Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Практика
1. Поясніть в яких сферах та яких аспектах суспільного життя проявляє себе політична діяльність.
У реальному житті політика існує у взаємозв´язку з іншими сферами суспільства. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності законодавчих органів. Політична сфера - це галузь політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій політиків і політичних організацій, вплив політичних ідей.
У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство можна уявити у вигляді комплексу взаємопов´язаних, але все ж самостійних сфер (підсистем):
- господарсько-економічна сфера забезпечує всю матеріальну інфраструктуру і включає в себе відносини з приводу виробництва і розподілення матеріальних благ;
- соціальна сфера розвивається на основі між особистісних і групових відносин з урахуванням соціологічного статусу кожного індивіда, в тому числі з урахуванням спільності і відмінності громадян за типом занять, розміром доходів, престижу, - а також за етнічною, демографічною, соціально-територіальною та іншою приналежністю.
- політична сфера складається з приводу влади і участі в державному управлінні;
- духовна сфера включає в себе виробництво духовних цінностей, світогляду, науки, а також відносин з приводу вжитку духовних благ.
Політикою може стати будь-яка проблема, породжена якою-небудь суспільною сферою. Політизація означає посилення впливу політики на інші сфери життя; надання скільки-небудь значним питанням суспільного життя політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві.
Мораль і право. Право і політика виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність регулятивної ролі моралі. Хоча мораль не може замінити собою інші норми соціальної регуляції, політика і право не можуть обійтися без моралі, яка встановлює критерії гуманності для політичних і правових норм. Якщо мораль спирається на силу суспільної думки і переконання, совість, то політика може використовувати як переконання, так і примус, включаючи силу держави. Для моралі насильство неприйнятне. Мораль виходить з категорій добра і зла, а політика такими засадами вважає користь або шкоду.
Політика і право. Вони відрізняються:
- за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може виходити за межі діючих законів;
- за критеріями оцінки поведінки і законно чи незаконно - в праві, користь чи шкода - в політиці;
- механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій держави, політика може спиратися на силу як закону, так і переконання, навіювання, стимулювання, на здатність інститутів влади і лідерів забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;
- за критерієм відкритості: право публічне, політика ж поряд з публічними, відкритими формами регулювання суспільних відносин може бути і "тіньовою", що не афішує себе;
- динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;
- за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти, прецеденти, правові звичаї, договори. Форми вираження політики більш різноманітні. Право має політичний зміст. Воно використовується як для оформлення загальнозначущих політичних відносин, інститутів і цінностей, так і для закріплення планування певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність певною мірою.
2. Що таке інтерес та його значення в розумінні політики.
Політичний інтерес - це спрямованість дій суб'єкта політики на постановку й досягнення політичної мети залежно від можливості вирішення того чи іншого політичного завдання. Політичний інтерес постає вирішальним мотивом, що мобілізує суб'єкт політики на боротьбу за збереження чи зміну певних умов і форми його політичної діяльності. Тому політичне життя в цілому, його закономірності опосередковуються інтересами. Виникнення політичного інтересу означає, що становище суб'єкта політики породжує певну політичну мету й вимагає від нього певних дій задля досягнення цієї мети.
Слід запропонувати таку класифікацію політичних інтересів, враховуючи міру впливу на політичну діяльність:
1. Загальнодержавний або загальнонаціональний інтерес. Виражається необхідність держави у зміцненні своїх міжнародних позицій, у розвитку економіки, культури, прав людини тощо. Виразником такого інтересу є система державної влади. Реалізація загальнодержавного інтересу підтримується майже всіма прошарками, класами, політичними системами, громадськістю. У загальнодержавному інтересі є об'єднуюча засада, здатна інтегрувати зусилля різних громадських сил.
2. Інтереси різних політичних груп. Інтерес цього типу виражає прагнення, мету, завдання тієї або іншої політичної групи. Кожна політична група має власні уявлення про цілі діяльності, про свої можливості та про політику в цілому.
3. Інтереси окремих політичних лідерів. Цей тип інтересу виражає особисте ставлення лідера до цілей і завдань політичної діяльності, характеризує індивідуальне політичне мислення й поведінку лідера.
4. Політичний інтерес у міждержавних відносинах. Цей тип інтересу виступає як інтеграція державно-національних інтересів різних країн для встановлення цивілізованих відносин. Реалізація міждержавного інтересу неможлива без забезпечення лояльності внутрішньодержавних політичних сил і лідерів. Цим самим інтереси лідерів та угруповань також підпорядковані здійсненню міждержавних інтересів.
Кожен з чотирьох зазначених типів політичного інтересу детермінований цілим рядом інтересів, потреб суспільства. Загальнодержавний інтерес обумовлений інтересами провідних класів, соціальних прошарків суспільства, які вбачають у державній владі гарант здійснення головних потреб суспільства.
Інтерес політичної групи детермінований і покликаний задовольнити соціально-політичні потреби прошарку, класу або деякої спільності людей, розділяючи політичні установки, програму дій та ціль групи. Інтерес політичного лідера детермінований, з одного боку, потребою здійснювати загальнодержавні або групові інтереси, а з іншого - потребою у кар'єрі, владі, добробуті та повазі.
Міждержавний інтерес виростає з потреби уряду, держав регулювати та взаємоконтролювати відносини в зовнішній політиці. Безсумнівно, що політичне рішення є реалізацією політичного інтересу. Тому розглядаючи процес підготовки та прийняття політичного рішення як діяльність у сфері політики, необхідно враховувати механізм соціальної діяльності взагалі. Під механізмом соціальної діяльності розуміють механізм, який реалізує інтереси. Тому процес розвитку політичного рішення від постановки й до прийняття та реалізації слід розуміти як здійснення політичного інтересу.
3. Дайте порівняльну характеристику ідеям Платона й Арістотеля про політичне упорядкування держави
Свої погляди на походження суспільства і держави Платон обгрунтовував тим, що окрема людина не здатна задовольнити всі свої потреби в їжі, житло, одяг і т.д. У розгляді проблеми суспільства і держави він спирався на улюблену ним теорію ідей і ідеалу. «Ідеальна держава» є спільнотою хліборобів, ремісників, виробляють усе необхідне для підтримки життя громадян, воїнів, що охороняють безпеку, і філософів-правителів, які здійснюють мудре і справедливе управління державою. Згідно з Платоном, державою покликані керувати лише аристократи як найкращі і найбільш мудрі громадяни. А хлібороби і ремісники, на думку Платона, повинні сумлінно виконувати свою роботу, і їм не місце в органах державного управління. Охороняти держава повинні правоохоронці, утворюють силову структуру, причому варти не повиннімати особистої власності, зобов'язані жити ізольовано від інших громадян, харчуватися за загальним столом. «Ідеальна держава», за Платоном, має всіляко сприяти релігії, виховувати в громадянах благочестя, боротися проти будь-якого роду нечестивих. Ці ж мети повинна переслідувати і вся система виховання й освіти.
Найкраще ж держава за Арістотелем - це таке суспільство, яке досягається за посередництвом середнього елемента (під середнім елементом Аристотель має на увазі «середній» між рабовласниками і рабами), і ті держави мають найкращий лад, де середній елемент представлений в більшому числі, де він має велике значення порівняно з обома крайніми елементами. Арістотель відзначав, що, коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ньому багато бідняків, тоді в такій державі неминуче бувають вороже налаштовані елементи.
Аристотель ототожнював суспільство з державою, у зв'язку з цим він був змушений зайнятися пошуками елементів держави. Мислитель розумів залежність цілей, інтересів і характеру діяльності людей від їх майнового стану та використовував цей критерій при характеристиці різних верств суспільства. На думку Аристотеля, бідні і багаті «опиняються в державі елементами, діаметрально протилежними один одному, так що в залежності від переваги того чи іншого з елементів встановлюється і відповідна форма державного устрою». Він виділив три головних прошарку громадян: дуже заможних, вкрай незаможних і середніх, що стоять між тими і іншими. На відміну від свого вчителя Аристотель вороже ставився до перших двох соціальним групам. Він вважав, що в основі життя людей, що володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживи майна. У цьому, за Арістотелем, проявляється не прагнення до «благого життя», а лише прагнення до життя взагалі. Ставлячи все на службу надмірної особистої наживи, «люди першої категорії» зневажають ногами громадські традиції і закони. Прагнучи до влади, вони самі не можуть підкорятися, порушуючи цим спокій державного життя. Майже всі вони зарозумілі і горді, схильні до розкоші і хвастощів. Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалі, але переважно для того, щоб жити щасливо
Проаналізувавши погляд на суспільство і держави, як Платона так і Аристотеля можна зробити висновок: держава Платона - це утопічне держава, держава ідеалів, держава Аристотеля - це реальне, земне держава.
