Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
План.
У науці конституційного права під джерелами конституційного права розуміють зовнішню форму вираження (об’єктивації) конституційно-правових норм.
Слід зазначати, що категорія «джерело конституційного права» виникає із появою і розвитком науки конституційного права. Але весь час зазначена юридична категорія перебувала й продовжує перебувати під впливом здобутків загальної теорії права. Фактично наука конституційного права використовує положення загальної теорії права щодо джерел права.
Виникнення поняття «джерело права» відносять до періоду існування Давнього Риму. Понад дві тисячі років тому Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони XII таблиць джерелами всього публічного і приватного права, оскільки вони були базою тогочасного права для давньоримських правознавців. До перших джерел права належать також Закони царя Хамурапі, Закони Ману тощо.
У подальшому погляди вчених на зміст поняття «джерело права» позначалися різноманітністю. Ця категорія наповнювалася змістом з огляду на належність правознавця до тієї чи іншої юридичної школи.
З ідеалістичних підходів намагалися дослідити сутність і зміст джерел права представники різних юридичних шкіл.
Зокрема, один із засновників психологічної школи права Л.Й. Петражицький на початку XX ст. дійшов висновку, що джерелами права є: звичаєве право, законне право і т.д. Вчений ототожнював форму і зміст права.
Ця точка зору була доволі поширеною наприкінці XIX – на початку XX ст. Наприклад, М.М. Коркунов вважав джерелами права форми об’єктивування юридичних норм, а Я.М. Магазінер зазначав, що джерелами права називаються загальнообов’язкові форми вираження права, тобто такі норми, за якими суспільна влада визнає загальнообов’язкову правову силу, і які здатні породжувати права й обов’язки невизначеної кількості громадян.
Вчений виділяв такі види джерел права:
1) закони;
2) звичаєве право;
3) практика державних установ;
4) неправо, що стало вихідним пунктом нового правопорядку.
Інші російські вчені, зокрема Г.Ф. Шершеневич, навпаки, наголошували на тому, що термін «джерело права» є багатоаспектним і має кілька значень:
а) сили, що створюють право, наприклад, воля Бога, воля народу, правосвідомість, ідея справедливості, державна влада;
б) матеріали, що покладені в основу того чи іншого законодавства;
в) історичні пам’ятки, що у минулому мали значення діючого права;
г) засоби пізнання діючого права.
Такий погляд на сутність і зміст джерела права й на сьогодні є традиційним для англосаксонської правової доктрини.
Представники нормативістської школи права вбачали джерело в абстрактній «основній нормі», що дає початок всьому праву. Наприклад, Г.Кельзен вважав, що всі правові норми статичним чи динамічним способом виводяться з основної норми, а кожна вища норма є джерелом для нижчої, що підпорядкована першій. Щодо джерел конституційного права, то представники нормативістської школи вважали, що конституція є джерелом законів, а закони – джерелом судових рішень.
Представники позитивістської школи права, зокрема Р. Ієринг, вважали, що джерелом права є позитивне, писане державою право, що примусово захищається державою.
На думку одного із засновників соціологічної школи права Г. Уеллса, джерелами права стали природні інстинкти людини. Послідовники Г. Уеллса, розвиваючи положення його вчення, розуміли під джерелами права інтереси різних соціальних груп, що відображалися в позитивному праві тогочасних країн.
Бельгійський учений Є. Ніс вважав, що термін «джерело» слід розуміти в праві як спосіб його створення, формування.
XX ст. також не дало однозначного розуміння поняття «джерело права», а навпаки – розширило коло різноманітних точок зору щодо правової природи цієї категорії.
Зокрема, цікавий підхід до визначення джерела права сформувався у англосаксонських правових школах, де найбільшого поширення отримала теорія Л. Оппенгейма – X. Лаутерпахта. Вчені звернулися до первинного філологічного змісту поняття „джерело» і писали: «На зразок того, як ми бачимо, що потоки води течуть по поверхні землі, ми так само спостерігаємо як потоки норм течуть в галузь права... Зрозуміло, правові норми не виходять із конкретного місця на землі, як вода: вони виникають із фактів історичного розвитку певного суспільства».
За радянської доби проблеми джерел радянського права досліджувалася в численних працях М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, С.О. Голунського, А.I. Денисова, С.Ф. Кечекьяна, Д.А. Керімова, П.О. Недбайла, В.С. Основіна, А.А. Піонтковського, Б.В. Щетиніна та ряду інших учених.
Під джерелом права стали розуміти зовнішню форму його вираження. Згодом радянська правова доктрина стала ототожнювати цю категорію із нормативно-правовими актами, що містять правові норми.
Тенденція щодо формалізації джерел права у радянській правовій науці посилилася у 80-х рр. XX ст. Так, Д.А. Керімов розрізняв право у двох формах вираження: внутрішня форма – система права, і зовнішня – джерело права.
С.Л. Зівс відзначав, що джерело права є зовнішньою формою об’єктивації правової норми. При цьому лише об’єктивована норма є загальнообов’язковою, а її виконання забезпечується відповідними способами державного впливу. Норма права не існує і не може існувати поза джерелом права – оболонки існування правової норми.
Радянська правова доктрина у 80-х роках сформулювала положення про форми права – внутрішню й зовнішню. Під внутрішньою формою права пропонувалося розуміти розподіл правових норм за галузями й інститутами, а під зовнішньою – способи встановлення правових норм, під якими слід розуміти джерела права. Також дискутувалася проблема щодо визнання єдиним джерелом радянського права закон.
