк дії договору дорівнює періоду життя утриманця. Форма договору - письмова, підлягає нотар. посвідченню. Забезпечення захисту інтересів відчужувача: позбавлення набувача права розпорядження майном, переданим йому за договором на праві власності; заборона звернення стягнення на майно набувача протягом життя відчужувача; покладання ризику випадкового знищення (пошкодження) майна на набувача.

70. Договір ренти.

1. За договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.
2. Договором ренти може бути встановлено обов'язок виплачувати ренту безстрокове (безстрокова рента) або протягом певного строку.

1 Договір ренти є новелою в цивільному законодавстві України. Договір ренти — це цивільно-правовий договір, згідно з яким одна сторона (одержувач ренти) передає іншій стороні (платнику ренти) у власність майно, а платник ренти зобов'язаний в обмін на отримане майно періодично виплачувати одержувачеві ренту у вигляді певної грошової суми чи надання засобів на його утримання в іншій формі.
Для ренти характерні наступні ознаки:
— під рентою слід розуміти передання того, що передано (для отримання ренти необхідне передання певного майна)
— рента має безперервний характер;
— рентні відносини характеризуються тривалістю існування і періодичністю виплат;
— рента не пов'язана з отриманням прибутку.

2. За своєю юридичною природою договір ренти є двостороннім, оскільки платник ренти та одержувач ренти мають права та обов'язки. Поділ договорів на реальні і консенсуальні Грунтується на впливі фактичного передання майна на дійсність пов'язаного з нею договору. Слід звернути увагу на те, що законодавче закріплення рентного договору як самостійного правового інституту є новелою в цивільному законодавстві, що вимагає дискусію, пов'язану з тим, до якої групи договорів його слід віднести: 1) договір ренти реальний; 2) договір ренти консенсуальний; 3) залежно від об'єкта договір ренти або реальний (при відчужуванні рухомого майна), або консенсуальний (при відчужуванні нерухомого майна).

71. Поняття та загальна характеристика договору дарування.

. За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок)у власність. [п. 1. Статті 717 ЦК України.]Поняття договору дарування це формальне закріплення форм вчинення дарівних дій. Відповідно, об'єктом зобов'язання є власне"форма передачі майна за договором дарування". Основним критерієм, за яким слід відрізняти договір дарування від усіх інших безоплатних надань, є вид правовідносин, з приводу яких виникають права і обов'язки сторін. Так, "не можуть вважатися даруванням виплати премій працівникам у порядку існуючої системи оплати праці, виплати в порядку соціального захисту населення, приватизація громадянами державного майна на підставі приватизаційних сертифікатів" , тобто такі надання, які виникають з правовідносин трудових, соціального забезпечення і т.д. Цивільний кодекс України встановлює, що договір дарування можливий як односторонній, так і двосторонній, як реальний, так і консенсуальний, безвідплатний.

72. Поняття та загальна характеристика договору міни ( бартеру ).

Згідно зі ст. 293 ГК України за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Подібне визначення містить і ст. 715 ЦК України.
Загальне визначення бартеру міститься і в п. 1.19 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до якого бартером (товарним обміном) є господарська операція, яка передбачає проведення розрахунків за товари (роботи, послуги) у будь-якій формі, іншій, ніж грошова, включаючи будь-які види заліку та погашення взаємної заборгованості, в результаті яких не передбачається зарахування коштів на рахунки продавця для компенсації вартості таких товарів (робіт, послуг).
Договір бартеру є різновидом договору міни, і на сьогодні ці правові інститути ототожнюються. Договори міни залишаються одним з найпопулярніших видів господарських договорів, щоправда, зважаючи на те, що товарообмінні операції створюють реальну можливість для товаровиробника заощаджувати на податкових платежах, зменшуючи тим самим надходження коштів до бюджету1, держава активно вживає заходів щодо скорочення товарообмінних (бартерних) операцій у господарському обороті. Предметом договору міни (бартеру) є товар, тобто матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи. Крім того, згідно із ч. 5 ст. 715 ЦК України договором міни може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Строки договорів міни та бартеру в межах України законодавством не встановлені, тому у цьому питанні можливе застосування положень щодо договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації. Що ж до строків таких операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, Законом України "Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" встановлені певні обмеження.

73. Поняття, загальна характеристика  та значення договору поставки.

За договором поставкипродавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього грошову суму (ст.712).Сторони договору: постачальник (юр.

або фіз. особи, які займаються підприємницькою діяльністю) та покупець (фіз. або юр., які набувають товар для здійснення підприємницької діяльності). Предметом договору є товар, що покупець набуває для використання у підприємницькій діяльності або інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або ін. подібним використанням. Щодо ціни поставки, то застосовують загальні правила купівлі-продажу. А щодо строкупоставки, то договір може бути укладено на 1 рік, на строк більше 1 року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначенийдомовленістю сторін. Якщо строк не визначено, то договір вважається укладеним на 1 рік. Форма договору - письмова. Він може оформлятися такими способами: складається один документ, який підписують сторони (класичний); обмін листами, телеграмами, телетайпами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає; прийняття до виконання замовлень.

74. Відповідальність постачальника за порушення умов договору поставки.

Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору поставки настає у формі відшкодування збитків і неустойки (штрафу або пені). За загальним правилом, неустойка у договорі поставки є заліковою, бо збитки відшкодовуються лише в частині, не покритій неустойкою. Лише у випадках недопоставки або поставки продукції неналежної якості чи некомплектної Покупець стягує з постачальника встановлену неустойку і, крім того, завдані такою поставкою збитки без зарахування неустойки. Застосування санкцій є правом (а не обов'язком) сторони за договором. евиконання постачальником свого обов'язку передати покупцеві певну кількість продукції в обумовленому асортименті і в установлений строк може виявитися в таких правопорушеннях, як прострочен ня поставки або непоставка та недопоставка. Прострочення поставки або недопоставка — це однотипні правопорушення, бо в разі недопоставки прострочено поставку якоїсь частини партії продукції в обумовлений строк.Тому правові наслідки цих правопорушень однакові.У разі прострочення поставки або недопоставки постачальник сплачує покупцеві неустойку, розмір якої залежить від вартості непоставленої в установлений строк продукції. Виходячи з принципу реального виконання зобов'язання (ст.207, 208 ЦК України), постачальник повинен поповнити недопоставлену кількість продукції в наступному періоді у межах строку дії договору, а щодо продукції, яка розподіляється, — з урахуванням строку дії ліміту (фонду). 

75. Поняття, загальна характеристика та особливості договору контрактації. Договір контрактації регулює відносини щодо заготовлення сільськогосподарської продукції та сировини. Специфіка сільськогосподарського виробництва робить виробника економічно більш слабкою стороною договору,аніж продавець, тому правове регулювання відносин контрактації має на меті підвищення рівня правового захисту виробника-продавця з метою зрівняння його економічних можливостей з можливостями покупця. За договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник цієї продукції зобов'язується виробити визначенудоговором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору (ст.713). Спеціальне правове регулювання договоруздійснюється §4 гл.54 ЦК, ГК та ін. орма договору - письмова. Основний обов'язок виробника полягає в тому, щоб спочатку виростити сільськогосподарську продукцію, а потім передати її заготівельникові або визначеному ним одержувачеві у власність в строки, якості, кількості, що передбачено в договорі, а також у погодженому асортименті. Своєю чергою, основний обов'язок заготівельника полягає в тому, щоб прийняти і оплатити товар. За невиконання або неналежне виконання умов договору законодавець передбачає підвищену відповідальність.

актами. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Сторони договору: продавець (виробник продукції) та заготівельник (контрактант). Ними, як правило, є підприємці, тому цей договір відносять до господарських договорів.

76. Договір постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу.

 За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надати іншій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язаний оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватися передбаченого договором режиму їх використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання (ст. 714 ЦК).
   Договір на постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу становить собою публічний, двосторонній, консенсуальний і оплатний договір.
   Сторонами є суб'єкт підприємницької діяльності, який здійснює постачання енергетичних та інших ресурсів, з одного боку, та споживач (абонент), з іншого.
   Предметом договору є енергія, яка постачається у вигляді електричного струму по проводах або у вигляді тепла і пари по трубопроводах.

 Характерними особливостями договору є такі:
   а) предмет договору неможливо накопичувати і зберігати;
   б) для укладання договору у абонента (споживача) повинна бути мережа, через яку здійснюватиметься постачання;
   в) споживання енергетичних та інших ресурсів здійснюється одночасно із їх отриманням, тому неможливо повернення енергетичних та інших ресурсів;
   г) процес постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу є безперервним;
   д) постачання енергетичних та інших ресурсів здійснюється лише через приєднану мережу.

77. Поняття та різновиди договору майнового найму. Загальна характеристика.

За договором май-нового найму (оренди) наймодавець передає або зо-бов’язується передати наймачеві майно у користування за пла-ту на певний строк (ч. 1 ст. 759 ЦК України).Характеристика договору. Договір найму (оренди) є двостороннім, оскільки кожна із сторін цього договору (най-модавець та наймач) несе обов’язки на користь іншої сторони, консенсуальним або реальним та оплатним, тому що наймода-вець за виконання своїх обов’язків з передачі майна у користу-вання наймачеві повинен отримати від останнього зустрічне надання у вигляді внесення орендної плати.Форма договору. ЦК України не містить окремих поло-жень щодо форми договору найму (оренди), на відносини най-му (оренди) поширюються загальні положення ст.ст. 205–210 щодо форми правочинів.Строк договору. Договір найму укладається на строк, встановлений договором (ч. 1 ст. 763 ЦК України), але якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укла-деним на невизначений строк. Кожна із сторін такого догово-ру може відмовитися від нього у будь-який час, письмово по-передивши про це іншу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці (ч. 2 ст. 763 ЦК України).

78. Сторони договору майнового найму, їх права та обов’язки.

.Сторони договору найму (оренди). Одна сторона — це наймодавець (орендодавець), друга — наймач (орендар). ЦК України не містить спеціальних вимог до сторін. Наймодав-цем можуть виступати будь-які особи: фізичні, юридичні, дер-жава тощо. Наймодавцем речі за договором оренди може бути його власник або особа, якій належать майнові права (ст. 761 ЦК України). Наймачем може бути, як дієздатна фізична осо-ба, так і юридичні особи різних форм власності.

Основним обов’язком наймодавця у консенсуальному договорі найму є обов’язок пе-редати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму (ст. 765 ЦК України). У разі невиконання зазначеного обов’язку наймодавцем наймач має право; 1) вимагати від наймодавця передачі майна та відшко-дування збитків, завданих затримкою; 2) відмовитися від до-говору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків (ст. 766 ЦК України).Відповідно до ч. 2 ст. 767 ЦК України наймодавець зо-бов’язаний попередити наймача про особливі властивості та недоліки речі, які йому відомі і які можуть бути небезпечними для життя, здоров’я, майна наймача або інших осіб або призвести до пошкодження самої речі під час користування нею. Це попередження звільняє наймодавця від відповідальності за шкоду, заподіяну особливими властивостями або недоліками речі, що передана в найм.

Наймач зобов’язаний:

– користуватися річчю відповідно до її призначення або умов договору (ч. 1 ст. 773 ЦК України).

– утримувати річ у належному стані та проводити за свій рахунок поточний ремонт речі, якщо інше не встановлено в до-говорі (ч. 1 ст. 776 ЦК України).

– своєчасно вносити плату за користування майном. Наймодавець має право відмовитися від договору найму і ви-магати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за ко-ристування річчю протягом трьох місяців підряд (ч.1 ст. 782 ЦК України).

– у разі припинення договору найму негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з ураху-ванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі (ч.1 ст. 785 ЦК України).

79. Розподіл обовязків по ремонту орендованого майна. Наслідки проведеного поліпшення орендованого майна.

Наймодавець зобов'язаний провести капітальний ремонт речі, переданої у найм, за свій рахунок, якщо інше не встановлено договором або законом; якщо наймодавець не провів капітального ремонту речі, що перешкоджає її використанню відповідно до призначення та умов договору, то наймач має право: а) відремонтувати річ, зарахувавши вартість ремонту в рахунок плати за користування річчю, або вимагати відшкодування вартостіремонту; б) вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Капітальний ремонт провадиться у строк, встановлений договором. Якщо строк не встановлений договором або ремонт викликаний невідкладною потребою, капітальний ремонт має бути проведений у розумний строк. Наймач зобов’язаний: проводить за свій рахунок поточний ремонтречі, яка є предметом договору найму; усунути погіршення речі, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків. Наймач не відповідає за погіршення речі, якщо це сталося внаслідок нормального її зношення або упущень наймодавця. Наймач може поліпшити річ, яка є предметом договору найму, лише за згодою наймодавця. Якщо поліпшення можуть бути відокремлені від речі без її пошкодження, наймач має право на їх вилучення. Якщо поліпшення речі зроблено за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування вартості необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

Якщо в результаті поліпшення,зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо наймач без згоди наймодавця зробив поліпшення,які не можна відокремити без шкоди для речі, він не має права на відшкодування їх вартості.

80. Піднайом та суборенда. Права, обов’язки та відповідальність сторін.

За договором піднайму наймач зобов’язується передати піднаймачеві майно у тимчасове користування за плату. Сторонами договору виступають наймач і піднаймач, при чому наймач виконує функції наймодавця. Відносини піднайму мають похідний, залежний характер від відносин найму. Умови д оговору піднайму залежать від умов договору найму. Передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм)можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом. Строк договору піднайму не може перевищувати строку договору найму. До договору піднаймузастосовуються положення про договір найму. Права і обов’язкиза договором піднайму повинні відповідати змісту договору найму. Перевищення наймачем при здачі майна в піднайм прав, наданих йому за договором найму, викликає недійсність договорупіднайму повністю або у відповідній його частині.