4. Поясніть чому держава є головним політичним інститутом
Поняття "держава" вживається в широкому і вузькому розумінні. У першому значенні держава ототожнюється із суспільством і трактується як державно-організована співтовариство - союз людей, що проживають на даній території. В другому воно ніби відокремлюється від суспільства і розглядається як політична організація, що відрізняється від інших, скажімо, політичних партій певними ознаками.
Головна риса держави - суверенність, тобто верховна влада усередині країни і незалежність у відносинах з іншими країнами. Будучи суверенною, державна влада, по-перше, поширюється на все населення, на всі недержавні організації. По-друге, вона наділяється виключним правом видавати обов'язкові для всіх закони й інші нормативні акти, здійснювати правосуддя, встановлювати і стягувати податки і збори. По-третє, держава мас в розпорядженні особливі органи й установи, утому числі примусу (армія, поліція, в'язниці тощо).
Наявність монопольних пряв і могутніх організаційних, фінансових, військових важелів виливу на суспільство ставить державу в особливе становище. Вона виступає головним інститутом політичної системи.
Основні напрями діяльності держави з керівництва суспільством втілені в її функціях (подумайте, які суспільно значимі функції минулого притаманні державі на різних етапах суспільного розвитку. Як і чому вони видозмінювалися?).
Сьогодні до найбільш значимих функцій демократичних держав відносяться: забезпечення економічного розвитку, соціального захисту, охорони прав і свобод громадян, законності і правопорядку, народовладдя (внутрішні), а також оборона країни і взаємовигідне співробітництво з іншими країнами (зовнішні). Функції, як відомо, характеризують внутрішню економічну, соціальну, правову тощо) і зовнішню політику держави. Так, економічна функція виражається в регулюванні економічних процесів за допомогою податків, кредитів, створення стимулів економічного росту тощо; соціальна функція - у наданні соціальних гарантій молоді, людям похилого віку, інвалідам тощо.
Отже, мова йде зовсім не про грубе втручання держави в повсякденне життя людей, не про підпорядкування суспільства державі, що нерідко траплялося в історії різних країн (наведіть приклади). Навпаки, зазначені функції є своєрідними зобов'язаннями держави перед суспільством і знаходять висвітлення в структурі і діяльності державного апарату.
Державний апарат - це комплекс державних органів і установ, за допомогою яких здійснюється державна влада і державне управління.
5. Обгрунтуйте форму державного правління в Україні
Україна с президентсько-парламентською республікою, що підтверджується такими конституційними положеннями:
1) Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ч. 1 ст. 103 Конституції України);
2) Президент України призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку (п. 9 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
3) Президент України призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах (п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
4) Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади (п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
5) Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (ч. 2 ст. 113 Конституції України);
6) Президент України призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України, звільняє його з посади (п. 11 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
7) Президент України призначає половину складу Ради Національного банку України, половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення (пункти 12, 13 ч. 1 ст. 106 Конституції України);
8) Президент України наділений правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст. 93 Конституції України);
9) Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України (ч. 2 ст. 90 Конституції України).
6. Розкрийте суть проблем розвитку правової держави в Україні
В Україні за роки незалежності створені конституційно-правові засади функціонування правової державності та її основні механізми: закладені основи парламентаризму, реалізовано принцип поділу влади, створено Конституційний Суд, Вищу раду юстиції, Рахункову палату України. Тим самим сформовані основні структурні елементи правової держави, що дало можливість цивілізованого функціонування влади, її утримання від силового вирішення спорів і протиріч між її окремими гілками.
Однак більшість ознак української правової державності мають формальний характер, а побудувати правову державу лише за формальними ознаками неможливо. Без органічного поєднання легітимної влади із забезпеченою у суспільстві свободою, без ефективного функціонування поділеної влади з дотриманням її окремими гілками вимог закону і забезпечення верховенства закону в діяльності держави та усіх сферах суспільного життя, законодавствування — з відповідністю самих законів суспільній етиці правова державність залишиться формальним лозунгом, недосяжною мрією.
Фундаментом, передумовою правової державності є формування громадянського суспільства, у якому був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості, суспільства, у якому функціонували б демократичні громадські інститути, що забезпечують свободу слова та інформації, гарантують силою громадської думки і суспільної моралі вільні вибори, наявність легальної опозиції та багатопартійність і цим самим унеможливлюють узурпацію влади. На жаль, традиції демократії в Україні ще досить слабкі. Причому показовий той факт, що коли на теоретичному рівні чимало питань функціонування демократичних інститутів розроблено досить детально, то справа з їх практичною реалізацією у діях державних органів значно відстає.
Численними є порушення основних прав і свобод, у тому числі також фундаментальних прав (на свободу і особисту недоторканність, на життя, на власність тощо). Ратифікація багатьох конвенцій ООН і європейських конвенцій з питань захисту прав і свобод особи не спричинила створення ефективних механізмів дотримання вимог останніх та ефективного їх впровадження. Не одержало розвитку право громадян на підприємництво, а самі підприємці зазнають великого тиску як з боку держави, так і кримінальних структур. Законодавство не має необхідного рівня стабільності, що негативно впливає на захищеність і доступність до нього громадян. Не викорінена практика прийняття без подальшого опублікування актів, які торкаються прав і свобод громадян.
Суспільство у цілому криміналізоване, чим створюються значні перешкоди формуванню стійкої суспільної моралі, прагненню і надалі йти шляхом розвитку демократії, що гарантувало б від повернення до авторитарних методів здійснення влади.
Загострення соціально-економічної кризи в Україні, яка існує протягом тривалого часу, не дає підстав для ефективного здійснення соціально-економічної політики. Населення розчароване нездатністю держави надати ефективні соціальні гарантії, пенсійне забезпечення на рівні проголошеного Конституцією України гарантованого достатнього життєвого рівня для особи та її сім'ї. Відтак, це негативно впливає на підтримку населенням державної політики, актів законодавства, які приймаються парламентом, позначається на легітимності самої влади. Знижується рівень законослухняності громадян, поваги до закону.
7. В чому полягає сенс правової держави?
У досліджуваному контексті "правова думка" розуміється як сукупність уявлень про право в найширшому розумінні, у тому числі і окремі правові інститути, і співвідношення права і закону, і інші проблеми.
Щодо складових, окреслених поняттям «правова думка»:
а) чинне законодавство як втілення правових уявлень суб’єктів правотворчості, владних суб’єктів, інших соціальних груп та структур, які так чи інакше можуть впливати на правотворчий процес, починаючи від вищого законодавчого органу держави до локальних нормативно-правових актів;
б) правову ідеологію як відображення в суспільній свідомості такого важливого і складного компонента соціального життя, яким є право.;
в) юридичну науку як сукупність наукових знань про право.
Отже, правова думка – це сукупність таких уявлень про право, які знайшли своє закріплення в законодавстві, визначають базові правові цінності та орієнтири того чи іншого суспільства або його окремих груп та теоретично осмислюються на науковому рівні.
права людини виступають як межі для діяльності держави стосовно до індивіда. Права людини в широкому розумінні – це умови існування індивіда в суспільстві загалом, тобто його співіснування з іншими членами суспільства.
Окресливши ці два поняття – "правова думка" та "права людини" – доходимо таких висновків: 1) права людини є невід’ємною складової правової думки; 2) розвиток прав людини може відбуватися тільки в контексті розвитку правової думки в цілому. Відповідно для кращого розуміння тенденцій та специфіки розвитку розуміння прав людини в певний історичний період чи в певному регіоні необхідно проаналізувати загальний стан та особливості розвитку правової думки цього історичного періоду чи регіону; 3) всі, без винятку, аспекти правової думки, як і права в цілому мають дотичність до прав людини, тобто до умов існування і розвитку індивіда в рамках даного суспільства.
Тому сьогодні будь-яка спроба розглядати права людини поза контекстом розвитку правової думки загалом чи поза правовою системою і системою законодавства зокрема, не може дати позитивних результатів. Йдеться про весь комплекс прав людини, де ще й сьогодні немає вичерпного переліку і об’єктивних методик визначення рівня та повноти забезпечення прав людини.
Нині існуючі міжнародно-правові акти з прав людини є узагальненим результатом боротьби людства з тими грубими порушеннями умов існування людини, якими супроводжувалася вся попередня історія розвитку цивілізації. Отже, права людини є складовою поняття "правова думка" розвиток якої на всіх її рівнях і у всіх її складових сприяє утвердженню, зміцненню, забезпеченню прав людини. Тільки юридично осмисливши це поняття можна більш повно і поглиблено його осягнути, а відтак і закріпити на законодавчому рівні й утвердити в правовій ідеології як одну з базових цінностей.