На початку 70-х рр. XX ст. А.І. Лєпьошкін пропонував розуміти під джерелами радянського державного права способи вираження правових норм.
Схожих думок дотримувалися й інші радянські вчені-конституціоналісти. Наприклад, І.П. Ільїнський і М.А. Крутоголов стверджували, що джерелами державного права є юридичні акти, що містять норми державно-правового характеру.
Теоретичні положення про джерело права як зовнішню форму вираження права в цілому були сприйняті й у пострадянській юридичній науці. Більшість російських правознавців дійшли єдиної думки, що категорію «джерело права» у сучасній юридичній науці слід використовувати саме у формально-юридичному значенні та розуміти під джерелами права форму вираження й закріплення (а також зміни або скасування) правових норм.
Безперечно, поняття «джерело права» є багатоаспектним, але й у сучасній українській юридичній науці воно здебільшого вживається у формально-юридичному значенні. Зокрема, П.М. Рабінович пропонує визначати джерело права як спосіб зовнішнього вияву правових норм, який засвідчує їх загальнообов’язковість. М.С. Кельман і О.Г Мурашин визначають юридичні джерела, або форми права, як офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових; норм, що діють у певній державі.
Водночас кожна окрема галузь права має свій погляд на визначення поняття „джерело права”. Це зумовлено особливостями норм галузі права, специфікою галузевої правотворчості, юридичними доктринальними традиціями тощо. Не є винятком і конституційне право України.
Проблема джерел конституційного права активно досліджувалася українськими вченими-конституціоналістами. Зокрема, В.Ф. Мелащенко розумів джерела права як акти нормативного характеру, що містять норми конституційного права.
Деякі вчені-конституціоналісти продовжують дотримуватися традиційних формально-юридичних поглядів. Наприклад, О.Ф. Фрицький вважає, що джерела конституційного права є формами, в яких воно виражається.
Нерідко у вітчизняній науці конституційного права трапляється спроби розвинути погляди російських вчених щодо значення природного права для джерел конституційного права. Так, В. В. Кравченко пропонує розрізняти джерела природного і позитивного конституційного права України.
Підсумовуючи погляди вчених на джерела права, можна стверджувати, що джерело конституційного права України (у його юридичному значенні) – це зовнішня форма об’єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом або державою, чи суб’єктами місцевого самоврядування конституційно-правових норм, які мають юридичну силу.
Для джерела конституційного права властиві загальні та спеціальні юридичні ознаки.
Загальні ознаки джерел конституційного права співпадають з ознаками джерела права в цілому:
Спеціальні ознаки джерела конституційного права України вказують на ті їхні юридичні особливості, що властиві лише джерелам конституційного права:
4) За функціями джерела конституційного права України здебільшого здійснюють установчу і регулятивну функції (рідше охоронну функцію). Щодо системи джерел національного права в цілому, джерела конституційного права здійснюють інтегративні функції. Тобто джерела конституційного права є системоутворюючим компонентом національної системи права.
5) За формою джерела конституційного права України є зовнішнім проявом буття об’єктивно існуючих конституційно-правових норм. При цьому, джерелами конституційного права України об’єктивізують лише правотворчі, а не правозастосовчі норми конституційного права. Формами вираження конституційно-правових норм є Конституція, закони України, Регламент Верховної Ради України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти місцевого самоврядування тощо.
6) За способами і засобами правотворення – встановлені чи санкціоновані народом України, державою чи суб’єктами місцевого самоврядування. Встановлення чи санкціонування конституційно-правових норм у нормативно визначених формах здійснюється відповідно до встановленої законодавством процедури.
7) Джерела конституційного права мають найвищий ступінь гарантованості й забезпечуються всіма заходами державного впливу, що передбачені чинним законодавством. На відміну від інших галузевих джерел національного права гарантованість джерел конституційного права України і, насамперед, основного джерела – Конституції України, забезпечується спеціально створеним органом конституційної юстиції – Конституційним Судом України.
8) Джерела конституційного права у своїй взаємодії утворюють певну органічну систему – систему джерел конституційного права. Ця система має структурні, функціональні та генетичні зв’язки між усіма її складовими елементами.
9) Як і будь-яка інша система, система джерел конституційного права репрезентована різнопорядковими елементами (складовими), що підлягають класифікації. На відміну від інших галузевих джерел права, система джерел конституційного права України репрезентована найбільшою кількістю видів джерел, які можуть бути класифіковані за всією сукупністю критеріїв класифікації джерел права в цілому.
10) Приведення джерел конституційного права України у відповідність до правових стандартів ЄС, з огляду на системоутворюючий характер, сприяють адаптації всього національного законодавства до законодавства ЄС, що є необхідною вимогою для європейської інтеграції України.
Отже, джерела конституційного права України, як зовнішня форма об’єктивації встановлених чи санкціонованих Українським народом або державою, чи суб’єктами місцевого самоврядування конституцій но-правових норм, які мають юридичну силу і є фундаментом системи джерел національного права. їх система представлена широким колом різноманітних за предметом, суб’єктами, функціями, формами та умовами дій, що підлягають класифікації.
На різноманітність джерел права вчені звертали увагу здавна. Ще за часів Стародавнього Риму юристи, визнаючи основними джерелами права закон і звичай, користувалися у своїй практичній діяльності й іншими джерелами права – преторськими едиктами, юридичною практикою з конкретних справ (jus respondenty). Важливим джерелом тогочасного права також вважалися принципи добра, справедливості, гуманізму тощо, тобто загальноцивілізаційні цінності.