81. Припинення договору майнового найму ( оренди ).

Договір найму (оренди) припиняється у разі: закінчення строку його дії; смерті фіз. особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом; ліквідації юр. особи, яка була наймачем або наймодавцем; розірвання договору на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законом. Головною підставою припинення цього зобов'язання є закінчення строку договору. Однак якщо наймач і далі користується майном після закінчення строку договору найму, то, якщо немає заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який було раніше встановлено договором. Від договору найму (оренди),укладеного на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за 1 місяць, а у разі найму нерухомого майна - за 3 місяці. Договором або законом може бути встановлено інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк. Договір найму (оренди), укладений на певний строк, може бути розірвано лише у випадках, встановлених законом. Зокрема, відповідно до ст.783 ЦК, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму,якщо: наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту було покладено на наймача. 

82.

Припинення договору майнового найму ( оренди ).

Договір найму (оренди) припиняється у разі: закінчення строку його дії; смерті фіз. особи-наймача, якщо інше не встановлено договором або законом; ліквідації юр. особи, яка була наймачем або наймодавцем; розірвання договору на вимогу однієї із сторін у випадках, передбачених законом. Головною підставою припинення цього зобов'язання є закінчення строку договору. Однак якщо наймач і далі користується майном після закінчення строку договору найму, то, якщо немає заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який було раніше встановлено договором. Від договору найму (оренди),укладеного на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за 1 місяць, а у разі найму нерухомого майна - за 3 місяці. Договором або законом може бути встановлено інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк. Договір найму (оренди), укладений на певний строк, може бути розірвано лише у випадках, встановлених законом. Зокрема, відповідно до ст.783 ЦК, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму,якщо: наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту було покладено на наймача. 

83. . Поняття, зміст, суттєві умови, права та обов’язки сторін договору лізингу( Л ). Різновиди лізингу.

За договором Л. одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) в користування майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий Л.), або майно, спеціально придбанелізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий Л.), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст.806).. Предметом договору Л. може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена до основних фондів.. Строки та плата задоговором Л. визначаються за домовленістю сторін. У ст.808 встановлено відповідальність продавця (постачальника) предметадоговору Л

.Розрізняють два види лізингу:

-фінансовий;

-операційний.

Фінансовий лізинг - це договір лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Операційний лізинг характеризується більш коротким, ніж життєвий цикл виробу, терміном контракту, що передбачає неповну амортизацію обладнання за час оренди, після чого воно повертається лізингодавцю і може бути знову здано в оренду. Комерційними банками і лізинговими компаніями застосовується, як правило, фінансовий лізинг. Це найбільш типова і розповсюджена форма лізингу, що характеризується середньо- і довгостроковим характером контрактів, амортизацією повної або більшої частини вартості обладнання. Операційний лізинг, у свою чергу, охоплює рейтинг і хайринг.

Рейтинг - короткострокова оренда від одного дня до одного року без права наступного придбаня орендарем майна.

Хайринг - середньострокова оренда, яка передбачає здачу в найм товарів, обладнання і машин на термін від одного до трьох років.

84. Загальна характеристика ЗУ « Про фінансовий лізинг».

 Iз змiнами i доповненнями, внесеними
Законами України
в
iд 14 сiчня 1999 року N 394-XIV,
в
iд 11 грудня 2003 року N 1381-IV
(Законом України в
iд 11 грудня 2003 року N 1381-IV
цей Закон викладено в нов
iй редакцiї)Цей Закон визначає загальнi правовi та економiчнi засади фiнансового лiзингу

Фінансовий лізинг (оренда) - господарська операція, що здійснюється фізичною або юридичною особою і передбачає передачу орендарю майна, яке є основним засобом згідно з цим Кодексом і придбане або виготовлене орендодавцем, а також усіх ризиків та вина ород, пов'язаних з правом користування та володіння об'єктом лізингу.Лізинг (оренда) вважається фінансовим, якщо лізинговий (орендний) договір містить одну з таких умов:

-об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого амортизується не менш як 75 відсотків його первісної вартості, а орендар зобов'язаний придбати об'єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення за ціною, визначеною у такому лізинговому договорі;

-балансова (залишкова) вартість об'єкта лізингу на момент закінчення дії лізингового договору, передбаченого таким договором, становить не більш як 25 відсотків первісної вартості ціни такого об'єкта лізингу, що діє на початок строку дії лізин ового договору;

-сума лізингових (орендних) платежів з початку строку оренди дорівнює первісній вартості об'єкта лізингу або перевищує її;

-майно, що передається у фінансовий лізинг, виготовлене за замовленням лізингоотримувача (орендаря) та після закінчення дії лізингового договору не може бути використаним іншими особами, крім лізингоотримувача (орендаря), виходячи з його технологічних та якісних характеристик.

85. Договір побутового прокату( поняття та особливості ).

За договором прокату наймодавець, який здійснює підприємницьку діяльність з передання речей у найм, передає або зобов'язується передати рухому річ наймачеві у користування за плату на певний строк (ст.787). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний, відплатний. Договір прокату є договором приєднання, оскільки наймодавець може встановлювати типові умови договору прокату; крім того, належить до публічних договорів. Сторонами договору є наймодавець і наймач. Наймодавцем може бути як юридична, так і фізична особа, для якої надання речей у користування є видом підприємницької діяльності, а наймачем - лише повнолітня фіз. особа за наявності у неї паспорта редметом договору є рухома річ, яку використовують для задоволення побутовихневиробничих потреб. Однак предмет договору прокату може бути використано і для виробничих потреб, якщо це встановлено договором. Плата за прокат речі встановлюється за тарифами наймодавця. Специфіка договору прокату полягає в тому, що: а) наймач не має права на укладення договору піднайму; б) наймач не має переважного права на купівлю речі в разі її продажу наймодавцем; в) капітальний і поточний ремонт речі здійснює наймодавець за свій рахунок, якщо він не доведе, що пошкодження речі сталося з вини наймача. Форма договору - усна.

86. Поняття договору підряду. Відмінності договору підряду від суміжних договорів та від трудового договору.

За Д. підряду одна сторона (підрядник – П.) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу (Р.) за завданням другої сторони (замовника - З.), а З. зобов'язується прийняти та оплатити виконану Р. Річ, створена за Д. підряду, належить на праві власності П. до моменту прийняття виконаної Р. З.. П. самостійний у виборі засобів і способів досягнення обумовленого Д. результату. Юридичні ознаки Д.: взаємний, консенсуальний,відплатний. Для виконання окремих видів Р., встановлених законом, П. зобов'язаний одержати спец. дозвіл. Для виконання складного комплексу Р., зокрема у сфері кап. будівництва, застосовується принцип ген. підряду. П. має право, якщо інше не встановлено Д., залучити до виконання Р. ін. осіб (суб. П.), залишаючись відповідальнимперед З. за результат їхньої Р. Предметом Д. є як сама Р. (виготовлення, обробка, ремонт), так і її результат.Форма Д.: письмова. На відміну від Д. про надання послуг (комісії, консигнації, збереження), предметом яких є сама послуга як діяльність послугодавця по задоволенню потреб та інтересів послугоотримувача і не носить матеріальний характер, для Д. підряду характерна наявність визначенного матеріально-речовинного результату (побудований будинок, виготовлений виріб, відремонтоване устаткування).

У порівнянні з Д. постачання, де постачальником може виступати не тільки виробник, але і будь-яка інша особа, а втручання замовника в його діяльність неприпустимо, за Д. підряду підрядчик сам безпосередньо бере участь у створенні предмета праці, а замовник вправі контролювати роботу підрядчика, але не має права втручатися в його оперативно-господарську діяльність. Що стосуєтьсявідмінностей від трудового Д., то при укладанні трудового Д. виникають трудові правовідносини, при укладанні Д. підряду – цивільно-правові. Предметом трудового Д. є сама праця працівника, на яку поширюються норми труд. права і працівник (на відміну від підрядника) не несе ризику випадкової загибелі предмета праці.

87. Істотні умови договору підряду. Права та обов’язки сторін за договором підряду.Сторонами у договорі підряду є підрядник і замовник. Підрядник — це особа, яка бере на себе обов’язок виконати за-мовлену роботу (послуги), а замовник — це особа, що замов-ляє виконання певної роботи (послуги), беручи на себе обов’язок прийняти й оплатити її результат. Договірними сто-ронами можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. Підрядні роботи виконують спеціально створені для цього підприємства (будівельні, будівельно-монтажні, у сфері побу-тового обслуговування тощо), а також інші підприємства, що займаються виробничо-господарською діяльністю1.Найчастіше спеціалізовані підприємства виступають як підрядники. Підрядник має право доручити виконання певної роботи третім особам — субпідрядникам.

Згідно зі ст. 838 ЦК України підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання робо-ти інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи, і у цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підряд-ник, а перед субпідрядником — як замовник.Істотними у договорі підряду є умови, що стосуються його предмета, ціни та строку виконан-ня. Саме вони визначають зміст підряду, його особливості.За ЦК України, предметом договору підряду є матеріалі-зовані результати створення, перетворення, поновлення і навіть ліквідації речей виробничого, споживчого та науково-культурного призначення.У договорі підряду мають бути чітко визначені вимоги до його предмета щодо якості, кількості тощо. Пріоритет у фор-мулюванні предмета договору належить замовникові. Підряд-ник також бере участь в оцінці предмета, виходячи зі своїх ма-теріальних, професійних та інших можливостей. У деяких ви-падках сторони можуть і не погоджувати ті чи інші вимоги до предмета договору, якщо вони безпосередньо передбачені спеціальними нормативними актами, стандартами, технічними умовами, зразками (наприклад у сфері капітального будівництва).

88. Виконання договору підряду.  Випадки та умови дострокового розірвання договору підряду.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837). Длявиконання окремих видів робіт, підрядник (субпідрядник) зобов'язаний одержати спеціальний дозвіл. Длявиконання складного комплексу робіт, зокрема у сфері кап. будівництва, застосовується принцип генеральногопідряду. Згідно зі ст.838 підрядник має право, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників),залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як ген. підрядник, а перед субпідрядником - як замовник. У договорі підряду може бути встановлено строки виконання роботи або її окремих етапів. Якщо у договорі не встановлено строки виконанняроботи, підрядник зобов'язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов'язання, характеру, обсягів роботи та звичаїв ділового обороту. Випадки таумови дострокового розірвання Д. Замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків: якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим; якщо відступи у роботі від умов договору підрядуабо інші недоліки у роботі є істотними та такими, що не можуть бути усунені, або не були усунені у встановлений замовником розумний строк, замовник. Підрядник має право відмовитися віддоговору підряду та право на відшкодування збитків якщо замовник, незважаючи на своєчасне попередження з боку підрядника, у відповідний строк не замінить недоброякісний або непридатний матеріал, не змінить вказівок про спосіб виконання роботи або не усуне інших обставин, що загрожують якості або придатності результату роботи.

89. Майнова відповідальність сторін за порушення умов договору підряду.

За договором підряду одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу (ст. 837 ЦК). Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов'язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок (ч.1. ст.840). Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а такожвідповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов'язків (ч.2. ст.840). Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу (ч.3. ст.840). Підрядник зобов'язаний вживати усіх заходів щодо збереження майна, переданого йому замовником, та відповідає за втрату або пошкодження цього майна (ст.841). Якщо підрядник відступив відумов договору підряду, що погіршило роботу, або допустив інші недоліки в роботі, замовник має право за своїм вибором вимагати безоплатного виправлення цих недоліків у розумний строк або виправити їх за свій рахунок з правом на відшкодування своїх витрат на виправлення недоліків чи відповідного зменшення плати за роботу, якщо інше не встановлено договором (ч.

1 ст.852).

90. Договір побутового підряду та його особливості.

Договір побутового підряду є одним із різновидів договору підряду.За цим договором підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір побутового підряду є публічним. Надавати побутові послуги населенню можуть не тільки організації, а й окремі громадяни, які набули статусу підприємця.Кабінету Міністрів України надано право затверджувати з окремих видів обслуговування громадян типові договори побутового замовлення. Правила про договори підряду з обслуговування побутових потреб громадян можуть встановлюватися й іншими законодавчими актами. Особливе значення для регулювання відносин з побутового обслуговування населення має закон України "Про захист прав споживачів".До укладення договору побутового підряду підрядник зобов'язаний надати замовникові необхідну та достовірну інформацію про пропоновані роботи, їх види та особливості, ціну та форму оплати роботи. Якщо за характером роботи це має значення, підрядник повинен вказати замовникові конкретну особу, що буде її виконувати. При здаванні робіт замовникові підрядник зобов'язаний повідомити його про вимоги, яких необхідно додержуватися для ефективного та безпечного використання виготовленої або переробленої речі або іншої виконаної роботи.Замовник має право вимагати розірвання укладеного договору побутового підряду та відшкодування збитків у випадках, коли внаслідок неповноти або недостовірності отриманої від підрядника інформації був укладений договір І на виконання робіт, які не мають властивостей, що їх мав на увазі замовник.

91. Поняття, значення та загальна характеристика договору будівельного підряду.

За договором будівельного підряду підрядник зобов’язується збудувати і здати у встановлений строк об’єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов’язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладається на підрядника, прийняти об’єкт або закінчені будівельні роботи й оплатити їх.Договір будівельного підряду укладається на проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель (зокрема, житлових будинків), споруд, виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт, нерозривно пов’язаних з місцезнаходженням об’єкта.Види договору будівельного підряду: договір на проведення нового будівництва; договір капітального ремонту будівель (споруд); договір на реконструкцію (технічне переоснащення) підприємств, будівель (зокрема, житлових будинків), споруд; договір на виконання монтажних, пусконалагоджувальних та інших робіт.Предмет — відповідний об’єкт будівництва (будівельні роботи), проведення нового будівництва, капітального ремонту, реконструкції (технічного переоснащення) підприємств, будівель, споруд та інших робіт, нерозривно пов’язаних із місцем знаходженням об’єкта.

