Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
54.
Невідповідність тексту
З безліч фактичних помилок видно:
— одні помилки проникають в друк просто тому, що вислизають з поля
зору редактора;
— І нші — тому, що редактор не поклопотався про те, щоб дізнатися,
якими джерелами користувався автор;
— треті — тому, що редактор полінувався перевірити факти за
авторитетними джерелами, обмежившись перевіркою за джерелами
ненадійним;
— четверті — із-за надмірної довіри редактора до матеріалу, який
він погано знає або який за низкою ознак не міг добре знати автор.
Значить, треба уміти читати так, щоб факти не вислизали від
редакторського погляду, а для цього зробити об'єктом своїх розумових
дій ті елементи тексту, в яких помилки допускаються найчастіше. Це:
— не конкретизовані в тексті положення;
— числа;
— одиниці величин;
— дати;
— прізвища, імена;
— назви;
— терміни;
— географічні відомості;
— вирішальні для передачі сенсу або відтінку сенсу
слова;
— підписи до ілюстрацій;
— всякого роду посилання;
— цитати;
— згадки про, здавалося б, загальновідомі події.
Якщо редактор відноситиметься до цих елементів як до таким, в
яких майже напевно допущена помилка, то завдяки установці на
вірогідність помилки він почне активно шукати її, старатися з різних
сторін перевірити справедливість авторського твердження,
використовувати різні прийоми, що допомагають розкривати фактичні
недоліки тексту.
51.
ілюстровані факти
Основні вимоги: до фактів, що приваблюють заради ілюстрації
абстрактних положень, - яскравість, виразність, наочність, доступність
читачеві. Тільки в цьому випадку такі факти здатні підсилити дію
тексту, особливо пропагандистського або популярного. Невиразність
фактичного матеріалу завжди послаблює твір, знижує силу його
взаємодії. Заміна такого фактичного матеріалу іншим» таким, що
відповідає, вище вимогам, зазначеним вище, здатна покращити твір.
Основна вимога до ілюстративних фактів:
Вони повинні ілюструвати саме те положення, заради якого їх приводять.
Інакше виникає невідповідність.
48.
Оцінка функціональних ознак фактів
Це оцінка фактів щодо тієї ролі, яку вони покликані виконувати в тексті.
Факти, що слугують опорою для висновків, повинні передусім
задовільняти методологічні вимоги, приведеним вище. Тільки в цьому
випадку вони виконають свою місію переконливо і чесно.
а) факти, що конкретизують загальні положення
Якщо ці факти конкретизують не висунуте загальне положення, а мають до
нього дуже віддалене відношення, немає їм ціни.
Наприклад, автор висунув положення про те, що успіх і якість
науково-дослідної роботи в республіканській бібліотеці визначатимуться
поряд заходів і далі приводить їх перелік, конкретизуючи своє
положення.
Першим в рядку стоїть таке:
Керівним документом для всіх бібліотек стане перспективний
координаційний план щодо розвитку бібліотекознавства, теорії
бібліографії й історії бібліотечної справи в республіці.
Співвіднісши цей пункт переліку заходів із загальним положенням,
редактор не може не запитати: «Хіба це захід, що визначає успіх і
якість науково-дослідної роботи в республіканській бібліотеці? Це
взагалі не захід. Заходом була б розробка такого плану і його
реалізація. Форма пункту протиріч змісту. Потрібна поправка». Текст
буде уточнений завдяки прийому співвідношення що конкретизує загальне
положення факту з самим цим положенням.
Такі невідповідності в тексті часті. Наприклад, висунута теза, а
аргументи доводять не цей, а зовсім інша теза — відома логічна
помилка, яку називають підміною тези.
б) ілюстровані факти
Основні вимоги: до фактів, що приваблюють заради ілюстрації
абстрактних положень, - яскравість, виразність, наочність, доступність
читачеві. Тільки в цьому випадку такі факти здатні підсилити дію
тексту, особливо пропагандистського або популярного. Невиразність
фактичного матеріалу завжди послаблює твір, знижує силу його
взаємодії. Заміна такого фактичного матеріалу іншим» таким, що
відповідає, вище вимогам, зазначеним вище, здатна покращити твір.
Основна вимога до ілюстративних фактів:
Вони повинні ілюструвати саме те положення, заради якого їх приводять.
Інакше виникає невідповідність.
42.
Аналіз та оцінка вираження засобів оформлення підпорядкованості заголовків
Різну значущість рубрик, відмінність їх заголовків відповідно до
приналежності до різних ступенів рубрикації потрібно графічно дуже
точно виразити, щоб читач відразу знав, рубрику якого ступеня він
починає читати. Особливо складне завдання оформлювача багатоступеневій
рубрикації. Читач може запитати: до чого тут редактор і редагування,
це турбота художника книги і художнього або технічного редактора? Так,
звичайно, головну роль тут відіграє оформлювач, але контролювати його
рішення краще всього може саме редактор, якому зрозуміліше за інших
смислова різниця заголовків за ступенями рубрикації.
Заголовки різних ступенів графічно розрізняють:
Ø за розміром (кеглем) шрифту (чим він більший,
тим вище ступінь рубрикації);
Ø за зображенням шрифту (чим шрифт насиченіший,
тим вище ступінь рубрикації). Проте можливості цих графічних
характеристик, обмежені. Практично можна використовувати не більш за 5
– 6 кеглів (8, 9, 10, 11, 12, 14 п.). Менші кеглі недопустимі
гігієнічно, великі — непропорційно великі для смуги середніх книжкових
форматів.