Багатоманітність була властива джерелам права за всіх часів і у всіх народів. На багатоманітність джерел права вплинуло розмаїття суспільних відносин, що стали предметом правового регулювання, широке коло суб’єктів правотворчої й правозастосовчої діяльності, різноманітність форм регулювання правовідносин, правові традиції та доктрини та вплив інших об’єктивних і суб’єктивних чинників.
До того ж кожній правовій системі властива власна система джерел і романо-германська правова система джерел позитивного права є однією із найскладніших.
Учені здавна намагалися здійснити класифікацію джерел права. Зокрема, Я.М. Магазінер на початку XX ст. виділяв такі види джерел права:
1) закони;
2) звичаєве право;
3) практика державних установ;
4) неправо, що стало вихідним пунктом нового правопорядку.
Джерела конституційного права різняться за характером (сутністю) волевиявлення, змістом, формою, територією дії, часом дії, чинністю, національною приналежністю тощо.
Основним критерієм розмежування джерел конституційного права є їх характер, сутність.
За сутністю джерела конституційного права поділяються на ті, що є
Первинними серед них слід вважати ті джерела конституційного права, що безпосередньо виражають волю Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні. Воля Українського народу безпосередньо реалізується насамперед у актах всеукраїнського референдуму, тобто джерелах конституційного права загальнодержавного рівня.
Похідними є джерела конституційного права, що виражають політичну волю Української держави. Це джерела конституційного права, що створюються, приймаються чи санкціонуються державою та уповноваженими органами державної влади (закони України, укази Президента України, рішення та висновки Конституційного Суду України та ін.) і мають гармонійно й логічно на відповідному рівні здійснювати волевиявлення Українського народу.
За змістом, тобто юридичною силою, джерела конституційного права поділяються на:
конституційні;
законодавчі;
підзаконні;
локальні.
Пріоритетними є, звичайно, конституційні джерела, адже Конституція має найвищу юридичну силу.
Законодавчі джерела конституційного права України виражають волю Українського народу і політику, волю держави, мають вищу юридичну силу і виняткове коло суб’єктів правотворчості, якими є Український народ і Верховна Рада України. Це – акти всеукраїнського референдуму, закони України та чинні міжнародні договори України.
Підзаконні джерела конституційного права України – це нормативно-правові акти, що виражають волю Українського народу та політику держави, не суперечать Конституції України та законам України, і розвивають їх положення. Це – постанови та інші нормативно-правові акти Верховної Ради України, укази і розпорядження Президента України; постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти інших центральних органів виконавчої влади; рішення і висновки Конституційного Суду України; рішення Центральної виборчої комісії й територіальних виборчих комісій; акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
До локальних джерел конституційного права України належать, зокрема, нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим і нормативно-правові акти інших суб’єктів місцевого самоврядування, а також нормативно-правові акти підприємств, установ і організацій.
Наступним критерієм класифікації джерел конституційного права України є їх форма. За формою вираження джерела конституційного права є доволі різноманітними і зумовлюються традиціями формалізації конституційно-правових норм і способами правотворчості відповідних суб’єктів конституційного права. Це:
1) нормативно-правові акти;
2) договори;
3) судові прецеденти;
4) акти інших соціальних норм (моралі, акти об’єднань громадян тощо).
До нормативно-правових актів належать: Конституція України, закони, кодекси та основи законодавства України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, висновки і рішення Конституційного Суду України, акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, акти референдуму Автономної Республіки Крим, акти інших місцевих референдумів та акти територіальних громад, регламенти місцевих рад тощо.
Форма вираження кожного виду джерела конституційного права має власну особливу структуру, тобто внутрішню побудову джерела конституційного права. Найскладнішим є форма Конституції України, яка є єдиним писаним джерелом конституційного права найвищої юридичної сили, і умовно складається з преамбули (для інших джерел конституційного права цей елемент структури джерела права не завжди властивий), основної частини, прикінцевих і перехідних положень. Інші ж джерела конституційного права мають простішу форму, що виражається у кількох нормативно-правових приписах з конкретного питання.
Важливим критерієм розмежування джерел конституційного права України є територія їх дії. Джерела конституційного права можуть бути:
Загальнодержавні джерела конституційного права діють на всій території України. Це – Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони України, укази Президента України тощо.
Місцеві (локальні) джерела конституційного права діють на певній території України і їх дія не поширюється на всю територію держави. У свою чергу локальні джерела конституційного права України поділяються на: акти місцевих органів державної влади; акти Автономної Республіки Крим; акти суб’єктів місцевого самоврядування; акти підприємств, установ і організацій.
За терміном дії джерела конституційного права поділяються на:
Більшість джерел конституційного права України мають постійно діючий характер, тобто приймаються на невизначений термін дії. Втрата ними чинності відбувається за умови набуття чинності іншим джерелом конституційного права, що скасовує дію попереднього. До постійно діючих джерел конституційного права належать: Конституція України, акти всеукраїнського референдуму, закони України, висновки і рішення Конституційного Суду України тощо.
Тимчасові джерела конституційного права України діють на визначений період у чітко визначених хронологічних межах чи за визначених умов, після чого їх чинність втрачається.
Наступним критерієм розмежування джерел конституційного часу є їх чинність. Прийнято розрізняти джерела конституційного права:
До чинних джерел конституційного права України належать Конституція України 1996 р., Закони України, які діють тощо.
