Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE \* MERGEFORMAT 2
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. О.ГОНЧАРА
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
З КУРСУ
«ІСТОРІЯ ЕКОНОМІКИ ТА ЕКОНОМІНОЇ ДУМКИ»
ДНІПРОПЕТРОВСЬК - 2008
ЗМІСТ
Тема 1. Предмет і метод історії економіки та економічної думки………...5
Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій…………………………………………………………………7
Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е. )…...13
Тема 4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.)………………………………19
Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.)………………26
Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ – перша половина ХІХ ст.).31
Тема 7. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)…41
Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.)…………………………………………………………………………………..50
Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільства Європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.)…………………………………………………………………56
Тема 10. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.)…………………………………………………………64
Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ–початок ХХІ ст.)…………………………………………………………………………………..72
Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці…………………………76
Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90–ті роки ХХ ст.)………………………………………………………………………………83
Список рекомендованої літератури…………………………………………….88
Тема 1. Предмет і метод історії економіки та економічної думки
1. Предмет та завдання історії економіки та економічної думки
Історія економіки та економічної думки — вивчає господарську діяльність людства в історичному розвитку; основні явища і процеси матеріального виробництва; діяльність економічних організацій і установ; економічну політику провідних держав світу і України; досліджує загальні закономірності економічного життя, а також його особливості в окремих країнах. Вона розкриває етапи розвитку економічної думки суспільства, особливості сприйняття тих чи інших економічних проблем та вплив теоретичних концепцій на економічну практику ат політику держав.
Актуальність вивчення історії економіки і економічної думки значно посилюється у зв'язку з проголошенням державної незалежності України. Економіка на історичних українських землях більше ніж тисячу років була національною економікою нашого народу. Із даного факту випливає необхідність ні в якому разі не заперечувати минуле, а всіляко використовувати багатий історичний досвід стосовно нових соціально-економічних умов і реалій.
Формування в Україні ринкової економіки передбачає необхідність приведення її структури, господарського механізму, організаційних інституцій у відповідність з найважливішими тенденціями світового економічного розвитку. Подібний перехід є неможливим без усвідомлення та широкого використання світогосподарських зв'язків, величезного досвіду, нагромадженого людством у раціональному використанні матеріальних, фінансових, трудових та інших ресурсів.
Без історії в руках економіста залишається лише аналіз фундаментальних зв'язків — прекрасний, але недостатній, обмежений інструмент пізнання суспільного виробництва. Без історії наше економічне життя являє собою набір дискретних (перервних, роздільних) станів, кожний з яких формується, утворюється на порожньому місці, а готові результати соціального поступу розглядаються поза їхнім дійсним розвитком. Без знання минулого економісти позбавляються почуття історизму, займаються добросовісним описом реалій господарського життя, обмежуються сферою безпосереднього господарювання, не вміють сформулювати економічні закони і закономірності.
2. Місце історії економіки та економічної думки в системі наук
Історія економіки та економічної думки є джерелом фактичного матеріалу для усіх економічних наук, перш за все для економічної теорії (політекономії). Вона забезпечує тісний зв'язок історичних знань з економікою промисловості, сільського господарства, іншими галузевими і функціональними економічними науками. У системі економічних наук історія господарства відіграє фундаментальну роль. Вона є ключем до пошуку генетичних залежностей та історичних закономірностей в економічному житті держав і народів.
Важливою є взаємодія економічної історії з конкретними соціологічними дисциплінами. Адже вплив на розвиток економіки таких факторів, як соціальний склад працівників, управління виробничими колективами, задоволеність працею, настрій, поведінка працівників тощо, також повинен враховуватися історією господарства. Економічні результати — це результати насамперед діяльності людей, виробничих колективів.
Існує тісний зв'язок історії господарства з історичними науками, насамперед з загальною історією, яка певну увагу приділяє й історії економіки. У свою чергу економічна історія не може обійти найважливіші події загальної історії, так як зрозуміти економічний розвиток суспільства, не враховуючи ідеології, політики та інших факторів, неможливо.
Економічна історія обов'язково включає вивчення внутрішньої і зовнішньої політики держави, суспільних рухів, війн, національних і етнографічних особливостей, законів, релігійних культур, науки і мистецтва тощо. Але всі ці проблеми вивчаються не самі по собі, а тільки з точки зору їхньої ролі в розвитку економіки.
3. Критерії періодизації економічної історії
З часу виникнення історії господарства як науки робилися численні спроби її періодизації. Російський історик-економіст Л.І. Мєчніков в основу періодизації поклав географічний фактор, зокрема водні шляхи сполучення. Німецький економіст Б. Гільдебранд застосовував для цього історію грошей. Інші дослідники історії господарства брали за основу торгівлю й обмін, грошовий обіг, кредит, культуру, релігію тощо. Так, американець Є. Хентінгтон такою вважав клімат, англієць А. Тойнбі — культуру, релігію.
У 60-х роках XIX ст. популярними стали теорії "індустріального суспільства" французького соціолога Р. Арона і "стадії економічного розвитку" американського соціолога У. Ростоу.
Продовженням цих узагальнень стала теорія про постіндустріальне суспільство. Найвидатніші її представники — Д. Белл, Г. Кант, 3. Бжезінський (СІЛА), Ж. Ж. Серван-Шрейбер і А. Турен (Франція). В основу поділу всесвітньої історії (в т.ч. й економічної історії світу) вони поклали поділ на доіндустріальне (аграрно-ремісниче, традиційне) та індустріальне (про гресуюче) і постіндустріальне суспільство. В основу цього поділу покладено рівень розвитку виробництва, а також галузевий і професійний поділ праці. У концепції "постіндустріального суспільства" стверджується, зокрема, що залежно від технічного рівня суспільства в історичному аспекті послідовно домінує "первинна" сфера господарської діяльності — сільське господарство; "вторинна" сфера економічної діяльності — промисловість, а на сучасному етапі — "третинна" сфера — сфера послуг та інформатики, в якій провідна роль належить науці та освіті.
Формаційний (марксистсько-ленінський) підхід до періодизації історії, в т.ч. історії господарства, не виправдав себе.
Однією з найбільш прийнятних для періодизації економічної історії світу й України є така, що виділяє наступні періоди:
І. Господарські форми первісної доби та перших цивілізацій (від найдавніших часів — V ст. н.е.).
ІІ. Господарські форми доби середньовіччя (VI — XV ст.).
III. Господарські форми періоду формування індустріального суспільства (XVI — перша половина XIX ст.).
IV. Господарські форми індустріального та постіндустріального суспільства (друга половина XIX — XX ст.).
Мінілексикон
Економіка – сфера людської діяльності, пов’язана з виробництвом необхідних життєвих благ.
Економічна теорія – наука, яка вивчає закони, на яких ґрунтується економічна діяльність людей, форми організації економічної діяльності та систему економічних відносин у суспільстві.
Історія економіки – наука, яка вивчає господарську діяльність людства в історичному розвитку.
Історія економічної думки – наука, яка вивчає розвиток економічної теорії в історичній ретроспективі, вивчає соціально-економічні передумови та основі особливості теоретичних шкіл і підходів в економічній науці.
Суспільно-економічна формація – історично визначений тип суспільства, який заснований на конкретному способі виробництва, що характеризується своїм економічним базисом політичною, юридичною, ідеологічною надбудовою, своїми формами суспільної надбудови.
Тема 2. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій.
1. Основні етапи господарської еволюції первісного суспільства та їх характеристика
Сучасна наука датує появу людини десь приблизно 3 млн. років тому. З тих пір історія людства пройшла два основних періоди:
В залежності від основних матеріалів, з яких виготовляли знаряддя праці первісний період поділяють на: кам’яний вік, бронзовий вік та ранній залізний вік.
Кам’яний вік поділяється у свою чергу на:
Палеоліт - почався близько 2,5 млн. років назад і закінчився 12 тис. років тому. Основною формою організації суспільства була первісна община. Люди в такій общині були рівними по положенню, мали однакові права і обов’язки, не було багатих і бідних. Праця та споживання носили колективний характер і ґрунтувались на спільній власності. Знаряддя праці пройшли еволюцію від палки-копалки, примітивних кам’яних знарядь до мікролітів. Кількість їх видів досягла 100. Основні матеріали, з яких виготовлялись знаряддя в епоху палеоліту: камінь, кістка, ріг. Основні заняття: збиральництво, полювання, рибалка. Людина веде господарство привласнюючого типу.
Мезоліт (ХІІ – VIII тис. до н.е.). Епоха мезоліту починається після відступу льодовика (кінець X - IX тис. до н.е.) на північ і і пов’язана з потеплінням клімату. Винайдені вудка, гарпун, рибальські голки та сіті, поширюється лук і стріли. Проходить подальша еволюція знарядь праці, високого розвитку досягають мікроліти. З’являються крупні складні знаряддя – макроліти. Виникає перший транспорт, а саме водний (колоди, плоти, човни), що дозволяє годуватись з більшої території. Відбуваються перші спроби приручити тварин.
Неоліт – VIII – IV тис. до н.е. В цей період відбувається неолітична революція - перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого. Це знаменується першим великим суспільним поділом праці: виділенням в окремі галузі землеробства і тваринництва. (Великий суспільний поділ праці – виділення основних галузей господарства). Вперше це відбувається на Близькому Сході, але швидко поширюються на усі інші території. Перехід до землеробства привів до виникнення осілого способу життя, що потім викликає зміну соціального устрою суспільства і виникнення держав. Кочові скотарські племена сприяли розвитку торгівлі.
Складовою частиною неоліту є мідний вік, або ж енеоліт.
Бронзовий вік охоплює III - II тис. до н.е. Характеризується подальшим розвитком тваринництва, орного землеробства, ремесла. В якості основного конструктивного матеріалу використовується бронза, яка міцніша міді, що сприяло її поширенню. Основними з ремесел є гончарство і металургія.
Ранній залізний вік охоплює II — І тис. до н.е. Знаменує перехід до використання нового матеріалу — заліза. Подальшого розвитку набуває металургія і залізообробне ремесло. В цей період відбувається другий великий суспільний поділ праці — виділення ремесла із землеробства. (Третій великий суспільний поділ праці – виділення в окрему галузь торгівлі).
2. Провідні центри первинних цивілізацій, риси їх економічного розвитку.
Сприятливі природні умови, теплий клімат стимулювали прискорений розвиток народів Північної Африки та Близького Сходу. Тут у великій кількості росли дикі злаки, збирання яких дозволили людям перейти до осілого способу життя, а також до зародження землеробства та скотарства. Суспільне життя стає більш складним. Тут виникають перші держави, які стають центрами стародавніх цивілізацій.
Історію розвитку господарства Стародавнього Сходу прийнято відраховувати з III тис. до н.е. Центри господарського розвитку зосереджувались на берегах Нілу, а близько 3000 р. до н.е. утворюється єдине Єгипетське царство. Основними галузями економіки Єгипту були землеробство і тваринництво. З ремесел розвивались металообробне, ткацьке, гончарне, ювелірне і т.д.
3000 років до н.е. виникає новий тип організації виробництва – рабовласницький. Відомо два типа рабства: східне, або ж патріархальне та античне або ж класичне.
Східне рабство склалося ще при пануванні общини. Воно носило патріархальний характер. Раби виконували домашню роботу, по становищу прирівнювались майже до членів сім’ї: знаходилися під захистом голови сім’ї — патріарха. Основним джерелом рабства були борги.
На Стародавньому сході раби не стали основною продуктивною силою. Нею були вільні селяни-общинники. Панувала община. Це спричинялось і природними умовами – необхідністю проводити меліоративні ті іригаційні роботи, які потребували зусиль общини. Пізніше із появою держав функції по спорудженню каналів бере на себе держава. Дана обставина обумовила те, що на сході традиційними є велика доля державної власності й значне втручання держави в господарську діяльність. Держава стає також великим рабовласником.
Іншим центром господарського розвитку було Міжріччя. Тут на протязі кількох тисячоліть існувало цілий ряд держав з високим рівнем розвитку, таких як Шумер, Ур, Нікпур, Ургун, Вавилонське царство. Для нормального ведення землеробства будувались іригаційні споруди, дамби. Вирощувались ячмінь, просо, льон, цибуля, часник, огірки, виноград. Розвиваються ремесла і торгівля. Відоме було лихварство.
Високого господарського розвитку досягли Індія та Китай. Господарство їх ґрунтувалося на зрошувальному землеробстві та тваринництві. Існували ремісничі міста. Гориста місцевість спричиняла спеціалізацію регіонів. Так Кашмір спеціалізувався на виготовленні шерсті, Гімалаї - добуванні золота, Пенджаб - поставляв коней, Південь - дорогоцінне каміння, Схід - слонів.
Значний господарський та культурний розвиток народів Стародавнього Сходу здійснив вагомий вплив на світову історію та стимулював розвиток сусідніх народів.
3. Становлення економічної думки Стародавнього Сходу
Перші свідоцтва про економічну думку співпадають з появою перших держав, які виникають на Стародавньому Сході. Історичні умови визначили особливості економічної думки Сходу. Вона зароджується і формується разом з зародженням і розвитком держав. Тому в великій мірі являє собою сукупність поглядів на устрій держави, виконання нею економічних функцій. Головна мета – дати поради по розумному керівництву державою, яке б забезпечило внутрішній мир та зміцнення держави.
Економічна думка Стародавнього Сходу не була систематичною, а елементи її знаходять в документах держави, законах, юридичних актах. Тодішнє суспільство переживало процеси майнового розшарування внаслідок спекуляції землями, розвиток грошового обігу супроводжувався зростанням лихварства та поширенням боргового рабства. Все це викликало соціальні заворушення, повстання. Тому для економічної думки стародавніх часів характерне засудження лихварства, устремління до збагачення, які породжують нестабільність в державі. Для неї притаманне бажання зберегти панування натурального господарства та засудити з моральних, етичних позицій товарне.
Найдавнішою пам’яткою економічної думки є Староєгипетські „Повчання геракопольського царя своєму синові” (ХХІІ ст. до н. е.). в ньому викладено правила мудрого державного керування та господарювання. Інша пам’ятка Стародавнього Єгипту „Речення Іпусера” (ХVIII ст. до н. е.). в ній дається критична оцінка боргового рабства й лихварства. Проте найбільш відомим і видатним пам’ятником економічної думки Стародавнього Сходу є „Кодекс законів царя Хаммурапі”. Він являє собою збірник законів, прийнятих в ХVIII ст. до н. е. царем Вавілону Хаммурапі (1792 – 1750 рр. до н. е.).
Протягом VI – III ст. до н. е. розвивається економічна думка в Китаї. Найвидатнішою постаттю старокитайської економічної думки є Конфуцій (551 – 479 рр. до н. е.). Його вчення спрямоване на зміцнення держави та забезпечення її стабільності. Конфуцій розвиває теорію природного права. Відповідно до неї рабовласницький лад та поділ суспільства на стани створені Богом. Задля збереження „соціальної рівноваги” Конфуцій обґрунтовує необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх „вищестоящих”. Державу Конфуцій порівнює з сім’єю, де правитель – „батько”, а підлеглі – „діти”. Обов’язок правителя піклуватися про благополуччя свого народу, забезпечувати рівномірний розподіл багатства, збалансовувати доходи і видатки завдяки власній поміркованості в витратах. Багатство володаря ґрунтується на багатстві народу. Джерелом багатства Конфуцій вважає працю. Конфуцій розрізняє „велику спільність” (колективну власність) та приватне володіння. Хоча він пов’язує протиріччя імперії з приватною власністю, все ж віддає їй перевагу. Головним же фактором порядку та достатку в суспільстві вважає „мистецтво правильно керувати народом”.
З критикою конфуціанства виступили моїсти - послідовники Мо Цзи. Моїсти заперечували „природність” станового поділу суспільства. Вони виступали за природну рівність людей, рівну участь усіх в фізичній праці та рівний розподіл багатства.
Важливим пам’ятником старокитайської економічної думки є колективний трактат „Гуань-Цзи”. Автори трактату вважають єдиним джерелом багатства і могутності держави працю. Прогресивно те, що багатством вони вважають поперед усього не золото, а матеріальні блага.
Однією з найдавніших пам’яток Індії є „Закони Ману” (ХІ ст. до н. е.). Аналогічно до законів Хаммурапі, вони також регламентували питання господарського життя. Пізніше економічні питання піднімаються також в трактатах брахманів. В цілому економічну думку Стародавньої Індії відносять до IV – III ст. до н. е. Найбільшого узагальнення вона набула в трактаті „Артхашастра”. Авторство його приписують Куатільї, раднику царя Чандрагупти І (кінець IV ст. до н. е.). Назва трактату відображає основні проблеми, яким він присвячений. „Артха” означає користь, вигода, прибуток, а „шастра” – наука, вчення. Трактат дає поради по правильному управлінні державою. Володар повинен сприяти суспільному благу, збільшувати доходи держави й зменшувати витрати. На думку Куатільї, багатство держави складається з результатів праці його населення, тому й повинно витрачатись на суспільні нужди: будівництво доріг, іригаційних споруд й т. п. З метою боротьби з спекуляцією пропонується обмежити прибутки торговців. Для місцевих товарів торговий прибуток повинен становити 5%, а для іноземних – 10%. В „Артхашастрі” поставлено проблему „вартості речей”. Величина вартості визначається кількістю „днів роботи”. Ринкова ціна може перевищувати дійсну вартість. Це є несправедливим, оскільки винагорода повинна бути відповідною результатам праці. Рабство визнається природним порядком, який повинен сприяти накопиченню багатства та суспільній користі.
4. Господарство первісних племен на території України
Територія України була заселена із найдавніших часів. Первісні люди з'явилися тут ще в період палеліту понад 1 млн. років тому. Вони селилися в основному на півдні сучасної України і жили невеликими групами, постійно переміщуючись з місця на місце в пошуках їжі. На території сучасної України виявлено чимало слідів їхньої діяльності — стійбища Королеве, Рокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївна у Донбасі, Кіїк-Коба в Криму тощо.
Епоха мезоліту (середнього кам'яного віку) на території України тривала з IX до VI тис. до н. е. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму.
Епоха неоліту охоплювала в Україні VI—ІV тис. до н. е. На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті та інших рік виявлено близько 500 неолітичних поселень.
Енеоліт (мідно-кам’яний вік), який у межах України датується IV—III тис. до н. е. У цей час з’являються перші металеві вироби — мідні та золоті. Відтворююче господарство стає домінуючим. Основними заняттями людей були — землеробство, тваринництво, гончарство та інші. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак виникає колісний транспорт. Формується система обміну.
Провідне місце посідали хліборобські племена Трипільської культури. Поширена на території від Верхньої Наддністрянщини і південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Причорномор’я, ця культура розвивалася протягом IV—III тис. до н. е, і досягла високого, як на той час, рівня розвитку. Назву вона отримала від дослідженого наприкінці XIX ст. українським археологом В. Хвойною поселення поблизу с. Трипілля на Київщині.
Трипільська культура утворилася на основі давніших автохтонних (з гр. — місцевих, корінних) культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону і несла в собі традиції перших землеробських протоцивілізацій Близького Сходу та Південної Європи. В Україні виявлено понад тисячу пам’яток Трипільської культури, згрупованих переважно у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині, Надпрутті та Надбужжі, менше у Наддніпрянщині.
Племена Трипільської культури жили у поселеннях, забудованих дерев’яно-глинобитними наземними спорудами, розташованими переважно одним чи кількома концентричними колами. В основному це родові або племінні тривалі поселення, що налічували кілька десятків садиб. Відомі також поселення-гіганти площею від 150 до 450 га., які налічували понад 2000 жител. Тут уже була квартальна забудова, багато будинків мали навіть три поверхи. Фактично — це давні протоміста зі значною кількістю мешканців.
Залізний вік в Україні пов’язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов’янськими культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Населення, що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти із сусідніми стародавніми цивілізаціями.
У ранній залізний період в Україні виокремлюється кілька культур, серед яких важливе значення Пшеворська, Зарубинецька і Черняхівська. Вони належать до І ст. до н. е. — VII ст. н. е. Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалися сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура у III—IV ст. н. е. зумовила появу одного з перших могутніх праукраїнських утворень – Антського державного об’єднання.
Мінілексикон
Суспільний поділ праці – якісна диференціація трудової діяльності у процесі розвитку суспільства, яка приводить до відокремлення і співіснування різних її видів. Поділ праці є одним з факторів підвищення продуктивності праці. Він характеризується двома сторонами: спеціалізацією та кооперацією праці.
Крупний суспільний поділ праці – виділення основних галузей економіки.
Перший крупний суспільний поділ праці – виділення землеробства та скотарства.
Другий крупний суспільний поділ праці – виділення ремесла у самостійну галузь.
Неолітична революція – перехід від привласнюю чого до відтворювального типу господарства.
Східне рабство – тип рабства, який склався на Стародавньому Сході. Для нього характерний патріархальний характер. Основною продуктивною силою залишались вільні люди. Раби виконували домашню роботу, по становищу прирівнювались майже до членів сім’ї: знаходилися під захистом голови сім’ї — патріарха. Основним джерелом рабства були борги.
Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VIII ст. до н.е. – V ст. н.е. ).
1. Характеристика господарського розвитку Стародавньої Греції
В І тис. до н.е. центри господарського життя поступово переміщуються на Європейське побережжя Середземного моря. Одним із таких центрів стає Стародавня Греція. Прискоренню розвитку господарств Греції сприяло вигідне географічне положення. Численні бухти позитивно впливали на розвиток морської торгівлі. Природні багатства, теплий клімат дозволяли успішно займатись сільським господарством. Проте гориста місцевість не давала у достатній кількості земель для ведення сільського господарства, тому основними галузями економіки Греції стає ремесло і торгівля. Уперше в історії міські види діяльності набувають більшого значення ніж сільські, місто починає панувати над селом.
Гірська місцевість, напівострівне та острівне розташування породило відособленість грецьких общин. Кожна община існувала у якості міста – поліса. Кожен поліс являв собою окрему державу. Тому, на відміну від східних держав, Греція не була єдиною державою, а представлена союзами держав-полісів. Формування полісів відбувається у VIII – VI ст. до н.е. У цей період греки активно освоюють середземноморське і чорноморське узбережжя, будуючи на ньому свої колонії, які сприяли розвитку торгових зв’язків. Основними статтями експорту були оливки, оливкове масло, виноград, вино, кераміка. Імпортували в основному зерно, невільників.
Розвиток торгівлі сприяв виникненню грошей і значному розвитку грошового обігу. Використовувались золоті, срібні монети. Існувало лихварство.
Рабовласницька система в Греції сформувалась протягом V – IV ст. до н.е. Раби стали основною продуктивною силою і використовувались в усіх галузях господарства. На раба перестали дивитись як на члена сім’ї. Він став річчю, власністю господаря і втратив права особи. Його можна було продати, покарати, вбити. рабство в Греції набуло класичного характеру.
