Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Концепція локальних туристичних систем (ЛТС) — сучасна модель територіального управління туристичною галуззю в Італії. Вона набула розвитку в результаті поширення основних принципів системного підходу і менеджменту (менеджмент дестинацій, SLOT), економічної теорії та суспільної географії (економічний і промисловий райони, СГК, кластер, інноваційне середовище) на індустрію туризму. Дослідження локальних систем як альтернативної моделі управління туризмом почалося в 90-х роках ХХ століття, а вже у 2001 році вона була прийнята на законодавчому рівні. За більш ніж десятиріччя Італія відчула позитивні наслідки місцевого управління туризмом, яке дозволяє швидше реагувати на зміни в кон’юнктурі ринку, впроваджувати новітні технології (системи бронювання в реальному часі та управління об’єктами інфраструктури тощо), проводити концентровану політику маркетингу, дотримуватися принципів сталого розвитку, постійно стежити за станом туристсько-рекреаційних ресурсів і так далі. Перш, ніж говорити про власне теорію локальних туристичних систем, розглянемо концепції, на основі яких вона сформувалася.
Менеджмент дестинацій
Поняття туристичної дестинації відносно молоде в науці, його активне обговорення в спеціалізованих туризмознавчих виданнях охоплює приблизно два останні десятиріччя. За визначенням Європейської Комісії це — окрема територія, що позиціюється для туристів як місце для відвідування і в межах якої турпродукт формується одним або декількома визначеними адміністративними органами чи організаціями [1]. Концепція дестинації основну увагу фокусує на маркетингу і стратегії локальної мережі субֹ’єктів туристичного ринку, що виражається в координації своєї діяльності задля формування інтегрованого ринкового продукту. Дана концепція тісно пов’язана з використанням системного (наявність інтегрованої системи акторів ринку) і територіального (прив’язка до конкретної території та її економічного зростання) підходів.
З розвитком концепції туристичної дестинації актуальними питаннями стали їх менеджмент і маркетинг. Найактивніше розвитком даної концепції (Destination Management and Marketing Concept) займаються такі вчені, як Брент Рітчі та Джулі Отто (Університет Калгарі), Дімітріос Бухаліс (Університет Борнмута), Роб Лоу (Політехнічний університет Сянгану), Томас Бігер (Університет Санкт-Ґаллена), Пітер Келлер (Універистет Лозанни), представники Міжнародної асоціації наукових експертів з туризму (AIEST — International Association of Scientific Experts in Tourism) та інші. Під поняттям туристичної дестинації вони розуміють унікальну мережу акторів (туроператорів, турагентів, транспортних перевізників, готелів, закладів ресторанного бізнесу та інших закладів сфери обслуговування), що діють на визначеній території і забезпечуються формування пакету послуг, запропонованого туристам під час відпочинку. Таким чином, вищезгадані науковці й організації основним фактором створення і успішного функціонування дестинацій визначають попит (ринок).
SLOT
Дана концепція була розвинута здебільшого італійськими дослідниками Мауріціо Рісполі та Міхелем Тамма (університет Ка’ Фоскарі у Венеції) і поєднала в собі системний підхід з принципами менеджменту. Використовуючи системний підхід, дослідники розглядають дестинацію в сукупності всіх її атракцій та послуг, що можуть бути надані туристам. Особливий акцент вони роблять на взаємозв’язку між продуктом, що постачається на ринок туристичними компаніями і сукупною пропозицією території. Під поняттям SLOT науковці розуміють сукупність послуг і факторів атрактивності визначеної території, що може забезпечити добре сформовану і комплексну туристичну пропозицію, яка відображає унікальну систему гостинності й підсилює привабливість місцевих ресурсів і автентичність локальної культури [7].
