Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КОМПЛЕКСНЕ КОНТРОЛЬНЕ ЗАВДАННЯ № 16
1. Методи математичного моделювання соціальних процесів та їх роль у сучасній соціології.
Використання математичних моделей соціального прогнозування здійснюється у напрямку прогнозу бюджетів сімей, які розділяються за групами і складом; використання теорії ймовірностей і математичної статистики — для визначення рівня благополуччя населення.
До соціальних моделей належать: моделювання демографічних процесів; моделі екологічної безпеки; моделі соціальної адаптації мігрантів та ін.
Системно-функціональний підхід зумовлює моделювання соціальних процесів на регіональному рівні, управлінських рішень тощо.
Моделювання як технологія соціальної роботи — моделювання суб'єктів соціальної роботи (систем, служб, проектів, програм, процесів, моделі спеціаліста); моделювання шляхів, способів вирішення проблемних ситуацій; моделювання позитивної поведінки особистості в різних умовах соціального життя; напрямків сучасної соціальної роботи з різними цільовими групами та категоріями населення.
Прогнозування — це соціальна теорія пізнання, яка перебуває у специфічній взаємодії з цілою низкою груп знань, які тією чи іншою мірою розглядають як основний об'єкт майбутнє, здійснюють аналіз на різних рівнях — теоретичному, психолого-інтуїтивному, практичному — проблеми близького і далекого майбутнього.
Об'єктом прогнозу є процеси (явища, події), на які спрямовано дослідження з метою вироблення прогнозу. Метою прогнозу є правильне оцінювання всього нового, що нині позитивно впливає на соціальне життя, що із сучасного життя може не тільки зберігатися, але і переходити в майбутнє. Це стосується різних форм соціального життя, принципів, змісту і методів діяльності.
Прогнозування слугує підготовці завчасно підготовлених пропозицій, проектів, програм, рекомендацій та оцінок, тобто визначає, в якому напрямку бажаним є розвиток об'єктів у галузі, що досліджується (культура, охорона здоров'я, освіта, сільське господарство), і як насправді може відбуватися розвиток. Відповідно до цього визначають і типи завдань прогнозування: визначення і мотивування мети розвитку; визначення засобів, способів, шляхів досягнення цілей.
Соціальне прогнозування — це дослідження соціальної системи на більш глибокому рівні, який дає можливість передбачати, прогнозувати майбутнє, яке одночасно виступає як синтез різнобічних знань про суспільство.
Виділяють кілька етапів соціального прогнозування: аналітичний, дослідний, програмний, організаційний.
Аналітичний етап має визначити стан і тенденції розвитку об'єкта прогнозування і відповісти на запитання: яким є бажаний рівень задоволення конкретних суспільних потреб, досягнення яких пов'язано з розвитком об'єкта прогнозування; які результати майбутнього розвитку і в яких галузях, сферах є бажаними і необхідними для досягнення бажаного рівня.
Дослідний етап відповідає на такі запитання: які можливі результати майбутнього розвитку в зазначених сферах досліджуваного об'єкта; які проблеми виникають через невідповідність необхідних і можливих результатів майбутнього розвитку; дає змогу чітко сформулювати проблему, яка виникає в результаті дослідження і яка підлягає вирішенню.
Програмний етап зумовлює отримання відповідей на запитання: якими є можливі шляхи (варіанти) досягнення бажаних і небажаних результатів; який проміжок часу займе реалізація кожного з можливих результатів; який ступінь впевненості в реалізації кожного із можливих варіантів (шляхів) вирішення.
Організаційний етап — це кадрові, матеріально-технічній фінансові ресурси, необхідні для реалізації кожного з можливих варіантів; комплекс організаційно-технічних заходів, які забезпечують отримання певних результатів у досягненні того чи іншого варіанта; визначення найбільш раціональних з них.
