Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 2. Українське народне мистецтво як цілісна художня система.
Традиційні та сучасні види монументального мистецтва.
План заняття: 1.Історія розвитку українського народного мистецтва
2.Народне образотворче мистецтво та архітектура.
3.Види монументального мистецтва.
4.Види народних ремесел та художніх промислів.
1.Розвиток скульптури
Найвизначнішим скульптором-українцем, який працював тоді у столицях Російської імперії, був Іван Мартос(1754–1835). Він походив з містечка Ічня на Чернігівщині з козацького старшинського роду. Перші уроки різьбярства Мартос отримав удома, від свого дядька-скульптора. Потім навчався на чужині – у петербурзькій Академії мистецтв і в Італії. З-за кордону він повернувся майстром, рівних якому в імперії не було. Мартос оселився в Петербурзі, однак зв’язків з Батьківщиною не поривав ніколи. Мартос був автором численних мармурових надгробків, які знаходилися на цвинтарях Петербурга, Москви, Києва, Батурина. У давній столиці Гетьманщини скульптор створив мармуровий пам’ятник-надгробок останньому гетьману Кирилові Розумовському. Сучасники казали про твори Мартоса, що «його мармур плаче», настільки були сповнені щирого суму зажурені постаті на його надгробках.
Серед найвідоміших виконаних скульптором монументів були пам’ятники Мініну й Пожарському в Москві, Ломоносову в Архангельському, Павлу І в маєтку Аракчеєва у с.Грузіно, Олександру І в Таганрозі, Катерині ІІ у Катеринославі, Потьомкіну в Херсоні. Одним із найбільш вдалих уважали пам’ятник генерал-губернаторові Новоросії, «градоначальнику» Одеси дюку де Рішельє.
Типовим монументальним твором у стилі класицизму став установлений в мальовничому куточку Києва, на Володимирському пагорбі, пам’ятник київському князеві Володимиру. Бронзова постать князя з хрестом у піднятій руці височить на чавунному постаменті, оздобленому барельєфами з зображенням сцен хрещення Русі. Творцями пам’ятника були скульптори В.Демут-Малиновський, П.Клодт і архітектор О.Том.
Розвиток скульптури на західноукраїнських землях пов’язаний з творчістю австрійських майстрів Г.Вітвера та династії Шімзерів, які працювали у Львові. Найкращою роботою Вітвера вважають чотири фонтани на площі Ринок з фігурами Нептуна, Діани, Адоніса та Амфітри. Скульптор органічно поєднав виконані у стилі віденського класицизму скульптури з ренесансово-барочним ансамблем площі та архітектурою старої ратуші. Вітвер був також автором багатьох надгробків на Личаківському кладовищі. Зображені у спокійному русі, сповнені смутку, гідності й величі надмогильні фігури принесли визнання таланту скульптора сучасниками та нащадками.
Окрасою Львова стали барельєфні композиції та надмогильні пам’ятники, авторами яких були брати Йоан та Антон Шімзери. Виконані ними барельєфи на сюжети з античної міфології завжди привертають увагу глядачів.
Розвиток живопису
Наприкінці XVIIІ ст. Російська імперія знищила осередки, які готували майстрів пензля Наддніпрянщини. Було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, занепало.
Початки мистецтва класицизму пов’язані з творчістю двох знаних українських майстрів портретного живопису –Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Обидва походили з України, але впродовж усього життя змушені були працювати в Петербурзі. Завдяки своєму талантові Левицький зажив слави найкращого європейського портретиста. Його портрети прикрашають найвідоміші європейські музеї: паризький Лувр, Женевський музей тощо. Левицький як ніхто вмів поєднати неабияку майстерність зі спостережливим і правдивим відтворенням рис обличчя портретованих осіб. Боровиковський походив із козацького старшинського роду з Полтавщини, мистецьку освіту здобув в Україні та лише за наказом Катерини ІІ змушений був переїхати до Петербурга. Коли Левицький зістарів і став втрачати зір, Боровиковський заступив його в мистецтві портрета. Витончена манера малювання, вишукана гама барв майстра були, за свідченням сучасників, просто чарівними. Серед найвідоміших творів Боровиковського – портрети земляків, які служили на високих посадах у Петербурзі,– Дмитра Трощинського, Івана Безбородька та ін. Всього за своє життя майстер зробив близько 160 портретів. Його пензлю належать також виконані на рідній землі розписи церков у Миргороді, Кибинцях та Романівці. У далекому Петербурзі Боровиковський ніколи не забував про Батьківщину, залишався типовим полтавчанином, дотримувався українських звичаїв та мріяв повернутися додому.