Правова думка як узагальнений досвід правового розвитку певної спільноти, чи то окремого народу, чи держави, крім усього іншого дає можливість урахувати власне ті специфічні соціальні, національні, релігійні та інші особливості, які дають змогу найефективнішої імплементації міжнародно – правових норм і вимог стосовно прав людини у національне законодавство та правову практику. З огляду на викладене увага до вивчення становлення і розвитку ідеї прав людини, окремих прав і свобод людини в історії національної правової думки є вкрай важливою і необхідною. Без такої історичної основи утвердження тих чи інших прав і свобод, їх ефективне забезпечення і захист може стикатися з суттєвими труднощами, які мають негативні наслідки як для окремого індивіда, так і для суспільства загалом.
Права людини, як і правова держава, є тими правовими ідеалами, в напрямі до осягнення яких відбувається розвиток правової думки українського, як і всіх інших європейських народів, протягом останніх століть.
8. Які структурні інститути громадянсткого суспільства Вам відомі?
Прийнято вважати, що в основі розвинутого громадянського суспільства лежить активна діяльність інститутів громадянського суспільства. Під ними розуміють: суб’єктів, які в процесі свої діяльності формують суспільні відносини, спрямовані на утвердження громадянського суспільства; інститути, які об’єднують у своєму складі норми конституційного та інших галузей права, що регулюють суспільні відносини у відповідній сфері і виступають складовими елементами багатовимірної системи конституційного права України; узагальнюючу назву для всіх упорядкованих і структурованих виявів громадянського суспільства тощо.
До недавнього часу, дефініція "інститут громадянського суспільства" не була унормованою в законах і підзаконних актах України, що породжувало певні проблеми в конституційній правотворчій і правозастосовній діяльності.
До інститутів громадянського суспільства віднесено:
інститути громадянського суспільства були унормовані як система суб’єктів, наділених правами і обов’язками щодо відстоювання своїх легітимних інтересів у процесі подальшої розбудови громадянського суспільства в Україні та участі в управлінні державними справами, зокрема, у формуванні та реалізації державної правової політики.
Визначальними для ідентифікації правосуб’єктності інститутів громадянського суспільства є правові форми їх діяльності. Так, особливого значення набуває проблема взаємодії інститутів громадянського суспільства з органами державної влади України. Нині ця взаємодія відбувається у таких правових формах, як: участь у розробленні та обговоренні проектів нормативно-правових актів; залучення інститутів громадянського суспільства до надання соціальних послуг; здійснення інститутами громадянського суспільства громадського контролю за діяльністю органів державної влади у формі громадського моніторингу підготовки та виконання рішень, експертизи їх ефективності, подання органам державної влади експертних пропозицій, утворення спільних консультативно-дорадчих та експертних органів, рад, комісій, груп для забезпечення врахування громадської думки у формуванні та реалізації державної політики; проведення органами державної влади моніторингу і аналізу громадської думки, забезпечення своєчасного публічного реагування на пропозиції та зауваження громадськості; ознайомлення широких верств населення з формами його участі у формуванні та реалізації державної політики, виконання спільних проектів інформаційного, аналітично-дослідницького, благодійного і соціального спрямування тощо.
Сутність і зміст наведених правових актів дозволяють зробити висновок, що сучасна українська правотворча та правозастосовна практика відповідає вимогам, що ставляться до сучасних демократичних держав, створюючи всі необхідні передумови для самостійного вирішення громадськістю питання участі у прийнятті та реалізації рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування.
9. Що таке політична партія? Чим політична партія відрізняється від громадсько-політичної організації?
|
Політична партія |
Громадсько-політична організація |
|
Політи́чна па́ртія — особлива громадська організація (об'єднання), що безпосередньо ставить перед собою завдання оволодіти політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників в органах державної влади та місцевого самоврядування. В Україні політи́чна па́ртія — це зареєстроване згідно з Законом України «Про політичні партії в Україні» добровільне об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах. Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній. |
Громадсько-політичні організації та рухи - це добровільні об'єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення й захисту їхніх багатогранних інтересів і запитів, діють відповідно до завдань і цілей, закріплених у їхніх статутах.
Громадсько-політичні організації та рухи - Це масові об’єднання громадян, що виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей. |
|
Основні ознаки – ідеологію; – політичну платформу; – організаційну структуру; – певні методи й засоби діяльності; – соціальну базу; – електорат (виборців, які голосують за неї). – добровільність об’єднання; – певна тривалість існування в часі; – пошук народної підтримки. |
– статус; – фіксоване членство; – чітка внутрішня структура; – добровільність об’єднання; – певна тривалість існування в часі;
|
|
Мета - здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. оволодіти політичною владою в державі або взяти в ній участь через своїх представників |
Задоволення і захист інтересів своїх членів (виконуючи ці завдання деякі масові об’єднання(групи тиску) здійснюють тиск на державну владу або політичні партії) |
|
Формування Формують люди, об’єднані політичною ідеологією |
Формують люди з різними суспільно-політичними поглядами, об’єднані необхідністю вирішити одну суспільну проблему |
|
функції 1) соціальна (З'ясування, формулювання і обґрунтування інтересів великих суспільних груп). 2) активізації та об'єднання (Представлення інтересів великих суспільних груп на державному рівні). 3) ідеологічна (Формування ідеології та політичних доктрин: теоретичних концепцій, партійної програми, оцінок подій, закликів, соціально-політичних стратегій тощо). 4) політична (Участь у формуванні політичних систем, їх спільних принципів, компонентів; участь у боротьбі за владу в державі і формування програм її діяльності). 5) управлінська (Участь у здійсненні державної влади). 6) електоральна (Організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло). 7) виховна (Інституалізація політичних конфліктів; формування громадської думки; політичне виховання суспільства або його частини).
|
1) захисна (представництво й захист групових інтересів, потреб членів організації через вимоги, заяви до державних органів, уряду); 2) опозиційна (запобігання надмірної централізації влади, сприяння прогресивному розвитку громадянського суспільства); 3) інформаційна. |
10. Що таке громадський рух? Які функції виконують громадські рухи та організації в сучасному світі?
Громадські рухи - це масові політичні й неполітичні формування громадян, пов'язані систематичним співробітництвом заради досягнення певної мети на ґрунті спільних соціально-політичних інтересів.
Грома́дський рух — це добровільне формування людей, що виникає на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних політичних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу політичну перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер. Для громадських рухів характерна відсутність чіткої організаційної структури. До них можуть належати люди різнобічних соціальних і світоглядних позицій. Громадські рухи розрізняються: за формами діяльності, порядком утворення та розпаду; за кількістю їхніх членів; за соціально-правовим статусом (легальні та нелегальні); за соціальною цінністю (прогресивні, консервативні, реакційні). Особливістю громадських рухів є те, що вони реалізують громадянську ініціативу, яка ґрунтується на соціальній мобілізації громадян, соціальний солідарності та боротьбі з політичними конкурентами за вплив на громадську думку.
Серед громадських рухів особливе місце посідають політичні —особлива форма діяльності політичних сил, що представляють політичні інтереси й прагнення різних соціальних спільнот, їх організацій. Вони спрямовують свої зусилля на усунення чи поліпшення існуючих соціально-політичних та економічних умов життя через вплив на владні структури, їх вдосконалення або заміну.
Організаційно політичні рухи мають автономні первинні осередки, вищі органи (з'їзд), а в період між з'їздами — робочі органи, їхня діяльність унормована певними програмами, статутами
Громадсько-політичні рухи виконують важливі функції :
- Конденсують інтереси , настрої широких різнорідних шарів населення
- Висувають цілі , розробляють способи їх досягнення;
- Створюють велику політичну силу , зосереджену на вирішенні конкретного політичного завдання;
- Керують масовими виступами , організовують ненасильницькі , а іноді і насильницькі виступи .
Створення деяких рухів ініціюється партією або блоком партій з метою залучити до боротьби за висунуте політичне завдання широкі маси безпартійних.
Партії можуть брати під контроль , керувати рухами ( наприклад , за стихійними масовими виступами протесту , соціальним середовищем яких є найменш соціально захищені верстви , можуть стояти партії , які дотримуються стратегії дестабілізації суспільної системи ) .
Суспільно-політичний рух і організації в залежності від їх зв'язку з політичною системою можуть бути інституціональними (формальними) і неінституціональними (неформальними). Перші, якщо можна так сказати, визнані політичною системою в якості її складової частини і функціонують за комплексом формальних правил. Другі - діють поза системою, за правилами, що не приписані нею.
суспільні організації і рухи, вони виконують дві головні функції:
- висловлюють й реалізують групові інтереси;
- забезпечують участь своїх членів в управлінні.
