Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
„Вічна пам'ять замореним голодом"
(Виховна година)
Ведучий. Не звільняється пам'ять,
Відлунює знову роками.
Я зітхнув. Запалю обгорілуу свічу.
Піднялись, озиваються десятиліттях
3 далини, аж немов з кам'яної гори.
Надійшли. Придивляюсь:" Вкраїна. 20 століття".
I не рік, а криваве клеймо: „Тридцять три".
Ведуча. „...1932-1933 рр. В Україні був великий голод. Не було ні війни, ні посухи. А була тільки зла воля одних людей проти інших. I ніхто не знав, скільки безневинних людей зійшло у могилу - старих і молодих, дітей, і ще ненароджених - у лонах матерів".
Ведуча. Анастасія Кучерук, жителька села Судачивка, Житомирської області пригадує: На світі весна, а над селом нависла чорна хмара: діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах, ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт, велика голова, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдаеться всім тілом: назад, вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. I безконечно одне і те ж наівголосом: „ Їсти, їсти, їсти..."
Юнак. Петро Соловищюк з села Луки на Вінниччині:
„ батько кладе на тачку двох моїх братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх до мами. Батько почав лопатою кидати землю в яму, а я – руками. Згодом помер і батько… І так від моєї родини ні могили, ні хреста. Тільки імена".
Ведучий.
Пекельні цифри і слова
У серце б'ють неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік 33-ій. Голод. Голод.
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
Восьми мільйонів (Боже мій!)
Недолічилась Україна.
Ведуча. Не минула страшна трагедія і Сумщини - землі, яка з давніх-давен була краєм хлібодарів і про яку академік Зуев писав ще в кінці ХVIII ст.:" Земля тут дуже родюча і її обробляють так, що куди не поїдеш, всюди вона вкрита хлібним колосом, а потім або баштанами, або садами..." Описуючи так наші землі, вчений і гадки не мав, що вже в 30-ті роки ХХст. на ці родючі і багатодітні ниви прийде страшний голодомор, який забере тисячі і тисячі життів.
Юнак. Олексій Столбін з села Грузьке Конотопського району:" Ми жили біля станції, я бачив жахливі картини, які, не можу забути. Трупи валялись на кожному кроці. Мені на все життя запам'яталась опухла мертва жінка, що лежала горілиць біля багажного складу, і ще живе немовля, жадібно хникаючи, намагалося задубшими рученятами дістатись до материних грудей. Поруч прямо на снігу сиділо ще двоє трохи старшеньких дітлахів. Замість одягу на них було якесь лахміття, а ноги обмотані ганчірками".
Дівчина.
Весна 1933р село Краснопільського району Сумської області „ Могилку для дівчаток довбала Маруся. I лопатою, і ломом. У кінці городу. Довбала довго і важко. На дно постелила соломи, сходила в сарай і підсипала ще.Вдягла дівчаток в квітчасті платтячка. Ніби вросла в долівку посеред хати. Мовчки. Довго-довго дивилася на ліжко, де лежали її донечки. I застогнала. Стогін той вирвався з самих глибин душі, зуби зціплені, очі сухі…
Маруся опустилася біля ліжка, обняла своїх дочок і заходилася їх обціовувати без сліз і слів. Маруся розтирала дівчаткам обличчя, ручки й ніжки, притискувала їх до грудей. І цілувала, цілувала...
Потім чіткими автоматичними рухами почала вкладати в один мішок Надійку, а в другий Галинку. Взяла голку-циганку і ниткою зашила мішки. Виносила на город дівчаток обережно, перед собою, на витягнутих руках, як носять немовлят, які заснули і мама боїться сполохати їх сон.
Ведуча.
Село Хоружівка Недригайлівський район.
Олекса Ющенко наступні рядки присвятив Хоружівським акаціям-годувальницям, що росли біля старого кладовища
Акації колюча гілка...
Солодким цвітом і рясним
I пам'ять увійшла не мілко.
Під вечір цвіт, як білий дим...
Авжеж тебе я не забуду –
В згорьовані, голодні дні
Хіба ж не помагала люду
I трохи помогла мені.
Ми куштували всяке зілля,
Той цвіт припав нам до смаку.
Чухрали ми колюче гілля,
Втоляли голод на швидку...
Своїх я друзів не забуду –
Ось мій сусіда-сирота...
У пам!яті довічно буде
Колюча, давня висота...