92. Підстави укладення договору будівельного підряду. Істотні умови договору будівельного підряду.

До істотних умов договору належать: предмет, ціна та строк договору. Ціна договору визначається кошторисом. У договорі визначається час початку і завершення робіт у цілому, строки і завершення окремих етапів робіт, а також гарантійні строки експлуатації об’єкта. Замовник зобов’язаний:

-  надати підрядникові підготовлений будівельний майданчик (фронт робіт);

-  передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов’язок не покладено на підрядника;

-  забезпечити будівництво матеріалами, обладнанням, якщо інше не передбачено у договорі;

-  сприяти підряднику в забезпеченні будівництва водопостачанням, електроенергією тощо, а також у наданні інших послуг, якщо це випливає з договору.

Для укладення Д. будівельного підряду сторони попередньо мають одержати відповідні документи. Для замовника - дозвіл на будівництво, який видають органи місцевого самоврядування, а дляпідрядника - ліцензію (дозвіл) на здійснення будівництва. Д. може бути укладено шляхом: прямих переговорів між сторонами; відкритих або закритих торгів. Учасникам прямих переговорів, які домовилися укласти Д., доцільно укладати переддоговорний правочин (протокол намірів), відповідно до якого вони беруть зобов'язання укласти Д. у подальшому на умовах, що передбачено переддоговорним правочином Переддоговорні правочини є обов'язковими для виконання. Якщо одна із сторін без поважних причин, передбачених Д., відмовляється від укладення Д., інша сторона має право звернутися до господарського суду про відшкодування завданих збитків. До поважних причин належать обставини непереборної сили, істотні зміни умов Д. замовником, недоцільність або неможливість інвестування коштів у будівництво об'єкта та ін. обставини, якщо їх обумовлено в переддоговорному правочині. Під тендерними торгами слід розуміти форму розміщення замовлення на будівництво, що передбачає вибір підрядників на конкурсних засадах шляхом оцінки їхніх пропозицій. Такі договори мають укладати, насамперед, на будівництво об'єктів, що фінансуються за рахунок державних капітальних вкладень.

93. Права та обов’язки сторін за договором будівельного підряду.

Головними учасниками підрядного контракту є замовник і підрядник. Замовник — це юридична або фізична особа, яка замовляє виконання робіт, поставку продукції, надання послуг, пов’язаних із капітальним будівництвом приймає закінчені роботи. Підрядник — особа, яка укладає договір підряду (контракт) на будівництво (проектування) об’єктів, відповідно до визначених у ньому умов виконує передбачені договором підряду (контрактом) роботи та передає їх замовникові

амовник має право: вносити зміни до проектно-кошторисної документації до початку робіт або під час їх виконання за умови, що додаткові роботи, викликані такими змінами, за вартістю не перевищують десяти відсотків визначеної у кошторисі ціни і не змінюють характеру робіт, визначених договором. Підрядник зобов’язаний:

-  здійснювати будівництво та пов’язані з ним будівельні роботи відповідно до проектної документації, що визначає обсяг і зміст робіт та інші вимоги, які висуваються до робіт і кошторису, що визначає ціну робіт;

-  виконати всі роботи, визначені у проектній документації та в кошторисі (проектно-кошторисній документації), якщо інше не встановлено договором будівельного підряду.Підрядник може відмовитися від договору: якщо він дійде висновку про неможливість використання матеріалу (деталей, конструкцій) або устаткування, наданого замовником, без погіршення якості виконуваних робіт. При цьому він має право вимагати від замовника сплати ціни роботи, а також відшкодування збитків. Обов’язок надати матеріали (включаючи деталі, конструкції), а також устаткування може бути покладений договором на кожну зі сторін. Розрахунки в будівництві між підрядником і замовником здійснюються через банки, у яких відкриті рахунки сторін договору.

94. Загальна характеристика договорів на виконання науково – дослідних та дослідницько – конструкторських робіт.

Згідно зі ст. 892 ЦК за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських татехнологічних робіт підрядник (виконавець) зобов 'язусться провести за завданням замовника науковідослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити.
Характеристика договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт.
1. Сторонами договору на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт є замовник та підрядник.

2. За договором на виконання науково-дослідних або дослідно- конструкторських та технологічних робітпідрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо.

Безпосередньо складові науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт визначені п. 2 Типового положення з планування, обліку і калькулювання собівартості науково-дослідних та дослідно- конструкторських робіт, затв. постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 830,

3. Замовник зобов'язується прийняти виконану роботу і оплатити її.

4. Виконавець відповідає перед замовником за порушення договору на виконання науково-дослідних абодослідно-конструкторських та технологічних робіт, якшо не доведе, що порушення договору сталося не з його вини.

5. Договір на виконання науково-дослідних або дослідно- конструкторських та технологічних робіт є консенсуальним договором, укладається в письмовій формі і набуває чинності з моменту досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов.

95. Договір підряду на проектні та пошукові роботи.

Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт врегульований § 4 гл. 61 ЦК, ст. 324 ГК, а також спеціальними нормативними актами з урахуванням сфер виникнення конкретних правовідносин. Крім того, оскільки ст. 887 ЦК передбачено, шо до договору підряду на проведення проектних і пошукових робітзастосовуються положення цього Кодексу, якшо інше не встановлено законом, відповідні відносини регулюються § 1 гл 61 ЦК — загальними положеннями шодо договорів підряду усіх видів.
Поняття договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт.
Згідно зі ст. 887 ЦК за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядникзобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконатипошукові роботи, а замовник зобов 'язується прийняти та оплатити їх.

 Сторонами договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт є підрядник та замовник.
Загальне законодавство не обмежує сторони договору підряду певною організаційно-правовою формою, обов'язковою для його укладення. Замовником може бути будь-яка юридична чи фізична особа; якщо договірукладається у зв'язку та з приводу здійснення підприємницької діяльності, для замовника обов'язковою є наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності. В інших випадках наявність такого статусу не вимагається.
Статус підрядника обумовлюється конкретною сферою, в якій укладається договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт. Ним також може бути юридична чи фізична особа, проте, на відміну від замовника, статус суб'єкта підприємницької діяльності у останньої є обов'язковим.

96. Договір позички та його особливості.

згідно зі ст. 1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того самого роду та якості.Договір позики є одностороннім і реальним. Він вважається таким, що укладений з моменту передачі грошей або речей.Договір позики має бути укладений у письмовій формі, якщо його сума не менше ніж у 10 разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного доходу (170 гривень), а у випадках, коли позикодавець є юридичною особою, — незалежно від суми.За бажанням сторін договір може бути посвідчений нотаріально, але в цьому разі необхідно виплатити державне мито у розмірі 5% суми позики.На підтвердження договору позики та його умов може бути подано розписку позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної суми або визначеної кількості речей.Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів на суму позики в розмірах і в порядку, що передбачені договором. Якщо в договорі немає умови про розмір процентів, їх розмір визначається обліковою ставкою Національного банка України.

97. Характеристика транспортних договорів. Поняття, види, специфіка транспортних договорів. Транспортне законодавство.

 Транспортному законодавству притаманні певні особливості, які складалися як під впливом об'єктивних умов, так і в результаті суб'єктивних уявлень законодавця про доцільність прийняття тих чи інших рішень в галузі правового регулювання діяльності транспорту. Транспортне законодавство є найбільш кодифікованим масивом в українському законодавстві. Під поняттям транспортних Д. можна об'єднати Д., використовувані в транспортній діяльності. Алє в даному випадку йдеться про самих різних Д.х, що відносяться до різних типів цивільно-правових зобов'язань і відрізняються у тому числі своєю родовою приналежністю. Транспортні Д. поділяються на основні та допоміжні. Основні транспортні Д.опосереднюють головну сферу взаємовідносин транспортнихорганізацій та клієнтури (Д. перевезення). Допоміжні Д. сприяють нормальній організації перевізного процесу (Д. транспортноїекспедиції, Д. на експлуатацію під'їзних колій). алежно від об'єкта перевезення є Д. перевезення: вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Залежно від виду транспорту, яким здійснюється перевезення, розрізняють Д. перевезення залізничним транспортом, морським і внутрішнім водним, повітряним, автомобільним тр-м. Д. перевезення транспортом загального користування є публічним Д.

98. Поняття та зміст договору перевезення вантажів.

За Д. перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Д. перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення Д. підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або ін. документа, встановленого транспортними кодексами (ст.909).

Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний або консенсуальний (на морському транспорті) та відплатний. Д. п/в має публічний характер, однак за умови дотримання умов, які випливають зі змісту ст.915: П. повинна виступати спеціалізована юр. особа, яка здійснює перевезення транспортом загального користування; Предметом Д. є послуги щодо доставки ввірених П.ові матеріальних цінностей (вантажу) до пункту призначення. До таких послуг належать не лише саме переміщення вантажу, а й ін. дії, зокрема, збереження, видача вантажу О., завантаження та вивантаження. Форма Д. - письмова.

99. Відповідальність  сторін за договором перевезення ванжів.

За Д. перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Д. перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення Д. підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або ін. документа, встановленого транспортними кодексами (ст.909). За Д.

перевезення пасажира одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення. Укладення Д. перевезення пасажира та багажу підтверджується видачею відповідно квитка та багажної квитанції (ст.910). За Д. чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов'язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам (ст.912). За Д.транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу.

100. Договір перевезення пасажирів та багажу. За договором перевезення яким одна сторона (перевізник) зобов'язується перевезти другу сторону (пасажира) до пункту призначення, а в разі здавання багажу - також доставити багаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання багажу, а пасажир зобов'язується сплатити встановлену плату за проїзд, а у разі здавання багажу - також за його провезення (ч.1 ст.910). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний (перевезення пасажира) або реальний (перевезення багажу), відплатний. Сторонами договору є пасажир – фіз. особа та перевізник (транспортна організація). Форма договору: усна. Предметом договору є надання послуг, пов'язаних із перевезенням. Права пасажира: одержати місце у транспортному засобі згідно з придбаним квитком; провозити з собою безоплатно одну дитину віком до 6 років без права зайняття нею окремого місця; купувати для дітей віком від 6 до 14 років дитячі квитки за пільговою ціною; перевозити з собою безоплатно ручну поклажу в межах норм, встановлених транспортними кодексами; зробити не більше однієї зупинки в дорозі з подовженням строку чинності проїзних документів (квитка) не більше ніж на 10 діб, а в разі хвороби - на весь час хвороби та інше.Основним обов'язком пасажира є його обов'язок внести провізну плату за перевезення. Обов'язок перевізника забезпечити збереження багажу та доставити його у строк до пункту призначення (ст.916). (ст.919, 924)

101. Договір транспортного експедирування.

Договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань, пов'язаних із перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
За надані транспортно-експедиційні послуги клієнт оплачує експедитору плату, визначену договором згідно з чинним законодавством.
Договір транспортного експедирування є комплексним. Він може містити елементи різних договорів: збереження, підряду, доручення, комісії і т. ін. Форма договору – письмова.

102. Поняття страхування. Основні страхові поняття за ЗУ «Про страхування».

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фіз. та юр. осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором (Д.) страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фіз. та юр. особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів. За Д. страхуванняодна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або ін.й особі, визначеній у Д., грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати ін. умови Д. (ст.979 ЦК). Правове регулювання страхових відносин здійснюється гл.67 ЦК, ЗУ "Про страхування" та правилами окремих видів страхування. Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний, відплатний. Форма Д.: обов'язкова письмова шляхом складання документа, який підписують сторони, або виданням страхового свідоцтва (поліса, сертифіката). Сторонами Д. є страховик (юр. особа) і страхувальник. Страхувальник має право укласти із страховиком Д. на користь третьої особи (застрахованої особи). Істотними умовами Д. є: предмет; страховий випадок; страхова сума; розмір страхового платежу; строки сплати страхового платежу; строк. Предметом Д. можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). Страховий випадок - передбачена законодавством або Д. подія, з настанням якої виникає обов'язок страхової організації виплатити страхову суму чи страхове відшкодування страхувальникові або ін.й третій особі. 

103. Договори по добровільному страхуванню. Загальна характеристика.

Добровільне стр-ня - це стр-ня, яке здійснюється на основі Д. між страхувальником (С*) і страховиком (С.). Видами добров. стр-ня можуть бути: стр-ня життя; стр-ня від нещасних випадків; медичне стр-ня; стр-ня вантажів та багажу; стр-ня від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ; стр-ня майна; стр-ня цивільної відповідальності власників наземного транспорту і др. Юридичні ознаки Д.: взаємний, реальний, відплатний. Форма Д.: обов'язкова письмова шляхом складання документа, який підписують сторони, або виданням страхового св-ва (поліса, сертифіката). Сторонами Д. є С. (юр. особа) і С*. С* має право укласти із С. Д. на користь третьої особи. Істотними умовами Д. є: предмет; СВ; страхова сума; розмір страхового платежу; строки сплати стр-го платежу; строк (см.58). Предметом Д. можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування);володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове стр-ня); відшкодуванням шкоди, завданої С* (стр-ня відповідальності). Строк дії Д. встановлюється за згодою сторін. Д. набирає чинності з моменту внесення С* першого стр-го платежу

104. Поняття, істотні умови, форма договору зберігання.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку їй передала друга сторона (поклажодавець), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Юридичні ознаки договору:односторонній, реальний та безвідплатний. Поклажодавцем є особа, яка передала річ назберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, що уповноважена на передачу речі на зберігання. В окремих випадках до поклажедавця та зберігача за деякими різновидами договору зберігання можуть пред'являтись додаткові вимоги. Істотні умови: предмет і строкдоговору. Предметом договору зберігання є послуга, яка полягає в сукупності корисних дій, що спрямовані на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Договір зберігання може бути строковим (тобто таким, що укладено на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке перебуває на зберіганні). Форма договору зберігання залежить від виду договоруі може бути як усною, так і письмовою, в тому числі шляхом видання певних документів (розписка, квитанція чи інший документ), що підписано зберігачем. Змістом договору зберігання є такі, що кореспондують права та обов'язки сторін.

