Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
(З книги Мартинюк А.П. Основи наукових досліджень у лінгвістиці)
ОСНОВНІ МЕТОДИ ЛІНГВІСТИЧНОГО АНАЛІЗУ
Методи лінгвістичного аналізу можна умовно поділити на універсальні, традиційні та дискурсивні.
До універсальних належить гіпотетико-дедуктивний метод. Він передбачає збір фактичного мовного матеріалу, побудову гіпотези і перевірку її істинності на нових фактах (за Л.В. Щербою).
Гіпотеза – це особлива форма знання, припущення, яке пояснює явища, що підлягають спостереженню, і яке вимагає перевірки і доказів для того, щоб стати науковою теорією.
Гіпотетико-дедуктивний метод містить наступні етапи: (1) встановлення критеріїв відбору фактичного матеріалу, що репрезентує об’єкт дослідження; джерелом може бути художня література (проза, драма, поезія), публіцистична, наукова література, транскрибоване живе мовлення, опитування інформантів, асоціативний експеримент, словники тощо; (2) узагальнення матеріалу індуктивним методом, тобто на підставі умовиводу, в якому думка йде від одиничного факту до узагальнення; так створюється теорія – певна система ідей, які дають наукове пояснення явищу чи класу явищ; (3) теорія зіставляється з уже існуючими, виявляються протиріччя і спільні моменти; (4) етап дедукції, тобто виведення нової ідеї з наявних даних суто логічним шляхом; (5) перевірка нової теорії шляхом співставлення її з отриманими фактами. Головним прийомом тут є класифікація або таксономія. Запорукою правильної класифікації є однотипність критеріїв.
Традиційні методи охоплюють (1) методи аналізу синтагматичних відносин та (2) парадигматичних відносин.
Найбільш поширеним методом аналізу парадигматичних відносин є метод опозицій. Метод тут неможливо розмежувати з теорією. Основоположником учення про опозиції є Н.С. Трубецькой, один із засновників Празької лінгвістичної школи. Вчення про опозицію ґрунтується на відомій тезі Ф. де Соссюра про те, що “весь лінгвістичний механізм обертається навкруги тотожностей і відмінностей, причому ці останні – лише зворотна сторона перших”.
Опозицію визначають як протиставлення двох мовних одиниць на підставі спільних і відмінних (диференційних) ознак; семантично релевантну відмінність за однією ознакою при спільності решти.
Опозиції поділяються на бінарні / привативні, градуальні та еквіполентні.
До привативних опозицій належать такі, де один член характеризується наявністю, а другий відсутністю диференційної ознаки, порівн. категорії числа, Сontinuous :: Non-Сontinuous, Perfect :: Non-Perfect в англійській мові, де один із членів опозиції, що репрезентує категорію (правий), є маркованим за певною ознакою (числа, процесуальності, завершеності дії до певного моменту), а другий (лівий) – немаркованим, тобто таким, що характеризується відсутністю ознаки (girl :: girls, walks :: is walking, comes :: has come).
Еквіполентні опозиції характеризуються якісною відмінністю ознаки, а не її наявністю або відсутністю, порівн. категорію роду в англійській мові, де чоловічий, жіночий і середній роди є маркованими за наявністю якісно різних ознак (приналежність до чоловічої статі, жіночої статі або класу неістот).
Градуальні опозиції характеризуються різним ступенем однієї ознаки, порівн. категорію ступенів порівняння прикметників, де кожен член відбиває різний ступень прояву якості, вираженої прикметником (nice – nicer – the nicest; beautiful – more beautiful – the most beautiful).
Метод опозицій використовується для побудови граматичних категорій або класифікації лексики: віднесення її до різних пластів на підставі даних компонентного аналізу.
Іншим широко застосовуваним методом аналізу парадигматичних відносин є компонентний аналіз. Компонентний аналіз здебільшого використовується для розкриття семантики слова, але знаходить застосування також у фонології, морфології та синтаксисі (О.В. Гулига, О.І. Шендельс). Він передбачає розкладання слова на складники – семантичні компоненти (семи, семантичні множники, диференційні семантичні ознаки, семантичні параметри, ноеми тощо). Найбільш поширеним є термін ‘сема’.
Сема є елементарним складником значення слова або іншої мовної одиниці, що відбиває ознаки означуваного, які розрізняються у певній мові. Сему часто умовно називають елементарною одиницею смислу.
Першими дослідниками, що запропонували і розробили компонентний аналіз лексики, були американські антропологи У. Лаунсбері та Ф. Гудінаф, які за допомогою інформантів вивчали мови американських індійців, зокрема терміни споріднення, спираючись на співставлення мінімальних пар порівн.: батько [старше покоління], [чоловіча стать], [пряме споріднення] і син [молодше покоління], [чоловіча стать], [пряме споріднення].
З другої половини ХХ століття основним матеріалом для компонентного аналізу стають дефініції тлумачних та ідеографічних словників типу тезауруса Роже, де лексика подана не за алфавітом, а за тематичними групами, що відображають певну систему понять (назви груп, до яких входить слово, можна розглядати як семи). Компонентний аналіз за словарними дефініціями передбачає виділення у дефініціях семантичних множників (за Ю.Н. Карауловим), тобто елементарних одиниць змісту, які, сполучаючись один з одним у різноманітних комбінаціях, задають значення будь-якого слова у певній мові.