Дівчина. Сумський район село Терешківка Дар1я Тимофіївна Перепилиця:" Щодня я бачила, як по селу везли підводою мертвяків. Тим, хто підбирав їх, доплачували хлібом. Якось в обідню пору я проходила мимо цвинтаря. Дивлюся, як гробарі вкинули в яму двох покійників, а за ними - немічну жінку. "Хлопці, я ще жива!.. А ви мене закопуєте?" - кричала вона. А ті лиш у відповідь: „ Все одно умреш, то нам завтра на тебе яму копать..."
Ведучий. На багатих чорноземах України вмирали люди. Уже в листопаді місяці не було чого їсти. Почався голод. Великий. Страшний. Невблаганний. Пішов голод степами. Пішов. Перед ним дверей не зачинити, не зупинити не плачем дітей, ні тужінням матерів. Він вповзав у хати населяючи їх мерцями. Двері настіж. Мертво. Люди не плакали, вмирали мовчки. Хто лічив їх тоді? Скільки їх зникло з видноколу? Жили терпіли - із життя пішли, терплячи.
Юнак. Це було не стихійе лихо. В селах зібрали великий урожай хліба. Але весь хліб з колгоспів було наказано здати і вивезти. Вивезли навіть той, що залишився на насіння. Потім почали збирати хліб у селян. За нездачу хліба селяни притягувались до суду. Так, мешканка 5-ої сотні міста Охтирки Параска Маслова, у котрої виявлено закопану бочку з зерном, була засуджена на вісім років позбавлення волі.
Дівчина. По селах ходили спеціальні бригади і з своїх же селян забирали все, навть у піч заглядали, дивилися, що господиня варила на обід. Перекидали навіть горщики з борщем. Ходила ця зграя селом, шукала чи не заховав господар десь хлб у хліві чи на городі.
Ведучий. Сумський район село Терешківка. Марія Іванівна Дурова: „Тоді Анастасія розповіла мені, що хлібошукачі забрали з її оселі все, не залишивши для дітей ніяких продуктів. Так, під час останнього обшуку затятий „ударник" Никифор Панащенко із злістю запитав у неї: "Так ти ще жива, не здохла? Ту ж мить він кинувся до дітей, які їли суп із череп'яної миски, і вирвав з їхіх рук ложки. Потім підійшов до печі, схопив з припічка горщик зі стравою і вилив це геть на долівку.
Дівчина.
Рік 33-ій сунеться:
Спогадів кіноекран…
Славгород. Мертва вулиця.
Душно. Калюжі. Бур'ян.
„Щастя!" - в кремл1вськім зведенні.
Мор поголовний - щодень...
Батько мій посередині, мов напідпитку, іде.
Щуплий, скелетом вибрався
3 сонечком бозна-куди.
Більшовикам і вихрестам
Перший прокльон, як завжди.
Партію ототожнював
Тілки з євреями... Ох!
Ясно сьогодні кожному,
Що помиляється й бог...
Ведуча. Осиротіло багато областей України. Уряд України звертався до Сталіна, щоб зменшили поставки хліба, доповідали про те, що люди масово помирають з голоду. Але відповідь була одна: „Який голод? Ніякого голоду нема".
У промові на всеукраїнському з' їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933р. він цинічно-заспокійливо заявив: „В усякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники роівв 10- 15 тому, ваші нинішні труднощі, товарші колгоспники, здаються дитячою іграшкою".Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян призвело холоднокровне рішення Сталіна вилучити з українських селян усі їстівтні припаси, а потім оповити голодуючих завісою мовчання, заборонити будь-яку допомогу з боку міжнародної або радянської громадськості. Щоб перешкодити самочинним втечам величезної маси голодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ.
Дівчина.
Село, як мертвий старець у трупах,
Собак поїли у жаху німому.
Ридає горе в білх вишняках,
I тягнуть шкапи дві гарбу знайому
Із трупами на звалище у яр.
Ведучий. Для тих людей, яким вдалося пережити осінь і зиму 1932 р., настала страшна весна 1933 р.. Люди не пам'ятають, чи була того року весна, чи прилетіли до знайомих осель лелеки. Пам'ятають інше.
Юнак.В той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік.
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, поклавши на бік,
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок - помер чоловік.
I невтому, трудягу старого
Без хреста повезли у той бік...
I кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських,
Сто рік.
Ведуча. Світ мав би розколотися навпіл, сонце перестати світити, Земля перевернутись, від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля не перевернулася. Вона обертається, як їй і належить. I ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми - єдині спадкоємці всього, що було. Дуже прикро, що протягом кількох десятиліть про цю народну трагедно на Україні навіть заборонялося думати іговорити вголос. Адже будь-яка згадка про голодомор розцінювалася як ворожий випад проти Радянської влади і лише після смерті Сталіна люди стали якось вільніше висловлювати свої думки.
