. Глобальні кризи

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1. Глобальні кризи. Передумови виникнення і характер протікання.

Глобалізація економіки і швидкість, із якою нині світом пересуваються люди, товари та інформація, із переваг можуть перетворитися на причини майбутніх глоб криз, які лише посилюватимуть негативні наслідки економічної кризи чи поширення епідемії у якійсь окремій країні на весь світ. Деякі вчені глибинною причиною глобальних криз вважають системні ефекти. Тому локальні зусилля їх подолання є безперспективними.

Глобальні кризи можна поділити на:

А) глобальні фінансово-економічні кризи;

Б) глобальні політичні кризи.

В) глобальна криза суспільства, показником якої є еколог. катастрофа, що наближається, вичерпування прир ресурсів, наркоманія та інші соц недуги +можливість генетичної катастрофи через недостатньо обгрунтовані маніпуляції з генним матеріалом, поширення СНІДу.

До передумов виникнення глобальних криз відносять:

1)зміни в балансі сил,

2) скорочення витрат на оборону,

3) внутрішня нестабільність та соціально-політичний неспокій.

Найважливішою причиною, що привела людство до глобальних протиріч, є нагромадження величезної виробничої потужності. Воно вплинуло на природу, сприяло виснаженню її ресурсів. З початку століття населення Землі зросло в 3 рази, а обсяг господарської діяльності - в 20. Перехід до постіндустріалізму змінив цільові настанови суспільного виробництва. Гонка за максимальною вигодою, перехід до інтенсивного розвитку виробництва супроводжувалися структурними кризами, нерівномірністю розвитку, ростом конфліктності. Цьому сприяв і стрибок у військовій справі, що поставив під погрозу самої людини як біологічної істоти.

Особливе місце в загостренні глобальних проблем займає науково-технічний прогрес. Масштаби його впливу на навколишнє середовище не мають подоби в історії розвитку людства. Природне середовище насичується не тільки відходами виробництва, але й зовсім новими речовинами виробничої діяльності, які не розкладаються під впливом природних процесів. Проблема забруднення навколишнього середовища й утилізації відходів (особливо радіоактивних) придбала планетарний характер. НТП сприяв виникненню й ряду інших проблем, що зачіпають інтереси всієї цивілізації: приборкання перегони озброєння, освоєння космосу й Світового океану.

Людська цивілізація та загалом уся Земна куля була свідком чотирьох глобальних криз розвитку, які протікали протягом значного періоду та мали неабиякий вплив на історичний розвиток людства. Так, першою кризою була соціо-біосферна (верхнепалеолітична), яка мала місце протягом 25 тис.-10 тис. рр. до Р. Х. Спричинена кліматичними умовами на той час та результатом глобальних перетворень у стані світового клімату, наслідком чого стала зміна траєкторії життя на планеті та кардинальні перетворення у кліматичних умовах планети.

Другою глобальною кризою у розвитку суспільства можна назвати цивілізаційну кризу або кризу античності, яка протікала протягом 4-6 ст. Причиною виникнення цієї кризи стала неспроможність нового світу забезпечити в подальшому аналогічний розвиток на засадах античності. Рабовласницький стрій ставав все менш актуальним та отримував все більший супротив із певних кіл населення, розвивались філософські вчення, які поступово розповсюджувались серед людей, почала займати впевнені позиції релігія християнства. Всі ці фактори викликали падіння Римської імперії, яка мала цивілізаційні масштаби впливу у світі. Після зміни цивілізаційного стану у світі почали з’являтись нові формації та нові території почали займати передові позиції, зникла правляча антична еліта.

Іншою кризою у світі була формаційна криза (криза феодалізму), яка протікала протягом 1453-1648 років. Загалом, причиню кризи була потреба зміни тогочасного суспільного устрою, як результат незадоволення своїм станом робітничого класу, який становив більшу частину населення того часу. В результаті чуми в Європі була у значній кількості скорочена кількість населення, незадоволені своїм становищем люди почали повставати проти феодалів. Правлячі кола, до яких входили феодали, зрозуміли, що проблеми не можуть бути вирішені без тотальних змін будови держави та суспільного строю. Так, заради збереження власної влади в певних межах, її частина передавалась одній людині в особі князів чи королів, тобто почали формуватися сучасні держави (Англія, Французька монархія) із певними обов’язками правлячих осіб. Тобто в результаті цієї кризи цивілізація не зникла, трансформувалась в іншу. А 90% феодальних сімей зберегли свої позиції та статки, перейшовши у капіталістичну систему.

Остання криза, яка має місце – це сучасна криза, перший етап якої проходив з 1873-1933 роки, а другий має місце із 2008 року і по сьогоднішній день. Передбачити розвиток цієї кризи зараз є досить складно. Результатом першого етапу сучасної кризи стала поява нових економічних течій та засадних понять сучасного економічного та державного устрою: інституційна система; система державних міжурядових органів; соціалістичні рухи; розвідка; міжкраїнові відносини; ТНК; монополії; валютні стандарти; економічні принципи регулювання. Другий етап сучасної кризи має такі результати на сьогоднішній день: більшість білого населення втрачає свого кількісну перевагу у світі із поширенням представників кольорового населення; держава деградує, втрачає власні кордони; зникає громадянське суспільство; зникає університет як здобуток епохи модерну у класичному його виразі (поява нових форм навчання, розповсюдження болонського процесу), правлячі еліти демонтують інститути, які їм заважають. У сучасній кризі появляються ознаки цивілізаційної кризи, тиск одних цивілізацій на інші. Зникає протестантська мораль, з’являється культ споживання, який приглушає протестантство. Також є певні ознаки соціо-біосферної та формаційної кризи у сучасній кризі, що є базою для розробки декількох ключових радикально відмінних сценаріїв розвитку сучасного суспільного устрою.

2. Міжнародні організації та їх роль в становленні глобального світового порядку.

МО є основною інституціональною формою співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування. На початку ХХІ ст. світ постає єдиним соціально-економічним організмом, функціонування якого вимагає узгоджених дій урядів, представників громадськості, бізнесових кіл різних країн. Для коорд діяльності світового спів-ва, вирішення суперечок, боротьби з глобальними і регіональними проблемами створено низку міжнародних організацій. МО – це об'єднання трьох або більше урядів, міжурядових або громадських співтовариств, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи реалізації проектів. За предметом діяльності розрізняють загальнополітичні та спеціальні (економічні, науково-технічні,кредитно-фінансові, військові, з питань розвитку та ін.) міжнародні організації. Провідну роль в сучасному світі відіграють три міжнародні організації: Міжнародний валютний фонд, Світовий банк (Міжнародний банк реконструкції і розвитку) і Світова організація торгівлі. Ще є неймовірно велика кількість інших організацій – ряд регіональних банків, інституції ООН (Програма розвитку ООН, Конференція ООН з торгівлі і розвитку), але всі вони володіють меншими організаційними і фінансовими ресурсами, щоб впливати на економіку в глобальних масштабах.

Власне перші дві інституції (МВФ і Світовий банк) були створені як частина проекту з відновлення зруйнованої війною Європи. Тож ці організації були покликані відновити зруйновані після війни економіки і не допустити повторення нової глобальної депресії. Передбачалось, що це буде здійснюватись шляхом міжнародного тиску на ті країни, які не вносять відповідного внеску в підтримання глобального сукупного попиту. Для цього МВФ і Світовий банк повинні були надавати рекомендації і, при необхідності, кредити тим країнам, які не могли самостійно справитися з поставленим завданням.

Проте, з часом політика МВФ зазнала значних змін. Якщо з самого початку МВФ був заснований на презумпції, що ринковий механізм часто функціонує неадекватно, то тепер ця організація взялася з жаром відстоювати ідеологію верховенства ринку. На сьогодні МВФ і Світовий банк надають свої фонди тільки тоді, коли країни проводять політику скорочення бюджетного дефіциту, підвищення податків і тарифів, що прямо суперечить кейнсіанській теорії.

ООН – універсальна організація, яка виконує і загальнополітичні, і спеціалізовані функції, оскільки включає більш ніж 30 взаємопов’язаних об’єднань. Заснована ще в 1945 р., нині вона охоплює 192 країни світу і є центром розв’язування  проблем, з якими зіштовхується людство. Щоденно ця організація проводить роботу зі сприяння дотримання прав людини, охорони довкілля, боротьбі з хворобами і скорочення масштабів бідності. Вона є ініціатором міжнародних кампаній у боротьбі з обігом наркотиків і тероризмом. Діючи в усіх регіонах  світу, ця організація надає допомогу біженцям, допомагає збільшити обсяги виробництва продовольства, відіграє провідну роль у боротьбі зі СНІДом. Головними органами ООН є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Міжнародний Суд, Секретаріат та ін. На особливу увагу заслуговують галузеві організації, створені ООН для вирішення певних завдань міжнародного розвитку. Серед них однією з найбільш авторитетних стала ЮНЕСКО – спеціалізований підрозділ ООН із питань освіти, науки і культури. Метою цієї міжурядової організації є сприяння миру і зміцнення міжнародної безпеки шляхом розвитку співробітництва між державами в гуманітарній сфері.. Одним із напрямів її діяльності є охорона культурної і природної світової спадщини та її використання для потреб міжнародного туризму. Прод-ча і с/г організація (ФАО) при ООН створена з метою підвищення якості харчування і продуктивності в аграрному секторі, покращання умов життя сільського населення, сприяння світовому економічному зростанню.

СОТ – міжнародне об’єднання, що опікується правилами торгівлі між країнами, дбає, щоб торговельні обміни відбувалися легко, передбачувано і вільно, а також врегульовує торговельні суперечки. Ця організація об’єднує понад 150 членів, які здійснюють 97 % світового торговельного обігу. Україна – член СОТ із 2008 р.

Всесвітня організація охорони здоров'я – спеціалізоване об’єднання ООН, головною метою якого є сприяння охороні здоров'я населення всіх країн світу. Ця організація координує міжнародне співробітництво для розвитку й удосконалення систем охорони здоров'я, викорінення інфекційних захворювань, впровадження загальної імунізації, боротьби з поширенням СНІДу, епідемій і пандемій, координації фармацевтичної діяльності. 

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) – міжнародна організація з науково-технічної співпраці в галузі мирного використання ядерної технології. МАГАТЕ встановлює стандарти ядерної безпеки і захисту довкілля, надає країнам технічну допомогу, а також заохочує обмін науково-технічною інформацією щодо мирного використання енергії атому. 

Загальнополітичні організації

Рада Європи, яка функціонує з 1949 р., є міжурядовою організацією, завдання якої – захист прав людини та верховенство права. Організація  пропагує європейську культурну самобутність та розмаїття європейських культур, розв’язує проблеми, які існують в суспільстві (щодо національних меншин, расової і міжетнічної нетерпимості, захисту навколишнього середовища, СНІДу, наркотиків, організованої злочинності тощо). Рада Європи допомагає утвердженню демократії в регіоні, підтримуючи політичні, законотворчі та конституційні реформи. 

СНД утворена в 1991 р. як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 

Спеціалізовані організації

ЄС – політико-економічне інтеграційне об’єднання 27 країн Європи,  утворене в 1993 р. Він відіграє величезну роль у міжнародних відносинах. Країни ЄС зобов’язалися проводити спільний зовнішньополітичний курс, узгоджувати основні напрямки економічної, екологічної і соціальної політики.

Організація Північноатлантичного договору (НАТО, або Північноатлантичний Альянс). НАТО – міжнародна військово-політична організація, створена в 1949 р. Основним принципом діяльності організації є система колективної оборони – спільні організовані дії усіх її членів, якщо виникне загроза ззовні. Нині НАТО – один із провідних компонентів безпеки в усьому світі. 

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК) – об’єднання основних нафтовидобувних країн, що розвиваються (Алжир, Венесуела, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія, ОАЕ, Саудівська Аравія). Заснована ще в 1960 р., нині ОПЕК контролює більше третини світового видобутку нафти. Організація координує нафтову політику (регулювання видобутку, експорту, цін тощо), підвищення прибутків, сприяння освоєнню національних запасів нафти в інтересах її членів).

3. Глобальні виміри екологічної проблеми.

Екологічна проблема – глобальна проблема, що має подвійний соціоприродний характер, вона одночасно і природна, і соціальна. При цьому останнє відіграє вирішальну роль, оскільки соціальні умови розвитку екологічного буття підтверджують серйозність екологічної проблеми, її небезпеки для подальшого розвитку людства.

Можна виділити два аспекти екологічної проблеми:

- екологічні кризи, що виникають внаслідок природніх процесів;

- і кризи, що визвані антропогенною дією і нераціональним природокористуванням.

З початку 70-х років розпочалася екологічна криза, яка означає різне загострення протиріч між людиною і природою, їх конфлікт, глобальне порушення рівноваги у природному кругообігу речовин.

Важливими ознаками цієї кризи є глобальні зміни клімату і виникнення парникового ефекту. В результаті безпрецедентних масштабів впливу людини на навколишнє середовище, виходу людської діяльності за межі планети у космічний простір, втягування у виробничий процес всіх складових біосфери (повітря, води, рослинного і тваринного світу) озоновий шар над планетою різко зменшується, що може призвести до всесвітнього потепління, танення льодовиків Арктики, затоплення більшої частини населених пунктів Землі, посилення ураганів інше. Впродовж останніх 100 років середньодобова температура на Землі підвищилась на 0,5-0,6 градуса, а до середини ХХ1 ст. може зрости на 1,5-2,5 градуси, що призведе до відомого "парникового ефекту" - до підвищення температури поверхні Землі внаслідок затримки вуглекислим газом тепла розігрітої Сонцем земної поверхні.

Ще однією ознакою екологічної кризи є проблема відходів внаслідок виробничої діяльності людини. Значні відходи накопичуються у Світовому океані. Океанський планктон щорічно поглинає близько 50 млрд. т вуглекислого газу, значна частина якого осідає на дно. Цей процес суттєво впливає на зростання вмісту вуглекислого газу в атмосфері планети. Експорт отруйних речовин складає на сьогодні більше 3 млн. т. в рік.

Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв'язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші десятиліття XXI століття. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні енергетики теплового бар'єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору матеріально-речового змісту основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.

Зростання потреб сучасного господарства призводить до великих втрат у природі. Щорічно на земній кулі перетворюються на пустелю 6 млн гектарів родючих земель; 11 млн гектарів лісу вирубується, гине від пожеж абозабруднення довкілля; внаслідок проживання в місцях інтенсивного  забруднення хворіють десятки тисяч людей. Катастрофічних розмірів набуло забруднення морів і океанів. Стічні води промислових підприємств і міст, змиті з полів добрива і отрутохімікати потрапляють у річки. Окремі акваторії Світового океану є місцем зберігання радіоактивних та високотоксичаих відходів. Видобуток корисних копалин на  шельфі морів j океанів посилює небезпеку аварій. Великим джерелом  забруднень став морський транспорт, особливо нафтонативний. Через  забруднення води гине рослинність тваринний світ морів, порушуються процеси глобального газо- та теплообміну між океаном та атмосферою.

Окреслились зміни глобального характеру, які можуть призвести до незворотних порушень у біосфері. Особливо значної гостроти екологічні проблеми досягають в густонаселених та індустріальних районах

Осн шляхи виріш еколог проблеми: необхідність ств глоб інституц структури, що могла б регулювати питання глоб еколог проблем; розробка всіма країнами конкретних заходів з дотримання екологічних стандартів; комплексна розробка законодавства про охорону навколишнього середовища, в тому числі про відходи; нарощування екологічних інвестицій; формування у людей екологічного світогляду, що дозволило б розглядати всі економічні, політичні, юридичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові питання як в рамках окремих країн, так і на міжнац рівнях.

В глобальному масштабі важливу координаційну роль відіграє Програма ООН з навколишнього середовища (ЮНЕП). Сьогодні обговорюється можливість створення добровільного міжнародного фонду екологічної безпеки, відрахування в який мали б іти за рахунок конверсії та скорочення асигнувань по військовій потребі держав. Так, з ініціативи ЮНЕП висунута пропозиція направляти засоби, які виділяються країнами, що розвиваються, для сплати своїх боргів по цілі екологічної безпеки. Ряд регіональних договорів спрямовані на захист міжнародних прісноводних басейнів, в області захисту морського середовища від забруднення та використання ресурсів Світового, на захист атмосфери від забруднення.

Конкретний зв`язок екологічних проблем, як показує практика, найбільш успішно досягається на регіональному рівні.

4. Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку.

В 1970-ті рр. посилювалась тенденція до поглиблення міжнародного співробітництва у сфері науки та технологій, використання можливостей науково-технологічної спеціалізації та кооперації, посилення інтернаціоналізації науково-технологічної сфери, яка є безпосереднім наслідком поширенням НТР на всі країни та галузі. При становленні технологій п’ятого і формуванні ядра нового шостого технологічного укладу, першочергове значення мають масштаби використання високих технологій. Тобто, основою сучасного технологічного розвитку є збільшення частки реалізації високих технологій на світових ринках та стрімке зростання обсягів наукоємного сектору виробництва національної економіки.

Стадії конкурентного розвитку країни від факторного до інвестиційного, а вже потім до інноваційної економіки. Вимоги інноваційного розвитку:

– гнучкість бізнесу;

– інноваційність

Важливим фактором впливу на інноваційні процеси є політика оподаткування прибутків, яку проводить держава. У багатьох країнах світу підприємства отримують додаткові пільги щодо оподаткування прибутку, який використовується на технічне оновлення. 

Інноваційна спроможність та технологічна готовність є невід’ємними складовими конкурентоспроможності національної економіки, яка визначається як набір інституцій, політик і факторів, що визначають рівень продуктивності економіки.

Міжнародні науково-технологічні зв’язки мають інтернаціональний характер. Їх метою є, з одного боку, використання закордонного найпередовішого науково-технологічного досвіду і знань; прискорення і здешевлення запровадження в економіку країни результатів зарубіжних наукових досліджень та розробок і спільного здійснення великих науково-дослідних проектів; з іншого боку – використання своїх науково-технічних досягнень для підвищення конкурентоспроможності та проникнення в економіку інших країн.

Ефективне впровадження результатів науково-технологічної діяльності значною мірою стає можливим за умови тісної взаємодії національних потенціалів, ресурсів різних країн, спільного розв’язання завдань економічного розвитку на глобальному рівні. Це втілюється у процесах науково-технологічної інтернаціоналізації, яка на сучасному етапі характеризується тенденціями, серед яких основною є функціонування світового ринку технологій, якому властиві найбільша інтенсивність розвитку і високий ступінь монополізації. Використання досягнень «інформаційної економіки» відкриває нові можливості у сфері проведення спільних досліджень на всіх рівнях. Наукові співтовариства промислово-розвинених держав і країн, що розвиваються, дедалі більше орієнтуються на проведення спільних НДДКР. В сучасних умовах у світі зберігається технологічний розрив між розвинутими країнами, в яких панують четвертий і п’ятий технологічні уклади, та менш розвинутими державами, в яких більш поширені третій і четвертий технологічні уклади. Внаслідок цього, промислово розвинуті країни переважно здійснюють науково-технологічну взаємодію з рівними за технологічним розвитком державами, використовуючи при цьому дешеву інтелектуальну працю менш розвинутих країн для покращення конкурентоспроможності власного високотехнологічного потенціалу.

Для рівноправного залучення тієї чи іншої держави до глобальної науково-технологічної сфери важливого значення набувають рівень розвитку національної інноваційної системи, політика уряду в цьому напрямі, участь країни в глобальних та регіональних економічних угрупованнях.

Науково-технічний прогрес не тільки «поглиблюється» — веде до подальшого збільшення інтелектуальної місткості продукції традиційно «підпорядкованих» йому галузей, а й «поширюється» — охоплює ті сфери економіки, які раніше були малочутливими до нього.

Важливе значення в теорії конкурентоспроможності відводиться кластерам, сконцентрованим за географічними ознаками групам взаємопов’язаних компаній, спеціалізованих постачальників, постачальників послуг, фірм у відповідних галузях, а також пов’язаним з їх діяльністю організаціям у певних сферах, які конкурують, а разом з тим і ведуть спільну роботу. Концепція кластера являє, власне, наполягає в новітньому баченні національної економіки, вказує на нові ролі компаній, урядів, що намагаються підвищити конкурентоспроможність.

Високу конкурентоспроможність і економічне зростання визначають чинники, які стимулюють поширення нових технологій, особливого значення набувають характер і структура взаємодії науки, освіти, фінансування, державної політики та промисловості. Саме інноваційні кластери мають у своїй основі стійку систему поширення нових знань, технологій, продукції, котру називають технологічною мережею. Підприємства кластера мають можливість отримати додаткові конкурентні переваги, здійснюючи внутрішню спеціалізацію, стандартизацію, мінімізуючи витрати на впровадження інновацій.

Компанії кластера виявляють сприятливі можливості для координації дій і поліпшень у сфері загальних інтересів без загрози конкуренції або обмеження інтенсивності суперництва. Державні чи приватні інвестиції приносять одночасну користь багатьом фірмам. Особливістю кластерів є наявність у їхньому складі гнучких підприємницьких структур малого бізнесу, особливо венчурного, що дає змогу формувати інноваційні «точки зростання».

Більшість учених, які розглядають переваги кластерів, передусім виділяють інновації. Учасники кластера мають доступ до нових технологій, методів роботи тощо. Найголовніша особливість — це наявність у кластерах венчурного капіталу, за допомогою якого і фінансуються нововведення.

5. Створення українських фінансово – промислових груп та конгломератів як альтернатива експансії ТНК.

Однією із основних форм експансії ТНК у країни з перехідною економікою є ПІІ та створення СП, а для Укр – переважно – у вигляді ЗАТ. експансійний характер проявляється у вивозі капіталу. Спостерігається також негативний вплив на ряд областей укр економіки (наприклад, автомобілебудування, тютюнову і харчову промисловість), домінування експортних стратегій завоювання ринку (у тому числі - псевдоінвестиційних), і переважаюча орієнтація ліцензійних і інвестиційних стратегій, що застосовується в Україні, на отримання короткострокових прибутків і відтік коштів.

Наявність в Укр тнк капіталу, з одного боку відтісняє національну державу на другорядне місце, а з іншого - це явище є об’єктивною закономірністю. Як показує досвід Китаю й інших країн, одна з альтернатив протистояти міжнар експансії могутніх ТНК з метою розвитку вітчизняної економіки – це створення на базі ФПГ і держ підтримка нац ТНК, які спроможні на основі інноваційних технологій, у тому числі розроблених за рахунок бюджетних коштів, а також використання податкових та митних пільг, скласти конкуренцію в рамках світогосподарських відносин.

ФПГ — це диверсифіковані багатофункціональні структури, створені на основі об'єднання капіталів підприємств, кредитно-фін установ та інших організацій з метою максимізації прибутку, підвищення ефективності виробн і фін операцій, посилення конкурентоздатності на внутр і зовн ринках. ФПГ є основною формою організації системи виробництва, базою технологічного комплексу національних господарств більшості розвинених країн, чинником прогресу суспільного виробництва.

Особливий інтерес має для Укр досвід Японії у розбудові економіки за допомогою ФПГ. При цьому слід зазначити наявність значної підтримки галузей, що належали до пріоритетних. Для стимулювання їх розвитку приймались відповідні закони щодо видобутку газу і нафти, атомної енергетики, вугледобувної, авіаційної, машинобудівної, металургійної, текстильної промисловості та інших галузей. У випадку участі підприємств приватного капіталу у державних програмах вони користувались значною дотаційною підтримкою, до них застосовувалось особливе (пільгове) оподаткування.

Найбільшими ПФГ в УКР є:

1.  Інтерпайп, з 2008р. – East one- трубна галузь, металургія, електроенергетика, машинобудування;
2.  Приват – банківська справа, гірничодобувна галузь, нафтова, хімічна, харчова промисловість;
3.  Фінанси і кредит – машбуд, субнобуд, гірничорудна, хім. промисловості;
4.  Укрсиб – банківська справа, хім. промисловість, будівельна галузь;
5.  Систем кепітал менеджмент – металургія, машбуд, енергетика, телекомунікації,

Проте, вітчизняні ПФГ скоріше працюють як холдингові компанії у розвинутих країнах. До того ж існую значні проблеми з правовою базою стосовно ФПГ – з 2010 року просто скасовано таке поняття і відповідний закон. Отже, УКР. скочується до абсолютно неофіційних ФПГ, які керуватимуться за іноземними законами офшорних зон. Це вигідно в першу чергу олігархам.

Недосконалість укр законодавства в сфері регулювання процесів створення і діяльності ПФГ гальмує поширення промислово-фінансової інтеграції. Відсутність державної підтримки, державних гарантій діяльності, податкових пільг, тимчасовий характер функціонування, громіздкий і складний порядок утворення, невизначеність організаційної структури, схеми внутрішніх зв’язків та форм управління групою – всі ці недоліки негативно впливають на формування інтересу до створення ПФГ.

Фінансовий конгломерат є особливою організаційно-ек формою поєднання банківського і небанківського бізнесу. Концепція фін конгломерату базується на ефективній координації фін потоків та більш ефективному використанні фін ресурсів. Наприклад, на банківському ринку Укр працюють "Sosiete Generale", "Credit Agricole", "SEB", "Citigroup" i "BNP Paribas". Під контролем цих фін груп перебувають 10 вітчизняних банківських установ: Серед них - два найбільших вітчизняних банки - Райффайзен банк "Аваль" та Укрсиббанк. Присутність і активність міжнар фін конгломератів на фін ринку Укр призвели до формування певної залежності банківського сегмента від їх діяльності. Тому дуже актуальним є створення вітчизняних фін конгломератів.

Прихід в У потужного міжн фін кап, в першу чергу в банк і страх сектори, призвів до активізації та інтенсифікації процесів фін інтеграції та фін конвергенції на укр фін ринку. Серед іноз фін і банк груп на фін ринку У представлені міжн фін конгломерати. Аналіз статусу і ролі на св фін ринку присутніх в У міжн фін конгломератів дозволяє зробити висновок, що на вітчизняному фін ринку функц фін конгломерати всіх груп.

Формування ФПГ чи ТНК шляхом об’єднання фінансового, матеріального, трудового, інтелектуального та інформаційного потенціалу підприємств-учасників об’єднання забезпечує активізацію інвестиційної діяльності підприємств внаслідок виникнення ефекту масштабу та синергійного ефекту достатньо гостро стоїть Проблема утворення вітчизняних ФПГ, щоб попередити виникнення можливих загроз економічної безпеки країни з боку іноземного бізнесу. Вплив зарубіжних компаній на національну економіку оцінюється неоднозначно. Занадто велика присутність зарубіжних компаній на вітчизняному ринку, а також їх присутність у капіталі стратегічно важливих підприємств може загрожувати економічній безпеці країни.

Проведене дослідження відносно короткострокового ефекту експансії ТНК у країни Центральної та Східної Європи вказує на процес постійного заміщення національних компаній іноземними (з повною або частковою іноземною власністю). Саме за переорієнтацією бізнесу відбувається переорієнтація всієї економічної і технологічної систем цих країн, їх інтелектуального капіталу, науково-дослідного сектору та виникає залежність від технологічної системи створеної ТНК, що веде до загрози втрати своєї економічної, технологічної і як наслідок, політичної незалежності. Таким чином, спостерігається не експансія окремої компанії а системне заміщення, що передбачає встановлення контролю над повним циклом розробки нової технології, її впровадженням у виробництво, за виробничим циклом та каналами збуту. Тому без орієнтації на створення вітчизняних ФПГ, здатних ефективно працювати в умовах загострення міжнародної технологічної конкуренції, виникає загроза повного перетворення вітчизняних підприємств у перефірійні виробничі потужності для обслуговування ТНК. Тому, для забезпечення захисту національних інтересів, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників – створення великих національних інтегрованих структур є необхідним.

6. Загальні підходи до виокремлення стадій глобального розвитку.

Ключовою проблемою у визначенні історичних меж і часових відтинків глобалізації є проблема дефінітивно-методологічного плану. Сьогодні існує чотири базових концепції, що віддзеркалюють історичні кордони цього феномену:

Концепція архаїчної глобалізації являє собою концепцію відповідно до якої цей процес розглядається як історичне явище, що супроводжує історію людства постійно і на різних етапах розвитку техніки і соціуму приймає різні форми. Прихильниками цієї концепції є Маслоу, Робетсон, Пахомов, Уотерс, Терборн. На думку представників даної концепції на всіх етапах історичного розвитку суспільства відбувалися соціально-економічне наближення, універсилізація культур, формування наднаціональних форм регулювання і спостерігалася країнова залежність від загальносвітового стану економічного розвитку. Системноутворюючими одиницями виступали великі держави або цивілізації, які прагнули об’єднати світ в єдине ціле. Такі геополітичні утворення характеризуються централілізацією влади, єдиним економічним простором, єдиною грошово валютою, відстутністю митних та інших бар’єрів, уніфікацією торгівлі та фінансів, розповсюдження єдиних економічних принипів, загальної культури і взаємозалежності території. Томас Фрідман:

1492-1800 - обмін між старим та новим світом, епоха сильних держав, ключовим фактором розвитку якої були військова могутність та засоби примусу;

1800-2000 - промислова революція;

2000- до тепер - рушійною силою стає інформація як потенціал для глобального співробітництва та конкуренції, яка доступна кожній людині.

Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену. Представники: Омає, Левітт, Лук’яненко, Білорус. Вони вважають, що системноутворюючи одиниці імперії мали тимчасовий характер з часом розпадалися і зникали з світової арени, а міжнародні економічні відносини відігравали допоміжну роль так як основні економічні відносини відбувалися в межах національної економіки і ці національні економіки були локально замкнутими, на їх думку глобалізація виступає контрасним явищем в порівнянні з іншими процесами, такі тенденції як хвилеподібна динаміка економічного розвитку, дематеріалізація (віртуалізація) основних товарних, капітальних потоків відрізняють сучасний етап глобального розвитку економіки від архаїчних етапів розвитку.

Концепція протоглобалістів. Вони пропонуються виділяти 2 етапи глобалізації - це протоглобальний і сучасна ліберальна глобалізація. Протоглобальний етап представлений процесами інтернаціоналізації та транснаціоналізації і сучасний етап ліберальної глобалізації не суперечить цьому підходу і класифікація Організації об’єднаних націй, за якою інтернаціоналізація починається з середини ХІХ століття, транснаціоналізація починається після ІІ світової війни і ліберальна глобалізація починаючи з 80 років. Ототожнюючи глобалізацію з розвитком міжнародних торговелних зв’зків представники даної концепції, що з 70 років ХІХ століття до 1913 ступінь економічної залежності індустріальних країн за багатьма фінансовими параметрами не був нижчий аніж зараз, на протоглобальному етапі вважають, що світ вступим до активної фази взаємозближення на основі активації розвитку торговельних та інвестиційних відносин на глобальному масштабі на основі сучасних досягнень. Відодження глобалізація наприкінці 70-80 років ХХ століття відбулися на основі технологічно-інформаційної революції, а представники Міжнародний валютний фонд, Світовий банк дійшли висновку, що перешкодами глобалізації є всі існуючі митні бар’єри і обмеження. Принципи Вашингтонського консенсусу: фінансова лібералізація; створення умов для приватизації та регулювання всіх сфер господарського життя країни; усунення бар’єрів для прямих іноземних інвестицій; забезпечення прав власності; уніфіковані та конкурентні курси обміну валют; скорочення державних витрат країни; перенаправлення державних витрат на першочергові потреби; податкова реформа, яка передбачала розширення податкової бази, усунення граничних ставок оподаткування; гнучкість ринку праці, що передбачає децентралізацію трудових відносин і забезпечення захисту інтересів найманого працівника.

Відповідно до концепції Азроянца історичний процес представляється як розвиток соціальної системи, що спрямований на досягнення її межевої цілісності, саму таку функцію історичного процесу він називає глобалізацією, тобто прямування соціальної системи до певної цілісності. При чому така цілісність може досягатися за рахунок 2 груп тенденцій як інтеграційну так і дезінтеграційну. До інтеграційних тенденцій він відносить: транснаціоналізацію; регіоналізацію.

Регіоналізація - це процес перерозподілу владних компетенцій, передача функцій на регіональний рівень, поява та розвиток нових інтеграційних форм. Етносоціалізація - розвиток націй та її індивидів у взаємодії з навколишнім середовищем в процесі засвоєння та відтворення соціальних та культурних цінностей, а також соморозвитку та самореалізації. Імперіалізація - створення імперій. Націоналізація - це процес соціаліної організацї, що знаходить свій вираз в поділі праці, розробці правових систем і домінуванню бюрократичних інститутів. До дезінтеграційних тенденцій автор відносить:

реставрацію - це відновлення та відтворення раніше втрачених духовних та національних культурних цінностей та традицій;

етносуверенізація - це посилення інтересу до історичних коренів етносу, що визначають самобутність, характерні риси етносу;

асоціалізація - передбачає появу автономії особистості, її звільнення від дотримання суспільних норм та традицій;

дисоціації - це культурний та інтелектуальний скептицизм, що призводить до деформації суспільних зв’єзків як на міжнародному, так і національному рівні; міграція.

Отже, відповідно до концепції глобалізація є метою історичного процесу, а інтеграція, дезінтеграція є тенденціями, які визначають його динаміку, в той час як інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Головна функція інтернаціоналізації забезпечення стійких міжнародних зв’язків в реально існуюючій світовій економіці, характеризується поступовим проникненням технологічних стандартів, однак при цьому, не порушуючи національного суверенітету держав, в той час глобалізація принципово відрізняється від інтернаціоналізації тим, що приз водить до нівелювання національних кордонів, підриває підґрунтя національного суверенітету і закладає фундамент нової світової цілісності.

7. Проблема прогнозування і управління глобальними кризами на міждержавному рівні.

Головною причиною глоб криз э нерозв’язувана суперечність між виробничо-господарською діяльністю і обмеженими природними ресурсами.

Серед основ прогнозування глоб криз варто виділити феномен циклічності. Всі дослідження циклічних коливань господ системи, а отже і всі наукові висновки були зроблені низкою вчених в період з ХІХ по ХХ сторіччя. Саме цей період характеризується одним цивілізаційним укладом розвитку, а саме як “Індустріальна цивілізація”. Проте проблему управління кризами створює той факт, що на передній план все більше виступає так зване “інформаційне виробництво” або “постіндустріальне виробництво”, де темпи оновлення основних фондів, а саме інформаційних ресурсів, людського інтелекту, засобів обробки інформації надзвичайно швидкі. Це неминуче накладає свій відбиток на теорію економічних циклів. Очевидним стає припущення щодо утворення нової циклічної архітектури під впливом сучасних тенденцій світового розвитку.

  Криза знищує більшість найбільш слабких і найменш ефективних організацій. Всюди криза викликає тенденцію відкинути застарілі способи виробництва, застарілі форми організації підприємств на користь більш сучасних способів і форм господарювання. Однак і окремі економіки, що суттєво страждають від кризи, далеко не всі бувають із числа технічно і економічно більш слабких або гірше організованих: загальне падіння зачіпає немало і передових підприємств. В цьому і вбачається відносний характер будь-якої кризи, або процесу динамічної нерівноваги.

  Розглядаючи фактори, що сприяють та протидіють виникненню кризових процесів в міжнародній економіці з точки зору прогнозування криз, необхідно відзначити, що більшість з них носить цивілізаційний, соціальний, політичний, природний характер, а отже не піддається статистичному обрахунку. Тому, в процесі прогнозування найбільш доцільно використовувати гнучкі інтегровані моделі, здатні враховувати дію глобальних загроз, що постають перед людством на сучасному етапі розвитку світової господарської системи;\ Інтенсивне зростання взаємозалежності національних економік породжує потенційні проблеми регіональної чи глобальної нестабільності у зв'язку із можливістю швидкого розповсюдження кризових явищ в умовах глибоко інтегрованої світової економічної системи;

Особливістю глоб упр-я кризами: по-перше, даний період розвитку світового господарства характеризується більшою синхронізацією криз. Це означає перетворення локальних криз на глобальні. Як наслідок, сучасні кризи не мають штучних кордонів і дуже швидко розповсюджуються по всьому світу. Іншою особливістю є чітке проявлення у майбутньому півстолітніх Кондратьєвських циклів, кризові фази почнуть бути довшими, ніж звичайно. Ще однією характерною особливістю є бажання лідерів світового господарства перенести тяжкість криз на слабші країни. Отже, особливістю управління кризами полягає у тому, що вони є некерованими і швидко з локальних перетворюються на глобальні.