Таким чином, політична функція суспільних організацій і рухів полягає не в боротьбі за владу, а у здійсненні тиску на неї з метою реалізації інтересів своїх учасників.
11. Проаналізуйте, чим відрізняється перехід до демократії в Україні від досвіду інших країн.
На відміну від держав Центральної і Східної Європи, а також країн Балтії в Україні виник специфічний демократичний режим. Головна його особливість це наявність зовнішніх атрибутів демократичного устрою, куда входить регулярне проведення альтернативних виборів, наявність великої кількості політичних партій, які адаптовані до певних правил гри і т.д. Така логіка демократичного розвитку і визначає фундоментальне розходження політичних та кінцевих результатів демократичного розвитку. За умови коли в Україні практично цілком відсутній досвід ринкового розвитку в рамках капіталістичних, політико-економічних інститутів а також відсутня власна база для органічного становлення інститутів буржуазного (громадського) суспільства стає зрозумілим чому фактично не змогла відтворюватися система громадянського суспільства. Відсутність традицій приватної власності, перш за все у секторі економіки не сприяло також досвіду громадянської самоорганізації.
Також, в Україні дуже невеликий досвід побудови національної держави і тому виникли не абиякі труднощі у формуванні нової структуру національної інтеграції. Треба зазначити що Україна відноситься до системи зовсім інших цивілізаційних і соціокультурних відносин чим західно-християнська цивілізація. Тому має досвід зовсім іншого розуміння принципів політичного і культурного плюралізму, прав і свобод та їх співвідношення з державою і суспільством. В силу цих обставин Україна опинилася у своєрідному геополітичному просторі цивілізаційних розламів, конфліктів і протистоянь. Усі перечислені чинники що спонукають до демократичних перетворень створюють зовсім інше середовище розвитку процесів демократизації, які принципово відрізняються перш за все від східноєвропейських держав, досвідом яким ми свято почали керуватися в усіх сферах нашого буття. При цьому еліта в тій чи іншій формі зуміла дійсно відтворитися, та нажаль, замість народження демократії можемо констатувати до деякої міри тільки так би мовити відносну стабілізацію і консолідацію авторитерного режиму. Відбулась так званна неформальна угода щодо „захоплення держави” і монопольної апропріації політичних, публічних політико-економічних функцій. Тому міжелітну консолідацію можно розглядати як певні угоди з обмеження конкуренції і відсторонення сторонніх з участі в експлуатації публічних державних ресурсів. В умовах незакінчиної раціонально-бюрократичної трансформації і не повного поділу політики і економіки найдешевшою і найвігіднішою стратегією стала домовленість в обміні ресурсів та капіталу. Модель української демократизації розділила еліту на конкуруючі сторони між собою, насамперед за доступ до „розподілу держави”. Замість класичного поділу між помірними і радикалами, лібералами та консерваторами, лівими і правими маємо субелітний розкол, що виростає з конкуренції за кращу позицію у ієрархії розподілу „благ і привілеїв”. Усі члени і групи української еліти тією чи іншою мірою включені у змагання за велику частку „ суспільного добра”. Нині багато політичних гравців приходять до розуміння того, що Україні необхідна толерантність політичних еліт, та дотримання конституційних норм, яка встановлює ефективний баланс різних інтересів і закріплює його в інституціональних правилах гри.
12. Поясніть місце і роль політичної культури в сучасному суспільстві.
політична культура — це специфічний, історично і класово зумовлений продукт життєдіяльності людей, їхньої політичної творчості, що відображає процес освоєння класами, націями, іншими соціальними спільностями й індивідами політичних відносин. У загальному розумінні політична культура — це культура політичного мислення і політичної діяльності, ступінь цивілізованості характеру і способів функціонування політичних інститутів, організації всього політичного життя у суспільстві.
Політичну культуру можна визначити як зумовлений попереднім політичним досвідом певний рівень політичної свідомості людей у суспільстві, їхнє вміння використовувати набуті політичні знання в практичній діяльності, а також способи політичних дій і політичної поведінки індивідів або суспільних груп. Політична культура знаходить свій вияв у діяльності держави, політичних партій, політичних рухів, суспільних організацій, трудових колективів, окремих громадян, у демократії, конституції, в системі правових норм, у ставленні до них громадян держави.
Необхідно зазначити, що політичні знання та уявлення, як і політична свідомість у цілому, функціонують на двох рівнях: буденному та теоретичному. Буденна політична свідомість — це сукупність ідей, уявлень і знань, які виникають безпосередньо з буденної практики того чи іншого класу, соціальних верств або групи людей чи окремих індивідів.
Буденна політична свідомість характеризується чітко вираженими соціально-психологічними рисами: соціальними почуттями, настроями, емоціями, імпульсивністю, гостротою сприйняття політичних процесів, подій та рішень. Більш високим рівнем політичної свідомості можна вважати політико-теоретичну свідомість. Вона являє собою сукупність ідей, уявлень, поглядів, знань та вчень, що виникають на основі наукового дослідження політичних відносин, процесів, інститутів, проникнення в їх сутність, глибинні взаємозв’язки і суперечності, закономірності розвитку.
Теоретична свідомість — стрижень політичної ідеології. Політична ідеологія — систематизоване, цілісне концептуальне відбиття докорінних інтересів певного класу, верств, груп, індивідів, що зв’язані з боротьбою за владу, її здійсненням і захистом з метою реалізації цих інтересів.
Слід підкреслити, що зростання значення й ролі політичної культури народу в суспільному житті є об’єктивною закономірністю розвитку та функціонування демократичного суспільства й держави. Суспільна практика переконливо свідчить, що чим вищим є рівень політичної культури громадян, чим повніше вони поінформовані про події, які відбуваються в країні та за її межами, тим відповідальніше вони ставляться до власної справи, до справ держави й суспільства.
Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною власної думки з питань політики й політичного життя.
Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також впливу на процес підготовки і прийняття політико-управлінських рішень і т.п.
Виховна функція полягає в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору завдяки набутим політичним знанням.
Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості і практиці, стереотипи політичної свідомості і поведінки передаються новим поколінням.
Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку функціонуючої політичної системи більшістю населення.
Питання державного розвитку в Україні сьогодні безпосередньо залежать від рівня політичної культури різних верств населення, суспільства в цілому
13. Доведіть, що політична культура сучасного українського суспільства має суперечливий характер.
Політична культура сучасної України має посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер.
Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією. Нинішня політична культура українського народу є постколоніальною. Це доводить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежницькою.
За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається авторитарною, етатистською, патерналістською. Але за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).
За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого.
Особливості політичної культури в умовах сучасної України:
- заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;
- низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;
- правовий нігілізм;
- нерозвиненість громадянських позицій;
- недостатньо розвинутий індивідуалізм;
- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.
Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.
Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.
Як свідчать результати дослідження у молодіжному середовищі спостерігається зацікавленість політичним життям в Україні та світі. Жоден із студентів не визнав, що зовсім не цікавиться проблемами політики. Про рівень політичної культури студентів деякою мірою свідчить їх ставлення до політичних партій, громадських, молодіжних об'єднань, бажання увійти до складу таких об'єднань.
У молодіжному середовищі спостерігається також низький рівень інформованості та байдужість до існування та діяльності молодіжних громадських об'єднань. Більшість з них молоді просто не відомі.
Важливу роль у формуванні політичної культури сучасної молоді відіграє національний менталітет, який і формує особливості українського політикуму. Найбільш вираженими ознаками ментальності є:
- кардоцентричність (сентименталізм, емпатія, чуттєвість);
- анархічний індивідуалізм (прагнення до особистої свободи без належного стремління до державності);
- перевага емоційного, чуттєвого над волею та інтелектом.
В Україні помітною є проблема, яка полягає в тому, що надто багато громадян, особливо молодих, виявилися психологічно не готовими до розбудови своєї держави. Це прикро, але факт, що на сьогодні ми не спостерігаємо такого "вибуху" патріотизму, національної самосвідомості, котрий став би консолідуючим фактором економічного, політичного, духовного відродження, на базі якого формувався б наш менталітет, міцніла держава, формувалася б нова генерація громадян.
У сучасній Україні доля політично апатичних людей у складі населення досить велика. Це зумовлено кризою масової свідомості, конфліктом цінностей, відчуженням більшості населення від влади й недовірою до неї, політико-правовим нігілізмом і збереженням стійкої віри в «чудесне» пришестя великого харизматичного лідера. Абсентеїзм певної частини українського суспільства – значною мірою наслідок катастрофи міфу про якнайшвидше входження в коло високорозвинених країн і очікувань «економічного чуда».
14. Виділіть чинники політичної поведінки особи.
Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб’єктів (осіб, груп, спільнот) на певні форми, засоби і напрямки функціонування політичної системи. Застосування в політології терміну “політична поведінка” разом із поняттями “політична участь”, “політична дія, діяльність” обумовлено тим, що слід відокремити дії суб’єктів політики, які базуються на свідомому раціональному грунті, від ірраціональних форм політичної активності, або таких поведінських актів, що є частково чи цілком неусвідомленими.
Політична поведінка – це сукупність реакцій соціальних суб'єктів (соціальних спільностей, груп, особистостей тощо) на діяльність політичної системи. Політичну поведінку можна поділити на політичну участь і абсентеїзм.
Важливішим стимулом активації політичної поведінки є інтерес, у підгрунті якого лежить та чи інша проблема буття політичної спільноти (особи). Для того, щоб розуміння політичного інтересу переросло в усвідомлену потребу до дії, необхідна нова умова – психологічний імпульс готовності, бажання діяти та впевненість в успіху. Рушійними силами тут можуть виступати різні мотиви політичної активізації – громадянський обов’язок, резонансна інформація, незадоволення, стресові зміни, прагнення до реалізації мети, перехід до певних політичних ролей і статусів, проходження етапів політичної соціалізації.
В залежності від домінування головного мотиву формується вигляд і характер політичної поведінки і вона може стати чисто емоційним відгуком на певну подію, або бути зваженою, прагматичною дією з послідовної реалізації програмних рішень; може розглядатися політичними виконавцями як здійснення “місії” з відновлення, визволення, захвату тощо, або протікати як належне рутинне виконання обов’язків, що є необхідним додатком певного політичного стану.
Вар2.
Для діяльності суб´єкта політики мають значення не тільки об´єктивні умови: стан економіки, соціальної сфери, вплив політичних сил та роль їх у суспільстві, традиції політичної культури, а й суб´єктивні: стан політичної свідомості в суспільстві, сприйняття суб´єктом даних об´єктивних умов. Такий підхід дає змогу виокремити для політико-психологічного аналізу такі опорні категорії: мотиви участі в політиці, потреби, що задовольняються цією участю; цілі, цінності, ідеали, завдяки яким людина стає часткою якогось політичного цілого, ідентифікує себе з ним; емоції та настрої, які виявляються в її діяльності; знання, інформація, думки, якими вона володіє і які поширює.
Усе це багато в чому визначає реакцію, поведінку суб´єкта в політиці. Він може керуватися як альтруїстичними мотивами (зробити суспільство кращим, цивілізованішим тощо), так і суто егоїстичними (прагненням до влади, багатства, популярності). Мотиви, що стимулюють людину до політичної діяльності, визначають також її мету й програму. Залежно від мотиву мета та програма дій, як правило, теж бувають альтруїстичними чи егоїстичними.
Важливо пам´ятати, що головним із мотиваційних чинників є потреба. Завдяки яким потребам люди включаються в політику? Можна сказати, що в прихованій або явній формі характер політичної поведінки (дії) визначають практично всі види потреб: допитливість та потреба в самоствердженні, у бажанні проявити себе, у визнанні, збереженні свободи, потреба влади тощо. Аналізуючи політичну діяльність особистості, важливо виявити справжні потреби, якими вона керується. Це дає змогу передбачити характер та спрямованість дій, мету, а отже — результат.
15. Обґрунтуйте мотивацію активності й пасивності громадян сучасної України.
Звичайно , активність і інтерес до політики проявляє в суспільстві меншістю людей. Кожній людині властиве індивідуальне ставлення до політики; її участь у політичних процесах залежить від особистісних характеристик, а також від конкретних матеріальних, соціально-культурних, політико-правових умов.
Для багатьох політичних систем характерні пасивність і політична байдужість людей до політики. Існують навіть кілька груп людей, які добровільно відмовилися від участі в політичному житті. Залучення людей до власних проблем , спроби зробити професійну кар'єру, захоплення богемним життям або субкультурою ( молодіжної , релігійної та ін. ) викликає у них апатію , байдужість до політики. Є ще так звані відчужені від політики люди , є ті, хто вважає , що політика відмовилася від них , вони вірять , що незалежно від того , чи будуть вони голосувати чи ні , політичні рішення все одно будуть прийматися. Відчужені люди , на відміну від апатичних , байдужих , не просто пасивні , а заперечують навіть політичну систему. Ще є частина , яка втратила віру у власні можливості. Є і зовсім інша група людей , які відмовляються від участі в політичного життя через втрату довіри до правосуддя , законності , стабільності політичної системи , справедливості політичних рішень тощо , вважаючи , що і без них все здійсниться.
Звичайно ж , на участь або неучасть у політичному житті, активність , пасивність і т.д. , по - різному впливають і соціальні фактори : освіта , соціально - економічний статус , вік , стать ( чоловіки більш активні, ніж жінки) , постійне місце проживання і т.д. Практика показує , що найпростіші форми політичної участі , політичні вибори , активізуються звичайною політичною грамотністю ( газетна начитаність ); впливати на прийняття і реалізацію політичних рішень - є сенс і мета участі в політичному процесі.
Низька політична активність молоді пов’язувалася з явищем політичної відчуженості можна вважати брак відповідної мотивації, наявність інших інтересів, індивідуально-психологічні особливості, небажання брати на себе відповідальність, негативне ставлення до політики взагалі, розчарування у певних політичних і громадських лідерах та ідеях.
Саме цінності - суб’єктивні уподобання людей, їх уявлення про бажані та небажані події, їх суспільну значущість - багато в чому обумовлюють специфіку поведінки особистості та її політичну діяльність.
Розширення мережі Інтернет відкриває нові можливості для залучення молоді до політичної активності. Відтепер для того, щоб поспілкуватися з кандидатом чи лідером політичної партії під час виборів, не обов’язково йди на зустріч з ними – це можна зробити завдяки Інтернету. Спілкування з однодумцями в чатах і форумах, можливість спілкування з кандидатами чи лідерами політичних партій, благодійні внески на фінансування кампанії тощо - все це сприяє появі нових форм політичної активності і, як свідчать дослідження, підвищенню її рівня. До форм політичної активності Інтернет-аудиторії, в тому числі й молоді, можна віднести: знайомство з політичними новинами, передплата розсилання політичних новин, голосування за кандидатів в онлайнових опитуваннях, фінансові внески на підтримку кандидата, поширення інформації про те, де можна голосувати, куди звертатися у випадку непередбачуваних проблем в день голосування, права виборців, висловлення власної політичної позиції в індивідуальній творчості (анекдоти про вибори, відеокліпи, ігри, вірші тощо).
16. Розкрийте характер формування політичних еліт в Україні.
Якісний стан політичної еліти значною мірою залежить від особливостей її формування і відтворення. Так, Г. Моска виокремив дві тенденції в розвитку політичного класу — аристократичну й демократичну.
У розвитку суспільства одночасно діють обидві тенденції з переважанням якоїсь однієї. Домінування аристократичної тенденції веде до виродження еліти, наслідком чого є суспільний застій та активізація боротьби нових соціальних сил за зайняття пануючих позицій у суспільстві. Переважання демократичної тенденції упереджує дегенерацію еліти, робить її більш здатною до ефективного керівництва суспільством, однак може порушувати наступництво в політиці, викликати небажані соціальні зміни. Оптимальною для суспільства є рівновага між аристократичною й демократичною тенденціями, що забезпечує як наступництво і стабільність в керівництві суспільством, так і якісне оновлення самого керівництва.
Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав олігархізацію великих організацій, передусім політичних партій. Ефективність функціонування великих організацій потребує виокремлення керівної меншості. Так у великих організаціях і в суспільстві в цілому вирізняється керівна меншість, яка і є елітою.
У сучасній політології виокремлюються дві основних системи відбору політичних еліт: антрепренерська і система гільдій. Розрізняються вони залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується під час відбору.
Антрепренерська система відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кількості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.
Система гільдій багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритістю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним просуванням по службі. Головним засобом відбору до еліти в системі гільдій є призначення.
Система гільдій породжує бюрократизм та масовий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворення у вузьку привілейовану групу. Наочним підтвердженням цього є притаманна соціалістичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти — один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номенклатурою називають перелік посад, кадри яких затверджують вищі за рангом органи, та самі ці кадри.
Політичну еліту доцільно визначати як соціальну групу, яка займає провідне становище в системі політичного керівництва та управління суспільством.
В процесі формування сучасної еліти можна виділити три складових:
- представники колишньої радянської номенклатури;
- учасники опору комуністичному режиму;
- нові громадські діячі, не пов'язані ні з першими, ні з другими.
17. Чи існують відмінності в стилі політичного лідерства в різних країнах? Які чинники визначають ці особливості?
