Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Дата публікації 24.12.2012 | Автор Tutor
Попередні поняття для засвоєння:
Антропогенез – процес виникнення і формування фізичного типу людини, первісного розвитку її трудової діяльності, мови та суспільних відносин.
Археологія – наука, що досліджує речові пам’ятки історії.
Історичні джерела– історичні пам’ятки, за допомогою яких історики вивчають минуле людства. Історичні джерела поділяються на речові, писемні та усні.
Археологічна культура – сукупність історичних джерел, що належать до одного часу, знаходяться на одній території і мають місцеві особливості, подібність.
Кам’яний вік – найдовший культурно-історичний період у розвитку людства, коли основні знаряддя праці виготовлялися переважно з каменю, кістки та дерева. Тривав від появи першої людини (близько 2 млн. р. тому) до віку обробки металів (4 тис. р. до н.е.). Умовно вчені кам’яний вік поділяють на палеоліт, мезоліт, неоліт та енеоліт.
Періодизація Давньої історії України:
1. Кам’яний вік
2. Бронзовий вік
3. Залізний вік
КАМʼЯНИЙ ВІК
Кам’яний вік поділяється на палеоліт, мезоліт та неоліт. Перехідний період від кам’яного віку до віку металів отримав назву – енеоліт.
І. Палеоліт (давній кам’яний вік) тривав від появи першої людини і до 11 тис. р. до н. е.
Палеоліт поділяють на ранній, середній та пізній.
А) РАННІЙ ПАЛЕОЛІТ тривав від появи першої людини до 150 тис. р. тому
1 млн. років тому – поява першої людини на території України
Найдавніших людей, які з’явилися на території України називають архантропи.
Архантропи – найдавніші викопні люди.
Перші люди вели привласнююче господарство.
Привласнююче господарство (привласнювали дари природи) – збиральництво, мисливство.
Знаряддя праці первісних людей: кам’яне рубило, палка-копачка
Найдавніші люди проживали первісним людським стадом.
Cтоянки на території України часів раннього палеоліту: найдавніша на території України – с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Житомирщина). Усього близько 30.
Б) СЕРЕДНІЙ ПАЛЕОЛІТ тривав від 150 тис. р. тому до 35 тис. р. тому
За часів середнього палеоліту близько 150 тис. років тому з’являється тип людини - неандерталець
Розпочинається льодовиковий період (мустьєрська епоха). В Україні південна межа максимального зледеніння орієнтовно проходила повз таких сучасних міст: Львів, Ковель, Житомир, Кременчук, Миргород, Суми. Різке похолодання призводить до зменшення рослинного світу (флори) і появи величезних тварин (мамонтів, шерстистих носорогів, північних оленів, печерних ведмедів…).
Залишається привласнююче господарство – на перше місце виходить загінне полювання, збиральництво.
Жили первісним стадом.
Знаряддя праці: удосконалене ручне рубило, кам’яні гостроконечники для списів, скребла.
Неандертальці навчилися добувати вогонь (близько 100 тис. років тому). Загорталися у шкури тварин. З’являються основи мови та зародки духовної культури й релігійних уявлень (поховання, різьблений орнамент, ознаки образотворчого мистецтва).
Стоянки на території України: Кіїк-Коба та Холодний грот (Крим), с.Антонівка (Донбас), с.Молодово (р. Дністер). Усього близько 200.
В) ПІЗНІЙ ПАЛЕОЛІТ тривав від 35 тис. р. тому до 11 тис. р. до н. е.
За часів пізнього палеоліту близько 35 тис. років тому з’являється останній фізичний тип людини – кроманьйонець (Homosapiens – людина розумна, сучасний тип людини).
Триває льодовиковий період, залишається привласнююче господарство.
Удосконалюються знаряддя праці, з’являються кам’яні різці, ножеподібні пластини, дротики, наконечники списів, кістяні голки, шила, гарпуни… (100 типів знарядь). Шили одяг. Жили в землянках та напівземлянках, вели більш осілий спосіб життя.
Стоянки на території України: Радомишльська (Житомирщина), Мізинська (Чернігівщина), Межиріцька (Київщина), Кирилівська. Усього близько 800.
Кроманьйонці починають жити родами та племенами.
Рід - об’єднання кровних родичів. Родовід вівся за материнською лінією.
Родова община – община кровних родичів, які проживали спільно і разом вели господарство.
Плем’я – об’єднання багатьох родів.
Фратрія – підрозділ плем’я, який складався з декількох родів.
Екзогамія – заборона вступати в шлюб усередині роду.
Матріархат – форма суспільного устрою, яка характерна для раннього первісного ладу і характеризується панівним становищем у родині жінки та наслідуванням майна за материнською лінією.
У період пізнього палеоліту у кроманьйонців формується першооснова релігійної свідомості:
Язичництво – поклоніння силам природи.
Тотемізм – віра в спільного для конкретного роду (племені) предка (тварини, рослини)
Анімізм– віра в існування душі та духів, які керують матеріальним світом.
Фетишизм – поклоніння предметам неживої природи, віра в надприродні властивості матеріальних речей.
Магія– віра у вміння людини шляхом звернення до надприродного світу керувати світом людей та природи.
Ініціація – обряди в родовому суспільстві, що пов’язані з переходом юнаків та дівчат у категорію дорослих чоловіків та жінок.
ІІ. Мезоліт (середній кам’яний вік) тривав від Х до VI тис. р. до н. е.
Закінчується льодовиковий період, що призводить до зникнення великих тварин і появу більш дрібніших: кабан, вовк, лисиця, бобер…). Це зумовило мисливську кризу.
Мисливська криза – пошук нових способів полювання.
Мисливська криза була подолана з винайденням першої стрілецької зброї лука та стріл.
Знаряддя праці часів мезоліту: лук та стріли, гачки для рибалки, мікроліти (дрібні знаряддя праці з каменю), долото, сокира, тесло, ножі, списи, гарпуни.
Залишається привласнюючи господарство,зростає роль рибальства
За доби мезоліту починається приручення диких тварин. Перша прирученою твариною була собака.
Зростає роль парної сім’ї.
Стоянки на території України: Мурзак-Коба та Фатьма-Коба (Крим), Гребениківська (Одещина), Журавська (Чернігівщина). Усього близько 1000.
ІІІ. Неоліт (новий кам’яний вік) тривав від VI до IV тис. р. до н.е.
За часів неоліту відбувається неолітична революція.
Неолітична революція – перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого.
Відтворююче господарство – землеробство, скотарство.
Риси неолітичної революції:
ІV. Енеоліт (мідно-кам’яний вік) тривав від IV доIII тис. р. до н.е.
Енеоліт – це перехідний період від кам’яного віку до епохи металів. Серед знарядь праці з’являються вироби з міді, золота.
У період енеоліту в Україні проживали племена Трипільської культури. Назва трипільської культури походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким археолог В.Хвойко у 1896 р. виявив перші пам’ятки цієї культури.
Трипільці проживали у IV-IIIтисячоліття до н.е. на території сучасної Правобережної України, Румунії, Молдови.
Трипільці – землеробські (хліборобські) племена. Займалися екстенсивним зерновим землеробством та осілим скотарством. Робили керамічні вироби з кольоровим орнаментом. Використовували мідні знаряддя праці. Будували великі глиняні одно-двоповерхові будинки барачного типу. Жили великими поселеннями (15-20 тис. чол.) У трипільців починається перехід від матріархату до патріархату.
