Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Розкрийте предмет і структуру політології
ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.
ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.
Предмет політології — система знань про тенденції та закони функціонування і розвитку політичного життя соціальних спільнот, що відбивають реальний процес їх включення у діяльність з реалізації політичної влади та політичних інтересів.
Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:
– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;
– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;
– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.
– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.
СТРУКТУРА ПОЛІТОЛОГІЇ.
Структуру політології становлять:
– теорія політики і політичних систем;
– міжнародні відносини і світова політика;
– управління соціальними процесами;
– політична ідеологія;
– історія політичних учень.
До спеціальних політичних наук відносять політичну географію, політичну психологію, політичну історію, політичну антропологію, політичну семантику, політичну етнографію та ін.
2. Визначте категорії та методи політології
КАТЕГОРІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їх специфікою є те, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.
“Політична влада” – є базовою категорією політології. Влада – це вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість нав'язувати свою волю іншим.
“Політика” – одна з найважливіших сфер життєдіяльності суспільства, взаємин різних соціальних груп та індивідів щодо утримання й реалізації влади задля здійснення своїх суспільно значущих інтересів і потреб, вироблення обов’язкових для всього суспільства рішень.
“Політична система суспільства” – центральна категорія політології. Це інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.
“Політичні інститути” та їх конкретні вияви – “держава”, “політичні партії”, “групи інтересів” тощо, а також“політичні відносини” належать до основних категорій політології.
Політична система містить також “політичну культуру” й такі її складові, як “політична свідомість”, “політична поведінка”, “політичні цінності”, “політичні норми”, “політична соціалізація” тощо, котрі також є категоріями політології.
“Політичний процес” – відносно однорідні серії політичних явищ, пов’язаних між собою причинними або структурно-функціональними залежностями. Це форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, – одна з основних категорій політології.
“Політичне явище” – як одна з найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників і явищ, пов’язаних із здійсненням політики.
Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи.
Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.
Синергетичний метод (грец. sinergetikos – спільний, узгоджено діючий). Передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації.
Системний метод – розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.
Системно-історичний метод – передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Дає змогу не лише пізнати
закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.
Структурно-функціональний метод – полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.
Порівняльний метод – орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.
Біхевіористський метод – (англ. behaviour – “поведінка”) полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо.
Спеціальні методи дослідження – група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки.
3. Розкрийте функції політології та роль в житті суспільства
Функції політології (від лат. functio — виконання, діяльність) — це вирішення, практична реалізація характерних для неї завдань:
Місце і роль будь-якої науки визначається функціями, що вона виконує. Спираючись на сутність і структуру політології, можна визначити її основні функції:
• методологічна
• гносеологічна
• інструментальна
• прогностична
• світоглядна
? Методологічна функція політології полягає у виробленні способів і прийомів аналізу політичних явищ і процесів. Результатом такого пошуку є система соціальне апробованих принципів і способів раціонального пізнання політичної дійсності, правил і нормативів побудови політичної теорії і зразків організації практичної політичної діяльності.
? Гносеологічна функція політології припускає накопичення, опис, вивчення фактів політичної дійсності, аналіз конкретних політичних явищ і процесів, виявлення найважливіших політичних проблем і протиріч політичного розвитку. Політологія покликана дати раціональне пояснення політичній дійсності, відповідаючи на запитання: як, чому, через які причини виникли дані політичні явища і процеси, чому їм притаманні саме ці особливості? Гносеологічна функція політології спрямована на адекватне відбиття політичної реальності, розкриття властивих їй об’єктив них зв’язків, тенденцій і закономірностей розвитку.
? Інструментальна функція. Характерною рисою політології є її тісний зв’язок з політичним життям суспільства з політичною практикою. Політологія розкриваючи тенденції політичного розвитку, подає конкретну інформація необхідну для здійснення ефективної політичного керівництва та управлінь суспільними процесами. Політологія спеціально розглядає проблему прийняття політичних рішень при керуванні політичною діяльністю. Сюди входять підготовка політичних рішень, аналіз проблемної ситуації, оцінка співвідношення сил, рівень сили (впливу) учасників політичних подій, політичний ризик і стратегія "невразливості", політичний моніторинг, реалізація політичних рішень.
? Прогностична функція політології припускає визначення найближчих і віддалених перспектив політичного розвитку суспільства, вироблення прогнозів, моделювання майбутніх політичних процесів і відносин. Прогнози повинні спиратися на розкриті об’єктивні закономірності і тенденції суспільно-політичного розвитку. Прогнозування – одне з найважливіших і найскладніших завдань політичної науки. Останнім часом можливості прогнозування дещо розширилися завдяки використанню новітніх наукових досягнень, обчислювальної техніки, сучасних методик тощо.
? Світоглядна функція виражається в пошуку відповіді на запитання, яке місце займають політичні явища в системі уявлень людини про суспільство, світ у цілому, про своє місце в системі суспільних відносин і свою роль у політичних процесах. Результатом такого пошуку є розвиток політичної свідомості від повсякденного рівня до науково-теоретичного, формування ціннісних орієнтацій, допомога у визначенні політичної позиції громадянина, групи, партії.
Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.
Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.
Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.
4. Проаналізуйте стародавній етап розвитку політичної думки
Зародження політичної думки пов'язується з тим ступенем суспільного розвитку, коли виникає приватна власність на засоби виробництва, відбувається соціальне розшарування суспільства, утворюється державність. Саме проблеми держави і права, владних відносин у суспільстві були й залишаються в центрі політичної думки.
Розмаїття політичних ідей та імен їх авторів є надзвичайно широким. Не претендуючи на всеосяжність, ми зупинимося лише на тих, які, з нашого погляду, справили найсуттєвіший вплив на сучасне розуміння політики й політичних процесів.
Політична думка зародилась в стародавні часи в країнах Стародавнього Сходу – Єгипті, Вавилоні, Індії, Китаї, Персії.
ЄГИПТЯНИ вважали, що ключ до проблем функціонування державної влади, справедливості, правосуддя перебуває в руках богині істини і порядку Маат. Творцем світу і всього живого на Землі, верховним царем і батьком інших богів вважали бога сонця, бога-фараона Ра, який владарював над богами і людьми. Потім він передав царювання своїм нащадкам, теж богам – Осірісу, Ісіді, Сету, Гору та іншим. Від них пішло понад 340 фараонів-людей. У такий спосіб пропагувалося божественне походження державної влади, виправдовувалася східна деспотія, підпорядкованість “нижчих вищим”.
Суспільство уявлялось єгиптянам як піраміда, верхівка якої – боги і фараони, підніжжя – народ. Між ними – жерці, знать, чиновники.
Водночас єгипетські мислителі закликали не зловживати владою, приборкувати корисливі прагнення, поважати старших, не грабувати бідних, не ображати слабких тощо.
ШУМЕРСЬКА ранньополітична думка, як і єгипетська, вбачала джерело влади у верховному божестві, яке разом з підлеглими богами визначає земні справи і людські долі. Це зафіксовано в написах на глиняних табличках про реформи Уруінімгіни (XXIV ст. до н. е.), піснях і переказах про Гільгамеша (XXIII ст. до н. е.), Шумерських законах (XXI ст.), законах Білалами – правителя Ешнунни (XX ст. до. н. е.), Царських списках (XX–XIX ст. до н. е.) тощо.
ВАВІЛОНЯНИ залишили одну з найцінніших пам’яток східної політико-правової думки – Закони Хаммурапі (1792–1750 до н. е.). З 282 статей цього кодексу збереглося 247, в яких зафіксовано прагнення до втілення вічної справедливості, до подолання зла і беззаконня. Право розглядалось не як сакральна (священна), а світська сутність.
ЗАРАТУСТРА (VIII ст. до н. е. засновник зороастризму – міфологічних уявлень стародавніх персів): у центрі його вчення боротьба добра і зла. Держава має бути земним втіленням небесного царства, монарх має насаджувати добро, боротися проти зла в державі. При владі мають бути найдоброчесніші люди. Закликав до взаємної любові, прощення, миру.
БУДДА (563–483 pp. до н. е.; збірник “ДігхаНікайя”): Його вчення зосереджено на особі, яку необхідно позбавити від постійних страждань. Заперечував теорію божественного походження каст і царської влади. Пропонував людям відмовитися від бажань і пристрастей, зробити своє життя непідвладним впливу середовища.
КОНФУЦІЙ (551–479 pp. до н. е.) – яскравий представник стародавньокитайської думки. Погляди Конфуція викладено у книзі “Луньюй” (“Бесіди і судження”), складеній його учнями.
Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших. Правитель (імператор) є “сином неба”, його влада має божественне походження. Конфуцій висував важливу вимогу дотримання в державному управлінні моральних принципів, був противником будь-якого насильства і вважав, що забезпечення суспільного порядку має здійснюватися не шляхом насильства, а через удосконалення самої людини, дотримання доброчесності.
Доброчесність у тлумаченні Конфуція виступає як широкий комплекс етико-правових норм і принципів, до якого входять правила ритуалу, людинолюбство, піклування про людей, шанобливе ставлення до батьків, відданість правителю, відчуття обов’язку тощо.
Регулювання політичних відносин за допомогою вимог доброчесності у вченні Конфуція різко протиставляється управлінню на основі законів, що було з умовлено їх традиційно каральним значенням.
Конфуцій не заперечував повністю значення законодавства, однак відводив йому допоміжну роль, висуваючи на передній план у регулюванні суспільних відносин вимоги доброчесності.
МО ЦЗИ (479–400 pp. до н. е.), – засновник моїзму, розвивав ідею природної рівності всіх людей і обґрунтовував договірну концепцію виникнення держави, в основі якої лежить ідея належності верховної влади народу.
МоЦзи вважав, що влада має використовувати не лише насильство й покарання, а й моральні форми впливу на людей. МоЦзи висунув ідею договірного походження держави та управління. У давнину, вважав він, не було управління й покарання, кожний мав власне розуміння справедливості, й тому у відносинах між людьми панувала ворожнеча.
Ідея єдиної для всіх справедливості і єдиної законодавчої влади була спрямована у МоЦзи проти свавілля чиновників, які, встановлюючи свої порядки, вдавалися до насильства й жорстоких покарань. Важливе місце у його вченні посідає вимога врахування інтересів простого народу в управлінні державою. Він рішуче виступав за звільнення низів суспільства від гніту, страждань та убозтва. Бідність МоЦзи вважав джерелом безпорядків у державі.
ШАН ЯН (390–338 pp. до н. е.) – виступив з обґрунтуванням управління, яке спирається на закони й суворі покарання (легізм).
Стверджував, що організація державного управління має ґрунтуватися не на традиції і ритуалі, а на основі єдиних, чітко визначених законів – “фа” (звідси китайська назва цієї школи – “фація”), які спираються на суворі покарання.
Закони, а не особисті бажання чи свавілля правителів мусять лежати в основі державного управління. Концепція державного управління Шан Яна пройнята ворожістю до простих людей, низькою оцінкою їхніх вчинків і переконань, певністю, що лише за допомогою жорстоких законів народ можна тримати в покорі. Цей ідеал «законницької» держави заперечує законодавче встановлення будь-яких прав підданих і сприймає закон лише як засіб державного управління в інтересах правителів.
Без сумніву, політичні ідеї, які були репрезентовані загаданими вище великими мислителями сход, є цікавими для нас. Вони складають частину політичної культури східної цивілізації і мають велике значення для історії розвитку всієї людської історії. Разом з тим, через різні історичні причини вони майже не впливали на розвиток європейської цивілізації. Значно більший вплив на сучасну Європу має політична думка мислителів Стародавньої Греції та Риму.
Політична думка в Стародавній Греції і Стародавньому Римі розвивалась як форма теоретичного узагальнення інтенсивного політичного життя, характерного для цих суспільств. Функціонування інститутів полісної демократії неможливе без активної участі громадян в політиці, що передбачає вибір оптимальних для цього форм державного устрою, існування механізму вирішення політичних конфліктів, що виникали між громадянами, наявність уявлень про шляхи забезпечення єдності суспільства при наявності очевидних і гострих соціальних відмінностей. Багато ідей, які виникли в той час, не втратили своєї актуальності й дотепер.
Вагомий внесок у політичну теорію належить давньогрецьким мислителям, насамперед, творчістю “СЕМИ МУДРЕЦІВ” (кін. VII – поч. VIст. до н. е.). Вироблені ними формули “чеснотам – свій, пророкам – чужий”, “силою не роби нічого” (Клеобул); “дотримуйся доброчесності”, “закон – це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню, навчишся керуванню” (Солон); “не погрожуй вільним, нема на те права”, “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів”, “підкоряйся законам” (Хілон); “не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”, “вчи і вчись кращого” (Фалес); “не роби того, що не подобається іншому”, “закон – втілення найвищої могутності”, “володій своїм” (Піттак); “бери переконанням, а не силою”, “говори доречно” (Біант); “демократія краще тиранії”, “не карай злочинця, а поперджай злочин”, “люби закони старі, а їжу свіжу” (Періандр) та ін. – покликані були стати моральною нормою співжиття.
СОЛОН (640–559 до н. е.) завдяки рішучим реформам в державному будівництві ввійшов в історію як родоначальник давньогрецької демократії. Приватна власність за його доби набула не лише легітимного характеру, а й стала вирішальною ознакою при визначенні політичних прав громадян, обсяг яких залежав від майнового цензу, а не від походження.
ДЕМОКРІТ (470–366 до н. е.) – його вчення особливо вплинуло на розвиток політичної ідеології: про справедливість у політиці як відповідність природі, про суспільство, державу і закони як штучні утворення людей внаслідок природного процесу, про політичний конформізм і моральну солідарність вільних громадян як необхідний компонент “хорошої” держави. Демокріт доводив земне, а не божественне походження людини (з землі і води), суспільне, а не небесне походження права. У контексті тих ідей фігурували вчення Піфагора (580–500 до н. е.), Геракліта (530–470 до н. е.) та деяких інших давньогрецьких мислителів.
СОФІСТИ – родоначальники раціоналістичних інтерпретацій політичного розвитку ( Протагор (481–411 до н. е.), Горгій (483–375 до н. е.), Гіппій (460–400 до н. е.), Антіфонт (V ст. до н. е.), Фрасімах (V ст. до н. е.) та ін.
Заслуга софістів в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з “периферійних позицій” у центр політичного життя, ставленні до неї як до “міри всіх речей”, природної рівності людей, у тому числі й рабів, у розвитку демократичних поглядів.
СОКРАТ (469–399 pp. до н. е.) – вів пошуки раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних норм, моральної природи держави і права, був принциповим прибічником законності. Основу нормального функціонування держави, її благополуччя він убачав у непорушності законів, підпорядкуванні їм усіх громадян. Дотримання полісних законів Сократ пов'язував з однодумством громадян, під яким розумів відданість і підпорядкування законам.
Він намагався сформулювати ідеально-розумну сутність держави. Владу, засновану на волі народу й державних законах, Сократ вважав царством, а владу, засновану на свавіллі правителя і спрямовану протии народу, – тиранією. Правління тих, хто дотримується законів, він називав аристократією, правління найбагатших – плутократією, а правління всіх – демократією. При цьому мислитель негативно ставився до участі в управлінні державою більшості народу (на його думку, грубих і некомпетентних людей). Управлінню державою Сократ приділяв особливу увагу, стверджуючи, що правити мають компетентні особи.
ПЛАТОН (427–347 pp. до н. е.) – своє політичне вчення він виклав головним чином у трактатах-діалогах “Держава”, “Політик” і “Закони”. Вчення Платона про державу ґрунтується на його філософських поглядах.
Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала – дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани – правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Ідеальна держава Платона – це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один – найдостойніший), або аристократією – владою декількох кращих.
Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління – тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні.
Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але такий, що не має належного управління. Платон, як й інші давньогрецькі мислителі, заперечував не взагалі демократію як владу народу, а демократію як владу натовпу – охлократію.
Кожну з форм державності губить саме те, що вважається в ній найвищим благом. У тимократії це воєнні успіхи, в олігархії – багатство, в демократії – свобода. Саме з демократії виростає її продовження і протилежність – тиранія, встановлення якої означає перетворення надмірної свободи в надмірне рабство. Тиранія – найгірша форма державного правління, за якої панують беззаконня, свавілля й насильство. У діалозі “Політик” Платон високо оцінює роль політики в житті суспільства. Він вважає політику царським мистецтвом, яке вимагає знань і вміння управляти людьми. Якщо правителі володіють таким мистецтвом, то не має значення, правлять вони за законами чи без них. У тих державах, де немає істинних правителів, правління повинно здійснюватися через закони.
АРІСТОТЕЛЬ (384–322 pp. до н. е.) – політичні погляди викладені головним чином у працях “Політика” та “Афінська політія”. Займався проблемами походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом – із сім’ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.
Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.
Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить більшості і здійснюється на спільне благо. Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія, де влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих інтересах. Арістотель розрізняє крайню демократію, в якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу він різко засуджує, другу підтримує.
Політія втілює в собі кращі сторони олігархії і демократії (об’єднує багатих і бідних, багатство і свободу), але вільна від їх недоліків і крайнощів. За Арістотелем, політія є середньою формою держави, в якій у всьому переважає середній елемент. У звичаях це – поміркованість, у майні – середній достаток, у правлінні – середній прошарок. Цей середній прошарок є найціннішим стосовно політики, оскільки він найбільш прихильний до існуючих порядків, і завдяки йому в державі можна пом’якшити суперечність між бідними й багатими, яка є причиною державних переворотів.
ПОЛІБІЙ (210–128 до н. е.) – започаткував політичну історію як науку (“Всезагальна історія”). Історію людства він розглядав як закономірний, необхідний процес руху до нового за всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності – природний процес у межах циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує сутність цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших, визначаючи три головних (царство, аристократія, демократія), групуючи їх за протилежними ознаками: царство – з тиранією, аристократію – з олігархією, демократію – з охлократією.
Найраціональніша форма держави – змішане правління царя, старійшин і народу (переплетення рис царства, аристократії й демократії). Ця ідея містить концепцію отримань і противаг: три влади не лише підтримують, а й перешкоджають одна одній, наштовхуються на протидію двох інших влад, що забезпечує державі стабільність. Це дає підстави вважати Полібія батьком не тільки політичної історії, а й теорії поділу влад.
МАРК ТУЛЛІЙ ЦИЦЕРОН (106–43 pp. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Державу Цицерон визначає як справу, надбання (лат. res) народу (лат. populi). Звідси походить і її назва – республіка (лат. respublica). Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень.
Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів – мудрість, у влади народу – свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.
Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.
Після краху Римської республіки, з початком нової ери, популярними стали ідеї Сенеки (3–65 н. е.), Епіктета (50–140 н. е.), Марка Аврелія (121–180 н. е.) та інших римських стоїків, які в умовах посилення авторитаризму, правового свавілля проповідували політичну пасивність, індивідуалізм, космополітизм, фаталізм.
На думку СЕНЕКИ, природна держава з природним правом – це всесвіт, що базується на божественному началі, а люди, “рідні один одному”, “співтовариші по рабству”, підпорядковуються світовим небесним законам.
ЕПІКТЕТ дотримувався християнського принципу “чого не бажаєш собі, не бажай іншим”, засуджував рабство і багатство.
МАРК АВРЕЛІЙ розглядав державу як конформістичне утворення з рівним для всіх законом, вважав найважливішою цінністю свободу підданих.
Безумовну актуальність і сьогодні носять думки стародавніх мислителів із приводу етико-правових норм і принципів справедливості в політиці (Конфуцій, “Сім мудреців”, Демокріт, Сократ); належності верховної влади народу (Мо-цзи); обґрунтування важливості існування середнього класу в суспільстві (Арітотель), поділу влад (Полібій), рівності людей (Сенека) тощо.
5. Проаналізуйте середньовічний етап розвитку політичної думки
В епоху Середньовіччя політичні знання набули релігійно – етичної форми. Політичні проблеми розглядалися як складова проблем теологічних. Саме так пояснював їх великий католицький теолог АВГУСТІН АВРЕЛІЙ (353–430 р. до н. е.). На його думку, діяльність держави має бути всебічно підпорядкована реалізації волі Божої. Якщо вона від цієї волі відходить, то спотворює своє призначення, смисл якого полягає в реалізації загального блага, яке дається Богом. Джерело зла, соціальних і політичних потрясінь філософ бачив в свободі волі людини, яка відходить від божої волі. Він обґрунтовує принцип безумовного пріоритету церковної влади перед світською, від якої і походять гострі політичні і теоретичні колізії. Сутність влади, яку визначає Бог, благодатна, але конкретні її форми, що реалізуються людиною, можуть бути ганебними і суперечити божественній волі. Цього люди можуть уникнути, якщо усвідомлять загальний порядок змін, встановлений Богом. Закони держави мають гармонійно співіснувати з цим загальним законом і спрямувати поведінку людей відповідно до нього. Якщо державна влада не робить цього, відходить від вимог божественного закону, піддані мають право не виконувати її вимоги.
Відхід від теологічної інтерпретації політики відбувся в епоху Відродження і був пов’язаний передусім з роботами і поглядами Нікколо Макіавеллі.
НІККОЛО МАКІАВЕЛЛІ (1469–1527) – найяскравішим представник політичної думки, знаменитий італійський мислитель і політик. Основні праці – “Правитель” (1513), “Роздуми на першу декаду Тита Лівія” (1519), “Історія Флоренції” (1532). Його вважають творцем нової науки про політику. Макіавеллі приходив до висновку про тісний зв’язок права з інтересами людей, що стоять при владі.
Його ідеї “подарували” життя сучасним соціологічним теоріям еліт (В. Парето, Г. Моска, Ч. Міллс). На нього, як на авторитет і предтечу, посилаються теоретики бюрократії (М. Вебер, Р. Міхельс), корупції (С. Хантінгтон), політичного прогнозування (Д. Белл, Г. Кан, Е. Вінер). Задовго до Конта він висунув ідею “суспільного консенсусу”. Та й саме поняття stato, тобто, “держава” зобов’язана своєю появою насамперед Макіавеллі, що вперше застосував його для позначення політичної організації суспільства.
Макіавеллі не тільки побачив появу великих національних держав, але і вказав розвитку буржуазної державності: абсолютистську і республіканську. Він вважав, що необхідно вибирати найкращу державну форму в залежності від співвідношення сил на політичній арені, взаємодії всіх елементів форми держави від завдань, що стоять перед нею. Те, що добре в один час, може бути не придатним для іншого. Важливі для нас і його інші думки про те, що не треба намагатися встановити демократію в розбещеному суспільстві, або, навпаки, монархії – у суспільстві волелюбному.
ПРИНЦИП ВІДНОСНОСТІ ПРАВЛІННЯ – один із принципів політичної теорії Макіавеллі, який говорить: вибір засобів відносний ситуації, оцінка результату відносна засобам, а усе разом – мета, засоби і ситуація – повинні співвідноситися між собою. Наприклад, численні страти не можна виправдати з погляду вищих принципів, але це необхідно зробити з погляду цілей або конкретної ситуації. Ці ідеї викладені Н. Макіавеллі головним чином у його історичних працях. Принципово іншими є його погляди, подані у трактаті “Правитель”. Основний зміст цієї праці складають змалювання образу ідеального, на думку Н. Макіавеллі, правителя та рекомендації щодо того, як йому здійснювати і зміцнювати свою владу.
РОЗМЕЖУВАННЯ ПОЛІТИКИ І МОРАЛІ – другий принцип. Політику не можна судити з моральних позицій: недоречно осягати й вирішувати політичні проблеми, керуючись моральними міркуваннями, бо влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Н. Макіавеллі стверджував, що заради досягнення політичних цілей правитель може використовувати будь-які засоби, незважаючи на вимоги моралі: вдаватися до обману, діяти лестощами і грубою силою, фізично знищувати своїх політичних противників тощо. Правитель має бути схожим на сильного лева, щоб страхати вовків, і на хитрого лиса, щоб не втрапити в пастку. По суті справи, відмежування політики від моралі перетворилось у проповідь Н. Макіавеллі аморалізму в політиці. Політика, в розумінні мислителя, – це сфера підступності й віроломства. Відтоді аморальна політика за принципом “мета виправдовує засоби” дістала назву “МАКІАВЕЛЛІЗМ”.
Позиція Н. Макіавеллі пояснюється однією з основних аксіом його політичної філософії – думкою про те, що люди за своєю природою є порочними, егоїстичними і злими істотами, їх турбують не благо держави, а передусім власні матеріальні інтереси. Н. Макіавеллі наголошував, що люди можуть змиритися зі втратою свободи, влади, навіть зі смертю батька, але ніколи й нікому не простять втрати власного майна. Політика покликана відповідати порочній природі людей. Правитель має бути переконаним, що знать – честолюбна, а народ – чернь, яка захоплюється зовнішніми ефектами та успіхом. Покірність підданих найкраще гарантують примус і страх.
УРАХУВАННЯ ЦИКЛІЧНОГО РОЗВИТКУ ФОРМ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – третій принцип політичної теорії Макіавеллі (демократія – олігархія – аристократія – монархія).
Циклічний розвиток форм правління в нього нагадує ідею кругообігу, взаємообертання добра ізла. Він вважає, що політичні перевороти свідчать про нетривкість навіть найпрогресивнішого режиму, тому що його скидають, а на зміну приходить тиранія. Макіавеллі визначив, що існують три правильних, або основних форм правління – монархія, аристократія і народне правління, і три поганих, або перекручених – тиранія, олігархія й анархія. Другі так схожі на перших, що легко переходять одна в другу: монархія легко переходить у тиранію, а демократія – в анархію. Фундатор будь-якої з трьох правильних форм правління спроможний установити її лише на невеличкий час, тому що ніякий засіб не утримає її від перетворення у свою протилежність. Конкретний політичний ідеал Макіавеллі – республіка.
На думку мислителя, самозбереження і зміцнення політичної влади будь-якими засобами є домінуючим інтересом державності. В цілому Н. Макіавеллі зробив вагомий внесок у розвиток політичної думки, і західна політологія вважає його основоположником науки про політику.
6. Проаналізуйте розвиток політичної науки в Новий час
За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвину-тої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Основні ідеї цього періоду були пов’язані із розвитком двох теорій: суспільного договору та природного права. Фактично мислителі цього періоду намагалися дати відповідь на запитання: хто для кого існує – держава для людини, чи людина для держави?
ОСОБЛИВОСТІ розвитку політичних знань Нового часу:
- аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя;
- формування ліберальної політичної ідеології;
- обґрунтування необхідності розподілу влад;
- аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії;
- формування концепції прав людини та громадянина.
ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”, представника англійської політичної думки На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він – над законом.
За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. Тобто, за Гоббсом – людина існує для держави, звідси виникла вся школа тоталітарних вчень.
ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. У праці “Два трактати про державне правління” він першим серед мислителів на рівні в ланцюжку “особа – суспільство – держава” поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге – потреби й інтереси суспільства і лише на третє – потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.
Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.
Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність.
ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є (1689–1755) – французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки. У своїх працях – “Персидські листи”, “Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду”, “Про дух законів” – він наголошує, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).
Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду.
Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і “уособлення” цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії).
Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна “незалежна залежність”, коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.
Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої – народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої – аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.
Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи – монарха.
Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.
Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії – честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії – обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії – зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави.
Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини.
Форма держави визначає не лише “дух законів”, а й характер зовнішньої політики: для республіки – мир і поміркованість, для монархії – войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.
7. Проаналізуйте основні політичні концепції ХХ століття
Становлення і розвиток політичної науки в ХІХ–ХХ століттях відбувались під впливом соціології і філософії. Цей період став новим етапом у розвитку світової політичної думки.
МАКС ВЕБЕР (1864–1920) – німецький мислитель, вважається основоположником західної соціології і фундатором західної політичної науки. Заслуга М. Вебера як політичного мислителя полягає насамперед у тому, що в своїх творах він ґрунтовно охарактеризував сферу політики і політичних процесів, їх роль у суспільному житті, заклав базові уявлення про такі опорні категорії політичної науки, як влада, політика, держава, бюрократія, демократія, харизма, легітимність тощо.
М. Вебер вважав, що політика – це сфера суспільних відносин з приводу влади або здійснення впливу на розподіл влади як між державами, так і всередині держави між різними групами людей.
Найбільш істотною ідеєю веберівської концепції політики є ідея, що політика є особливим видом людської діяльності. З одного боку, вона представляє собою апарат легітимного панування, а з іншого – специфічну професійну діяльність, що включає все суспільне життя.
Веберівський підхід до політики як до суспільного виробництва, тобто певної макроструктури, в якій всім громадянам надається певне місце і роль у всій системі владних відносин, вплинув на формування структурно-функціонального методу аналізу політики.
ТОЛКОТТ ПАРСОНС (1902–1979) – американський вчений, представник структурного функціоналізму в політичній науці. Політика, за Т. Парсонсом, включає в себе, з одного боку, соціальний механізм, а з іншого – інституціональну структуру. Як соціальний механізм вона складається з трьох елементів:
1) визначення колективних цілей;
2) прийняття рішень;
3) мобілізація необхідних ресурсів для досягнення цілей.
Як інституціональна структура вона також включає три елементи:
1) інститут лідерства;
2) органи влади;
3) норми і правила регламентації.
Ідеї Т. Парсонса були покладені в основу системного аналізу політичного життя і теорій політичних систем, які були розроблені Д. Істоном.
Предметом політології, на думку ДевідкаІстона, є аналіз процесів в життєдіяльності політичних систем через які відбувається авторитетний розподіл цінностей, типових способів реагування, що дозволяють системі забезпечувати виживання.
ВІЛЬФРЕДО ПАРЕТО (1848–1923) та ГАЕТАНО МОСКА (1877– 1941) – італійські вчені, що зробили зщначний внесок в розвиток політичної науки ХХ століття. Вони досліджували суть феномену оновлення політичного (правлячого) класу та шляхи цього процесу.
Головний зміст їхнього дослідження було висловлено В. Паретою: “Будь-яка еліта, яка неспроможна піднятись на захист своїх інтересів, перебуває у повному занепаді. І їй нічого не залишається, як поступитись іншій еліті, наділеній мужністю, що її бракує першій. Якщо ж еліта вважає, що проголошенні нею гуманні принципи до неї застосують, то це чисте марення і переможці продзижчать їй у вуха невблаганні слова: “горе переможеним” ”.
МОІСЕЙ ОСТРОГОРСЬКИЙ (1854–1919) та РОБЕРТ МІХЕЛЬС (1876–1936) – відповідно російський та німецький вчені, в І-й половині ХХ століття започаткували наукові підходи до аналізу функціонування політичних партій. Р. Міхельс в праці “До соціології партій в сучасних демократіях” формулює “залізний закон” олігархії. Вчений застерігає: “Будь-яка демократія неминуче веде до олігархії, перетворюється на олігархію”. Адже демократія неможлива без організації.
Вагомим здобутком політичної думки ХХ століття стали праці таких видатних теоретиків та мислителів світового масштабу, як Р. Дарендорф, Й. Шумпетер, Ф. Фукуяма, У. Ростоу, Г. Алмонд, Р. Даль та інші.
8. Проаналізуйте політичні ідеї мислителів Київської Русі
Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об’єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.
“СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ” митрополита ІЛАРІОНА.
Вихідною проблемою “Слова” Іларіона є питання про співвідношення закону та істини (благодаті). У традиціях релігійної літератури під законом автор розумів Старий Заповіт, а під істиною – Новий.
Закон Іларіон трактує як певну зовнішню настанову, що регулює примусовими методами діяльність людей на час до осягнення ними істини. Істина, благодать є певним внутрішнім контролером людської поведінки згідно з волею Божою.
Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління. Вважав, що влада повинна концентруватись у руках мудрого правителя, який задовольняв би певні умови: пам’ятав, що несе відповідальність за підданих перед Богом; здійснював владу на основі закону і справедливості, а не сваволі; був милостивим до підданих.
КИРИЛО ТУРОВСЬКИЙ. Проблема співвідношення церковної та світської влади на початку ХІІ ст. привернула увагу єпископа Кирила Туровського. Він обстоював єдність цих гілок суспільної влади, ідею “одного володаря”, закликав до єднання Русі. Ці ідеї він виклав у “Кирила ченця притчі про людську душу, і про тіло, і про порушення Божої заповіді, і про страшний суд, і про муки”, “Повісті про сліпого і кульгавого”, а також в інших творах.
“ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ” монаха Києво-Печерської лаври НЕСТОРА-ЛІТОПИСЦЯ.
Одним із найважливіших питань політичного характеру є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Особлива увага в “Повісті...” приділяється обґрунтуванню законності й необхідності князівської влади. Автор подає схему коллективного володіння Київською Руссю князівським родом Рюриковичів.
Ідея єдності руських земель розглядається передусім як духовна, котру забезпечує християнська церква. Що стосується політичної єдності, то вона виявляється у єдності Київської Русі як спільної власності князів-братів, які мусять слухатися порад київського князя як старшого серед рівних. Причиною княжих міжусобиць у “Повісті...” вважається “спокутування” дияволом людей, а тому міжусобні війни і їх зачинателі є неправедними і гріховними.
“РУСЬКА ПРАВДА” князя ЯРОСЛАВА МУДРОГО (1019–1054). Офіційну політико-правову ідеологію тих часів було закріплено в першій пам’ятці права – “Руській правді”, де викладено норми, що регулювали ранньо феодальні відносини.
“Руська правда” складалася з трьох частин: “Правди Ярослава”, “Правди Ярославичів” (1073–1076) та широкої редакції “Руської правди” (початок XII ст.). Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, осуджували злодіїв та вбивць. Головними цілями співжиття проголошувались особиста безпека і невід’ємність власності. За насильницькі дії визначали особливу плату до казни – штраф, можна було відкупитися грішми. Смертної кари не було. Пильно захищалася власність; за певних умов навіть виправдовувалось убивство злодія. Найтяжчі кари, аж до вигнання з рідної землі, встановлювались за крадіжку коней і підпал. “Руська правда” регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Введені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі і, як вважається, де в чому були гуманнішими, ніж сучасне законодавство.
“ПОВЧАННЯ” князя ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА (1053–1125). “Повчання” написане у формі заповіту-звернення Володимира Мономаха до своїх синів. У ньому узагальнено досвід князя за час перебування його на київському престолі. Цей досвід він намагається передати своїм синам. В автобіографічній частині твору подається ідеалізована картина державної діяльності та ідеальний образ князя-правителя, який має керуватися християнськими заповідями, моральними нормами і принципами. Саме це передусім Мономах заповідає дітям, подекуди, за традицією того часу, майже дослівно наслідуючи своїм текстом Біблію.
Крім моральних настанов, “Повчання” містить також практичні вказівки щодо керівництва державою, управління підданими, правил поведінки з ними в деяких типових ситуаціях, зокрема під час війни. За політичними традиціями слов’янства князь був не тільки правителем і воєначальником, а й верховним суддею в державі. Мономах звертає особливу увагу своїх синів на дотримання ними закону та принципів справедливості й милосердя. При цьому князь не лише сам має бути справедливим і милостивим, а й вимагати цього від підлеглих. Він мусить дбати про них, особливо про знедолених і беззахисних.
“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” (1187).
У цій поемі знайшла своє відображення низка актуальних політичних проблем.
В обстановці загострення міжусобної боротьби розповідається про локальне явище – похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його воєнну поразку. Невідомий автор “Слова...” у поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнюючих висновків. Головну причину тяжкого становища Русі він убачає в міжусобній боротьбі руських князів. Основний політичний зміст зосереджений у так званому золотому слові великого київського князя Святослава. Звертаючись до бояр і князів, він говорить, що головна провина Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що той пішов на половців “собі слави шукати”, а не захищати інтереси всієї держави. Автор “Слова...” наголошує, що для князя недостатньо бути вправним воєначальником, потрібно ще й уміти побачити загальнодержавний інтерес і підпорядкувати йому особистий.
Виходячи з вищевикладеного, підкреслимо, що в пам’ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: покріплення державності, збереження єдності першої слов’янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення світської та церковної гілок влади.
9. Розкрийте політичні ідеї литовсько-польської доби
Упродовж довгого часу українському народові доводилося витримувати тяжкі випробування. Спершу предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійним утисками. Національно-релігійне поневолення негативно впливало на розвиток політичної думки в Україні, гальмувало його. Носіями реформаційних і гуманістичних поглядів того часу були переважно світські феодали та нижчі прошарки духовенства.