В 338 р. до н.е. Грецію завоювала Македонія, а в II ст. до н.е. – Рим.
2. Особливості та фактори розвитку господарства Риму
В історії Античного Риму прийнято виділяти три етапи:
В першому періоді (VIIІ – VI ст. до н.е.) проходять руйнування родового ладу, перехід до селянської общини і до рабовласництва. Раніше усіх цей перехід здійснюють етруски, які в VII ст. до н.е. почали поширювати свій вплив на сусідні з Етрурією області. В VII ст. до н.е. було засновано Рим, який за правління царів етруської династії Тарквініїв став самим могутнім містом регіону, а згодом і усієї Італії.
Визначну роль в господарстві Риму відігравало землеробство. Серед ремесел значного поширення набули металообробне, керамічне, будівництво. Розвивалась торгівля з грецькими містами, Карфагеном, Сицилією. З середини V ст. до н.е. з’явились монети.
Розпад родового ладу зумовив необхідність соціального переустрою суспільства. У середині VI ст. до н.е. римський цар «етруської династії» Сервій Тулій провів реформу, яка знищила пережитки общинного ладу поділивши суспільство на 5 категорій за майновою ознакою і створила умови для розвитку приватної власності. Ця реформа викликала невдоволення родової знаті. Сервія Тулія було убито, його наступника – Тарквілія Гордого вигнано з Риму і у 510 р. до н.е. відмінено царську владу назавжди. Замість царів почали вибирати двох виборних посадових осіб — консулів.
З V по сер. III ст. до н.е. римська община складаються з двох верств населення - патриціїв, які звали себе римським народом і плебеїв. Плебеї були вільними, володіли землею на правах приватної власності. Проте їх безправ’я приводило до того, що їх часто за борги продавали у рабство. VI - III ст. до н.е. в Римі склалось патріархальне рабство.
Одночасно з розвитком господарства Рим здійснює територіальну експансію. У середині III ст. до н.е. він захоплює усю територію сучасної Італії. У II ст. до н.е. Рим стає світовою імперією.
На II – І ст. до н.е. припадає розцвіт рабовласницького ладу. Рабство набуває класичних форм. Джерелом поповнення рабів стають війни. Раби перетворюються в основну продуктивну силу. Громадяни Риму є вільними і власниками усіх захоплених Римом територій. Громадян Риму заборонено продавити у рабство.
У цей період у Римі формується крупне землеволодіння. Головна організаційна форма сільськогосподарського виробництва – рабовласницька вілла (25 - 100 га площею і 50 - 60 рабів). Згодом концентрація земельної власності приводить до виникнення латифундій – володінь площею понад 10000 га.
Перемоги в загарбницьких війнах, багатства і слава штовхали знатних полководців до захоплення влади. Це призвело до громадянських війн у І ст. до н.е., які поклали кінець республіці, призвели до занепаду сільське господарство.
Імператорський період характеризується відсутністю крупних війн, що призвело до злету господарства. І - II ст. до н.е. – епоха найбільшого розквіту Римської імперії. Припинення війн скоротило потік рабів і збільшило їх ціну. Використання рабів стало неефективним, а разом з тим стали неефективними і рабовласницькі латифундії. Латифундії починають ділити на ділянки «парцели», які здаються в оренду колонам (вільним селянам), також раби відпускаються на самостійне господарство з відбуванням повинності і наділяються землями. Уже з ІІ ст. н.е. рабська праця у Римі практично не використовується.
У III - V ст. н.е. спостерігається занепад господарства Римської імперії. Скорочуються сільськогосподарські угіддя, в занепад приходять латифундії і середня оренда. Зростає значення колонату. Вілли перетворюються в замкненні господарства, скорочується торгівля.
В 330 р імператор Костянтин І на місці грецького міста Візантії заснував другу столицю імперії – Константинополь. В 385 р. Римська імперія розпалась на дві частини: Західну з центром у Римі і Східну (пізніше її почали називати Візантією) зі столицею у Константинополі. У 410 р. племена вестготів захопили Рим. Менш ніж через 100 років після розподілу Західна імперія була зруйнована.
3. Розвиток економічної думки античного світу
Найбільш вагомий вклад в розвиток економічної думки стародавнього світу внесли античні мислителі, насамперед грецькі філософи. В античній Греції склались особливі умови господарювання, внаслідок яких основними галузями економіки стали ремесло і торгівля, а не сільське господарство. Це й обумовило більш системний характер економічної думки Греції. Вона розвивається як складова частина філософських систем античних філософів.
Однією з видатних постатей серед представників давньогрецької економічної думки є Ксенофонт (430 – 354 рр. до н.е.). Саме він ввів поняття економіка. Сучасна назва економіка походить від давньогрецького „ойкономія”. Перш частина слова походить від „ойкос”, що означає „дім”, а друга, за різними версіями, від „ном” – „закон” або „нем” – „регулювати”, „організовувати”. В буквальному перекладі слово економіка означає „наука про дім”, „мистецтво управління домом”. Ксенофонт дає різнобічні рекомендації по раціональному веденню господарства. Він був першим автором, який почав всебічно вивчати поділ праці. Він вказував на його велике значення для економічного розвитку. Господарську діяльність він розумів як процес створення корисних речей, споживчих вартостей. Ксенофонт вперше приділив увагу двом сторонам товару: його корисним властивостям (споживчій вартості) та здатності до обміну (міновій вартості).
Найбільш видатною постаттю античної економічно думки є Арістотель (384 – 322 рр. до н.е.). Його погляди, в значній мірі, аж до виникнення меркантилізму визначали спосіб економічного мислення, а його розуміння економічних категорій було сприйнято і розвинуто економічною наукою. Найбільш відомими трактатами Арістотеля є „Нікомахова етика” та „Політика”.
Арісотель розділяв господарську діяльність на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів мистецтво ведення господарства. Хрематистика – мистецтво накопичення грошей, мистецтво наживи. Економіка і хрематистика існують разом та доповнюють одна одну. Проте, якщо перша заслуговує похвали, то остання всякого засудження. Арістотель вважає, що прагнення до накопичення грошового багатства немає меж й пробуджує ненависть в суспільстві. З цих позицій він засуджує лихварство та торгові спекуляції. Його ідеалом є невелике натуральне господарство, засноване на праці рабів. Поділ суспільства на класи Аристотель пояснював природною нерівністю людей, а підпорядкування одних іншим вважав природним законом.
Виступаючи прихильником натурального господарства, Арістотель розумів важливість торгівлі для доставки товарів та більш повного забезпечення потреб. Арістотель розділяє дві сторони товару: споживчу вартість і мінову вартість. Арістотелю належить першість в аналізі такого явища як ціна. Її він зводив до пропорції в обміні одного товару на інший. На думку Арістотеля обмін повинен бути еквівалентним й здійснюватись за справедливою ціною. Проте критерії справедливості обміну він трактує неоднозначно. З одного боку, Арістотель зводить його до співвідношення праці витраченої на виготовлення товару, тобто він підходить до трудової теорії вартості. З іншого боку, загальною мірою для визначення пропорції обміну він вважає потребу. На практиці ж для зручності як мірило вартості використовують гроші. Гроші, на його думку виникають як результат угоди між людьми для спрощення товарообміну. Таким чином, Арістотель є основоположником раціоналістичної концепції грошей.
Особливості соціально-економічного розвитку відображає й економічна думка Стародавнього Риму. З ІІІ ст. до н.е. Рим стає потужною державою, яка швидко розвивається. Основу економіки Риму становить рабовласницьке господарство. Проте на відміну від Греції, основною галуззю економіки Риму було землеробство, представлене крупними рабовласницькими латифундіями. Захисником рабовласницького господарства виступив Катон Старший (234 – 149 рр. до н.е.). Його ідеалом було натуральне господарство, яке повністю задовольняє свої потреби. Він не вважав за доцільне використовувати найману працю, а надавав значної ваги правильній організації і регламентуванню праці рабів задля збільшення доходу. Катон радив тримати рабів у строгості й забезпечувати їх максимальне завантаження. Рабів він розглядав як знаряддя праці, які ставив нижче худоби.
Використання дешевої праці рабів сприяло розвитку великих рабовласницьких латифундій. Й хоча праця вільних землеробів була більш продуктивною ніж рабська, дрібні землеробські господарства розорювались, не витримуючи конкуренції з латифундіями. Ця обставина знайшла відображення в реформаторських ідеях братів Гракхів: Тіберія (163 - 132 рр. до н.е.) та Гая (153 – 121 рр. до н.е.). Вони виступили на захист малоземельного і безземельного селянства, висунувши проект аграрної реформи. В ньому вони пропонували обмежити велике землеволодіння й зміцнити становище селянства.
Шляхи зміцнення рабовласницького господарства в умовах розвитку товарних відносин здійснював римський вчений Варрон (116 – 27 рр. до н.е.). Він засуджує тих рабовласників, які відійшли від управління справами й живуть у містах. Для збільшення урожайності пропонує впроваджувати досягнення агрономічної науки, збільшувати інтенсивність виробництва, вдосконалювати методи експлуатації рабів, використовувати матеріальну заінтересованість. Головну мету господарства він вбачав в зростанні його прибутковості, підвищенні ефективності. Рабів Варрон відносив до сільськогосподарських знарядь – таких, що розмовляють.
В І ст. н.е. рабовласницьку господарство крупних латифундій переживало кризу. Назріла необхідність реформування системи господарювання, яка відобразилась в творах письменника й агронома Колумелли. Він виступив з критикою великих латифундій, які були неефективні. Причину він вбачав у тому, що раби працюють погано, обманюють власника, тому виступив з підтримкою колонату, за передачу земель в оренду вільним працівникам.
4. Економічний розвиток східнослов'янських племен та його особливості
Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий та складний час еволюції від найпростіших до висококультурних форм людських спільнот. Предками українців були праслов’яни, походження і етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано.
Частина вчених вважає, що праслов’яни почали формуватися як окрема гілка індоєвропейської спільноти народів у II тис. до н. е. й відносять до них племена тшинецько-комарівської культури (ХV-ХІ ст. до н. е.). Вони мешкали на території сучасних Східної Польщі, Прикарпаття, Південної Білорусії та Північної України. Існував землеробський культ. Важливу роль продовжувало відігравати тваринництво, насамперед розведення рогатої худоби, коней і свиней.
3 плином часу тшинецько-комарівська спільність розпалася на окремі племінні об'єднання. Східна їхня гілка заселила південну частину лісостепу Правобережної України від Середнього Дніпра до Збруча й утворила нову етнічну спільність, (відому під назвою племен білогрудівської культури (ХІ-ІХ ст. до н. е.). На думку багатьох учених, білогрудівці становили ту етнічну спільність, на базі якої пізніше утворилися східні слов'яни. Білогрудівці займалися переважно землеробством із застосуванням тяглової сили, скотарством, а також конярством, займалися прядінням, ткацтвом.
Виробничі й духовні досягнення племен білогрудівської культури успадкувало населення чорноліської культури Х-VІІІ ст. до н. е.). Чорноліські племена займали лісостепові простори поміж Дніпром і Дністром, на півночі їхня територія доходила до Прип'яті. Розвивалися традиційні види господарства.
Із занепадом Скіфії у II ст. до н. е. на землях поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об'єднання пшеворської культури (II ст. до н. е. — IV ст. н. е.)- До його складу входили також і слов'янські племена венедів. Це перша відома нам назва слов'ян.
Майже одночасно з пшеворським сформувалося племінне об'єднання зарубинецькоі культури (III ст. до н. е. — II ст. н. е.). У його складі разом з іншими східнослов'янськими народами беруть свій початок і українці.
Праукраїнці активно торгували із зарубіжжям. З країн Південно-Західної Європи та античних міст-держав Північного Причорномор'я завозили фібули, скляне намисто, різні вироби з бронзи й заліза, з країн Західної Європи — кераміку й бронзові вироби. Натомість у Північне Причорномор'я і Грецію вивозили продукти тваринництва, мисливства і, можливо, частково рільництва.
Приблизно на І ст. н. е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня й етнічної визначеності, що почали виділятися із племінного об'єднання венедів. З часом це привело до остаточного його розпаду й утворення інших племен, зокрема склавінів і антів. Склавіни проживали в основному за межами України, в межиріччі Дністра й Дунаю. Анти, яких М. Грушевський вважав безпосередніми предками українського народу» займали землі на схід від них. У IV ст. вже існувало велике антське державне об'єднання, яке в період найвищого його піднесення займало лісостепову зону від Дону до Румунії та далі на Балкани.
Мінілексикон
Античне (класичне) рабство – тип рабства, який виник у Греції і існував у Стародавньому Римі. Для нього характерне жорстке відношення до рабів. Раби стали основною продуктивною силою. Джерелом рабства було захоплення полонених.
Вілла – форма рабовласницького господарства в Античному Римі.
Демократія – (у перекладі з грецької народовладдя) форма політичної системи суспільства, побудована на визнанні народу як джерела влади, існуванні представницьких установ.
Латифундія – крупні (площею понад 10000 га) рабовласницькі господарства в Античному Римі.
Поліс – місто, форма існування античної грецької общини. Кожен поліс був окремою державою з демократичною формою правління.
Реформи Солона – реформи, які провів архомт-простат Афін (вища посадова особа в Афінах) Солон, в 595 р. до н.е. Він ліквідував боргове рабство, заборонив продавати громадян Афін у рабство. За реформами Солона, суспільство було поділено на 4 категорії відповідно до обсягу приватної власності. Це сприяло руйнуванню общини і розвитку приватної власності.
Реформа Сервія Тулія – реформи аналогічні реформі солона, які провів у Римі цар Сервій Тулій. Реформа знищила пережитки общинного ладу, поділивши суспільство на 5 категорій за майновою ознакою і створила умови для розвитку приватної власності.
Тема 4. Господарство та економічна думка суспільства Європейської цивілізації в період середньовіччя (V – ХV ст.).
1. Становлення та розвиток феодальних відносини в країнах Європи
Розвиток господарства Європи в епоху Середньовіччя пройшов три періоди:
Процес феодалізації в Європейських країнах мав свої особливості. В Італії, Франції, Іспанії, Візантії він відбувався на основі спадщини Римської імперії. В Англії, Німеччині, скандинавських та слов’янських країнах перехід до феодальних відносин відбувався на основі родоплемінних і общинних відносин. Проте розвиток феодалізму в усіх країнах має спільні риси.
Найбільш повно формування феодальних відносин просліджується в історії Франкського королівства (V – IX ст.).
У V – початку VI у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської общини на сусідську. Для франкської общини був характерним дуалізм: приватна власність поширювалася лише на будинок з присадибною ділянкою та рухоме майно; Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади.
У VI – VII ст. еволюціонує порядок успадковування землі. Спадковий наділ перетворюється на алод. Алод – наділ землі у приватній власності малої сім’ї або її членів. Розвиток приватної власності прискорив майнове розшарування. У кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.
У VIII - IX ст. відбувається переворот в аграрних відносинах. Війни з арабами, германськими і слов’янськими племенами вимагали залучення до служби у війську феодалів. Основним способом заохочення їх виступала роздача земель. Землі припинили роздавати у спадкову власність. Виникає бенефіціарна система землеволодіння.
У IX ст. васальна служба стала спадковою. Бенефіцій перетворився в феод (лен), який передавався у спадок. Виникає феодальна система землеволодіння. Зростає крупне землеволодіння в вигляді королівського, феодального і церковного. Одночасно посилюється залежність селянства.
Організаційною формою феодального господарства був маєток-сеньйорія (кілька сотень гектарів), який складався з домену (господарства феодала) і селянських господарств. Селяни відбували панщину від одного до трьох днів на тиждень, різну примусову роботу і платили натуральну ренту.
Зрілі феодальні відносини (X – XV ст.) практично у всіх країнах Європи мали класичну форму і майже не відрізнялися. У XI – XIII панувала феодальна земельна власність у трьох видах: королівська; світська; духовна.
Відносини між феодалами і селянами засновувалися на надільній системи, що давала змогу селянину мати самостійне господарство, а сеньйорові — земельну ренту. Селянські наділи були спадковими і могли відчужуватися усередині сеньйорії, а за угодою сеньйора – поза нею. Феодальне підпорядкування селянства зводилось до особистої, земельної, судово-адміністративної, військово-політичної залежності від власника землі.
В XIV – XV ст. відбувається новий аграрний переворот, який пов’язаний з завершенням освоєння вільних земель у Західній Європі, демографічною кризою і розвитком товарно-грошових відносин. Епідемії чуми зменшили кількість населення. Виникає необхідність переходу на нові форми господарювання. Відбувається товаризація господарств, звільнення селян, перехід на грошову ренту, скорочення доменіального господарства. Однак на схід від Ельби, де вільних земель вистачало, розвиток господарства поставив завдання залучення цих земель до господарського обороту ій забезпечення їх робочою силою. Тому тут навпаки – посилилась особисто-спадкова залежність селян, зміцнилось панщинне господарство.
2. Особливості аграрних відносин в українських землях
Протягом V – VII ст. у східних слов’ян відбувається процес становлення сільської територіальної общини під назвою верв. Поступово утверджується спадкове володіння. У VIII – IX ст. поглиблюється майнове і соціальне розшарування, виділяється племінна знать. Було рабство з яскраво вираженим патріархальним характером.
У IX – XII ст. прискорюється формування приватної власності у київській державі. Існувало дві форми приватної власності на землю:
У кінці XI ст. розпочався процес перетворення волостей на феод – спадкове володіння, але він не завершився у домонгольський період.
У Київської Русі склалося такі форми землеволодіння як князівське, боярське, церковне. Приватні землеволодіння князів особливо швидко зростали у XI — XII ст.
У XI — XII ст. формуються васальні відносини між Великим Київським князем і князями — намісниками, їх великий князь наділяв волостями і правом стягувати податки. Утворюються різні категорії феодально-залежного селянства з рабів і вільних членів громадян, які експлуатувалися державою або приватними феодалами. Найдавнішою формою залежності селян була данина – примус, який сплачувався грішми, продуктами сільського господарства і промислів. У Київській державі не було масового обезземелення селян, бо було багато вільних земель.
XII — XIV ст. – період політичної роздробленості. Він став початком зрілого феодального господарства на території України. Розвиток відбувався у межах окремих самостійних князівств. Посилилось велике землеволодіння.
Основною формою організації феодального господарства була вотчина. За своїм характером господарство у ній було натуральним, багатогалузевим: землеробство, тваринництво, промисли.
Економічною основою селянського господарства було селянське подвір’я – дим. Розмір його складав біля 15 га. 10 – 15 димів, в основному родичів, об’єднувалися у дворища. Дворища входили до складу громади, на чолі якої стояв староста (отаман), обраний на вічі, яке мало власний суд. У спільному користуванні громади було неподільні угіддя.
У др. пол. XIV ст. більшу частину українських земель (Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля, східна частина Волині) було приєднано до Литовського князівства, а Галичину, західну Волинь загарбала Польща. В 30-х рр. до неї відійшло і Західне Поділля. Закарпаття загарбала Угорщина, а Буковина увійшла до складу Молдавського князівства.
3. Розвиток міст, ремесел торгівлі та фінансів у Європі в середні віки
Разом із розвитком феодальних відносин у Європі поетапно здійснювався і розвиток ремесла. На ранніх стадіях панувало натуральне господарство – ремесло задовольняло власні потреби общини та потреби феодала. Унаслідок аграризації і натуралізації виробництва європейські міста занепали. У VIII -IX ст. торгові та ремісничі функції міст зростають. У XI ст. в Західній Європі почалася урбанізація – відродження античних міст і утворення нових, зростання їх господарського значення, збільшення чисельності міського населення.
У XI - XIII ст. проходять комунальні революції. Міста вивільняються з під влади феодалів. Створюються міста-комуни. Вони управляються виборними органами-муніципалітетами на чолі з мером, мають власний суд, ополчення, фінанси, міське і ринкове право. Всі повноправні міщани вважаються вільними і набувають політичних і майнових прав.
У XII – XIII ст. сформувався цеховий лад у міському ремеслі. Цехи об’єднували ремісників за професійною ознакою і складався з майстерень, які розташовувалися по всьому місту. Кожен цех мав свій статут, який регламентував виробничі, моральні, духовні засади життя членів цеху. Головною функцією цеху була виробнича, але важливого значення цехи мали і у військовій, оборонній справі. Цехи у XIII — XV ст. відіграли прогресивну роль, але потім почали стримувати розвиток продуктивних сил, гальмуючи нововведення у виробництво, увіковічуючи дрібне виробництво.
Розвиток ремесел і міст сприяв зростанню торгівлі. Розвивалась зовнішня морська і внутрішня сухопутна торгівля. Визначилося два основних напрями зовнішньої торгівлі: східна, або ж левантійська і північна. Найбільш значними центрами східної були Венеція, Генуя, Піза. Вони торгували з Індією, Китаєм, Сирією, будували свої торгові факторії у Чорноморському басейні, пониззях Дону, Дністра.
У XII - XIII ст. активно проходять ярмарки. Особливо відомими були ярмарки у французькій провінції Шампань. Проте Столітня війна (1337 - 1453 рр.) та переміщення внаслідок великих географічних відкриттів торгових шляхів з Середземномор’я в Атлантику призвели до занепаду цих ярмарок.
Торгівля стимулювала розвиток грошового обігу, який характеризувався великою кількістю різноманітних монет. Монархи друкували золоті монети, хоча найпоширенішими були срібні. Обміном грошей займалися міняли, котрі згодом перетворилися на банкірів. Позичковий процент був високим, не менше 15 – 25 %. Найрозвиненішою кредитно-лихварська система була в Франції.
4. Розвиток ремесел, торгівлі, грошового обігу та фінансів в українських землях
У другій половині І тисячоліття н.е. в Україні переважала реміснича промисловість. Найпоширенішими були: прядіння, ткацтво, обробка шкіри, дерева, каменю, залізоробне, гончарне, ювелірне ремесла.
Київська доба ознаменувалась розквітом ремесла. Існувало три категорії ремесел: сільські, вотчині, міські. Вотчинне було засноване на праці залежних селян. Міські ремісники були як залежні від феодалів та і вільні. У містах Київської Русі ремісники селилися за професійною ознакою, утворювали спілки, які називалися дружинами. Це були зародки майбутніх цехів. Побут ремісників мало чим відрізнявся від селянського.
Монголо-татарська навала привела до частково занепаду ремесел. У XIV – XV ст. відбувається їх відродження. У XV ст. існувало понад 150 – 200 ремісничих спеціальностей.
Перша згадка про ремісничі цехи датується 1386 р. Протягом XV ст. цехи поширились по всій Україні. Значна частина ремісників не була об’єднана у цехи, так звані партачі. У відповідь на експлуатацію зі сторони цехової верхівки, підмайстри в XV ст. утворили свою фахову організацію – господу, яка захищала їх інтереси.
Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у поселеннях, розвиток торгівлі призвели до утворення на Русі міст. Розвивалися вони під впливом внутрішніх факторів. Були три шляхи їх становлення: торгово-ремісничий, общинно-феодальний і державний. XII – XIII ст. – період розвитку середньовічного міста. Якщо у IX – X ст. літописи нарахували на Русі 20 міст, то у X ст. – 32 міста, у XI ст. – близько 60, а у XIII – майже 300. Міста зберігали зв’язок з сільськими господарством.
XIV – XV ст. – період урбанізації у Європі. У цей час швидко зростають міста і в Україні. Міста належали державі (20 %), церкві та манатам (80 %). Городяни знаходилися у феодальній залежності: відробляли ренту і різні повинності. В Україні державна влада виступає на захист феодалів, а не міст як на Заході.
Протягом XIV – XV ст. поширюється обмежене самоврядування міст у вигляді магдебурзького права. Магдебурзьке право на українських землях було обмеженим. За міщанами зберігався обов’язок відбування численних повинностей. Війта призначав великий князь чи король.
Розвиток торгівлі сформував стан купців. Найчисленнішою групою були дрібні торговці, які розносили вироби ремісників. Великі купці — «гості» — вели закордонну торгівлю. Вони реалізували значні партії товарів, об’єднувались у торгові корпорації – гільдії, мали вплив на політику держави. Купці і «гості» були під охороною князя.
З розвитком торгівлі в Київській державі формувалась грошова система. Перші монети на території України відносяться до II – III ст. Це були римські монети. Але вони не набули поширення в Україні. Давньоруська держава мала свою грошову систему у формі «кунних» грошей. За гроші купували хутра куниці або білки. «Кунна» грошова система була досить складною і об’єднувалась лічильною одиницею – гривнею. У IX – XI ст. одна гривня дорівнювала 20 ногатам або 25 кунам, або 50 резанам, з XII ст. – 50 кунам, або 100 векшам. Для значних торгових операцій потрібна була більш тверда валюта. Так виникає срібна гривня. Це були срібні зливки, які мали різну форму і масу: київська — 160 — 196 г. срібла, чернігівська — близько 196 г. Золота гривна не мала значного поширення. Наприкінці XIII ст. з’явився срібний зливок – карбованець, що дорівнював половині срібної гривні.
5. Економічна думка періоду середньовіччя
Період середньовіччя пов’язаний зі значними соціально-економічними та культурними трансформаціями, які були пов’язані з розпадом рабовласницької цивілізації й формуванням феодального способу виробництва. Характерною рисою економічної думки середньовіччя є її яскраво виражений релігійний характер. Її ми знаходимо в теологічних творах, а також в юридичних кодексах.
На європейську економічну думку значний вплив здійснило християнство. Воно сформувало основні релігійно-етичні норми в рамках яких і розвивається економічна думка. Ранньохристиянська економічна думка розвивається ранніми каноністами, й насамперед найвидатнішим їх представником – Августином Блаженним (359 – 430 рр. н.е.). Християнство засуджувало устремління до збагачення, тому каноністи виступала проти лихварства й торгового прибутку. Вони виступали за недопустимість нееквівалентного обміну. Обмін повинен бути справедливим відповідно до витрат праці.
Зміна соціально-економічного устрою, соціальне розшарування та зародження феодальної власності знайшло відображення в юридичних кодексах. Одними з найбільш значущими є складені у Королівстві франків „Салічна правда” (481 – 511 рр.) та „Капітулярій про вілли” (VIII – IX ст.). „Салічна правда” захищала общинну власність на землю, ліси, пасовища, захищала общину від проникнення чужинців. Разом з тим в ній відображено процес економічної диференціації в суспільстві, економічного відособлення сімейних господарств, захищається їх приватна власність. В „Капітуляції про вілли” закріплюється феодальне право власності на землі та організація натурального феодального господарства, заснованого на використанні праці феодально залежних селян.
В період пізнього середньовіччя (XIII – XIV ст.) відбуваються якісні зміни в феодальному виробництві. Разом зі зростанням земельної власності та багатства феодалів, прискорюється розвиток товарних відносин, що не могло не знайти відображення в економічній думці. Уваги в цей період заслуговують погляди пізніх каноністів й, насамперед, визнаного авторитета католицької церкви домініканського монаха Фоми Аквінського (1225 – 1274). Фома Аквінський далі розвиває ідею „справедливої ціни”. Справедливу ціну він тлумачить двояко. З одного боку, це ціна при якій врівноважуються трудові витрати, з іншого боку, справедливою можна вважати ціну при якій сторони отримують рівну користь. Суспільну нерівність Фома Аквінський пояснює природними відмінностями людей та божественною волею, яка розділила людей на стани. Представників привілейованого стану він зображає як людей, які піклуються про трудівників, тому й заслуговують на більш високі доходи.
Існують пам’ятники економічної думки доби середньовіччя і в Україні. До них належать перш за все „Руська правда” (ХІ ст.) та „Повість временних літ” (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.). „Руська правда” являла собою кодекс законів, які регламентували суспільно-економічне життя Київської Русі. Він охороняв права приватної власності, закріплював феодальну власність на землю та право її спадкування, регламентував торгівлю та лихварство. На відміну від Західної Європи, в Київській Русі торгівля визнавалась почесною діяльністю, а лихварство не вважалось гріховним. Закон регламентував торгівлю та лихварство, захищаючи торговців від свавілля кредиторів, а останніх від марнотратства позичальників. В „Повісті временних літ” знайшов відображення господарський уклад суспільства, визнається, що джерелом усякого багатства є праця, визнається природність поділу праці та його значення для підвищення майстерності.
Мінілексикон
Алод – наділ землі у приватній власності малої сім’ї або її членів. Ця власність відчужувалася – заповідалася, дарувалася, продавалася, обмінювалася без дозволу общини.
Бенефіцій – земельний наділ, яким воїн-рицар володів пожиттєво за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.
Феодальний імунітет – монопольне право феодала збирати податки, здійснювати адміністративну, військову, судову владу у своїх володіннях.
«Жизнь» – спадкове земельне володіння в Київській Русі, яке вільно відчужувалася, синонім західноєвропейського алоду.
Волость – земельне володіння в Київській Русі. Волость була власністю не особистого князя, а стола, на якому він сидів. Втрачаючи стіл князь втрачав волості, якими володів. Це була власність бенефіціарного, умовного характеру.
Вотчина – земельне володіння в Київській Русі з правами приватної власності. Аналог західноєвропейського феоду.
Урбанізація – процес зростання кількості міст, їх ролі, функцій та збільшення чисельності міських жителів. У. в Західній Європі урбанізація почалася XI ст.
Ремісничий цех – об’єднання ремісників за професійною ознакою. Кожен цех мав свій статут, який регламентував виробничі, моральні, духовні засади життя членів цеху.
Тема 5. Формування передумов ринкової економіки в країнах Європейської цивілізації (ХVІ – перша половина ХVІІ ст.).
1. Вплив Великих географічних відкриттів на економічний розвиток Європи
З XVI ст. починаються корінні зміни в соціально-економічних системах країн Західної Європи. XVI – XVIII ст. – це період переходу Європейської цивілізації від феодального до індустріального суспільства. Перехідна період полягав у розкладі феодального господарства і розвитку основних ознак індустріального суспільства.
Важливим чинником економічного розвитку Західної Європи стали географічні відкриття кінця XV – початку XVI ст. Вони були зумовлені кризою левантійської торгівлі у другій Половині XV ст., викликаної захопленням турками Константинополя у 1453 р. і встановленням їх контролю над Чорним і Середземним морями. До географічних відкриттів спонукала і нестача золота у феодалів, бажання територіальної експансії. Зміцнення абсолютизму у Європі давало можливість від імені держави споряджати далекі експедиції.
У 1497 - 1498 рр. – був відкритий шлях в Індію через Атлантичний океан португальцем Васко да Гамою. У 1492 Христофор Колумб відкрив Америку. У 1519 – 1521 рр. Магеллан здійснив першу кругосвітню подорож.
Внаслідок великих географічних відкриттів встановились економічні зв’язки між найвіддаленішими землями; торгові шляхи перемістились з країн Середземного моря на океани; зовнішня торгівля в XVI - XVII ст. стає світовою. Значно збільшився приток золота У Європу. Це викликало революцією цін. В Іспанії, Португалії ціни зросли у 4 рази, у Франції – в 2,3, а в Англії – 2,5 рази. Як наслідок, збагатилися купці. Вигідним стало промислове виробництво. Подорожчала сільськогосподарська продукція при тому що реальна фіксована рента зменшилась. Це формувало новий тип підприємницького виробництва і клас буржуазії.
Великі географічні відкриття привели до виникнення колоніальної системи європейських країн. Експлуатація колоній стала вирішальним фактором, який сприяв стрімкому економічному розвитку країн Західної Європи. З колоній вивозились значні багатства, які вкладались в економіку метрополій. Крім того метрополії примусово нав’язували колоніальним країнам торгові угода на грабіжницьких умовах, забороняли їм вільно торгувати з іншими країнами.
2. Сутність та особливості процесу первісного нагромадження у провідних країнах світу. Мануфактурне виробництво
Розвиток товарних відносин, розширення ринків збуту сприяли поширенню такої організаційної форми виробництва як мануфактура. Мануфактура – підприємство на якому ще використовується ручна, реміснича техніка виробництва, проте уже запроваджено поділ праці. Це робило виробництво більш ефективним, сприяло підвищенню продуктивності праці й збільшенню обсягів виробництва. Хоча перші мануфактури з’являються ще у XІV столітті, тепер вони перетворюються на основну форму організації промислового виробництва. XVI – XVIII ст. можна охарактеризувати як мануфактурний період розвитку промисловості. Мануфактура стала передумовою переходу до крупного машинного виробництва.
Існували два типи мануфактур: розсіяна (децентралізована) і централізована. Централізована утвердилась у XVII ст. Вперше мануфактури виникають в суконному виробництві, металургії, суднобудуванні, книгодрукуванні. Зародження мануфактур відбувалося у двох напрямках:
Розвиток торгівлі і промисловості створив передумови індустріалізації сільського господарства. Вони формувалися у трьох основних напрямках: створення буржуазних форм земельної власності, перетворення феодальної земельної ренти на капіталістичну, зростання товарності.
Значну роль в процесі генези індустріального суспільства відіграли буржуазні революції в Нідерландах (1566 - 1609 р.р.), Англії (1640 - 1650), Північній Америці (1775 - 1783 р.р.); Франції (1789 - 1794 р.р.)
XVI - XVIII ст. - період завершення становлення національних ринків, їх поширення та зміцнення.
На початку XVIII ст. центром світової торгівлі став Антверпен. З кінця XVI ст. його наступником став Амстердам. З 30-х рр. XVIII ст. перше місце в міжнародній торгівлі посіла Великобританія.
Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту. На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних розрахунках використовували векселі, вдосконалилися товарні біржі, зародилася страхова справа.
У XVIII ст. в світі почав панувати англійський фінансовий капітал. В 1694 р. був створений Англійський банк. Характерною ознакою господарств європейських країн був державний борг. Практикувалися примусові позики у населення. Розвивалася податкова система. Застосовувалися прямі й непрямі податки.
Усі ці процеси: географічні відкриття і утворення колоніальної системи; зростання масштабів міжнародної торгівлі і перетворення її на світову; розвиток фінансових операцій та мануфактурного виробництва; буржуазні революції та зміна політичного устрою сприяли процесу первісного нагромадження капіталу в Європі. Розвиток капіталізму потребує двох умов: концентрації засобів виробництва в руках окремих людей та наявності вільної робочої сили.
3. Меркантилізм
Першою течією в економічній науці став меркантилізм. Меркантилізм відображав погляди нової суспільної сили – буржуазії. Проте та обставина, що в той період розвиненим був торговий і фінансовий капітал, а промисловий знаходився в зародковому стані обумовила характерні риси і особливості меркантилізму:
Меркантилісти внесли значний вклад в розвиток економічного аналізу. Вони приділили увагу конкурентоспроможності національних товарів та впливу на неї витрат виробництва й насамперед заробітної плати. В дусі свого часу вони вважали, що для зменшення витрат потрібно зводити зарплату до мінімуму. Населення повинно бути численним і бідним, оскільки вважалось, що бідний люд схильний до байдиків й лише злидні можуть заставити його працювати. Меркантилісти приділили увагу важливості для економічного розвитку платоспроможного попиту й вказали на негативний вплив на нього заощаджень, які вилучають гроші з обігу. В XVIІІ ст. деякі меркантилісти звертають увагу на те, що бідність населення негативно впливає на платоспроможний попит, а отже гальмує економічний розвиток.
4. Особливості розвитку господарства України в ХVІ - ХVІІ ст.
Економічний розвиток України в XVІ — XVІI ст. був зумовлений її бездержавним статусом, перебуванням українських земель у складі сусідніх держав: Великого князівства Литовського та Польського королівства, а з 1569 р. — Речі Посполитої.
Аграрні відносини в цей час визначалися наближеністю українських земель до країн Центральної та Західної Європи, в яких формувалися нові індустріальні суспільства.
Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі землі та її юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася в основному в руках королів, магнатів, шляхти, церкви, а з середини XVI ст. почало формува тися козацьке землеволодіння.
Значна частина земель була державною чи королівською і об'єднувалась у староства — великі господарські комплекси, які складалися із адміністративно сполучених фільварків і окремих груп поселень. Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів, серед яких виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкевських, Конецпольських та ін.
Певну роль в господарському житті відігравало шляхетське землеволодіння. У даний період продовжувало зростати церковна-монастирське землеволодіння.
Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке землеволодіння. Воно поділялося на маєтки реєстрових і запорозьких козаків. Реєстрові козаки отримували земельні наділи за службу королю, а запорожці, що також були на службі, освоювали степи за дніпровськими порогами. Поступово їхня земельна власність зростає, особливо під час Хмельниччини. Зберігалася тривалий час селянська земельна власність.
У процесі Національно-визвольної революції, яка розпочалася у 1648 р., відбулися величезні зміни у соціально-економічному житті України. Внаслідок селянських повстань і воєнних успіхів Війська Запорізького магнати і значна частина шляхти були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з ними відступав також і державний апарат шляхетської Польщі. У 1652 р. Правобережжя та Лівобережжя остаточно були очищені від польських панів. Феодальне землеволодіння зберігалося за православними монастирями та дрібною шляхтою. Таким чином було ліквідоване велике і середнє землеволодіння на території, підлеглій Війську Запорізькому. У цілому варто зазначити, що Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького внесла кардинальні зміни в аграрні відносини. Було ліквідовано велике магнатське землеволодіння на більшій території сучасної України, знищено панщину. Оформилася і домінувала індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Були створені умови для прискореного розвитку аграрних відносин. Проте у складі феодально-кріпосницької Російської імперії економічний розвиток Української держави був позбавлений цих. перспектив.
Земельні відносини другої половини XVII — XVIII ст. розвивалися під визначальним впливом економіки Росії. Знищувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на кріпаків. Козацька старшина добилася зрівняння з російським дворянством і поступово денаціоналізувалася.
Ремесло. Виробничу основу більшості міст складало ремесло — дрібне ручне виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій праці з метою не одержання прибутків, а добування засобів для існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний характер.
Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур були селянські та міські промисли і ремесла.
Мінілексикон
Буржуазна революція – революція основною метою якої є знищення феодального ладу або його залишків, встановлення влади буржуазії та створення умов для розвитку капіталізму.
Великі географічні відкриття – сукупність найважливіших географічних відкриттів, зроблених із середини XVI до середини XVII ст. Вони привели до виникнення колоніальної системи західноєвропейських країн.
Мануфактура – підприємство на якому ще використовується ручна, реміснича техніка виробництва, проте уже запроваджено поділ праці.
Первісне нагромадження капіталу – історичний процес примусового відділення засобів виробництва від виробника, зосередження їх в руках небагатьох й перетворення на капітал. Історично у Європі первісне нагромадження капіталу відбувалося у XV – XVIII ст.
Фільварок – велике багатогалузеве товарне господарство, що ґрунтується на використанні праці кріпаків.
Тема 6. Розвиток ринкового господарства в період становлення національних держав (друга половина ХVІІ – перша половина ХІХ ст.).
1. Становлення ринкової економіки та капіталістичної системи в країнах Європейської цивілізації
Раніше всього капіталістична система господарювання починає формуватись у країнах з найбільш розвиненою торгівлею та фінансами, насамперед у Нідерландах. Розвиток капіталістичних відносин та формування класу буржуазії привело до того, що саме в цій країні раніше усього відбулась буржуазна революція (1566 - 1609 рр.), яка здійснила суспільно-політичні перетворення на шляху до ринкової економіки. Революція та визвольна війна перемогли тільки у північних провінціях, які 26 липня 1581 р. проголосили свою повну незалежність (Іспанія визнала незалежність Нідерландів лише у 1609р.)-
На кінець XVII ст. Голландія, що базувала своє господарство на нестійкому фундаменті посередницької торгівлі, почала втрачати торгову першість на користь Англії, яка перева жала її у промисловому розвитку. Внаслідок цього капітал Голландії все більше ставав лихварським, переміщався з торгівлі й мореплавства у банківську сферу.
Англійська буржуазна революція (1640-1660 рр.) була першою буржуазною революцією «загальноєвропейського масштабу», яка завдала нищівного удару феодалізму та торувала шлях швидкому розвитку капіталізму.
Економічні передумови англійської буржуазної революції містяться у найгостріших протиріччях між швидким розвитком капіталістичного укладу у промисловості, сільському господарстві, торгівлі і політичному пануванні класу феодалів. За століття (1551-1651 рр.) видобуток вугілля в Англії збільшився у 14 разів. Тут видобувалося 4/5 усього видобутку вугілля в Європі. Видобуток залізної руди — в 3 рази, а свинцю, міді, олова, солі — в 6-8 разів. (У середині XVI ст. експорт сукна став переважати над експортом вовни. У 1614 р. експорт вовни був узагалі заборонений). У XVI ст. у Англії складається загальнонаціональний ринок, створюються торгові компанії (з'явилися ще в XVI ст. Московська (1555 р.), Марокканська (1585 р.), Східна (1579 р.), Левантська (1581 р.), Африканська (1588 р.), Вест-Індська (1600 р.) тощо).
У результаті змін, які відбулися в XVI — першій половині XVII ст. у Англії, нові капіталістичні відносини проникли в усі галузі економіки. Внаслідок революції було ліквідовано феодальну власність на землю. Нові класи та стани отримали доступ до державної влади. Було проголошено свободу промислового й торгового підприємництва, усунено основні перепони для господарського зростання.
Англійська буржуазна революція 1640-1660 рр. дала могутній поштовх первісному нагромадженню капіталу, забезпечила повну свободу дій буржуазії та замінила феодальну монархію буржуазною. Після революції в Англії значно зростають темпи розвитку капіталістичного укладу в економіці.
У 1775 р. розпочалася війна за незалежність Сполучених Штатів Америки, економічною основою якої стали гострі протиріччя між фермерською та плантаторською системами господарювання і яка закінчилася перемогою північноамериканських колоній і створенням Сполучених Штатів Америки у 1776 р. Війна одночасно була буржуазною революцією. Вона знищила феодальні маєтки, конфіскувала і розподілила землі прибічників Англії. Було сформовано фонд державних земель на Заході, що створювало сприятливі умови для розвитку фермерства. Революція прискорила розвиток промисловості та торгівлі. Поява у Північній Америці сильної самостійної держави створила сприятливі умови для її економічного зростання.
2. Вплив розвитку ринкової економіки на європейську економічну думку. Зародження класичної політичної економії
Класична школа політичної економії стала першою науковою школою, яка знаменувала виникнення самостійної науки, яка займалася не лише вирішенням практичних завдань, а здійснювала, насамперед, глибокі теоретичні дослідження. Лише з виникненням класичної школи економіка отримала визнання в якості науки. Класична школа заклала фундамент економічної теорії, визначила основні напрямки її розвитку, сформувала ідеологію економічних досліджень. Тому її й назвали класичною. (В перекладі з латини, „класичний” означає зразковий ).
Розвиток класичної політекономії припав на переломну епоху, коли відбувались радикальні зміни як в суспільному житті так і науці та світогляді. Тому класична школа вирішувала двояку задачу: з одного боку, це була задача наукового вивчення капіталістичного виробництва, з іншого – формування нової ідеології економічного мислення.
Розвиток класичної школи був закономірним і підготовленим усім ходом історичного розвитку. Історичними передумовами виникнення класичної школи стали:
Теоретичними передумовами виникнення класичної школи став розвиток суспільних та природничих наук. Значний вплив спричинила англійська філософія, яка обґрунтувала ідеї гуманізму та громадянського суспільства. Англійський філософ Дж. Локк (1632 – 1704) обґрунтував трудову теорію власності. Оскільки людина від природи має право володіти своїм тілом, то вона має природне право власності на результат праці свого тіла. Власність – це предмет влади. Уряд не має права розпоряджатись тим, що належить громадянам. Ідея природного права та природного порядку пізніше стала основою теоретичних концепцій класичної школи.
Основоположником класичної школи, людиною, яка вперше виказала претензію на створення наукової теорії економіки став англієць В.Петті (1623 – 1687). Теоретичні погляди Петті формуються в процесі критики меркантилізму. Він один з перших усвідомив, що джерело багатства варто шукати не в торгівлі, а в самому виробництві. Саме йому належить знаменитий вираз: „Праця – батько і активний принцип багатства, Земля – його мати”. Саме навколо такого пояснення багатства стала будуватись уся класична політична економія.
Петті виступив як захисник інтересів і ідеолог буржуазії, яка відігравала в той період прогресивну роль. Петті проголосив буржуазну власність „священною” та „недоторканою”. Він виступав проти обкладення податками капіталів, оскільки це обмежує можливості розширення виробництва.
Петті вперше застосував „новий” абстрактний метод дослідження, який полягав не в поверхневому розгляді, а у вивченні суті економічних явищ, встановленні причинно-наслідкових зв’язків між ними. Він почав також застосовувати статистичний метод. Саме з книги „Політична арифметика” відраховують свій розвиток статистика та економетрія. В.Петті стоїть на позиції трудової теорії вартості.
Другим автором, якого вважають основоположником класичної політекономії, є француз П’єр Л. де Буагільбер (1646 – 1714). Його ідеї здійснили суттєвий вплив на розвиток усієї подальшої економічної думки Франції. Поштовхом до розвитку класичної школи у Франції стали негативні наслідки політики меркантилізму, яку проводив міністр фінансів Людовіка XIV Кольбер. Стимулювання експорту та обмеження імпорту позбавляли сировинної бази французьку промисловість, гальмувала ввезення у Францію машин, а встановлення на низькому рівні цін на хліб та заборона його експорту, розорювала сільськогосподарських виробників. Ці обставини наклали відбиток на усю французьку економічну думку, в якій особливої ваги набрали аграрні питання. П.Буагільбер виступив захисником інтересів французького селянства, підкреслюючи його важке становище. Він став одним з перших у Франції критиків меркантилізму.