Патріархат – це період родового ладу, для якого характерна панівна роль чоловіка в господарстві, суспільстві та родині.
Були язичниками, поклонялися богині родючості.
Трипільці впритул наблизилися до перших світових цивілізацій Єгипту та Малої Азії.
Трипільці зникають унаслідок зміни клімату (клімат стає більш посушливим) та тиску степових скотарських племен.
Найвідоміші стоянки трипільців: Майданецьке, Тальянки.
БРОНЗОВИЙ ВІК
тривав з кінця ІІІ тис. до початку І тис. до н.е.
Бронзовий вік - історичний період, який характеризується поширенням виробів із бронзи. Бронза – це штучний метал, сплав міді та олова.
Бронзовий вік на території України був представлений такими археологічними культурами: Ямна культура (перехід від енеоліту до бронзового віку кін. 3 – поч. 2 тис. до н.е.), Зрубна культура (друга пол. 2 – поч. 1 тис. до н.е.), Чорноліська культура (9-7 ст. до н.е.)
Основні заняття племен бронзового віку: переважно скотарство, землеробство, керамічні вироби, вироби із бронзи.
У ІІ тис. до н. е. відбувається перший суспільний поділ праці – скотарство відокремлюється від землеробства. Другий суспільний поділ праці – відокремлення ремесла в окрему сферу діяльності. Третій суспільний поділ праці – поява торгівлі.
ЗАЛІЗНИЙ ВІК
починається з І тис. до н.е.
Залізний вік - історичний період, який характеризується поширенням виробів із заліза. Останній період давньої історії.
За часів залізного віку з’являються перші народи на території України, про які залишилися писемні згадки.
Кіммерійці
ІХ-VII ст. до н.е.
Кіммерійці – перший народ на території України. Кіммерійці - проіранські племена (тобто прийшли з іранського нагір’я). Проживали кіммерійці на північному узбережжі Чорного та Азовського моря (між Дністром та Доном).
Вперше кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера. Займалися кочовим скотарством (випасали коней).
Кочівники – племена, які не мають постійного житла і пересуваються з одного місця на інше, випасаючи худобу. Основне заняття кочівників – кочове скотарство.
Кіммерійці першими в Україні почали використовували залізні знаряддя праці. Воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. У VII ст. до н.е. кіммерійці були витіснені скіфами.
Скіфи
VII-III ст. до н.е.
Проіранські племена. Створили на території України державу Велика Скіфія. Займались кочовим скотарством. Проживали на північному узбережжі Чорного та Азовського моря (між Дністром та Доном).
Вперше згадуються Геродотом. Геродот поділяв скіфів на скіфів-кочівників (степовий регіон), царських скіфів (степовий регіон), скіфів-орачів (захід від Дніпра), скіфів-землеробів (Лівобережжя). Скіфи-кочівники мають проіранське походження, скіфи землероби – місцеве українське походження (праслов’яни).
Скіфи утворили повноцінну державу. Воювали з Ассирією, Урарту, Персією. У VIст. до н.е. скіфи перемогли непереможного перського правителя Дарія І. Велика Скіфія досягла найбільшої могутності у IV ст. до н.е. за часи правління царя Атея.
У ІІІ ст. до н.е. скіфи були витіснені сарматами. Частина скіфів залишилася у Криму, де утворила державу Мала Скіфія (столиця – Неаполь-Скіфський). Відомий цар Малої Скіфії – Скілур. Проіснувала Мала Скіфія до ІІІ ст. н.е. і занепала під тиском готів (германські племена).
Скіфи створили велику культуру. Особливо цікаві пам’ятки - кургани (поховання царів):Чортомлик, Товста Могила, Куль-Оба, Солоха. Найбільш самобутнім елементом культури є скіфський звіриний стиль, за допомогою якого прикрашалася зброя воїна, ритуальні посудини. Найвідоміша скіфська знахідка – пектораль - золота нагрудна царська прикраса.
Сармати
ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.
Проіранські племена, за культурою близькі до скіфів. Проживали на північному узбережжі Чорного та Азовського моря (між Дністром та Доном). Займалися кочовим скотарством. У сарматів були жінки-воїни. Згадуються Полібієм (Пліній). Відомі назви сарматських племен: алани, роксолани.
Сармати були витіснені у ІІІ ст. готами та у IV ст. гунами.
Таври
V ст. до н.е. – XI ст. н.е.
Таври – корінне населення Криму. Перші згадки про таврів у творах Геродота. Пізніше згадуються у грецьких, римських та візантійських джерелах. Займалися скотарством, землеробством, рибальством, піратством. Мали стосунки зі скіфами, сарматами, греками, візантійцями, готами, гунами, антами, русичами… Зникають після нашестя половців у ХІ ст.
Античні (грецькі, римські) міста-держави в Північному Причорномор’їVII ст. до н.е. – IV ст. н.е.
Грецькі поняття для засвоєння:
Понт Евксінській – Чорне море
Меотиди – Азовське море
Борисфен – ріка Дніпро
Танаїс – ріка Дон
Тіра – ріка Дністер
Істр – ріка Дунай
Пората – ріка Прут
Гіпаніс – ріка Південний Буг
Поліс– місто-держава
Колонія – поселення переселенців з іншої країни
Метрополія – поліс стосовно заснованих ним в інших землях поселень (колоній)
Колонізація - переселення, освоєння нових земель
Грецькі міста-держави на території Північного Причорномор’я з’являються в результаті Великої грецької колонізації. Найперше грецьке місто на території України – Борисфеніда. Найвідоміші міста-держави на території України: Феодосія, Херсонес (біля сучасного Севастополя), Ольвія (Дніпро-Бузький лиман, біля Миколаїва), Кіркінікіда (Євпаторія), Пантікапей (Керч), Тіра (Бєлгород-Дністровський)… Греки привезли традиційний для себе спосіб життя і культуру на українські землі. Займалися торгівлею, землеробством, осілим скотарством, ремеслом. В основному були республіками. Жили в полісах (містах-державах).
У V ст. до н. е. греками на Таманському та Керченському півостровах було засноване Боспорське царство (столиця м. Пантікапей). У 107 р. до н.е. в Боспорському царстві відбулося повстання рабів, яке очолив Савмак.
У І ст. до н.е. Боспорське царство та інші грецькі поліси потрапили в залежність від Римської держави. Починається римський період в історії античних міст-держав на території України.
У ІІІ-IV ст. античні міста-держави Північного Причорномор’я занепадають під тиском готів та гунів. З античних міст України зберігся лише Херсонес, який потрапив у залежність від Візантійської імперії.
Готи
ІІ –IVст.
Готи –германські племена. У II ст. н е готиз’явились у Північному Причорномор’ї, витіснили частину сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію, Тіру, Танаїс, захопили Крим. Уцілів лише Херсонес.
У ІІІ ст. на території України готи створили державу Рейхготланд. Найбільшої могутності вона досягла за часів правління готського вождя («рекса», «конунга») Германаріха (IV ст.) та його наступника Вінітарія (IV ст.). В IV ст. готи прийняли християнство.
Готам доводилось вести постійні війни зі слов’янами – антами. В 375 році Вінітарію вдалося підкорити антів, знищивши їхніх вождів, але це було ненадовго. У 376 році гуни об’єднались з антами і розбили готів.
Гуни
ІV-V ст.
Гуни – кочові тюркомовні азіатські племена, що з’явились в Українських степах у IV ст.
