Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Насамперед декілька слів про термінологію. Термін "етика" - походить від давньогрецького «ethos», яке означало місце перебування, спільне житло. Згодом, однак, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер.
Античні філософи використовували його для позначення усталеного характеру того або іншого явища. Видатний мислитель античності Арістотель (384— 322 до н. е.), взявши за основу значення слова етос, утворив два терміни, похідні від нього: ethikos (етичний) і ethika (або ethice) (етика). Термін етичний потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, а також мудрості, мужності помірності, справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Що ж до науки — галузі пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, то таку науку Арістотель (або його найближчі учні) назвали етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.
Таким чином, у IV ст до н.е. етична наука дістала власну назву, яку носить і сьогодні. Це не означає, що як частини людського пізнання, її не існувало раніше. По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо. Водночас закріплення за даною галуззю людського пізнання особливої назви «етика» цілком очевидним чином сприяло її самоусвідомленню, відокремленню.
Цікаво, що первинне значення етосу, як спільного житла або місцеперебування теж не втрачає своєї філософської актуальності. Відомі приклади взаємонакладання і взаємозбагачення обох наведених значень слова етос. Так, афоризм Геракліта «Ethos anthropoi daimon» звичайно перекладають як «вдача — божество для людини»; однак один з найзначніших філософів XX ст. М. Гайдеггер (1889—1976) обґрунтовує думку, що більш автентично було б тлумачити названий афоризм таким чином: місце перебування людини і є для неї простір присутності Бога, тобто Божество може відкритися їй за найзвичайніших умов ії побутування і мешкання.
В усякому разі ця давня етимологічна вказівка на місце перебування, на просторовість загалом не є для етики зайвою: вона звертає думку до зв'язку вдачі людини з її соціальним, культурним та природним оточенням, спонукає до роздумів про внутрішній простір, внутрішнє «місце перебування» людської волі й духовності.
Неважко зрозуміти, що сама наявність у людини власної вдачі, власного характеру вже передбачає її здатність обирати для себе ті чи інші рухи, жести, поведінку, позицію в житті, тобто передбачає свободу її самовияву в певному життєвому просторі. Доки людина такої свободи не має, доки вона, мов раб, жорстко змушується до чогось поза власним вибором, — немає підстав говорити про її етос.
Так і взагалі в гуманітарних науках завжди не байдуже первинне етимологічне значення вихідних термінів, оскільки в ньому акумульований найперший, найглибинніший досвід виокремлення даного типу реальності. Не байдуже, наприклад, що слово культура пов'язане за своїм походженням із сільськогосподарськими роботами, тоді як цивілізація — з громадським життям античного міста-держави, що суб'єкт за своїм первісним значенням — просто підставка, а матерія — деревина, призначена для обробки, тощо. Те ж саме ми бачимо і в етиці. Й це стосується не лише слова етос, а й іншого, що лягло в основу нинішнього поняття мораль.
Справа в тому, що в латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює від іменника mos прикметник moralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін moralitas — мораль.
З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки і суспільної свдомості, мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро і зло, справедливість тощо), а термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку.
Втім, у повсякденному слововжитку даної відмінності дотримуються не завжди. Така термінологічна розпливчастість зумовлена тим, що між мораллю як реальним явищем і етикою як наукою про нього по суті не існує чіткої межі. Та, незважаючи на цей взаємозв'язок теорії й практики, етика здебільшого зберігає значення науки, а мораль — реального явища, предмета дослідження цієї науки.
В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, російським аналогом терміна „мораль” є поняття „нравственность” (моральність). Першоджерелом стало слово «нрав» (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від якого утворився прикметник „нравственный”. Він і став основою слова „нравственность”. Вперше воно зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст.
Справді, в дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними. Так, ми можемо сказати «не читайте мені моралі», але сказати «не читайте мені моральності» — не можемо. В російській мові існує вислів: «мораль сей басни такова», — спробуйте замінити в ньому мораль на нравственность. І таких прикладів можна навести чимало.
З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г. В. Ф. Гегель (1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.
Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином. Мораль виступає як певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.