До складових SLOT належать такі елементи:
Отже, розглянуті вище концепції вивчають явище туризму, використовуючи принципи системного підходу і основи теорії менеджменту. Обидві моделі концентрують увагу на ролі суб’єктів ринку, їхній взаємодії, правильному використанні місцевих ресурсів та взаємозв’язку системи із зовнішніми ринками. Міхель Тамма визначає два основних аспекти, які дозволяють досягти високої конкурентоздатності території: ретельний добір турпродукту, запропонованого на ринок, та тісну співпрацю між учасниками ринку задля сталого і успішного використання ресурсів [8]. Основна мета дослідників системно-управлінського підходу до вивчення туризму — це сукупний вимір стратегій і дій автономних учасників туристичного ринку задля визначення потенційних інноваційних центрів туризму, новітніх методик і процесів в сучасній індустрії відпочинку [9].
Інноваційне середовище (кластер)
Однією з сучасних концепцій територіального управління індустрією туризму, розвиненою на базі економічних і суспільно-географічних теорій, є поняття інноваційного середовища (за деякими джерелами — інноваційного кластера). Характерною ознакою даної концепції є врахування фактору соціуму (місцевого населення) як одного із визначальних для розвитку території. Першими про інноваційний напрям почали писати дослідники з Франції та Швейцарії, а основоположником вважають Філіппа Айдалота — професора Паризького університету. У 1984 році за його ініціативи і безпосереднього керівництва була створена група вчених GREMI (з франц. — «Європейська група з вивчення інноваційного середовища»), представлена такими дослідниками, як Роберто Каманьї, Деніс Майа, Олів’є Кровуазьє, Мюріель Табарі та іншими. Група GREMI об’єднала європейських та північноамериканських науковців, що займаються вивченням взаємозв’язку між технологічними інноваціями та розвитком території. Загалом дана концепція охоплює багато сфер людської діяльності, в тому числі культуру і туризм. Серед представників GREMI дослідженням рекреаційного напрямку займаються Педро Коста, Вероніка Пейраш-Гаду та інші [10, 11].
Інноваційне середовище передбачає виникнення соціальних зв’язків як між працівниками однієї компанії, так і між робітниками інших підприємств. Ці зв’язки ґрунтуються, в першу чергу, на спільному сукупному попередньому досвіді роботи трудових ресурсів. Подібні інноваційні середовища (кластери) зазвичай формуються на території міст, в межах яких відносини між фірмами та відокремленими представниками галузі сформувались давно і сприяють активній комунікації. За словами Роберти Капелло (університет Молізе, Мілан): «Накопичувальний і спільний процес навчання стимулює інноваційну діяльність за допомогою неформального обміну інформацією та накопичення спеціальних знань». Навчання відбувається різними способами: шляхом обміну інформацією між співробітниками фірм, переходу окремого працівника з однієї компанії в іншу тощо [3]. Існує багато спільного між моделлю інноваційного середовища і класичного кластера. Обидві концепції ґрунтуються на співпраці між підприємствами малого та середнього бізнесу, що розташовані в межах визначеної території (зазвичай міста) і багато в чому покладаються на навички та знання персоналу. Суттєвою відмінністю кластерів інноваційного типу є швидше впровадження інновацій, а також тісніша співпраця між робітниками різних підприємств з метою досягнення спільних цілей та ідей (зазвичай технологічно-інноваційного характеру).
Одним із яскравих прикладів дослідження інноваційного середовища в туризмі є праця Вероніки Пейраш-Гаду «Сталий розвиток гірськолижних курортів: планування нових курортів» (університет Савойя, Франція). Автор проаналізувала розвиток гірських територій Альп, придатних і потенційних для розвитку туризму, з точки зору концепції інноваційного середовища, тобто, в сукупності соціально-економічних зв’язків. Вона поділила курорти на дві категорії — традиційні туристичні дестинації та точкові курортні зони. Перші характеризуються наявністю сформованого локального середовища, в якому розвиток має інертний характер, а інновації впроваджуються поступово. Другому типу курортів не характерна наявність інноваційного кластера, але на відміну від попереднього розвиток тут більш динамічний, а розбудова туристичної інфраструктури не відповідає попередній спеціалізації території. Таким чином, автор розмежувала туристичні дестинації відповідно до моделі їх розвитку [11].