Великий внесок у розробку компонентного аналізу зробили Дж. Катц, Дж. Фодор, Ю. Найда, Ю.Д. Апресян, І.В. Арнольд, Ю.Н. Караулов, Й.А. Стернін та ін. Розробка принципів компонентного аналізу продовжується. Метод є перспективним, оскільки він добре поєднується з методами дискурсивної парадигми.
До найбільш поширених методів аналізу синтагматичних відносин слід віднести дистрибутивний метод, генетично пов'язаний з американською структуралістською лінгвістикою 30-х-50-х років. Цей метод базується на понятті дистрибуції, яку можна визначити як суму усіх можливих оточень, у яких зустрічається та чи інша одиниця (фонема, морфема, слово тощо), тобто суму усіх можливих позицій одиниці відносно інших одиниць того ж рівня, їх сполучуваність. Для застосування методу вживаються численні умовні позначення, за допомогою яких складають дистрибутивні формули: make + N (make a coat/a decision); make + (the) +N + V (make the machine go); make + A (make sure); make + A + N + for + N (make a good wife for him). Метод застосовується для встановлення варіативності значення слова; у лексикографії.
Близьким до дистрибутивного методу є аналіз безпосередніх складників. Основи методу сформульовані Л. Блумфільдом. Метод засновано на припущенні, що будь-яка складна одиниця мови або тексту складається з двох більш простих одиниць – безпосередніх складників. Безпосередні складники теж можуть розкладатися на ще більш дрібні складники до елементарних неподільних. Якщо аналізу підлягає синтаксична конструкція, один із складників є ядерним, а другий – маргінальним. Для застосування методу вживається система умовних позначень. Наприклад, речення Old Mathews is ready to cooperate, which simplifies matters може бути розкладеним на безпосередні складники таким чином:
Snuc Smod
NP-sub VP-pred N-pro-sub VP
Old Mathews is ready to cooperate which simplifies matters
A N V link P Vf N
Old matters is ready to cooperate simplifies matters
A-stat V-inf
ready to cooperate
Цей метод широко використовувався у становленні автоматичного перекладу. Разом з тим, він є не зовсім адекватним для аналізу складних структур, частини яких накладаються одна на одну.
Ще один метод, валентнісний аналіз базується на понятті ‘валентність’, яке визначають як здібність слова певним чином реалізуватися у реченні і вступати у певні комбінації з іншими словами. У лінгвістику термін був введений С.Д. Кацнельсоном. С.Д. Кацнельсон вважав валентність властивістю значення слова, що передбачає наявність пустих місць, які потенційно можуть бути заповнені іншими словами. Найчастіше валентність пов’язують з дієсловом або предикатом і визначають кількістю місць. Наприклад, дієслова fall, die одновалентні, бо вони імплікують наявність лише одного місця – суб’єкта; до двохмісних можна зарахувати kill, catch, break, трьохмісних – give, tell тощо.
За ознакою валентності виділяють лексико-граматичні та ідеографічні класи одиниць мови. Під лексичною валентністю розуміють здатність слова (його лексико-семантичного варіанта) сполучатися з іншими словами, які створюють його валентнісний набір. Внесок у розробку методики валентнісного аналізу зробили В.І. Шаховський, О.Н. Селівестрова, М.Д. Степанова та ін.
До найбільш поширених методів дискурсивної парадигми слід віднести прагматичний аналіз, конвент-аналіз, трансакційний аналіз та дискурс-аналіз.
У підґрунті прагматичного аналізу лежить поняття мовленнєвого акту, що дозволяє трактувати мовлення як мовленнєву дію, в якій зосереджені інтенції мовця: запитати, привітати, пояснити, образити, спонукати до дії, висловити співчуття тощо. Засновниками методу вважають британських логіків Дж. Остіна та Дж. Серля, які сформулювали ідею мовленнєвого акту.
Контент-аналіз становить собою сукупність прийомів об’єктивного опису змісту і правил комунікації. Основа контент-аналізу – встановлення елементарної одиниці та об’єктивних характеристик її функціонування у межах дискурсу (тексту). Такою елементарною одиницею є слово як символ. Більш складною одиницею є тема. Найчастіше контент-аналіз застосовують у дослідженні функціонування соціальних оцінок в інституціональних типах дискурсу та міжособистісному спілкуванні.
Трансакційний аналіз набув поширення після виходу в світ праць Е. Берна. Його сутність полягає у вивченні міжособистісних стосунків з опертям на засоби лінгвального і паралінгвального (жести, міміка, постава тіла) кодів та з урахуванням психологічних ігор, в яких виявляються “его-стани” мовців, та сценаріїв, відповідно до яких часто підсвідомо діють учасники спілкування. Трансакційний аналіз використовує введені Е.Берном поняття “его-станів” мовців, таких як “Батько”, “Дорослий”, “Дитина”. Спілкування може бути ефективним лише у тому разі, коли воно відбувається з використанням однієї мови, тобто коли Батько розмовляє з Батьком, Дорослий з Дорослим, Дитина з Дитиною.
Дискурс-аналіз ставить за мету дослідження мовленнєвої діяльності людини з урахуванням соціального, психічного, психологічного, культурного контексту. В основі дискурс-аналізу лежить поняття інтеракції, соціальної взаємодії. Засоби мовного коду розглядаються не як сукупність універсальних смислів, а як сфера дій, за допомогою яких люди в повсякденній практиці впливають на поведінку, думки й емоції оточуючих. При цьому акцентується взаємозв’язок між мовленнєвими діями і соціально-культурним контекстом.