Звичайно, з упровадженням у практику комп'ютерного набору можливості
шрифтових розмірних відмінностей розширилися. Але потрібно взяти до
уваги і те, що розрізнити розміри заголовків, набраних шрифтами
близьких кеглів, досить важко. Ось тут і виручає зображення шрифту:
набравши заголовки старших рубрик ще і шрифтом напівжирного
зображення, можна підвищити графічну розрізнюваність заголовків
сусідніх ступенів рубрикації.
Збільшує число варіантів набір заголовків прописними і рядковими
буквами. Проте заголовки, набрані прописними і рядковими буквами
різних кеглів, погано поєднуються. Прописний більшого кегля
виявляється дуже великим, а понизити його кегль заважає те, що
початкова прописна буква заголовка, набраного рядковим, опиниться
більше букв заголовка, набраного прописними буквами. У наступному
прикладі трьох заголовків добре видно всі ці особливості
ЗАГОЛОВОК Заголовок ЗАГОЛОВОК
Перший заголовок в прикладі хороший, але заголовок, набраний рядковим
вищого кегля, із-за початкової прописної букви виявляється графічно не
менш значущим, чим заголовок, набраний прописним меншого кегля. Із-за
цього часом доводиться набирати заголовки всіх ступенів одній книги
тільки прописними або тільки рядковими буквами, завдяки чому графічна
різниця між заголовками різних ступенів не викликає сумнівів. Правда,
це можливо при обмеженому числі ступенів.
Редакторові важливо пам'ятати дві основні вимоги до оформлення рубрикації:
по-перше, щоб заголовки рубрик різних ступенів чітко розрізнялися і
читач міг відразу визначити, з рубрикою якого ступеня він має справу;
по-друге, щоб вибрані види рубрик були функціонально і економічно доцільними.
Для кращого розрізнення заголовків сусідніх рубрик можна скористатися
видами заголовків, що розрізняються за положенням на смузі і за
відношенням до тексту (шмуцтитул, шапка, заголовок на спуску,
заголовок в розріз тексту, заголовок в підбір з текстом, кватирка,
ліхтарик, прихований в тексті заголовок). Всі вони дозволяють
урізноманітити відмінність рубрик різних ступенів по заголовках.
Шмуцтитули функціонально дуже хороші, оскільки різко відокремлюють
нову рубрику від попередньої, але вони неекономічні, враховуючи те,
чим їх більше, а також чим більше формат видання і його тираж. При
великому числі шмуцтитулів, великому форматі видання і тиражі
знижуються коефіцієнти використання площі паперу і ємкості
друкарського листа, тобто страждає видавнича економіка. Заміни
шмуцтитулів шапкою, теж достатньо виразним заголовком, може заощадити
до одного паперового листа й у будь-якому випадку збільшити обидва,
названих вище за коефіцієнт. Безспускова рубрикація (тобто коли
початкові рубрики розташовані не на спусковій смузі) економічніше
спускової, оскільки підвищується коефіцієнт використання площі паперу
і коефіцієнт ємкості друкарського листа (немає спускових пропусків).
Таким чином, при виборі системи рубрикації потрібно знаходити
компроміс між функціональними і економічними вимогами.
У заголовках, що розмежовують текст, може бути декількох видів:
1) за розміром оббивки від лівого краю набору (ті, у яких оббивки
більше, можуть розглядатися як підрядні інших, у яких оббивка менша,
хоча це не дуже значна відмінність);
2) за оббивками від попереднього й наступного тексту (зазвичай такі
заголовки відбивають і зверху, і знизу, але рубрик наступного,
нижчого ступеня).
Заголовок у підбір з текстом можна набрати напівжирним шрифтом
(заголовки вищого ступеня) і курсивом (заголовки підпорядкованого
ступеня). Може бути такий заголовок набраний врозріз, але який із
заголовків в цьому випадку вищий, а який підпорядкований, визначити
складно.
Необхідно також окремо розглянути позасистемні заголовки, оскільки на
практиці їх часто прирівнюють до одного із ступенів системних
заголовків. Добре якщо не до 1-го ступеня, а то нерідко трапляється,
що заголовок Передмову оформляють так само, як заголовки частин
основного тексту: він іде першим, і лише з цієї причини його виписують
в робочому змісті від 1-ої вертикалі, хоча це не відповідає його
значущості. В цьому відношенні він не рівний ні частинам, ні розділам,
ні параграфам основного тексту. Він відноситься зовсім до іншої
системи, апаратної. Відповідно для заголовків елементів цієї системи
треба знайти свій стиль оформлення заголовків основного тексту. На
практиці оформлювачі позасистемні заголовки набирають світлим шрифтом,
якщо системні заголовки набрані напівжирним, чи рядковими буквами якщо
системні набрані прописними буквами.
39.
Кількість ступенів рубрик
Точно визначити, яким повинне бути кількість ступенів рубрик в рубрикації кожного твору, звичайно, неможливо. Проте вміти встановити, в яких випадках кількість ступенів знаходиться відповідно до характеру твору і з підготовкою читача, а в яких ця відповідність порушена, редактор зобов'язаний.
Одне з основних положень, яким редактор може керуватися:
Чим більше ступенів в рубрикації, тим складніше розбиратися в зв'язках і взаємозалежності рубрик.
З іншого боку, при одному ступені у великому за обсягом тексті можуть бути дуже багато заголовків, і охопити їх всіх, а тим більше запам'ятати буде складно.