105. Поняття, значення, змыст договору доручення.

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Договором або законом може бути передбачено виконання дій повіреним безоплатно. Сторонами договору є повірений - особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, та довіритель - особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Це можуть бути як дієздатні фіз. особи, так і юр. особи. Предметом договору доручення є юридичні дії повіреного (укладення правочинів, вчинення процесуальних дій), які мають бути правомірними, конкретними та здійсненими. Однак повірена особа виконує і фактичні дії - пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна, які підпорядковані меті виконання юр. дій і тому не мають самостійного значення. Удоговорі може бути визначено строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. Формадоговору: застосовуються загальні положення про форму правочину. 

106.  Поняття та загальна характеристика договору комісії.

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК). Юридичні ознакидоговору: взаємний, консенсуальний та відплатиий. Сторонами договору є комітент (особа, яка дає комісійне доручення) і комісіонер (особа, яка приймає комісійне доручення). Комітентами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Комісіонерами, як правило, виступають відповідні організації в межах своєї спеціальної правоздатності. Комісіонер, виконуючи доручення, укладає правочини з третіми особами. Істотними умовамидоговору є умови про предмет та ціну. Предметом договору комісії є правочин, який комісіонер укладає з третіми особами за рахунок комітента з приводу продажу чи купівлі майна. Тобто предметом договору є юридичні акти (правочини), а не фактичні дії,

107. Форма, порядок укладання, зміст договору комісії.

Форма укладеннядоговору - письмова. Залежно від виду договору комісійне доручення може бути оформлено різними документами, зокрема, квитанцією, нарядом тощо. Змістом договору коміссії є права та обов'язки сторін. Права та обов'язки комісіонера: зобов'язаний вчинити правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних ніж ті, що їх визначив комітент, то додатково одержана вигода належить комітентові (ст.1014); має право за згодою комітента укласти договір субкомісії з третьою особою, залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Права та обов'язки комітента: якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, то він повинен повідомити про це комісіонера протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим (ч.2 ст.1022); ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна несе комітент як його власник (ст.1018); зобов'язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії (гроші, речі) (ч.1 ст.1023); оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені в цьому майні недоліки (ч.2 ст.1023); повинен виплатити комісіонерові винагороду за надані послуги (ст. 1013 ЦК); зобов'язаний відшкодувати витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором (ст.1024).

108. Договір факторингу та його особливості.

Договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) - це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст.1077 ЦК). Договір факторингу слід визнавати самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Сторонами договору є фактор і клієнт (ст. 1079 ЦК). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Види договорів факторингу: договір купівлі грошової вимоги;договір із метою забезпечення виконання зобов'язання. Предметом договору є право грошової вимоги, причому як зрілої, тобто такої, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також майбутньої вимоги, тобто вимоги, яка виникне в майбутньому (ст.1078). Зміст договору полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж.

109. Договір управління майном та його особливості. Довірча власність.

За договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача) (ст. 1029 ЦК). До специфічних рис, притаманних договору управління, які визначили його поняття, належать його фідуціарний характер, а також спеціальні вимоги до суб'єктного і об'єктного складу та здійснення цих правовідносин. У ЦК України договір управління майном віднесено до договорів з надання послуг, але в даній групі слід виділити підгрупу представницьких (посередницьких) договорів, які надто схожі між собою., — договір комісії, - договір доручення, договір управління майном Метою укладання такого договору є отримання доходу чи інші вигоди від здійснення права власності на майно. Згідно з п. 1 ст. 1031 ЦК України договір управління укладається в письмовійформі. Договір управління нерухомим майном підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації. Відповідно до ст. 1036 ЦК України строк договору управління майном встановлюється у договорі управління майном. Якщо сторони не визначили строку договору управління майном, він вважається укладеним на п'ять років. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору управління майном після закінчення його строку договір вважається продовженим на той же строк і на тих же умовах. Предметом договору управління майном є ті майнові блага, що переходять в управління і з приводу яких у суб'єктів виникають цивільні права та обов'язки. ДОВІРЧА ВЛАСНІСТЬ - , траст - система фі-дуціарних, тобто заснованих на довірі, майнових відносин (fiduciary ownership). Суб'єктами даних відносин можуть бути засновник Д. в. (settlor), довірчий власник (trustee), а також бенефіціарій (cestui que trust) — особа, на користь якої створюється Д. в. Довірчий власник зобов'язується управляти майном (тобто здійснювати не заборонені законом трастові операції), переданим йому ін. суб'єктом — засновником Д. в., таким чином, щоб бенефіціарій отримував у межах строку, на який встановлено Д. в., певний прибуток. 

110. Порядок та форми розрахунків в Україні.

Залежно від уречевленості грошових коштів розрізняють готівкові та безготівкові форми розрахунків. 
Готівкові розрахунки передбачають фізичну передачу грошових знаків від однієї особи до іншої на виконання свого обов'язку перед іншою стороною. Порядок проведення готівкових розрахунків встановлено Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні.
У безготівкових розрахунках немає елемента фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок, його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які надходитимуть на його рахунок, у повне розпорядження банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку щодо вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів. Безготівкові розрахунки, навіть якщо супроводжують безпосередньо договірні зобов'язання між контрагентами, дистанціюються від них, оскільки стороною безготівкових розрахунків стає банк, який не є стороною первісного зобов'язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлено Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Законом встановлено пріоритет щодо проведення розрахунків у безготівковій формі. Зокрема, він обов'язковий для розрахунків між юр. особами, а також за участі фіз. осіб, котрі пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і в готівці, якщо інше не встановлено законом. Проведення розрахунків в іноземній валюті регламентує ЗУ "Пропорядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" та ін.

111. Безготівкові розрахунки, їх різновиди та особливості.

Законом встановлено пріоритет щодо проведення розрахунків у безготівковій формі. Зокрема, він обов'язковий для розрахунків між юр. особами, а також за участі фіз. осіб, котрі пов'язані зі здійсненням підприємницької діяльності. Хоча можуть проводитися і в готівці, якщо інше не встановлено законом. У безготівкових розрахункахнемає елемента фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Безготівкові розрахунки, навіть якщо супроводжують безпосередньо договірні зобов'язання між контрагентами, дистанціюються від них, оскільки стороною безготівкових розрахунків стає банк, який не є стороною первісного зобов'язання, з приводу якого провадяться розрахунки. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлено Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Безготівкові розрахунки проводяться через банки, інші фінансові установи, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не зумовлено видом безготівкових розрахунків. Види безготівкових розрахунків: • платіжними дорученнями; • акредитивами; • розрахунковими чеками (чеками); •розрахунками за інкасо; • іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту. До інших видів безготівкових розрахунків належать меморіальний ордер, платіжна вимога, платіжна вимога-доручення, вексель та ін. Поширення набувають в Україні безготівкові розрахунки із застосуванням електроннихрозрахункових документів, а також платіжних карток.

112. Вексель : поняття та види. Розрахунки векселями.

Вексель - це нічим не обумовлене письмове зобов'язання, яке оформлено у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. Залежно від того, хто визначений у векселі платником, векселі поділяють на прості та переказні. Простий вексель має містити: назву "простий вексель"; безумовне зобов'язання сплатити визначену суму грошей; зазначення строку платежу; зазначення місця, в якому має бути здійснено платіж; найменування особи, якій або за наказом якої має бути здійснено платіж; зазначення дати і місця складання простого векселя; підпис особи, яка видає документ (векселедавець). Переказний вексель має містити: назву "переказний вексель"; безумовний наказ сплатити визначену суму грошей; найменування особи, яка повинна платити (трасат); зазначення строку платежу; зазначення дати та місця складання векселя; підпис особи, яка видає вексель (трасант) Відповідно до ст.3 Закону України "Про обіг векселів в Україні" суб'єктами вексельних зобов'язань на території України можуть бути юридичні та фізичні особи. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету АРК чи місцевих бюджетів, зобов'язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених KM України. Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.

113. Кредитний договір : поняття, зміст, порядок укладання, істотні умови.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ст.1054 ЦК). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Сторонами договору є кредитодавець та позичальник. Кредитодавцем за договором кредиту, насамперед, може бути банк. Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію НБУ, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця тимчасово вільних коштів, що є у суспільстві. Банківський кредит надається суб'єктам кредитування усіх форм власності у тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними із них є: забезпеченість, повернення, строковість, платність та цільова направленість Предметом кредитного договору можуть бути лише грошові кошти, але в жодному разі не речі. Кредит - це грошові кошти, що надано за кредитним договором банком або іншою фінансовою установою (кредитодавцем) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором. Форма договору: письмова. Зміст договору кредиту становлять права та обов'язки сторін. Основним обов'язком кредитодавця є надання грошових коштів (кредиту) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором. Позичальник, своєю чергою, зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

114. Поняття, сторони та предмет договору позики.

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК). Сторонами договору є позикодавець та позичальник. Це можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права, однак позикодавцемможе виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, що визначені родовими ознаками.
Істотною умовою договору позики є його предмет. Предметомдоговору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, причому позичальник, отримавши за договором позики грошові кошти, зобов'язаний повернутипозикодавцеві таку саму суму, а якщо йшлося про зазначені вище речі — рівну кількість речей того самого роду та такої самої якості. Тобто в договорі позики не можна передбачити повернення замість грошей інших речей і навпаки, оскільки в такому разі матимуть місце фактичні правовідносини купівлі-продажу

115. Форма, права та обов’язки сторін за договором позики.

Форма договору: усна або письмова. Спрощене оформлення договору позики можливе шляхом представлення розписки позичальника або іншого документа, який посвідчує передання йому позикодавцемвизначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Основним обов'язкомпозичальника є повернення позикодавцеві позики (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що передав йому позикодавець) у строк та в порядку, встановлені договором. Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначено моментом пред'явлення вимоги, позику позичальник має повернути протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. У разі порушення договору позичальником настають певні наслідки, які залежать від того, що було предметом позики: якщо предметом позики були грошові кошти, то позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позичальник, який прострочив виконання зобов'язання з повернення позики, на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом; якщо предметом позики є речі, що визначені родовими ознаками, то незалежно від того, процентною чи безпроцентною була така позика,позичальник, що прострочив виконання свого зобов'язання, зобов'язаний також виплатити позикодавцевінеустойку.

116. Авторський договір. Поняття та загальна характеристика.

Автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторськимдоговором. Юридичні ознаки цих договорів: взаємні, консенсуальні, відплатні. Форма договорів про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності - письмова. Застосування авторських договорів докладніше врегульовано ЗУ "Про авторське право і суміжні права" За авторськимдоговором про передання невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторськеправо) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. Договори про передання прав на використання творів укладають у письмовій формі. В усній формі може бути укладено договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо). Істотними умовами договору є: строк дії договору, спосіб використання твору, територія, на яку поширюється право, що передають, розмір і порядок виплати авторської винагороди

117. Сторони авторського даговору. Їх права та обв’язки.

 Суб’єктами, тобто сторонами авторського договору, можуть бути фізичні (незалежно від громадянства) та юридичні особи (незалежно від форм власності і місцезнаходження). Згідно зі ст.32 ЦК фізична особа у віці від 14 до 18 років має право самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. 
Автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. 
Права на використання твору іншим особам може бути передано на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного правана використання твору. За авторським договором про передання невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторськеправо) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключногоправа на використання твору іншим особам. Право на передання будь-яким особам невиключних прав на використання творів мають організації колективного управління, яким суб'єкти авторського права передали повноваження на управління своїми майновими авторськими правами. Права на використання твору, що передаються за авторським договором, вважаються невиключними, якщо у договорі не передбачено передачі виключних прав на використання твору. За авторським договором замовлення автор зобов'язується створити в майбутньому твір відповідно до умов цього договору і передати його замовникові. 

118. Види авторських договрів та їх зміст.

ЦК у ст.1107, прямо не вказуючи на авторські договори та договори про передачу суміжних прав як на окремі види договорів, разом із тим визначає, що розпорядження майновими правами інтелект. власності здійснюється на підставі такихдоговорів: ліцензія на використання об'єкта права інтелект. власності; ліцензійний договір; договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

119. Загальна характеристика договорів на використання обєктів промислової власності.

Поряд іззагальними рисами, які притаманні всім видам цивільно-правових договорів, договори у сфері створення івикористання об'єктів права промислової власності мають свої специфічні ознаки:
• переважна більшість об'єктів промислової власності створюється саме на основі договірних відносин, тоді як об'єкти авторського та суміжних прав - з власної ініціативи автора;
• договори в сфері створення і використання досягнень науки і техніки можуть укладатися лише за умови визнання досягнень науки і техніки у встановленому порядку об'єктами промислової власності Це означає, що предметом вказаного договору може бути лише той об'єкт, на який видано охоронний документ - патент чи свідоцтво

• договори у сфері створення та використання досягнень науки і техніки укладаються у письмовій формі

• укладенню договору в сфері створення і використаннядосягнень науки і техніки, як правило, передують, інші цивільно-правові договори, наприклад, договір на інформаційне забезпечення науково-технічної діяльності.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний

120. Види ліценційних договорів та їх специфіка.