Покорив аланів, вони перемогли готів й антів, зайняли простір між Доном і Карпатами. В Vст. вони перемістилися в Панонию (Угорщина).
Гуни підкорили антів, змусивши їх брати участь у походах на Візантійську імперію. В середині V ст. після поразки від римлян в битві на Каталаунських полях гунська держава розпалась.
Із вторгненням гунів у Європу починається Велике переселення народів.
Велике переселення народів – це масовий рух племен і народів.
Дата публікації 24.12.2012 | Автор Tutor
Попередні поняття для засвоєння:
Етногенез – процес становлення та розвитку етносу.
Етнос – сукупність народів, що проживають на спільній території, мають спільне походження, спільну мову, традиції та релігійні уявлення.
Слов’яни– це етнос, народи якого проживають на території Центральної та Східної Європи (від р. Одер на Заході до рр. Дніпро, Ока, Волга на Сході)
Батьківщиною слов’ян вважається територія між річками Одер та Дніпро (Дніпро-Одерська концепція батьківщини слов’ян).
Три групи слов’ян:
Першою слов’янською археологічною культурою була зарубинецькакультура (II ст. до н. е. – II ст. н. е.)
Перші писемні відомості про слов’ян датуються І ст. н.е. і зустрічаються в працях римських та візантійських вчених (Тацит, Пліній Старший, Птолемей, ПрокопійКесарійський, Йордан). У творах цих авторів слов’яни згадуються як венеди, склавіни та анти.
Венеди проживали у басейні р. Вісла (західні слов’яни)
Склавини проживали між річками Дністер та Дунай (південні слов’яни)
Анти проживали між річками Дністер та Дніпро (східні слов’яни)
АНТСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ПЛЕМІННИЙ СОЮЗ
Антський військово-племінний союз виникає у IV ст. у межиріччі Дністер та Дніпро. З антами ототожнюють черняхівську археологічну культуру. Анти займалися землеробством, осілим скотарством, ремеслом, торгівлею.
Зародки держави у антів були у формі воєнної демократії (перехід від первісно-родового ладу до класового суспільства), тобто вища влада належала народним зборам (віче), а на період воєн вона зосереджувалась в руках князів, які командували військовими дружинами. Влада князів передається по спадковості.
Віче – народні збори у слов’ян.
Дружина – військо слов’ян.
Воювали анти з готами, яких у IV ст. очолював Вінітарій. Здійснювали походи на Візантію. Відомий князь антів – Бож. Готам вдалося підкорити антів, проте наприкінці IV ст. анти в союзі з гунами перемагають готів і здійснюють вдалі походи на Візантію. У VII ст.(602 р.)авари (тюркські племена) знищують антський племінний союз та племінний союз дулібів на Волині.
Український історик М. Грушевський називав антів праукраїнцями. Сучасні вчені вважають, що пращурами українців є анти та частина склавинів. Також на формування українців впливали інші народи під час міграційних процесів.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК СЛОВʼЯН
Господарство: займалися землеробством, використовували вогнево-підсічний спосіб оброки землі, вирощували жито, пшеницю, овес…. Також займалися осілим скотарством, сільськими промислами (наприклад, бортництвом – збиранням дикого меду), ремеслами, торгівлею з різними народами-сусідами.
Соціальна сфера: перехід до сусідської общини, формування військової та племінної знаті, поява «градів» (великих поселень).
Сусідська община – це община, що прийшла на зміну родової; вона складалася з окремих сімей, які не пов’язані між собою кровними узами.
Релігійна сфера: вірування у слов’ян були язичницькі. Боги давніх слов’ян: Дажбог – бог Сонця, Сварог – бог вогню, Перун – бог грому і блискавки, Лада – богиня кохання, Мара – богиня хвороб і смерті, Дана – богиня води, Макош – богиня землі.
Політична сфера: протягомV – VIIст.триваловелике розселення слов’ян.
У VIII-ІX ст. з’являються слов’янські союзи племен.
Союзи племен східних слов’ян:
1. На території сучасної України - поляни (р. Дніпро, Київщина), сіверяни (р. Десна, Чернігівщина), деревляни (Полісся, р. Прип’ять, Тетерев), дуліби та волиняни (Волинь), білі хорвати (Карпати), уличі та тиверці (рр. Південний Буг, Дністер).
2. На території сучасної Білорусія – дреговичі (драгва – болото), полочани (р. Полота)
3. На території сучасної Росія – ільменські словени (р. Волхов, Новгород), в’ятичі (р. В’ятка), кривичі, радимичі)
Сусіди східних слов’ян:
Готи (германські племена, перебували на тер. України у III – IV ст.), гуни (тюркські племена, IV ст.), болгари (тюркські племена, VII ст.), авари (тюркські племена, VI-VII ст.), хозари (іудеї, VIII-X ст.), угри (угро-фінські племена, XI ст.), вікінгі (інша назва – нормани, варяги – мешканці Скандинавського півострова), IX-Х ст.)
Дата публікації 24.12.2012 | Автор Tutor
Попередні поняття для засвоєння:
Київська Русь – держава східних слов’ян з ІХ по ХІІ ст. з центром у м. Київ.
«Повість минулих літ» - давньоруський літопис, який описує події з історії руської держави (Київської Русі). «Повість минулих літ» вважається основним джерелом вивчення історії київської Русі. Літопис був складений у 1113 р. ченцем Нестором літописцем.
ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ «РУСЬ»
1. Норманська (варязька) теорія. Назва «Русь» була занесена на слов’янські землі варягами. Нестор літописець описав цю теорію в «Повісті минулих літ».
2. Автохтонна (місцева) теорія. Назва «Русь» походить від географічних назв середнього Подніпров’я (Рось, Росава, Роставиця.). Ця теорія найпоширеніша серед сучасних дослідників.
3. Кельтська теорія – «русь» в перекладі з кельтської мови означає вода, ріка. А територію давньоруської держави називали країною річок, тобто Русь.
4. Іранська теорія – у перекладе з іранської мови «рос» означає «світлий», а русичі мали світле, русяве волосся.
5. Сарматська теорія. У Північному Причорномор’ї мешкали сарматські племена роксоланів, від яких, можливо, також походить назва «русь».
839 р. – перша згадка про русичів у франкській хроніці «Бертинські анали».
852 р. – Перша згадка про Руську землю в «Повісті минулих літ».
ФОРМУВАННЯ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
У ІХ ст. виділяються центри східнослов’янських союзів племен.
1. Північний центр. Державний осередок ільменських словен із центром у м.Новгород.Арабські автори називали північний центр Славією.
2. Південний центр. Руська земля або Руське князівство із центром у м. Київ. Київ був заснований у V ст. За легендою, засновниками Києва були брати Кий, Щек і Хорив та сестра їхня Либідь. Арабські мандрівники називали південний центр Куявією. Осередок проживання полян.
3. Арабські автори вказують на існування третього державного осередку слов’ян – Артанію, але місце знаходження його невідоме.
ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР
(СЛАВІЯ)
У 862 р. у Новгороді починають правити варяги на чолі з Рюриком.
У 879 р. Рюрик помирає, його син Ігор був малолітнім, тому правити починає воєвода Олег.
ПІВДЕННИЙ ЦЕНТР
(РУСЬКА ЗЕМЛЯ, РУСЬКЕ КНЯЗІВСТВО, КУЯВІЯ)
У середині ІХ ст. (850-ті – 882 рр.) у Києві править князь Аскольд (можливо разом із Діром). Літопис «Повість минулих літ» повідомляє, що Аскольд і Дір були варягами, воєводами Рюрика. Але сучасні вчені, спираючись на візантійські джерела, схильні вважати Аскольда нащадком місцевих київських князів.