Щоб полегшити в таких випадках сприйняття, розуміння й запам'ятовування складного великого за обсягом тексту, групи заголовків нижчого ступеня об'єднують вищими заголовками, тобто декілька параграфів об'єднують в розділ, потім наступні декілька параграфів в інший розділ і т.д. При великій кількості розділів їх об'єднують за групами в розділи.
Варто запам'ятати розділи, а потім в першому розділі його частини, в другому — його частини й так далі, і структурна картина тексту складатиметься в більш менш цілісну картину в голові читача саме завдяки двоступеневій рубрикації.
Те ж саме по відношенню до частин і параграфів.
Загальний висновок може бути таким:
Чим слабкіше підготовка читача, тим менш бажано розвинена рубрикація, з одного - двох ступенів.
І навпаки: чим підготовленіший читач, тим ймовірніше збільшення числа ступенів рубрик, якщо це потрібно для кращої передачі взаємозв'язків і взаємозалежності рубрик тексту.
Якщо читач добре підготовлений, вирішує справу зміст твору. Чим ширше коло питань охоплює автор, чим складніші відношення між ними, тим більше підстав для багатоступеневої рубрикації, що даєможливість дотримуватися правила безперервності поділу і передати взаємозв'язки смислових частин твору.
У зв'язку з тим, що число ступенів рубрик може виявитися не відповідним характеру твору і підготовці читача, редакторові треба володіти прийомами зменшення числа ступенів рубрик або його збільшення, щоб при необхідності запропонувати їх авторові.
Прийоми скорочення числа ступенів рубрик. У книжковій практиці відомі два таких прийоми.
Перший прийом. Зняти об'єднуючу рубрику, поставивши її у кожної підрубриці. Ось елементарний приклад з підручника арифметики для 2-го класу:
Складання і віднімання в межах 100 (без переходу через десяток)
Складання і віднімання в межах 100 (з переходом через десяток)
Двоступенева рубрикація виглядала б так:
Складання і віднімання в межах 100
Без переходу через десяток
З переходом через десяток
Але оскільки учні 2-го класу навряд чи розрізнять значущість заголовків різних ступенів, автори справедливо відмовилися від другого ступеня, але зберегли дріб розчленовування. Для цього вони поставили об'єднуючий заголовок у кожного підлеглого.
Другий прийом. Повністю відмовитися від об'єднуючих рубрик або від підлеглих рубрик.
Наприклад, такий прийом можна застосувати при наступній рубрикації:
А. Ручной набір
Б. Механізірованний набір
Розділ 1. Рядкововідливний набір
Розділ 2. Буквовідливний набір
Розділ 3. Крупнокегельний набір
Перетворивши А в розділ і знявши об'єднуючий заголовок, редактор обернув двоступеневурубрикацію в одноступеневу:
Розділ 1. Ручний набір
Розділ 2. Рядкововідливний набір
Розділ 3. Буквовідливний набір
Розділ 4. Крупнокегельний набір
Природно, що такий прийом доступний лише у тому випадку, коли об'єднуючий заголовок не так важливий для читача.
Утруднення при знятті об'єднуючих рубрик може викликати ввідний текст. Обидва рішення можливі, якщо їх словесно виправдати.
Прийоми збільшення числа ступенів рубрик. Відомі два таких прийоми, зворотні прийомам скорочення числа ступенів рубрик, описаних вище.
Перший прийом. Об'єднують ряд рубрик додатковим заголовком вищого ступеня. Прийом використовують, коли рубрик одного ступеня дуже багато і орієнтуватися в них важко.
Наприклад, в первинному варіанті авторського оригіналу рубрикація розділу про допоміжні покажчики виглядала так:
Класифікація
Що відрізняє конкретний покажчик від іншого
Від чого залежить вибір виду покажчика
Наочний покажчик
Тематичний покажчик
Іменний покажчик
Покажчики назв
Розібратися, чому ці параграфи слідують один за одним саме в такому, а не іншому порядку, дуже важко, так само важко, як і запам'ятати всі ці види.
Об'єднавши їх групи додатковими вищими заголовками, автор краще зорієнтує читачів у видах покажчиків, а саме:
ВИДИ ПОКАЖЧИКІВ
Класифікація покажчиків
Що відрізняє конкретний покажчик від інших
ВИБІР ВИДУ ПОКАЖЧИКА ЗА ОБСЯГОМ ПОШУКУ
Наочний покажчик
Тематичний покажчик
Іменний покажчик
Покажчик назв
Другий прийом. Дають назви частинам нерозчленованого на рубрики тексту, вводя нову, нижчу ступінь рубрик. Приховано такі рубрики в тексті існуют, але не виділені заголовками.
38.
Робочий зміст
Аналізувати і оцінювати рубрикацію, як і композицію, найлегше за робочим змістом. У нім заголовки однієї значущості пишуться від однієї, «своєї» вертикалі. Вертикаль кожної меншої за значущістю групи заголовківпочинається відступом вправо від вертикалі попередньої більшої групи.
Технічно це робиться так. На листі паперу проводять декілька вертикальних ліній зверху й до низу з відступом 1,5—2 см одна від одної і виписують з оригіналу твору всі без виключення заголовки, кожен — від своєї вертикалі.
Виписувати необхідне і заголовки в підбір з текстом, і заголовки — внутрішньотекстові виділення (приховані в тексті). Заголовки цих ступенів також можуть порушувати супідрядність рубрикацій — без робочого змісту за цим не встежиш.