Нечинні, або історичні, джерела конституційного права України – це джерела конституційного права України, які свого часу були чинними, але втратили свою дієвість. Це, наприклад, Конституція УСРР 1919 р., Конституційний Договір 1995 р. тощо.
За національною належністю джерела конституційного права поділяються на:
До національних джерел конституційного права належать ті з них, що мають національне походження, тобто прийняті на території України відповідними суб’єктами конституційної правотворчості (Конституція України, закони України тощо).
Міжнародні джерела конституційного права України – це чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, тобто джерела міжнародного права, що імплементовані у чинне конституційне законодавство (пакти про громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини та ін.).
Запропонована класифікація джерел конституційного права не є вичерпною. Існують й інші критерії класифікації джерел конституційного права.
Різноманітні за правовою природою джерела конституційного права України перебувають між собою в генетичних, структурних і функціональних зв’язках і утворюють систему джерел конституційного права України.
Система джерел конституційного права України – це сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що є зовнішньою об’єктивацією волі Українського народу і політики держави.
Вчені схильні ототожнювати систему джерел права з системою законодавства.
Основним джерелом конституційного права є Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р.
Конституція України – це єдиний нормативно-правовий акт найвищої юридичної сили, який є Основним Законом суспільства і держави, регулює найважливіші суспільні відносини, містить норми прямої дії, має особливий порядок прийняття, внесення до нього змін і доповнень та його захисту, гарантування.
Конституція України як основне джерело конституційного права України має ряд характерних ознак:
Іншим важливим джерелом конституційного права України, що має найвищу юридичну силу, є акти референдумів про внесення змін до Конституції України.
Для актів референдумів як джерел права властиві ті самі загальні та спеціальні юридичні ознаки, що й для джерел конституційного права України в цілому – вони видаються в межах повноважень відповідних суб’єктів правотворчості; нормативний акт набуває загальнообов’язкової сили, передумовою чого є, як правило, його оприлюднення чи інше передбачене законодавством доведення до відома виконавців тощо.
Водночас актам референдумів властиві й спеціальні ознаки:
Найважливішими для системи джерел конституційного права України є акти всеукраїнського референдуму Вони мають винятково імперативний характер, тобто є загальнообов’язковими до виконання на території України з часу їх оприлюднення, не потребують санкціонування з боку будь-якого державного органу, а їх невиконання чи неналежне виконання має своїм наслідком юридичну відповідальність.
У системі джерел конституційного права України акти всеукраїнського референдуму представлені рішеннями всеукраїнських референдумів 1 грудня 1991 р. і 16 квітня 2000 р. Якщо перший акт всеукраїнського референдуму був вдало реалізованим і надав вищої юридичної сили історичному Акту проголошення незалежності України, то рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. так і залишається нереалізованим, що вказує на слабкість механізму юридичного захисту актів всеукраїнського референдуму.
Основним видом джерел конституційного права України є закони України.
Закони – це нормативно-правові акти, що приймаються за особливою процедурою, мають вищу юридичну силу щодо інших джерел конституційного права, за винятком Конституції та відповідних актів всеукраїнського референдуму, і регулюють найважливіші комплекси суспільних відносин у сфері конституційного права.
Конституція України у ст. 92 передбачає коло питань, що визначаються (права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; громадянство; правосуб’єктність громадян; статус іноземців та осіб без громадянства; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов та ін.) і встановлюються (Державний бюджет і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; порядок використання і захисту державних символів; державні свята та ін.) виключно законами України.
Закони різняться за своєю сутністю і змістом. У теорії конституційного права прийнято виділяти:
У сучасній вітчизняній науці конституційного права сформувалася думка, що конституційні закони:
а) законодавчі акти, що вносять зміни і доповнення до Конституції (наприклад, Закон „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 р.);
б) закони, прийняття яких прямо передбачене нормами Конституції (наприклад, Закони про Кабінет Міністрів України, про вибори народних депутатів тощо).
Щодо органічних законів, то на сьогодні серед вітчизняних правознавців не існує єдиної думки на їх сутність і зміст та критерії розмежування з конституційними та звичайними законами. Проблема визначення суті та змісту органічних законів як джерел конституційного права перебуває у теоретичній площині, оскільки Конституція не передбачає необхідності їх прийняття, а чинне законодавство України не містить положень про органічні закони.
Звичайні закони за змістом регулюють поточні конституційно-правові питання, що є предметом конституційного права і приймаються за тією ж законодавчою процедурою.
Особливим видом джерел конституційного права України є декларації, акти і конституційні договори. Вони посідають особливе місце у системі джерел, оскільки їх прийняття є разовою, винятковою подією у конституційній практиці держави.
Декларації – це нормативно-правові акти, що приймаються Верховною Радою України, і нормативно визначають основні засади державного і суспільного ладу чи політики держави з певних найважливіших питань. Це: Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 2001 р., Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р. тощо.
Декларація про державний суверенітет України утверджувала нову назву держави – Україна, ввела в конституційний обіг категорії «національна держава», «національна державність», конституювала нові для нашого суспільства і держави інститути, такі як Президент України, місцеве самоврядування та ряд інших. Декларація проголошувала водночас внутрішній і зовнішній суверенітет у всіх основних сферах суспільного та державного ладу.
Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 р., розвиваючи положення Декларації про державний суверенітет і Акта проголошення незалежності України, встановлювала принцип рівноправності всіх народів і націй України; гарантувала збереження їх національної самобутності та ін.
Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. став унікальним джерелом для становлення і розвитку системи джерел конституційного права України. На відміну від Декларації, що стверджувала лише верховенство Конституції і законів УРСР на своїй території, Акт наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.
Особливим і дещо нетрадиційним для України джерелом права став Договір «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 8 червня 1995 р.
Тогочасне і нинішнє чинне конституційне законодавство України не передбачає такої юридичної форми нормативно-правового акта, як конституційний договір. Договірну форму мали перші конституції світу (Конституція Франції 1791 р. та інші), в яких втілювалася доктрина суспільного договору Ж.-Ж. Руссо, відповідно до якої прийняття конституції було санкціонуванням уже існуючого суспільного договору. Договір як джерело права більше характерний для міжнародного, цивільного, але не конституційного права.
Наступним видом законодавчих джерел конституційного права України є регламенти, тобто кодифіковані нормативно-правові акти, що визначають порядок роботи і відповідні процесуальні форми діяльності окремих суб’єктів конституційної правотворчості в України (Регламент Верховної Ради України, Регламент Конституційного Суду України).
До законодавчих джерел конституційного права належать чинні міжнародні договори України. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства лише за умови надання згоди на їх обов’язковість Верховною Радою України.
До законодавчих джерел конституційного права України належать нормативно-правові акти колишніх Союзу Радянських Соціалістичних Республік і Української РСР та їх органів. Ці акти є джерелами незалежної України через загальновизнаний міжнародний принцип правонаступництва.
Важливим видом джерел конституційного права України є укази і розпорядження Президента України, які відповідно до ст. 106 Конституції є обов’язковими на території України. Вони видаються на основі і в розвиток Конституції і законів України.
Джерелами конституційного права України є постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України та нормативно-правові акти інших центральних органів виконавчої влади. Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України відповідно до ч. 1 ст. 117 Конституції України є обов’язковими до виконання. До джерел конституційного права належать лише ті нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, що містять конституційно-правові норми. Враховуючи специфіку нормативно-правового регулювання суспільних відносин з боку уряду, можна зробити висновок, що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади становлять незначну частку в системі джерел конституційного права України.
Джерелами конституційного права України є акти Центральної виборчої комісії (ЦВК) і територіальних виборчих комісій. За своєю сутністю вони опосередковують народне волевиявлення, за суб’єктами – це нормативно-правові акти органів державної влади, за дією по колу суб’єктів ці акти поширюються на всіх учасників виборчого процесу.
Відповідно до Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р. рішення ЦВК приймаються у формі постанов. Прийняті в межах повноважень ЦВК рішення є обов’язковими для виконання і підлягають обов’язковому розгляду організаціями і посадовими особами, яких вони стосуються.
Центральна виборча комісія також видає такі акти, як повідомлення про результати референдуму. Прикладом є Повідомлення Центральної виборчої комісії «Про підсумки всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року».
Важливим джерелом сучасного конституційного права є акти реагування Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Це відносно нове джерело для конституційного права України, оскільки інститут омбудсмана в Україні почав формуватися лише після прийняття чинної Конституції, а законодавче закріплення отримав лише у Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р.
Такими актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції і законів України, міжнародних договорів України щодо прав і свобод людини і громадянина є конституційні подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого – це акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про конституційність закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції і законів України.
Джерелами конституційного права є й рішення судів. Органи судової влади здійснюють не лише правозастосовчу, а й правотворчу функцію у сфері конституційно-правового регулювання. Йдеться про нормативно-правові акти, що приймаються органами судової влади. За колом суб’єктів нормотворчості їх можна поділити на нормативно-правові акти Конституційного Суду України та нормативно-правові акти судів загальної юрисдикції.
Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Тобто Конституційний Суд України має виняткове право на офіційне тлумачення Конституції та законів України, що передбачає не лише скасування чи зміну окремих положень цих нормативно-правових актів, а й видання нових конституційних нормативно-правових приписів.
Отже, висновки і рішення Конституційного Суду України, що мають нормативно-правовий характер і юридичні наслідки загального характеру у конституційно-правовій сфері слід вважати джерелами конституційного права.
Особливими джерелами конституційного права України є нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим – Конституція Автономної Республіки Крим, акти республіканського (місцевого) референдуму Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
Конституція Автономної Республіки Крим, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим є обов’язковими для виконання на території Автономної Республіки Крим і мають пряму дію. Визначається, що зазначені акти не мають юридичної сили, якщо вони суперечать Конституції і законам України.
Наступним джерелом конституційного права України є нормативно-правові акти суб’єктів місцевого самоврядування. Найбільш розгалуженим джерелом муніципального права є нормативно-правові акти суб’єктів системи місцевого самоврядування, зокрема, відповідні акти територіальних громад, представницьких органів місцевого самоврядування (рад), їх виконавчих органів, сільських, селищних, міських голів, органів самоорганізації населення на місцях тощо. Найвагомішими серед них є акти місцевих референдумів та акти представницьких органів місцевого самоврядування, зокрема, статути міст та інших адміністративно-територіальних одиниць, регламенти відповідних рад, правила, положення тощо.
Місцева рада відповідно до своїх повноважень приймає рішення. Виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної у місті (в разі її створення) ради в межах свої повноважень приймає також рішення, а сільський, селищний, міський голова, голова районної у місті, районної, обласної ради в межах своїх повноважень видає розпорядження. Зазначені акти є обов’язковими для виконання на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць.