У 860 р., 863 р., та 874 р. князь Аскольд здійснив військові походи на Візантію.
У 860 р.Аскольд першим з Руських князів особисто прийняв християнство.
Візантія (Візантійська імперія) – середньовічна держава з IV по XV ст., східна частина колишньої Римської імперії. Візантія була розташована на території сучасної Туреччини, на південному узбережжі Чорного моря. Візантійців також називали греками. Столицею Візантії було м. Константинополь. Русичі називали Константинополь Царгородом.
Християнство – світова релігія, яка основується на вірі в єдиного Бога, який втілюється в образі Ісуса Христа заради спасіння людства.
УТВОРЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
(об’єднання Славії та Куявії)
У 882 р. новгородський князь Олег вбиває Аскольда і об’єднує Славію та Куявію (Північний і Південний центри). 882 р. вважають роком утворення Київської Русі.
ПРАВЛІННЯ
КНЯЗЯ ОЛЕГА
(882-912)
Олег у 883 р. приєднав деревлян, 884 р. – сіверян, 885 р. – радимичів.
У 907 р. та 911 р. Олег здійснив вдалі походи на Візантію. Під час першого він на честь своєї перемоги прибив власний щит на ворота столиці Візантії м. Константинополь (Царград). У результаті походу був підписаний вдалий для русичів дипломатичний договір.
У 912 р. Олег помирає. За життя Олега називали Олег Віщий, тобто той, хто знає свою долю. Таке прізвисько Олег отримав після того, як віщун пророкував йому смерть від власного коня.
ПРАВЛІННЯ
КНЯЗЯ ІГОРЯ
(912-945)
Ігор – син Рюрика. У 912 р. Ігор придушує повстання деревлян, приєднує племена уличів та тиверців. У 912-913 рр. вдало воював на Закавказзі. Протягом 915-920 рр. воював із печенігами.
У 941 та 944 р. Ігор здійснив невдалі походи на Візантію. Під час першого кораблі Ігоря були спалені «грецьким вогнем».
У 945 р. під час полюддя відбулося повстання деревлян, які стратили Ігоря.
Полюддя – це збір данини, під час якого князь об’їжджає свої володіння.
ПРАВЛІННЯ
КНЯГИНІ ОЛЬГИ
(945-964)
Ольга – жінка Ігоря. Помстилася деревлянам у 945 р., спаливши м. Іскоростень. Ольга провела перші реформи у державі. Упорядкувала процес збирання данини, замінила полюддя на повоз (данину більше не збирав князь, а її привозили у визначенні місця), поділила державу на погости (осередки князівської влади на місцях) та визначила уроки (фіксований розмір данини).
У 955 – 957 рр. Ольга здійснила дипломатичний мирний візит у Візантію до імператора Костянтина Багрянородного. У Константинополі Ольга особисто прийняла християнство.
У 959 р. Ольга відправила посольство до імператора Священної Римської Імперії Оттона І й встановила з ним дипломатичні відносини. На прохання Ольги до Київської Русі був відправлений єпископ Адальберт з метою поширити християнство на руські землі.
Після приходу до влади князя Святослава, Ольга займалася розбудовою Києва.
ПРАВЛІННЯ
КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА
(964-972)
Святослав – син Ігоря та Ольги, князь-воїн. Був завзятим язичником і перешкоджав поширенню християнства на руські землі. Перед тим як напасти на ворогів, Святослав завжди попереджав їх, посилаючи гінця з висловом «Іду на Ви».
У 964-66 рр. Святослав здійснює «східний похід», під час якого підкоряє Києву в’ятичів, воює з Волзькою Булгарією, знищує Хозарський каганат, приєдную Тмутаракань (невеличка територія на Кримському півострові)
У 968-969 рр. Святослав вдало воював із Дунайською Болгарією. Хотів навіть перенести столицю Руської держави із Києва у м. Переяславець на Дунаї.
У 969 р. Святослав поділив Русь між синами. У Києві посадив старшого сина Ярополка, у деревлян (м.Овруч) – Олега, у Новгороді – Володимира.
У 971 р. військо Святослава зазнає поразки від візантійців в битві підДоростолом. Святослав підписує з Візантією мирну угоди і відмовляється від претензій на Дунайську Болгарію та Крим.
У 972 р. Святослав був убитий печенігами. Хан печенігів Куря зробив з черепа Святослава чашу, на якому написав «Чужого шукав – свого не зберіг».
Печеніги – тюркські кочові племена, що панували в українських степах з Х по ХІІІ ст.
Протягом 972 – 977 рр. на Русі правили сини Святослава: у Києві – Ярополк, у деревлян (м.Овруч) – Олег, у Новгороді – Володимир.
Протягом 977- 980 рр. у Київській Русі тривають міжусобні війни за владу між синами Святослава. Перемогу здобув молодший син Володимир.
Міжусобні війни – внутрішній розбрат, війни між окремими людьми чи суспільними групами в державі.
Дата публікації 19.01.2013 | Автор Tutor
ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ
ВОЛОДИМИРА ВЕЛИКОГО
(980 – 1015)
Володимир – син Святослава. За часів правління Володимира починається період розквіту і піднесення Київської Русі.
У 981-84 рр. Володимир придушив повстання в’ятичів та приєднав Червенські міста (західна Україна). У 993 р. приєднав до Київської Русі поселення білих хорватів, тим самим завершив об’єднання всіх східнослов’янських племен у межах однієї держави. Вдало воював з печенігами, будував систему захисних земляних валів («змієві вали).
У 988 р. захопив м. Херсонес (Корсунь)
Реформи Володимира Великого:
1. Адміністративна: поділив державу між 8 синами, з метою посилення князівської влади на місцях.
2. Військова: ліквідував племінні військові об’єднання; за військову службу роздає землю в користування (злиття військової системи із системою феодального землеволодіння).
3. Запровадив зведення законів усного звичаєвого права – «Устав земляний».
4. Розпочав політику «шлюбної» дипломатії. Син Володимира Святополк одружився з дочкою польського короля, Ярослав – з дочкою шведського короля. У самого Володимира було 5 офіційних дружин.
Шлюбна дипломатія – встановлення дипломатичних відносин шляхом укладання шлюбів між представниками правлячих родів тих чи інших країн.
5. Розпочав карбування перших золотих (златники) та срібних (срібники) монет. Запроваджує гривню.
Гривня – срібний злиток, що виконував функцію грошей на Русі.
6. За часів правління Володимира поширюється князівський знак – Тризуб.
7. Релігійна реформа: у 980 р. Володимир здійснює спробу модернізувати язичництво, запровадивши шестибожжя на чолі із богом Перуном, але невдало.
У 988 р. Володимир особисто хрестився в м. Херсонес (Корсунь) і того ж 988 року ОХРЕСТИВ Русь.
Значення прийняттяхристиянства для Київської Русі:
- християнство дало поштовх розвиткові культури та освіти;
- зміцнилася князівська влада;
- покращилося міжнародне становище Київської Русі.
У 988 р. Володимир першим серед руських князів запроваджує шкільне навчання в Київській Русі.
Протягом 989 – 996 рр. триває будівництво Десятинної церкви Богородиці в Києві – першої кам’яної церкви на Русі.
Помирає Володимир у 1015 р.