Новий етап у розвитку образотворчого мистецтва на західноукраїнських землях пов’язаний з творчістю Луки Долинського (1750–1824). Народився він у Білій Церкві на Правобережжі, рано осиротів. Неабиякі здібності юнака привернули увагу київського греко-католицького митрополита, який відправив його до Львова, де тоді були потрібні майстри для розпису новозбудованого собору св.Юра. Мистецьку освіту Долинський здобув у віденській Академії мистецтв. Закінчивши її з відзнакою, майстер повернувся до Львова, де й пропрацював ціле життя. Окрім собору св.Юра, він виконував багато розписів для інших церков Львова та міст і сіл західноукраїнських земель. Приділяв увагу майстер і портретному жанрові, що спричинило його визнання сучасниками як одного з найкращих портретистів. Характерними рисами його творчого стилю були енергійна манера письма, м’яке моделювання рис обличчя людини світлотінню, теплий колорит без яскравості та гостра психологічна характеристика образів.
На Буковині та в Закарпатті у той час розвивалося переважно релігійне малярство. Місцеві митці виконували настінні розписи у церквах, ікони, ілюстрації до календарів, але, на жаль, про більшість із них майже нічого невідомо. Засновником світського живопису в Закарпатті вважали Йосипа Змій-Міклошія (1792–1848) з Пряшівщини. Після закінчення віденської Академії мистецтв він працював придворним майстром пряшівського єпископа. Його пензлеві належать також розписи багатьох церков Закарпаття. Але ще художник писав портрети, чудові пейзажі, картини на побутові теми з життя закарпатських селян.
Протягом першої половини ХІХ ст. в українському живописі поступово посилювалися реалістичні тенденції. Реалізм – напрямок у літературі та мистецтві, з яким пов’язане намагання митців дати правдиве, повне відображення дійсності. Першими українськими художниками, у творчості яких з’явилися риси нового стилю, стали Іван Сошенко (1807–1876), Капітон Павлов (1792–1852), Гаврило Васько (1820–1866). Всі вони мистецьку освіту здобули в петербурзькій Академії мистецтв, а після її закінчення поєднували педагогічну діяльність, викладаючи малювання, з заняттям живописом.
Художник Іван Сошенко був одним із найближчих друзів Т.Шевченка, активно сприяв його викупові з кріпацтва.
2.Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. складно і суперечливо. Як і в інших європейських країнах, цей час став на українських землях періодом поширення стилю – класицизму. Одначе класицизм в Україні був дуже суперечливим за змістом.
З одного боку, він цілком відповідав імперській політиці, бо надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру, регламентував будівництво всіх споруд за єдиним зразком, створюючи враження усталеного порядку. Символічним актом у цьому стала заборона будувати в Наддніпрянській Україні храми в «малоросійському стилі», видана у 1801 р. Відтепер усе церковне будівництво здійснювалося за проектами, схваленими в імперських столицях. Аналогічний порядок існував у містобудуванні. Розпочата наприкінці XVIII ст. реконструкція українських міст за загальноімперськими канонами поступово знищила їхній національний вигляд. Комісія будівництва міст у Петербурзі докладала зусиль до викоренення будь-яких національних особливостей української архітектури, вбачаючи в них залишки «малоросійського сепаратизму».
