Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
4.1. ЄС - найбільший у світі економічний блок
Європейський Союз (The European Union) –інтеграційне об’єднання 27-ми країн на основі спільних людських і демократичних цінностей, яке має на меті досягнення стабільності, миру та процвітання. ЄС є унікальним міжнародним утворенням, адже його держави-члени заснували спільні інституції та делегували їм певну частку свого суверенітету для того, щоб можна було демократично, на загальноєвропейському рівні ухвалювати рішення з конкретних питань, які становлять загальний інтерес. Членами Євросоюзу на сьогодні є: Австрія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція. Країнами-кандидатами наразі визнані Македонія, Туреччина й Хорватія.
Історія створення ЄС
Європейській Союз утворився в результаті послідовного розвитку процесу інтеграції країн Західної Європи, яка пройшла у своєму розвитку декілька етапів.
9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).
18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.
Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).
Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).
8 квітня 1965 року було підписано Договір про злиття виконавчих органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС. 1 липня 1967 року цей Договір набув чинності. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції. Основними інститутами стали Європейська Комісія, Рада Європейських Співтовариств, Європейський Парламент та Суд Європейських Співтовариств. У грудні 1974 року до цих органів додався новий – Європейська Рада, яка складається з глав держав та урядів країн-членів Європейських Співтовариств.
У 1968 році завершується формування зони вільної торгівлі та митного союзу (перших двох етапів інтеграції) Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).
Наприкінці 1969 року завершується формування спільного ринку (третього етапу інтеграції) ЄЕС. Первісні цілі ЄЕС, визначені Римським договором 1957 року, виявились досягнутими. Необхідно було визначати подальші завдання для розвитку європейської інтеграції.
На початку 70-х років розпочався процес розширення ЄЕС.
1 січня 1973 року членами ЄЕС стали Велика Британія, Данія, Ірландія.
1 січня 1981 року членом ЄЕС стала Греція.
1 січня 1986 року членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
1 липня 1987 року набув чинності Єдиний європейський акт, підписаний у лютому 1986 року. Цей документ визначив подальші цілі Європейської інтеграції. Зокрема, він поставив за мету створення до 1 січня 1993 року Єдиного внутрішнього ринку (наступного етапу економічної інтеграції, що передбачав гармонізацію економічної політики та інституцій), запровадив спільну політику в соціальній сфері, в галузі науково-технологічного розвитку, охорони навколишнього середовища. Цей документ також вніс зміни до договорів про утворення Європейських Співтовариств, а також поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики. Крім того, у Єдиному Європейському акті було поставлено питання про створення Європейського Союзу, який мав стати інститутом не лише економічним, а й політичним.
7 лютого 1992 року у Маастрихті було підписано Договір про Європейський Союз (саме поняття “Європейський Союз” з’явилось ще під час Паризької конференції 1972 року). Договір набув чинності 1 листопада 1993 року. Він визначив так званні “три колони” Європейського Союзу:
“перша колона” – Європейські Співтовариства: ЄСВС, Євратом та Європейське Співтовариство (замість старої назви “Європейське Економічне Співтовариство”). Причому Європейське Співтовариство є серцевиною та каркасом процесу інтеграції і за своїми властивостями становить “наднаціональний феномен”;
“друга колона” – спільна зовнішня та безпекова політика (СЗПБ);
“третя колона” – співробітництво у сферах юстиції та внутрішніх справ.
В економічному сенсі прийняття Маастрихтського договору означало курс на завершення формування єдиного внутрішнього ринку (четвертий рівень економічної інтеграції) та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу (п’ятий - найвищий рівень економічної інтеграції).
1 січня 1995 року членами Європейського Союзу стали Фінляндія, Австрія та Швеція.
2 жовтня 1997 року було підписано Амстердамський договір (набув чинності 1 травня 1999 року). Амстердамський вніс зміни та доповнення до Маастрихтського договору про Європейський Союз, Римського договору про заснування Європейського (Економічного) Співтовариства та Євратому, Договору про заснування ЄСВС. Ці зміни торкнулись повноважень та напрямків діяльності, а також привели інституційні механізми до цілей , визначених Маастрихтським договором.
Особливу роль у цьому відіграло укладення у 1997 році Шенгенської угоди про вільне (безвізове) пересування громадян у межах Європейського Союзу.