На керованість міжнародної системи, а отже, ефективність глобального регулювання впливають, по-перше, внутрішній контекст системи, тобто її складність, чисельність елементів (і недержавних також); по-друге, процеси та явища, які регулюють поведінку акторів (стійкість системної ієрархії, ефективність багатосторонніх інститутів ухвалення рішень; всезагальність норм та правил; роль міжнародного права; вплив політичних режимів; вплив недержавних акторів; механізми узгодження конфліктів); по-третє, ефективність внутрішньодержавного управління через взаємозалежність внутрішньої та зовнішньої політики держав у глобалізованому світі. Зрозуміло, що всі ці чинники перебувають у стадії становлення та інституціоналізації, оскільки функціонують  в контексті трансформації самої міжнародної системи.

Питання побудови нового світового економічного порядку активно обговорюється на міжнародних зустрічах вищого рівня. Зокрема, найгостріші питання забезпечення глобальної економічної безпеки та встановлення нових «правил гри» порушувалися на останніх самітах країн «Великої двадцятки» (G20), АТЕС, ОБСЄ, а також на Давоському форумі. Основним висновком зазначених зустрічей стало те, що система міжнародних економічних відносин, побудована на традиційних правилах та постулатах ринкової економіки (вільний рух товарів і капіталів, Ямайська валютна система тощо), виявила свою недосконалість у нових реаліях. Так, на тлі «валютних війн», що тривали у 2010 р. між Китаєм та США, відбулося значне посилення протекціоністських настроїв у світовому співтоваристві; зросла конкуренція за ринки збуту; постало питання про необхідність світової резервної валюти як альтернативи долару США, а також доцільність створення глобальної системи резервних ресурсів (енергетичних, продовольчих та ін.).

На даний час гостро постало питання реформування глобальних інститутів, які виявилися неспроможними у сучасних умовах ефективно впливати на процеси забезпечення міжнародної безпеки у різних її проявах. Потенціал цих організацій не можна ігнорувати, враховуючи їх напрацьований досвід, правову базу, наявні кадрові та фінансові ресурси тощо. Проте таке реформування повинне враховувати зміну балансу сил в системі міжнародних відносин, що має відповідним чином відкоригувати формат представництва держав-учасниць та їх участь в управлінні діяльністю цих організацій.  

Переважна більшість існуючих міжнародних організацій була створена після другої світової війни. Вони були засновані країнами, які мали на той час найбільший вплив на систему міжнародних відносин, і їх основним завданням було задоволення власних національних інтересів. На сьогодні діяльність цих організацій об’єктивно не зорієнтована на подолання новітніх викликів і загроз, а структура їх управління вже не відповідає новому багатополярному формату міжнародних відносин.

З огляду на зростаючу актуальність питань забезпечення економічної безпеки у світі, все більш характерною стає тенденція економізації діяльності основних міжнародних інститутів.

Крім того, продовжується формування інститутів ЄС, орієнтованих на забезпечення фінансової стабільності, зокрема, Європейської ради аналізу системних ризиків (European System Risk Board) та Європейської системи фінансових контролерів (European System of Financial Supervisors).

8. Інституційне оформлення унітарного сценарію глобального розвитку.

Найбільш вагомим аргументом на користь утворення уніполярної системи є суперечності, що все підсилюються, і неузгодженість підходів до вирішення одних і тих самих проблем. Відсутність єдиного центру може призвести до поглиблення існуючих і виникнення нових глобальних катаклізмів. На думку прибічників уніполярної системи, однополюсний світопорядок у вигляді піраміди влади є вирішенням існуючої дилеми. Базисом піраміди може слугувати сукупність суб’єктів міжнародних відносин, а єдину верхівку складає колектив спеціалістів, у віданні якого залишається функція генерального керівництва щодо країн світу. На щабель нижче розташовуються міжнародні організації, національні уряди, ТНК і некомерційні фонди, які будуть продовжувати діяльність кожна у своїй галузі (у сфері торгівлі — СОТ, у сфері міжнародних фінансів — МВФ тощо) Головним завданням колективу спеціалістів, що стоять на верхівці піраміди, буде координація керівних настанов вищеназваних міжнародних організацій з метою вироблення єдиної світової політики.

У цьому разі глобальне управління буде гомогенним, ймовірно, більш ефективним, але при цьому навряд чи стабільним у довготривалій перспективі, оскільки кристалізація уніполярності закладе підґрунтя для потенційного конфлікту між «полюсом» і периферією.

Можливим інституційним оформленням уніполярної системи може бути:

- Нова ООН, в яку в якості індивідуальних учасників ввійдуть не усі країни, а лише ті, які мають певний розмір населення, обсяг ВВП, певний розмір національного доходу на душу населення. Така кількість не може перевищувати 30-50 учасників, решта країн буде брати участь в організації через посередництво колективних організацій. Раду управління може скласти велика 20ка.

- Світовий парламент з 2ма палатами (1ша обирається прямим голосуванням усіма жителями планети; 2га – формується за мажоритарною ознакою).

-Світовий уряд.

До можливих сценаріїв уніполярного світу можна віднести такі варіанти інституційної архітектури майбутнього:

— концепція країни-гегемона;

— концепція глобального уряду;

— концепція антитерористичного уряду.

Ключовою ідеєю концепції країни-гегемона є поняття «держави-стабілізатора», що відповідає за реалізацію правил ліберального світогосподарського режиму шляхом використання серед традиційних і нових інструментів війн «нового покоління».

Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.

Проте серед прибічників даної теорії існує розкол. Сама ідея про проголошення однієї країни гегемоном є не єдиним спільним моментом у різноманітних варіантах. Проте погляди стосовно того, хто саме має посісти це місце, кардинально відрізняються. Значна більшість вчених сучасності, які схиляються до такого варіанта інституційного оформлення глобалізації, відводять роль гегемона США як політичного та економічного лідеру сучасності. Вони відстоюють ідею обраності США, які на даний момент, на їх думку, є єдиним утворенням, що може претендувати на такі повноваження. Але в майбутньому серед ймовірних альтернатив вітчизняні і зарубіжні вчені називають Великобританію, Францію, Китай.

Концепція глобального і антитерористичного уряду передбачає піднесення інституту держави до статусу світового уряду, тобто збільшену модель національної держави, керівництво якої вирішує поточні внутрішньополітичні питання, однак уже не на національному, а на глобальному рівні.

Глобальна реінституціоналізація передбачає нові форми організації світового простору. Отже, передбачається або утворення нових інститутів,  покликаних найбільш адекватно відповідати новим глобальним  процесам, або еволюцію і  трансформацію функцій вже існуючих міжнародних організацій.

Інституціоналізація  нових  міжнародних  структур  надасть країнам «Центру» реальну можливість формулювати власні вимоги (що зумовлюються не довільною зацікавленістю, а завданнями боротьби з тими чи іншими  загрозливими тенденціями) до  решти  держав.  Головним  інструментом тиску на «периферію» можуть стати умови  економічного,  технологічного  й  інформаційного  партнерства із «центром», які можуть бути більше чи менше сприятливими. Основним завданням союзу  є не підкорення, а цивілізування «периферійних» територій.

Окрім традиційних воєнних конфліктів, реально діючими інструментами глобальної реінституціоналізації виступають війни “нових поколінь”, які демонструють досконалі тактики і стратегії дій на базі "високих" геоекономічних технологій (технологічне виснажування, геоекономічний бумеранг, глобальні фінансові атаки тощо). Головними дієвими особами в даному разі виступають гегемоністська держава США та інші наддержави, які будуть реалізовувати вирішення глобальних проблем на власних умовах.

а) геоекономічний бумеранг — стратегічна гра на різниці і рівні розвитку національних інфраструктур і одержання на цій основі ефекту від вживлення ультрасучасних товарів (виробів, об’єктів) і технологій до безпосередньої інфраструктури, що автоматично призводить до відсічі товарів, які закуповуються;

б) технологічне виснажування — культ новацій, технологічних революцій, у результаті здійснення яких «зрізаються» життєспроможні виробничі структури на користь новітніх.

Серед методик «фінансових війн» найчастіше виділяють різноманітні спроби дестабілізації національних валютних систем, «авізові» агресії, фінансові атаки на регіональні економічні блоки.

Аргументом за утворення уніполярної системи є те, що однополюсний світопорядок у вигляді піраміди влади зможе вирішити суперечності та неузгодженість підходів до вирішення одних проблем. Аргументом проти є те, що державам буде важко змиритись з втратою свого суверенітету й прийняти зовнішнє управління (хоча вже зараз багато країн делегують частину своїх функцій міжнародним організаціям та регіональним угрупуванням).

9. Трансформація функцій держави в умовах глобалізації.

Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму державного регулювання, оскільки держава як управлінська підсистема зіткнулося з принципово новою парадигмою.

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з врахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим більшу частку власного суверенітету країни-члени будуть делегувати таким глобальним інститутам, чим більш повним буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності, а і внутрішньої економічної політики.

Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того, щоб попри цей факт, захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все більш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проблеми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною і структурною політиками, забезпеченням зайнятості, збереженням навколишнього середовища та іншими проблемами. При цьому методи її втручання в економіку все більше втрачають характер жорсткого адміністрування і набувають форм партнерства з приватними суб’єктами господарського життя.

По-третє, вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Протягом багатьох тисячоліть основою існування і процвітання суспільства були природні ресурси, що нерозривно пов’язувалися з тією чи іншою територією. Володіння територією, охорона її від зазіхання ззовні і організація експлуатації природних багатств, що знаходяться на ній, були й досі залишаються природними функціями держави. На цьому підґрунті утворилося і пустило глибоке соціальне, політичне, правове, і навіть психологічне коріння поняття «державний суверенітет». У своєму крайньому вираженні воно означає здатність держави здійснювати на власній території повний контроль над економікою та іншими сферами суспільного життя, що виключає будь-яке втручання ззовні.

Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов’язки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науково-технічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.

По-четверте, головним результатом XX століття і всього розвитку цивілізації за увесь час її існування стало становлення техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини. Її специфіка — не просто надзвичайно високий рівень розвитку технологій і техніки, матеріального виробництва, науки, озброєнь, не просто обумовлені всім цим рівень і якість життя населення, які створили техносферу держав. Головні особливості техносфери як явища потрійні. В провідних промислово розвинутих державах населення не має реальної можливості повернутися на випадок соціальної катастрофи до доіндустріального способу життя. Провідні економічні центри техносфери (США, Японія, ЄС) здатні зберегти власне значення і існування, спираючись лише на освоєння і використання просторово-ресурсного потенціалу всього світу, пристосовуючи його під власні потреби і інтереси, підпорядковуючи цій цілі завдання, процеси цього освоєння, зв’язки з економіками інших країн і регіонів, а отже, і самі ці економіки.

Таким чином на сьогодні серед суб’єктів глобальних відносин виділяють: -країни-системи, які є наднаціональними транснаціональними структурами, що здатні без здійснення прямої агресії відібрати у будь-якої країни весь національний прибуток шляхом включення його до складу світового і перерозподілу серед незначної кількості розвинутих країн;-агресори – можуть бути представлені: а) країнами-системами; б) геофінансовими транснаціональними потоками;-жертви агресії – включають: а) країни, які тільки-но втягують до себе інтернаціональні відтворювальні цикли; б) країни 3-го світу, що характеризуються монокультурним розвитком; в) будь-які стійкі економічні системи, які мають розвинуту виробничо-технічну базу і яка може бути перекомпанованою в ході нескінченних іновацій і технологічних перетворень. Серед інструментів управління глобальними трансформаціями виділяють наступні: класичні війни, які дозволяють:  а) перерозподіляти географію ризиків; б) підвищувати частку військового сегменту у світовій торгівлі; в) очікувати на мультиплікаційний вплив іновацій; г) знижувати конкурентоспроможність певної групи країн на світових ринках.

 10.Проблема конкурентоспроможності України в глобальній економіці.

Як суб МЕВ У має свідомо входити до системи світогосподар зв'язків з метою якнайефективного використання усіх їхніх можливостей та підвищ рівня конк-жності. на практиці КС нац екон поки що постійно знижується. З точки зору ресурсо-екон потенціалу У посідає гідне місце за розмірами економіки порівняно з кр-партнерами. Маючи вигідне екон-географ полож (центр Європи), У володіє розгалуженими транспорт комунікаціями (авіаційним, автомобільним, залізничним, морським, річковим, трубопровідним та ін. видами транспорту).У має галузі: машинобуд, радіоелектронна пром, авіа- та суднобуд, металургія, хімічна, легка, харчова пром. Україна володіє значними мін-сиров запасами, унікальними родовищами, значним наук-техніч потенціалом. Проте відбуваються процеси руйнації економіки та посил кризи конк-жності. Успіх у нарощуванні ресурсу конк-ності нації полягає у забезпеч ефективності роботи госп одиниці в економіці, що поширює позитивний ефект на споріднені галузі. Ефективна робота суб екон за умов забезпеч розшир відтвор означатиме більш вис ЗП для її робітників, а отже, підвищ платоспроможного попиту, що спрямовув на реінвест коштів у в-во через закупівлю товарів. Зрост ефективності 1 суб сприятиме ефективності екон у цілому і позит впливу на сусп. Проте суч процеси в Україні, що безпосередньо впливають на рівень конк-жності, відбув всупереч ідеології створ ефективної конку-жної економіки. Надзвичайна слабкість суб екон діяльності України дає можливість використ нац конкур переваги іноз суб’єктам, витісняючи нац товаровироб. Основними перешкодами формування конк-жності нац екон є такі: 1. Входження до світ сист неефектив та слабкою економікою (витіснення вітчизн товарів з внутр та зовн ринків, зниж можливостей в-ва нових товарів тощо).2. Відплив ресурсів (робочої сили, капіталу та сировинних запасів).3. Скороч в-ва та роб місць.4. Розвиток та поширення «тіньової» екон.5. Низька якість та вис ціна нац товарів.6. Розрив зв'язків у нац кластерах.7. Знищення нац сир бази.8. Нерац експ-імп структура, внутр структура в-ва.9. Залежність від імпорту.10. Перенес за кордон найпродуктивн роб місць.11. Стримув внутр попиту.12. Відсутність у нац виробника необхідних навичок та можливостей конкур боротьби з іноз виробниками.13. Відсутність законодав, що обмежує вияви монопол поведінки резидентів і нерезидентів.14. Розташув на території України промислової периферії розвинутих країн, тобто енерго- та екологоємних виробництв. Саме ці умови характеризують низький рівень конк-ності економіки України, що визначає регресивний розвиток продуктивних сил. Фактично половина секторів офіційної економіки є вимираючою, а через взаємозв'язок суб'єктів на єдиному економічному просторі ця тенденція є загрозливою для всієї економіки. Процеси відродження конк-жності: 1. Усунення диспаритетності розвитку. Вжиття заходів, що відновлюв паритетн режим роботи усіх секторів екон й вирівнюв умови роботи нац та інозем суб. 2. Створ мотивац поля підвищефективності галузей н/г на розширеній основі: - введен екон важелів зрост економіки (ресурсозбер, інновацій тощо); - введен контролю за цінами на енергоносії та конструкційні матеріали; - стимулюв економії енерго- та ресурсовитрат; - розшир амортизац бази; - введення контролю за монопол поведінкою; - організаційно-технічне сприяння малому та середньому бізнесу. 3. Розшир попиту (виробничого та споживчого): - підвищ на основі ефективної роботи підп-ва ЗП; - стимул виробничого попиту через держзамовл та інші регулятори. Нині проблеми конк-жності нац екон України виступають на перший план і потребують ретельного вивчення і трактування у спектрі сучасних економічних процесів. На суч етапі не можна говорити про викорис в Україні конк переваг будь-якого порядку (дешева робоча сила, рівень ресурсозабезп деякими видами сировини), адже офіційний сектор екон є неефективним. Натомість найближчі конкур країни широко застосов конкур: високі та запатентовані технології, стимул вир-ва унікальних товарів, всебічне залучення наукової еліти, можливість кредитування інновацій тощо. Таким чином, розвин. країни світу зменш ціну споживання та оволодів новими ринками збуту. Україна подібна до пром розв країн лише в одному: кожний етап відтвор вимагає більших коштів. Проте якщо у кр-партнерів це пов'язано з вис вартістю нових технологій, що забезпечує в кінцевому підсумку значно вищий сусп ефект, то в Україні через приховану інфляцію необхідні нові грош надходж. Інфляційні процеси, що стримуються за рахунок жорсткої монетар пол і не підкріпл заходами у реал секторі, набувають прихованої форми і виявляються через збільш витратності продукції. Внаслідок цього накопичуються чинники, що призвод до вибуху в економіці. Зазначені негат явища в екон України порівн з її найбіл торг партнерами свідчать про відсутність зваженої комплексної стратегії щодо розвитку конк-жності нац екон.

11.Система критики глобальних процесів.

Критика Г будується на невизнанні її сприятливих наслідків і наголошенні на тому, що сили, які стоять за глобальними ек трансформаціями, виступають проти використ глобальних регуляторних інструментів, сприяють створенню транснац утворень, дії яких підривають стабільність держ соц структур, не відповідають сусп потребам і є абсолютно неконтрольованими. Критичне ставлення до глобалістичної проблематики виражають скептики, вони виступають з прямою або опосередкованою критикою теорії та практики глобалізації, вважають, що глобалізація - це переважно міф, а сучасні відповідні процеси мають глибоке історичне коріння і є продовженням давніх тенденцій, вбачають у глобалізації поширення західного модернізму, розуміючи під нею уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей, які нав’язують всьому світові високорозвинені країни світу, глобалізація розглядається ними як вестернізація (запозичення англо-саксонських, англо-американських цінностей життя в області економіки, освіти і культури), представник: російський вчений Панарін;

7 базових крит зауважень до процесів глобалізації, з точки зору різних шкіл:

1)Г специфічно інтегрує світ- відбув стратифікація світ спільноти

 Одні інтеграційні зусилля призведуть до об’єднуючого результату, інші — опиняться безнадійно підірваними. Головним є той факт, що потужні сучасні держави всупереч будь-якому ступеня глобалізації збережуть власний силовий та економічний потенціал.

Інфо революція не зрівняла держави між собою.   Відбувається маргіналізація країн, що розвиваються, — багата Північ, по сутті, виключає з прогресу значну більшість людства.

2) Реалізація програми Вашингтонського консенсусу, яка активно нав’язувалася через посередництво США різноманітними фінансовими інститутами, ставила за мету дисоціалізувати країни світової периферії. Ідея вільно-ринкової ек самостабілізації, що автоматично досягається, є архаїчною.

3)Скептична позицію П. Хірста та У. Томпсона. Г=міф, мета якого приховування конфронтаційної реальності міжн економіки, яка все більше являє собою з часом усе важче стримуваний баланс сил трьох регіональних блоків — Пн Америки, Європи та Сї Азії, в ареалі яких національні уряди зберігають усю колишню міць. Сили інтернаціоналізації напряму залежать від регулюючих правил національних урядів, які в першу чергу визначають напрями подальшої лібералізації. Г не пом’якшує, а посилює світову нерівність. Вона створює додаткові можливості великим виробничим компаніям за рахунок менш великих і менш залучених до сучасної науки і технологій виробничих колективів.

4)В провідних країнах ефективність виникає в досить великих зонах виробництва, які внаслідок відкриття кордонів стануть неконкурентоспроможними для зарубіжних експортерів, здатних демонструвати більш низький рівень витрат.

5) Я. Бхагваті, П. Крюгман. Найбільш доцільне побудова вільного ринку для товарів, а не для капіталів, оскільки останні є нестабільними за власною природою і вимагають держ контролю — як МІН контролю за обмінними курсами.

6) Американські ізоляціоністи на чолі з П. Бьюкененом. Г - система допуску на багатий і справедливий америк ринок демпінгових товарів з країн з дешевою робочою силою, що спричинює відтік вільного америк капіталу в країни, які розвиваються, і послаблює позиції США. Г = «заміна комунізму» як основного противника США.

7) Головна проблема - співвіднош глобалізації з вестернізацією.

А)Г — більш широка ніж вестернізація і практично дорівнює процесу модернізації.  А. Гідденс, Р. Робертсон, М. Олброу, У. Коннолі.

Б) Г = глобальна дифузія зх модернізму і зх інститутів. С. Амін, Л. Бентон, А. Каліннікос. Головне — зможе чи ні незахідний світ вступити до фази глобалізації, не відчувши попереднього впливу вестернізації, консервації власної культури задля ефективного цивілізаційного підґрунтя вестернізації, що була активно сприйнята суспільством.

12. Консолідаційні корпоративні стратегії в глобальних економічних умовах.

В умовах глобалізації корпоративна консолідація та концентрація розглядається як процес об’єднання капіталу ТНК, транснаціональний характер якої зумовлений її основною формою – процесом транскордонних ЗіП. Теоретичну базу становлять теорії ПІІ, моделі ТНК, теорії монопольної влади, які дають змогу виявити мотиви зовнішньої експансії компаній та національні й внутрішньофірмові конкурентні умови для досягнення ефекту масштабу та синергії від ЗіП. Удосконалена теорія життєвого циклу щодо ЗіП вказує на ефект нерівного обміну, оскільки концентрація виробництва ТНК на основі комплектуючих з низькою доданою вартістю (концентрація “цехів складання”) призводить до послаблення економічного суверенітету й посилення розриву в економічному розвитку країн з новими ринковими економіками. В умовах підвищення глобальної конкуренції консолідація та концентрація капіталу є необхідною передумовою досягнення економії витрат та захисту від ворожих поглинань. Процеси глобальної галузевої консолідації супроводжуються постійним зростанням вартості транскордонних ЗіП. Більш висока активність щодо ЗіП спостерігається в галузях, що знаходяться на початковій стадії та стадії зростання, а більш низька – в галузях, що перебувають на стадіях спеціалізації та рівноваги й альянсів. На етапі постіндустріального розвитку консолідація галузі триває приблизно 20–25 років. Глобалізація стає безпосереднім фактором підвищення транскордонних ЗіП на останніх двох циклічних хвилях, коли частка ЗіП сягає 60–67% припливу та відпливу ПІІ. Унаслідок глобальних хвиль транскордонного ЗіП. З 1998 р. до 2007 р. у світовій економіці виникла нова тенденція – формування світового ринку корпоративного контролю як результат глобалізації стратегії компаній і використання ними ЗіП з метою доступу на ринки інших країн або посилення власної позиції в певних регіонах світу. На початку 2010 р. зростання обсягу транскордонних ЗіП відзначило нову хвилю транснаціональної консолідації капіталу – хвилю глобальних мегаугод, особливостями якої є: значна частка транскордонних ЗіП та мегаугод (відповідно, 67% та 45% припливу ПІІ); концентрація угод у секторі послуг, особливо фінансових, обробній промисловості; зростання ролі країн, що розвиваються; переважне фінансування угод обміном акцій та з використанням позик; збільшення ЗіП за участю колективних інвестиційних фондів; подальша лібералізація режимів регулювання іноземних інвестицій; зростання регіональних ЗіП на основі двосторонніх інвестиційних договорів; розширення присутності ТНК країн, що розвиваються, у розвинених країнах; збільшення ЗіП за вектором Південь – Південь. У секторальному розрізі переважають транскордонні ЗіП в секторі послуг та обробній промисловості в розвинених країнах, а у країнах, що розвиваються, – у добувній промисловості, що вказує на сировинний характер ЗіП у нових ринкових економіках. Для досягнення та утримання високого конкурентного статусу компанії на міжнародних ринках має значення характер конкурентних переваг, які вона розвиває. Стратегічними факторами компанії стають ключові компетенції та інтелектуальне лідерство, інноваційні конкурентні переваги та швидка галузева консолідація. Найбільш ефективною теорією, яка пояснює механізм реалізації конкурентних переваг через процеси злиття та поглинання є еклектична теорія, яка поєднує теорії конкурентних переваг М. Портера, глобального лідерства Хамела-Прахалада та галузевої консолідації Дінза-Крюгера-Зайзеля.

13.Бідність і поляризація в глобальних умовах розвитку.

Поляризація світової економіки сьогодні визначається як один із основних негативних наслідків глобалізації. Загалом, вона характеризується такими процесами:

- Основні переваги від глобалізації отримують багаті країни та їх ТНК. Несправедливий розподіл благ у процесі глобалізації породжує загрозу конфліктів на регіональному, національному та інтернаціональному рівнях. Не підтверджується ідея про глобальну конвергенцію доходів. Прискорений розвиток країн Південно-Східної Азії не змінив загальну ситуацію в країнах, що розвиваються: менш економічно розвинуті країни відрізняються набагато нижчими темпами зростання, ніж багаті країни. У результаті спостерігається не вирівнювання доходів, а їх поляризація. У цілому в світовому масштабі зберігається суттєвий розрив в оплаті праці між постіндустріальними країнами і рештою світу, що досягається шляхом контролю за міграційними потоками. Виникає антагоністична соціальна структура, яка стає джерелом глобальних загроз соц. безпеки. Неможливість реалізувати життєво важливі цілі, пов’язані з пристосуванням до умов, що змінюються, мобілізує представників "глобального гетто" на акції соціального протесту, які потенційно мають тенденцію до глобалізації своїх найгостріших форм. Міжнародний тероризм у своїй основі має саме соціальну невдоволеність, викликану неможливістю реалізувати потреби виживання і безпечного розвитку для величезної маси населення, насамперед ісламського світу, де наявність значного ресурсного потенціалу і зростаючого молодого населення поєднується з глобально-інституціоналізованою обмеженістю можливостей соціально-економічного розвитку, нерівноправним положенням в глобальній соціальній структурі.

- Країни, що не входять у ядро світової економічної системи, формують периферію, позбавлену внутрішньої цілісності і можливостей самостійного розвитку. Концентруючи фінансовий потенціал, економічно розвинуті країни нав'язують периферії умови руху капіталу і використання своїх валют, встановлюючи, таким чином, контроль над фінансовими системами периферійних країн і присвоюючи доходи в масштабах світової економічної системи. Відтак, формування економічної моделі кожної країни відбувається у складній і досить гострій боротьбі за контроль над інститутами державної влади між представниками транснаціонального і національного капіталу, міжнародними інституціями і національною елітою.- Нееквівалентний зовнішньоекономічний обмін між центром і периферією зумовлює втягування останніх у пастки зовнішньої заборгованості, сировинної спеціалізації у світовому поділі праці, відмови від суверенітету у проведені торгової і фінансової політики. Надаючи позики, транснаціональний капітал отримує значний відсоток, а країна-позичальник втягується у боргову піраміду, здійснюючи нові позики на погашення попередніх боргів. Враховуючи те, що темпи економічного зростання переважної більшості країн (0-4%) значно нижчі від ставки відсотка на світовому ринку позичкового капіталу (8-20%), «боргова пастка» спрацьовує доволі успішно. Як тільки витрати на обслуговування державного боргу стають спів-розмірними із сумою доходів державного бюджету, національний доход такої країни потрапляє під контроль іноземних кредиторів. Зростає розрив між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, де проживає більша частина населення. Щоб усвідомити масштаби  цієї  проблеми,  достатньо  відмітити,  що  поруч  із  «золотим мільярдом» існує і «голодний мільярд».

Глобальна проблема бідності характерна для 2/3 країн світу, тому її називають проблемою подолання відсталості країн, що розвиваються. Для порівняння визначено міжнародну межу бідності - $1,25 на день. Більша частина бідного населення проживає у південній Азії, Східній Азії та Африці (південніше сахари). В Європі до осіб, що живуть за межею бідності, відносять тих, чий дохід на 60% нижчий від середнього доходу на душу населення. За межею бідності в Євросоюзі  люди, з середніми доходами нижче 10 000 євро на рік. А в Україні середній розмір статків становить 2700 доларів на рік. Одним із показників ефективності боротьби з бідністю у країнах Західної Європи вважається індекс Кейтца. Це співвідношення розміру мінімальної заробітної плати та заробітної плати на одного штатного працівника. Міжнародна організація праці рекомендує значення цього показника встановити на рівні 50%, а Європейський Союз іще більше − 60%. Влітку 2012 року індекс Кейтца в Україні становив 36,7%. За даними ООН, 25% українців живуть на статки, що менші від прожиткового мінімуму, а близько 78% – на межі бідності, бо рівень зростання доходів громадян, і передусім заробітної плати, у кілька разів відстає від зростання цін на товари, тарифів на послуги.  Згідно щорічного індексу бідності країн світу Business Insider –2012. (ґрунтується на оцінці рівня безробіття і темпів інфляції на місцях. Що він вищий, то біднішим вважається населення тієї чи іншої країни) ТОП 3 бідні країни: Зімбабве, Ліберія і Буркіна-Фасо. понад 70% людей не можуть влаштуватися на роботу й живуть за межею крайньої бідності. До 1-ї десятки увійшли Туркменістан і Білорусь. У світі понад 1.4 млрд. людей живуть за межею бідності. 1 людина з 3 на планеті або не має роботи, або перебуває на межі жебрацтва. Впродовж наступних десяти років необхідно створити 600 мільйонів робочих місць, аби досягти стійкого покращення. Навіть тоді 900 млн робітників у світі все ще будуть змушені жити за межею бідності=менше як $2 на день. Станом на 2011 рік із 900 млн бідних робітників 456 млн жили в умовах надзвичайної абсолютної бідності – нижче за встановлену межу бідності на $1,25 на день. Прогнози МОП до 2016 року світова частки безробітних залишиться– 6%. Кількість безробітних на 6 млн.– до 2016 року. Якщо ек. розвиток виявиться нижчим за передбачувані показники, безробіття може ще більше зрости й сягне у 2016 році 209 млн осіб.

14.ООН і нові пріоритети світового розвитку. Проблема трансформації і механізму функціонування.

Ключовим поняттям, що характеризує сучасний стан світового розвитку є глобалізація – процес, що відображає перехід від економік окремих країн до єдиної економічної системи.

Глобалізація водночас є передумовою та наслідком сучасної інформаційної революції, суть якої в розширенні, поглибленні та ускладненні взаємозв’язків та взаємозалежності суб’єктів та держав, що віддзеркалюється в процесах формування всесвітнього інформаційного простору, світового ринку капіталів, товарів та робочої сили, в інтернаціоналізації проблем техногенного впливу на природне середовище, а також питаннях безпеки Все це закономірно породжує потребу в утворенні наддержавних регулюючих механізмів. У цьому зв’язку доречно більш детально зупинитися на перспективах підвищення значення ООН як єдиної на сьогодні більш-менш ефективно працюючої наддержавної організації універсального спрямування.

Домінантою подальшого розвитку ООН прибічники даної концепції вважають різноспрямованість векторів інтересів країн-членів — постійних членів Ради безпеки Суперечливі цілі США, Великобританії, Франції, Російської Федерації і Китаю допомагають зберігати баланс у міжнародній політиці і знаходити компроміси. Так іноді на противагу панівній позиції США пропонується розширення складу Ради Безпеки ООН за рахунок Японії, Індії та Німеччини.

Спільність інтересів різних країн слугує об’єднуючим фактором, завдяки якому ООН на даний момент є єдиною організацією, що регулює міжнародні відносини в широкому сенсі цього слова. Тому представники теорії глобалізації під керівництвом міжнародних організацій відводять їй керівну роль у майбутньому світовому устрої. В цьому разі до ООН відносять і такі міжнародні організації, як Світовий банк, Всесвітня організація охорони здоров’я, Міжнародна агенція з атомної енергії тощо. Автори, які бачать реформовану ООН головною діючою особою в інституційній організації глобалізації, розрізняють два основні шляхи досягнення поставленої цілі — стабільності і добробуту всіх країн світу. Один — поступове підвищення рівня легітимності Ради Безпеки ООН і рівня її ефективності. Другий, більш радикальний варіант передбачає еволюцію Ради Безпеки ООН у напрямі квазіуряду, Генеральної асамблеї — еквівалента національних парламентів, МВФ — світового центрального банку тощо.

15.Динамізм, напрямки і результати взаємодії “Україна - США” в умовах глобальних економічних трансформацій.

Хартія про стратегічне партнерство  між  Україною і США  19 грудня 2008  року.  В Хартії  міститься  пункт  щодо реалізації  програми посиленого безпекового співробітництва, яка передбачає збільшення українських можливостей та посилення  позицій України як  кандидата на членство в НАТО..

В  умовах  «газової  війни»  між  Росією  і Україною надзвичайно  важливим  є  положення  Хартії  про  енергетичне співробітництво.  Зокрема  планується тісно співпрацювати над модернізацією потужностей української  газотранспортної інфраструктури, диверсифікацією українських джерел ядерного  палива. Найбільш  вагомим  був державний   візит Президент США Дж. Буша (31.03.08-01.04.08), в рамках  якого  відбулося  обговорення актуальних питань двосторонньої співпраці, було ухвалено «Дорожню  карту» пріоритетів українсько-американського співробітництва, підписано  міжурядову Угоду про торговельне та інвестиційне  співробітництво, а також  рамкову Угоду про співробітництво в дослідженні та використанні космічного простору. У 2007 р. в порівнянні з 2006 р. загальний об'єм торгівлі між Україною і США збільшився на 22,4 % і склав 3,3 млрд дол. Значну  роль в розвитку  двосторонньої  співпраці  між Україною і США  відіграє Регіональна Місія Агентства США з Міжнародного Розвитку (USAID),  яка   працює в Україні з 1992 року. Програми Місії зосереджені на таких напрямках, як демократизація сфер управління, економічний  розвиток  та  соціальна  допомога.  В Україні  також  діє Американська Комерційна Служба (АКС),  яка  є представником Департаменту торгівлі США. Основне завдання   АКС -  допомагати  американським  компаніям виявляти ділові можливості в Україні та сприяти поширенню співробітництва між українськими та американськими діловими колами. Успішним також є залучення досвіду та ноу-хау «Holtec International» до вирішення питань подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, зокрема,  звільнення Чорнобильської АЕС від відпрацьованого ядерного палива. США, разом з іншими донорами, через спільну з Урядом України Робочу групу надаватимуть допомогу в модернізації муніципальних опалювальних систем з метою збільшення  їхньої  енергоефективності й зменшення залежності від імпортованого газу. Перспективним напрямом двостороннього співробітництва в сфері енергетики є залучення Україною досвіду США щодо  реалізації програм енергозбереження та розвитку альтернативної й відновлювальної енергетики. Згідно з угодою від 5 червня 2000 між Урядами України і США стосовно проекту кваліфікації ядерного палива для України  фінансування проекту забезпечується у рамках Міжнародної програми з ядерної безпеки, донором якої є Уряд США. Проектом передбачається розробка та поставка на АЕС України альтернативного ядерного палива, сумісного з паливом російського виробництва (ТВЕЛ), яке експлуатується на українських АЕС. Українсько-американські  відносини набули  поступального розвитку  за  часів  президентства   Б. Клінтона  і  Дж.Буша-молодшого. Серед пріоритетних для української сторони питань співпраці зі США у сфері енергетики є залучення американського досвіду та експертизи у сфері видобутку енергоносіїв та інвестицій в українську енергетику, зокрема у видобуток нафти й газу на шельфі Чорного моря; подальша співпраця з диверсифікації джерел постачання ядерного палива для українських АЕС та підвищення ядерної безпеки діючих енергоблоків, у тому числі виведення з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення її на екологічно безпечну систему.Зберігається тенденція до збільшення обсягів двосторонньої торгівлі. За даними Держкомстату України, за 6 місяців 2012 року загальний обсяг взаємної торгівлі товарами та послугами між Україною та США збільшився в порівнянні з аналогічним періодом 2011 року на 11,2% (на 260,7 млн. дол. США) і становив 2 млрд. 595,1 млн. дол. США, а обсяг двостороннього обігу товарів і послуг між Україною та США за підсумками 2011 року у порівнянні з 2010 роком збільшився на 47 %, сягнувши 4,7 млрд. дол. США.США продовжують залишатися найбільшим донором технічної допомоги Україні, зокрема з питань ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Її загальний обсяг, починаючи з 1992 р., склав понад 3 млрд. дол., що перевищує сумарні показники інших країн-донорів за цей період. Уряд США виділив Україні у 2011 р. 124,4 млн. дол.,  у 2012 р. - 113,878 млн. дол., а у 2013 р. фінансова допомога Україні має скласти до 104,407 млн. дол. Основні зусилля у сфері військового співробітництва зосереджені на залученні можливостей МО США з метою сприяння проведенню оборонної реформи в Україні, вдосконалення Об‘єднаних сил швидкого реагування національних ЗС, розвитку і модернізації мережі їх полігонів, збільшення фінансування програм військової допомоги, підвищення загального рівня взаємодії між оборонними відомствами двох країн, проведення спільних військових навчань та операцій проти міжнародного тероризму.