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦК та іншого закону. Ліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності поділяють на такі види:
- виключна ліцензія - видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері;

одинична ліцензія - видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері;
- невиключна ліцензія - не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

121. Істотні умови лізенційних договорів.

Істотною умовою ліцензійного договору є питання, пов'язані з винагородою. Вартість переданих прав на об'єкт промислової власності може бути визначена у різних формах: твердій сумі, коли наперед розрахована сума виплачується одночасно або частинами; роялті, що широко практикується у міжнародних патентних відносинах, а також при використанні інших об'єктівправа інтелектуальної власності.. Як істотну умову ліцензійного договору ЦК України (ст.1110) розглядає встановлений цим договором термін початку використання об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом такого терміну. Ліцензійний договір може передбачати можливість укладення сторонами субліцензійного договору. Це означає: надання ліцензіатом іншій особі (субліцензіату) субліцензії на використання права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором. Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного договору у разі порушення другою стороною ін. умов договору.

122. Права та обов’язки сторін за ліцензійним договором.

За ліцензійним договором власник патенту (ліцензіар) передає право на використання винаходу (корисної моделі) іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обумовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені договором про виключну або невиключну ліцензію. Законодавство передбачає презумпцію надання невиключної ліцензії при укладення ліцензійного договору, за умови, якщо вид ліцензії не обумовлено в договорі. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату. Предметомліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладеннядоговору не були чинними У ліцензійному договорі можуть бути визначені місце і порядок розгляду спору, пов'язаного з виконанням договору. У разі порушення умов ліцензійного договорусторони можуть визначити прийнятні способи розв'язання спору. Коли ж згоди між сторонами досягти не вдалося, вони мають право звернутися до суду.

123. Договір простого товариства.

За договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети (ст.1132 ЦК). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Характерні риси договору простого товариства:об'єднання двох і більше осіб без створення юридичної особи; спільна мета діяльності; формування спільної часткової власності товариства за рахунок вкладів кожного учасника; здійснення дій, необхідних для досягнення мети товариства. Істотні умови договору: мета діяльності товариства; розмір та порядок внесення вкладів учасників; спільна діяльність учасників, їхні права та обов'язки. Специфіка умов про мету полягає в тому, що остання є загальною, спільною для всіх учасників, заради якої укладають цей договір. Сторонами договору простого товариства можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи, в тому числі публічно-правові утворення. Учасниками простого товариства не можуть бути недієздатні та обмежені в дієздатності особи, як безпосередньо, так і через своїх представників. За суб'єктним складом договори про спільну діяльність поділяють на: договори, укладені між українськими суб'єктами; договори, укладені між українськими та іноземними суб'єктами.

124. Загальні положення про зобов’язання щодо спільної діяльності.

Загальні положення щодо права суб'єктів господарювання на ведення спільної господарської діяльності на умовах, визначених договором про спільну діяльність, містяться у главі 77 ЦК України (ст. 1130, 1131). За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство – см. вопрос 80) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного дляспільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

125. Договір комерційної концесії та його особливості.

За договором комерційної концесії (франчайзингу) одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав із метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Особливістю договорукомерційної концесії є наявність конкретної мети, якої сторони мають намір досягти внаслідок його укладення. Сторонами договору комерційної концесії є виключно суб'єкти підприємницької діяльності: юридичні особи та фізичні особи-підприємці, як українські, так і іноземні. Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору комерційної концесії є виключні права, які надаються правоволодільцем користувачеві на використання таких об'єктів права інтелектуальної власності, як торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційні таємниці тощо, а також комерційний досвід та ділова репутація. Форма договору комерційної концесії - письмова, наслідком її недодержання є нікчемність договору. Змістом договору є права і обов'язки сторін. Обов'язки правоволодільця: Обов'язки користувача: використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) договору комерційної концесії, правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії.

126. Поняття зобов’язань із заподіяння шкоди. Умови їх виникнення.

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкодинеправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі. Зобов'язання із відшкодування шкодизавдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду - деліктною. Правове регулювання зобов'язання здійснюється гл.82 ЦК та іншими актами. Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювачашкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень.

Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст.1187 ЦК).

127. Елементи зобов’язання із заподіяння шкоди.

Деліктне зобов'язання - це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майнуорганізації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання - це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.
Суб'єктами деліктного зобов'язання, як і будь-якого іншого цивільно-правового зобов'язання, є боржник і кредитор. Боржник - це особа, яка зобов'язана відшкодувати завдану шкоду, а кредитор - потерпілий. Фізичну особу може бути визнано суб'єктом деліктного зобов'язання, відповідальним за завдану шкоду, за умови, що вона здатна відповідати за свої дії (вчинки) - деліктоздатна. Другою стороною деліктного зобов'язання - кредитором - є потерпілий, тобто особа, якій діями (бездіяльністю) заподіювача шкоди завдано шкоди. Потерпілими можуть бути будь-які суб'єкти цивільного права. Наприклад, фізична особа є потерпілим незалежно від її віку, стану здоров'я та інших обставин. У разі смерті потерпілого стороною деліктного зобов'язання є непрацездатні утриманці померлого або особи, які мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті (ст. 1200 ЦК).

128. Система деліктів.

З позицій чинного законодавства критеріями, які дозволяють сформувати систему деліктних зобовязань, є підстави їх виникнення або іншими словами склади деліктів.
   Система деліктних зобов'язань побудована на поєднанні загального (генерального) делікту із спеціальним. Склад загального делікту законодавець наводить в ст. 1166 ЦК, де передбачено, як загальне правило, що заподіяна шкода відшкодовується особою, яка її заподіяла.
   Спеціальні делікти характеризуються такими особливостями:
   - способом заподіяння шкоди;
   - особою заподіювача шкоди;
   - особою потерпілого;
   - особою, яка відповідає за шкоду;
   - об'єктом, якому заподіюється шкода;
   - обставинами заподіяння шкоди;
   - особливими умовами відповідальності тощо. Види спеціальних деліктів:
   1) шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки (ДПН): 2) шкода, заподіяна представниками і працівниками юридичної особи: 3) шкода, заподіяна особами з пороками волі: 4) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого: 5) шкода, заподіяна правомірними діями:

7) моральна шкода: 8) шкода, заподіяна недоліками робіт, послуг речей;
   9) шкода, що відшкодовується особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність;
   10) шкода, яка відшкодовується у зв'язку з припиненням права власності;
   11) шкода, що відшкодовується фізичній особі, яка потерпіла від злочину, якщо заподіювач шкоди не встановлений або отримати належне з нього неможливо;
   12) створення загрози життю, здоров'ю чи майну особи;
   13) інші спеціальні випадки відшкодування шкоди.

129. 130  Моральна (немайнова) шкода: поняття, підстави виникнення права на відшкодування моральної шкоди.Відшкодування моральної шкоди - новий і водночас найдієвіший спосіб захисту цивільних прав. Відшкодування моральної шкоди має низку особливостей, які, насамперед, полягають у чітко визначених протиправних діяннях, до яких законодавець відносить: • заподіяння каліцтва та іншого ушкодження здоров'я, що призвело до фізичного болю та страждань фізичної особи; • протиправну поведінку щодо фізичної особи, членів її сім'ї чи близьких родичів, яка призвела до душевних страждань фізичної особи; • знищення чи пошкодження майна фізичної особи, що призвело до її душевних страждань; • приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної і юридичної особи.
Особливість моральної шкоди полягає в тому, що вона має немайновий характер та може полягати у фізичному болі та/або стражданнях фізичної особи, а також інших негативних наслідках немайнового характеру, які було спричинено внаслідок приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної та юридичної особи, а також інших протиправних діянь.

Певна специфіка є у вині заподіювача. За загальним правилом, завдана моральна шкода відшкодовується за наявності вини заподіювача. Однак відшкодування моральної шкоди може бути здійснено і незалежно від вини особи, що заподіяла її, у таких випадках: • якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; • якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; • якщо шкоди завдано фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування чи посадової або службової особи цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, а також унаслідок прийняття вказаними органами нормативно-правового акта, що було визнано незаконним і скасовано; • в інших випадках, встановлених законом.

 

131. Відповідальність юридичної та фізичної особи робортодавця за шкоду, заподіяну з вини її працівника.

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність зашкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. За загальним правилом, шкоду, що завданопрацівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, відшкодовує юридична чи фізична особа, з якою цей працівник перебував у трудових відносинах (ч.1 ст.1172). Особливість цього делікту полягає, насамперед, у тому, що особа має вчинити протиправне діяння лише за таких умов: • якщо між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини, що визначено трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову роботу в певну організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу, або ж рішенням суду та іншими юридичними актами; • якщо шкоди завдано безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов'язків, тобто коли особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. Окрім цих ознак, до складу протиправного діяння за цим деліктом можуть належати: • наявність цивільних правовідносин підряду, за яких працівник діє за дорученням замовника; • наявність правовідносин участі (членства) в підприємницьких товариствах, за яких учасник здійснює підприємницьку чи іншу діяльність від імені товариства. Проте найістотнішою особливістю цього деліктного зобов'язання є те, що відмежовано особу, яка фактично завдала шкоди, та особу, яка повинна нести деліктну відповідальність. Безпосереднім заподіювачем шкоди за ст. 1172 ЦК є: • працівник (службовець); • підрядник; • учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу. Однак відповідальність за шкоду, якої завдано внаслідок виконання відповідних обов'язків, законодавець покладає відповідно на: • юридичну або фізичну особу, з якою він перебуває в трудових (службових) відносинах; • замовника за цивільно-правовим договором підряду; • підприємницькі товариства, кооперативи, учасником (членом) яких він є.Вина відповідальних осіб полягає в тому, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, якщо їх вчинено на виконання певних трудових (службових) та інших обов'язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов'язаних суб'єктів, то і вину безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою має бути визнано виною останніх. Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду,фізична чи юридична особа, а також інші суб'єкти відповідальності мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача, з вини якого було завдано шкоди, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачено законом.

132. Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної органами державної влади та місцевого самоврядування їх посадовими та службовими особами.

Стаття 56 Конституції України надає кожному право на відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Дана конституційна норма спрямована на захист прав осіб, які потерпіли від свавілля названих органів або їх співробітників під час здійснення ними управлінських функцій. Однак ця норма встановлює лише загальні правові засади відшкодування зазначеної шкоди. Детальніше положення ст. 56 Конституції України визначено у ст. 1173-1175 ЦК України.Однією з особливостей цих статей є те, що шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними діями перелічених органів, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів чи їх посадових осіб.Специфікою делікту, передбаченого ст. 1173-1175, є суб´єктний склад заподіювачів шкоди. Ними можуть бути органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.Державна влада в Україні поділяється на законодавчу, виконавчу та судову. До органів законодавчої влади належить Верховна Рада України. Органами судової влади є Верховний Суд України, Вищий господарський суд України, місцеві та апеляційні суди. До органів виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів України та органи місцевого самоврядування, тобто виборні органи територіальних громад, що наділені повноваженнями щодо вирішення питань місцевого значення (сільські, селищні, міські, районні в містах, районні, обласні ради народних депутатів, їх виконавчі комітети тощо).Органами влади Автономної Республіки Крим є: Верховна Рада Автономної Республіки Крим, Кабінет Міністрів Автономної Республіки Крим тощо.Посадовими чи службовими особами відповідних органів виступають керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких нормами законодавства покладено здійснення організаційно-розпорядчих та кон-сультативно-дорадчих функцій.Безпосереднім боржником, який виступає від імені перелічених органів, є відповідний фінансовий орган держави, Автономної Республіки Крим та територіальних громад.Потерпілими від незаконних дій зазначених органів можуть бути фізичні та юридичні особи.Закон не передбачає переліку незаконних діянь, за які настає відповідальність за даним деліктом. Основним критерієм настання відповідальності в цих випадках є визнання рішення, дії чи бездіяльності незаконними. Прикладом незаконних дій може бути незаконна заборона підприємницької діяльності, незаконне застосування штрафів, вилучення майна тощо. Якщо рішення визнається незаконним, воно повинно бути скасованим (скасування незаконного судового рішення не є підставою для відшкодування шкоди на підставі зазначених статей ЦК України).Якщо буде встановлено порушення ст. 1173-1175 ЦК України, то потерпілому повинна відшкодовуватися шкода в повному обсязі. Можуть бути стягнуті як фактичні збитки, так і моральна шкода. Як уже зазначалося, така шкода відшкодовується незалежно від вини посадової особи, яка її заподіяла.

133. Зобовязання з відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.

З А К О Н  У К Р А Ї Н И
Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові
            незаконними діями органів, що здійснюють
            оперативно-розшукову діяльність, органів
          досудового розслідування, прокуратури і суду Стаття  1.
 Відповідно  до  положень  цього  Закону  підлягає
відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:
1)   незаконного  засудження,  незаконного  повідомлення  про
підозру   у  вчиненні  кримінального  правопорушення,  незаконного
взяття  і  тримання  під  вартою,  незаконного  проведення  в ході
кримінального  провадження  обшуку, виїмки, незаконного накладення
арешту  на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та
інших процесуальних дій, що обмежують права громадян
}
2)  незаконного  застосування  адміністративного  арешту   чи
виправних  робіт,  незаконної  конфіскації   майна,    незаконного
накладення штрафу;
3)  незаконного  проведення  оперативно-розшукових   заходів,
передбачених   законами    України    "Про    оперативно-розшукову
діяльність"  (  
2135-12  ),  "Про  організаційно-правові    основи
боротьби з організованою злочинністю" (
3341-12 ) та іншими актами
законодавства.
У випадках, зазначених у частині першій цієї статті,  завдана
шкода  відшкодовується  в  повному  обсязі  незалежно   від   вини
посадових   осіб   органів,   що  здійснюють  оперативно-розшукову
діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.