З іншого боку, в межах цього стилю виявились історично-прогресивні будівельні тенденції часу. Чіткість задуму, притаманна спорудам тієї доби, переносилася на планування й забудову міст, де з’являлися прямі вулиці, прямокутні площі й квартали.
Перша половина ХІХ ст. була досить складним періодом у розвитку української скульптури. Славні традиції старого барочного скульптурного мистецтва поступово зникали і поступалися місцем класицизму. Негативну роль у цьому відігравало й те, що тоді на українських землях не існувало власних закладів мистецької освіти. Вимушена навчатися в імперських столицях, українська молодь приносила звідти на рідну землю чужі впливи.
В українському живописі того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку набув портретний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої позитивні риси, перероджуючись у холодний, відірваний від життя офіційний стиль.
Впливи західноєвропейського романтизму, пов’язані з новаторськими пошуками майстрів, сприяли розвиткові українського мистецтва. Внаслідок цього зросла зацікавленість до зображення народного життя, захиталися звичні уявлення про високі та низькі жанри у мистецтві. Новаторські тенденції романтизму сприяли становленню реалістичного напрямку. Ознакою нового періоду в розвиткові образотворчого мистецтва ХІХ ст. стало дедалі інтенсивніше розмежування світського та релігійного мистецтва.
Відсутність власної державності й перебування під імперською владою спричинили специфічний характер мистецьких досягнень цієї доби. До них належали твори українських митців, створені як на Батьківщині, так і поза її межами. Водночас свідченням розвитку українського мистецтва стали твори митців з інших країн, які працювали в той час на українських землях і залишили тут прекрасні пам’ятки свого хисту.
Розвиток архітектури Внаслідок докорінної перебудови губернських міст Наддніпрянщини, розпочатої наприкінці XVIII ст., їх вигляд зазнав значних змін. Помпезність новоспоруджених будівель адміністративних установ символізувала міць імперської влади. Переважна більшість тогочасних споруд була побудована російськими архітекторами.
Класицизм знайшов втілення у творчості архітектора Андрія Меленського (1766–1833). Втім під впливом українських будівничих традицій його архітектурна творчість набула своєрідного забарвлення. Протягом 1799–1829 рр. він був головним міським архітектором Києва. У зв’язку з поверненням Києву 1802 р. прав міського самоврядування за його проектом було споруджено перший на українських землях «Пам’ятник на честь поновлення магдебурзького права». Під час розроблення плану забудови міста Меленський визначив Хрещатик як у майбутньому головну вулицю міста. Він створив новий центр губернської адміністрації на Печерську, збудував на Хрещатику перший в місті будинок театру. За проектом архітектора відбувалася забудова центру Подолу після пожежі 1811 р. тут спорудили Контрактовий дім і перебудували Гостиний двір. Чудове природне оточення Аскольдової могили «підказало» архітекторові ідею спорудити тут мавзолей-пам’ятник князю Аскольдові.
Найбільшою архітектурною спорудою Києва першої половини ХІХ ст. стала створена 1843 р. за проектом архітектора Вікентія Беретті (1781–1842) будівля Київського університету. Визначною спорудою церковної архітектури у стилі класицизму була зведена 1833 р. за проектом архітектора Є.Васильєва у Харкові дзвіниця Успенського собору. Побудували її на честь перемоги над Наполеоном у 1812 р.
Швидкими темпами провадилася забудова міст Півдня. Серед визначних будівель, що прикрасили Севастополь, були будинок морської бібліотеки зі славнозвісною «Баштою вітрів», Петропавлівський собор і Графська пристань.
Пам’ятками палацово-паркової архітектури стали поміщицькі маєтки. Більшість із них оточували мальовничі парки зі майстерно підібраними зеленими насадженнями.
Взірцем палацово-паркової архітектури, яка поєднувала створений у стилі класицизму палац і закладений на площі понад шістсот гектарів парк з брукованими алеями, штучними галявинами та озерами, був маєток П.Ґалаґана у с.Сокиринці на Чернігівщині.