16.Характеристика глобального етапу розвитку економічної системи світу.

Термін «глобалізація» з 70—80-х р. XX ст. Ввів поняття Г у 1981 р. ам. соціолог Дж. Маклін, Г характеризуютья к «розрив поступовості» - початок 70-х роках, з потужної ресурсної кризи, що охопила тоді індустріальний світ.

Теоретизувавпоняття  Теодор Левітт  «Глобалізація ринків» 1983 р. в журналі «Гарвард Бізнес Рев’ю. До наочних джерел глобалізації відносять:

- стабільні і довготривалі негативні наслідки світової господарської діяльності, які провокують непрогнозовану зміну всієї біосфери Земної кулі В XIX ст. населення зростало в 1,3 раза кожні півсторіччя, 1-а пол..XX ст. у 1,5 раза, 2 пол.— в 2,4 раза, а на 1-у пол XXI ст. ООН прогнозує у 1,6 раза. Зростають проблеми споживанняв  різних країнах. - розвиток комунікацій, інфраструктур і відносин, які призводять до соціального взаємозв’язку і взаємозалежності світу, і глобалізацією проблем сучасної людини.

На сьогодні утвор. світовий технічний і інфо. простір, пронизаний мережею транспортних і телекомунікаційних потоків. він є неоднорідним: технологічний розрив між країнами багатократно зріс у порівнянні з початком індустріальної ери. Глобалізація техносфери породжує технологічний і інформаційний неоколоніалізм, який реалізується ТНК, які завдяки монопольному статусу у певній галузі, стримують технологічне зростання країн світової периферії;- поява перших суб’єктів світової економіки і політики (транснаціональних корпорацій, держав, міжурядових організацій — «суб’єктів глобальних відносин»), узгодження інтересів, властивостей є умовою їх існування - соціокультурні трансформації. Г науковий прогрес формує загальні контури системи безперервної освіти, за доп. глобальних інформац. мереж сприяє розповсюдженню масової антикультури, позбавленої національного забарвлення; розмиває попередні моральні устої і родинні зв’язки; відроджує вплив світових релігій. Одночасно:тенденції диференціації, відродження і обособлення нац. культур, поява нових релігійних сект і течій, посилення самобутності родини. 1 тенденції, стають провідними, породжуючи нову хвилю уніфікації і стандартизації. Відомий гарвардський вчений Стенлі Хоффман взагалі вважає, що на сьогодні в світі відбувається «зіткнення глобалізацій», оскільки глобалізація проявляється у трьох формах, кожна з яких характеризується власним проблемним потенціалом. Перша — це економічна глобалізація, що є результатом нещодавньої революції в технологічно-інформаційному секторі, торговельній та інвестиційній галузях. Її головними рушіями є корпоративний бізнес, а також державні й міжнародні структури. Культурна глобалізація власні витоки визначає в закономірних процесах технологічної революції і наслідках економічної глобалізації, які разом призводять до активізації процесу переміщення культурних товарів. Головною її дилемою на сьогодні є вибір між уніформізацією і різноманітністю.

Політична глобалізація характеризується переважанням на міжнародній арені США та їх політичних інститутів, а також широким спектром міжнародних і регіональних організацій з мережею представницьких зв’язків. Відповідно до цього у найзагальнішому вигляді глобалізація характеризувалася:

17.Перспективні сценарії глобального розвитку.

Сценарії глобального розвитку можна поділити на дві основні групи: оптимістичні та песимістичні. Більш ґрунтовний і зважений підхід демонструє Е. Азроянц, який у структурі перехідного етапу розвитку глобальної економіки виділяє три сходинки (кроки), які в позитивному варіанті розвитку подій логічно продовжують одна іншу. Таким чином, трьома альтернативними парами сценаріїв Е. Азроянц позначає дві траєкторії можливого перехідного періоду. Перша (верхня) траєкторія — позитивна, еволюційна; друга (нижня) — деструктивна, есхатологічна.

Неоліберальна глобалізація. Кінець XX — початок XXI ст. характеризувався безпрецедентним нарощенням всіх знаних форм нерівності майже у всіх сферах діяльності людини. Приборкана глобалізація. Реформування проекту неоліберальної глобалізації є можливим лише у разі заміни проекту американської версії глобалізму програмою реального консенсусу міжнародної солідарності. Неоколоніалізм. Глобальний неоколоніалізм має об’єктивні засади, які з найбільшою виразністю спостерігаються в закономірностях розвитку техносфери. Техносфера формує структури, що забезпечують її функціонування і розвиток за концентричною схемою. В центрі розміщується гегемон з військово-економічним потенціалом, що не піддається порівнянню з жодної країною світу, який є виробником нових високих технологій. Далі розміщуються країни, які здатні адаптуватися, використовувати і тиражувати високі технології. За ними розміщуються ті, хто виробляє промисловий продукт. Ще далі — ресурсні донори і, нарешті, — просторово-біосферні донори. Моральна глобалізація є етапом, якому передує приборкана глобалізація. Ідеї моральної глобалізації формуються в основному на двох платформах. З одного боку — це ідеї стійкого розвитку, які одержали широку підтримку, а з другого — антиглобалізм. Анархія. На думку Е. Азроянца, перехідний період від одного циклу до іншого завершиться визріванням зовнішнього імпульсу, що спровокує новий виток історії, початок якого слід визначати фазою дезорганізації. За умов реалізації песимістичних сценаріїв (як-то апокаліпсис, неоколоніалізм) загрозливою є зростаюча кількість суперечностей і конфліктів, використання інтеграційних зв’язків ТНК
у власних корисних цілях більш сильними країнами і ТНК. Оптимістична ж програма майбутнього устрою глобальної системи повинна ґрунтуватися на: по-перше, розробці глобального довготермінового плану з альтернативними варіантами розвитку економіки країн і цивілізацій світу на першу поло-
вину XXI ст. і оцінці наслідків кожного з варіантів. По-друге, на виробленні і прийнятті на вищому державному і міждержавному рівнях основних положень глобальної довготермінової економічної стратегії, що могла б стати фундаментом для формування нового світового устрою, який ґрунтувався би на принципах взаємовигідного співробітництва, взаємодопомоги
і партнерства локальних цивілізацій і країн. По-третє, на розробці дієвого економічного механізму реалізації глобальної стратегії нового порядку, яка б включала як існуючі інститути за умов зміни характеру їх діяльності, так і ті, що створюються за прикладом ЄС. По-четверте, на умові реалізації програ-
ми розповсюдження глобальної економічної свідомості серед ділової і політичної еліти. Глобалізація свідомості. На думку Е. Азроянца, метою третього циклу історичного розвитку є глобалізація свідомості і на цій основі підвищення духу людини. Підтвердженням даної тези є той факт, що людина зараз знаходиться на порозі межі власних фізичних, психологічних і інтелектуальних можливостей.

18.Феномен глобальних корпорацій.

Перехід до нової наукової моделі управління, в основі якої — корпораційні інтеграційні процеси, корпораційна консолідація у вигляді стратегічних альянсів та інших союзів самих різноманітних конфігурацій, триває вже більше десятиліття.

Феномен утворення метакорпорацій є закономірним і можна сказати очікуваним результатом реалізації подібних тенденцій внаслідок переходу на глобальну стадію розвитку багатьох корпоративних структур.

Одним з найбільш повних, на наш погляд, визначень цього поняття є концепція трьох критеріїв інтегрованої корпоративної структури, що була висунутою Я. Паппе, відповідно до якої метакорпорацією є об’єднання кількох економічних агентів (юридичних осіб, а також організацій, що не є юридичними особами), які задовольняють наступним вимогам: 1) хоча би певна частка економічних агентів є комерційними організаціями, що оперують з метою одержання прибутку; 2) між агентами існують стійкі взаємозв’язки, більш жорсткі, ніж ринкові, що означає, що в деяких істотних аспектах все об’єднання виступає як єдине ціле; 3) існує стратегічний центр прийняття рішень, який може бути як юридичною особою, так і групою фізичних осіб — власників і вищих менеджерів, цей центр дістає назву центрального елемента [73, с. 38].

На основі критеріїв Паппе можна вивести перше, економіко-правове визначення метакорпорації: це структура є об’єднанням кількох юридичних осіб, хоча би деякі з яких є комерційними організаціями, яке в більшості випадків власне статусом юридичної особи не володіє. У процесі взаємодії метакорпорацій з зовнішнім середовищем, останні здійснюють цілий ряд функцій: по-перше, загальні функції з виробництва товарів і надання послуг, що виконуються компаніями у складі метакорпорації, по-друге, специфічні функції великого бізнесу, такі, як оптимального комбінування факторів виробництва; утворення суспільного продукту і сприяння розподілу національного доходу; організації; інноваційна; ефективного задоволення попиту, так і латентні функції: зовнішньоекономічного представництва національної економіки; здійснення реальної економічної влади в країні. У сучасній літературі зустрічається кілька визначень віртуальної корпорації: по-перше, як віртуальні розглядаються об’єднання компаній, які пов’язані виключно контрактними відносинами і роботою над конкретним проектом; по-друге, йдеться про спільноти компаній, що об’єднуються задля використання новітніх інформаційних технологій. Можна назвати ще кілька новітніх типів метакорпорацій. Так, введення системи банківських карт спричинило виникнення груп, до складу яких входять банки-еквайєри (бенефіціари) і банк—емітент карток, що відіграє роль центрального елемента. В Інтернеті сьогодні створюється ще одна форма метакорпорацій — «віртуальні універсальні банки», тобто Інтернет-компанії, які забезпечують зв’язок клієнта зі спеціалізованими банківськими інститутами і надають власне послуги.

приділяючи особливу увагу економічній глобалізації як базі глобалізму, окремо виділяє інтернаціоналізацію, транснаціоналізацію і універсіалізацію. А Ч. Морісон у своїй концепції глобалізації провідну роль відводить мікроекономічному рівню, оскільки економічна глобалізація, на його погляд, - це особлива довгострокова стратегія корпорацій, спрямована на подолання обмежень, пов'язаних із національними кордонами і національними економіками. Цей процес відбувається, головним чином, шляхом перенесення виробництва в інші країни, розширення ринків збуту і швидкісного електронного обороту фінансових ресурсів. Очевидно, що в результаті реалізації подібної стратегії корпорації досягають таких результатів: а) перетворюються в глобальні корпорації; б) виходять з-під контролю держав; в) беруть під контроль економіку країн перебування; г) використовують силу своїх держав для подальшої експансії; д) взаємодіючи між собою, створюють автономну "нову глобальну економіку". Визначаючи глобалізацію як зденаціоналізовану "нову капіталістичну економіку", американський соціолог М. Кастельс підкреслює, що глобальний капіталізм при виборі країн, держав і галузей індустрії керується тільки інтересами отримання монопольного прибутку і надприбутку корпорацій. Суть глобалізації як результат реалізації стратегії корпорацій бачать і японські дослідники - учасники проекту "Планета Земля ХХІ". При цьому вони об'єднують можливості міжнародної економічної інтеграції, з дного боку, і локальні (національні) фактори - з іншого.

19.Статус і характер діяльності неурядових організацій в глобальних умовах.

Початком створення МНУО справедливо вважають багатосторонні зустрічі – конгреси, конференції і т.д. Перші такі організації носили в основному просвітницький і науковий, релігійний, пацифістський та господарчий характер. МНУО - це організація створена не на підставі міжурядової угоди, а на підставі установчих документів, зареєстрованих відповідно до нац законодавства однієї держави, форма об’єднання представників громадськості різних країн світу, об’єднаних єдиною внутр метою, що відповідає духу й принципам уставу ООН і нормам міжнародного права, що не переслідує у своїй діяльності отримання прибутку. Сьогодні саме МНУО приймають ключові політичні рішення в окремих кулуарах. Статус. МНПО не є суб’єктами міжнародного права, але повинні здійснювати свою діяльність у відповідності з його принципами і нормами. У межах держави правовий статус МНПО визначається національним законодавством. Значна кількість дослідників переконана, що успіх подібних організацій тісно пов’язаний із процесами глобалізації й створенням соціальних умов, за яких звичайним громадянам необхідно використовувати нормативні регулятивні механізми поза полем дії державних структур. Причинами, які впливають на різке збільшення кількості МНУО є: • недостатні можливості окремих держав та ММУО для вирішення нових міжнар проблем; • посилення демократичних процесів у сфері внутрішніх та міжнародних відносин; • зростаюче бажання індивідів збільшити контроль за процесом прийняття рішень у питаннях, які торкаються їхніх життєвих інтересів (екологія, права людини, економічний та політичний розвиток); • рух від державних інтересів („суверенітету”) до загальнолюдських цінностей, таких, як права людини та захист оточуючого середовища; Багато країн в світі почали звертати увагу на такі об’єднання, та використовувати їх в реалізації своїх зовнішньополітичних завдань. Тривалий час першість за ступенем активності на міжнародній арені утримували релігійні організації та захисники прав людини. Перша МНУО – Круглий стіл – проблеми створення єдиної системи розрахунків і фінансів; 2 – ФАБІАНСЬКЕ ТОВАРИСТВО – брит. соціалістична організація, заснована 1884; згуртувало переважно інтелігенцію; мета – еволюційне перетворення Великої Британії в демократичну соціалістичну державу; 3 – Ліга націй 1919р – створення єдиного світового уряду; 4 – Королівський інститут МВ ; 5 – Більдерберзький клуб або Більдерберзька група — провідна неофіційна міжнародна конференція, що проводиться щороку в дорогих готелях по всьому світу — найчастіше в Європі, а кожні чотири роки — в Канаді або США. Учасники – впливовими особами в галузі політики, бізнесу, фінансового регулювання, ЗМІ. Неофіційно – таємний світовий уряд. 6 – Ротари клуб – це нерелігійні і неполітичні благодійні організації, відкриті для всіх незалежно від національної та расової приналежності, віросповідання та політичних поглядів. Діяльність в сфері гуманітарних проектів; Існують в УКР. Переваги МНУО: - Альтернатива урядам, вони більш рухливі, швидше реагують на конюктуру, діяльність звільнена від повсякденної політики; - Ближчі до реальних інтересів індивідів; - Завжди діють впевнено, рішуче, - Налаштовані на реалізацію конкретних завдань у своїй сфері; - Володіють додатковою інформацією.

20. Геополітичний формат глобальної конкуренції.

Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб’єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб’єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів. Геополітика безперечно впливала і продовжує впливати як на вивчення міжнародних відносин, на міжнародну стратегію держав та їх урядів, так і на міжнародну конкуренцію. Значущість конкуренції та конкурентоспроможності визначається, з одного боку, незалежністю економіки, що росте, особливо ринків капіталів, включаючи валютні, що робить все більш складним існування достовірно національної політики окремої країни. Практично всі країни вимушені стежити за тим, як розвиваються їх співпраця і конкуренція з іншими країнами, при цьому темпи їх суспільного і політичного розвитку не завжди синхронізуються з економічними змінами. Таким чином, конкурувати – означає укріплювати своє положення щодо інших країн з метою придбання більшої ваги в процесі переговорів, де всі політичні сили об’єднують свої стратегії у взаємозв’язану єдину систему. З іншого боку, високі технології і нові галузі стали основним інструментом в глобальній конкуренції і головним показником конкурентоспроможності. На сьогодні держава поступово втрачає можливість здійснення абсолютного контролю на власному політичному та економічному просторі. Крім того, на сьогодні основним фактором економічного процвітання держави є не матеріальні ресурси, а інтелектуальні і чим більш розвинутими вони є – тим більш конкурентоспроможна держава. На сьогодні на зміну міждержавним відносинам приходять відносини глобальні, де конкуренція, починаючи від простої підприємницької та закінчуючи міждержавною, зростає щохвилини.

21.Глобалістика як нова самостійна наука, етапи її становлення.

Глобалістика — нова комплексна міжгалузева наука. В її межах накопичений певний досвід і результати: по-перше, з’ясовано, що застосування показників і індикаторів для опису якісних процесів значно поліпшило достовірність глобальних проектів і моделей, розширило їхні можливості;по-друге, доведено, що, незважаючи на швидке зростання кількості показників, які використовуються, їх підбір залишається довільним і поки ще не відповідає критеріям повноти й достатності; по-третє, зафіксована майже повна відсутність методів зведення концептуальних категорій до емпірично визначених індикаторів, без чого питання практичного використання теоретичних моделей залишається дуже проблематичним; по-четверте, зосереджена увага на розробці питань взаємозв’язку показників різних підсистем моделей, виходячи з вимог цілісності. На сьогоднішній день прийнято відокремлювати три етапи становлення глобалістики. етапи становлення глобалістики, це одночасно і глобальні етапи еволюції людини. Перший етап. Приходиться на 60-ті роки. В цей період масштаби виробництва досягли небувалого розвитку та почали заважати можливостям природи компенсувати їх вплив. На цьому етапі виник так званий Римський клуб (1968), котрий й поклав початок глобальній проблематиці світового розвитку. Другий етап. Цей етап приходиться від середини 70-х до середини 80-х років. Віх характеризувався посиленою реконструкцією економіки, спричиненою похмурими прогнозами докладів Римському клубу, вибухнувшою нафтовою кризою, загостренням економічних протиріч між країнами, що розвиваються та промислово розвиненими країнами. Третій етап. Цей етап починається з середини 80-х років, в результаті зміни політичної карти світу, тобто зникненням табору соціалізму. Цей етап характеризувався тим, що самі ГП відійшли на другий план, а на перше місце стали СПП, що носять глобальний характер.

22.Соціо – культурний вимір глобалізації. У соціокультурній сфері знаходиться генетичне ядро кожної локальної цивілізації. Соціокультурні цикли в глобальному масштабі найбільш глибоко і повно були дослідженими Пітіримом Сорокіним. Становлення інтегрального соціокультурного ладу пов’язане з переміщенням центру творчого лідерства на Схід, з взаємопроникненням західних і східних культурних цінностей, ідей, інститутів, зразків і звичаїв. Проте цей процес не буде протікати в одному напрямі і в однакових формах в цивілізаціях Заходу і Сходу. Новий лад, за думкою Сорокіна, не буде ані модифікованою формою згасаючого ідеаціонального порядку східних народів, ані східним різновидом пануючого на Заході чуттєвого порядку. В останній час намітилися базові мегатенденції глобального цивілізаційного процесу в соціокультурній сфері: 1. «Культурна поляризація». Саме під знаком цієї мега тенде-нції пройшла більша частина ХХ століття, протиборства двох та-борів, — капіталістичного й соціалістичного. Основний механізм реалізації цієї мегатенденції — поляризація й сегментація політичної й геоэкономічної карти світу, супроводжувані формуван-ням стійких войськово-політичних і економічних регіональних союзів. 2. «Культурна асиміляція» виходить із того, що «вестерніза-ції» альтернативи немає. Розширюється процес установлення універсальних («загальнолюдських») норм і правил у міжнарод-них відносинах. 3.«Культурна гібридизація» доповнюється процесами транс-культурної конвергенції й формування транслокальных куль-тур — культур діаспори, а не традиційно локалізованих і прагну-чих знайти національно-державну ідентичність культур. Мир поступово перетворюється в складну мозаїку транслокальних культур, що утворять нові культурні регіони. 4.«Культурна ізоляція». ХХ століття дало численні приклади ізоляції й самоізоляції окремих країн, регіонів, політичних блоків («санітарні кордони» або «залізна завіса»). Джерелами ізоляціо-ністських тенденцій у сторіччі, що наступило, будуть: культур-ний і релігійний фундаменталізм; екологічні, націоналістичні й расистські рухи; прихід до влади авторитарних і тоталітарних режимів, які будуть прибігати до таких мір: соціокультурна авта-ркія, обмеження інформаційних і гуманітарних контактів, волі пересування, жорсткість цензури.

23.Країни, що розвиваються в умовах глобалізації. Потенціал і характер формування конкурентних переваг.

Загалом під глобалізацією світової економіки останні 20 років розуміють значне посилення взаємовпливу та взаємозалежності економік країн, зростання ролі ТНК, посилення міграції капіталу й робочої сили. Однак якщо ще зовсім недавно глобалізація в основному означала, що бізнес розширюється з високорозвинутих країн до тих, що розвиваються, то зараз ці зв’язки йдуть, по-перше, й у зворотному напрямі, по-друге, також між самими країнами, що розвиваються. Яскраво вираженою тенденцією є зростання кількості компаній із країн, що розвиваються, у рейтингу 500 найбільших фірм світу, який складає журнал „Fortune” 19,8% - материнських компаній).Поширеним явищем стало злиття і поглинання компаніями країн, що розвиваються, усталених і добре відомих на ринку компаній та брендів розвинутих країн, причому „сильною стороною” виступають саме компанії колишнього „третього світу”. Однією зі специфічних рис сучасної глобалізації є те, що споживачі із країн, що розвиваються, стають важливим об’єктом, за який розгортається конкурентна боротьба на світовому ринку. Попит цих споживачів специфічний: вони вимагають товарів за значно нижчими цінами й виготовлених із урахуванням особливостей ринку. Задовольнити цей попит фірми із країн, що розвиваються, мають більше шансів, ніж їх конкуренти з високорозвинутих країн, які зазвичай орієнтуються на покупців „середнього” класу. Величезний обсяг споживчого ринку, який відкривається у країнах, що розвиваються, особливо в Китаї та Індії, змінить розподіл ділової активності світу більше, ніж у свій час це зробили високорозвинуті, але набагато менш населені країни на зразок Японії і Південної Кореї.Звичайно, криза, яка найбільш вразила розвинуті країни, сильно зачепила й виникаючі ринки, адже більшість їх експорту орієнтована на багаті країни. Специфічною рисою глобалізації, пов’язаною зі зростанням ролі країн, що розвиваються, є також реальна небезпека поширення так званого „поганого капіталізму”, який означає збільшення державного протекціонізму на виникаючих ринках. Не так давно головною перевагою виникаючих ринків була їх дешева робоча сила. Сьогодні багатонаціональні фірми розшукують не стільки дешеву, скільки кваліфіковану робочу силу. Звичайно, світова фінансова криза сповільнила темпи розвитку країн, що розвиваються. Проте для багатьох із них характерне накопичення великих валютних резервів, які слугують антикризовою гарантією. Якщо розвинені країни зазвичай мають резерви іноземної валюти близько 4% від ВВП, то країни, що розвиваються. довели обсяги своїх валютних резервів до понад 20 % від ВВП. Отже, ринки країн, що розвиваються, акумулювали величезні суми капіталу в руках держави, змінюючи глобальну фінансову архітектуру ще до розпалу кризи. Як би професійно не керували цими фондами, такі гігантські контрольовані державою активи змінять баланс між державою і ринком на користь держави, тобто призведуть до зростання протекціонізму.

24. Україна на геополітичній карті світу. Проблема збереження суверенного статусу в умовах глобалізації

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. Із прийняттям нашої країни до Ради Європи, ЦЄІ та співпраці з іншими європейськими об’єднаннями з’явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво і з такими впливовими міжнародними інституціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк і Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство заради миру» дала змогу Україні гнучко підійти до розвитку партнерства з Північноатлантичним альянсом, маючи з ним такий рівень співпраці, який відповідає її індивідуальним вимогам і можливостям. На часі розвиток стосунків особливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. Аналіз конкретного геополітичного становища України та зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали і здобутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні обсягів та якості стосунків і з близькими сусідами, і з країнами інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових засад у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв’язків, співпраці в науці й техніці. Хоч і повільно, але зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН і Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів і дипломатів, так і чинники економічного характеру. Україна впевнено розвиває відносини і з іншими колишніми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить з історичних зв’язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну політико-правову основу.

25.Наслідки розширення ЄС і проблеми геоекономічного статусу України.

Проблема геоекономічного вибору, оптимального розв’язання ділеми “Схід-Захід” зумовлює потребу чіткого з’ясування хар-ру та цілей інтеграційних процесів, причому природу останніх визначають саме основні діючі особи, макросуб’єкти глобального соц–еко життя, які, з точки зору прир нац інтересів певної країни виступають вже в якості об’єктів інтеграц зусиль. Після здобуття У державної незалежності поступова інтеграція в загальноєвроп структури і налагодження багатосторонньої кооперації з ЄС постали її головними геостратег пріоритетами. Згідно урядових програм р-ку економіки України, в результаті значної диверсифікації міжн торгівлі, близько 65-70% її об’єму в 2012 року буде припадати на країни «далекого зарубіжжя». І відносини з Євросоюзом в цьому контексті розглядаються як базовий вектор геостратегічної реорієнтації. Відносини з ЄС та близькими до нього країнами набувають для У дедалі більшого геополітичного значення. В більш загальному плані, можна констатувати, що взагалі сукупні обсяги торгово-ек взаємодії У з ЄС останніми роками постійно зростають. Пріоритетні інтереси, які пов’язані з перспективами багатобічного розширення коопераційних, інтеграційних контактів з країнами ЄС, для У пов’язані з наступним: 1.країни-члени ЄС уявляють собою надзвичайно великий та потужний ринок, причому прив’язка до нього та скасування взаємних обмежень в процесі торгівлі з ним здатні допомогти вирішити основні проблеми збуту продукції, яка виготовляється в Україні; 2. присутність в європейському ринковому просторі, а також міждержавне, міжурядове та міжвідомче співробітництво дозволять У приймати активну участь в програмах галузевого, технологічного, наук-технічного, освітньо-гуманітарного розвитку ЄС; 3.лібералізація та взаємне відкриття економічних режимів є гарантією капіталовкладень, що зумовить притік іноземних інвестицій до країни; 4.офіційний європейський статус автоматично означав би поширення на У всіх вигідних для її економіки особливостей режиму діяльності в торговельно-інвестиційній сфері, які поширюються і на інших членів ЄС. Особливий інтерес для України становить створення зони вільної торгівлі з ЄС.Це було передбачено ще Угодою про партнерство та співробітництво від 16 червня 1994 р., яка постала наріжним каменем та нормативною основою двостороннього співробітництва У. Хоча ЄС і займає друге після СНД місце в переліку основних торговельних партнерів У, наявні здобутки у співробітництві з СНД є все ж замалими, особливо якщо замислитися над потенц можливостями спів-ва. Серед науково-технічних пріоритетів найбільш важливими в сфері співробітництва з ЄС є наступні: розвиток мікроелектроніки та робототехніки; взаємодія в галузі біотехнологій, зокрема генної та клітинної інженерії; розвиток оптроніки та лазерної техніки; розробка нових матеріалів та прогрес технологій обробки матеріалів; створ та запров в практику нових засобів комунікації та зв’язку; спільні дії, спрямовані на покращення енергозаощадження, перехід на викор нових та поновлюваних джерел ен. Важливим напрямом співр-ва з європ стр-ми для У становить кредитно-фінансова взаємодія у банківській сфері. Основним партнером тут виступає Європейській банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), рада директорів якого ще в 1997 р. затвердила стратегію дій стосовно України. Об’єкт особливої уваги ЄБРР – модернізація та будівництво трансп інфр-ри, допомога У в справі якомога більшого самозабезп енергор-сами, впровадж енергозаощаджувальних та екол технол у вир-ві, фін-ня чорнобильських статей витрат. Втім, у відносинах У з ЄС існує й чимало проблем. Одна з найбільш болючих та таких, які вимагають діяти, і негайно–антидемпінгові розслідування проти укр товарів. Від них серйозно страждають як окремі вітчизняні виробники так і зовнішньоторг і платіжний баланси країни. Важливими передумовами розширення співробітництва між У та ЄС, можна вважати: заг покращення макроек ситуації в У та більш динамічне просування ходою справжніх та радикальних, а не симулятивних ек реформ; розв’язання тих проблем, які були породжені практикою антидемп розслідувань з боку ЄС; провед роботи щодо розв’язання проблем, які виникають в У по лінії ГАТТ/СОТі; провед подальшої організаційної та переговорної роботи щодо розширення номенклатурного та кількісного представництва вітчизняного вир-ва на західноєвроп ринках в тих випадках, коли ще існують відповідні обмеження; участь в сист субрегіонального та прикордонного соц-ек спів-ва. Отже, хоча очевидним є те, що мета широкої інтеграції в євр госп простір не є реальною на найближчі роки, а обсяги необх підготовчої роботи, і перш за все в середині самої У, потребуватимуть надзвичайно великих зусиль, інтенсифікація роботи щодо зближення з євростр-рами є надзвичайно потрібною та є дійсно стратег геоеконом напрямом для У.

26.Основні школи сучасної глобалістики.

У рамках парадигми сучасної глобалістики сформувалися і відповідні наукові школи: 1)Еколого-економічна (П.Екінс, Х. Гендерсон, Х. Дейлі) , яка наголошує на реалізації системного підходу в дослідженні суспільних проблем, на відмові від зосередження на внутрішніх закономірностях економіки, вимагаючи включення до аналізу зовнішніх, неекономічних факторів, врахування численних взаємодій і взаємозв’язків між суспільством і природою. Також дана школа доводить можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. 2)Універсального еволюціонізму (М.Моісеєв) — наголошує на тому, що глобальна природа є самоорганізованою системою, реакція якої є хоча і непрогнозованою, але неминучою в довгостроковому плані. Саме тому процеси глобального розвитку повинні враховувати зворотну реакцію біосфери. 3)Глобальної екології — Розробляє теорію глобальних рішень і компромісів. Науково обґрунтовує модель глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї», «ядерної зими», а також соціологію глобального компромісу. Доводить можливість реалізації світових угод кооперативного типу задля вирішення планетарних завдань. Пропонує концепцію «Глобальних інститутів згоди», що можуть досягати стабільних і ефективних компромісів. 4)Контрольованого глобального розвитку (Д.Гвішіані) — Передбачає реалізацію програми «Моделювання глобального розвитку» з метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій з вибору оптимальних стратегій управління. Глобалістиці пропонується розвиватися з позицій загально-соціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. 5)Міжнародної політичної економії (С.Стрендж, Е.Хеллайнер,Ф.Черні,Л.Вейс) — Відслідковує формування глобального економічного, правового і політичного простору поряд зі становленням нового світогосподарського порядку. Аналіз цих процесів проводиться під кутом зору силових відносин і міждержавних конфліктів. Констатується визначна роль політичних рішень (чи відсутність таких) у розвитку найважливіших світогосподарських тенденцій і процесів. Розбираються суперечності між окремими групами інтересів, відомствами і гілками влади, їх вплив на формування економічної і зовнішньої політики країни, на наявність чи відсутність єдності під час захисту національних інтересів. 6)Економічної соціології (Ф.Бродель,М.Вебер, І. Шумпетер, К.Поланьї, Е. Дюргейм) — Зазначає, що економіка є тісно пов’язаною з іншими сферами суспільного життя, що економічні процеси визначаються сукупністю суспільних інститутів. До таких інститутів належать не тільки правові норми і адміністративні рішення, а і си- 
стеми цінностей, пріоритети, традиції, мораль, етика, що панують в суспільстві.

27. Біполярний сценарій глобального розвитку і основні напрями його реалізації.

Якщо говорити про біполярний сценарій розвитку світу – то таким можна вважати виникнення біполярної системи Схід-Захід наприкінці 40-х років, що супроводжувалося подвійною революцією у військовій сфері. У результаті цього просторові характеристики втрачали значення, перетворюючи Землю в єдине поле бою. Більшість політиків та економістів все ж визнає ґлобалізацію реальним процесом, який швидко розвивається у всіх галузях суспільного життя, хоча зараз це поняття не таке, яким було 30—40 років тому. Насамперед це пов’язано з розпадом біполярної системи. Внаслідок розпаду СССР послабилася закритість колишніх соціалістичних країн, що дало можливість ширше розвинутися ґлобалізаційним процесам. Зараз переважає американоцентричність ґлобальних процесів. На сьогодні кумулятивно виділяють два потенційні варіанти удосконалення інституційної архітектури світу. У першому випадку ініціативу перехоплює один з учасників системи. У другому —створюються новий наднаціональний інститут глобального регулювання — певний світовий центр з прийняття стратегічних рішень. Взявши за ознаку класифікації кількість полюсів влади, що координують світогосподарські процеси,інституційний устрій може набути наступного вигляду: — уніполярна система; — бі- чи триполярна система; — поліполярна система. Біполярна система передбачає наявність двох управлінських полюсів, що в результаті консенсусу приймають узгоджені рішення, виконання яких є обов’язковим для решти учасників міжнародних відносин. Ця система передбачає, з одного боку, активізацію міжнародного співробітництва найбільш розвинутих країн світу, які готові йти на компроміси заради досягнення спільних інтересів. З другого боку, передбачає пріоритетність рішень, що приймаються правлячою верхівкою для інших учасників міжнародних відносин. Теорія біполярного світу включає до такі основні напрями інституційного забезпечення глобальних трансформацій: - коаліції держав; - коаліції регіональних інтеграційних утворень.

На сьогодні відсутнє чітке ядро, навколо якого міг би розпочатися процес консолідації. Найбільш вірогідними варіантами вважаються: — «п’ятірка» постійних членів Ради Безпеки ООН (можливим є розширення складу); — «велика вісімка» (можливим є розширення складу); — компромісний варіант: «центр» скоріше за все складуть США, ЄС, Японія, Російська Федерація, Китай, Індія.

28.Природа і типізація глобальних економічних парадоксів.

Міжкраїнові та міжрегіональні асиметрії економічної глобалізації, викликані дією ряду технологічних, інформаційних, екологічних, геополітичних факторів, в першу чергу, дискредитують ідею про справедливий розподіл світового ВВП і рівні можливості конкурентного розвитку всіх учасників глобальної системи. Дисгармонія економічного розвитку поглиблює тенденцію до загострення класичних протиріч: уніфікації і диференціації; системного стягування і локалізації; інтеграції і дезінтеграції, в результаті чого виникають парадокси глобальної економічної системи.

1).Стратифікації, (уніфікації і різноманіття).

2).Дисоціації (інтеграція і дезеінтеграція)

3).Гр.галузевих парадоксів:

І парадокс „домашнього заміщення” ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваних прибутках у порівнянні з недиверсифікованим (за умов однакового рівня ризику). Дослідження показали, що інвестори віддають перевагу інвестиціям у внутрішні фінансові інструменти. Тож міжнародні інвестори продовжують втрачати можливості фінансової диверсифікації. З цього випливає, що повномасштабна глобалізація фінансових ринків є теоретичною

ІІ Парадокс Філдстайна-Хоріока.

Якщо б фінансові ринки були повністю об’єднанні, у всьому світі були б об’єднані й заощадження. Теоретично можна припустити, що надлишкові внутрішні заощадження повинні спрямовуватися в країни, які забезпечують найвищі доходи, і не існує ніякої кореляції між внутрішніми заощадженнями і внутрішніми інвестиціями. Однак аналіз показав високу кореляцію між цими величинами, що заперечує твердження про фінансову глобалізацію ринків. Іншими словами, ринки тяжіють не до експорту надлишкового капіталу, а до поглинання надлишку заощаджень на внутрішньому ринку.

Парадокс Філдстайна-Хоріоки: по-перше, показники заощаджень та інвестицій можуть змінюватися паралельно; по-друге, економічна політика держави, спрямована на ліквідацію значного дисбалансу рахунку поточних операцій, запобігає відтоку капіталів з країни, наприклад, через запровадження системи валютних обмежень, через що інвестори змушені будуть шукати канали інвестування в національні активи. А це і призводить до підвищення показника кореляції національних інвестицій і національних заощаджень.

III Феномен низького рівня потоків капіталу. Міжнародні потоки капіталу є одним із найважливіших індикаторів глобалізації фінансових ринків. Але рівень чистих потоків капіталу, що спостерігається на сьогодні, суперечить теоретичним уявленням про неабиякі масштаби глобалізації на фінансових ринках. Парадокси глобалізації фінансового ринку частково пояснюються диспропорцією його розвитку на користь похідних фінансових інструментів. Враховуючи те, що операції з деривативами становлять значну частину загального обсягу міжнародних операцій, специфіка глобалізації на фінансових ринках проявляється у зростанні обсягів міжнародного трансферту ризиків, а не потоків капіталу.