134. Зобовязання з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.. Види джерел підвищеної небезпеки.

Стаття 450 Цивільного Кодексу (ЦК) України регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Норма цієї статті відрізняється від інших норм, що передбачають зобов'язання щодо заподіяння шкоди, тим, що в ній ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди - про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим за статтею 450 ЦК України використовуються три взаємопов'язані категорії:1) підвищена небезпека для оточення;2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою;3) джерело підвищеної небезпеки.Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень:• джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;• матеріальне вираження джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивчені елементів виробничих сил - знарядь і засобів виробництва;• знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками. Людина використовує їх у своїй цілеспрямованій свідомій діяльності. Водночас ці предмети матеріального світу пов'язані з дією об'єктивних законів природи — механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які існують поза свідомістю людини і не залежать від неї;• сутність джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети, створені людиною, залишаються під дією законів природи;• предмети - джерела підвищеної небезпеки - мають специфічні особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє середовище, в тому числі й на людину. За допомогою цих теорій і запропонованого розуміння джерела підвищеної небезпеки можна визначити наступні цивільно-правові категорії, що містяться у статті 450 ЦК України:1) підвищена небезпека для оточення - це діяльність, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди;2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою" - це така діяльність із використання, транспортування, зберігання предметів та речовин, яка не піддається безперервному і всеосяжному контролю людиною;3) джерело підвищеної небезпеки - це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність із використання, транспортування, зберігання предметів матеріального світу (наприклад, техніки), яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди через неможливість безперервного і всеосяжного контролю за нею людиною.

135. Зобовязання з відшкодуванням шкоди , заподіяної неповнолітніми та недієздатними особами.Відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітніми. Неповнолітні, які не досягли 15 років, за чинним законодавством не відповідають за шкоду, заподіяну ними іншим особам, у тому числі за заподіяння шкоди з використанням джерела підвищеної небезпеки (ст. 14 ЦК). Згідно зі ст. 446 ЦК України за шкоду, заподіяну неповнолітнім у віці до 15 років, несуть відповідальність перед потерпілими його батьки (усиновителі) або опікуни за наявності загальних підстав вдповідальності, передбачених ст. 440 ЦК України, тобто поведінка зазначених відповідальних осіб має бути протиправною і винною. При цьому під їхньою виною слід розуміти нездійснення належного нагляду за підлітками в момент заподіяння шкоди або безвідповідальне ставлення до їх виховання чи неправомірне використання батьківських прав, потурання пустощам, хуліганським діям, бездоглядність дітей, відсутність до них уваги та ін. Тому відповідальні особи не можуть звільнитися від відповідальності, намагаючись довести свою невинність посиланням, зокрема, на такі обставини:
1) відсутність їх вдома в момент заподіяння підлітком
шкоди;
2) шкода заподіяна дітьми тоді, коли вони гостювали у
родичів, знайомих;
3) проживання окремо від дитини і якщо шлюб з матір'ю (батьком) дитини розірваний або визнаний недійсним. До відповідальності притягуються обидва батьки підлітка, бо мати й батько мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей (ст. 59 Кодексу про шлюб та сім'ю України). Відповідальність батьків повинна мати частковий характер, оскільки кожний з батьків неповнолітнього відшкодовує заподіяну шкоду в зв'язку з власними винними діями (бездіяльністю). Посилання батьків на те, що один з них або обидва проживають окремо від дітей, не береться до уваги, бо "батьки користуються рівними правами і мають рівні обов'язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірваний (ст. 59 Кодексу про шлюб та сім'ю України).

136. Відшкодування шкоди, заподіяної дієздатними особами.Шкода, завдана фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, відшкодовується нею на загальних підставах.Відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та/або керувати ними, а також дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе і свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом повинна утримувати, у скрутне матеріальне становище. Фізичним особам, цивільна дієздатність яких обмежена, призначається піклувальник. Особливість обмеження дієздатності таких осіб полягає в тому, що будучи обмеженими у можливості вчиняти правочини, одержанні заробітної плати, пенсій, стипендій та інших доходів, ці особи є повністю деліктоздатними, тобто самостійно несуть відповідальність за завдану ними шкоду на загальних підставах. Якщо особа, дієздатність якої обмежена, завдала шкоди спільно з іншими особами, вони спільно несуть перед потерпілим солідарну відповідальність на нормами ст. 1190 ЦК.

137. Зобовязання з відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг.

Продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологічних, рецептурних та інших недоліків товарів робіт (послуг), а також недостовірної та недостатньої інформації про них. Як будь-який делікт, завдання шкоди внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) породжує позадоговірне зобов'язання між сторонами.
Підставою відповідальності є склад цивільного правопорушення без урахування вини як умови відповідальності. Протиправність поведінки виготовлювача, продавця товару, виконавця робіт, послуг зводиться до порушення юридичних обов'язків, встановлених Законом «Про захист прав споживачів» (статті 12,13), порушення нормативних документів, державних нормативів, стандартів щодо якості товарів, робіт (послуг).
Спричинена шкода може виражатися в ушкодженні здоров'я потерпілої особи чи її смерті, у знищенні чи пошкодженні майна фізичних та юридичних осіб. Між протиправною поведінкою і заподіяною шкодою має бути встановлений необхідний причинний зв'язок. Суб'єктами відповідальності за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, є продавець або виготовлювач товарів. Позов про відшкодування шкоди може бути заявлений до будь-кого з них за вибором потерпілого.
Суб'єктами відповідальності за шкоду, завдану внаслідок недоліків робіт (послуг), є їх виконавець. Потерпіла особа має право вимагати відшкодування завданої шкоди в межах конкретного договору (купівлі-продажу, підряду, договору про надання послуг).

138. Зобовязання з відшкодування шкоди, завданої злочином.

Велику роль у боротьбі зі злочинністю відіграють ефективні способи цивільно-правового відшкодування шкоди, якої завдано внаслідок злочину. Насамперед, шкода, якої завдано внаслідок злочину, так званий кримінально-правовий або злочинний делікт, має істотну специфіку в умовах настання цивільно-правової відповідальності.Протиправне діяння цього деліктного зобов'язання має бути не просто діянням, що порушує норми права чи суперечить їм, а саме злочином, тобто передбаченим КК України суспільно небезпечним винним діянням (дією або бездіяльністю), яке вчинено суб'єктом злочину. Для того, щоб встановити, чи є конкретне протиправне діяння злочином, має бути обвинувальний вирок суду, який вступив у силу.Злочинним діянням може бути заподіяно шкоди як майну фізичної чи юридичної особи, так і здоров'ю та життю фізичної особи.Специфічність кримінально-правового делікту полягає також і в процесуальному порядку відшкодування шкоди, що завдано злочином. Зокрема, цю шкоду може бути відшкодовано як шляхом подання цивільного позову в кримінальному процесі, так і шляхом подання самостійної цивільно-правової вимоги про відшкодування шкоди після того, як обвинувальний вирок по кримінальній справі вступив у законну силу.Окрім того, держава, виконуючи свої публічні функції, покладає на себе обов'язок відшкодувати майнову шкоду, завдану майну фізичної особи внаслідок злочину, згідно з п. 1 ст. 1177 ЦК, у разі, якщо:• не встановлено особу, яка вчинила злочин;• якщо особа, яка вчинила злочин є неплатоспроможною.Аналогіче правило встановлено законодавцем і у разі, якщо шкоди, завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю внаслідок злочину (п. 1 ст. 1207 ЦК). Однак в цьому випадку правом вимоги наділений не лише потерпілий, й інші особи, яких визначено чинним законодавства, внаслідок смерті потерпілого (ст. 1200 ЦК).Особливості має також і порядок права зворотної вимоги до особи, яка завдала шкоди внаслідок злочину. Зокрема, держава, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду в порядку ст. 1176 ЦК, має право зворотної вимоги до цієї особи тільки у разі встановлення в діях зазначених осіб складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо них, який набрав законної сили (п. 3 ст. 1191 ЦК).Окрім того, враховуючи специфічність шкоди, яку завдано життю та здоров'ю фізичної особи, держава, АРК, територіальні громади, юридичні особи мають право зворотної вимоги до фізичної особи, винної у вчиненні злочину, у розмірі коштів, витрачених на лікування особи, яка потерпіла від цього злочину (п. 2 ст. 1191 ЦК). В той же час особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати витрати також і закладові охорони здоров'я на лікування потерпілого від цього злочину, крім випадку завдання шкоди при перевищенні меж необхідної оборони або у стані сильного душевного хвилювання, що виникло раптово внаслідок насильства або тяжкої образи з боку потерпілого (п. 1 ст. 1206 ЦК)

139. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну спільно кількома особами.

Під спільним заподіянням шкоди слід розуміти єдність дій співзаподіювачів, яка полягає в такому їх взаємозв'язку, коли кожна дія і всі в сукупності дії є необхідною причиною сумісної (неподільної) шкоди. Отже, при спільному заподіянні шкоди виключення хоча б однієї дії із комплексу дій співзаподіювачів не призводить до виникнення сумісного (неподільного) шкідливого результату.Спільному заподіянню шкоди властиві дві ознаки:по-перше, єдність дій співзаподіювачів, яка причинно обумовлює настання шкоди.Прикладом спільного заподіяння шкоди є заподіяння шкоди третім особам внаслідок зіткнення (взаємодії) джерел підвищеної небезпеки або заподіяння шкоди в результаті вчинення групового злочину (розкрадання державного майна за попередньою змовою групою осіб).Особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим (ст.451 ЦК України).Солідарні зобов'язання виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом. Саме стаття 451 ЦК України відноситься до тих, які передбачають солідарні зобов'язання. Солідарна відповідальність спільних співзаподіювачів обумовлена суттю і змістом спільного заподіяння шкоди. Оскільки при спільному заподіянні шкода має сумісний (неподільний) характер і тому неможливо виявити, яка частина шкоди чиїми діями заподіяна, то потерпілий вправі вимагати відшкодування заподіяної шкоди як від усіх співзаподіювачів разом, так і від кожного окремо, як повністю, так і в частині боргу (ст. 175 ЦК України), тобто вимагати покладення на спільних співзаподіювачів солідарної відповідальності.

140. Особливості відшкодування шкоди, завданої здоровю фізичної особи і заподіянням смерті фізичній особі.

Виокремлення цього делікту зумовлено, насамперед, місцем та значенням благ, яким завдано шкоди, в системі соціальних пріоритетів. Адже життя та здоров'я людини визнано вищими соціальними цінностями. Саме це й зумовлює специфічність протиправності діяння. Річ у тім, що з огляду на важливість цих благ будь-яке діяння, яким заподіюється шкода життю та здоров'я фізичної особи, як правило, презюмується протиправним, окрім випадків, які прямо передбачено в законі, наприклад, необхідної оборони. Причому протиправним вважається також заподіяння шкоди життю та здоров'ю внаслідок неналежного виконання договірних зобов'язань (ст. 1196 ЦК).Щодо шкоди, то слід зазначити, що цим протиправним діянням фізичній особі заподіюється каліцтво чи інше ушкодження здоров'я або смерть.Під поняттям смерть слід розуміти певний стан організму фізичної особи, який посвідчується висновком компетентного медичного органу і характеризується непоправними руйнівними процесами центральної нервової системи та кори головного мозку, що наступали внаслідок припинення функціонування життєво важливих систем людини (судинно-кровоносної, дихальної, нервової).Поняттям "каліцтво" охоплюється дві основні категорії: травма та професійне ушкодження здоров'я. Травма характеризується раптовим та, як правило, одноразовим зовнішнім впливом на організм, внаслідок чого йому заподіюється фізичне ушкодження, наприклад, удар результатом якого є перелом кісток. Професійне захворювання — це таке ушкодження здоров'я, що передбачено чинним законодавством та стало результатом не одноразового, а, як правило, систематичного та тривалого впливу на організм людини шкідливих факторів, що є властиво для певного виду професії. Певні особливості має також і причинно-наслідковий зв'язок між протиправним діянням та завданою шкодою, який, як правило, має складний характер.

141. Створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи.

Зобов'язання, що виникають внаслідок створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, належать до "абсолютних" новел ЦК. Хоча в юридичній літературі і раніше неодноразово висловлювалися пропозиції щодо врегулювання так званих "деліктів створення небезпеки", проте у ЦК 1963 p. ці відносини так і не були врегульовані. Наслідками неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної або майну юридичної особи є можливість застосування кредитором кількох способів впливу на боржника.Зокрема, ст. 1164 ЦК передбачає, що кредитор має право вимагати вжиття невідкладних заходів щодо усунення такої загрози, відшкодування завданої шкоди, заборони діяльності, яка створює загрозу. Хоча у цій нормі немає безпосередньої вказівки на приблизний характер вимог, які може висунути кредитор, але із ст. 16 ЦК випливає, що можливе застосування й інших засобів захисту цивільних прав особи, інтересам якої виникає небезпека внаслідок неналежної поведінки іншої особи.З норм, які містяться у главах 81, 82 ЦК, випливає, що умовами виникнення зобов'язань з відшкодування шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, є:1)   виникнення майнової (матеріальної) або немайнової шкоди. Можливі випадки, коли в результаті однієї і тієї самої дії може виникнути одночасно як та, так й інша шкода, а посягання на немайнове благо спричиняє, поряд з немайновою, матеріальну шкоду і навпаки;2)   протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди. Протиправність є юридичним вираженням шкідливості поведінки (дії або бездіяльності) правопорушника.  При створенні загрози заподіяння шкоди суб'єктивному праву, інтересу порушується норма об'єктивного права, що охороняє ці інтереси. Поведінка того, хто створив загрозу інтересам іншої особи, шкідлива тому, що порушує чужий майновий або немайновий інтерес. Крім того, вона протиправна, оскільки нею порушуються норми,які охороняють цей інтерес;

142. Зобовязання, що виникають із рятування життя та здоровя фізичної особи та майна фізичної і юридичної особи.