Особливе місце серед локальних джерел конституційного права посідають статути територіальних громад сіл, селищ і міст. Ці статути набувають чинності як джерела конституційного права України після їх реєстрації у Міністерстві юстиції України, тоді як звичайні рішення рад нормативно-правового характеру, як правило, набувають чинності з дня оприлюднення.
Система джерел конституційного права України, що представлена охарактеризованими джерелами, є динамічною – одні з них втрачають своє значення, натомість з’являються інші. А отже, можна спрогнозувати формування нових видів джерел конституційного права України.
Внутрішньодержавне, тобто національне, право і міжнародне право – це дві різні, самостійні правові системи, що мають свої кваліфікуючі ознаки. Ці системи різняться між собою за принципами і метою існування, умовами виникнення норм права, суб’єктами, об’єктами, формами, гарантіями дії правових норм тощо.
Найбільш рельєфно різниця між національною і міжнародною правовими системами виявляються на рівні співвідношення національного і міжнародного права. Зокрема, національне та міжнародне право різняться тим, що: по-перше, вони мають різні сутність і зміст. Якщо в конституційному праві виражається суверенітет народу і держави, то у міжнародному праві виражається узгоджена воля націй і держав.
По-друге, якщо в національному конституційному праві суб’єктами виступають народ, держава та суб’єкти місцевого самоврядування, то в міжнародному – держави, нації і лише в окремих випадках – інші суб’єкти.
По-третє, система конституційного права, представлена інститутами і нормами конституційного права суттєво відрізняється від системи міжнародного права, що подана великою кількістю таких нетрадиційних для внутрішньодержавного права галузей (підгалузей) права, як право договорів, економічне, гуманітарне, космічне право тощо.
По-четверте, в конституційному праві правовідносини мають здебільшого субординаційний характер, а в міжнародному – координаційний.
По-п’яте, норми національного конституційного права об’єктивізуються переважно в нормативно-правових актах, тоді як міжнародно-правові норми об’єктивізуються в значно більшій кількості видів джерел – принципах, договорах, звичаях, прецедентах, доктринах тощо.
Найголовніша відмінність національного конституційного права від міжнародного полягає в тому, що конституційне право регулює владно-політичні правовідносини, що виникають у державі, а міжнародне право – публічні правовідносини між державами та іншими суб’єктами міжнародних правовідносин.
Водночас конституційне та міжнародне право взаємодіють між собою. Форми взаємодії національного конституційного і міжнародного права залежать від концепцій співвідношення внутрішньодержавних і міжнародних правових систем, що втілюються в національних правових доктринах, системах національного законодавства та юридичній практиці кожної окремої держави світу.
У науці міжнародного права на сьогодні існує дві загальновідомі теорії співвідношення національного і міжнародного права:
та три найпоширеніші концепції (підходи) до співвідношення національного і міжнародного права, що сформувалися історично:
Прихильники дуалістичної теорії, вперше сформульованої X. Тріппельом і Д. Анцилотті, вважають, що система національного і міжнародного права є двома рівними, але різними за сутністю, змістом та предметом правового регулювання взаємодіючими системами. Ця теорія також ґрунтується на тому, що дві системи права мають різні джерела і регулюють правові відносини між різними суб’єктами права, що дає підстави стверджувати, що міжнародне і національне право є двома різними правовими системами, між якими існує певний взаємозв’язок, але підпорядкування однієї системи іншій повністю виключається.
Теорія пріоритету внутрішньодержавного права над міжнародним, заснована радянськими правознавцями А.Я. Вишинським, М.С. Строговичем, С.О. Голунським та ін., розглядає міжнародне право як сукупність національного права різних країн світу і цим визначає об’єктивне існування лише однієї системи права – національного права.
Зміст теорії примату міжнародного права, започаткованої Г. Кельзеном, П. Гугенхеймом, Ф. Джессепом, Г. Лутерпахтом, Л. Ж. Сселем, X. Чайдом та ін., полягає в юридичному верховенстві міжнародного права над національним. Утім, принцип примату міжнародного права не може мати нічим не обмежений, абсолютний характер. Пріоритетність міжнародного права досягається лише шляхом імплементації норм міжнародного права у внутрішньодержавне, з наданням їм відповідної юридичної сили. Доволі часто принцип пріоритету міжнародного права об’єктивізується в конституційних нормах, що декларують відданість суспільства і держави загальним принципам міжнародного права.
На сьогодні спостерігається зближення національних і міжнародних правових систем, їх взаємозбагачення.
Взаємодія національного і міжнародного права здійснюється через певні правові механізми, одним із яких є імплементація норм міжнародного права в національне право держав світу, тобто органічне перетворення міжнародних правових норм на внутрішньодержавні. Зокрема, наслідком інтеграційних процесів у державах Європейського Союзу стало включення до конституцій цих держав положень щодо пріоритету норм міжнародного права і права Європейського Союзу над нормами національного законодавства.
Як правило, питання щодо загальновизнаних принципів і норм міжнародного права визначається в преамбулах і перших розділах конституції, що визначають основи суспільного і державного ладу.
Конституція України в ст. 18 декларує здійснення зовнішньополітичної діяльності за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.
