Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЗМІСТ
Вступ
Розділ І. Біографія Гонти та Залізняка
1.1. Біографія одного з керівників національно-визвольного повстання (Коліївщини) на Правобережній Україні Івана Гонти
1.2. Біографія одногот з найважливіших керівників Коліївщини Гетьмана Максима Залізняка
Роздліл 2. Гайдамацький рух та історична значущість Коліївщини
2.1. Гайдамацький рух
2.2. Коліївщина
Розділ ІІІ. Значення Уманщини в Гайдамацькому русі та Коліївщині
3.1. Уманщина та її взяття у 1768 році
3.2. Різня в Умані
Висновок
Вступ
Антифеодальна боротьба народних мас на Правобережній України зумовлювалася не тільки жорстоким феодально-кріпосницьким гнобленням, а й національно-релігійним утисками з боку шляхетської Польші.Трудящі боролися не тількі проти феодальної експлуатації, а й за своє національне визволення, возз’єднання всіх українських земель.
Відомі українські історики В.Антонович і Я. Шульгін, спираючись на документальну основу, довели що гайдамаччина - це стихійний протест народних мас проти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.
Найбільші гайдамацькі повстання відбулися в 1732-1734, 1750 та 1768 роках. Широкий відгук повстання гайдамаків знайшла і на території сучасної Житомирщини. Так, у січні 1734 - року гайдамацький загін діяв під Бердичевом. Тоді ж селяни села Котельні разом з загоном гайдамаків зруйншали панський маєток, а населення містечка Чуднова підтримало боротьбу гайдамацького загону Г.Клобуцького. Документи свідчать, що гайдамацькі загони в 1750 році діяли практично по всій території Волині.
Багато сіл і містечок Житомирського повіту та околиці Любара були охоплені гайдамацьким рухом. 9 червня повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправились з шляхтою. Гайдамаки, спільно з селянами, нападали на шляхтичів і католицьких священників, знищували
документи. Велику підтримку, вони знайшли серед селян та міщан Житомирщини. Вершиною гайдамацького руху стало повстання 1768 року відоме в історії під назвою Коліївщина, яке очолили М.Залізняк і І.Гонта.
Розділ І. Біографія Гонти та Залізняка
1.1. Біографія одного з керівників національно-визвольного повстання (Коліївщини) на Правобережній Україні Івана Гонти
Один із керівників національно-визвольного повстання (Коліївщини) на Правобережній Україні у 1768р.
Іван Гонта народився в с. Розсішки на Уманщині (нині Христинівський район Черкаської області) в козацькій родині. В умовах жорстокого польсько-шляхетського гноблення Іванові вдалося здобути добру, як на той час, освіту. Про його освіченість Вероніка Кребс, дочка уманського губернатора Младановича, згадувала: "Він не лише говорив, а й чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер (тобто на початку XIX ст. — К. М.) його можна було вважати шляхтичем". Вона, а також інші мемуаристи згадують, що в час повстання Іван Гонта мав чотирьох дорослих дочок та одного сина. З цього виходить, що за часів Коліївщини Ґонті за віком було понад сорок років.
До вступу на військову службу Іван Гонта займав посаду ктитора у старій Воздвиженській церкві містечка Володарка. Разом з дружиною він вносив значні пожертвування на храм, за що обоє удостоїлися честі бути намальованими в цій церкві, з чого і судити, що вони були досить заможною родиною і посідали певне місце в суспільстві. Їхні зображення збереглися до сьогодні. Важко сказати, коли саме Гонта вступив до надвірної міліції магната Потоцького, 1757 р. він був уже старшим сотником. За традицією щорічно уманські надвірні козаки відправлялися у Христинопіль — резиденцію Потоцького, де демонстрували свій вишкіл перед магнатом. Під час одного Іван Гонта настільки сподобався Потоцькому, якому належала Умань, що він зробив його при собі довіреною особою. Гонта був при ньому із сотнею і в Галичині, і два роки ніс там сторожову службу в замку Потоцького. За два походи, в яких Іван Гонта був разом з ним, він одержав від Потоцьких грамоти у дожиттєве володіння селами Розсішки і Орадівка, які щорічно давали доходу близько20 тисяч злотих. Потоцький звільнив сотню Гонти з-під командування полків (граф мав два полки надвірних козаків), підпорядкувавши її безпосередньо губернаторові. Крім того, він обіцяв випросити у короля грамоту на шляхетство для Гонти. Усі польські мемуаристи свідчать одночасно, що Іван Гонта втішався незвичайною пошаною як серед польської шляхти, так і серед козаків і селян.
Здавалося, доля посміхалася Гонті, обіцяючи блискучу кар'єру. Та, незважаючи на своє привілейоване становище, він залишився вірним своєму народові та його православній вірі. У 1760 р. на власні кошти він збудував церкву святої Параскеви в рідному селі. Як видно, Гонта не мав ніякого приводу бути невдоволеним своїм життям. Та при наближенні гайдамацького війська на чолі з М. Залізняком до міста І. Гонта, знехтувавши власним добробутом, разом із загоном надвірних козаків (400 осіб) приєднався до повстанців.
Коли до Умані дійшла звістка про виступ коліїв під проводом Залізняка та їхній марш у напрямі Умані, губернатор Младанович викликав усіх надворних козаків Потоцького до Умані й наказав усім їм повторити прилюдно на ринку присягу вірності пану Потоцькому.
Після цього сотні козаків під командою польських полковників Обуха й Магнушевського та українських сотників Гонти й Уласенка вирушили в поле проти прямуючих на Умань коліївських повстанців. Ранком 18 червня 1768 р. біля Соколівки вони зустрілися з маршовими колонами повстанців. Обидва війська зупинилися одне проти одного. Тоді Іван Гонта заявив польським полковникам Обухові й Магнушевському, щоб вони забиралися в Польщу, а всіх козаків закликав приєднатися до повстання під проводом полковника Залізняка за волю України.
Козаки всі до одного погодилися з приєднанням до коліївських повстанців. Гонта й Залізняк виїхали перед військом і дружньо поцілувалися. Обидві збройні частини з'єдналися в одну повстанську українську армію й подалися на Умань.
Що було мотивом такого його вчинку? Безперечно, це не якісь особисті чи матеріальні інтереси. Як вважає Антонович, Гонта під час переговорів із Залізняком переконався, що той почав повстання в ім'я народних ідеалів: визволення з кріпацької неволі, відновлення козаччини й оборони православної віри. Через те він визнав за свій обов'язок приєднатися до народної справи. Іван Франко звернув увагу, що тут відіграла роль традиційна повага українського народу до авторитету королівської влади: повторилася точнісінько історія з Б. Хмельницьким — гайдамаки стали в обороні королівської поваги проти сваволі конфедератів; бунт гайдамаків був спрямований проти панів, а не проти короля.