Існує п’ять інституцій ЄС, кожна з яких відіграє свою конкретну роль:
Європейський Парламент (обирається громадянами країн ЄС);
Рада Європейського Союзу (представляє уряди країн ЄС);
Європейська Комісія (рушійна сила та виконавчий орган ЄС);
Суд Європейського Союзу (забезпечує дотримання законодавства ЄС);
Рахункова плата або Суд аудиторів ЄС (контролює ефективне та законне використання коштів з бюджету ЄС).
Економічна та політична інтеграція між країнами Європейського Союзу означає, що ці країни повинні приймати спільні рішення з різних питань. Таким чином країни ЄС розробили спільну політику у дуже широкому спектрі галузей – від сільського господарства до культури, від прав споживачів до умов конкуренції, від охорони довкілля та використання енергії до транспорту та торгівлі.
У 1992 році було прийнято рішення створити в рамках ЄС Економічно-валютний союз (ЕВС) і запровадити єдину європейську валютну одиницю, управління якою мав здійснювати Європейський центральний банк. Єдина європейська валюта – євро – стала реальністю 1 січня 2002 року, коли банкноти та монети євро замінили національні валюти у 12 з 15 країн ЄС.
4.2. Теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції
Теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції
Міжнародна економічна інтеграція – це етап у процесі розвитку міжнародного поділу праці, для якого характерним є утворення однорідного, внутрішньоєдиного господарського організму, що охоплює декілька країн, виникнення цілісності відокремленого комплексу держав. Хронологічно інтеграційний тип міжнародних економічних відносин почав формуватися після другої світової війни.
В основі інтеграції лежать об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил.
У загальному вигляді об’єктивну причину міжнародної економічної інтеграції можна визначити як необхідність подолання суперечності між очевидними реальними вигодами для підприємств від участі в міжнародному поділі праці та негативними факторами міжнародної економічної взаємодії – територіальною віддаленістю, меншою мобільністю факторів виробництва і ресурсів, митних та валютних обмежень тощо.
Об’єктивно подолати цю суперечність можливо двома шляхами:
1) створенням і розвитком ТНК;
2) міждержавними узгодженими заходами щодо цілеспрямованого формування світогосподарського ринкового (економічного, правового, інформаційного, політичного, психологічного) простору в крупних регіонах світу.
Поєднання цих двох напрямків і забезпечило перехід до вищого, більш ефективного та перспективного стану міжнародних економічних відносин — міжнародної економічної інтеграції.
Інтеграційні процеси за своєю природою – явище складне та суперечливе. Їх розгортання та розвиток може бути зумовлене:
а) економічними;
б) політичними чинниками.
Економічні чинники міжнародної економічної інтеграції виступають першопричиною інтеграції, як правило, коли мова йде про інтеграційні процеси серед високорозвинених країн.
Внаслідок розвитку міжнародних ринків товарів та послуг, капіталів та трудових ресурсів господарські системи таких країн перетворюються на єдине ціле. У результаті внутрішні державні заходи щодо економічного регулювання здійснюють активний вплив на економіку і господарську політику інших країн, особливо тих, з якими їх пов’язують тісні економічні зв’язки (підтримка рівня позичкового проценту, державні субсидії окремим галузям економіки, рівні податків, внутрішні ціни, заробітна плата, технічні стандарти).
Це спричиняє об’єктивну потребу в узгодженні на державному рівні основних цілей і методів регулювання не тільки зовнішньоекономічних зв’язків, але і тих аспектів національної внутрішньогосподарської політики, які торкаються економічних інтересів інших держав. Таке узгодження поділяється на два види:
1) передбачає координацію зусиль щодо знищення перешкод на шляху міжнародного руху товарів, капіталів та послуг;
2) передбачає узгодження цілей, інструментів і створення інститутів для здійснення групою країн спільної економічної політики..
Оскільки процеси міжнародної економічної інтеграції розвиваються під впливом двох основних чинників (політичних та економічних), то і теоретичні концепції міжнародної економічної інтеграції поділяються на два блоки. Одна група науковців ототожнює інтеграцію з нерегульованим розвитком міжнародних економічних зв’язків, який відбувається незалежно від регулюючих заходів держав. Інші – визнають інтеграційними лише процеси, що відбуваються в межах офіційно оформлених економічних союзів під офіційно проголошеним цілеспрямованим впливом урядів держав, що інтегруються.