У вітчизняній міжнародно-правовій доктрині загальновизнаними вважають універсальні принципи і норми, що сприйняті всією міжнародною спільнотою як обов’язкові, імперативні, відмовитися від яких можна лише за загальною згодою шляхом заміни на нову імперативну норму. Загальновизнані норми можуть мати як звичаєво-правове, так і договірно-правове закріплення. Міжнародний правопорядок ґрунтується на дотриманні загальновизнаних принципів і норм.
Водночас, слід констатувати, що визнання загальних принципів і норм міжнародного права у внутрішньодержавному праві прямо залежить від конституційно визначеного механізму імплементації норм міжнародного права в національне.
Особливістю джерел, що містять норми міжнародного права, є їх багатоманітність. Зокрема, у п. 1 ст. 38 Статуту Міжнародного суду ООН 1945 р. визначено такі джерела міжнародного права:
а) міжнародні конвенції як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, які визнаються державами, що перебувають у суперечностях між собою;
b) міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма;
с) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
d) судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів із публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.
Але не всі джерела міжнародного права можуть бути імплементовані у національну правову систему. Як правило, у внутрішньодержавне право імплементуються лише норми міжнародного права, що містяться у міжнародних договорах.
Поняття міжнародного договору нормативно визначила Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
Під міжнародним договором розуміється міжнародна угода, укладена між державами в письмовій формі, й урегульована міжнародним правом, незалежно від її конкретного найменування.
Поняття «міжнародний договір» традиційно вживається як родове поняття. Нормативні міжнародно-правові акти, що позначаються цим поняттям, можуть мати різні назви – договір, консульська конвенція чи консульський договір, устав чи статут міжнародної організації. В Україні це поняття отримало нормативне закріплення в ст. 9 Конституції України, Законі України «Про міжнародні договори України» та інших нормативно-правових актах.
Від міжнародно-правових договорів необхідно відрізняти інші міжнародні акти, що також можуть мати юридичне значення: резолюції міжнародних організацій, декларації, заяви, заключні протоколи тощо. Вони не набувають юридичної сили міжнародного договору.
Право укладати міжнародні договори є важливим елементом міжнародної правосуб’єктності, необхідним атрибутом основних суб’єктів міжнародного права, насамперед держав.
Конституція України в ч. 1 ст. 9 чітко визначила механізм імплементації міжнародних договорів у національне право: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Тобто джерелами національного права можуть бути не всі міжнародні договори, а лише міжнародні договори України.
Водночас не всі міжнародні договори України можуть бути джерелами конституційного права, тобто міжнародними джерелами конституційного права. Міжнародні джерела конституційного права України – це чинні міжнародні договори України у сфері конституційного права, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Тобто джерела міжнародного права представлені міжнародними договорами, що імплементовані у чинне конституційне законодавство (пакти про громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини та ін.) відповідно до порядку, встановленого чинним законодавством України.
Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 7 чітко визначає коло чинних міжнародних договорів, які підлягають міжнародній ратифікації. Зокрема, до таких міжнародних договорів України, що можуть бути джерелами конституційного права, належать:
Усі міжнародні договори України, що є джерелами конституційного права, також можна поділити на універсальні та регіональні міжнародні договори.
Зокрема, універсальні міжнародні договори укладені в рамках міжнародних організацій, членом яких є Україна (ООН, ОБСЄ, РЄ, Комісія з прав людини, МАГАТЕ, ЮНЕСКО, ВООЗ та ін.), а регіональні договори укладені Україною із країнами, що є стратегічними партнерами нашої держави (Білорусь, Грузія, Латвія, Литва, Молдова, Польща, РФ, Румунія, Туреччина, Угорщина, Чехія та ін.).
Важливе місце у системі міжнародних договорів, що можуть бути джерелами конституційного права, посідають міжнародні договори у політичній сфері. Зокрема, Принципи міжнародного співробітництва щодо знайдення, арешту, видачі і покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства 1973 р., Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про видачу злочинців війни і зрадників 1947 р. та ін.
Традиційно пріоритетне місце у системі ратифікованих Україною міжнародних договорів, що є джерелами конституційного права, виступають договори у сфері основних прав і свобод людини і громадянина та боротьби із дискримінацією. Це – Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція з прав людини 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція про права дитини 1989 р., Декларація про права інвалідів 1975 р., Декларація про права розумово відсталих осіб 1971 р., Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1969 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р., Конвенція про попередження злочинів геноциду і покаранні за нього 1948 р., Конвенція проти тортур й інших жорстоких, нелюдяних і таких, що принижують людську гідність, видів поводження і покарання 1984 р. та ін.
До джерел конституційного права також належать міжнародні договори, що визначають правовий статус громадян, іноземців, апатридів і біженців. Це – Європейська Конвенція про громадянство 1997 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про статус апатридів 1954 р., Декларація про територіальний притулок 1967 р., Конвенція про статус біженців 1951 р., Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки 1957 р., Конвенція, що регулює деякі питання, пов’язані з колізією законів про громадянство 1930 р. та ін.
Джерелами конституційного права також є міжнародні договори України з культурних та інших прав національних меншин і корінних народів. Це, зокрема, Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. та ін.
Особливу групу джерел конституційного права становлять двосторонні міжнародні договори про дружбу і співробітництво, про спільні кордони тощо. Це, наприклад, Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Македонією 2000 р.; Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Азербайджанською Республікою 2001 р.; Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Хорватією 2004 р.; Договір між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон 2004 р.; Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута) 2004 р. та ін.