Парадокс стратифікації: в системі сучасних міждержавних відносин формуються механізми, які, по суті, виключають можливість вертикального просування країн з нижчого на вищий технологічний рівень. Нова міждержавна технологічна спеціалізація, що консервує двополярне зонування (цивілізаційна центр—периферійна зона) ґрунтується на функціональній обмеженості постіндустріальних структур.

парадокс дисоціації, який має підґрунтям сучасну динаміку інтеграційних процесів в ЄС, країнах Північної та Латинської Америки та Азійського регіону, попри їхню різновекторність і різну глибину взаємодії.

29.Роль і функції держави в умовах глобальних трансформацій.

І підхід: прихильники вважають, що держава віджила своє, розвиваються інтеграційні об’єднання; глобалізація поширюється в результаті потреб нац. і транснац. суб’єктів; глобалізація як позитивне явище; застарілість держ. суверенітету.

ІІ підхід:сучасна глобалізація не послаблює державу, однак кидає виклик, змушує здійснювати адаптацію відповідно до вимог глобальних ринків, держава змушена посилювати свою конкурентоспроможність.

Функції держави в сучасних умовах: - економічна (забезпечує нормальне функціонування держави та розвитку економіки, оптимальне співвідношення ринкових потреб, право раціонального управління та організації зовнішньо-екон. зв’язків); - політична (забезпечення державної та суспільної безпеки, соціальної та національної згоди, охорони державного суверенітету в глобальних умовах); - соціальна (охорона прав та свобод населення, здійснення заходів щодо задоволення соціальних потреб, підтримки життєвого рівня населення); - ідеологічна (підтримка державної ідеології); - екологічна (охорона навк.середовища).

1) держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підготовка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. 2) деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). 3)Вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. держава з історичної та етнокультурної самоцінності все більше трансформується в корпорацію з управління соціально-територіальною системою.

«Країна-система» зазвичай може бути представлена державою, яка в цілях реалізації власних геоекономічних інтересів формує самостійну систему інтернаціоналізованих відтворювальних ядер (циклів). Їх ланками виступають національні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних інтересів у геоекономічному просторі і одночасно забезпечується їх військовий захист. Третій вектор трансформації національної державності — феномен субсидіарності - делегування тих чи інших державних повноважень «до низу», на локальний рівень.

30.Вплив сучасної світової фінансової кризи на економіку України.

Аналіз динаміки соціально-економічної ситуації в країні дозволив охарактеризувати наслідки глобальної фінансової кризи для економіки України наступними аспектами:

- погіршення макроекономічних показників;

- зниження темпів зростання ВВП;

- дефіцитний платіжний баланс, велика залежність від імпорту капіталу, високих технологій, нафти і газу;

- великий розмір зовнішнього боргу країни, що веде його до ризику невиплати;

- скорочення депозитної маси;

- зниження ліквідності, погіршення портфеля й активів банківської системи;

- зниження обсягів кредитування економіки;

- девальвація гривні;

- скорочення надходжень і видатків бюджету;

- ослаблення довіри до фінансових установ;

- серйозні труднощі українських банків пов’язані з поверненням зовнішніх запозичень, залучення нових інвестицій;

- нестабільність на валютному ринку його спекулятивний характер;

- зменшення резервів НБУ, який змушений продавати валюту для задоволення ажіотажного попиту;

- погіршення добробуту домашніх господарств, скорочення реальних доходів, затримка виплати заробітної плати, особливо у промислових регіонах;

- зниження загального рівня життя населення, погіршення забезпеченості громадян товарами першої необхідності (продукти харчування, одяг) та послугами соціально-побутової сфери (транспорт, медицина, освіта, культура).

  Фахівці очікують, що у 2011-2012 році світову економіку може накрити "друга хвиля" кризи. Розглядаючи ситуацію в Україні, можна зазначити, що у 2011 році тривало відновлення економіки України, водночас темпи зростання залишалися удвічі повільнішими, ніж до кризи. Крім того, швидкість оздоровлення української економіки є значно нижчою, ніж у країнах, що розвиваються.

31.Фактори економічного розвитку країн, що розвиваються, в умовах глобалізації.

1) Перенесення виробництв із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Вирцтва зорієнтовані на дешеві і численні трудові ресурси. Матеріалоємні й енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових металів, нафтопереробка, електроенергети-ка, деревообробка, більше стали орієнтуватися на сировинні бази. Екологічно шкідливі (нафтопереробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперова промисловість, хімія органічного синтезу) через високі витрати на природоохоронні заходи в розви-нутих країнах були витиснені з них у країни, що розвиваються. Ці країни для залучення інвестицій створювали сприятливий інвест клімат, пільгове оподаткування.

2) Стабілізація політ ситуації в багатьох країнах, що розвив. Націоналізація економіки після одержання країнами незалежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів і громадянських війн підвищували при-вабливість країн для іноземних інвесторів; обіцяли стабільно високі прибутки, недоторканість вкладених капіталів і придбаної власності.

3) Сформована в 90-х р загальна сприятлива ек ситуація у світі, зростання сусп вирцтва як у розвинутих країнах, так і в країнах НІК і нафтоекспорт-них. Це викликало підвищення попиту на сировину і паливо, що оживило споживчий попит всередині країн, що розвив. Посилення ролі ТНК у світі і на ринках країн, що розвиваються, призвело до припливу іноземних інвестицій, оживило економіку, сприяло індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, розширило кредитування країн, що розвив, з боку розвинутих. Капітали нафтоекспортних країн, що накопичувалися від експорту енергоносіїв, і прибутки від експорту готових виробів НІК також стали основами інвестування.

4)Переорієнтуванням виробництва зі стратегії розвитку імпортозамінної на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвив, раніше надто залежали від кон’юнктури світ експорту, бо виробляли обмежений перелік експортних товарів, і водночас жорстко залежали від імпорту численної групи товарів. Зараз вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду монофункціональних у полі функціональні.

5)Проведенням структурних реформ в економіці країн, що розвиваються. У країнах, що розвиваються, продовжилися розпочаті раніше реформи по індустріалізації їхніх економік: від видобувних виробництв вони більше стали переходити до переробних,трудомістких і навіть наукоємних. Високими темпами розвивалася інженерна і соціальна інфраструктура, сфера послуг, туризм, банківська справа, страхування, зв'язок. Змінювалися форми власності: державна власність приватизувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на державному рівні інвестиціями, законодавчою і податковою базою. Проводилася жорстка фінансова політика щодо зниження рівня інфляції, боротьби з корупцією, тіньовим капіталом.

Прогресивні зміни в країнах Сходу і Півдня значною мірою визначаються інтенсифікацією міжнародного поділу праці, реіндустріалізацією, перетоком ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн у ті, що розвиваються. Для країн, що розвиваються, характерна диспропорція їхнього господарського розвитку, очаговість передових форм виробництваУ країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як запорука валютних надходжень і підйому економіки. При цьому в створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК.

32.Глобалізація в науково-технологічній сфері. Становлення “нової економіки”.

Ключову роль у техн прогресі зіграло стрімке впровадж інформац технолог. Розвиток інформ-комунік техн спричин зниж вартості передачі звуку, даних у значних обсягах. Упровадж технологій цифрової обробки даних і інтеграція засобів комунікацій і обчисл техніки дозволяє транспор величезні потоки інформац в найкоротший термін по низькій вартості. Широке поширення одержав Інтернет,.З впровадженням інформац технологій торгова сфера переживає революц зміни. Розв електронна комерція, яка дозвол суб'єктам, що знаходят в різних кінцях світу, легко знаходити торгових партнерів як у сфері оптової, так і роздріб торгівлі. Розвиток телекомунік зробив величезний ефект на глобалізацію виробн сфери. Фінансова сфера, під дією комунік і обчисл технологій трансформув у світову, значно розширивши спектр галузей і окремих фінан послуг і інструментів. Нові інформац і комунікаційні технології дозволяють оперувати одночасно практично на усіх світових біржах у режимі реального часу 24 години на добу, у багато разів збільшують швидкість переміщ капіталів. Завдяки електроніці з'явилися нові фінансові послуги і продукти. Гол. центри- США, Япон, кр-ни Зах. Європи, зокрема ЄС.

Поняття „нова економіка” виступає в якості системного явища, що поступово формується в межах індустріального періоду економічного розвитку шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу, інноваційних методів господарювання, інтелектуального людського капіталу, передових технологій і галузей національної економіки, пріоритету виробництва знань, послуг та становлення менталітету творчого, ефективного, раціонального бізнесу. Це поняття виникає в науковій літературі, а також у господарському житті з середини ХХ століття як наслідок кардинальних інноваційних змін в техніці, технологіях, моделях та типах економічного, соціального, екологічного, демографічного, політичного, правового, суспільного життя населення розвинутих країн і світу в цілому. Поняття «нова ек» введене в ек науку порівн недавно. Нова ек –це Інтернет-кономіка,ек знань,ек постійних змін. позит можуть бути сприйняті визнач нової ек, що представляють її як «ек знань», «знання—інтенсивну ек-ку», «засновану на знаннях ек», «невагому ек». У новій ек знання *стали не тільки самост чинник в-цтва, а й головн в усій системі чинників,що пов’язано з тим, що саме вони у вигляді інформації як систематизов даних зростаюч темпами змінюють вигляд суч світу,8 як чинник вир-тва ведуть до виникн нових форм бізнесу, що перебув у постійній взаємодії суб’єктів ринку у реальн часі *набули новий якісний стан і стали самост чинник вир-тва, таким, як земля, капітал і робоча сила.

33.Проблема державної економічної і політичної безпеки в умовах глобалізації.

Економічна безпека – це сукупність умов і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здатність до постійного відновлення і самовдосконалення. Саме національно-державні інтереси, що мають довгостроковий характер і визначальні основні цілі, стратегічні і поточні задачі внутрішньої і зовнішньої політики держави, формують об’єктний склад національної економіки, що включає наступні види безпеки: економічна, політична, військова, соціальна, міжнародна, екологічна, інформаційна, духовна, прикордонна, ядерна, продовольча, транспортна, енергетична та інші. Економічна безпека є головною складовою в системі національної безпеки і відіграє провідну роль в силу основного значення економічного потенціалу в господарській діяльності країни та світових відносинах. По-перше, вона є визначальною для розвитку виробництва і ринкових відносин, обміну товарами і послугами. По-друге, формує забезпечення превентивних заходів і захисно-охоронних заходів. економічна безпека являє собою сукупність внутрішніх і зовнішніх умов, які сприяють ефективному динамічному росту національної економіки, її здатності задовольняти потреби суспільства держави, індивіда, забезпечувати конкурентноздатність на зовнішніх і внутрішніх ринках, що гарантує від різного роду погроз і втрат. До загроз можна віднести необхідність інтеграції до уже сформованої системи міжнародних інститутів; складності з ідентифікацією стану системи, пов'язані з кризою органів відповідальних за збір статистичної інформації, і як наслідок, неможливість прийняття оптимальних управлінських рішень; суперечливе законодавство, тощо.

Держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар’єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку.

Деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов’язки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науково-технічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.

 34.Потенціал формування транснаціонального характеру економіки України.

Визначальна причина вкладення інвестиції в Україну -пошук нових ринків збуту. Більшість іноземних інвесторів приваблює передусім великий внутрішній ринок України (близько 50 млн. споживачів). Наявність дешевої робочої сили є істотним фактором лише для інвесторів-підприємців. Однак найнижчі серед країн Східної Європи витрати на оплату праці часто обертаються її низькою продуктивністю, нестачею капіталу, слабким менеджментом та регуляторними перепонами, що робить собівартість продукції вищою, ніж у сусідніх країнах. Іноземні інвестори, як правило, сподіваються на внутрішню ставку дохідності в межах від 10 до 30%. ТНК, які залучають капітал під менші відсотки, задовольняються ставкою, нижчою за 20%. Тому ТНК можна розглядати як найкращий спосіб залучення довгострокових інвестицій в Україну. Проте процес іноземного інвестування в Україні гальмується численними чинниками: - нестабільне й надмірне регулювання; - нечітка правова система; - мінливість економічного середовища; - корупція; - великий податковий тягар; - проблеми щодо встановлення чітких прав власності; - низький рівень доходів громадян; -труднощі у спілкуванні з урядовими та приватизаційними органами; - мінливість політичного середовища тощо.

Пріоритетами державної політики мають бути лібералізація руху капіталу, валютного ринку та репатріації прибутків; зняття обмежень на частку іноземної власності в українських компаніях, мінімізація бюрократичних обмежень і зниження податкових ставок та зменшення кількості податків.

Транснаціоналізація української економіки має відбуватись не лише шляхом залучення інвестицій зарубіжних корпорацій, а й через створення власних вітчизняних ТНК: Найбільш великими і чітко структурованими вітчизняними ФПГ сьогодні є такі групи, як «Систем Кепітал Менеджмент», «Приват», «Інтерпайп», «Індустріальний Союз Донбасу». Слід визнати, що існує ряд перешкод на шляху до формування українських транснаціональних структур: нестабільність економічної та політичної ситуації в державі; нерозвиненість законодавчої бази у питаннях статусу та діяльності транснаціональних корпорацій; потужна конкуренція з боку існуючих світових ТНК, які є лідерами у більшості галузей; низька конкурентоспроможність української продукції (переважно внаслідок високої енергомісткості); відсутність відповідної науково-технічної, інноваційної бази, яка б могла конкурувати з технологіями іноземних ТНК; порівняно низький рівень менеджменту; висока «тінізація» економіки; великий податковий тягар; високий рівень інфляції тощо.

Щодо створення українських ТНК, слід зазначити, що подібна макроекономічна політика спрямована на захист національних економічних інтересів, а отже сприятиме подальшому розвитку українських господарських структур, інтернаціоналізації їхнього виробництва й капіталу, інтеграції України у світову економіку, її участі в глобальних трансформаційних процесах. Українські фінансово-промислові групи, перетворюючись на ТНК, здатні скласти індустріальну і інфраструктурну основи національної економіки, і вже зараз представляють її на провідних світових ринках товарів і послуг, беруть участь в регіональному розподілі праці Європи і Азії. Але тільки через державну підтримку розвитку ТНК з національним корінням Україна буде здатна включатися в масштабні трансконтинентальні проекти, бути активним гравцем в макрорегіональних проектах промислової і інфраструктурної кооперації.

35.Варіанти позиціонування україни на пострадянському просторі і  проблеми реінтеграції в глобальних умовах.

за 20 років, які минули з проголошення незалежності, Україна не впоралася зі стратегічним завданням європейської, регіональної та субрегіональної інтеграції: успіхи на цих напрямах носили в основному інституційно-процедурний характер (членство в Раді Європи, Центральноєвропейській ініціативі, Організації Чорноморського економічного співробітництва, рамкова угода про партнерство та співробітництво з ЄС тощо) і практично не позначилися на конкурентних позиціях національної економіки.

Реінтеграція - об’єднання на нових принципах того, що раніше було роз’єднаним (дихотомія). Регіональні орган-ї: 1.СНД — міждержавне об’єднання, створене для розвитку співпраці в політичній, економічній, гуманітарній, культурній і інших областях, для пом’якшення негативних наслідків розпаду СРСР. У нього входять всі колишні республіки Радянського Союзу, окрім Прибалтійських держав і Туркменістану, що вийшов з його складу. 2. ГУАМ. В організацію входять чотири держави: Грузія, Україна, Азербайджан і Молдова. Первинно в організацію входив також Узбекистан, який пізніше покинув лави держав, які ратували за демократичні перетворення. ГУАМ розглядається багатьма, як організація, створена на противагу домінуванню Росії в регіоні. Варто відзначити, що держави-члени ГУАМ не входять ні в одну іншу створену на території колишнього СРСР організацію, за винятком СНД. 3. Євразійське Економічне Співтовариство (ЄвразЕС) було створене Росією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном і Таджикистаном на основі Митного Союзу СНД. Вірменія, Молдова, Україна мають статус спостерігачів у цій організації.

36.Цивілізаційні виміри глобального економічного розвитку.

Локальні цивілізації виникли близько шести тисячоліть тому в межах стародавніх держав та їх об’єднань – у Шумері, Єгипті, Індії. Потім вони змінювалися, зникали, трансформувалися у цивілізації нових поколінь. Експерти виділяють 4 фази економічного розвитку і за ними класифікують цивілізації. До архаїчної фази відносять месопотамську, єгипетську, далекосхідну, мезоамериканську, класичну, південно-азійську, афро-азійську. До доіндустріальної відносять західну, далекосхідну, євразійську. Цивілізаціями індустріального етапу економічного розвитку є західна, православно-християнська, ісламська, індуїстська, далекосхідна. Постіндустріальна епоха виділяє формувалася такими цивілізаціями: євразійська, східноєвропейська, західноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, японська, китайська, буддійська, індійська, мусульманська, океанічна.

Формування цивілізацій четвертого покоління зумовлене: по-перше, новим етапом історичного процесу, по-друге, зміною техногенної цивілізації на гуманістично-креативну, ноосферну, постіндустріальну форму; по-третє, викликом з боку процесів диференціації та дезінтеграції на нових принципах. Останній процес найбільш наочно спостерігається передусім у межах західної цивілізації, яка, маючи за своє історичне ядро Задіну Європу, опанувала індустріальне суспільство і поширилося на Північну та Латинську Америку, Австралію та Океанію, перетворила на колонії Індії, Африку, підпорядкувала своєму впливу Китай.

на початку XXI ст. у глобальному економічному просторі серед класичних цивілізаційних груп IV покоління можна виділити:

1.  авангардні цивілізації, що реалізують постіндустріальну економічну програму, яка ґрунтується на високотехнологічній основі і узгоджує ринкові механізми з регулюючою функцією держави. Вони є лідерами глобальної економіки і забезпечують високий рівень багатства і прибутків населення як за рахунок ефективності відтворення, так і в результаті нееквівалентного обміну і привласнення значної частки світової ренти і квазіренти. Їх представляють Північна Америка, Західна Європа, Японія, а також нові індустріальні країни;
2.  цивілізації з приблизно середньосвітовим рівнем розвитку, які мають значний потенціал зростання, але недостатньо його використовують (латиноамериканська і частково мусульманська цивілізації, а також країни Східної Європи);
3.  цивілізації з низьким рівнем економічного розвитку, що перебувають у стадії застою, — африканська цивілізація (на південь від Сахари, але без ПАР), частина мусульманських і буддійських країн з низьким рівнем прибутку;
4.  китайська цивілізація, яка поки що має низький рівень економічного розвитку, але стрімко наближається до названих вище груп і робить претензійні заяви на першість у частці світового ВВП до 30-х років XXI ст.; а також індійська цивілізація, яка також набирає обертів власного розвитку;
5.  євразійська цивілізація, що втрачає позиції в світовій економіці і стає об’єктом економічної експлуатації з боку розвинутих цивілізацій.

37. Характеристика ключових глобальних проблем економічного розвитку

За такими ознаками глобальні проблеми можна поділити на три сфери дії. До першої сфери належать проблеми, які виникають у процесі взаємодії природи та суспільства. Серед них: надійне забезпечення людства продовольством, сировиною, енергією тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, космічного простору. Джерела таких проблем закладені в тенденціях та закономірностях розвитку світових виробничих сил, які сприяють розширенню можливостей задоволення потреб людства в засобах до існування, а також збільшенню старих виробничих потреб та виникненню нових. Особливості перетворення таких проблем у глобальні полягають в тому, що сьогодні як ніколи споживання відновлювальних та не відновлювальних ресурсів досягло величезних обсягів і характеризується подальшим зростанням. Виникла ситуація, коли з найбільшою гостротою виявилась суперечність між потребами суспільства у природних джерелах та можливостями природи задовольняти такі потреби. Відносна обмеженість природних ресурсів спричинює пошук подальших радикальних рішень проблем у світовому масштабі. До другої сфери належать проблеми суспільних взаємовідносин, а саме: відносини між державами з різним економічним устроєм, подолання економічної відсталості багатьох країн світу, локальні, регіональні та міжнародні кризи і т.п. На передній план серед них вийшла проблема регіональних конфліктів, у тому числі і в трансформаційних країнах. Про це свідчать події в колишньому СРСР, колишній Югославії, на Близькому Сході та інших регіонах світу. На цьому тлі важливою залишається проблема відведення загрози застосування ядерної зброї. У її вирішенні зацікавлені не лише держави, які мають ракетно-ядерний потенціал, а й народи всієї планети. Тільки спільними зусиллями можна запобігти загибелі людської цивілізації. Третя сфера – розвиток людини, забезпечення її майбутнього. Вона охоплює перш за все проблеми пристосування сучасної людини до умов, що змінюються під впливом науково-технічного прогресу природного та соціального середовища, питання сучасної урбанізації, боротьби з епідеміями та важкими захворюваннями (серцево-судинними, онкологічними, СНІДом). Проблему людини та її майбутнього вчені розглядають як глобальну проблему, в якій концентруються та посилюються всі інші проблеми людського співіснування.

38.Вплив глобалізації на країни – лідери світової економіки.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

Великі «глобальні» країни, такі як США, Японія, Китай, Індія, Росія, Європейський Союз несуть особливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальної гри». Вони повинні відмовитись від політики глобального тиску сильних країн на менш розвинені країни та країни перехідного періоду. Цього об'єктивно вимагають і їхні власні інтереси і весь хід світового розвитку.Глобальний егоїзм країн-лідерів — одна з найбільших сучасних загроз людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш розвинутих країн. Протягом надто великого історичного періоду, та навіть і в XX столітті «передові» країни світу, виходячи з абсурдно зрозумілих егоїстичних інтересів усі свої міжнародні і глобальні стратегії будували на тому, щоб перемогти в конкурентній боротьбі ослаблені країни. Вони не розуміли і ще не розуміють, що перемога над слабкими ослаблює «переможців» і веде їх до неминучої деградації, яка матиме незворотний характерГлобальний корпоративізм країн «великої сімки» поки що є дуже обмеженим і егоцентричним. Проблеми світу ці країни схильні вирішувати з позицій своїх національних і групових інтересів. Вони поки що не здатні піднятись на новий рівень бачення світу, не здатні розробити і реалізувати глобальну стратегію взаємодопомоги і кооперації як основи спільного сумісного виживання. Немає ознак того, що саме ці країни-лідери світу забезпечують сучасний розвиток концепцій та ідей глобального корпоративізму, виходячи з умов та імперативів подолання глобальної кризи. Вкрай низькою за рівнем і дією залишається глобальна колективна відповідальність провідних країн світу. Парадокс сучасного етапу глобалізації полягає і в тому, що на його фоні паралельно з процесами глобальної інтеграції інтенсивно ідуть процеси сучасної цивілізаційної диференціації і роз'єднання світу. Зіткнення західної і ісламської цивілізацій стало більш ніж серйозною проблемою. Цей конфлікт став загрозою для всього людства. Глоб. на країни-лідери св.. ек-ки вплинула таким чином: 1).розв. МПП призвів до поступового домін. внутрігалуз. поділу, 2).високий р-нь доходів у високо розв. кр. стим. іннов.д-ть, яка спрям. на ств.нової прод., з одного боку, а з іншого, спрямована на зрост. сук. попиту в цих країнах, 3).стр-ра попиту в країнах з майже однак. рівнем розв. однорідна, 4).зрост. в стр-рі св. торг. долі гот. прод., основним постач. якої є розв. кр, 5).для країн-лідерів притаманна однор. пол.-прав. система, що знах.своє втіл.у відпов. ЗЕ пол. цих країн.; 6).ці кр.виступають осн. ех та ім.-рами капіталу у світ. госп-ві, завдяки акт. д-сті ТНК; 7).вони виступають як осн. ім-р труд.міграц. 8).вони визначають іннов. розв. людства 9).зберіг. за собою моноп. на нові знання та техн. при одночас. відкритому доступі до прир. рес. усіх країн світу, отже їх позиції посиляться ще.

39.Проблема ефективності регіональних економічних блоків Регіональна економічна інтеграція в своєму розвитку проходить ряд ступенів: зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз і політичний союз.На кожній з цих щаблів усуваються певні економічні бар'єри (розбіжності) між країнами, які вступили в інтеграційний союз. У результаті в межах інтеграційного блоку складається єдине ринкове простір, всі країни-учасниці виграють за рахунок підвищення ефективності діяльності фірм і зниження державних витрат на митний контроль.

Поки немає жодного регіонального економічного блоку такого високого рівня розвитку, але ближче за все до нього підійшов ЄС. Успіх регіональної економічної інтеграції визначається рядом факторів, як об'єктивних, так і суб'єктивних.

По-перше, необхідна однаковість (або схожість) рівнів економічного розвитку країн, що інтегруються. Як правило, міжнародна економічна інтеграція виникає або між промислово розвиненими країнами, або між державами, що розвиваються. Поєднання в одній інтеграційному блоці країн сильно розрізняються типів зустрічається досить рідко, такі ситуації зазвичай мають суто політичне підгрунтя (наприклад, об'єднання в РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) промислово розвинених країн Східної Європи - як НДР і Чехословаччина - з аграрними країнами Азії - як Монголія і В'єтнам) і закінчуються « розлученням »різнорідних партнерів. Більш стійкою є інтеграція високорозвинених країн з новими індустріальними країнами (США і Мексика в НАФТА, Японія і Малайзія в АТЕС).

По-друге, всі країни-учасниці повинні бути не тільки близькі з економічного і соціально-політичного ладу, а й мати досить високий рівень господарського розвитку. Адже ефект економії на масштабі помітний головний чином у високотехнологічних галузях. Саме тому в першу чергу виявляються успішними інтеграційні об'єднання високорозвинених країн «ядра», в той час як «периферійні» союзи нестійкі. Слаборозвинені країни сильніше зацікавлені в економічних контактах з більш розвиненими партнерами, ніж з такими ж, як вони самі.

По-третє, у розвитку регіонального інтеграційного союзу необхідно дотримувати послідовність фаз: зона вільної торгівлі - митний союз - спільний ринок - економічний союз - політичний союз. Можливо, звичайно, забігання вперед, коли, наприклад, відбувається політичне об'єднання країн, які ще не цілком єдиних в економічному плані. Однак історичний досвід показує, що таке прагнення скоротити «родові борошна» загрожує появою «мертвонародженого» союзу, який дуже залежить від політичної кон'юнктури (саме так було з РЕВ).

По-четверте, об'єднання країн-учасниць має бути добровільним і взаємовигідним. Для дотримання рівноправності між ними бажаний деякий баланс сил. Так, в ЄС чотири сильних лідера (Німеччина, Великобританія, Франція та Італія), тому більш слабкі партнери (наприклад, Іспанія або Бельгія) можуть у спірних ситуаціях підтримувати свою політичну вагу, вибираючи, до кого із сильних лідерів їм вигідніше долучитися. Менш стійка ситуація в НАФТА і в ЄврАзЕС, де одна країна (США в першому випадку, Росія у другому) перевершує по економічній і політичній силі всіх інших партнерів.

По-п'яте, передумовою виникнення нових інтеграційних блоків є так званий демонстраційний ефект. У країнах, що беруть участь у регіональній економічній інтеграції, зазвичай відбувається прискорення темпів економічного зростання, зниження інфляції, зростання зайнятості та інші позитивні економічні зрушення. Це стає завидною зразком для наслідування і надає певний стимулюючий вплив на інші країни. Демонстраційний ефект проявився, наприклад, у бажанні східноєвропейських країн якомога швидше стати членами Європейського Союзу, навіть не маючи для цього серйозних економічних передумов.

Головним критерієм стійкості інтеграційного угруповання є частка взаємної торгівлі країн-партнерів у їх спільної зовнішньої торгівлі. Якщо члени блоку торгують в основному один з одним і частка взаємної торгівлі зростає (як в ЄС і НАФТА), то це показує, що вони досягли високого ступеня взаємодії. Якщо ж частка взаємної торгівлі мала і, тим більше, має тенденцію знижуватися (як у ЕКО), то така інтеграція безплідна і нестійка.

Цікаво відзначити приклади «пересічної інтеграції»: одна країна може бути членом відразу кількох інтеграційних блоків. Наприклад, США полягає в НАФТА і в АТЕС, а Росія - в АТЕС і в ЄврАзЕС. Усередині великих блоків зберігаються малі (як Бенілюкс в ЄС). Все це є передумовою зближення умов регіональних об'єднань. На цю ж перспективу поступового переростання регіональної інтеграції в міжнародну інтернаціоналізацію спрямовані і переговори між регіональними блоками. Так, в 1990-х був висунутий проект угоди про трансатлантичної зони вільної торгівлі, TAFTA, яка б з'єднала НАФТА і ЄС.

40.Регіоналізація як сценарій глобальних трансформацій.

 Регіоналізація – процес поступового переходу до форм спільного ринку та вир-чого простору між геогр, історич, структурно спорідн народами, який супроводж зближ умов торгово-ек діяльності, зниж та взаємоскас обмежень з метою підвищення ек ефективності та розв’язання спільних проблем. Ефективність  міжн регіон ек інтеграц досяг за рахунок таких чинників: * усун дискримінації та бар’єрів між країнами-учасницями інтеграц угрупувань у русі товарів та послуг, капіталу, *стандартизація та уніфікація у в-чо-комерц сфері, *динам ефекту завдяки розшир ринку та економії на масштабах вир-цтва, *забезпеч достатнього рівня конкуренції.Для зрілих інтегр угруп (спільний ринок, ек та політичні союзи) хар-ні:* синхронізація процесів відтворення; * створення господарського комплексу з тісними взаємозв'язками національних економік з пріоритетом власного розподілу праці; *особливі механізми регулювання, переважно через наднац органи; *узгоджена політика як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з іншими країнами та групами країн. Проте,  незважаючи  на  очевидні  ек  переваги,  процеси міжна регіональної ек інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Позитивні наслідки від регіональної інтеграції:

1.  зростання конкуренції між виробниками товарів;
2.  використання переваг економії на масштабах виробництва;
3.  збільшення припливу іноземних інвестицій.

Негативні:

1.  ресурси з менш розвинутих економік членів союзу можуть відпливати до більш розвинутих;
2.  може утворитися олігопольний зговір в разі встановлення тісніших зв’язків між фірмами країн-учасниць.

 

Особливості сучасної регіональної інтеграції:

-сучасний інтеграційний процес зумовлений не тільки дією об’єктивних факторів, але й певною ланцюговою реакцією на розвиток інших інтеграційних угруповань;

-нерівномірність розвитку і реалізацій форм міжнародних економічних інтеграцій;

-поряд з інтеграційними процесами розвиваються і дезінтеграційні процеси, які можуть мати локальний характер, а також міжнародний характер.

Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі: * політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; *зростання затрат при реалізації регулівних функцій на наднац рівні; *суперечності розширення складу інтеграційних угруповань, *ідеологічні розходження. Регіоналізація показала, що *вона є більш млявою та менш ефективн, ніж система багатостор торгівлі. *не спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.

41.Інноваційно-інтелектуальна стратегія розвитку України в умовах глобалізації.

Дана Стратегія є органічною складовою Стратегії розвитку України у період до 2020 року (проект цієї Стратегії розроблено на виконання доручення Кабінету Міністрів України Міністерством економіки України). Вона розвиває основні положення Концепції науково-технологічного та інноваційного розвитку України, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. № 916-ХІV, уточнює і доповнює  їх з врахуванням нових вимог сучасності і викликів щодо змін, на які Україна повинна мати адекватні відповіді. Визнання високої актуальності тиску зовнішніх і внутрішніх викликів, що посилюються, врахування їх можливих наслідків з метою недопущення кризових явищ в економіці і суспільстві є головною передумовою формування дієздатної інноваційної політики соціально-економічного розвитку держави. Стратегія складається з аналітичної та безпосередньо стратегічної частин. У першій частині сформульовано системну соціально-економічну проблему, що вирішується Стратегією. Ця проблема спроектована на існуючий стан інноваційного розвитку України у порівнянні з основними мегатрендами інноваційного розвитку світової та європейської економік, а також економік окремих країн. Головна системна проблема полягає в тому, що результативність, якість функціонування і структура креативної частини національної інноваційної системи – сектору досліджень і розробок, освіти, винахідництва – не повною мірою відповідають потенційним потребам інтенсивного розвитку економіки. З іншого боку, структурно відстала, технологічно низькоукладна вітчизняна економіка, отримана у спадок від СРСР, а також система підприємництва, що склалася під впливом нав’язаних Україні ззовні неоліберальних реформ, залишаються вкрай несприйнятними до сучасних досягнень науки та технологічних інновацій. Стратегічна частина окреслює ключові стратегічні цілі, основні стратегічні пріоритети, визначає напрямки, механізми і можливі варіанти вирішення проблеми, містить формулювання ключових заходів щодо практичного впровадження Стратегії. До ключових викликів, які потребують стратегічних змін в державній науковій та інноваційній політиці, належать:глобалізація і неолібералізація світової і більшості національних економік, в тому числі української;безальтернативність сталого економічного розвитку для кожної країни;нарощування в світі темпів технологічного прогресу, перехід національних економік на найвищі технологічні уклади;погіршення демографії, зниження якості трудових ресурсів та посилення процесів міграції населення.

 Результатом реалізації Стратегії має стати утвердження в Україні інноваційної моделі її економічного і соціального розвитку, підвищення ефективності використання інтелектуального потенціалу країни, всіх її людських і природних ресурсів, забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки, досягнення стабільного сталого розвитку і підвищення добробуту громадян. Реалізація Стратегії створить можливості для успішного просування України по шляху розбудови економіки і суспільства, заснованих на знаннях.

42. Принципові підходи до визначення глобалізації.

В науковій літературі виділяють 3 основні підходи до глобалістчної проблематики:

-гіперглобалістики, які вважають, що глобалізація являє собою якісно нову добу розвитку людства, яка у вигляді окремих народів та держав підпорядковуються функціонуванню глобальної системи, глобалізація розглядається як специфічний варіант інтернаціоналізації господарського, політичного, культурного, соціального життя людства орієнтований на форсовану економічну інтеграцію в глобальних масштабах з максимальним використанням науково-технічного прогресу, вільна конкуренція і ринок повинні будуть автоматично забезпечити найбільш раціональне та ефективне розподілення ресурсів та капіталу та привести до формування єдиного глобального економічного, правового, політичного простору;

-скептики, вони виступають з прямою або опосередкованою критикою теорії та практики глобалізації, вважають, що глобалізація - це переважно міф, а сучасні відповідні процеси мають глибоке історичне коріння і є продовженням давніх тенденцій, вбачають у глобалізації поширення західного модернізму, розуміючи під нею уніфікацію життя на основі єдиних ліберальних цінностей, які нав’язують всьому світові високорозвинені країни світу, глобалізація розглядається ними як вестернізація (запозичення англо-саксонських, англо-американських цінностей життя в області економіки, освіти і культури), представник: російський вчений Панарін;

-еволюціоністи, відповідно до їхнього вчення весь світ справді сьогодні переживає якісні перетворення на глобальному рівні, але ці перетворення мають глибоке історичне коріння, вважають, що глобалізація - це потужна сила, яка спричиняє еволюцію всього людства, зміну світового порядку, вказують на необхідність створення в традиційному товаристві нового політичного, економічного і соціальнгого простору, до якого на макрорівні повинна пристосовуватися держава, а на мікрорівні - локальних спільнот, глобалізація асоціюється у них з новою світовою стратифікацією, коли деякі країни увійдуть у центр світового розвитку в той час як інші країни витісняться на периферію, суверенні держави збережуть владу над власними територіями однак все більшу роль будуть виконувати міжнародні організацї, представники: Горбачов, Делягін.

 Виділяються декілька підходів до тлумачення процесу глобалізації:

-з точки зору економістів глобалізація визначається як виникнення глобалізованої економіки, в якій національні економіки поєднуються в системі угод і процесів безпосередньо на міжнародному рівні;

-з точки зору політиків глобалізацію можно розглядати як підйом у власній могутності поліцентричного світу, який реалізується на транснаціональних недержавних зв’язках;

-з точки зору соціологів глобалізація являє собою об’єктивний процес, який руйнує національні кордони держави її цілісність, зростає роль індивіда та засобів масової інформації;

-з точки зору екологів глобалізацію розглядають в контексті негативного впливу економічного розвитку на навколишнє середовище.

43.Основні суперечності глобальних трансформацій Глобальною можна вважати проблеми, які виникають в результаті об’єктивного розвитку суспільства, носять планетарний характер, зачіпають інтереси всіх народів і держав, загрожують всьому людству,потребують невідкладних рішень і вимагають зусиль всього світового співтовариства.