В тому, що відмінність між мораллю і моральністю не є пустою спекуляцією, а має глибоке життєве значення, переконатися неважко. Відомі ситуації, коли в суспільстві проголошуються щонайвищі моральні принципи, кодекси, розраховані мало не на святого, тим часом реально люди живуть за зовсім іншими законами — інколи справжніми законами джунглів. Цілком можливий протилежний стан справ, коли саме моральність виявляється більш високою або ж принаймні людянішою, ніж офіційно проголошувана мораль. Як не парадоксально, але гарним прикладом цього може бути епоха соціалістичного застою: адже принципи, які тоді висувалися, часто-густо виявлялися не стільки високими, скільки однобічними й вузькими, розрахованими на формування фанатика, що не знає вагань. Легко уявити, однак, яку мораль ми б викохали і яким стало б наше життя, якби все те, що лунало тоді з партійних трибун і чого вимагали від «нової людини», втілилося в реальні справи, в реальну поведінку людей! Дякувати Богові, що людина, як сказано в Достоєвського, — істота широка і вміє відрізняти вимоги реальності від офіційних гасел.
Розглядаючи дану проблему в загальнішому плані, можемо констатувати, що певна невідповідність, суперечність між мораллю і моральністю є корисною, навіть конче потрібною. Мораль справджує своє призначення тоді, коли вона чогось вимагає від людини, висуває перед нею якийсь ідеальний взірець, у чомусь перевершує реальний стан людської поведінки.
Якщо реально існуючій моральності власне мораль надає необхідні орієнтири, що вказують шлях людського вдосконалення, то для самої моралі як форми свідомості конкретні моральні відносини є свого роду критерієм її цілісно-людської обгрунтованості — або, точніше, камертоном, який визначає, потрапляють чи не потрапляють її вимоги в тон загальним потребам розвитку людської природи, людського буття. При цьому, як показує історичний досвід, мораль, яка не може знайти повноцінного втілення в конкретній моральності, конкретних людських стосунках і щораз заперечується ними, виявляється приреченою на загибель.
Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральність).
завдання науки етики
Завдання
Викладання етики — не читання моралі й не має на меті спонукати когось до добра та порядності. Хоча в коло його завдань безперечно входить формування певних засад моральної культури, котрі могли б допомогти тому, хто справді прагне добра, краще усвідомлювати проблеми, які в цьому зв'язку виникають.
Проте передусім етика є наукою, і завдання, які вона розв'язує, варто осмислювати, виходячи саме з цього.
Відомо, що в структурі наукового знання звичайно виділяють два рівні — емпіричний і теоретичний, яким відповідають специфічні форми пізнавальних завдань та діяльності. Емпіричне дослідження спрямоване безпосередньо на об'єкт і спирається на дані спостережень та експериментів. Логічна обробка дослідних даних здійснюється на цьому рівні переважно в межах їх узагальнення, зіставлення, класифікації й має на меті відкриття певних емпіричних закономірностей, вироблення вихідних абстракцій та класифікаційних схем, що уможливлюють упорядкування нагромадженого матеріалу. В свою чергу, теоретичний рівень передбачає самостійну діяльність, спрямовану на вдосконалення і розвиток поняттєвого апарату науки; дослідження тут має на меті розкриття сутності явищ, які пізнаються, і втілення цієї сутності у відповідних концепціях, системах наукових понять.
Природно, що завдання етики, як і інших наук, також відображують специфічні вимоги перелічених трьох рівнів будови й організації знання. При цьому на рівні емпіричному головними завданнями виступають виокремлення фактів, що стосуються морального життя людини й суспільства, їх збирання та опис, їх первинна систематизація в межах тієї або іншої пояснювальної схеми, встановлення на основі їх узагальнення певних емпіричних закономірностей. Конкретним розв'язанням цих завдань займаються переважно такі розділи етичного пізнання, як історія і соціологія моралі, із залученням цілого комплексу суміжних наук: культурології й етнографії, психології й соціальної психології, семіотики культури, мистецтвознавства тощо.
Цілком зрозуміло, що без ретельних досліджень у всіх цих галузях, без докладної емпіричної (одержаної з досвіду) картини того, що робиться в галузі моральної культури, будь-які теоретичні побудови філософської етики втрачають реальне підґрунтя. В свою чергу, теоретичні дослідження в етиці, пов'язані із сутнісним пізнанням моралі, дають емпіричним розвідкам основу для узагальнення, навіть просто роблять «видимими» ті або інші наявні факти (адже аби щось побачити, потрібен не самий лише голий факт, а й мисляче око, око в союзі з розумом, що здатне його розпізнати).