Тобто, дискусійним є питання щодо співвідношення регулюючих та ринкових засад, політики та економіки в міжнародних інтеграційних процесах, що має велике значення при оцінці сутності та перспектив інтеграції в кожному конкретному випадку
4.3. Етапи і механізми європейської економічної інтеграції
Етапи європейської економічної інтеграції
Етапи Зміст
Зона вільної торгівлі – Скасування мита. Квот та інших обмежень у торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії у митній і торгівельній політиці стосовно третіх країн
Митний союз - Запровадження спільних зовнішніх митних тарифів і перехід до єдиної торгівельної політики стосовно третіх держав
Єдиний внутрішній (спільний) ринок 25.03.1957 - Митний союз плюс здійснення заходів, які забезпечують вільний рух послуг, капіталів і робочої сили (включаючи свободу їх професійної діяльності).
Економічний і валютний союз - Єдиний внутрішній ринок плюс гармонізація і координація економічної політики держав-учасниць на основі спільного прийняття рішень і контролю над їх виконанням, заміна національних валют єдиною. Єдина валютна і грошова політика
Інститути ЄС
Європейська рада.
Функціонує з 1974 р., у 1986 р. статус офіційно закріплений Єдиним європейським актом. До ради входять глави держав і голови урядів країн ЄС, а також Голова Європейської комісії. Європейська рада «дає Союзу необхідний імпульс для розвитку і визначає загальні політичні орієнтири». Засідає два рази на рік. На засіданнях обговорюється загальна ситуація і головні проблеми Союзу, а також стан світової економіки і міжнародних відносин, визначаються пріоритети діяльності, приймаються програми і рішення стратегічного значення. Відбуваються і позапланові засідання, на яких обговорюється одне питання, яке потребує негайного політичного рішення. ЄР за підсумком дискусій приймає політичний документ, який трансформується у правові акти і рішення відповідних органів ЄС.
Рада Європейського Союзу (Рада міністрів)
Вищий законодавчий орган ЄС. Має право на прийняття рішень; забезпечує загальну координацію загальної економічної політики; здійснює керівництво бюджетом (разом з Європарламентом); укладає міжнародні угоди.
Рада ЄС складається з представників держав – міністрів держав ЄС. Фактично існує близько 30 Рад, які займаються конкретними напрямками діяльності ЄС і об`єднують відповідних національних міністрів. Голова Ради обирається по черзі на шість місяців.
Європейська комісія
Виконавчий орган ЄС. Користується правом законодавчої ініціативи, тобто розробляє законодавчі акти і направляє їх на розгляд в Раду, контролює законодавчий процес; слідкує за застосуванням прийнятих законодавчих актів; у випадку порушення застосовує санкції, направляючи справу до Суду. Крім того, Комісія має повноваження приймати рішення у таких сферах як сільське господарство, торгівля, конкуренція, транспорт, функціонування єдиного ринку, захист навколишнього середовища; управляє бюджетом і фондами ЄС, несе відповідальність за бюджетні витрати.
Комісія складається з представників держав ЄС (максимально 27), які призначаються строком на 5 років національними урядами, але повністю незалежні у виконанні своїх обов`язків. Кандидатури затверджує Європарламент.
Комісія складається з генерального секретаря і більше 20 генеральних директорів, які відповідають за окремі напрямки діяльності ЄС. Загальний штат службовців Комісії – понад 15 тис. чол.
Європейський парламент
Бере свій початок у 1974 р., коли президент Франції В. Жискар д’Естен висунув ідею створення Європарламенту – політичного органу, покликаного виконувати дорадчу функцію при виробленні загальних принципів соціальної політики (головне – права людини). Спочатку в Європарламент національні парламенти делегували своїх представників, в подальшому стали проводитись загальні прямі вибори на партійній основі (з 1979 р.). Після підписання Маастрихтських домовленостей Європарламент став важливим інститутом ЄС.
Європарламент виконує функції: проводить консультації і здійснює контроль за діяльністю інших інститутів ЄС; схвалює або вносить поправки в законодавчі акти, бюджет ЄС, затверджує бюджет ЄС і укладає міждержавні угоди. Чисельність Парламенту не повинна перевищувати 732 чол. Число депутатів залежить від чисельності населення країни. Строк повноважень депутатів 5 років. Депутати розподілені по 20 комісіям, які відають важливими напрямами діяльності ЄС.