Система методів і способів прогнозування називається методикою прогнозування, яка охоплює такі етапи: 1) передпрогнозна орієнтація: визначення об'єкта дослідження (охорона здоров'я, студенти, пенсіонери та ін.), предмета дослідження (наприклад, рівень економічної захищеності студентів), проблем, цілей, завдань, часу проведення; висунення робочих гіпотез, вибір методів; визначення структури та організації дослідження; 2) прогнозний фон — збір даних, які впливають на розвиток об'єкта: рішення, нові документи, безпосередні події, при цьому враховуються процеси у суміжних сферах; 3) пошукова модель — узагальнене бачення об'єкта в системі основних показників, параметрів, які відображають його характер і структуру; 4) пошуковий прогноз — проекція первинної моделі у майбутнє відповідно до тенденції, яка спостерігається з урахуванням факторів прогнозного фону з метою виявлення проблем, які підлягають вирішенню; 5) нормативний прогноз — проекція первинної моделі в майбутнє відповідно до заданих цілей і норм за визначеними критеріями; 6) оцінювання ступеня достовірності та уточнення прогностичних моделей за допомогою системи експертного опитування; 7) вироблення рекомендацій для підготовки оптимальних рішень на основі зіставлення прогностичних моделей.
Нині налічується понад 200 методів прогнозування. Серед них найбільш поширеними є методи екстраполяції та експертизи, в основі яких стоять часові й параметричні ряди ретроспективного розвитку об'єкта прогнозування. Інші методи базуються на використанні обчислювальної техніки, розробці спеціальних алгоритмів і програм, які потребують значних затрат ресурсів і більш високої кваліфікації розробників прогнозів: багаторівнева морфологія, багаторівнева експертиза, матричні методи.
Асоціативні методи — процедури прогнозування на базі побудови специфічних аналогових моделей реальних об'єктів і процесів.
Ігри — метод, який використовується в безпосередніх перед-планових дослідженнях, а також для верифікації прогнозів.
Імітування — побудова математичної моделі з метою навчання і верифікації рішень як результатів прогнозного дослідження.
Індивідуальне передбачення експерта — оцінювання провідного спеціаліста-лідера, експерта в певній сфері аналізу, дослідження.
Інтуїтивні методи (передбачення) — найбільш широко використовуються в системі управління, а також при прогнозуванні різних соціальних явищ, базуються на широкому залученні найбільш компетентних експертів і постійному підвищенні їх кваліфікації відповідальності за експертизу.
Історична аналогія — перенесення у часі чи з інших галузей знань виявлених закономірностей, тенденцій розвитку схожих подій.
Каузальне моделювання — встановлення причинно-наслідкових зв'язків відомих фактів.
Класифікаційні ознаки методів прогнозування — специфічні відмінності за ступенем форматизації, за принципом дії і за способом отримання інформації.
Класифікація методів — вибір методів, адекватних завданням, які вирішуються.
Метод Дельфі зумовлює кілька етапів автономного опитування експертів, які об'єднані в групи. Є кілька спеціальних методик обробки і відбору результатів експертних опитувань.
Методи випереджальної інформації — групи методів, заснованих на властивостях науково-технічної інформації випереджати практичне втілення досягнень науки.
Мозкова атака — колективне оцінювання, регламентоване особливими правилами, які засновані на стимулюванні творчої діяльності експертів шляхом спільного обговорення проблеми.
Статистичне моделювання — розробка та аналіз моделей, які створюються на базі статистичного матеріалу минулого і сучасності.
Сценарій — розробка та опис передбачуваного курсу подій в досліджуваній сфері (середовищі, системі) та її оточенні, починаючи з конкретного вихідного етапу і закінчуючи часом випередження прогнозу.
Евристичні методи — ґрунтуються на аналізі історичних і системних детермінуючих зв'язків. Механізм передбачення базується на екстраполяційних, сценарних, імовірних прогнозах, статистичному моделюванні.
Серед видів і технологій соціального прогнозування виділяють: прогнозування рівня життя і зайнятості населення, пенсійного забезпечення, економічної безпеки (бідність, безробіття), прогнозування екологічних процесів та ін.
Прогнозування як технологія соціальної роботи — дослідження соціальної системи з метою передбачення ефективності форм, методів, підходів, проектування і програмування соціальної роботи з окремим клієнтом на рівні індивідуальної роботи, групою, спільнотою, громадою на мезорівні, діяльності соціальних служб, організацій та установ на макрорівні соціальної роботи. Вибір методів прогнозування залежить від змісту соціальної роботи, певного її напрямку, категорій клієнтів тощо.