Вертикалі, як правило, нумерують зліва направо римськими або арабськими цифрами. Кожну вертикаль у видавничій практиці назвали ступенями. Всі заголовки найбільшої значущості (виписані від першої вертикальної лінійки, з номером 1) отримують найменування заголовків 1-го ступеня, заголовки, наступні за значущістю (виписані від другої вертикальної лінійки з номером 2), — 2-ї ступені і так далі.
Іноді замість нумерації вертикальних лінійок (ступенів) вертикаль 1-го ступеня позначають одинарною лінійкою, вертикаль 2-го ступеня — подвійною лінійкою, вертикаль 3-го ступеня — потрійною лінійкою. Використовують на практиці і різноколірні лінійки.
Але ці прийоми поступаються описаному першим. Позначати числом лінійок заголовки понад 3-ю ступінню непрактично тому, що перерахунок числа лінійок складний сам собою. І в різноколірних лінійках не заплутаєшся, тільки якщо у рубрикації не більше двох-трьох ступенів.
Нумерація вертикальних лінійок — найпростіший,надійний спосіб техніки складання робочого змісту, що рекомендується.
Якщо робочий зміст не вміщується на одній сторінці, то на кожній наступній сторінці потрібно викреслювати всі вертикальні лінійки, як і на першій, щоб відразу було видно при переході із сторінки на сторінку, якому ступеню заголовки виписані на подальших сторінках робочого змісту.
Можна, наприклад, проводити лінійку іншого кольору між лінійками ступенів системних заголовків, оскільки вони по значущості поступаються головним, системним заголовкам: адже позасистемні заголовки — це заголовки допоміжного, а не основного тексту.
Робочий зміст, по якому редактор аналізує і оцінює композицію і рубрикацію твору, можна назватиредакційним. Його представляє автор разом з оригіналом, якщо видавництво поклопоталося вставити такуумову в договір, в чому є сенс хоча б тому, що ав тор завдяки необхідності складати робочий зміст може за ним побачити свої композиційні і рубрикаційні промахи і усунути їх ще до представлення оригіналу у видавництво.
Якщо ж авторський робочий зміст відсутній, його складає редактор, причому саме з цього йому краще всього починати роботу над оригіналом, оскільки першим, як вже зазначалося вище, доцільно аналізувати композицію твору, а робити це краще за допомогою робочого змісту.
Слід попередити про досить поширену помилку, що допускається при складанні робочого змісту. Переходячи до виписування заголовків наступного ступеня, нерідко механічно відносять їх до наступної за номером, хоча вони можуть насправді відноситися до ступеня через номер або два номери.
Виправлений, уточнений редактором робочий зміст, який разом з оригіналом передається художньому і технічному редакторам для розмітки оформлення заголовків відповідно до їх значущості, ступеня рубрикації називається старанним, або оформлювальним робочим змістом.
Редакційний — це первинний робочий зміст, оформлювальний (виконавче) — остаточне, виправлене після редакторського аналізу й оцінки композиції і рубрикації.
37.
Абзаци й переліки
Абзац – це фрагмент тексту, що позначений зазвичай пробілом з самого початку (абзацним відступом) і в останньому рядку (кінцевим пробілом) – можна розглядати як своєрідний вид рубрики без заголовка. Кожен абзацний відступ сигналізує читачу про перехід в тексті на нову мікротему чи до тексту іншої особи в діалозі. Тому розбивка тексту на абзаци продовжує, по суті, тему членування тексту на рубрики.
Абзаци не можуть бути надто великим, й надто малими.
Основні причини поділу тексту на абзаци:
v новизна інформації, нова мікротема;
v важливість інформації в межах поданого тексту;
v емоційне виділення деталі;
v неможливість подальшої подачі інформації без порушення розуміння й логічності (в результаті лінійної несумісності фраз);
v необхідність паузи під час читання, для кращого запам’ятовування.
Виділяють абаци-переліки. Якщо їх багато у тексті це також ускладнює читання й запам’ятовування.
Існують різні варіанти переліку. Найбільш прийнятий:
І. Перший ряд абзаців.
А.Другий ряд абзаців всередині кожного зазначеного римською цифрою абзаца чи деяких із них.
1. Третій ряд абзаців всередині кожного зазначеного прописною літерою чи декількох з них:
а) четвертий рядок абзаців всередині кожного визначеного арабською цифрою чи деяких з них.
ІІ. Перший рядок абзаців
І так далі.
36.
Роздрібненість рубрикації
Текст потрібно подрібнювати. Але потрібно враховувати обсяг і структуру тексту. Якщо вона невелика, тобто в ній не більше семи надфразових єдностей, дрібнити його на рубрики, як правило, немає необхідності.
Не може не впливати на роздрібленість тексту його вид, функціонально-цільове призначення.
Важливий фактор – це підготовка читача й ступінь складності тексту для прочитання саме цим читачем.
35.
Значення рубрикації та завдання її редакторського аналізу й оцінки
Слово рубрикація утворилося від слова рубрика - це підрозділ тексту (частина, розділ, параграф), що має заголовок.
Рубрикація – система взаємозв’язку й супідрядності рубрик видання, що виражається увзаємозв’язку й супідрядності заголовків цих рубрик.
Графічно рубрикацію представляє робочий зміст, в якому заголовки рубрик виписані у відповідності до свого значення.
Значення заголовків рубрик у виданні багатообразне:
1. Заголовки зорганізовують, направляють читача. Ті з них, що мають словесну форму, попереджають, про що розповідатиметься в тексті, що підпорядковується певному заголовку 4 тим самим підготовлюють читача до сприйняття тексту. Всі заголвки, перериваючи текст чи визначаючи кінець однієї рубрики й початок іншої, змушують читача зробити паузу й задуматися над тим, що прочитано, перед тим як перейти до нового тексту.