МІЖУСОБНІ ВІЙНИ СИНІВ ВОЛОДИМИРА
(1015 – 1019)
Протягом 1015-1019 рр. на Русі тривають міжусобні війни за владу між синами Володимира. Святополк, якого прозвали Окаянний, в цій боротьбі вбив молодших братів Бориса і Гліба. У 1016 р. Ярослав захопив Київ, прогнавши Святополка. У 1018 р. Святополк разом із польським королем Болеславом Хоробрим розбиває Ярослава і оволодіває Києвом. Поляки захопили Червенські міста.
У 1019 р. Ярослав у битві на річці Альта остаточно перемагає Святополка й стає київським князем.
ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ
ЯРОСЛАВА МУДРОГО
(1019 – 1054)
У 1024 р. Ярослав зазнає поразки у Лиственській битві від свого брата Мстислава. Проте брати домовились правити разом. Ярослав править у Києві, Мстислав – у Чернігові. Формується дуумвірат.
Дуумвірат – правління двох.
У 1036 р. Мстислав помирає і Ярослав стає одноосібним правителем Русі.
Правління Ярослава Мудрого – час найбільшого піднесення й розквіту Київської Русі.
У 1030-1031 рр. Ярослав відвоював Червенські землі у Польщі.
Будував у 1032 р. оборонні міста на півдні країни: Юр’єв, Богуслав, Корсунь…
У 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенігів, і на честь перемоги у 1037 р. побудував собор святої Софії у Києві.
У 1036 р. було складено перше писане зведення законів «Руська правда».
У 1043 р. Ярослав здійснив невдалий похід на Візантію. Це був останній похід руських князів на Візантійську імперію.
У міжнародній політиці Ярослав продовжував політику «шлюбної» дипломатії, за що його прозвали «Тесть усієї Європи». Його дочка Анна вийшла заміж за французького короля Генріха І Капетита, незабаром ставши королевою Франції. Анастасія уклала шлюб з угорським королем Андрієм І. Чоловіком Єлизавети став норвезький король Гарольд Сміливий. Всеволод одружився на дочці візантійського імператора Костянтина. Ізяслав одружився на сестрі польського короля Казимира. Святослав узяв у дружини онуку німецького короля Генріха ІІ.Володимир, Ігор та В’ячеслав також уклали шлюби з німецькими принцесами.
Князя Ярослава прозвали Мудрим за його любов до освіти та книжної справи. Він будував школи, храми, монастирі, розбудовував Київ. За його правління були побудовані Золоті Ворота в Києві та перша бібліотека при соборі святої Софії.
У 1037 р. була заснована Київська митрополія, а у 1051 р. главою руської церкви вперше стає русич Іларіон (автор твору «Слово про закон і благодать»).
Митрополія у християнстві – церковна область, що перебуває під владою митрополита і складається з кількох єпархій (церковних районів).
Єпархія (єпископство) – церковно-адміністративна одиниця на чолі з єпископом чи архієпископом.
Перед смертю Ярослав склав заповіт, за яким поділив державу між синами:
старший син Ізяслав одержав Київ, Туров, Новгород і Псков;
Святослав – Чернігів, Муром, Тмутаракань;
Всеволод – Переяслав і Ростов;
Ігор – Володимир-Волинський;
В’ячеслав – Смоленськ.
За заповітом сини повинні були спільно керувати державою, але підпорядковуючись старшому братові.
Помер Ярослав у 1054 р., проживши 76 років.
Дата публікації 21.01.2013 | Автор Tutor
ПОСТУПОВЕ ОСЛАБЛЕННЯ РУСІ
ПРАВЛІННЯ ЯРОСЛАВИЧІВ
(1054 –1113 рр.)
Ярославичі– сини та онуки Ярослава Мудрого
Після смерті Ярослава три його старші сини Ізяслав, Святослав і Всеволод разом управляли державою, боролися проти половців та намагалися поширити свою владу на землі своїх братів Ігоря та В’ячеслава.
Тріумвірат – влада трьох.
Ізяслав перебував на Київському престолі тричі: 1054-1068 рр., 1069-1073 рр., 1077 -1078 рр. Святослав посідав Київський трон з 1073 р. по 1076 р. Всеволод правив у Києві з 1078 р. по 1093 р.
У 1072 р. було затверджено «Правду Ярославичів» – писемного зводу законів на Русі.
Боротьба Ярославичів з половцями:
Половці (кипчаки) – тюркські кочові племена, які панували в українських степах з другої половини ХІ ст. до першої половини ХІІІ ст.
У 1061 р. половці здійснюють перший напад на руські землі.
У 1068 р. Ярославичі зазнають поразки від половців на р. Альта. У результаті 1068 р. у Києві відбулося народне повстання, й Ізяслав був змушений бігти в Польщу. Кияни поставили на його місце його брата Всеслава, але наступного року Ізяслав повернувся з польськими військами й зайняв Київ. Проте в 1073 р. був змушений знову бігти від невдоволення киян.
У 1078 р. у битві на Нежатиній ниві (біля Чернігова) Ізяслав загинув у битві з племінником Олегом Святославичем.
У 1078 – 1093 рр. – у Києві правив останній син Ярослава Всеволод. Він об’єднав головні землі Київської держави: Київ, Чернігів, Переяслав, Смоленськ і землі Верхнього Поволжя. Він також боровся з безземельними князями, які за допомогою половців намагалися захопити території Русі.
Наступником Всеволода став Святополк (1093-1113), син Ізяслава. Йому доводилося увесь час вести боротьбу з половцями, які на чолі з ханом Боняком постійно нападали на київські землі. Святополку допомагав переяславський князь Володимир Мономах.
У 1097 р. у м. Любеч відбувся з’їзд князів (Любецький з’їзд), на якому вирішувалися питання спільної боротьби з половцями, припинення чвар між князями. Також був затверджений удільний поділ Київської Русі на окремі князівства. Було зазначено, що «…кожен хай держить отчину свою» (право вотчини). Ініціатором Любецького з’їзду був Володимир Мономах.
Уділ (удільне князівство) – адміністративно-територіальна одиниця, якою управляв князь, залежний від Великого Князя Київського.
Вотчина (отчина) – право приватної власності на землю, яка передавалась по спадковості, від батька до сина.
Згідно із правом вотчини удільні князівства були закріплені за представниками князівського роду Рюриковичів і передавалися по спадковості.
У 1100 р. відбувся князівський з’їзд у Витичеві, який по суті був продовженням Любецького з’їзду. У 1103 р. відбувся Долобський з’їзд князів, на якому розглядалися питання організації спільних походів проти половців.
У 1103 р. переяславський князь Володимир Мономах та київський князь Святополком розгромили половців. Також у 1107 р., 1109 р. та 1111 р. Володимир Мономах здійснює вдалі походи проти половців.
ТИМЧАСОВЕ ЗМІЦНЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ
ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА
(1113 – 1125)
ПРАВЛІННЯ КНЯЗЯ
МСТИСЛАВА ВЕЛИКОГО
(1125 – 1132)
Після смерті Святополка у 1113 р. на великокнязівський київський престол був запрошений переяславський князь Володимир Мономах. Прізвище Мономах Володимир отримав від своєї матері, яка була дочкою Візантійського імператора.