Існують відмінності в стилі політичного лідерства в різних країнах, оскільки стиль лідерства фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.
1. Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика). Відповідно відрізняють: авторитарний стиль, демократичний стиль,відсторонений стиль
2. На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють: консервативний стиль, ініціативний стиль . Стосовно суспільного діяча ініціативний стиль, в свою чергу, може проявлятися в декількох формах: реформаційне лідерство, революційне лідерство, реалістичне лідерство, авантюристичне лідерство
3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виділяють: інструментальне лідерство, емоційне лідерство
4. Багатогранність феномену політичного лідерства, що включає у себе стиль керівництва, домінуючі риси характеру, мотивацію до лідерства й образи лідера, існуючі у свідомості його послідовників, спонукала до життя різноманітні варіанти типологій лідерства. Одна з найпопулярніших типологій опирається на ідею М.Вебера про різні типи легітимності.
Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють: традиційне лідерство, харизматичне лідерство, раціональне лідерство.
5. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. В одних він буде більш успішним, в інших - ні. Тому багато типологій лідерства побудовані з урахуванням домінуючої функції лідера.
6. Авторитет багатьох політиків засновується на особистій репутації економістів чи юристів, а також на технократичній репутації тієї команди консультантів і помічників, на яку він опирається. Професійна компетентність лідера полягає у його здатності згуртувати навколо себе команду експертів, здатну розробити ефективні економічні та політичні програми:
лідер- "ключник" , лідер-третейський суддя і миротворець, лідер-"символ, лідер-"батько", лідер - "офірний цап".
Формування того чи іншого стилю політичного лідерства визначається комбінацією факторів як суб'єктивного характеру (особистісні якості політика як людини), так і цілою низкою зовнішніх у відношенні до особистості обставин. Серед останніх факторів найбільшою мірою політичне лідерство визначають такі:
1. Політико-історичні фактори. Найважливіші з них - особливості політичного режиму, що вже само по собі є заставою появою авторитарних або демократичних лідерів опозиції, і основні способи рекрутування в еліту. Нарешті, політичне лідерство може бути визначено домінуючим вектором розвитку суспільства: форсований, революційний розвиток суспільства, як правило, призводить до створення авторитарних тенденцій у керівництві, а еволюційний шлях - демократичних.
2. Політична культура. Мова йде про вплив на політика домінуючого у суспільстві типу політичної культури, яка включає у себе народні стереотипи ідеального політика, а також орієнтацію на припустимі правила політичної боротьби. Наприклад, у патріархальній культурі домінує орієнтація на лідера-героя, у підданській - на лідера-"батька", лідера-господаря, лідера-вождя, а в громадянській - на лідера-служителя, лідера-адміністратора.
18. Проаналізуйте можливі чинники деформації демократії як політичного режиму.
Поняття «демократія» є багатогранним:в широкому розумінні — це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому розумінні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві, суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких державна влада відіграє обслуговуючу роль.
Демократія означає заперечення таких порядків, які б обмежували законні права і свободи людей. Проте демократія — це не вседозволеність, не анархія і не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рішень.
Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав і потреб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конституційного порядку, толерантного ставлення до інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань.
За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над державою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути — політичні парти, групи інтересів, засоби масової інформації.
Насправді, кожен політичний режим має свої недоліки. Що стосується демократії, то ми можемо відзначити такі з них, як:
фінансова нестабільність, періодичні кризи в економіці, безробіття;
наявність недоліків у виборчій системі: прихований тиск на виборця; президентами можуть реально стати тільки багаті або дуже багаті люди, за рідкісним винятком, або мають підтримку потужних фінансово-промислових угруповань;
фальсифікація виборів;
відносність свободи слова та свободи преси;
нерівність громадян у доступі до матеріальних благ;
декларативність основних прав і свобод людини, закріплених в Конституції;
неправильне розуміння правозахисниками об'єкта їх діяльності;
духовне розтління суспільства;
неправильне розуміння толерантності і незнання меж її застосування.
Це головні недоліки демократичних режимів. У свою чергу вони призводять до їх деформації.
Основні умови політичної модернізації та деформації ( американський політолог Р. Даль):
послідовність правлячої еліти у здійсненні політичних реформ
встановлення сильної виконавчої влади , здатної провести соціально-економічні перетворення в країні
досягнення достатньо високого рівня соціально - економічного розвитку для проведення структурних змін у політичній системі і державі
встановлення певних відносин рівності - нерівності
субкультурна різноманітність
наявність інтенсивної іноземної допомоги або міжнародного контролю
демократичні переконання правлячої політичної еліти і політичних лідерів.
19. Сформулюйте своє бачення впливи політики на розвиток сучасної України
Визначаючи специфіку сучасної політики, вчені виділяють три основні домінанти:
1. Влада. Під політикою розуміється діяльність та відносини по здійсненню влади у суспільстві.
2. Визначення соціального змісту, виправданості існування політики має два напрямки :
· об’єднання людей для досягнення загального блага;
· забезпечення панування одних над іншими, що висловлюється у боротьбі.
3. Висловлення політики у нормотворчості, у діяльності по укріпленню або зміні відносин, досягненні домовленості.
Отже, політична сфера життя суспільства виникає у зв’язку з реалізацією таких інтересів груп, що торкаються суспільного положення інших соціальних та національних спільностей і тому потребують втручання державних або інших інститутів привселюдної влади.
Погляд на політику крізь призму культури дозволяє краще зрозуміти, яка влада, в якій мірі, коли і для кого є цінністю, а також яким є співвідношення між різними цінностями, наприклад, владою і престижем, владою і релігійними цінностями, владою і мораллю;
• відмінність культур народів світу дає можливість зрозуміти, чому в ньому існують різні політичні системи; У цьому плані варто застановитися над бездумним запозиченням зарубіжних (переважно західних) моделей і взірців розвитку для реалій України. Адже, маючи свою багатовікову специфіку історичного життя, наша країна здатна обрати свій самобутній шлях поступу, відповідний її внутрішнім силам і потенціям;
• зміни в політичних відносинах впливають на риси національного характеру і, навпаки, національний характер того чи іншого народу відчутно впливає на перебіг політичних процесів, політичну поведінку людей і політичний устрій. З однієї сторони, вважається, що слаборозвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. У той же час підвищення добробуту населення сприяє плюралістичній демократії.
Політика поєднує у собі дві системи координат: користі та моральності. І якщо політична свідомість примушує людину оцінювати події та вчинки з точки зору користі або шкоди, то мораль переміщує ці ж питання у плоскість взаємовідносин добра та зла.
Стабілізуючим фактором тут є політичні відносини, а політична діяльність спрямована на їх перетворення.
Розглядаючи особливості політичного життя у сучасній Україні можна виділити декілька її особливостей:
1. Україна знаходиться у перехідному стані від тоталітарної до демократичної системи. Вона - посттоталітарне суспільство.
2. В Україні немає єдності нації. Суспільство розколоте з таких питань як незалежність, демократія, ринок, приватна власність, форми державного управління, мова та інше.
3. Переважна більшість українських політиків. Які представляють більше 30 партій, формально проголошують свою належність до демократії. Але, нажаль, вони не володіють відповідними засадами культури компромісів, умінням зв’язувати інтереси усіх політичних сил та соціальних груп, що стоять за ними.
4. Немає єдиної стратегії оновлення суспільства. Недостатній рівень політичних знань.
5. Є спроби штучного прискорення прогресу українського суспільства.
Важка соціально-економічна ситуація відбивається у світогляді людей. Але, у свою чергу, призводить до краху ідеалів, цілей, віри тощо
Українське суспільство є надзвичайно розпорошеним у своїх політичних поглядах і переконаннях. Причому цей розподіл не йде за якоюсь одною ознакою — етнічною, культурною, релігійною чи ідеологічною; представники якоїсь однієї групи (наприклад, робітники) мають різні політичні симпатії та уявлення про шляхи подальшого розвитку.Дедалі значнішим фактором цих процесів виступає молодь. Десятиріччями відсторонена від активної участі у політичних процесах і у виробленні політичних рішень. При різкій політичній поляризації дорослого населення нині в Україні саме молоде покоління може стати вагомою підоймою посилення впливу центристських партій і формування дійсно вагомого центру у політичному спектрі країни, що, в свою чергу, сприятиме посиленню політичної стабільності у майбутньому.