2. Заголовки поглиблюють розуміння твору. Разом заголовки розкривають будову твору. Заголовки , які поділяються за малюнком, розміром, шрифтом, місцерозташуванням, моказують зв’язок взаємозалежність рубрик (розділів, підрозділів) твору (чи є рубрика частиною іншої, чи вони рівноправні.
3. Завдяки заголовкам читачеві простіше знайти в книзі потрібний матеріал, вибірково використовувати книгу.
В редакторському аналізі й оцінці рубрикації можна виділити дві сторони, що визначають завдання редактора:
Одна сторона стосується власне членування тексту на рубрики й відповідності цього членування та складності супідрядності рубрик підготовці читача. Редактору потрібно відповісти на питання:
Ø наскільки зручно читачеві вибране автором членування тексту на рубрики, тобто чи нормальні порції читання (а рубрики можна розглядати як порції читання), виходячи зі змісту тексту, його труднощі й функціонально-цільове призначення;
Ø чи відповідає складність рубрикації (власне, число рубрик різного значення) підготовці читача.
Друга сторона стосується власне правильності рубрикації:
Ø чи дотримана супідрядність заголовків, а значить і рубрик;
Ø чи добре показана ця супідрядність, щоб читач міг її побачити як засіб для точного сприйняття й поглибленого розуміння зв’язків і взаємозалежності частин тексту, чи добре вибрані засоби вираження рубрикації з тих, що накопичені видавцями за багато століть
Ø чи відповідає заголовок змісту свого тексту і , навпаки, зміст тексту – своєму заголовку.
34.
Методика й навички композиції редакторського аналізу
Основні потреби, які зумовлюють методику й навички редакторського аналізу композиції тексту:
Ø Відповідала змістовому завданню твору і його фрагментів, що сприяє кращому вирішенню цього завдання;
Ø Підпорядковувалася логіці типу й підтипу побудови тексту, обґрунтовувано вибраних автором чи редактором (якщо автор написав безсистемно), що об’єктивно диктуються змістом й призначенням тексту;
Ø Була логічно досконалою (тобто відповідала логічним правилам поділу понять в усіх випадках, коли ці правила використовуються).
Виробляються такі навички композиції редакторського аналізу:
1-а група – навички розумового складання плану тексту:
§ позначати перехід від однієї надфразової єдності до іншої;
§ подумки формулювати тему кожної надфразової єдності;
§ визначати місце й значення надфразової єдності в надфразової єдності вищого рівня чи параграфа.
2-га група – навички визначення типу й підтипу побудови тексту:
§ визначати тип побудови в ході мисленнєвої побудови плану тексту;
§ бачити й формулювати різновид типу побудови, послідовність фраз.
3-тя група – перевірки логічності композиції (дотримання логічних правил поділу понять):
§ визначати під час читання й мисленнєвої побудови плану тексту основу його поділу на складові композиційні одиниці;
§ зіставляти кожен пункт плану з цією основою;
§ співвідносити зміст кожного фрагменту тексту з загальною темою тієї частини, в яку цей фрагмент входить.
32.
Правило обґрунтування поділу. Це головне правило поділу понять. Воно порушене (основа поділу не одна, а декілька) – як наслідок виникають помилки:
· в невідповідності поділу (обсяг виявляється чи вужчий, чи ширший за тему);
· в незавершеності поділу (частини перехрещуються, не виключають одна одну);
· в неперервності поділу (тема ділиться на підвиди, оминувши види).
Це поділ літератури за її видами, темами, метою, відповідності з часом та інше. Наприклад, технічна література, її можна поділити на історію техніки (історико-технічна л-ра), інші – л-ру, що висвітлює наукові проблеми техніки (науково-технічна л-ра), інші – л-ра, що популяризує техніку (популярно-технічна л-ра), інші – л-ра, що допомагає виробництву (виробничо-технічна л-ра).
2. Правило відповідності. Якщо не дотримуватися цього правила, твір чи його частина буває вужче чи ширше теми. Автор або пропускає певні частини теми чи включає в текст те, щодо теми немає відношення. В першому випадку тема виявляється неповністю розкритою, в іншому – її межі розмиваються (а це заважає розумінню й засвоєнню тексту). Вихід за межі теми – більш часта помилка. ЇЇ причини:
· велика кількість зібраного автором матеріалу (його так багато, що він з труднощами піддається систематизації, й автор невільно виходить за межі теми: шкода виключати зібране);
· брак матеріалу із-за не розробленості теми (щоб заповнити проблеми, автор невільно замінює ту чи іншу частину теми близьким до неї матеріалом, хоча він відноситься до теми в кращому випадку опосередковано);
· автор втрачає орієнтир в матеріалі із-за більшого обсягу твору, якому належить стати книгою, особливо під час роботи над оригіналом уривками; він не перевіряє відповідність викладеного матеріалу темі, що виражена в заголовку. Звідси відхилення від теми чи неповнота її висвітлення. Ось чому так важливо редактору, який прочитав розділ, главу, параграф, повернутися до їх заголовків, щоб зіставити з ними зміст підрозділів. У цьому випадку менше ймовірності, що книга вийде з порушеним правилом відповідності.
3. Правило взаємовиключення. Під час порушення цього правила не виключені повтори із-за перехрещування, композиційна нечіткість. Наприклад, в книзі про ілюстрації розділ про науково-пізнавальні ілюстрації був побудований таким чином:
· креслення;
· малюнки;
· фотокартки;
· документальні ілюстрації;
· схеми.