Щодо власне теоретичних завдань етики, то вони, як і в будь-якої іншої науки, зводяться до поняттєвого відтворення, сутнісного осмислення й обґрунтування її предмета — моралі як такої. Вкажемо в цьому зв'язку на два завдання суто теоретичного характеру, особливо актуальні для сучасної вітчизняної етики.
2.Структура загальної етики.Функції етики
Структура етики як науки включає шість змістовних блоків:
Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.
Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи й відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.
Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.
Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.
Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.
Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.
Етика як наука має свій понятійно-категоріальний апарат. Такі поняття як „норов”, „вчинок”, „моральна норма”, „моральний принцип”, „моральний ідеал”, „оцінка” тощо вживаються і змістовно розкриваються переважно в етиці. До етичних категорій належать „добро” і „зло”, „обов’язок” і „совість”, „честь” і „гідність”, „справедливість” і „відповідальність”, „моральний вибір” і „моральний конфлікт” , „сенс життя” і „щастя”, „товариськість”, „дружба”, „любов” тощо. У них розкриваються найістотніші властивості моральної реальності. У цілому ж система категорій і понять, або понятійно-категоріальний ряд, розкриває зміст предметної сфери етики.
Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є:
Описова. Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики – вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати рельні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі – важке дослідницьке звдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об’єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяєм об’єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично.
Ціннісно-орієнтаційна. Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить складне і , по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче значення для практики морального виховання.
Функція вироблення етичних знань пов’язана з поясненням походження моралі, фактів морального життя, обґрунтуванням моральних цінностей, принципів , норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і зрештою – із створенням знань про мораль. Етика виробляє наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти на наукові.
3.Основні завдання етики у сучасних умовах.
Завдання етики в сучасному суспільстві полягають в адаптації людини протягом її життя до швидких і кардинальних змін цивілізації, що виражається у трьох напрямках:
1. звільнити свідомість від лишніх забобонів, пережитків і непотрібних обмежень;
2. виокремити, обґрунтувати і закріпити моральні цінності необхідні для нормального існування і розвитку людства.
3. створити шляхи впровадження в життя вищезазначених цінностей.
Зміст предмета етики, як свідчить історичний досвід, відображений в історії етичної думки, залежить від філософської світоглядної системи, на якій базується етичне знання, від соціокультурного фону конкретно-історичного етапу розвитку суспільства, рівня розробки самого етичного знання, — тобто теоретичної рефлексії моральної свідомості про саму себе і соціального замовлення суспільства, окремих спільнот, держави на відповідні ідеї, концепції, теорії.
Етика як наука виконує низку функцій. Головними серед них є: описова, ціннісно-орієнтаційна та функція вироблення етичних знань, які реалізуються в єдності, а їх розмежування має умовний характер.
Моральні явища дещо розпливчасті, невловимі, вони важко фіксуються. Тому завдання етики — вирізнити моральну сторону (складову) з різноманіття людської діяльності, визначити й описати реальні звичаї, мотиви поведінки людей. Описування моралі — важке дослідницьке завдання. Мораль не є результатом людського свавілля, вона об'єктивно детермінована і виступає необхідною умовою самоорганізації суспільних індивідів. Соціально-моральна поведінка має свою чітку логіку. Завдання етики полягає в тому, щоб вивчити реальні моральні процеси. Отже, на описовому рівні етика виділяє об'єкт дослідження (мораль), вводить у науковий обіг факти, які підлягають поясненню, інтерпретуються теоретично. Описова функція етики реалізується переважно у розділі про етапи історичного розвитку моралі, або історичну типологію моралі.