Перехід Івана Ґонти на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 19 червня 1768 р. гайдамаки спільними зусиллями захопили Умань. Охоплені повстанням райони були поділені на сотні, як за старих козацьких часів. Уніатам було запропоновано або прийняти православну віру, або покинути край.
Пізніше польські очевидці переконливо свідчили про те, що Гонта намагався звести неминучу криваву розплату до мінімуму. Для того він запропонував оточеним в Умані полякам і жидам здатися, обіцяючи їм безпечний переїзд в Польщу так, як це він зробив із польськими полковниками Обухом і Магнушевським, яким навіть дав спеціальну козацьку охорону для безпечного їхнього проїзду через ряди повстанців. Іван Гонта особисто пішов до брами Умані на переговори із губернатором Младановичем. Але поляки зламали шановані всіма культурними народами вимоги воєнного права: вони чинно зневажили мирову делегацію українських повстанців і намагалися вбити самого Гонту, який приїхав до міста на мирні переговори. Цим самим поляки спровокували безоглядну і жорстоку розправу з ними з боку повстанців.
Коли в Умані спалахнула спровокована поляками кривава розправа повстанців з їхніми гнобителями, Гонта намагався з усіх сил урятувати від загибелі когось з-поміж польської шляхти. Так, лише завдяки особистому втручанню Гонти врятувалися від смерті діти губернатора Младановича — Вероніка і Павло, а також багато інших, яких Гонта наказав відвести в безпечне місце — в українську церкву або в помешкання українського міщанина Багатого, де їх охороняли повстанські вартові.
Така поведінка Івана Гонти свідчить про його гідну подиву шляхетність, великодушність і гуманність.
На Козацькій Раді в Умані 22 червня 1768 р. було проголошено відновлення Гетьманщини як суверенної Української держави, а обрано Максима Залізняка гетьманом вільної України, а Івана Гонту, волею козаків і українських селян, - уманським полковником. Воля і рішення українського народу, очевидно, без порівняння, важливіші, рішення польського пана Потоцького, а тому в історії України Іван Гонта мусить залишитися назавжди як полковник війська українського. Сотником надворних козаків він був тільки до моменту відновлення суверенності Української держави 22 червня 1768 р.
Розгортання повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та загроза поширення його на Лівобережній Україні викликали тривогу російського уряду. Царські війська на чолі з генералом Кречетніковим, які вели на Правобережній Україні війну із загонами прихильників Барської конфедерації 1768 року, допомогли польській шляхті придушити повстання. 27 червня 1768 р. російські війська поступово оточили повстанський табір М. Залізняк і І. Гонта були по-зрадницьки заарештовані підрозділом полковника Гур'єва, а їхні загони були роззброєні. Інші гайдамацькі загони були розбиті у боях.
Упродовж кількох днів, поки Гонту було передано полякам за наказом російського полковника Гур'єва і за апробатою російського генерала Кречетнікова, Гонту було бито по три рази на добу так, що все його тіло вкрилося ранами.
Врятуватися зміг лише сотник Уласенко, який вирвавшись із рук москалів, утік з малим сином Гонти на Волинщину. Дружину й чотирьох дочок Гонти за наказом російського полковника арештували і прилюдно кілька днів підряд катували різками за те, що вони нібито не донесли польській владі про задуману зраду Гонти. Весь маєток Гонти був конфіскований. Як свідчить Вероніка Младанович (Кребс), російський генерал Кречетніков усе рухоме майно Гонти привласнив собі. Івана Гонту як польського підданого російське командування видало польській владі. Польське слідство над Гонтою тривало місяць. Його тримали, за свідченнями поляків, у викопаній ямі з кайданами на руках і ногах, часто застосовуючи на допитах тортури. Судив Івана Гонту особливий інквізиційний трибунал, який після десятиденних знущань над ним засудив його до страти. За наказом коронного гетьмана К. Браницького Гонту після жахливих катувань, які він витримав з величезною мужністю, мали стратити у селі Сербах поблизу Могилів-Подільського (нині Могилів-Подільський район Вінницької області).
За вироком польського суду впродовж 10 днів кат повинен був здирати кожного дня смугу шкіри із хребта Ґонти, 11-го дня відтяти обидві ноги, 12-го — обидві руки, 13-го — вирвати серце, а 14-го — відтяти голову й пошматувати тіло так, щоб якась частина його була прибита на шибениці 14-ти найбільших міст Правобережної України під польською займанщиною. Але К. Браницький, а за іншими свідченнями — Потоцький, не міг витримати цього процесу катувань і того, що Гонта "плюгавив поляків та польського короля", а тому третього дня наказав відтяти жертві голову і виконувати решту присуду на трупі.
Шляхтич Дуклан-Охотський залишив свідчення про виняткову мужність ватажка повстанців: "Гонта вийшов на страту зі спокійним і веселим обличчям, наче йшов на іменини до кума. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри і тоді Гонта сказав: "От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не болить!" Бачачи, що надзвичайна мужність Гонти справляє на присутніх протилежний ефект, гетьман Браницький, присланий на допомогу російським військам, наказав уже на третій день відтяти йому голову і вирок виконувати на трупі". Страта відбулася в першій половині липня 1768 р., але не пізніше 13-го. Сучасники розповідали, що і через багато років можна було ще бачити прибиту до шибениці голову ватажка гайдамаків, на якій вітер ворушив волосся. Так загинув побратим Максима Залізняка, який заплатив страшними муками за своє прагнення звільнити від гноблення рідний народ. Іванові Гонті судилося відіграти найвидатнішу роль в цій трагедії гайдамацького повстання і стати постаттю, яка й досі привертає до себе пильну увагу як українських, так і польських істориків. Якщо польські історики таврували Івана Гонту як зрадника й розбійника, то українські вчені визнали його за героя визвольної боротьби.
Об'єктивний дослідник мусить визнати, що єдиним мотивом рішення Гонти приєднатися до коліївського повстання, ризикуючи втратою всього свого майна і власного життя, міг бути лише його патріотизм: щира любов до України й поневоленого українського народу, прагнення допомогти своєму народові визволитися з важкого ярма та велике бажання жити у вільній самостійній державі.
Особливо ідеалізувала Івана Гонту стара народницька школа українських істориків на чолі з професором В. Антоновичем. Збереглися численні народні перекази про мужнього ватажка коліївських повстанців. А українська література ще раніше в особі Тараса Шевченка прославила уманського полковника у відомій поемі "Гайдамаки".
