Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Сформувавшись як жанр в Італії, опера з 1597 р. швидко розповсюдилася по всій Європі. Проте законодавцями мод в новому вигляді мистецтва незмінно залишалися італійські композитори, такі как Клаудио й Алессандро Скарлатті.
Зародившись як «драма під музику», опера до початку XIX в. перетворилася на чисто музичну виставу, в якому речитативу - співучо ритмічній декламації, - майже не залишилося місця, а в сюжет спектаклю органічно вписалися арії. Арія (буквально «повітря») - це тривалий сольний номер, в нім герой виражає свої відчуття, роздумує або нарікає на свою гірку долю. На час виконання арії вся сценічна дія завмирала, і нею ж зазвичай завершувалося майже кожне явище.Речитатив, що зберігся в діалогах, зазвичай супроводжувався акордами чембало (клавесина), коли обмін репліками відбувався в процесі розвитку дії, і вступами всього оркестру для виразу сильних відчуттів або переживань.
В ті часи арія була сольним номером типу da capo («спочатку»), тобто спочатку виконувалася головна тема, за нею другорядна, після чого слідувало повторення головної теми. У третій частині, абсолютно зайвій з погляду сюжету, демонструвалася вокальна майстерність виконавця, і, власне, ради цього в оперу включалася вся арія. Знамениті співаки прикрашали свої партії такими віртуозними пасажами, що ті, врешті-решт, перетворилися на неймовірно складні вокальні номери, що приводили публіку в несамовите захоплення.
Найбільшими оперними виконавцями тієї епохи були кастрати - співаки-чоловіки, що піддалися в дитинстві кастрації, щоб зберегти хлоп'яче сопрано. Такий голос, підкріплений силою дорослого організму, відрізнявся вражаючою чистотою і гнучкістю, і в XVIII столітті серця публіки полонили видатні співаки-кастрати, одним з яких був Фарінеллі (1705-82).
Опера-серіа
Аж до XIX в. провідні партії в операх-серіа («серйозних операх») виконували чоловічі сопрано, і лише пізніше ним на зміну прийшли тенори. Опера-серіа була вельми далеким від реального життя дійством, а її сюжети - як правило, епізоди з античної історії у вольному трактуванні - вражають сучасну аудиторію своєю штучністю. Проте саме в цьому жанрі італійська опера завоювала всю Європу, де практично всі спектаклі виконувалися на італійській мові. Навіть німець Гендель і великі реформатори опери Глюк і Моцарт писали музику на італійські лібрето. Лише у Франції сформувалася власна національна традиція, основи якої заклав Жан Батист Люллі. Втім, і він починав свій життєвий шлях у Флоренції під ім'ям Джованні Баттіста Люллі!
Опера-буффа
До середини XVIII століття з оперой-серіа почала змагатися опера-буффа, або комічна опера. У цьому веселому музичному спектаклі з швидкою зміною подій діяли прості люди, в персонажі проявляли реальні емоції (не у приклад високопарним виявленням в опере-серіа). В опері-буффа у звичайних життєвих ситуаціях, і, навіть в безглуздих або скрутні
, висміювалися всім знайомі пороки, скажімо, жадність і пихатість. Запропонувавши глядачеві абсолютно іншу традицію, опера-буффа теж набула значного поширення за межами Італії, а у Франції навіть спровокувала памфлетну «війну буффонів». У цьому жанрі працювали блискучі композитори Перголезі, Паїзієлло і Чимароза.
У XVIII в. чітка грань між серйозною і комічною оперою поступово стерлася, і в серйозній опері почали з'являтися комічні персонажі і епізоди. З розвитком ансамблів, в яких різні персонажі, ведучи загальну мелодію, одночасно виражали різні відчуття, арія втратила свої провідні позиції. Ці і ряд інших змін додали опері велику гнучкість і драматизм. До 1800 р. підійшла до заходу епоха кастратів, хоча у виконанні соліста - тепер, як правило, жінки (примадонни) - як і раніше звучали складні віртуозні арії, популярність яких іноді навіть затьмарювала славу їх виконавця!
Россіні
Наскільки б не були великі досягнення минулих епох, золотим століттям італійської опери по праву стало XIX століття. Першим великим композитором нової формації був Джоаккіно Россіні, плодовитий геній, що з рівним блиском писав серйозні і комічні опери. До цього дня користуються любов'ю публіки його комічні опери «Італійка в Алжірі» (1813) і знаменитий «Севільський цирульник» (1816). Остання була написана за неповних два тижні, причому деякі фрагменти автор запозичив зі своїх старих творів.
У 1824 р. Россіні переїхав до Парижу, що став на той час музичною столицею Європи, і почав писати опери у французькому стилі з такою ж легкістю, як і в італійському. Його «Вільгельм Телль» (1829) - грандіозная опера про легендарного швейцарського стрільця - настільки затягнута, що в наші дні рідко виконується без купюр. Зате увертюра до неї (оркестровий вступ до підняття завіси) стала популярним класичним твором.
Після «Вільгельма Телля» маестро перестав писати для сцени, хоча на той час ледве досяг 37-річного віку і перебував в розквіті сил і таланту. Причини такого рішення до цих пір залишаються загадкою. Залишок життя – 39 років - Россіні провів в повному достатку і благополуччі.
Романтики
На послідовників Россіні зробив глибокий вплив романтизм - ідейний і художній напрям в європейській і американській духовній культурі, що почитав вищими цінностями боротьбу пристрастей і крайній індивідуалізм. Знехтувавши холодну розсудливість і спокійний затишок, романтики з ностальгічною тугою зверталися к давнім героїчним часам, барвисто описаним в романах Вальтера Скотта.