Найчудовішими парками, які здобули всесвітнє визнання, стали «Олександрія» в Білій Церкві та «Софіївка» в Умані.
Парк «Олександрія» було створено протягом 1797–1829 рр. на місті вікової діброви у мальовничій місцевості вздовж лівого берега р.Рось. Системи озер, алеї, великі галявини, численні альтани, колонади й містки вкупі з величезною кількістю дерев створили неповторний ансамбль, який поступово розкривався під час прогулянок парком.
Створена в маєтку графа Потоцького для його коханої дружини «Софіївка» (1796–1809) виявилася єдиним з-поміж тогочасних парків, де не було палацу: він знаходився в Умані. Сотні графських кріпаків створили цей диво-парк. Їхніми руками побудовано чотири штучні озера, з’єднані підземними каналами, зроблено гроти, лабіринти, скелі з великих каменів, численні павільйони та містки. У зеленому оточенні дерев, завезених з Європи та Америки, було встановлено мармурові копії відомих античних статуй. Романтичну атмосферу парку підкреслювали назви його будов: павільйон Флори в кінці каштанової алеї, грот Венери, Рожевий павільйон на острові кохання та ін.
Більшість визначних архітектурних пам’яток цієї доби на західноукраїнських землях зосереджено у Львові. Це – Оссоленіуму (1827 р.), ратуша на площі Ринок із високою вежею та годинником (1835 р.), міський театр (1842 р.) та декілька житлових будинків. Більшість споруд першої половини ХІХ ст. створили німецькі архітектори.
Особливістю розвитку церковної архітектури на західноукраїнських землях було поєднання класичного стилю з українськими народними традиціями. Прикладом такого поєднання став побудований у 50-х рр. кафедральний собор у Чернівцях.
3.Мозаїка (фр. mosaique, ит. Mosaico, від лат. Musivum, букв. - Присвячене музам) - різновид монументального живопису, а також техніка монументальної декорації, в якій зображення створюється з дрібних кубиків (тессер, від лат. Tesserae) мармуру, гальки , керамічної плитки, смальти (глушення скла) та ін на згладженої загрунтованій поверхні підлоги, стін чи стелі. Виявлені під час розкопок в шумерському місті ель-Убейд (Межиріччя) фрагменти червоних і чорних глиняних конусів у формі цвяха свідчать про те, що техніка настінної мозаїки була відома вже в 3500 до н.е. Невелика плакетка, звана «Штандарт війни» (бл. 2600 до н.е., з міста Ура в Межиріччі, нині в Британському музеї в Лондоні) прикрашена плоским рельєфом, викладеним з лазуриту і рожевого пісковика, теж належить шумерському мистецтву. Єгиптяни застосовували скляну мозаїку в ювелірних виробах. Сліди мозаїк виявлені в розкопках міст мінойської культури на Криті і мікенської на території материкової Греції (бл. 2000-1400 до н.е.). Також в різних частинах Греції при розкопках знаходять підлогові мозаїки, викладені чорною і білою галькою; деякі з них датуються кінцем 5 в. до н.е. В елліністичний і римський періоди підлогові мозаїки, набрані з різноколірних мармурових кубиків на світлому фоні, створювалися по всьому Середземномор'ю. У ранньохристиянську епоху мозаїка стала використовуватися для прикраси не тільки статей, але і стін і склепінь. У Північній Африці і язичницькі, і християнські надгробки нерідко прикрашалися мозаїкою. У Візантії в 5-15 ст. було створено безліч чудових настінних мозаїк, кубики яких виготовлялися із смальти, перламутру та інших дорогоцінних матеріалів. Фони викладалися золотий смальтою, зробленої з прозорим скляним маси, наплавленого на тонкий лист золота. Техніка мозаїки продовжує використовуватися і в даний час.