СТАНІСЛАВ ОРІХОВСЬКИЙ-РОКСОЛАН (1515–1567 рр.) – один з перших представників реформаційного розуміння суті суспільних і політичних процесів в Україні XVI ст.
У його працях “Про турецьку загрозу”, “Про народне право”, “Напучення польському королю” викладено погляди мислителя на походження і сутність держави, аналіз форми державного правління. Його ідеалом була освічена монархія, обмежена законом. Мету держави мислитель визначав, як гарантію прав і користі кожного індивіда, відносно якого держава має низку обов’язків. Станіслав Оріховський – Роксолан був прибічником теорії природного права. Людські закони мають відповідати природним і змінюватися в разі їх невідповідності. Вся діяльність монарха повинна бути спрямована на створення умов життя, які відповідали б природному праву.
В своїй державно-правовій концепції Станіслав Оріховський – Роксолан значну увагу приділяв законові, його суспільному значенню. Він ставив закон на найвищий щабель суспільних відносин, намагався довести, що закон у державі – вищий від короля. Ідея обмеження королівської влади законом була дуже великим досягненням в українському національному політично – правовому вченні того часу.
ІВАН ВИШЕНСЬКИЙ (між 1545 – 1550 – після 1620 рр.) – творив свій суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності свободи людини й народу.
І. Вишенський прагнув усунути превалювання світської влади, оперти її на все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму. Він був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм і тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкоші, бажання необмеженої влади.
Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи Римського.
Мислитель дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.
На думку Івана Вишенського, успіх у визволенні від гніту й побудови держави залежить від вирішення трьох взаємопов’язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньо християнських демократичних істин православного християнства, відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки та духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи Римського, відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латині.
ПЕТРО МОГИЛА (1574–1646 рр.) – видатний діяч православної церкви. У його політичних поглядах ключову увагу приділено питанням співвідношення церкви й держави.
Щодо походження влади П. Могила закликав, що вона дається від Бога, перед яким вона й підзвітна у своїх діях. Верховна державна влада, згідно концепції П. Могили, діє у трьох напрямках: політичному, мирському, духовному. Політичні та мирські справи мислитель ставив на перше місце. Сюди він відносив управління, суд, законодавство. Вважав за необхідне разом із внутрішніми політичними проблемами вирішення питань зовнішньої політики, захисту суверенітету країни. Закон у політичному вченні Петра Могили – дар Божий. Відомі людству закони він поділяв на три групи; при цьому на перше місце він ставив „закон натури”, що мабуть слід розуміти як природній закон. П. Могила вважав, що законові мусять коритися всі, в тому числі й цар, який їх створює.
Загалом у XVI–XVII ст. в Україні окреслилося значне відставання політичної теорії від рівня політичної свідомості народу, що засвідчила практична державотворча діяльність. Тогочасні богословські та світські мислителі приділяли увагу проблемам людини не як політичної особи, а як найвищого творіння Бога. Проблеми держави і права рідко потрапляли в їх поле зору, внаслідок чого національна державницька ідея протягом тривалого часу, навіть у період визвольної війни 1648– 1654 pp., визрівала стихійно – від боротьби еліти за власні привілеї, “суверенітет” і велич особистої булави – до гасел автономії або “незалежності” України обов’язково під чиїмось протекторатом. Практично ніхто з українських політичних проводирів не ставив за мету досягнення справжніх суверенітету, самостійності.
Поступово у політичній думці України стали поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, що застосовувалися до місцевих умов.
Власне політична думка цього періоду дещо збагатила арсенал українського уявного конституціоналізму, започаткованого першими офіційними документами конституційного характеру – Зборівським договором 1569 р. та Білоцерківським 1651 р. Наступні статті- конституції (Березневі 1654 p., Переяславські 1659 p., Батуринські 1663 p., Московські 1665 p., Глухівські 1669 p., Конотопські 1672 p., Переяславські 1674 р. та Коломацькі 1687 р.) унормовували факт української автономії й визначали порядок утворення та компетенцію органів політичного управління Україною, права й обов'язки гетьмана та старшини.
10. Проаналізуйте політичні ідеї козацько-гетьманської держави
ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ЗАПОРІЗЬКОЇ СІЧІ. В першій половині XVI ст. значна частина українського козацтва стала зосереджуватись у низов’ях Дніпра, створюючи тут свої укріплені пункти – “засіки”. Сукупність цих засік пізніше дістала назву “Запорозька Січ”. У 50-х роках XVI ст. князь Дмитро Вишневенький при сприянні польсько- литовського уряду побудував на острові Хортиця укріплений замок. За задумом уряду цей замок повинен був служити опорним пунктом у боротьбі проти нападу турків і татар, а також засобом підкорення запорозьких козаків владі феодалів. Пізніше Хортицьким замком оволоділи козаки і він став одним з укріплених пунктів Запорозької Січі.
Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях – “паланках”.
Військова рада – вирішувала найважливіші питання військового та політичного характеру, які розглядалися на засіданнях. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік – 1 січня і 1 жовтня – вона збиралася обов’язково.
До компетенції Військової ради входило вирішення найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення, вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства, приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі козаки. Починаючи з 1649 р. Військова рада скликається рідко. Є відомості про одну раду в 1650 р., дві – в 1651 р., декілька – в 1653 р. і ще одну (останню) в січні 1654 р. – в Переяславі. Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були обов’язковими для нього.
Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального,
полкового та сотенного урядів.
Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю систему управління і був постійно діючим органом.
Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий, законодавець, оскільки він видавав універсали – нормативні акти, обов’язкові для виконання на всій території України.
Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом держави.
Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які керували окремими галузями управління.
Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі документи як до гетьмана, так і від нього.
Генеральний обозний, генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне забезпечення.
Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до полкових та сотенних судів.
Генеральний підскарбій очолював фінансову систему держави.
Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з часом витісняє Військову раду.
Існували також ради на рівні куренів, які звали “сходками”, і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках.
Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження наказній старшині.
Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали
виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий.
Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову, адміністративну і судову владу. Його влада не булла абсолютною: він звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним терміном перебування на посаді.
Військовий суддя був другою службовою особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав начальника артилерії.
Військовий писар завідував канцелярією і вів всі письмові справи Запоріжжя.
Військовий осавул слідкував за дотриманням козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею продовольства для війська тощо.
Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо зі стрункою організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше – гетьман). Основною військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а ті в свою чергу – на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана), полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше – курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони титулували себе “Військом Запорізьким”. Основну його частину складала піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом, пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.
Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який складався з великих човнів – чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало свою печать – герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва (прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому – білий хрест, оточений небесними світилами.
БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (1595–1647) – народився в Чигирині, в сім'ї дрібного українського шляхтича. Закінчив одну з київських шкіл, потім Львівську єзуїтську колегію, де дістав ґрунтовні знання з історії, географії, юриспруденції. Крім рідної української, добре володів польською, латинською та турецькою мовами, розумів по-татарськи. З молодих літ опанував військову справу. Б. Хмельницький першим почав усвідомлювати необхідність свободи українства з орієнтацією спочатку на створення козацької територіально-політичної автономії У складі Речі Посполитої, а згодом (після перемог у 1648–1649 pp.) – на політичну самовизначеність України у межах Давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом-монархом. Та наступні поразки змусили вождя першої української національно-визвольної революції повернутися до ідеї автономії, але вже під протекторатом Росії.
Наприкінці життя Б. Хмельницький, уклавши договір з Росією, Туреччиною, Кримом, Семигородщиною, Швецією, продемонстрував наступникам приклад “політичного маневрування” між сусідами, наслідуваний більшістю гетьманів аж до І. Мазепи і П. Орлика. Однак вони не були підкріплені політичною майстерністю гетьманів, мудрістю, далекоглядністю оточуючої їх політичної еліти, нерідко межували з невиваженістю, політичною бездарністю, політичним авантюризмом. Така політична еквілібристика призводила до подальшого знесилення української автономії, поглиблення бідувань народу, особливо селянства, братовбивчих війн, самознищення політичної еліти, поділів і перерозподілів української землі, безперервних спустошливих іноземних навал.
КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА.
ПИЛИП ОРЛИК (1672–1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи – другою за посадою особою в державі. 5 травня 1710 р. у м. Бендерах П. Орлик був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалежності України.
Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська Конституція”.
Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів.
Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про
державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей
полягає в наступному:
? в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха;
? відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави;
? відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на її території фортеці мають бути знесені;
? всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини;
? основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) і збирається тричі на рік – на Різдво, Великдень і Покрову;
? державні службовці повинні обов'язково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману;
? старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони;
? справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману;
? генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу;
? державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія;
? на утримання гетьмана призначаються окремі землі;
? полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом;
? гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства;
? проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обов’язків.
Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа. Тому некоректно “її вважати першою українською конституцією”, “першою у світі демократичною конституцією”, подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США – першого в історії чинного основного закону держави.
Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціальне незахищених верств населення тощо. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування”.
КИЄВО-МОГІЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ – перший вищий навчальний заклад в Україні. Її діячі зробили значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідносини з церквою. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками самодержавства.
СТЕФАН ЯВОРСЬКИЙ (1658–1722) – навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці “Камінь віри” (1715) та численних проповідей.
На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше “колесо”, перший чин – аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге “колесо” – військові; третє “колесо” – духовенство, а четверте – це “люди простонародні”: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках – і з “пірамідою”, і з “колісницею” – йдеться про аристократично- мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях перебувають царські вельможі, генералітет та офіцерство. Духовна знать, що освячує таку структуру, знаходиться на третьому місці.
Захищаючи інтереси церкви, він обстоював її владу в духовному житті суспільства, відкрито виступав проти заходів держави з обмеження церковного впливу в суспільному житті, підпорядкування церковних справ світській владі.
С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії. Він намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму.
ФЕОФАН ПРОКОПОВИЧ (1681–1736) – один із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема “Правда волі монаршої”, “Слово про владу і честь царську” (1718), “Духовний регламент” (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.
У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.
Державна влада виникає в результаті передання народом шлях м договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.
Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна держава, на чолі якої стояв би самодержець – освічений монарх, “філософ на троні”, що дбає про інтереси народу. Освічений абсолютизм, засновником якого він фактично являвся, освіту й розвиток наук Прокопович розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА (1722–1794). Початок творчості
Григорія Сковороди припадає на добу Гетьманщини. Головною і найвищою наукою філософ вважав науку про людину та її щастя. Щастя людини, на думку мислителя, полягає в свободі бути людиною в вищому духовному розумінні. Вчений мріяв про справедливее суспільство про “горню” духовну республіку. Григорію Сковороді належить розробка теорії “сродної праці”. За цією концепцією ідеальним може тільки таке суспільство, яке забезпечує своїм людям умови для виявлення природних здібностей.
В плані концепції “сродної” праці Сковорода розглядає і проблему рівності, висовуючи ідею “нерівної рівності”. Він визначав тільки одну неминучу нерівність – нерівність здібності і покликання в одному і тому ж виді діяльності. Ця нерівність не є соціальною, вона здебільшого має природне походження.
Політично-правові і політико-філософські ідеї мислителів XVI– XVII ст. сприяли розвитку людської гідності і політичної свідомості народу України.
12. Розкрийте українську політичну думку політичну думку в Україні ХVІІІ – ХІХ ст.
У ХІХ ст. Розвиток політичної та правової думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин визначених занепадом феодалізму і зародженням капіталізму. Явищем соціально-політичного життя в Україні в цей період можна вважати функціонування КИРИЛО-МЕФОДІІВСЬКЕ ТОВАРИСТВО.
ОСНОВНІ ПРЕДСТАВНИКИ – М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін.
ІДЕЯ – слов’янського об’єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщини – України і в подальшому набула конкретної політичної форми у вигляді слов’янської республіканської федерації. Основні ідеї товариства були викладені в “Книзі буття українського народу”, а шляхи і засоби осягнення мети – у “Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія”.
МЕТА – об’єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Члени товариства прагнули розкрити політичний ідеал, здійснення якого принесло б передусім свободу Україні. Але щоб його осягнути, потрібно добре усвідомити та осмислити минуле й сучасне. У програмній частині “Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія” зазначалося, що “духовне і політичне об’єднання слов’ян є їх істинне призначення, до якого вони повинні прагнути”, і це призначення – історична доля кожного із слов’янських народів, у тому числі й українського.
ПОЛІТИЧНИЙ ІДЕАЛ – розкривався у “Книзі буття українського народу”, де давалася характеристика історичного розвитку України. В основу суспільно-державного устрою, тобто “управління, законодавства, права власності й освіти у всіх слов’ян” ставилися принципи християнської релігії. В усіх республіках передбачалися рівноправність всіх віросповідань, обов'язковість навчання народу, скасування кріпосного права і тілесних покарань тощо.
Відзначалося, що усі свободи український народ почав втрачати, коли Україну включили до складу Речі Посполитої. Єзуїти, пани, шляхта, магнати виступили проти козацтва як небезпечного явища, що розросталося і зміцнювалося, бо хотіли тримати народ у послухові й неволі.
Увесь секрет самозбереження і порятунку від загибелі України полягав у тому, що “вона не хотіла знати ні царя, ні пана”.
У системі відносин Україна – Польща – Московщина усі народи поневолені царем і панами, але народом-рабом був таки український, бо він терпів гніт у найстрахітливіших і найжорстокіших формах. Це становище визначало його долю як найголовнішого поборника свободи, рівності і братерства.
Отже, Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівності і братерства для українського та інших, насамперед слов’янських народів.
І нарешті, висувалася вимога представницької влади, тобто існування загального слов’янського собору з представників усіх племен.
МИКОЛА КОСТОМАРОВ (1817–1885) – автор головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою “Закон Божий” (Книги буття українського народу)”. Провідною ідея цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’янство.
У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною.
Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату та одній довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів.
Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова – федерація в поєднанні з республіканською формою правління булла найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення українського народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.
Суть слов’янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, щоб кожна слов’янська держава – польська, литовська, українська, білоруська, російська – була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ.
Очолювати як кожну окрему державу, так і їхній союз у цілому мали виборні особи. В усіх суб’єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб’єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО (1814–1861) – справив великий вплив на політичні погляди членів Кирило-Мефодіївського братства насамперед силою свого поетичного слова. Але у його творах немає цілісної політичної концепції, йдеться про погляди на окремі проблеми державності, соціально-політичних відносин, суспільного ладу в цілому.
Т. Шевченко працює над проблемою відсутності єдності українського народу. Різко засуджує не тільки самодержавство, а й класове розшарування всередині самого українського народу. Причини рабського становища українського народу він вбачає не лише в діях зовнішніх сил та у внутрішніх чварах, а й у невідповідності української правлячої еліти – гетьманів і козацької старшини – завданням національного й соціального визволення.
Неоднозначним було його ставлення до Б. Хмельницького. Віддаючи належне державотворчій діяльності гетьмана, він не міг простити йому союзу з Росією.
Значне місце в політичних поезіях Т. Шевченка посідає проблема боротьби народів за національне визволення. Сутність колонізаторської політики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поемі “Кавказ”. У цьому творі симпатії поета однозначно на боці поневолених кавказьких народів.
Т. Шевченко мріяв про утвердження соціальної рівності й політичної свободи. Віддаючи перевагу буржуазній республіці перед самодержавством, він, однак, не розглядав її як ідеальний суспільний лад, бо і в ній є соціальна нерівність і насильство.
Політичним ідеалом Т. Шевченка була демократична республіка – суспільство із самоврядуванням народу, колегіальною формою реалізації влади як гарантією від її сваволі. Вирішальна роль у такому суспільстві мала належати трудівникам, що працюють на своїй землі.
МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ (1841–1895) – український історик, етнограф, літературознавець і публіцист.
Політичні погляди М. Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і особливо соціалістичних ідей. Перехід від родоплемінної організації суспільного життя до держави він пояснював дією таких чинників, як розвиток сім'ї, матеріального виробництва, класової боротьби, концентрація земель унаслідок завоювань. Не поділяв марксистську тезу про визначальну роль матеріального виробництва в суспільному розвитку. Люди прагнуть до спілкування та об'єднання, основними формами яких є громада й товариство.
Суть держави полягає в правах і свободах, якими наділені громадяни. Політична історія людства є кругообігом трьох основних форм держави – аристократії, монархії й демократії. Людство втратило первісну свободу й постійно прагне її повернути, але цьому заважає держава, навіть демократична, бо за такої форми депутати стають головуючими над народом і вирішують державні справи, не враховуючи його волю. М. Драгоманов пропонує радикальний, на його думку, крок: замість введення народоправства (демократії), що є лише однією з форм державного правління, впроваджувати самоврядування, щоб була “своя воля кожному і вільне громадство й товариство людей і товариств”.
Поняття “громада” є ключовим у політичних поглядах М. Драгоманова Громада у М. Драгоманова є первинною ланкою організації суспільного життя. Стосунки між громадами мають будуватися на федеративних засадах. Федерація утворюється в результаті децентралізації управління державою з громад як більш дрібних суспільних об’єднань. Він виступав за самостійні сильні обласні органи влади, які мали б певну незалежність від центральної влади й діяли на автономних і самоврядних засадах.
Покінчити зі злиденністю і гнобленням можна тільки шляхом організації колективної праці за умови колективної власності громади на землю та знаряддя праці. Здійснення переходу до нового ладу (“громадівського соціалізму”) можливе еволюційним шляхом демократизації, піднесення культури і свідомості народу. М. Драгоманов виступав проти революційних перетворень.
Україна також має бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії. У зв’язку з цим М. Драгоманов відкидав націоналізм і сепаратизм, виступаючи з позицій інтернаціоналізму.
ІВАН ФРАНКО (1856–1916) – видатний український поет, письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, був одним із організаторів Русько-української радикальної партії, брав участь у виданні її друкованих органів, видавав журнал “Житє і слово”. Є автором близько 3000 літературних творів, публіцистичних і наукових праць.
Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму.
Погляди І. Франка на державу були близькими до марксистських. Виникнення держави він пов’язував з виникненням приватної власності та суспільних класів. Найважливішою ознакою держави вважав відокремлений від суспільства управлінський апарат, що виступає як чинник насильства стосовно суспільства.
Конституційність, парламентаризм не ліквідують соціальної нерівності, бо парламент насправді представляє інтереси заможних верств суспільства, а буржуазне право захищає ці інтереси і робить трудящих фактично безправними.
Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативнее ставлення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв’язку з цим соціалістичне суспільство І. Франко уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянській і політичній свободі, несумісній з державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держави як органу примусу.
Головними осередками влади народу вважав громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності і представницької демократії. Органи представницької демократії утворюються на рівні вільного союзу громад, представники яких формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань – зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.
Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він закликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки.
І. Франко виступав за політичну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціальне звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації.
Обстоював ідею федерації політичне рівноправних народів з демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об’єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.
Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.
12. Розкрийте українську політичну думку початку ХХ ст.
З початком XX cт. українська національна ідея набула значного поширення. Попри суперечності її розвитку, різні інтерпретації політичними партіями і представниками суспільно-політичної думки, поразку національно-визвольних змагань у революційну добу української історії, вона надавала практичного сенсу становленню політичної думки в Україні та політичної організації України. Українська політична думка XX ст. стала фундаментом, на який на зламі тисячоліть змогла опертися сучасна вітчизняна політична наука.
МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ (1866–1934) – лідер українського національно-визвольного руху. Видатний український історик і політичний діяч, автор кількох конституційних проектів та майже 1800 наукових праць. М. Грушевський завершив концептуальне обґрунтування політичної історії українства, відкинувши традиційні схеми і московську династичну генеалогію С. Соловйова, В. Ключевського, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з однієї “колиски”, а кожний з них має власне коріння.
М. Грушевського значно збагачується історією державотворення, історією права, судівництва, культури, освіти, релігії, господарства тощо. Політичне, державне життя він вважав важливим, але не єдиним і не найвирішальнішим чинником становлення нації, у тому числі й нації бездержавної.
До початку визвольних змагань 1917–1918 pp. у політичній доктрині М. Грушевського простежувався пріоритет соціального над державно-національними інтересами. Лише згодом він віддавав перевагу державно-політичному чинникові.
Політична ідеологія М. Грушевського не обмежувалася політичною історією. Йому належить значний внесок у концептуальне збагачення таких категорій, як політична теорія, політичний процес, політичний інститут, політична культура тощо.
Грушевський доводив, що політичні процеси протікають під впливом не лише економічних, матеріальних, природнобіологічних, а й психологічних, особистісних, культурознавчих чинників, визначну роль у їх перебігу відіграє еліта. А українська ідея, разом з ідеєю свободи і незалежності у процесі єдності й боротьби протилежностей, виражаючи прагнення до соборності, колективізму, водночас еволюціонізувала до індивідуалізму.
Завдяки старанням М. Грушевського значно просувалась уперед теорія українського конституціоналізму, яка збагачувалась його новими досягненнями, спродукованими вітчизняною, російською і світовою конституційною думкою.
В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ (1882–1931) – видатний історик і політолог. Заснував консервативну школу в українській політології.
В. Липинський написав чимало фундаментальних історичних і політологічних праць, у яких остаточно викристалізовується його монархічно-консервативна державотворча концепція. Насамперед це – “Україна на переломі, замітка до історії українського будівництва в XVII-ім столітті” (1920), “Релігія і Церква в історії України” (1925), “Листи до братів-хліборобів” (1925).
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизму В. Липинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави. Нація для нього – це всі громадяни держави. Націоналізм В. Липинського зводиться до того, що українці відрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле.
Суттєвим внеском В. Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою: “демократія”, “охлократія” і “класократія”.
Характеризуючи “демократію”, В. Липинський зауважує, що державна влада в її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук “багатіїв-плутократів”, або до рук найнятих ними політиків- професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним з прикладів такої “демократії” В. Липинський вважав Українську Народну Республіку.
До держав “охлократичного” типу В. Липинський відносить революційні диктатури, фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічної доктрини. Особливістю “охлократії” є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочовиків, а в новітні часи – з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулює юрбою.
Найприйнятнішою для України В. Липинський вважає “класократію” – форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, “законом обмежена і законом обмежуюча” конституційна монархія. На чолі держави має бути монарх (гетьман), влада якого передається в спадок і є легітимною.
Пропонуючи монархічний устрій, В. Липинський заперечує демократію як метод організації нації, але не заперечує її як свободу. “Класократія” в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку В. Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації.
Загалом ідеї В. Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса.
МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ (1873–1924) – відомий як автор промови “Самостійна Україна”, один з ймовірних розробників проекту “Основного закону Спілки народу українського”. Він вважав, що необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у “державі одноплемінного національного змісту”, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а “найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, – тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність – це головна умова існування нації, а державна незалежність – це національний ідеал у ділянці міжнародник відносин”.
Показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких репресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.
На цій підставі М. Міхновський висуває гасла:
1) “Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю”;
2) “Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою”;
3) “Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад”;
4) “Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавказу!”. Завдання “розплющення очей у рабів, – небезпечних для панів”, на його думку, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.
Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917–1920 pp.) в українській політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах.
ВИННИЧЕНКО ВОЛОДИМИР (1866–1934) – у своїх творах “Конкордизм”, “Нова заповідь” і “Слово за тобою, Сталіне”, В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку – в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини – психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.
Твір В. Винниченка під назвою “Заповіт борцям за визволення” відображає еволюцію його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях.
Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: “Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними”. Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням.
Друга заповідь цієї книги – необхідність орієнтації на розв’язання національне-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля.
Політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої “колектократії” – системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизити я економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників “теорії конвергенції” (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).
ДМИТРО ДОНЦОВ (1883–1973) – дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Мазепа і мазепинство” (1919), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944), “Хрест протии диявола” (1948), “Правда прадідів Великих” (1953), “Московська отрута” (1955), “За яку революцію” (1957), “Дві літератури нашої доби” (1958), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1961), “Хрестом і мечем” (1967), “Клич доби” (1968).
У праці “Націоналізм” він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю.
Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести “стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація”. Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо.
Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витворений ним “чинний націоналізм”. Інтелектові в ньому протиставляється “воля до життя” і “воля до влади”; знанням і раціоналізму – ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи – ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри – догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в “свою правду”; ліберальному демократизму – інтереси нації будь-якою ціною.
Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби.
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893–1933) – проводив ідею поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу. Хвильовий вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню “емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.
Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій – означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті “Україна чи Малоросія?” (1926).
Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що “цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів”, прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав. У М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.
ІВАН ЛИСЯК-РУДНИЦЬКИЙ (1919–1984) – уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.
Дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається “комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв”, характерних для певної країни.
Український народ він відносить до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких булла відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури.
На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.
Він передбачав крах Радянського Союзу, поштовхом массового національно-визвольного руху в Україні вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки, утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.
У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва». Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами. Текст «Заяви» містив вимоги:
? встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства;
? унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури;
? забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною;
? надати українській мові права державної мови в Українській РСР;
? реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури;
? легалізувати Українську автокефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями.
Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України.
Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил по різних країнах.
Друге завдання – заповнення прогалин “в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах”, збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва.
Третє завдання – “знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці”.
13. Розрийте поняття політики, її детермінанти, суб’єкти і об’єкти.
Політика (гр. politike - мистецтво управління державою) - це одне з основних явищ у системі інших важливих сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін політика завдячує своїм виникненням твору видатного мислителя античного світу Аристотеля про державу, правління й владарювання, що мав назву "Політика". Саме з цього періоду майже до кінця ХіХ ст. Політика традиційно трактувалася як учення про державу. і лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.
Політика — це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної, правової, релігійної. Сам термін “політика” отримав розповсюдження під впливом трактату Арістотеля про державу, правління і уряд, названого ним “Політика”. Аж до кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася, як вчення про державу. В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно підкреслити, що це: 1) відносини, що включають погодження, підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються справою держави; а також 2) найголовніший фактор суспільно-історичного процесу, який здійснює дві головні функції: а) загальної організаційної основи суспільства, б) конкретної регулятивно-контрольної системи, яка скеровує життя, діяльність, відносини людей, суспільних груп, класів, націй, народів і країн.
Розглядаючи питання про специфіку політики як важливого феномена життєдіяльності суспільства, треба коротко спинитися на розкритті причин іі виникнення, становлення, розвитку, на з'ясуванні умов та чинників, без яких її поява взагалі була б неможливою. Для цього важливо передовсім розглянути питання, до якої сфери життєдіяльності належить політика, з яких причин і як вона виникла. і тільки після цього можна буде розкрити іі сутність і якісні відмінності від інших феноменів суспільного життя, іі вплив на них і на суспільство в цілому.
Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу. іі виникнення було зумовлене цілою низкою об’єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед - у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації.
Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільностей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно пов'язані одна з одною сфери політики - внутрішню та зовнішню. Водночас багатоманітність реального життя дає змогу і навіть зобов’язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі, але дуже важливі сфери, такі як: економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.
Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.
Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.
Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.
Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.
Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.
Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.
У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.
Відповідно до визначення поняття суб'єкта й об'єкта політики розглянемо їх основні характеристики.
Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб'єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність".
Суб'єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об'єктом маніпулювання.
Суб'єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об'єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації, самовдосконалення.
Здатність суб'єкта політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.
1. Суб'єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан, воля та ін.
2. Об'єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб'єкта політики, наявність політичних сил, з якими об'єднується або бореться суб'єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).
Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб'єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні.
До первинних суб'єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об'єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя.
До вторинних суб'єктів політики належать політичні інституції і політичні організації — держава, партії, громадсько-політичні об'єднання. Отже, вторинні суб'єкти політики є похідними від первинних.
Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин — залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб'єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури. Охарактеризуємо первинні і вторинні суб'єкти політики.
Первинні суб'єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома і несвідома політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних дій різні соціально-політичні спільноти.
Головним суб'єктом політики є людина. Саме завдяки активній діяльності її діють соціально-політичні спільноти і створені ними організації.
Ідеї щодо ролі особи як суб'єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце. Ще Платон і Арістотель підкреслювали значення людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є істотою політичною. Період Відродження і наступні століття показали, що політична особа посідає дедалі вагоміше місце у політичному житті та в системі поглядів на нього. У XX ст. активізація політичного життя у світі загострила увагу до місця, ролі, значення особи як суб'єкта політики, утвердила принцип людського виміру політики.
Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією діяльності особи як її суб'єкта, прискоренням процесу соціалізації, зростанням рівня її політичної культури. Саме особа є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Вона виступає як громадянин — носій політичних прав і обов'язків.
Соціально-політичні спільноти як суб'єкти політики — це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку.
Суб'єкти політики в процесі здійснення впливу на об'єкти політики вступають у певні відносини: суб'єктно-суб'єктні і суб'єктно-об'єктні. Суб'єктно-суб'єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами та особами. Суб'єктно-об'єктні відносини мають свої характерні риси, що визначаються особливостями як суб'єкта, так і об'єкта політики.
Діяльність суб'єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю самого політичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сферу впливу суб'єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять об'єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об'єкт політики є передумовою діяльності суб'єкта, визначає час, простір, обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість суб'єкта і об'єкта політики у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об'єктивно реальними.
На відміну від суб'єкта об'єкт політики є підвладною ланкою єдності "суб'єкт — об'єкт політики", однак це не робить об'єкт пасивним, невпливовим. Його активність виявляється вже в тому, що він обмежує, вимальовує потенційний простір політики, у рамках якого діє суб'єкт. Реалії політичного життя свідчать, що суб'єкт і об'єкт політики часто міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин "суб'єкт — об'єкт політики". Зміни в них впливають на розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом, сприяють виникненню нових якостей, розширенню цілей. Зміни у функціонуванні суб'єкта й об'єкта політики забезпечують перехід суб'єктно-об'єктної взаємодії у нову систему зв'язків і залежностей.
Об'єктом політики є різні феномени суспільно-політичного буття. Серед них чільне місце посідає громадянське суспільство. Воно є сферою спонтанного самовиявлення вільних громадян та добровільно створених ними об'єднань, яка захищена відповідними законами від прямого втручання і сваволі державної влади. Це не означає, що суб'єкти політики не впливають на громадянське суспільство: цей вплив полягає у створенні таких політичних умов, які забезпечили б вільний розвиток громадянського суспільства.
Політичне життя суспільства в цілому також є об'єктом політики. Суб'єкт політики прагне внести в нього цілеспрямованість, організованість, забезпечити консолідацію навколо себе, мирне функціонування. Це досягається шляхом урегулювання питань влади, визначення ролі та місця її суб'єктів і механізму владарювання, гармонізації та оптимізації відносин між масами і політичними лідерами, організаційними структурами і силами, що беруть участь у політиці. Об'єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв'язків, принципів функціонування. Організуючи політичне життя, спрямовуючи його відповідно до певних цілей і напряму розвитку, суб'єкт політики формує об'єкт власної політики — політичну систему, її структури — владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.
Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб'єкт політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами. Отже, об'єктом політики стають світова політична система, світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн світу, а також між їхніми політичними об'єднаннями.
Зміни у розвитку об'єктів політики зумовлюють певні зрушення у функціонуванні суб'єктів політики. Оновлені риси суб'єктів і об'єктів змінюють і зміст зв'язків між ними. Такі зв'язки можуть набирати вигляду координаційних, субординаційних, управлінських тощо. Розвиненість їх визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта політики.
Зміст, структура і характерні особливості політичних відносин, які виникають при цьому, розкривають політичну атмосферу, в якій здійснюється політичний процес.
14. Визначте основні функції політики
Полі́тика (від грец. πολιτική майстерність самоуправління полісу (міста), а подалі — "мистецтво управління" державою і суспільством) — цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різнимисуспільними групами, державами йнародами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків.
У вужчому розумінні політика — визначена частина, програма або напрямок такоїдіяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствахполітику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.
У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.
У вітчизняній політології[4] виділяють такі функції політики:
керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;
забезпечення захисту основних прав людини;
управлінська (політичне керівництво суспільством);
інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;
регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;
теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;
сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;
нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;
соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;
забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;
забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;
гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верств суспільства.
Водночас політиці властиві й латентні функції. Американський соціолог, нобелівський лауреат, Роберт Кінг Мертон вважав, що у конкретному суспільстві окремі функції можуть бути нерозвиненими, за характером здійснення основних функцій можна визначити зрілість політичного життя суспільства і держави.
15. Розкрийте роль і значення політики в розвитку сучасної України
Сучасна політична обстановка в Україні пов'язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації.
Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест.
Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона — духовна — завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.
У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.
Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині нібито ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року. Проте зараз такої "погрози" із боку товариства ще немає.
16. Розкрийте поняття, природу, визначальні риси політичної влади.
ВЛАДА – вплив однієї частини суспільства (індивіда, групи,організації тощо) на поведінку іншої у бажаному для себе напрямі.
Політична влада — це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх об?єднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).
За багатовікову історію розвитку людської цивілізації відбулися значні зміни в реалізації влади: від архаїчних форм насилля та підпорядкування до сучасних демократичних форм здійснення її, що спрямовані на досягнення консенсусу, самоврядування, підпорядкування законам.
У сучасній політології домінує трактування політичної влади як взаємодії суспільних інтересів, асоціативної діяльності різних соціальних груп (страт), які у своєму протиборстві прагнуть до організованого примусу як до основи здійснення своєї політики.
Матеріалізація політичної влади, набуття нею ролі визначального чинника суспільного життя відбувається завдяки інституціалізації (формуванню та функціонуванню відповідних інституцій влади). Становлення і розвиток політичних інституцій, у свою чергу, є показником рівня цивілізованості суспільства.
Основними характерними ознаками політичної влади є:
— легальність використання сили;
— верховенство, обов?язковість її рішень для всіх громадян;
— публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі;
— моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень;
— багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва);
— легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.
Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе:
— формування політичної системи і політичних відносин суспільства;
— управління справами суспільства і держави на різних рівнях;
— керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами;
— контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.
17. Поясніть, що таке легітимність політичної влади.
ЛЕГІТИМНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ – (від лат. Legitimus – законний, правомірний) – здатність політичної влади досягти суспільного визнання, виправдання обраного політичного курсу.
Найвідомішою є типологія легітимності М. Вебера, який виокремив три основних типи легітимності політичного панування: традиційний, харизматичний і раціонально-легальний.
Традиційний тип легітимності влади ґрунтується на авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непорушність і священність здавна існуючих порядків.
Харизматичний тип легітимності політичного панування ґрунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і політичної культури його членів. При цьому свідомо культивується велич самої особи керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності (легальності) й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності органи влади та їхні керівники обираються через демократичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять не видатні особистості, а закони, на основі яких діють органи влади й посадові особи. Оскільки він ґрунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.
18. Визначте ресурси і функції політичної влади.
РЕСУРСИ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ – засоби здійснення. Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних ресурсів владарювання є потенціалом влади.
Врахування ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає можливість визначити силу влади.
Різновид ресурсів влади подано на рис. 7.3.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ – збігаються з функціями політики, найважливішим засобом здійснення якої є влада, а в кінцевому підсумку – з функціями різних політичних інститутів.
Керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. Політична влада розробляє стратегію і тактику управління суспільством. Розробляється конкретна політика щодо різних соціальних спільностей, політика забезпечення влади ресурсами, ставлення до політичної опозиції тощо.
Оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
Забезпечення політичної стабільності – виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.
19. Проаналізуйте політичну владу в сучасні Україні.
Влада — це можливість і здатність одних соці¬альних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і
авторитету.
В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій.
Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально і оперативно реагувати на складні проблеми перетворень.
За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які
За новою Конституцією державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені у такому:
1) висока питома вага судово-юридичних установ у формуванні органів судової влади;
2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади;
3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;
4) наявність спеціалізації судів;
5) наявність суддівського імунітету;
6) проголошення демократичних засад судочинства;
7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;
8) узаконення суду присяжних.
Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, але й для функціонування механізму противаг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпічменту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду президенту і парламенту (парламентський контроль за діяльністю уряду і виконанням бюджету).