1.2. Біографія одногот з найважливіших керівників Коліївщини Гетьмана Максима Залізняка
Особа керівника повстання 1768 року, прозваного Коліївщиною, кульмінаційною точкою якого було проголошення в здобутій Умані у дні 22-го червня 1768 р. відновлення Гетьманщини й вибрання Максима Залізняка гетьманом вільної України, залишається й далі сповитою таємницею. Ким був Максим Залізняк, заки прийшов до Мотронинського манастиря, що сталося з ним після схоплення його зрадою москалями під Уманню й висланні його російською владою на Сибір? Певних і переконливих відповідей на ці питання не знайдено й досі. Відомими є тільки шість місяців його життя; решта - лише припущення.
Скальковський332 у своїй праці про Гайдамаччину подав таку біографію Залізняка: "На річці Громоклей, в Бобринецькому уїзді Херсонської губернії, де тепер село Алексіївка, жив старий запорожець Григорій Залізняк, бувший курінний товариш і полковий осавул, який до 1755 р. сидів зимівником на річці Сурі, Кодацької паланки, а опісля переселився туди. Із двох синів, молодший Максим заступав його у війську в Тимошівському курені. Запорожці того куреня говорили, що, він був родом із Польщі, зі села Пиковець і щойно в 1740 або в 1750 р. прибув на Запоріжжя. Але всі погоджувалися, що Максим Залізняк був козак хоробрий, розумний, грамотний і довго служив у військовій пушкарській команді".
Цю версію повторив повністю Д. Мордовцев. Але її заперечив В. Ястребов.334 Він твердив, що зимовник Залізнякового батька Григорія був не на річці Громоклей, але на Сугаклеї, правому допливі Інгула.
Скальковський пізніше зовсім змінив свою версію біографії Залізняка, спираючи нову на знайденому в запорозькому архіві рапорті кошового отамана Тимошівського куріня,335 виставленому на вимогу російських властей 2-го серпня 1768 р. Згідно з тими зізнаннями, Максим Залізняк був сином жонатого запорожця, що жив у "польському" селі Івківцях. На Січ прибув він у 1755 р. і вписався до Тимошівського куреня. Зразу був він молодиком по різних козацьких зимівниках, а потім став членом пушкарської команди. Часто пропадав без вісти й тоді всі говорили, що він "пішов у піхоту", тобто приставав до гайдамацьких загонів. В 1762 р. бурлакував по Дніпровських риболовлях та в Очакові. Потім крився в лісах коло Лебединського та Мотронинського манастирів.
У протоколах слідчих зізнань самого Залізняка, писаних російською владою, подані зовсім інакші дані. Максим Залізняк, - записано там, - "із мужиків", Ієвлів син, родився в містечку Медведівці на Чигиринщині. Після смерти батька, коли Максимові було 13 років,336 він подався на Запоріжжя і там пробув 14 років. У листопаді 1767 р. пішов у "польські краї" й опинився послушником зразу в Онуфрієвському, а потім у Мотронинському манастирі.
Значить - існує три чи й чотири різні варіянти біографії Залізняка.
Але всі ті, хто приймав котрусь із них, не звернули чомусь ніякої уваги на важливий момент. Адже відомо, що всі, хто приходив на Січ, міняв своє прізвище, а ті запорожці, які приставали до гайдамаків, іще раз міняли своє прізвище, щоб приховати свою участь у Гайдамаччині перед російською владою і перед кошовою старшиною. Так, напр., визнаний провідник Коліївщини, Семен Неживий, у своїх зізнаннях на допиті, робленому російськими слідчими, виразно подає, що його батько звався Мусієнко. Прибувши на Січ, Семен змінив своє прізвище на Гончар, а приєднавшись до Залізняка, знову змінив його на Неживий. Так само отаман Таран подає на допиті, що він звався Сабадаш, а, прибувши на Запоріжжя, змінив своє прізвище на Таран. Ми не бачимо ніякої причини, чому в випадку Залізняка мало б бути інакше; навпаки, його провідна роля у плянованому повстанні мусіла бути додатковою спонукою змінити й те прізвище, що його він мав на Запоріжжі.
А тому, на самому вступі до прослідження біографії Залізняка до часу його виступу в ролі провідника коліївського повстання конечно встановити його прізвище по-батькові і прізвище, під яким він був записаний на Запоріжжі. Інакше, - шукати минулого Залізняка до приходу на Запоріжжя та в період його побуту на Запоріжжі під його іменем "Залізняк" це те саме, що шукати минулого Неживого, з-перед періоду Коліївщини під іменем "Неживий", або в наші дні шукати походження й інформацій про молоді літа Сталіна у Грузії під прізвищем "Сталін".
На жаль, ніхто з дослідників на це не звернув уваги. Тільки В. Равіта-Гавроньський виразно зазначує, що Залізняк "у реєстрах Січі був вписаний під іншим прізвищем", але не подає, під яким і звідки він зачерпнув цю відомість. Прізвище "Залізняк", тобто людина, тверда, як залізо, - принадне, і його певно, приймали собі теж інші козаки, які при вписі в запорізький реєстр міняли своє батьківське прізвище. До них, або й до таких, що тільки побатькові звалися "Залізняк", але на Січі прийняли якесь інакше прізвище, відносяться, мабуть, ті відомості, що були зібрані про "Максима Залізняка, сина Григорія Залізняка".
Непереконливими щодо достовірности є й інформації, записані російськими слідчими в зізнаннях самого Залізняка. Навпаки. Немає сумніву, що сам Залізняк намагався, як і загал інших полонених, подавати російським слідчим неправдиві дані про своє походження і про своє минуле. А в той же час, - як це слушно завважив і Гермайзе, - "російський уряд, допитуючи пійманих гайдамаків, у тому числі й Залізняка, хотів добитися підтвердження від них, що ні Запоріжжя, ні духовество активної участи в Гайдамаччині не брали. Коли б було інакше, то це загрожувало дипломатичними ускладненнями: Гайдамаччина могла б бути витлумачена як інспірація Росії, бо Запоріжжя було під російською зверхністю". В тому аспекті російським слідчим дуже підходила версія, що Залізняк народився "в Польщі", тобто в якійсь місцевості Правобережної України під польською окупацією, а потім бурлакував на запорізьких землях як неграмотний заробітчанин. Тому, коли Залізняк подав дійсно таку версію, то слідчий із задоволенням записав це, а якщо сам Залізняк не подав такого, то російські слідчі певно помогли йому саме таку версію свого походження й минулого подати.
