Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 14
ЛЕКЦІЯ 9. ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ БЛАГОДІЙНОСТІ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ, РОСІЇ ТА США (з кінця ХVIII до поч. XX ст.) »
ХVIII ст. увійшло в історію людської цивілізації під назвою Просвітництва. Для філософії цього періоду характерні декілька принципових положень:
1. Раціоналізм, тобто віра в силу людського розуму.
2. Ідея суспільного прогресу – від нищого до вищого
3. Теорія “природних прав”, притаманних людині з народження (особиста свобода, рівність перед законом, недоторканість особистості, житла тощо) та ряд інших.
Однією з перших держав Європи, що зазнала змін у суспільно-економічному устрою, стала Франція, у якій відбулася Велика революція 1789-1793 рр. Французька революція подарувала світу ідеалізацію буржуазного суспільства. Люди були переконані, що створений істинно моральний лад: нема більше поділу на панів і рабів, а є тільки вільні від народження громадяни. Уявлялось, що це буде суспільство суцільних доброчесностей. Розвіються, як дим, турботи, страх, відчай, бідність. Проте ера всезагального щастя не могла наступити разом з перемогою буржуазних революцій, перш за все через те, що новий порядок не знищив класових суперечностей, а лише на місце старих поставив нові. Були створені інші умови експлуатації і інші форми боротьби. Ідеали виявились надто далекими від їх втілення на практиці.
В епоху Просвітництва пройшло розмежування хворих і здорових бідняків. Убогий, здатний працювати, став позитивним елементом, який можна повернути на користь суспільства. Навпаки, хворий сприймався як “мертвий тягар”, що існує в суспільстві тільки на правах споживача. У цей період стало зрозумілим, що хоч в опіці над убогими і нема ніякої матеріальної (раціональної) необхідності, тим не менше благодійність є першим і абсолютним обов’язком суспільства, нічим не обумовленим, так як саме вона – умова його існування. Забуваючи і не турбуючись про знедолених і убогих, суспільство тим самим прирікає себе на самознищення (приклад Спарти яскраве тому підтвердження).
У результаті дискусії про форми благодійництва було вирішено, що ізоляцією, тобто будівництвом госпіталів та інших закладів опіки проблема не розв’язується. Допомогу слід надавати сім’ям.
Наближення підтримки хворого бідняка до його сім’ї досягало, як здавалось, зразу двох цілей: “одухотворення” і “олюднення” допомоги, що надається, і економії державних коштів на організацію медичного обслуговування. Таким чином, в епоху Просвітництва пройшло розмежування бідності і хвороби, руйнувались кордони ізоляції (у її межах залишались тільки позбавлені розуму).
Як вже відзначалось, переворот в суспільній свідомості, здійснений Великою французькою революцією, показав цілому світові, що свобода – найкраща форма благодійності. У той же час звільнення людини для буржуазної держави - не самоціль, а тільки засіб. Людина повинна була отримати свободу, тому що тільки таким шляхом можна було заручитись тими силами і робочими руками, яких новий економічний принцип все більше потребував для завоювання світу.
Період кінця ХVIII – першої половини ХІХ ст. увійшов в історію як час грандіозного економічного перевороту, переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Піонером перетворень стала ткацька промисловість, саме тут першою виявилась неспроможність патріархального ручного виробництва. Цю проблему розв’язало винайдення прядильної машини. Крім того, з’явились ще й інші винаходи, що підготували базу для промислової революції: свердлильний верстат (1775), токарний верстат (1794) та ін.
Філософію життя раннього капіталізму супроводжували найжахливіші методи накопичення капіталу і добування прибутків. Промислова революція, розвиваючись, сприяла засмоктуванню європейського і американського суспільства у всепоглинаючий дух наживи, який поступово перетворював у товар почуття, думки, любов, науку, мистецтво, усі вчинки і відносини людей.
Фабрично-заводська промисловість, що постійно розширювалась, вибрала собі на перших порах найбільш покірних рабів жінок і дітей.
Про колосальні масштаби застосування дитячої праці в Англії свідчить такий факт: в 1788 р. у ткацьких майстернях працювало 26 тис. чоловіків, 31 тис. жінок і 35 тис. дітей, значна частина яких була молодшою 10 років (2, 345).
Слід враховувати і той факт, що промислова революція мала своїм результатом багатократне збільшення дітей-сиріт. Пролетаріат, позбавлений сімейного життя, здійснював власне відтворення. Це було дуже вигідно для багатих підприємців, так як молодий робітник, що не мав свого дому і родичів, вартував дуже дешево.