За зобов'язанням із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи особа, яка вчинила дії, спрямовані на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи, майна іншої фізичної або юридичної особи, без відповідних повноважень має право на відшкодування завданої їй шкоди у повному обсязі.Правове регулювання здійснюється главою 80 ЦК.Законодавець розрізняє такі випадки виникнення зобов'язання:• із рятування здоров'я та життя фізичної особи;• із рятування майна фізичної або юридичної особи.Підставами виникнення зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи є:1) наявність реальної загрози для здоров'я та життя фізичної особи;2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо іншої особи дії, тому лікарів, пожежників та інших осіб не визнано суб'єктами таких зобов'язань;3) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя фізичної особи;4) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи.Відповідно до ст. 1161 ЦК, шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою в повному обсязі.Підставами виникнення зобов'язання із рятування майна фізичної особи або юридичної особи (іншої особи) є:1) наявність реальної загрози для майна іншої особи;2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо майна іншої особи дії;3) спрямованість дій на рятування майна іншої особи;4) майно повинно мати істотну цінність, яка визначається угодою сторін, актами законодавства, адміністративними актами тощо;5) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо майна іншої особи.Законодавець розрізняє два види шкоди, завданої особі внаслідок вчинення нею рятувальних дій щодо майна іншої особи без відповідних повноважень: а) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи; б) шкода, завдана майну фізичної особи.

143. Зобовязання з безпідставного придбання та збереження майна.

На підставі цього зобов'язання особа, яка одержала чи зберегла майно за рахунок іншої особи без достатньої підстави, встановленої законом або договором, зобов'язана повернути безпідставно придбане чи збережене майно цій особі, а остання має право вимагати від зобов'язаної особи виконання її обов'язку. В цьому визначенні привертають увагу особливі юридичні факти, що породжують даний вид позадоговірних зобов'язань. До них належать:а) збільшення (ч. 1 ст. 469 ЦК) або збереження (ч. 5 ст. 469 ЦК) майна однієї особи за рахунок іншої особи.

б) збільшення або збереження майна має бути безпідставним. Безпідставність полягає в тому, що придбання чи збереження майна має місце "без достатньої підстави, встановленої законом або договором" (ч. 1 ст. 469 ЦК), або за підставою, яка згодом відпала (ч. 2 ст. 469 ЦК).

 

144. Зобовязання, які виникають з публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу.

Публічна обіцянка винагороди — це звернена до невизначеного кола осіб обіцянка майнової винагороди за досягнення обумовленого , результату.Публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу має юридичне значення лише за наявності певних ознак, а саме: 1) вона має бути публічною. 2) винагорода повинна мати майновий, грошовий та інший матеріальний зміст. 3) умовою одержання винагороди є надання визначеного результату, на який вказувала особа, що обіцяє винагороду.Предметом публічної обіцянки винагороди можуть бути тільки дії. Суб’єктами конкурсних правовідносин є засновники конкурсу й учасники конкурсу. Суб’єктами цих відносин можуть бути не тільки юридичні, а й фізичні особи.Суб’єктами відносин, що виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Незалежно від форми сповіщення про винагороду, вона має містити такі умови: зміст, строк і місце виконання завдання, форма та розмір винагороди, які заздалегідь визначає особа, що обіцяє винагороду.Оголошення конкурсу є одним із видів публічної обіцянки винагороди. Конкурс характеризується такими основними рисами: 1) обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто обіцянка дається більше ніж одній особі; 2) обіцяна винагорода являє собою премію, яка виплачується переможцеві конкурсу за досягнутий результат незалежно від його права на одержання інших видів винагороди за працю; 3) винагорода обіцяється за найкращий досягнутий результат.

145. Зобовязання, які виникають з публічної обіцянки винагороди за оголошення конкурсу.

Оголошення конкурсу може бути зроблене в будь-якій формі, частіше їх оголошують через засоби масової інформації, головне, щоб про конкурс змогло дізнатися широке коло осіб або персональні учасники у випадку проведення закритого конкурсу.Оголошення конкурсу має відповідати таким умовам: 1) відомості про предмет конкурсу повинні містити суть завдання; 2) має бути зазначений розмір винагороди (премії),яка може визначатися яку визначеній грошовій сумі, так і в іншій матеріальній цінності.Основною метою проведення конкурсу для його влаштовувача є виявлення найкращих результагів, власне для цього і проводиться конкурс. Про результати конкурсу його засновник має повідомити в тій самій формі, у якій його було оголошено.Права переможця конкурсу полягають в тому, що він:а)   має право вимагати від його засновника виконання свого зобов’язання у строки, встановлені умовами конкурсу;б)   якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то виключно переможець конкурсу може надати засновнику конкурсу право подальшого їх використання;в)   має переважне право перед іншими особами на укладення договору про використання предмету конкурсу.Речі, подані на конкурс, засновник конкурсу зобов’язаний повернути учаснику (ст. 1157 ЦК України), оскільки подання учасником конкурсу речі на конкурс не припиняє його право власності на цю річ. Умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною.

146. Вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення.

Окремим видом зобов'язань є такі недоговірні зобов'язання, що виникають із дій, які вчиняються однією особою в майнових інтересах іншої без спеціального доручення. Внаслідок вчинення таких дій виникає право вимагати від особи, в інтересах якої такі дії вчинялися, відшкодування витрат, які були понесені у зв'язку з цим.
   Мета цього інституту — врегулювати відносини, що виникають при захисті однією особою інтересів іншої без спеціальних повноважень. нститут вчинення дій в інтересах іншої особи був відомий ще римському приватному праву. Водночас ні в ЦК 1922 p., ні в ЦК 1963 p. цей інститут передбачений не був, хоча потреба регулювання таких відносин була очевидною.
   Відносини такого характеру були досить поширеними в роки Великої Вітчизняної війни. Так, без догляду залишалося майно громадян, евакуйованих в інші райони, призваних до діючої армії, переведених разом із підприємством в іншу місцевість. В таких випадках сусіди, друзі відсутніх нерідко і без спеціального доручення піклувалися над майном таких осіб (сплачували квартплату, склили вікна, зберігали домашні речі тощо). сторонами зобов'язання виступають:
   - особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи (в римському праві такого учасника називали гестор), 
   - особа, на користь якої такі дії вчинялися (домінує). Для зручності скористаймося цією термінологією. Предметом зобов'язання є дії, які вчиняє гестор в інтересах домінуса, а зміст зобов'язання становлять права та обов'язки сторін.
   Серед обов'язків гестора зазначимо такі:
   а) діяти обачливо, щоб не зашкодити інтересам домінуса;
   б) при першій нагоді сповістити домінуса про виконане;
   в) негайно надавати звіт про виконане.

147. Поняття спадкування. Субєктний склад правовідносин спадкування.

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК). Сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), становить підгалузь спадкового права. Спадкування буває двох видів: спадкування за заповітом;спадкування за законом. Об'єктом спадкових правовідносин є складспадщини, тобто права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (її ще називають "спадкове майно" або "спадкова маса"). Об'єкти бувають майнового (речі, майнові права та права вимоги) та немайнового (авторське право на опублікування і розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва та одержання винагороди, право на одержання диплому за відкриття, авторського свідоцтва чи патенту на винахід, виключне право на винахід, промисловий зразок, корисну модель на підставі патенту) характеру.

Суб'єктами спадкових правовідносин є спадкодавець та спадкоємець. Спадкодавець - це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров'я тощо. Спадкоємець - це особа, яка у разі смерті тієї чи іншої фізичної особи набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування.

148. Час і місце відкриття спадщини. Юридичне значення часу та місця відкриття спадщини.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого її оголошено померлою. Встановлення часувідкриття спадщини має важливе значення, бо на час відкриття спадщинивизначається коло спадкоємців, склад спадкового майна. Якщо протягом однієї доби померли особи, які могли б спадкувати одна після одної,спадщина відкривається одночасно й окремо щодо кожної з них. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. А якщо місце проживання спадкодавця невідоме, то місцем відкриття спадщини ємісцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а якщо немає нерухомого майна - місцезнаходження основноїчастини рухомого майна (ст. 1221 ЦК). Місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті, якщо особа померла в санаторії, відрядженні, в дорозі тощо. Місцю смерті спадкове право ніякого значення не надає. 

149. Спадкування за законом. Розподіл майна померлого між спадкоємцями за законом.

Чинним Цивільним кодексом України передбачено такий порядокспадкування: спадкування за законом та спадкування за заповітом. Коли громадянин не залишив заповіту або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці за заповітом не прийняли спадщину, або не закликаються доспадкування, або громадянин розпорядився лише частиною свого майна, настає спадкування за законом (в останньому випадку спадкування зазаконом буде мати місце щодо майна, відносно якого немає розпоряджень у заповіті). Спадкоємці за законом поділяються на дві черги. До складу спадкоємців першої черги входять такі особи: 1. Діти; 2. Дружина померлого; 3. Батьки померлого; 4. Онуки та правнуки померлого. Вони мають право одержати спадщину лише за умови, коли їх мати чи батько (відповідно дід або баба), які мали право на спадщину, померли ще до її відкриття. До складу спадкоємців другої черги входять такі особи: 1. Брати та сестри померлого. 2. Дід та баба померлого. Особливе місце серед спадкоємців за законом займають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. Вони не входять ні в першу, ні в другу чергу спадкоємців зазаконом. За наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні з спадкоємцями тієї черги, що закликається до спадкоємства. Отже, вони приєднуються до спадкоємців або першої, або другої черги залежно від того, яка черга спадкоємців фактично успадковує майно. При спадкуванні за законом спадкове майно ділиться на рівні частини між особами, які закликані доспадкування у порядку черговості. окрім двох випадків: 1.щодо розподілу майна між онуками та правнуками. 2.щодо предметів домашньої обстановки та вжитку.

150. Спадкування за заповітом.

Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт характеризується рядом специфічних ознак:
   - це — односторонній правочин, він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;
   - особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов'язаний з особою заповідача, що виключає qого складання за допомогою представника;
   - заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов'язками, які йому належать або будуть належати на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;
   - оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.
   Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатковою обставиною, від якої він буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, а може і не настати. Смерть людини неминуча, невідомий лише момент смерті.
   В заповіті зазначаються місце і час його укладення, він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином.
   Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада.

151. Заповідальний відказ.

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ст.1237 ЦК). Заповідальний відказ (легат) - це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача.Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

152. Коло спадкоємців, що мають право на обовязкову частку у спадщині.

Існує категорія осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Це неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).Розмір обов'язкової частки в спадщині може бути зменшено судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення. До обов'язкової частки вспадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

В цілому право на обов'язкову частку в спадщині є певною соціальною гарантією для осіб, які не можуть забезпечувати самостійне існування.

153. Усунення від спадщини.

 Спадкоємцем може бути будь-яка правоздатна особа. Спадкова правоздатність не залежить від віку, статі, національності, громадянства.
   Водночас законодавець передбачив випадки, коли суб'єктивне право громадянина стати спадкоємцем обмежується. Йдеться про так званих негідних або недостойних спадкоємців, тобто про спадкоємців, які усуваються від спадщини. Керуючись нормами загальнолюдської моралі, законодавець визначає коло осіб, які усуваються від отримання спадщини, незважаючи на їх родинні чи сімейні зв'язки з померлим, а в певних випадках — незважаючи і на раніше висловлену в заповіті волю спадкодавця.
   Мають права стати спадкоємцями:
   - ні за законом, ні за заповітом — особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або когось із спадкоємців або вчинили замах на їх життя (якщо після вчинення замаху на життя спадкодавець, незважаючи на цю обставину, склав заповіт на користь такої особи, вона спадкує на загальних підставах);
   - за законом — батьки після дітей, стосовно яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені в цих правах на момент відкриття спадщини;
   - за законом — батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них в силу закону обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені в судовому порядку;
   - за законом і за заповітом — особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшенню їхньої частки у спадщині;
   - за законом особи, шлюб між якими є недійсним або в судовому порядку визнано недійсним. (Суд може визнати право на спадкування частки майна, яке було набуто померлим подружжям під шлюбу, який визнано недійсним після його смерті, якщо інше подружжя є добросовісним, тобто не знало і не могло знати про перешкоди до укладання шлюбу).

154. Прийняття спадщини.

Прийняття спадщини — це свідчення згоди спадкоємця вступити у всі відносини спадкодавця, які становлять у сукупності спадщину. Така згода має бути виражена встановленим законом способом.
   Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
   Спадщина вважається прийнятою, якщо: спадкоємець протягом шести місяців, починаючи із часу відкриття спадщини, подав заяву про прийняття спадщини у нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини; спадкоємець, який постійно проживав із спадкодавцем, не заявив про відмову від спадщини, тобто фактично вступив в управління чи володіння спадковим майном.
   Малолітні, неповнолітні, недієздатні особи, а також особи, чия цивільна дієздатність обмежена, вважаються за загальним правилом такими, що прийняли спадщину.
   Встановлення презумпції прийняття спадщини неповнолітніми та недієздатними спадкоємцями звільняє суд від необхідності поновлювати строк для прийняття спадщини цими спадкоємцями, а також змушує нотаріуса більш відповідально ставитися до питання про видачу свідоцтва про право на спадщину.