Володимир Мономах припинив князівські чвари, підкорив собі більшу частину колишньої Київської держави, повернув втрачений авторитет Русі на міжнародній арені. Вдало воював з половцями. Він мав широкі зв’язки із західноєвропейськими монархами. Мономах вніс нові доповнення в «Руську Правду», а також залишив після себе «Повчання дітям», у якому радив своїм дітям як управляти державою та досягти суспільного благополуччя на основі християнських цінностей. За часи правління Мономаха вперше в Києві був побудований міст через р. Дніпро.
Після смерті Володимира Мономаха у 1125 р. в Києві править його старший син Мстислав Великий. Мстислав продовжував політику батька, однак після його смерті у 1132 р. Київська держава остаточно розпалася на окремі частини.
ФЕОДАЛЬНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ РУСІ
Феодалізм – це такий суспільно-економічний лад, коли землевласник дає землю за службу іншим.
Феодал – землевласник, який дає залежним селянам землю в обмін на їхню працю.
Феодальна роздробленість – поділ середньовічної держави на окремі самостійні феодальні володіння.
Остаточна феодальна роздробленість Русі починається після смерті Мстислава в 1132 р.
Причини роздробленості:
1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
2. Зростання великого феодального землеволодіння.
3. Військова та політична самостійність великих феодалів.
4. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.
5. Посилення нападів степових кочівників.
6. Економічна самостійність великих феодалів. Панування натурального господарства.
Натуральне господарство – це таке господарство, в якому виробляється все необхідне для життя і споживається, а торгівля майже не розвивається.
З ХІІ ст. Київська держава розпалася на кілька окремих, самостійних князівств. На території сучасної України утворюється Київське, Чернігівське, Переяславське, Тмутараканське, Волинське й Галицьке князівства. Починаючи з кінця ХІІ ст. разом з назвою Русь для позначення південних земель Київської держави вживається назва Україна. Уперше назва Україна з’являється в Київському літописі в 1187 р.
У Київському князівстві з 1139 р. йшла запекла боротьба за київський престол. Часто мінялися князі: за 100 років (з 1146 р. по 1246 р.) 24 князі мінялися 47 разів.Титул Великого київського князя став чисто номінальним. Через усобиці між князями на Русь знову почали нападати половці. Але все-таки Київ залишався центром торгівлі, культури, мистецтва й церковного життя.
З появою на півночі колишньої Київської Русі Володимиро-Суздальського князівства завершився політичний і етнічний поділ двох народів – українського й російського. Тепер їхні шляхи розходяться.
У 1169 р. Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський, син Юрія Довгорукого, із військом напав на Київ. Воїни князя знищили більшу частину населення Києва, пограбували й спалили храми, жінок забрали в рабство. У результаті Київ утрачає своє центральне значення посеред міст Русі, а титул Великого князя переходить до м. Владимира (Великий князь Владимирський).
Чернігівське князівство вело важку боротьбу з половцями. Велика битва з половцями, що відбулася в 1185 р. під керівництвом князя Ігоря Новгород – Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово о полку Ігоревім». Імовірно, «Слово о полку Ігоревім» було написано в 1187 р.
Князівства колишньої Русі поступово стали ділитися на ще менші князівства. Князі постійно воювали один з одним і в цю боротьбу часто втручалися половці.
МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА НА ПІВДЕННО-ЗАХІДНІ ЗЕМЛІ РУСІ
Монголи – тюркські кочові племена Центральної Азії, які були об’єднані в єдину державу Чингізханом у 1206 р. Незабаром монголи підкорили сусідні племена татар. Звідси поширюється збірна назва монголо-татари.
На почату ХІІІ ст. монголи починають свої легендарні завоювання. Підкоривши Китай, народи Сибіру, Середньої Азії та Закавказзя, монголи розбивають половців і наближаються до кордонів руських князівств. Половецькі хани звертаються по допомогу до русичів.
31 травня 1223 р. в битві на р. Калка об’єднані русько-половецькі війська зазнали поразки від монгольського загону, який очолювали полководці Джебе і Субедей. У битві на р. Калка брав учать молодий руський князь Данило Романович (Галицький). Це була перша зустріч русичів з монголами. Проте після перемоги монгольські війська не рушили на руські землі, а повернули на Схід.
Через 14 років монголи повертаються. У 1237 р. онук Чингізхана хан Батий (Бату – хан) розорює князівства Північно-Східної Русі (територія сучасної Росії).
У 1238 р. війська Батия вторгаються в Північно-Західну Русь (Україну).
6 грудня 1240 р. після тритижневої облоги монгольські війська взяли й розграбували Київ. Обороною Києва керував воєвода Димитрій. З 50 тисяч мешканців Києва в живих залишилось не більше 1 тисячі.
У 1241-1242 рр. монголи рушили спочатку на Волинь і Галичину, а далі на Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Сербію, Боснію та Хорватію.
У 1242 р. Батий повертається на бери Волги, де засновує свою державу – Золота Орда зі столицею в м. Сарай. Руські князівства не ввійшли до складу Золотої Орди. Над руськими землями було встановлене золотоординське ярмо.
Золотоординське ярмо (іго) – залежність руських земель від монголів. Русичі повинні були платити монголам данину, брати участь у військових походах монголів, а руські князі змушені були їздити в Золоту Орду за ярликом.
Ярлик – грамота на князювання, яку видавав монгольський хан руським князям.
Хан – титул правителя монгольських та тюркських кочових племен.
Баскак – намісник монгольського хана, який збирав податки з підлеглого населення. Ясак – данина, яку сплачувало населення руських князівств хану Золотої Орди. Орда – монгольське військо, а також місце, де розміщувалася ставка хана.
Улус – уділ, область, адміністративно-територіальна одиниця монгольської імперії
Причини поразок руських князівств від монголів:
Дата публікації 22.01.2013 | Автор Tutor
Галицько-Волинське князівство – Південно-Західне руське князівство, утворене шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств у 1199 р. Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ ст. князівство стає королівством. Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою.
У VI – ІХ ст. на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи: дуліби, бужани, уличі, білі хорвати, волиняни.
Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом Х – ХІ ст.
На середину ХІ ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.
УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКОГО КНЯЗІВСТВА
Галицькі землі вибороли собі незалежність від Києва наприкінці ХІ ст. У 1141 - 1152 рр. галицькі землі були об’єднані Володимирком Володаровичем в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в м. Галич. За правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153 – 1187) Галицьке князівство розквітло, досягло найбільшої могутності й поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав’я.
У 1187 – 1189 рр. триває боротьба за галицький престол, а у 1189 – 1199рр. у Галичині править князь Володимир Ярославич.
Галицьке князівство характеризується сильною владою місцевих бояр, які подекуди чинили опір князівській владі здійснюючи свою політику.
Бояри – землевласники на Русі, які займали друге, після князів, панівне становище в управлінні державою
УТВОРЕННЯ ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
Волинські землі стають незалежними від Києва в 60-ті рр. ХІІ ст. До цього Волинь вважалася спільною землею руських князів. Її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, онук Володимира Мономаха. Його син Мстислав Ізяславович зумів забезпечити Волинь своїй родині, і з того часу Волинська земля розвивалась як незалежне князівство.
УТВОРЕННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками.
Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила та Василька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилися Польща й Угорщина.
Протягом 1212 – 1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин.
РОЗКВІТ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
ПРАВЛІННЯ
ДАНИЛА РОМАНОВИЧА ГАЛИЦЬКОГО
(1238-1264)
У 1229 р. Данило, син Романа Мстиславича, опанував Волинню, у 1238 р. – Галичиною, а в 1239 р. підкорив собі Київ, де посадив свого воєводу Дмитра, який за рік захищатиме місто від нападу монголів.