А тому достовірні інформації про Залізняка починаються щойно з моментом, коли він з'явився в Мотронинському манастирі як організатор і керівник коліївського повстання; попереднє його минуле й само походження залишається сповитим серпанком невідомого й непевности.
Зовнішній витляд Залізняка описаний в народньому переданні так: "Сидів на буланому коні, мав на собі червоний жупан, сину шапку, сап'янці, шалевий пояс, за поясом пістолі, при боці шабля. Не старий іще чоловік, літ може сорок, а може й більше, і на виду повний, круглолиций, уродою хороший, на зріст невеликий та плечистий; вуси русяві, невеличкі, за вухом оселедець".341 Вероніка Кребсова описує його як русявого, високого ростом. У російських судових актах Залізняка описується так: "Від народження йому 28 літ, росту великого, довголиций, волосся темно-русяве, очі сірі".
Скальковський та Д. Мордовцев у згадуваній їх характеристиці Залізняка подають, що "всі говорили про Максима Залізняка, що він був козак сміливий, хоробрий і грамотний".343 В. Ястребов подає, що Максим Залізняк був "добре грамотний пушкар".344 Равіта-Гавроньський передає, що Залізняк залишив на Січі "славу козака грамотного, відважного і спритного".345 Доказом грамотности Залізняка являються збережені два документи: перший із них, опублікований Скальковським в 1885 р., це пашпорт, виданий Залізняком запорожцям Поломаному й Бочці, що везли горілку в Січ, для свобідного переїзду через російські форпости. Пашпорт підписаний: "А для лучшаго віроятія потверждения, собственною своею рукою подписуюсь, Полк. Максим Железняк".
На ньому віза командира орловського форпосту, Вульфа, з датою 19. VІ. 1768 р. Другий пашпорт, знайдений В. Пархоменком у московському архіві закордонних справ,346 був виданий громаді містечка Теплика й Ф. Осадчому на те, щоб громада зберігала порядок і повинувалась Осадчому, як установленому козацькому старшині; під ним підпис: "Максим Залізняк, полковник Низовскій с товариством, 1768 года".
О. Гермайзе відкидає всі ці свідчення і ставить твердження про повну неграмотність Залізняка на підставі того, що під зізнаннями Залізняка, зложеними російським слідчим після схоплення його під Уманю, підписався за Залізняка Іван Гонта. А намагаючись довести неавтентичність згаданих двох документів із підписом Залізняка, Гермайзе вказує на те, що на одному є підпис "Железняк", а на другому "Залізняк". Але, сумнівну вартість представляють власне сумніви і твердження Гермайзе. Щодо пашпортів, то він не бере до уваги, що один із них виданий російською мовою для російської влади, яка й сама послідовно вживала, а російські історики й письменники ще й досі вживають зросійщену форму прізвища, "Железняк", а другий документ виданий українською мовою, для українців і тому на ньому чиста, українська форма підпису - Залізняк. Ми ж і в наші дні часто зустрічаємо різну форму прізвища в підписах тієї самої особи, якщо вони писані раз українською, раз іншою мовами; а в ті часи особливо часто міняло форму прізвища, коли воно було вживане в підписах різними мовами - наприклад "Хмєльніцкі" в документах польською мовою і "Хмельницький" українською, або в чужих - Christopher Columbus у латинській мові, Cristoforo Colombo по-італійськи і Cristobal Colon по-еспанськи. А щодо підпису Гонти під зізнаннями Залізняка, то невідомо, чи так сталося тому, що Залізняк був неграмотний, чи тому, що сам Залізняк або прикидався неграмотним, або відмовився підписувати зізнання, формульовані довільно російським слідчим.
У всіх споминах сучасників Коліївщини називається Максима Залізняка "козацьким полковником". І сам Залізняк на московському допиті на поставлене йому питання: "При том войске ты какою старшиною к предводительству почитался, кем и когда учинен?" - відповідає: "При показанном войске я к предводительству почитаем был полковником, в которое звание я выбран теми запорожскими козаками, с которыми было у мене согласие... еще при выступлении нашем из Мотронинского монастиря".
З цього, виходить, що козацьким полковником вибрали Залізняка в Мотронинському манастирі, чи вірніше, у військовому таборі біля Мотронинського манастиря, ті запорожці, які зібралися були там, щоб піднімати повстання. Про його становище на Запоріжжі у слідчих і судових протоколах ніякої згадки немає. В кожному разі, немає ніякого сумніву, що, проголошуючи повстання, Максим Залізняк був козацьким полковником, обраним запорожцями згідно з козацьким звичаєм і козацьким законом. З тією військовою рангою залишається Залізняк до підступного схоплення його російською владою. У протоколі зізнань Залізняка кажеться, що основне ядро повстанськоого загону становили 70 запорожців, до яких, іще в Мотронинському манастирі приєдналося 300 "из козаков и мужиков польских", тобто надворних козаків і селян Правобережної України: це були власне ті, що вибрали запорожця Максима Залізняка полковником, як керівником повстання.
Піднімаючи повстання проти польських окупантів, його організатори укладали плян воєнних дій, згідно з яким поділено територію Правобережжя на чотири райони повстанських дій та призначено повстанського командира для кожного району. Полковник Залізняк з основною силою повстанців іде через Жаботин-Смілу-Черкаси-Корсунь-Богуслав-Лисянку-Боярку на Умань, де скупчилися були найбільші маси польської шляхти, що тікала перед повстанцями, й найповажніші польські військові частини. Під Уманню приєднався до Залізняка сотник Гонта з надворними козаками пана Потоцького, руками яких польська шляхта сподівалася винищити коліївських повстанців під командою Залізняка і 21-го червня 1768 р. з'єднані повстанські сили добули Умань.
М. Костомаров348 наводить свідчення польських сучасників, що коли Залізняк підійшов під Лисянку й поляки пробували боронити місто, українські повстанці закликали їх до здачі, заявляючи: "Все одно - Гетьманщина буде, не встоїтесь". А в російських рапортах про дії українських повстанців говориться виразно про те, що в здобутих місцевостях Залізняк та інші повстанські отамани встановляли "новий економічний і соціяльний лад", проголошуючи всіх українців козаками. Це свідчить про те, що, вже починаючи повстання, організатори, а перш за все Максим Залізняк, мали ясну ціль повстання: відновлення Гетьманщини як самостійної української держави із справедливим соціяльним ладом "без холопа і без пана". А тому зовсім логічним завершенням являється проголошення 22-го червня 1768 р. у здобутій Умані відновлення Гетьманщини й вибір ініціятора та керівника коліївськосго повстання, Максима Залізняка, гетьманом України. Ним був Залізняк фактично до схоплення москалями у дні 6-го липня 1768 р., тобто неповних три тижні.