Важливим питанням джерел конституційного права є проблема юридичного механізму імплементації норм міжнародних договорів у національне конституційне право. Стаття 9 і п. 32 ст. 85 Конституції України передбачають, що міжнародні договори стають міжнародними договорами України, коли згода на їх обов’язковість надається Верховною Радою України. Втім Конституція не розкриває зміст такої юридичної процедури, як «надання згоди на обов’язковість». Натомість Закон України «Про міжнародні договори України» у ст. 7 вживає термін «ратифікація», а ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. конкретизує, що надання згоди може здійснюватися шляхом прийняття, затвердження, приєднання. Тобто категорія «надання згоди на обов’язковість міжнародного договору» тотожна категорії «ратифікація міжнародного договору».
Слід взяти до уваги, що значна частина міжнародних договорів України укладається центральними органами державної влади. Такі договори не підлягають ратифікації з боку Верховної Ради України, а відтак – не є частиною національного права і не можуть розглядатися як джерела конституційного права України.
Ратифікація є остаточним затвердженням договору вищим органом державної влади.
Ратифікація втілюється в двох різних актах – внутрішньодержавному (в законі, указі, постанові) та міжнародно-правовому (ратифікаційній грамоті). Порядок ратифікації міжнародних договорів визначається нормами міжнародного права, а також конституційного та інших галузей права конкретної держави. Зокрема, поширеною є практика ратифікації міжнародних договорів главою держави самостійно або з дозволу парламенту (США), але в більшості країн світу ратифікація міжнародних договорів належить лише до повноважень парламенту.
Документом, що підтверджує ратифікацію, є ратифікаційна грамота. При укладанні двосторонніх договорів відбувається обмін ратифікаційними грамотами, а при укладанні багатосторонніх договорів – ратифікаційні грамоти здаються на зберігання до депозитарію.
Формою прояву гласності в міжнародних відносинах є порядок реєстрації та опублікування міжнародних договорів. Уперше вимога реєстрації договорів була включена в Статут Ліги Націй. Нині ця вимога міститься в Статуті ООН. У ст. 102 цього документа зазначено, що держави – члени ООН зобов’язані реєструвати свої договори в Секретаріаті ООН, які він регулярно публікує в спеціальних збірниках. У Статуті йдеться також про те, що на незареєстровані договори держава не має права посилатися в органах ООН.
В Україні єдина система реєстрації та обліку міжнародних договорів знаходиться у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН та відповідних органах інших міжнародних організацій також здійснюється Міністерством закордонних справ України.
Згідно з чинним законодавством України міжнародні договори України, що потребують ратифікації, та приєднання до яких чи прийняття яких відбувається від імені України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів України». При цьому, слід врахувати, що дата набрання міжнародним договором чинності для України не збігається з часом надання згоди на обов’язковість такого договору. Так, Верховна Рада України 14 червня 1997 р. ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод, а для України вона набула чинності 11 вересня 1997 р.
Імплементація норм міжнародного права в чинне законодавство України, як правило, здійснюється двома шляхами:
а) шляхом надання відповідної юридичної сили міжнародним договорам України у системі нормативно-правових актів України;
б) шляхом рецепції відповідних нормативних положень міжнародних договорів України в чинні конституційні акти України.
У першому випадку міжнародні договори України інтегруються в систему джерел конституційного права як самостійне джерело права. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Відповідно державні органи або органи місцевого самоврядування не мають права виключати своїми актами зобов’язання, що містяться в таких договорах. Тобто міжнародні договори України мають нижчу юридичну силу ніж Конституція України, але вищу, ніж закони та інші нормативно-правові акти України.
У другому випадку норми, що містяться у чинних міжнародних договорах, можуть бути імплементовані в Конституції та конституційні закони. Конституція України не передбачає такої «імплементації» норм міжнародних договорів України в Конституцію України. Натомість положення міжнародних договорів України відображені в чинному конституційному законодавстві України. Наприклад, основні положення Європейської Конвенції про громадянство від 7 листопада 1997 р. були об’єктивізовані після приєднання України до цієї Конвенції у Законі України «Про громадянство України» від 18 січня 2002 р.
Конституція України також містить застереження щодо ратифікації міжнародних договорів України. Так, у ч. 2 ст. 9 Конституції України йдеться про те, що «укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Але процедура внесення змін до Конституції України є доволі складною, тож внесення змін до Конституції України з метою ратифікації чинного міжнародного договору може бути здійснене лише щодо винятково важливих для нашої держави міжнародних договорів. Наприклад, міжнародних договорів, пов’язаних зі вступом України до Європейського Союзу, НАТО тощо.
Важливою гарантією відповідності міжнародних договорів України Конституції України є повноваження Конституційного Суду України, який згідно зі ст. 87 Закону України «Про Конституційний Суд України» може розглядати питання щодо конституційності чинного міжнародного договору, і у разі надання висновку про невідповідність міжнародного договору Конституції України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього договору чи його окремої частини. Тобто Конституційний Суд України здійснює попередній конституційний контроль щодо чинних міжнародних договорів, щодо яких Верховна Рада України має надати згоду на їх обов’язковість.
На сьогодні у світі спостерігається тенденція щодо подальшої диференціації системи міжнародного права. Поряд з її поділом на публічне і приватне міжнародне право вчені передбачають можливість появи галузевого міжнародного права – конституційного, адміністративного, фінансового. Так уже зроблені перші кроки до формування наддержавних конституційних актів, наприклад, Конституції Європейського Союзу від 12 січня 2005 р., яка поки що не набула чинності.