Однак названі механізми противаг і стримувань виявилися недостатньо ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади у перехідний період. У політологічній і юридичній літературі існують думки щодо недоліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:
1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездійсненна;
2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядової програми;
3) дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відповідальності президента і парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.
20. Проаналізуйте політику як елемент системи культури суспільства.
Політична система суспільства — це система політичних явищ, які існують у соціально неоднорідному суспільстві.
Політика — це організаційна і регулятивно-контрольна сфера суспільства, головна у системі таких же сфер: економічної, ідеологічної, культурної, правової, релігійної. Сам термін “політика” отримав розповсюдження під впливом трактату Арістотеля про державу, правління і уряд, названого ним “Політика”. Аж до кінця 19 ст. політика традиційно розглядалася, як вчення про державу.
В даний час, розглядаючи поняття політики, необхідно підкреслити, що це:
1) відносини, що включають погодження, підпорядкування, панування, конфлікти і боротьбу між класами, групами і людьми (внутрішня політика) і державами (зовнішня політика). В основі такого розуміння політики лежить уявлення про стосунки людей, їхню взаємодію, спільне вирішення ними їхніх спільних справ, які вважаються справою держави; а також
2) найголовніший фактор суспільноісторичного процесу, який здійснює дві головні функції:
а) загальної організаційної основи суспільства,
б) конкретної регулятивно-контрольної системи, яка скеровує життя, діяльність, відносини людей, суспільних груп, класів, націй, народів і країн.
Елементами політичної системи, тобто її складовими, є:
• а) суб'єкти (носії) політики;
• б) політичні норми та принципи;
• в) політичні відносини (стосунки);
• г) політичні погляди, політична свідомість та політична культура;
• д) зв’язки, що об'єднують названі компоненти.
При системному вивченні елементів політичної системи можна відзначити, що вони передбачають існування і функціонування п'яти основних сторін політичної системи:
а) інституціональної (організації, установи);
б) регулятивної (норми, принципи);
в) функціональної (політичні функції, політичний процес, політичний режим); г) ідеологічної (політичні погляди, політична свідомість та культура);
д) комунікативної (зв'язки, що об'єднують вказані елементи політичної системи).
21. Розкрийте співвідношення політики і права.
Політологія — наука про політику. Для розуміння предмета потрібно з'ясувати суть поняття «політика». Термін «політика» походить від давньогрецького слова поліз (місто-держава), політіа (конституція), політіке (мистецтво управління), державний діяч, громадянин.
Стосовно розуміння цього поняття можна виділити декілька аспектів.
1. Політика як державне, регіональне і муніципальне управління.
2. Політика як партійна діяльність у процесі розподілу політичної влади.
3. Політика як діяльність груп тиску, спрямована на відстоювання інтересів соціальних груп на державному рівні.
4. Політика як масова участь у політичних процесах: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо.
5. Політика як сукупність політичних інститутів, які здійснюють владу й управління суспільством.
Якщо в чотирьох перших випадках акцентується розуміння політики як специфічної форми суспільної діяльності, то в п'ятому — як сукупності певних структур і закономірностей їх функціонування, що їх можна об'єднати у поняття «політична система». Отже, якщо політичні явища розглядаються в їхньому діяльному аспекті — вживається термін «політика», якщо в структурно-функціональному — «політична система».
Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення державної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на державному рівні.
Політика в суспільстві завжди виражає і представляє певні суспільні інтереси. Інтерес — це об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети. Політичний інтерес має пряме або опосередковане відношення до влади для досягнення певних цілей: задоволення матеріальних потреб, піднесення добробуту, стабілізації суспільства, забезпечення умов для безпеки і свободи особи, реалізації власних владних амбіцій, а також розв'язання соціальних проблем, піднесення престижу тощо.
Політичний інтерес виявляється як інтерес окремих осіб та соціальних груп передусім у формі всезагального, тобто у формі, яка має примусову силу для всього суспільства. Тим загальним є здебільшого необхідність збереження єдності й цілісності суспільства, становлення людини як вільної, унікальної і неповторної істоти.
Отже, політика є, по-перше, виявом інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткненням і протиборством, по-друге — способом певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому й обов'язковому.
Якщо у примітивних суспільствах політика служить інструментом реалізації інтересів панування домінуючих груп, то в сучасному цивілізованому суспільстві — інструментом узгодження інтересів, підпорядкування їх більш загальному — національному інтересу, а також інтересам міжнародних спільнот і організацій.
Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами робить їх суб'єктами політики, а нерозуміння цих інтересів — об'єктами політики. Суб'єкти політики — це особи і соціуми, а також створені ними установи й організації, які беруть активну, свідому участь у політичному процесі. Об'єктами політики є всі явища політичного та суспільного життя, на які спрямована діяльність суб'єктів політики. Ними можуть бути елементи політичної, економічної, правової і культурно-духовної підсистем суспільства, а також соціуми й окремі особи.
Соціальні групи та особи, які не усвідомлюють своїх соціальних інтересів, не здатні виразити їх безпосередньо або через організовані форми тиску, стають об'єктами політичного маніпулювання, жертвами обману і самообману, тому що не розуміють, чиї інтереси виражає та чи інша ідеологічна течія. Наприклад, ідея про підтримку низьких цін державою за рахунок дотацій є для більшості в Україні популярною, але вигідна вона тільки монопольним структурам для власного збагачення і шкідлива для суспільної більшості, оскільки така підтримка розкручує спіраль інфляції.
Політика як суспільна діяльність співвідноситься з іншими формами суспільної діяльності — економікою, правом, мораллю, релігією. Що стосується співвідношення політики з економікою, то в колишньому СРСР панувала думка, що економіка важливіша, ніж політика, що більше треба займатися економікою, ніж політикою. Така думка є трансформацією в масовій свідомості марксистської ідеології «про первинність економіки щодо політики». Інша справа, що найважливішою стає політика в галузі реформування економіки, оскільки без неї неможливо розв'язати інші суспільні проблеми.
Стосовно співвідношення політики і права потрібно зазначити, що ефективність правового регулювання залежить від рівнодії інтересів соціальних груп на політичній арені, а також від рівня економічного і культурного розвитку країни. Така рівнодія інтересів є основою для створення права, яке служить всьому суспільству, а не тільки окремим соціальним групам, як це має місце в посткомуністичних державах.
Врівноваження інтересів соціальних груп є умовою вироблення таких правил гри, які не дають змоги одним жити за рахунок праці інших, тобто безжалісно відкидають паразитичні способи мислення і діяльності. Крім цього, правова система залежить від попередньої правової (а також політичної) культури та економічного розвитку, міжнародних відносин. Наприклад, серед сучасних політиків, незалежно від їхніх ідеологічних орієнтацій, знань чи певних інтересів, мало знай деться таких, які прямо нехтували б принципами міжнародного права.
Отже, право — це результат погодження суспільних інтересів політичних суб'єктів через механізм державної влади з метою досягнення певного стану рівноваги, з одного боку, з іншого — умова розв'язання суспільних проблем у межах принципу права, а не принципу сили.
22. Розкрийте співвідношення політики і моралі.
Мораль (від лат. Moralis - норов, моральна) - одна з форм суспільної свідомості і його реалізації на практиці, яка стверджує суспільно необхідний тип поведінки людей. На відміну від правових норм, дотримання яких підтримується і контролюється державними органами, норми моралі спираються на громадську думку і вплив, на переконання, традиції і звичку.
Виділяються наступні підходи до взаємин політики і моралі:
• моралізаторський підхід - означає, що політика повинна мати не тільки високоморальні мети (загальне благо, справедливість), але і за будь-яких обставин не порушувати моральні принципи (правдивість, доброзичливість до людей, чесність) використовуючи при цьому лише морально допустимі засоби;
• ціннісно-нейтральний підхід - ігнорування політикою моральних цінностей. Такий підхід робить її аморальною. У деяких роботах (Н. Макіавеллі та ін) описані способи формування твердої державної влади за принципом «мета виправдовує засоби»;
• компромісний підхід - переважає серед багатьох вчених і моральних політиків. Він виходить з визнання необхідності врахування моральних норм у політиці, враховуючи специфіку останньої.
У сучасному світі центральними напрямками інституалізації моральних вимог до політики є дотримання прав людини, соціальна спрямованість політики, утвердження демократичних принципів життєдіяльності, зміцнення правових засад суспільства.
У силу значущості свого функціонування і його наслідків, політика завжди була, є і буде сферою моральності та відповідальності. Без союзу з мораллю політика позбавляється компаса, що вказує їй мету і напрямок руху до неї, а також відповідальності, без яких вона подібно вийшла з-під контролю людей техніці та науці, загрожує перетворитися на засіб масового ураження, в антигуманний механізм завоювання і збереження влади, на знаряддя поневолення людей, а не їх звільнення і захисту.
Чи буде політика з мораллю і моральними цінностями? Ось що думають з цього приводу відомі політики і політологи.
«Мораль і політика - принципово різні сфери. У сфері моралі неприпустимі компроміси. Сутнісна характеристика сфери політики, і особливо демократичної політики - узгодження інтересів, пошук компромісів, переважання технології над ідеологією і системою цінностей. Тому вибір «меншого зла» при прийнятті політичних рішень є основою функціонування всіх демократичних суспільств ».
У сучасних умовах зростає роль моральних критеріїв у політиці, в силу того, що багато разів збільшується «ціна» багатьох політичних рішень, підвищується значення впливу громадської думки на політику і політиків.
Вплив моралі на політику може і повинно здійснюватися по ряду напрямків. Це - постановка моральних цілей, вибір адекватних їм і реальної ситуації методів і засобів, облік у процесі політичної діяльності моральних принципів. Виконання всіх цих вимог залежить від методів і засобів, що використовуються в процесі їх досягнень. Метою політики повинна виступати не влада заради влади, як мета збагачення чи диктату, а здійснення поставлених лідером благородних політичних цілей - наприклад, торжество демократії, запобігання національних конфліктів, забезпечення економічного зростання, добробуту і процвітання населення країни.
23. Що таке політичні відносини
Політичні відносини - практичні відносини, взаємозв'язки соціальних суб'єктів, у яких виражаються їхні інтереси та здійснюється політична діяльність. Формою політичних відносин можуть бути: вибори, референдуми, мітинги, зібрання, пікети, страйки, політичні перемовини тощо.
Політична сфера суспільства функціонує як цілісне утворення завдяки політичним відносинам, що з'єднують вертикальними та горизонтальними зв'язками політичні структури суспільства. Політичні відносини реалізуються через політичну діяльність, мотиваційним підґрунтям та рушієм якої є політична свідомість.
Політичні відносини можна визначити як взаємозв'язки та взаємодію суб'єктів політики в контексті завоювання, розподілу, використання та утримання контролю за політичною владою.
Таке розуміння політичних відносин зумовлює відповідну типологію політичних відносин за такими параметрами:
1) рівнями влади:
• вертикальні (наприклад, сільська рада — районна рада — обласна рада — Верховна Рада);
• горизонтальні (президент — Конституційний Суд — парламент);
2) "політичною вагою" суб'єктів політики:
• симетричні (наприклад, Україна — Польща);
• асиметричні (Україна — Росія, громадянин — держава);
3) характером і рівнем співпраці:
• консенсусні;
• компромісні;
• конфліктні та ін.
Останній тип політичних відносин потребує розгляду ще однієї важливої для політичної науки категорії.
24. Розкрийте сутнісні риси і форми демократії
Демократія (від грець, demos — народ і kratos — влада) — організація та функціювання державної влади на засадах визнання народу її джерелом, на прагненні забезпечити справедливість, рівність і добробут усіх при розв'язуванні проблем і питань суспільного врядування. Демократія — правління народу, обране народом, для народу.
Сутність безпосередньої демократії найповніше виявляється у її принципах як основних засадах її здійснення. Вони опосередковують собою різні властивості, аспекти волевиявлення народу, закономірності його функціонування і розвитку.Загальними принципами безпосередньої демократії можна вважати: суверенності народу; єдиновладдя народу; повновладдя; безпосереднього волевиявлення; поєднання безпосередньої і представницької демократії; пріоритетності безпосереднього народовладдя в системі демократії; політичного плюралізму; конституційності й законності; загальності у здійсненні безпосереднього народовладдя; рівності у здійсненні безпосереднього народовладдя; принцип реальності безпосереднього народовладдя; гарантованості безпосереднього народовладдя. Характер безпосередньої демократії, як і будь-якого суспільного явища, виявляється зрештою в її функціях – напрямках або видах безпосереднього волевиявлення народу, які опосередковують зміст і форми безпосереднього народовладдя. Безпосередня демократія, як і всяка влада, здійснюється в певних формах, тобто способах волевиявлення народу з метою реалізації суспільних функцій, що мають правові наслідки.
Основні форми демократії. Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.
1. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.
Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи.
Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів.
Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.
2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.
25. Розкрийте основні концепції демократії
Демокра́тія (з грец. δῆμος + κράτος = народ + влада = «влада народу») — політичний режим, за якого єдиним легітимнимджерелом влади в державі визнається їїнарод. При цьому управління державоюздійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обраних представників (представницька демократія).
Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».
Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософ Карл Поппервважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.
Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класичналіберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цим ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських та політичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державуз метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізм виник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.
Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.
Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.
Концепція партисіпітарної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.
Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.
26. Розкрийте поняття і структуру громадянського суспільства.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО – це сфера недержавних суспільних інститутів і відносин, сфера непримусової людської солідарності.
Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві самовияв вільних індивідів і добровільно сформованих організацій громадян захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це справа розвитку вільного ринку, безперешкодного поширення духовних, моральних, національних цінностей тощо.
Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжособистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх.
Р и с . 8 . 5 . С т р у к т у р н і о с н о в и й к о м п о н е н т и г р о м а д я н с ь к о г о
с у с п і л ь с т в а
27. Розкрийте функції громадянського суспільства
Найголовніші функції громадянського суспільства наступні:
По-перше, громадянське суспільство є засобом самовиразу індивідів, їхньої самоорганізації та самостійної реалізації ними власних інтересів. Значну частину суспільно важливих питань громадські спілки та об’єднання розв’язують самотужки або на рівні місцевого самоврядування. Тим самим вони полегшують виконання державою її функцій, бо зменшують “тягар проблем”, які їй доводиться розв’язувати.
По-друге, інститути громадянського суспільства виступають гарантом непорушности особистих прав громадян, дають їм впевненість у власних силах, служать опорою у їхньому можливому протистоянні з державою, формують “соціальний капітал” – ті невід’ємні риси особистости, завдяки яким вона стає здатною до кооперації та ефективних солідарних дій.
По-третє, інститути громадянського суспільства систематизують, впорядковують, надають реґульованости протестам і вимогам людей, які в іншому випадку могли б мати руйнівний характер, і в такий спосіб створюють сприятливі умови для функціонування демократичної влади.
По-четверте, ці інститути виконують функцію захисту інтересів певної групи в її протиборстві з іншими групами інтересів. Завдяки їм кожна група отримує шанс “бути почутою на горі” владної піраміди.
Функціональна характеристика вказує на роль громадянського суспільства у суспільній системі, на те, чому його розглядають як опору демократії і як вияв свободи. Але громадянське суспільство не зможе повноцінно виконувати названі функції, якщо в ньому відсутній бодай один з найголовніших його атрибутів, до яких слід віднести:
1. наявність публічного простору, засобів і центрів комунікації, наслідком чого є формування сфери громадського (цивільного) життя і громадської думки;
2. організоване громадське (публічне) життя вільних і рівних індивідів, чиї права захищені конституцією та законами;
3. незалежні від держави, добровільні асоціації, автономність яких усвідомлена на індивідуальному і колективному рівні;
4. зорієнтована на громадські інтереси та публічну політику діяльність, наслідком якої є кооперація та солідарність між людьми, спілкування на засадах взаємної довіри і співробітництва.
Отже, громадянське суспільство – це сфера взаємодії індивідів і тих груп та організацій, які вони утворюють. Однією з цілей взаємодії є формулювання, висловлення і захист індивідами та їх об’єднаннями своїх інтересів. Це той зріз суспільних відносин, коли громадські організації виступають як групи інтересів, що є посередниками в стосунках індивідів з владою та рештою суспільства.
28. Проаналізуйте становлення громадянського суспільства в сучасній України
Громадянське суспільство поки що не стало противагою владі, низьким залишається також рівень взаємодії між ними. «Третій сектор» не усвідомлює себе суб'єктом суспільних інтересів, не має загальнонаціональних інтересів та не висуває спільних вимог до влади щодо формування та реалізації публічної політики. Організації громадянського суспільства ще не виступають дієвим інструментом вираження та захисту суспільних інтересів та інтересів громадянина зокрема. Вони більшою мірою зорієнтовані на сильних гравців – державу, політичні партії, міжнародних донорів, ніж на потреби своїх громадян
Україна знаходиться:
а) перед необхідністю йти власним найкоротшим шляхом розбудови громадянського суспільства в умовах певного дефіциту соціальних ресурсів держави та панування бідності при відсутності сформованого та дієздатного середнього класу, що знижує можливості інтенсивного розвитку громадянських інститутів;
б) у непевному стані, коли існує загрозлива різниця між конституційним закріпленням прав і свобод людини і реальним дотриманням кожного з них унаслідок відчутного браку дієвих правових механізмів;
в) на початковому ступені усвідомлення ідеї правового порядку і таких базових понять громадянського суспільства, як демократія, права людини та верховенство права, поділ влади, світський характер держави, поліконфесійність та повага прав національних меншин.
В цілому аналіз громадської думки вказує поки що на слабке усвідомлення населенням значення інститутів громадянського суспільства і необхідності посилення їхнього політичного і поза політичного (соціального) впливу на ситуацію в країні. Недостатність впливовості об'єднань громадян можна пояснити і негативними процесами, які відбуваються в об'єднаннях: фінансові зловживання керівництва, залежність від псевдо спонсорів та державних чиновників. А саме подолання цих регресивних явищ сприятиме зростанню авторитету об'єднань громадян та їх впливу на соціальні процеси та політичне реформування в країні.
За сучасних умов особливого значення набувають такі пріоритети, як забезпечення належних правових та інституціональних підвалин становлення громадянського суспільства, державна підтримка громадських організацій різних типів, діяльність яких спрямована на утвердження демократичних цінностей у суспільстві, координація діяльності місцевих органів виконавчої влади щодо співпраці з громадськими організаціями. Проблема законодавчого регулювання механізмів взаємодії громадських організацій з державними інституціями стала нагальною. Це стосується передусім:
- заборони створювати спільні об'єднання фізичним і юридичним особам. Відсутність в українському законодавстві можливості засновувати спільні об'єднання фізичних і юридичних осіб не відповідає поширеній міжнародній практиці;
- територіального статусу суб'єктів громадянського суспільства. Наявність положення про їх територіальний статус забороняє діяльність громадських об'єднань у регіонах, де вони не були зареєстровані;
- заборони захищати права не членів своїх організацій. Вітчизняне законодавство дозволяє громадським організаціям представляти і захищати права тільки своїх членів, що фактично блокує легальний правозахисний рух в Україні;
- подвійної реєстрації громадських організацій. На відміну від бізнесових організацій громадські та благодійні організації мають проходити подвійну реєстрацію – окремо статут організації в органах юстиції та юридичну особу в місцевих органах державної реєстрації;
- тривалого періоду реєстрації. Відповідно до законодавства, реєстрація національних та міжнародних організацій здійснюється протягом одного місяця, благодійних організацій – двох місяців;
- подвійної плати за реєстрацію. В Україні і досі плата за реєстрацію неурядових організацій розглядається як джерело наповнення державного бюджету
- закритості державних реєстрів громадських та благодійних організацій. Реєстри неурядових організацій є непрозорими, малоінформативними
Основним джерелом розвитку громадянського суспільства, як засвідчує світовий досвід, є соціальна орієнтація на реалізацію потенціалу людської особистості, забезпечення для населення держави вигідних умов життєдіяльності. Соціально-економічна політика, що проводилась в Україні, на жаль, не забезпечила стабільних умов для реалізації можливостей переходу до суспільства даного типу.
З огляду на таку ситуацію, фахівці прогнозують імовірність кількох сценаріїв розвитку громадянського суспільства в Україні:
- згортання громадянського суспільства і реставрація в тому чи іншому вигляді тоталітарного режиму;
- консервація на тривалий час існуючого стану справ і відповідно тяжіння до авторитарних методів управління;
- поступовий еволюційний розвиток демократії та зміцнення громадянського суспільства.
Для того щоб домогтися здійснення останнього з перерахованих сценаріїв розвитку громадянського суспільства в Україні необхідно враховувати досвід європейських країн. Загальними підвалинами, на які має спиратися побудова громадянського суспільства в Україні, мають стати:
- наближення всієї системи влади до народу, підвищення політичної культури населення, створення нових можливостей щодо участі громадян в управлінні державними і суспільними справами, постійне вдосконалення механізмів зворотного зв'язку від суспільства до держави;
- активізація процесу роздержавлення всіх сфер суспільного життя, формування інституціональної багатоманітності громадянського суспільства, розвиток різних форм громадського самоврядування на регіональному та місцевому рівнях;
- формування реалістичного законодавства, спроможного враховувати конкретні ситуації окремих верств населення;
- максимальне розширення сфери судового захисту прав і свобод людини, формування поваги до права і закону;
- виховання національного і державного патріотизму на основі поваги до національної культурної спадщини;
- зміцнення свободи інформації і гласності, відкритості суспільства на основі зв'язків з іншими країнами, піднесення рівня суспільної свідомості, подолання явищ соціальної пасивності, формування готовності до постійного вдосконалення політичної системи відповідно до зміни конкретно-історичних умов
- створення адекватної соціальної структури на основі розвитку приватної власності та ринкових відносин, формування середнього класу, підвищення життєвого рівня основної маси людей, звуження сфери бідності, з одного боку, та обмеження впливу олігархічних кланів, з іншого;
- використання сімейного виховання, системи загальної та професійної освіти для формування нових цінностей та орієнтацій молоді .
29. Визначте сутність і типи політичних систем суспільства
СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ – відображена на рис. 9.1.
Типологія політичних систем
Залежно від типу політичного режиму політичні системи поділяють на:
демократичні
тоталітарні
автократичні
Типологію політичних систем за характером цінностей запропонував американськийполітолог Алмонд Габріель. Він розрізняв чотири типи:
— англо-американська політична система з гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; громадяни і політичні елітитолерантні одні до одних. Багатоманітність соціальних інтересів представлена в політичній системі незалежними політичними партіями, групами інтересів, засобами масової інформації, які функціонують на демократичних засадах. Політичні системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегулювання. Англо-американський тип політичної системи склався у Великобританії, США, Канаді, Австралії та ін..
— континентально-європейська політична система характеризується співіснуванням і взаємодією в політичній культурі елементів старих і нових культур, традицій. Це зумовлює політичну нестабільність у суспільстві й може призводити до суттєвих змін політичної системи (Німеччина у 20 — 30 роки XX сторіччя). Притаманна Німеччині, Італії,Франції другої пол. XX — поч. XXI сторіччя.
— доіндустріальні та частково індустріальний тип передбачає поєднання різних політичних культур і відсутність чіткого розподілу владних повноважень; цей тип склався у багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки.
— тоталітарну з гомогенною політичною культурою, що визначається відсутністюплюралізму і можливості реалізації власного інтересу. Тотальний ідеологічний вплив. Цей тип існував у фашистських Італії і Німеччині, СРСР. Зберігається донині у Північної Кореї, В'єтнамі.
За характером взаємодії з зовнішнім середовищем розрізняють:
— відкриті системи, мають динамічну структуру й широкі зв'язки з навколишнім середовищем;
— закриті системи, для яких характерна жорстко фіксована структура.
Прикладом закритої політичної системи була політична система СРСР, для якої була притаманна відсутність будь-яких зв'язків з країнами, які не належали до соціалістичного табору.
30. Розрийте структуру і функції політичної системи
Структура політичної системи
У політичній системі суспільства розрізняють п'ять основних груп елементів: політичні інститути, політичні відносини, політичні норми, політичну свідомість і політичну культуру.[1] Відповідно до цих елементів виділяють організаційно-інституціональну,регулятивну, функціональну, комуникативну та духовно-ідеологічну підсистеми політичної системи.
Інституціональну підсистему складають політичні інститути: держава та її структурні елементи, такі як парламент, уряд, політичні партії, громадсько-політичні організації,церква, органи місцевого самоврядування. У своїй сукупності ці взаємозв'язані політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в суспільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціонуванням політичної влади. Залежно від ступеня залученості до політичного життя і здійснення влади розрізняють три види організацій:
Власне політичні — організації прямо й безпосередньо здійснюють політичну владу у повному обсязі або, у крайньому випадку, прагнуть до цього. Здійснення влади або боротьба за неї є головним у їхній діяльності. Такими є держава і політичні партії.
Політизовані або невласне політичні організації, для яких участь у здійсненні політичної влади є лише одним з аспектів їх функціонування, це — громадські організації, професійні спілки, народні рухи, об'єднання підприємців тощо.
Неполітичні організації, якими є, наприклад, науково-технічні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — товариства рибалок,
мисливців, спортсменів тощо, за звичайних умов не беруть участі у здійсненні політичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає здійснення політичної функції, проте за певних умов, ситуативно, вони можуть бути суб'єктами політики, виступаючи як групи тиску.
У своїй сукупності і взаємозв'зках політичні інститути утворюють політичну організацію суспільства, організаційну основу політичної системи. Центральна роль у політичній системі належить державі. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства. Особливе місце в політичній системі займають політичні партії, які є головними учасниками боротьби за завоювання, утримання й використання державної влади. Кожна партія прагне мати можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї. Інституціональна підсистема є основоположною як до політичної системи суспільства в цілому, так і до її окремих складових.
Регулятивну підсистему утворюють сукупність політичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних відносин. Одні політичні норми цілеспрямовано створюються державою — норми права; інші складаються поступово під впливом політичних, економічних, духовних чинників — норми моралі, звичаї, традиції. Головною складовою регулятивної підсистеми суспільства є норми національного права.
Функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження уполітичномупроцесі й політичному режимі.
Комунікативна підсистема містить політичні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їхспільностями, які складаються у процесі реалізації влади або з її приводу. Інформаційно-комунікативна підсистема містить ЗМІ, засоби комунікації, науково-інформаційну інфраструктуру — тобто розгалужену мережу установ, які займаються збором, обробкою, поширенням інформації про політичне життя, пропагуючи вироблені політичні та правові норми, певну політичну свідомість і політичну ідеологію.
Духовно-ідеологічну підсистему політичної системи складають політична свідомість іполітична культура.
Функції політичної системи
Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:
• вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);
• організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);
• функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;
• координація окремих елементів суспільства;
• політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);
• артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
• узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;
• інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;
• політична комунікація складових політичної системи.
31. Охарактеризуйте сучасну політичну систему українського суспільства.
Сьогодні в нашій державі відбувається активний процес становлення нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів місцевого самоврядування, запровадженні інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму стримувань і противаг.
Якщо узагальнити, то політична система України характеризується як:
- перехідна від не правового до правового типу;
- легітимна для більшості населення;
- перехідна до втілення консесуальної моделі соціальних конфліктів (але при збереженні можливості на практиці суто конфронтаційної моделі);
- миролюбна, неагресивна;
- позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів;
- система, яка поки що нездатна забезпечити зростання рівня й якості добробуту усіх основних верств населення, але яка зберігає елементи "соціальної держави ";
- світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);
- етатизована (одержавлена);
- система з недостатньо високим інтелектуальним рівнем політики;
- система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури ", нової "номенклатури " та ін.
Основними напрямками формування і розвитку політичної системи України є:
- побудова демократичної соціальної правової держави;
- утвердження громадянського суспільства;
- подальший розвиток й вдосконалення політичних відносин, політичних принципів та норм;
- зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства і особи;
- вдосконалення діяльності засобів масової інформації.
Удосконалення політичної системи українського суспільства справедливо пов'язується з політичною реформою. Початком зазначеного процесу можна вважати «протестне» голосування у ході президентських виборів 1999 p., яке призвело до перемоги представника комуністів у десяти областях України і АР Крим. Надалі ініціативу підтримав Президент України, який виявив бажання приступити до рішучого розв'язання існуючих проблем.
32. Розкрийте поняття, ознаки і типи держави.
Держава – унікальний витвір людської цивілізації. Протягом всього свого життя людина залежна від держави, адже вбачає в останній оплот захисту своїх прав та свобод. Як плату за це держава ставить до людини вимоги щодо дотримання певних, не завжди легких правил та норм (від обов’язку сплачувати податки до, наприклад, обов’язку проходження строкової військової служби). У той час, коли всі інші елементи політичної системи можуть за різних умов з’являтися і зникати, виконавши свої функції, держава є необхідною на всіх етапах розвитку людства, виступаючи об’єднуючим елементом, що узгоджує різноманітні суспільні інтереси заради злагодженого вирішення загальних справ та поступального руху вперед.
ДЕРЖАВА – форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов’язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
ОЗНАКИ ДЕРЖАВИ – визначають внутрішні й зовнішні державні зв’язки як необхідну форму існування і розвитку сучасних суспільств (народів) (рис. 8.2).
ТИП ДЕРЖАВИ – визначають на підставі ознак, притаманних усім державам. Тривалий час була розповсюджена типологія держав за певним типом виробничих відносин, які виражають їхню соціальну сутність і призначення. Однак сьогодні існують більш широкі підстави для класифікації щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.
За формою правління – монархія (абсолютна, конституційна), республіка ( президентська, напівпрезидентська, парламентська.
За пріоритетними функціями – військова, правова, соціальна.
За адміністративно-територіальною організацією – унітарна, федерація, конфедерація.
За політичним режимом – тоталітарна, авторитарна, демократична.
За соціально-економічною природою – рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична, буржуазна соціалістичної орієнтації.
За сталістю політичного життя – стабільна, нестійка.
33. Проаналізуйте історичний генезис і функції держави.
КОНЦЕПЦІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ:
ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ.
Внутрішні функції:
– правотворча – творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).
– правоохоронна – контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусових заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;
– економічно-господарська – захист економічної основи суспільства, існуючого способу виробництва, різноманітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;
– соціальна – регулювання відносин між соціальними та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефективна демографічна політика;
– культурно-виховна – регулювання і розвиток системи освіти, культури, науки, фізичної культури і спорту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюдських та національних цінностей;
– екологічна – захист довкілля, розумне використання природних ресурсів, формування екологічної культури.
Зовнішні функції:
– оборонна – захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;
– дипломатична – відстоювання і реалізація національних інтересів держави та її громадян у міжнародному житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;
– співробітницька – розвиток економічних, політичних, культурних відносин між державами; поглиблення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регіональній та політичній основі.
34. Проаналізуйте форми державного правління та устрою.
ФОРМА ДЕРЖАВИ – сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади.
Існують три основних категорії, які розкривають форму держави:
– “форма державного правління” (інституціональні характеристики організації влади);
– “форма державного устрою” (територіальні характеристики організації влади);
– “політичний режим” (функціональні характеристики організації влади).
Аналіз форм держави має особливо важливе значення, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації державної влади і здійснення політики.
ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ – спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави.
Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняються дві основних форми державного правління – монархія і республіка .
Монархія (грец. monarchia – єдиновладдя, від monos – один, єдиний і arche – влада) – форма правління, за якої верховна державна влада юридична належить одній особі – монарху (королю, імператору тощо) і передається в порядку престолонаслідування.
Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень. Одна з основних причин збереження монархії та, що в багатьох країнах інститут монархії, особа монарха є символом єдності і верховним арбітром нації, запорукою непорушності політичної системи, оскільки влада монарха не залежить від гри політичних сил. За відсутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відіграти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду.
У сучасному світі зберігаються два історичних типи монархії – абсолютна і конституційна із різновидами – дуалістична та парламентарна.
Республіка (лат. respublica, від res – справа, publicus – суспільний) – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою (парламентом).
Існують три основних різновиди республіканської форми правління:
– президентська республіка;
– парламентська республіка;
– республіка змішаного типу.
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ – спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.
Унітарна держава (лат. unitas – єдність, однорідний, що складає ціле) – єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації.
Суб’єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб’єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне – для суб’єктів федерації). Проте суб’єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб’єкти добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень.
Конфедерація (лат. confederatio – спілка, об’єднання) – союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.
35. Розкрийте здобутки і проблеми державотворення в сучасній Україні.
Сучасний стан державотворення й націотворення в Україні супроводжується гострими кризовими явищами. За останні три роки, особливо після “помаранчевої революції” значно посилилася боротьба між гілками влади й конкуруючими елітами. Своєрідним каталізатором цих процесів стала політреформа.
Характеризуючи сучасну ситуацію в Україні, М.Розумний визначає її як “стан перманентної невизначеності”, для якого притаманна дезорієнтованість населення [1].
Певними політиками почала розігруватися карта розколу України на Схід і Захід, автономізації окремих регіонів, надання російській мові другої державної.
2. Зазначені проблеми державо- та націотворення мали свої паралелі в історії України. Зокрема, їх можна було спостерігати в періоди Хмельниччини та Руїни (середина і друга половина ХУІІ ст.) і особливо в порівняно недавні часи “української революції” 1917-1920 рр. Об’єктивне й наукове осмислення уроків цих подій було б корисним для нинішніх українських політиків.
3. У цьому плані заслуговують на увагу роботи В.Липинського - відомого українського історика й політолога початку ХХ ст. У ряді своїх історичних робіт, збірнику “З історії України” та монографії “Україна на переломі”, він аналізував події Хмельниччини, а в політологічній праці “Листи до братів-хліборобів” осмислив досвід українських подій 1917-1920 рр.
4. Осмислення це здійснювалося в дещо нетрадиційному для української суспільно-політичної думки плані. В.Липинського важко в аспекті ментальному й культурному віднести до “традиційних українців”. Вихований у традиціях польської культури, він, швидше, дивився на українські проблеми “польськими очима”, часто звертаючись до політичних надбань польських консерваторів.
5. В.Липинський відмовився від “народницького” погляду на суспільно-політичні проблеми, який був притаманий більшості представників тогочасного українського національного руху, і звернув увагу на роль еліти та творених нею державних структур у націотворенні.
6. Незважаючи на певну популярність ідей В.Липинського у 20-30-их рр. ХХ ст., а також на зорі незалежності України, важко сказати, що вони знайшли достатнє осмислення, а тим більше сприйняття представниками української інтелігенції й політичними діячами.
7. Тим не менше, ряд ідей В.Липинського видаються на сьогоднішній день актуальними й вартими уваги політиків. Це передусім ідея територіального патріотизму, яка могла б допомогти зняти певні регіональні протиріччя між Сходом і Заходом, між етнічними українцями й неукраїнськими етнічними групами, що проживають в нинішній Україні. Також на увагу заслуговують погляди В.Липинського на роль еліти та церкви в націотворенні.
36. Розкрийте поняття та історичний генезис політичних партій
Політичні партії пройшли тривалий шлях формування і розвитку. Вони є продуктом соціально-економічних і суспільно-політичних про¬цесів. Зародки політичних партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних груп панівного класу і боролися між собою за володіння державною владою або за вплив на неї, склалися ще в рабовласницькому і феодальному суспільствах. Політичні партії в су¬часному їх розумінні (як масові організації) виникли лише у другій половині XIX ст.
У розвитку партій як суб'єктів політичної діяльності М. Вебер роз¬різняв три стадії: аристократичної котерії (угруповання), політичного клубу і масової партії. Щоправда всі стадії насправді пройшли лише дві англійські партії — вігів і торі. Більшість сучасних політичних партій сформувались одразу як масові партії.
В Англії міжпартійна боротьба в сучасних її формах бере свій по¬чаток із другої половини XVII ст. У центрі цієї боротьби було питання про розширення повноважень парламенту за рахунок обмеження пов¬новажень королівської влади. Поступово аристократичні роди, які протиборствували із цього питання, оформились у більш-менш згур¬товані партійні угруповання, що дістали назву вігів і торі (пізніше їх стали називати відповідно лібералами й консерваторами).