155. Поняття відмови від спадщини. Наслідки відмови від спадщинию

Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини. Спадкоємець за законом або за заповітом може відмовитися від прийняття спадщини протягом шести місяців строку після її відкриття.
   Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) може відмовитися від спадщини лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування. Батьки (усиновителі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній чи недієздатній особі, лише з дозволу органів опіки та піклування.
   Відмова від спадщини є безумовною і беззастережною. Спадкоємець за заповітом може відмовитися від своєї частки на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом — на користь іншого спадкоємця за законом незалежно від його черги.

156. Спадкова трансмисія.Спадкова трансмісія — перехід права на прийняття спадщини до спадкоємців особи, яка мала право на спадщину і не прийняла її у зв'язку зі смертю.Згідно зі ст. 1276 ЦК України, якщо спадкоємець за заповітом або за законом помер після відкриття спадщини і не встиг її прийняти, право на прийняття належної йому частки спадщини, крім права на прийняття обов'язкової частки у спадщині, переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія).Отже, спадкова трансмісія можлива за наявності двох умов:якщо спадщину відкрито (спадкодавець помер)слідом за спадкодавцем помирає спадкоємець, не встигнувши у встановлений законом строк прийняти спадщину або відмовитися від неї.

157. Спадковий договір.

1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

158. Заповіт подружжя.

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. 2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. 3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. 4. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.Разом з тим другий з подружжя, який пережив, очевидно, вважатиметься звичайним спадкоємцем, і з його спадщини вираховуватиметься обов'язкова частка, виплачуватимуться борги кредиторам спадкодавця тощо. Таким чином, не виключено, що до спадкоємця, призначеного спільним заповітом подружжя, перейде майно не у тому вигляді, в якому воно було заповідане.3. Кожен з подружжя-заповідачів має право відмовитись від спільного заповіту тільки за життя їх обох. Після смерті одного з подружжя другий з подружжя вже не матиме права скасувати зроблений подружжям заповіт. З метою забезпечення виконання спільного заповіту подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, яке є об'єктом заповідальних розпоряджень.

159. Заповіи с умовою.Секретний заповіт.

Заповіт з умовою ст.1242 ЦК. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.
Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК). Однією з особливостей цього правочину є забезпечення його таємниці.Таємниця заповіту може мати для заповідача велике значення, тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Як один із способів забезпечення таємниці заповіту можна розглядати секретний заповіт, тобто заповіт, який посвідчується та оголошується за спеціальними процедурами. Процедура посвідчення секретного заповіту полягає в тому, що нотаріус посвідчує без ознайомлення з його змістом. При цьому особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті. На конверті має бути підпис заповідача. Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує.

Порядок оголошення секретного заповіту полягає в такому, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

160. Охорона спадкового майна.

Ст.1283 ЦК. Охорона спадкового майна здійснюється в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження його до прийняття спадщини спадкоємцями. Нотаріус за місцем відкриття спадщини, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідні органи місцевого самоврядування з власної ініціативи або за заявою спадкоємців вживають заходів щодо охорони спадкового майна. Охоронаспадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини. Витрати на охорону спадкового майна відшкодовуються спадкоємцями відповідно до їхньої частки у спадщині. Якщо спадкування здійснюється не лише за заповітом, а й за законом, виконавець заповіту, якого призначив спадкодавець, вживає заходів щодоохорони всієї спадщини. Спадкоємці за законом мають право призначити іншу особу, яка вживатиме заходів щодо охорони частини спадщини, що спадкується за законом.
Якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.

Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.

161. Черговість закликання до спадкування за законом.Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликанняспадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування.Черговість одержання права на спадкування може бути змінено після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право наспадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право наспадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.ЦК встановив п'ять черг спадкоємців. 1- діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки. 2- рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька і з боку матері. 3- рідні дядько та тітка спадкодавця. 4- особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини. 5- інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення; утриманці (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше ніж 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування) спадкодавця, які не були членами його сім'ї.

У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є однаковим. Усиновлені та їх нащадки щодо усиновителів та їх родичів прирівнюються у всьому комплексі прав та обов'язків до родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.

162. Оформлення права на спадщину.

Під час спадкування права та обов'язки переходять від спадкодавця до спадкоємця (спадкоємців). Цю процедуру має бути належним чиномоформлено, що дасть можливість у повному обсязі захистити права та охоронювані законом інтереси спадкоємців. Оформленню спадкових прав передує відкриття спадщини, що відбувається у день смерті спадкодавця або у день оголошення його померлим. Спадщина відкривається за місцем останнього проживання, а у разі, коли воно невідоме, — за місцем знаходження нерухомого майна чи його частини. Під час процедуриоформлення спадкових прав може виникнути необхідність у вжитті заходів з охорони спадкового майна, які здійснюються в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями. Ці заходи вживають за заявою спадкоємців або за ініціативою нотаріуса, органу місцевого самоврядування у місцевості, де немає нотаріальної контори. Для охорони спадкового майна проводять опис майна і передають його на зберігання спадкоємцям або іншим особам.Триває охорона спадкового майна до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, а витрати на неї (охорону) відшкодовують спадкоємці. Спадкові права оформляються шляхом видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину, яке буває двох видів: свідоцтво про право на спадщину за законом та свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Нотаріус, видаючи свідоцтво про право на спадщину за законом, перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна. Видаючи свідоцтво про право на спадщину за заповітом, нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Якщо спадщинаприймається кількома особами, то кожному із них видається свідоцтво із зазначенням їх частки. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Однак ЦК зобов'язує спадкоємців звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. За загальним правилом, свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення 6 місяців із часу відкриття спадщини. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, свідоцтво може бути видано лише після народження дитини. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це зумовлено обставинами, що мають істотне значення. Цивільне законодавство передбачає державну реєстрацію права на спадщину в разі, якщо до спадкового майна входить нерухоме майно, - право власності спадкоємця на таке майно виникає з моменту держ. реєстрації. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, передбачених законом.

163. Виконяння заповіту.

Заповідач має право призначити виконавця заповіту — особу, яка слідкуватиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, й виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спад- кодавдя. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом,який може не довідатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, знаходитися у відрядженні, проживати в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії з охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів до охорони інтересів спадкоємця.
Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю або юридична особа.
Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, то виконаннязаповідального розпорядження може бути покладене на будь- яку з цих осіб на вибір спадкодавця.
Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем зазаповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути і взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем.
Можливі 2 випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами:
1) за ініціативою спадкоємців (ст. 1287);
2) за ініціативою нотаріуса (ст. 1288 ЦК).
За ініціативою спадкоємців виконавець заповіту може бути визначений у 2 випадках.
По-перше, спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконанняним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача (тяжка хвороба, втрата дієздатності). При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем.
По-друге, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту.
Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
За ініціативою нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
У цьому випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту, або виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту, або виконавецьзаповіту був усунений від його виконання.
Особа призначається виконавцем заповіту з її письмової згоди. Така згода з'ясовується нотаріусом і може бути оформлена як самостійна заява, що додається до заповіту, або зазначається на самому заповіті чи в окремому документі. Хоча у ст. 1289 ЦК не міститься вказівки на випадки, коли згода додається до заповіту як окремий документ, однак для деяких ситуацій та чи інша форма згоди виконавця випливає із сенсу інших норм ЦК. Наприклад, згідно зі ст. 1449 ЦК зміст секретного заповіту має бути невідомим навіть нотаріусу. Отже, у випадках складання секретного заповіту, згода виконавця не може бути виражена на самомузаповіті, але можливе подання її у вигляді спеціального документу.
На виконавця заповіту покладаються обов'язки 2 типів: а) спрямовані на забезпечення інтересів спадкоємців; б) спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб.
Виконуючи обоє 'язки першого типу, виконавець заповіту повинен:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. Такі дії можуть полягати в установленні місцезнаходження всього спадкового майна, в описі та передачі майна на зберігання певним особам або спадкоємцям до появи всіх інших спадкоємців. При цьому виконавець заповіту вживає заходів до охорони всієї спадщини, а не тільки того майна, яке зазначене у заповіті;
2) вжити заходів щодо розшуку та інформування спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад, витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);
4) управляти спадщиною, якщо до складу спадщини входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання (грошові суми та цінні папери; монетарні метали; цінні рукописи, що мають історичне або наукове значення; зброя; харчові продукти тощо);
5) забезпечити одержання кожним зі спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту заповіту,спеціальних заповідальних розпоряджень тощо.
Виконуючи обов'язки другого типу, виконавець заповіту повинен:
1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині;
2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо (ст.ст. 1237— 1240,1246 ЦК).
Слід зазначити, що перелік обов'язків виконавця заповіту є вичерпним, крім випадків, коли заповідач зазначає в заповітідодаткові обов'язки, які покладаються ним на виконавця заповіту з часу відкриття спадщини.
Нотаріус за місцем відкриття спадщини видає виконавцю заповіту відповідний документ, який підтверджує його повноваження (у цьому випадку маються на увазі повноваження саме як право виконавця заповіту виступати від імені спадкоємців). Післявиконання покладених на нього функцій виконавець заповіту повертає нотаріусу документ, що посвідчував його повноваження.
Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити у заповіті, що певна сума чи частина майна переходить виконавцю заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.
Якщо розмір винагороди не був визначений заповідачем, спадкоємці та виконавець заповіту можуть самі домовитися щодо розміру плати за виконання останнім своїх повноважень. Якщо між виконавцем заповіту та спадкоємцями не досягнуто згоди щодо розміру винагороди, вона визначається судом.
Якщо в процесі виконання заповіту виконавець зазнав додаткових витрат, пов'язаних з охороною спадкового майна, управлінням ним тощо, то, незалежно від отриманої винагороди за виконання своїх повноважень, він може вимагати відшкодування цих витрат та збитків. При цьому винагорода має виплачуватися незалежно від плати за виконання заповіту.
Надаючи певний обсяг прав і обов'язків виконавцю заповіту, ЦК разом із тим захищає інтереси спадкоємців під необачних дій виконавця. Зокрема, ст. 1292 ЦК надає право спадкоємцям контролювати дії виконавця заповіту, які мають полягати в неухильному виконанні розпоряджень спадкодавця. Якщо виконавець заповіту хоче вчинити дії, які виходять за межі розпорядження спадкодавця, але здаються виконавцю доцільними, то він має узгодити такі дії зі спадкоємцями.
На виконавця заповіту покладається обов'язок звітувати про дії, які було ним вчинено з метою виконання заповіту. Звіт може подаватися на вимогу спадкоємців, батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних осіб, а також органів опіки та піклування в будь-який час здійснення виконавцем його повноважень (обов'язків). Крім того, підсумковий звіт подається виконавцем заповіту після виконання ним усіх покладених на нього повноважень (обов'язків).
Якщо спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування вважають, що дії виконавця заповіту порушують інтереси спадкоємців, вони мають право їх оскаржити до суду. До таких вимог застосовується скорочений строк позовної давності в один рік (ст. 1293 ЦК). Перебіг строку починається з моменту, коли спадкоємці, їхні законні представники, а також органи опіки та піклування дізналися про порушення умов заповіту, прав спадкоємців тощо.
Підставами припинення повноважень виконавця заповіту є: 1) виконання заповіту; 2) визнання заповіту недійсним (оскількизаповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання; 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (якщо виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (якщо виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту (відмова від виконання повноважень).
У разі виконання заповіту повноваження виконавця припиняються нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Після цього виконавець повинен повернути документ, який видавався нотаріусом для підтвердження його повноважень. У разі відмови виконавця повернути цей документ, спадкоємці (їхні законні представники, органи опіки та піклування) мають право звернутися до суду з позовом про витребування документа, який засвідчував повноваження виконавця, і відшкодування шкоди, завданої діями виконавця (ст.ст. 22, 23, 1294 ЦК).




1. Разработка сбытовой политики в отношении конкретного товара на примере предприятия ОАО
2. Прототип задания B1 Шарик
3. Автоматизация и управлениеДисциплина- ФилософияГруппа- АУ110 Дата тестирования- 19
4. Тема урока в 3 классе- Правописание падежных окончаний имён существительных в предложном падеже Цель ур
5. практикум и контрольные задания к экзамену не допускаются
6. Развитие вексельного рынка в России
7. Контрольная работа Разработка мероприятий по безопасности жизнедеятельности при строительстве и эксплу.html
8. і Отбасы ~о~амды~ ~~рылымны~ кіші тобы ал~аш~ы ~ясы
9. Контрреформы Александра III
10. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора технічних наук Київ 1999 Дисертац
11. Русская литература конца восстановительного и начала реконструктивного периода1
12. Универсальные делительные головки
13. Умение осознанно действовать в соответствии с Заповедями Предков законами своих Богов и Волей Прарод
14. внешней информации получаемой из внешней среды окружения предприятия
15. Реферат на тему- Життя і творчість Панаса Мирного 1849 1920 Панас Мирний Панас Якович Рудченко наро
16. Реферат- Дежурство и работа детей на производстве
17. Экономика Франции
18. Сущность экономического роста и его показатели План Введение Сущность экономического роста О
19.  Теоретическая часть
20. Form C И Н С Т Р У К Ц И Я Вам будет задан ряд вопросов на каждый из которых Вы должны выбрать один из тре