Новий буржуазний лад перетворив кохання в популярний товар. Справжнім лихом (мається на увазі здоров’я чоловіків) стала проституція. Більша частина проституток знаходилась у віці від 13 до 15 років. Щоб здійснювати лікарсько-поліцейський контроль засновувались будинки терпіння. Тільки в Мадриді в 1895 р. їх нараховувалось 300 (2, 349).
Дуже складним було становище робітничого класу в періоди економічних криз. Люди помирали з голоду. Жахливими були їх житлові умови. Все це мало наслідком активізацію революційних виступів робітничого класу.
Проте на межі ХІХ ХХ ст. у ряді країн буржуазія дістала певні уроки класової боротьби, в результаті чого в свідомості забезпечених верств населення почали переважати настрої реформізму, соціального партнерства та примирення. Якщо при цьому і робітничий клас еволюціонував в ту ж сторону (як, наприклад, у Великобританії та США), то виникали ситуації, що їх назвав Вайдліх кооперативною демократією.
Одним з перших, хто проявив нове ставлення до робітників у середовищі підприємців, став американський автомобільний “король” Генрі Форд (1863-1947). Він запровадив конвеєр у автомобілебудування, а також встановив на своїх підприємствах мінімальний рівень зарплатні і 8-годинний робочий день. На заводах Форда була створена соціологічна служба із штатом 60 людей, що на той час було великим новаторством.
На його думку, люди з фізичними вадами, якщо їх поставити на відповідне робоче місце, можуть виконувати ту ж роботу і отримувати ту ж платню, що і здорові люди.
Ще один представник класу буржуазії Фредерік Уінслоу Тейлор (1856-1915), видатний винахідник. На його думку, в якості одного з найважливіших заходів, що мають здійснюватись на будь-якому підприємстві, є створення товариства взаємного страхування від нещасних випадків, в якому повинні брати участь і підприємці, і робітники.
Велику увагу Тейлор приділяв проблемі взаємин підприємців і робітників. Він вважав за необхідне забезпечити можливість для кожного робітника вільно висловлювати свою думку, адже ніяку благодійність робітник не цінує так, як дрібні прояви особистої симпатії.
Таким чином, стосунки буржуа і пролетаріату протягом ХІХ ст. піддались суттєвій еволюції. У розвинутих капіталістичних державах в суспільну свідомість поступово вкорінювалася думка про можливість класового миру і співробітництва, що проявлялось, зокрема, в активізації втручання держави у питання соціальної політики і в появі соціального законодавства.
Треба відзначити, що перші серйозні спроби законодавчої охорони здоров’я зайнятих на виробництві людей були здійснені в кінці ХVШ ст. у найбільш розвинутому промисловому центрі Великобританії Манчестері. Зусиллями лікарів Т. Персиваля і Дж. Феррієра в 1796 р. було створено Манчестерське санітарне бюро, яке ставило своїм завданням оздоровлення умов праці та побуту робітників, законодавче обмеження тривалості робочого дня.
У 1830-1840 рр. становище працюючих на англійських фабриках привернуло увагу британського парламенту. У 1840 р. було створено урядовий заклад Головне управління з охорони здоров’я. В результаті його роботи з’явилися дослідження, що показували вплив умов праці і тривалості робочого дня на захворюваність і смертність серед робітників.
Спроби вироблення комплексного підходу в галузі соціальної політики визначалися в заходах, проведених в квітні-червні 1871 р. Паризькою Комуною. Серед соціальних лих називались панування монополій, експлуатацію трудящих. Була створена Рада Комуни, яка здійснювала серед інших соціально-економічні заходи. Декретами Комуни заборонялось накладання штрафів, нічна робота в пекарнях, встановлювався робітничий контроль над виробництвом та ін.
Основи соціальної політики були закладені також у Німеччині, де були вжиті заходи з поліпшення становища робітників. У 1896 р. прийнято Німецький громадянський кодекс, де вперше в європейській практиці утверджувались принципи соціальної справедливості і вводилось повсюдне робітниче страхування. Приклад Німеччини наслідували інші європейські держави. В Англії, зокрема, створювались біржі праці, в компетенцію яких входило допомагати бідним у пошуку роботи. Слідом за законом про біржі вийшов закон про страхування з безробіття. Соціальному забезпеченню підлягали також інвалідність, старість, хвороби.
У цей період розвинулася система благодійності для невиліковно хворих дітей, і тих, що мають фізичні та розумові вади, а також перестарілих.