Незважаючи на розвиток промисловості, Франція у XVIII ст. продовжує залишатись аграрною країною. Посилювалась феодальна експлуатація селянства, почались селянські заворушення. Назріла глибока криза феодальної системи, яка прийшла в суперечність з розвитком капіталістичних відносин. Ці обставини згуртували ідеологів буржуазії у Франції в нову течію „фізіократів”. Центральною ідеєю фізіократизма стала теза Кантільона про землю як головний фактор багатства. Сама назва фізіократія в перекладі з грецької означає влада природи.
Фізіократи виступили з різкою критикою меркантилістів за те, що ті концентрували увагу на сфері обігу. Великою заслугою фізіократів стало те, що вони здійснили поворот до аналізу сфери виробництва. Однак вони обмежували сферу виробництва лише сільським господарством. На їх думку, лише в сільському господарстві створюється і примножується суспільне багатство, оскільки там створюється додатковий продукт, який є даром землі. Нерозуміння ролі та вкладу промислового виробництва в створення суспільного багатства показало обмеженість поглядів фізіократів.
Заслугою фізіократів є розробка вчення про капітал. На відміну від меркантилістів, Кене вважав, що самі по собі гроші не є капіталом, а капіталом стають лише куплені на них засоби виробництва. Однак капітал він розглядав лише як речові елементи виробництва, не розглядаючи його суспільної суті. Кене вперше здійснив поділ капіталу на частини в залежності від характеру обороту. Одну частину капіталу Кене назвав початковими авансами, до яких відносив витрати на сільськогосподарський інвентар, будівлі, худобу й т. п. Ця частина капіталу здійснювала оборот за кілька виробничих циклів. Іншу частину він назвав щорічними авансами, до яких відніс витрати на посівний матеріал, робочу силу, сільськогосподарські роботи. Ця частина повністю обертається за один виробничий цикл. Фактично було покладено початок поділу капіталу на основний і оборотний.
3. Економічна система Адама Сміта
А.Сміт (1723 – 1790) посідає важливе місце в історії економічної науки. Деякі дослідники називають його найвидатнішим економістом, батьком економічної науки. Це обумовлено тим, що в результаті його досліджень політична економія стала наукою, системою економічних знань. Сміт зумів зв’язати політичну економію в одне ціле, побудувати власну економічну систему. Цього не вдавалося здійснити економістам до нього. Цього (побудувати власну економічну систему) намагались, проте так і не змогли (за винятком хіба що Маркса) досягти економісти і після нього. Ця обставина надає Сміту зовсім особливого положення серед класиків економічної науки.
Заняття моральною філософією обумовило інтерес Сміта до суспільного аспекту функціонування економіки та проблеми узгодження індивідуальної поведінки людини з суспільним благом. Як наслідок, Сміт пропонує концепцію економічної людини. Він вважає, що в самій природі людини закладено устремління до власної вигоди та схильність до обміну. На основі цього твердження Сміт робить висновок про наявність механізму саморегулювання, „невидимої руки” ринку, яка спрямовує людину до мети, яка зовсім не входила в її наміри. Людське суспільство Сміт розглядає як міновий союз, а ринок вважає „природним порядком”, який максимально відповідає економічній природі людини. Оскільки ніхто краще людини не знає, що для неї є добрим – то держава не повинна втручатись в економічну діяльність. Так же як і В.Петті та фізіократи А.Сміт вважав, що багатство примножується не торгівлею, а виробництвом. Джерелом багатства є праця. Сміт продовжує ідею про поділ праці на продуктивну та непродуктивну. Продуктивною працею він вважає ту, яка створює новий матеріальний продукт, непродуктивною – яка обслуговує споживання виготовленого продукту. В цьому розумінні праця державних діячів, чиновників військових не є продуктивною, а самі вони утримуються на частину річного продукту всього іншого населення. Саме такий підхід до поділу праці на продуктивну та непродуктивну був пізніше сприйнятий Марксом, а потім покладений в основу статистичних обрахунків суспільного продуту в Радянській економіці, де продуктивною вважалась лише праця зайнятих в матеріальному виробництві.
Багатство народу, на думку Сміта, визначається не грошима, а всіма „необхідними для існування і зручностей продуктами”, які дає щорічна праця народу. Хоча така думка була не новою, Сміт розвиває її, показуючи фактори, які впливають на величину багатства народу. Такими факторами він вважає: продуктивність праці та співвідношення між людьми, зайнятими продуктивною та непродуктивною працею. Продуктивність праці Сміт пов’язує, насамперед, з розвитком поділу праці. На його думку, поділ праці сприяє: підвищенню спритності та вмінь працівника; сприяє економії часу та стимулює впровадження машин.
Скільки багатство створюється працею, то його обсяг залежить від кількості застосованої праці. В свою чергу, кількість праці визначається обсягом річного продукту, який іде на утримання робітників, тобто величиною капіталу зарезервованого на ці цілі. Таким чином, бережливість або ж нагромадження капіталу у Сміта є чинником збільшення багатства. Іншим чинником є чисельність населення. З цих причин, Сміт не закликає як Петті та фізіократи до зменшення зарплати до фізичного прожиткового мінімуму. На його думку, рівень добробуту робітників визначає в майбутньому приріст населення та кількість праці вкладеної у виробництво.
Сміту належить першість в формуванні принципів оподаткування.
А.Сміт розвинув методологію політичної економії, намагаючись проникати в суть економічних явищ, відкривати закономірні зв’язки між ними. Фактично економічна система Сміта дала поштовх абстрактно теоретичному напрямку в економічній теорії, з яким пізніше полемізував конкретно-емпіричний. Сміту належить поділ економічної теорії на позитивну та нормативну.
4. Промисловий переворот, його суть та особливості здійснення в країнах Європейської цивілізації
Промисловий переворот - процес переходу від мануфактури з її ремісничою технікою до великого машинного виробництва. Він характеризується активним впровадженням в виробництво робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Знаменує його вихід на перше місце в суспільному виробництві і промисловості. Основною організаційною формою виробництва стає фабрика.
Промисловий переворот є загальносвітовим процесом, який має свої закони.
Передумовами промислового перевороту стали:
технічні відкриття;
обезземелення селян і формування вільнонайманої робочої сили;
первісне накопичення капіталів, які вкладалися в виробництво.
Винаходи підняли продуктивність праці і зробили можливим виробництво в великих обсягах.
Протягом XVIII ст. аграрний переворот і політика обгороджування створила резерв робочої сили. В Англії за два десятиліття XIX ст. без землі залишилось 1,5 млн. селян.
Промисловий переворот розпочався з текстильної промисловості, потім поширився в металургії, енергетиці, транспорті.
Першою здійснила промисловий переворот Великобританія: остання третина XVIII ст. - сер. XIX ст.
Наслідки промислового перевороту:
Промисловий переворот у Франції почався в 1805-1810 рр., а закінчився в кінці 60-3 років XIX ст.
Особливість - затяжний характер промислового перевороту.
В роки Директорії і Наполеона (1804 - 1810 рр.) уряд підтримував промисловість. Поширилися машини. Промислове виробництво зросло в 1,5 рази.
Сприяла розвитку французької промисловості континентальна блокада, введена в 1806 р. Однак це загальмувало механізацію англійськими машинами.
В період реставрації (1815 - 1830 рр.) і липневої монархії (1830 - 1848 рр.) прискорення механізації і промислового перевороту.
В Німеччині промисловий переворот запізнився. Розпочався в 30-х рр. XIX ст. і закінчився в 50-70-х рр. Причини затримки:
політична роздробленість;
панування феодальної системи землеволодіння;
збереглася цехова система.
Сприяє промисловому перевороту митний союз (1933 р.) Він уніфікував грошовий обіг, сприяв розвитку ринку.
В 30-50 р.р. - суттєві зміни в бавовняній і шовковій галузях.
Успішно розвивалась гірнича промисловість.
За багатьма показниками промислового розвитку Німеччина відставала від Великобританії. В основному переважало дрібне виробництво.
Німеччина залишалась сільськогосподарською країною На її ринках панували англійські промислові товари.
В США промисловий переворот розпочався після англо-американської війни 1812-1815 рр.
Особливості - початок промислового перевороту почався при несформованій мануфактурній промисловості.
В 1860 р. американська бавовняна промисловість за обсягами виробництва займала 2 місце в світі після англійської.
В 20-30 рр. розпочалася масова механізація суконної, мукомольної, спиртової, цукрової і тютюнової галузей. Не вистачало робочої сили, це стимулювало винахідництво.
В основі промислового розвитку була стандартизація виробництва.
В 60-х рр. XIX ст. панує промисловість на півночі США.
США за обсягами промислового виробництва зайняли 2 місце в світі.
60-80 рр. завершення промислового перевороту.
5. Розвиток ідей класичної політекономії в умовах фабричного капіталізму
У першій половині XIX ст. ідеї класиків, передусім А.Сміта розвивають економісти нового етапу в розвитку економічної Думки – Д.Рікардо, Т.Мальтус, Дж.С.Мілль, Н. Сеніор, Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа. І це цілком природно, бо теорія класичної школи - це теорія ринкової економіки зі спробами визначення її економічних законів, а також таких категорій, як цінність, ціна, капітал, зарплата, прибуток, рента тощо; з пропагуванням підприємницької діяльності.
Видатним представником нової хвилі політичної економії в перший половині XIX ст. у Англії був Томас Робертп Мальтус (1766-1834). Він передусім захищає інтереси землевласників. Найбільш відомою його працею є «Дослідження про закон народонаселення у зв'язку з майбутнім удосконаленням сус пільства» (1798 р.), а також: «Дослідження про наслідки хлібних законів» (1814); «Теоретичні основи політики: обмеження ввозу іноземного хліба» (1815); «Дослідження про природу і зростання ренти» (1815); «Принципи політекономії»; «Поняття політичної економії» (1827). У всіх працях викладені економічні погляди, які становлять певну теоретичну систему. Основне місце в ній займають його теорії: народонаселення, ренти, реалізації або 3-х осіб.
Одним з найбільш видатних вченим-економістом у першій половині XIX ст. був Жан-Батіст Сей (1767-1832). У своїх працях він розвивав класичні політекономічні ідеї передусім Адама Сміта. Його роботи прискорили і остаточно довершили розклад меркантилізму та фізіократії. Основною працею є: «Трактат політичної економії» (1803). У 1828-1829 рр. Сей опублікував «Повний курс практичної політичної економії» в 6 томах. На думку Сея, політична економія є наукою, що дозволяє пізнати природу багатства, способи його створення, порядок його розподілу та явища, що спричиняють його зникнення. Свою працю він будує за схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політекономії, а саме ВИРОБНИЦТВО>РОЗПОДІЛ>СПОЖИВАННЯ як об'єкти дослідження, тобто у структурі політекономії він виділяє ці три частини.
Давид Рікардо (1772-1823) - видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї лондонського біржового маклера. Два роки навчався в торговій школі в Амстердамі. Повернувшись до Лондона, допомагає батькові в біржових операціях. Згодом займається біржовими операціями самостійно і нагромаджує значний капітал.
Рікардо не мав систематичної освіти, але сам вивчав математику, фізику, хімію, геологію, теологію, літературу. Певний час він викладав математику, двічі його обирали шерифом, а з 1819 по 1823 р. він був навіть членом англійського парламенту. Рікардо активно працює в парламентських комісіях, часто виступає з промовами з економічних питань. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. У 1817 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування».
Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл.
Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію пов'язує із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. Капітал у нього — нагромаджена праця. А звідси й висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.
Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним та розробляє проект системи паперового грошового обігу.
Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватися. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням населення і збільшенням потреби у продуктах сільського господарства зростатиме цінність останніх. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Отже, реальна заробітна плата буде зменшуватися. Рікардо, солідаризуючись із Мальтусом, зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті, їхню заробітну плату має регулювати закон попиту й пропозиції. Рікардо виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів щодо захисту бідних.
Велика заслуга Рікардо полягає в розробленні теорії порівняльних витрат як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Про причини спеціалізації писав і Сміт, проте Рікардо розробив цю теорію значно ґрунтовніше, побудувавши її на трудовій теорії вартості й наголосивши на національних відмінностях у величині вартості, зумовлених різними витратами праці. Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі. Якщо внутрішня торгівля розвивається й зумовлюється тенденцією норми прибутку до вирівнювання, то зовнішня –«порівняльними витратами». Ці переваги зумовлені як природними, так і набутими факторами. Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів.
6. Завершальний етап розвитку класичної школи
Серед найортодоксальніших послідовників Рікардо були Дж. Мілль та Джон Мак-Куллох. Вони не лише визнали його систему, пропагували її, а й застосували для аналізу економічних процесів капіталістичного суспільства.
Дж. Мілль (1773-1836). З його ім'ям пов'язано багато культурних та наукових починань того часу: він був першим із засновників Лондонського університету. Його основні праці, в яких знайшли відображення його економічні погляди, такі: «Історія британської Індії» (1817); «Елементи політичної економії» (1821). У першій праці міститься конкретний економічний аналіз основ капіталістичного господарства, а друга є популяризацією вчення Рікардо.
Певний внесок у розвиток економічної теорії зробив Насао Сеніор (1790-1864) - професор політекономії в Оксфорді. Теорія викладена в його книзі «Політична економія» (1850 р.). Об'єктом дослідження у Сеніора є багатство, яке виступає у вигляді речей, що мають вартість і можуть обмінюватися. Він розрізняє 3 властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. По суті вони визначають цінність багатства. Розглядаючи корисність, Сеніор дає визначення поняття граничної (спадаючої) корисності: «існує межа задоволення потреб, що може дати товар відповідного типу і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко приносять вдвічі більше задоволення ніж один предмет і ще рідше 10 принесуть вп'ятеро більше задоволення ніж два». Але хоча Сеніор приділяє увагу граничній корисності, його ще не можна вважати засновником теорії граничної корисності. Корисність визначається попитом. Його пропозиція визначається рівнем доступності блага. Обсяг пропозиції залежить від витрат виробництва, які включають два елементи: працю та капітал.
Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джеймс Стюарт Мілль (1806-1873). Його праці були присвячені популярізації вчення класичної школи, узагальненню та упорядкуванню її теоретичних положень. Основною його працею є «Принципи політичної економії» (1848) - ця книга протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Вона була своєрідним підсумком розвитку політичної економії першої половини XIX ст. Ця праця складається з 5 книг:
1. Виробництво.
2. Розподіл.
3. Обмін.
4. Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл.
5. Вплив уряду.
Політичну економію Мілль визначав як науку, «що досліджує закони тих суспільних явищ, які є результатом сумісних дій людства з створення багатства...» Велике значення він надає співвідношенню факторів виробництва – праці та природних ресурсів, а також капіталу.
Мінілексикон
Трудова теорія вартості – основна теорія класичної школи, згідно з якою, вартість товару вимірюється витратами праці на його виробництво.
Концепція економічної людини – теоретична концепція, запропонована А.Смітом, згідно якої в самій природі людини закладено устремління до власної вигоди та схильність до обміну.
«Невидима рука» ринку – закладений, на думку А.Сміта, в основу ринку механізм саморегулювання, який спрямовує людину до мети й використовуючи її егоїстичний інтерес автоматично сприяє досягненню суспільного блага.
Промисловий переворот – процес переходу від мануфактури з її ремісничою технікою до великого машинного виробництва.
Теорія трьох факторів виробництва – теорія запропонована Ж.Б.Сеєм, згідно з якою у створенні вартості товару беруть участь усі три фактори виробництва: праця, капітал, земля, власники яких одержують відповідні доходи у формі зарплати, прибутку, ренти.
Тема 7. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації в період монополістичної конкуренції (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).
1. Індустріалізація господарства країн Європейської цивілізації та становлення ринку монополістичної конкуренції
Індустріалізація характеризується:
В основі індустріалізації лежить цілий ряд технічних винаходів.
Провідними галузями стали:
виробництво електроенергії;
хімічна;
добувна;
металургійна;
машинобудівна;
транспортна промисловість;
сталеливарна;
нафтодобувна.
Особливо швидко розвивалось транспортне будівництво і верстатобудування.
У кінці XIX ст. високими темпами розвивалася економіка США. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції, обігнали Великобританію, яка втратила роль "фабрики світу". Прискорений розвиток США пояснюється рядом факторів, серед яких важливе місце займають політичні, соціальні, географічно-кліматичні, природні. (Про них було сказано у попередній лекції).
В кінці XIX ст. США зайняли перше місце в світі за обсягами промислового виробництва.
Великобританія відстала від США, Німеччини спочатку за темпами, а потім і за абсолютними показниками.
В Німеччині індустріалізація проходить в .останній треті XIX - п. XX ст. Індустріалізація. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце у Європі. Цьому сприяло ряд факторів, серед яких найголовнішим можна вважати перемогу у франко-прусськіи війні 1870—1871 рр. Після завершення війни відбулося об'єд нання Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації. Було ліквідовано політичну роздрібненість, митні бар'єри, сфор мувалася єдина грошово-фінансова система, прийнята загальнодержавна система міри і ваги, залізничного і поштового права. Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього ринку країни.
В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росїї, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництву. Англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.
Впродовж XIX ст. Франція займала друге місце у світі за рівнем промислового виробництва,, поступаючись лише Англії. Однак в кінці XIX ст. вона опинилася на четвертому місці.
Причиною цього була, перш за все, поразка у франко-пруській війні та її наслідки. Мирний договір 1871 р. був невигідним для Франції. Вона зобов'язана була сплатити Німеччині 5 млрд. франків контрибуції і як гарантію виплати віддавала частину своєї території — провінції Ельзас та Лотарінгію. Ці землі були економічно найрозвиненіші, багаті на залізну руду, вугілля, тут добре розвивалася текстильна та інші галузі промисловості. Втрата Ельзасу та Лотарінгії примусила Францію ввозити велику кількість залізної руди і чорних металів.
Відсталою у порівнянні із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною. Існування гострих проблем у сільському господарстві також не стримувало розвиток економіки.
2. Формування світового господарства та міжнародні економічні відносини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.
У першій половині XIX ст. сформувався світовий ринок як підсистема господарства, пов'язана з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Він став формою усталених зв'язків між національними ринками, що внаслідок успіхів на транспорті, в будівництві доріг остаточно утвердилася як складова частина загальносвітової ринкової господарської системи. Зовнішня торгівля набула світового характеру. Формувалися світовий кредитний та валютний ринки. Масова міграція трудових ресурсів свідчила про виникнення міжнародного ринку праці. Отже, склалася система міжнародних економічних відносин як результат взаємодії всієї сукупності світових господарських зв'язків. Основними чинниками цього процесу були розвиток великої машинної індустрії, утворення колоніальної системи, міжнародний поділ праці, що розподілив світ на промислове розвинені й економічно відсталі країни.
Визначилися галузі, які працювали на основі імпортних надходжень або на експорт. Лише зовнішній ринок міг поглинути масовий випуск фабричних товарів. Для збереження панування на внутрішньому ринку національні корпорації повинні були забезпечувати світовий рівень з якості та цін.
Важливим фактором формування світового ринку було утворення колоніальних володінь. У 1914 р. територія колоній промислове розвинених держав становила 85 млн. кв. км з населенням 560 млн. осіб. Найбільшими колоніальними імпе ріями стали Великобританія, про яку казали, що в ній ніколи не заходить сонце, та Франція.
З кінця XIX ст. для зовнішньої торгівлі властивою була тенденція зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. Країни укладали торгові договори, підписували інвестиційні угоди.
З розвитком міжнародної торгівлі, починаючи з 70-х років, дедалі більшого значення набував експорт капіталу, який спрямовувався головним чином у колонії та залежні країни. Найбільшими експортерами були Великобританія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.
На початку XX ст. співвідношення сил між великими державами зайшло у винятково гостру суперечність з тим поділом світу, який склався в кінці XIX ст. Зокрема, одна з найбільш економічно розвинутих країн Європи — Німеччина — виявилася обділеною колоніями. На порядок денний стало питання про перерозподіл зон впливу, насамперед ринків збуту, джерел сировини, сфер вкладання капіталу, початок якому поклала перша світова війна.
3. Розвиток альтернативної течії економічної теорії в умовах посилення конкуренції та поглиблення суперечностей ринкової економіки. Національна політична економія
Перша половина ХІХ ст. характеризується зміною соціально-економічної ситуації у Європі. Разом з розвитком ринкової економіки продовжується подальша структуризація та поляризація суспільства. Разом з формуванням основних класів та посиленням суперечностей між ними виникають ідеологічні течії і в суспільній думці, у тому числі й в економічній науці. Наряду з економічним лібералізмом, характерним для класичної політекономії, розвиваються економічні теорії соціалізму, комунізму, які виступали з критикою капіталізму та виступали проти приватної власності. Розвиток економічної думки у цих державах відбувається під впливом ідеології націоналізму й знаменує зародження альтернативної течії в економічній науці, яка пропонувала третій шлях розвитку, відмінний від економічного лібералізму класичної політекономії та соціалізму. Ця тенденція вилилась у виникнення історичного напрямку політичної економії в Німеччині, течії, яка здійснила серйозний вплив на подальший розвиток європейської економічної науки.
Предтечею цього напрямку став німецький економіст Фрідріх Ліст (1789 – 1846). Він виступив з критикою космополітизму класичної політекономії та її універсальних економічних законів. Ліст вважав, що „наука не має права не визнавати природи національних відносин”. На його думку, економічна наука повинна набути характеру національної економії, головною задачею якої є з’ясування факторів і умов розвитку нації та переходу її на вищий щабель економічного розвитку. Основні ідеї національної економії було викладено в головній праці Ф.Ліста „Національна система політичної економії” (1841). Ця книга являє собою план практичних дій по розвитку і піднесенню економіки Німеччини. Водночас у ній Ліст проводить глибоке і системне теоретичне обґрунтування запропонованих ним заходів.
Послідовники Ліста в Німеччині проблему класичної науки вбачали в тому, що абстрактні узагальнення не розкривали всієї глибини економічних явищ і не могли бути використані на практиці. Вони охоче сприймають і абсолютизують тезу Ліста, .що вивчення конкретної економіки має будуватися на історичному порівнюванні й вивченні закономірностей ево люції конкретної нації. Відкинувши абстрактну теорію як шкідливу, вони проголошують зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політекономії.
Цей напрямок розвитку науки отримує назву історичної школи політекономії. Історична школа була особливим феноменом, бо жоден з її прихильників не зробив навіть спроби, користуючись своїм методом, побудувати якусь завершену політекономічну доктрину, що могла б замінити класичну. Однак саме ця школа привернула увагу до конкретних проблем і тим самим сприяла розширенню предмета дослідження політичної економії.