2. Позитивна і негативна девіації та їх роль у соціальних процесах.
1. Культурна й психологічна девіація.
Культурна девіація – це поведінка, що відхиляється від норм культури. Це поведінка вивчається соціологами. Психологічна девіація – відхилення в особистісній організації: психотики, невротики, параноїки та ін. Ці відхилення вивчаються психологами. Ці два види девіації часто перетинаються: культурна девіація може бути наслідком особистісних патологій. Радикальна політична поведінка часто розглядається як вихід емоційної войовничості. Проституція часто пояснюється як результат недоліку емоційної близькості й підтримки в дитинстві, коли дівчинка мала обмежені можливості формування безпечної особистості. Однак особистісні психопатології є не єдиною причиною появи культурної девіації. Причинами останньої можуть також виступати соціальні передумови, які будуть розглянуті далі.
2. Індивідуальна й групова девіація.
Підліток, що виріс в інтелігентній родині, який стає наркоманом, тим самим демонструє індивідуальну девіацію. У складному суспільстві може існувати безліч девіантних субкультур, норми яких суперечать загальним моральним нормам. Діти, що виросли в родинах алкоголіків, які згодом стають частиною групи бездомних, де токсикоманія є повсякденним явищем, демонструють групову девіацію. Вживання токсичних речовин у цій групі дітей є не протестом проти норм субкультури, а механізмом знаходження статусу всередині групи. Таким чином, існує два чистих типи девіантів: 1) індивідуальні девіанти заперечують норми, які їх оточують, 2) групові девіанти є конформістами в рамках девіантних груп.
3. Первинна й вторинна девіація.
Первинна девіація – девіантна поведінка індивіда, що є конформістом у всіх інших своїх проявах. Дана людина не розглядається в якості девіанта ні нею самою, ні іншими, її вважають трохи ексцентричною. Вторинна девіація – девіація, яка має місце після публічної ідентифікації людини як девіанта. Часто одиничного девіантного вчинку (гомосексуальний половий акт, вживання наркотиків, злодійство та ін.) або навіть підозри в здійсненні такого вчинку буває досить, щоб на людину навісили «ярлик» девіанта. Цей процес навішення ярлика має вкрай важливе значення. Людина, що робить первинну девіацію, в цілому підтримує систему соціальних норм і піддається соціальному впливу. Після «таврування» девіантом, людина ізолюється, примикає до групи собі подібних і виключається із суспільства. Девіація стає центральним місцем її життєвої організації.
4. Позитивна й негативна девіація.
Позитивна девіація – відхилення від норм, які заохочуються в даному суспільстві. Геній, герой, духовний лідер – позитивні девіанти. Хоча позитивна девіація має місце в будь-якому суспільстві, найбільшу увагу соціологів викликає девіація негативна. Негативна девіація – поведінка, що засуджується суспільством і спричиняє покарання. Злочинці, наркомани, алкоголіки, повії – негативні девіанти.
Затверджено на засіданні кафедри філософії,політології та інноваційних соціальних технологій
Протокол №___ від «____»______________2013р.
Зав. кафедри ФПІ __________________ к. ф.наук, доцент Світайло Н.Д.
Сумський державний університет Форма № У-5.09
(назва вищого навчального закладу) затв. Наказом Мінвузу УРСР
Від 3 серпня 1984 р. №253
Спеціальність 6.050101 Комп’ютерні науки
Навчальна дисципліна: «Соціологія» ЗАТВЕРДЖУЮ
Перший проректор СумДУ
__________В.Д.Карпуша
КОМПЛЕКСНЕ КОНТРОЛЬНЕ ЗАВДАННЯ № 17
1. Теорія соціальної стратифікації та її роль в сучасній соціології.
Центральною темою соціології є соціальна стратифікація, теорія котрої (система теорій), як більш продуктивна, протистоїть марксистській "класовій" теорії в сучасній західній (а рівноцінно сучасній вітчизняній) соціології. Вона пояснює соціальне розшарування на бідних, заможних та багатих.
Соціальна стратифікація - це диференціація суспільства на соціальні класи та верстви в ієрархічному ранзі. Під нею розуміється наявність у суспільстві множини соціальних утворень, представники яких різняться між собою нерівним обсягом влади та матеріального багатства, прав та обов'язків, привілеїв та престижу.