У Франції вже в першій половині XIX ст. були створені спеціальні колонії для бідних, безпритульних і бродячих дітей, будинки милосердя. Згідно із законом 1850 р. у державі створювались виправні колонії для неповнолітніх. Зразком такої колонії стала колонія в Меттре, що поєднувала притулок, тюрму, школу, майстерню і армійський полк. Особлива роль тут відводилась вихователям, які виконували декілька функцій – суддів, вчителів, майстрів, офіцерів і батьків, стаючи свого роду “спеціалістами з формування дитячої поведінки”.
У середині XIX ст. створювалися заклади для покинутих або убогих дітей, сирітські притулки і т.д.
У Великобританії до середини XIX ст. отримали розвиток робітничі школи для вуличних дітей, засновані на ідеї про те, що лінощі є основою для розпусти і праця найкращі ліки проти них. Тому в даних школах домінувало навчання ремеслам.
Функцію “дисциплінування” мас виконували також релігійні групи і благодійні організації, переслідуючи і релігійні (наставлення), і економічні (допомога і залучення до праці), і політичні (боротьба з невдоволенням) завдання. На це вказують правила паризьких парафіяльних благодійницьких закладів, створених на рубежі ХVІІІ ХІХ ст.
Таким чином, замість практики “ізоляції” прийшла “карцерна” система благодійності, яка включала сирітські притули, благодійні школи, школи для дорослих, безкоштовні лікарні, богадільні і т.д. Вона надавала спеціалізовану допомогу нужденним. В межах “карцерної системи” принцип цілковитої ізоляції від суспільства у повній мірі не зберігався, а принцип отримання користі передбачав не тільки використання дешевої робочої сили, але й можливість надати допомогу і одночасно проявити співчуття. Із цієї системи були повністю виключені здорові бідняки.
Особливе місце в “карцерній” системі опіки зайняли заклади для малолітніх дітей: ясла і дитячі сади, створені перш за все для найбідніших верств населення. Ясла вперше виникли в середині 1840-х років у Франції, в Парижі за ініціативою Марбо. На його думку, ясла повинні дитині замінити матір і захистити від шкідливих умов життя в убогості. Вже в 1855 р. сітка ясел у Франції складалася з 400 закладів (2, с. 369).
Іншим типом благодійних закладів стали денні притулки, метою яких було забезпечення нагляду за дітьми, чиї батьки працювали. Один з перших таких притулків з’явився у 1780 р. в Штейнгалі (Ельзас, Франція) з ініціативи місцевого священика Оберліна. Він зняв за свій рахунок кімнату, куди збирав залишених дітей (в основному дівчаток), причому старші з них навчались шиттю і плетінню. Згодом подібні заклади з’явились у Німеччині.
Згодом денні притулки, що отримали назву “дитячих садків”, отримали широке розповсюдження у європейських державах завдяки діяльності німецького педагога Фрідріха Фребеля.
У другій половині XIX ст. дитячі сади з’явились і в інших державах Європи (Франції, Великобританії, Бельгії, Нідерландах), а також у США. У той же час застосування методики Фребеля привело до її змін у відповідності з національними особливостями. У США виник особливий тип дитячих садів для дівчаток, де намагались розвинути господарські здібності дітей.
Особливим типом благодійницьких закладів стали школи для дітей, що мали відхилення у фізичному та розумовому розвитку. Перший заклад для сліпих дітей був створений в Парижі ще в 1784 році з ініціативи В.Гюні та Т.Параді. Через століття, в середині 1880-х рр. у Західній Європі нараховувалось більше 120 закладів для дітей з вадами зору. У цей же час у США існувало 23 школи для сліпих.
Перші заклади для глухонімих дітей були створені на початку 1760-х рр. в Парижі і Лейпцигу.
У першій половині ХІХ ст. виникли особливі заклади для розумово відсталих дітей. У 1841 р. в Абендберзі (Швейцарія) була створена перша школа для розумово відсталих, у 1842 році аналогічний заклад був відкритий при Берлінському інституті глухонімих.
Таким чином, на межі ХVІІІ - ХІХ ст. з’явилися нові сфери опіки, пов’язані з навчанням дітей, які страждають як фізичними, так і розумовими вадами в розвитку. У США у 1845 р. з ініціативи Д. Діксс були відкриті притулки для розумово відсталих дітей у Трентоні. В основі їх виховання і навчання, за рідкісним виключенням, лежала вузькопрактична освіта з метою перетворення дітей в “корисних членів суспільства”.