В науковій літературі існує великий перелік глобальних проблем, де їх кількість коливається від 6 до 45, це пояснюється тим, що поряд із глобальними проблемами існує ще велика кількість приватних (державних)

Існує також різноманітні класифікації глобальних проблем. Зазвичай серед них виділяють:

1.  Проблеми найбільш «універсального» характеру;
2.  Проблеми природно-економічного характеру;
3.  Проблеми соціального характеру;
4.  Проблеми змішаного характеру.

В той же час існує шість базових типів глобальних  проблем:

1) демографічні проблеми – триваюче зростання чисельності населення з протилежним вектором  по різних цивілізаціях;

2) екологічні проблеми – неминуче наближення остаточного виснаження ряду видів мінеральних, водних, лісових ресурсів за умов зростання обсягів забруднення навколишнього середовища і невідворотності настання парникового ефекту, виникнення та розвиток світової екологічної загрози у вигляді неконтрольованої зміни клімату Землі. 3)технологічні проблеми – монопольне оволодіння постіндустріальним способом виробництва невеликою групою розвинутих цивілізацій за умов посилення технологічної відсталості і втрати конкурентоспроможності іншими державами.

4) економічні проблеми – надмірна поляризація багатства, рівня і якості життя цивілізацій

5) геополітичні проблеми – нав’язування атлантичної версії глобалізму зі сценарієм побудови одно полярного світу і всепланетарний диктату з боку Західної цивілізації за умов зростаючого опору інших цивілізацій.

6). Соціокультурні проблеми – протистояння ладу суспільних цінностей та мультикультурного ладу, що народжується за допомогою використання інформаційних потоків.

Нинішня криза глобалізації та глобалізму почалася з 1997 р. як глобальна фінансова криза (ланцюг фінансових криз), яка охопила Азійський регіон, Латинську Америку і Росію. Її наслідком стало різке падіння міжнародної торгівлі. Гальмування процесів глобалізації через економічний розрив між країнами продемонструвало провідну роль технологічного фактора в посиленні глобалістських тенденцій. Криза глобалізму та глобального капіталізму 90-х років ознаменувала формування й становлення нової структури міжнародної та світової економіки, побудованій на новій основі - фінансових та інформаційно-технологічних відносинах. І суть нинішньої глобальної кризи саме у випадінні великої кількості традиційно товарно-сировинних країн із цілісного процесу інформаційно-технологічної комунікації (інтеграції). Груп-па проблем взаємовідносин Пн-Пд: 1)Зростан-ня незацікавленості країн півночі у тісних кон-тактах з Півд (зовнішній борг, зміна домінан-тів); 2)Суперечності між країнами-лідерами (Японія, США, ЄС); 3)Ек-на постколонізація (зростання питомої вагиТНК на ринку країн, що розвиваються та наявність хвилеподібного просуваня капіталу); 4)Вибіркова підтримка деяких регіонів країн, що розвиваються

44.Нерівномірність економічного та соціального розвитку країн в умовах глобалізації

Очевидно, що поглиблення процесу глобалізації економіки має не тільки позитивні наслідки для розвитку людини, але й ставить гострі проблеми. Зростання обсягів торгівлі та капіталовкладень на глобальному рівні здійснюється з великою швидкістю, але в основному в інтересах більш динамічних і могутніх країн. Слід відмітити, що в глобальному масштабі можна виділити дві надзвичайно гострі соціальні проблеми — бідність і безробіття. Зросла чисельність людей, що перебувають в умовах абсолютної бідності. Як у бідних, так і у багатих країнах, економічна перебудова і послаблення інститутів соціального захисту призвели до посилення нестабільності зайнятості і доходів. В умовах глобалізації економіки регулювання соціальної політики виходить за національні межі і повинно відбуватися на регіональному рівні — в межах інтеграційних угруповань, та на глобальному рівні — в межах міжнародних організацій.

 Можна виділити низку аргументів, які дозволяють позиціонувати ключові детермінанти негативного впливу глобалізації на посилення економічної маргіналізації світу. По-перше спостерігається асинхронність розвитку економік різних країн та нерівність розподілу економічного виграшу від функціонування більш ефективних глобальних ринків. Основні фінансові переваги  глобалізації традиційно отримують економічно розвинуті країни та їхні ТНК (в останньому випадку мова іде про переваги від реалізації ефекту масштабу, маніпулювання цінами через використанн механізмів трансферного ціноутворення та проведення операцій через офшорні зони). По-друге, нееквівалентний зовнішньоекономічний обмін між центром і периферією зумовлює втягування останніх  пастки сировинної спеціалізації у світовому поділі праці, зовнішньої заборгованості, а відтак, відмови від суверенітету у проведені торговельної і фінансової політики. У результаті нееквівалентної зовнішньої торгівлі та консервації сировинної спрямованості експорту країн, які розвиваються, поглиблюється диференціація в рівнях доходів між групами країн, внаслідок чого посилюється бідність т наростає дефіцит фінансових ресурсів у країнах, які розвиваються. По-третє, не підтверджується ідея про глобальну конвергенцію доходів. Зокрема, наприклад, прискорений розвиток країн Південн Східної Азії не змінив загальну ситуацію в країнах, що розвиваються: менш економічно розвинуті країни відрізняються набагато нижчими темпами зростання, ніж багаті країни. Нерівномірніст глобальног економічного розвитку зумовлює зростаючу диференціацію країн, що розвиваються, навіть якщо до уваги брати лише один показник рівня соціально-економічного розвитку – ВВП / ВНД на душу населення Спостерігається не вирівнювання доходів, а їх поляризація. Зростає розрив між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, де проживає більша частина населення. По-четверте, наведений аргумент про нерівномірний розподіл доходів ще в більші мірі відноситься і до проблематики асиметричних ефектів глобалізації у науково-технологічному аспекті. Близько 1/2 решти людства здатна використовувати існуючі технології, тоді як 1/3  ізольована від них і не здатна ні створювати власні інновації, ні використовувати зарубіжні технології Відтак, асиметричним ефектом нерівномірності глобального розвитку є стратифікація держав за ієрархічно структурою, яка не обмежується соціальною диференціацію країн, а поглиблює глобальну економічну нерівномірність  - перший рівень – країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основі постіндустріальних принципів (ядро глобальної економіки); - другий рівень – напівпериферійна зона – країни, що утворюють проміжну страту між ядром глобальної економіки та її периферійними зонам (насамперед, мова іде про держави Південно- Східної Азії, Латинської Америки та Східної Європи); - третій рівень – об’єднує країни периферії, що потрапили до групи аутсайдерів глобального економічного розвитку.

45.Становлення глобальних регуляторних інститутів.  Майбутнє міжурядових організацій.

МО-одна з найоптимальніших регул.інститутів, необхідність в яких була викликана до життя регламентування світ ек процесів, на сьогодні не здатні вирішити цю проблему. МО мають низку суттєвих вад: 1. Взагалі не мають інституційної бази; 2. Їхні функції обмежені консультаційними повноваженнями; 3. вони наділені країнами учасниками лише обмеженими повноваженнями з арсеналу суверенних прав держав; 4. Вони фактично не володіють законодавчою владою і вкрай обмежених обсягах володіють виконавчою. Сучасна структура МО є достатньо складною внаслідок своєї безсистемності. По-перше, це достатньо складна мережа організацій та органів ООН та її спец постанов. Найвпливовіші: МБРР, МВФ, СОТ, ОЕСР. По-друге, це неформальні, консультаційні групи, що регулярно проводять свої зустрічі: велика вісімка, паризький та лондонський клуб кредиторів. По-третє, це рег інтеграційні угрупування та обєднання, тут можна говорити не скільки про глобалізацію, скільки про рег сепаратизм, протекціонізм. По-четверте, все більшого значення набувають не дво-, а багатосторонні регулювання ЗЕЗ. По-пяте, це множина не держ МО універсально рег галузевого чи функц характеру. Зростаюча активність і популярність НДО певною мірою руйнує монополію влади та концентрацію її в одних руках держ структурах, створює альтернативні канали інформації і тим самим як би підготовляє народження структур глобального громадянського суспільства. Сьогодні налічується бл. 500 ММО у різних сферах міждерж. співробітництва. Укр — член понад 40 ММО: ООН (Україна - одна із дер-жав-засновниць), МОП (з 1954), МАГАТЕ (1957), МВФ, з 1992, Ради Європи (з 1995) та ін.

Проте, на сьогодні дещо сумнівне майбутнє таких організацій. Скептики вказують на факти порушення прав людини, все більшу витонченість методів тероризму, домінування у МВ егоїстичних національних інтересів держав, неефективність ММУО при вирішенні низки питань.  Роль арбітрів виконують сьогодні США, НАТО, ЄС. В результаті має місце політика «подвійних стандартів». Політика захисту прав людини стала ширмою за якою реалізуються інтереси Заходу.

Наприклад, Останнім часом МВФ все частіше грає роль інструменту зовнішньої політики країн Заходу, надаючи фінансову допомогу тільки тим, кого індустріальний світ хоче бачити серед своїх союзників. Фондом незадоволені буквально всі: країни-боржники змушені впроваджувати у себе болісні реформи, і країни-кредитори, незадоволені тим, що їхні гроші зникають у кишенях країн, що розвиваються, як у бездонній бочці

 46. Динамізм, напрямки і результати взаємодії “Україна-Російська Федерація” в умовах глобальних економічних трансформацій.

Світова криза висуває нові проблеми для міждержавних економічних відносин, що сповна стосується й взаємин між Україною та Російською Федерацією (РФ). Серед чисельних проявів таких складних проблем у подальшому викладі будуть проаналізовані найбільш вагомі, які можна згрупувати в ряд основних блоків:

1.  Валютно-фінансові
2.  Проблеми конкуренції на світових ринках (обидві економіки орієнтуються на експорт, паралельний випуск експортної продукції, однакові пріоритетні галузі)
3.  Проблеми інноваційного розвитку (мляве й неефективне використання можливостей інноваційного розвитку. Фактично їх національні економіки не вийшли за рамки індустріальної моделі, тоді як передові держави світу вже переходять від постіндустріальної до інформаційної стадії функціонування суспільства, в тому числі й на базі його економічної складової.)
4.  Відносини в сфері транзитного транспортування (Питання транзиту газу та нафти українськими трубопроводами з Росії до Західної Європи є одними з найбільш обговорюваних як на рівні експертів обох країн, так й на рівні їх парламентів, урядів, президентських структур, а також у відносинах РФ та України з ЄС.

Всі ці економічні негаразди прямо пов’язані з політичним фактором. Заміна взаємовигідного пошуку вирішення складних проблем ухилянням від розгляду аргументів більш могутнього партнера або прямою конфронтацією з ним призвела лише до великих втрат для України. В цьому сенсі показовим є приклад Казахстану, де добрі взаємини з РФ не викликали втрату національного суверенітету, а навпаки — спряли посиленню його політичної та економічної складових. Доки Україна не визначиться з напрямком інтеграції, проблеми будуть з’являтись знов-і-знов.

 

47.Соціокультурні і політичні аспекти глобалізації.

•політичні фактори:

•послаблення жорсткості державних кордонів, тобто полегшення свободи пересування громадян товарів послуг;

•закінчення «холодної війни»;

•різке посилення взаємозалежності між країнами, адже жодна країна в даний час не може залишитись осторонь політичних подій, адже тим самим може залишитися в повній ізоляції і деградації в своєму розвитку;

•соціально-культурні:

•послаблення ролі звичок і традицій соціальних зв’язків, звичаїв, що підвищує мобільність людей і призводить до збільшення міграції робочої сили;

•прояв тенденції формування єдиних глобалізованих однорідних засобів масової інформації і культури;

•подолання кордонів в світі за рахунок розвитку дистанційного навчання.Склад соціально-культурного середовища глобалізації

Фактори соціально-культурного середовища i cкладові соціально-культурного середовища

Мова Якою розмовляють Якою пишуть Офіційна мова Лінгвістичний плюралізм Ієрархія мов Міжнародні мови Мова в ЗМІ

Релігія Філософські системи Прийняті релігії Повір’я та норми Табу Свята Ритуали

Освіта Система освіти Система підвищення кваліфікації Управління трудовими ресурсами

Цінності та ставлення до Часу Досягнень Роботи Успіху Змін Наукових методів Ризику Жінки, сім’ї, дітей Здоров’я

Технологічна та матеріальна культура Транспорт, Енергетична система, Комунікації, Урбанізація, Наука, Винаходи, Організація суспільства, Спорідненість, Структура влади, Неформальні групи, Соціальна мобільність, Соціальні прошарки

 

48.Негативні прояви сучасного стану глобального розвитку.

Глоб розгляд, з одного боку, як  важливе джерело нових можлив, з ін - як причина багатьох лих і навіть конфліктів усеред окремих держав, а також між країн (регіон).

Негативні наслідки:

- Глоб-я загострює конкур бор-бу, веде до маніп-ня великими фін. і інвест рес-ми

- реальна загроза для кр-н із низьк. і сер. дох-ми.

-Слабка еф-ть існуюч. регіональіних механізмів

- дестабілізація ек. і соц-пол. ситуацій.

- розрив традиц. зв’яз. всер. країни

- загостр-я безробіття;

- масова. міграція нас

- технологічний розрив

-Глобальна мережа злочинного бізнесу,наркоманія.

-Глобальна екологічна проб-ма.

- відчуження свідомості набирає глобального розмаху, внаслідок чого заглиблюється етнонаціональне, культурне, релігійне відчуження.

- втрата глобальною соціальною системою простору для

екстенсивного економічного зростання;

-  відсутність можливості бути частиною або учасником трансполітії, тобто брати участь у змагальній системі суспільств на рівні із іншими аналогічними учасниками, оскільки таких учасників не існує;

- зникнення «інших»;

-втрата можливості екстерналізації економічних, соціальних і політичних збитків свого способу організації

Отже, до негативних наслідків глобалізації належать: посилення нерівномірності розвитку країнтсвіту; нав’язування сильними країнами своєї волі, нераціональної структури господарства, політичної та економічної залежності. Саме тому глобалізація як суперечливий процес потребує регулювання на національному та міждержавному рівнях.

49.Альтерглобальні сценарії світового розвитку.

Альтерглобалізм — соціальний рух, політика якого близька до класичного антиглобалізму, але який підтримує деякі аспекти глобалізації, перш за все міжнародну інтеграцію, наполягаючи, що значення демократії, економічного правосуддя, екологічного захисту і прав людини повинні стояти попереду економічних турбот.

«Альтерглобалізм» позначає або окремий соціальний рух, або є загальним терміном, який включає багато різних соціальних рухів. Так, наприклад, People’s Global Action, одне з альтерглобалістських угруповань, є децентралізованим об’єднанням різних організацій та осіб.

Важливо наголосити, що альтерглобалізм не протистоїть глобалізації в цілому, а натомість пропонує інші, більш людяні проекти глобалізації.

Протест альтерглобалістів направлений проти корпорацій і держав (але не народів), оскільки вони зв’язані між собою.

Принциповими особливостями руху є:

- Неієрархічні принципи взаємодії між собою, антипартійність, антибюрократизм, антиавторитаризм.

- Заперечення ідеологічної монополії, свобода дискусії, підкреслена антиортодоксальність.

- Орієнтація на позапарламентські методи боротьби, опора на альтернативні державі структури суспільства (соціальні форуми, автономні культурні центри, мережі взаємодопомоги, земляцтва, сквоти тощо).

- Акцент на розвитку «іншої культури», нових – гуманістичних, неконкурентних взаємостосунків людини з людиною, осіб з групою, людей з природою.

Альтерглобалістський рух віддає перевагу карнавальним формам політичних акцій. Їх форуми проходять в обстановці випадкової і щасливої зустрічі, свята, що розхитує прийняті соціальні і політичні форми.

Форуми і інші заходи альтерглобалістів стають все більш частими і масовими. Організовуючи свої заходи з глобальним розмахом, альтерглобалісти сприяють швидкій інтернаціоналізації руху.

Зрештою, «альтерглобалісти» пропонують позбутися національного шовінізму та релігійного фундаменталізму, аби вберегти світ від насильства. Для того, щоб продовжувалась «глобалізація з низів».

Отже метою альтерглобалізму є – презентація і втілення нових принципів функціонування світової системи, які грунтуються на на засадах соціального партнерства, соц захисту та на інституті соціальної держави і реальних демократичних цінностях.

50. Об’єкти і суб’єкти глобальної системи економічного регулювання.

Об’єктом глобальної системи економічного регулювання є глобальна економіка.

ГЕ-суб’єктно-функціонально-інституційоно структурована багаторівнева система, основим елементом якої є глобальний ринок товарів та послугю Єдина економічна популяція, де нац. Економіки та їх госп суб’єкти тісно переплетені.

Суб’єктами є: держави, організації, міжнародні організації, тнк.

Держави регулюють ГЕ шляхом встановлення законодавчих норм, провадженням економічної та соціальної політики лібералізації або протекціонізму, та участю в МО.

МО. Поділяються на урядові та неурядові. Універсальні регулюють глобальну систему загалом, політичні, економічні, фінансово-кредитні, соціальні регулюють кожну окрему сферу глобальної економіки.

Тнк. Впливають на глобальну економічну систему шляхом встановлення «правил гри», створюють конкурентне середовище, яке в подальшому впливає на діяльність усіх інших госп. одиниць.

51. Динамізм, напрямки і результати взаємодії “Україна-ЄС “ в умовах глобальних економічних трансформацій.

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994. угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.

Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага.

Отримання статусу повноцінного члена ЄС, як стратегічна мета України була вперше задекларована президентом України Ющенко одразу після його обрання на початку 2005-го року. офіційно Україні від ЄС було запропоновано лише Європейську політику сусідства.

У березні 2007-го року Україні було запропоновано укладення Договору про Зону вільної торгівлі з ЄС. Для набуття членства в ЄС потрібна згода всіх країн членів. Деякі політики в ЄС мають сумніви щодо можливого членства України. В 2002-му році Комісар з Розширення ЄС Ґюнтер Верхьоген сказав, що «європейська перспектива для України не означає обов'язково членство у найближчі 10-20 років, хоча це можливо».

13-го січня 2005-го року Європарламент фактично одноголосно (467 «за» проти 19) прийняв постанову про бажання Європарламенту наближення позицій з Україною щодо членства. Єврокомісія відзначає, що, хоча ще має пройти певний підготовчий період прийняття нових членів не виключено.

Декілька впливових в ЄС лідерів в той час виказали підтримку покращенню зв'язків з Україною. У жовтні 2005-го року Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозо сказав, що майбутнє України «в ЄС». Однак 9-го жовтня 2005-го року Європейська Комісія у новій редакції документа щодо стратегії розвитку зазначила, що виповнення планів розширення (Хорватія і республіки колишньої Югославії) може блокувати можливість вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар Оллі Рен сказав, що ЄС має уникнути «занадто великого розширення» наголосивши, що поточний план розширення виглядає цілковито завершеним.

Українські оглядачі виділяють так звану «групу опору» прийняття України до ЄС. Зокрема при укладанні тексту Посиленої Угоди між Україною і ЄС у березні 2007 з нього були виключені згадування про перспективу членства. Позиція Італії залежить від внутрішнього політичного розкладу цієї країни. Так під час передвиборчих перегонів у цій країні уряд Сільвіо Берлусконі давав дипломатичні сигнали, що готовий підтримати євроінтеграційні прагнення України. Його політичний супротивник Романо Проді навпаки заявив, що «перспективи України вступити до ЄС такі самі, як і в Нової Зеландії».

Найстійкішим адвокатом ефективних відносин України з ЄС є провідні політичні сили сусідньої Польщі, члена ЄС з стійкими історичними зв'язками з Україною.

Нагадаємо, Україна і Євросоюз почали переговори про укладення Угоди про асоціацію в 2007 році. 19 грудня 2011 за результатами саміту Україна - ЄС сторони оголосили про завершення переговорного процесу щодо Угоди про асоціацію зі створенням поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі.

Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. ( вона була парафована в липні 2012 року).

Співробітництво в окремих сферах: безпека та оборона, торговельно-економічне співробітництво, юстиція і внутрішні справи, енергетика, охорона довкілля, транспорт

52. Цивілізаційнф виміри стратегій глобалізму

Глобалізм - глоб систем, новий майбутній економічний устрій і суспільно-політичний лад світового масштабу.

На нинішньому етапі розвитку теорії глобалістики серед основ них підходів до визначення природи, суті і характеру розвитку процесів глобалізації цілком оправдано домінує соціально-куль турологічний підхід, який представляє глобалізацію в найбільш широкому цивілізаційному контексті. Професор У. Мінголо (США) трактує глобалізацію як третій етап тисячолітньої глобальної трансформації. Перший — розпад колоніальної системи, другий — розпад соціалістичної системи. Відзначається нова цивілізаційна роль глобальних ТНК, які нібито підводять народи до досягнень цивілізації.

На сучасній постіндустр фазі виділ такі цивілізації, як Євразійська, східноєвропейська, західноєвропейська, північноамериканська, латиноамериканська, африканська, японська, китайська, буд дійська, індійська, мусульманська, океанічна. Сьогодні - процес висунення на перший план цивілізаційних розбіжностей і посилення диференціації локальних цивілізацій

Особливості четвертого покоління локальних цивілізацій:

1) їх більша диференціація у порівнянні з цивілізаціями третього покоління (в тому числі розшарування західної цивілізації на західноєвропейську, північноамериканську, латиноамериканську, океанічну; далекосхідна, китайська, японська, буддійська);

2) зростаюча роль цивілізаційної спільності і міжцивілізаційних розбіжностей;

3) нарощення потенціалу партнерства локальних цивілізацій, формування нового типу відносин між ними.

На початку XXI ст. у глобальному економічному просторі серед класичних цивілізаційних груп IV покоління можна виділити:

1) авангардні цивілізації, що реалізують постіндустріальну економічну програму, яка ґрунтується на високотехнологічній основі і узгоджує ринкові механізми з регулюючою функцією держави. Вони є лідерами глобальної економіки і забезпечують високий рівень. Їх представляють Північна Америка, Західна Європа, Японія, а також нові індустріальні країни;

2) цивілізації з приблизно середньосвітовим рівнем розвитку, (латиноамериканська і частково мусульманська цивілізації, а також країни Східної Європи);

3) цивілізації з низьким рівнем економічного розвитку, що перебувають у стадії застою, — африканська цивілізація (на південь від Сахари, але без ПАР), частина мусульманських і буддійських країн з низьким рівнем прибутку;

4) китайська цивілізація

5) євразійська цивілізація

З огляду на це стратегії глобалізиму повинні враховувати:

1) більшу синхронізацію економічних циклів і криз, які не матимуть штучних кордонів.

2) поетапне утвердж постіндустр ек способу виробн з характерним набором і співвіднош устроїв:

3) чітке розмежування ринк і неринк секторів

4) зміну співвідношення реаль ної і «віртуальної» економіки, що віддзеркалює пропорції відтворення у викривленій реальності фін-кред цінностей, які обертаються за вл законами.

53. Дезінтеграція та реінтеграція в глобальній економіці.

До дезінтеграційних тенденцій вчений Азроянц відносить:

•реставрацію - це відновлення та відтворення раніше втрачених духовних та національних культурних цінностей та традицій;

•етносуверенізація - це посилення інтересу до історичних коренів етносу, що визначають самобутність, характерні риси етносу;

•асоціалізація - передбачає появу автономії особистості, її звільнення від дотримання суспільних норм та традицій;

•дисоціації - це культурний та інтелектуальний скептицизм, що призводить до деформації суспільних зв’єзків як на міжнародному, так і національному рівні;

•міграція.

Отже, відповідно до концепції глобалізація є метою історичного процесу, а інтеграція, дезінтеграція є тенденціями, які визначають його динаміку, в той час як інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації

Іноді виникають умови для повної, частковоюї чи розширеної реінтеграції, яка є на сьогодні практично не дослідженою в економічній науці, хоча має неабияке практичне значення

• у разі повної реінтеграції ідеться про відновлення того чи іншого інтеграційного угруповання у попередньому складі на тих самих умовах інтеграції;

• часткова реінтеграція спостерігається, коли об’єднуються окремі учасники інтеграційних угруповань на попередніх принципах або всі учасники на інших умавах;

• розширена реінтеграція характеризується включенням у інтеграційне об’єднання нових учасників на тих чи інших засадах.

54. Національні фірми в транснаціональних корпоративних системах в умовах глобалізації

Транснаціональні корпоративні системи за час свого розвитку пройшли сутнісну трансформацію і нині являють собою систему структурних елементів, що взаємопов’язані відносинами власності або контрактами, взаємодіють між собою за певним механізмом з метою реалізації цільової функції, діяльність якої носить міжнародний характер. Національні фірми виступають структурними елементами корпоративних систем, що діють переважно в економічному просторі приймаючих країн. Роль національної фірми як структурного елементу ТНКС, що діє на території приймаючої країни, полягає в отриманні приймаючою економікою певних вигод, що проявляються як на макро-, так і на мікрорівні. Позитивні наслідки діяльності ТНК через національні фірми для приймаючої країни макрорівня полягають у наступному: зростання вітчизняного виробництва і зайнятості; вливання фінансових ресурсів; перелив матеріальних та нематеріальних активів до національної економіки; розвиток ресурсномісткого експорту; нові можливості для налагодження техноємної та орієнтованої на експорт діяльності завдяки підрозділам ТНК; поліпшення стану платіжного балансу; підвищення ефективності промислового виробництва; підвищення конкурентноздатності секторів економіки та розвиток нових форм бізнесу; приріст ринкової частки країни у структурі світової торгівлі. Позитивними наслідками мікрорівня діяльності ТНК через національні фірми для приймаючої країни визначено наступні: модернізація вітчизняних підприємств; обмін знаннями та навичками між фірмами, що співпрацюють; залучення коштів та ресурсів ТНК, доступ до наукових розробок та нових технологій міжнародного рівня; налагодження нових економічних зв’язків з іншими структурними елементами корпоративних систем за кордоном; перейняття досвіду ведення міжнародного бізнесу та досвіду управління; використання технічної та інформаційної бази ТНК; підвищення конкурентноздатності вітчизняних фірм; розширення масштабів діяльності вітчизняних фірм завдяки ресурсам ТНК; покращення умов праці на вітчизняних підприємствах, що співпрацюють з ТНК; навчання міжнародним стандартам та правилам бізнес-поведінки; підвищення кваліфікації персоналу вітчизняних фірм.

55.Вплив глобалізації на країни, що розвиваються.

Найважливіша риса сучасної глобалізації – посилення ролі країн,  що розвиваються („виникаючих ринків”,  „виникаючих економік”),  які виступають потужними гравцями на глобальному конкурентному ринку.

Компанії з країн, що розвиваються, мають конкурентні переваги і на ринках розвинутих країн, і на власних ринках. Вони краще вміють пристосувати свою продукцію до потреб небагатих ринків.

Через те поле найбільших конкурентних баталій у глобальному бізнесі – нові споживачі, серед яких зростає число платоспроможних і дуже багатих покупців.

Компанії з країн, що розвиваються, виступають не тільки реципієнтами капіталів із розвинутих країн.  Навпаки,  вони все частіше поглинають    відомі компанії,  тобто глобалізація набирає двостороннього руху:  і від розвинутих країн до тих,  що розвиваються,  і у зворотному напрямі,  а також між самими країнами, що розвиваються.

Дисгармонія розвитку, в свою чергу, породжує нові виклики та загрози світу:

1).відбувається масова міграція населення до більш стабільних і сприятливих в економічному плані регіонів, «відтік мозків».

2).Фінансові потоки, що надходять до відсталих регіонів світу мають стимулювати наукове, технологічне і культурне зростання країн, що розвиваються. Проте, практично будь-які технології, котрі виникають у ході розвитку цивілізації, є продуктом певного типу мислення, яке реалізується в межах певної культури. Будь-яке штучне втілення способів вир-ва в середовище, яке не є пристосованим для цього, може дати лише частковий результат. При цьому якість культурного середовища обов’язково буде зазнавати певних змін, вектор яких може бути спрямований не в позитив руслі.

Наслідки: збільшення розриву в рівнях ек та соц розвитку між бідними і багатими кр; поглиблення соц розколу і несправедливості в бідних кр (ріст безробіття, бідність працюючих мас, безпритульність дітей, поширення злочинності); техногенне перенавантаження і деградація навколишнього середовища; економічне послаблення нац держ, зниження ефективності й к-сті нац держав через зростання їх необґрунтованої відкритості, фін залежності; пригнічення вн ринків і падіння попиту на продукцію нац виробників; зростання ступеня ек ризику; посилення негативного впливу глоб. к-ї; зростання протиріч і конфлікту інтересів "старої" і «НЕ» в кр, що глоб-ся.

56.Сучасна система регулювання глобальних процесів та об’єктивна необхідність її вдосконалення.

Глобалізація як ключова детермінанта сучасного етапу розвитку світогосподарської системи визначає основні вектори трансформації відкритих економік та всієї системи МЕВ.

Сформовані національні регулятивні системи та інститути державного управління економікою в нових умовах глобалізації виявилися неспроможними ефективно протистояти її викликам і деструктивним впливам.

У той самий час, практика діяльності існуючих наднаціональних інститутів, утворених з метою впорядкування окремих сфер МЕВ і сегментів глобальної економіки (ООН, СОТ, МВФ тощо), засвідчує низьку ефективність їхніх регулятивних принципів та інструментів. На сьогодні для людства об'єктивною необхідністю стало формування глобальної наднаціональної системи інституційного регулювання.

Усі найбільш впливові наднаціональні регулятивні інститути (МВФ, СОТ, ООН), що були створені винятково з метою глобального регулювання та управління світовим соц-ек розвитком, знаходяться під суцільним впливом найбільших суб'єктів МВ і не в змозі ефективно регулювати відповідні процеси глобальної економічної системи та давати адекватні відповіді на виклики глобалізації, які передбачають подолання соц-ек нерівності в загальносвітовому масштабі.

Вади наднац органів:

- відсутність дієвих механізмів реалізації проголошених цілей;

- реалізація конкурентних інтересів найбільш розвинених країн світу;

- інформаційна закритість та непрозорість процедур;

- домінування Пн на Пд;

- бюрократична й архаїчна структура міжнар органів регулювання та недостатній рівень координації між їх складовими;

- організаційна непослідовність і суперечливість в діях.

Недоліки сучасної глобальної економічної системи, належать: лібералізована сфера світових фінансів та система нерегульованих тнк-ринків, які значною мірою закріплюють існування розривів у рівні розвитку між національними господарствами, міжнародними регіонами та іншими елементами світогосподарської системи.

Вдосокналення:

-побудова дієвої системи регулювання ТНК з метою запобігання виникненню соц екстерналій, обумовлених їх активністю.

-Створ такі механізми регулювання фін сфери, як: а) розширення повноважень та сфер компетенції існуючих інститутів регулювання; б) створення світового кредитора, або кредитора «останньої інстанції», на базі МВФ, до функцій якого має входити рефінансування короткострокових боргів та надання стабілізаційних кредитів нац економікам, а також надання гарантій урядам по міжнар кредитам; в) введення нац. урядами заходів для контролю за відтоком капіталу, за сукупним припливом капітал, за валютними операціями; г) жорсткого контролю за функціонуванням офшорних зон та обмеження їх поширення шляхом політ та ек тиску на уряди–реципієнти капіталу;

-реформування існуючих найбільших МО, а також розширення й розвиток наднаціональної архітектури глобального управління: а)перетворення програмних концепцій на функціональні програми; б)пошук безперебійного фінансування таких програм; в) збільшення рівня публічності й прозорості; г)збільшення кола учасників (не лише з розвинених країн); д) усунення асиметрії у прийнятті рішень.

57.Ключові чинники глобальних трансформацій.

Ключові чинники глобальних трансформацій:

1.Економічні фактори – концентрація і централізація капіталу, зростання кількості крупних промислових і фінансових груп, які все більше виходять за національні межі, здійснюючи діяльність по всьому світу.

2. Політичні фактори – державні кордони поступово втрачають своє значення, стають все більше прозорими, посилюються ліберальні тенденції, дерегулювання ринку і товарів .

3. Міжнародні події – 1985р. – прийняття Європейського акту, який проголосив свободу переміщення товарів, послуг, людей і капіталів; 1986р. – конференція ГАТТ щодо зниження тарифів і зменшення обмежень в торгівлі; 2000р – Європа – спільний дім, введення єдиної валюти.

4. Технічні фактори – Інтернет, транспортні комунікації і т.д.

5. Суспільні фактори – послаблення ролі традицій, соціальних зв’язків та звичаїв, підвищення мобільності людей.

Стримуючі чинники глобальних трансформацій:

1. Відмінності соціально-економічних систем;

2. Втручання держав і політика протекціонізму;

3. Валютні обмеження, коливання валютних курсів;

4. Традиційні конфлікти;

5. Ідеологічні невідповідності;

6. Релігійні обмеження.

58.Державно-корпоративний глобалізм і проблема силової глобалізації.

Сучасний корпорат глобалізм трансформується в державно-корпорат глобалізм. Проблеми і перспективи інституту держави в епоху глоб.  обговорюються, в осн., з позицій інтересів корпорацій, яким держави або заважають, або потрібні лише як знаряддя внутр і зовн експансії.

Інститут держави опинився під особливо високим тиском корпорацій у другій пол. ХХ ст. в умовах інтенсифікації процесів глоб. і формування ек системи глобалізму. Реальний ек прогрес і зростання добробуту насел. зах розв країн, формування сер класу  створили сприятливі умови не тільки для ек демократії, нагромадження капіталу і підприємництва, а й для масованої зовн. експансії консолід. і організованого капіталу.

Втрачаючи соц функції і соц відповідальність, держава поступово перетв. в недержаву, або в державу-корпорацію.

Глобалізатори вважають, що громадяни країн Заходу віддають перевагу не державам, а корпораціям і «глоб. цінностям міжнар обміну» на базі універс. ресурсів.

У глобалізованій ек. великі господ. зв’язки базуються на особистих зв’язках менеджерів корпорацій з керівниками держав, на їх особистих фін інтересах. Глобалізація і персоналізація ек — взаємопов’яз. процеси, в яких держ. лідери експлуатують свої держ., штучно підтримуючи свою значимість і  грабуючи свої держави і народи для свого збагачення.

Нині все більше питань нац ек розвитку вирішується за межами нац держав і переходить до міжнар структур, які є непідзвітними громадянам, урядам і парламентам тієї чи іншої країни (питання пересув. фін потоків і інвестицій, питання перерозподілу ринків збуту і труд рес).

Альтернативою економічної і владної експансії корпорацій можуть стати регіональні структури і регіональні процеси (процеси регіоналізації).

СИЛОВА ГЛОБАЛІЗ: З позицій об’єктивного  аналізу глоб. — це не тільки об’єктивний продукт технологічної ери, наслідок технологічного і техніко-економічного розвитку на певному етапі розвитку інтегрованих ПС світу. Це одночасно, ще і міжнар стратегія і політика. Ні нові технології, ні бізнес (корпорацій) самі по собі не могли розвинути глоб економіку. Гол агентами у встановленні глоб ек були уряди країн «великої сімки» і контрольовані ними МО — МВФ, СБ, СОТ.

Використовувався синергетичний, об’єднаний, інтегрований механізм політ і ек тиску на залежні уряди інших країн прямо або через діяльність МВФ, СБ та СОТ. Цей тиск використовувався з метою «уніфікації» всіх нац економік навколо нав’язаних їм правил гри, які забезпечують глобалізаторам вільне пересування їх капіталів, товарів і послуг відповідно до конкурентної ринкової оцінки. Свідомо нарощувалась залежність і заборгованість країн, особливо тих, які потребували кредитів, інвестицій і доступу на зовнішні ринки.

59.Транснаціоналізація як основний фактор формування глобальної економіки.

Транснаціоналіза́ція — процес посилення світової інтеграції у результаті глобальних операцій ТНК.

це якісно новий етап інтернаціоналізації господарського життя, який характеризується різким зростанням ролі зовнішніх факторів розвитку всіх держав і створення транснаціонального капіталу.

Транснаціоналізація впливає на виробництво товарів і послуг, використання робочої сили, інвестиції, технології та їх розповсюдження з одних країн в інші, що в кінцевому підсумку відображається  на ефективності виробництва, продуктивності праці та конкурентоспроможності. Міжнародна конкуренція ведеться уже не стільки між країнами, скільки  між транснаці  виробничими системами,  які формують ядро світової економічної системи. Воно концентрує інтелектуальний, науково-технічний і фінансовий потенціали, контролює більше половини обороту світової торгівлі та фінансів, прибуткові галузі економіки різних країн.