У такому ієрархічно вибудованому розподілі соціокультурних благ виражається сутність соціального розшарування, коли у суспільстві стимулюються одні види діяльності, до інших ставлення терпиме (толерантне) і стримуються треті.
На рис. 1 показано відносне взаєморозміщення престижності, популярності різного типу професій:
Рис. 1
Звичайно, таке ранжирування (взаєморозміщення) відносне і залежить перш за все від різного типу суспільства, його системи цінностей, історичного періоду, часу. Але, як видно із схеми, верхні позиції займають представники творчої інтелектуальної праці, нижню - представники переважно фізичної малокваліфікованої праці
Соціальна стратифікація - це і процес соціального відтворення більш-менш однорідних сукупностей осіб, які і створюють ієрархічну структуру суспільства. Суспільна система характеризується такими вимірами стратифікованого соціального простору, як:
■ позиції в ієрархії доходів, благоустрою, тобто економічний критерій; (прибуток - сума грошових надходжень особи);
■ статус або стиль життя, способи і форми споживання доступних благ; (престиж - повага, якою в громадській думці користується та чи інша професія, посада, вид занять);
■ влада, ієрархія відносин політичного й економічного впливу осіб один на одного; (влада - здатність нав'язувати свою волю всупереч бажанням інших).
Це і є основні критерії стратифікації. Четвертим критерієм виступатиме освіта.
Рівень її престижності може вимірюватися видом спеціальності, рівнем (популярністю) вузу чи школи, тривалістю навчання.
Соціолог Л. Уорнер запропонував інші критерії-параметри стратифікації:
■ дохід;
■ професійний престиж;
■ освіта;
■ етноналежність.
Б. Барбер (США) виділив 6 позицій стратифікації:
■ престиж, професія, влада, могутність;
■ дохід та багатство;
■ освіта та знання;
■ релігійна чистота;
■ стан родини;
■ етноналежність.
Перелічимо деякі диференційовані або стратифіковані рівні, або типові групування важливих ознак, а також стратифіковані прошарки, які виділяються на основі цих ознак:
- ознаки, які пов'язані з економічним станом людей (наявність приватної власності, види та розмір доходів, рівень матеріального благоустрою); відповідно виділяються прошарки: багаті, середньозабезпечені, бідні; високо - низькооплачувані;
- ознаки, пов'язані із розподілом праці, тобто вид та характер праці, ієрархія професійних статусів, рівнів кваліфікації, професійної освіти і т. д.; відповідно виділяються прошарки: робітники тяжкої промисловості, сфери обслуговування, розумової праці;
– ознаки, пов'язані з обсягом власних повноважень - рядові працівники державних підприємств, менеджери на малих приватних підприємствах, керівники вищого державного апарату управління;
– ознаки, пов'язані із соціальним престижем, авторитетом, різним впливом – неформальні лідери, елітні групи, діячі культури.
Належність до тієї чи іншої страти вимірюється не тільки цими об'єктивними показниками, про які мова ще йтиме, а і суб'єктивними - відчуттям причетності до даної групи, ідентифікації з нею, що і пришвидшує механізм соціального відтворення.
Взаємозалежність формування страт (прошарків) і позицій у системі матеріального достатку, владних повноважень, стилю життя, отриманої освіти можна виразити схематично.
Вертикальні осі представляють висхідний рівень досягнень у основних стратифікаційних позиціях-вимірах: дохід, влада, престиж, освіта. Індивіди, які займають однакові позиції з усіх основних вимірів стратифікації і саме складають єдину страту.
На рис. 2 їх показано умовно три (А, Б, В - елітні прошарки, прошарки середнього класу та нижчого).
Для кожного статусу або індивіда можна знайти місце на будь-якій із позиційних шкал. Відзначивши на кожній осі рівень з основних стратифікаційних вимірів і з'єднавши їх, отримаємо так званий стратифікаційний профіль статус-індивіда.
2. Основні етапи формування девіації та їх роль у соціальних процесах.