Засновниками історичної школи були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Критичне ставлення до класичної школи об'єднує їхні теорії, але головне - це намагання визначити й простежити тенденції суспільного розвитку, а потім вплинути на нього, не обмежуючись теоретичними узагальненнями. На їхній погляд, саме пасивність є головним недоліком класичної політекономії.
Історичний метод дослідження представників цієї школи характеризує аналіз економіки й економічної поведінки з погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтв, індустрії, релігії, моралі, дер жавних інституцій тощо, тобто кожен елемент цивілізаційного процесу стає предметом уваги.
Лідером історичної школи був Вільгельм Рошер (1817-1894). Він автор книг і статей з питань хлібної торгівлі, колоніальної системи, лісової та сільськогосподарської економіки. У 1843 р. Рошер публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погля ду історичного методу».
Іншим німецьким адептом історичного методу був професор-економіст Бруно Гільдебранд (1812-1878). Бруно Гільдебранд - автор багатьох книжок із політики, соціології, бізнесу, статистики, але у своїй основній праці «Політична економія сучасного і майбутнього» (1848) він ставить собі за мету «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії і перетворити політичну економію на теорію, що має справу з економічним розвитком народів».
Третій представник історичної школи Карл Кніс (1821-1898), професор Марбурзького, Фрейбурзького, Гейдельберзького університетів. Його праця 1853 р. «Політична економія з погляду історичного методу» (перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду») була прикладом такої наполегливості й послідовності у викладанні цієї проблеми, якої ми не бачимо ні в Рошера, ні в Гільдебранда.
У 70-х роках XIX ст. у Німеччині утворилася нова історична школа, ядром якої стали: Г. Шмоллер (1838-1917), Л. Брен-тано (1844-1931) і К. Бюхер (1877-1930). Головна відмінність нової історичної школи від попередньої, яку стали називати старою, полягала в тому, що її лідери аналізували особливості соціально-економічного розвитку країни на новому етапі - етапі переходу до монополістичного капіталізму, посилення націоналістичних, мілітаристських тенденцій у політиці об'єднаної Німеччини, зростання класової конфронтації та ідеологічних суперечностей у суспільстві — і намагалися розробити конструктивні програми «класового миру» і соціального партнерства. Саме її представники заклали основи буржуазно-реформістських концепцій соціальної політики. Водночас своїм важливим завданням ця школа вважала теоретичну та ідеологічну боротьбу з марксизмом як новою впливовою течією в робітничому русі Німеччини.
Засновником нової історичної школи вважають професора Берлінського університету Густава Шмоллера, який очолив праве консервативне крило економістів. Головний його твір «Основи загального вчення про народне господарство» — хоча багато в чому і базувався на принципах і методах старої історичної школи В. Рошера і Б. Гільдебранда, проте в методологічному плані був суттєво іншим.
Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Луї Брентано. Найбільш відомі його праці «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господарство в історії» (1894).
Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам, ігнорував виробництво, стояв на позиціях мінової концепції.
Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи. Одним із них був Карл Бюхер - автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він досліджує доекономічні стадії індустріальної еволюції, які передували розквіту цивілізації, аналізує зростання національної економіки на стадіях домашнього господарства, розвитку міста, нації, приділяючи особливу увагу відносинам, які складаються між виробником і споживачем.
4. Марксистська економічна теорія
Марксизм зароджується в 40-і роки ХІХ ст. в період коли капіталістична економіка переживала значні зміни. Промислова революція дала потужний поштовх розвитку продуктивних сил. Швидкими темпами зростають обсяги виробництва, завершується формування національних ринків. З розвитком ринку зростає економічна нестабільність й відбуваються перші кризи (1825, 1836, 1847 рр.). Це піддає сумніву тезу класичної школи про те, що ринок є найбільш ефективною формою організації економіки. Перехід до крупного машинного виробництва призводить до збільшення чисельності пролетаріату. Загострюються протиріччя між найманими робітниками та капіталістами, зростає соціальна нерівність. Це призводить до посилення робітничого революційного руху: повстання ліонських ткачів у Франції в 1831 та 1834 рр., чартистський рух 30 – 40-х років в Англії, повстання в 1844 р ткачів у Сілезії. Поширюється критика капіталізму в суспільній думці, набувають популярності соціалістичні ідеї.
В таких умовах відбувається формування поглядів Маркса. Карл Маркс (1818 – 1883) родився в Німеччині, навчався в Боннському та Берлінському університеті, де вивчав юриспруденцію та філософію. Отримав ступінь доктора філософії. Більшу частину життя Маркс прожив в еміграції: спочатку в Франції та Бельгії, а потім – в Англії, де він міг спостерігати розвиток капіталізму в найбільш економічно розвиненій на той час країні світу. На початку своєї діяльності Маркс разом зі своїм другом і соратником Ф.Енгельсом активно займався публіцистичною та революційною діяльністю, брав участь в німецькій революції 1848 р. Бажання відкрити закони суспільного розвитку обумовили інтерес Маркса до економічної науки. Сама економічна теорія не була для Маркса самоціллю. До неї він звертається насамперед як соціальний філософ. Це обумовило особливості методології економічної теорії Маркса, її соціальну спрямованість.
Метод політекономії Маркса – діалектичного матеріалізму. Маркс розглядає економіку як єдину систему, підпорядковану дії об’єктивних економічних законів. В цьому він послідовно стоїть на позиціях класичної школи. Проте економічні закони у Маркса мають історичний характер. Економіка – це система, яка перебуває в історичному розвитку. Всі економічні явища і процеси Маркс розглядає у взаємодії і постійному розвитку. Рушійною силою суспільного розвитку є протиріччя, вирішення яких і приводить до переходу на новий вищий рівень розвитку. Маркс стоїть на позиціях матеріалізму. Він вважає, що суспільні процеси обумовлені економічним базисом суспільства. Саме спосіб виробництва матеріального життя зумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Тому зміни в суспільному устрої можуть відбутися лише внаслідок змін в економічному базисі, в способі виробництва.
Економічна теорія Маркса починає формуватись в 40-х роках ХІХ ст. поштовхом, який повернув Маркса до дослідження економічних проблем, стала робота Енгельса „Нариси до критики політичної економії” (1844). Уже в 1844 році Маркс написав рукопис, відомий під назвою „економіко-філософські рукописи 1844 року”, який являв собою нариси до написання великої економічної праці. Протягом 40 – 50-х років Маркс продовжує наполегливо працювати над розробкою власної економічної теорії, яка втілилась в його головній титанічній праці „Капітал”. В 1851 р. Маркс розробив план підготовки й розпочав роботу над фундаментальною економічною працею. Перший том „Капіталу” вийшов у 1867 році. Йому передували три чорнових варіанти. Другий та третій томи „Капіталу” були підготовлені до друку Енгельсом й опубліковані після смерті Маркса відповідно в 1885 та 1894 роках.
Основою економічної теорії Маркса є теорія додаткової вартості. Весь процес капіталістичного виробництва Маркс зображає як процес створення додаткової вартості. Саме створення додаткової вартості є джерелом збільшення багатства та економічного розвитку. В цьому Маркс залишається послідовно в традиції класичної школи. Так же як і класики, Маркс стоїть на позиції трудової теорії вартості, проте викладає її більш послідовно. Він вважає, що вартість товару визначаються суспільно необхідними витратами праці на його виготовлення. Маркс зміг вирішити суперечність, яку не могла подолати класична школа: чому, якщо вартість створюється працею, робітник отримує зарплату меншу вартості товару. Капіталіст купує на ринку не працю, а робочу силу, здатність до праці. Робоча сила є специфічним товаром, який здатен виготовляти вартість більшу ніж своя власна, тобто виробляти додаткову вартість. Джерелом додаткової вартості є неоплачена праця робітників. В присвоєнні додаткової вартості капіталістами полягає експлуатація робітників капіталом. Єдиним джерелом прибутку, на думку Маркса, є додаткова вартість, створена робітниками.
Капіталізм, на відміну від деяких його критиків, Маркс вважав прогресивним ладом. капіталісти в погоні за прибутками впроваджують досягнення технічного прогресу. Капіталізм сприяє розвитку продуктивних сил й тим самим створює передумови переходу до нового, більш досконалого соціалістичного способу виробництва. Стихійність капіталістичного виробництва, на думку Маркса буде призводити до постійного загострення системних протиріч капіталізму, що зробить невідворотним перехід до нового способу виробництва.
5. Формування теорії ринку. Маржиналістська революція
Протягом 30 останніх років XIX ст. класичну політичну економію змінила маржинальна економічна концепція, яка зрештою стала основою неокласичної економічної теорії. Значною мірою ця зміна була наслідком величезного прогресу в економіці, так і в науці. Виникнення маржиналізму було зумовлено насамперед об’єктивними причинами. Разом із прискоренням розвитку ринкових відносин, поглибленням розподілу праці і усуспільненням виробництва, що проявилося в утворенні монополій, посилювалася взаємозалежність суб'єктів економічної системи. Практична роль маржиналізму полягала в результатах, одержаних неокласичними дослідженнями під час вивчення конкретних проблем ринку: взаємозв'язку ціни і попиту на окремі товари, комбінації різних чинників виробництва в межах окремих підприємств тощо. Це відображало риси, властиві маржиналізму, тобто дослідження ринкової поведінки окремого господарюючого суб'єкта, виявлення закономірностей економічного розвитку на рівні фірми (підприємства).
Основна ідея маржиналізму - дослідження граничних економічних величин як взаємопов'язаних явищ економічної системи на рівні окремої фірми чи галузі, якщо йдеться про неокласичну економічну теорію. Завдяки маржиналізму «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв'язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання».
З часом маржиналізм перетворився в метод економічних досліджень, який полягає в застосуванні й аналізі граничних величин - гранично малих і гранично великих. Неокласична теорія застосовувала маржинальний метод під час дослідження рівня підприємства і галузі, тобто мікроекономічного рівня, а кейнсіанська теорія - під час вивченні макроекономічного рівня явищ і процесів.
Переоцінку двохсотрічних цінностей класичної політичної економії, що відбулася наприкінці XIX ст., нерідко характеризують як якусь «маржинальну революцію». Однак спочатку цей факт ніким не був поміченим, а сам термін «маржинальна революція» вперше застосував один із перших маржиналістів Л.Вальрас в 1886 році. Окрім франко-швейцарця Вальраса, засновниками маржиналізму вважались австрієць К.Менгер і англієць В.Джевонс. Основні постулати маржиналізму розробляли представники кількох економічних шкіл - австрійської (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк), математичної (Л. Вальрас, В. Джевонс, В. Парето та інші), кембриджської (А. Маршалл) і американської (Б. Кларк).
Провідним принципом маржиналістських досліджень став суб'єктивно-психологічний підхід до економічних явищ. У маржинальних побудовах, як правило, основним було не узагальнення фактів господарського життя, а суб'єктивна оцінка цих фактів окремою особою. Вважалося, що, спираючись на суб'єктивні оцінки, можна пояснити загальні правила економічної поведінки, будь-які економічні явища і процеси. Зокрема представник австрійської економічної школи Ф. Візер взагалі вважав політичну економію одним із розділів прикладної психології, яка вивчає господарське життя.
У «маржиналістській революції», як правило, виділяють два етапи:
Методологічні принципи раннього маржиналізму справили величезний вплив на економічну теорію кінця XIX ст. Усі вони, за винятком суб'єктивно-психологічного підходу, зберігають своє значення і в неокласичній теорії XX ст. Щодо маржиналістських концепцій століття минулого ці установки реалізували насамперед економісти австрійської школи.
Мінілексикон
Індустріалізація – процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, особливо в промисловості. У ході індустріалізації відбувається структурна перебудова економіки, яка характеризується збільшенням частки промисловості в національному виробництві і прискореним розвитком галузей важкої промисловості.
Маржиналізм (від англ. тarginal граничний) – напрям економічної думки, заснований на дослідженні граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи на мікро- та макрорівні.
Тема 8. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.).
1. Економічний розвиток України на рубежі ХIХ-ХХ століть: промисловий переворот, індустріалізація, аграрні реформи, торгівля, фінанси і кредит
Упродовж XIX — на початку XX ст. Українські землі знаходились під владою Російської та Австрійської імперій, у складі яких вони перебували. Становище українських земель на початку XIX ст. було важким. І російські, і австрійські володарі розглядали Україну як колоніальний сировинний придаток до промислово розвинутих центральних районів своєї імперії.
Промисловий переворот започаткував епоху індустріалізації. Його перший етап відбувся у 20—40-х рр. XIX ст. Незважаючи на панування кріпосництва в аграрній сфері та деякі інші перешкоди на шляху до економічного зростання, у першій третині XIX ст. мануфактурне виробництво досягло значних успіхів. Зростали кількість мануфактур, число найманих робітників. Почали використовуватися механічні робочі машини, зросло зацікавлення поміщиків, купців у збільшенні виробництва.
Промисловий переворот в Україні почався у харчовій галузі промисловості. У 20-х роках з'явилися перші парові ґуральні. Парова техніка прискорила виробничі процеси, збільшила вихід горілки з одиниці сировини.
У цей же час виникає цукрова промисловість. Перший цукровий завод збудував польський поміщик граф І. Понятовський у 1824 р. в с. Трощин Канівського повіту Київської губернії. У наступному році такий же завод збудував князь О. Безбородько (козацького походження) у с. Макошин на Чернігівщині. Таких заводів у 20-х роках було небагато, але їхня поява свідчила про початок промислового перевороту в Україні.
Другий етап промислового перевороту відбувався після ліквідації кріпосного права. Його хронологічні межі (умовно) - це 60—80-ті роки. У цей час фабрики та заводи остаточно витісняють мануфактурне виробництво.
Поступово зростали обсяги виробництва машинобудівних і суднобудівних заводів. Та найкраще у пореформений період розвивався залізничний транспорт. У 1863 р. почалося будівництво першої залізниці від Балти до Одеси. Залізничне будівництво здійснювалося в різних напрямках. Від 1860 до 1890 рр. в Україні збудовано 10 тис. км залізничної сітки. Залізниці з'єднали найбільші міста і промислові райони України, сприяли розвитку націо нального ринку, росту продуктивності праці, консолідації укра їнської нації.
У другій половині ХІХ ст. в Україні розпочинається індустріалізація, яка супроводжувалась концентрацією та монополізацією виробництва. Значний поштовх одержали традиційні в Україні галузі промисловості, пов'язані з сільським господарством.
Незважаючи на надзвичайно високі темпи індустріалізації в Україні, завершити її до початку першої світової війни не вдалося. Україна, як і Російська імперія в цілому, залишалася аграрно-індустріальною.
Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848 р. в Австрії та інших країнах Західної та Центральної Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, у т. ч. і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 року цей закон було поширено на Буковину.
В Україні кріпацтво було важчим, ніж в інших регіонах Російської імперії, бо 95% панів-землевласників були чужин цями, які ставилися до українців з презирством, а то й ненави стю. У 1857 р. почали створюватися особливі губернаторські комітети для розроблення програми селянської реформи. У наступному році цар створив Головний комітет, при якому діяла Редакційна комісія, що займалася зведенням усіх пропонованих проектів. Проект аграрної реформи прийнято Державною радою Росії. На його підставі Редакційна комісія підготувала "Положення", яке цар Олександр II підписав 19 лютого 1861 р. Водночас був проголошений офіційний Маніфест про скасування кріпацтва. Ці документи були обнародувані в Петербурзі і Москві 5 березня, а в містах і селах України — з 9 березня до 2 квітня.
Селянські реформи 1848 р. в Австрійській та 1861 р. у Російській імперіях створили сприятливіші умови для індустріального роз витку. Земля стала об'єктом купівлі-продажу, розвивалося селянське підприємництво, розширювалися ринкові відносини. Водночас реформи мали і ряд недоліків. Зокрема, усі питання були розв'язані на користь поміщиків. Залишалася низка пережитків панщинно-кріпосницької системи господарвання: поміщицьке землеволодіння, незабезпеченість селян землею, викупні платежі тощо. Реформи не зрівняли селян у громадських правах з іншими суспільними верствами. Все це гальмувало господарську ініціативу і культурний розвиток селянства.
Найзначнішою в діяльності П. Столипіна була аграрна ре форма. Вона мала на меті розв'язати завжди нелегке для Росії (і України) земельне питання. Указ від 9 (22) листопада 1906 р. скасовував обов'язкові "земельні общини" і надав кожному селянинові право вимагати виходу з общини і виділення йому землі в одному масиві, що отримав назву "відруб". Селяни могли переносити туди свої господарські будівлі і створювати "хутір" (найпоширеніший в Україні). Цей захід повинен був служити перебудові земельних відносин, створити стан заможних селян-фермерів.
2. Утворення української самостійної держави. Економічна політика перших українських урядів
Економічна і політична криза на початку 1917 р. призвела до краху російського самодержавства. У березні 1917 р. представники української інтелігенції утворили Центральну Раду, що ставила за мету домогтися автономії у складі Росії. За таких складних умов Центральна Рада як найбільш представницький, владний орган в Україні, не змогла налагодити ефективного державного управління, забезпечити стабільність і порядок, організувати економічне життя. Лише після прийняття Третього універсалу і створення УНР, тобто із запізненням у кілька місяців Центральна Рада обнародувала основні принципи своєї економічної політики. Значне місце у Третьому універсалі відведено вирішенню аграрного питання — найпекучішого у той час для селянства. Оголошувалося скасування приватної власності на "землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні монастирські, кабінетські та церковні". Ці землі мали перейти в руки трудящих селян без викупу. Для реалізації цього положення Універсалу Центральна Рада доручила Генеральному Секретаріату із земельних справ розробити закон про те, як користуватися цими землями до остаточного вирішення їхньої долі на Українських Установчих Зборах. У Третьому універсалі декларувалась необхідність "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення продуктів споживання й кращої організації праці". З цією метою Центральна Рада зобов'язала Генеральний Секретаріат праці спільно з представниками робітників "установити державний контроль над продукцією в Україні". Проголошува лося введення восьмигодинного робочого дня.
Однак уряд УНР не виявив послідовності й рішучості в реалізації наміченої Третім універсалом програми. Центральна Рада поступово відмовилась від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада 1917 року на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів, В. Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішене на Українських Установчих Зборах. А через кілька днів Рада опублікувала роз'яснення Універсалу з аграрного питання, яке забороняло "свавіль не захоплення земель та іншої власності". Передбачалися покарання тих, хто порушуватиме встановлений порядок. Наміри Центральної Ради спрямовувалися на збереження продуктивності сільського господарства, але розходились із прагненнями мало- та безземельних селян.
Гетьманат. Уряд гетьмана Павла Скоропадського та його оточення складалися з помірковано-консервативних чиновників, військових і громадських діячів дореволюційного часу. Вони прагнули побудувати нову за формою Українську державу зі стабільним устроєм, що базуватиметься на засадах приватної власності. Уряд очолив Федір Лизогуб, октябрист з українофільською орієнтацією, великий поміщик. Він зумів налагодити функціонування державного апарату, в т. ч. й на місцях, за рахунок використання царської бюрократії. Це, правда, загрожувало відновленню Української державності, зате забезпечило порядок, виконання союзницьких домовленостей тощо. Великі землевласники стали відновлювати свою власність на землю і майно в Україні. Поряд з цим уряд розпочав розробку аграрного законодавства й опублікував у липні 1918р. "Проект загальних основ земельної реформи". Передбачалося збільшити кількість землевласників за рахунок виділення селянам державних, удільних, а також викуплених у великих приватних власників земель. Землею за викуп наділялися лише заможні господарі. Лісові угіддя (більше 100 дес.) залишалися за власниками і серед селян не ділилися. У цілому проект був консервативним і більшістю селян не сприймався.
Директорія. Її економічний курс не відзначався послідовністю, особливо у початковий період діяльності, коли активну роль у виробленні політики відігравав В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. Симон Петлюра був заклопотаний військовими справами і особливого впливу на економічну лінію не справляв.
Непослідовність курсу Директорії виявилася у розробці аграрної політики. Декларуючи вилучення землі у поміщиків без викупу і цим задовольняючи маси селянства, Директорія прагнула заспокоїти і поміщиків. Вона пообіцяла їм компенсацію затрат на агротехнічні, меліоративні та інші вдосконалення, раніше проведені в маєтках. За землевласниками за лишались будинки, худоба, виноградники та ін. Було також оголошено про недоторканість земель промислових підприємств і цукрових заводів. Конфіскації не підлягали також землі іноземних підданих. Нарешті, в руках заможних селян залишалися ділянки площею до 15 дес. землі. Хоча ці заходи обумовлювалися необхідністю зберегти від розпаду економічне життя, та все ж в умовах більшовицької агітації були розцінені як пропоміщицькі та прокуркульські й відкидалися. м Західноукраїнська Народна Республіка. Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Адже Галичина впродовж чотирьох років першої світової війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих держав. Край був зруйнований і пограбований. Не тільки села, а й повіти (наприклад, Зборівський) майже повністю зникли з лиця землі, люди жили в землянках. Тому найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення й армії продуктами харчування, так як у Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових виробів.
3. Економічні ідеї революційної та радикальної демократії в українській економічній думці
Економічна думка цього періоду була безпосередньо пов'язана з вирішенням проблем кріпацтва. Аналізуючи її, слід звернути увагу на різні підходи до цієї проблеми представників консервативного та ліберального дворянства, а також буржуазії та її ідеологів. Передовсім слід звернути увагу на те, що навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х роках формуються ліберально-дворянський та революційно-демократичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян. Таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846 — 1847), що утворилася в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об'єднання слов'янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв'язання цього завдання кириломефодіївці не були одностайними. У товаристві утворилися два напрями: революційно-демократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші). Вивчаючи це питання, слід проаналізувати відмінності в поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства. В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму.
Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво, а також окремі громадсько-політичні діячі, які не поділяли народницьких поглядів. Аналізуючи погляди українських революційних народників слід передовсім з'ясувати для себе спільність як теоретичних засад, так і практичної, організаційної діяльності українських і російських народників. До революційно-демократичного напряму можна віднести багатьох суспільних діячів західноукраїнських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павли-ка, І. Франка та інших.
4. Розвиток політичної економії в Україні
Розглядаючи це питання, слід чітко уяснити суспільно-економічний стан країни, який безумовно позначився на розвитку політичної економії. Слід мати на увазі й те, що політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв ще в 1803—1804 pp. Це стало поштовхом до створення університетських лекційних курсів з цієї дисципліни. Т. Ф. Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. Він одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою. До нього користувалися переважно підручником академіка Шторха, виданим французькою (1815 р.) і німецькою (1820 р.) мовами.