Руйнування традиційних структур влади аристократії і поступове становлення представницької форми правління ознаменували вступ наприкінці XVIII — на початку XIX ст. на політичну арену буржуазії, різко посилили ідейне й політичне протистояння в суспільстві. Це да¬ло поштовх формуванню нового типу об'єднань — політичних клубів, які відрізнялись від аристократичних угруповань наявністю ідеологіч¬ної доктрини й розвиненої організаційної структури. Клуби виникали й діяли як центри формування і пропаганди в основному буржуазної ідеології.
В Англії політичні клуби сформувались у 30-х рр. XIX ст. Торі за¬снували Чарльтонклаб, а віги — Реформ клаб. Ці клуби успадкували історичні традиції аристократичних котерій. Вони вели позапарламе¬нтську діяльність, справляючи водночас великий вплив на парламент. У Франції найвідомішими були Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, які виникли в ході буржуазної революції XVIII ст. й відіграли, особли¬во перший, значну роль у політичному житті.
Поняття політична партія виникло лише в XIX ст. разом із форму¬ванням представницьких інститутів і поширенням виборчого права. Під політичною партією малась на увазі організація, що прагнула до здобуття посад у державних органах у конкурентній боротьбі за голо¬си виборців.
Введення загального виборчого права, яке ознаменувало залучення до політики широких верств населення, поклало початок формуванню сучасних масових політичних партій. Перші з них з'явились в основ¬ному внаслідок злиття в єдині організації місцевих виборчих коміте¬тів, що забезпечували підтримку депутатам. Однак на відміну від полі¬тичних клубів політичні партії вже не обмежувались забезпеченням підтримки кандидатам з боку впливових верств суспільства та збиран¬ням необхідних для виборчої кампанії коштів, а чимраз більше орієн¬тувались на вплив на маси, прихильність виборців, залучення до своїх лав якомога більшої кількості членів.
Появі масових політичних партій сприяв і розвиток робітничого руху. Робітничий клас створював політичні партії для захисту своїх корінних інтересів. До кінця XIX ст. масові партії виникли в Англії (ліберали й консерватори), а також на Заході континентальної частини Європи (соціал-демократи). Першою масовою партією вважається за¬сноване 1861 p. Ліберальне товариство реєстрації виборців в Англії. У 1863 p. виникла перша масова робітнича партія — Всезагальний німецький робітничий союз (нині Соціал-демократична партія Німеч¬чини).
У виникненні політичних партій залежно від їхньої ідейної орієн¬тації є певна хронологічна послідовність. Лібералізм і ліберальні партії сформувались у боротьбі проти феодальних режимів. Консервативні партії постали як противага ліберальним партіям. Робітничі партії ви¬никли в боротьбі з капіталістичною системою, а комуністичні партії — у боротьбі проти соціал-демократії.
37. Розкрийте класифікацію та функції політичних партій.
ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ – політична партія є специфічним інститутом політичної системи, а тому її функції носять тільки політичний характер.
До основних з них слід віднести:
– виявлення, формулювання, обґрунтування і захист інтересів відповідних верств та груп:
– розробка ідеології, політичних доктрин і програм;
– формування та добір кадрів для партії, державних структур та різних громадянських організацій:
– політична соціалізація – передача традицій від одного покоління іншому;
– соціальна інтеграція – узгодження соціальних інтересів через взаємодію політичних партій;
– формування громадської думки;
– політичне рекрутування, тобто залучення на бік партії якомога ширших верств населення як її членів, прихильників і виборців;
КЛАСИФІКАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ – продиктована їх різноманіттям, багатогранністю та тією роллю, які вони відаграють у політичному житті суспільства.
Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т.д.
Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:
1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.
2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
4. За формами і методами правління та характером політичної поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.
5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.
6. За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.
7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.
Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.
Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями:
- ставлення до державного суверенітету;
- соціально-економічні пріоритети;
- ідейно-політичні засади тощо.
За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють:
- національно-радикальні,
- національно-демократичні,
- загальнодемократичні,
- соціалістичного спрямування,
- національних меншин.
38. Проаналізуйте партійні системи, та їх класифікацію.
ПАРТІЙНА СИСТЕМА – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між собою певними упорядкованими відносинами.
Існують різні класифікації партійних систем, більшість з яких ґрунтується на кількісному критерії. М. Дюверже та послідовники виділяють одно-, дво- та багатопартійні системи. Дж. Сарторі поширив цю типологію, виокремивши однопартійну, гегемоністську, з домінуючою партією, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану системи. В основу цієї типології покладено ідеологічну ознаку: однопартійна система є моноідеологічною, атомізована – ідейно різнорідною. Між цими двома полюсами залежно від ступеня розвитку й варіантів ідеологічного плюралізму в діяльності партій розташовуються решта п’ять партійних систем.
Основна типологія і характеристики партійних систем
39. Охарактеризуйте політичні партії в сучасній Україні.
Політичні партії України.
Характеризуючи програмні настанови та практичну політику націонал-радикалів та націонал-демократів, треба наголосити, що головним спрямуванням їхньої діяльності є ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане. Як свідчить навіть невеликий досвід практичної політичної діяльності цих партій, саме державотворчій ідеї вони схильні підпорядковувати інші сфери суспільного життя (економічні, духовні, соціальні, моральні тощо). А відокремити націонал-радикалів від націонал-центристів можна за методами, якими вони користуються у своїй діяльності.
Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнске об’єднання “Державна самостійність України”(ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і Національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація український націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви “етнічного патріотизму”. Головним для націонал-радикалів є розбудова незалежної Української держави. Державотворчий ідеї вони підпорядковують усю свою діяльність, а методи досягнення цієї мети вибираються, звичайно, найрадикальніші.
Як в інших політичних напрямках, у націонал-радикальному є партії і політичні організації, налаштовані більш помірковано. Таким, очевидно, можна назвати ДСУ, Організацію українських націоналістів в Україні, Українську консервативну республіканську партію. Ці політичні сили виступають за створення та розбудову на етнічних українських землях сильної незалежної унітарної держави з громадянським суспільством та розвинутою багатопартійністю, де права людини гарантувалися б державою. Вони прихильники розвинутих ринкових відносин, проведення політики мінімуму одержавлення й максимумум приватизації за справедливих стартових умов (дещо меншу активність виявляють такі об’єднання, як ДСУ та ОУН в Україні).
Слід зазначити, що активізація правих сил характерна не тільки для Україні. Це загальна тенденція. Та якщо в Європі ультправі пропагують ідеї “захисту” від переселенців зі сходу та півдня, у Росії – ідеї реваншизму і відновлення старої імперії, то в Україні метою багатьох ультраправих є побудова нової слов’янської імперії на кштлат Київської Русі з центром у Києві.
До націонал-демократів можна віднести Народний Рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання “Конгрес демократичних сил” (КНДС), Всенародний рух України (ВНРУ). До цих же партій у найбільш принципових питаннях усе частіше приєднуються Партія демократичного відродження України (ПДВУ) і Соціал-демократична партія України (СДПУ). Історично об’єднування політичних сил націонал-центристського спрямування відбулося з утворенням Народного Руху України (вересень 1989 року). До проголошення незалежності та виборів Президента України (1 грудня 1991 року) блок діяв у сиcтемі Руху, об’єднуючись на грунті боротьби за національну, демократичну державу. Після перемоги на виборах Л.Кравчука і необхідності визначення стратегії державотворення в період становлення Української держави виникло два напрямки: національно-державницький, котрий орієнтувався на підтримку Президента як гаранта нової держави (ДемПУ, УРП), та націонал-демократичний, центристський, що задекларував статус опозиції (Рух).
Рух уважає, що соціальною базою політичної стабільності та економічних реформ в Україні має стати широкий середній клас власників і сім’я. Основним пріорітетом економічної реформи має стати підвищення добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін, запровадження конкуренції та демонополізація. Проведення земельної реформи має відбуватися через приватизацію землі та майна на основі паювання. Потрібно створити ринок землі, який забезпечить її вільний продаж. Соціальною базою Руху є ті громадяни України, що поділяють ідеї національного відродження і розбудови демократичної незалежної України.
До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та ін.
Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринковог типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічні рівновагу. НДП піжтримує всі форми та види підприємницької діяльності, виступає за кативне сприяння держави вільному розвитку виробничого, банкового, торговельного і посередницького бізнесу, усунення адміністративного диктату державно-бюрократичних стуктур, за приватну власність на землю, розвиток феремерських господарств за державної підтримки, надання переваги іноземним інвестиціям перед імпортом товарів. Завдання держави: забезпечення вільного розвитку ринку, заохочення конкуренції, запобігання монополізму, структурна перебудова народного господарства. НДП наполягає на структурній перебудові народного господарства з метою збільшення частки галузей та підприємств, що працюють для потреб людини; приватизації державної власності в масштабах, необхідних для розвитку конкуренції; передачі засобів виробництва незалежним власникам; створення механізму соціальної орієнтації економіки, коли зростання виробництва товарів народного споживання стимулювалося б зростанням прибутків усіх верств населення.
До політчиних партій соціал-демократичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).
Фактично в Україні лише три партії запропонувалиинселенню чіткі, зрозумілі, біль-менш упорядковані і поетапно розписані програим подальшого розвитку суспільства. З одного боку, Комунічстична партія України (КПУ), якій власне кажучи, і немає потреби шукати якихось незвіданих шляхів. Навпаки, свій майбутній успіх вона пов’язує із втомою населення від тягаря реформ, коли у відчаї воно може погодитись на реставрацію тоталітаризму. Замість творення нового реставрація старого – так можна сформулювати плани комуністів-ортодоксів і близьких до них інших лівих. Також слід зазначити, що водночас КПУ підтримує рівноправний розвиток різних форм власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності, що виключають експлуатацію чужої праці, з одночасним забезпеченням суспільної власності на засоби виробництва, виступає за збереження землі, її надр, лісів, вод як спільного надбання всього народу. КПУ визнає необхідним припинення “обвальної” приватизації; відновлення порушених, як уважають комуністи, з політичних міркувань господарських, наукових, культурних зв’язків з Росією та іншими державами СНД; усебічне стимулювання інтеграційних процесів; здійснення комплексу заходів для запобігання масовому безробіттю.
З другого боку – концепція державотворення, опрацьована Народним Рухом України. У ній, навпаки, наголос робиться на ліберально зорієнтовану економіку з відповідно вибудуваними державними та управлінськими інститутами, системою права, соціальними гарантіями і т. д.
Є в Україні ще одна політична сила, яка не лише висунула програму реформ, а й має можливості для її реалізації. Мова йде про так звану партію влади. Ця неофіційна назва кулуарного походження. Так назвали корпоративно об’єднану спільним інтересом групу, яка тримає у своїх руках важелі державного управління. Однак не зайвим було б уточнення щодо джерел виникненя цієї “партії”.Більшість розуміє “партію влади” як ситуаційне об’єднання випадкових людей. Однак у цій випадковості є певна закономірність: за невеликим винятком усі вони належали або до компартійної номенклатури, або до так званого партійно-господарського чи деологічного активу. Тому коректніше було б говорити про неортодоксальну КПУ при владі з відповідним уточненням щодо нинішнього стану суспільства – чи є воно посткомуністичним, чи лише пост-ортодоксально-комуністичним.
Якщо пристати на друге розуміння, то не мусять викликати подиву кроки “партії влади” щодо гальмування реальної багатопартійності.
А втім, “партія влади” не проти й багатопартійності, але достатньою мірою контрольованої через які-небуь консультативно-дорадчі органи, здатні чинити вплив 9 а ще краще тиск) на ті організації, які дозволять собі надмірну опозиційність стосовно до “генерального курсу”.
Фактичне прагнення до правління однієї “партії” поступово руйнується насамперед колізіями всередині неї, спричиненими боротьбою між різними її групами. Одна частина правлячого істеблішменту намагається зберегти у методах державного управління максимум з комуністичної спадщини. Друга, не відкидаючи цілковито командно-адміністративних методів, намагається запровадити в економіку ряд ідей лібералізму. Саме ця боротьба і викликала появу Аграрної партії України, Народно-демократичної партії, спробу сформувати Партію порядку і реформ, і можна очікувати подібних кроків.
До боротьби всередині “партії влади” спричинився ще й розподіл соціалістичного майнового спадку через так звану приватизацію. У цих колізіях відбувається формування кланів, здебільшого за земляцьким принципом, кожний з яких пропонує власну версію управління державним сектором економіки та загальної моделі економічних відносин, виходячи насамперд з регонально-галузевих інтересів.
Тим часом, реалізація групового інтересу потребує влади. З цього боку всі складові “партії влади” тотожні, всі вони намагаються розширити коло своїх прихильників, не шкодуючи коштів на засоби масової інформації і не гребуючи будь-якими методами дискредитації конкурентів.
Багатопартійність в Україні почала запроваджуватися тоді, коли у країнах традиційної демократії місце, роль, функції, характер партій піддавалися суцільній ревізії. В розвинутих країнах партії вже давно перестали бути виразниками інтересів певних класів або соціальних груп. Взагалі постіндустріальні суспільства відзначаються послабленням соціальної конфліктності, спадом інтресу до класових цінностей і зростанням – до цінностей загальнолюдських.
Наслідком цього є поступова трансформація партій з так званих кадрових, ядро яких становлять партійні представники в органах влади та низові функціонери, у партії масові, універсальні - у так звані партії виборців. Своїм завданням вони вбачають об’єднання людей незалежно від їхніх класових, соціальних, професійних, релігійних та інших інтересів, тобто об’єднання на грунті спільних цілей.
Україні, судячи з усього, не вдається поєднати вступ у багатопартійність з формуванням масових партій. По-перше, самі партії спочатку створювалися переважно як партії опозиційні, джерела деяких сягають підпільного дисидентства. По-друге, україна розколота і ідеологічно, і релігійно (при одночасному релігійному ренесансі і зростання політичної ролі церков). Притому обидва ці розколи мають і регіональний вимір.
Якщо взяти партії, найбільш помітні на політичній арені, то впадає в око, що їх найпотужніші обласні організації зосереджені у певних регіонах. Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході ж отаборилися комуністи разом з іншими поборниками “єдиної і неділимої”, якими подекуди протистоять центристи, а центральний регіон став ареною боротьби “всіх проти всіх”. Характерна деталь: жодна з відомих партій, за винятком об’єднання “Громада”, не спромоглася створити бодай один з найпотужніших своїх осередків у Києві. Безумовоно, голоси виборців можна і треба збирати по всій україні, але варто памти, що столиці завжди були центорм політичного життя, місцем зіткнення і взаємоузгодження всіх наявних усередині нацї інтересів.
Ознакою ж збереження традиції партійної заідеологізованості є певна мода на “християнську” партійність. У квітні 1997 року виник християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно! “, до якого увійшли не лише партії, у назві яких присутня назва “християнська”, а й організації із суто світськими назвами та платформами. Ще кілька партій, особливо націонал-демократичного спрямування, декларують намір сприяти формуванню суспільної моралі, яка грунтувалася б на християнських цінностях.
Політичні партії в Україні:
• Аграрна партія України
• Всенародний Рух України
• Всеукраїнське об'єднання "Громада"
• Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ)
• Громадське об'єднання "Нова Україна"
• Громадський конгрес України (ГКУ)
• Демократична партія України (ДПУ)
• Комуністична партія України (КПУ)
• Конституційно-демократична партія України
• Ліберальна партія України (ЛПУ)
• Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ)
• Міжрегіональний блок реформ (МБР)
• Народний рух України
• Народно-демократична партія України (НДПУ)
• Партія духовного, економічного і соціального прогресу (ПДЕСП)
• Партія зелених України (Асоціація "Зелений світ")
• Партія праці
• Партія центру "Громадська злагода"
• Прогресивна соціалістична партія України
• Організація українських націоналістів (ОУНвУ), Конгрес українських націоналістів (КУН)
• Селянська партія України
• Соціал-демократична партія України (СДПУ), Соціал-демократична партія України (об'єднана)
• Соціал-національна партія України
• Соціалістична партія України (СПУ)
• Союз комуністів України
• Транснаціональна Радикальна партія
• Українська Консервативна республіканська партія
• Українська Національна асамблея (УНА)
• Українська Національна консервативна партія
• Українська партія солідарності і національної справедливості (УПСС)
• Українська партія шанувальників пива
• Українська республіканська партія (УРП)
• Українська селянсько-демократична партія (УСДП)
• Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Християнсько-демократична партія (ХДПУ)
• Партії та громадські політичні рухи і організації Автономної Республіки Крим
40. Розкрийте сутність та історичну еволюцію громадянських організацій і рухів.
ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ – об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.
МЕТА ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ:
– брати участь у формуванні державної влади й управління;
– реалізовувати законодавчу ініціативу;
– брати участь у виробленні рішень органів державної влади і управління;
– представляти й захищати інтереси своїх членів (учасників) у державних і громадських органах.
Найбільш поширеними різновидами громадських організацій У сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; ветеранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культурно-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та інші добровільні товариства; творчі спілки; різноманітні земляцтва, фонди, асоціації, товариства і т. ін. Характерною ознакою їх є документальне оформлення мети і завдань, організаційно-структурне забезпечення, що, власне, й відрізняє їх від громадських рухів.
Громадські рухи також мають масовий характер і створюються з певною метою. Однак на відміну від громадських організацій громадські рухи — це структурно неоформлені масові об'єднання громадян і організації різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань, після чого вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації.
Основними різновидами громадських рухів нині є: політичні рухи (Народний рух України на початковій стадії); масові демократичні (рухи за демократичні перетворення, спрямовані на захист прав і свобод людини, антифашистські й антидикта-торські, проти расової та національної дискримінації та ін.); соціальні (локальні) рухи; так звані ''нові соціальні рухи'', що набули поширення в останні десятиліття (антивоєнний, екологічний, неофеміністський та ін.). Одні з названих рухів висувають у своїй діяльності порівняно вузькі завдання, інші порушують питання загальнонаціонального і загальнолюдського характеру. В цілому такі рухи шукають і часто знаходять нові форми взаємовідносин громадян з державою.
Суттєвою причиною піднесення ролі громадських рухів у соціально-політичному житті й у політичній системі суспільства є неспроможність традиційних партійно-політичних інституцій своєчасно помітити і оцінити нові реалії, пов'язані з можливостями участі населення у здійсненні демократичних перетворень, формуванням принципово нових вартостей людського буття. Аналізуючи виникнення і розвиток громадських рухів, польський політолог ЄжиВятр розрізняє п'ять основних стадій їхнього становлення: 1) створення передумов руху; 2) висловлення прагнень; 3) агітації; 4) розвиненої політичної діяльності; 5) згасання.
У загальному означенні громадські організації і рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань. Відносна відстороненість від політики пов'язана насамперед з тим, що держава безпосередньо не втручається в їх діяльність, а лише регулює її відповідно до чинного законодавства. До того ж громадські організації і рухи на відміну від державних інституцій не наділені владними повноваженнями. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки не ставлять за мету оволодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з особливостями функціонування (виникнення за ініціативою знизу, фактична єдність, забезпечення інтересів своїх членів та прихильників незалежно від мети та характеру об'єднання, нетра-диційність) та принципами діяльності (добровільність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації і рухи не є політичними організаціями. Однак їх діяльність почасти набуває політичного характеру, оскільки громадські організації і рухи, по-перше, об'єднують людей, що входять до спектру політичних сил (патріотичні сили, національно орієнтовані групи, прихильники реформування суспільства тощо), по-друге, є потенційною базою для виникнення на їх основі нових політичних партій.
Для того щоб розібратись у широкому спектрі громадських об'єднань і рухів, які виникають найчастіше поза офіційними державними структурами і не вкладаються в жодні схеми, треба окремо зупинитися на їх типології. Щодо цього існують різні критерії:
1) зародом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;
2) за поставленими цілями — соціально-вартісні й асоціальні, політизовані й неполітизовані;
3) за інтересами — економічними, професійними, суспільно-політичними та ін.;
4) за правовим статусом — легальні й нелегальні;
5) за соціально-класовими ознаками — наприклад, робітничий, фермерський рухи;
6) за рівнем масовості й ступенем впливу — профспілки, антивоєнний і феміністський рухи, з одного боку, та фермерські рухи у США чи рух англійських докерів — з іншого;
7) за спонукальними мотивами виникнення — соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді, кооператорів); вартісно-орієнтовані (рух ''зелених'', спілка ''Чор
нобиль''); традиціоналістськи зумовлені (релігійні, національні об'єднання);
8) за масштабами діяльності — міжнародні, внутрішньодержавні, локальні;
9) за ставленням до існуючого ладу— консервативні, реформістські, революційні, контрреволюційні;
10) за ступенем і формою організації— стихійні й організовані, слабко- й високоорганізовані.
Широке розмаїття цілей і завдань громадських організацій і рухів визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні групи: 1) щодо забезпечення захисту інтересів своїх членів; 2) щодо системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.
41.Охарактеризуйте громадські організації і рухи в сучасній Україні.
Сучасні громадсько-політичні рухи можна типологізувати таким чином:
1) соціальні рухи (проти безробіття, за підвищення життєвого рівня, охорону здоров?я, безплатну освіту та ін.);
2) політичні рухи (за державну незалежність, зміну влади, національно-визвольні, робітничі, антифашистські, проти расової й національної дискримінації, за захист прав і свобод людини та ін.);
3) нові альтернативні рухи (екологічні, неофеміністичні, нові рухи людей похилого віку, рух молоді, біоетичний рух та ін.).
Виникнення альтернативних рухів — це реакція людей на нездатність державної влади, існуючих політичних партій і громадсько-політичних рухів ефективно розв?язувати специфічні проблеми, які набули вже загрозливих, катастрофічних обрисів.
Зрозуміло, що така типологізація рухів є умовною, оскільки всі рухи за своїм змістом є соціальними і вони безпосередньо стосуються громадянського суспільства, є його породженням або передумовою створення. Утім, ці рухи є політичними тією мірою, якою вони "вплітаються" в політичне життя країни, і для досягнення інтересів своїх учасників виходять на владні структури — чи то з метою одержати їхню підтримку, чи то прагнучи усунути існуючу владу.
Складний соціально-політичний характер громадсько-політичних організацій і рухів у західній політології нерідко означають терміном "латентні (приховані) політичні сили", які можуть у разі необхідності трансформуватися в активні політичні сили. Серед сучасних рухів є достатньо політизовані — екологічні, антивоєнні та ін.
При цьому слід зауважити, що існують форми об?єднань, в яких поєднуються ознаки громадських організацій і рухів. Це так звані фронти, наприклад, Народний фронт, Фронт національного порятунку, Патріотичний фронт тощо.
Діяльність громадсько-політичних організацій і рухів характеризується тим, що вони не мають ніяких владних повноважень і не мають на меті оволодіти державною владою, хоч їхня діяльність за певних умов може набирати політичного характеру. Виходячи з цього, громадсько-політичні організації і рухи можна класифікувати за такими показниками:
• рід діяльності (конструктивно зорієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.);
• поставлені цілі (соціально-ціннісні й асоціальні);
• інтереси (економічні, професійні, релігійні, суспільно-політичні та ін.);
• правовий статус (легальні й нелегальні);
• соціально-класові ознаки (робітничий, фермерський рух);
• спонукальні мотиви виникнення;
• масштаби діяльності;
• ставлення до існуючого ладу;
• ступінь і форма організації.
Американський учений Е. Гідденс запропонував свою класифікацію громадсько-політичних рухів. На його думку, в системі рухів можна виділити чотири типи їх: трансформаційні (рухи, які налаштовані на радикальні зміни в суспільстві); реформаційні (пов?язані з певними перетвореннями лише деяких сторін суспільства); порятунку (звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні); альтернативні (спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін).
Широке розмаїття цілей і завдань, що їх ставлять перед собою громадсько-політичні організації й рухи, визначає і багатоваріантність їхньої функціональної спрямованості в політичній системі суспільства. Одні з них забезпечують захист інтересів своїх членів, захищають їх від тиску державних структур і допомагають їм вирішувати назрілі проблеми через свої власні структури, інші ж спрямовують свої зусилля на підтримання влади або перебувають в опозиції до неї, створюють передумови для ширшого залучення людей до формування державної політики і т. ін. І в цьому контексті громадсько-політичні рухи виступають посутнім чинником долання авторитарних і тоталітарних режимів або ж відіграють роль громадсько-політичних стабілізаторів у суспільстві. Усі існуючі в суспільстві об?єднання виконують і функції зв?язку з іншими політичними інститутами та організаціями. Спільною для всіх громадсько-політичних об?єднань можна вважати функцію впливу та відповідного тиску на органи влади.
Істотним є й значення рухів у формуванні й поповнюванні правлячої еліти, зокрема, за рахунок контреліти, представленої провідниками опозиційних урядові громадсько-політичних рухів.
Громадсько-політичні організації і рухи в сучасній Україні можна класифікувати так.
1. За спонукальними мотивами виникнення:
• соціально усвідомлені (спілки ветеранів, студентської молоді);
• ціннісно зорієнтовані (Товариство української мови ім. Т. Шевченка, спілка "Чорнобиль");
• традиціоналістські (насамперед релігійні об?єднання).
2. Залежно від визначених цілей:
• соціально-ціннісні організації;
• політизовані і неполітизовані громадські об?єднання.
3. За характером діяльності:
• конструктивно-зорієнтовані об?єднання ("Діти Чорнобиля", Товариство охорони природи);
• спрямовані на пізнавальну діяльність (у сфері політики, історії, економіки);
• опозиційні, національного спрямування.
4. За масштабами діяльності:
• міжнародні ( до цієї групи слід віднести ті організації й рухи, діяльність яких виходить за межі держави — Товариство Червоного Хреста, "Зелений світ" та ін.);
• загальноукраїнські (організації й рухи, діяльність яких поширюється на всю Україну і які мають місцеві осередки в більшості областей (Товариство "Україна", Союз українок);
• регіональні, місцеві товариства (організації й рухи, що діють у межах адміністративно-територіальної одиниці або регіону) — на Закарпатті є Товариство підкарпатських русинів, Товариство угорської культури, Товариство румунської культури і т. ін.
42. Розкрите поняття політичних виборів, їх основні види.
ВИБОРИ – це спосіб формування інститутів представницької демократії через народне голосування.
ВИБОРЧЕ ПРАВО є одним з найважливіших прав людини і громадянина. Розрізняють суб’єктивне і об’єктивне виборче право.
Суб’єктивне виборче право означає право обирати і бути обраним.
Об’єктивне виборче право означає сукупність юридичних норм, що регулюють виборчих процесс (законодавство про вибори).
Сучасне виборче право ґрунтується на таких основних
Політологія виділяє два основні шляхи завоювання та утримання влади: насильство, диктатуру і демократичні вибори. Вибори – це демократичний спосіб формування, періодичної чи позачергової зміни персонального складу органів державної влади або підтвердження повноважень на новий строк, процедура призначення посадових осіб через волевиявлення дієздатних осіб шляхом голосування за кандидатів, висунутих відповідно до встановлених законом правил і процедур. Вибори є сучасною, цивілізованою правовою формою завоювання влади, зміни здійснюваного нею курсу.
Політичні вибори – це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі, Головними серед них є:
o призначення виборів та визначення дати їх проведення;
o визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;
o утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);
o складання списків виборців;
o висування та реєстрація кандидатів;
o проведення передвиборчої агітації;
o голосування; підрахунок голосів;
o оприлюднення результатів голосування;
o проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.
Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).
В умовах трансформації політичної системи вибори в Україні ще не є у повній мірі механізмом формування волі більшості та цивілізованого вирішення конфліктів, що виникають, не достатньо виконують функцію рекрутування нової політичної еліти, не є оптимальним способом мобілізації громадськості на підтримку загальнозначимих цінностей і партійних програм.
43. Виборні системи: сутність, типологія.
ВИБОРЧА СИСТЕМА – це сукупність правил, принципів та процедур, прийнятих для встановлення результатів народного голосування та розподілу місць між кандидатами на виборні посади.
Світова практика функціонування демократичних держав знає три головні типи виборчих систем – мажоритарну, пропорційну тазмішану.
Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типом виборчих систем є:
• система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;
• система пропорційного представництва (пропорційна); її різновидом;
є пропорційна система з преференціями;:
• змішана (мажоритарно-пропорційна) система.
За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна).
Мажоритарна виборча система – це голосування за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій.
Існують мажоритарні системи абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Мажоритарна виборча система (від фр. majorite – більшість) передбачає, що перемагає той кандидат, котрий набрав встановлену законом більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Пропорційна виборча система передбачає проведення виборів за партійними списками і розподіл мандатів між партіями та виборчими блоками партій пропорційно до кількості голосів, набраних ними. На відміну від мажоритарної виборчої системи, при застосуванні пропорційної системи виборець насамперед голосує не за конкретну особу, а за певну партію чи блок партій, яка виставляє свій список кандидатів.
Існує кілька різновидів пропорційної виборчої системи:
• партія попередньо не формує список своїх кандидатів, а здобувши на виборах певне число мандатів, самостійно визначає депутатів;
• партія пропонує повні списки своїх кандидатів з визначеним місцем кожного з них;
• пропорційна система з преференціями (перевагами), яка дозволяє виборцям, які голосують за певний партійний список, позначати відповідними номерами тих кандидатів, яким вони віддають перевагу.
44. Охарактеризуйте мажоритарну виборну систему.
МАЖОРИТАРНА ВИБОРЧА СИСТЕМА отримала назву від французького “majorite” – “більшість”. На виборах за мажоритарною системою перемагає кандидат, який одержав більше голосів, ніж усі інші його суперники.
За цією системою відбуваються вибори у 76 країнах світу. Серед розвинених країн мажоритарна виборча система є традиційною для Великої Британії, Франції, Канади та США. Як правило, мажоритарна виборча система застосовується у країнах, де існує суперництво двох сильних політичних партій.
Розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної та відносної більшості.
В умовах мажоритарної системи абсолютної більшості перемогу на виборах одержує кандидат, який набрав 50% +1 голос громадян, які взяли участь у голосуванні (Франція, Білорусь).
При мажоритарній системі відносної більшості перемагає кандидат, який просто отримав більше голосів, ніж усі його суперники, навіть якщо це менше, аніж 50% голосів виборців (США, Велика Британія, Канада, Індія та ін.).
У деяких країнах, які використовують мажоритарну систему, практикується встановлення відсоткових бар’єрів:
– перший бар’єр стосується кількості виборців, яка має взятии участь у виборах, аби вони вважалися такими, що відбулися (наприклад, на початку 90-х років в Україні “поріг явки” становив 50% виборців виборчого округу);
– другий бар’єр стосується мінімальної кількості голосів, яку
необхідно набрати кандидату, щоб вважатися обраним (як правило, це 50%+1 від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні).
Якщо перший бар’єр виявляється не подоланим, то, як правило, через певний час відбувається процедура повторних виборів. У разі, коли жодному з кандидатів не вдається подолати другий бар'єр, то через короткий термін (зазвичай 1-2 тижні) проводиться другий тур голосування. В такому разі два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів у першому турі, виходять у другий тур, де змагаються між собою. Після цього виборці знов голосують, приймаючи остаточне рішення.
Світова практика показує, що мажоритарна виборча система сприяє формуванню стабільного уряду. Це пояснюється тим, що на виборах за цією системою перемагають політичні сили, які мають потужні регіональні структури та міцну матеріально-фінансову базу. Крім того, за умов мажоритарної системи існує тісніший зв’язок між виборцями і депутатом, якого так би мовити “знають в обличчя”. Це особливо актуально для пострадянських країн, де депутата часто сприймають не як законотворця, а як людину влади, до якої можна звернутися з проханням щодо вирішення тих чи інших питань мешканців виборчого округу – від забезпечення підручниками сільської школи до прокладки автомобільних доріг.
Поряд з безперечними перевагами, мажоритарна виборча система має низку серйозних вад.
Насамперед, існує проблема точного відображення волі виборців, що спричинена особливостями підрахунку голосів.
У тих країнах, де вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості значна частина голосів виборців просто втрачається. При цьому меншість в цілому по країні може сягати сотень тисяч, а то й мільйонів осіб.
Крім того, мажоритарна виборча система дозволяє правлячій політичній силі шляхом маніпуляцій з “нарізанням” (визначенням меж) виборчих округів створювати собі переваги на виборах.
Слід зауважити також, що вибори по одномандатних округах закривають доступ до парламенту національним меншинам, що розселені не компактно.
Нарешті, мажоритарна виборча система, особливо для молодих демократій, стримує розвиток політичних партій, розмиває політичну дисципліну і створює грунт для проявів політичної безвідповідальності.
Саме ці прогалини мажоритарної виборчої системи завжди були об’єктом критики, що викликало свого часу появу іншого типу виборчої системи – пропорційної.
45. Охарактеризуйте пропорційну виборчу систему, її різновиди.
При застосуванні ПРОПОРЦІЙНОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ виборці голосують за список кандидатів від політичної партії (блоку партій). Підставою для вибору є підтримка політичної платформи чи програми розвитку держави, задекларованих зазначеним політичним об’єднанням. У такому разі мандати розподіляються між політичними силами пропорційно до кількості голосів, відданих за них.
Вибори за пропорційною виборчою системою відбуваються у 49 країнах світу, з яких 25 – європейські. Найтиповішими прихильниками пропорційної виборчої системи є Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Словаччина, Чехія, Естонія, Латвія. З 2002 року пропорційна система застосовується на виборах до Верховної Ради України.
В усіх країнах, де застосовується пропорційна виборча система, діють кілька впливових партій, жодна з яких історично не одержує сталої більшості в парламенті.
Існують три різновиди пропорційної виборчої системи:
– з використанням жорстких списків;
– списків з преференціями;
– напівжорстких списків.
При застосування пропорційної виборчої системи з жорсткими списками (наприклад, у Португалії, Ізраїлі) кожне з політичних об’єднань-учасників виборів (партія, блок, коаліція тощо) пропонує свій виборчий список, самостійно визначаючи послідовність розташування у ньому прізвищ кандидатів в депутати. Отже, якщо це об’єднання склало список зі 100 кандидатів і отримало на виборах 10 відсотків голосів, то перші 10 осіб із списку автоматично стають депутатами. При цьому виборець ніяк не може вплинути на персональний склад партійної парламентської групи – фракції. Інакше кажучи, за такої системи громадянам пропонується обрати не особистостей, а політичні платформи партій.
Пропорційна виборча система з преференціями (застосовується у Фінляндії, Норвегії, Бельгії, Нідерландах) дає можливість враховувати персональні вподобання виборців. Тобто громадяни мають право не тільки проголосувати за конкретну партію чи коаліцію, а й позначати у списку номери тих кандидатів, яких вони особисто хотіли б бачити в парламенті. Якщо, наприклад, кандидат, який знаходиться у списку під № 20, має більший успіх серед електорату, ніж його колега, який має № 5, то саме № 20 буде обраний у першу чергу.
Пропорційна виборча система з напівжорсткими списками (застосовується в Австрії) надає виборцеві можливість за його бажанням проголосувати або за партійний список загалом, або віддаючи перевагу (преференцію) комусь із кандидатів у списку. Практика свідчить, що більшість виборців схильна обирати перший варіант, не вдаючись у деталі. Тому, відповідно, більше шансів обратися мають кандидати з першими порядковими номерами.
Змішана виборча система поєднує в собі елементи мажоритарної і пропорційної виборчих систем.
Найпростішою схемою змішаною виборчої системи є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом. Прикладом може виступати Німеччина, де нижня палата парламенту – Бундестаг – на 50 відсотків обирається за мажоритарною системою відносної більшості, а ще на 50 відсотків – за партійними списками. За таким самим принципом обирають парламенти у Литві, Грузії, Словенії. Угорський парламент третину місць відводить депутатам-“мажоритарникам”, решту – депутатам-“списочникам”.
Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування:
парламент має дві палати, одна з яких обирається за мажоритарним принципом, інша – за пропорційним. Типовими прикладами застосування такої системи виборів є Австралія та Польща.
Однією з головних передумов проведення демократичних виборів є високий рівень виборчої культури громадян.
46. Проаналізуйте виборчу систему сучасної України.
При виборі народних депутатів України депутати Верховної Ради України обираються за змішаною виборчою системою. 50 відсотків (225 депутатів) обираються у одномандатних виборчих округах на основі мажоритарної виборчої системи відносної більшості, а інші 50 % депутатів – за спискам кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків у багате мандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва.