Девіантна поведінка – це така поведінка, що не узгоджується з нормами,
не відповідає сподіванням соціальної групи або всього товариства. У сучасній
соціології розрізняють позитивну девіацію (політична активність, економічна
підприємливість, художня творчість) і девіацію негативну (насильницька й
корислива злочинність, алкоголізація й наркотизація населення, підліткова
девіантність, аморальність поведінки тощо) [7].
У розумінні механізму й етапів трансформування негативних проявів
поведінки в девіації варто з’ясувати роль важковиховуваності дітей як
психолого-педагогічної проблеми. Важковиховуваність, як зазначають
Оржеховська В.М. і Федорченко Т.Є., – це поняття, протилежне за своєю суттю
вихованості, тобто здатності особистості правильно сприймати і засвоювати
основні суспільні норми і вимоги та піддаватися виховним впливам [4]. Тому в
педагогіці використовується термін «важкі діти». «Важкі» діти – це педагогічно запущені діти. Моральна деформація їхньої особистості – результат
педагогічних прорахунків (ідеться не про дітей з відхиленнями в нервовій
системі, не про розумово відсталих дітей, а про психічно і фізично здорових
дітей). Л.С. Виготський зазначав, що складність структури «важкої» дитини
викликана впливами життя, характером взаємин. До такої групи зараховують
неслухняних, впертих, примхливих дітей, які протистоять вимогам, порадам
дорослих. Частина дітей відрізняється недисциплінованістю, грубістю. До
таких дошкільників доцільно застосовувати індивідуальний підхід і,
насамперед, встановлення причин їхньої неслухняності. Як зазначають
психологи, у «важких» дітей формується своєрідне ставлення до товаришів і
вихователів, своєрідно проявляється й «опір» вихованню.
Т.М. Титаренко зазначає, що важковиховуваність досить часто є
наслідком деяких відхилень у розвитку особистості, що проявляється в
акцентуаціях характеру. Дитина-акцентуант має особливі індивідуальні
відмінності, а тому виявляє вибіркову вразливість щодо окремих виховних
впливів при нормальній чи навіть підвищеній стійкості проти інших. Основною
умовою успіху у виховній роботі з дітьми-акцентуантами є формування в них
мотивації самовдосконалення, потреби в самовихованні [1].
За дослідженнями Гатенко В.А., до семи років у дитини вже
проявляються такі складні новоутворення, як оцінка самого себе, самолюбство,
а також суперечності між сприйманням себе, ставленням до себе й оцінкою
навколишніх, дорослих, однолітків. Уперше виникає внутрішня боротьба
переживань. Новий спосіб життя, пов’язаний з початком шкільного навчання,
виявляє суттєвий вплив на протікання кризи семи років і швидкість виходу з
неї. Відбувається переоцінка цінностей, формується нове ставлення до
навколишнього світу і природної регуляції поведінки. Провідною діяльністю
стає не гра, а навчання, засвоєння системи знань, своєрідна систематична
напружена праця. Дитина напрацьовує свій суспільний досвід, пізнає дійсність
навколо неї. Велику роль у цей період відіграє емоційна сфера дитини, яка
перебуває в стані формування, і може як допомогти у становленні особистості,
так і гальмувати її розвиток.
О.І. Кочетов зазначав, що уже в дошкільному віці внаслідок
неправильного виховання в сім’ї виникають помилки в поведінці дитини:
невміння гратись із ровесниками, спілкуватися з ними, виявлення
нешанобливого ставлення до дорослих, недооцінка або переоцінка власних
можливостей. Їхньою основою є невдалі стосунки у грі й трудових діях, які
породжують невпевненість у собі, образливість, впертість, агресивність,
озлобленість. Дефіцит успіху у грі і дефіцит спілкування ведуть до
деформованого психічного розвитку. Тому дошкільне дитинство – це період
інтенсивної соціалізації особистості, здобуття нею життєвого досвіду. Захисні
механізми її психіки тільки починають формуватися, і саме від подій цього
періоду життя залежить, якими вони будуть у майбутньому: продуктивними,
тобто такими, що стимулюють процес розвитку і саморегуляції особистості, чи
непродуктивними, що деформують картини зовнішнього світу, а також поведінку і діяльність дитини. Деформацію поведінки науковці й називають
негативними проявами в поведінці або негативізмами [3].