Отже, “карцерна” система, що прийшла на зміну системі ізоляції, також повинна була забезпечити соціальний мир в суспільстві. В межах цієї системи працездатні бідняки повинні працювати на заводах і фабриках, приносячи користь суспільству, але “вільно” розпоряджаючись своєю робочою силою; невиліковно хворі і позбавлені розуму повинні знаходитись в лікарнях та клініках; діти в притулках, благодійних школах і колоніях; одинокі, немічні перестарілі – в богадільнях; злочинці в тюрмах. Безперервне функціонування такої системи забезпечували адміністративний і караючий апарат (служба правосуддя, поліція, армія, і нарешті, благодійні товариства). Покарання і співчуття переплелися тут в дивовижний і дуже суперечливий симбіоз. Суперечливість полягала в тому, що інститути “карцерної” системи, покликані надавати необхідну допомогу тим, що потребують, протидіяли реальній соціалізації людини, визначаючи їй певне місце в ієрархічній становій системі і перешкоджаючи розвитку соціальної мобільності у суспільстві. Саме ця суперечливість дала поштовх розвитку на межі ХІХ ХХ ст. теорії соціальної роботи.
XIX ст. відзначилося пожвавленням приватної і суспільної благодійності, заснованої перш за все на принципах індивідуальної підтримки і надання адресної допомоги. У Німеччині в 1852 році в м. Ельберфельді була запроваджена принципово нова система допомоги (так звана “ельберфельдська”): допомога надавалась лише тому, хто не міг самостійно забезпечити собі пристойне існування. Місто було поділено на 31 округ. У них працювало 434 опікуни. Кожен опікун мав по 5-6 підопічних. Особи, які попали у списки тих, що потребують, поділялись на дві категорії: здатні до роботи і непрацездатні. Перші отримували одноразову допомогу для працевлаштування, інші постійну щомісячну допомогу.
У США в першій половині XIХ ст. благодійний рух розвивався завдяки приватній ініціативі. Так, у 1819 р. Томас Чалмерс створив систему порятунку бідних людей, при допомозі якої нужденні набували мужності у боротьбі із злигоднями. У 1835 р. Т. Тукерман створив “Бостонське товариство запобігання пауперизму”, що приділяло увагу роботі в сім’ях, а також підготовці добровільних помічників для цієї роботі. У кінці XIX ст. в західноєвропейських країнах відбулося відновлення “відкритої” системи благодійності, що передбачала надання допомоги тим, що потребують, на дому без вияснення причин бідності. Так, у Великобританії в 1890-ті роки “відкритою” системою було охоплено біля 220 тис. чоловік.
На межі ХІХ-ХХ ст. більш активну позицію в наданні соціальної допомоги нужденним почала займати і християнська церква. Справжнім реформатором релігійної опіки став протестантський священик Уільям Бут, який працював у другій половині 1860-х рр. у лондонському Іст-Енді і який мав справу з девіантними групами населення (злодії, проститутки, п’яниці і т.д.).
У серпні 1878 р. був затверджений статут благодійної християнської організації – “Армії порятунку”. В першій половині 1880-х рр. діяльність “Армії” розгорнулася в США, а згодом і в інших країнах світу Канаді, Австрії, Франції, Швейцарії, Індії та ін. У. Бут розробив програму соціальної допомоги, в основу якої був покладений принцип її надання без відмінностей рас, віросповідань, політичних переконань і без вимоги підкорення “Армії”. “Армія порятунку” одна з небагатьох благодійних організацій, діяльність якої нині нараховує більш ніж столітню історію.
Науковому етапу допомоги і підтримки передувала законодавча практика, яка на протязі двох з половиною століть розробляла питання регламентації існування бідних і злидарів у державах Західної Європи, а потім у США.
Початок у законодавчій практиці було покладено в середині ХVІ ст., коли оформлялись закони, спрямовані на ліквідацію професійного злидарства, а також закони превентивного характеру, що попереджують ці явища. У процесі законотворчості були визначені суб’єкти допомоги, їх правові і діяльні повноваження, а також накреслено коло проблем, що вимагають втручання зі сторони держави.
Розвитку суспільної думки в галузі соціальної допомоги послужили теорії природного права, що замінили ідеї середньовічної благодійності. Осмислення людини як культурно-історичного феномену призвело до поняття права людини і рівності людей. На основі такої ідеології з’явились гуманістичні вчення Геллерта, Клопстока, Гердера та інших.
У XIX ст. був сформований соціально-політичний світогляд лібералізму або солідарності, представлений різноманітними концепціями. Їх ключовими словами стали бідність, несправедливість. Однак основними постулатами даного світогляду є відповідальність і моральний обов’язок держави перед особистістю за неможливість створити всі умови для її нормального існування.