Промисловий район
Концепція туристичної дестинації сформувалася, базуючись на поняттях суспільно-географічного комплексу, економічного та промислового районів, а згодом — кластера. Теоретична база цих понять була закладена в XIX столітті Альфредом Маршаллом, який описав процес концентрації підприємств (здебільшого малих і середніх) однієї сфери виробництва на окремих територіях крупних промислових центрів Великобританії. Такі скупчення автор назвав «індустріальними (промисловими) районами». Маршалл виділяв промислові райони невеликих за розміром підприємств і протиставляв їх великим компаніям (заводам) з вертикальною інтеграцією. Таким чином, малі виробництва мали можливість успішно конкурувати з крупними, розташовуючись близько один від одного і концентруючи ресурси в одному місці. Важливе місце в його теорії посідає поняття «зовнішньої економії», що характеризується трьома чинниками: наявністю кваліфікованої робочої сили, локальною торгівлею та місцевим поділом праці між невеликими підприємствами [2]. Маршалл вказував на три головні переваги, які отримує фірма, що належить до локалізованого промислового району:
Розвинули і поглибили теорію промислових районів Маршалла такі вчені, як Майкл Піоре, Чарльз Сабел, Джакомо Беккатіні, Франк Пайк, Вернер Сенгенбергер та інші.
Туристський кластер
Поряд із концепцією промислових районів розвивалася кластерна теорія організації виробництва, одним із основоположників якої є американський дослідник Майкл Портер. Теорія промислових кластерів сформувалася на основі концепції чотирьох факторів конкурентних переваг країн, визначених самим Портером і відомих як «правило ромба». До факторів конкурентоздатності автор відніс умови для факторів виробництва, стан попиту, споріднені й підтримуючі галузі, а також стійкі стратегію, структуру і конкуренцію [6, с. 219-220]. Кластерна концепція ґрунтується на твердженні, що кращі умови для створення конкурентних переваг регіонів виникають тоді, коли фірми, що працюють в одній галузі господарства, географічно сконцентровані. За визначенням Портера кластер — це група географічно близьких (у автора — «сусідніх») взаємопов’язаних компаній та організацій, що діють в одній сфері економіки і характеризуються спільністю діяльності та взаємодоповненням одне одного [6, с. 258]. При цьому розміри кластерів можуть варіюватися від території одного міста до меж цілого ряду країн.
Портер у своїй праці пише не про штучне створення кластерів за ініціативи владних структур, а про виявлення реальних утворень та їх підтримку з боку державних органів і дослідницьких інститутів. Крім того, автор стверджує, що необхідно підтримувати розвиток усіх без винятку кластерів, тому що неможливо передбачити який розвиватиметься швидше, а який повільніше. Політика уряду, за якої підтримка надається тільки тим кластерам, що на разі мають високі темпи розвитку, на думку Портера є хибною. Таким чином, дослідник надає пріоритетного значення у підвищенні конкурентоздатності й забезпеченні економічного розвитку країни промисловим кластерам як новій формі просторової організації виробництва [6, с. 313-326].
Портер у своїй праці «Конкурентні переваги націй» аналізував здебільшого концентрацію промислових підприємств, але частково торкнувся й індустрії туризму. Зокрема, автор пише: «… взаємопов’язана діяльність домогосподарств кластера матиме більший результат, ніж самостійна діяльність окремих виробників. Наприклад, для типових туристських кластерів рівень задоволеності відпочинком залежить не тільки від основної атракції, а й від супутніх послуг, надаваних готелями, ресторанами, магазинами, транспортними компаніями тощо. Оскільки діяльність членів кластера взаємозалежна, то хороше враження від однієї послуги покращить сприйняття й інших… В умовах недорозвиненої економіки будівництво туристського кластера може дати поштовх до покращення інфраструктури і сприяти роззосередженню економічної діяльності.» [6, с. 279, 301]. Крім того, Портер приводить успішні приклади готельної корпорації Marriott і туристського кластера виноробів Каліфорнії.