Гермайзе ставить під сумнів відомості про вибір Залізняка гетьманом, бо про це немає згадки у протоколах зізнань Залізняка перед російськими слідчими. Залізняк, - каже Гермайзе - називав себе у слідстві лише козацьким полковником. Але ж у наведеній нами цитаті із протоколу, на якій спирається Гермайзе, Залізняк відповідає на виразно сформульоване йому слідчим питання, чим він був "у тому війську". "У тому війську" відповідає Залізняк, він був полковником. Про політичне становище Залізняка як гетьмана російські слідчі Залізняка або не питали, або не внесли того до протоколу свідомо. Інша справа, якщо б Залізняк, Гонта або хтось інший із визначних керівників повстання на слідстві заперечив вибір Залізняка гетьманом України; алеж такого заперечення ніхто досі ніде не зустрів.
А тому немає підстав ставити в сумнів, що Максим Залізняк був гетьманом України в червні-липні 1768 р.
Ані на початку повстання, ані в його ході, ані по здобутті Умані й відновленні Гетьманщини не виявив Залізняк найменшого бажання в'язатися з Росією, з російською владою на Лівобережній Україні, чи з частинами російської армії. Навпаки, ми зустрічаємо свідчення про те, що коли під Умань підійшли частини російської армії ген. Кречетнікова, то це викликало в Залізняка і в Гонти затривоження й тільки заяви російських старшин, що російське військо старається винищити рештки польських конфедератів, а після того помаршує у глиб Польщі, або повернеться в Росію, зуміли приспати настороженість Залізняка й Гонти та здійснити заплянований московським урядом підступ і зраду. Й на допиті, веденому російськими слідчими, не висловлює Залізняк ніяких переконань про якесь пов'язання коліївського повстання з Росією. Подаючи версію, нібито до участи в повстанні намовив його в часі побуту в Мотронинському манастирі запорожець Осип Шелест, Залізняк каже, що Шелест показував йому лист запорозького кошового із закликом до боротьби з поляками: власне - запорозького кошового, а не цариці, чи когось із російської влади. Значить, повстання й боротьбу українського народу проти польських окупантів уважав Залізняк справою виключно українського народу, не пов'язаною з ніякою сторонньою силою. Залізняк заявляє теж, що молебень на інтенцію успіху повстання правили в Мотронинському манастирі ченці, як вони звалися, не знає, але не ігумен Мелхиседек Значко-Яворський, бо ігумена Яворського в тому часі взагалі в манастирі не було. Тобто - Залізняк засвідчує, що ніякого пов'язання ігумена Мелхиседека Значка-Яворського, який шукав піддержки Росії в релігійних справах, із повстанням не було.
Розгортаючи повстання, Залізняк дбає про організованість повстанських загонів. Він формує зростаючі сили повстанців у сотні, призначує отаманів, дає їм корогви і прапори, а отаманам пірначі, добуває для себе старшинські клейноди як ознаки влади. Чернявщенко оповідає на допиті, що в Богуславі Залізняк мав одну корогву й вісім прапорів. Під Уманю повстанське військо мало 16 сотенних прапорів, пару мідних літаврів, мідний барабан і два пірначі. Осавулом Залізняка став запорожець Бурка.
7-го липня 1768 р. прийшов нежданий і непередбачуваний нищівний удар - із московської сторони. З метою ліквідувати незручне для Москви повстання українського народу, Москва застосувала метод підступу і зради, який вона майже двісті літ пізніше, в 1956 р., з таким самим успіхом застосувала супроти мадярських повстанців. Прикидаючись приятелями українців, командири російської армії запросили Залізняка, Гонту й інших українських старшин на спільний бенкет і коли вони, не підозріваючи ніякої зради, відклали зброю й засіли до бенкету, москалі неждано кинулися на них і закули в кайдани; російське ж військо, яке після півночі скрито оточило табор головних повстанських сил під Уманю, кинулося на сплячих козаків, і заки ті могли зорієнтуватися, що це діється, в'язало їх та кувало в кайдани. В рукопашному бою більше як половина козаків зуміла вирватися з рук російських солдатів; але коло 850 українських козаків, табір із гарматами і зброєю й, найважлише, Залізняк, Гонта та інші головні керівники повстання опинилися в московських руках.
Виринає питання: як могли Залізняк і Гонта так необережно піти в московську пастку й дати себе зловити? Але, як ми вже згадали, так само дали себе заманити в московську пастку й попасти до московських рук тим самим способом майже двісті літ пізніше керівники мадярського повстання, супроти яких москалі точно повторили свою методу підступу і зради. Необережність керівників мадярського повстання в 1956 р. ще дивніша, бож воно зверталося власне проти московської зверхности, а повстання українців під проводом Залізняка й Гонти скеровувалося проти Польщі, а не проти Росії. Справа в тому, що стосована Москвою метода підступу і зради надто чужа культурній европейській людині, й вона дає себе заскочити цією методою.
Підступно схоплених Залізняка, Гонту й інших українських старшин закуто в кайдани і зараз же, у присутності російського полковника Гурьєва, важко збито, а ранком наступного дня перед квартирою Гурьєва на його наказ відміряно кожному по 300 ударів. Після того їм зроблено допит і Залізняка з 73-ма іншими запорожцями як російських "підданих" відставлено до київської тюрми, а Гонту з усіми захопленими колишніми надворними козаками й селянами передано на суд полякам.
У давніших працях про Коліївщину певні відомості про долю Залізняка на цьому вривалися. Рачиньський349 думає, що Залізняка четвертовано у Львові; дехто з поляків думають, що Залізняка, як і Гонту, посаджено на паль. Вероніка Кребсова у своїх споминах подає, що Залізняк після схоплення його москалями зумів переодягтися і втекти. Скальковський у своїй історії Гайдамаччини піддержує версію про втечу Залізняка й підсилює її знайденими ним в запорозькому архіві свідченнями запорожців про те, що вони бачили Залізняка між повстанцями в липні-серпні 1768 р. Так, напр., полковник Бугогардовської паланки Муісій Головко подав, що він 8-го липня (27-го червня) 1768 р. зустрів на запорізько-польському пограниччі відділ повстанців, і їхній командир сказав йому, що він є Максим Залізняк, якого російські війська витиснули з Умані. У вістках про бої коліївських повстанців із турецькими залогами в Голті і Балті 5-го линня (24-го червня ст. ст.) говорилося, що там брав участь сам Залізняк і російський генерал-губернатор в Києві Воєйков, приймаючи ті вістки за правдиві, 13-го липня (2-го шипня ст ст.) вислав кошовому листа, в якому писав: "При Гарді 24 минулого місяця (т. зн. 5-го н. ст.) перейшли ріку Буг до 30 піших і до 20 кінних запорозьких козаків, які отаборилися в урочищі Романкове... З ними є головний командир розбишацької шайки, Максим Залізняк, який має при собі осавула з перначем, одну хоругов і 8 прапорів".