У молитві „Отче наш" є сім прохань, яі людина просить у Бога. Одним із них є: „Хліб наш насущний дай нам сьогодні" Повірте, коли нічого їсти — найбільше хочеться хліба. Коли хліб є -людина про нього не думае. їй хочеться чогось іншого: щось пізнати, щось прочитати, чогось навчитись. Тобто хліба духовного. Але коли немає хліба насущного - ніщо не миле.
Дівчина.
Ні крихти в рот вже стільки діб,
Немов у гарячці я марив їжею.
I раптом десь голосно:
„Свіжий хліб!
Кому, громадяни, хліба свіжого?"
Що кажете? Хліб?
Біля нашого дому!
А голос, мов дражнить,
Лунає на ганку...
Мені! Я благаю! Нехай і не свіжого!
Ні-ні, я не їсти я... нюхати буду:
Понюхаю тільки - і знаю... я виживу.
Ведучий. За вісім місяців 1932 - 1933 років в Україні померло сім мільйонів чоловік. А в цей час, коли гинули причорноморські села, з Одеського порту вивозили за кордон українську пшеницю. 8 Березня 1933 року на підході до Босфору сів на мілину пароплав „Харків", який перевозив 8900 т зерна з Одеси до Лондона. Пароплав розламався навпіл, і майже 9000 т добірного зерна пішло на дно.
Юнак. Зерно у крупах пріло під дощем;
Кудись, у безвість, в море, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов витріскуючи золотим вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той блиск,
На горлі ж ми відчули смерті тиск.
Тоді дурні Грицьки та Опанаси
Вмирали, як у зливи комарі,
Тоді ж по селах їлось людське м'ясо,
I хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.
Ведуча. І з „Чорної книги України": „За останній час зареєстровано кілька випадків людожерства. Так у Білоцерковському районі у селі Богуславка громадянка Авраменко зарізала і з'їла свою восьмирічну дочку. У Тетіївському районі громадянка Березнюк з'їла десятирічну дочку. У селі Скибинцях сім'я, що складаеться з трьох чоловік, забила і з'їла чужого хлопчика, а також частину трупа померлої матері. Колгоспник Олійник харчувався трупом померлої дружини, а колгоспниця Проценко з'їла труп трьохрічної доньки".
Дівчина.
Плаче за своїми дітьми Україна-мати. Плаче і не може втішитись, бо їх немає. Підносить молитву церква Хрестова, щоб Господь упокоїв їхні душі праведні. У трагічні часи великий Кобзар був завжди зі своїм народом. До нього звертались люди як до свого захисника і в часи голодомору.
Встань, Тарасе, з домовини,
Глянь на горе України
Пухнуть люди, мруть, конають
Та Сталіна проклинають.
Ведучий.
Злети у думці над Україою і зримо побачиш, жахаючись, що вона, як ніяка інша земля, густо вкрита могилами. Великими і малими, відомими й невідомими. Мусимо сказати, що Україна - то велика могила, в якої немає ні кінця, ні краю. Ніхто не спроможний виміряти цю глибину і копають нам її протягом століть чужі і свої. Копають і закопують нас мільйонами, серед них 18 мільйонів заморених голодом. I серед них ті, які могли стати великими вченими, поетами, хліборобами і не стали. Тож хай земля їм буде пухом, а память про них залишиться серед живих.
Ведуча. Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запізненням у багато років, тих великомучеників нашої тяжкої історії -мільйони українських селян - жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору хвилиною мовчання.
Ведучий. Чому так жорстоко нас нищили? Про це можна дізнатися зі слів Л.Троцького: „В українському селянинові прокинувся дух запорізьких козаків, який кипить і нутрує, як грізний Дніпро на своїх порогах."
Ось чого вони боялися! Невмирущого і грізного Духа нашої свободи. Тому-то і нищилась інтелігенція, золотосяйні собори, культура, історія.
Ведуча. Ми, нині сущі, повинні попросити прощения у 12-ти мільйонів наших людей - у дитинчат, які сиділи біля мертвих матерів, в матерів, які журно дивилися на мертвих дітей немаючи сил плакати, у наречених, у ненароджених дітей, в українських господарів-хліборобів по-дикунськи похованих, не оплаканих.
О, як же ти не вмерла, Україно,
Бо скільки ж то зловісницька мета
Звела людей, приречених безвинно, -
Й ніхто за це нівкого не спитав.
Чому, чому, чому, чому
Гонили правду у тюрму?
Чому від голоду вмирали?
Чому церкви поруйнували?
Чому так знищили багато?
Чому не судять винуватих?