Велика увага при розробці підходів до надання допомоги приділялась дослідженню соціального становища нужденних. Перш за все вивчалися умови їх життя, а також проблеми проживання, заробітної плати, здоров’я та інші чинники. Вивчення умов життя того, що потребує допомоги, фактично призводило до вивчення умов життя його сім’ї. Таким чином, з’явилися концепції, що змінивши сім’ю, можна змінити і само суспільство.
Однак, значне місце у дослідженнях того часу відводилось особистості помічника, починають визначитися його функції, обов’язки, вимоги як до спеціаліста. Дискутувалось питання про можливість жінок брати участь у благодійницькій діяльності; воно навіть спеціально обговорювалась на Міланському конгресі в 1905 році. Вважалось, що однією з неодмінних умов професійної компетенції соціального помічника є знання особистості і середовища, яке оточує нужденного. Що стосується функцій помічника, то він повинен поєднувати вміння бути і лікарем, і духовним пастором, і державним діячем. Інші дослідники вважали, що головною особою у будь-якій благодійницькій організації є лікар, спеціально приставлений до бідних, щоб контролювати тривалість хвороби.
Однак питання про професійну підготовку суспільних помічників в цей період не ставилось. Проте спонтанна робота виробила певні організаційні форми діяльності і спонукала здійснювати пошук моделей допомоги не тільки оперативного, але і превентивного характеру. Такими заходами стали страхування, виховання та освіта.
Назрілі проблеми соціальної допомоги, як у галузі підготовки спеціалістів, так у сфері формування методик вдалося розв’язати Мері Річмонд, відомій дослідниці суспільних негараздів. Вона заклала основи майбутньої теорії і практики соціальної роботи як нової професії.
Науковий етап становлення соціальної роботи був пов’язаний з багатьма факторами його еволюції і перш за все з принциповою зміною суспільних відносин у багатьох країнах Європи та США до початку XX ст.: руйнуванням єдиної спільноти, урбанізацією, індустріалізацією, розширенням соціальних зв’язків.
Науково-теоретичне осмислення форм допомоги нужденним з самого початку групувалось за різними рівнями практики соціальної роботи, зокрема, на рівні індивіда; групи і сім’ї; організації, общини і суспільства.
Особливу роль в розвитку теорії соціальної роботи на Заході при дослідженні практики соціальної роботи на рівні індивіда відіграли теорії З. Фрейда, Б. Скіннера, Ж. Піаже.
Зигмунд Фрейд (1856-1939) – родоначальник теорії психоаналізу, яка виходить за межі медико-біологічних концепцій психіки. У роботі “Психологія мас і аналіз людського Я” та ін. аналізує механізми функціонування соціальних інститутів, розвиває психоаналітичну концепцію особистості.
Беррес Скіннер (1904-1990) – представник біхевіоризму. У роботах “Поведінка організмів”, “Про поведінку” і ін. розглядає проблеми управління поведінкою людей. На його думку, важливо враховувати три фактори: по-перше, подію, яка викликав певну реакцію людини; по-друге, саму реакцію (її характер, форми); по-третє, наслідки.
Жан Піаже (1896-1960) у своїй роботі “Дитяча концепція світу” основний наголос робить на проблемах, пов’язаних з соціалізацією дитини, вважаючи її головним фактором інтелектуального розвитку індивіда.
Група, як специфічний феномен також приваблює увагу спеціалістів з різних сфер соціальної галузі знань. Ключовими концепціями на початку становлення соціальної роботи як науки були теорії Курта Левіна, Джорджа Хоуманса, Алвіна Бандера. Вони виявили певний вплив на ряд інших сучасних теорій.
Курт Левін – (1890-1947) був одним з перших, хто почав спеціально досліджувати малі групи. Його роботи спирались на експериментальне вивчення внутрішньогрупових відносин, психологічного клімату в групі, ролі лідера-організатора. Він досліджував також механізми і способи розв’язування конфліктів.
Важливу роль у розвитку соціальної роботи у всьому світі відіграли чотири жінки, що представляють два основних напрями соціальної роботи: психосоціальну або клінічну соціальну роботу (Джозефі Шо Лоуелл, Мері Річмонд) і структурну, або роботу, орієнтовану на соціальне оточення клієнта (Джейн Адамс, Берта Рейнолдс).
Джозефін Шо Лоуелл (1843-1905) була членом благодійницької організації в Нью-Йорку. Будучи соціал-дарвіністкою за своїми поглядами, вона вважала, що причини бідності криються у характері самих бідних людей. У зв’язку з цим Лоуелл займалась дослідженням внутрішнього світу убогих. Багато сил вона віддала адміністративній роботі, вивчала становище жінок, брала участь у жіночому русі.