Аналіз становища і розвитку ТНК як транснаціональних носіїв глобалізації показує, що вони безумовно задають і формують економічну базу, економічну основу глобалізації. Їх агресивний, широкомасштабний наступ почався в середині XX століття за ініціативою корпоративних структур США, Яп, Нім, Великобр. Особливо посилилась економічна експансія ТНК в 90-ті роки XX століття. З того часу вона невпинно зростає. Прямі учасники і переможці організованої Заходом Глобальної холодної ек війни з розпадом СРСР, який цю війну програв через свою ек неконкурентоспроможність, змогли «відкрити» для себе як ринок біля 30% території світу. Цим завершилась повна глобалізація геоекономіки і геополітики країн Заходу і почався процес формування системи глобалізму і глобальної економіки.

Свідченнями масштабів діяльності ТНК і їх величезної ролі в міжнародній економіці можуть бути такі факти:

– ринкова капіталізація деяких ТНК перевищує 500 млрд дол. США, а річний обсяг продажів – 150–200 млрд дол. США;

– щорічний чистий прибуток кожної з найбільших ТНК світу майже дорівнює річному бюджету України;

– кількість країн, де оперують філії та дочірні компанії найбільших ТНК, часто перевищує кількість посольств, які має за кордоном країна їх базування, а чисельність співробітників і членів їх сімей, добробут яких залежить від діяльності лише однієї корпорації, дорівнює населенню таких держав, як Словаччина чи Македонія.

1.  Саме завдяки активній діяльності ТНК рівень світових ПІІ досяг рекордних показників.

Зарубіжні ТНК відкривають свої філіали та розміщують виробництва на території Укр з огляду на її високий споживчий потенціал, дешевизну трудових ресурсів, вигідне географічне положення та лояльність керівництва держави до зарубіжних інвесторів. Проте, варто наголошуват  на створенні власних ТНК.

Лідируючі позиції розвинутих країн світу базуються насамперед на величезному впливі їх ТНК на економіку інших країн. Виходячи з цього, зміцнення Укр своїх позицій на світовій арені не можливо без створення власних ТНК, які б впливали на розвиток окремих галузей світового господарства. 

60. Глобальна економічна безпека та шляхи її забезпечення.

Глобальна економічна безпека є сукупністю економічної безпеки регіонів та окремих держав

У суч світі безпека розвитку будь-якої держави становить ключову складову її політики. Найактуальнішою вона є для країн, які перебувають у процесі складних (системних) трансформацій. Природно, що практично всі успіхи і негаразди ринк перетворень в країні немов би фокусуються у проблемі екон безпеки держави. За кризових умов, що склалися, реалізувати тактичні або локальні цілі екон безпеки можливо, проводячи відповідну, чітко орієнтовану на це державну політику. У глобал плані екону безпеку гарантує лише конкурентоспроможна екон. Ефективна відкритість екон– це, з одного боку, можливість використ зовн джерела та ринки для нац розвитку, а з другого – здатність протистояти несприятливій міжн кон’юнктурі, особливо в періоди світ (або регіон) криз. Як показує досвід, таку відкритість забезпечують структурно-збалансовані національні економіки з нормально функціонуючим реальним і міцним фін сектором економіки, оптимальними пропорціями виробн і невиробнич сфери, що адекватні внутр та міжн соц-екон структурі співвідношенням держ і приват секторів тощо. Зовн середов дедалі суттєвіше впливає на формування таких економік, однак ніколи їх не створює. Необхідною умовою для забезпечення стабільності та безпеки - як нац, так і глобал, є успішні екон перетвор в усіх країнах та їх ефективна і синхронна інтеграція у світ екон сьогодні і в майбутньому. Країни, які не мають доступу до світ екон, потерпають від еконї глобал та своїм відставанням або деградацією гальмують глоб розвиток. В умовах інтенсивно наростаючої глоб взаємозалежності та взаємовпливу країн та регіонів світу, повинна бути забезпечена глоб симетрія та синхронізація розвитку. Управління глобал процесами наштовхується на значні труднощі. Головними з них є конфлікт глоб інтересів між старими глобалізаторами та глобалізованими, а також чимало невирішених теорет і політ проблем. Зростаючі процеси глоб екон потребують глобал політ стратегій як на нац, так і на міжн рівнях. Тому сьогодні нагальною справою є створення довгострок нац стратегій розвитку.

61. Субрегіональний вектор інтеграційної політики україни в глобальних умовах.

Субрегіональний вектор укр. політики має декілька напрямків:

1).ОЧЕС—мета- тісне ек співробітництво кр-учасниць, щодо вільного пересування тов, капіталів, послуг і роб сили і інтеграція ек-к цих країн в світову ек систему, база для співроб-ва з питань використання ресурсів Чорного моря.

Отже, участь У в ОЧЕС обумовлена транзитнаим хар-м її ек-ки, якій необх інтеграція в світ.ек.простір на паритетних умовах.  Старетічні інтереси У:1. диверсифікація джерел енергорес за рах запасів Каспійського моря, які за своїм обємом перевищують запаси країн Близького Сходу; 2.викорсит.території Укр для їх транспортув-ня за маршрутом Схід-Захід і Захід-Схід; 3.вихід на ринки Близького Сходу за рах.трансп.коритдорів на осі Північ-Південь; 4.ліквідація загроз власної безпеки за рах. Загроз східного положення: нелегальна міграція, наркоторгівля…

В геополіт.відношенні таке співроб є дуже важливим для Укр з позицій нац безпеки. Для нас широке знач мають комунікаційні проекти в рамках ОЧЕС з буд-ва кільцевої автомагістралі навколо Чорн моря і системи магістральних трубопроводів для транзиту нафти і газу з Центр.Азії, Закавказзя, Бл.і Сер.Сходу до Європи.

2),ГУАМ-мета(97ств,2001 статус міжрег.орг-ї): зменшення впливу РФ, забезпеч.альтернанат.шляхів транспортування, ек співроб…

Співр-во в ГУАМ: створення євраз.трансп.корид.; взаємодія в галузі видобктку та транспорт нафти до ЄС; співроб в сфері безпеки, врегулюв конфліктів; політ співпраця з інш МО. Співроб-во У: 1).Безпека (створ.миротворчого батальйону під егідо ООН, ОБСЄ-отже У має шанс отримати статус регіон лідера, будучи основним миротворцем). 2). Транспорт (побудова морського переходу Груз-У, проект створення паромної переправи Поті-Керч чи Батумі-Керч, вже підписали угоду з урядами кр.ГУАМ 2008 «Про міжн.мультимодальні перевезення вантажу»; 3).Енергетика (Укр було розроблено проект «Придунайського енерготрансп-го мосту» кінцева мета якого ех електроенргії на Балкани, диверсифікація шляхів постачання енергоресурсів сусіднім з Укр кр Єс…).

 62. Проблема визначення часових меж глобалізації.

Виділяють 4 базових концепції, що віддзеркалюють підходи до визначення часових кордонів Г.:

1. конц. Г. Як процесу зміни істор форм (конц архаїчної Г.), Представники першої конц є Робертсон, Уотерс вважають, що Г. є тривалим історичним процесом, а її початок – 15-16 ст. Терборн виділяє в історії 6 хвиль Г.. преша з яких відбулася в 3-7 ст  нашої ери. Деякі вчені взагалі ставлять під сумнів історичну винятковість Г, вважаючи, що її формами були монотеїзм, імперська конфесіональна Г, мусульманський проект, епоха вел геогр. Відкриттів, індустріальна Г, електронно-фін Г. Аргументація прибічників такої концепції є логічною з т.з. розгляду Г. як процесу, що трансформував певні сфери світового простору. До того ж на всіх сходинках Г. системоутворюючими одиницями завжди виступали потужні держ утворення, які концентрували навколо себе владу.

2. Концепція глобалізації як сучасного економічного феномену. (конц реалістичної Г.),  - виділення форм Г. в минулому явним анахронізмом, пояснюючи появу першої конц тим, що контингентний зсув світових економік викликав до життя не тільки наслідки, а й власне передумови інтенсивності розвитку світової економіки. Визначення тенденції розвитку економіки в минулому як глобальних, надання їм рис всеосяжності, інтенсивності, робить саме поняття Г, беззмістовним. Тобто чим більше об’єкт дослідження, тим більш несуттєві ший його зміст. Отже обожнення різномасштабних і різноякісних явищ перетворюють Г, з конкретного наукового поняття в абстрактне. Аргументація представників 2 конц полягає в тому, що середині 20ст позначився різкий контраст між плавністю попередніх тенденцій і хвилеподібною динамікою сучасних. Цей період позначився переходом від інтернац-ції до Г. якщо раніше  ключовим словом було „нац-й”, то зараз „глоб-й”

3. Концепція протоглобалістів. Вони виділяють 2 етапи Г: перший етап-протоглобалізація-сер19-поч 1939р – світ вступив до активної фази взаємо наближення на основі активізації торгів, інвестиційних, трудових відносин.  Другий етап поч. з 1970р на основі інф, телекомунік і цифров технології. Саме тоді сформ доктрина вашингтонського консенсусу.

4. Концепція глобалізації як деякої позачасової властивості, що іманентно притаманна світовому суспільству.

Представники:  Едуард Азраянц -  історичний процес представляв як розвиток соц сис-ми, який спрямований на досягнення її межової цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу він пропонує назвати Г, яка супроводжується 2 тенденціями: інтеграцією та дезінтегр-ю. Інтегр може ути представлена регіоналізацією, імперіоналіз-ю, нац-єю і етносоц-єю. Дезінтеграція представлена етносом-єю, диссоц-єю, реставрацією, асом-єю і міграцією. Т. ч Г є метою історичного процесу, інтеграція і дезінтегр-я – тенденціями, що визначають динаміку Г.,   інтернаціоналізм – сучасний

63. Індустріально розвинуті країни в умовах глобалізації.

До індустріально розвинутих країн, належать держави - члени ОЕСР. Серед країн ОЕСР виділяється група лідерів, до якої входять: США, Японія, а також країни ЄС (серед 15 країн ЄС, у свою чергу, виділяється ФРН). Країни ОЕСР посідають провідне місце у світовому госп-ві, про що свідчить, зокрема, їхня питома вага у світовій торгівлі.  Про рівень екон. розвитку цих країн свідчить і те, що найбільша частина нац багатства сьогодні створюється в так званому третинному секторі економіки, тобто у сфері послуг. Саме ці країни несуть особливу відповідальність за розробку нових і менш жорстких правил «глобальної гри».

Індустріально розвинуті країни отримують найвідчутніші дивіденди від глобалізації. Шляхом торгівлі, інвестицій, доступу до зовнішніх джерел ресурсів глобалізація полегшує заміну мало кваліфікованої робочої сили за рахунок тих чи інших країн. Питома вага такої робочої сили в загальних витратах зростає за рахунок скорочення торгових витрат, страхування рівня зарплати і доходів. Тим самим у цих країнах скорочується податкова база і водночас зростає попит на соціальні гарантії при падінні можливостей щодо їх забезпечення. Отже, глобалізація має значний вплив на індустріально розвинуті країни світу. По-перше, змінюються підходи у розробці і здійсненні торгової, промислової та конкурентної політики. По-друге, зростання внутрішньофірмових трансакцій ускладнює реалізацію економічної і податкової політики. По-третє, уряди стикаються з труднощами електронного управління трансакціями, оскільки зростаючий глобальний ринок неналежним чином пов´язаний з географічною територією. По-четверте, урядам стає важче реалізувати цілі соціального добробуту, оскільки мобільність капіталу зменшує ефективність трудового законодавства і стандарти праці.

Глоб. егоїзм країн-лідерів — одна з найбільших сучасних загроз людству. Він призводить до глобальної нерівності країн і людей світу через нерівність технологій та умов життя розвинутих країн та менш розвинутих країн.

 64. Перспективи фінансової діяльності ТНК у контексті сучасних тенденцій глобалізації.

Однією з головних тенденцій розвитку сучасного світового господарства є зростання ролі транснаціональних компаній. На ТНК припадає частка прямих іноземних інвестицій, вони контролюють до 40% світового промислового виробництва, половину міжнародної торгівлі. У сучасних умовах операції ТНК стають усе більш глобальними і при придбанні факторів виробництва, товарів та ринків орієнтуються т на глобальний обсяг. Розміщення за кордоном значної частини виробництва і численних філій, інтегрованих в єдину мережу продукування товарів і послуг, дає змогу транснаціональним корпораціям використовувати ресурси і конкурентні переваги багатьох країн. Транснаціональнми  корпораціями контролюється половина світового промислового виробництва, майже дві третини торгівлі приблизно 80% патентів і ліцензій на нову техніку. ТНК охоплюють 90% світового ринку пшениці, кукурудзи, кави, лісоматеріалів, залізної руди, 85% ринку міді та бокситів, 80% чаю та олова,75% бананів, натурального каучуку і сирої нафти.

За даними UNCTAD галузева структура ТНК має наступний вигляд:

-         60% компаній зайняті у сфері виробництва;

-         37% сфера послуг;

-         3% добувна промисловість і сільське господарство.

Сучасний етап розвитку промисловості характеризується  все глибшою спеціалізацією більшості частин транснаціональної виробничої системи в результаті прогресу в засобах комунікацій, лібералізацією міжнародної торгівлі та зняття бар'єрів для переміщення капіталу.

Часто країни від діяльності ТНК отримують вигоди, але крім цього ТНК можуть справляти і негативний вплив на економіку країн, в яких вони функціонують. Він виявляється по-перше, в тому, що іноземні фірми захоплюють найбільш розвинуті й перспективні сегменти промислового виробництва і науково-дослідних структур приймаючої країни. По-друге, стійке становище ТНК дає змогу вживати більш рішучих заходів у разі криз – закривати підприємства, скорочувати виробництва, що призводить до безробіття та інших негативних явищ. По-третє, ТНК у своїй стратегічній політиці зорієнтовані, як правило, на поглинання місцевих компаній і таким чином спричиняють посилення нестійкості інвестиційного процесу.

Важливим негативним моментом діяльності ТНК для приймаючих країн є те, що міжнародні корпорації можуть здійснювати тиск на уряд приймаючої країни ї втягнути її у конфронтацію. Однією з характерних рис сучасних ТНК є їхні величезні видатки на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські розробки (НДДКР). Наприклад, щорічні витрати на це «Дженерал моторз», «Форд», і «ІБМ» становлять 2-3 млрд. дол., що перевищує науково-дослідницькі бюджети багатьох країн. [1] Сьогодні в лабораторіях і наукових центрах ТНК проводиться основний обсяг наукових досліджень і розробок. При цьому дедалі більшу роль у науково-технологічній стратегії ТНК відіграють приймаючі країни.

Певний внесок у створення передових технологій ТНК роблять компанії середнього та малого бізнесу, для яких проведення принципово нових НДДКР, їх впровадження у спеціалізоване виробництво часто слугує єдиним способом виживання. І хоча частка середніх і малих фірм у сукупності витрат приватного капіталу на НДДКР не перевищує і 5%, однак на них припадає значна кількість великих винаходів. Через витрати більшість таких компаній часто розоряються і тільки найбільш везучі продовжують співробітничати з ТНК шляхом участі останніх у їх фінансуванні та через інші канали [2].

Головним напрямком розвитку міжнародного банківського бізнесу стала транснаціоналізація банківської діяльності, розвиток та укріплення позицій транснаціональних банків (ТНБ) на міжнародних фінансових ринках. На сьогодні існує 13 фінансових центрів, основними з яких є Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Цюрих та Гонконг. Серед зазначених центрів найбільша кількість іноземних банків та їхніх філій розміщена в Лондоні - більше 600. До того ж в Лондоні реєструється найбільша частка транснаціональних банківських операцій - близько 14%.

Зазначимо, що до середини 80-х pp. XX ст. провідні позиції на міжнародних фінансових ринках займали американські ТНБ. Згодом, завдяки загальному економічному розвитку економіки, лідерство захопили японські ТНБ. Фінансова криза кінця 90-х pp. XX ст. значно послабила позиції японських ТНБ, які знов відійшли на «другий план».

65.  Проблема національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації.

Як показує світовий досвід, усталеної конкурентоспроможності досягають ті країни, які, по-перше, оптимально реалізують свої національні переваги та постійно підвищують продуктивність праці, а по-друге, ефективно використовують ресурси, що акумулюються на міжнародних ринках товарів, послуг, інвестицій, інновацій.

В глобальному вимірі країни конкурують для того, щоб захистити свої національні інтереси, підтримати і підвищити свої життєві стандарти. Але концепція і стратегія конкурентоспроможності кожної країни є багатофакторною, що може призводити до різних дефініцій. Зокрема, пошлемося на таку авторитетну роботу, як «Щорічник Світової Конкурентоспроможності» (видається Світовим Економічним Форумом в співдружності з Центром Міжнародного Розвитку при Гарвардському університеті). Вказане дослідження визначає такі чотири фактори конкурентоспроможності:

-економічна діяльність;

-урядова ефективність;

-бізнесова ефективність;

-інфраструктура.

Традиційно конк-жність трактується як зумовлене екон, соц і політ факторами стійке становище країни або її продуцента на внутр і зовн ринках. В умовах відкритої економіки конк-жність також може бути визначена як здатність країни протистояти міжн конкур на власному ринку і ринках 3 країн Суч етап розв МЕВ відзнач викривленнями конкуренції. Вони поляг у тому, що ефективність в-ва товарів відходить на другий план, а провідну роль починають відігравати фактори вартості ресурсів у різних екон сист і можливість отрим більшої рентабельності, не зумовленої ефективністю використ рес. Для конк-можності це означатиме руйнацію її базових засад. Суч МЕВ перебувають у стані трансформації. Для нього дедалі частіше стають характерними нові явища: *суттєві зрушення у міжн екон сист, які посилюють взаємозалеж і взаємопов’яз нац ринків;* глобальні зміни у процесах конкуренції, що впродовж останніх десяти років розвивалися під впливом усунення бар'єрів між стабільним ринковим середовищем капіталіс країн та протилежною системою країн колишнього соц табору. Тому виявляється певна неспроможність спільних заходів у подоланні наслідків стихійної інтеграції, відбувається загострення кризових явищ на різних світових ринках. Особлив суч світпроцесів, що суттєво впливають на конк-жність. 1. Посил монополіз та тиску на «слабкі країни» (сьогодні ТНК контрол до 40% світ пром в-ва та понад 50% світ торг).2. Посил цін конкуренції.3. Диспаритетність розвитку світ екон сист і прискор процесу їхнього зближення; 4. Часткова зміна якості конкур бор. 5. Структурні зрушення у світ госп. 6. Переваж факторів рентабел над факторами ефективності.Отже, протиріччя та негаразди суч етапу розвитку світ екон вносять нові корективи у класичні визначення конк-жності та методів її досягнення. Отже, у нових умовах важливим завданням уряду є вирівнювання екон і правових параметрів розвитку суб екон відносин з кр-партнерами для уникнення некерованого перетікання ресурсів, що створює їх дефіцит у межах однієї країни та надлишок – у іншій. Регулювання внутрішнього середовища та нарощення конк-жного потенціалу виявляється ефективн засобом протистояння сильн конкурентам, ніж закриття кордонів.

66. Наслідки і результати співробітництва України з організаціями глобального профілю діяльності.

Україна є членом близько 100 мео. Сучасними пріорітетними сферами діяльності ООН для Укр є:- розробка ефективних підходів до зміцнення міжнар та регіональної безпеки;- використання досвіду ООН для розв”язання соц-ек проблем, сприяння переходу до ринк ек Укр;- використання унікальних можливостей ООН для ведення діалогу з представниками інших держав то ін. З 1992р. Укр - член МБРР і отримує фін допомогу з боку МБРР за такими напрямками: 1) реабілітаційна позика - здійснення основних ек реформ (лібераліз цін, приватизація, підтримка макроек стабільності, фін критичного імпорту); 2) Інституціональна перебудова – вдосконалення системи підготовки спеціалістів, надання консультативних послуг державним установам; 3) Розвиток виробництва фін проектів реконструкції та розвитку виробничих об”єктів; 4) фін установ фін-кред сфери. МФК - член Світового Банку, але юридично незалежна від МБРР. З початку діяльності в Укр (1992) МФК зосередила зусилля на двох основних напрямках роботи: консультаційні послуги, тхн допомога (проекти підтримки приватного підприємництва, малої приватизації, підготовки великих підприємств до приватизації та приватизації землі і реструктуризації с/г).В 1996р. Укр вступила до БАГІ (1988). Метою створення цієї організації було срияння надходженню інвестицій у країни, що розвиваються. Стратегічними напрямками діяльності ЄБРР в Укр є: розвиток фін сектора, приват, с/г, інфраструктура, вибіркове фін приватного сектора. Найбільш відомі проекти ЄБРР в Укр - модернізація міжнар аеропорту “Бориспіль”, створення фонду “Україна”, поліпшення тхн якості телебачення та телекомунікацій, модернізація річкового флоту, виробництво вантажних авто “ІВЕКО-КРАЗ”, заснування КМБ, реконструкція Дніпропетровського олійно-екстрактного заводу. Україна є також членом ОБСЄ, Ради Європи, СНД та ЧЕС та СОТ.

стратегія МВФ в Укр.

3 вересня 1992 року Україна стала членом МВФ. 1994 року з розробки укр урядом, разом з експертами МВФ, програми макроекон стабілізації та реформ екон. У вересні 1998 року Радою директорів МВФ було затверджено програму "Механізм розшир фінансув" для України заг обсягом близ 2 млрд. 266 млн. дол США. При цьому, Фонд висунув вимогу посилити екон складову своїх реформ. Зокрема, МВФ хотів би побачити реорганіз вел банків, більш активну приватиз заводів, що знаходяться у держ власності, та ліберал агропромисл сектору. В даний час Уряд обговорює з експертами Фонду нову програму співроб України з МВФ, розраховану на 1,5-2 роки. Виходячи з нинішнього стану справ, Україна бажає залишити теорет можливість отримання нових кредитів МВФ, і тому віддає перевагу співпраці на основі упереджувальної (страхової) програми "стенд-бай".

Співроб Укр – СОТ

     Головні позит наслідки вступу країни до СОТ:  - можливе збільш надходж ПІІ;  - спрощення умов доступу укр виробників до ринків переважної більшості країн світу; - можливість застосув суб'єктами підпр багатостор механізмів, передбачених нормами СОТ, при виріш торг спорів, що суттєво зміцнить їхні позиції в антидемп та спец розслід;  - відвернення загрози торг-екон ізоляції не тільки від країн Зах та Центр Євр, а й від країн Сх Євр та Балтії, які нині мають статус асоційов членів ЄС; уникн перспективи витіснення з ринку ЄС укр прод аналогіч продукцією країн Цент та Сх. Євр після їх вступу до ЄС;  - збільш надходж до Держ бюдж за рах скасування пільг, розшир бази справляння митних платежів, зрост обсягів в-ва і активізації зовнторг обороту; - створ відповідного законодав поля внаслідок адаптації законодав Укр до вимог СОТ;  - формув передумов для створ зони вільної торгівлі Укр - ЄС; перевед відносин вільної торг та екон відносин у СНД на принципи, передбачені угодами СОТ; - забезпеч участі Укр у новому раунді багатостор переговорів у рамках СОТ; - розвиток та збільш інвест у сферу послуг Укр, передусім банк сферу, телекомї, роздр та опт торг, страх, транспорт. Негат наслідки від членства Укр у СОТ:   - загостр проблеми низької конк-жності продукції нац в-ва в умовах неможливості використ вітчизн вир-ками низки пільг. Найбільших втрат зазнають окремі підпр, господ діял яких здійснюється неефективно та в пільг режимі. Однак скасув цих пільг у цілому позит позначиться на структурі та загал стані економіки Укр; - можлива втрата окрем нац вир-ами внутр ринку, що призведе до закриття збитк підпр, особливо тих, що мають обмеж фін рес для структурної перебудови. Зокрема, це стосується сектору фін послуг. Може зазнати втрат і сектор зв'язку.  Серед негат наслідків вступу до СОТ на ринку праці слід відзначити:  - поглибл невідповідності у структурі попиту і пропозиції роб сили;  - зрост структурн безробіття;   - поглибл диференціації регіон ринків праці внаслідок посил поляризації регіонів-лідерів та депресив регіонів. Отже, вступ Укр до СОТ матиме хоча й суперечливі, але в стратегічному плані позит макроекон наслідки. Пріоритетним завданням уряду є форм механізмів посилення позит впливу на екон стан країни нового торг режиму, з 1 боку, та розробка системи заходів щодо мініміз негат наслідків вступу Укр до СОТ, з другого.

67. Фактори економічного розвитку країн – лідерів світового господпрства в глобальних умовах.

Швидка трансформація (а головне — адаптація до нових умов господарювання) економіки країн Заходу та Японії у наш час визначається не тільки масштабами витіснення попередніх форм виробництва, а й досягненням органічного синтезу сучасних, найбільш вагомих чинників зростання, роль котрих полягає у становленні індустріальної цивілізації. Сучасний період розвитку країн-лідерів вимагає принципово нового осмислення сутності й напрямів глобалізації світового господарства та місця в ньому тієї чи іншої країнової моделі. Серед чинників, які безпосередньо впливають на цей процес, слід назвати такі:

фінансові, економічні та політичні потрясіння, які охоплюють кілька країн чи навіть економічних блоків внаслідок неконтрольованого ніким руху капіталу;

парадоксальний характер демографічної ситуації (регульоване зростання кількості населення в країнах «третього світу» та «старіння нації» в постіндустріальних державах); стихійний процес «відпливу розуму»;

високі темпи формування інтеграційних економічних об’єднань постіндустріальних держав та їх посилений вплив на країнові моделі учасників угруповань;

значні арсенали ядерної, хімічної та бактеріологічної зброї, які у декілька разів перевищують максимально допустимі норми захисту;

різні види міжнародного тероризму, у тому числі захоплення заручників, військових і стратегічних об’єктів, ядерний шантаж.

Таким чином, подальший розвиток країн-лідерів відбуватиметься через обов’язкове розв’язання перелічених вище проблем, безпосередньо пов’язаних з соціально-економічною ситуацією в окремих країнах і з подальшою трансформацією глобального конкурентного середовища в цілому. Більшість міжнародних аналітиків відмічають, що основною проблемою розвинутих країн найближчим часом стане демографічна проблема.

 68. Проблема формування глобального інформаційного суспільства.

Сучасні тенденції глобалізації економіки, лібералізації світових ринків, стрімкого прогресу технологій у сфері міжнародних комунікаційних систем, загострення та зміни форм конкурентної боротьби, утвердження інтелектуальної діяльності як рушійного фактора розвитку інформаційного суспільства загострюють проблеми регулювання міжнародних відносин у сфері інтелектуальної власності. Зростання обсягів ліцензійної торгівлі, трансферу технологій, купівлі-продажу наукомісткої продукції, патентів, ноу-хау, надання консалтингових, інжинірингових послуг сприяють формуванню глобального ринку прав на об'єкти інтелектуальної власності, похідного щодо ринків наукомісткої та інформаційної продукції. Водночас права інтелектуальної власності перетворюються на важливий інструмент глобальної конкуренції держав та їх союзів за доступ до інноваційних ресурсів та ринків інноваційної продукції.

Однією із проблем розвитку інформаційного суспільства вчені називають процеси глобалізації. В сучасних умовах формування інформаційного суспільства відбувається глобальна інтелектуальна  волюція, яка відбувається у нас на очах, яка є наслідком розвитку інтелектуального мислення людей і перетворення його на колективну професіональну діяльність, формування організацій, служб і мереж що сумісно обробляють інформацію. В кінці ХХ – на початку ХХІ століття глобальна інтелектуальна революція стала результатом розвитку науково-технічної революції і суміжної з нею глобально соціальної революції, що повністю змінила соціально-політичний і соціально- культурний характер сучасної епохи. Феномен глобальної інтелектуальної революції, як і інформаційної, породжени розвитком декількох історичних процесів. По-перше, переходом людей до розумової праці, що було пов’язано із створенням персональних технічних і програмних засобів і глобальних мереж інтелектуального виробництва, розповсюдженням і присвоєнням знань та інформації, формування і «розмноженням» числа загальнодоступних баз даних по всім сферам діяльності людини («асоційована пам'ять» «колективний інтелект» людства). По-друге, формуванням нового, інформаційного суспільства, в якому головною і визначальною фігурою стає професіонал, який отримав програмну підготовку  озброєний найновішою технікою перероблення інформації. По-третє, розвиваються гігантські «машини» колективного перероблення інформації. По-четверте, відбувається розвиток мобільної інтелектуально власності і процес глобалізації економіки як конфліктного виявлення зростаючої глобальної інтелектуальної трансформації. Сфера інтелектуальної діяльності (інфосфера) стає головним джерелом багатств і підпорядковує собі «реальну економіку» (техносферу). Як свідчить аналіз інформатизації, слід виокремити певне коло проблем інформаційного суспільства: 1) технологічний прогрес, ядром розвитку яког  Інтернет, який ще не отримав достатньо об’єктивних методів кількісної оцінки; 2) специфікація прав власності в Інтернеті; 3) ефективність розподілу електронних ресурсів не може бути визначена в сил порушення класичних гіпотез; 4) висока мобільність капіталу, що являє собою основний фактор нестабільності для всіх типів економічних систем; 5) необхідність вироблення раціональної і суспільн ефективної корисності розподілу ціни інформаційних послуг між споживачами; 6) затрати і вигоди стандартизації інформаційної індустрії потребують більш детального і конкретного економічного аналізу.

69. Глобальні війни. Типізація і сучасний інструментарій.

Головним і першочерговим проявом кризи модерну є мілітаризація соціуму. Ще в період протистояння і холодної війни була достатньо очевидною безперспективність прямих зіткнень Більш ефективними виявилися так звані локальні війни, які дозволяють здійснити базову геополітичну перекомпозицію і на певний час відволікти увагу від системних криз.

Так, наприклад, у результаті поступового виходу Європи зі сфери тотального американського патронажу, який супроводжувався посиленням саме фінансово-економічної інтеграції в цьому регіоні, була розв’язана перша європейська, після 1945 р., війна — війна НАТО проти Югославії (навесні 1999 р.) Головними геоекономічними результатами цієї агресії, в яких в основному були зацікавлені США (і в певній мірі ісламський світ і Китай), полягали у наступному:

загострення суперечностей всередині ЄС, що були пов’язані з поляризацією інтересів провідних європейських країн на Балканах

зумовлена потужними потоками балканських біженців політична дестабілізація не тільки у Південній і Центральній, а і в Західній Європі, що призвела до зростання в країнах останньої кон’юнктурних ризиків і відтоку капіталів, уповільнення темпів зростання їх економік і знов таки до послаблення їх взаємної інтеграції.

Інша недавня війна — афганська (2001—2002) зазвичай інтерпретується як війна проти режиму талібів — головної фінансової бази міжнародного тероризму. На нашу думку, до геоекономічних наслідків війни в Афганістані слід віднести:

істотне підвищення кон’юнктурних ризиків у багатьох державах регіону, а отже і погіршення в них інвестиційного клімату, скорочення рівня зарубіжних капіталовкладень, перш за все, з Європи;

фундаментальна перекомпозиція світової карти нарковиробництва і наркотрафіку, нарощування потужності міжнародних наркофінансових систем, світовий перерозподіл наркоприбутків.

Війни ж «нових поколінь» найчастіше мають системний характер, передбачаючи задіяння різних засобів і полів бою. Нарешті, є очевидною їхня економіко-глобалізаційна спрямованість: не випадково їх характеризують як геоекономічні.

У числі перших «війн нового покоління» слід, у першу чергу, назвати «інформаційні», що мають «пропагандистську», «психологічну» та інші (скажімо, «маркетингову») складові. Їх сутність полягає у формуванні і закріпленні масових уявлень що є необхідними для «суб’єкта воєнних дій». Головним же їх «театром» стає сукупний інформаційний простір, в якому перебуває їх об’єкт, що включає і населення власної країни.

Якщо інформаційні війни чинять на економіку хоч і значний, проте, як правило, непрямий вплив, війни «комунікаційно-хакерські» часто спрямовуються безпосередньо на життєві центри локальних і глобальних систем і підсистем економіки.

Саме такі дії покликані приховати, завуалювати боротьбу за «чужі національні прибутки». Завдяки рухомості економічних кордонів великі регіони світу та їх населення є приреченими на деградацію і маргіналізацію. «Країни-системи», наднаціональні транснаціоналізовані структури здатні без здійснення прямої агресії і використання силових заходів відібрати у будь-якої країни увесь її національний прибуток, включивши його до світового і розподіливши останній серед незначної кількості розвинутих країн. Таким чином мова може йти, швидше за все, про трансформацію силових заходів перерозподілу багатства в інші форми насильства—геоекономічний і геофінансовий експансіонізм.

Серед найбільш дієвих інструментів «війн нових поколінь» на ключові позиції розраховують:

а) геоекономічний бумеранг — стратегічна гра на різниці і рівні розвитку національних інфраструктур і одержання на цій основі ефекту від вживлення ультрасучасних товарів (виробів, об’єктів) і технологій до безпосередньої інфраструктури, що автоматично призводить до відсічі товарів, які закуповуються;

б) технологічне виснажування — культ новацій, технологічних революцій, у результаті здійснення яких «зрізаються» життєспроможні виробничі структури на користь новітніх.

А серед методик «фінансових війн» найчастіше виділяють різноманітні спроби дестабілізації національних валютних систем, «авізові» агресії, фінансові атаки на регіональні економічні блоки (кризи 1997—1999, 2000—2001 рр.)

Зазвичай агресорами виступають: 1) «країни-системи», до ядра яких входять розвинуті країни, 2) транснаціональні системи, перш за все такі, як геофінансові транскордонні потоки (у власних інституційних формах) і інтернаціоналізовані відтворювальні ядра (ІВЯ).

Жертви агресії представлені: 1) країнами, які тільки-но втягують до себе інтернаціоналізовані відтворювальні цикли і не врівноважують цей процес функціонуванням на чужих територіях, 2) країнами Третього світу, господарська інфраструктура яких деформована десятиліттями попередньої діяльності ТНК, 3) будь-яка стійка економічна система, що мають розвинуту виробничо-технологічну і соціальну базу, яка може бути перекомпанована на випадок її «зрізання» в ході безкінечних інновацій і революційних техногенних перетворень.

Як певна протидія «війнам нових поколінь» виступає так званий новий тероризм

Останнім часом світом пронеслася ціла хвиля громадянських війн в Африці, на Близькому Сходу, продовжуються  конфлікти в секторі Газа, але власне громадянськими або війнами власне міжно двома державами їх називати не можна. У всіх цих війн є свій підтекст, під яким криються інтереси більш впливових країн світу, що продемонструвала війна в Лівії. Окрім того світове співтовариство ніколи не залишається осторонь таких конфліктів, а тому майже кожну війну можна в деякій мірі назвати глобальною, так як не одна країна має в ній свої інтереси і захищає їх шляхом підтримки тої чи іншої сторони конфлікту.

 70. Стратегії та перспективи консолідації корпоративних структур.

Транснаціональні корпорації вже до початку ХХІ століття перетворились в специфічні і головні стратегічні суб’єкти-локомотиви глобалізації. Сьогодні в світі ще недооцінюють їх місце і роль, бо широкій громадськості мало відомі масштаби їх діяльності, стратегічні цілі. Деякі дослідники вважають, що держави-нації самі винні в тому, що глобальні ТНК стали реальною загрозою і викликом для держав, бо держави не змогли забезпечити ефективне управління своєю економікою і її розвиток. «Така міжнародна форма організації (економіки) стала відповіддю на обмеженість державної форми управління. Практично мова йде про змагання (конкуренцію) двох систем глобального управління — політико-економічної (державної — О. Б.) і підприємницької. Для відсталих і транзитних країн шлях до «вільної економіки» (252) виявився закритим.