Суд європейських спільнот
Суд забезпечує єдине застосування і тлумачення прав ЄС на всій його території. Суд розглядає всі питання, які виникають при виконанні правових норм Союзу. Рішення Суду не оскаржуються. Компетенція Суду не поширюється на загальну зовнішню політику країн ЄС, політику безпеки і співробітництво держав-членів у галузі правосуддя і внутрішніх справ. Суд складається з 15 суддів (буде 25) і 9 юридичних радників, які призначаються урядами країн строком на 6 років, незалежні у виконанні своїх обов`язків. У 1989 р. на допомогу Суду створено Суд першої інстанції. Який розглядає позови окремих осіб на органи ЄС тощо.
4.4. Створення економічного і валютного союзу
Економічний і валютний союз (ЕВС) та інші країни Європейського Союзу, що не увійшли в зону євро (Великобританія, Данія, Швеція).
Початком інтеграційних процесів у Європі вважається створення шістьма країнами в 1951 р. Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке згодом поступово розширювалося і перетворилося на Європейський Союз (ЄС), до складу якого до 1 травня 2004 р. входило 15 європейських держав (Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). 1 травня 2004 року до ЄС приєдналися ще 10 країн (Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина, Угорщина, Чехія). До початку дев’яностих років держави ЄС створили „Спільний ринок”, у рамках якого забезпечується вільне пересування товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів. Тобто валютному союзу передував митний союз – були відмінені митні збори та обмеження щодо взаємної торгівлі, введений єдиний митний тариф на ввіз товарів з третіх країн з метою зменшення іноземної конкуренції в Європейському Економічному Союзі (ЄЕС). На основі „плану Делора” була розроблена Маастрихтська угода про Європейський Союз, яка передбачала поетапне формування валютно-економічного союзу. Ця угода була прийнята у 1992 р. в Маастрихті (Нідерланди) і набула чинності з листопада 1993 р. Відповідно до Маастрихтської угоди країни ЄС вводять єдину європейську валюту поступово - у три етапи. Перший етап (1990-1993 рр.) передбачав проведення всіх підготовчих заходів. Протягом другого (1994 р. – 31 грудня 1998 р.) – організаційного етапу - був створений Європейський Центральний Банк (ЄЦБ). Третій – заключний – етап (1 січня 1999 р. – 1 липня 2002 р.) почався з моменту введення євро у безготівковий обіг. Значні фінансові та інші витрати несе також економіка країн єврозони загалом — приватні підприємства та населення. Проте всі ці витрати здебільшого разові, і країни зони євро йдуть на них, аби досягти значних очікуваних переваг від запровадження євро — одного з головних елементів об'єднаної Європи. Велика Британія, Данія та Швеція на даний момент не входять до зони євро і користуються євро як будь-якою іншою іноземною валютою. Серед інших причин додержання ними такої позиції слід відзначити небажання цих держав ліквідувати свої національні валюти, побоювання щодо втрати національного суверенітету, а також інші економічні та політичні мотиви. Варто підкреслити, що Євросоюз і Європейський центральний банк за своєю структурою та методах залучення – демократичні інститути. Вони не мають наміру "заганяти" силою британців і скандинавів у європейський монетарний союз. Керівництво ЄС упевнене в тому, що країни-маргінали після введення готівкового євро самі усвідомлюють переваги нової валюти і приєднаються до єврозони. Тим більше, що єврозона з входженням до неї Великої Британії і двох держав Скандинавії неодмінно підсилить свої позиції на світових ринках, зможе робити більш ефективну протидію експансії американського капіталу, а головне - поступово обмежувати сферу дії американського долара на європейських просторах. На думку експертів, вагання Великої Британії, Данії і Швеції стосовно євро обумовлені перш за все національними і психологічними причинами, ніж чисто економічними і фінансовими факторами, оскільки євро виявився життєздатною валютою і зумів восени 2000 року переломити негативний для нього тренд до долара.
Країни-члени ЄС, що приєдналися до Союзу 1 травня 2004 року, введуть євро на своїх територіях за умов досягнення високого рівня стабільності цін, валютних курсів та довгострокових відсоткових ставок, а також виконання інших критеріїв конвергенції, дійсних для всіх учасників зони євро.
4.5. Спільні політики ЄС в різних секторах економіки
Розглянемо політику ЄС в головних секторах економіки: промисловість, дослідна діяльність, енергетика, транспорт, сільське господарство.
На відміну від промисловості, в інших основних секторах європейські договори чітко вимагали виробляти спільну політику. Взагалі, увесь процес багатонаціональної економічної інтеграції спрямовувався саме на реструктуризацію та посилення конкурентоздатності європейської промисловості.