Але знайдені в 1930-тих роках судово-слідчі акти російської влади у справах Коліївщини заперечують усі ті вістки. З них ми довідуємося, що Залізняка з іншими схопленими під Уманню повстанцями-запорожцями доставлено до Київської тюрми і 25-го (14-го ст. ст.) липня і у київській канцелярії генерал-губернатора Воєйкова Залізняка піддано допитам.
Полонені повстанці-запорожці сиділи в київській фортеці на допитах до початку вересня 1768 р. - босі й обдерті,351 бо москалі ограбили їх з усього, що вони мали. Із судового акту довідуємося, що коли їх вели на екзекуцію, то київський плац-майор Лбов виписав для них 51 свиту, 70 шапок, 49 сорочоік, 56 штанів і 150 пар лаптів, щоб не переводити їх вулицею босих і півнагих.
У днях 4, 5 і 6 вересня (24, 25 і 26 серпня ст. ст.) відбулося засідання київської губернської канцелярії, на якому згідно з дорученням цариці Катерини винесено присуд; відносно Залізняка він звучав так:
"Силою рескрипту високої її царської величности, постанов військового закону й розпорядку присуджено слідуюче: 1. Проведене київською губерн. канцелярією слідство виявило, що обвинувачений запорожець Максим Залізняк при помочі свого фальшивого твердження, нібито йому було наказом доручено захищати манастирі, церкви й людей грецького віровизнання на території Польщі та винищувати поляків і жидів, приєднав до себе не малу кількість запорожців і польських підданих і пішов на гидке й богопротивне діло викликання в сусідній польській провінції спротиву й бунту тамошніх жителів, а потім, з'єднавшися з ними, не лише в різних містах, містечках і селах Польської України, але й на території світлої Оттоманської Порти, на місцевості Балту й Голту напавши, допускався нелюдяних розбоїв, грабежів і вбиівств, а коли його і всю його шайку оточили війська її царської величности, збройною рукою ставив спротив, себе самовільно звав полковником й, одним словом, усьому злу був головним спричинником, керівником і виконавцем. Тому, оцінивши всі ці такі численні злочини, а зокрема з огляду на напад на землі великої Порти, яко найдружнішої Росії держави, з якою вона дійсно бажає перебувати в добросусідських взаєминах і у згоді, згідно з існуючими між обидвома державами договорами, її підданого Максима Залізняка як головного порушника граничного миру, колесувати, поклавши живим на колесо; але цю кару замінюється на кару биття батогом стоп'ятдесят ударів, вирізання ніздрів, випалення на чолі й на лицях тавра каторжника та на досмертну каторгу в Нерчинську".
Цю варварську кару над провідником українського повстання проти польських займанців, Максимом Залізняком, виконали московські кати в Орловському форпості над Богом 26-го вересня 1768 р. Екзекуцією керував бригадир Чортков, для охорони була призначена спеціяльна конвойна команда на чолі з поручником Жеронкіним, якій в окремому наказі було доручено суворо берегти кожного в'язня так, щоб і вдень, і вночі при кожному в'язневі стояв із голою шаблею в руці московський солдат.
На почаку листопада першу групу покараних, 71 козаків із Залізняком, відправлено під сильною охороною маршем на Сибір. Але в часі задержки на нічліг в місцевості Котелька біля Охтирки 12-го листопада 1768 р. (1-го листопада ст. ст.) як це записано в офіційному рапорті, Залізняк змовився з 51-им із в'язнів і з ними вночі виломав двері тюрми, розгромив поліційний конвой і втік. Та тільки 16-ом пощастило. В погоні за втікачами москалі двох убили, а 33-ох зловлено. Між зловленими - кажеться в рапорті - був і Залізняк.
На цьому офіційні відомості, знані досьогодні, щодо долі Залізняка вриваються. Російський письменник Г. Державин у своїх записках354 подає на підставі зізнання одного з в'язнів московської тюрми, що в кінці 1768, або на початку 1769 року Максим Залізняк сидів у московській тюрмі, звідки його відставлено на каторгу до Нерчиньска. Там він, мабуть, і загинув.
Але Голобуцький355 наводить свідчення запорожця Д. Поповича, що Залізняк, утікши з рук москалів, був серед повстанців Пугачова. Якщо це свідчення не відповідає правді, то воно являється гідним уваги доказом, що ім'я Максима Залізняка, як командира українських борців за волю й за соціяльну справедливість, було відомим і славленим не тільки в Україні, але й серед наддонських повстанців Пугачова.
Серед українського народу залишилося ім'я Максима Залізняка особливо популярним. У народній традиції, в якій увіковічнюються герої і їхні чини, але губляться суворі дати, Залізняк залишався живим ще багато десяток літ після своєї смерти. Численні спроби підняти нове повстання проти окупантів України після 1768 року в'язалися з іменем Залізняка. Й навіть селянські повстання у другій половині ХІХ століття породжували серед народу вістку, що це батько Максим Залізняк повернувся із Сибіру й підняв нове повстання, щоб вибороти українському народові козацьку волю та привернути Гетьманщину.
Роздліл 2. Гайдамацький рух та історична значущість Коліївщини
2.1. Гайдамацький рух
У XVШ ст. На Правобережжі зародився соціальний рух , який увійшов в історію під назвою "гайдамаччина". В словниках відсутнє єдине визначення цього поняття, в одних гайдамаки -це учасники селянського повстання в ХVІІІ ст.,.в других - учасники національно-визвольних рухів на Правобережній Україні, в інших - запозичене з тюрських мов слово "гайде" що означає турбувати, гнати, тобто переслідувати, тікати...
Народні маси , у свідомості яких ще жили традиції козацької волі , небажали підставляти шию під ярмо нової панщини , а до “панів” залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв , а й унітарське духовенство. Гайдамацький рух об’єднав у своїх рядах незаможних селян втікачів , найманих робітників з гарулень , млинів , фільварків , міщан , дрібну шляхту й нижче духовенство , але підтримували його найширші верстви українського населення.
Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких зонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривди вбачило в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії.Польська влада , не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні , зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії , застосовувала репресії проти запоріжців , коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди, переслідуючи гайдамаків , заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники.Все це загострювало взаемну ворожість.