У 1238 р. князь Данило Романович розгромив у битві під Дорогочиним німецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену.
Після навали монголів, Данило Романович був змушений поїхати у 1245 – 1246 рр. у Золоту Орду за ярликом й визнати свою залежність від Золотої Орди. Однак він готувався до боротьби проти монголо-татар, будував укріплення на Поділлі, Волині й Київщині, карав тих, хто співробітничав з татарами.
У 1245 р. Данило переміг у битві під Ярославлем угорсько-польські війська та війська непокірних галицьких бояр.
Для боротьби з монголами князь Данило намагався організувати анти монгольську коаліцію у складі європейських християнських держав: Польщі, Угорщини, Литви, Ватикану, Тевтонського ордену тощо. До боротьби з монголами Данило намагався залучити голову католицької церкви папу римського Інокентія IV. Сподіваючись на те, що папа римський організує хрестовий похід європейських лицарів проти монголів, Данило погодився на релігійну унію (союз) і в 1253 р. у м. Дорогочин прийняв від римського папи королівську корону. З цього часу Галицько-Волинське князівство стає королівством. Дана релігійна унія передбачала, що руська православна церква на підконтрольній Данилові території підпорядковувалась голові католицької церкви папі римському. На руські землі активно почали приїжджати католицькі священики.
Однак ідея хрестового походу проти монгол так і не знайшла підтримки. У 1254- 1255 рр. Данило самотужки відбивав набіги монгольського воєводи Куремси. Однак після нового набігу під керівництвом баскака Бурундая в 1259 р. Данило знову був змушений визнати владу Орди й зруйнувати укріплення.
Також Данило проводив політику економічного й культурного розвитку своєї держави. Він побудував такі міста як Львів, Пагорб, Холм, Дорогочинта інші. Місто Львів було засноване у 1256 р. на честь сина Данила Лева, м. Холм було засноване у 1237 р. і стало столицею держави за часів князювання Данила.
Помирає Данило у 1264 р. Під час усього періоду правління Данило управляв державою разом зі своїм братом Васильком, який мало займався державними справами, але знаний як книжник і філософ.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО
ЗА НАЩАДКІВ ДАНИЛА
ЗАНЕПАД ДЕРЖАВИ
Після смерті Данила княжив його син Лев (1264 – 1301), який намагався знайти компроміс із монголами й брав участь у їхніх походах на Польщу. Спроба князя Лева захопити Литву призвела до розриву з Волинським князівством. У 1270-х рр. Лев переніс столицю держави у Львів, де вона перебувала до 1340 р.
Син Лева князь Юрій І (1301 – 1308) знову об’єднав Галицьке й Волинське князівства. Держава Юрія І мала світовий престиж. Самого Юрія І називали «король Руський, Волинський, князь Київський, Володимиро-Волинський, Галицький, Луцький, Дорогочинський». Юрій І був другим руським князем, який мав титул короля. Під час правління Юрія І голова православної церкви константинопольський патріарх Атанасій погодився на створення у 1303 р. Галицької митрополії. Зі смертю Юрія І закінчується період розквіту Галицько-Волинського князівства.
Сини Юрія І Лев ІІ і Андрій І (1308 – 1323) правили спільно в Галичині й на Волині. Обидва князі загинули, захищаючи свою країну від монголо-татар. Із цими князями закінчується пряма династія по чоловічій лінії Романовичів (нащадків засновника держави Романа Мстиславича).
У 1325 р. рада бояр обрала галицьким князем поляка католика Болеслава, який мав родинні зв’язки з руськими князями роду Рюриковичів. Болеслав, зійшовши на престол, взяв ім’я Юрія ІІ і прийняв православ’я. Юрій ІІ Болеслав (1325 – 1340), одружений на дочці великого литовського князя Гедиміна, був у союзі з Литвою й Німеччиною. Він допомагав німецьким колоністам опановувати руські землі. Сприяв поширенню католицизму в князівстві. При ньому збільшилося число іноземців при дворі. Це обурило галицьких бояр, які у 1340 р. отруїли Юрія ІІ.
Смерть Юрія II у 1340 р. поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився поневоленням цих земель сусідніми державами. На Волині був визнаний князем литовець Любарт-Дмитро, син литовського князя Гедиміна, а в Галичині реальну владу захопили місцеві олігархи на чолі з боярином Дмитром Дядьком. У 1349 р. польський король Казимир III організував проти Галицько-Волинського князівства великий похід, захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392р. тим, що Галичина увійшла до Польського королівства, а Волинь – до Великого князівства Литовського. Закарпаття опинилося під владою Угорщиний залишалося там до 1918 р. Буковина після розпаду Галицько-Волинського держави була приєднана до Молдавського князівства, у складі якого вона перебувала до 1774 р.
Дата публікації 22.01.2013 | Автор Tutor
Київська Русь – ранньофеодальна держава з монархічною формою правління.
Монархія – це форма державного правління, у якій влада належить одній особі і передається по спадковості.
На ранньому етапі розвитку державності вся влада перебувала в руках Київського князя. Він був головнокомандуючим війська, політичним правителем і верховним суддею. Князь походив із роду Рюриковичів.
Князь – спочатку воєначальник племені або союзу племен у слов’ян, згодом – глава держави.
Князі здійснювали свою владу спираючись дружину.
Дружина – постійне військо князя, члени якого брали участь в управлінні державою.
Дружинники князя виконували подвійну функцію: служили у війську і були його найближчі радники. Дружинники перебували при князі, жили при його дворі. За часів перших князів дружина складалася з варягів, а потім вона стала слов’янської, котра була пов’язана з місцевим життям і населенням. Вищих дружинників набирали із кращих місцевих людей або з людей, які вирізнилися під час війни. Їх стали називати боярами.
Князь радився з боярською радою, що складалася зі старших дружинників, а також вищих представників місцевого населення й духовенства. Функції цієї ради залежали від особистої волі князя.
Під час племінної організації, а також за перших князів важливим органом влади було віче (народні збори), на якому вирішувалися важливі справи. За правління Володимира Великого та Ярослава Мудрого, у часи найбільшої централізації держави, роль віче знизилася. Однак після ослаблення централізованої держави віче знову починає відігравати важливу роль.
Після запровадження християнства на Русі ідеологічно князівську владу підтримувала церква.
На місцях князь правив і судив за допомогою призначених ним намісників, серед яких в основному були сини князя. Крім центральної князівської влади існувала й місцева організація, що складалася з тисяцьких, сотників і десятників.
У кінці ХІ ст. Київська Русь поступово перетворюється на федеративну монархію.
Федеративна монархія – форма устрою Київської Русі в період роздробленості, за якої вона зі слабо централізованої держави перетворилася на об’єднання князівств, кожне з яких мало ознаки державності, а найважливіші питання внутрішнього життя вирішувалися на князівських з’їздах
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА СУСПІЛЬСТВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
У Київській Русі існувала особлива соціальна структура суспільства. На верхньому щаблі були князі з роду Рюриковичів. За князями йшли бояри, однак вони не становили замкнуту групу. У неї могли переходити сини священиків і навіть інколи вільних селян. В основному бояри були з числа князівських дружинників. Також боярами ставали місцеві землевласники, вихідці з колишньої родоплемінної знаті. Бояри мали деякі привілеї, закон захищав їхнє майно й життя. За службу бояри отримували землі. Спочатку вся земля в Київській Русі належала князі й він віддавав її боярам у тимчасове користування. Це називається умовне володіння землею. Проте наприкінці ХІ ст., після Любецького з’їзду, землі бояр ставали їхньою приватною власністю, вотчиною. Це називається безумовне володіння землею.