Мері Річмонд (1861-1928) добилась найбільшого успіху в галузі теоретичних досліджень. Описала суть методу індивідуальної роботи. Її підхід формувався на основі медичних методів, біхевіористичної школи психології, психоаналізу 3. Фрейда.
Однією з перших книг М. Річмонд в галузі теорії соціальної роботи стала фундаментальна праця “Дружній візит до бідняків: посібник для працюючих в благодійницьких організаціях” (1899). Допомога і підтримка нужденних осмислюються нею як дружня акція одного суб’єкта по відношенню до другого. При цьому вплив спрямований не тільки на того, що потребує, але і на зміну ставлення з боку соціального оточення, як правило, негативного до людей, що терплять скруту.
У 1917 р. виходить наступна книга М. Річмонд “Соціальні діагнози”, у якій вона описала теоретичні і методологічні основи індивідуальної соціальної роботи. У “Соціальних діагнозах” підсумовується попередній досвід і визначаються основи наукового підходу до індивідуальної роботи.
Убогість прирівнюється до хвороби, через що до практики індивідуальної роботи адаптуються підходи діагнозу та лікування. В теорію соціальної роботи вводиться термінологія з медичної практики, така як “діагноз”, “лікування”, “клієнт”, але з новим семантичним значенням. Згодом дана модель соціальної роботи буде ідентифікуватись як “медична модель” індивідуальної роботи.
Процес допомоги складався з наступних основних етапів:
- отримання інформації;
- діагноз (дослідження стану соціального відхилення);
- прогноз;
- лікування (надання допомоги клієнту).
У 1920 р. пройшло реформування методу індивідуальної роботи, оскільки практика доповнилась елементами психоаналізу, який розширив уявлення про діагноз і давав можливість науковим методом вивчати не тільки особистість, але і соціальні відхилення, що особливо важливо для соціальних працівників. М. Річмонд на основі підходів психоаналізу визначила нові принципи роботи, якими стали методи опосередкованого і неопосередкованого лікування. Опосередкований метод лікування полягав у тому, що процес допомоги зосереджувався на оточенні клієнта, на зміні середовища його існування. При безпосередньому методі (неопосередкованому) робота з клієнтом проводилась один на один. Основні форми такої роботи: поради, вмовляння, раціональні дискусії.
З теоретичної діяльності М.Річмонд починає оформлятися певна школа соціальної роботи, що отримала назву діагностичної.
Джейн Адамс (1860-1935). Скептично ставилась до благодійності. Символізувала “нову сучасну жінку”. Її робота в межах руху “сеттелменту” була високо оцінена, а в 1931 р. вона отримала Нобелівську премію.
Берта Рейнолдс (1883-1978). Свою соціальну роботу почала у дитячому притулку в Бостоні, де було багато кольорових дітей. Ця практика зміцнила її думку, що соціальний працівник – це свого роду інструмент для соціального контролю. Сама Рейнолдс отримала спеціальну соціальну підготовку. Вона професійно займалась психоаналізом, у своїй діяльності намагалась поєднати теорію і практику.
Окрім діагностичного підходу у соціальній роботі, започаткованого М. Річмонд, існувала функціональна школа соціальної роботи. Ідеологами даного напряму виступали О. Ранк, Дж. Тафт. В основу функціональної індивідуальної роботи покладені психологічні підходи О. Ранка. Відштовхуючись від вчення Фрейда, він вважав, що кризові стани, що виникають в процесі розвитку особистості, викликані родовими травмами, отриманими при народженні. Тому він вважав, що зустріч індивіда з соціальним працівником є неминучою, незалежно від конкретних соціальних умов. Інші представники цього напряму проявляють значно менший інтерес до дитячих переживань клієнта, акцентуючи увагу на волі і готовності до змін домінантам, які лежать в основі практичної теорії даного підходу. Суттєве місце в діяльності “функціональної школи” займають стосунки, які встановлюються у результаті взаємодії соціального працівника і клієнта і які визначають процес допомоги. Процес стає провідним поняттям навколо нього формується понятійне поле даної школи індивідуальної роботи. Таким чином, функціональна школа в основу своїх теоретичних побудов поставила не діагноз, а процес взаємодії соціального працівника і клієнта. Основне завдання вбачалось у тому, щоб клієнтом була усвідомлена і прийнята допомога. У цьому випадку між соціальним працівником і клієнтом встановлювались інші взаємовідносини: вони ставали партнерами і несли однакову відповідальність за зміну ситуації. Основний напрямок досліджень даної теоретичної думки спеціалісти вбачали у створенні та розвитку технік і методів допомоги клієнту.