Гайдамаки , які спочатку викликали у правобережної шляхти тількі легке разратування , поступово перетворилися на головну загрозу для неї.Однією з причин зростання їхньої численності було закінчення 15-20 річного терміну звільнення селяз від повинностей.Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовим закріпаченням і приєднувалися до гайдамаків.Польська армія не була великою перешкодою для втікачів.Через небажання шляхти фінансувати її військові сили Реч
Посполитої зменьшилися до 18 тис. чоловік. Із них 4 тис. закріплювалися за Правобережною Україною , чого було замало , аби утримати порядок. Але чи не найвирішальним чинником, що сприяв зростанню гайдаччини , було сусідство із Запорозькою Січчю , з якої надходили постачання, людське поповнення і – що найважливіше – досвічені ватажки.
Особливу небезпеку гайдамаки для шляхти являли тоді, коли поляки втягнулися в міжнародні конфлікти й кризи.Так, у 1734 р. коли росіянами й двома польськими фракціями точилася бородьба навколо обрання нового короля Польщі, сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів.Верлан зібрав близько тисячи гайдамаків і селян у сформуванні на взірець козацьких загони і розпочав великий грабіжнецький похід Брацлавщиною та Галичиною.Врешті польське військо змусило його втекти до Молдавії.Підбадьорені успіхами Верлана, стали виникати інші гайдамацькі ватаги, які намагалися перевершити його.Польська шляхта, проте, відповідала ударом на удар.Вона підкупом схилила знаного гайдацького ватажка запорожця Саву Чалого до того, щоб він виловлював власних співвітчизників.Протягом кількоз років удавалося Чалому виконувати це завдання, доки на Різдво 1741 р. його не вбили запорожці. У 1750 р. гайдамацькі заворушення знову значно посилилися. В самій лише Брацлавщині було поплюндровано 27 міст і 111 сіл.Тільки завдяки новим військовим підкріплення удалося придушити гайдамацький рух.
Гайдамацький рух на Правобережжі України , в який втягнулися значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, послаблював режим польсько-шляхетського панування, став справжньою школою мужності кількох поколінь українських селян.
2.2. Коліївщина
У 1768 році на Правобережжі вибухноло найгрізніше народно-визвольне повстання- Коліївщина. Головними діючими облича коліївщини стали гайдамаки та й взагалі весь гайдамацький рух. Цьому сприяли такі обставини. Магнати і шляхта непомірно збільшили панщину та інші повинності. Для більшості селян закінчувалися пільги , і вони знову потрапили у феодальну кабалу. Отже , число незадоволених, готових силою феодальну кабалу. Отже , число незадоволених, готових силою відбивати наступ панів значно росло. Посилилися національно-релегійні утиски. Спроби віруючих захищати православні церкви і монастири, повернутися від унії до правосляв’я жорстоко каралися. На початку 1768 року під тиском царського уряду польський сейм прийняв постанову про формальне зрівнення у правах з католиками населення православного йпротестантського віросповіданнь. Це викликало протест з боку найреакційнішої частини магнатів і шляхти. Під гаслом захисту католицизму і шляхетских прав у м. Барі на Поділлі вони утворили конфедерацію. Дії загонів конфедератів вони на Київщині, Поділлі та Волині супроводжувалися катуванням і грабуванням населення, вигнанням православних священиків із приходів, руйнуванням їх будинків і церков.
Це переповнило чашу терпіння українського народу і вкрай загострило соціальну й національно-політичну ситуацію. Для бородьби з конфедератами царський уряд увів у Польщу, в тому числі на Правобережну Україну, свої війська. Українське населення витлумачило прихід російських частин як допомогу в бородьбі проти шляхти. Поширювались чутки про те, що Катерина 2 нібито видала “золоту грамоту”, якою вона санкціонувала знищення шляхти, орендарів, уніатських і католицьких священиків. Навесні 1768 р. селяни Правобережної України почали громадитися у загони, до них приєдналися запорозька голота. Центром збору повстанців стало урочище Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря. Великий загін козаків і селян очолив Максим Залізняк.
Розділ ІІІ. Значення Уманщини в Гайдамацькому русі та Коліївщині
3.1. Уманщина та її взяття у 1768 році
Колії́вщина - селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.
Назва «Коліївщина» походить від українського слова колій – так називали людей, що професійно забивали тварин. Перед тим, яким спричинити смерть живої істоти, колії освячували свої ножі та просили вибачення у тварини, обіцяли завдати їй якнайшвидшої та безболісної смерті. Про те, що гайдамаки також освячували ножі перед боєм, пише Тарас Шевченко. Свою боротьбу повстанці вважали праведною, адже звільняли українські землі від ворогів та загарбників – великих землевласників та їхніх помічників (то були в основному поляки та євреї).
Аби правильно розуміти причини повстання, треба спочатку описати ті умови, в яких жив український народ в середині XVIII століття.
Умань, як і вся Правобережна Україна в ті часи, перебувала під владою Польщі. Поляки принесли до своїх нових колоніальних земель усе своє – мову, освіту, релігію. Все те, що було здавна українським зневажалось, вважалось другосортним. Будувались католицькі костьоли, відкривалися польські школи. Шляхта, і польська і українська, розмовляли виключно польською. Більше того, православну віру навіть обмежували та принижували. В цю ситуацію втрутилась Російська імперія, і змусила польського короля Станіслава Понятовського підписати документ, що урівнював в правах католиків та православних. У відповідь на це невдоволена частина польської шляхти створили Барську конфедерацію, учасники якої, прикриваючись захистом католицизму та шляхетських прав, громили православні церкви та монастирі, грабували українців. Для протистояння конфедератам російський уряд послав в Україну на підмогу своє військо. Натомість українське населення поширило чутку, що ніби то Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» на знищення польської шляхти.
Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. В кінці травня гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові Станіславу Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ на Умань. За чотири дні гайдамаки здобули місто, проте цей кривавий час ввійшов в історія під назвою «уманська різня».
Відвоювавши місто, повстанці розташувались табором на його околицях. На решті території Правобережної України й далі діяли гайдамацькі загони, яких було близько 30.
Тим часом польський та російський уряди зрозуміли, що повстання загрожує перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов дві держави вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків.