Справжнім трагічним шедевром стала опера Гаетано Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» (1835) по мотивах романа В. Ськопа «Ламмермурськая наречена». А епізод уявного вінчання збожеволілої Лючиі із загиблим коханим став, мабуть, найзнаменитішою «сценою безумства» в історії опери. Подібні сцени були вельми популярні в романтичних операх, де незмінно вирували трагічні пристрасті.
Віддаючи належне романтичним стражданням, італійці не втратили смаку до комічної опери; той же Доніцетті майстрово працював в обох жанрах, залишивши нащадкам близько 70 обпер. Його сучасник Вінченцо Белліні помер в молоді роки, встигнувши створити лише декілька визнаних шедеврів, зокрема «Норму» (1831), дія якої цілком у дусі романтизму і відбувається в середовищі гальських друїдів, ведучих боротьбу з римськими завойовниками. Доніцетті і Белліні були майстрами бельканто (дослівний «прекрасний спів»). Від орнаментального стилю епохи кастратів бельканто відрізняється вишуканим ліризмом, якому майстер здатний додати глибину справжнього відчуття.
Верді
Найбільшим італійським оперним композитором був Джузепе Верді, що прожив довге 87-річне життя і створив цілий ряд безсмертних творів, - від «Оберто» (1830) до «Фальстафа» (1893). Верді - вихідцеві з бідної селянської сім'ї - вдалося знайти багатого покровителя,що погодився оплачувати його навчання. Але Міланська консерваторія, не виявивши у хлопця таланту, відмовила йому в прийомі, і добиватися успіху йому довелося наполегливою працею і приватними уроками.
З перших же кроків композиторської кар'єри Верді випробував декілька тяжких ударів -провал ранніх творів, а потім смерть дружини і двох дітей. У свій час він був, здавалося, готовий назавжди закинути музику, але, на щастя, один прихильний імпресаріо показав йому лібретто (літературний текст) «Набукко». Надихнувшись героїчним сюжетом, Верді негайно узявся за справу, і в 1842 р. відбулася прем'єра нової опери. Своїм величезним успіхом вона була частково зобов'язана знаменитому хору «Шрегтет», в якому полонені у Вавілоні іудеї тостуют по втраченій батьківщині. Італійці угледіли тут натяк на власне пригноблюване положення під владою Австрії, і в подальших операх Верді раз у раз з'являлися сцени з прихованим патріотичним значенням.
Оперні шедеври
Тим часом, в 1850-і рр. з-під пера Верді одна за одною виходять опери, що прославили його ім'я: «Ріголетто» (1851), «Трубадур» (1853) і «Травіата» (1853), в яких мелодійне богатство
поєднується з глибиною людських переживань.
До вершин творчості Верді також належить грандіозна «єгипетська» опера «Аїда» (1871) і два створених на схилі віку шедевра по мотивах шекспірівських п'єс - «Отелло» (1877) і «Фальстаф» (1893). Яскравий романтизм і трохи утрирувані персонажі Верді багато років панували на оперній сцені, поки в 1890 році не заявив про себе творчий напрям – веризм або реалізм. Нові опери вперше вивели на сцену простих селян і інших персонажів з низів суспільства, в них несамовито вирували життєві пристрасті.
Найбільшу популярність здобули дві короткі опери, що часто виконуються в одному спектаклі, - «Сільська честь» (1890) Пьєтро Масканьі і «Блазні» (1892) Руджеро Леонкавалло. У обох перед глядачем розгортаються історії любові і ревнощів, і обидві закінчуються загибеллю героїв.
Пуччині
Гідним наступником Верді був Джакомо Пуччині, що привніс в оперу свій блискучий дар мелодиста. Багато з його арій - к прикладу, знаменита арія Калафа з опери «Турандот» - буквально у всіх на слуху і давно стали «популярною класикою».
Перший успіх принесла своєму творцеві опера «Манон Лесько» (1893) - розповідають, що після прем'єри завіса піднімалася не менше 50 разів. Три подальших твори увійшли до золотого фонду оперної класики: «Богема» (1896) про життя і любов убогих паризьких поетів і художників; мелодраматичная «Туга» (1900) і «Мадам Батерфляя» (1904), сумна історія любові юної японки. Його перу також належить оперний «вестерн» «Дівчина із заходу» (1910), і повна похмурої романтики китайська опера «Турандот». Роботу над останньою оперою, перервану смертю композитора в 1924 р., завершив Франчесько Альфано, і прем'єра «Турандот» відбулася в 1926 р.
З відходом Пуччині завершилася велика лірико-драматична традиція італійської опери XIX в., хоча пізніше в цьому жанрі плідно працювали талановиті сучасні композитори - Ферруччо Бузоні, Джанкарло Менотті і Луїджі Даллапіккола.
З цією ж традицією тісно пов'язані імена великих оперних співаків, яких дала миру Італія, особливо видатних тенорів - от Енріко Карузо і Беньяміно Джільі до Лучано Паваротті, - що зробили італійську оперу одним з найзнаменитіших музичних жанрів.
ЛА СКАЛА
Міланський театр «Ла Скала» з його величезною сценою, залом для глядачів на 3600 місць і багато обробленими фойє - найзнаменитіший оперний театр в світі. Тут вперше побачили світло багато перлин оперного мистецтва - «Норма» Белліні, «Отелло» Верді і «Мадам Батерфляй» Пуччині. У Італії опера завжди вважалася світським салоном, і французький письменник XIX в. Стендаль навіть відмітив із цього приводу: «Тиша в залі запанувала... тільки у момент виконання якого-небудь ударного пасажу». Публіка легко приходила в обурення, і деякі твори, що оглушливо провалилися на сцені «Ла Скала» (зокрема, «Мадам Батерфляй»), були пізнішими визнані світовими шедеврами.