У 1928 р. на Мілфордській конференції соціальних працівників були визначені основні аспекти індивідуальної роботи з клієнтом:
1. Знання типових відхилень від загальноприйнятих норм соціального життя.
2. Використання знання норм людського життя і людського спілкування.
3. Ознайомлення з деталями життя конкретної людини, що виявилась у важкому становищі.
4. Застосування загальноприйнятих методів виховання і допомоги людям, які потребують соціальної підтримки.
5. Використання засобів і ресурсів місцевої общини в соціальному лікуванні.
6. Застосування наукових знань і накопиченого досвіду в поєднанні з вимогами індивідуального підходу.
7. Розуміння філософських основ, що визначають мету, етику і особливості індивідуального підходу в соціальні роботі.
Відносно недавно в соціальній роботі була визнана важливість організаційного рівня як самостійного рівня її практики. Розгляд управлінських аспектів як певної спеціалізації в структурі соціальної роботи був пов’язаний з необхідністю підготовки спеціалістів в галузі управління, менеджменту, організації соціальних служб. Певний внесок у вирішення цих проблем зробили М.П.Фоллетт. Р.Мертон, М.Залд, Е.Гофман, Р.Кантер і ін.
Соціальні працівники, зайняті в сфері соціальної політики, яка має вплив на соціальну роботу, проявляють великий інтерес до питань соціального законодавства, розробки соціальних програм. Особлива роль в розв’язанні цих проблем належить представникам Чикагської школи. У Чикагському університеті з 1900 р. здійснюється підготовка спеціалістів в галузі соціальної роботи і соціології. Дослідники університету поєднують різноманітні концепції, теорії і форми впливу на життя представників груп соціального ризику.
Дослідженням соціальних змін займався К.Маркс. Марксистська соціологічна теорія спирається на відомі положення про визначальну роль економіки, способу виробництва, економічного базису в соціальному прогресі, в соціальній диференціації суспільства, на матеріалістичне розуміння історії і характеру самоорганізації суспільства. При цьому рушійною силою соціально-історичного розвитку називається боротьба класів, конфлікт між якими через відмінності їх соціально-економічного становища неминучий, поки не будуть взяті під контроль в інтересах трудящих стихійні сили конкуренції та експлуатації, що породжуються приватною власністю на засоби виробництва. Найважливішою метою справедливого реформування суспільства в марксистській соціальній філософії визнається побудова суспільства без експлуатації, де буде досягнута соціальна однорідність, можливість вільного всебічного розвитку кожної людини.
Таким чином, в кінці XIX- на поч. XX ст. виникла соціальна робота як окрема галузь знань. Саме на кінцеву мету – встановлення соціальної гармонії у суспільстві – спрямовувались наукові дослідження в цій науці. Вперше було покладено початок професійній соціальній роботі. Розв’язати назрілі у суспільстві проблеми допомоги вразливим категоріям населення могли лише добре підготовлені спеціалісти.
У другій половині XVIII-XIX ст. продовжує складатися державно-адміністративна опіка в Росії. Її формування розпочалося із петровських реформ, які суттєво змінили систему захисту і допомоги вразливим категоріям населення. У суспільстві визначився новий підхід до людини. Якщо для середньовіччя характерне заперечення цінності особистості, пріоритет принципів колективізму, то в епоху формування абсолютизму значущість людини розглядалася з позицій її трудової вартості. Ось чому розпочалось викорінення професійного жебрацтва, здійснення секуляризації монастирських земель, підсилення ролі держави у підтримці нужденних.
За правління Петра І сформувалась досить розгалужена система соціального захисту. До неї входили:
а) центральні органи спочатку Патріарші і Монастирський прикази від 1712 р. Святійший Синод, а від 1724 р. Камер-контора;
б) міські магістрати;
в) дідичі (поміщики) у кріпацьких селах;
г) війти (староста) і соцькі у поселеннях з вільним населенням (1, 23).
Інститути опіки цього періоду можна умовно поділити на інститути соціального контролю та соціальної допомоги. До перших слід віднести гамівні і прядильні будинки, до других шпиталі.
У зв’язку з прийняттям нового адміністративного зводу законів про губернії Катериною ІІ організовано (1775 р.) спеціальний орган – прикази суспільної опіки.