Негативізм – термін латинського походження, що означає заперечення,
це позбавлений розумних підстав опір суб'єкта діям, що надаються на нього.
Поняття негативізм спочатку вживалося лише щодо п патологічних явищ, які
виникають при деяких формах психічних захворювань.
Затверджено на засіданні кафедри філософії,політології та інноваційних соціальних технологій
Протокол №___ від «____»______________2013р.
Зав. кафедри ФПІ __________________ к. ф. наук, доцент Світайло Н.Д.
Сумський державний університет Форма № У-5.09
(назва вищого навчального закладу) затв. Наказом Мінвузу УРСР
Від 3 серпня 1984 р. №253
Спеціальність 6.050101 Комп’ютерні науки
Навчальна дисципліна: «Соціологія» ЗАТВЕРДЖУЮ
Перший проректор СумДУ
__________В.Д.Карпуша
КОМПЛЕКСНЕ КОНТРОЛЬНЕ ЗАВДАННЯ № 18
1. Соціальна мобільність та її види. Поняття маргінальності.
У межах соціальної структури відбувається постійне переміщення як індивідів, так і груп — з однієї страти в іншу, а також і в межах тієї самої страти. Соціальна мобільність виявляється під час руху індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого. У соціології розрізняють:
вертикальну соціальну мобільність — переміщення з однієї страти в іншу. Розрізняють висхідну соціальну мобільність (наприклад, доцент став професором чи завідувачем кафедри) і низхідну (доцент став таксистом чи сміттярем);
горизонтальну соціальну мобільність — перехід із однієї соціальної групи в іншу, але в межах однієї страти (наприклад, перехід з однієї сім´ї в іншу, таку саму за своїм соціальним статусом, або переїзд з одного місця проживання в інше без зміни свого соціального статусу, як-от: доцент Львівського університету стає доцентом Дніпропетровського університету).
Також розрізняють індивідуальну соціальну мобільність і групову (групова, як правило, є наслідком серйозних соціальних зрушень, таких як революції чи економічні перетворення, іноземні інтервенції або зміни політичних режимів та ін.). Прикладом групової соціальної мобільності може бути падіння соціального статусу професійної групи вчителів, які свого часу
посідали дуже високі позиції в нашому суспільстві, або зниження статусу політичної партії, яка через поразку на виборах чи внаслідок революції втратила реальну владу. Згідно з образним висловлюванням Сорокіна, випадок низхідної індивідуальної соціальної мобільності нагадує падіння людини з корабля; а групової — корабель, що затонув із усіма людьми, які були на борту.
У суспільстві, яке розвивається стабільно, без потрясінь, переважають не групові, а індивідуальні переміщення по вертикалі, тобто піднімаються і опускаються сходинами соціальної ієрархії не політичні, професійні, станові чи етнічні групи, а окремі індивіди. У сучасному суспільстві індивідуальна мобільність є дуже високою. Процеси індустріалізації, відтак — скорочення частки некваліфікованих робітників, зростання потреби у службовцях менеджерах, бізнесменах, спонукали людей змінювати свій соціальний статус. Однак навіть у найбільш традиційному суспільстві не існувало непереборних бар´єрів між стратами.
Пітірім Сорокін описав своєрідні канали вертикальної мобільності, які функціонують у кожному суспільстві, яким би закритим воно не було. Він вважав, що між стратами завжди існують своєрідні "ліфти", якими індивіди їдуть нагору-вниз, такі, наприклад, як:
Армія.
Пітірім Сорокін дослідив, що із 92 римських імператорів 36 досягли цього, починаючи із нижчих чинів, із 66 візантійських імператорів - 12. Кромвель, Вашингтон, Будьоннии — приклади видатного соціального авансу завдяки військовій кар´єрі.
Церква.
Пітірім Сорокін вивчивши біографії 144 римських пап, виявив, що 28 із них вийшли з низів, а 27 - із середніх прошарків. Папа Григорій VII був сином столяра, а Геббон, архієпископ Рейнський, в минулому був рабом. Разом з тим, церква була серйозним каналом низхідної мобільності: єретики, язичники, вороги церкви , серед яких були і володарі і знать, - стали банкрутами й були знищені.
Школа, освіта.
Прикладом тут можуть стати добре
відомі біографії Тараса Шевченка, Михайла Ломоносова.