В основі розподіл було здійснено за характером зображення, але реально – це документальне свідчення історичного минулого. Тому, потрібно було параграфи про види ілюстрації за характером зображення поєднати в одну частину, а главу про документальні ілюстрації зробити другою главою. Тоді правило взаємовиключення не буде порушене:
· Оригінальні ілюстрації, що розпізнаються за характером зображення предметів
- фотографії;
- малюнки;
- креслення;
- схеми.
· Документальні ілюстрації.
4. Правило неперервності поділу. Під час порушення цього правила читачеві складно вловити систему у викладі матеріалу, складно її зрозуміти.
Коли не виражені розділи, параграфи, а все йде суцільним текстом.
31.
Логічність композиції
Під час аналізу й оцінки композиції, потрібно перевіряти чи задовольняє композиція потребам логічності. Якщо є композиційні відхилення – це точна ознака композиційної помилки.
Тему кожного твору чи його частин, що перевищують фразу, можна розглядати як поняття, а правильно членувати, ділити поняття (тему) на складові частини можна, тільки потрібно дотримуватися логічних правил поділу.
Поділ поняття – це логічна операція, за допомогою якої розкривається його обсяг, тобто в першому наближенні число предметів, що охоплюються поняттям і входять в конкретний клас.
Для того, щоб поділ понять (тем) на частини (підтеми) був правильним, поділ повинен бути:
1) обґрунтованим, тобто проводитися тільки за одним принципом (ознакою), який лежить в основі різних видових частинах (підтемах) – правило обґрунтування поділу;
2) адекватним (за обсягом), тобто сума обсягу частин тексту (видових членів поділу) повинна бути рівною обсягу всього тексту (родового поняття) – правило відповідності;
3) доведеним до кінця, тобто поділеним на такі частини, кожна з яких виключає іншу, -правило взаємовиключення;
4) неперервним, тобто текст (родове поняття) повинно бути спочатку поділено на частини (види), для яких текст є ближчим родом, а тоді вже на більш дрібні частини (підвиди), для яких кожен вид виступає як рід, - правило неперервності поділу.
29.
Вибір композиції
Головне завдання під час аналізу й оцінці композиції:
– встановити, чи правильно вибраний автором план побудови твору,
– чи дало це змогу автору повністю розкрити тему,
– чи це дало можливість раціонально використати обсяг твору чи привело до повторів і дублювання матеріалу,
– чи це допомогло читачеві ефективно використати ті відомості, які потрібно йому повідомити чи навпаки, заставило читача самому займатися розумовою обробкою матеріалу для кращого розуміння й сприйняття тексту.
Композиція повинна виключати повтори й дублювання матеріалу, щоб економити обсяг і працю читача.
Композиція повинна так узагальнити матеріал, що він буде краще сприйматися й запам’ятовуватися, а може приречувати читача на розумову перебудову матеріалу.
26.
Розумова активність редактора й оволодіння навиками редакторського аналізу
Виділимо три умови успіху редагування:
Перша умова – психологічні мотиви (зазначено в попередньому питанні).
Друга умова – з текстом потрібно працювати активно (використовувати розумову активність).
Для цього корисними є такі питання, що змушують маніпулювати з текстом:
1) Про що говорить фрагмент тексту – над фразова єдність (яка його тема) і що саме говорить?
2) Як узгодиться зміст тексту з тим, про що відомо з минулого досвіду та накопичених знань?
3) До якого класу явищ віднести те, що читається?
4) Як узгодиться текст, що читається з попереднім?
5) Про що піде мова далі? До чого веде автор? Який напрошується висновок?
6) Як виглядає об’єкт, що описується автором?
7) Що собі візьме читач з тексту, що візьметься читати цей текст з певною метою? Як подіє на читача? Що змінить в ньому? Чи приведе до бажаних результатів?
Третя умова – психологічна закономірність, основа якої в тому, що предметом найбільш гострого, актуального розуміння тексту може стати тільки той матеріал, який є об’єктом, метою дії. Це той матеріал, на який направлено дію редактора.
Вчені вважають, що найкраще запам’ятовується матеріал, який входить до змісту основної мети дії, а не в спосіб її досягнення.
Наприклад, учень, який обраховує цифрову задачу. Він діє з цифрами, вони об’єкт його дії. Але дії з цифрами – лише спосіб вирішення задачі, а не мета, а цифри погано запам’ятовуються.
Учень, який обраховує цифрову задачу. Він діє з цифрами, вони об’єкт його взаємодії. Але операції з цифрами – тут не спосіб вирішення задачі, а мета дії: дібрати цифри під умову задачі й означає скласти задачу. Цифри входять в зміст мети дії й запам’ятовуються набагато краще.
Коли редактор читає рукопис, він також вирішує певну задачу. Наприклад, він хоче переконатися в точності вказаних автором дат. Мета його дій – перевірка точності дат. Дати стають об’єктом дій редактора, входять до змісту мети дії й добре осмислюються. Але це не одна лише мета (завлання). Як редактору впоратися з усіма завданнями у їх поєднанні?
Визначити всі завдання під час одного прочитання – неможливо. Що тоді робити?
Виявляється, що потрапляючи в сферу свідомості й контролюватися свідомістю може не лише той об’єкт, той зміст, який виступає для редактора в якості безпосередньої мети дії, але одночасно з ним й інші об’єкти.