Філософсько-світоглядні орієнтації етики не є морально нейтральними, вони мають ціннісне значення, характеризуються моральною визначеністю. Етика узагальнює моральні процеси і задає ціннісні нормативні перспективи. Вона не створює нових форм моралі, а дає їм закінчені формулювання, орієнтує на те, що має бути. Це досить складне і, по суті, аналітичне завдання. Для того, щоб з існуючого різноманіття моральних цінностей виділити ті, що найточніше виражають глибинні інтереси суспільства та його спільнот, мають історичне майбуття, їх необхідно піддати науковому аналізу. Таке складне дослідницьке завдання має важливе орієнтуюче значення для практики морального виховання. Звідси друга функція етики — ціннісно-орієнтаційна. Історичний досвід свідчить, що ця функція, залежно від головного принципу філософського світогляду, пануючої ідеології, може виявлятися в апологетико-прикрашальній або оціночно-критичній формах, а також у формі моралізаторства чи ригоризму тощо.
Функція вироблення етичних знань пов'язана з поясненням походження моралі, фактів морального життя, обгрунтуванням моральних цінностей, принципів, норм, ідеалів, оціночних уявлень конкретно-історичного типу суспільства і зрештою — із створенням знань про мораль. Етика виробляє наукові знання про мораль, перетворюючи емпіричні моральні факти на наукові.
4.Етика бізнесу як різновид професійної етики
Етика і культура ділових відносин.
Перш за все, необхідно прояснити питання про співвідношення понять: «ділова етика», «підприємницька етика», «етика бізнесу».
Ділова етика - сукупність принципів і норм автономно-спільної продуктивної діяльності. Ділова етика має надіндивідуальних і надкорпоратівную природу. Цінності ділової етики володіють загальнозначущим статусом. Ділова етика - етика громадянськості і служіння. Найбільш розроблювальними питаннями в діловій етиці є наступні: проблема соціальної відповідальності бізнесу; питання додатки загальних етичних принципів до конкретних ситуацій прийняття рішень; способи підвищення етичного рівня організації; вплив морально-етичних цінностей на економічну поведінку і деякі інші.
В роботах, присвячених дослідженню ділових відносин, виділяються дві крайні позиції:
1) позиція ділового прагматизму (діловий макіавеллізм) - в діловому житті етика не потрібна, роль ділового життя виключно економічна. Для підприємців, що стоять на позиції ділового макіавеллізм, основною метою є максимізація прибутку будь-якими доступними засобами.
2) позиція дотримання етичних норм - це більш цивілізований підхід. Встановлюється взаємозумовленість: чим благополучніше морально-етична атмосфера в суспільстві, тим сприятливіші обстановка і для ділового життя. І навпаки, неетичну поведінку рано чи пізно обернеться прямими економічними збитками або соціальними, морально-етичними витратами як для підприємства, так і для суспільства в цілому.
Що вивчає професійна етика? Як співвідносяться професійна і ділова етика?
Слово «професія» (від лат. «Оголошую своєю справою») означає, що для кожної людини праця виступає у вигляді обмеженою сфери діяльності, що вимагає певної підготовки. З ряду факторів, що визначають вибір професії: наявність здібностей і індивідуальна схильність до певного виду діяльності, висока оплата, престиж професії, сімейні традиції, соціальне середовище - будь-хто може стати вирішальним, а поняття «покликання» є характеристикою, що виражає ступінь задоволеності своєю справою. Макс Вебер визначав покликання як такий лад мислення, при якому праця стає абсолютною самоціллю. Таке ставлення до праці не є, однак, властивістю людської природи. Не може воно виникнути і як безпосередній результат високої або низької оплати праці; подібна спрямованість може скластися лише в результаті тривалого процесу виховання.
Таким чином, спільною основою професійної етики служить розуміння праці як цінності на противагу старозавітному поданням про працю як покарання, прокляття.
В попередній темі, присвяченій розгляду аксиологических категорій етики, ми з'ясували, що цінності пов'язані з уявленнями про належне. Праця стає моральною цінністю, якщо сприймається не тільки як джерело засобів існування, але і як спосіб формування людської гідності. Професійна етика (етика протестантизму, зокрема) ставить і вирішує традиційні етичні проблеми, грунтуючись на затвердження моральної цінності професійної праці.
Які трансформації відбуваються з іншими етичними цінностями? Проблема морального вибору перетворюється на проблему вибору професії, так звану проблему покликання; проблема сенсу життя стає проблемою сенсу професійної діяльності; моральний обов'язок розглядається як борг професійний; моральна відповідальність переломлюється через професійну відповідальність, професійні якості особистості отримують моральну оцінку.