По багатомандатному загальнодержавному виборчому округу мандат розподіляються між партіями, виборчими блоками партій, що отримали 4 і більше відсотків голосів пропорційно до отриманих ними голосів. По одномандатному виборчому округу обраним вважається кандидат, який одержав більшість голосів виборців, які взяли участь у голосуванні відносної інших кандидатів, котрі балотувалися, по даному виборчому округу.
Вибори депутатів сільської, селищної, міської, районної у місті ради, а також голів цих рад проводяться за мажоритарною системою відноси більшості по одномандатних виборчих округах. Вибори депутатів районної та обласної рад проводяться за мажоритарною системою відносної більшості по багатомандатних виборчих округах.
Запровадження змішаної виборчої системи, безумовно, є важливим, кроком на шляху до демократизації українського суспільства, однак, сьогодні багато політичних партій виступають за проведення парламентських виборів 2002 року за пропорційною системою, аргументуючи це такими положеннями:
• по-перше, вибори за змішаною виборчою системою привели до парламенту багато безпартійних депутатів, що стало однією з причин того, що Верховна Рада України не змогла сформувати парламентську більшість;
• встановлення 4-відсоткового бар'єра, на думку прихильників пропорційної виборчої системи, привело по-суті до порушення конституційного права обирати тих громадян, які віддали свої голоси за політичні партії, що не подолали цей рубіж, але за яких проголосував певний відсоток виборців;
• політичні партії, які подолали цей 4-відсотковий бар'єр, а їх лише 8 з 30, і взяли участь у виборах, поділили між собою депутатські мандати, які поправу належали іншим політичним партіям, а це понад 80 мандатів. Отже, склалася така ситуація, коли голоси виборців, які вони віддали за інші політичні партії, тобто проти восьми партій, які пройшли до парламенту, були всупереч їх політичній волі зараховані цим партіям.
Ті, хто сьогодні виступає за чергове реформування виборчого законодавства України в аспекті переходу до пропорційної виборчої системи, вважають, що така система є перспективнішою, оскільки не буде втрачено жодного голосу виборця.
До недавнього часу вибори в парламент України проводились за лінійним змішуванням – із 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а інші 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної більшості.
В Україні 25 березня 2004 року прийнято новий Закон «Про вибори народних депутатів України», за яким вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Крім того, зміни відбулись і на рівні виборів до органів місцевого самоврядування: відтепер усі депутати на рівні Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, міських рад міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах Київ та Севастополь, міських рад обиратимуться за пропорційною виборчою системою. Лише депутати сільських та селищних рад і далі обиратимуться за мажоритарною системою відносної більшості.
47. Розкрийте сутність і структуру політичного режиму.
Структура політичного режиму. Оскільки політичний режим виступає функціональним аспектом політичної системи суспільства, його структуру складають ті самі елементи, що й структуру політичної системи. Це насамперед політичні інститути - держава та її структурні елементи, політичні партії, громадсько-політичні організації, а також політичні відносини, політичні норми, політична культура у їх функціональному аспекті. Стосовно держави йдеться не просто про структуру, а про характер відносин між її елементами, способи формування органів державної влади, стосунки держави з громадянами, створення нею умов для реалізації прав і свобод особи тощо. Політичні партії виступають елементами політичного режиму не як інститути політичної системи, а у взаємодії між собою, тобто як певна партійна система. Громадські організації є складовими політичного режиму як групи тиску. Саме таке розуміння структури політичного режиму ми знаходимо у відомого французького політолога М. Дюверже, котрий визначав цей режим як "певне поєднання системи партій, способу голосування, одного або кількох типів прийняття рішень, однієї або кількох структур груп тиску".
На основі структурних елементів політичного режиму виокремлюються його основні ознаки: спосіб формування! органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої і судової влади, центрального уряду та місцевого самоврядування; становище й роль громадських організацій і партій; правовий статус особи; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної і забороненої політичної діяльності; рівень економічно-господарського розвитку; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних та каральних органів; історичні й культурні традиції, моральні звичаї народу в ставленні до влади. Найважливішими ознаками політичного режиму є вживані процедури та способи організації установ влади і врядування, стиль прийняття публічних, тобто загальних і обов'язкових для всіх, рішень, відносини між державою і громадянами.
Важливою характеристикою політичного режиму є його легітимність. За прямого значення цього терміна легітимним є той політичний режим, який встановлений законним шляхом і спирається на закони. Проте на законах у їх формально-правовому значенні можуть ґрунтуватися й тиранічні, диктаторські режими, засновані на гнобленні мас. Тому існує інше розуміння легітимності політичного режиму - як визнання його масами, яке спирається на їхнє переконання в тому, що саме такий режим є найкращим з усіх можливих і найбільшою мірою відповідає їхнім інтересам. Таке розуміння легітимності політичного режиму стосується не самого режиму, а його сприйняття (визнання) масами. Відповідне переконання в масах шляхом ідеологічної обробки може бути сформоване будь-яким режимом. Так, під час фактичного панування антидемократичного політичного режиму за соціалізму маси були глибоко переконані в тому, ще саме цей суспільний лад є найкращим, і всіляко його підтримували у тому числі й стовідсотковою участю у виборах органів державної влади з їх одностайним схваленням.
Третій підхід до розуміння легітимності політичного режиму об'єднує два попередніх і стосується як самого режиму, так і його відповідності устремлінням мас. Французький політолог Ж.-Л. Кермонн вважає, що принцип легітимності режиму має на увазі відповідність політичної влади тим цінностям, на яких заснований режим. Легітимним є не лише той режим, який провадить у життя власні цінності, а й той, який хоча б у невиразній формі відповідає народним устремлінням; іншими словами, легітимний будь-який режим, що відповідає народному консенсусу. На практиці легітимність політичного ладу проявляється через відповідність походження і дій влади вимогам демократії. За такого підходу ступінь демократизму політичних режимів стає їхньою найважливішою сутнісною характеристикою і основною ознакою типології, а сам режим виступає формою взаємодії держави і громадянського суспільства.
Сутність політичного режиму України. Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України.
Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.
Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.
Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:
1. Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та О.Дергачовим. На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.
Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов'язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.
2. Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (див. перераховані на початку статті специфічні риси) та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.
На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає". До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.
Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це - рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких - справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).
3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України". Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.
Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятної концепції.
48. Розкрийте типи політичних режимів.
Типологія політичних режимів:
• демократичний політичний режим
• ліберальний політичний режим
• авторитарний політичний режим
• тоталітарний політичний режим
Поняття "політичний режим" можна визначити як систему способів і методів управління певним державне організованим суспільством або як систему способів і методів взаємодії суспільства та органів політичної влади.
Авторитарний політичний режим характеризується тим, що:
у діяльності органів політичної влади переважають методи командування, відвертого диктату;
з процесу прийняття та реалізації політичних рішень повністю або в основному вилучено метод знаходження компромісу, взаємного погодження різних позицій;
органи політичної влади мають дискреційні повноваження, тобто право, виходячи з власного розуміння політичної доцільності, діяти на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;
виконавчі органи наділені широкими законодавчими повноваженнями;
обмежена або відсутня сфера застосування принципу гласності у діяльності органів політичної влади;
обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, а також юридичні гарантії їх забезпечення.
Є три види авторитаризму:
• реформаційний;
• стабілізаційний;
• деструктивний.
Автократичному політичному режиму притаманні:
• обмеженість кола осіб, що здійснюють найвищу політичну владу, й відповідно відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення;
• існування єдиного центру реальної політичної влади.
Автократію також не слід оцінювати лише негативно. Програмно організовані соціальні спільноти з правлінням мудрих на благо більшості нерідко вводили і вводять у суспільне життя ті чи інші компоненти автократії. Приклади Сінгапуру та Кувейту тут є одними з найяскравіших.
Диктатура, виходячи з її класичного (римського) розуміння, - це тимчасовий авторитарний режим, який вводиться на строк дії надзвичайних обставин для здійснення рішучих заходів на виведення країни із стану кризи.
Тоталітарний політичний режим має такі ознаки:
• жорсткий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема, перетворення людини на додаток до механізмів влади;
• відсутність легальної опозиції;
• наявність обов'язкової для всіх офіційної ідеології;
• нетерпимість до політичного інакомислення;
• примітивізація політичної культури, всієї сфери гуманітарних знань.
Влада однієї легальної партії (при забороні діяльності всіх інших) не є обов'язковою ознакою тоталітаризму. В деяких країнах з такими режимами немає політичних партій, а в інших кілька легальних партій визнають провідну роль "партії-гегемона".
Анархічному політичному режиму притаманні:
• ерозія або повне руйнування найважливішої загальної ідеї єдиної держави та єдиної політичної системи;
• взаємна конфронтація або навіть атомізація владних структур, відсутність ефективних форм координації їх дій;
• втрата найвищими органами політичної влади монополії на організоване застосування збройної сили;
• відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, сваволя сильнішого або спритнішого, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади.
Охлократичний політичний режим характеризується:
• некомпетентністю політичної влади, презирливим ставленням до знань і досвіду світової цивілізації, зокрема постійними намаганнями неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення тривалої копіткої праці;
• відсутністю у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом, популізм;
• апеляціями політичної влади до широких народних мас для підтримки та рекрутуванням значної частини правлячої політичної еліти із соціальних низів та маргінальних верств суспільства.
Демократичний режим являє собою систему таких принципів взаємовідносин політичної влади та суспільства:
На відміну від "чистого" авторитаризму передбачає:
• наявність у громадян широкого кола прав і свобод та ефективність функціонування системи їх інституційних і нормативних гарантій;
• відсутність у органів політичної влади дискреційних повноважень (тобто практично нічим не обмеженої компетенції);
• гласність прийняття рішень органами політичної влади та доступність для всіх громадян суспільне значущої інформації;
• право виконавчих органів видавати лише підзаконні акти, а не закони;
• широке застосування методу політичного компромісу, ставлення органів політичної влади до факту існування політичної опозиції як до нормального явища суспільного життя.
Порівняно з автократією демократія характеризується:
• виборністю;
• періодичною змінністю;
• підзвітністю (в тому числі юридичною відповідальністю) найвищих посадових осіб;
• юридичною рівністю громадян;
• гарантіями прав меншості та недопущенням сваволі більшості.
• Як протилежність тоталітаризму демократія - це:
• чітке визначення меж можливого втручання держави та різних колективів (корпорацій, общин тощо) у справи особи;
• визнання правомірності та цінності для суспільства плюралізму поглядів та дій, захист прав меншостей (як організованих, так і неорганізованих) на свою самобутність та вплив на соціальні процеси;
• ефективне функціонування механізму обмеження сваволі бюрократичного апарату політичної влади, запобігання поглинанню суспільства державою, партією, церквою або іншими організаціями, що претендують на монопольне знання істини, розуміння блага народу та на виключне або пріоритетне право визначати долю суспільства.
На відміну від анархії демократія передбачає:
• наявність ідеї єдиної (але й плюралістичної) політичної системи;
• певний порядок, законність, передбачуваність та цивілізований характер основних моделей поведінки громадян, державних органів та легальних організацій;
• монополію держави на організоване застосування збройної сили[5, c. 136-138].
Заперечуючи охлократію, демократичний політичний режим утверджує:
• компетентність, високий професіоналізм посадових осіб (особливо вищих), їх порядність, дисциплінованість, готовність до безкорисливих дій на благо всього суспільства;
• переважання у суспільстві почуття громадянської відповідальності його членів, тобто рішучості керування не лише особистими або груповими інтересами;
• здатність органів політичної влади до обґрунтованого виявлення нагальних потреб розвитку суспільства, вироблення та проведення політики, яка спрямована на погодження інтересів різних соціальних груп.
• "Чисті типи" політичних режимів у реальному суспільному житті зустрічаються нечасто. Як правило, формуються ті чи інші різновиди "змішаних" режимів. Так, українська політична система як система перехідного типу нині має елементи всіх вищезазначених політичних режимів. При цьому ст. 1 Конституції України чітко закріпила головну тенденцію в розбудові політичної системи: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава".
Розгляд типів та різновидів політичних режимів не слід обмежувати лише протиставленням "демократичні - недемократичні". Це лише одна з можливих систем координат. До інших систем належать такі класифікації (типології) політичних режимів:
• постійні та тимчасові;
• нормального та надзвичайного функціонування;
• конституційні та неконституційні;
• режими функціонування правової держави, революційної законності та сваволі (відсутності законності);
• світські, релігійні та атеїстичні;
• безпартійні, одно-, дво- та багатопартійні;
• цивільні та військові;
• режими, що мають досить стабільну і надійну внутрішню опору, та такі, які потребують постійної підтримки ззовні;
• режими, що спираються лише на національні (тобто не на іноземні) інституції влади, та ті, які підтримуються за допомогою діючих на території даної країни політичних інституцій, котрі представляють закордонні сили;
• режими, які мають постійною й активною сферою своєї діяльності весь світ, та такі, що обмежені рамками своєї країни й мають лише окремі компоненти власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів
49. Проаналізуйте політичний режим сучасної України.
Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С. П. Хантінгтона, частиною "великого процесу модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні. До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.
В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів:
а) демократичного,
б) авторитарного,
в) автократичного,
г) тоталітарного,
д) анархічного,
е) охлократичного.
Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:
1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);
2) юридичну рівність громадян;
3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.
В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків.
50. Розкрийте поняття та характерні ознаки тоталітарного суспільства.
Тоталітаризм — система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.
Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов?язковою ідеологією.
Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.
Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.
Ознаки тоталітарного суспільства
Ознаки тоталітарного суспільства за версією К. Фрідріха і З. Бжезинського:
У своїй роботі «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956 р.) Карл Фрідріх і ЗбігнєвБжезінський, на основі емпіричного порівняння сталінського СРСР, нацистської Німеччини і фашистської Італії, сформулювали низку визначальних ознак тоталітарного суспільства. Початковий перелік складався з шести ознак, але у другому виданні книги автори додали ще два, а згодом інші дослідники також вносили уточнення:
-Наявність однієї всеохоплюючої ідеології, на якій побудована політична система суспільства.
-Наявність єдиної партії, як правило, керованої диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною поліцією.
-Вкрай висока роль державного апарату, проникнення держави практично в усі сфери життя суспільства.
-Відсутність плюралізму в засобах масової інформації.
-Жорстка ідеологічна цензура всіх легальних каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої освіти. Кримінальне покарання за поширення незалежної інформації.
-Велика роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю населення.
-Заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, і повне підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати «нове суспільство»).
-Масові репресії і терор з боку силових структур.
-Знищення індивідуальних громадянських прав і свобод.
-Централізоване планування економіки.
-Майже всеосяжний контроль правлячої партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед населення.
-Прихильність експансіонізму.
-Адміністративний контроль над здійсненням правосуддя.
-Прагнення стерти всі кордони між державою, громадянським суспільством і особистістю.
Наведений перелік не означає, що кожен режим, якому притаманна хоча б одна із зазначених рис, слід відносити до тоталітарних. Зокрема, деякі з перерахованих рис у різний час були також властиві демократичним режимам. Аналогічно, відсутність якогось одного ознаки не є підставою для класифікації режиму як нетоталітарних. Однак перші дві ознаки, на думку дослідників тоталітарної моделі, є її найбільш яскравими характеристиками.
51. Що таке політична свідомість, її структура і типологія.
Від розвитку політичної свідомості суб?єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб?єкта.
Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб?єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.
Існують два взаємопов?язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.
Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.
Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов?язок кожного громадянина правової держави і суб?єкта політичних відносин.
Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб?єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об?єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб?єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.
Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.
За ознакою суб?єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:
- політична свідомість суспільства;
- політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); п
- політична свідомість особи.
Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості. Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.
Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.
Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.
52. Проаналізуйте сутність, структуру і функції політичної культури.
Культура — історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях.
Культуру можна розуміти як феномен матеріального й духовного життя суспільства і як вияв лише його духовного життя.
Концептуальне осмислення політичної культури як складової політичного життя та об'єкта вивчення політології було здійснено лише в 50—60-ті роки XX ст. Інтерес до політичної культури був зумовлений передусім усвідомленням західними дослідниками необхідності з'ясування впливу глибинних, емоційних і соціально-психологічних чинників на стабільність політичних систем.
Г. Алмонд і С. Верба започаткували підхід до розуміння політичної культури як сукупності орієнтацій індивідів стосовно політичних об'єктів. Такі орієнтації виявляються на трьох рівнях. Це, по-перше, пізнавальні орієнтації, які охоплюють знання про політичну систему та її функціонування. По-друге, емоційні орієнтації, які виражають почуття щодо політичної системи, учасників політичного процесу. По-третє, це — оціночні орієнтації, які виражають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їхніх дій.
Алмонд і Верба обмежили політичну культуру лише сферою політичної свідомості.
Поряд з цим, традиційним, підходом до розуміння політичної культури існує інший підхід, який розглядає політичну культуру як органічну єдність політичної свідомості й політичної поведінки.
Так, на думку польського політолога Є. Вятра, «політична культура — це сукупність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємовідносин влади і громадян».
Політична культура охоплює не всі вияви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в них, що є найбільш поширеним, типовим для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.
Третій підхід до розуміння політичної культури близький до другого. Відповідно до цього підходу поряд з політичною свідомістю й поведінкою до політичної культури долучаються також способи функціонування політичних інститутів.
Політична культура— це сукупність стійких форм політичної свідомості й поведінки, а також характеру і способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.
Основними елементами структури політичної культури є:
- політична свідомість;
- політична поведінка (діяльність).
Головним елементом політичної культури є політична свідомість, її складають політичні інтереси, знання, ідеї, погляди, уявлення, переконання, цінності, оцінки, орієнтації, почуття, настрої, традиції тощо. Системо-утворюючими в політичній культурі, тобто такими, що визначають її як органічну цілісність, систему, є політичні знання, політична ідеологія і переконання.
Винятково важливим є діяльнісний аспект політичної культури. Його складають визнані в суспільстві норми політичної поведінки, навики і способи політичної діяльності, вміння і досвід тощо. У реальній дійсності політична культура виявляється передусім у вигляді стереотипів політичної поведінки і способів функціонування політичних інститутів.
Основними функціями політичної культури є вираження й реалізація соціальних інтересів, нормативно-регулююча, виховна, комунікативна і прогностична.
І. Вираження й реалізація соціальних інтересів. У політичній свідомості, передусім у її найважливішій складовій — політичній ідеології, відтворюються корінні інтереси соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві. Усвідомлення цих інтересів зумовлює ідповідну політичну поведінку соціальних спільностей та окремих їх представників.
ІІ. Нормативно-регулююча функція політичної культури. Реалізується вона за допомогою формування і закріплення в суспільній свідомості необхідних політичних
цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки. Завдяки нормативно-регулюючій функції політичної культури досягається соціальний і в цілому — суспільний консенсус.
ІІІ. Виховна функція політичної культури, або функція політичної соціалізації, спрямована на формування й розвиток індивіда як суб'єкта політичних відносин. Відбувається це на основі тих політичних цінностей і норм поведінки, які переважають у суспільстві в цілому або відповідають інтересам і цілям тих чи інших соціальних спільностей.
ІІІ. Комунікативна функція виявляється в тому, що політична культура виступає засобом ідейно-політичного і правового зв'язку громадян з політичними інститутами та між собою. Ця функція забезпечує взаємодію всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів мислення й поведінки.
ІV. Прогностична функція політичної культури полягає в тому, що на основі знання особливостей і стану політичної культури різних соціальних спільностей можна передбачити тможливі варіанти їхньої поведінки.
53. Проаналізуйте політичну свідомість і культуру в сучасній Україні.
Сучасна політична свідомість українського суспільства визначається особливостями історичного розвитку України, серед яких політологи виділяють наступні чинники, що надали вирішальне значення на політичну свідомість українців:
- століття територія України була розділена на частини і знаходилася під впливом країн, що інколи ворогували між собою;
- також впродовж століть українці були безгосударственной нацією, і тому фактично не мають досвіду власної державної влади на своїй території;
- правлячий шар або еліта українського народу постійно піддавався асиміляції, реальній денаціоналізації.
Вказані особливості дозволяють констатувати той факт, що українська нація розділена на политико-культурные блоки і українську політичну свідомість характеризується фрагментарністю, тобто відсутня єдність між носіями різної субкультури в розумінні фундаментальних цінностей, цілей суспільства, ідеалів, і події останнім часом демонструють наявність розділу суспільства по соціальних, політичних, етнічних і економічних векторах. Надзвичайно важливим є подолання фрагментарності політичної свідомості українського народу, оскільки саме в політичній свідомості міститься потенціал для реалізації всіх можливих варіантів розгортання соціальних процесів. Слід пам'ятати, що характер масової політичної свідомості, ціннісні установки політичної еліти впливають на ефективність функціонування політичної системи, розвиток і спрямованість соціальних перетворень, які відбуваються в нашій країні, саме тому процеси демократизації повинні знайти своє відображення в політичній свідомості українського народу. Ета завданню не представляється така вже складною, унаслідок того, що масовій свідомості українців, з точки зору більшості дослідників, свойственен демократизм, про що свідчить історія. Набагато складнішою проблемою є питання подолання фрагментарності свідомості, оскільки він доповнюється наявністю історичної пам'яті, яка як складова політичної свідомості жителів різних регіонів, етнічні групи, віруючих різних конфесій є досить стійкою освітою, яка дуже повільно піддається коректуванню за допомогою ЗМІ ісистеми освіти. Історична пам'ять є наслідком історичного процесу і відображує особливості самоорганізації людей, які мали цілі інколи не співпадаючі, а у випадку з українським суспільством інколи і прямо протилежні (пригадаєте події Першої і Другої світової війни і установки різних українських партій, організацій того періоду). Історична пам'ять зв'язує покоління, об'єднує народи, але в разі різних ціннісних установок, наявності суперечливого політичного досвіду різних регіонів України, різних культурно-історичних домінант і детерминант розвитку ми стикаємосяз майже нерозв'язною проблемою – негативна складова в політичній свідомості різних регіональних груп відносно подій української історії. Ця проблема вимагає надзвичайно обережного, усвідомленого підходу до рішення, яке можливе лише в дуже віддаленому майбутньому.
Під культурою взагалі ми вширокому сенсі розуміємо всі вироблені людством духовні і матеріальні творіння: теорії, учення, ідеї, науку, релігію, твори літератури, мистецтва,норми, зразки поведінки, фабрики, банки. Політична культура – це проекція загальної культури суспільства на політичне життя. Політика і політична культура як би змішуються, взаємно обуславливая один одного, впливаючи один на одного. Ще в часи Античності окремі філософи зверталися до розгляду питань, які можуть бути віднесені до проблематики політичної культури. Проте сам термін вводиться в науковий зворот німецьким філософом, мовознавцем І.Гердером (1744 - 1803). Сучасні концепції політичної культури з'являються в середині ХХ століття і пов'язують початок цього процесу з діяльністю американської школи. Зокрема, одним з перших, в 1956 році, американський політолог Алмонд визначає політичну культуру як орієнтацію на особливого типа політичних дій, що відображає певний вигляд політичної системи. У структуру політичної культури він включив виключно ідеальні компоненты, а саме:
-знання і думки про політичну систему і її функції;
-відчуття і емоції, що випробовуються людьми до політичних інститутів і політиків.
Такий підхід до політичної культури звузив можливість розуміння цього складного феномену і утруднив перехід до аналізу практичної політики, саме тому вже в 70-і роки ХХ стамериканські дослідники Р.Карр і М.Бернстайн доповнюють Алмонда, включаючи в поняття «Політична культура» не лише політичні емоції, політичну свідомість, але і соціальну практику у вигляді політичної поведінки. Сьогодні під політичною культурою розуміють як потенційні можливості політичної діяльності у вигляді ідеальних теорій, програм, знань, відчуттів, емоцій, так і реалізацію всього цього в політичному житті, тому структура політичної культури включає:
-політичною свідомість;
-політичні відчуття (політичну психологію);
-політичною поведінка.
Поняття політична культура дозволяє виділити якісну сторону політичної системи, пояснити відмінності у функціонуванні і результатах діяльності зовні схожих політичних систем, з'єднати дослідження формальних і неформальних компонентів політичної системи з аналізом національної політичної психології, політичної ідеології, фундаментальних цінностей суспільства. Поняття політична культура за словами французького політолога П.Шарана дозволяє встановити, «що знають громадяни про свою державу і його політичні інститути, як вони це сприймають, осмислюють, відчувають і як вони поводяться по відношенню до цього».
Політична культура – це система об'єктивних політичних цінностей, що історично склалися: ідей, теорій, учень, програм, гасел, субъективируемых людськими відчуттями і емоціями, що реалізовується в політичній діяльності політичній поведінці людей.
До функцій політичної культури прийнято відносити:
-пізнавальну, яка реалізується за допомогою надання суб'єктам політичної діяльності необхідних знань, що забезпечує історичну спадкоємність, передачу досвіду від покоління до покоління і таким чином реалізується функція трансляції;
-регулююча функція забезпечує за допомогою правових, політичних норм, ідеалів, певні взаємини між політичними акторами;
- інформаційна направлена на задоволення потреб особи в політичних відомостях, освітлюючих події, що відбуваються в світі, явища, процеси;
- виховна реалізується в інтелектуальному розвитку особи, засвоєнні нею політичних норм, цінностей, формуванні інтересу до політичного життя, вироблення певних установок на суспільно-політичну діяльність.
Розвиток політичної культури невіддільно від її формування в умовах конкретних національних держав. У масштабах сучасного світу виділяють політичні культури залежно від їх національних особливостей – французьку, іспанську, румунську, українську – які складаються під впливом історичної дороги розвитку народу, специфіки національного характеру, розвитку національної державності. Загальні типології в політичній науці були створені на основі порівняння не окремих ознак політичної культури, а якісних характеристик системного плану. Серед таких класифікацій найбільш широкого поширення набула типологія політичної культури Алмонда і Верби, відповідно до якої можна виділити трьох «чистих» типів політичної культури:
1. Патріархальний тип, який свойственен суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі і інтерес громадян до політики, їх політичні орієнтації неотделимы від релігійних або соціальних. Суспільство з такою культурою відрізняє аполітичність, байдужість, апатія до державних справ і націленість майже виключно на справи общини, сім'ї. Історично патріархальна культура розглядається як тип характерний для доиндустриального суспільства.
2. Подданнічеський тип (культура підпорядкування, покори) характеризується пасивним відношенням до політичної системи, людина в цій системі поважає авторитет уряду, і пасивний в політичному житті. Система державної влади має відлагоджений механізм установки норм, цінностей, видачі директив, яким всі зобов'язано підкорятися під страхом покарання, позбавлення благ. У такому суспільстві домінують зв'язки типа «зверху – вниз». Подданнічеський тип політичної культури розглядається як тип, властивий періоду феодалізму або індустріальному тоталітарному суспільству.
3. Активістський тип (культура участі) характеризується наявністю опосередкованих зв'язків суспільства і держави, індивіди цієї системи зорієнтована на активну роль, незалежно від позитивного або негативного відношення до її елементів або до системи в цілому. Цей тип культури відповідає постіндустріальному демократичному суспільству.
Процеси формування і розвитку політичної культури в сучасній Україні связанны перш за все з особливостями державного розвитку, типа соціально-політичних, економічних стосунків і політичного досвіду, т.е вони носять конкретно-історичний характер. Становлення української політичної культури прийнято розглядати як складову процесу національно-визвольної боротьби українського народу проти різних форм економічного і політичного тиску з боку держав, до складу яких входили в різний час різні частини України.На сучасному етапі ці процеси зв'язані, перш за все, з відновленням і розвитком демократичних традицій політичного життя в політичній культурі України і з подоланнямзалишків тоталітарної свідомості, яка з точки зору ряду дослідників була властиво всім народам, що проживають на території колишнього Радянського Союзу. Така свідомість і культура характеризувалися затвердженням авторитету партійно-державних структур і масованим, інколи необмеженим, ідеологічним і політичним насильством. В рамках класифікації Алмонда і Верби такий тип культури представляється подданническим. Сучасна демократична держава, яким прагне стати Україна, немислимо без елементів політичної культури участі, тому першочерговим завданням, що стоїть на дорозі змін в українському суспільстві є формуванняактивної цивільної позиції. Процес становлення політичної культури – складова національного відродження України, це системний складний процес, який демонструє зв'язок між зростанням національної, історичної свідомості і політичною культурою.
54. Розкрийте зміст поняття «Політичний елітизм» та його концепції.
Елітизм як напрям політичної думки склався наприкінці XIX -- на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, -- еліта.
Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. Шумпетера, відкритості еліти Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма, вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.
Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф Шумпетер (1883--1950) запропонував створити нову, більш реалістичну теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод -- «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців».
Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого -- конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну -- «правління, схвалене народом».
На думку Дж. Сарторі, демократія не тільки не заперечує еліту, а, навпаки, передбачає її. Демократія має горизонтальний і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона ґрунтується на принципі рівності і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як рівність можливостей, ґрунтується на принципі свободи й означає владу множинних конкуруючих меншин, або поліархію.
Існують численні критерії для виокремлення контролюючих у системі вертикальної демократії меншин (два з них -- першорядної ваги). Перший критерій -- альтиметричний: контролююча група є такою тому, що розташовується (за вертикальним розрізом будови суспільств) «нагорі». За цим критерієм владарює той, хто перебуває нагорі, незалежно від того, завдяки чому він там опинився. Другий критерій -- мерітократичний: критерій заслуги. Згідно з ним особа не тому виявляється нагорі, що наділена владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на це.
Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя. Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп -- етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших -- формує свою власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно впливає на розвиток групи.
За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів, референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти. Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом «залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується утримання еліт під впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони ґрунтуються головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У демократичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а передусім особисті здібності, знання, активність тощо.
У сучасному демократичному суспільстві, стверджують прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов головними суб'єктами політики є не еліти, а групи інтересів. До того ж існує конкуренція еліт, яка відображає економічну й політичну конкуренцію в суспільстві. Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує формування єдиної пануючої елітарної групи.
Очевидно, що концепції множинності еліт мають за мету пом'якшити сприйняття жорсткості поділу суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в чому ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто ж є, так би мовити, господарем у державі. Існує принципова відмінність між впливом у суспільстві політичної еліти, який ґрунтується на правових нормах і силі державного примусу й пов'язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо, інтелектуальної еліти, яка користується засобами ідейного впливу й залежить від політичної еліти. Крім того, й різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта, бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає представникам інших еліт, зокрема економічній та інтелектуальній, які матеріально та ідейно забезпечують її панування.
Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і особливо індивідуальній свідомості. Пов'язано це з тим, що людині важко дається сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до еліти. Цим пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти суспільства нерідко заявляють функціонери численних молодіжних і жіночих громадських організацій, керівники та активісти невеликих політичних партій, журналісти, викладачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть «еліта робітничого класу», «хліборобська еліта», «студентська еліта» й ін. Однак ці претензії на елітарність перебувають поза межами теорії політичних еліт і політології в цілому.
Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога ЧарлзаРайтаМіллса (1916-- 1962). Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.
Систему політичної влади у США Р. Міллс подавав як піраміду, що складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів досить обмежені.
Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію. Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка безпосередньо приймає найважливіші державні рішення, а включав до неї також керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів, які їх підтримують.
Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість зумовлюється спільною заінтересованістю її представників у збереженні свого привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв'язками. Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них дуже мало реальних шансів.
Неважко здогадатися, що в західній політології ліволіберальна концепція еліти піддається гострій критиці, особливо стосовно тверджень про закритість владарюючої еліти, наявність у її середовищі особистих і родинних зв'язків, безпосереднє входження до неї керівників великих корпорацій тощо. Однак саме тут зазначена концепція чи не найбільшою мірою відповідає дійсності, бо навіть у найдемократичнішому суспільстві політична еліта залишається відносно замкнутою і найбільш привілейованою панівною групою, підтримуваною бізнесом.
Найважливішою ознакою, що зумовлює керівну роль політичної партії, є те, що вона виступає носієм революційної -- комуністичної ідеології. Саме озброєність цією «єдино вірною» ідеологією визначає передові якості членів партії та слугує гарантією успішного керівництва нею суспільством. Ще однією ознакою партії нового типу є походження її членів із неімущих верств суспільства, передусім із середовища робітничого класу і найбіднішого селянства. Робітничо-селянське походження виступає найважливішою умовою здатності до сприйняття комуністичної ідеології.
Політичне керівництво суспільством з боку авангардної партії робітничого класу має всеосяжний характер -- охоплює економіку, політику, культуру, вирішення кадрових питань, виховання людини тощо. Для здійснення такого керівництва партія мусить бути тісно згуртованою й мати жорстку ієрархічну структуру, за якої фактична влада концентрується в руках вищого керівництва.
Партократична концепція еліти була реально втілена в соціалістичних країнах. Хоча вона створювалась під гаслами заперечення соціальної нерівності й будь-якої елітарності, всеосяжний характер партійного керівництва, зрощення партійного і державного апарату на практиці призвели до формування в цих країнах комуністичної партійно-державної еліти, яка монопольно зосередила в своїх руках усю повноту державної влади, матеріальні, фінансові, людські, ідеологічні ресурси, створила для себе цілу систему соціальних пільг і привілеїв.
Одним із перших на це звернув увагу югославський політичний діяч і політолог МілованДжілас (1911 -- 1995). У своїй праці «Новий клас» (1957) він обґрунтував концепцію правлячої партійної бюрократії як нового класу, який сформувався в СРСР та інших країнах соціалізму. Цей клас складається з тих, хто наділений монополією адміністративної влади і користується особливими привілеями та економічними перевагами. Витоки нового класу кореняться у партії особливого, більшовицького типу. Його могутність спирається на феномен колективної власності, що полягає в монополії партійної бюрократії на розподіл національного доходу, регламентування доходів населення, визначення напрямів господарського розвитку та розпорядження націоналізованим майном. У зв'язку з цим М. Джілас увів поняття «партійна держава», суть якої полягає в особливому виді політичного панування, коли влада фактично незаконно сконцентрована в руках партійних комітетів і таємної поліції.
Пізніше, вже в роки так званої перебудови феномен політбюрократії або номенклатури в СРСР був описаний російським дослідником М. Восленським.
Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося, головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта.
Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.
Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.
Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.
Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому -- в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому.
55. Розкрийте завдання і функції політичної еліти.
Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана
меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, — еліта.
У сучасній політології виділяються наступні класифікації еліт на підставі тих або інших критеріїв:
1) Залежно від джерел впливу й авторитету еліти підрозділяються на:
а) спадкоємні;
б) ціннісні;
в) владні - за рахунок володіння владою;
г) функціональні - залежно від професії.
2) Стосовно державної влади:
а) владна, у яку входять всі ті, хто має владу, тобто "партія влади";
б) опозиційна - тобто елітні групи, відсторонені від влади.
3) За характером відносин із суспільством:
а) відкрита;
б) закрита;
4) За стилем керування і характером відносин із суспільством:
а) демократична;
б) авторитарна;
в) ліберальна;
5) За родом діяльності:
а) політична еліта;
б) економічна;
в) бюрократична;
г) ідеологічна.
Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві.
Функція політичного цілепокладання полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій.
Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення.
Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань,
здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає її регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.
Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві.
Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній
системі та в суспільстві в цілому.
56. Проаналізуйте історію і сучасність політичної еліти в Україні.
Історія становлення української еліти являє собою перманентну боротьбу регіональних ФПГ за створення сприятливих умов для процвітання власного бізнесу. Політичне життя країни уподібнилася конкуренції між виробниками проектів українського розвитку.
При чому така нездорова конкуренція набула характерупротистояння не тільки в економічному плані але і в політико-ідеологічному. Крім усього, таке протистояння підтримується геокультурним фактором, тому що Україна ніколи в історії не була в такому територіальному вигляді, в якому вона є зараз. Її велика східна від Дніпра частина входить в геополітичний охоплення Росії, а населення цієї території тяжіє до російського культурного пласту. Українці, історично розділені, є важливим чинником протистояння по осі Схід-Захід.