Метод виготовлення мозаїки в стародавній Греції і Римі складався з ряду процесів. Спочатку землю утрамбовували, щоб утворилася рівна поверхня. На неї клали підставу з каменю, сухий гальки і вапна товщиною 15-23 см. На утворився шар наносили інший, 10-15 см завтовшки, складений з вапна і битої цегли, змішаних з водою. За ще м'якій поверхні наносився попередній малюнок, а потім клали кубики або гальку гладкою стороною догори. Поверх мозаїку заливали рідким закріпляючу цементом, щілини і тріщини промащують пензлем. Коли всі застигало, поверхня полірували. Іншого типу мозаїка підлог, звана opus sectile, а пізніше opus alexandrinum, складалася з великих осколків мармуру або інших різнобарвних каменів. Сучасні візерункові підлоги створюються подібним чином.
Фреска (італ. fresco - свіжий), техніка настінного розпису водяними, рідше - казеиново-вапняними фарбами по сирій чи сухій штукатурці, а також мальовниче твір, виконаний у цій техніці. Фреска може бути виконана двома способами: а секко (a secco - по сухому), тобто написана по сухій штукатурці, і в техніці аффреско (аль фреско), коли водяні фарби наносяться на сиру штукатурку; така фреска (buon fresco), без подальших виправлень темперою, найбільш складна у виконанні, оскільки вимагає швидкого завершення роботи. Як тільки вологий грунт висихав, живопис ставала невід'ємною частиною поверхні стіни. Розпис а секко, далеко не настільки довговічна, має тенденцію тріскатися і осипатися. Таємна вечеря Леонардо да Вінчі (в трапезній монастиря Санта Марія делла Граціє, 1495-1497) - найбільш відомий приклад того, як великий твір руйнується з тієї причини, що майстер не використовував в якості грунту сиру штукатурку. Середньовічні художники змішували порошкоподібні барвні пігменти з казеїном або яєчним білком, однак з 16 в. найбільш часто употреблявшимся емульгатором стала вода. Італійський художник Ченніно Ченніні (бл. 1370 - бл. 1440) детально описав техніку фрески у своєму Трактаті про живопис (Trattato della Pittura, 1437). Працюючи в техніці аффреско, художник використовує картони в розмір розпису, частинами переносячи з картону на стіну рівно таку частину зображення, яку можна написати, поки штукатурка ще волога.
Найбільш древні фрески збереглися у Фівах в Єгипті; вони відносяться до епохи Нового царства (1555-1090 до н.е.). Греки в Мікенах і Тірінфі і крітяни в розписах Кносського палацу застосовували нарівні з а секко техніку аффреско. В античній живопису класичного і елліністичного періодів фреска залишалася популярною і пізніше застосовувалася першими християнами для розпису катакомб. Чудові античні фрески збереглися в зруйнованих будівлях Помпеї і Геркуланума. У наступні
сторіччя техніка чистої фрески (тобто живопису по сирій штукатурці та без застосування будь-яких інших сполучних, крім води) використовувалася мало. У Франції та Німеччині збереглися романські фрески 11 ст., Що говорить про продовження існування цієї традиції. Фреска у Франції була майже повністю забута із збільшенням популярності вітража і стрімким наростанням висоти готичних склепінь. Однак в Італії, особливо в Сієні і у Флоренції, завдяки творчості Сімоне Мартіні і Джотто фресковий живопис отримала новий імпульс до подальшого розвитку. Римські архітектурні форми, яким віддавали перевагу в Італії, добре підходили для фрескового розпису. В епоху Ренесансу такі майстри, як Мазаччо, А.Мантенья, Л.Сіньореллі, Рафаель, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі, прикрашали церкви і палаци фресками, виконаними з такою віртуозністю, що, здавалося, зникала сама площина стелі або стіни, на яких вони були написані. Ще в 18 в. фреска залишалося головною і найбільш популярною формою монументального декорації; одним з видатних майстрів, які працювали в цій техніці, був Дж. Б.Тьеполо. Незважаючи на те, що фресковий живопис поширена по всьому світу, до цих пір її розвиток пов'язують переважно з Італією. Чудовим винятком стала творчість мексиканських живописців-монументалістів 19-20 ст. Д.Рівери, Х.Ороско і Д.Сікейроса, які в своїх площинних композиціях з кутастим малюнком втілили національні індіанські мотиви.