Чому все взаємодіє, тому, що раніше інші об’єкти були основою редагування. Тому з часом стали автоматичними діями (навичками). Тому, необхідна практика редагування – чим більше текстів редагується, тим кращі наступні редакції (в редактора виробляється критична передбачуваність, відчуття помилки).
21.
перевірка правильності й точності редакційних змін тексту.
Аналіз тексту редактором не закінчується й після виправлення. Змінений текст потребує аналізу заради оцінки змін. На це є декілька причин:
1) правка може непомітно змінити в гірший бік завдання тексту, його значення чи відтінки значення;
2) правка може внести в текст такі зміни, які спричинять нові стилістичні відношення між словами й словосполученнями;
3) необхідно перевірити чи привели зміни до бажаних результатів, чи потрібно знову прогнозувати дію тексту (у зміненому вигляді) на читача (чи взаємодію читача й тексту) з метою нової оцінки.
20.
встановлення причин негативної чи заниженої оцінки й пошук засобів її заміни.
Встановивши розходження між бажаною й передбачуваною дією тексту на читача; між вимогами до змісту й форми тексту й тими якостями, якими вони володіють; між виконанням і задумом, редактор намагається віднайти причину такого розходження в тексті.
Це необхідно тому, що:
1) тільки так можна з’ясувати в чому причина невдач автора, узагальнити характер такого чи таких причин і тим самим допомогти автору намітити програму удосконалення фрагменту тексту чи цілого тексту;
2) у випадку, коли редактору необхідно допомагати автору не лише критикою, але й конструктивною порадою: пропонувати варіанти виправлення, тоді автор виконає все точно й швидко. Правка повинна бути виваженою, а не інтуїтивною, максимально наближеною до авторського варіанта.
10.
Співвідношення за змістом різних частин тексту
Без такого співвідношення ми не змогли б зрозуміти текст як ціле. Те, що раніше прочитане, і зрозуміле є основою для розуміння того, що читається зараз. Оскільки зміст різних частин твору завжди так чи інакше взаємопов’язаний. Але одна особливість, коли частини тексту зіставляють неусвідомлено, ненавмисне, а інша особливість, коли їх зіставляють усвідомлено, з певною метою. У першому випадку зв’язок частин тексту за змістом читачем не обдумуються, глибокому осмисленню не піддаються, а в іншому – він спеціально їх аналізує, досягаючи глибини й чіткості розуміння, а також знаходить в тексті повтори, протиріччя, різного роду невідповідності.
Прийом внутрішнього співвідношення частин тексту за змістом – використовується редактором у складному для розуміння тексті, щоб розвернути процес співвідношення його частин за змістом, відвести для цього спеціальний час після читання, оскільки складно добре виконати такий процес під час самого читання. Наприклад:
Юдина ця приїхала в Сполучені Штати років тридцять тому з маленького села в Волинській губернії. Зараз це село знаходиться на польській території. Спочатку він працював у штатах, копав вугілля. Потім пішов на ферму батраком.
Співвідношення частин тексту за змістом викликає питання: «Чому ця людина копала вугілля в штатах?», можливо, це були шахти. Таких помилок у текстах може бути безліч.
9.
Співвідношення змісту тексту з власними знаннями
Чим багатші знання читача, тим легше йому зрозуміти те, що він читає (обсяг знань більший). Трапляється, що читач під час читання наукового тексту для кращого розуміння тексту намагається осмислити значення слів з допомогою інших – такий спосіб дає змогу в низці близьких за значенням слів краще зрозуміти, осмислити слово в тексті. Редактор таким чином може покращити текст автора, тобто переконати автора в тому, що його словесна форма не є досконалою і замінити на кращу форму.
8.
Складання плану тексту про себе (смислове групування матеріалу; виділення смислових опорних пунктів; виявлення підрядності, зв’язку, зіставлення виділених змістових груп)
Складання плану тексту (структурно-логічний його аналіз) про себе (подумки) складається з певних операцій:
1) людина, коли читає ділить текст на смислові частини (кожна частина – група тісно зв’язаних частин, які мають спільну мікротему);
2) виділяє в кожній частині смисловий опорний пункт (найістотніше, характерне);
3) виявляє серед частин головні й другорядні, визначаючи їх підрядність, зв’язок, співвідношення.
Перша операція - смислове групування матеріалу.
Під час читання текст ділять на частини за певним смисловим групуванням, що не потребує великих зусиль для поділу. Якщо є перешкода, вона повинна протікати як особлива дія, окремо від читання. Це такі перешкоди:
▼ тексти з логічно заплутаним викладом (повторами, поверненнями);
▼ з великою кількістю мікрочастин, які погано піддаються поєднанню;
▼ з великими за обсягом частинами, що далі не діляться.
Розуміння тексту повинно бути довільне. Кожен має своє бачення в членуванні тексту, але редактор повинен завжди прислухатися до думки автора, в іншому випадку редактор завжди буде неправий.
Друга операція – виділення смислових опорних пунктів.
Смисловий опорний пункт – це тезис, формулювання теми, ім’я, термін, яскрава цифра, якими читач ніби заміщує зміст виділеної смислової групи. Спираючись на такий пункт, читач зазвичай легко відтворює зміст всієї смислової групи. Завдяки смисловим опорним пунктам читачу не складно втримати в голові план всього тексту (наприклад, параграфа). Текст ніби згортається читачем, переводиться з допомогою смислових опорних пунктів у внутрішню мову.