Економічні еліти само вміло користуються цим об'єктивним історичним фактом. Досить згадати з'їзд у Сєвєродонецьку. Проросійський електорат, який перебував на гребені ейфорії поствиборчої кампанії, підтримав би в той час ідею про федералізацію і виходу зі складу України. Тому можна констатувати, що полікультурність Україна сама по собі підігріває протистояння, не кажучи вже вигоді від цього дисбалансу для економічних кіл регіонів країни. [15]
Для поступального впевненого розвитку країни потрібен стратегічний план розвитку в усіх напрямах: у геополітичному, культурному, економічному, політичному і т.д. У сьогоднішніх умовах створення такого плану розвитку можливе, однак немає гарантій того, що він буде цілком підтриманий, і в підсумку реалізований. Для цього потрібно або домінування однієї політичної сили, або роздільне, почергове правління двох політичних сил загальнонаціонального масштабу, що в довгостроковій перспективі не очікується. На жаль, висловлювання "На одну Україні - два гетьмани" дуже точно символізує сьогоднішній стан нашої країни.
У незалежній Україні проблема політичних еліт займає важливе місце в дослідженнях Д.Видріна, Б.Кухти, М.Куксенко, А.Пахарева, В.Полохало, В.Ськуратовського і ін., що акцентують увагу на різних сторонах даної проблеми. Відповідно до різних періодів в історії України визначається і роль еліти на кожному з них. Розглядаючи один із складних етапів в історії українського народу – XIV – середина XVII ст., М.Куксенко дуже високо оцінює роль родової еліти, князів Острожських, Корецких, Збаразьких, Вішневецких, Заславських, Чарторійських і ін., яким «історія відвела роль фундаменту, на якому народ знищеної монголо-татарами Русі поступово ставав українським народом». Безперервність княжої влади забезпечила поступове втілювання старої Русі в Україну-Русь. Місце княжих пологів у військовому і політичному житті займає козацтво», друга генерація української еліти.
В кінці XVIII ст. після руйнування в 1775г. Запорізькій січі, як плата національної еліти, настає один з найтрагічніших моментів для українського народу: відбувається денаціоналізація еліти – втрата національної самосвідомості пануючих шарів в результаті їх масового ополячення і русифікації(«нація виявляється без голови» - СтЛіпінський).
Третя генерація української еліти(народницька) формується в XIX ст в умовах Відродження української національної культури(яка відбувається на тлі революційних процесів в Європі, що отримали назву «Весни народів»). Її спроби створити в 1917-1922гг. незалежна українська держава закінчилися крахом УНР, Гетмоната, Директорії очолюваних М.Грушевським, В.Вінніченко,П.Ськоропадським, С.Петлюрой і ін.. Аналізуючи причини поразки національних сил в боротьбі за створення незалежної держави, учені підкреслюють перш за все слабкість національної еліти, її нездатність розв'язувати складні державні завдання, що у свою чергу пояснюється відсутністю впродовж століть національної держави, в умовах якої лише і може сформуватися сильна національна еліта.
Четверта генерація української еліти відноситься до радянського періоду(1922-1991),который виявився одним з найтрагічніших для української інтелігенції, складовій основну частину будь-якої еліти. Тоталітарний режим не лише фізично знищив різні національні шари, але і соціальний грунт для формування національної еліти, роль якої в радянському суспільстві виконувала денаціоналізована номенклатура. Після отриманняУкраїною незалежності починається сучасний етап в історії української еліти, яка на всьому пострадянському просторі сформувалася на старій номенклатурній базі, але в цілому її подоба дуже строката: у неї входять не лише представники колишньоїпартноменклатури, але і господарники, державні чиновники, підприємці, гуманітарна інтелігенція, лідери багаточисельних партій і ін.
В процесі формування сучасної еліти можнавиділити три складових:
- представники колишньої радянської номенклатури;
- учасники опору комуністичному режиму;
- нові громадські діячі, не пов'язані ні з першими, ні з другими.
В цілому процес формування української політичної еліти ще далеко не завершений і для неї характерні не лише глибокі ідеологічні розбіжності між різними шарами, але і не менш значимі регіональні відмінності. І це не дивно: лише зміцнення незалежної держави стане основою і сильної, повноцінної національної еліти, здатної сучасно мислити і діяти.
57. Розкрийте природу і типологію політичного лідерства.
Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з’явитися й лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. якщо говорити про суспільно-політичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного розвитку.
Проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф. Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини: лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само, як сім’я потребує авторитетного батька.
Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:
1) традиційне лідерство;
2) харизматичне лідерство;
3) раціонально-легальне лідерство [11].
Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, як правило, для «доіндустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.
Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.
Надзвичайно велике значення в становленні харизматичного лідера має використання специфічної техніки впливу на маси, зміст якої надзвичайно точно сформулював Ф. Ніцше: «Легко дати рецепт того, що натовп називає великою людиною. За всіх умов необхідно давати йому (народу) те, що йому дуже приємно, або спочатку вбити йому в голову, що те або інше було б приємним, а потім дати йому це. Але ні в якому разі не одразу; навпаки, слід завойовувати це з величезним напруженням, або робити вигляд, що завойовуєш. Натовп повинен мати уявлення, що перед ним могутня і навіть нездоланна сила волі; або щонайменше треба робити вигляд, що така сила існує» [12].
У суспільному житті явище харизми виникає зі складного поєднання раціональних та ірраціональних моментів політичної діяльності лідера. Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість, які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку. Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного феномену необхідно знати та уважно вивчати.
І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.
Марксизм розглядає лідерство як складний взаємозв’язок людей у соціальних групах, завжди пов’язуючи його з природою суспільного устрою, з конкретно-історичною ситуацією [13]. На взаємовідносини в тій чи іншій групі або організації впливають її характер, сфера її життєдіяльності, специфічні ознаки ситуації, психологічні особливості учасників, мета діяльності й особистість лідера. У системі спільної діяльності лідерство виникає як об’єктивна потреба певної групи, що набрала форми очікувань та вимог, звернених до лідера.
У сучасній західній соціології і політології проблеми лідерства переводяться в план емпіричних досліджень здебільшого малих груп, де чіткіше виявляються психологічні й соціально-психологічні аспекти лідерства. При цьому із соціологічного аналізу виключаються класові відносини. Вивчення лідерства спрямоване на розробку методів ефективного лідерства та добору лідерів. Створено психометричні й соціометричні тести і методики, застосування яких у малих групах дає непогані результати.
У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:
- функція особистості, яка володіє певними рисами;
- наслідок сили особистості;
- фокус групового процесу;
- мистецтво встановлення згоди поміж людьми;
- особистий соціальний контроль;
- поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;
- здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.
За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дає змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю й визначенні цілей. За видами виділяють формальне та неформальне лідерство. Формальний лідер пов’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на підставі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або починають конфліктувати, а тоді ефективність роботи організації зменшується.
Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Лідери-романтики характеризуються тим, що вони наполегливо й послідовно йдуть до здійснення своєї мети, мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну. відповідно до використання тих чи інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів — прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним ставленням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтримують, і своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні інтереси. Інші політичні лідери намагаються довести суспільству, що саме вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та політичних завдань, а тому їх воля має виконуватись без обговорень.
Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:
• лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;
• «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;
• «маріонетка» — ним керують його прибічники;
• «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя
58. Розкрийте роль і функції політичного лідера.
Функції, виконувані політичними лідерами, багато в чому визначаються тими цілями, які вони ставлять, та ситуацією, в якій їм доводиться діяти. Найбільш загальними з них є функції вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.
Особа може стати політичним лідером лише тоді, коливиражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Це може бути як відносно невелика група людей, так і соціальна спільність — класова, етнічна, демографічна, професійна, територіальна, а також виборці певного округу чи країни в цілому. За будь-яких масштабів лідерства його конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів, інакше та чи інша особа лідером не стане.
На вираження інтересів завжди є багато претендентів, які конкурують між собою. Переможцем, тобто лідером, стає той із них, хто зуміє переконати оточення у перевагах поставлених ним цілей, пропонованих методів і засобів їх досягнення. Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функціялідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв?язання.
Інтегративна функція політичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Подолання кризових явищ і своєчасне розв?язання суперечностей сприяють розвитку інтегративних суспільних процесів і підтримці цілісності соціальної системи. Лідери, які відстоюють вузько групові або лише суто класові інтереси, діють на шкоду суспільству, сприяють його розколу, розпалюють соціальні конфлікти.
Організаторська, або прагматична, функціяполітичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою. Невід?ємними складовими організаторської діяльності політичних лідерів є регулювання ходу суспільних перетворень та контроль за їх здійсненням.
Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв?язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб?єктів політики.
Політичному лідерству притаманні також деякі інші функції.
59. Політичні лідери в сучасній Україні.
Говорячи про проблеми лідерства в Україні потрібно особливо відмітити те, що до недавнього часу в суспільстві, в науці і політиці проголошується тезис про "рішаючу роль народних мас". З цього можна зробити висновок , що роль політичного лідера являється "другорядною". Відповідно в "соціалістичному" суспільстві лідер повинен був підкорятися інтересам робочого класу, селянства та інтелігенції. Але помітне явне протистояння цим виказуванням і припущенням. Достатньо згадати феномен культу особистості Й. Сталіна, факти висунення на правлячі посади влади М. Хрущова, Л. Брежнєва, К. Черненко і багатьох інших. А також факти висунення "лідерів" республіканського, районного і обласного масштабів. Історія нам ясно показує якими були політичні лідери в час існування СРСР.
А тепер ми розглянемо які якості і здібності необхідні сучасному лідеру.
Першою і необхідною рисою політичного лідера являється його здібність кваліфіковано акумулювати і адекватно виражати в своїй діяльності інтереси широких мас. Л. Троцький в книзі "Що таке СРСР і куди вона йде" писав, наприклад, що Лютнева революція підняла до влади Керенського и Церетелі не тому, що вони були "розумніші" і "сприткіші", чим царська ратія, а тому, що вони представляли, по меншій мірі тимчасово, революційні народні маси. Більшовики перемогли дрібнобуржуазну демократію не особистою перевагою вождів, а новим поєднанням соціальних сил: пролетаріату, у відповідності з теорією Леніна, вдалось, накінець, повести за собою невдоволених селян проти буржуазії.
Другою рішаючою здібністю лідера, яка відрізняє його від вожака , являється його інноваційність, тобто є здібність завжди висувати нові ідеї, чи комбінувати і вдосконалювати їх. Від політичного лідера потребується не просто збір інтересів мас і потакання цим інтересам , а саме їх новаторське осмислення, розвиток і корекція.
Інноваційність, конструктивність мислення політика рельєфніше всього проявляються в його політичному кредо, вираженому в програмі, платформі. Всі знамениті політичні лідери ввійшли в історію, завдяки новаторству, оригінальності своїх політичних програм (Рузвельт, Кеннеді, Ленін і ін.). Політична програма лідера повинна бути сильною мотиваційно, вона повинна давати чітку відповідь винахіднику: які переваги, економічні, соціальні і духовні блага отримає він особисто, його сім'я, колектив в разі успішного втілення платформи лідера.
Третьою важливою рисою повинна бути політична інформованість лідера. Політична інформація описує перш за все стан і надії різних соціальних груп і інститутів, по яким можна судити про тенденції розвитку їх взаємовідносин між собою, з державою і різними суспільними інститутами. Тому ані "дрібна" інформація, яка характеризує випадкові факти життя, ані "понад - крупна", валова, яка описує суспільство в цілому і по регіонах, не є політичною інформацією. Політична інформація повинна служити перш за все тому, щоб не пропустити стики інтересів соціальних груп, регіонів, націй і держави в цілому.
Четверта важлива риса - лексикон політичного лідера. Теперішній професійний лексикон політичних лідерів дуже часто „прикрашений” сучасними термінами, без глибокого їх розуміння. До того ж більшість людей не розуміє його (лексикон). Багато ще в політичному лексиконі слів призваних заклеймити противника, виявити ворога, розмежуватися з опонентом. За кордоном швидко розвивається герменевтика , з допомогою якої аналізується мова, політичні тезиси, термінологічний багаж політичних лідерів. В нас це поки-що ще в самому початку розвитку.
П'ята риса - почуття політичного часу. В минулому столітті теоретиками досить важливою характеристикою лідера вважалась його здібність відчувати політичний час. Виражалось це простою формулою: "Бути політиком - значить своєчасно приймати міри". Досвід дев'ятнадцятого століття показали, що компроміс - „цар” політики - досить примхлива істота. Лідер , який йде на компроміс раніше визначеного часу, втрачає авторитет. Лідер , який йде на компроміс із запізненням втрачає ініціативу і може потерпіти поразку (Горбачов і Прибалтика).
Тому, у виграші ті лідери, які гостро відчувають хід політичного часу і все роблять вчасно. Варто політичному лідеру не відчути зміну політичних умов , кон'юнктури, до якої він уже не в змозі пристосуватися , і він стає або посміховиськом, або обузою для своєї партії , держави .
60. Розкрийте зміст поняття «Політична ідеологія» та її функції.
Політи́чнаідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів,націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як формасуспільної свідомості і як явище культури.
Політична ідеологія виконує низку функцій.
Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політичне пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процес деідеологізації свідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.
Пізнавальна функція, її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від «чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об?єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб?єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.
Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об?єднаннями людей.
61.Розкрийте основні світові ідейно-політичні доктрини.
Політика як практична діяльність зі здобуття, використання та утримання влади завжди має ідеологічне обгрунтування, тобто здійснюється під впливом певної сукупності поглядів та ідей, що виражають інтереси тих чи інших соціальних спільностей людей, передусім суспільних класів. Особливо наочно зв?язок політики з ідеологією простежується з переходом від феодалізму до капіталізму; він проявляється в діяльності політичних партій, які за своєю природою є не тільки носіями влади, а й ідеологічними спільностями. За феодалізму, коли пануючою формою державного правління була абсолютна монархія і не існувало політичних партій у сучасному їх розумінні, політика не диференціювалась на різні типи за ідеологічною ознакою. З появою політичних партій, які виражають інтереси соціальних спільностей, виникають різні типи ідеологічного обгрунтування політики. Певні ідеї і погляди партій та інших політичних сил щодо керівництва та управління суспільством, здійснення влади стають ідейно-політичними доктринами (від лат. doctrina — вчення) і реалізуються в державній політиці, визначаючи той чи інший її тип.
Відмінності між різними типами ідеологічного обгрунтування політики й самої політики стосуються організації економічної та інших сфер суспільного життя, місця і ролі держави в суспільстві, взаємодії особи, суспільства й держави, шляхів та засобів суспільних перетворень і досягнення політичних цілей тощо. Відповідно до таких відмінностей можна виокремити чотири основних Ідейно-політичних доктрини: лібералізм, консерватизм, комунізм і соціал-демократизм. Виникли вони не одночасно і чітко орієнтовані на обгрунтування інтересів певних суспільних класів.
62. Проаналізуйте ідеологічні орієнтації сучасного українського суспільства.
Проблема ціннісних орієнтацій сучасного суспільства стає дедалі актуальнішою з декількох причин. По-перше тому, що завдяки їм в умовах стрімкої трансформації та змін різних сфер життя суспільство формує перспективну стратегію суспільного розвитку. По-друге, на особистісному рівні система ціннісних орієнтацій визначає ставлення людини до навколишнього світу, до інших людей та до самої себе. Ціннісні орієнтації складають основу світогляду індивіда, ядро мотивації життєдіяльності та життєвих концепцій людини. Під ціннісними орієнтаціями розуміють відображення у свідомості людини цінностей нормативного характеру, що визначають релігійні, політичні, естетичні, моральні, ідеологічні засади оцінювання людиною навколишньої дійсності. Саме під їх впливом відбувається формування інтересів, цілей, переконань, ідеалів та інших елементів структури світогляду особистості, а також ставлення її до оточуючого світу, вибір лінії поведінки та мотивів діяльності.
Поняття цінність розглядається як значимість чогось для особи, як узагальнене уявлення про певні блага, які людина вважає життєво необхідними, а також можливі шляхи досягнення цих благ. Також цінності розглядаються як духовно-спонукальні чинники, провідна роль яких виявляється у об?єднанні людей для досягнення спільних цілей [1, с.708].
Отже, ціннісні орієнтації та цінності відіграють неабияку роль у виробленні особистістю свідомого ставлення до соціальної дійсності та вияву її активності в суспільстві, здатності до самореалізації, надають значущості усім вчинкам особистості.
За умов стабільності суспільства, наявності в ньому цілісного культурного середовища, сталих соціокультурних зв?язків ціннісні орієнтації здатні допомогти людині віднайти сенс життя, бути задоволеною своїм буттям, відчувати впевненість у майбутньому.
Зовсім інша ситуація складається в умовах нестабільності, коли під впливом кризових явищ порушується взаємодія між різними сферами суспільного життя, втрачається зв?язок між поколіннями, відбувається руйнація цілісної системи соціального організму та системи орієнтацій. За таких обставин ідеали, суспільно значимі норми та цінності девальвують, втрачаючи силу свого впливу на суспільство та окремих громадян. Така втрата призводить до соціального застою та невизначеності, невпевненості в майбутньому, породжує депресивні явища духовного, ціннісного, етичного характеру. Так сталося і в українському суспільстві.
Світова економічна криза тільки посилила наявні внутрішні суперечності культурного, ідеологічного, політичного та економічного характеру і спровокувала наростання системної кризи в країні. Негативні процеси у суспільно-економічному житті держави мають своє пояснення. Україна, виборовши свою самостійність та отримавши статус незалежної держави успадкувала від минулого численні екологічні, демографічні і економічні проблеми. Крім цього, процес заміни однієї політичної системи іншою, який сам по собі є складним та болючим, вимагає вирішення певних специфічних, властивих даному моменту завдань. Надзвичайно важливою обставиною також стало те, що час суспільних змін призводить до зміни світогляду, переоцінки цінностей та життєвих пріоритетів.
Отже, необхідність творення оновленої цілісної системи цінностей для української громади завдання не тільки актуальне - воно є критично необхідним. Хоча останнім часом ігнорується роль та значення гуманітарних наук, у плані їх впливу на суспільне життя, варто зауважити, що без участі учених, фахівців у галузі суспільствознавства, зокрема філософів, соціологів, психологів, неможливо створити науково обґрунтовану, перспективну модель суспільного розвитку. Крім того, для успішного вирішення цього завдання потрібна активність влади, політичної та культурної еліти, актуалізація та популяризація зазначеного питання серед широкого загалу.
63. Розрийте історичні витоки і принципи лібералізму.
Лібералізм (від лат. liberalis — вільний) зародився як ідеологія буржуазії у XVII ст. і остаточно оформився як ідейно-політична доктрина до середини XIX ст. Зародження й розвиток капіталістичного способу виробництва вимагали ліквідації історично віджилих феодальних суспільних відносин, усунення перешкод вільному підприємництву, приведення у відповідність з новими виробничими відносинами політичної надбудови. В основі лібералізму як ідеологічного обгрунтування назрілих суспільних перетворень лежать ідеї таких видатних мислителів, як Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, І. Кант, А. Сміт, Б. Констан, І. Бентам, Дж. С. Мілль та ін.
Біля витоків лібералізму стояв Дж. Локк, який обґрунтовував ідеї суспільного договору та природного права. Згідно з першою держава є результатом угоди між людьми. За цією угодою люди передають державі частину своїх прав, але є такі права, що належать їм від народження і не можуть бути відчужені. До них належать насамперед право на життя, свободу і власність. Ідея індивідуальної свободи є центральною в лібералізмі. Саме свобода стимулює пошук шляхів досягнення успіху, підприємливість, новаторство, тобто все те, що притаманне буржуазії.
Ідея індивідуальної свободи знайшла свій подальший розвиток, зокрема, у працях Б. Констана. Він розрізняв свободу політичну і громадянську (особисту). На його думку, народи стародавніх Греції та Риму знали лише політичну свободу, яка полягала у їхньому праві брати безпосередню участь у колективному здійсненні політичної влади. Проте людина за таких умов не знала особистої, громадянської свободи, бо вся її життєдіяльність жорстко регламентувалась державою. Громадянська свобода, яка проявляється в незалежності приватного життя індивіда від політичної влади і наявності у нього низки особистих прав, з'являється лише у нових народів.
Основні принципи лібералізму
Ідеалом лібералізму є товариство зі свободою дій для кожного, вільним обміном політично значущою інформацією, обмеженням влади держави і церкви, верховенством права, приватною власністю [2] і свободою приватного підприємництва. Лібералізм відкинув багато положень, що були основою попередніх теорій держави, такі як божественне право монархів на владу і роль релігії як єдиного джерела пізнання. Фундаментальні принципи лібералізму включають індивідуальні права (на життя, особисту свободу і власність); рівні права і загальна рівність перед законом; вільну ринкову економіку; уряд, що обирається на чесних виборах; прозорість державної влади. Функція державної влади при цьому зводиться до мінімуму, необхідного для забезпечення цих принципів. Сучасний лібералізм також віддає перевагу відкритому суспільства, заснованому на плюралізмі та демократичному управлінні державою, за умови захисту права меншості та окремих громадян [3]
Деякі сучасні течії лібералізму більш терпимі до державного регулювання вільних ринків заради забезпечення рівності можливостей досягнення успіху, загальної освіти та зменшення різниці в доходах населення. Прихильники таких поглядів вважають, що політична система повинна містити елементи соціальної держави, включаючи державну допомогу з безробіття, притулки для бездомних і безкоштовну охорону здоров'я.
Відповідно до поглядів лібералів, державна влада існує для блага людей їй підвладних, і політичне керівництво країною повинно здійснюватися на основі згоди більшості керованих. На сьогоднішній день політичною системою, яка найбільш співзвучна переконанням лібералів, є ліберальна демократія.
64. Розрийте історичні витоки та принципи консерватизму.
Консерватизм як складова українського світогляду був силою, що дала змогу українцям протистояти польському наступові в XVI—XVII ст.
І. Лисяк-Рудницький простежив консервативні світоглядні настанови не лише в народному світогляді, а й у професійній українській культурі. Одним із витоків консерватизму він вважав «Історію русів», представниками консервативної думки в другій половині XIX ст. — Г. Ґалаґана, В. Тарновського, Г. Милорадовича, а на межі XIX— XX ст. — Ф. Уманця, В. Горленка, М. Стороженка, П. Дорошенка, А. Сторонича.
Речником політичної філософії консерватизму в українській думці був В. Липинський. Характерними ознаками українського консерватизму, за його словами, є самостійництво, орієнтація на творення української політичної нації («територіальний патріотизм»), парламентська монархія, антисоціалістична настанова, опора на селян-землевласників як соціальну основу державотворення. Липинський, як ніхто до нього в українській суспільно-політичній думці, різко критикував народництво, лібералізм і соціал-демократизм за їх недооцінювання культурницької і державницької еліт в українському суспільному житті, зокрема в процесах націостановлення та державотворення. Ці його ідеї відчутно вплинули на становлення українського націоналізму як особливої політичної філософії та ідеології.
Основні принципи консерватизму
При більш пильному розгляді консерватизму, як зазначають його аналітики, явно проглядаються три кардинальні проблеми, які й сьогодні є ключовими як у самій цій теоретичній традиції, так і в боротьбі консерватизму з іншими ідейними напрямами.
У першу чергу мова йде про консервативному розумінні раціонального в соціально-історичному процесі.
Друга проблема - це ставлення до суспільства.
І третя - проблема революцій.
Звернемося до консервативної трактуванні кожної з цих проблем.
Одним з центральних положень консерватизму, з якого випливають і багато інших, є уявлення про те, що людський розум обмежений у своїх можливостях сприйняття суспільства в його тотальності, усвідомлення сенсу і мети соціальногопроцесу та визначення місця людини в цьому процесі. Всі видатні представники цієї традиції вважали, що громадськими справами, поряд з розумом, править Провидіння, під яким,відповідно до релігійних уявлень, розуміється божественна сила, що направляє долі людей і всього світу до блага.Реальний соціальний процес вони розглядають як результат проб і помилок, накопичений і переданий з покоління в покоління досвід, втілений в соціальних інститутах і цінностях, які людина не сконструював свідомо, а тому й не має права їх радикально змінювати. Тому один з основоположних принципів консервативної ідеології і практики свідчить: хоча ми завжди повинні прагнути до поліпшення наших інститутів, ми ніколи не ставимо перед собою завдання переробити їх цілком, і тому в наших зусиллях щодо поліпшення їх ми повинні прийняти як дане багато чого з того, що ми не розуміємо, ми повинні постійно діяти всередині і в межах як цінностей, так і інститутів, які створені не нами.
Друга проблема, яка випливає з першої, пов'язана із з'ясуванням сутності суспільства і взаємин людей у цьому суспільстві, а також з визначенням характеру взаємовідносин між суспільством і державою. З моменту свого оформлення як течії соціальної думки консерватори протистоять у вирішенні цих питань прихильникам концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави.Останні виходять з того, що держава, по суті, є вторинний інститут, воно виникає на основі угоди між переслідують власні інтереси, але перебувають у догражданском суспільстві людьми. Консерватори ж вважають, держава - це така собі постійно існуюча органічна цілісність, окремі частини якої з'являються, видозмінюються і зникають, але сама вона залишається незмінною.
Третя проблема стосується питання про соціальні зміни: еволюційних і революційних. Виходячи з ідеї обмеженості розуму у визначенні суті та напрямки розвитку соціальнихпроцесів, а також з уявлення про органічне характерісуспільства і держави, консерватори дотримуються концепціїісторичної єдності минулого, теперішнього і майбутнього, наступності та безпека соціальних зв'язків, що передаються від предків до нащадків. Вони вважають, що майбутнє має виводитися з минулого, і тому велике значення надають формуванню історичної свідомості своїх народів, шанобливого ставлення до спадщини минулого, релігійних традицій і цінностей.
65. Розкрийте історичні витоки та принципи соціалізму.
Витоки соціалістичних економічних учень беруть початок з глибини історії. З давніх-давен люди мріяли про справедливе і щасливе суспільство, позбавлене експлуатації та гноблення, економічної і соціальної нерівності, що знайшло відображення у творах старогрецьких мислителів, релігійних ученнях, численних утопічних концепціях, заснованих на ідеях розумного порядку та гармонії.
В історії економічної думки виділяють два основні етапи розвитку соціалістичних утопічних ідей:
ранній утопічний соціалізм, який знайшов яскраве втілення у фантастичних проектах видатних мислителів XV—XVII ст. Т. Мора, Т. Кампанелли, Ж. Мельє, В. Вінстенлі, Г. Бабефа, Т. Мюнцера та ін. Найважливішими передумовами виникнення цих проектів став розклад феодалізму, первісне нагромадження капіталу в західноєвропейських країнах, яке супроводжувалось розоренням селянства та зубожінням переважної більшості населення. Твори ранніх соціалістів-утопістів відобразили ідеологію антифеодального протесту, прагнення до скасування феодальних привілеїв та залежностей, зміни відносин власності й розподілу, утвердження справедливого і щасливого суспільства;
пізній утопічний соціалізм, заснований на ідеях перебудови капіталістичного суспільства, які знайшли відображення у працях видатних західних вчених
Термін "соціалізм" впровадив у науковий вжиток французький філософ П?єр Перу (1797—1871) у другій половині XIX ст. Він був послідовником К.А. Сен-Сімона та одним із засновників християнського соціалізму — специфічного напрямку суспільної думки, представники якого прагнули надати релігійному ученню соціалістичного забарвлення і розглядали як найважливішу умову соціалістичних перетворень моральне вдосконалення суспільства.
У сучасній літературі термін "соціалізм" використовується як назва теорії, в основі якої лежить ідея рівності (матеріальних благ, прав, обов?язків), спільності власності, соціальної справедливості, свободи, а також суспільного устрою, що відповідає цим вимогам, європейських мислителів XVIII—XIX ст. Ш. Фур?є, К.А. Сен-Сімона, Р. Оуена. Найважливішими передумовами формування цих ідей стали: завершення промислового перевороту, масове розорення селян та ремісників, майнове розшарування суспільства, виникнення безробіття та злиденності, погіршення становища робітничого класу, загострення соціальних суперечностей тощо.
66. Розкрийте марксистську та соціал-демократичну концепції соціалізму.
Марксистська концепція соціалізму. Розглядає його як нижчу, незрілу фазу комунізму — сусіпльно-економічної формації, яка характеризується ліквідацією приватної власності та експлуататорських класів, утвердженням суспільної власності на засоби виробництва, провідної ролі робітничого класу, здійсненням принципу «від кожного за здібностями, кожному за працею», забезпеченням соціальної справедливості, умов для всебічного гармонійного розвитку особистості.
Реалізація догматизованого марксистського варіанту соціалізму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної та духовної опозиції. Соціалізм як суспільний лад протиставив себе свободі й демократії, що призвело або до повної його ліквідації (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до глибокої кризи (Куба, Північна Корея) чи ринкового реформування (Китай, В?єтнам). Відповідно це спричинило і кризу уявлень про соціалізм.
Соціал-демократична концепція соціалізму. Визначає його як суспільний лад, що досягається не революційною ліквідацією, а реформуванням капіталізму зі збереженням приватної власності, забезпеченням зростання середнього класу і соціального партнерства, досягненням значно вищого рівня соціальної рівності й справедливості.
Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.
Одним із перших розгорнуте обґрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив німецький теоретик Едуард Бернштейн (1850—1932). Його теоретична позиція тісно пов?язана з політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К. Маркса, він вважав неможливим завоювання політичної влади пролетаріатом, який не досяг того рівня політичної та моральної зрілості, щоб управляти суспільними процесами, перебрати на себе всю повноту державної влади. Перехід до соціалізму може відбутися не внаслідок революції, яку Бернштейн називав «політичним атавізмом і ознакою варварства», а лише через соціалізацію капіталізму. Найближчими цілями робітничого руху він вважав боротьбу за економічні й політичні права.
Бернштейн віддавав перевагу стихійному, еволюційному розвиткові економіки, основою організації якої є споживча й виробнича кооперація, здатна вдосконалюватися за ініціативою «знизу», утверджувати справжню демократію, за якої жоден клас не користується привілеями. Щоб досягти такого суспільного стану, необхідний певний рівень правосвідомості громадян — уміння жити за законами, контролюючи свої пристрасті. Адже демократична форма правління передбачає високий ступінь не лише свободи, а й відповідальності всіх.
Бернштейн вважав, що між соціалізмом і демократією немає прірви. Демократія ґрунтується на визнанні суверенітету особистості, а тому сприяє її інтелектуальному та моральному розвиткові. Для соціалізму як руху з удосконалення виробничих відносин характерне гуманістичне ставлення до людини праці, її потреб та інтересів. Звідси назва його концепції — «демократичний соціалізм».
Соціал-демократи не вважають соціалізм сформованою кінцевою метою, її не можна досягти одним стрибком, вона неперервна, протягом розвитку людської цивілізації наповнюється новим змістом. Демократичний соціалізм не претендує на роль вчення про кінцеві цілі робітничого руху, він є своєрідною дискусією, діалогом, пошуком цілей і засобів цього руху.
Орієнтири соціал-демократії з плином часу доповнювалися новими концепціями: якості життя, самоврядного соціалізму, економічної демократії.
Концепція якості життя. Вона є складовою не лише демократичного соціалізму, а й лібералізму. Суть її полягає в спробі встановити тісний зв?язок між традиційними матеріальними інтересами і новими потребами трудящих (економічний захист, поліпшення умов праці, розвиток системи соціального забезпечення, громадського транспорту, охорони здоров?я, професійної підготовки, комунальної служби). Якість життя трудящих, на думку соціал-демократів, найвища в соціальній державі.
67. Більшовизм і тоталітаризм як практика комунізму.
Поряд з вузьким історичним значенням, термін більшовизм одержав поширення в політології і публіцистиці як синонім крайнього екстремізму, ідеологічного фанатизму, політичної нетерпимості, схильності до насильства.
Зазначені риси політичної поведінки були властиві як окремим представникам першого політичного покоління РСДРП(б)-РКП(б), так і політичній практиці цієї організації в цілому. Згодом, були виділені в загальний стереотип поведінки, властивий не лише комуністичним політичним рухам. Так, проявом більшовизму називають радикальні («гайдаровські») реформи в Росії початку 90-х рр. ХХ ст.
Для «більшовиків» властивий апріориський підхід в оцінюванні вчинків людей, соціальної й особистої поведінки — «істинність» якого-небудь судження, погляди, ін. оцінюється виходячи з відповідності апріорі визначеному «єдино вірному» вченню (напр., марксизму), його спрямованості на яку-небудь апріорі поставлену мету (досягнення комуністичної формації, соціальної революції). У радянській ідеології 1920-х — 30-х рр. була поширена концепція класової моралі, відповідно до якої етично значимими слід було вважати лише вчинки, вчинені в інтересах диктатури робітничого класу й т.п.
Більшовицькому способу мислення властива прихильність «надцінній ідеї» (у психіатрії, поняття надцінних ідей було висунуто С. Wernicke (1892) для позначення окремих суджень або груп суджень, афективно насичених та таких, що мають стійкий, фіксований характер). Прикладом виникнення надцінних ідей у нормі може слугувати відданість людини якій-небудь науковій ідеї, заради доказу правоти якої він готовий зневажити всім іншим, своїми особистими інтересами й інтересами своїх близьких, тобто всім, що не стосується до думок, що переважають у його свідомості. Для людей, якими опановують такі ідеї, є характерним активне прагнення перебороти всі перешкоди в досягненні мети. Надцінні ідеї, по М. О. Гуревичу, завжди носять патологічний характер, є вираженням дисгармонійної психіки та пов'язані з паралогічним мисленням і резонерством[3]
У даному контексті, більшовизм може розглядатися як соціально психологічна патологія, викликана далеко зашедшими дисгармонійними, кризовими явищами в культурі й суспільстві. Більшовизм є основою практики індивідуального і масового політичного терору.
Микола Бердяєв визначав більшовизм як "соціалізм, доведений до релігійного напруження та до релігійної винятковості". Також він вважав, що "лише в свідомості російських більшовиків революційний соціалізм лишається релігією, яку вони вогнем та мечем бажають нав'язати світу. Це щось на зразок нового ісламу, в якому бажають заслужити собі рай побиттям невірних. Більшовики, як і всі релігійні фанатики, ділять весь світ і все людство на два табори - царство Боже, царство соціалістичного пролетаріату, і царство диявола, царство буржуазне." На думку Бердяєва, серед "щирих, віруючих більшовиків" є "багато провокаторів, шпигунів, підкуплених, та моральних ідіотів."
Тоталітаризм (totalitas, лат. – повнота) - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV - могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та всепроникаючою, щоб назвати тотальною. Об'єктивно самодержці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державного регулювання був присутній той або інший «пробіл». Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові привілеї), або самостійністю в сфері економічної і господарської діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва економікою), або певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства. В 20-х роках XX ст.
68. Розкрийте анархістське тлумачення політики.
Анархістське тлумачення полягає у протиставленні свободи, закону та права як несумісних явищ. Свобода можлива лише поза сферою державно зорганізованого суспільства у вигляді самоврядних тенденцій, бо закон та інститути влади обмежують, звужують свободу. Парадигма тоталітарного
тлумачення свободи полягає в обґрунтуванні фактичної рівності, ідеї колективізму; первинним вмістилищем свободи вважається колективне ціле, тобто саме держава наділяє своїх громадян свободою, звідси значна увага до розробки політичної свободи і нехтування особистою свободою, значний акцент на позитивній свободі, причому "свобода до" мислиться як дозволена, регламентована безальтернативна поведінка;
9 за персоніфікацією свободи у вигляді вільного акту волевиявлення людини що дозволяє виокремити наступні стадії:
а) зовнішню свободу, тобто відсутність нездоланних зовнішніх перешкод, що унеможливлюють здійснення людиною своєї волі;
б) внутрішню свободу, що полягає у наявності знань, досвіду, морально-ціннісних настанов та світоглядних орієнтирів, що формують інтереси і потреби особи та розуміння шляхів їх вирішення;
в) наявність вибору та його здійснення через прийняття рішення на основі власної волі;
г) почуття відповідальності за прийняте рішення та його наслідки.
У стародавніх греків під свободою розуміли лише політичну свободу, таким чином цей вид свободи виник найпершим. У 17-18 ст. з'явилося розуміння індивідуальної свободи, яке у зв'язку із розвитком у цей період ідей конституціоналізму набуває правового оформлення у вигляді переліку прав та свобод, що згодом отримали назву ліберальних (недоторканість особи, житла, свобода слова, совісті, об'єднання, свобода переміщення, презумпція невинуватості тощо).
Взагалі з розвитком цивілізації тa утвердженням ідей гуманізму можна спостерігати наступні тенденції.