20. Доведіть що без влади існування суспільства неможливе
Громадянське суспільство не можна трактувати як антитезу державі, оскільки, громадянське суспільство не можливе без демократичної, правової держави, так само як і демократична, правова держава не можлива без громадянського суспільства. В основі будь-якого громадянського суспільства лежать система цінностей. Громадянське суспільство є джерелом життєвої сили для свободи, його творчий хаос дає людині шанс жити. Громадянське суспільство як сфера добровільних особистих, соціальних та економічних відносин і структур, відокремлених від державних установ, забезпечує простір свободи для своїх членів. Іншою цінністю громадянського суспільства, яка нерозривно пов’язана з свободою, є ідея права як міра справедливості. Сучасне громадянське суспільство це не лише суспільство вільних індивідів, але й суспільство побудоване на правомірних (справедливих) відносинах.
Таким чином, в основі виникнення сучасного громадянського суспільства лежать фундаментальні цінності – свобода та справедливість, які є основоположними принципами права, навколо яких об’єднуються люди на добровільних засадах.
Громадянське суспільство – це також наявність самоврядних об’єднань, діяльність яких спрямована на захист прав та свобод людини та громадянина. Саме такий інституційний підхід є сьогодні домінуючим у правовій теорії.
Повертаючись до питання правової природи громадянського суспільства, важливо зазначити, що відповідно до інституціонального розуміння цього явища, основою будь-якого громадянського суспільства є незалежні самоврядні інститути, до яких найчастіше відносять: політичні партії (на першому етапі свого становлення, поки ще не стали частиною політичної системи держави), недержавні громадські організації, ЗМІ, профспілки, релігійні організації, навчально-освітні заклади, місцеве самоврядування. Подібний перелік інститутів, окрім політичних партій,
визначений на рівні нормативно-правових актів України.
Ще однією складовою громадянського суспільства є система правових норм, які регулюють взаємовідносини між людьми всередині цього суспільства, закріплюють правові основи функціонування громадянських інститутів та встановлюють чітку процедуру взаємовпливу громадянського суспільства на державу і, навпаки, держави на громадянське суспільство.
Таким чином, громадянське суспільство – це суспільство в якому існують чітко визначені, впорядковані відносини між людьми, які знаходять своє закріплення як в традиціях і звичаях народу, так і в нормах позитивного законодавства.
Громадянське суспільство тісно взаємодіє з державною владою (державою), яка за своєю природою є також правовим явищем. Відносини владарювання всередині суспільства набувають
статусу державно-владних завдяки праву. Державна влада – це завжди правомірна влада, вона виникає, функціонує і змінюється за участі права. Натомість право – система норм (правил поведінки), які сформувалися в процесі тривалих відносин між людьми і стали загальновизнаними завдяки їх морального визнання, і набули формального вираження через владні відносини ( вольові відносини між людьми, засновані на пануванні одних над іншими). Вони виникають всередині суспільства і є невід’ємною частиною його життя. В цьому сенсі процес владарювання є природним станом суспільного життя, він притаманний як первісному суспільству, де панувала влада авторитету, так і суспільству, об’єднаному навколо організації публічної влади (держави), через яку був заявлений авторитет влади. Чи не в першу чергу цей авторитет був забезпечений завдяки позитивному праву, тому ресурсу, який забезпечував вирішення тих завдань, що виходили за межі можливостей кожного окремого індивіда
чи його сім’ї.
Лише за умови, якщо більшість суспільства свідома того, що політичні рішення та закони чинної державної влади, за допомогою яких вони втілюються в життя, є несправедливими щодо них, ідея справедливості може стати тією силою, яка здатна призвести до зміни політичного режиму, так само, як і до зміни конституції та інших нормативних актів.
Державна влада за своєю природою є не лише суспільно-політичне але й правове явище. Таким чином, підсумовуючи все вище зазначене можна дійти висновку, що правова природа громадянського суспільства та державної влади обумовлює їх тісний взаємозв’язок.
21. Назвіть основні функції політології яка з них є найважливіша
Функції політології та роль політологічного знання в житті суспільства і кожної окремої людини, визначаються у більшості тим, наскільки масштабно ці знання поширені і наскільки глибоко вкорінені у політичну поведінку людей. Політичне знання виконує, таким чином, низку суспільних та індивідуально вагомих для кожної людини функцій.
• На перше місце ми ставимо евристичну функцію політології, яка полягає у тому, що вищевказана галузь науки надає принципово нові знання в галузі природи, змісту та здійснення політики у конкретних сферах життя, реалізації її у загальнодержавній політиці,
• Теоретико-пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранних політичних явищ з метою отримання знання про сутність, зміст, закономірності розвитку сфер суспільства під кутом зору впливу на них державної політики.
• Функція політичної соціалізації дозволяє тому, хто оволодів необхідною сумою знань і навичок політичного аналізу, стати на рівень керівника політичного рангу, а за влучним висловом російського мислителя В. Розанова — перестати бути "дітьми у політиці".
* Прогностична функція — це розробка наукових прогнозів у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів. Вона полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесій, різних варіантів політичної поведінки. Процес наукового передбачення і прогнозування заснований на глибокому пізнанні об'єктивних законів суспільно-політичного розвитку, знанні реальних політичних інтересів, тенденцій їх реалізації.
* Інструментально-практична функція політології проявляє себе у розробці низки рекомендацій для удосконалення всіх сторін політичної практики, а перш за все для практики здійснення керівництва державою.
* Методологічна функція заснована на тому, що політологія виступає засобом, методологією пізнання державної політики та перетворень у справі реалізації надбаних знань і захисту інтересів суспільства.
* Світоглядна функція підносить політологію до рівня навчальних дисциплін світоглядного рівня, які розширюють світосприйняття людей, бо вона обумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури керівників держави, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню та взаємодії політичних інститутів в будь-якій галузі.
* Інтегруюча функція виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є політична ідеологія з певною суспільною спрямованістю, що впливає на політичні цінності, соціально-політичні ідеали, тобто політична наука впливає на інтегративні політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, підвищенню політичної культури, національної самосвідомості суспільства у цілому.
* Прикладна функція передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації загальнополітичних знань, раціональної організації державного планування. Ця функція зорієнтована на безпосереднє вирішення проблем, пов'язаних з формуванням знань про принципи й методи практичного регулювання політичних процесів і виконання конкретних завдань у сфері державної політики.
22. Основні особливості легітимації політичної влади в Україні.
Побудова демократичної держави та громадянського суспільства в Україні можлива лише за умов формування високого рівня авторитету владних структур, довіри до них, визнання і підтримки громадянами, тобто високого рівня легітимності. Легітимність є базовим елементом існування і функціонування політичної влади.
легітимність політичної влади постає як результат її позитивної оцінки з боку суспільства на основі цінностей. Отже, легітимність складається з ціннісних оцінок, переконань, преференцій громадян. У ціннісному вимірі легітимність означає відповідність політичної влади (ідейних засад та діяльності) цінностям та устремлінням більшості суспільства, його уявленням про правильний і справедливий порядок.
Основи легітимації політичної влади у вітчизняному вимірі актуалізується в силу особливих рис національного характеру українського народу. Логічно припустити, що у процедурі легітимації політичної влади в Україні переважаючими є доводи, які часто мають ірраціональну природу, аніж раціональні.
Очевидним є те, що в українському суспільстві домінантне становище займає афективний складник політичної культури. Тому не випадково українські політики, державні діячі значно більше апелюють до відчуттів, емоційності виборців, аніж до їх розсудливості.
Друга причина звернення дослідження до ціннісних основ легітимності політичної влади пов’язана із трансформаційними процесами у політичній системі України. Подібна трансформація завжди супроводжується кризою легітимності старої політичної системи та необхідністю легітимації нової. Політична трансформація в нашій державі досі триває і спрямована на демократизацію, тобто має на меті перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної.
Низький рівень підтримки демократичних цінностей з боку суспільства також зумовлений розчаруванням громадян через неефективність їхнього впровадження.
Підтримка лідера країни лише на певній території та певною категорією населення дає підстави ставити під сумнів легітимність його влади.
Передусім українська влада повинна вирішити фундаментальне питання: будувати основи державної політики на основоположних спільних цінностях, притаманних усьому українському суспільству, чи на групових інтересах. Перевага першого підходу очевидна з точки зору інтересів суспільства. Такий підхід налаштовує на єднання країни, оскільки відповідає сутності самої людини, незалежно від регіональних, етнічних та мовних відмінностей, а також робить можливим соціальний консенсус, що є важливою умовою легітимації.
Ще одним важливим аспектом проблеми владної легітимації у вітчизняному вимірі є провідна роль матеріальних цінностей. Незважаючи на позитивні зрушення у бік постматеріальних цінностей, на сьогодні в Україні переважають носії «матеріалістичних» цінностей, для яких пріоритетом залишається досягнення економічного добробуту.
Звідси слід зробити висновок, що на нинішньому етапі рівень легітимності політичної влади в першу чергу визначається економічною ефективністю влади, тобто здатністю задовольнити матеріальні потреби суспільства та підвищити рівень життя, добробуту громадян.