У кожній губернії створювався такий приказ під головуванням цивільного губернатора. Прикази суспільної опіки включали в себе як інститути підтримки, так і інститути контролю: народні школи, лікарні, сирітські будинки, аптеки, богадільні, будинки для невиліковно хворих, для душевнохворих, трудові, гамівні.
Створені прикази, зазвичай, з метою розширення своєї фінансової бази займалися широкою комерційною діяльністю, утримуючи цегельні, черепичні заводи, крамниці тощо. Пошуки належної системи фінансування приказів суспільної опіки тривали до 1810 р., коли вони перейшли під юрисдикцію Міністерства поліції, а пізніше Міністерства внутрішніх справ. Ці міністерства стимулювали прикази до збільшення фінансових засобів, дозволяючи їм ведення господарських і майнових операцій.
У другій чверті XIX ст. фінансовий стан приказів різко погіршився. У 1856 р. їм було заборонено займатися кридитно-позиковими операціями , що передбачало повернення їх до ролі чисто благодійницьких організацій. У 1857 р. було запропоновано прикази зовсім ліквідувати. Їх робота викликала все більше нарікань і незадоволення. Виявились два серйозних недоліки приказної системи. По-перше, зростаюча бюрократизація і дріб’язкова опіка зі сторони Міністерства внутрішніх справ. По-друге, грошей приказів ніяк не вистачало на організацію кваліфікованої допомоги в благодійницьких установах.
На кінець періоду, що розглядається (станом на 1862 р.), склалася певна структура інститутів допомоги: лікувальні установи (лікарні, будинки для душевнохворих); установи опіки (богадільні, інвалідні будинки для невиліковно хворих); навчально-виховні заклади (виховні будинки, сирітські будинки, училища для дітей канцелярських службовців); інститути пансіонерів, місцеві благодійні товариства.
До середини ХІХ ст. виникло розуміння того, що система державної опіки в Росії не зможе розв’язати проблеми соціальної допомоги нужденним. Необхідний союз із суспільними благодійними організаціями. Станом на 1861 р. благодійні товариства існували лише у 8 містах імперії, а до 1863 р. були закладені ще в 9 губерніях. У зв’язку з цим величезне значення у справі подальшого розвитку системи державної опіки мало заснування у 1864 р. земських, а в 1870 р. і міських органів місцевого самоврядування.
У зазначений період у Росії розвиваються державні підходи до проблем інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, проституції, дитячої бездоглядності.
Спочатку державна участь у розв’язанні проблем, пов’язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Згодом інвалідами, що не мали власної домівки, опікувалися монастирі, постригши їх у ченці.
Катерина ІІ звільнила монастирі від утримання воєнних інвалідів, але з церковних і монастирських доходів вилучила 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей. Вона заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І (1, 26).
У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка над хворими та пораненими вояками, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою над генералами, офіцерами, що зазнали поранень, та їхніми родинами. Якщо такі колишні військові були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі державні посади (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на роботу не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер-офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам виплачувався оклад, який вони отримували у своїх полках (у мирний час).
Зміни стосувалися соціальної допомоги не лише воєнних інвалідів. У період правління Катерини ІІ обов’язковим елементом опіки в губерніях стали будинки для душевнохворих. На початок ХІХ ст. закладено основу опіки над сліпими та глухими.
У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В. Гаюі, який заснував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богодільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набувала системності і оформилася у певний напрямок суспільної опіки (1, 27).
За правління Катерини активізувалася опіка над дітьми. У російському законодавстві до питання інфантициду повернулися у XIX ст. (зводи законів 1813 і 1845 рр.). Тепер винуватці у вчиненому вже не підлягали смертній карі, а присуджувалися лише до різних термінів каторжних робіт.
Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-ті роки ХVII ст. з’явилися перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували звідницькі квартири. Перші кроки щодо контролю над цим явищем зроблено за правління Катерини ІІ. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під “промисел розпусти”, порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики (1, 27).
Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагнула перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формуючи державну систему благодійництва за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської.
Література
1. Горілий А.Т. Історія соціальної роботи в Україні (конспект лекцій). – Тернопіль: ТАНГ, 2001. – 68 с.
2. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в Росии /с древности до начала ХХ века/. – М.: Академический проект, Екатеринбург: Деловая книга, 2002. – 480 с.
3. Попович Г.М. Історія соціальної роботи в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Гражда, 2000. – 143 с.
4. Теория социальной работы: Учебник /Под ред. проф. Е.И. Холостовой. – М.: Юристъ, 1998. – 334с.
5. Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учебное пособие. – М.: Академический проект, 2001. – 496 с.
6. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студентов высш. учеб. завед. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2000. – 432 с.