Для того, щоб виділити в свідомості смисловий опорний пункт будь-якої частини тексту, потрібно добре вникнути в її зміст, з’ясувати, що в ній головне. План до текступотрібно укладати самому, а не читати текст за готовим планом (розуміння тексту тоді глибше). Складати план потрібно шляхом логічного аналізу тексту з допомогою питань:
· про кого (що) говориться в поданій частині тексту;
· що саме говориться, тобто питань про логічний суб’єкт (того, про що йде мова, предмета думки) та предикат (висловлювання про цей предмет думки) кожної смислової частини. Без цього не можливе розуміння тексту.
Третя операція – виявлення підрядності, зв’язку, зіставлення виділених змістових груп.
У складному за структурою тексті читач виявляє залежність і між смисловими частинами різних рангів. І складаючи план тексту, читач використовує комплекс розумових прийомів, з допомогою яких може проникнути в зміст тексту.
13.
Зіставлення авторського тексту з його завданням
Текст потрібно читати у зіставленні його з конкретною метою. Якщо автор припустився помилки, редактор необхідний для того, щоб виправити створену помилку. Потрібно, щоб редактор ставав на місце читача, шукав відповіді в тексті на свої питання. В цьому випадку в редактора виникне активне відношення до тексту, внутрішній інтерес, без якого критичний аналіз неможливий.
12.
Наочне уявлення
Завжди редактору, якщо це можливо, під час читання потрібно свідомо створювати наочні образи. Це допоможе зрозуміти текст, виправити помилки.
11.
Передбачення подальшого змісту чи плану тексту и питання, що передують читання (антиципація; питання, що передують читання)
З допомогою антиципації – (визначення є вище) читач забігає подумки вперед. Він не лише розуміє те, про що говорить автор в тексті, що читається в цей момент, але й передбачає, здогадується – зважаючи на логіку розвитку думки автора, - про що той повинен сказати далі. Редактор-читач стає співавтором.
Виділяють такі види антиципації:
1) передбачування плану подальшого викладу; воно допомагає контролювати композицію твору, осмислювати його логічну структуру;
2) передбачування змісту подальшого викладу; воно допомагає зіставити частини тексту за змістом, контролювати змістові зв’язки в тексті.
Виділяють узагальнення й конкретизацію розумового процесу, в залежності від способу викладу тексту.
Узагальнення – коли автор сформулював загальні положення, сказав про будь-які предмети в загальній формі, значить, внаслідок цьому, ймовірно, буде пояснювати його, конкретизувати.
Конкретизація – коли автор описує конкретні факти, він веде читача до узагальнення, до висновку, а читач передбачає висновок, здогадується про нього.
Питання, що передують читання – це процес, під час якого читач ставить питання, відповідь на яке повинно слідувати в подальшому викладі. Такі питання вимагають читача шукати в тексті відповідь. Зіставляти його з питанням та власними знаннями про предмет, тобто активізують розумову діяльність.
Причиною питань може бути звичайна організація тексту:
1) думка в тексті не зразу розгортається, а поступово, будучи не завершеною, вимагає постановки питання;
2) думка в тексті розгортається неповністю, так як пропущено те, що на думку автора, добре відомо читачу.
17.
З’ясування функціонально-цільового призначення тексту, формування конкретних вимог тексту, прогноз дії тексту на читача
Загальне функціонально-цільове призначення тексту автор формулює в заявці й передмові, заключаючи договір за готовим твором чи заявкою й планом-проспектом. Конкретна мета кожного фрагменту тексту, його функція в творі – це те, чого автор повинен досягнути, ті зміни в свідомості, почуттях і діяльності читача, до яких автор має привести.
Існує три основні складові функціонально-цільового призначення тексту:
1) що саме текст повинен повідомити (відомості про факти чи докази, заперечення, пояснення);
2) для чого текст буде використаний (для дослідження читачем нового матеріалу, чи для регулювання практичних дій читача, чи для розширення його знань про предмет, який описується);
3) на яку читацьку сферу впливу націлений текст (логіко-пізнавальну, емоційну чи інструментальну).
16.
5. З’ясування загальних, особливих, індивідуальних ознак твору й осмислення задуму автора
Ознаки твору, що характеризують його, редактор зазвичай з’ясовує під час першого читання тексту. Мета такого прочитання - з’ясувати, що спільного у творі з широкою групою близьких редактору, чим ці твори відрізняються, що виділяє цей твір з-поміж найбільш схожих.
Завдяки такому аналізу:
1) накопичується матеріал для точної оцінки того, на скільки зміст і форма тексту відповідає типовим потребам і які типові потреби, зважаючи на індивідуальні особливості твору, неприпустимі;
2) знижується вірогідність того, що редактор не помітить де автор зраджує самому собі чи вибраному ним типу (роду, жанру);
3) підвищується впевненість у тому, що задум автора буде точно досягнуто.
Під час з’ясування загальних, особливих, індивідуальних ознак творуредактор встановлює:
· специфічні особливості манери розуміння й викладу тексту;
· корисні та шкідливі мовні переваги;
· потенційно невикористані можливості;
· сильні й слабкі сторони автора.
Осмислення задуму автора – це остаточний висновок розуміння тексту.
19.
а) спростування передбачуваних заперечень автора й читача проти редакторської оцінки.
Трапляється, що досвідчений редактор, вивчивши текст, надає тексту негативної оцінки, але редактор не поспішає правити текст чи безапеляційно вимагати виправлень від автора. Він намагається перевірити справедливість своєї оцінки, через випробовування: чи погодиться автор з редакторськими аргументами; чи не знайде автор заперечень, щоб відкинути висновки редактора. Тому на такій стадії редагування редактор співпрацює з автором, що спрощує роботу.