Деякі недобросовісні політики враховуючи вищевикладений аспект ставляться до легітимності як до товару, який можна купити у потрібний момент (зокрема передвиборчий період). Однак, отримана у такий спосіб підтримка за відсутності фінансового стимулювання швидко втрачається. У свою чергу чимало громадян ставляться до політики і виборів як засобу заробляння грошей.
Ще однією характерною рисою легітимаційного процесу в Україні є налаштованість суспільства на «сильну владу», тяжіння до авторитарного способу владарювання. На сьогоднішній день в Україні існує серйозна проблема легітимності влади, при чому як в інституціональному, так і в персоніфікованому вимірі. Одним із перших кроків у подоланні кризи легітимності влади є виокремлення чинників, які підривають довіру до влади. Відповідно, подолання кризових явищ у державі можливе за умов зміцнення демократичних цінностей в суспільстві та формування демократичної політичної культури; подолання корумпованості владної еліти та інших негативних явищ, які присутні у політиці; подолання ціннісного розколу в суспільстві та створення умов для його консолідації; досягнення ціннісного консенсусу між представниками політичної еліти; покращення якості життя, матеріального благополуччя громадян тощо.
23. Назвіть основні аспекти сучасного розуміння демократії.
Поняття демократії як народовладдя є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. В першу чергу тільки своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Враховуючи взаємозв’язок нормативних і емпіричних означень демократії як форми державного правління, можна виділити її наступні характерні риси:
1. Юридичне визначення і інституційне вираження суверенітету, верховної влади народу.
2. Періодична виборність основних органів держави.
3. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою.
4. Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні.
Народ, являючись складною спільністю людей, має певну структуру, складається із конкретних осіб. В залежності від того, розглядається він як сукупність самостійних, вільних індивідів, чи як взаємодія різноманітних груп, котрі переслідують в політиці свої особові, специфічні інтереси, або як єдине, гомогенне ціле, суб’єкт, в якому домінують загальні інтереси і воля, концепції і реальні моделі демократії діляться відповідно на індивідуалістичні, плюралістичні (групові) і колективістські.
Суверінітет народу - найвжливіша конституційована ознака демократії, яка служить підставою її оцінки не тільки з точки зору розуміння самого цього суб’єкту, але також за формою здійснення ним влади.
В залежності від того, як народ приймає участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія ділиться на пряму, плебісцитну і представницьку (колективну).
В залежності від характеру рівності, яку забезпечує держава, демократія ділиться на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, яка заснована на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.
Важливі відмінні якості різноманітних демократій дозволяють виявити аналіз четвертої загальної ознаки демократії - підкорення меншості більшості при прийняті і здійснені рішень. Таке підкорення може не мати меж і розповсюджуватись на будь-які сторони діяльності людини. В цьому випадку має місце деспотична демократія. Вона представляє собою абсолютну, нічим і ніким не обмежену владу більшості, пов’язану з настроєм мас і свавіллям. Якщо ж влада більшості потребує повного підкорення особистості і прямує до встановлення над нею постійного загального контролю, то демократія стає тоталітарною. Антиподом таких форм управління є конституційна демократія. Вона ставить владу більшості у визначені границі, обмежує її повноваження і функції за допомогою конституції і розподілу влади і забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, в тому числі і окремій особі.
24. Сформулюйте своє бачення визначальних проблем становлення й розвитку демократії в Україні.
Сучасний процес демократизації суспільного життя України позначений не лише складностями духовно-ідеологічного самовизначення, суперечливістю процесів "відродження” і "модернізації”. Головна особливість державного будівництва, здійснення демократичних перетворень в усіх сферах соціуму полягає в тому, що вони відбуваються в гострій ситуації, на фоні незавершення реформ політичних, економічних і соціальних інститутів.
Сучасний політичний устрій України являє собою конгломерат елементів президентського правління, парламентської республіки, системи радянської влади на місцях та елементів "тіньового”, нелегітимного управління. На відміну від більшості європейських країн в Україні ще не сформувалися впливові політичні партії, які здійснювали б політичну мобілізацію мас саме на демократичні перетворення.
Серйозною перешкодою вітчизняному процесу демократизації є відсутність належної правової бази. Невирішеність у законний спосіб проблеми власності, її напівстихійний перерозподіл призводять до різкого соціально-майнового розшарування населення.
Суперечністю позначене і питання демократичного узгодження принципу народовладдя з вимогами професіоналізму та компетентності у справах державного управління. Рівність – сутність демократії і найбільша загроза демократії. Демократія не може стати вище рівня того матеріалу, з якого складені її виборці. Пересічних громадян відділяє від ефективної участі у політиці й та обставина, що вони часто-густо нездатні усвідомити своє справжнє місце і значення в суспільстві.
Звичайно, "нормальний” демократичний процес, "здорова демократія” можливі лише за умов дотримання суспільного порядку, оптимальної стабільності соціального життя. Відсутність будь-якої із перелічених передумов демократії робить процес демократизації надзвичайно важкою справою.
Сучасне українське суспільство, якщо використовувати критерії розвинутої демократії, перебуває в "переддемократичному” стані, який відзначається нестійкістю, наявністю багатьох конфронтуючих тенденцій.
Осмислення власних "протодемократичних” ідей і практики з одночасним опануванням світового (європейського) досвіду демократичних перетворень, їх творчим використанням потребує активізації теоретичної діяльності української інтелігенції на цьому напрямі політологічної науки. Грунтовні соціально-філософські, історичні, політологічні та соціологічні дослідження всіх аспектів процесу демократизації в Україні, полілог теорії і практики, історії й сьогодення, демократичних універсалій і національних особливостей – необхідна умова становлення молодої української демократії, збагачення палітри світового демократичного універсалізму конкретними національно-специфічними кольорами.
25. Проаналізуйте соціальну структуру сучасного українського суспільства та її вплив на державну політику.
Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких — у зміні функціональних зв´язків у суспільстві. Її основу становлять:
1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних, культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру.
2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб´єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.
3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.
4. Активізація процесів маргіналізації. Маргіналізація — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.
Це процес зміни суб´єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення.
5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов´язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.
6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.
7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення.
8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.
Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна.
26. Розкрийте актуальність політології як науки та навчальної дисципліни.
Політологія — це наука про політичну владу і управління, про закономірності розвитку політичних відносин і процесів, функціонування політичних систем та інститутів, політичної поведінки і діяльності людей.
Політологія є наукою про політику та її взаємини з людиною і суспільством; це наука про політичну владу, її природу і сутність, зміст і механізми здійснення.
При цьому політологія як наука і як навчальна дисципліна має свої специфічні особливості. Головне її завдання — у безперервному процесі пізнання отримувати знання про політику на основі узагальнення достовірних фактів, досліджувати питання, відповідей на які ще немає, розмежовувати ілюзії та дійсність. Політологія як наука досліджує закономірності і сутність політичної сфери, політичної системи суспільства, політичної свідомості і культури, глобальних геополітичних проблем. Як навчальна дисципліна, вона, спираючись на отримані дані, висвітлює історію політичної думки, дає знання про політичні інститути, їх організацію та функціонування; права, свободи, обов’язки громадян; участь особи в політичному житті; суб’єкти і об’єкти політики; політичний маркетинг і політичний менеджмент, політичну культуру, сучасні політичні доктрини, світовий політичний процес. Завдання політології як навчальної дисципліни — дати всім, хто цікавиться цими проблемами, мінімум наукових знань про політику, а політиків — навчити досягати успіху у виборчих кампаніях.
Політологія як навчальна дисципліна має свій зміст. Складовими частинами політології вважаються: теорія і соціологія політики, історія політичних систем, теорія управління соціально-політичними процесами, теорія міжнародних відносин і історія політичних вчень.
Таким чином, об'єктом політології є політичне життя суспільства в найрізноманітніших її проявах, порівняльний аналіз державних (політичних) систем, дослідження і прогнозування політичних подій і процесів. Предметом політології є об'єктивні закономірності виникнення й еволюції політичних інтересів, поглядів і теорій, закономірності становлення, функціонування політичної влади, політичних відносин і політичної діяльності, розвиток політичного процесу. Розуміється відзначене не вичерпує всього змісту політології
Виходячи з такого розуміння предмету, можна виділити його структурні елементи: держава і його органи; партії, політичні громадські організації і рухи; засоби масової інформації як елемент політичної системи суспільства; армія; ідеологічні корені й основи політики і політичних рухів; особа як об'єкт і суб'єкт політичної діяльності; політична діяльність всередині країни і на міжнародній арені. Тобто — закономірності формування і розвитку політичної влади, форми і методи її функціонування і використання в державно-організованому суспільстві.