Покликання. Вперше поняття "покликання" в світському значенні застосував Мартін Лютер при перекладі «Книги Премудростей Ісуса ...». Тут і мови немає про вільний вибір професії та відповідальності за цей вибір, є божественним промислом. Для М. Лютера ставлення до праці як покликанню протилежно безглуздим аскетичним чернечим вправам. «Кожен повинен бути слухняний тим працею, яким покарав його Господь». Однак покликання - це не тільки смиренність зі своєю долею, але перш за все сумлінну працю, і відповідальність за ставлення до праці повністю лежить на самій людині. З цієї точки зору немає принципової різниці між працею капіталіста, найманого працівника, адміністратора, керуючого і будь-якого іншого. У визначенні покликання, безсумнівно, присутній ірраціональний момент, який і надає професії етичний сенс. Покликання одночасно характеризує вибір професії з точки зору її значення для людини і освячує вибір орієнтацією на якийсь абсолют, що знаходиться поза індивідуальної свідомості. В XVI в. це міг бути тільки божий промисел, в XX в. - Загальнолюдські гуманістичні цінності.
Професійний обов'язок. Первісне зміст цієї етичної категорії, історично склалося в рамках протестантської етики, хоча і відрізняється від того змісту, який воно має у світській етиці, все ж по суті глибоко пов'язане з ним вимогою самозречення. На противагу чернечому аскетизму в протестантизмі затверджується принцип мирської аскези, що рішуче відкидав безпосереднє насолоду багатством. Найбільш послідовне втілення ця етика отримала у послідовників Кальвіна в Англії - пуритан, порицавших як непрощенну порожню демагогію, надмірності, марнославство, що перевищує необхідний час сон, які вважали тяжким гріхом марну трату часу. Не приймаючи крайнощів пуританського аскетизму, слід, проте, визнати, що досягнення успіху в будь-якій професії неминуче пов'язане з певним самообмеженням, без чого неможлива професійна реалізація особистості.
Самообмеження виражається в прагненні виробити в собі такі якості, як дисциплінованість, організованість, чесність, діловитість, завзятість, стриманість . В XVI в. послідовники практичної етики кальвінізму створили жорстку модель поведінки, яка переслідувала два завдання: звільнення від ірраціональних інстинктів, від впливу світу речей, підпорядкування життя певним планом; постійний самоконтроль і активне самовладання.
Якщо категорії покликання і професійний обов'язок висловлюють ставлення людини до своєї справи, то проблема сенсу професійної діяльності породжується взаємодією людей в суспільстві і в спрощеному вигляді може бути сформульована як питання "Для кого людина повинна трудитися?" Варіанти відповіді: 1) на благо майбутніх поколінь; 2) заради себе і свого матеріального благополуччя; 3) для інших членів суспільства. Адам Сміт взаємодія особистих і громадських інтересів, регульоване ринковими механізмами, представляв так: «Не на прихильність м'ясника, булочника або хлібороба розраховуємо ми, бажаючи отримати обід, а на їх власну зацікавленість; ми апелюємо не до їх любові до ближнього, а до їх егоїзму, говоримо не про наших потребах, а завжди лише про їх вигоді ».
Іншими словами, об'єктивно всяка затребувана діяльність повинна враховує чиїсь інтереси, однак вказівка на адресата діяльності саме по собі не може надати їй моральний сенс. Тільки усвідомлення загальнолюдського, загальнокультурного значення поставлених цілей робить професійну діяльність морально осмисленою.
Які можна виділити моральні якості людей, значущі в сфері ділових відносин:
• професійні якості: професійні навички, досвід роботи, знання іноземних мов;
• морально-психологічні як професійні: цілеспрямованість, витримка, чесність, принциповість, самовідданість, вимогливість;
• моральні: доброта, чуйність, гуманність, толерантність, гідність, повага інших, порядність, щедрість, мужність, справедливість, совість.
Таким чином, ділова етика є сукупність моральних норм, що визначають ставлення людини до свого професійного обов'язку, а його допомогою до людей, з якими він пов'язаний в силу характеру своєї професії, до суспільства в цілому (соціальна відповідальність).