Вітраж (від лат. Vitrum - скло), твір декоративного мистецтва, набірна орнаментальна або сюжетна композиція з кольорового та розписаного скла або інших проникних світло матеріалів. Передбачається, що вітражі були відомі ще в Давньому Єгипті і Стародавньому Римі. У ранньохристиянських базиліках 5-6 ст. вікна заповнювалися прозорими плитками алебастру і селеніту. Розквіт мистецтва вітража припав на Середньовіччя. В основному вітражні вікна з вирізаних по контуру кольорових фрагментів скла, скріплених свинцевими палітурками, використовувалися в церковному архітектурі, хоча іноді з'являлися і в житлових будинках, особливо починаючи з епохи Відродження. Вітражі продовжували створюватися і в 19 в., А в 20 в. це мистецтво пережило новий розквіт в церковній і світській архітектурі.
Ймовірно, середньовічні склярі навчилися робити кольорову скляну масу, забарвлюється в процесі плавлення, в 9 в., Перейнявши досвід східних ремісників, де майстерність забарвлення скла мало вже довгу традицію. Перша письмова згадка про справжніх вітражах міститься в рукописі 10 в., В якій говориться про їх використання для прикраси собору в Реймсі під час його перебудови в 969-988. Найбільш ранні зі збережених вітражів - кілька зображень пророків з собору в Аугсбурзі (Німеччина), що датуються 11 ст., А також вікно з композицією Вознесіння з собору Ле Ман (Франція), що відносяться до того ж часу.
знаменитому західному вікні, що отримав назву La belle Verriіre (прекрасний вітраж), зображено Древо Єссея з предками Христа на гілках і Богоматір із Немовлям. У вітражах 12 в., Збережених також в Анжере, Сен-Дені,
Шалон-сюр-Марн, Бурже, Страсбурзі і Пуатьє, відчувається характерна для романського мистецтва умовність композиції, але менша строгість, ніж у більш ранніх творах.
В кінці романської епохи вітражні вікна стали складати з серії композицій на біблійні сюжети, пов'язаних між собою за змістом, але відокремлених один від одного перегородками. Збільшилася кількість різноманітних живописних деталей, особам персонажів стали надавати характерні вирази: риси обличчя малювали гризайль - коричнево-сірої глазур'ю, яка в печі для випалу вплавляется в шматочки світлого скла, зроблені у формі голів і рук. У той же час у фонах вітражів стали зображати різні другорядні епізоди. В результаті виходили композиції, що нагадували позднеготічеськие гобелени, з їх багатошаровими і багатоплановими композиціями. Знамениті круглі вікна - готичні «троянди», містилися в центральній частині фасадів соборів (наприклад, в соборі Паризької Богоматері, собори в Реймсі і в Шартре), являють собою зразки чисто декоративних композицій 13 в. Ці круглі вітражні вікна мали дуже складну, але ясну і узгоджену структуру. Малюнок їх палітурок, симетричний і абстрактний, складається з геометричних фігур і вигнутих ліній, що виходять з центру-розетки. Ці творіння середньовічних ремісників по красі близькі до творів ювелірного мистецтва.
Готичні вітражі виготовлялися по всій Європі. Прекрасні зразки творів цієї епохи збереглися в Кентербері і Лінкольні в Англії; в Шартре і Руані у Франції; в Кельні і Марбурзі в Німеччині. У палацової капелі Людовика XI Сент Шапель (почата в 1244, Париж) простінки між вікнами верхнього поверху настільки тонкі, що здається, ніби її стіни цілком складаються із вітражів.