26 червня 1768 року табір повстанців під Уманню оточили і повністю розгромили російські війська. Рештки гайдамацьких загонів виловлювали по всій Україні. Остаточно повстання придушили лише у квітні-травні 1769 року. Польські каральні війська жорстоко розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Так, лише за рішеннями призначеного королем судді Ксаверія Браницького, який судив переданих польським властям захоплених російськими військами 1954 повстанців: 200 в'язнів відіслати на роботи до Львова, а 700, як це він сам подає у звіті королеві, він "покарав найжорстокішою смертю". Стільки ж було з його доручення повішено по різних містах України. Решту він передав польському судові в Кодні. Із 336 справ, реєстр яких зберігається, 151 відрубано голови, 57 повішено, 9 четвертовано, одного - українського шляхтича Чоповського, що був помічником полковника Неживого, - посаджено на палю.
Після сильних тортур у с. Сербах, Іван Ґонта був страчений. Максима Залізняка та інших учасників повстання , які були жителями Лівобережної України і Запорожжя , судила Київська губернаторська канцелярія. Вони були засуджені до тілесного покарання (удари нагаєм, виривання ніздрів, випалення тавра на чолі й щоках) і заслання на досмертну каторгу в Сибір до Нерчинська. Після страти захоплених учасників повстання російські та польські військові частини почали арешти за підозрою у причетності до повстання. Страти часто проводились без суду і тривали кілька років. Загалом було страчено близько 30 000 селян, а у самій Кодні біля 3000 учасників та підозрюваних у повстанні 1768 р.
Попри те, що гайдамацьке повстання було подавлено за досить короткий термін (менше року), воно зіграло свою роль в історії українського народу. Окрім того, Коліївщина завершила розвал Речі Посполитої.
3.2. Різня в Умані
Під містом повстанці затримались. На очах поляків, що дивились з валів, Гонта і Залізняк виїхали з-поміж своїх військ, зустрілись і дружньо привітались. Младанович, побачивши це, втратив мову. Захист Умані взяв на себе землемір Шафранський, який раніше служив у військах Фрідріха Великого, і капітан гарнізону Ленарт.
Польські частини з передмістя були спішно стягнені до міста. Ленарт наказав озброїти всіх, хто тільки був здібний носити зброю: шляхтичів, євреїв і наівіть 200 учнів школи Василіян, що ще не роз'їхалися на канікули. Почалась облога міста. Вже першої ночі всі українці, що були тоді в Умані, члени «зеленої міліції», гарнізону, панська обслуга й українські міщани перейшли до повстанців; ті, які не могли перейти брамою, перескакували вали й рів і втікали до Гонти. В місті залишилися тільки поляки й євреї. Ранком 18-го червня Младанович, що вже, видно, переміг наслідки першого переляку, скликав усіх євреїв наказав їм навантажити вози сукном та дорогими подарунками й послати це Гонті, благаючи у нього пощади для міста. Гонта й Залізняк зажадали, щоб місто здалося, запевняючи, що в такому випадку полякам і євреям буде забезпечена можливість безпечно виїхати з родинами з України в Польщу. Поляки відкинули ультиматум.
Почався наступ. Повстанська артилерія обстрілювала місто з гармат, а колії намагалися наступати на вали, підходячи із двох сторін: від Грекового Лісу й зі сторони Нового Міста. Польська артилерія з валів завзято, хоч дуже нецільно, обстрілювала наступаючі лави повстанців. Перші штурми гайдамаків були відбиті картеччю. Гайдамаки провели правильну облогу, із сусідніх сіл — Помийника, Маньківки, Іваньків, Полковничої вони нагнали селян, котрі заходилися підрубувати палі.
Вже на наступний день в обложених не вистачало припасів для стрільби; ще й інше горе їх спіткало: не стало води, поскільки її доводилося брати з річки Кам'янки, яку Залізняк відвів від міста. Шафранський наказав копати колодязь поблизу замка; прорили 30 сажнів, а води не виявилося. Обложені почали вгамовувати спрагу вином й наливками, що спричинило паніку в місті.
Младанович вирішив здатися на милість переможців; він вислав парламентером єврея з білим прапором; але на нього чекала гірка доля: у підзорну трубу побачили, що парламентара повісили догори ногами на придорожній вербі. Тоді губернатор сам вийшов для переговорів: погодився здати місто з умовою пощади жителів; просив у Гонти захисту громадян, обіцяючи йому великі милості і нагороду з боку Потоцького. Тому, коли ранком 21-го червня (н. ст.) недалеко брами появився Гонта з білою хоруговкою, викликаючи Младановича на переговори, той погодився і казав впустити до міста Гонту й гурт його охорони. Але у брамі виникло замішання, бо польські старшини, не дбаючи про збереження вимоги безпеки мирової делегації, кинулися зі зброєю на Гонту, щоб його вбити. Вив'язалась боротьба, в часі якої у відкриту браму вскочило більше повстанців, а за ними ввійшли й головні сили коліїв. Наступила кривава розправа, відома в польській мемуаристичній літературі під назвою «уманська різня».
В пам'ять про цей день (5 таммуза за юдейським календарем, відмічався постом та особливою молитвою на пам'ять про загиблих) було складено кілька єврейських плачів.
Один із основоположників хасидизму, Нахман із Брацлава у 1810 р., передчуваючи близьку смерть, вирішив поселитися в Умані, кажучи: «Душі померлих там за віру чекають на мене».
Часто також підкреслюється, що багато польських жінок і дітей урятував від загибелі Гонта, доручивши перевести їх до української церкви, або до своєї квартири в домі українського міщанина Багатого, а між ними й дочку та сина губернатора Младановича, які залишили опісля свої спомини про події в Умані.
ВИСНОВКИ
Народно-визвольне повстання 1768 року потрясло польсько-шляхетський політичний устрій на Правобережній Україні, наблизило час її возз’єднання з Лівобережжям у складу Росії. Воно надовго збереглося у народній пам’яті й відіграло велику роль у формуванні визвольних традицій українського народу. Цим подіям Кобзар присвятив один із кращіх своїх творів- поему “Гайдамаки”.
Різноманітних форм набирала антифеодальна бородьба й на західноукраїнських землях. Селянство і міська біднота Закарпаття активно боролися проти феодально-кріпосницького гноблення та іноземного поневолення під час визвольної війни угорського народу 1703-1711 рр.
Селянськи маси Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття відмовлялись відробляти панщину і сплачувати податки, ахоплювали панські землі, майно тощо, вдавалися до фіхачних розправ над гнобителями та збройних виступів. Слід відзначити повстання с. Мшанці Теребовлянського Руського воєводства (1717 р.), Долинського староства (1740 р.), сіл Обертин (1744 р.) і Космач (1749 р.) на Прикарпатті, сіл Хащів і Вовче (60-і роки) на Самбірщині, Східної Галичини (1769 р.) та багатьох інших.
Українська історія зазнае ще багато народних посвстанн, що свідчить про непідкорність українського народу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