Власність.
Сорокін встановив що не всі , а тільки деякі професії сприяють нагромадженню багатств. У 29 % випадків це дозволяє зробити справа фабриканта, у 21% - банкіра і біржовика, у 12 % — торговельника. Щоправда, у часи Сорокіна ще не існувало багатьох нових професій і видів діяльності, характерних для сучасного постіндустріального суспільства.
Сім´я і шлюб.
Згадаймо повість Марка Вовчка "Козачка" у якій описано пониження місця в соціальній ієрархії козачки, яка, вийшовши заміж за кріпака, перетворилася на кріпачку. Історія знає і протилежні приклади: відомий соціаліст-утопіст Роберт Суен значну частину коштів для своїх соціальних експериментів отримав саме завдяки вдалому одруженню, яке перетворило його з управителя фабрики на її співвласника.
Разом з тим, варто пам´ятати, наголошував Пітірім Сорокін, що в історії ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна мобільність була би абсолютно вільною. Завжди в межах кожної страти існує своєрідне "сито", яке "просіює" індивідів, дозволяючи одним із них закріпитися у межах певної страти і не дозволяючи цього іншим. Роль такого "сита" відіграє певна субкультура, спосіб життя кожного прошарку, який має засвоїти особа, що претендує на входження у зазначену страту. Щоб закріпитися у новій страті, ця особа має прийняти спосіб життя цієї суспільної групи, її культуру, співвідносити свою поведінку із заведеними у ній нормами і правилами, має досягти визнання з боку значимих ІЗ представників. Часто це вимагає надто високого психологічного напруження і виявляється непосильним для деяких людей. Згадайте, хоча б п´єси Жана-Батіста Мольєра "Міщанин — шляхтич" чи Івана Карпенка-Карого "Мартин Боруля". Увесь гумор як однієї, так і іншої, побудований на тому самому прийомі: людина нижчого соціального стану нездатна засвоїти спосіб життя і субкультуру вищої соціальної страти.
У соціології для описання такої ситуації, коли людина виявляється нездатною адаптуватися до чужої для неї субкультури, існує поняття "маргінальність".
Маргінальність.
Це термін, який походить від лат. — край, межа — був введений у науковий обіг наприкінці 20-х рр. XX ст. американським соціологом Робертом Парком. Він досліджував переселенців із міста в село — "мешканців околиць" (звідси й термін — "маргінал"). Роберт Парк виявив, що ці переселенці становлять особливу соціальну групу, яка відрізняється як від міщан, так і від селян. Вони були вже не сільськими мешканцями, але ще не городянами. Втративши вже традиційну селянську мораль і ще не засвоївши етику поліса, вони ніби "випали" з однієї культури і не вписалися в іншу. Роберт Парк розглядав їх як жертви урбанізації, які не розуміли і не любили міста і мстилися йому за своє приниження і самотність. Сьогодні у соціології цей термін застосовується не тільки щодо переселенців, а трактується ширше.
Маргінальність — це пограничний стан індивіда або соціальної групи щодо суспільства чи певної суспільної верстви. Маргіналії — це люди, які не зуміли пристосуватися до домінуючої культури чи субкультури і виявилися витісненими на узбіччя соціального життя.
Маргінал — це індивід, який втратив свій попередній соціальний статус і виявився нездатним адаптуватися до того соціокультурного середовища, в межах якого він змушений функціонувати. Наприклад, інженер, який втратив роботу за спеціальністю і змушений торгувати на базарі, але не адаптувався на новому місті, відчуває приниження в своєму новому соціальному стані. Від старих культурних цінностей і звичок він відмовлятися не може і не хоче, а нові сприймати не бажає. Так само у маргінальній ситуації опинилися і представники нижчого класу, які поповнили ряди "нових українців": у них є проблеми з тим, як пристойно себе поводити, розмовляти, одягатися відповідно до вимог нового соціального статусу.
Численні маргінальні групи виникають тоді, коли відбувається масова міграція чи "виштовхування" зі звичних соціальних умов певної частини населення (втрата роботи, позбавлення громадянських чи політичних прав та ін.). Маргіналізація охоплює широкі верстви суспільства в умовах його пере структуризації, політичної та економічної нестабільності. Деякі вчені (Володимир Добреньков, Альберт Кравченко) вважають, що маргінальність це тимчасовий феномен. Так, селяни, які переселилися до міста — маргінальні, але їхні діти уже лише частково успадковують деякі елементи цієї субкультури, а вже через два-три покоління маргінальність зникає.
Якщо маргінальні групи починають становити у суспільстві помітну частину, то вони можуть стати для суспільства джерелом небезпеки, оскільки дуже часто маргінали не просто не сприймають основних цінностей спільноти, у якій проживають, але й вважають їх ворожими.
2. Розвиток девіації в Україні та їх причини.
Соціологія девіантної поведінки - вивчає прояви девіації, її причини - як соціально-психологічні, так і загальносуспільні чинники, а також систематизує весь наявнийматеріал, всі наукові джерела, підходи вивчення, принципи, що стосуються поведінки, діяльності людей та груп, які не відповідають загальноприйнятим нормам.
При цьому сама соціологія займається вивченням найбільш загальних причин і наслідків девіації, її впливу на розвиток соціальних процесів, показує шлях відповідного ефективного контролю, ліквідації, запобігання наслідкам проявів такого типу.
Об'єктом соціології девіантної поведінки виступають суб'єкти девіантної поведінки: люди, групи людей, організації. Предметом соціології девіантної поведінки виступають
характеристики та природа соціального явища як девіантна поведінка та діяльність і розгляд їх як специфічних відповідних відносин. На думку Е. Гідденса вивчення відхилень - одна з найбільш захоплюючих завдань соціології. Ця область складна для аналізу, тому що типів порушень так багато, як багато соціальних норм і цінностей, Крім того, норми різних культур, а також субкультур в рамках одного суспільства істотно розрізняються. Тому те, що нормально для одного співтовариства, може бути відхиленням в іншому. Тому соціологія девіантної поведінки визначається як теорія з історично мінливим предметом. Саме поняття «відхилення» характеризується як елемент механізму зміни, притаманний будь-якій системі і має як негативні, так і позитивні значення. Соціальна нерівність визначається як джерело відхилень. На рівні індивіда таким джерелом є «соціальна невлаштованість». Між різними формами девіантної поведінки (у тому числі негативними і позитивними) існує постійний зв'язок.
2. Виникнення соціології девіантної поведінки Злочини та порушення суспільних норм поведінки були завжди. Відповідно людина з давніх пір намагалась зрозуміти своє ставлення до порушення певних норм. Мабудь одна з найперших згадок про злочин ми зустрічаємо ще в Біблії. Це історія про братів Каїна та Авеля. Нагадаємо, що Каїн із заздрощів вбив свого брата Авеля. І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були
вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого, і вбив
його. І сказав Господь Каїнові: Де Авель, твій брат? А той відказав: Не знаю. Чи я сторож брата свого? І сказав Господь: Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш ти порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі. Бог осудив вчинок Каїна, давши нам зрозуміти, що вбивство це не просто злочин, а це гріх. Тобто порушення не тільки людських норм і моралі, але й щось що неприймає Бог. В стародавніх документах ми бачимо чи мало прикладів того, як суспільство відокремлює норму від її порушення. В Торі наличується майже 365 запретів, які носять не тільки традиційний (обрядовий) характер, а й регулює відносини між людьми. У Вавілонії створен свод законів Хамурапі. Стародавні римляні склали Кодекси. В ранніх державних утвореннях Середньовічної Європи існували Правди. В кожному такому своді законів ми бачимо не просто існування злочину та порушення норми, але відношення суспільства до різних видів порушень.
Істотний внесок в уявлення про причини злочинності та соціальної невлаштованості внесли просвітителі XVIII століття: Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Локк, Монтеск'є, Беккаріа, Бентам та інші, які вважали, що законодавці повинні пом'якшувати репресії і більше приділяти увагу запобіжним заходам, вихованню громадян. Причини девіації розглядали і соціалісти-утопісти, які звинувачували не людину, що стала на злочинний шлях, а порочну організацію суспільства, що допускає приватну власність і
експлуатацію людей.
Затверджено на засіданні кафедри філософії,політології та інноваційних соціальних технологій