4. Гончарство — один з найдавніших видів народного ремесла. Уже трипільські гончарні вироби свідчать про тонкий естетичний смак давніх гончарів, їхню високу майстерність. Гончарство несе в собі незбагненно цінну інформацію про етнографічні особливості побуту найдавніших племен і народів, що заселяли нашу землю в минулому. Зникли давні міста, зітліли вироби з полотна, шкіри, вкрилися іржею вироби з металу, зате горщик, відкопаний археологами, промовляє до нас від імені безіменного гончара, що жив тисячі років тому. Знаючи геомагнітне поле Землі, вчені визначають вік гончарних виробів з точністю до 25 років (обпалений на вогні горщик, намагнітившись, залишається таким впродовж багатьох століть).
Кераміка (гр. керамос — глина) за часів середньовіччя зазнала технологічних нововведень: застосування ножного гончарного круга, підполивних розписів, виробництво кахлів та ін. В XVII ст. в Україні поширився один з різновидів кераміки — майоліка. Майоліка набула широкого застосування в багатьох містах України, хоча осередки її виготовлення були лише в Києві, Ніжині, Ічні, а пізніше — в Опішні, Косові та ін. Майолікові вироби з кольорової глини, вкриті поливою й розписані в народному стилі, й нині прикрашають житла сучасних українців. Популярна нині й керамічна пластика: іграшка та скульптура.
Серед керамічних виробів побутують миски, полумиски, глечики, горнята, макітри, куманці, кухлі, дзбанки, барила та ін. Традиції гончарного виробництва й художнього оздоблення в різних регіонах мають свої різноманітності. Серед виробів керамічної пластики — баранці, леви, коні, олені, птахи, дитячі свистунці, сюжетні набори скульптурок.
Для українських гончарних виробів характерна глибока традиційність, пластична виразність, народна декоративність і простота, яка надає самобутньому мистецтву національного колориту. Нині керамічні промисли існують у Вінниці, Коломиї, Косові, Мукачеві, Одесі, Опішні, Ужгороді, Черкасах та інших містах і селах України. Близько тридцяти об'єднань, художніх комбінатів, фабрик та заводів виробляють кераміку в традиційному для народного мистецтва стилі.
Обробка металів. Бронзоливарне виробництво в Україні, як довели археологи відоме ще з трипільських часів (IV — II тисячоліття до н. е.). Традиції видобування руди збереглися в Україні від Київської Русі. Давньоруські ковалі були обізнані з технологічними прийомами кування, зварювання і термічної обробки металів. Вони виготовляли знаряддя праці, кінську збрую, наконечники списів, сокири, кольчуги та різноманітні речі господарського призначення. На Русі існувало понад 16 ковальських ремесел. Високого розвитку досягла також обробка кольорових металів: міді, бронзи, срібла, золота.
Ювелірні вироби давньоруських майстрів відзначалися мистецькою витонченістю і досконалістю малюнків. Археологи, крім готових виробів, знаходять значну кількість ливарних формочок для виготовлення прикрас. Традиційні ювелірні технології в Київській Русі: карбування, тиснення, штампування, чернь, зернь, скань. Найскладніший спосіб орнаментації ювелірних виробів, традиційний для Київщини,— перегородчаста емаль. Пізніше це мистецтво емальєрів поширювалось і на інші землі Київської Русі, зокрема, Галич.
Багаті колекції музеїв Києва, Чернігова, Харкова, Львова свідчать про вищий рівень ювелірного мистецтва Київської Русі порівняно із західноєвропейськими країнами. Стародавні браслети, сережки, колти, діадеми, гривни, медальйони, ланцюжки, персні ще й тепер вражають незрівнянною красою, ажурністю, досконалою вишуканістю. Ювелірні вироби часів Київської Русі по праву вважаються шедеврами світового мистецтва.