По-перше, розширюється суб'єктне коло осіб, що користується правами та свободами через знищення спочатку станових та аристократичних привілеїв (ХУП-ХІХ ст.), майнових цензів (ХХст.), заборону національної, расової, статевої дискримінації (XX ст.).
По-друге, поруч з ідеєю негативної свободи, тобто "свободи від", що закріплена у ліберальних правах, утверджується у XX ст. ідеяпозитивної свободи, як "не менш значущої, "свободи до". Це порушує важливу проблему – матеріальних гарантій для забезпечення можливості користуватися своїми правами та свободами, тобто ідеї соціальних правлюдини, яка поповнила ідею ліберальних прав: право на соціальний захист, на працю, на гідний рівень життя тощо.
По-третє, оскільки людствоживе у поліідеологічному світі, свобода, як базова суспільна цінність, неможе бути обґрунтована лише з позиції якоїсь однієї ідеології – класичноголібералізму, консерватизму чи доктрини демократії – і потребує підходу, що спирається на конвергенцію цінностей.
У кожну добу, а особливо у періоди суспільних змін, свобода потребує нетільки практичного вирішення через інститути влади, а й, що є не менш важливим, ціннісного наповнення. Це включає в себе політико – правове, морально – етичне, ідеологічне осмислення категорії політичної свободи. Нерідкодо того ж виникає необхідність й у філософсько-психологічному осягненніфеномену свободи.
69. Розкрийте ідейно-теоретичні витоки та принципи фашизму.
Сутність економічних теорій фашизму зводиться до теоретичного виправдання економічної політики фашистських держав і формування ідеології фашизму. На формування цих теорій суттєво впливали ідеї Ф. Ліста і представників історичної школи в Німеччині, концепція солідаризму Л. Дюгі, згідно з якою сутність, функції та цілі буржуазної держави базуються на принципі солідарності всіх членів суспільства.
Визначальними були також расова та геополітична доктрини фашизму. Геополітика — це концепція, що виправдовує будь-яку експансію посиланнями на дані фізичної, економічної, політичної географії та за допомогою ідей мальтузіанства, соціал-дарві-нізму, расизму обґрунтовує загарбання чужих територій.
У гітлерівській Німеччині особистий радник Гітлера К. Хаусхофер проповідував теорію "справедливого розподілу життєвого простору" на користь "великої Німеччини" за рахунок поглинання європейських держав, знищення слов'янських народів і заселення їхніх земель "вищою німецькою расою". Фашистські теоретики вміло використовували праці видатних німецьких філософів — Ф. Гегеля, Ф. Ніцше, особливо ідеї сильної особистості та сильної влади.
Зазначені чинники, які зумовили розвиток фашистських економічних доктрин, покликали до життя переважно однорідні економічніша політичні теорії. Незалежно від конкретної країни всім подібним теоріям притаманні кілька спільних ознак: економічний націоналізм, апологія економічної та політичної експансії, соціальна демагогія, непримиренність до демократичного та робітничого руху.
Одним з елементів економічних теорій фашизму є концепція "корпоративного ладу", спрямована на забезпечення умов класового миру, з одного боку, і мобілізацію матеріальних і фінансових ресурсів для підготовки до воєнних дій — з іншого. Було створено централізовану систему, багато в чому подібну до радянської (сталінської), але зі значно вищим технічним рівнем і мілітаризацією виробництва.
Економічна концепція німецького фашизму знайшла відображення також у теорії "третього шляху", започаткованій Г. Федером, К. Брінкманом, X. Бакке та іншими теоретиками. Вони вважали, що головний шлях світового економічного й політичного розвитку лежить між соціалізмом і капіталізмом, а рух "третім шляхом" визначається метою всієї нації, що має неекономічний зміст (наприклад, ідея національного суверенітету). Існування загальнонаціональної мети ліквідує соціальні суперечності всередині господарської системи націонал-соціалізму, побудованої за расовою ознакою.
Забезпечення економічної єдності німецької нації покладалося на систему терору, усунення з економічного життя країни представників неарійських рас, поширення фашистської ідеології, посилення економічних функцій держави та німецький різновид корпоративізму. У рамках союзів підприємців найбільші капіталісти повинні були відігравати роль "природних лідерів", або фюрерів.
Відсутність соціальних конфліктів всередині національного господарства, на думку фашистських ідеологів, створювала умови для світових геополітичних змін. У центрі німецької концепції світової економіки був принцип економічного націоналізму, що гарантує економічну самозабезпеченість Німеччини (автаркію).
Економічний націоналізм протиставлявся системі міжнародного поділу праці, яка вже склалась і називалась "англійською формою світової економічної експансії" (за термінологією фашистських ідеологів). Ідеологи фашизму розуміли майбутній розвиток світової економіки як насильницьке формування замкнених господарських блоків (просторів), оточених протекціоністськими бар'єрами, що характеризуються расовою однорідністю населення. Економічні блоки повинні були створюватися за принципом концентрації сировинних і продовольчих зон навколо міцної індустріальної держави .
Обов'язковими елементами економічної концепції німецького фашизму були демагогічні твердження про необхідність боротьби проти "процентного рабства", які, по суті, спрямовувалися на відмову від репарацій та інших зобов'язань Німеччини згідно з Версальським договором.
Фашизм виник як реакція на створення соціалістичної держави й у короткий термін здійснив те, чого не могли здійснити інші партії — не змінюючи сутнісних основ капіталістичного ладу, пристосувати стару систему до нових умов. Фашистська диктатура виконувала двоїсту роль: придушувала революційний рух всередині країни, спрямовуючи населення на виконання потрібних монополіям завдань, та пом'якшувала внутрішні суперечності капіталізму шляхом здійснення зовнішньоекономічної експансії.
70. Розкрийте концепцію правової соціальної держави.
Сам термін "правова держава" (нім. Rechtsstaat) вперше було вжито у першій половині XIX ст. в працях німецьких правознавців (К. Велькер, Р. фон Моль та інші). Сама ж ідея панування закону в житті суспільства, держави має давні традиції. Ще Платон писав, що він бачить близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під владою натовпу. Подібну думку висловлював і Аристотель: там, де відсутня влада закону, зазначав він, немає сенсу говорити про будь-яку форму державного устрою. Адже в такому суспільстві панують або хаос і анархія, або свавілля володаря-деспота. Сама концепція правової держави загалом була сформована в XVII—XIX ст. в працях Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джеферсона та ін.
На сьогоднішній день більшість держав світу у своїх концепціях проголошують себе "правовими".
Головні ознаки правової держави:
1. Наявність розвинутого громадянського суспільства. Існування правової держави неможливе без громадянського суспільства, як і навпаки.
2. Верховенство права, поширення вимог і норм конституції та законів на діяльність усіх громадських і політичних інституцій.
3. Правова рівність усіх громадян, пріоритет прав людини над законами держави.
4. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову, стримування й урівноваження ними одна одної.
5. Розв'язання питань і прийняття загальних рішень за ознакою більшості, але з урахуванням прав меншості.
6. Визначальна роль суду у розв'язанні всіх спірних питань, шдконтрольність йому всіх громадян та інституцій; можливість оскарження в судовому порядку неправомірних дій держави; юридична взаємовідповідальність держави і особистості.
7. Легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об'єднань, рухів.
8. Вседоступність суспільно значимої інформації, незалежність ЗМІ.
Утвердження принципів правової держави було важливим етапом в розширенні свобод індивіда і суспільства загалом. На думку творців концепції правової держави, забезпечення кожному громадянинові негативної свободи (свободи без обмежень) і підтримка конкуренції зроблять приватну власність загальнодоступною, максимізують індивідуальну відповідальність та ініціативу, приведуть в кінцевому результаті до загального добробуту. Але цього не сталося. Люди народжуються різними, а тому на практиці це призвело до жорсткої конкуренції, загострення соціальної нерівності і класової боротьби.
Конструктивною відповіддю на недосконалість концепції правової держави, на невдалу спробу адміністративного соціалізму забезпечити в суспільстві рівність і соціальну справедливість стала теорія і практика соціальної держави або держави загального добробуту. Перші соціальні держави виникають в 50—60-х роках XX ст. Основний закон ФРН 1949 p., що одним із перших закріпив це поняття, розкриває його зміст як гарантування гідного прожиткового мінімуму, соціальної рівності, соціального забезпечення, загального добробуту, державної допомоги тим, хто не в змозі самостійно себе забезпечити. Тобто соціальні держави — це ті держави, які в широких масштабах займаються розподілом соціального багатства і державних ресурсів, не пригнічуючи при тому ринкове середовище, а доповнюючи його розвиненою системою заходів соціальної політики. Соціальна політика — це розгалужена мережа видів діяльності державних та недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним верствам населення.
В сучасних країнах є різні моделі соціальної політики, що спираються на сукупність макроекономічних, соціально-економічних і соціальних показників. Найбільш відомі моделі дістали назви "ліберально-демократичної", "консервативної", "соціал-демократичної".
71. Проаналізуйте статті Конституції України про праву соціальну державу.
Після проголошення Україною своєї незалежності 24 серпня 1991 року і прийняття нею своєї Конституції 28 червня 1996-го вона стала президентсько-парламентською республікою. Проте 8 грудня 2004 року, на прохання «політичної сили прем’єр-міністра Януковича» (яка побоювалася приходу Ющенко до влади), депутати ввели радикальні зміни до Конституції: за них проголосували 402 депутати, в тому числі Партія регіонів, Комуністична партія і Соціалістична партія. Україна стала парламентсько-президентською республікою.
З 2004 по 2010 рік легітимність Конституції 2004 року мала офіційний дозвіл Конституційного Суду України. Коли Янукович став президентом, він призначив нових суддів Конституційного суду, і 30 вересня 2010 року Конституційний суд прийняв рішення про скасування Конституції 2004 року і повернення до Конституції 1996 року (в результаті чого політична система України прийняла більш президентський вигляд).
Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Стаття 24. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами України.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.
Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Стаття 44. Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров'я, прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
Стаття 46. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Стаття 47. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 49. Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Стаття 116. Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.
Стаття 132. Територіальний устрій України грунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Стаття 138. До відання Автономної Республіки Крим належить:
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля - відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам'яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях.
Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.
Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
72. Розкрийте поняття політичного конфлікту та його передумови.
Політичний конфлікт - це конфлікт з приводу розподілу владних повноважень, з приводу панування і управління. Більшість соціальних конфліктів знаходять продовження у сфері владних відносин, тому що для вирішення протиріч, що виникли, часто вимагається прийняття політичних рішень.
Цей тип конфлікту має своїм змістом:
• боротьбу між групами за вплив в інститутах державної влади;
• боротьбу за доступ для прийняття значущих рішень;
• боротьбу за участь у розпорядженні ресурсами;
• боротьбу за пріоритетність своїх поглядів та ідей.
Олександр Володимирович Морозов основні причини конфліктів умовно поділив на три групи:
1) ті, які обумовлені трудовим процесом;
2) викликані психологічними особливостями людських взаємовідносин;
3) ті, що полягають в особистісних рисах людей.
Досить повною є класифікація причин конфлікту, яку запропонував В.П. Ратніков. Всі причини конфліктів поділяє наступним чином:
1) протиріччя інтересів, як фундаментальна причина конфлікту;
2) об’єктивні фактори виникнення конфлікту;
3) особистісні фактори виникнення конфлікту.
Протиріччя по своєму характерові можна поділити на: внутрішні і зовнішні; антагоністичні і неантагоністичні; основні і неосновні; об’єктивні і суб’єктивні. Внутрішні протиріччя виражаються у зіткненні інтересів всередині групи, організації (між керівником і підлеглим, між чоловіком і дружиною..). Зовнішні протиріччя виникають між двома чи декількома відносно самостійними соціальними групами (дві конкуруючі фірми, між двома країнами...). Антагоністичні протиріччя виникають тоді, коли опоненти мають непримиренно ворожі інтереси, девізом таких протиріч може бути наступне гасло: „перемога або смерть”. Неантагоністичні протиріччя допускають співпрацю, компроміс чи примирення (керівник просить працівника попрацювати наднормово, а працівник хоче більше часу приділити своїй сім’ї). Основні протиріччя відіграють вирішальну роль у виникненні і розвитку конфлікту, а неосновні протиріччя лише супроводжують конфлікт (конфлікт між владою Росії і чеченським формуваннями обумовлений основними антагоністичними протиріччями, але його розв’язанню заважають багато неосновних протиріч: всередині адміністрації Чечні, між Росією і деяким іншими країнами з приводу чеченського питання). Об’єктивні протиріччя обумовлені явищами і процесами, які не залежать від волі і свідомості людей, тому уникнути їх неможливо (між виробництвом і споживанням, між формальним характером права і необхідністю врахування особистості злочинця). Суб’єктивні протиріччя зумовлені такими факторами, які залежать від волі і свідомості людини (несумісність характерів, поглядах, ціннісних орієнтаціях).
Об’єктивні фактори виникнення конфлікту доцільно розглянути на конкретному прикладі, зокрема на виробництві. Отже об’єктивними факторами виникнення конфлікту в трудовій організації будуть: нечіткий розподіл прав і обов’язків; несприятливий стиль керівництва; погані умови праці; некомпетентність, і невідповідність тій посаді, яку займають певні працівники; не розробленість етичних норм і відсутність комісій по розгляду трудових спорів....
Об’єктивні фактори виникнення конфліктів пов’язані із присутністю в будь-якому конфлікті особистісних елементів. До них відносяться: основні психологічні домінанти поведінки особистості(одні гинуть за метал, інші за ідею, для одних справедливі принципи лібералізму а для інших консерватизму); риси характеру і типи особистості (слід пригадати, що важливу роль відіграють акцентуації особистості. На семінарському зайнятті ми визначимо, яка ж риса характеру є вираженою у кожного з вас); установки особистості (взаємодія теоретичної людини з економічною вже передбачає можливість конфлікту); неадекватні представлення, оцінки і самооцінки (розрив між очікуваним і реальним результатом, неправильної оцінки своїх підлеглих, неадекватна самооцінка) манери поведінки ; етичні цінності.
73. Розкрийте типи і форми політичних конфліктів, способи їх розв’язання.
Щодо поведінки в конфліктній ситуації вирізняють такі її типи:
- пряме протиборство чи конкуренція;
- ухилення;
- пристосовництво;
- уступки, співробітництво.
Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи залежно від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів — Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.
Т. Парсонс:
1) кожне суспільство — відносно стійка й стабільна культура;
2) кожне суспільство — добре інтегрована структура;
3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримання стійкості системи;
4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Р. Дарендорф:
1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни — постійні та наявні скрізь;
2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт — постійний супутник суспільного розвитку;
3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Існує дві форми перебігу конфліктів:
відкрита — відверте протистояння, зіткнення, боротьба,
закрита, або латентна, коли відвертого протистояння нема, але точиться невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціо¬нальні конфлікти на території колишнього СРСР, де «націо¬нальне питання було вирішено раз і назавжди».
74. Проаналізуйте шляхи і засоби досягнення соціального-політичної злагоди в сучасному українському суспільстві.
75. Розкрийте поняття політичної модернізації, її теоретичні підвалини.
ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ – це соціальні та інституціональні перетворення, пов’язані з переходом від одного типу політичної системи до іншого.
В основу концепції політичної модернізації покладено розроблений М. Вебером методологічний принцип, згідно з яким сучасні країни розподіляються на “традиційні”та “сучасні”.
“Традиційні” країни – зберігають персоналізовані відносини залежності і бар’єри соціальної мобільності.
“Сучасні” країни – засновані на раціональній організації та функціональній диференціації інститутів, що долає відносини особистої залежності та бар’єри на шляху групової мобільності.
Поняття «модернізація» оформилося на початку 50-х років XX ст. для характеристики країн, які здійснювали перехід до індустріального суспільства насамперед через удосконалення своєї економічної інфраструктури, механізмів економічного зростання. У процесі еволюції модернізації як міждисциплінарної теорії та її поступової політизаци викристалізувалося поняття «політична модернізація», яке нині пов?язують із формуванням політичних інститутів, соціальною мобілізацією, розширенням політичної участі населення, закріпленням демократичних цінностей і норм. За сучасних умов політична модернізація особливе значення має для суспільств, віддалених від магістрального шляху розвитку людської цивілізації, відчужених від загальнолюдських цінностей.
ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.
1-й етап (50-ті – початок 60-х років ХХ ст.) – зародження концепцій політичної модернізації.
На цьому етапі такими теоретиками, як У. Ростоу, Д. Аптер, Г. Алмонд, Д. Пауелл, було розроблено основні постулати теорії модернізації, а саме:
– універсалізм, тобто розуміння процесу модернізації як лінійного, що має однакові стадії та етапи в усіх країнах;
– технологічний детермінізм, тобто визнання прогресу в економіці та технології основою суспільного розвитку та модернізації (оскільки вони призводять до підвищення рівня життя та вирішення соціальних проблем);
– вестернізація, тобто запозичення країнами, що нещодавно звільнилися від колоніальної залежності, політичного устрою і політичної культури західних країн, насамперед США;
– критика основних характеристик традиційних суспільств (низька здатність до динаміки та адаптації).
2-й етап (друга половина 60-х – початок 70-х років) – критика теорії модернізації.
Один з відомих суспільствознавців того часу Р. Бендікс у 1967 році звернув увагу на те, що оскільки модернізація в Європі (зокрема, в Англії та Франції) спиралась на певні традиції суспільства, то протиставляти традиційність та сучасність не є коректним. Це дало поштовх для виникнення шквалу критики на адресу ранніх теорій модернізації.
3-й етап (початок 70-х – друга половина 80-х рр.) – відхід від євроцентризму.
Характерні риси етапу:
– поява більш виважених ідей, заснованих на різноманітних чинниках політичного, соціального та економічного розвитку (зокрема, на такому чиннику, як політична культура та її особливості);
– зосередження уваги на проблемі стабільності політичного розвитку як передумові соціального та економічного прогресу.
4-й етап (триває з кінця 80-х років) – утвердження концепції “модернізація в обхід модерніті (сучасності)”.
Зазначена концепція політичного розвитку обґрунтовує можливість можмодернізації на основі збереження соціокультурних традицій того чи іншого суспільства без нав’язування чужих (західних) зразків. Найвідомішими представниками цієї концепції є А. Абдель-Малек, Ш. Айзенштадт, С. Хантінгтон.
76. Розкрийте зміст і основні характеристики політичної модернізації.
ТЕОРІЇ ПОЛІТИЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ.
Політичну модернізацію більшість авторів розуміє як поєднання таких складових:
– зростання динамізму політичної системи, її здатність адекватно реагувати на зміни політичних реалій;
– формування нової модернізаторської політичної еліти;
– зниження ступеня відчуження громадян від політичної влади;
– забезпечення реальної участі народу в політичному житті;
– підвищення впливу інформації;
– постійне вдосконалення цінностей та норм у системі політичної культури.
Перелічені складові змісту політичної модернізації тісно переплітаються з процесом демократизації суспільства. Тому, на нашу думку, можна стверджувати, що саме демократизація політичної системи і є основним змістом її модернізації. Сама демократія набуває тут нових якостей. Її сутність пов’язують з ідейним та організаційним плюралізмом, технологіями запобігання та розв’язання суспільних конфліктів, раціональним співвідношенням вертикального і горизонтального вимірів політики.
Теорія модернізації – інтегральна складова “соціології розвитку”, джерелами якої були концепції М. Вебера, Ф. Тенніса і Т. Парсонса.
Змістовим стрижнем теорії стали два ВИДИ МОДЕРНІЗАЦІЇ:
1) оригінальна (або спонтанна) – характерна для країн, що пережили перехід до раціональних соціальних структур через тривалий внутрішній процес (Англія, США, Німеччина, Франція і т. д.);
2) вторинна (або віддзеркалена) – притаманна відсталим країнам, які використовують досвід передових держав; це осучаснення “навздогін”; основний фактор вторинної модернізації – соціокультурні контакти цих країн з центрами індустріальної та постіндустріальної культури.
Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.
Процес політичної модернізації проявляє себе, перш за все, у трьох основних сферах:
– політичній системі;
– політичній культурі;
– політичній поведінці.
У сфері політичної культури модернізаційні процеси приводять до активізації процесу соціалізації особи, постійного вдосконалення політичних цінностей та норм, формування принципово нової, орієнтованої на раціональні зміни еліти.
Модернізація безпосередньо політичної системи виявляється в її диференціації, умінні адекватно реагувати на різноманітні виклики часу.
Зміни політичної поведінки полягають в активізації та вдосконаленні форм залучення громадян суспільства до політичного процесу.
Процес модернізації, на думку західного політолога С. Блека, поділяється на кілька стадій:
а) усвідомлення мети;
б) консолідація зорієнтованої на модернізацію еліти;
в) період трансформації;
г) інтеграція суспільства на новій основі.
77. Охарактеризуйте політичну модернізацію в Україні.
На сучасному етапі розвитку України процес модернізації можна визначити як комплекс соціальних, економічних, політичних, культурних та інтелектуальних трансформацій.
Важливими факторами модернізації в економіці є розширення індустріальних технологій, які базуються на використанні капіталу і наукового знання, широкому освоєнні природних ресурсів, розширенні вторинного (переробка, торгівля) та третинного (послуги) секторів господарства, розвиток ринкових відносин.
У соціальній сфері – послаблення застарілих типів соціальності та розширення сфери нових раціональних зв’язків, заснованих на професійних чи ринкових критеріях, що супроводжується зростанням майнової диференціації, розподілом діяльності на виробничу, політичну і суспільну.
В культурній сфері – диференціація духовних систем і ціннісних орієнтацій, секуляризація й плюралізація громадянської свідомості та освіти, розвиток національної культури, різноманіття ідеологічних течій, свобода засобів масової інформації тощо.
Разом з тим, модернізація в Україні є відображуваною й частковою.
Перше пов’язане з тим, що наша країна лише нещодавно стала на шлях самостійної державності, тому їй доводиться використовувати (відображати) до досвіду тих, хто цим шляхом вже пройшов.
Друге вказує на те, наразі у суспільно-політичній та економічній системах переплетено доволі суперечливі елементи, які гальмують рух уперед. Наприклад, досить важко поєднуються такі речі, як активна соціальна політика та лібералізація економічних відносин.
Модернізація може бути визначена як успішні перетворення, що обумовлюють прогресивний розвиток. Водночас перетворення в сучасній Україні часто не мають чіткої спрямованості. Залишається відкритим питання про мету та ідеальний образ необхідних змін.
Модернізація практично ніколи не супроводжується стабілізацією існуючих політичних структур. Українська модернізація наштовхується на безліч перешкод політичного патерналізму та клієнтелізму на шляху не тільки зростання рівня політичної участі, але й розвитку системи в ширшому соціально-історичному значенні. Слабкість інфраструктури громадянського суспільства і брак каналів самовираження окремих прошарків компенсуються формуванням багатьох елітних груп. Замість розвинутого суспільного плюралізму швидкими темпами оформлюється елітний корпоративізм.
У загальному вимірі особлива складність суспільних перетворень в Україні полягає в тому, що українське суспільство здійснює потрійну трансформацію: одночасно виконуються завдання ринкового реформування економіки, демократизації та створення національної держави. Наша країна намагається перейти від тоталітарного режиму до абсолютно протилежного – демократичного. Здійснення такого переходу набуло додаткових ускладнень: спочатку було необхідно у стислі терміни створити передумови для демократичного розвитку, а вже потім розпочинати розбудову демократичного суспільства.
В Україні не існує всезагальної згоди стосовно мети політичного розвитку, і це найсерйозніша перешкода на шляху демократичної модернізації. Щоб зупинити дезінтеграційні та деградаційні процеси і розпочати кардинальні перетворення, важливо стабілізувати політичну ситуацію і таким чином розширити модернізаційні можливості політичної системи.
Політична модернізація, як і модернізація взагалі, натрапляє в Україні на перешкоди і пастки. Найбільш поширені з них:
– крайнощі технократизму, який ігнорує соціальні потреби суспільства;
– популізм, що приносить в жертву соціальній політиці ефективність економічного розвитку;
– нездатність або небажання політичної влади поширити імпульс модернізації з елітарного на масовий рівень;
– різна міра зацікавленості, прийняття та розуміння модернізаційної мети політичною елітою, а також наявним потенціалом для її втілення;
– неглибоке, механічне сприйняття сучасних політичних цінностей і норм при фактичному домінуванні традиційної політичної культури.
Ці тенденції простежуються і в характері сучасного політичного розвитку, який в Україні має амбівалентний характер – модернізаторський та анти модернізаторський водночас.
78. Розкрийте характерні особливості сучасних міжнародних відносин.
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ – це сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та гуманітарних зв’язків і відносин між різними суб’єктами світової політики. Однією з провідних тенденцій розвитку міжнароднихполітичних відносин в остання десятиріччя стає глобалізація якскладний та багатоплановий і різнорівневий процес.
Розвиток міжнародних політичних відносин історично визначався домінуючим впливом тієї чи іншої “наддержави”:
• Велика Британія (ХІХ століття);
• США (починаючи з 1914 року);
• протистояння за світове панування між США та СРСР (“холодна війна” впродовж 1945–1991 років);
• вибір між монополярним (на чолі з США як “світовою державою”) або поліполярним світом (декілька “наддержав” у світі: США, Європейський Союз, Китай, Японія, Індія, Бразилія, Росія).
Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин. Як і суспільні відносини в цілому, вони с відносинами між людьми; в них чітко вирізняються економічний, соціальний, політичний і духовно-культурний аспекти.
ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН:
1. Невладний характер. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток – панування й підкорення.
2. Децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких ґрунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.
3. Консенсус, як головних засіб розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах – прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо протии нього не виступає жоден з учасників. Він передбачає прийняття рішень усіма державами на основі добровільних компромісів, поваги суверенітету одна одної, рівності і взаємного визнання інтересів сторін, виключає диктат, тиск або прийняття рішення механічною більшістю голосів на міжнародній конференції чи в міжнародній організації.
4. Значна роль суб’єктивного чинника – у розв’язанні наявних суперечностей (особливо діяльність керівників держав і міжнародних організацій)
НАПРЯМИ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН. У сучасній теорії міжнародних відносин прийнято виділяти такі напрямки: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транснаціоналізм, неомарксизм та неореалізм.
Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання його прихильників у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами завдяки правовому регулюванню і демократизації міжнародних відносин, на основі створення системи колективної безпеки.
Представники політичного реалізму, у свою чергу, виходять з постулату про те, що у політиці ключовим є поняття інтересу, який виражається в термінах влади.
Модерністи акцентують увагу на необхідності застосування методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.
Згідно з теорією транснаціоналізму, держава не є єдиним міжнародним актором, рівними їй суб’єктами міжнародних відносин є індивіди, установи, організації, недержавні об’єднання.
Неомарксисти переконані, що сучасний світовий політичний процес безпосередньо залежить від економічних міжнародних відносин, які мають несиметричний характер (поділ світу на багату Північ і бідний Південь).
Неореалізм захищає, з одного боку, прагнення до збереження класичної традиції, а, з іншого боку, визнають необхідність врахування нових міжнародних реалій.
Сьогодні можна виділити дві провідні парадигми подальшого розвитку міжнародних відносин – геополітичну і геоекономічну.
Відповідно до геополітичної парадигми, захист національних інтересів більшості держав світу має базуватися на недопущенні іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів.
Геоекономічна парадигма стверджує, що забезпечення високих темпів економічного зростання можливе через інтернаціоналізацію господарських зв’язків та поступове розмивання національних кордонів.
Основними тенденціями розвитку сучасних міжнародних відносин є:
– гуманізація;
– деідеологізація та демократизація;
– перехід від конфронтації до партнерства та співробітництва;
– глобалізація, розширення міжнародних відносин.
79. Розкрийте поняття «Міжнародні політичні організації».
Міжнародні міжурядові організації (англ. InternationalIntergovernmentalOrganization(IGOs)), найчастіше асоціюються із терміном Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги їїсуверенітету.
Міжнародні міжурядові організації часто називають міжнародними організаціями, хоча останніми можуть називатися також і міжнародні неурядові організації (INGOs), такі як міжнародні неприбуткові організації, чи мультинаціональні корпорації. Міжнародні міжурядові організації є важливим суб'єктом в публічному міжнародному праві, починають діяти після підписання певного взаємного договору, ратифікованогодержавами-учасниками.
Ознаки
1. членство 3 і більше країн;
2. наявність установчого міжнародного договору;
3. постійні органи і штаб-квартира;
4. повага суверенітету членів-держав;
5. невтручання у внутрішні справи;
6. встановлення порядку прийняття рішень і їх юридичної сили.
Класифікація
За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, з питань торгівлі, охорони здоров'я, культури та ін.
За колом учасників — універсальні, регіональні.
За порядком прийому нових членів — відкриті, закриті.
За цілями та принципами діяльності — з загальною компетенцією, зі спеціальною компетенцією.
За кількістю членів — всесвітні, групові.
Міжнародні організації
Загальнополітичні організації: Організація Об'єднаних Націй (ООН), Ліга Арабських Держав (ЛАД), Організація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Азіатсько-Тихоокеанська Рада(АЗПАК).
Військово-політичні організації: Організація Північноатлантичного договору (НАТО),Західноєвропейський союз ЗЄС), АНЗЮС тощо.
Міжнародні економічні об'єднання: Велика вісімка, Світова організація торгівлі (СОТ),Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), .
Регіональні організації: Європейський Союз (ЄС), Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ (ГУАМ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).
Валютно-фінансові організації: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР),Міжнародний Валютний Фонд (МВФ)
• ВООЗ
• Європейський банк реконструкції та розвитку
• МАГАТЕ
• МОП
• ОБСЄ
• РЄ
• ЮНЕСКО
• Світова організація інтелектуальної власності
80. Україна в загальноєвропейському і світовому політичному процесі.
Сучасна геополітична теорія вказує на подвійне становище України – наша держава історично перебуває між двома різними цивілізаціями – західною і східною, частково належачи до кожної з них.
Так, Україна виступає як своєрідний аванпост між Європою й Азією (Євразією), що надає і переваги, і певні ризики для геополітичного майбутнього країни. З одного боку, Україна може стати містком, який поєднує обидві цивілізації, беручи від них усе найкраще. З іншого, перетворитися на країну-лімітроф (“санітарну зону”), яка відокремлює заможну і демократичну Європу від бідної й авторитарної Азії (Євразії).
ОСНОВНІ НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ визначені Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., Актом проголошення її незалежності від 24 серпня 1991 р., Основними напрямами зовнішньої полі гики, що схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. та Конституцією України, прийнятою V сесією Верховної Ради 28 червня 1996 р. Саме ці документи визначили стратегічну спрямованість нашого зовнішньополітичного курсу.
В основу ГЕОСТРАТЕГІЇ України покладено такі принципи формування зовнішньополітичного курсу:
– виваженість і передбачуваність зовнішньої політики;
– розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги і невтручання в їх внутрішні справи;
– принцип неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки;
– відсутність територіальних зазіхань чи претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій щодо себе;
– визнання пріоритету права при розв’язання міждержавних і міжнародних конфліктів.
ЗАВДАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ.
Головне завдання зовнішньої політики сучасної України – дотримання оптимального геополітичного балансу у відносинах між Заходом і Сходом.
Іншими завданнями є:
– зміцнення національного суверенітету та захист територіальної цілісності України;
– забезпечення функціонування України як повноправного та незалежного суб’єкта міжнародних відносин;
– утвердження зовнішньополітичних пріоритетів держави на рівні міждержавних, регіональних, міжрегіональних та міжнародних відносин;
– активізація взаємовигідного співробітництва України на світовій арені;
– інтеграція національної господарсько-економічної системи у системи світової економіки;
– захист прав й інтересів громадян України та юридичних осіб за кордоном;
– підтримка української діаспори;
– узгодження національних інтересів з більш сильними суб’єктами світової політики.
Серед найбільш актуальних загроз, які вимагають особливої уваги та зовнішньополітичного реагування з боку української держави, назвемо такі:
а) втручання у внутрішні справи України з боку інших держав, висунення ними територіальних претензій до неї; воєнно-політична нестабільність і конфлікти у сусідніх країнах;
б) наявність в України сепаратистських тенденцій в окремих регіонах і з боку певних політичних сил; прояви міжетнічних і міжконфесійних конфліктів; відсутність ефективної боротьби з корупцією та організованою злочинністю;
в) різке зниження життєвого рівня переважної частини населення, зростання кількості безробітних, їх соціальна незахищеність;
г) антропогенні порушення і техногенні перевантаження, негативні екологічні наслідки Чорнобильської катастрофи, неефективне використання природних ресурсів;
д) інформаційна експансія з боку інших держав та уповільнене входження України у світовий інформаційний простір;
е) неухильне зменшення населення внаслідок депопуляції (перевищення смертності над народжуваністю) і неконтрольованої міграції;
с) катастрофічне зменшення а часом і згортання дослідницьких робіт у галузі фундаментальних наук, масовий відплив з України її інтелектуальних сил та інші.
Основною передумовою забезпечення захисту національних інтересів та національної безпеки України є проведення збалансованої як зовнішньої, так і внутрішньої політики, наявність відповідної військової доктрини та збройних сил.
81. Визначте роль засобів масової інформації в політичному житті суспільства.
У політичній системі демократичного суспільства засоби масової інформації (ЗМІ) відіграють важливу роль. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збором, обробкою, поширенням інформації. У цю мережу входять теле-, радіопрограми, газети, журнали, інформаційні агентства, кінодокументалістика. Сьогодні в українському політичному процесі активно починає використовуватися Інтернет, який дозволяє політикам встановити зворотний зв'язок зі своїми виборцями. Сучасні ЗМІ є установами, створеними для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітних відомостей будь-яким особам.
Політика як сфера суспільної діяльності найбільше потребує засобів масової інформації для встановлення і підтримки постійних зв'язків між її суб'єктами. Політика є неможлива без опосередкованих форм спілкування і спеціальних засобів зв'язку між різними носіями влади, а також між державою та громадянами. У сучасному суспільстві ЗМІ все більше виступають не лише необхідною передавальною ланкою у складі механізмів політики, але й її творцем.
Характерні риси засобів масової інформації:
• публічність (необмежене, неперсоніфіковане коло споживачів);
• наявність спеціальних технічних засобів;
• непряма, розділена в просторі та часі взаємодія комунікаційних партнерів;
• непостійний характер аудиторії;
• переважна односпрямованість впливу від комунікатора до реципієнта.
Найбільш масовий і сильний політичний вплив на суспільство мають аудіовізуальні засоби масової інформації, насамперед телебачення.
Функції засобів масової інформації. Серед найважливіших функцій виділимо такі:
1) інформаційна функція - отримання і розповсюдження відомостей про найбільш важливі для громадян і органів влади події. На основі отриманої інформації формується громадська думка про діяльність органів влади, об'єднань громадян, політичних лідерів тощо;
2) освітня функція - донесення до громадян певних знань дозволяє адекватно оцінювати, упорядковувати відомості, отримані з різних джерел, правильно орієнтуватися у суперечливому потоці інформації;
3) функція соціалізації - засвоєння людиною політичних норм, цінностей, зразків поведінки дозволяє їй адаптуватися до соціальної дійсності;
4) функція критики і контролю. Критика ЗМІ характеризується необмеженістю свого об'єкта, їх контрольна функція засновується на авторитеті громадської думки. ЗМІ не можуть застосовувати санкцій до правопорушників, але вони дають юридичну та моральну оцінку подій і осіб. У демократичному суспільстві у здійсненні контрольних функцій ЗМІ опираються як на громадську думку, так і на закон;
5) мобілізаційна функція проявляється у спонуканні людей до певних політичних дій чи до соціальної бездіяльності;
6) оперативна функція - обслуговування ЗМІ політики певних об'єднань громадян.
ЗМІ забезпечують представникам різних суспільних груп можливість публічно виражати свої думки, знаходити та об'єднувати однодумців, чітко формулювати та представляти в громадській думці свої інтереси. Без преси, телебачення, радіомовлення жоден громадянин не може правильно зорієнтуватися у політичних процесах, визначити свою політичну орієнтацію, приймати відповідальні рішення. Наявність демократично організованих ЗМІ, здатних об'єктивно висвітлювати політичні події, - одна із найважливіших гарантій стабільності демократичної держави.