Запровадження спільної дослідної діяльності й енергетичної політики було частково передбачено секторальними договорами, насамперед, договором про заснування Євратому.
Різне правове підґрунтя п’ятьох основних спільних політик у різних секторах економіки обумовлює розбіжності у їх розвитку. Ці розбіжності стали також наслідком різних вимог держав-членів щодо цих політик на різних історичних етапах.
Договір про ЄЕС не вимагав запровадження спільної або союзної промислової політики, а насамперед регулював функціонування спільного ринку промислових товарів.
Спільна підприємницька політика допомагає малим та середнім підприємствам пристосовуватися до нових умов великого внутрішнього ринку не лише в секторі промисловості, але й у сфері послуг.
Спільна політика щодо досліджень вкрай важлива для визначення промислової стратегії, для технічного розвитку у високотехнологічних секторах, розв’язання енергетичних проблем Спільноти і для пристосування підприємств і громадян до постіндустріального інформаційного суспільства.
Дослідна діяльність є ключовою рисою спільної енергетичної політики, яка насамперед добре розвинута в секторах вугільної й атомної енергетики. Втім, спільна політика щодо нафти й газу розроблена гірше.
Транспортну політику безпосередньо згадано в Договорі про заснування ЄЕС.
Спільна сільськогосподарська політика була найсуперечливішою та найменш стійкою. Її реформували практично кожні 5 років з метою відповідності внутрішнім та зовнішнім вимогам.
Структурна політика ЄС – система дій урядів, спрямована на перерозподіл ресурсового потенціалу для створення, розвитку та якісного оновлення бази економічного зростання. Вона будується на основі вироблення національних пріоритетів структурних перетворень промисловості та формування методів регулювання для забезпечення концентрації ресурсів і капіталів на пріоритетних напрямках (економічне зростання зумовлене переливанням ресурсів та капіталів зі збиткових видів діяльності у прибуткові).
4.6. Економіка країн-членів ЄС: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми
Економіка країн-членів ЄС: рівень розвитку, спільні та специфічні проблеми
Перспективи розвитку європейської валютної інтеграції пов'язаними з економічними перспективами основних країнах Європейського валютного союзу і швидкістю вирішення тих економічних проблем, які загострилися або виникли в цих країнах після переходу на євро.
Для детального аналізу економічного майбутнього країн Єврозони необхідно, перш за все, розглянути ті чинники, які зроблять вплив на стан економіки країн ЕВС в перспективі, інвестиційний і фінансовий клімат, конкурентоспроможність європейських товарів на світових ринках, а також внутрішні економіко-соціальні аспекти. Такими чинниками мають бути посилення процесів економічної консолідації, перспективи євро як міжнародна валюта, економічний потенціал створюваного союзу, а також процес розвитку фінансових ринків.
Поява євро істотно підсилює процеси економічної консолідації в Европе. Останніми роками відбулося помітне зближення основних макроекономічних показників країн ЄС: досягнуті реальні успіхи в забезпеченні стабільності цін, зниженні довгострокових процентних ставок, стабілізації обмінних курсів національних валют, що не входять в Єврозону країн. Із створенням валютного союзу в Европе різко зростає глибина інтеграції усередині самої Єврозони.
Перспективи євро як міжнародна валюта. Сьогодні євро використовується багатьма країнами для створення власних валютних резервів, деякі держави прив'язують курси національних валют до євро. Також євро все частіше використовується як валюта міжнародних контрактів і угод.
Економічний потенціал. Останніми роками Єврозона по розмірах ВВП удвічі перевершувала Японію, але поки все ще поступалася США. Структура господарства в країнах ЕВС майже ідентична: на аграрний сектор доводиться близько 2% ВВП, на промисловість відповідно – 31 і 26%, на послуги – 67 і 72%. До 2005 року в порівнянні з 2000 роком ситуація в цілому змінилася не значно. В той же час, якби Великобританія увійшла в ЕВС, це відставання було б зведене до мінімуму.
Рівень розвитку фінансових ринків. Найслабкішим местомом зони євро є фінансові ринки: по ступеню свого розвитку, глибині, широті і ліквідності вони значно поступаються американським. Єдиним сектором фондового ринку, де Европа утримує сильні позиції, є облігації. Проблема Західної Европи полягає не тільки в тому, що її фондові ринки значно менше американських, але і в тому, що вони багато в чому залишаються національними. Ще один дезинтегруючий чинник – податкове законодавство, воно є національним зараз і буде таким в осяжній перспективі.