На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці багатьох західноєвропейських економістів. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії — Сміта й Рікардо. У своїх наукових працях і лекціях Степанов широко й творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомних «Записках про політичну економію» та інших працях він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо. У висвітленні цих категорій Степанов здебільшого наслідує Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його тлумачення.
Наприкінці XIX і на початку XX ст. найвідомішими представниками суб'єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Орженцький та О. Білімович. Вони не лише сприйняли ідеї мар-жиналізму, а й розвинули їх. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості К. Маркса.
Варто наголосити на тому, що ціла плеяда українських учених не обмежилася інтерпретацією чи розвитком окремих теоретичних засад провідних економічних шкіл Заходу, а своїми працями зробила значний внесок у розвиток світової економічної науки. С. А. Подолинський (1850—1891) — видатний український учений, громадський діяч. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. У середині 70-х pp. XIX ст. він спільно з уже згадуваним О. Терлецьким організує у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою, літератури, яка широко використовувалась народниками. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність» та інші. У цих брошурах він намагався викласти в популярній формі теорію додаткової вартості К.Маркса. 1880 р. було опубліковано його працю «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної економічної дійсності України. Але найвидатнішою його працею, що зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована в журналі «Слово» у 1880 p., а також у багатьох зарубіжних виданнях. У цій статті Подолинський уперше у світовій науці розробив енергетичну теорію органічного життя. Критично розглянувши тогочасні енергетичні теорії, він аналізує розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, даючи нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюджет людства.
Мінілексикон
Столипінська реформа – аграрна реформа ініційована головою Ради Міністрів Російської Імперії П. Столипіним в 1906 р. Вона ставила мету зруйнувати селянські общини і прискорити проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство. Реформа передбачала надання кредитів селянам на створення власного господарства, переселення селян із густозаселених регіонів європейської частини Російської імперії у Сибір, за Урал та на Далекий Схід.
Центральна Рада – перший представницький владний орган України, утворений у березні 1917 р, який проголосив створення незалежної Української Народної Республіки.
Директорія – уряд, відродженої після вигнання в грудні 1918 р. П.Скоропадського й скасування гетьманату Української Народної Республіки на чолі з В.Винниченко і С.Петлюрою.
Гетьманат – уряд Павла Скоропадського, який прийшов на зміну Центральній Раді 29квітня 1918 р.
Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно-монополістичного розвитку суспільства Європейської цивілізації (перша половина ХХ ст.).
1. Подолання економічних наслідків Першої світової війни та господарський розвиток провідних країн світу в 20 – тих роках
Перша світова війна тривала з літа 1914 до осені 1918 рр. Вона принесла людству важкі економічні, матеріальні й моральні втрати, численні людські жертви, призвела до загострення міждержавних економічних відносин. Мілітаризація економіки воюючих країн, їхня господарська замкнутість, заміна ринкових господарських зв'язків не ринковими, державне регулювання економіки досягли небаченого рівня.
Сполучені Штати Америки. Вони із запізненням (6 квітня 1917 р.) вступили у війну. Воювали США на боці країн Антанти. Зазнали незначних людських втрат. Підтримували торговельні відносини з усіма воюючими країнами. У зв'язку зі зростаючим попитом на всі види стратегічної сировини — зброю, боєприпаси, продукти харчування, США перетворилися у економічно найрозвиненішу державу світу. Тут сконцентрувалось 1/2 світового запасу золота. Успішно розвивалась промисловість, сільське господарство, фінансово-кредитна система. Із країни-боржника США перетворилися на найбільшого кредитора. Втричі зріс експорт продуктів і товарів. У США продовжувало розвиватися ринкове господарство, на відміну від інших індустріальних країн, в яких економіка перетворювалася у ринково-регульовану.
Англія. Належала до країн-переможниць, проте війна знесилила її економіку, збільшила відставання від США. Англія зазнала значних людських і матеріальних втрат — 1/3 націо нального багатства. Збільшився державний борг. Світовий фінансовий центр перемістився із Лондона в Нью-Йорк.
Франція ще більше, ніж Англія, постраждала в роки війни. Німеччина окупувала найрозвиненіші промислові регіони Франції. Було зруйновано або вивезено фабрично-заводське обладнання, транспортні засоби. Франція втратила понад 10% працездатного населення, під німецькою окупацією опинилися кращі сільськогосподарські райони. Видатки на війну підірвали стабільність французької валюти.
Німеччина внаслідок війни опинилася у найважчому становищі. Версальський мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, став справ жньою катастрофою для країни та народу. Згідно з договором, Німеччина повертала Франції Ельзас—Лотарінгію, значні те риторії поверталися чи передавалися Бельгії, Польщі, Литві, Данії, Чехословаччині. Саарська область переходила на 15 років під управління Ліги Націй, а її вугільні шахти передавалися у власність Франції. Німеччина була позбавлена всіх своїх колоній, її зобов'язали відшкодувати у формі репарацій збитки, завдані урядам і окремим громадянам країн Антанти. Розміри відшкодувань, встановлені спеціальною Репараційною комісією, сягали суми у 132 млрд. золотих марок.
Новий репараційний план для Німеччини був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г. Дауеса, затверджений 16 серпня 1924 р. на Лондонській конференції представниками країн-переможниць у першій світовій війні і прийнятий Німеччиною.План Дауеса діяв до 1929 року.
2. Світова економічна криза 1929-1933рр. в США, Німеччині, Англії, Франції. Початок державного регулювання економіки
Наступний циклічний спад виробництва на зламі 20—30-х років вилився у справжню економічну катастрофу, найбільшу в історії індустріального господарства.
США. Криза розпочалася різким падінням цін акцій на нью-йоркській біржі наприкінці жовтня 1929 р. Біржовий крах розорив багато тисяч власників цінних паперів. Одразу ж почався небачений в історії спад промислового виробництва і торгівлі. Так, випуск автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80%. У цілому промислове виробництво і торгівля скоротилися вдвічі. За роки кризи збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків. Безробіття досягло астрономічної цифри — 17 млн. чол.
Німеччина. Для неї криза мала катастрофічні наслідки. Незважаючи на величезні економічні здобутки, зумовлені "дауесизацією", країна опинилася у глибокій кризі. Різко скоротилося промислове виробництво, з'явилася велика кількість банкрутств (біля ЗО тис. виробників). Припинили свою роботу навіть окремі галузі (сталеплавильна). Катастрофічне зменшився експорт. Якщо у 1929 р. він оцінювався у 13483 млн. марок, то у 1934 р. впав до 4167 млн. Кількість безробітних у Німеччині досягла 8 млн. чол. Німеччина не мала змоги виплачувати репарації.
Стурбовані катастрофічним становищем Німеччини, уряди США, Англії, Франції та деяких інших країн вирішили надати їй допомогу. Було розроблено новий репараційний план, названий у честь творця іменем О. Юнга, американського банкіра. Затвердили його на Гаазькій конференції у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини.
Англія. Економічна криза розпочалася дещо пізніше (в кінці 1929 р.). Найбільші труднощі виникли у зв'язку з перевиробництвом, з реалізацією товарів. Існувала проблема кредитів. Зупинялися тисячі підприємств, зростала кількість безробітних. У 1932 р. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно з 1929 р.
Франція у 1929 р. зуміла уникнути руйнівної дії світової економічної кризи. Проте у 1930 р. "велика депресія" торк нулася її економіки.
Економічна криза у Франції була затяжною і тривала до 1936 р. Найбільшого удару зазнала легка промисловість, підприємства якої знаходились у приватному секторі. Виробництво вовняних і шовкових тканин скоротилося вдвічі. Криза промисловості переплелася з аграрною кризою. Різко знизився (на 10%) рівень сільськогосподарського виробництва. У цій країні особливо відчутними були "ножиці цін". Деякі галузі промисловості так і не вийшли із кризи, а їхній занепад продовжувався до другої світової війни.
Сполучені Штати Америки. "Новий курс" Ф. Рузвельта. Економічна катастрофа початку 30-х років за своїми кількісними показниками була у СІЛА не менш глибока, ніж у Німеччині. Однак у США ресурси для відновлення і подальшого розвитку господарства виявилися більшими.
Ф. Рузвельт здійснив екстренну програму порятунку банківської системи, допомагаючи перспективним банкам. Кредитним установам США, між іншим, заборонялося поєднувати депозитні операції з торгівлею акціями, чим розмежовувався ринок довготермінових і короткотермінових кредитів. Складовою частиною банківської реформи було страхування дрібних і середніх депозитів.
Німеччина. Економічна криза призвела до кризи політичної і приходу до влади нацистів на чолі із А. Гітлером. Його уряд вже у перші роки свого правління пішов на нечуване для мирного часу розширення державного регулювання господарського життя.
Із середини 30-х років основна увага була зосереджена на прискореному розвитку військової промисловості. Лозунг "гармати замість масла" став наріжним каменем внутрішньої політики фашистської Німеччини. За 1933—1938 роки військові витрати зросли з 620 млн. до 15,5 млрд. рейхсмарок. З метою стимулювання економічного росту вводилися податкові пільги. При одночасному зростанні витрат та зниженні податків виник дефіцит бюджету, який покривався випуском паперових грошей. Щоб не допустити інфляції та зростання цін, уряд ввів контроль над цінами та зарплатою. Почався поступовий перехід до карткової системи розподілу. Це ще більше посилило масштаби державного регулювання економіки.
3. Економічні причини та наслідки Другої світової війни для провідних країн світової економіки
Наприкінці 30-х років знову проявилися різкі протиріччя між провідними країнами світу, насамперед Німеччиною, Італією, Японією, з одного боку, та США, Англією, Францією, з другого, їхні причини коренилися у намаганні правлячих кіл найбільш розвинутих держав вирішити свої проблеми за рахунок інших.
Сильним дестабілізуючим фактором було існування комуністичного режиму з його ідеєю "світової революції". Тому демократичні держави проводили свою зовнішню політику, прагнучи зіштовхнути два тоталітарних режими: фашистський і комуністичний.
Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки, а виробництво зброї, боєприпасів, амуніції, бойової техніки тощо стало пріоритетним.
Військові успіхи Німеччини на початковому етапі другої світової війни дали можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Майже вся Європа працювала для вермахту.
Сполучені Штати Америки не брали участі на початковому етапі війни, але займали чітко виражені антинімецькі позиції. Напад Японії на американську військову базу Пірл-Харбор (7 грудня 1941 р.) змусив США розпочати війну і переорієнтувати своє господарство на військовий лад.
Англії довелося пережити загрозу гітлерівського вторгнення. Масовим повітряним бомбардуванням піддавались Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста. Були блокованими морські комунікації, окуповано ряд колоній, втрачено значну частину торгового і військово-морського флоту. Промислове виробництво скоротилося на 5%. Різко знизилося виробництво вугілля (на 21%). У легкій промисловості, зокрема бавовняній, спад становив більше ніж 50%, у вовняній — 27%.
Франція, незважаючи на значний економічний потенціал, у роки другої світової війни також зазнала величезних збитків. Через бездіяльність свого уряду, що самовпевнено сподівався на оборонну лінію "Мажино", вона була в червні 1940 р. окупована фашистською Німеччиною.
Єдиною індустріальною країною, яка під час війни пережила справжнє економічне піднесення, були США. Більше того, у Сполучених Штатах було здійснено технологічний прорив, який забезпечив їм лідерство у наступні десятиліття.
Після другої світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації. Вона мала кілька важливих напрямків: американізація світової валютної системи; вивіз американських товарів, широкомасштабне кредитування, державне і приватне; інвестування відбудовчих процесів; перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосереднім контролем США і, зрештою, розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також Англія.
Наслідком війни і важливим кроком на шляху до відновлення індустріального світового господарства стали міжнародні валютні угоди, підписані у червні 1944 року представниками 44 країн. Підписання цих угод відбулося на валютно-фінансовій конференції у Бреттон-Вудсі. Було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), вироблено основні правила міжнародних валютних відносин: долар США поряд із золотом повинен був відігравати функцію резервної валюти.
Такій меті повинен був служити план Маршалла — важливий крок на шляху до створення світового ринкового господарства. План Маршалла — це програма відбудови і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй економічної допомоги з боку США.
План Маршалла позитивно вплинув на відновлення економічного потенціалу та ринкових господарств в країнах Західної Європи. Вже на початку 50-х років було досягнуто довоєнного рівня виробництва.
4. Еволюція неокласичної теорії на початку XX століття
Розвиток неокласичної теорії пов’язана з іменем видатного англійського економіста Альфреда Маршалла (1842-1924). А.Маршалл для дослідження економічних явищ широко застосовує математичні методи. Однак він робить це значно обережніше, ніж представники «математичної школи» маржиналізму, хоча сам мав базову математичну освіту. Визнаючи певну обмеженість математичних методів у дослідженні економіки, Маршалл зауважив, що «хороший математичний виклад економічних явищ може виявитись добротною математикою, але поганою економікою».
А. Маршалл досліджував економічну діяльність людей з позицій «чистої теорії» та ідеальної моделі ринкового господарювання на ґрунті «досконалої конкуренції». Особливе місце в теоретичній спадщині А.Маршалла займає теорія ринкової рівноваги. Ринкову рівновагу Маршалл пов'язував із проблемою вільного ціноутворення на ринку досконалої конкуренції. Механізм ціноутворення він характеризував як «єдиний організм рівноважної економіки, який складається із мобільних і інформованих один про одного господарюючих суб'єктів». Ринкова ціна, наголошував Маршалл, формується через взаємодію так званих ціни попиту і ціни пропозиції. Першу визначає гранична корисність, а другу граничні витрати.
Наприкінці XIX ст. з'являється своєрідний варіант (американський) теорії граничної корисності. Автором цієї теорії був професор колумбійського університету Джон Бейтс Кларк (1847-1938). Йому належить авторство так званого закону продуктивності праці і капіталу, який покладено в основу його теорії граничної продуктивності. Саме ця теорія є основною серед теорій Кларка.
Англійський економіст Френсіс Еджуорт (1845-1926) досліджував ймовірні можливості виміру корисності благ, увівши в економічну теорію поняття «кривих байдужості», які, як вже відомо, ілюструють корисність комбінацій (наборів) споживчих благ у поєднанні із грошовим доходом індивіда і широко застосовуються сьогодні в економікс.
Крім того, Еджуорт зробив значний внесок у теорію економічної рівноваги, започаткував індексний метод дослідження, застосувавши кількісні і цінові індекси для економічного аналізу ринкової поведінки господарюючих суб'єктів.
Американський економіст-математик Ірвінг Фішер (1867-1947) вдосконалював методи економіко-математичного аналізу, запропонував комплексний індекс економічних показників, який одержав назву «індекса Фішера». Використовуючи розробки Д. Юма та інших дослідників проблем теорії грошового обігу, І. Фішер у 1946 р. вивів знамените «рівняння обміну»: МV = РQ, де М- грошова маса в обігу, V— швидкість обігу грошей, Р — загальний рівень (індекс) цін в економіці, Q- товарна маса, призначена для реалізації (реальний національний продукт).
Представник кембриджської школи, наступник А. Маршалла, англійський економіст Артур Сесія Пігу (1877-1959) здійснив, по суті, корекцію методології дослідження грошової маси, запровадженої І.Фішером, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб'єктів на мікрорівні, що зумовлюють їх «схильність до ліквідності» — прагнення відкласти частину грошей у запас у вигляді банківських вкладів або цінних паперів. Тому коректування цін ставиться в залежність (ступеня ліквідності різних елементів грошової маси. А. Пігу займався також проблемами економічної рівноваги традиціях кембриджської школи маржиналізму. Шведський економіст Кнут Віксель (1851—1926) здійснив пробу поєднати теорію граничної корисності австрійської коли з теорією цін математичної школи. Густав Кассель 1846-1945) - інший шведський теоретик - плідно працював д проблемами загальної економічної рівноваги, Монетарну теорію економічного циклу розробив у цей час Ральф Джордж Хоутрі (1879-1975) - представник кембриджської школи. Він вважав, що економічний цикл - це суто грошове явище, зумовлене коливаннями грошового попиту і відповідними Цінами у наданні кредитів. В умовах підйому, на думку Хоутрі, грошовий попит зростає, банки збільшують кредит і полегшують умови його надання зменшують ставку відсотка.
Такі дії банків є результатом зростання цін ділової активності і зростання активності росту і збільшення швидкості обігу грошей. Але з розвитком цього процесу банки починають виявляти все більшу обережність і, остерігаючись розвитку інфляції, підвищують ставку відсотка, обмежують і навіть скорочують кредити, в результаті чого відбувається спад економічної активності.
5. Зародження кейнсіанської школи. Теоретична система Дж.М.Кейнса
Вплив неокласицизму в 20—30 рр. різко зменшився, тому що пережив кризу. Механізм вільної конкуренції не забезпечував подолання протиріч ринкового господарства. Сама практика відчує необхідність втручання держави в господарське життя. У зв'язку з цим гостро постало питання про розробку нової теоретичної концепції, яка обґрунтувала б напрями і методи регулювання економіки з боку держави. За цих умов у 30 рр. ХХ ст. виникає новий напрям в економічній теорії — «регульовна економіка» - засновником якого був Джон Мейнард Кейнс. У подальшому цей напрям і одержав назву кейнсіанство.
Кейнсіанство - напрям в економічній науці, що дає обґрунтування неможливості саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідності державного втручання в економічні процеси. Вчення Кейнса було своєрідною реакцією на неокласичну школу і маржиналізм, які панували в економічній науці раніше. Кейнс визнав, що капіталізм з його принципами вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Він чітко сформулював напрям економічної теорії - теорію державної регульованої економіки. В докейнсіанській економічній теорії, зокрема неокласицизмі, переважав мікроекономічний підхід (аналіз економіки з точки зору окремих господарських одиниць). Умови процвітання окремого господарчого суб'єкта ототожнювалися з умовами зростання та процвітання країни в цілому.
Виникнувши у 30-ті рр., кейнсіанство займало провідні позиції в економічній теорії та політиці провідних країн світу протягом 40-50 рр. XX ст.
На відміну від класиків та неокласиків Кейнс не розглядав капіталізм як систему економічних гармоній. Він говорить про притаманні цьому суспільству недоліки. Основними з них він вважав неповне використання виробничих та трудових ресурсів, кризи, безробіття. Кейнс зробив спробу дослідити причини цих недоліків і розробив конструктивні рекомендації щодо їх усунення. На думку Кейнса, головна причина криз та безробіття - недостатність сукупного попиту. Його недостатність зумовлена дією основного психологічного закону. Згідно з цим законом зі зростанням доходу збільшується і споживання, але не тією мірою, якою збільшується дохід, оскільки зростає: схильність до заощаджень. Це стримує зростання попиту доживання. Тому в центрі теорії Кейнса - проблема факто-й, що визначає величину попиту та його зростання. Досліджуючи цю систему, Кейнс увів такі поняття, як:
З'ясувавши причини, що породжують недоліки капіталістичної системи та фактори, які на них впливають, Кейнс розробив практичні рекомендації щодо їх усунення - економічну програму державного регулювання економіки. На думку Кейнса держава повинна стимулювати підвищення ефективного попиту, передусім інвестиційного, продуктивного, за рахунок бюджетних методів (система державних закупівель і домовленостей), за рахунок заходів щодо підвищення граничної ефективності капіталу і зниження норми відсотка за допомогою помірної інфляції, впровадження пільгової (заохочувальної) для корпорацій системи податків, державного субсидіювання з метою росту виробництва.
Мінілексикон
Версальський договір – мирний договір, підписаний між країнами Антанти і Німеччиною 28 червня 1919 року, який закріпив результати Першої світової війни. Згідно з ним, Німеччина втратила значну частину території й зобов’язувалась сплатити репарації.
Депресія – фаза економічного циклу, яка характеризується глибоким падінням та застоєм у виробництві, високим безробіттям та падінням доходів населеня.
Загальна рівновага –стан економіки, коли досягнуто рівноваги на усіх риках. Вважається, що економіка знаходиться у стані загальної рівноваги, коли неможливо змінити виробництво одного товару, не змінивши ціни на інші товари.
План Дауеса – репараційний план для Німеччини, який був розроблений міжнародним комітетом експертів під головуванням Чарльза Г.Дауеса і затверджений 16 серпня 1924 р. План передбачав заходи по відновленню економіки Німеччини.
План Юнга – репараційний план, названий у честь творця іменем О.Юнга, американського банкіра і затверджений у січні 1930 р. План Юнга передбачав зменшення розмірів щорічних репарацій та платежів (на 20%), ліквідацію всіх форм і видів контролю над економікою і фінансами Німеччини.
План Маршалла – програма відбудови і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй економічної допомоги з боку США. Ідея створення плану була висунута державним секретарем США Джорджом Кетлеттом Маршаллом (1880—1959 рр.) 5 червня 1947 р. План Маршалла здійснювався з квітня 1948 р. по грудень 1951 р.
Схильність до споживання — величина, яка показує частку видатків на споживання у національному доході.
Часткова рівновага – рівновага між попитом і пропозицією на ринку окремого товару.
Тема 10. Розвиток національних економік країн Європейської цивілізації в системі світового господарства під впливом науково-технічної революції (друга половина ХХ ст.).
1. Динаміка та структурні зміни господарського розвитку країн в другій половині ХХ ст.
Після другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економічно розвинених країн, держав так званого соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду колоніальної системи. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були розвиток науково-технічного прогресу, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами.
Економічно розвинені країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, за проваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення.
Найбільш динамічно розвивалася промисловість, провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість. Розпочався перехід на нафтогазову сиро винну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі: аерокосмічна, радіоелектронна та ін.
Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинених країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впроваджен ня досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.
У повоєнні десятиліття в економічно розвинених країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування: будинки, автомобілі, телевізори, магнітофони, пральні машини тощо. Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення.
2. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму
Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи, ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та збереженням побудованої класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм репрезентований багатьма школами, з-поміж яких найвідомішими є:
Австрійська школа
За умов певного занепаду неокласичної теорії в 30-50-х роках ліберальні економічні ідеї, як вже згадувалося, сповідувала невелика група дослідників на чолі з відомими австрійськими теоретиками Людвігом фон Мізесом (1881—1976) та його учнем Фрідріхом Августом фон Хайєком (1899-1992), Нобелівським лауреатом 1974 р., які ще в 20-х роках заснували так звану «нову австрійську економічну школу», її представники відкидали теорію загальної економічної рівноваги та економетрику. Л. Мізеса і Ф. Хайєка, головним чином, цікавили проблеми конкуренції та ціноутворення за ринкових умов, що постійно змінюються.