Тут, як ми бачили, мова вже йде не лише про управління економікою, а про управління суспільством в цілому, причому глобальним суспільством. Замість державного і регіонально-інтегрованого менеджменту (ЄС) впроваджується система глобально-корпоративного менеджменту. При цьому характерно, що глобальні корпорації дуже диференційовано, по-різному ставляться до різних держав залежно від сили, ролі і місця останніх. Малі і слабкі держави вони підривають і економічно та фінансово знищують, а наддержави і найбагатші держави (навіть якщо вони малі) підтримують і навіть зростаються з ними. Тому реальної загрози таким державам як США, Великобританія, Японія, Франція, Німеччина, Італія, Канада глобальні корпорації ще не представляють. Немає загроз і таким багатим малим країнам як Нідерланди, Норвегія, Швеція, Швейцарія, Австрія, Данія, Фінляндія та інші. А для інших держав глобальні ТНК є реальною загрозою, про що свідчить досвід Росії, Аргентини, Малазії, які відчули силу тиску фінансових глобальних корпорацій в період фінансових криз 1998—1999 років.

Змагання двох протилежних систем управління глобальною економікою і глобальним суспільством державної системи, з одного боку, і системи глобальних корпорацій, з іншого, неминуче приведе до створення третьої компромісної системи глобального управління, в якій об’єднаються провідні держави-глобалізатори і глобальні корпорації. Це буде система корпоративно-державного глобалізму імперіалістична за своєю суттю, бо вона неминуче буде спрямована на експансію та гегемонію і проти слабких націй-держав. До кінця ХХ століття в основному закінчився період кількісного зростання ТНК і їх розвиток пішов переважно в напрямі зростання вартісних обсягів глобальних транзакцій. Резервів тут у глобальних корпорацій ще дуже багато. Глобальні корпорації концентрують свою діяльність в багатих країнах і в інтенсивних рамках. Це може говорити про корпоративні стратегії акумуляції економічного потенціалу для стрибковидної експансії в майбутньому. Сьогодні ж складається тісний зв’язок між обсягом внутрікорпоративних трансфертів (торгівельного обміну), обсягом ВВП і рівнем доходів на душу населення в країні, кампанії партнера. Чим більший ВВП на душу населення, чим вищий рівень доходів країни-партнера, тим більшим є обсяг внутрікорпоративних взаємних поставок ТНК. Ця стратегія селективної корпоративної інтеграції обмежує масштаби зовнішньої інтеграції (внутрікорпоративний обмін складає біля 50 %). організаційно-менеджеріальними стратегіями корпорацій, характерними для останнього періоду. Реалізуються дві основні стратегії: а) розподіл заводів і праці в усьому світі між виробництвом частин і складанням машин і апаратів. Транснаціональні відносини здійснюються концентровано між виробничими одиницями ТНК. Характерним є експорт в ті чи інші країни цілих заводів; б) функціональний розподіл між виробництвом, з одного боку і збутом, з іншого. Ця стратегія є характерною для європейських ТНК. Відзначається посилення її застосування стосовно країн Центральної і Східної Європи. Транснаціональні і глобальні корпорації перетворюються в головний тип економічних організацій.

71. Євроатлантична інтеграційна стратегія України і проблеми її реалізації.

Європейська та євроатлантична інтеграція як така, зокрема розширення ЄС та НАТО на держави Центрально-Східної Європи та участь України в процесах європейської та євроатлантичної інтеграції з  чатку 1990-х рр. зміцнили зовнішню безпеку України. Це проявилося у наближенні зовнішніх кордонів Європейського Союзу та Організації Північноатлантичного Договору до України, що поліпшило взаємодію України з ЄС та НАТО в разі можливого виникнення кризових ситуацій. Євроатлантична інтеграція здійснює переважно сприятливий вплив на стан національної безпеки України. Проголошени керівництвом України курс на євроатлантичну ін- теграцію викликав та продовжує викликати і сподівання, і скепсис як всередині українського суспільства, так і на Заході. З одного боку, вперше у процесс своїх відносин з НАТО Україна взяла на себе серйозні політичні зобов'язання. З іншого боку, Київ неодноразово доводив, що виконувати власні зобов'язання іноді без потужного зовнішнього політичног тиску не прагне. У цій ситуації в просуванні України зацікавлена передусім вона сама – саме тому всі її кроки в проголошеному напрямку ретельно оцінюються, відразу звертається увага на суперечності, н помилки негайно вказується. Надзвичайно важливою і, водночас, недостатньо вивченою проблемою є вплив на європейські намагання України з боку офіційно визнаних стратегічних партнерів – США Росії та країн-членів Європейського Союзу і насамперед Польщі. Адже врешті-решт основний зміст нашої сучасної суспільної трансформації полягає саме в “поверненні України до Європи”, в її орієнтації н європейську цивілізацію, на затвердження в нашому житті її спільних цінностей, забезпечення всебічного співробітництва з європейськими інтитуціями та країнами в політичній, економічній і гуманітарні сферах.

По-перше, Україна за своїм геополітичним положенням, традиціями і ментальністю народу є легітимним представником західноєвропейської і східноєвропейської культури. Вона не може однозначно віддавати перевагу ні одній з них. Тому євроатлантичний і євразійський курси України розглядаються не як альтернативні напрями її зовнішньої політики, а як двоєдиний процес, в основі якого лежать власні національні інтереси.

По-друге, невизначеність масової суспільної свідомості, її "розірваність" як історичними традиціями, так і трансформаційними процесами сучасного українського життя не дають впевненості, що державні рішення про вступ України до НАТО будуть позитивно сприйняті суспільством. На це необхідно звернути особливу увагу в контексті того, що вже сьогодні опозиційні сили, ще до прийняття офіційного рішення про вступ України до НАТО, ініціюють проведення відповідного референдуму. Державні структури не можуть бути байдужими до антинатовської пропаганди, яка негативно впливає на ставлення українського суспільства до перспектив євроатлантичної інтеграції України. Водночас, інформаційній кампанії, спрямованій на роз´яснення необхідності вступу України до НАТО, бракує аргументованості, наступальності, системності та послідовності.

По-третє, проблемною є і відповідність стандартів українського внутрішнього життя (в тому числі і Воєнної організації держави) стандартам євроатлантичного співтовариства. Йдеться про те, щоб успіхи в реалізації курсу України на євроатлантичну інтеграцію на зовнішній арені супроводжувалися реальними позитивними змінами у внутрішньому житті українського суспільства. Якщо вже найближчим часом не буде досягнуто реальних успіхів на шляху підвищення стандартів життя українського суспільства, то і після юридичного набуття членства Україна виявиться в становищі "меншого брата", якого потрібно опікати й повчати. Така роль принижуватиме національну гідність України як держави і самопочуття всіх і кожного її громадянина.

По-четверте, не можна не враховувати й той факт, що вступ України до НАТО буде негативно сприйнятий політичною елітою Російської Федерації і викличе з її боку відповідну реакцію, яка, без сумніву, не буде орієнтована на зміцнення національної безпеки України. Не слід нехтувати наявністю на території України російського військового Чорноморського флоту. В контексті того, що російські війська, виходячи з території колишніх радянських республік, залишають там "гарячі точки" (Придністров´я, Абхазія, Південна Осетія), Автономна Республіка Крим не повинна поповнити цей перелік. Але й з цього боку варто очікувати, що вступ України до НАТО здатен спровокувати загострення соціально-політичної ситуації в Криму, яке може поширитися на інші території.

72. Глобалізаційні та інтеграційні процеси в сучасній в економічній системі.

Глоб, що розгорнул у останній третині минул століття, стала домінант світ розв, адже вона є не що інше, як прояв сучасної постіндустрстадії розв світ ек і сусп-ва у відносинах між країнами світу. Вона набуває особисту логіку і інерцію, спричиняє все більший вплив і на внутр розвиток різних країн. Реальні процеси глоб вкрай суперечливі, ставлять світове співтовариство перед серйозними викликами. Глобалізація і становлення інформац суспільства — це два боки, дві грані, два аспекти єдиного процесу, під знаком якого проходить сучасний етап людської історії. Процес глоб-ції - закономірн результат інтернаціон-ції вир-ва і капіталу в умовах все більш відкрит,інтегрованої ек-ки. Гл у значній мірі являє собою кількісний процес зрост масшт,розшир меж світогосп зв’язк, процес поглибл ек і соціал взаємозалежн між народами Глоб-ція - об’єктивн соціальн процес, змістом якого є зростаючий взаємозв’з, та взаємозалежн нац екон, нац політ, соціал сист, нац культур і навк серед. Загалом поняття глобал можна розглянути на макро і мікрорівні Гл (на макрорів)- означ загальне прагнення країн і регіон інтеграц угрупов до ек активн за межами національних кордонів. Умовами такої активн є лібераліз торг,зняття торг і інвест бар’єрів,створ зон вільного підприємництва тощо.  Гл (на мікрорівні) - посилен взаємозалежн нац ек-к, переплет соц-ек процесів, що відбув у різних регіонах світу і спонукають фірми до пошуку кращих умов діяльн. Отже, гл - поняттям загального характеру і загалом являє собою процес перетвор світ госп-ства у єдиний ринок товарів,посл,капіт,робоч сили,який виходить за межі держ кордонів і з 60-их років набув форм постійн та неухильного зростаючого міжн переплетення нац ек-к. У цей період глоб-ція проявила себе головним чином у перманентності темпів зрост світ торг та ВВП всіх розв країн.

У міжнародних економічних дослідженнях поняття інтернаціоналізації є ключовим, а розуміння її багатопланової природи — визначальним. На макрорівні інтернаціоналізація являє собою процес розширення та поглиблення світогосподарських зв’язків завдяки підвищенню міжнародної мобільності факторів і результатів виробництва.

Якщо глобалізація є тенденцією, вважає Е. Азроянц, це неминуче призводить до нав’язування поряд з нею інших тенденцій, яким властивий інший характер, а результат їх взаємодії повинен знайти певне вираження. На сьогодні реальний зміст такого результату залишається невизначеним. В іншому випадку, коли глобалізація уявляється як результат існуючих тенденцій, наводиться лише їх перелік. Для усунення таких розбіжно-
стей, вважає Е. Азроянц, необхідно відповісти на два запитання: що є глобальним (тобто цілим, його частинами, структурою), і в якому відношенні знаходяться поняття «інтеграція» і «глобалізація»: поглинається одне поняття другим або вони є рівнозначними? [4, с. 64].

Вихідним моментом власної аргументації Е. Азроянц вважає той факт, що історичний процес інтегрує у власних формах і характері всю гамму тенденцій, що виникають і зникають, дивовижно переплітаючись між собою. Таким чином процес і тенденція узгоджуються як ціле і частка, а відтак, процес, на думку Е. Азроянца, за своїм характером є антиномічним, а тенденція — гомономічною.

Отже, історичний процес, який можна представити як розвиток соціальної системи, спрямований на досягнення межової її цілісності. Саме таку цільову функцію історичного процесу російський вчений і пропонує назвати глобалізацією. Антиномічність історичного процесу може бути представлена двома класами — тенденціями інтеграційного характеру і тенденціями дезінтеграційними. Ці два класи тенденцій можна уявити наступним чином:

Інтеграція:

транснаціоналізація;

регіоналізація;

імперіалізація;

націоналізація;

етносоціалізація.

Дезінтеграція:

етносуверінізація;

реставрація;

асоціалізація;

міграція.

Таким чином, процес глобалізації за часом розподіляється на певні етапи, характерні форми яких дозволяють розрізняти їх як історичні типи, щаблі. Не претендуючи на повноту і завершеність, у числі таких типів можна назвати глобалізацію: родову, племінну, етнічну, давньоімперську, монархічну, колоніальну, національну та інтернаціональну. Глобалізація є метою історичного прогресу, інтеграція і дезінтеграція є тенденціями, що визначають його динаміку, інтернаціоналізація є сучасним етапом глобалізації. Такий підхід передбачає розгляд глобалізації не як стратегії, що ставить за мету досягнення гомогенності, а як найважливіше джерело різноманітності — збирання до цілого різноманітних складових. При цьому різноманітність є не тенденцією, а результатом, що визначає життєспроможність системи, який не можна ототожнювати з дезорганізацією і хаосом.

 73.Парадокси фінансової глобалізації.

Парадокси фінансової глобалізації  знаходяться на стику тенденцій системного стягування і локалізації, включають в себе наступні парадокси: Феномен «домашнього зміщення», парадокс Філдстайна-Хоріока і феномен низького рівня міжнародних нетто-потоків капіталу, які мають прояв на міжнародному фінансовому ринку, є логічним результатом конфронтації двох суперечливих процесів глобалізації і локалізації.

Ще М. Портер відзначив: «Глобалізація призводить до виникнення парадокса. Існує велика спокуса уявити, що країна базування вже не відіграє ключової ролі в забезпеченні міжнародного успіху її компаній.

Феномен «домашнього зміщення» (home bias phenomenon) ґрунтується на ідеї про те, що диверсифікований фінансовий портфель позначається на значно більших очікуваних прибутках у порівнянні з недиверсифікованим (за умов однакового рівня ризику). Повного пояснення феномену «домашнього зміщення» й досі не існує. Частково його можна пояснити тим фактом, що міжнародні фінансові потоки переважно пов’язані з діяльністю транснаціональних корпорацій і відображають їх виробничі операції за кордоном

Парадокс «Філдстайна-Хоріока» охоплює ту ж саму галузь поведінки міжнародних інвесторів, яка є недосяжною для пояснення з боку класичної теорії. М. Філдстайн та Ч. Хоріока звернули увагу на те, що безперешкодне функціонування міжнародного ринку капіталу дозволяє внутрішній нормі інвестицій значно відхилятися від норми заощаджень. У такому ідеалізованому світі заощадження поза залежністю від місця розташування повинні шукати шляхи власного найбільш ефективного використання на всьому ринку. В той же час внутрішні інвестиції не обмежуються тільки національними заощадженнями, оскільки джерелом інвестиційних коштів повинен бути і міжнародний ринок капіталів.

74.Взаємодія країн «Центру» та країн «Периферії» в умовах глобалізації.

Згідно з ученим, Е.Валерштейном, сучасна теорія "світової економіки" поляризована і виражена трьома елементами:

1)"ядром" - найбільш розвинуті країни, світові лідери виробництва, що володіють передовими технологіями;

2)"напівпериферією" - менш розвинуті країни, які поступаються в економічному розвиткові державам "ядра";

3)"периферією" - слабкорозвинуті країни, які експлуатуються "ядром".

Розвиток країн "ядра" як у минулому, так і у теперішньому зобов'язаний сировині та експлуатації дешевої робітничої сили "периферії". Щодо держав "напівпериферії" світової економіки, то їхнє становище двоїсте: вони виступають одночасно як експлуатовані і як експлуататори слаборозвинутих країн. Не виключено, що деякі з цих держав можуть змінити свій статус, увійшовши до складу країн "ядра" (приклад тому - Японія), або розчинитися у "периферії". Держави "ядра" панують над іншим світом інформаційно і технологічно. Їх становище підтримується також воєнно-політичною силою. Залежність від них решти країн проявляється і в необхідності отримання економічної допомоги.

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій «центр» (найбільш розвинуті країни) та «периферію» (країни, що відстають від «центру» за рівнем економічного розвитку).
«ЦЕНТР»: країни Зх.Європи (у першу чергу ЄС), США, Канада, Японія, деякі країни Азіатсько-Тихоокеанс регіону (Нова Зеландія, Австралія та Ін.). «ПЕРИФЕРІЯ»: всі ін нац.ек, але вони розподіляються на гр за ступенем віддаленості від «центру». Між «центром» та «периферією» чіткої межі немає.У Центрі зосереджені капітали, інформація і нові технології. На Периферії знаходяться корисні копалини, сировина, дешева робоча сила та значні ринки збуту готової продукції. Відносини між Центром і Периферією базуються на ринкових засадах: більшу вигоду отримує той, хто володіє більшою економічною владою, важливішими й дефіцитнішими ресурсами.

75. Глобальні виміри продовольчої проблеми.

Продовольча проблема відноситься до категорії глоб тому, що для її розв’язання недостатньо зусиль окремих держав, а потрібне добре налагоджене співробітництво всіх країн, незалежно від їхнього суспільного ладу.

Світова продовольча проблема має подвійну природу: 1) соціально-економічну, пов’язану зі способом виробництва і розподілом продуктів харчування, що зумовлює диференціацію їх розподілу і споживання, включаючи голод і недоїдання; 2) глобальну, що відображає скінченність природних ресурсів для виробництва продовольства.

Проблема зводиться до 2 основних моментів:

1. Зростання чисельності населення, зміна його вікової структури, фізіологічні потреби людей в обсязі продуктів , структура харчування.

2. Економічні аспекти, пов’язані не тільки з рівнем загального ек розвитку, а й з добробутом населення, здатністю купувати стільки харчів, скільки потрібно для нормального інтелектуального і фізичного розвитку.

4 групи чинників, які впливають на глоб прод проблему:

• природні умови й розміщення населення (загальна площа та структура с/г угідь, с/г потенціал, клімат, співвіднош між кількістю населення і масою продовольства);

• світовий транспорт і зв’язок, котрі забезпечують широкий вихід продуктів харчування на зовн ринок;

• політ ситуація у світі (позиції політ сил, наявність міждерж співтовариств, використ. поставок продовольства у політ цілях);

• світова ек і торгівля в їхній єдності (продовольство як складова торгов потоків, роль балансових розрахунків, кліринг).

Продовольча проблема в країнах, що розвиваються, набула катастрофічного характеру.

Понад 70 країнам, що розвиваються не вистачає продовольства, і вони змушені його імпортувати.

У Росії, Україні, Білорусі недоїдають 3% населення. Усього в країнах з перехідною ек не отримують удосталь харчів 25 млн осіб, з яких 21 млн – на території СНД. За ост 10 років число голодуючих у світі збільш. на 23 млн і досягло 820 млн осіб. В Африці голодує близько 70% жителів.

Ліквідація основних проблем голоду та продовольчого незабезпечення населення – Світова продовольча програма ООН. Основн завд – забезпечення кожної людини продуктами харчування, які необхідні для активного і здорового способу життя. З цією метою співпрацює з іншими орг ООН – Продовольчою і с/г орг (ФАО) та Міжнар фондом с/г розвитку.        У відповідності зі статутом ФАО основними цілями її діяльності є:  поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня людей; забезпечення  зростання ефективності виробництва і розподілу продовольчих продуктів; оптимізація умов життєдіяльності сільського населення; сприяння розвиткові світової економіки.

ФАО висловлює надію, що за допомогою вироблених на саміті механізмів до 2015 р. вдасться знизити кількість людності, котра регулярно недоїдає.

76. Проблеми і перспективи співробітництва з СОТ в контексті забезпечення глобальної конкурентоспроможності України.

16 травня 2008 року набрав чинності ратифікований ВР 10 квітня п.р. Протокол про приєднання України до Марракеської Угоди про створення СОТ і Україна стала 152-м членом.

Вступ до СОТ є для України довготерм системним фактором зростання конк-жності екон, її техніч та технологічного переоснащення, інновац розвитку, посилення ролі країни у суч міжн екон системі. Створює значні можливості для українських товаровиробників, які принесуть Україні кращий доступ до світових ринків, розширять споживчий асортимент та полегшать доступ до іноземних технологій. Водночас рівень конкуренції на внутрішньому ринку суттєво зросте, а оскільки до України прийдуть нові міжнародні гравці, то необхідно бути до цього підготовленими. Тож пріоритетним має бути забезпечення конкурентоспроможності українського бізнесу як на теренах нашої держави, так і на світовій арені. Головні позит наслідки вступу країни до СОТ:  - можливе збільш надходж ПІІ;  - спрощення умов доступу укр виробників до ринків переважної більшості країн світу; - можливість застосув суб'єктами підпр багатостор механізмів, передбачених нормами СОТ, при виріш торг спорів, що суттєво зміцнить їхні позиції в антидемп та спец розслід;  - відвернення загрози торг-екон ізоляції не тільки від країн Зах та Центр Євр, а й від країн Сх Євр та Балтії, які нині мають статус асоційов членів ЄС; уникн перспективи витіснення з ринку ЄС укр прод аналогіч продукцією країн Цент та Сх. Євр після їх вступу до ЄС;  - збільш надходж до Держ бюдж за рах скасування пільг, розшир бази справляння митних платежів, зрост обсягів в-ва і активізації зовнторг обороту; - створ відповідного законодав поля внаслідок адаптації законодав Укр до вимог СОТ тощо. Негат наслідки від членства Укр у СОТ:   - загостр проблеми низької конк-жності продукції нац в-ва в умовах неможливості використ вітчизн вир-ками низки пільг. .  Серед негат наслідків вступу до СОТ на ринку праці слід відзначити:  - поглибл невідповідності у структурі попиту і пропозиції роб сили;  - зрост структурн безробіття;   - поглибл диференціації регіон ринків праці внаслідок посил поляризації регіонів-лідерів та депресив регіонів. Отже, вступ Укр до СОТ матиме хоча й суперечливі, але в стратегічному плані позит макроекон наслідки. Пріоритетним завданням уряду є форм механізмів посилення позит впливу на екон стан країни нового торг режиму, з 1 боку, та розробка системи заходів щодо мініміз негат наслідків вступу Укр до СОТ, з другого.

77. Політико – правовий вимір глобалізації.

Глобалізація політичних ринків виражається насамперед у розшир кола екон суб’єктів, на запити яких змушені реагувати як нац-ні уряди, так і між організації. Мова йде про те, що коло джерел політ підтримки уряду (а виходить, і суб’єктів, у чиїх інтересах форм економ політики) виходить за рамки територіально-державних кордонів. Стосовно міжн економ організацій політична глобалізація означає появу числа нових "гравців" світогосп системи (у першу чергу ТНК і неуряд організацій), вплив яких по ряду параметрів порівн з впливом нац урядів. Трансформ політ системи як в нац, так і в глоб масштабах є важл рушійн фактором глобалізації. Складовою частиною глобалізації стали політ фактори, насамперед розпад соціаліст табору і СРСР, за яким пішла і самоліквід режимів соціаліст орієнтації в десятках країн, що розв. У зв’язку з цим одержують розвиток такі концепції, як обмеж нац суверенітету, створ єдиного світ правопорядку, створення світових органів ек і політ керув. Важл фактором глоб є викор політ інструментів. Основний зміст тиску розвинених держав на інших країн полягав у доданні глобалізації загальн х-ру, а також у прискор її темпів таким чином, щоб вони випереджали темпи розв ек й об’єктивних темпів росту МПП, незалежно від полож тих чи інших країн. На розвиток політ глоб великий вплив справляє взаємна адаптивність політ. устроїв, зокрема, демокр та недемокр. Міжнар. політика є своєрідним мех-змом задоволення або узгодження інтересів суб’єктів міжн. відносин. Адекватна реаліз принципів МЕВ можлива в стабільному політ серед-щі. При цьому важливу роль відіграє політ. стаб-сть країн (це невелика імовірність зміни політ. статусу країни протягом тривал. часу у вигляді виникн-ня соц. конфліктів і політ. актів типу тероризму, путчів.) Діалектичну протилежність до політ. стаб-сті складає політ. ризик, що передбачає можл-сть: ·політ. змови й політ. перевороту; ·конфіскації майна; ·націоналізації і навіть експропріації обєктів приват. власності; ·нац-ного, класового неприйняття, неприйняття на грунті релігії тощо.

78. Антиглобалістські рухи. Мотивація і результати.

Антиглобальний рух є загальною назвою суспільних організацій, рухів і ініціативних груп, які знаходяться у непримиренному конфлікті з наслідками глобальних трансформацій. Сама назва «антиглобальний рух» не є загальновизнаною. Часто також використовують назви — «альтерглобальний рух» (рух за альтернативну глобалізацію), «рух за глобальну справедливість», «рух рухів» тощо. Основні діючі суб’єкти антиглобалістського руху – це громадські, неурядові або політичні групи та асоціації. Вони можуть носити місцевий, регіональний, національний або міжнародний характер, займатися конкретною вузькою проблематикою або претендувати на рішення проблем в масштабі всього суспільства. Своїм завданням учасники руху антиглобалістів вбачають формування суспільної думки, яка б не тільки позитивно сприйняла їх ідеологію, а й стала фундаментом подальшого просування інтересів антиглобалістів на глобальний рівень.

Загальними цілями антиглобалізму є висунення альтернативної концепції побудови світової системи, майбутні учасники якої не претендують на монополізацію прав глобального управління, а керуються у власних діях існуючою в суспільстві громадською думкою.

Програма антиглобалістів передбачає розвиток двох взаємопов’язаних напрямів – трансформістського (зміцнення системи самоуправління) і руйнівного (протидія укріпленню влади корпоративного капіталізму).

У цілому ж формальна і сутнісна сторони діяльності антиглобалістів свідчать про те, що:

–антиглобальний рух як суттєвий політичний феномен буде існувати до тих пір, аж поки повноцінні політичні партії і профспілкові організації не вийдуть із стану кризи і не завершать період власної реорганізації;

–антиглобальний рух спромігся істотно підірвати авторитет традиційних суспільних організацій (партій і профспілок), тим самим значною мірою послабивши останні;

–антиглобалісти не мають чіткого уявлення про цілі і завдання власного руху;

–антиглобалісти в організаційному плані опинилися у залежності від власного головного організатора — Інтернету, який є підконтрольним глобальному капіталізму.

За багатоплановістю проявів протесту, за політичною «всеядністю антиглобалізму» приховується найголовніша його проблема — відсутність ясно зрозумілої кінцевої мети боротьби. Адже у виступах антиглобалістів очевидним є тільки те, проти чого (чи кого) є спрямованим їхній протест. У кожної групи антиглобалістів є власний об’єкт боротьби. Діапазон цих об’єктів настільки широкий, що охоплює майже всі (а може і всі) аспекти сучасного життя. Основними видами діяльності антиглобального руху є зустрічі, демонстрації проти проведення офіційних саммітів міжнародних інститутів.

79. ТНК як рушійні сили глобальних економічних трансформацій.

ТНК — компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах. Транснаціоналізація являє собою процес посилення світової інтеграції в результаті глобальних операцій ТНК..

Аналіз становища і розвитку ТНК як транснаціональних носіїв глобалізації показує, що вони безумовно задають і формують економічну базу, економічну основу глобалізації. Їх агресивний, широкомасштабний наступ почався в середині XX століття за ініціативою корпоративних структур США, Яп, Нім, Великобр. Особливо посилилась економічна експансія ТНК в 90-ті роки XX століття. З того часу вона невпинно зростає.

Існує приблизно 67тис.ТНК,які контролюють понад 850 тис. афільованих зарубіжних компаній по всьому світу. Доля високорозвинутих країн світу: 80% материнські компанії, 33% афільован.структур.Країни, що розвиваються : 19,8% та 50,3%.. Близько 90% кількості транснаціональних фірм базується в розвинутих країнах з ринковою економікою. 46% усіх філій ТНК, у той час у країнах, що розвиваються, - 42%.

Сьогодні ТНК перетворилися із об’єктів на суб’єкти міжнародної політики, активно беруть участь у всіх глобальних процесах, що відбуваються у світі. Транснаціональні корпорації, нарівні з промислово розвиненими країнами, широко проявляються в політиці, економіці, у фінансово-інвестиційній, інформаційній, науково-технічній, військовій, технологічній, екологічній сферах. У зовнішній політиці ТНК реалізують власну корпоративну дипломатію, а для успішного забезпечення внутрішньо-корпоративної політики створили свою, корпоративну ідеологію. Сьогодні ТНК контролюють понад 57% світового промислового виробництва, 69% міжнародної торгівлі, більш як 81% патентів і ліцензій на нову техніку, технології та ноу-хау, майже 90% прямих зарубіжних інвестицій. Практично вся торгівля сировиною на світових ринках контролюється ТНК, у тому числі 90% світової торгівлі пшеницею, кавою, кукурудзою, лісоматеріалами, тютюном, залізною рудою; 85% — міддю, бокситами; 80% — оловом, чаєм; 75% — натуральним каучуком, сирою нафтою.

Як правило, ТНК — багатогалузеві компанії, їхня діяльність широко диверсифікована. Наприклад, кожна з 500 найбільших ТНК США має в середньому підрозділи в 11 галузях, а найпотужніші охоплюють по 30—50 галузей. Вони справляють величезний вплив на світовий економічний розвиток та на регулювання міжнародними економічними відносинами.

ТНК – це «рушійні сили» світового економічного, політичного та соціального розвитку. Світові лідери, які з кожним роком підтверджують свої лідируючі позиції та стають головними конкурентами для економічно розвинених країн.

Позитивні наслідки діяльності ТНК:

1. зміцнення ресурсної і виробничої бази країни;

2. розширення експортних можливостей;

3. сприяння реструктуризації економіки;

4. поширення передової технології;

5. поглиблення міжнародного поділу праці;

6. посилення процесів інтернаціоналізації і глобалізації.

Недоліки:

1. ТНК передаютьпартнерам не відповідні їхньому рівню розвитку технології з жорсткими обмеженнями на продаж;

2. централізація і контроль основних функцій ТНК із країн приналежності закріплюють неоколоніальну залежність;

3. в умовах занадто жорсткого регулювання діяльності ТНК, останні просто можуть покинути країну;

4. важлива інформація про різні країни поширюється на міжнародному рівні глобальними розвідувальними мережами ТНК;

5. ТНК зневажають інтересами місцевих робітників, оскільки їхня діяльність носить глобальний характер;

6. ТНК уникають сплати податків шляхом внутрішнього переливу капіталу в країни з нижчим рівнем оподатковування;

7. встановлюючи штучні ціни, ТНК підривають спроби країни управляти власною економікою.

80. Сучасна глобальна фінансова криза: причини та прояви.

Фінансова криза – це розлад процесу функціонування фін ринку, яий виявляється в знеціненні нац валюти, виснаженні валютних резервів, масовому банкрутстві кредитно-фін установ, дефолтах по суверенних боргах.

До виникнення та поширення світової фінансової кризи призвели ряд чинники, які можна поділити на дві групи: до першої групи належать чинники, пов’язані з функціонуванням та розвитком суспільства споживання, а до другої - чинники, зумовлені розвитком фінансової економіки.

Світова фінансова криза розпочалася з іпотечної кризи у США у 2006 році, яка спровокувала іпотечні кризи в Європі та країнах Азії, де мали місце схожі схеми кредитування. Причому кризи зачепили промислово розвинені країни, такі як Великобританія, Італія, Іспанія, Японія, і країни, що розвиваються, такі як Казахстан.

Іпотечна криза у США стала причиною світової кризи ліквідності. Відповідно збитків почали зазнавати не лише банки світового масштабу, а й локальні. Фінансові установи всього світу протягом 2006—2008 років зазнали збитків на суму 1,2 трлн дол. США, американські установи — 460 млрд дол. Такі значні збитки призвели до обвалу фондових ринків світу. За 2008 рік цінні папери на світовому фондовому ринку подешевшали на 5 трлн дол. США.

Причини:

1) Дешеві гроші: США проводив політику надмірного зниження процентних ставок. Домовласникам було дозволено виплачувати передчасно іпотечні кредити за фіксованою ставкою і здійснювати рефінансування без жодних штрафів у більш дешеві позики.

2) Складні фінансові продукти:

3) Рейтингові агентства: Кредитні рейтингові агентства надали найвищі рейтинги інвестицій, які цього не заслуговували.

4) Відсутність регулювання:

5) Лопані бульбашок: Коли житловий ринок звалився, спричиняючи крах так звана іпотечна-покритих цінних паперів, було вже надто пізно змінювати курс. Низхідна спіраль швидко вдарила по банках, привівши до краху Lehman Brothers 15 вересня.

6) високі ціни на сировинні товари (у тому числі на нафту);

7) перегрів фондового ринку.

8) глобалізація ек розвиту, призвела до швидкого поширення кризи від США до інших країн.

Криза призвела до безпрецедентного урядового втручання в ринки, оскільки вона розвинулася в найгіршу глобальну рецесію з часів другої світової війни. Ця фін криза спричинила втрату довіри не тільки до менеджменту кредитно-фінансових інститутів, але теж і до державних установ, які не виконали своїх контрольно-наглядових обов’язків.

Не зважаючи на те,що у багатьох країнах Європи, зокрема у Німеччині та Франції в другому кварталі 2009 року спостерігалось значне пожвавлення кон’юнктури, протягом 2010 року світ знову зіткнувся з ще більшим зростанням рівня безробіття та інфляції. Розглядаючи ситуацію в Укр, можна зазначити, що у 2011 році триває відновлення економіки Укр, водночас темпи зростання залишаються удвічі повільнішими, ніж до кризи.

81. Євразійський інтеграційний вектор україни. характеристика і сценарії реалізації.

Євразійське ек співтовариство (ЄврАзЕС) — міжнар ек організація, наділена функціями, пов’язаними з формуванням загальних зовнішніх митних кордонів країн-засновників, що до неї належать (Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Росія і Таджикистан), виробленням єдиної зовнішньоек політики, тарифів, цін та інших складових функціонування заг ринку. Україна є спостерігачем ЄврАзЕс.

З погляду короткострокової й навіть середньострокової перспективи для України відкривається низка виграшних можливостей від Євразійської інтеграції:

1) це перехід до стягування ПДВ на нафту, газ і газовий конденсат за принципом «країни призначення» — що може дати Україні суттєвий виграш в аспекті бюджетних надходжень.

2) Важливим виграшем може бути те, що в рамках ЄврАзЕС реалізується концепція вільної торгівлі вже майже без вилучень і обмежень.

Економічні ризики:

1) форсоване входження в структури ЄврАзЕС може відродити дію відомого інтеграційним об’єднанням ефекту «відхилення торгівлі» всередину інтеграційного співтовариства.

2) входження в менш конкурентне і менш розвинуте в інституціональному відношенні середовище, ніж те, що сформувалося в ЄС, безумовно, не забезпечуватиме аналогічні західноєвроп механізми стимулювання нововведень і передачі технологій, а це негативно позначиться на довгострокових тенденціях ек модернізації в Україні.

3) можлив. відхилення моделей зближення законодавства в межах ЄврАзЕС від існуючих стандартів ЄС, що також ускладнюватиме налагодження зв’язків з компаніями ЄС.

У 2003 році Україна підтримала реалізацію проекту ЄЕП на Сході спільно з Росією, Білоруссю і Казахстаном та підписала відповідний договір про його створення.

У жовтні 2011 року Україною було здійснено ще один важливий крок на шляху до східного вектору інтеграції – прем’єр міністр України підписав в Росії Договір про створення ЗВТ у межах СНД, що у Росії розцінили як створення «нового фундаменту торгово-ек відносин у рамках СНД». Більшість експертів оцінило цей крок як перший на шляху до вступу Укр до Митного Союзу.

Україна планує продовжувати розвиток свого співроб. з Митним союзом у форматі «3+1», бо, за прогнозами, товарообіг може збільшитися аж на 9 млрд. дол. при встановленні позит сальдо торгов балансу, що буде сприяти стабільності грошової одиниці та купівлі енергоносіїв за такими ж цінами, як для інших членів Митного союзу. +передбачається зменш. витрат підприємців на ведення бізнесу при зменш. ціни на сировину. 

 82. Тенденції постіндустріалізму і новітня поляризація світу.

Однією з найбільш яскраво виражених тенденцій постіндустріалізму є економіка знань.

Знання дійсно стали вирішальним фактором сучасної постіндустріальної цивілізації. Тільки знання останні двадцять років втілюються, по суті, лише в одному-єдиному сегменті розвитку техносфери - в області інформаційних технологій. Раніше цивілізація удосконалювалася на основі більш або менш гармонійно розвиваються наук і технологій у різних галузях. А за останні двадцять років відбувся явний перекіс науки, техніки і технологій у сферу інформатики та зв'язку.

Друга тенденція – глобалізація. Постіндустріалізм невіддільний від глобалізації. Світ стає єдиним. Власне, цей процес почався давно. Він йде як мінімум останні шість століть. Але тепер набув особливої ​​швидкості. І вирішальну роль тут зіграла навіть не стільки економіка, скільки фінанси. Сучасний світ об'єднала насамперед транснаціональна фінансова система. Потім вільний капітал породив такий феномен ХХ століття, як транснаціональна корпорація, що діє по всьому світу, поверх державних кордонів, континентів і цивілізацій.

Тепер настала черга третьої найважливішої тенденції епохи постіндустріалізму – віртуалізації. 

В основі віртуалізації цивілізації лежить підміна безпосереднього сприйняття світу через органи чуття трансляцією спеціально підібраних слухових, зорових і інших рядів через скомпоновані програми, що передаються за допомогою технічних засобів. Якщо раніше людина жила своїм досвідом, розумом, інстинктами і інтуїцією, то сьогодні на їх місце заступає програмування сприйняття, маніпулювання емоціями і стандартизація мислення.