82. Охарактеризуйте лобізм як політичну практику.
Лобі́зм (англ. lobbyism) — скоординована практика обстоювання інтересів чи чинення тиску на законодавців і чиновників неурядовими організаціями, фінансово-промисловими групами чи етнічними спільнотами на користь того або іншого рішення. Лобізм також передбачає діяльність зацікавлених осіб, яка сприяє ухваленню органами влади тих або інших рішень, з використанням формальних і неформальних відносин в органах влади. Передусім йдеться про захист інтересів не якоїсь окремої компанії, а цілої галузі. Іноді асоціюється з корупцією і нелегальними методами впливу на прийняття рішень урядовими структурами, хоча лобізм не обов'язково передбачає підкуп державних працівників. Представники зацікавлених груп називаються лобістами, а їх групи лобі.
Лобізм у його позитивному сенсі постає життєво необхідним інститутом демократичного процесу, бо є системою організаційного оформлення представництва різноманітних групових інтересів, формою законного впливу груп тиску на прийняття управлінських рішень державних органів із метою задоволення інтересів певних соціальних структур (організацій, територіальних асоціацій, верств суспільства тощо).
На Заході лобісти, котрі, як правило, є висококваліфікованими фахівцями, часто виконують роль посередників в операціях між групами інтересів та політичними діячами, зокрема законодавцями та членами уряду, тим самим істотно впливаючи на формування політичного курсу країни. Отже, лобізм посідає важливе місце в механізмі демократії.
Як свідчить практика, група тиску, що діє як лобістське утворення, має складну структуру, до якої входять:
– підприємство або зазвичай група підприємств у традиційному їх розумінні;
– інформаційно-аналітичний центр, що певний інтерес обґрунтовує та подає як соціальний проект, програму дій з його реалізації;
– громадська організація, яка актуалізує те чи інше питання, надає йому статусу соціальної проблеми, виносить на публічне обговорення тощо.
Для організації та проведення лобістської діяльності використовуються засоби, зв’язки й можливості, спрямовані на доведення певних прагнень до структур, які ухвалюють відповідні рішення. Лобістські утворення також намагаються використовувати можливості впливу на ЗМІ задля забезпечення суспільної підтримки, соціального позиціонування.
Для ресурсного забезпечення діяльності лобістів виділяють кошти, які можуть бути спрямовані на фінансування діяльності аналітичних центрів, підтримку громадських організацій, оплату послуг засобів масової інформації, організаційних і рекламних видатків [2, с. 76].
Лобізм тісно пов’язаний із політичною владою, є легітимною ознакою її наявності. Необхідними умовами становлення та розвитку лобізму як соціально-політичного феномену є процеси соціальної диференціації, розшарування населення та розширення доступу до влади на засадах політичного плюралізму, конкуренції задля задоволення інтересів певних політико-фінансових і соціальних груп, корпоративних об’єднань, окремих підприємців тощо. Звідси закономірним є прагнення впливати на поведінку державних органів, посадових осіб із метою переорієнтації політики на свою користь, ухвалення вигідних управлінських рішень і навіть законодавчих актів.
Правовою основою лобізму в більшості демократично розвинених держав є конституційне положення, згідно з яким кожний суб’єкт суспільних відносин має право захищати власні інтереси всіма законними способами, зокрема беручи участь у формуванні державної політики та впливаючи на процес прийняття владних рішень.
Процес становлення й розвитку лобізму як соціального явища можна умовно викласти як певну послідовність: протолобізм – домінування архаїчного, заснованого на протекції монархів і фаворитизмі «просування» інтересів і власне лобізм, що ґрунтується на повноваженнях представницьких органів влади.
83. Розкрийте глобальні проблеми і кризи сучасної цивілізації.
Глобальні проблеми сучасності — це проблеми, які є загальносвітовими, такими, що зачіпають інтереси усіх держав і націй, класів, соціальних груп, політичних партій, кожної людини зокрема. Фактично, це сукупність суперечливих процесів, які становлять зміст сучасної кризи світової цивілізації. Ці проблеми створюють загрозу розвиткові і навіть існуванню всіх країн світу і потребують для відвернення цих катастрофічних наслідків спільних зусиль.
Вчені виділяють два основні джерела виникнення глобальних проблем сучасності:
1) поглиблення суперечностей між людиною та природою, які ведуть до виникнення екологічних, продовольчих, енергетичних, природно-сировинних проблем;
2) розширення зони суперечностей між народами, людьми взагалі, що має наслідком виникнення проблем війни та миру, захисту і розвитку духовного середовища, демографічного розвитку, боротьби із злочинністю, міжнародним тероризмом, поширення небезпечних хвороб тощо.
Одним із перших, ще у 20-і роки XX століття, вказав на загрозу глобальних проблем сучасності український вчений Володимир Вернадський.
У другій половині XX століття серед глобальних проблем людства предметом розгляду стала теорія глобалістики — система наукових знань про походження і сучасний стан глобальних проблем, їх класифікацію і обґрунтування практичних соціально-економічних і політичних шляхів їх розв'язання.
У теорію глобалістики увійшли висновки, зроблені відомими вченими Нільсом Бором, Бертраном Расселом, Альбертом Ейнштейном ("Маніфест Рассела —Ейнштейна" (1955)), а також тези з виступів політичних лідерів країн "Делійської шістки" (Аргентини, Греції, Індії, Мексики, Танзанії і Швеції), Римського клубу, який діє з 1968 року.
Загалом теорія глобалістики як окрема наукова дисципліна сформувалася у другій половині 60-х років XX століття і пройшла у своєму розвитку три етапи:
1) етап кінця 60 — початку 70-х років, коли увага була зосереджена на вивченні двох глобальних проблем сучасності: освоєнні космосу і охороні навколишнього середовища;
2) етап другої половини 70-х років, коли розпочалося глобальне моделювання стану і перспектив розвитку світової політики і світо-господарських зв'язків в умовах глобальних суперечностей. Саме в цей період здійснюються перші спроби скласти ієрархію світових проблем;
3) етап, який розпочався упродовж 80-х років XX століття, коли велику зацікавленість вирішенням глобальних проблем починають проявляти політичні та державні діячі багатьох країн світу, розробляються перші міжнародні документи, спрямовані на їх практичне вирішення
Сучасна глобалістика досліджує, насамперед, комплексні проблеми, вирішення яких дозволить знайти практичний шлях розв'язання глобальних проблем людства, а саме:
1) порівняльний аналіз основних соціокультурних цінностей сучасних цивілізацій, становлення нового універсалізму через усвідомлення складності планетарного буття;
2) порівняльний аналіз стратегій міжцивіліза цінної взаємодії;
3) обґрунтування концепції гуманітарного консенсусу як процесу узгодження цінностей різних цивілізацій;
4) порівняльний аналіз можливих альтернативних шляхів глобалізації.
Прихильники теорії глобалістики по-новому розглядають проблему міжнародної безпеки. Безпека — це такий стан відносин між державами, за якого їм усім не загрожує небезпека війни чи будь-яке зовнішнє зазіхання на їхній суверенний і незалежний розвиток. Першочерговою проблемою забезпечення світової безпеки стає вироблення стратегії виживання в умовах кризи світової цивілізації (чи окремих цивілізацій).
Існує дуже багато класифікацій глобальних проблем сучасності. Однією з найбільш популярних є запропонована норвезьким соціологом И. Галтунго Му котрий визначив чотири критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині XX століття:
1) криза насильства і загроза насильства, що тепер проявляється у загрозі міжнародного тероризму;
2) криза зубожіння і загроза бідності;
3) криза відторгнення окремих осіб та соціальних груп і загроза загального придушення прав людини;
4) криза навколишнього середовища і загроза локального порушення екологічного балансу.
Більш традиційною є класифікація, запропонована польським політологом Артуром Воднаром, який виділяє:
1) ядерну загрозу знищення цивілізації;
2) проблему вичерпання природних ресурсів, зокрема енергетичних;
3) екологічні проблеми;
4) продовольчу проблему, тобто проблему забезпечення продовольством населення Землі, яке постійно зростає;
5) демографічну проблему, тобто проблему відтворення та міграції населення, формування його освітнього потенціалу, працевлаштування;
6) проблему охорони здоров'я;
7) проблему використання космосу в мирних цілях. Також доцільно буде навести класифікацію глобальних
проблем людства за їх характером:
1) проблеми переважно соціально-політичного характеру (відвернення ядерної війни, припинення гонки озброєнь, мирне розв'язання конфліктів, формування ненасильницького миру);
2) проблеми переважно соціально-економічного характеру (подолання економічної та культурної відсталості, вирішення проблеми зубожіння, забезпечення ефективного виробництва, розв'язання світової енергетичної, сировинної і продовольчої криз, оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях космосу і Світового океану);
3) соціально-екологічні проблеми (забруднення навколишнього середовища, необхідність раціонального використання природних ресурсів Землі);
4) проблеми людини (забезпечення її основних прав та свобод, подолання відчуженості від природи та політики, держави).
Цілком очевидним є факт, що вирішення глобальних проблем сучасності полягає у міждисциплінарному підході до цієї проблеми. Першим такий шлях запропонував Володимир Вернадський, котрий створив вчення про ноосферу — середовище, в якому живе людина. Суть цього підходу полягає у поєднанні філософських, політичних, природничих та техніко-економічних знань до відповідних сфер людської діяльності. Вчений вважав, що людина у сучасному світі повинна мислити планетарно; в основі цього нового мислення є теза щодо рівності людей.
Однак для досягнення такого стану необхідно, щоб всі країни змінили підхід до ведення зовнішньої політики, тобто відмовилися від політики конфліктності та конфронтації і перейшли до глобального співробітництва на засадах визнання пріоритетності загально цивілізаційних цінностей.
84. Розкрийте проблему міжнародного тероризму як загрози існуванню цивілізації.
ТЕРОРИЗМ – як явище людського життя відомий давно. Ще в І ст. нашої ери в Іудеї діяла секта сикаріїв (сика - кинджал або короткий меч), що знищувала представників єврейської знаті, які співробітничали з римлянами. Представники християнської церкви припускали ідею вбивства правителя, який, на їхню думку, ворожий народові. В середні віки представники мусульманської секти оссошафінів убивали префектів і халіфів. У ці часи політичний терор практикували деякі таємні товариства в Індії та Китаї.
Сучасні терористи діють у сфері нестандартних уявлень про досягнення політичних цілей. Так, жоден експерт не міг передбачити, що для терористичного нападу на США 11 вересня 2001 року Аль-Кайеда обере шлях руйнування будівель Всесвітнього торгівельного центру в Нью-Йорку за допомоги захоплених нею цивільних літаків.
Нині стало звичним використання терористами останніх досягнень військової науки і техніки: реактивної авіації, супутникового зв’язку, ракет з тепловою головкою наведення тощо. Ядерний тероризм – не єдиний винахід сьогодення. Вчені передбачають появу у найближчі роки екологічного тероризму. Різні рухи “зелених” перебувають на тій межі відчаю, коли можливий їх перехід до терору. Адже у них немає інших ефективних і визнаних державною системою засобів впливу на уряди і парламенти. Немає іншої можливості звернути на себе увагу і прислухатися до своїх вимог. Важко сказати, яких форм набуде “зелений терор”, які методи візьме на озброєння, але прихід його в нашу дійсність цілком імовірний. Якщо ядерні злочинці лише мріють про бомбу і загрожують уявною зброєю, а “зелений терор” існує лише в прогнозах експертів, то повітряні терористи давно перейшли до діла. Їхні методи з кожним роком стають усе більш досконалими, добре продуманими, відпрацьованими.
В сучасній історії найгучнішими актами терору є вбивство Джона Кеннеді, ДжавахарлалаНеру, Індіри та Раджива Ганді, замах на Шарля де Голля. Ціла низка вбивств відбулася у сучасній України (Георгій Гонгадзе, Вадим Гетьман, Володимир Щербань).
Отже, можна зробити висновок, що тероризм – це передовсім метод ціледосягнення, принциповою основою якого є застосування або погроза застосування насильства.
Слід окремо розрізняти міжнародний та державний (зовнішній і внутрішній) тероризм.
МІЖНАРОДНИЙ ТЕРОРИЗМ. Міжнародним кримінальним злочином терористичний акт кваліфікується у таких випадках:
– терористичний акт, спрямований проти осіб, які користуються міжнародним захистом;
– підготовка до злочину здійснюється в одній країні, а скоюється в іншій;
– терористи, скоївши терористичний акт в одній країні, переховуються в іншій, і постає питання про їх видачу.
ДЕРЖАВНИЙ ТЕРОРИЗМ.
Внутрішній державний терор визначає жорстке ставлення державної влади всередині самої країни у ставленні до політичних противників, до опозиції всередині країни і за її межами (встановлення у 60-х роках фашистської диктатури чорних полковників у Греції, террор військової хунти Піночета у Чілі тощо).
Зовнішній державний терор передбачає агресивну колоніальну політику, загарбання чужих територій (монголо-татарське ярмо на Русі, поневолення Індії Великобританією, загарбання територій в Азії, Африці, Латинській Америці).
85. Розкрийте суть політичного аналізу.
Аналіз – процес мисленнєвого розчленування досліджуваного об’єкта на складові та дослідження кожної з них окремо. Основні підходи до розуміння політичного аналізу:
І. Політичний аналіз – аналітична діяльність стосовно усіх явищ політики;
ІІ. Політичний аналіз – прикладна наука, аналіз конкретних політичних ситуацій;
Політичний аналіз – сукупність різноманітних методів, за допомогою яких можливе дослідження конкретних політичних подій і політичних ситуацій, створення припущень щодо їх можливого розвитку і прийняття компетентних політичних рішень ( К. Симонов ).
Структура політичного аналізу ( за К. Симоновим ):
1. Аналіз політичної ситуації;
2. Прогноз розвитку політичної ситуації;
3. Прийняття компетентних політичних рішень;
Політичний аналіз – систематична оцінка технічної та економічної здійсненності та політичної життєздатності альтернативних політик ( планів, програм ), стратегій їх здійснення та наслідків обраної політики ( Ліндблюм ).
Структура політичного аналізу ( за Ліндблюмом ):
1. Оцінка можливого курсу;
2. Вироблення стратегій здійснення курсу;
3. Оцінювання результатів;
Політичним аналізом як прикладною галуззю займається особлива група фахівців: аналітики, експерти, технологи, консультанти, працівники партійних апаратів, помічники публічних політиків.
Особливості політичного аналізу ( за О. І. Соловйовим ):
- політичний аналіз, як різновид прикладного знання, орієнтується на опис і вивчення конкретної проблеми;
- На відміну від науки, яка формує логічний образ об’єкта, політичний аналіз створює практичний образ об’єкта – такий образ, який може бути включений у систему конкртено-цільової рекомендації.
Політична аналітика – свідомий, цілеспрямований, конкурентний процес вивчення політичної обстановки, подій, тенденцій, перспектив її розвитку з метою визначення цілісної картини того, що відбувається, та подальшого прийняття політичних рішень ( Телешун С. О., Баронін А. С. ).
Основні позиції тлумачення політичного аналізу з точки зору мети:
1. Споглядальна позиція. Головна мета аналізу: з’ясування суті подій, що відбуваються, виявлення мотивації учасників подій, висловлення пропозицій або думок щодо ситуації.
2. Позиція активного впливу на політику. Мета аналізу: забезпечення оптимальності та ефективності політичних рішень.
Поруч з аналізом у дослідженні поліики може використовуватись ретродукція.
Ретродукція – стрибок уяви, фантазії, який використовується для пояснення політичних явищ, подій.
86. Розкрийте суть політичного прогнозування.
Політичне прогнозування — наукове дослідження (передбачення) перспектив конкретного політичного суб?єкта, політичної ситуації та політичного процесу загалом.
У політології розрізняють політичне прогнозування як наукове дослідження конкретних перспектив політичної ситуації і як практику вироблення прогнозів. Прогноз є науково обґрунтованим судженням про можливі стани об?єкта в майбутньому, про альтернативні шляхи і терміни його забезпечення. Прогнозування охоплює спеціальні наукові дослідження конкретних процесів, явищ, подій з метою отримання якісно інших знань — тих, що характеризують перспективи об?єкта дослідження.
Прогноз необхідний для уникнення небажаних результатів розвитку подій, забезпечення перебігу їх у бажаному напрямі. Прогноз як нове знання існує у таких формах:
- знання про невідомі на момент прогнозування властивості об?єктів реальної дійсності;
- знання про властивості не існуючих на момент прогнозування об?єктів.
У прогнозуванні істотними є два аспекти:
1) пророкує, описує можливі, бажані або небажані перспективи, стани, рішення;
2) передбачає певне рішення завдяки усвідомленню стану проблеми, використанню інформації про можливі результати цілеспрямованої діяльності.
На цій підставі у проблемі прогнозування виділяють два аспекти: теоретико-пізнавальний і управлінський (пов?язаний з можливістю прийняття на основі прогностичного знання певного рішення).
Прогнозування охоплює усі сфери життєдіяльності людей. Щодо суспільного розвитку одним з найважливіших є політичне прогнозування, об?єкт якого — політика (внутрішня і зовнішня), а предмет — пізнання можливих станів політичних подій, явищ, процесів. У зв?язку з цим розрізняють внутріполітичне і зовнішньополітичне прогнозування.
Внутріполітичне прогнозування. Охоплює всю внутрішню політику. Один з його аспектів пов?язаний з прогнозними оцінками конкретних політичних подій, є прикладним, реалізується в процесі політичної діяльності. Суб?єкт такого прогнозу — державні й політичні органи. Інший аспект стосується діяльності політичних інститутів, політичних процесів суспільства. Реалізує його науковий колектив, що спеціалізується на вивченні політичної системи суспільства.
Зовнішньополітичне прогнозування. Здійснює прогнози щодо суб?єктів, явищ і процесів у сфері міжнародних відносин і зовнішньої політики. Воно є джерелом всебічної інформації про загальну обстановку у світі, регіоні, країні, про тенденції, напрями розвитку і чинники, що стимулюють певні події, сприяє баченню нових можливостей суспільно-політичного розвитку. В прогнозуванні міжнародних відносин передусім зосереджуються на взаємовідносинах держав.
Основним при цьому є проблемно-цільовий критерій, який вказує на мету прогнозу. Відповідно розрізняють два типи прогнозів: пошукові й нормативні.
Пошуковий прогноз спрямований на визначення можливих станів політичного явища, процесу, події в майбутньому засобом екстраполяції, котрий дає змогу спостерігати тенденції за умовного абстрагування від рішень, здатних змінити ці тенденції. Мета його полягає у виявленні й уточненні перспективних проблем, що підлягають вирішенню засобами політичного управління.
Нормативний прогноз сприяє визначенню шляхів і термінів досягнення можливих станів об?єкта політичного прогнозування. Головне для нього — передбачити способи і час, необхідні для досягнення заздалегідь заданих норм, ідеалів, стимулів, мети.
За періодом попередження (терміном, упродовж якого діє чи має діяти прогноз) розрізняють:
— оперативні (поточні);
— короткострокові;
— середньострокові;
— довгострокові;
— стратегічні прогнози.
87. Розкрийте співвідношення політики і релігії.
Співвідношення релігії і політики - одна з найскладніших проблем сучасності. її актуальність політична, правова, економічна,! світоглядна безсумнівна. Порушуються інтереси суспільства, класів] політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей] індивідів. Вирішується проблема неоднозначно.
Взаємодія політики і релігії на різних етапах зумовлена спільністю багатьох політики і реліпі сторін їх існування та функціонування. Політика і релігія мають справу з великими масами людей, спрямовані на все суспільство, всі соціальні спільності. Політика і релігія неминуче перехрещуються. Політика і релігія - частини політичної надбудови суспільства, займають різноманітне місце: політика, як і право, найбільш близька до економічного базису, релігія, навпаки, найбільш віддалена, стоїть далі від матеріального життя. Політика, по суті, явище класове і в кожній ситуації одноманітно відображає інтереси певної соціальної спільності. Релігія ж - явище загальнолюдське, але в тих або інших умовах може відображати інтереси різноманітних соціальних спільностей, на озброєнні яких перебуває. На відміну від релігії, політика займає домінуюче місце в суспільній структурі, тому що в ній відображаються відносини між соціальними спільностями, класами, від взаємодії яких залежить державний і суспільний лад. Від політики у вирішальному ступені залежить становище релігії та церкви в суспільстві, можливості здійснення нею своєї ролі як форми суспільної свідомості та культури, як світогляду великих груп людей, які вірують, через що релігія зворотно впливає на політику, на політичні рухи. Релігія, ілюзорно відображаючи зовнішній світ, зовсім небайдужа до подій, що відбуваються у світі, здатна своєрідними шляхами і засобами відгукуватися на них, орієнтуючи людей, які упевнені, що вірять. Релігія, залежно від історичних умов, відволікає тих, хто вірить від боротьби за поліпшення життя або, навпаки, активізує їх в такій боротьбі, тобто може відігравати прогресивну або негативну роль, спираючись на свої соціальні принципи і моральні норми.
Істотні зміни в релігійній догматиці і обрядовості, в її канонічній структурі не викликають змін у політиці тоді, як великі політичні зміни ведуть до змін у формах релігії, в політиці церковних об'єднань, що активно пристосовуються до нових умов. На відміну від Людвіга Фейербаха, що перебільшував соціальну роль релігії, бачив в ній джерело соціально-політичних змін, класики марксизму показали, що в дійсності спостерігається протилежна закономірність. Форми релігійної ідеології постійно мінялися в зв'язку з політичними змінами, що виявляли себе вже на найранніших ступенях формування релігійних вірувань. В язичеських релігіях первісно всі боги рівні, тому що в первіснообщинному ладі існувала загальна рівність людей. Виникнення майнової нерівності породжувало і нерівність серед богів - виділення головних і підлеглих. Перехід від політеїзму (багатобожності) до монотеїзму (єди-нобожності) тісно зв'язаний зі змінами в політичній структурі давніх східних деспотій. Єдиний бог, писав Фрідріх Енгельс, ніколи не міг би з'явитися без єдиного царя... Єдність бога, який контролює численні явища природи, є лише відображення єдиного східного деспота.
Виникнення держав, що прийшли на зміну родоплемінній роздрібненості, зумовило появу нового типу релігії. В умовах класового суспільства складаються національно-державні релігії, що освятили існуючий соціально-політичний лад. Поворотним пунктом в історії релігії стало формування світових релігій: буддизму (VI cm. до н. є.), християнства (І cm. н. є.), ісламу (VII ст. н. в.). Всі релігійні системи породжені соціально-економічними умовами. Раніше інших виникає буддизм, спочатку в Індії, згодом в інших азіатських країнах у період утворення рабовласницьких держав. Буддизм прийшов на зміну брахманізму як ідеології родоплемінної релігії жерців і військової верхівки, що займали привілейоване становище в країні. Повалення касти, що править, знайшло відображення у виникненні буддизму - ідеології рабовласницького суспільства, що став більш прийнятною релігією не тільки для класу, який править, а й широких соціальних спільностей, тому що виключав можливість боротьби за соціальну перебудову суспільства і створював для пригноблених надію на переродження та побудову нового життя. Виникнення християнства також мало певну соціально-економічну і політичну основу, сформувалося на хвилі стихійної боротьби рабів за визволення, з невдалих спроб розірвати кайдани рабства шляхом збройного повстання. Римська імперія, де вперше виникло християнство, становила жорстокий, нелюдський режим, зі всією силою обрушилася на підкорені народи, загнані в рабство, або животіли в убозтві та безправ'ї. В таких умовах римська національна язичеська релігія вже не могла відповідати суспільним потребам, тому що закріплювала рабство в найгірших формах, закривала шляхи до визволення народу від непосильного гніту. А християнство, що сформувалося, давало духовну розраду та надію на вічне загробне життя, на позбавлення від страждань і принижень у земному житті. Згодом християнство перетворилося в державну релігію Римської імперії. Нарешті, третя світова релігія - іслам, що виник пізніше інших в Західній Аравії в період переходу від патріархально-родового ладу до феодального, при збереженні рабовласницького устрою. І тут велику роль відігравали економічні та політичні суперечності між родовою знаттю, яка захопила владу і яка зосередила в своїх руках незліченні багатства і середніми торговими верствами, що відображали інтереси нижчих соціальних груп. Мусульманська релігійна община, що виникла в таких умовах, мала не тільки релігійний, але й соціально-політичний характер. Іслам з самого початку виникнення відображав інтереси опозиційних владам верств населення. Та згодом мусульманство взяте на озброєння панівнім класом. Все це свідчить про визначальний вплив політичних змін у суспільстві на розвиток релігійної свідомості і соціальну спрямованість релігійних організацій. Основною сферою зв'язку і взаємодії політики та релігії виступає держава і її відносини з церквою: залежність церкви від держави, законів, що видаються і які регулюють економічне і правове становище церкви, можливість її участі в житті суспільства та держави. Постійно виникають суперечності між державою - суб'єктом політичної влади, і церквою - соціальним інститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки внутрішньої і зовнішньої політики держави, на здійснення політичного і морального впливу на віруючих, на масову свідомість.
Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-політичну функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятивною, світоглядною, інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква політично впливає на віруючих (частково і невіруючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і бідними, про ставлення до державної влади, до її глав - царів та інших монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політики церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини, що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, декларації і заяви церковних об'єднань з питань внутрішньої і зовнішньої політики держави викладають свою думка про політичні події тощо. За допомогою розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси віруючих, формує їх релігійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні видання, релігійна література, виступи по радіо та телебаченню; суспільно-політична діяльність церковних об'єднань, їх представництво в органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії, вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробітництво з державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що виникли на релігійній основі.
В історії суспільства, як і на сучасному етапі, виникають і діють різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується пріоритет держави, ЇЇ панівна роль у ставленні до церкви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Панівна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх сучасних держав, окрім ісламських. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний лише деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.
Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище церкви в державі: державна церква і церква, відділена від держави.
88. Розкрийте зміст етнонаціональної політики України.
Вихід етнонаціональностей на політичну арену призводить до ускладнення політичної ситуації, виявом чого є зростання напруженості в її стосунках, зокрема в стосунках між етнонаціональною більшістю та етнонаціональною меншістю.
За таких умов головним завданням етнонаціональної політики є пошук шляхів гармонізації міжетнонаціональних відносин, налагодження і поглиблення всебічних зв?язків — основи співробітництва, збереження миру і злагоди в суспільстві.
У комплексі суспільних проблем етнонаціональні відносини в будь-якій поліетнічній країні потребують особливої уваги органів державної влади. Зумовлено це передовсім особливим їхнім статусом у системі як внутрішніх, так і зовнішніх стосунків людей. Визначальною тенденцією таких стосунків є їхня політизація. Остання зумовлюється процесом одержавлення націй, підвищенням їхньої ролі в суспільно-політичному житті. Специфіка етнонаціональних відносин визначається їхньою консервативністю і здатністю проникати в усі сфери суспільного життя. Саме цим і пояснюється стійкість етнонаціонального почуття та етнонаціональних відмінностей.
На характер етнонаціональних відносин суттєво впливає й те, що в них беруть участь великі групи людей, рівень економічного, політичного, соціального і духовного розвитку яких нерідко різниться. Ці та деякі інші особливості певним чином позначаються на процесі розгортання етнонаціональних відносин. За своїм змістом поняття "етнонаціональні відносини" багатоаспектне і є чи не найскладнішим у системі категорій, що використовуються в аналізі суспільних відносин. Визначити його сутність можна так: це стосунки людей ( у всіх сферах суспільного життя), які належать до різних етнічних і національних спільностей.
Структура етнонаціональних відносин включає внутрішні та зовнішні чинники.
Основоположним політичним принципом взаємовідносин етнічних і національних спільностей усередині країни є національна єдність. Об?єктивна зумовленість цього принципу очевидна, оскільки без такої єдності неможливий соціально-економічний, політичний і духовний розвиток нації. Національна єдність є постійно діючим чинником, основою життєдіяльності нації, і вона зберігатиметься доти, доки існує нація.
В основу національної єдності покладено національну ідею. Рівень національної єдності безпосередньо залежить від рівня розвитку національної свідомості.
Історичний досвід свідчить, що процес національної консолідації супроводжується гострою ідеологічною боротьбою, що призводить до ослаблення національної єдності, до загострення суперечностей в етнонаціональних відносинах. До головних причин, які зумовлюють негативні процеси в цій сфері, слід віднести соціально-класову та інші види диференціації в суспільстві, кризу розвитку багатонаціональних держав тощо. Цим негативним явищам об?єктивно протиставлені й постійно діють об?єднувальні чинники: національні традиції, звичаї, мова, культура, соціально-економічні зв?язки тощо.
Відносини між етнічними і національними спільностями, які живуть у різних державах, будуються на принципі взаємної довіри. Цей принцип — основа для встановлення і розвитку різнобічних міжнаціональних стосунків у всіх галузях суспільного життя. Принцип взаємної довіри покликаний розв?язувати етнонаціональні суперечності, що з?являються в процесі налагодження міждержавних відносин.
У структурі міжнаціональних відносин можна виділити такі типи: міжособові відносини між представниками різних націй, включаючи побутові, відносини між етнічними і національними спільностями в багатонаціональних державах (імперіях); міжнародні відносини держав з багатонаціональним складом населення. Рівень і форми взаємодовіри визначаються цивілізаційністю розвитку етнонаціональних відносин. Рівень довіри пригноблених націй до панівних визначається їхньою залежністю, а тому така довіра не є взаємною, а потенційно напруженою, а отже, і конфліктнонебезпечною. Розпад колоніальної системи найяскравіший цьому приклад.
89. Охарактеризуйте громадянські права, свободи та обов’язки.
Права людини в сучасному світі - це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства і кожної держави.
Права людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб.
Поняття про права людини включає два аспекти:
> природні права людини, неподільно пов'язані з її існуванням та розвитком;
> набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус.
Конституційні права, свободи і обов'язки виражають насамперед і безпосередньо від¬носини та зв'язки громадянина й держави, згідно з принципом"Дозволяється все, що не забороняється Законом". Інші норми права регулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держави, або громадян і державних та громадсь¬ких організацій, або громадян між собою.
Вони виникають не на основі загальних правовід¬носин, а безпосередньо з Конституції. При цьому саме Конституція визначає як їх зміст, так і обсяг.
Конституційні права, свободи й обов'язки не при¬пиняються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Громадянин не може відмовитися не тільки від своїх конституційних обов'язків, а й від своїх конститу¬ційних прав і свобод.
Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'язків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні права і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних правовідносинах неоднакові і за своїм зміс¬том, і за своїм обсягом.
Реальність конституційних прав, свобод і обо¬в'язків забезпечується не стільки індивідуальними зусил-лями (не забороненими законом засобами) окремого громадянина, скільки державним і суспільним ладом. Конституційні права, свободи, обов'язки охороняються відповідними нормами всіх галузей права. Наприклад, закріплене в Основному Законі України право на працю охороняється нормами трудового, сільськогосподарсько¬го, адміністративного, кримінального та інших галузей права.
Соці¬альне призначення основних прав і свобод громадян ви¬значається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гу¬манізму й справедливості, і служать всебічному розвит¬кові і вихованню особи, надають громадянам широкі можливості для активної участі в управлінні справами суспільства і дер¬жави, функціонуванню всього державного і політико-правового механізму.
Таким чином, права, свободи й обов'язки людини й громадянина, закріплені в Конституції України, їх широ¬та, реальність, гарантованість виражають не тільки фак¬тичний та юридичний статус особи у суспільстві, а й суть діючої в країні демократії, соціальні можливості, за¬кладені в самому суспільному ладі. Вони — показники зрілості суспільства, його досягнень, своєрідна "візитна картка". Увесь арсенал громадянських, економічних, со¬ціальних, політичних і культурних прав, свобод та обов'язківмає служити дальшому розвитку демократії й соціальному прогресові України.
Як було зауважено, Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттево вони не відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):
1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для задоволення особистих потреб, інтересів людини”. [5, стр.7]
2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними справами”. [5, стр.7]
3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші потреби”. [5, стр. 8]
4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість задоволення культурних потреб та їх розвитку”. 5, стр 9]
90. Розкрийте зміст поняття «Політичне рішення», принципи і способи його прийняття.
Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей. Політичне рішення - це здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів її досягнення.
Прийняття політичних рішень - це технологічна реалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Через конкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю в управлінський процес відповідно до інтересів керівних груп.
Політичне рішення - політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку".
Процес прийняття рішень проходить ряд стадій, зокрема:
а) аналіз інформації про проблему, яку необхідно вирішувати;
б) постановка проблеми;
в) опрацювання експертів;
г) напрацювання альтернативних варіантів політики;
ґ) вироблення альтернативної політики;
д) прийняття рішення;
е) реалізація рішення;
є) підведення підсумків;
ж) внесення коректив у проведення політичного курсу.
Виділяють також стадії:
а) артикуляція інтересів;
б) підготовка громадської думки;
в) комплексний аналіз проблеми;
г) всебічна підготовка проекту рішення;
ґ) прийнятгя рішення;
д) виконання рішення.
Існують різні типи рішень.
Перше - фундаментальні рішення, які приймаються відповідно до конституції або ж революційним шляхом. Вони мають вирішальне значення для функціонування політичної системи.
Другий тип стосується законодавчих актів.
Третій - локальні рішення, які мають адміністративний характер. Залежно від характеру проблеми виділяють такі типи політичного аналізу:
1) дискриптивний, який зосереджує увагу на подіях минулого, котрі необхідні для вирішення сучасних проблем;
2) предикативний (прогнозуючий, передбачаючий), який виявляє можливі наслідки реалізації кожної моделі дій;
3) прескриптивний, який виключає рекомендації для отримання ефективніших результатів.
Крім цього, рішення поділяють:
- за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні, вчасні, запізнілі, прогностичні;
- за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;
- за інноваційністю: новаторські, рутинні;
- за силою впливу: обов'язкові, рекомендаційні.
Рівень об'єктивності й реалістичності політичного рішення залежить від дотримання ряду умов, до яких належать:
1) якість й обсяг інформації про проблему, яку вирішують;
2) детальне врахування обставин (політичних, економічних, ідеологічних тощо), які взаємодіють між собою й утворюють відносну ситуативну цілісність;
3) уникнення спрощення ситуації, яка виникає з об'єктивної нездатності врахувати всю складність елементів, тенденцій, протиріч;
4) після часткової реалізації рішення необхідно враховувати зміну ситуації, нові обставини і внести корекцію в саме рішення, механізми його реалізації, часові рамки досягнення цілі;
5) необхідно спрогнозувати, як рішення вплине на долі окремих людей чи груп, розвиток структур, яких воно стосується;
6) по можливості необхідно відмовитися від закритості процесу прийняття рішення, що дасть змогу залучити до його реалізації широкі маси, які зацікавлені в ньому, виявити можливу реакцію опонентів рішення.
Д. Істон наголошував, що політика є процесом ієрархізації цінностей, яка досягається прийняттям рішення. На його думку, техніка прийняття рішень передбачає: умови прийняття рішень, організаційний контекст, можливі наслідки рішень. С. Лассуел виділяє сім етапів прийняття рішень:
1) постановка проблеми;
2) пошук інформації;
3) відбір альтернатив;
4) звернення за підтримкою;
5) процес реалізації рішення:
6) оцінка ефективності рішення;
7) підведення підсумків.
Найскладніші проблеми виникають із прийняттям політичних рішень при розв'язанні конфліктних ситуацій. Залежно від гостроти політичного конфлікту, його масштабності, втягнення учасників виділяють такі методи:
- індиферентний - найбільш характерний для тоталітарних та авторитарних режимів, де майже всі потреби ігноруються;
- метод тиску - застосовується владою за допомогою силових структур;
- методи командного прийняття рішень, приймаються за допомогою вольових дій, ігноруючи інші можливості;
- консенсусний метод - реалізується за допомогою переговорного процесу з поступками конфліктуючих сторін.
Важливе значення має сприйняття рішення, від якого залежить повнота його реалізації та легітимності. На сприйняття (позитивне -індиферентне - негативне) впливає ціла низка факторів: політична ситуація, авторитет суб'єктів, попередній досвід прийняття рішень, інформованість населення, поведінка суб'єктів рішення, вплив зовнішніх факторів тощо.