Розширення на схід. Аналіз джерел формування бюджету ЄС і основних напрямів його використання свідчить про те, що ради¬кальная реформа бюджетною, регіональною і аграрною полити¬ки мала бути завершена ще до початку розширення на схід. Також одному з найважче вирішуваних завдань на етапі приєднання залишається адаптація сільського господарства країн ЦВЕ до європейських стандартів. Усвідомлюючи це, нові країни-члени, безперечно, сподівалися на отримання значних фінансових ресурсів від ЄС. Проте Єдина сільськогосподарська політика (ЕСП) Европей¬ського Союзу вже сьогодні поглинає 50% його бюджету. Система підтримки сільського господарства, що діє в ЄС, давно визнається неефективною і такою, що веде до значного перепроиз¬водству в рамках Союзу, коли значна частина продукції може бути реалізована тільки на зовнішніх ринках по цінах істотно нижче за собівартість. Очевидні напрями необхідних змін, зокрема, істотне скорочення прямих субсидій товаровиробникам. Проте спроби рефор¬мирования ЕСП впродовж 2000-2002 рр. виявлялися безуспішними з причини жорсткої позиції низки країн, перш за все Франції. Таким чином, майбутня модель підтримки сільського господарства в рамках ЄС залишається невизначеною.
Приєднання до ЄС нових членів з Центральної і Вос¬точной Европи поставило під сумнів можливість проведення по¬литики солідарності в тому об'ємі і тих формах, в яких вона проводилася в ЄС в 1990-і роки. А це – один з наріжних кам¬ней всієї політики європейської інтеграції. Її інструментами яв¬ляются так звані, структурні фонди і фонд об'єднання, що формуються шляхом жорсткого закріплення за ними определенно¬го відсотка бюджету ЄС.
Вступ до Союзу країн ЦВЕ автоматично істотно знизив і показник сукупного ВВП на душу населення. Всі вступаючі автоматично поповнили число країн-одержувачів зважаючи на свою відсталість.
4.7. Порівняння економічних систем. Місце і роль ЄС у світовому господарстві
Економічна система - це форма організації економіки, господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Функціонує економічна система з допомогою таких економічних інститутів, як власність, грошова система, урядові органи, податки, гроші, доход, планування, виробництво, прибуток тощо.
Розрізняють "чистий" капіталізм, командну економіку, традиційну економіку і змішані системи.
Чистий капіталізм
Характерними рисами та особливостями "чистого" капіталізму епохи вільної конкуренції є:
1. Приватна власність на фактори виробництва.
2. Ринкова система координації і управління господарської діяльності людей.
3. Свобода підприємництва і вибору діяльності.
4. Мета господарюючих суб'єктів - отримання максимального прибутку і діючи на свій страх і ризик.
5. Банкрутство чи прихід окремих нових виробників суттєвого значення для ринку немає.
6. Діє чиста або досконала конкуренція і отримується максимум прибутку при мінімумі витрат.
7. Забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується.
Командна економіка
Командна економіка, або адміністративно-господарська система має такі характерні риси:
1. Суспільна власність на фактори виробництва.
2. Панування централізованого планування і розподілу економічних ресурсів.
3. Колективне прийняття господарських рішень шляхом централізації планування економічної діяльності.
4. Відсутність будь-якої конкуренції і монополізм виробників.
5. Відсутність ринкової системи стимулювання і мотивації виробників.
6. Панування виробника над споживачем. На ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється. Вибору у споживача немає.
Традиційна економіка
Вона існує близько в 100 країнах. Основними специфічними рисами традиційної системи є:
1. Панування приватної власності.
2. Низький рівень економічного і соціального розвитку.
3. Багатоукладність економіки.
4. Залежний характер соціально-економічного розвитку.
5. Виробництво, розподіл і обмін базуються на звичаях, традиціях, культових обрядах.
6. Технічний прогрес різко обмежений.
7. Неписьменність населення, перенаселеність, високий рівень безробіття, низька продуктивність праці.
8. Темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва.
9. Велика зовнішня фінансова заборгованість.
10. Виключно висока роль держави і силових структур в економіці і політиці.
Країни традиційної системи є постачальниками сировини і матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції.
Змішані системи
Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші. Характерними рисами змішаних систем є:
1. Приватна власність у її різноманітних формах.
2. Переплітання, взаємопроникнення і взаємодоповнення колективного, приватного і державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший.
3. Соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей. Людина стає головною цінністю в такій системі. Досягти цього можна лише на основі зростання регулюючої ролі держави, а з іншого боку, повинні проявлятись умови ринкового саморегулювання. У такому випадку держава не повинна втручатися в діяльність господарських структур. Для змішаних систем характерне поєднання саморегулювання і державного регулювання економіки.
4. Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини.
Необхідно підкреслити те, що жодна з названих вище основних економічних систем не існує нині в чистому вигляді.
Сучасна капіталістична економіка у Західній Європі набуває нових якостей. Так, у розвитку продуктивних сил - це спільний устрій виробництва, який дедалі більше базується на інформаційно-технологічній системі виробництва. На його основі формується і відтворюється інтенсивний тип економічного зростання, що характеризується не звичайними приростами "фізичного обсягу" вироблюваної продукції, а передусім продукції, яка раніше не вироблялася, чи вищої якості. У виробничих відносинах економіка Західної Європи характеризується всебічним розвитком ринкових сил, підприємництва й конкуренції.
Досить відчутні позиції державного сектора в енергетиці, на транспорті, у зв'язку, металургії, окремих галузях машинобудування. На базі державного сектора розробляються довгострокові програми економічного і соціального розвитку, істотною мірою забезпечується соціальне регулювання ринкової економіки.
ЄС є одним з трьох основних і найбільш розвинених центрів сучасного світу, разом із Сполученими Штатами Америки і Японією. ЄС - найбільша світова торгова держава; на нього доводиться майже чверть світової торгівлі. Це також найбільший нетто-імпортер сільськогосподарських продуктів і сировини. На ЄС доводиться і основна частина допомоги країнам, що розвиваються. Відповідно до Ломейськой конвенцією, ЄС має угоди про асоціацію з 69 країнами Африки, Карібського моря і Тихоокеанського басейну, до яких відносяться і більшість бідних країн світу. Ще приблизно з 60 країнами ЄС уклав двосторонні договори різного типу. У цілому ЄС підтримує дипломатичні стосунки більш ніж з 130 країнами світу. Він бере участь в роботі ОЕСР і має статус спостерігача в ООН. Він бере участь в щорічних зустрічах на вищому рівні семи провідних держав Заходу - в особі чотирьох своїх найбільших членів - Франції, Німеччини, Великобританії і Італії, а також президента Комісії ЄС, що безпосередньо представляє Союз. ЄС із самого початку є активним учасником процесу СБСЕ (нині ОБСЄ).
Але найголовніше те, що після введення валюти "євро", ЄС став основним і сильним конкурентом США на світовій економічній арені. І зараз можна вже сказати, що сьогодення і майбутнє Союзу залежить від цієї нової валюти. Повернемося до 18 грудня 2001, моменту введення євро. Протягом першого ж місяця торгівлі нова валюта відтіснила долар на друге місце на міжнародному ринку облігацій. Євро вибрали як валюту того, що номінує для 49% міжнародних випусків облігацій ($ 69,3 млрд.), тоді як долар - тільки для 40% ($ 55,7 млрд.). Саймон Медоуз, керівник підрозділу глобальних синдикованих боргових зобов'язань в інвестиційному банку Credit Suisse First Boston, в зв'язку з цим заявив: "Якщо судити по ринку облігацій, то ми тепер живемо в світі двох валют".
4.8. Економічне співробітництво України з ЄС на сучасному етапі
Україна повільно, але робить поступові кроки інтеграції до ЄС. Першим з них стало законодавче врегулювання з боку України своїх відносин з ЄС шляхом укладення Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) від 14 червня 1994 року. В економічному аспекті УПС є важливим кроком щодо залучення України до правового поля єдиного європейського ринку та ГАТТ/СОТ. Положення УПС регулюють питання переміщення товарів, послуг, робочої сили та капіталів. УПС відкриває Україні легший доступ до ринку Європи завдяки режиму найбільшого сприяння і принципу недискримінації.
У 2007 році ЄС запровадив Європейський інструмент сусідства і партнерства (ЄІСП), який замінив програму TACIS та сформулював нові пріоритети діяльності ЄС.
Починаючи з 1 січня 2007 року Європейський інструмент сусідства і партнерства став основним джерелом фінансування для 17 країн-партнерів ЄС, включаючи Україну. Розроблений задля стратегічного продовження існуючих раніше програм, головною метою ЄІСП, як вже було зазначено вище, є створення території спільних цінностей, стабільності та добробуту, тіснішої співпраці та поглибленої економічної та регіональної інтеграції завдяки охопленню широкого спектру сфер співпраці.
Можна виділити такі інноваційні напрямки та механізми ЄІСП:
• Транскордонне співробітництво
• Механізм сприяння реформам управління
• Програми Twinning та TAIEX
• Бюджетна підтримка.
Транскордонне співробітництво
Транскордонна співпраця на зовнішніх кордонах ЄС є ключовим пріоритетом для Європейської політики сусідства. Запровадження Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП) значно збільшило обсяг транскордонного співробітництва як кількісно, так і якісно.
У рамках програм транскордонного співробітництва фінансуються спільні програми, що виконуються сусідніми країнами. Головна мета таких програм полягає в підтримці сталого розвитку по обидва боки зовнішніх кордонів ЄС, у допомозі задля зменшення різниці у стандартах життя, у розв’язанні існуючих проблем та наданні додаткових можливостей, пов’язаних із розширенням ЄС і близькістю регіонів через їх наземні й морські кордони. Протягом 2007-2013 років Євросоюз надасть близько 1 мільярду євро на посилення транскордонного співробітництва.
Механізм сприяння реформам управління
Ще однією інновацією є запровадження Механізму сприяння реформам управління. Цей механізм надає додаткові ресурси тим партнерам, які продемонстрували найбільші досягнення у реалізації реформ щодо запровадження принципів належного врядування, визначених у Планах дій.
У 2007 році Україна отримала 22 млн. євро з Механізму сприяння реформам управління на додаток до 120 млн. передбачених в рамках ЄІСП на цей рік. А в 2008 році через цей механізм Україні було надано додаткові 16,6 млн. євро, в той час як сума фінансування в рамках ЄІСП склала 122 млн. євро.
Twinning
Twinning – це ініціатива Європейської Комісії, що була започаткована для допомоги країнам-кандидатам на вступ до ЄС набути необхідних навичок та досвіду щодо прийняття і впровадження законодавства ЄС, а також контролю за його дотриманням. Станом на другу половину 2008 року в Україні проекти Twinning реалізуються в таких сферах:
• Гармонізація стандартів Україні у цивільній авіації з нормами законодавства ЄС
• Посилення регуляторної та юридичної складової регулювання енергетичного сектору
• Впровадження конкурентного законодавства в Україні
• Зміцнення стандартизації, ринкового нагляду, метрології, законодавчої метрології, з оцінки відповідності та споживчої політики в Україні
• Підтримка співпраці України з Європейським Союзом у космічній галузі
• Допомога в запровадженні нової системи державного фінансового контролю
• Посилення діяльності Національного агентства з акредитації України.
TAIEX
TAIEX – це інструмент зовнішньої допомоги, що надається Європейською Комісією для обміну інформацією з метою розбудови інституціональної спроможності, необхідної для адаптації національного законодавства до європейських норм.
Впродовж вересня 2006 – грудня 2008 років представники органів державної влади України отримали методичну допомогу в рамках 86 заходів ТАІЕХ (як за кордоном, так і в Україні) в таких сферах як безпека та юстиція, внутрішній ринок, транспорт, навколишнє середовище та енергетика, сільське господарство та безпека харчових продуктів, державні фінанси, конкурентна політика та інші.
Бюджетна підтримка з боку ЄС
Протягом тривалого часу Європейський Союз надавав іншим країнам так звану «макроекономічну підтримку». Сьогодні такий механізм співпраці називають «загальною бюджетною підтримкою», оскільки підтримується не лише макроекономічна стабільність, але й надається допомога у впровадженні національної політики та стратегій з таких питань як економічне зростання та зниження рівня бідності. Макроекономічні питання все частіше розглядаються як критерії правомірності під час розгляду можливості надання загальної бюджетної підтримки або галузевої бюджетної підтримки.
Починаючи з 2007 року Європейський Союз запровадив в Україні програму бюджетної підтримки. Кошти бюджетної підтримки надаються безпосередньо в державний бюджет України на реалізацію реформ. Основними секторами, для розвитку яких надаватиметься вказана допомога, є управління державними фінансами, енергетика, а також процеси реадмісії, тобто повернення нелегальних мігрантів до країн їх походження.