Неолібералізм виник майже одночасно з кейнсіанством 30-х роках як самостійна система поглядів на проблему державного регулювання економіки. Неоліберальна концепція в теоретичних розробках, і в економічній політиці ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси. Якщо кейнсіанство з самого початку ґрунтувалося на активному державному втручанні в економіку, то неолібералізм - на відносно пасивному державному регулюванні. Неоліберали виступають за лібералізацію економіки, що ґрунтується на використанні принципів вільного ціноутворення провідній ролі приватної власності і недержавних господарських ринкових структур. Роль держави в економіці вони вбачають у функціях арбітра «економічної гри». Методологічні принципи і теоретична платформа неолібералізму формувались у рамках неокласичної економічної теорії. Однак, на відміну від представників традиційних ліберальних поглядів, сучасні прихильники лібералізму визнають неспроможність конкурентного ринкового механізму автоматично забезпечувати макроекономічну рівновагу і необхідність державного втручання в цей процес. Виступаючи проти прямого державного регулювання виробничо-комерційної діяльності фірм і планового ціноутворення, неоліберали вважають, що саме держава повинна забезпечити необхідні правові та економічні умови для ринкової конкуренції і свободи ціноутворення. При цьому особливу роль вони відводять стабілізації державою грошово-кредитної системи, розробленню і реалізації нею податкової, інвестиційної, зовнішньоекономічної та антимонопольної політики.
Серцевиною німецького неолібералізму стала теорія «соціального ринкового господарства», основу якої розробив В. Ойкен, а деталізували його однодумці — В. Рьопке, Л. Ерхард, О. Рюстов, А. Мюллер-Армак.
3. Еволюція кейнсіанської економічної теорії. Неокейнсіанство. Посткейнсіанство
Кейнсіанська теорія отримала розповсюдження в різних країнах. Після Другої світової війни почали відігравати важливу роль американські економісти. Найбільш розгорнутий виклад американського варіанта кейнсіанства здійснили професори Гарвардського університету Елвін Хансен (1887-1976), Сеймур Харріс (1897-1974). Їх розробки одержали назву неокейнсіанство. Головною проблемою було забезпечення збалансованості ринкового господарства, досягнення його економічної рівноваги. Тому американці розробили американську інвестиційну теорію циклу. На їх думку, першочерговим є зниження розмірів реальних інвестицій. В якості реального фактора була прийнята динаміка інвестицій. Інвестиційна теорія є однією з найбільш розповсюджених теорій циклу, що увібрала в себе основні по ложення теорії Кейнса. Але вона була доповнена деякими новими елементами, головним із них є механізм акселератора-Значне місце в макроекономічній моделі Кейнса посідає механізм мультиплікатора, який являє собою відношення приросту доходу до приросту інвестицій.
Він виконує роль множника, що автоматично забезпечує зростання доходу внаслідок кожного нового приросту інвестицій. Мультиплікаторний процес Кейнс зображував у вигляді ланцюгової реакції, в якій кожні нові інвестиції викликають кратне збільшення доходу і зайнятості.
Акселератор - це відношення приросту інвестицій до приросту доходу, тобто числовий множник, на який кожний приріст доходу збільшує інвестиції. Інвестиційна теорія поєднала механізми мультиплікатора і акселератора. Мультиплікатор, на думку неокейнсіанців, забезпечує зростання доходу. Акселератор, прискорюючи цей процес, доповнює його тим, що кожний приріст доходу веде до наступного збільшення капіталовкладень. Виконуючи зворотний зв'язок, акселератор повинен прискорювати регулювання економіки, роблячи його безперервним. Інвестиційна теорія стала основою розроблення неокейнсіанських антициклічних програм, які концентрували увагу на динаміці інвестицій, їх регулюванні з боку держави. Так, Хансен запропонував два методи регулювання економіки – стабілізацію обсягів інвестицій, а отже, компенсацію коливання приватних інвестицій засобами податкової і грошової політики.
Основний наголос робився на державні витрати - збільшення державних інвестицій за допомогою бюджетного і кредитного механізмів. Для покриття державних витрат рекомендувалося збільшити податки, державні позики, здійснювати помірну інфляцію; стимулювання приватних інвестицій пропонувалося здійснювати за допомогою державних замовлень і закупівель, надання субсидій та кредитів, податкових пільг. Американські неокейнсіанці вважали державний бюджет головним механізмом регулювання економіки. Вони називали його «вбудованим стабілізатором», покликаним автоматично реагувати на циклічні коливання і пом'якшувати їх.
Посткейнсіанство - це ліве, радикальне, реформістське крило кейнсіанства. Воно сформувалося в післявоєнний період. Основними представниками є англійські економісти: Дж.Робінсон (1903-1983), Н.Калдор, П.Сраффа та американські економісти: С.Вайнтрауб, А.Ейхнерх. Центральне місце в посткейнсіанських теоріях займає проблема росту і розподілу.
Посткейнсіанці рекомендували проводити таку політику, яка сприяла б перерозподілу національного доходу з урахуванням інтересів трудящих, широких верств населення. Посткейнсіанство намагалося встановити зв'язок між розподілом національного доходу і темпами його росту. Його представники виступають з антимонополістичних позицій, намагаються розробити рекомендації щодо реформування капіталістичної системи, ліквідації її основних недоліків із метою зробити її більш відповідною інтересам широких верств населення.
4. Розвиток економічного неоконсерватизму
У середині 70-х рр. стало очевидним, що інфляція не є альтернативою безробіттю, а лише посилює його негативні наслідки, перетворює його на характерну та постійну ознаку. Політика більшості розвинених країн на цей час будувалася за принципом боротьби то з інфляцією, то з безробіттям за допомоги заморожування цін, нарощування бюджетного дефіциту та державного боргу, скорочення кредитів, збільшення податків.
Неокласицизм у США існує в формі сучасного монетаризму - відносно самостійної течії економічної думки, в основі якої знаходиться уявлення про грошову масу як визначальний фактор господарської кон'юнктури, рівня цін, обсягу національного доходу, зайнятості і макроекономічної рівноваги в цілому.
Основоположником і інтелектуальним лі дером сучасного монетаризму став видатний американський економіст, професор Чиказького університету, Нобелівський лауреат 1976 року Мілтон Фрідмен (1912—2006).
Основні монетарні ідеї М. Фрідмен виклав у фундаментальній праці «Монетарна історія США. 1867-1960» (1962), яку він написав разом зі своїм однодумцем - Анною Шварц.
Монетаризм як система економічних поглядів став альтернативою кейнсіанській концепції у зв'язку з неспроможністю останньої розв'язати проблеми економічного розвитку США 50-60-х роках. Економічні ідеї сучасного монетаризму з його грошовими факторами стабілізації ринкової економіки прямо протилежні кейнсіанству з його негрошовими чинниками, зокрема інвестиціями. Альтернативність монетаризму і кейнсіанства проявляється насамперед у питанні досягнення економічної рівноваги і ролі держави в її забезпеченні.
Загальновизнаним автором ідеї «раціональних очікувань», відповідно до якої очікування визнають раціональними, якщо вони збігаються з прогнозом, отриманим на підставі аналізу моделі, уважають Дж. Мута, який сформулював у 1965 р. цей постулат і відобразив його в побудованій ним моделі. Лише через 10 років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас.
Роберт Лукас (1937), лауреат Нобелівської премії 1995 р., професор Чиказького університету, став фундатором політ-економічної школи, яка поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи економіко». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.
Економіка пропозиції. За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дійшли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, забезпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.
Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума - індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулювання ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохідності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету, вирішування їх за допомо гою оподаткування.
Ці засадничі принципи політиків знайшли подальший розвиток у працях економістів. Серед тих, хто обґрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.
Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали у стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.
Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.
Високі податки знижують прибутковість виробництва, ско рочують розміри доходів, а отже, і заощаджень підприємця.
Отже, основним у теорії «економіки пропозиції» було заперечення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заоща джень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл фак торів виробництва, перерозподіл національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, прихованої зайнятості.
5. Подальша еволюція інституціоналізму
Інституціоналізм як напрямок розвитку економічної науки виникає в США наприкінці ХІХ ст. проте поширення набуває в 20 – 30-і рр. ХХ ст. Виникнення інституціоналізму обумовлене зміною соціально-економічної ситуації, пов’язаної з переходом від стадії капіталізму вільної конкуренції до монополістичного капіталізму. Цей перехід потребував переосмислення основних концепцій традиційної економічної теорії, яка базувалась на ідеї ринкового саморегулювання в умовах вільного ціноутворення.
Оскільки на рубежі ХІХ – ХХ ст. США були лідером економічного розвитку й першими перейшли до монополістичної стадії капіталізму, саме тут виникає нова течія економічної науки – інституціоналізм. Відлік інституціоналізму прийнято вести від роботи основоположника цього напрямку Т.Веблена „Чому економіка не є еволюційною наукою” (1898). Хоча сам термін інституціоналізм був введений пізніше в 1918 р американським економістом Уолтоном Гамільтоном.
Інституціоналізм розвивається як альтернатива неокласичному напрямку, який базувався на досконалості й саморегулюванні ринку. Неокласики не виходили за межі „чистої економічної науки”. Інституціоналісти ж розглядають як рушійні сили економічного розвитку не лише економічні, а моральні, духовні, правові та інші фактори. На їх думку основою соціально-економічного розвитку суспільства є інститути. Поняття інституту (від латинського institutio – образ дії, звичай) трактується досить широко як спосіб мислення або дії, який є досить поширеним та надійно закріпленим в звичках або діях народу. До інститутів відносять різноманітні категорії та явища: державу, демократію, сім’ю, підприємництво, власність, монополії, профспілки, релігію, освіту, мораль та етику, право, суспільну психологію й т.п. реально існуючі економічні відносини є похідними від втілених в суспільних інститутах звичаїв та способів мислення.
Соціально-психологічний (технократичний) інституціоналізм. Його представляє Торстейн Веблен (1857 – 1929) – американський економіст та соціолог. Він використав ідеї популярного в його час соціал-дарвінізму, на основі якого маржиналісти розглядали ринок і конкуренцію як „природний порядок”, природний відбір, який сприяє суспільному прогресу.
Соціально-правовий інституціоналізм. Цей напрямок представляє Джон Р. Коммонс (1862 – 1945) - людина з великим практичним досвідом в сфері правового врегулювання відносин між працею і капіталом. Він працював в Національній громадській федерації – організації, яка займалась врегулюванням конфліктів між робітниками та роботодавцями, був радником двох губернаторів штату Вісконсін, проводив заходи в сфері трудового законодавства. Практичний досвід Коммонса ліг в основу його теоретичних поглядів.
Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм. Його представляє учень і послідовник Т.Веблена Уеслі Клер Мітчелл (1874 – 1948). Він продовжив, розпочату Верленом критику моделі раціональної поведінки людини, на якій була заснована традиційна економічна теорія. Він поставив завдання за допомогою емпіричних досліджень та статистичного аналізу довести відмінність реальної поведінки економічного суб’єкта від тієї, яка закладалась в економічні моделі неокласиками.
Однією з основних ідей післявоєнного інституціоналізму є ідея „трансформації капіталізму”, яка базувалась на якісних змінах в капіталістичній економічній системі.
Однією з найбільш значущих постатей післявоєнного інституціоналізму є американський економіст і соціолог Джон Кеннет Гелбрейт (1908). Гелбрейт розглядав капіталізм як лад, що постійно спонтанно еволюціонує, трансформується. Він виступив з критикою тези, що конкуренція забезпечує саморегулювання та розвиток економіки. Навпаки, монополізація економіки сприяє врівноваженню економіки. Гелбрейт виділив три основні сили, які врівноважують економіку: крупний бізнес, профспілки та уряд. Врівноважуючи сили однак діють лише в високо монополізованих галузях. Тому Гелбрейт виступив проти антимонопольного законодавства. Гелбрейт досліджував проблему соціального балансу й виступив за збільшення державних інвестицій в суспільний сектор, одним з перших вказав на негативні наслідки економічного зростання для навколишнього середовища.
Гелбрейт є визнаним ідеологом ліберального реформаторства, він обґрунтовує ідею трансформації капіталізму в концепції „нового індустріального суспільства”. Характерною рисою нового індустріального суспільства є панування техноструктури корпорацій. Техноструктура – це сукупність вчених інженерів, техніків, експертів з торгівлі, укладення угод, урядової політики, адвокатів, адміністраторів й т.п. в умовах високотехнологічного виробництва техноструктура монополізувала знання та відділила власників капіталу від прийняття рішень. Зростання крупних корпорацій сприяє переходу влади до техноструктури й збільшує стабільність економіки. Стихійний ціновий механізм ринку заміняється прийняттям управлінських рішень. На думку Гелбрейта в економіці нового індустріального суспільства діє дві підсистеми – ринкова та плануюча. Остання експлуатує ринкову як у своїй країні, так і в країнах третього світу, перекладаючи на неї значну частину своїх витрат. Гелбрейт вважав, що техноструктура існує як в капіталістичних так і в соціалістичних країнах, тому призводить до зближення, „конвергенції” двох систем.
Мінілексикон
Акселератор – це відношення приросту інвестицій до приросту доходу, тобто числовий множник, на який кожний приріст доходу збільшує інвестиції.
Крива Філліпса – крива, яка демонструє взаємозв’язок між темпами інфляції і рівнем безробіття.
Крива Лаффера – крива, яка демонструє взаємозв’язок між ставкою оподаткування і надходженнями до державного бюджету.
Мультиплікатор – коефіцієнт, який показує відношення приросту доходу до приросту інвестицій.
Науково-технічна революція (НТР) – сучасна форма науково-технічного прогресу, якісне перетворення продуктивних сил на основі поступового перетворення науки у безпосередню продуктивну силу.
Неолібералізм – політична та наукова течія, яка ґрунтується на ідеї пріоритету умов для необмеженої вільної конкуренції не всупереч, а завдяки певному втручанню держави в економічні процеси.
Тема 11. Світове господарство та основні напрямки економічної думки на етапі інформаційно-технологічної революції (кінець ХХ – початок ХХІ ст.).
1. Глобалізація економічних процесів та формування нової економіки
Революція в галузі інформаційних технологій, формування інтерактивних інформаційних мереж, використання новітніх комунікаційних засобів (супутникового телебачення, комп'ютерів, факс-зв'язку, інтернету, реактивної авіації, контейнерних перевезень), дигіталізація (використання цифрових методів обробки, зберігання і відтворення інформації) уможливили:
Частина дослідників трактують глобалізацію як тривалий історичний процес поетапного формування загальнопланетпарної цілісності, який супроводжував весь процес цивілізаційного розвитку або ж розпочався приблизно 100 років тому у зв'язку з інтенсифікацією зовнішньоекономічних зв'язків. Так, наприклад, фахівці Світового банку виокремлюють три хвилі глобалізації:
2. Нове кейнсіанство
У 80-х pp. XX ст. означилась тенденція теоретичного відокремлення переважно представників монетарного посткейнсіанства від загального напряму посткейнсіанства у вигляді нового кейнсіанства. Початком використання в науковому вжитку терміна "нове кейнсіанство" акцентувались його суттєві відмінності від неокейнсіанства 50—70-х pp. і посткейнсіанства 60—70-х pp. Йдеться про сучасний етап подальшої еволюції кейнсіанства в широкому розумінні слова. Найважливіша роль у розробці ідей нового кейнсіанства належить таким американським економістам, як Брюс Грінвальд, Джозеф Стігліц (Стенфордський університет), Джордж Акерлоф і Жанет Йєллен (університет Берклі), Олів'є Бланшар і Джуліо Ротемберг (Массачусетський технологічний інститут), Марк Гертлер (університет Вісконсін-Медісон), Бен Бернанк (Прінстонський університет), Грегорі Манків (Гарвард) та ін. Нове кейнсіанство об'єднує з посткейнсіанством і відрізняє від неокласичної школи визнання наявності стійких факторів макроекономічної нестабільності ринкової економіки, існування в ній неповного використання ресурсів та необхідності вдосконалення коригуючого впливу державного регулювання економіки. Але щодо пріоритетів економічного аналізу нове кейнсіанство суттєво відрізняється від своїх попередників. До початку 80-х pp. в кейнсіанстві не була розроблена проблема мікроекономіки. Вона залишалася прерогативою неокласики і саме за це кейнсіанство все більше піддавалося критиці як з боку монетаристів, так і з боку представників нової класичної макроекономічної теорії. Посткейнсіанці також не використовували неокласичних ідей і категоріального апарату. Нові кейнсіанці, на відміну від своїх попередників, вдосконалюють методологію економічних досліджень шляхом залучення як неокласичних ідей, так і відповідного категоріального апарату, використовують формально-математичний апарат загальної рівноваги. Нове кейнсіанство вже не можна назвати лише макроекономічною теорією ефективного попиту. В ньому відбулося зміщення акцентів аналізу з проблеми ефективного попиту на аналіз ринків капіталу, праці, товарів та раціональної поведінки господарських агентів в умовах макроекономічної невизначеності та неповноти економічної інформації. Власне від теорії Кейнса залишилось дуже мало — це ідея про те, що економіка не є цілком саморегульованою системою, а потребує регулювання держави. У центрі уваги нового кейнсіанства — аналіз проблем, породжених активним впливом фінансової сфери та грошового фактора на макроситуацію. Теорію ліквідності Кейнса представники цієї течії вважають спрощеною і надають перевагу розгляду механізму взаємозв'язку реального виробництва не тільки з коливаннями грошового попиту, але й зі змінами структури всієї фінансової сфери, боргової економіки, що базується на заборгованості населення, банків, фірм та держави. З позицій нового кейнсіанства суттєвою основою макроекономіки є розвиток сучасної теорії ціноутворення з урахуванням умов існування великих фірм, сильних профспілок і колективних договорів, а також втручання держави в цей процес. Мова також йде про розробку нової концепції ціноутворення в умовах недосконалої конкуренції, тобто конкуренції, за якої ціни не змінюються настільки швидко й еластично, щоб у достатньо короткий строк привести у рівновагу нове співвідношення попиту і пропозиції. Нові кейнсіанці враховують, що сучасна економіка має договірний характер, а звідси — низька рухливість та негнучкість цін. Стійкістю характеризується і заробітна плата як головний елемент витрат, виходячи з яких складаються ціни на продукцію. Таким чином, нові кейнсіанці вважають, що кейнсіанська теорія сьогодні — це теорія малорухомих цін і заробітної плати, що це саме той ланцюг, який потребує дослідження при аналізі стійкої інфляції. Як бачимо, руйнівний досвід кризових явищ 70-х pp. не пройшов для кейнсіанців безслідно. Вони визнали небезпечність невпинного та необачного зростання державних видатків і бюджетних дефіцитів.
3. Нова інституціональна теорія. Неоінституціоналізм
В 70-ті рр. відбувається відродження інституціоналізму, яке було обумовлене зростаючою незадоволеністю методологією традиційної економічної теорії, її неувагою о інституційних факторів. Виникає нова школа, яка отримала назву „нової інституціональної теорії”. Ця школа стає досить популярною і здійснює значний вплив на розвиток економічної науки. Її світове визнання підтверджується присудженням представникам неоінституціоналізму Нобелівських премій з економіки (1986 – Дж.Б’юкенену; 1991 – Р.Коузу; 1992 - Г.Беккеру; 1993 – Д.Норту і Р.Фогелю).
Неоінституціоналізм не характеризується однорідністю, а являє собою цілий „букет” теорій, які іноді мають серйозні концептуальні розбіжності. Ряд теорій акцентують увагу на дослідженні інституціонального середовища (правового, соціального, політичного), в якому протікають процеси виробництва і обміну. Сюди можна віднести „теорію прав власності” (Р.Коуз, А.Алчіан, Г.Демсец); „теорія суспільного вибору” (Дж.Б’юкенен, Г.Таллок, М.Олсон). Інша група теорій займається дослідженням організаційних форм та їх впливом на мінімізацію витрат, перерозподіл ризиків, тощо. Одні теорії акцентують увагу на втратах, а інші, навпаки, на виграшах, які породжує діяльність інститутів.
Центральне місце серед неоінституціональних теорій займає дослідження трансакційних витрат. Трансакційні витрати – це всі додаткові витрати, які несуть суб’єкти при здійснені угод (витрати на пошук інформації, реалізацію прав власності, ведення переговорів, оформлення угоди й т.п.). Неокласична теорія нехтувала цими витратами. Інституціоналісти показали, що ці витрати в значній мірі впливають на прийняття економічних рішень. Поняття трансакційних витрат ввів Рональд Коуз.
Ще однією важливою проблемою дослідження неоінституціоналістів є проблема прав власності. А.Алчіан та Г.Демсец висунули концепцію „пучка прав власності”. На їх думку, власність є сукупністю правил, які впливають на прийняття рішень. Одні з них стимулюють, а інші, навпаки, стримують дії суб’єктів. Власність є неоднорідною, а являє собою цілий пучок прав власності які розподілені між суб’єктами ринку. Угода є актом передачі прав власності. Існують додаткові витрати, пов’язані зі специфікацією прав власності в процесі укладення та реалізації угод. Наявність таких витрат стимулює суб’єктів до прийняття найбільш ефективних рішень.
Особливий розділ інституціональної теорії займає економіка права. Представники цієї теорії (Р.Познер, С.Пейович, Г.Каламбрезі, Г.Беккер) розглядають правову систему як механізм, який наряду з ринком керує економічною поведінкою суб’єктів. Проте ринок регулює укладення добровільних угод, а правова система – примусових (пов’язаних з виконанням закону, дотриманням стандартів, виконанням судових рішень й т.д.). багато примусових угод виникають в умовах настільки високих трансакційних витрат, за яких добровільні угоди стають неможливими. Економічна поведінка суб’єктів в великій мірі пов’язана з прийняттям позаринкових рішень. Тому правова система повинна розбудовуватись з урахуванням її економічної ефективності та сприяти зменшенню трансакційних витрат.
Важливою складовою неоінституціогналізму є теорія суспільного вибору. Її представники (К.Ерроу, Дж.Б’юкенен, Г.Таллок, М.Олсон) виступили з критикою кейнсіанських концепцій державного регулювання з позицій лібералізму. Вони поставили під сумнів ефективність макроекономічного регулювання. Представники цієї теорії вважають, що державна політика підпорядкована не меті досягнення суспільного блага, а відображає приватні інтереси людей або груп, причетних до прийняття політичних рішень. Прийняття рішень ґрунтується на економічних принципах: порівняння граничних вигод і граничних витрат пов’язаних з рішенням.
Сучасний неоінституціоналізм набув широкої популярності. висновки та рекомендації неоінституціоналістів беруться до уваги при розбудові соціально-економічної системи, реалізації економічної політики. Неоінституціоналізм серйозно поставив питання про зміну переорієнтацію традицій Ної економічної теорії, розширення її горизонтів.
Мінілексикон
Глобалізація — всеохоплюючий процес трансформації світового співтовариства у відкриту цілісну систему інформаційно-технологічних, фінансово-економічних, суспільно-політичних, соціально-культурних взаємозв'язків та взаємозалежностей.