Близькість до зони історичного перелому породжує віртуальність існування людства, окремих країн і народів, кожної людини. Вона стирає грань між справдженим і нездійснених, між існуючим і ймовірним. Ця ситуація, в свою чергу, знаходить своє технологічне втілення в комунікаційному суспільстві, в інформаційних технологіях. Вони створюють можливість для одночасного існування багатьох реальностей, багатьох світів. З'являються технологічні можливості для того, щоб здійснювати швидкий перехід з можливості в реальність, з ідеального - в матеріальне, із задуманого - в зроблене

Настала черга виділити четвертий напрям змін суспільства в його постіндустріальній фазі. Це - технологізація людської цивілізації.

«Техно» - по-грецьки «мистецтво», але відповідно до реалій сьогоднішнього дня більш точним перекладом слова буде не «мистецтво», а «навик», «вміння». Навичка і вміння - завжди щось визначене, що повторюється. Це спосіб вирішення завдань, процес отримання продукту.

П’ята риса постіндустріалізму – гуманітаризація.

Вже сьогодні в Сполучених Штатах більше 70% внутрішнього валового продукту створюється не в сфері матеріального виробництва, а у сфері послуг, мас-медіа та інформаційних технологіях.

Шоста тенденція – полісуб’єктність. Одночасно в постіндустріальному світі йде стрімка інтеграція всіх основних видів діяльності: економіки, політики, культури. Сьогодні вони зливаються в щось єдине, в універсальний потік людської діяльності.

Абсолютно самостійними суб'єктами історичного дії стали найбільші транснаціональні корпорації, кожна з яких володіє доходами вище валового внутрішнього продукту багатьох країн. Кожна ТНК сьогодні має в своєму розпорядженні внутрішньою структурою політичної влади, відпрацьованим законодавством і власною ідеологією, часто з тенденцією перетворення в релігію.

Сьома риса постіндустріалізму - мережеве суспільство.

Сьогоднішній світ побудований як мережа. Цим він у корені відрізняється від індустріальної епохи, де царював принцип ієрархічної піраміди. Сьома риса постіндустріального порядку полягає в тому, що у ньому мережева організація захоплює панівні висоти. Мережа охоплює економіку, політику і культуру. І це - знамення того, що сам постіндустріалізм виступає не як нова епоха, а як перехід з індустріальної ери в абсолютно новий світ.

У мережі головною дійовою особою стає активна особистість, навколо якої формуються союзи і коаліції. Творець вибудовує навколо себе потрібну структуру подібно до того, як композитор творить мелодію. Структури в мережевому світі мінливі, вони не живуть довго. Змінюються завдання - і розсипаються вчорашні союзи, і виникають нові. Структури в цьому світі відіграють підлеглу роль, вони виникають і розпадаються з волі їх творця.

Зрозуміло, що основу світової економіки становлять США і країни Євросоюзу. Причому лідерство в цьому тандемі належить США, що володіє передовими позиціями в галузі інформатики та біотехнології, ряді інших областей, але Європа поступово скорочує своє відставання, створюючи Америці сильну конкуренцію в аерокосмічній галузі, загальному машинобудуванні та рівні життя населення. Вельми потужну конкуренцію США починають відчувати і в свята святих своєї гегемонії - фінансах.

Разом з тим високорозвинені держави Старого і Нового світу "старіють", перед ними стоять серйозні і поки ні в одній країні не вирішені проблеми перевищення смертності над народжуваністю, збільшення числа осіб пенсійного віку, скорочення числа молодих людей. Ці процеси ставлять під питання не тільки майбутнє цих країн як світових економічних і політичних лідерів, а й майбутнє як таке. У цьому зв'язку зростає роль Китаю, як країни, що володіє зростаючим і найбільшим за чисельністю населенням в світі і найбільш швидкозростаючою у світі економікою. Завдяки його співпраці з Росією, швидко збільшується і військова міць Піднебесної. В даний час політична та економічна уразливість Китаю виявляється в тому, що ця країна відома світові насамперед своїми кількісними показниками, в той час як якісні, науково-технічні можливості цієї країни залишаються невисокими по відношенню не тільки до західних країн, але і до Росії. Промислова продукція Китаю, навіть технічно проста, як правило, не відрізняється високою якістю (за винятком товарів, випущених на території Китаю іменитими західними брендами).

Якщо ж до названих трьох центрів впливу додати співтовариство основних нафтовидобувних країн, які мають величезний вплив на світову економіку і політику, то з'являться підстави назвати сучасні міжнародні відносини багатополярними. Однак ця нова багатополярність не схожа на класичну європейську багатополярність XIX-XX ст. Її головними відмінностями є мультикультурність, взаємна залежність держав і глобальний розмах.

83. Глобальні виміри демографічної проблеми.

Демографічна проблема — сукупність соціально-демографічних проблем сучасності, що зачіпають інтереси всього людства. Найважливіші проблеми народонаселення, які загрожують украй негативними наслідками: стрімке зростання населення, або демографічний вибух, у країнах, що розвиваються, і загроза депопуляції, або демографічна криза, в економічно розвинених країнах. До проблем народонаселення слід віднести також неконтрольовану урбанізацію в країнах, що розвиваються, кризу великих міст у деяких розвинених країнах, стихійну внутрішню й зовнішню міграцію, яка ускладнює політичні відносини між державами.

Загострення проблем народонаселення поставило перед наукою нові проблеми: визначення допустимих меж чисельності народонаселення Землі (з урахуванням низки обмежувальних чинників — продовольчого, енергетичного, економічного, соціально-психологічного — називають цифри від 10 млрд до 20 млрд осіб); строки досягнення стабілізації чисельності населення планети (за прогнозами — середина XXI ст.); найактуальніша проблема науки й демографічної політики — стримування зростання населення в країнах, що розвиваються.

84. Антиглобалістські рухи. ідеологія і програми.

Антиглобалістський рух – це загальна назва громадських організацій, рухів і ініціативних груп, які ведуть боротьбу із соціальними, економічними, політичними і екологічними наслідками глобалізації в її нинішній формі. Хоча учасники антиглобалістських виступів часто діють спільно, цей рух є неоднорідним. Основні діючі суб’єкти антиглобалістського руху - це громадські, неурядові або політичні групи та асоціації. Вони можуть носити місцевий, регіональний, національний або міжнародний характер, займатися конкретною вузькою проблематикою або претендувати на рішення проблем в масштабі всього суспільства. Спектр цих організацій достатньо широкий.

Основа антиглобалістського руху - різноманітні локальні, невеликі по кількості учасників організації і групи екологічної, правозахисної, антивійськової і іншої орієнтації. Традиційні громадські організації формують антиглобалістський рух, приєднуючись до міжнародних синхронізованих акцій протесту, відвідуючи маніфестації в місцях проведення самітів СОТ, Великої вісімки, беручи участь в соціальних самітах.

Сьогодні антиглобалізмові притаманний радикалізм.

Нетрадиційним аспектом антиглобалістського руху є його мережовий характер. Усі рухи та ідеології рівноправні, немає тут і домінуючої організації. Національні партії та рухи, міждержавні об’єднання, нові і старі ідеології контркапіталізму утворюють «павутину», взаємопов’язану мережу. В цьому можна побачити передумову довговічності антиглобалістського руху. Практично всі антиглобалістські організації мають власні сайти в Інтернеті, що дозволяє оперативно поширювати необхідну інформацію. Самі антиглобалісти визнають, що Інтернет для них - головний засіб боротьби.

Антиглобалістський рух скрізь має різні організаційні форми, джерела фінансування, програмні завдання та багато інших чинників. Так, наприклад, на заході існує багато напрямів руху: екологічний, гуманістичний, правовий, а в Азії та Африці він зводиться переважно до боротьби з однополярністю світу, проти американського засилля, синдрому Півночі та Півдня.

Програма антиглобалістів передбачає діяльність за двома взаємопов`язаними напрямками:-створення альтернатив- спротив, який передбачає протидію укріпленню влади корпоративного капіталізму.

Основні цілі антиглобалістів: -змусити представників державних і міждержавних інституцій прислухатись до громадської думки-мобілізувати і надихати людей на активні громадські дії. Основні принципи руху антиглобалістів є: децентралізація гнучкість легкість і швидкість створення і розпаду структур; загальна доступність ресурсів антиринкова спрямованість рівні права інтеркласовість самоорганізація асоціативність Основні протиріччя руху антиглобалістів: А) зовнішні - протиріччя між альтерглобальною природою руху і його включенність в глобальний капіталізм - протиріччя між принципами добровільної асоціації  і необхідністю використовувати фінансові і політико-правові механізми - протиріччя між соц-ек нерівністю учасників і їх рівноправних діалогах - протиріччя між мережевим принципом організації руху і необхідністю взаємодії з структурами влади Б) внутрішні - мережева організація руху є його слабкістю - протиріччя між соц. творчістю окремої особи або спільноти і єдиним процесом спільної, узгодженої діяльності

Основні вимоги антиглобалістів, які є об`єднаними в генуезький соц. форум передбачають: глобалізацію права, а не тільки доходів рівний доступ до охорони здоров`я для всіх незалежно від доходів 1анулювання боргів країн, що розвиваються розвинутим країнам 2підписання Кіотського протоколу 3конвенція військової промисловості.

85. Державний суверенітет і проблема відкритості економіки.

Еволюція ролі та значення держави як соціально-політичної інституції взагалі і державного суверенітету зокрема є в наш час однією з найбільш актуальних і дискусійних тем. Фундаментальні світові процеси у сфері політики й економіки значною мірою змінюють звичні погляди на роль держави та значення її формального атрибута — державного суверенітету. Пов’язано це з тим, що в сучасному світі держави дедалі більше змушені поступатися частиною своїх прерогатив, будучи обмеженими в ухваленні політичних рішень.

Говорячи про причини перегляду принципу суверенітету, слід передусім звернути увагу на комплекс процесів, який традиційно визначають як «глобалізацію». В основі феномена глобалізації лежать процеси в сфері економіки й фінансів, які нині служать фундаментом для глобальної політичної та культурної «надбудови». Це дозволяє вважати, що практично жодна сфера людської діяльності не уникне певної трансформації. При цьому «наступ» на принцип суверенітету держави відбувається відразу в кількох напрямах, а сучасна концепція державного суверенітету ставиться під сумнів щодо практично всіх її основних складових.

Потреби економічного розвитку починають суперечити принципу непорушності державного суверенітету тією ж мірою, як і державні кордони перешкоджають економічній ефективності й загалом соціальному прогресу. Підкоряючись диктату економічної доцільності, держави відкривають свої кордони й зазнають навали іноземних валют, міжнародних терористів, наркотиків, потоків інформації, що виходять з інших країн, сект, громад тощо. Усе це неминуче знижує ефективність функціонування державного апарату і змушує шукати нові способи й форми розв’язання насущних проблем.

Уособленням глобального ринку виступають транснаціональні корпорації (ТНК), що підпорядкували свою діяльність одному — ефективності в гонитві за прибутком. За деякими оцінками, вони контролюють до половини світового промислового виробництва й іще більше — у сфері зовнішньої торгівлі. Загальна кількість ТНК сягає 40 тисяч. Їхні дії можуть визначати ситуацію на світових ринках, динаміку курсів національних валют; створюючи та скорочуючи робочі місця, вони можуть впливати на соціально-політичну ситуацію. Таким чином, часто вони стають впливовішими від усієї могутності традиційних держав, чиї дедалі слабші можливості віддзеркалюють зростання дифузії державних інституцій.

Дії уряду однієї держави спроможні викликати найсерйозніші наслідки з іншого боку земної кулі. У цих умовах стає очевидною необхідність узгодження відповідальних рішень, а відтак і створення відповідних політичних механізмів. І процес створення таких механізмів відбувається дуже інтенсивно. Якщо 1909 року було 37 міждержавних міжнародних організацій, то наприкінці століття їх стало вже 260. Такі організації як G-7(8), ЄС, МВФ, ОПЕК, СОТ, МЕРКОСУР і ряд інших, перебираючи на себе деякі функції, делеговані їм окремими державами, фактично обмежують їхній суверенітет.

Іншим важливим чинником, що зумовив переоцінку принципу державного суверенітету, стала поява численних недержавних асоціацій і організацій, діяльність яких спрямована на реалізацію власних корпоративних інтересів, розширила спектр актуальних політичних проблем й інтенсифікувала їхню динаміку.

Крім іншого, це пов’язано з тим, що глобалізація часто означає «вестернізацію», тобто модернізацію незахідних, традиційних суспільств за образом і подобою сучасних ліберальних демократій західних країн. При цьому ігноруються багатовікові традиції унікальної культури, особливості економічного укладу й архетипи масової свідомості.

Проте й це ще не все. Держава поволі втрачає монополію на використання збройного насильства. Дестабілізація міжнародної обстановки дедалі частіше здійснюється, так би мовити, з «недержавного» рівня, оскільки на території тієї чи іншої держави все частіше виникають «нелегітимні центри» влади. Дестабілізацію політичної обстановки часто викликає збройний сепаратизм, що зливається з міжнародним екстремізмом і тероризмом.

86. Сучасні міжнародні інтеграційні пріоритети для України.

Основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, що характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності. Зважаючи на це, робиться висновок, що для України надзвичайної ваги набуває необхідність вироблення загальних підходів до поняття багатополюсності світу не з позицій протистояння окремих полюсів, блоків, диктату одних держав щодо інших, а з точки зору створення умов для побудови системи трансконтинентального і в перспективі глобального співробітництва з метою вирішення ключових соціально-економічних, гуманітарних, екологічних, інших проблем, загострення яких може становити небезпеку як для окремих держав, так і для людської спільноти в цілому

Разом з тим, становлення української державності передбачає розробку концепції зовнішньополітичної поведінки країни, на засадах адекватно усвідомлених національних інтересів. Концепція зовнішньої політики України викладена у таких документах, як “Декларація про державний суверенітет” (липень 1990 р.) і “Акт проголошення незалежності України” (серпень 1991 р.). Офіційна позиція Міністерства закордонних справ України спирається на те, що зафіксовано в існуючих нормативно-правових документах, а концептуально представлено в “Основних напрямках зовнішньої політики України”, “Концепції (основах державної політики) національної безпеки України”, у “Програмі діяльності Кабінету Міністрів” тощо.

Головними українськими зовнішньополітичними результатами останніх років є: 1) збереження Україною в системі міжнародних відносин статусу країни з власною позицією щодо головних питань та подій світової політики; 2) можливість інтеграції до європейського співтовариства; 3) приєднання до важливих транспортних проектів; 4) потенціалу України як необхідного елемента системи європейської безпеки; 5) збереження стабільності, передбачуваності та виваженості зовнішньої політики.

Із самого початку незалежного існування важливим пріоритетом геополітичної стратегії України була її інтеграція до Європейського Союзу. В процесі дослідження доведено, що європейський вибір України є незмінним, а місце України як центральноєвропейської держави у сучасній Європі є чітко визначеним. Незаперечним пріоритетом України є набуття асоційованого, а згодом і повного, членства в ЄС.

Європейський вибір України передбачає не тільки інтеграцію в міждержавні європейські структури, а і розвиток двосторонніх зв’язків з усіма країнами західно-атлантичного світу. Ці дві форми входження України до Європи не суперечать одна одній, а існують на принципі взаємодоповнення.

В реалізації європейського напрямку сучасної геополітики України важливе значення має розвиток міжнародних зв’язків з державами Центральної та Східної Європи, особливо з якими Україна має спільні кордони – Польщею, Угорщиною, Румунією, Словаччиною та іншими. Для цих держав, як і для нашої, загальноєвропейський процес є важливим геополітичним чинником.

Відзначається, що в колишніх соціалістичних країнах Центральної та Східної Європи досить активно здійснюється політична і економічна трансформація. Значно швидкими темпами ніж в Україні, Росії, країнах СНД розгорнувся процес демократизації суспільного життя, перехід до ринкових відносин. Ці глибокі зміни не тільки впливають на міжнародну ситуацію на континенті, але й означаються на східноєвропейській політиці Заходу, Росії, України, їх взаємовідносинах. Розвиток двосторонніх зв’язків України з державами Центральної та Східної Європи в контексті її європейської інтеграції позитивно буде впливати на ефективність нашої сучасної геостратегії.

87. Масштаби і динамізм розвитку процесів торгівельної глобалізації.

Поглиблення МПП і інтенсифікація господ зв’язків, що характерні для світових Глобалізація процесів, закономірно, знаходять своє вираження у розширенні торгівлі. Масшт постійно зростаюч торг Глобалізація пов’з із Зростаюч ек взаємозалежн країн усього світу в результаті збільш обсягу і розмаїтості міжн угод з товарами, послугами і світ капіталом і пов’яз з ними валютн поток, обмін технолог, інформац й ідеями, переміщен людей. Найбільш важл проявами торг Глобалізація є взаємозв'язки ринків, фінансів, товарів і послуг, створені в першу чергу ТНК-ми. Зрост масшт світ торг сприяли такі осн ф-ри:*НТР,що прияла створ нових галузей ек,прискор реконстр старих;*активна діяльн ТНК;*регул міжн торг шляхом міжн торг угод,прийнят в рамках ГААТ-СОТ;*розв процесів торг-ек інтеграц (напр.,створ зон вільної торг);*виникн загально світ ринку для стандартиз товарів;* у товарн експорт все біш високу частку займають високотехнолог вироби; *зрост:* питомої ваги готових виробів та напівфабрикатів;• зрост частки машин, обладн та транспор засобів;• інтенсифік обміну прод інтелект праці («ноу-хау»).готових виробів;* Розповсюдж сталих та довгострок відносин між постач та покупцями, зрост питомої ваги внутрішньофірм постачань у межах ТНК * Посил конкур між трьома центрами світ ек розв: США, Яп та ЄС.*експорт послуг випереджає зрост експорту тов. Якщо ліквід торг бар’єрів буде продовжув,то ємність ринку товарів буде зростати в середн на 6% щорічно на протязі найближчих 10 років.Торг в сфері послуг буде зрост ще більш високими темп,чому сприяють подальші успіхи інформатики і зв’язку.

Процеси,що протікають у суч світ торг, дозволяють прийти до висновку,що осн лібераліз і протекціон стають осн тенденц торг Глобалізація. Так, на лібер вказує зростаюча відкритість націон ек,зниж рівня митних податків,відміна багатьох квот,обмежень,загостр конкурнент боротьби на світ ринку.Глобалізація хар-р лібераліз міжн торг визнач-ся хар-м конкур у сучасн умовах.Успіх на світ ринку тісно пов’яз із залуч іноз інвест.Часто лібераліз зовн торг здійсн у одностор порядку(напр.,Пд.-Сх Азія іРосія), однак найбільш продуктивною є принцип паралельної лібераліз у країнах ек партнерів, через принцип взаємопоступок,що реаліз шляхом переговорів.Тому,ключовим моментом стає здатність країни довести своїм торг партнерам доцільність двосторонніх дій.На противагу лібер для міжн торг х-ним є протекціон тенденц розв, що спрямив на захист націон виробників,підтримку конкурентоспром нац товар і галузей.Більш широко протекц тенд здійсн тими крїн,де здійсн структур перетвор ек,де має місце ек депресія і швидко зрост конкур імпорту.Слід зазначити,що головна пробл протирічч між цими двома тенденц це знаходж їх раціонального поєднання.

Торг Глобалізація х-ся міжн торг інтеграц при якій міждерж відн стос лише сфери обміну, тобто при утовр зон преференц торг,вільн торг,митн союзів.Зона преф торг-пільг торг режим,коли 2 або декілька країн зменш взаємні тарифи з імпорту тов,зберіг рівень тарифів в торг з ін краін(Преференц сист Брит співтов 1932 р-48 держ).У зонах вільн торг діє особл пільг торг режим для країн-учаснза рах усунен внутр тарифів при їх збереж в торг з ін держ(Північноамерик угода про вільну торг-НАФТА).Митний союз-угоду двох або декількох держ,що передбач усун внутр тарифів та встановл спільн зовн тарифу(в ЄС з 1968р.) Спостеріг пріоритет вивозу капіталу перед вивозом товарів. Обсяг накопичених прямих іноземних інвестицій зріс постійно зрост Це означає, що експорт капіталу у вигляді ПІ зростає вдвічі – втричі швидше, ніж експорт товарів.

88. Економічні кризи в умовах глобалізації.

Ринк екон характериз непередбачув на різн етапах ii функцюнув. У 1974-1975 р. відбувся перелом в екон пром розвитих країн, з цих років почалася криза. Після 1974 р. усі показн росту скорот в два або три рази. Збіг за часом несприятл явищ в екон різних країн поясн різким ростом цін на нафту в жовтні 1973р. У результаті виникла атмосф непевності, 4раз ріст цін на нафту, що супроводж ростом цін на більшість видів сиров й енергоносіїв, породив стан занепокоєння в ділових і політ колах. Керівники підпр і установ прагнули відкласти на якийсь час прийн стратег рішень, щоб визнач вплив нових цін на енергет товари. У США криза проявилася в більш гострій формі, чим в інших країнах – згортання в-тва супроводж ростом цін і неконтрол інфляцією, ріст безробіття, падіння рівня зарплати. Практика не оплач позик і надання позик для покриття неоплач відсотків привела до розвалу фін системи країн, що розв.Пол і соц напруженість, що виникла в країнах Сх Євр і СРСР наприкінці 80-х – початку 90-х рр., відбила подальше поглибл кризи соц системи. Соціаліс країни одержали кредити від зах банків, але щоб випл борги і відсотки по кредитах їм необхідно було розвив свій експорт у країни Заходу. Через свою не конкур-жність незабаром заявили про припинення платежів. Країни відмовилися від соціалістичної системи, а в 1991 році і СРСР припинив існування. Країни колиш радянського союзу зробили спроби переходу до капіталіст системи. Це привело до криз явищ в економічних системах цих країн.Світові фін.кризи в 90-х рр.20ст.  були спричинені рядом факторів, серед яких можна виділити як загальні для ряду країн, так і чисто “внутрішні”, зумовлені специфікою функціонування нац. економік. Епіцентром світ. Фін .кризи у 1997р. стали ряд країн Азії, згодом “азіатська” криза дійшла до к-н Латинської Америки, ряду к-н Схід. Європи. Світ. фін. криза в тій чи іншій мірі зачепила і промислово розвинуті країни, але дуже відчутним був вплив на вищезгадані країни. Саме такі к-ни мають ризикові (такі, що розв.) фін .ринки. Ці ринки часто є привабливими для іноз капіталу (прив), але інвестування в такі р-ки має “тактичний” характер, тобто гроші вкладаються в ЦП не з метою розвитку виробництва, а з метою отримання курсового прибутку. Високий ризик таких інв-й хар-ся високою доходністю. Наслідки:1. падіння пром.вир-ва; 2. зниження ділової активності; 3. падіння курсу нац. валюти; 4. стрімке зниження притоку іноз. ін вест; 5. зростання соціаль .напруги. Криза збільшила розрив у екон. р-тку між пром .розвинутими к-ми, к-ми, що розв., і к-ми з перехідною е-кою. Глобаліз світ госп зв‘язків, особливо в фін сфері обумовила взаємоповяз нац ек-к, їх чутливе реагування на зміни в будь-якій частині світу, тощо. Саме це зумовило світові масштаби фін кризи. Епіцентрами кризи стали  країни Сх Азії,  з яких вона розповсюдилась на весь світ.

89. «Нова економіка» як форма реалізації національних конкурентних переваг.

Термін нова економіка значно повязаний із поширенням Інтернету. Його виникнення датоване серединою 90-х рр. коли на ринок вийшли перші інтернет-компанії Yahoo, AOL, Amazon.com. Поява НЕ символізувала небувале зростання біржових індикаторів — акції інтернет-компаній при первинному розміщенні виростали за день на сотню і навіть тисячу відсотків. Крім цього, даний феномен сприяв тому, що для багатьох НЕ стала асоціюватися із бізнесом в Інтернеті. Істотною рисою НЕ є розробка і використання нових знань. Таким чином, НЕ — це виробництво і використання нових знань, перетворення їх у самостійний фактор виробництва, який відіграє ведучу роль у системі факторів виробництва, і розвиток за старими законами, що діє по-новому в нових умовах і за новими законами, що зумовлюють прискорення розвитку. Характерні риси НЕ: ліквідація геогр. та нац. границь; збільшення впливу індивідів і неуряд.орг-й; нова роль простору і часу важливість Інтернету; ключові продуктивні сили: інформац-я, знання і досвід; основа розвитку: високі техн-ї, інновації, наука і освіта; ринк.структура: динамічна; конкурентна модель: глобальна; домін.напрям інвестицій: знання, розробки, інтел.капітал; джерело кокур.переваг: інноваційність, гнучкість, швидкість; житт.цикл товару: вимірюється місяцями; домінування послуг; форма освіти: очна, заочна, дистанційна, мобільна; форма працевлаш-ня: дистанційне, тимчасове.

Це робить нову ек якісно ін порівняно з усім попереднім розв людства, тому що раніше, незалежно від типу сусп ек формації, ек функціон на основі однієї і тієї ж групи чинників. Конкур в новій ек значною мірою переноситься в Інтернет і набуває рис моделі доскон конкур, тому що формує достаток інформації, необмеж кільк покупців та продавців, зводить до нуля операц витрати і ліквідує всі бар’єри для нових учасн ринку. Для взаємодії на них створюють каталоги і проводять аукціони, що дає змогу зводити велику кількість покупців та продавців з усього світу і вчасно ліквід надлишки продукції. Торгівлю стандартизованим товаром однієї галузі здійсн на електронбіржах. При цьому Інтернет забезпечує велику прозорість, що образно назвати «оголеною економікою». Одним із першочергових завдань форм механізмів нової ек є створ міжн сист емісії і викор електрон грошей. У деякій мірі новий світ ек порядок уже створюється. Він представл такими органами, як ООН, Світ банк рекон і розвитку, МВФ, СОТ, Євро парламент і т.п. Однак він не має ще чіткої логічно завершеної стр-ри.

90. Феномен “країни-системи” в глобальній економіці.

Країна-система зазвичай може бути представлена державою, яка в цілях реалізації власних геоекономічних інтересів формує самостійну систему інтернаціоналізованих відтворювальних ядер циклів. Їх ланками виступають національні транснаціоналізовані структури, яким делегується реалізація національних інтересів у геоекономічному просторі і одночасно забезпечується їх військовий захист.
1.Найяскравішим прикладом даного феномена є, США, адже з якогось моменту-не вписуються в рамки категорії нац держави
2. Наприклад Шенген, який є навіть більш характерним представником даного сімейства, оскільки не претендує на роль глобального регулюючого органа.Зараз, одержуючи візу в євр країну, що входить у шенгенську зону, ви читаєте на ній напис Держави Шенгена, а не назву тієї чи іншої нац держави.
3. Великий Китай, що включає КНР, який приєднав Гонконг, поглинув Макао, наполегливо придивляється до Тайваню… Намагаючись оцінити міць Китаю, ми вимушено користуємося різною соціальною метрикою: скажімо, включаючи чи виключаючи дані по Гонконгу, по-різному обчислюючи кількість китайців у світі і т. п. Культурно-цивілізаційне коло даної країни-системи містить у собі цілі держави, такі як Сингапур 90 % населення якого — китайці, всю південно-східну діаспору хуа-цяо, нарешті, чайна-тауни, розкидані по усьому світі… Китайський світ — це інноваційне соціальне утворення, новий формат країни-системи, що виходить не тільки за рамки національної держави, але також і за рамки колишнього трактування державності.

91. Геоекономічні реалії і інтеграційні стратегії України.

Обєкт необх інтеграції Укр у світ госп-во і розвитку її МЕВ безпосередньо випливає, насамперед, з потреб використання в національній системі відтворення міжн поділу праці для прискорення переходу до ринкової ек-ки з метою розвитку країни і зростання багатства суспільства. Така необхідність спрямована на формування ефективної структури ек-ки країни. ЗЕЗ у процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс розвязуваних спільними зусиллями екологічних проблем.

Поряд з обєктивною необхідністю інтеграції У у світове господарство і розвитку її ЗЕВ існують і обєктивні можливості для таких процесів. До них, насамперед, належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для участі в міжн поділі праці.
Обєкт можливістю для інтеграції у св господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних звязків, по-перше — на макрорівні загальнодержавному; по-друге — на мікрорівні підприємств; по-третє — на глоб і регіон рівнях шляхом участі у спеціалізованих і багатоцільових ек МО ООН і регіон ек обєднаннях типу ЄС, певних структурах СНД, ЗВТ між кр ГУАМ, Чорномор зони співробітництва тощо. Поєднання обєкт необхідності й обєктивних можливостей входження України у світове господарство робить цей процес закономірним.

1.  Глобальні кризи. Передумови виникнення і характер протікання.
2.  Міжнародні організації та їх роль в становленні глобального світового порядку.
3.  Глобальні виміри екологічної проблеми.
4.  Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку.
5.  Створення українських фінансово – промислових груп та конгломератів як альтернатива експансії ТНК.
6.  Загальні підходи до виокремлення стадій глобального розвитку.
7.  Проблема прогнозування і управління глобальними кризами на міждержавному рівні.
8.  Інституційне оформлення унітарного сценарію глобального розвитку.
9.  Трансформація функцій держави в умовах глобалізації.
10.   Проблема конкурентоспроможності України в глобальній економіці.
11.  Система критики глобальних процесів.
12.  Консолідаційні корпоративні стратегії в глобальних економічних умовах.
13.  Бідність і поляризація в глобальних умовах розвитку.
14.  ООН і нові пріоритети світового розвитку. Проблема трансформації і механізму функціонування.
15.  Динамізм, напрямки і результати взаємодії “Україна - США” в умовах глобальних економічних трансформацій.
16.  Характеристика глобального етапу розвитку економічної системи світу.
17.  Перспективні сценарії глобального розвитку.
18.  Феномен глобальних корпорацій.
19.  Статус і характер діяльності неурядових організацій в глобальних умовах.
20.  Геополітичний формат глобальної конкуренції.
21.  Глобалістика як нова самостійна наука, етапи її становлення.
22.  Соціо – культурний вимір глобалізації.
23.  Країни, що розвиваються в умовах глобалізації. Потенціал і характер формування конкурентних переваг.
24.  Україна на геополітичній карті світу. Проблема збереження суверенного статутсу в умовах глобалізації.
25.  Наслідки розширення ЄС і проблеми геоекономічного статусу україни.
26.  Основні школи сучасної глобалістики.
27.  Біполярний сценарій глобального розвитку і основні напрями його реалізації.
28.  Природа і типізація глобальних економічних парадоксів.
29.  Роль і функції держави в умовах глобальних трансформацій.
30.  Вплив сучасної світової фінансової кризи на економіку України.
31.  Фактори економічного розвитку країн, що розвиваються, в умовах глобалізації.
32.  Глобалізація в науково-технологічній сфері. Становлення “нової економіки”.
33.  Проблема державної економічної і політичної безпеки в умовах глобалізації.
34.  Потенціал формування транснаціонального характеру економіки України.
35.  Варіанти позиціонування україни на пострадянському просторі і  проблеми реінтеграції в глобальних умовах.
36.  Цивілізаційні виміри глобального економічного розвитку.
37.  Характеристика ключових глобальних  проблем економічного розвитку.
38.  Вплив глобалізації на країни – лідери світової економіки.
39.  Проблема ефективності регіональних економічних блоків.
40.   Регіоналізація як сценарій глобальних трансформацій.
41.  Інноваційно-інтелектуальна стратегія розвитку України в умовах глобалізації.
42.  Принципові підходи до визначення глобалізації.
43.  Основні суперечності глобальних трансформацій.
44.  Нерівномірність економічного та соціального розвитку країн в умовах глобалізації
45.  Становлення глобальних регуляторних інститутів.  Майбутнє міжурядових організацій.
46.  Динамізм, напрямки і результати взаємодії “Україна-Російська Федерація” в умовах глобальних економічних трансформацій.
47.  Соціокультурні і політичні аспекти глобалізації.
48.  Негативні прояви сучасного стану глобального розвитку.
49.  Альтерглобальні сценарії світового розвитку.
50.  Об’єкти і суб’єкти глобальної системи економічного регулювання.
51.  Динамізм, напрямки і результати взаємодії “Україна-ЄС “   в умовах глобальних економічних трансформацій.
52.  Цивілізаційні виміри стратегій глобалізму.
53.  Дезінтеграція та реінтеграція в глобальній економіці.
54.  Національні фірми в транснаціональних корпоративних системах в умовах глобалізації.
55.  Вплив глобалізації на країни, що розвиваються.
56.  Сучасна система регулювання глобальних процесів та об’єктивна необхідність її вдосконалення.
57.  Ключові чинники глобальних трансформацій.
58.  Державно-корпоративний глобалізм і проблема силової глобалізації.
59.  Транснаціоналізація як основний фактор формування глобальної економіки.
60.  Глобальна економічна безпека та шляхи її забезпечення.
61.  Субрегіональний вектор інтеграційної політики україни в глобальних умовах.
62.  Проблема визначення часових меж глобалізації.
63.  Індустріально розвинуті країни в умовах глобалізації.
64.  Перспективи фінансової діяльності ТНК у контексті сучасних тенденцій глобалізації.
65.  Проблема національної конкурентоспроможності в умовах глобалізації.
66.  Наслідки і результати співробітництва України з організаціями глобального профілю діяльності.
67.  Фактори економічного розвитку країн – лідерів світового господпрства в глобальних умовах.
68.   Проблема формування глобального інформаційного суспільства.
69.  Глобальні війни. Типізація і сучасний інструментарій.
70.  Стратегії та перспективи консолідації корпоративних структур.
71.  Євроатлантична інтеграційна стратегія України і проблеми її реалізації.
72.  Глобалізаційні та інтеграційні процеси в сучасній в економічній системі.
73.  Парадокси фінансової глобалізації.
74.  Взаємодія країн «Центру» та країн «Периферії» в умовах глобалізації.
75.  Глобальні виміри продовольчої проблеми.
76.  Проблеми і перспективи співробітництва з СОТ в контексті забезпечення глобальної конкурентоспроможності України.
77.  Політико – правовий вимір глобалізації.
78.  Антиглобалістські рухи. Мотивація і результати.
79.  ТНК як рушійні сили глобальних економічних трансформацій.
80.  Сучасна глобальна фінансова криза: причини та прояви.
81.  Євразійський інтеграційний вектор україни. характеристика і сценарії реалізації.
82.  Тенденції постіндустріалізму і новітня поляризація світу.
83.  Глобальні виміри демографічної проблеми.
84.  Антиглобалістські рухи. ідеологія і програми.
85.  Державний суверенітет і проблема відкритості економіки.
86.  Сучасні міжнародні інтеграційні пріоритети для україни.
87.   Масштаби і динамізм розвитку процесів торгівельної глобалізації.
88.  Економічні кризи в умовах глобалізації.
89.  «Нова економіка» як форма реалізації національних конкурентних переваг.
90.  Феномен “країни-системи” в глобальній економіці.
91.  Геоекономічні реалії і інтеграційні стратегії України.

1. х лет составляет- 150160 ударов в минуту
2.  Поняття та основні ознаки органу місцевого самоврядування Пряма демократія як форма здійснення територ
3. тема и конституционноправовое регулирование Пестрецова Избирательный принцип в Российской Федерации
4. Таблетки по 05 мг в упаковке по 40 штук
5. Приблизительную величину суточной калорийности рациона при условии выполнения минимальных ежедневных ф
6. Какие есть виды углов Сделайте рисунки
7. экономическая стратегия России ГиД 503 504 гр1
8. Создание Самарской губернии Губернская администрация Константин Карлович Грот
9. Элементарной единицей наследственности является 1
10. ТЕМА 13 ИННОВАЦИОННЫЕ ПРОЕКТЫ И ИХ ЭФФЕКТИВНОСТЬ ВОПРОСЫ ЛЕКЦИИ- Понятие проекта
11. .6504 ~ Профессиональное обучение дизайнДисциплина- Методика воспитательной работыВремя выполнения теста-
12.  Введение в измерительную технику Роль и значение измерительной техники
13. Сочинение- Свято Великодня
14. крупнейшая в России дистрибьюторская сеть объединяющая более 300 фирмпартнеров
15. режим наибольшего благоприятствования принцип по которому между государствами строятся отношения
16. Историко-правовая наука
17. Гражданский спор или уголовное дело
18. Проблема реальности- объективная реальность, субъективная реальность, виртуальная реальность
19. Эффективность производства
20. темам занятий. Эссе объем ~ mx 15 стр

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе