Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕКЦІЯ 3.
МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В ЕПОХУ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
ПЛАН
1. Розвиток посольської справи у Візантії. Доктрина зовнішньої політики Візантійської імперії.
2. Візантійська дипломатія й слов'яни. Візантійсько – руські відносини
3. Міжнародні відносини у Західній Європі. Столітня війна 1337-1453 рр.
1. Розвиток посольської справи у Візантії в VI - Х ст. Доктрина зовнішньої політики Візантійської імперії.
Візантійські імператори організували спеціальне урядове управління для ведення закордонних справ і підготовки професійних дипломатів, які направлялися як посли до за кордонних дворів.
Відомство закордонних справ у Візантії перебувало під управлінням першого міністра (Magister officiorum, згодом - "логофет дрома"). Воно мало величезний штат, тримало перекладачів з багатьох мов. При візантійському дворі завжди можна було бачити строкатий натовп послів з усіх кінців Європи, Азії, Африки в різноманітних національних костюмах, чути всі мови світу.
У Візантії вперше зустрічаються вірчі гра моти, які посли вручали володареві після при буття. При константинопольському дворі було розроблено складний церемоніял прийняття чужоземних послів розрахований на те, щоб вразити їхню уяву могутністю Візантії, не дати змоги послам бачити чи чути занадто багато й дізнаватися про слабкі місця імперії. Їх зустрі чали вже на кордоні. Під виглядом почесної варти до них приставляли вивідувачів. Іноді послів везли до Константинополя найдовшою й незручною дорогою, запевняючи, що це - єдиний шлях, що до столиці дістатися важко. Тим самим візантійці намагалися відбити праг нення варварів завоювати Константинополь.
У Константинополі послам відводився ок ремий палац, який, по суті, перетворювався на в'язницю, бо до послів не допускали ніко го, і самі вони не виходили без конвою. Їм усіляко заважали вступати в спілкування з місцевим населенням.
Ліутпранд, який їздив до Константинополя в Х ст. послом від короля Італії Беренгарія, з захватом варвара описує надзвичайну розкіш першої авдієнції в імператора. Перед троном царя стояло золоте дерево, на якому пурхали й щебетали золоті пташки. Обабіч трону стояли золоті чи, може, позолочені леви, які били хво стами й гарчали. Коли, розпластавшись за ети кетом перед царем, Ліутпранд знову підвів го лову, він, на своє здивування побачив, що трон з царем, який сидів на ньому, піднявся до стелі й що на цареві був уже інший багатий одяг.
Посол у Візантії був лише представником володаря і міг вести переговори строго в ме жах наданих йому повноважень. У разі виник нення нових обставин, не передбачених в одер жаних послом повноваженнях, він повинен був зажадати додаткових інструкцій. За пере вищення повноважень послу загрожувало суворе покарання. Лише в дуже рідкісних ви падках представникові імператора доручало ся вести переговори на свій страх і ризик.
Посол повинен був подати вірчу грамоту. Збереглися тексти таких грамот. Зазвичай, вони були переповнені велемовними, барвистими й лестивими формулами. Для ведення пере говорів посли одержували інструкцію, пись мову або усну. Візантійські посли виконува ли й розвідницькі функції: дипломатія поєдну валася з політичною та військовою розвідкою.
Імовірно, Візантія не знала й постійного представництва за кордоном, її посольства ви ряджалися для виконання певних місій і на пев ний термін. Однак при спорядженні такого посольства, що складалося, як правило, з трьох осіб, можна вже бачити сучасні елементи ак редитування: посол одержує вірчі грамоти, які містять визначення мети місії, ім'я й офіційне звання вирядженої особи та її повноваження. Крім цих офіційних документів послам нада валися докладні інструкції з вказівками, як на лежить вчинити в тому чи іншому разі. Ймо вірно, обов'язком посла було щонайточніше пояснити написане, як зазначалося в одному з імператорських документів початку XV ст., відтак, посол не мав права переступати за рам ки наказів.
Для покриття витрат під час виконання своєї місії візантійським послам дозволялося брати з собою тюки з товаром, який розпро давався за місцеві гроші після прибуття на місце призначення. Хоча до цього способу покриття витрат вдавалися згодом і венеціанці, але він не закоренився у світовій диплома тичній практиці. Виявилося, що глави'\іісій, які фінансувалися таким чином, воліли більше уваги надавати одержанню торгового прибут ку, ніж завданням переговорів.
При константинопольському дворі виро билися певні правила посольської справи. Вони сприймалися всіма державами, що мали справу з Візантією. Проте у посольствах вар варських королів виступають певні риси, які були чужими візантійським звичаям. Серед варварської знаті було мало освічених людей, здатних самостійно вести письмову частину переговорів. Тому в королівських посольствах звичайно брали участь духовні особи, що у візантійців бувало рідко. За Каролінгів вста новилося правило, за яким відправляли двох послів - графа чи герцога, а за ним єпископа або абата. До посольств приєднувалися й нотарі, чиновники королівської канцелярії.
Королі варварів відправляли зі своїми по слами грамоти, складені за римськими фор мулярами інколи не менш майстерно, ніж у самих візантійців. Королі варварів прагнули наслідувати візантійський двір також і в роз коші прийому послів.
Візантійці називали себе ромеями, тобто римлянами, успадкувуючи тим самим від Римської імперії геополітичні претензії. Од нак порівняно з зовнішньою політикою Дав нього Риму Візантійська імперія у військово-політичній таторгівельній сферах поводила ся пасивно. Іноземці, як правило, йшли до неї самі - то з товарами, то з війною. Візантійські купці вели звичайно торгівлю з іноземними купцями в себе вдома й значно рідше виру шали в далекі торгівельні експедиції. Імперато ри були схильні швидше приймати, ніж відправ ляти посольства. Відстоюючи свої інтереси, імперія рідко нападала на ворогів сама — вона віддавала перевагу обороні.
Імперія не мала ні коштів, ні засобів для ведення наступальних війн. Найчастіше її зу силля були спрямовані на виживання та збе реження хоча б того, що вона ще мала. Про тягом кінця ІХ-ХІІ ст. лише 7 василевсів з 28 були сповнені наміру повертати втрачене. Навіть у тих випадках, коли Візантія спрямо вувала явно завойовницькі походи, наприк лад, на підкорення Болгарії чи вірменських і грузинських князівств, вона жодного разу за одинадцять століть своєї історії не вийшла за межі старих кордонів Римської імперії.
Для зовнішньої політики Візантії були ха рактерними дві суперечливі тенденції. З од ного боку, це надмірні претензії, що спирали ся на теорію даних Богом прав обраному на родові, а з іншого боку - глибокий реалізм, який диктувався практикою необхідності мо білізації всіх сил, щоб уціліти в виснажливій боротьбі. Корені обох цих тенденцій виплива ли з особливостей геополітичного розташу вання Ромейської держави. Константинополь протягом століть відігравав роль блискучої столиці, золотого мосту між Заходом і Схо дом, осередку, в якому зосереджувалися набутки античної культури та духовний потен-ціял християнства, традиції еллінізму й римсь ка спадщина, які зберігалися в квітучих візан тійських містах з їхнім високорозвинутим ре меслом та власними торговими й морехідними традиціями. Візантія зуміла вистояти у на пруженій боротьбі з сасанідським Іраном й Арабським халіфатом і пережити їх, хоча й зазнавала при цьому відчутних втрат.
Але таке розташування несло з собою не лише вигоду. Величезна довжина берегової лінії та сухопутних кордонів потребувала знач них коштів і сил для захисту. Сусідство з відкри тими причорноморськими степами на півночі та неспокійні східні кордони вимагали пос тійної військової напружености. Не менша потенціяльна загроза йшла й від західних вар варських королівств, а з XI ст. - від норманів. Імперія перебувала в стані перманентної війни, яка пожирала величезні кошти. Війсь кові видатки імперії становили від половини до 70 відсотків її річного бюджету. За умов, по суті, пос тійного надзвичайного стану імперія була ви мушена витрачати значні ресурси на забезпе чення обороноздатности, а відтак — зберігати стабільність й консервувати існуючі порядки.
Окрім традиційних ворогів (араби, болга ри), з якими Візантія зустрічалася століттями, вона мала й таких, які вторгалися в її межі цілком несподівано. Тому імперія завжди на давала величезного значення розвідувальній службі. Оскільки більшість кочовиків з'явля лася до Дунаю зі степів Північного Причор номор'я, то надзвичайно важлива роль як джерела інформації й вихідного пункту дип ломатичних акцій відводилася Херсонесу, який сам по собі не мав особливого військо вого значення.
Особливе геополітичне розташування у поєднанні з еллінською, римською, а також власною військово-політичною минувшиною й особливою роллю візантійського християнства сприяло формуванню зовнішньополітич ної міфології візантійців. Прихильність до док трини "божественної імперії" стала другою натурою ромеїв. Те, що її походи не виходили за межі кордонів старої Римської імперії, да вало підстави політикам та ідеологам Візантії стверджувати, що вона вела завжди лише справедливі війни—за відновлення своїх прав, колись порушених варварами.
Однією з найзмістовніших та найбагатших за сюжетами праць візантійських авторів ран нього середньовіччя є приписуваний імпера торові Константинові VII Багрянородному (913-959) твір "Про управління імперією". Його було складено 948-952 pp. Працю було створено як конфіденційний довідник для спад коємця престолу майбутнього Романа II (959-963). У ній сформульовані характерні концеп туальні положення, що стосуються зовнішньої політики Візантійської імперії.
Схиляння й покірність інших народів пе ред імперією зображаються Константином як норма в міжнародних відносинах. Імперія не вступає в дружбу з іншими країнами й наро дами, а дарує її. Ті, хто укладає з нею мир, здобувають тим самим гарантію безпеки. Всі "варварські" народи (як християнські, так і язичницькі), які будь-коли з дозволу імпера тора чи самовільно поселилися на землях імперії, особливо ті, які платили пакт (данину) чи прийняли від неї хрещення, зобов'язані їй коритися й надалі бути її "рабами". Такою була позиція царственого автора і щодо вірменів, і грузинів, і щодо сербів і хорватів, навіть щодо болгар, хоча на пам'яті Константина саме Бол гарія загрожувала самому існуванню Візан тійської імперії як європейської держави. За настановами імператора неосвіченим "вар варам" не лише можна, але й слід відверто брехати, твердячи, що й самі інсингнії влади (корони й мантії) і грецький вогонь були пе редані Богом через ангела безпосередньо Константину Великому.
В останні століття (13- 15 ст.) існування імперії зміна статусу Візантії спричинила й зміну характеру дипло матичних документів. До Німфейського дого вору (березень 1261 р.), за яким генуезці допо магали Михаїлу VIII Палеологу звільнити від латинян Константинополь, договірним доку ментам надавалася форма жалуваної грамоти (хрісовула). У цьому відбивалася політична доктрина візантійців, за якою договір був при вілеєм, своєрідним актом милости, що нада вався іноземному правителеві. Але, починаю чи з XIII ст. договірні документи втрачають ха рактер жалуваної грамоти: перед лицем суво рої дійсности Візантія була змушена обмежи ти свої претензії в міжнародному житті, її пра вителі стали розглядати своїх партнерів у пере говорах як рівних за рангом володарями. Про те низка дослідників вважає, що все-таки, візан тійські володарі не відмовилися остаточно від своєї давньої доктрини, за якою імператор ро-меїв був главою, "батьком" так званої "сім'ї королів і народів", використовуючи цю докт рину як один із основних інструментів візант ійської дипломатії.
Візантійська дипломатія поєднала традиції й прийоми римського та східного дип ломатичного мистецтва. Зовнішньополітичне відомство ромеїв діяло на основі бага тої інформації, яка надходила від посольств, купців, ченців та розвідників. Диплома тичні зв'язки Візантії охоплювали величезні простори — від Китаю й Індії до Атлан тичного океану, від Внутрішньої Африки до Причорномор'я.Силовий впливу зовнішній політиці Візантії поєднувався з підкупом, інтригою при чужих дворах. Довершених форм набув церемоніял прийняття зарубіжних посольств, який також розгладився як важливий засіб дипломатичного впливу.
Важливу роль у зовнішній політиці відігравала візантійська церква: навернення до Східної церкви Грузії, Ефіопії, Болгарії, Руси та інших народів сформувало цілу систему країн, які перебували під політичним, ідеологічним та культурним упливем Констан тинополя. Візантія набула досвіду використання одних "варварів" у боротьбі з іншими. Так, зокрема, використовувалися сили Руси для боротьби з печенігами, половцями, а також арабами й норманами. Але у відносинах з Руссю не раз траплялися гострі конфлікти. Вони, як правило, завершувалися укладанням договорів, які є цінним джерелом для вив чення міжнародних відносин у Причорномор 'ї.
Спадщина візантійської дипломатії була засвоєна італійськими торговими респуб ліками, передовсім Венецією, та почасти Руссю.
2. Візантійська дипломатія й слов'яни. Візантійсько – руські відносини
Перші контакти слов'ян з Візантією поча лися в V ст. коли слов'яни масово рушили у володіння імперії. Про набіги слов'ян писали грецькі історики Прокопій Кесарійський, Іоан Ефеський, Псевдо-Маврикій та інші.
Вирушаючи з теренів теперішньої Украї ни, слов'яни вчиняли набіги на Візантію й роз селялися на Балканському півострові Лише наприкінці VI ст. вони п'ять разів намагалися оволодіти Царгородом. У цих походах склавини та анти вступали в активну взаємодію на міжнародній арені. У ній ці племінні со юзи виявляли риси, характерні для періоду військової демократії. За словами візантійсь кого письменника Маврикія (VI ст.), "слов'я ни й анти подібні за своїм способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов'ю до сво боди... Полонених вони не перетворюють на рабів, як інші народи... пропонують полоне ним на вибір: чи бажають вони за певний ви куп повернутися додому або залишитися там на становищі вільних і друзів".
Це саме джерело зафіксувало пересторо гу, з якою цей візантійський автор ставиться до договорів зі слов'янами: "Загалом вони підступні й не тримають слова щодо дого ворів; їх легше підкупити страхом, ніж пода рунками".
До VI -VII ст. належать і перші міжнародні комбінації за активної участи слов'янських племінних союзів. У VII ст. Візантія зазнала тиску з боку арабського світу. За цих обста вин відносини слов'янських союзів та Візантії зміцніли. У джерелах є згадки про договори окремих слов'янських земель з імперією щодо торгівлі та війни.
На думку відомого дослідника міжнарод них зв'язків А.Н. Сахарова, перше руське по сольство з'явилося у Візантії 838 р. Метою місії було врегулювання відносин між Руссю та Візантією, порушених у результаті нападу руських воїнів на малоазійські володіння імперії за імператора Феофіла та збирання політичної інформації про становище в краї нах чорноморського басейну.
Похід 860 р. був добре обдуманий русами, й це свідчить про те, що вони знали по рядки й стан справ у Константинополі. Грець кий імператор Константин Багрянородний у біографії свого діда імператора Василія пи сав: "Багатими дарами, золотом, сріблом і шовковим одягом він привів народ русів, вой овничий і безбожний, до переговорів, і, ук лавши з ними мирний договір, він переконав їх прийняти святе хрещення". 860 рік приніс визнання Давньоруської держави Візантією.
Велике значення в розвитку міжнародно го права в Європі мав уплив римської дер жавності та римського права, провідником яких була Візантія. Її дипломатичні звичаї й форми міжнародних актів сприймалися Франк ським та іншим королівствами, а почасти й Давньоруською державою. Договори Руси з Візантією, укладені в Х ст., забезпечували ру сичам в імперії сприятливе правове станови ще: право безмитної торгівлі, право на одержання продовольства, право на одержання майна, що залишилося у Візантії після помер лих там людей їхніми спадкоємцями тощо.
У "Повісті минулих літ" договори Руси з Візантією уміщені під 907, 911, 944 та 971 рр. Князь Олег, зміцнивши своє станови ще в Києві, підкорив сусідні слов'янські пле мена й, обклавши їх даниною, 907 р. здійснив військовий похід проти греків та уклав договір з грецькими царями. Олег на чолі величезно го (за підрахунками В.Т. Пашуто, 80-тисячно-го) війська вдерся в межі Візантійської імперії й спустошив околиці її столиці. Далі вказуєть ся, що греки закрили гавань, а Олег поставив кораблі на колеса, щоб суходолом перетягти свою флотилію до гавані. Вражені греки відправили послів до Олега, які говорили йому:
"Не губи града, що хочеш, дамо тобі".
Олег згодився укласти договір, після чого послав до Царгорода п'ятьох своїх послів. Після переговорів договір було укладено. Олег зажа дав заплатити данину 80 000 воїнам по 12 гри вень на особу. Греки погодилися на ці умови, але просили договору, за яким Олег зобов'язу вався б надалі не нападати на Візантію.
На думку А.Н. Сахарова, в ході переговорів 907 р. було визначено такі умови договору: відновлення "миру й дружби" між Руссю та Візантією; виплата Візантією разової контри буції у вигляді грошей, золотих речей тощо;
виплата періодичної данини Русі; безплатне утримання послів.
Літописна оповідь про укладення через чотири роки другого договору 911р. почи нається так: "Послав Олег своїх дружинників встановити мирні вщносини й укласти договір між Візантією та Руссю". У договорі 911 р. Руси з Візантією відзначається: "Ми від русь кого народу..., послані Олегом, великим кня зем руським... до вас, царів грецьких, для підтвердження й зміцнення дружби, що існу вала між греками й руссю протягом багатьох років... неодноразово справді прагнули не тільки на словах, але й у письмовій формі і непорушною присягою, клянучись своєю зброєю, підтвердити й зміцнити цю дружбу, відповідно до нашої віри та звичаїв". Договір 911р. міг бути укладений лише з перемогою Руси, бо всім своїм змістом він свідчить про це. Договір 911 р. ознаменував собою якісно новий ступінь у всіх відношеннях. Договори 907, 911 років виписані у Повісті є першими дипломатичними актами Давньоруської держави, тексти яких відкрилися науці.
941 р. відбувся новий похід Руси на Візан тію. Однак він для Руси був невдалим. Про похід грекам повідомили болгари, і вони встигли приготуватися до війни. За таких умов договір 911 р. було анульовано. Але 941 р. договору укладено не було. Його уклали че рез три роки після нового переможного по ходу князя Ігоря 944 р. Момент було вибрано дуже вдало. Імператора було попереджено про просування русів, і грецьке посольство при гирлі Дунаю запропонувало Ігореві: "Не йди далі, але візьми данину, яку мав Олег; додамо до тієї данини ще". Ігор згодився припинити похід, узяв запропонований греками викуп, а потім було укладено договір. За літописними даними, в період з 944 по 957 рік між двома країнами існував міцний мир. Повість про подорож Ольги до Константинополя в 946р. у джерелі «Про церемонії візантійського двору» описано про прийом імператором Констянтином Банрянородним Ольги з почтом (108 чоловік). Довгі роки науковці вважали, що Ольга прибула для хрещення. Повість докладно це описує. Інші вважали, що Ольга прибула для того, щоб отримати від імператора королівський титул. Насправлі Ольга намагалася покращити відносини з Візантією, яка
була стурбована зростаючою могутністю Русі,
намагалася активізувати напади печенігів на Русь,
втягнути Русь у війни з кочівниками.
Ольга намагалася одружити сина Святослава з однією з п′яти дочок Констянтина, але невдало. Незважаючи на труднощі угоду в 946 р. все таки було підписано. Від цього часу імператор отримував військову допомогу від Русі, добірні руські воїни служили у гвардії імператора. 957р. велика княгиня Ольга прийняла у Візантії хрис тиянство.
967 р. Святослав на прохання візантійсько го імператора Нікіфора Фоки здійснив похід на болгар і зайняв там близько 80 міст. Він відчув себе господарем на Нижньому Дунаї. Але невдовзі Нікіфора було вбито, а грець ким імператором проголошено Іоана Цимісхія. Імператор зажадав від князя Святослава поки нути Болгарію. Послам Руси було сказано: "Ви стали винуватцями розриву нашого союзу". Відмова князя призвела до війни, що закінчи лася поразкою Руси й укладенням договору 971р. Після смерти Святослава договір 971 р. було підтверджено його сином Ярополком 978 p., а згодом і Володимиром.
В.Т. Пашуто вважав, що 988 p. було укла дено новий союз з Візантією, що скасовував угоди Святослава з Цимісхієм. На думку цьо го автора, на основі попередніх договорів було розроблено новий документ, що ліг в основу нового рівноправного союзу двох держав.
Всі русько-візантійські договори скріплю валися присягами. Русичі присягалися своєю зброєю "підтверджувати й зміцнювати цю дружбу згідно з нашою вірою й звичаєм". 944 p. руські посли говорили: "Якщо хтось з країни Руської задумає порушити цю друж бу, то нехай ті з них, хто прийняв хрещення, мають від Вседержителя Бога відплату..., а ті з них, хто нехрещений, нехай не мають допо моги ні від Бога, ні від Перуна... Якщо ж хтось із князів чи русів порушить те, що написано на цій хартії, то він має вмерти від власної зброї, і нехай буде він, як присягопорушник, про клятий Богом і Перуном".
Проте принцип "договори повинні вико нуватися", мабуть, часто порушувався Рус сю. Тому в тексті договору 971 p. передбаче но присягу руських послів і князя надалі не порушувати. При укладенні цього договору князь Святослав говорив: "Якщо я вже при-сягнувся грецьким кесарям, а зі мною всі боя ри й уся Русь, дотримаємося (надалі) всі цих непорушних договорів".
Історія дипломатичних зносин Руси з Візантією в Х ст. обривається звісткою Никонівського зведення про прихід грецьких послів до князя Володимира: "Літа 990 прийшли від грецьких царів посли про любов". Відомо, що візантійський напрям превалював у політиці Князя Володимира Великого: у 988 р. захоплення візантійської колонії в Криму Херсону щоб змусити Василія ІІ дотриматися слова (йому допоміг руським військом у боротьбі за трон з Вардою Фоком), офіційне хрещення, що ліквідувавало політичну залежність від Візантії, але не церковну.
Мирні відносини між двома державами не розрива лися до 1043 р., коли було здійснено черговий похід Руси на столицю імперії. Тому у червні 1043 р. руський флот з′явився поблизу Константинополя, що зумовило мирні переговори (Візантія віжшкодувала збитки руським купцям і руському монастиреві в Афоні). У 1046 р. нова угода (династичний шлюб – син Ярослава Мудрого Всеволод одружився з донькою імператора). Візантія прагнула отримати лопомогу Русі у боротьбі з печенігами, які нападали на Причорномор′я.
Після смерті Ярослава Мудрого аж до початку правління його онука Володимира Мономаха (1113–1125) годі говорити про виважену політику Русі щодо Візантії. Припинився обмін посольствами. В 12 ст. (1103 р.) київський князь Святополк одружився з Варварою (донька імператора Олексія Комніна), в 1104 р. перемишльський князь Володар видав доньку за сина цього імператора Ісаака. Ці шлюби свідчили про укладення угод між Руссю і Візантією й налагодження приязних стосунків. Але давньоруська держава поступово втратила свої позиції в Криму і Причорномор′ї. Візантія намагалася витіснити Русь від моря, ослабити її союз з ханами численних кочових орд. Найсуттєвішим було те, що Візантія намагалася коригувати зовнішню політику Русі, відштовхнути її від католицьких країн Заходу. Однак Русь вже мала політичний досвід та сили, щоб протистояти візантійській експансії. Київські князі, це показує практика, використовували угоди з Візантією у власних цілях. На новий рівень ці стосунки вийшли за Володимира Мономаха.
3. Міжнародні відносини у Західній Європі. Столітня війна 1337-1453 рр.
Найбільшим воєнно-політичним конфлік том у Західній Європі в XIII-XІV ст. стала Сто літня війна (1337-1453 pp.). Цей міжнарод ний конфлікт охопив більшість західноєвро пейських держав: у нього тією чи іншою мірою були втягнуті, окрім Франції та Англії, також Шотландія, Кастилія, Португалія, Арагон, Німецька імперія, Нідерланди, римська курія. Англо-французька боротьба перебувала в центрі міжнародних відносин у Західній Європі.
Суперництво між Англією й Францією на початок XIV ст. зосередилося в декількох кон кретних вузлах: гасконському, фландрському, шотландському. Воно загострилося в зв'язку з династичною кризою у Франції, коли 1328 р. припинилася пряма лінія дому французьких Капетингів. Зібрання представників вищої знаті визнало найближчим наступником тро ну Філіппа Валуа, представника бічної гілки правлячого дому. Водночас англійський ко роль Едуард III, онук Філіппа IV по мате ринській лінії заявив про свої претензії на французький престол. Проте французькі юри сти заперечували його права були на підставі відсутности у Франції традиції спадкування корони по жіночій лінії. Для юридичного об грунтування було використано положення давньої "Салічної правди" про те, що жінка не може успадковувати землю.
Чималим дипломатичним успіхом Англії був офіційний союз з німецьким імперато ром Людовиком Баварським (серпень 1337 р.). У договорі відкрито йшлося про взаємодопо могу проти Франції. У ті ж місяці (весна-літо 1337 р.) Едуард III намагався створити собі дипломатичну опору на Піренейському піво строві, намагаючись зруйнувати традиційну близькість французької монархії й Кастилії. Дипломатичні кроки робилися й щодо збли ження з Арагоном і Португалією.
Користуючись тим, що Едуард III зав'яз нув у шотландській війні, французький король Філіпп VI (1328-1350) оголосив у травні 1337 р. конфіскацію англійських володінь у Гасконі. У Франції явно недооцінювали готовність Англії до значного конфлікту.
Це дало підставу Едуардові III у зверненнях до своїх підданих й папи уміло подати Англію потерпілою стороною і жертвою прошуків "Філіппа Валуа, який правив тепер замість ко роля". Підготувавши таким чином громадсь ку думку, Едуард III висунув претензії на фран цузький трон й оголосив війну Франції.
Англійський король Едуард III, оголошу ючи війну Франції (1337 р.), висунув на пер ший план династичні причини, заявивши про те, що після припинення династії Капетингів саме він має найбільші права на французьку корону. Війна розгорталася досить мляво. Перші воєнні дії велися на територіях англо-французького суперництва - на південному заході Франції та у Фландрії. На першому етапі війни (1337-1360) французькі війська зазнавали безперервних поразок.
Восени 1339 р. відбулося перше значне вторгнення англійської армії на чолі з самим Едуардом III через Нідерланди. Першу знач ну перемогу англійці здобули на морі 24 чер вня 1340 р. в битві при Слейсі на берегах Фландрії.
Тим часом у боротьбу відкрито втрутив ся на боці Філіппа VI авіньйонський папа Бе недикт XII, який намагався допомогти Філіппу VI позбавити Англію найважливіших союз ників. У 1340 р. Він наклав інтердикт на меш канців Фландрії за те, що вони допомагали Едуардові III, а не своєму законному сюзе ренові - королеві Франції. Ще 1339 р. Бене дикт XII почав руйнувати союз Едуарда III з німецьким імператором і до 1341 р. домігся успіху: Людовик Баварський запропонував сприятливе для Філіппа VI посередництво в укладенні англо-французького миру. Ненадій ними були й нідерландські союзники Англії. Фландрський граф, на відміну від своїх горо дян, твердо дотримувався профранцузької орієнтації. Все це змусило англійського короля піти на перемир'я, яке тривало до 1345р. Однак невирішеність суперечностей робило розв'язання війни неминучою.
У бойових діях з англійцями французька армія зазнавала поразку за поразкою. В анг лійському війську переважала рекрутована з вільних селян піхота. Армія перебувала під єдиним командуванням короля. Загони ри царів були наймані й підлягали королеві, а не окремим сеньйорам. Французьке військо складалося з загонів феодальних сеньйорів, які погано слухалися командування. Вкрай нега тивно позначалася й нерішучість та без дарність Філіппа VI як командувача військом. Так, у липні 1347 р. Філіпп VI прибув зі знач ним військом під Кале, обложене англійцями, але не навіть наважився вступити в бій з вис наженою англійською армією. Замість цього він запропонував мирні переговори, від яких Едуард III ухилився. Тоді французьке військо на очах вражених мешканців Кале розверну лося й пішло геть, покинувши їх напризволя ще. Після дванадцяти місяців мужньої оборо ни місто було вимушене здатися.
Англійці розгорнули наступ в районі Кале та в Аквітанії. На південному заході Франції англійські війська очолив старший син анг лійського короля Едуард на прізвисько Чор ний Принц. Наприкінці літа 1356 р. велика французька армія на чолі з королем рушила на південний захід. Після переправи через Лу ару вона натрапила на військо Чорного Прин ца, який повертався з величезним обозом на грабованої здобичі. Французьке військо ви передило його і в районі Пуатьє перегороди ло йому дорогу на південь.
Французька армія мала, здавалося б, усі шанси на перемогу - чисельна перевага, во лодіння ініціативою і, нарешті, - моральна пе ревага. Англійський принц і його військо були відверто налякані ситуацією й готові йти на поступки. 19 вересня 1356р. Відбулася зна менита битва при Пуатьє. Вона засвідчила всю непридатність військової організації Франції. Жан II показав себе бездарним полководцем внаслідок чого в битві загинув увесь цвіт Франції, а сам Жан II потрапив у полон. Жан II, перебуваючи в англійському по лоні, підписав перемир'я з англійцями, виз навши всі загарбання Чорного Принца (бере зень 1357 р.). Дофін Шарль (майбутній король Шарль V) та Генеральні Штати відмовилися затвердити договір. У той час як на півночі Франції став наростати народний опір загарб никам, в ході якого рицарі, городяни й селя ни, надавали допомогу малочисленим заго нам дофіна, Жан II підписав у Лондоні страш ний за своїми наслідками договір. У обмін на відмову Едварда III на французький трон Жан "поступався" йому приблизно половиною Франції: весь південний захід у межах давньої Аквітанії, Анжу, Мен, Пуату, Турень, Нормандію, Понтьє тощо. Це були так звані "Анжуйські володіння" з таким цінним доповненням як Кале та деякі острови біля берегів Фландрії. Такий договір створював серйозну загрозу незалежносте Франції. Дофін Шарль, який прийняв титул регента Франції, відмовився визнати підписаний його батьком договір.
Опір, вчинений французами наступу військ Едуарда III, змусив англійського короля вступити в мирні пе реговори з дофіном Карлом. У травні 1360р. в селі Бретіньї біля Шартра було під писано мир, ратифіко ваний потім обома ко ролями в Кале. В обмін на відмову Едварда від претензій на французь ку корону від одержу вав у своє повне розпо рядження південно-західні землі в дещо об межених в порівнянні з Лондонським догово ром розмірах і низку нових володінь на пів ночі з центром в Кале (графства Понтьє та Ґін). За звільнення французького короля було призначено величезний викуп - 3 млн. золо тих крон, які мали виплачуватися частинами. Отже, Франції вдалося відстояти значну тери торію, якою Жан II поступався англійцям за умовами договору в Лондоні: Нормандію, Мен, Анжу, Турень та низку дрібніших во лодінь.
Воєнні дії між Англією й Францією відно вилися 1369 р. Після смерти Жана II королем Франції 1364 р. став Шарль V - колишній дофін-регент. Вся його енергійна діяльність всере дині країни й на міжнародній арені була спря мована на боротьбу проти умов договору в Бретіньї.
Зібравши значні кошти, Шарль V почав готувати нову велику армію. Було вдоскона лено організацію війська, поліпшено озброє ння, оснащення його артилерією. На керівні пости у війську поряд із представниками ро довитого дворянства висувалися талановиті воєначальники невисокого походження. Ри царем з Бретані був, зокрема, й Бертран Дю-геклен, який став 1370 р. коннетаблем Франції. Це дало змогу на другому етапі війни (1369-1396) звільнити від англійців більшу частину захоплених ними земель.
Значні зусилля Франції й Англії були спря мовані на забезпечення союзників й міжна родної підтримки у війні, яка мала відновити ся. Англія скрізь наштовхнулася на диплома тичну й військову протидію Шарля V. Бороть ба між англійським та французьким ставле никами в Бретані завершилася її переходом 1364 р. на становище васала французької ко рони. 1365 р. французькому королеві вдалося домогтися угоди з Шарлем Наваррським, на допомогу якого розраховував англійський король.
Ареною гострої дипломатичної бороть би між Англією й Францією стала в 60-х ро ках Фландрія. Франція виграла п'ятирічну боротьбу за "фландрський шлюб" єдиної спадкоємниці величезних володінь у Нідер ландах - дочки графа Фландрського Марга рита де Маль (1368 р.). На руку Маргарита претендували син Едварда III Едмунд і брат Шарля V Філіпп, герцог Бургундський. Шарль V використав підтримку папи Урбана V, який відмовив англійському принцу в дозволі на шлюб під приводом далекого ро дичання з Маргаритою де Маль.
Значна увага приділялася в 60-ті роки Шот ландії. Проте Едварду III вдалося 1369 р. уклас ти ангто-шотландський мир, і одна із статей до говору в Бретиньї передбачала розрив союзу Франції й Шотландії "на всі часи", але цей союз продовжував бути політичною реальністю. 1371р. його було офіційно відновлено за ініціа тиви Франції. Це був ще один важливий дипло матичний успіх Шарля V. Починаючи з 1378 р. на англо-шотландському кордоні постійно три вала війна. Біля англійських берегів постійно діяли шотландські пірати, допомагаючи фран цузам та іспанцям у діях на морі.
Об'єктом гострої дипломатичної й зброй ної боротьби між Англією й Францією зали шалися держави Піренейського півострова. Їхня позиція мала велике політичне й військо во-стратегічне значення. На першому етапі Столітньої війни Кастилія надавала підтрим ку Франції. 1362 р. Едвардові III вдалося ук ласти договір про союз із королем Кастилії та Леону Педро І. Але Шарль V підтримав зведеного брата Педро, Енрике Трастамарсь-кого. 1365 р. до Кастилії було послано фран цузьку армію під командуванням Бертрана Дюгеклена. Боротьба завершилася 1369 р. утвердження на кастильському троні союз ника Франції Енрике.
Франко-кастильський союзний договір 1368 р. мав відверту антианглійську спрямо ваність. Енрике брав на себе зобов'язання підтримати війну проти Англії на морі, а за необхідности - в Аквітанії чи навіть на англійській території. Арагон уклав мирну угоду з Кастилією, визнавши її союз із Францією. Таким чином, на Піренейському півос трові, як і в інших частинах Західної Європи, в 60-ті роки союзний договір був значно зміцне ний на шкоду англійським позиціям. Договір у Бретиньї фактично залишився на папері. За підтримки Генеральних Штатів Шарль V оголосив війну Англії. Поступово місто за містом, кріпость за кріпостю фран цузька армія звільняла Аквітанію.
Проте успіх Франції не був повним. Пере моги королівського війська налякали значних французьких сеньйорів, які понад усе остері галися посилення королівської влади. В ре зультаті на початок 80-х років англійці, незва жаючи на значні втрати, зберегли в своїх ру ках всі опорні пункти на французькому узбе режжі: Кале, Бордо й Байонну вони зберегли власними силами, французькі сеньйори до дали до цього Шербур в Нормандії й Брест у Бретані. Це серйозно знижувало значення французьких перемог.
До кінця 80-х років військова активність Англії й Франції явно виснажилася. Після тривалого перемир'я сторони спро бували розпочати переговори про умови ос таточного миру. Однак конференція в Ам'єні 1391-1392 pp. виявила невирішеність основ них проблем, зокрема, проблеми Аквітанії. Проте нестабільність королівської влади в Англії робила продовження війни з Францією нереальною. Ситуація у Франції ускладнила ся 1392 р. у зв'язку з важкою психічною хво робою Шарля VI.
За цих обставинах джерела повідомляють про зростання дружелюбности між Ричар дом II і Шарлем VI, у хворобі якого періодично наступало поліпшення. Ричард II і Шарль VI намагалися заручитися підтримкою один од ного, уклавши щось на зразок особистої унії. 1396 р. між Англією й Францією було укладене перемир'я на 28 років. Договір було скріплено не лише підписами королів, але й шлюбом Ричарда II й Ізабелли Валуа, що відбувся в Кале після особистої зустрічі монархів.
Але договір 1396 р. не розв'язував жодно го спірного питання. Було спеціально обумов лено, що діти Ричарда II й Ізабелли не будуть мати права на французький престол. Мета угоди й зустрічі королів, що пройшла з вели чезною помпою, полягала в тому, щоб зміцнити особисті контакти й заручитися взає мною підтримкою.
1399 р. в Англії відбувся державний пере ворот. Непопулярного Ричарда II було скину то його двоюрідним братом з дому Ланкастерів. Англійський король Генрі V, відповіда ючи бажанням англійської знаті, активно го тував вторгнення до Франції. У відповідь на французькі мирні пропозиції Генрі V зажадав як свої "законні" володіння Аквітанію, Нор мандію, Анжу, Турень, Пуату, Мен, Понтьє -приблизно половину Франції. Відродження колишніх вимог фактично означало оголо шення війни.
Англо-бургундський блок став основою договору в Труа 21 травня 1420р.За фор мою це був мирний договір, який підбивав підсумки війни між Англією й Францією. Він був підписаний Генрі V і безумним Шарлем VI. По суті ж цей документ знаменував змову між англійським королем та "бургун дською партією" про подальшу спільну бо ротьбу проти прибічників дофіна.
За умовами договору в Труа англійський король Генрі V оголошувався регентом Франції й "улюбленим сином і спадкоємцем" Шарля VI. Дофін Шарль втрачав права на пре стол (його оголошено незаконнонародженим й присуджено до вигнання з Франції). "З ме тою забезпечення миру й спокою" корони Франції й Англії "навіки" об'єднувалися під егідою англійської влади. Генрі V брав за дру жину доньку французького короля Катерину, і їхні діти мали успадкувати корону об'єдна ного королівства. Договір 1420 р. не означав реального за вершення англо-французької війни й остаточ ної поразки Франції. Однак юридичне він поз бавляв її незалежности. Генрі V убачав своїм завданням домогтися реального підпорядку вання країни. Водночас дофін Шарль мав підтримку на півдні країни, а його ім'я става ло знаменом опору владі Генрі V. Дофін ого лосив договір в Труа незаконним, бо Шарль VI діяв "не за власною волею, а з волі англійців".
У серпні 1422 р. Генрі V раптово помер. Смерть молодого англійського короля (йому ледве виповнилося 36 років) завдала несподі ваного удару по політичній програмі, закла деній у договорі 1420 р. Проголошення Генрі V "регентом і спадкоємцем Франції" грунтува лося на упевнености в тому, що він переживе немолодого, божевільного Шарля VI й буде коронований французькою короною. Мож ливість передчасної смерти Генрі не передба чалася укладачами договору в Труа. Спадкоєм цем англійської корони був десятирічний син покійного короля. Регентом Франції Генрі V перед смертю призначив свого брата герцога Бедфорда. Створився прекрасний юридичний пролаз для всіх противників об'єднання корон, і насамперед для дофіна Шарля.
Через шість тижнів після кончини Генрі V помер і Шарль VI. Дофіна було проголошено французьким королем під ім'ям Шарля VII.
Бідування, пережиті Францією в ході війни, загострили відчуття етнічної самосвідомости й стимулювали згуртування різних соціальних верств у боротьбі з англійськими загарбника ми. На третьому етапі Столітньої війни (1420-1453 pp.)(за іншою періодизацією 1428-1453) масовий опір у країні надав війні визвольного характеру. Важливим дипломатичним досягненням Англії стало під твердження англо-бургундського союзу в приєднанні до союзу герцога Бретані, який до того вагався. Можливо, не без англійської участи був влаштований замах на життя Шар-ля VII. В жовтні 1422 р. в резиденції короля в Ла-Рошелі під ним провалилася підлога. Бага то наближених Шарля загинули, але він сам одержав лише легке поранення. Англійський двір зробив спробу ослабити традиційну шот ландську загрозу,
Із часом Шарль проявив себе добрим дип ломатом і тонким політиком. Він уміло ско ристався широким патріотичним рухом у Франції, залучаючи найвидніших його діячів до себе на службу. Починаючи з 1424 р., Шарль VII веде бо ротьбу за союзників. Він шукає зближення з герцогом Бретані. Серйозною опорою Шарля VII була Шотландія. 1424 р. шотландський король надав пряму військову допомогу: до Франції були прислані війська чисельністю 5 -6 тис. чоловік для боротьби проти англійців. Шарль VII уміло скористався слабкістю королівської влади в Англії через малолітство сина померлого Генрі V. Французький король на якийсь час спонукав герцога Бретонсько го скласти йому омаж, в 1426-1427 pp. ге рцогські війська взяли участь у воєнних діях на боці Шарля VII. Проте на кінець 1427 р. англійському регентові Бедфорду вдалося, доклавши багатьох дипломатичних засобів, відновити союз з Бретанню.
Англійська пропаганда ще від часів Едуарда III активно насаджувала й пропагувала думку про те, що Бог покинув французів. Перемоги англійців подавалися як знак Божо го благовоління, щодо французів поширюва лося зворотне - твердилося про явні ознаки передвизначености їхньої поразки.
Громадська думка Франції намагалася ви робити свою версію ставлення Бога до англо-французької війни. Після зрадницького дого вору в Труа народ поклав значну долю вини за приниження Франції на дружину боже вільного Карла VI - королеву Ізабеллу Баварсь ку. Саме її воля водила рукою короля, що втра тив розум, при підписанні договору. Ізабелла в союзі з герцогом Бургундським домоглася позбавлення дофіна Шарля спадкових прав й оголосила його незаконнонародженим. У на роді говорили, що Францію згубила жінка. З часом цю версію органічно доповнила дум ка, що врятує Францію дівчина - якась Діва.
Суспільно-психологічний феномен Жан-ни д'Арк має значення передовсім як чинник моральної мобілізації французького суспіль ства. Мовою її епохи він виявлявся в тому, що Жанна прагнула насамперед довести, що Бог на боці Франції. Вона твердила, що він ба жає, щоб англійці покинули країну. Задля підтвердження своєї місії вона запропонува ла з малою кількістю людей зняти облогу Ор леана. Орлеан - стратегічно важлива кріпость на р. Луарі - був взятий в облогу англійцями наприкінці 1428 р. Його захоплення мало відкрити шлях за Луару - до Буржа, Пуатьє, основних опорних пунктів Шарля VII. 29 квітня військо Діви прибуло до Орлеана, а 8 травня 1429 р. англійське військо, зазнаючи одну по разку за іншою, зняло облогу Орлеану й відступило, зазнаючи значних втрат.
7 липня 1429 р. відбулася коронація Шарля VII в Реймському соборі.
Подальша історія війни стала, по-суті, історією поступової втрати англійцями фран цузьких володінь й вигнання їх з Франції. Після коронації Шарля в Реймсі англійський регент Бедфорд публічно заперечив його права. В Англії було ухвалене рішення щодо негайної коронації в Парижі десятирічного сина Генрі V - Генрі VI. 1431 р. в столиці Франції відбулася урочиста процедура возведення на французький трон малолітнього Генрі. Але її було сприйнято як серйозну політичну подію лише англійцями. Для фран цузів Генрі VI, незважаючи на те, що він був онуком Шарля VI по матері, був втіленням англійської влади, тоді як Шарль VII, особли во завдяки Жанні д'Арк, символізував неза лежну Францію.
Між Бедфордом і Шарлем розгорнулася дипломатична боротьба довкола англо-бур-гундського та англо-шотландського союзів. Бедфорд відразу після поразки під Орлеаном призначив Філіппа Бургундського регентом Франції, зберігши за собою лише управління Нормандією. Це сприяло формальному відновленню англо-бургундського союзу. Тоді Шарль VII оголосив, що "прощає" всім при бічникам бургундської партії й пропонує ук ласти мир з герцогом.
Протягом кількох років (1429-1435) англій ці вели переговори з шотландськими пред ставниками й самим королем, намагаючись розірвати намічений шлюб шотландської принцеси й дофіна Франції. Але невирішеність англо-шотландських прикордонних питань зробила дипломатичні зусилля Англії марни ми. 1436 р. шотландці в черговий раз у важ кий для англійців момент англо-французької війни завдали удару на півночі. Дипломатичні невдачі Англії в 30-х роках XIV ст. переплели ся з воєнними. Центром народної війни, як і раніше, була Нормандія. В 1434—1435 pp. тут розгорілася справжня народна війна із за войовниками. Репресії ще більше посилили ненависть до завойовників.
1435р. в Аррасі з ініціативи папи відбула ся міжнародна конференція, в якій брали участь представники багатьох європейських дворів. Під гаслом християнського миролюбства вони намагалися сприяти укладенню миру між Англією й Францією. Англійці відкинули пропозиції щодо відмови від прав на французький престол, не погоджувалися на звільнення Нормандії й складання традиційно го оммажу за французькі південно-західні землі. За умов перелому, що розпочався у війні й зміцнення централізованої влади у Франції така позиція була приречена на провал.
Англійська делегація демонстративно по кинула Аррас, прикриваючи цим жестом значну дипломатичну поразку. Головний удар був завданий англійцям після відбуття їхніх представників. Герцог Філіпп Бургундський підписав з Шарлем VII договір, за яким виз нав його королем і перейшов у війні на бік Франції. Ця подія, що давно назрівала, була прискорена серією поразок англійців в Понтьє й Іль-де-Франсі, зростаючим невдоволенням політикою герцога серед населення самої Бургундії, нарешті, смертю герцога Бедфор-да(1435).
Договір 1435 р. знаменував важливу пе ремогу сил централізації над сепаратизмом вищої знаті, що був одним із вирішальних чин ників військово-політичних поразок Франції. На початок 1439 р. стало зрозуміло, що вели чезні затрати коштів і сил не принесли Англії вирішального перелому у війні.
Останньою надією англійського короля стали переговори. З іншого боку, й французь ка знать мала на меті не доводити до кінця справу звільнення країни від англійців, щоб не дати змогу Шарлеві VII зміцнити владу че рез утвердження позиції центральної влади. З цих самих міркувань у переговорах був заці кавлений і герцог Бургундський. Але бажан ня придворних кіл Франції домогтися англо-французького миру розбилося об непомірні англійські вимоги (Нормандія й Аквітанія на правах суверенітету, омаж англійському ко ролеві за Бретань, Фландрію й Кале тощо).
Позиція короля Шарля була рішучою, він пи сав, що "не допустить, щоб англійці не скла дали йому омаж за володіння у Франції й не перебували в стані васалітету, як інші його васали й піддані".
Після відчутних поразок, завданих англій цям у 1441-1443 pp., англійські представники стали більш зговірливими. Внаслідок цього в травні 1444 р. в Турі було підписано англо-французьке перемир'я на два роки. Цей до говір давав Шарлеві можливість перепочин ку. Він одержав змогу перебудувати й вдос коналити військову справу в країні. Франція була готова завдати англійцям останнього уда ру. Але укладене в Турі перемир'я продов жувалося до 1449 р.
1445 р. до Англії прибуло французьке по сольство для переговорів про "остаточний мир". Англійська корона прагнула зберегти за собою у Франції права на Нормандію й Гієнь - основні території, які все ще перебу вали під англійською владою. Французькі по сли проводили лінію Шарля VII про немож ливість існування на території Франції во лодінь, що перебувають поза сюзеренітетом французького короля. Переговори зайшли в глухий кут. Перемир'я було продовжено. По дальші численні зустрічі сторін були безре зультатними. Тим часом англійські війська у Франції не одержували коштів і підкріплень.
1449 р., скориставшись прикордонними конфліктами в Нормандії й Бретані, Шарль VII порушив перемир'я й рушив війська на звільнення Північної Франції. Кампанія була ретельно підготовлена, в ній діяла справжня армія. Французи мали повну військову пере вагу. Шарль VII забезпечив собі традиційну підтримку Шотландії. Шотландський напад на півночі 1448 р. змусив англійців тримати на північному кордоні значні сили.
Напередодні війни дипломатія Шарля до моглася визначного успіху. Герцог Бретані, який посідав невизначену позицію визнав себе васалом французького короля й склав йому присягу на вірність. Шарль подбав і про закріп лення в громадській думці усвідомлення спра-ведливости війни з англійцями.
Протягом 1449-1450 pp. було визволено Нормандію. Ціною величезного напруження англійський король зібрав чергову армію для відправки до Франції, але на узбережжі вона зазнала нищівної поразки під Форміньї (10 квітня 1450 p.).
На хвилі патріотичного піднесення було послані війська на південний захід. Шарль VII особисто очолив армію, яка рушила на виз волення Гієні. 16 липня біля Шатільйона англійські війська під проводом Тальбота були дощенту розбиті. Особливо помітну роль відіграла першокласна французька артилерія
Сам Тальбот загинув у цій битві. 19 жовтня 1453р. місто Бордо здалося на милість пере можця. Ця дата традиційно вважається часом завершення Столітньої війни.
Завершення безпрецедентно тривалого англо-французького конфлікту не було офор млено юридичне. Англійська монархія не хо тіла визнати своєї повної поразки. Ціною знач них зусиль Англії вдалося на ціле століття втри мати останній опорний пункт на континенті -порт Кале (приєднаний до Франції 1558 р.).
Столітня війна була не лише міждинастичним, але і міжнаціональним конфліктом, вона сформувала уявлення про національну (етнічну) державу, ознаменувала крах феодальної військової системи як передумови краху феодального ладу.
ЛІТЕРАТУРА