Трансакційні витрати – це всі додаткові витрати, які несуть суб’єкти при здійснені угод (витрати на пошук інформації, реалізацію прав власності, ведення переговорів, оформлення угоди й т.п.).
Зовнішні ефекти (екстерналії) – втрати або вигоди, що отримує внаслідок укладання угоди третя сторона, яка не приймає бере участі в укладанні угоди і не може впливати на її умови.
Тема 12. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці.
1. Економіка України в 20-ті – 30-ті роки ХХ ст.
Політика "воєнного комунізму". Вирішивши збройним шляхом питання про владу в Україні на свою користь, більшовики почали докорінну ломку всіх соціально-економічних відносин. Перш за все було взято під партійний контроль фінанси. Нова влада заборонила діяльність банків, провела конфіскацію на користь рад золота та інших цінностей.
Проте найголовнішим питанням для більшовиків в Україні було питання про хліб. Продовольча політика радянської влади була антинародною за своєю суттю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розверстку, що мала забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. Були створені спеціальні продовольчі загони. З метою їхнього зміцнення до продзагонів було мобілізовано майже 15 тис. робітників, в т. ч. понад 2 тис. членів більшовицької партії.
Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками. Воно вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які охопили Росію та Україну. Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1921 рр. побудувати, відповідно до своєї програми, безтоварну централізовану економіку завершилися крахом.
Нова економічна політика. У 1921 р. більшовики та їхній вождь В. Ленін були змушені визнати повний провал політики "воєнного комунізму" і перейти до нової економічної політики (непу). Основними складовими непу були: відновлення торгівлі та товарно-грошових відносин; введення стійкої грошової одиниці, надання їй конвертованості; дозвіл приватної торгівлі; денаціоналізація середніх та дрібних підприємств, повернення їх старим власникам; введення господарчого розрахунку на підприємствах (право продажу надпланової продукції); дозвіл іноземних концесій; відновлення матеріальних стимулів виробництва, розвиток кооперації та оренди; зменшення державного втручання в економіку; заміна продрозверстки продподатком. Неп мав забезпечити виживання більшовицького режиму в умовах міжнародної ізоляції і масових виступів населення.
Підсумки і значення непу досить суперечливі та неоднозначні. Завдяки йому було відновлене господарство, зруйноване за роки війни. Зросло промислове та сільськогосподарське виробництво, пожвавилась торгівля і товарообмін, була знята соціальна напруга.
У кінці 20-х років неп було відкинуто. Приводом до цього стала чергова хлібозаготівельна криза 1927—1928 рр. На початку 1928 р. партійно-державне керівництво почало застосовувати "воєнно-комуністичні" адміністративні заходи щодо селян, які не виявляли бажання продавати державі зерно за заниженими цінами. Неп замінили командно-адміністративною системою керівництва.
Була обрана стратегія прискореного розвитку важкої промисловості, основними етапами якого стали п'ятирічки. Перша п'ятирічка 1928—1933 рр., зі слів Й. Сталіна, була виконана за 4 роки і 3 місяці. Насправді навіть мінімальний п'ятирічний план розвитку господарства був недовиконаний. Замість мінімальних 18% зростання темпів виробництва за рік, реальні темпи росту становили біля 16%.
Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші.
Одним із джерел індустріалізації стала колективізація сільського господарства. Разом з тим, вона забезпечувала контроль з боку ВКП(б) над селянством, стала важливою складовою частиною формування тоталітарної системи. У ході колективізації, яка у наступні роки дещо меншими темпами продовжувалася, сталінізм скоїв ще один злочин. Розпочався активний наступ проти заможних селян, т. зв. куркулів.
У 1931 р. репресії продовжувались. Всього в Україні за роки колективізації було експропрійовано майже 200 тис. селянських господарств, разом з членами сімей це становило майже 1,5 млн. осіб. Біля 800 тис. з них заслали на Північ і Сибір, де українці масово вмирали або жили і працювали у нелюдських умовах. На їхніх кістках виникли Кузбас, Караганда, Печора, Колима.
2. Економіка України в роки Другої світової війни та післявоєнна відбудова народного господарства
Початок другої світової війни приніс Україні значні територіальні зміни. Західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь у 1939 р., а Північна Буковина і Південна Бессарабія у 1940 р.) були приєднані до Радянської України і СРСР в цілому.
Водночас радянська влада асигнувала значні кошти на реконструкцію промислових підприємств. Зі східних районів направили ешелони з верстатами, обладнанням, машинами. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої, місцевої промисловості. На початок німецько-радянської війни 1941 р. у Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття. Будівництво і реконструкція фабрик і заводів збільшили потребу в робочих місцях. Одночасно розпочалося переселення робітників у східні райони України.
У червні 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна. Господарство України з початку війни було переорієнтовано на потреби оборони. Почалася масова евакуація на Схід заводів, робітників та інженерів. Всього з України було вивезено в Росію, Середню Азію та інші регіони СРСР майже 1 тис заводів, понад 4 млн. осіб, відповідно з Києва — 197 підпри ємств і 300 тис. чоловік. Крім цього, з України евакуйовано 30212 тракторів, більше ніж 6 млн. голів худоби, 1,6 млн. т шкур, хутра тощо. Майже все обладнання з українських електростанцій було вивезено і встановлено на нових станціях.
Фашистський режим, який встановився на українських землях, поставив перед собою завдання підкорити та колонізувати Україну, знищити її народ. Гітлер планував переселення в Україну в найближчі двадцять років 20 млн. німців. Українці, як й інші слов'яни, трактувалися як недолюди, їхнє історичне призначення полягало у тому, щоб слугувати вищій арійській расі.
Під час війни німці вивозили з України зерно, м'ясо, олію, масло, цукор і навіть чорнозем. Промислові підприємства, які залишились неушкодженими, німецька адміністрація оголо сила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала.
Відступаючи з України, фашисти, як і більшовики у 1941 р., вдавалися до тактики "спаленої землі", тобто знищували за собою все, що б міг використати противник. Як наслідок, Україна в ході другої світової війни зазнала більше руйнувань, ніж будь-яка інша європейська країна. На руїни було перетворено 720 великих і малих міст та 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, 18 тис. лікувальних установ, майже 33 тис. колгоспів, радгоспів, МТС. 10 млн. чоловік залишилися без даху над головою.
Відбудова зруйнованого війною господарства відбувалася у надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася структура економіки. З усього, що було евакуйовано під час війни з України, поверталася незначна частина. За вивезене майно Україна не отримала ніякої компенсації. Натомість за нове обладнання, яке поступало в Україну після війни, доводилось платити з власного бюджету.
Після війни, як і раніше, селянство залишалося найбільш ущемленою категорією тодішнього суспільства. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод, який охопив мільйони жителів України. Майже 800 тис. осіб загинуло. Завдяки героїчним зусиллям українського народу вдалося досягти значних успіхів у відбудові зруйнованого війною господарства. Вже на кінець війни питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку вугілля зросла до 26,7%. У 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і вве дено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей.
Після голоду 1946—1947 рр. розпочалося повільне піднесення сільського господарства. У цілому до початку 50-х років сільське господарство залишалося збитковим. Незважаючи на збільшення посівних площ, валова продукція землеробства становила лише 84% довоєнного рівня.
Отже, у відбудові народного господарства України були певні успіхи, однак довоєнного рівня в провідних галузях промисловості не було досягнуто, темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості, не задовольняли потреб населення у предметах споживання.
3. Україна в умовах кризи радянської тоталітарної системи і спроб її модернізації
У 50-х — першій половині 60-х років основні напрямки економічної політики в Україні залишалися практично незмінними. Однак після смерті Сталіна було зроблено спроби переглянути деякі аспекти економічної політики, не зачіпаючи при цьому основ тоталітарного суспільства.
Насамперед було розпочато реорганізацію управління промисловістю. На думку М. Хрущова, першого секретаря ЦК КПРС і головного реформатора, надцентралізовані галузеві міністерства були неспроможними забезпечити швидке зростання промислового виробництва.
На території України було створено 11 раднаргоспів. Майже вся промисловість (90% підприємств) була підпорядкована Раді Міністрів УРСР, внаслідок чого зросла самостійність українських органів управління у прийнятті багатьох рішень. Тисячі заводів, позбувшись опіки центру, запрацювали на повну потужність. Почалося виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Темпи приросту промислової продукції у 50 — першій половині 60-х років майже вдвічі перевищували ці самі показники за 1965—1985 рр. У цьому сенсі роки правління Хрущова були найдинамічнішими для розвитку української промисловості.
У 1965 р. до влади в СРСР прийшло нове партійно-державне керівництво, очолене Л. Брежнєвим. Свою діяльність воно також розпочало з економічної реформи, яка часто ототожнюється з іменем тогочасного Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна.
Реформа повинна була забезпечити подолання таких негативних явищ економіки, як збільшення потреби у капіталовкладеннях, незавершеність будівництва, масовий випуск товарів, що не мали збуту, диспропорція розвитку галузей господарства.
На середину 70-х років радянська економіка повністю втратила притаманний для 50—60-х років динамізм, розвиваючись суто екстенсивними методами. Це вкрай негативно позначилося в першу чергу на Україні, природні і трудові ресурси якої були обмеженими і розвиток якої потребував інтен сифікації суспільного виробництва. Республіканська економіка стала заложницею економічної стратегії центру. Україна була перетворена на інтегральну частину "загальносоюзного народногосподарського комплексу", тут розміщувалися виробництва з незавершеним циклом, у т. ч. високотехнологічні. Традиційно розвинуті індустріальні галузі економіки республіки (видобуток вугілля і металевих руд, важке машинобуду вання, виробництво металів) швидко занепадали через брак нових технологій, ставали нерентабельними, якість їхньої продукції неухильно знижувалася. Рівень спрацьованості основних виробничих фондів української промисловості був значно вищим, ніж загалом по СРСР, оскільки частка старих підприємств була вищою.
На середину 1980-х років криза в СРСР охопила-всі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни. Рік у рік падав рівень життя населення. Зниження цін на нафту і природний газ на міжнародному ринку та агресія в Афганістані завдали нищівного удару і без того критичному економічному станові. Ця критична ситуація і змусила нового (з березня 1985 р.) генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова на квітневому партійному пленумі 1985 р. оголосити про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики. Оточивши себе групою відомих економістів, спеціалістів, М. Горбачов проголосив курс на проведення політичних і економічних реформ.
Спроба економічних реформ не мала позитивного результату. Наслідком цього стало подальше падіння виробництва, продуктивності праці, зубожіння найширших верств населення, утвердження в держсекторі бартерної економіки, а в новому підприємницькому секторі — "економіки казино", коли головним стало не виробництво, а продаж товарів в найкоротші терміни за максимальними цінами з метою отримання максимуму прибутку. Гігантськими темпами почав зростати внутрішній та зовнішній борг.
На час, коли Україна приступила до становлення своєї державності, особливо помітно тривав спад виробництва в усіх галузях господарства. Відбувалося зниження продуктивності суспільної праці та падіння обсягів промислової продукції. Національний дохід у 1990 р. скоротився на 4%, а в 1991 — ще на 13%! Дефіцитом окрім промислових товарів стали м'ясо, молочні продукти, вершкове масло. Зростав "чорний ринок", значна частина продукції вивозилася за межі України. З метою подолання цих негативних явищ вживалися неординарні заходи. 1 листопада 1990 р. було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами.
4. Становлення довоєнної радянської економічної думки
Умовно в розвитку радянської економічної теорії можна виділити кілька етапів:
Характерною рисою економічної думки у 20—30-ті роки був справжній плюралізм. Відбувались численні теоретичні дискусії. Проте з кінця 20-х pp. науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. Для другого періоду (друга половина 30-х — 40-ві pp.) характерним є те, що науку було обмежено жорсткими ідеологічними рамками. Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обгрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом. Третій період (50-ті — 60-ті pp.) характеризується тим, що економічна теорія, яка була побудована на марксистських догматах і цілком підпорядковувалась ідеологічним потребам, з огляду на конкретні вимоги життя повинна була розширити коло своїх досліджень. Це виявилось, зокрема, у новому підручнику з політекономії (1954). У наступний період (початок 70-х pp.) було дещо послаблено політико-ідеологічну цензуру, що позитивно позначилось на розвитку економічної теорії. Але це послаблення тривало недовго. Починаючи із середини 70-х pp. в економічній науці спостерігається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведення переваг соціалістичного ладу, бо реальне життя свідчило про початок глибокої кризи радянської економіки. Через це на початку 80-х pp. економічна теорія також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду радянської економіки та визначити способи виведення її з кризового стану. Наприкінці 80-х — на початку 90-х pp. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову. Варто звернути увагу і на такий парадоксальний факт. На початку 60-х pp. на вимогу партійного керівництва почалося формування в радянській економічній науці такого напряму, як «критика буржуазних економічних теорій». Задуманий як суто «викривальний» захід, цей напрям, однак, дав змогу радянському читачеві отримати бодай загальне уявлення про стан і досягнення світової економічної теорії, а отже, наочніше усвідомити загальну відсталість соціалістичного суспільства, що, безперечно, прискорило його остаточний крах.
У перші роки радянської влади, як щойно було сказано, формування економічної думки відбувалось у процесі дискусій, що спочатку здійснювались на демократичних засадах, але завершились установленням ідеологічного диктату так званої пролетарської політичної економії. Між тим методологічні дискусії 20—30-х pp. позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру. В економічній літературі досліджувались та обговорювались в ході дискусій такі основні проблеми:
5. Післявоєнна радянської економічна думка
Характерними рисами економічної теорії, починаючи з другої половини 30-х pp., була її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама науковість. Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово знищувалася політикою. Щоправда, у радянській економічній науці спостерігалися й періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демократичних процесів. Підручник з політичної економії 1954 року став важливою основою дальшого розвитку економічної теорії в СРСР. Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті pp.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інсти-туційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено. Наприкінці 70-х та у 80-х pp. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об'єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.
Мінілексикон
Нова економічна політика (НЕП) –економічна політика, яка проводилась більшовиками у 1921-1927 рр. з ініціативи В.Леніна і передбачала часткове повернення до ринкових відносин, відновлення підприємництва.
Воєнний комунізм – політика, яка проводилась більшовиками у перші роки після Жовтневої революції і передбачала націоналізацію промисловості, відмову від товарино-грошових відносин.
Колективізація – політика і сукупність заходів радянського уряду, які були спрямовані на перехід до крупного сільськогосподарського виробництва, примусове об’єднання селян у колгоспи.
Перебудова – політика, яка проводилась з ініціативи М.Горбачова у другій половині 80-х рр. ХХ ст. була спрямована на підвищення ефективності соціалістичної економіки і передбачала певну лібералізацію, пробудження господарської ініціативи.
Тема 13. Формування засад ринкового господарства в Україні (90–ті роки ХХ ст.).
1. Економіка незалежної України. Напрями ринкової трансформації економічної системи України
24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила Акт незалежності України. Цей день відкрив нову еру в історії нашої держави. У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила "Основи національної економічної політики". У документі передбачалася структурна перебудова господарства України.
Важливу роль у становленні ринкової економіки України відіграв закон "Про приватизацію майна державних підприємств". Почалося створення малих та спільних підприємств, товариств різного рівня відповідальності, кооперативів тощо. Розпочалися деякі зрушення у сільському господарстві. Почали створюватися фермерські господарства.
Разом з тим економічні перетворення йшли надзвичайно повільно. Заважали залишки планової командно-адміністративної системи.
Здобувши незалежність політично, Україна опинилася з дуже обмеженими енергетичними ресурсами. Функціонування її господарства залежало від поставок російських нафти і газу. Розрив всесоюзних економічних зв'язків поглибив кризу у промисловому виробництві. Адже промисловість України виробляла не більше 20% кінцевого продукту.
Після вимушеного відпуску цін в січні 1992 р. в Україні проводилась відверто проінфляційна політика, для якої характерні величезний бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Уряд практично не робив спроб удатися до жорсткої грошово-кредитної політики. У результаті восени 1992 р., під кінець перебування В. Фокіна на посаді прем'єр-міністра, місячна інфляція перейшла рубіж 50%, тобто стала гіперінфляцією.
У 1994 р. економіка країни виявилася на межі краху. ВВП порівняно з попереднім роком впав на 23%, виробництво промислової продукції — на 27,8%, сільськогосподарської — на 16,5%. Капітальні вкладення за 1992—1994 рр. знизились на 57%. Фінансова система держави виявилася практично зруйнованою. У жовтні дефіцит бюджету досяг 18,5% ВВП. Ціни порівняно з 1991 р. зросли в 102 рази.
Влітку 1994 р. новим Президентом України було обрано Леоніда Кучму, на якого покладалися великі надії. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури та лівих політичних сил.
1996 р. фінансової стабілізації. У результаті темпи зростання цін почали зменшуватися з 400% в 1992 р. до 40% в 1996.
Зниження інфляції сприятливо вплинуло на стабілізацію курсу національної валюти щодо долара. У вересні 1996 р. була проведена грошова реформа, її суть полягала у фактичній деномінації в 100 тис. разів карбованця, який був тоді в обігу, і заміна його гривнею. Разом з тим було також здійснено лібералізацію цін, валютного курсу, механізмів зовнішньої торгівлі, роздержавлення земель, почав розвиватися ринок цінних паперів. Усунуто таке потворне породження адміністративної системи, як тотальний товарний дефіцит.
Незважаючи на тривалу системну кризу та її вкрай негативні наслідки, економічна політика держави і по сьогодні не має стратегічної основи, здійснюється фрагментарно. Багато часу і енергії витрачено на безплідну, виснажливу боротьбу всередині самої влади.
Отже, відсутність достатньої політичної волі, професіоналізму законодавчої і виконавчої влади в умінні поєднати світовий досвід з конкретними українськими умовами для проведення структурних реформ зумовили затяжний економічний спад, привели до зниження довіри суспільства до влади і об'єктивно необхідних ринкових реформ. Досягнута ціною жорсткої монетарної політики макроекономічна стабілізація без врахування пріоритетів і потреб національної економіки, без ство рення сприятливих умов для промислової і підприємницької діяльності супроводжується наростанням фінансової незбалансованості, зниженням якісних показників у виробничій сфері, погіршенням галузевої структури промислового виробництва, що веде до серйозного порушення основних параметрів економічної безпеки України.
2. Інтегрування господарства економіки України до у світовий економічний простір
Стратегія уряду України щодо подальшого входження її у світову економіку полягає в орієнтації на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу. Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду України в межах цієї стратегії такі:
Нині набір важелів для збереження цінової конкурентоспроможності основної маси українських експортних товарів — «металу, сировини і напівфабрикатів, а також імпортозамінної продукції досить обмежений.
Зміцнення курсу національної валюти або підтягування йо-до паритету купівельної спроможності (ПКС) наближає її внутрішні ціни до світових. У результаті неминуче знижується цінова конкурентоспроможність вітчизняних виробників, що насправді веде до скорочення експорту і зростання імпорту. Для України, яка стикається з перманентними труднощами в обслуговуванні державного зовнішнього боргу і потерпає
У підвищенні конкурентоспроможності та стимулюванні експорту, насамперед готової продукції, неможливо обійтися без використання загальноприйнятих і тих, що довели свою І ефективність, важелів. Серед них — пільгове кредитування й оподаткування, надання державних гарантій під зовнішнє фінансування експортного виробництва і постачання продукції ;у кредит, страхування експорту від ризиків, державне сприяння проведенню вітчизняної продукції на зовнішні ринки.
Отже, інтереси підвищення національної конкурентоспроможності в умовах входження економіки України у світове господарство вимагають:
Конвергенція, або поступове скорочення відмінностей, в основних економічних показниках між нинішніми країнами-членами ЄС і кандидатами, на сьогоднішній день ще лишається. Україна все робить для того, щоб стати в майбутньому членом ЄС.
3. Сучасна економічна думка України
Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної науки в Україні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо в сфері кооперації), багатьох учених вислано з країни або заарештовано.
Науковці, що пропагували ці ідеї, належали до «офіційних» і могли завжди розраховувати на визнання. З таких можна назвати В. Чубаря, О. Шліхтера, В. Введенського, Т. Жигалка та ін.
Праці цих економістів майже нічим не відрізнялися одна від одної, однак містили певні наукові положення щодо визначення принципів соціалістичного планування (балансовий метод), планового ціноутворення, планування товарообороту (особливо в частині побудови економіко-математичних моделей), кредитного планування та ін.
Певних успіхів було досягнуто в теорії господарського розрахунку на державних підприємствах. І хоча автори обстоювали думку про необхідність товарно-грошових відносин лише як обліково-розрахункових чинників планування, деякі узагальнення свідчили, що насправді допускалось їх використання як регуляторів у виробничій сфері.
Тоді ще можна було знайти в економічній літературі певні формулювання, що суперечили офіційним поглядам. Так, Я. Дімайштейн, М. Соболєв, Л. Діц та інші вказували на негативні наслідки адміністративного впливу на ціни (диспропорції розвитку, дефіцит за надвиробництва тощо), на можливість переродження кредитної системи у державно-фінансову, на неправомірність тотального планування за існування різних форм власності. Ці вчені вказували, зокрема, на можливість кризи збуту за умов монополізації торгівлі. Однак їхні справедливі передбачення були нещадно розкритиковані економістами-«марксистами».
З цього часу економічна думка України розвивається так само, як і в Росії, — згідно з соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.
Однак період піднесення знову змінився періодом застою. Економічна теорія повернулася до вихідних ідеологічних рубежів з тією тільки різницею, що одвічні проблеми політичної економії соціалізму тепер розглядаються в контексті «розвинутого соціалізму».
Та навіть у цих межах дослідження ведуться у дещо інших напрямках: розширюються їхні об’єкти, виробничі відносини вивчаються у взаємозв’язку з продуктивними силами та з надбудовою, що дає змогу проаналізувати не тільки класові фактори суспільного розвитку.
З’являється багато фундаментальних праць щодо проблем розвитку економічного механізму, теоретичних підходів до використання ринкових форм за умов соціалізму. Відомі українські автори В. Корнієнко, Ю. Пахомов, В. Черняк, А. Чухно звертаються до проблем загальносуспільного розвитку.
У творах Ю. Пахомова, В. Черняка, А. Чухна, В. Логвиненка, О. Гоша та ін. проводиться ідея щодо необхідності дослідження проблем соціалістичної власності з погляду її економічної доцільності та ефективності. Отже, наприкінці 80-х рр. уже починається формування засад сучасної концепції суспільного розвитку.
Повернення української економічної теорії в лоно світової економічної думки тільки розпочинається. Її ставлення до процесів, котрі відбуваються в суспільстві, ще остаточно не визначено. Але вже зараз в економічній літературі панує плюралізм поглядів, що сприяє розвиткові науки. Тільки в такий спосіб може відбутись відродження теорії, що стане колись основою ефективної економічної політики.
Список рекомендованої літератури