Не дивлячись на посилання Портера до індустрії туризму, дослідження туристських кластерів в роботах сучасних дослідників досить обмежені. Однією з найбільш повних і ґрунтовних можна назвати працю Сари Нордін (Університет Середньої Швеції Mittuniversitetet) «Туристська кластеризація та інновації». Автор спроектувала портерівську «концепцію ромба» до індустрії туризму і визначила основним фактором конкурентоздатності й успішного функціонування туристського кластера наявність тісно пов’язаних підприємств туризму, що активно впроваджують інновацій. Крім того, дослідник пише про необхідність планування співпраці між місцевими учасниками кластера з метою досягнення стабільної конкурентної позиції на ринку. Нордін наводить наступні приклади кластеризації в туризмі: виноробний кластер долини Напа (США), Кластерний консорціум Південної Африки (прийнятий у 1998 році спільними зусиллями державної влади і бізнес структур), кластер Північного Квінследа (Австралія) та деякі інші.
Поряд із послідовниками Портера є ряд науковців, що не згодні з його теорією. Наприклад, можна назвати таких дослідників, як Рон Мартін (університет Кембриджа, Великобританія) та Пітер Санлі (університет Саутгемптона, Великобританія). Обидва дослідники жорстко критикують кластерну концепцію організації виробництва і наголошують на тому, що теорія Портера не є універсальною і її не можна застосовувати, вирішуючи питання економіки підприємства, організації виробництва та менеджменту. Основною причиною незгоди з теорією Портера дослідники називають відсутність специфічних характеристик та кількісних показників, що дають можливість оцінки діяльності кластерів.
Туристський район
Поняття туристського району формувалося на основі теорії промислових районів Маршалла, досліджень європейських вчених, а також доробок вітчизняних економ-географів, що розробили концепцію територіально-виробничих комплексів, економічних і суспільно-географічних районів. Одним із перших дослідників, хто писав про туристські райони був австрійський науковець Йозеф Страднер. У своїй праці під назвою «Туризм» (1905 рік) вчений окреслював предмет дослідження туризму і наголошував на проблемі районування, оскільки межі туристських районів не збігаються з кордонами адміністративних одиниць [14]. Серед радянських дослідників першим про туристське районування писав професор Інституту географії Академії наук СРСР Володимир Преображенський. У 1973 році (з уточненнями 1980 року) ним було розроблено схему районування території СРСР, яка включала 4 зони і 20 районів. Через декілька років районування Преображенського деталізував Ігор Зорін — професор Російської міжнародної академії туризму. Серед інших вітчизняних вчених, хто займався питаннями туристичного районування, слід назвати А. Ю. Александрову, Д. В. Ніколаєнко, А. В. Даринського, Ю. Д. Дмитревського, Н. С. Мироненка, А. М. Сазикіна, А. А. Романова, Т. А. Ірисову та інших [15]. Серед сучасних дослідників туристського районування можна назвати Енріко Сантареллі (Болонський університет), Магду Антоніолі-Корільяно (університет Бокконі), Дуглас Пірс (Кентерберійський університет), Чарльз Стенсфілд (Університет Роуена, Нью Джерсі), Дональд Гетс (Університет Квінследа) та інші.
У спеціалізованій туризмознавчій літературі чіткого визначення туристського району досі не існує. Виходячи з теорій, на основі яких сформувалося дане поняття, виділяють характерні особливості туристських районів. Серед них головними є наявність визначеної території, необхідних рекреаційних ресурсів та інших факторів атрактивності, спеціальної туристської інфраструктури тощо. Крім того, в межах району повинна існувати мережа суб’єктів ринку, що тісно співпрацюють між собою і забезпечують його успішне функціонування. При цьому, кожен окремий суб’єкт розглядається як окрема ланка цілого.