Нині відомі різноманітні технічні прийоми обробки металів, як стародавні, традиційні, так і нові, сучасні: карбування, лиття, інкрустація, гравіювання, штампування, протравлювання та гальванопластика. Художні вироби з металу широко використовуються в оформленні
інтер'єрів, садиб, міських вулиць, експонуються на виставках тощо.
Наприклад, технікою лиття та холодного кування виготовлялося чимало речей утилітарного та декоративного призначення: палиці, люльки, ключі, гольники, лускоріхи, застібки, пряжки, стремена. З міді, бронзи, латуні відпивалися гармати, дзвони, посуд тощо. Посуд, свічники, каламарі виливали переважно зі срібла та олова. Золотарство розвивалося переважно у великих містах: Києві, Львові та в деяких невеличких містечках Придніпров'я, особливо Лівобережжя. Цехові ремісники виготовляли переважно дорогоцінний посуд, коштовну зброю, кінську збрую. Народні ж майстри займалися виробництвом саме ужиткових речей для широких верств населення.
Майстри Львова, Івано-Франківська, Чернівців, Ужгорода продовжують традиції давніх ковальських ремесел у своїх декоративних решітках, свічниках-поставниках тощо. Народні майстри Косова працюють в руслі гуцульських традицій, виготовляють бартки, лускоріхи, ґудзики, люльки, персні, оздоблюють металом вироби з дерева, шкіри (пояси-череси, гаманці, сумки).
Нині провідними підприємствами, що займаються виготовленням сувенірно-подарункових виробів з металу, є фабрики та комбінати Черкас, Мукачева, Одеси, Вінниці, Кіровограда, Хмельницького та багатьох інших міст.
Робота з металом завжди вважалася одним з важких і мужніх видів ремесла. Своїм корінням ковальство сягає п'ятитисячолітньої давнини. Розвиваючись як народний промисел в XV — XIX ст., українське ковальство зазнавало впливу всіх мистецьких стилів: ренесанс, бароко, рококо, модерн. Сільське ковальство зберігало свої традиції, ковалі виготовляли потрібні в кожному господарстві речі: плуги, підкови, коси, мотики, лопати, серпи, сокири та ін.
1.У якому столітті Російська імперія знищила осередки, які готували майстрів пензля Наддніпрянщини?
А) Наприкінці XVIIІ ст.
В)XІІст В)XІXст
2. Українське образотворче мистецтво та архітектура розвивалися наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст цей час став на українських землях періодом поширення стилю:
А)модернізму
Б) біхевіризму
В)класицизму
3.Який жанр набув набув найвищого розвитку?
А)пейзажний
Б)портретний
В)побутовий
4.У якому столітті формувалися нові жанри живопису?
А)ХІХ
Б)ХХ
В)ХVІІІ
5.Мозаїка це…
А) техніка настінного розпису водяними, рідше - казеиново-вапняними фарбами по сирій чи сухій штукатурці
Б) твір декоративного мистецтва, набірна орнаментальна або сюжетна композиція з кольорового та розписаного скла або інших проникних світло матеріалів.
В) зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів.
6.Де збереглися найбільш древні фрески?
А) Фіви, Єгипт Б)Німеччина,Франція
В) Греція,Флоренція
7.Вітраж це…
А) техніка настінного розпису водяними, рідше - казеиново-вапняними фарбами по сирій чи сухій штукатурці
Б) твір декоративного мистецтва, набірна орнаментальна або сюжетна композиція з кольорового та розписаного скла або інших проникних світло матеріалів.
В) зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів.
8. У якому столітті поширився один з різновидів кераміки — майоліка
А)XVІІ
Б) ХХ
В)ХVІ
9.У яких століттях розвивалося ковальство?
А)XVI-ХІХ
Б)ХV-XX
В) XV- XIX
10. Скільки на Русі існувало ковальських ремесел понад..
А)8
Б)16
В)20
ОТВЕТЫ 1А 2В 3Б 4А 5В 6А 7Б 8А 9В 10Б