Вотчина (отчина) – земельне володіння, що перебуває в приватній власності й передається по спадковості.
Населення міст складалося з багатих і бідних верств населення, які займалися торгівлею й ремеслом. Багаті торговці майже не відрізнялися від бояр, земельної аристократії. Багатих місцевих, а також іноземних купців називали – гості, торговців середнього статку – купці, а дрібних бідних крамарів і ремісників – чернь. У Києві жило постійно багато іноземних купців – вірменів, євреїв, греків, німців, чехів, поляків тощо.
Серед вільних людей, які належали до нижньої верстви населення були смерди.
Смерди – це вільні селяни, найбільш численна частина сільського населення Русі. Вони жили на власній землі або на землі князя, платили податки, виконували різні повинності: будували укріплення, мости, дороги, брали участь у народному ополченні, здійснювали повоз (надавали транспортні послуги) тощо.
Закупи – напівзалежні селяни, що взяли займ (купу) й повинні були його віддати. Вони були тимчасово позбавлені волі за борги, але не втрачали при цьому цивільних прав.
Рядовичі – селяни, що уклали з феодалом договір (ряд) і виконували різноманітні роботи у вотчині.
Ізгої- вигнані з общини селяни, що не мали права через це користуватися общинною землею.
Тіун– привілейований князівський чи боярський слуга, що брав участь в управлінні феодальним господарством.
Огнищанин – привілейований слуга князя, що відповідав за зберігання майна в будинку свого господаря.
Самою нижньою категорією населення були раби – челядь або холопи. У більшості випадків це були військовополонені або діти рабів. Із прийняттям християнства їхнє положення покращилося. Устав Володимира Мономаха також захищав їхнє життя.
Челядь – залежні особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Челядь продавали, дарували, передавали у спадщину.
Холопи – назва невільних людей на Русі, вживана поряд з назвою «челядь». Холопами називали рабів, які перебували в повній власності у феодала.
Для соціального устрою Київської держави було характерно те, що всі ці верстви не були замкнутими. Холоп міг стати смердом або навіть купцем, а боярин за якісь злочини також міг стати смердом.
ЕКОНОМІКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ
В економіці Київської Русі панувало натуральне господарство, при якому все необхідне виробляєься не для продажу на ринок, а для внутрішнього вжитку.
Основне заняття русичів – землеробство на основі 2-3-пільної системи. Вирощували пшеницю, овес, просо, жито, ячмінь та інші культури. Основними знаряддями праці були: рало (дерев’яний плуг), борона, серп, коса.
Розвивалося також осіле скотарство. Розводили волів, коней, коров, овець, свиней, кіз…
Існувало до 60 ремісничих спеціальностей: ковальство, ткацтво, гончарство, шкіряна справа, ювелірство тощо.
Допоміжними галузями господарства були: полювання, рибальство, бортництво (збирання дикого меду).
Внутрішня торгівля являла собою повсюдний обмін ремісничих виробів на сільськогосподарську продукцію.
Перші власні гроші на Русі – срібники, златники та гривні – зʼявляються у Х – ХІ ст. Гривня являла собою невеличкий злиток срібла.
Щодо зовнішньої торгівлі, то русичі експортували худобу, хліб, сіль, ремісничі вироби, хутра; імпортували вино, тканини, прянощі, дивовижні товари, церковну утварь тощо.
Найбільший торговий шлях, який проходив через руські землі – «із варяг у греки» – від скандинавів через Балтійське море по Дніпру в Чорне Море до греків (візантіців).
Також існував «східний торговий шлях» по р.Волга.
Дата публікації 23.01.2013 | Автор Tutor
Культура – це рівень розвитку матеріальних і духовних благ у конкретний історичний період.
Культура Київської Русі формувалася під впливом місцевих язичницьких традицій та візантійського християнства.
Населення Київської держави ще за дохристиянських часів створило багату, самобутню культуру. Певний вплив на її розвиток справили також зв’язки східних слов’ян із сусідніми народами.
Новий етап у розвитку всіх галузей культури на Русі починається з утвердженням християнства як державної релігії. Нова релігія пов’язала Русь із надбаннями європейської та світової культури, принесла з собою новий світогляд і нову мораль, бо в центрі християнства – людина, її особистість.
Загальна характеристика культури Київської Русі:
|
Освіта |
У Х – ХІІ ст. сформувалася давньоруська система освіти. Перші школи відкривалися при Володимирі Великому (988 р.) для дітей князів і бояр. При Ярославі Мудрому шкільна освіта значно розширилася. У 1037 р. Ярослав Мудрий організував у Софіївському соборі Києва першу бібліотеку, яка нараховувала 960 рукописів. У 1086 р. онучка Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна відкрила першу школу для дівчат. |
|
Архітектура |
Архітектура була представлена культовими спорудами: перша камяна церква на Русі – Десятинна церква (988-996 рр., Володимир Великий), під стінами якої загинули останні захисники Києва в 1240 р. Софіївський собор (1037 р., Ярослав Мудрий), Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1051 р., Ярослав Мудрий), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (ХІ ст.), Видубецький монастир у Києві (ХІ ст.), Михайлівський собор у Переяславі (ХІ ст.), Михайлівський золотоверхий собор у Києві (ХІІ ст.) За часів Володимира Мономаха споруджено перший міст через Дніпро у Києві Усього, згідно з літописом, на Русі було побудовано 700 церков. |
|
Живопис та прикладне мистецтво |
Живопис був представлений фресками, мозаїкою, іконописом та книжковою мініатюрою. Фрески - картина, написана фарбами по свіжій вогкій штукатурці. Мозаїка – зображення, зроблене з окремих, щільно припасованих один до одного й закріплених на цементі різнокольорових шматочків скла. Книжкова мініатюра – кольоровий малюнок, що прикрашав, ілюстрував і доповнював рукописний текст та розміщувався на його полях або між рядками. Іконопис – мистецтво писання ікон. Іконостас – стіна з ікон у храмі східного (візантійського) обряду, яка відокремлює вівтар від центральної частини. Відомими вітчизняними живописцями на Русі були ченці Києво-Пичерського монастиря Григорій та Алімпій (Аліпій) – засновник руської іконописної школи. |
|
Писемність та література |
Писемність на Русі поширюється після запровадження християнства (988 р.).Формувалась писемність на основі кирилиці – словʼянської абетки Кирила та Мефодія (ІХ ст.). Вважається, що до кирилиці на Русі деякий час поширювалась інша абетка – глаголиця.Памʼятки оригінальної писемності:«Найдавніша правда» (м. Новгород, 1016 р.) «Правда Ярослава» («Руська правда», 1036 р.), «Правда Ярославичів» (1072 р.), «Устав» Володимира Мономаха (1113 р.) – пам’ятки давньоруської юридичної літератури«Повчання дітям» (1117 р., Володимир Мономах) – авторський твір Володимира Мономаха, де він дає настанови своїм дітям щодо управління державою за християнськими цінностями. «Повість минулих літ» (1113 р. Нестор) – давньоруський літопис, складений ченцем Нестором, у якому зібрані оповідання давньоруської та всесвітньої історії. «Слово про закон і благодать» (≈ 1050р., Іларіон) – авторський філософський твір першого руського митрополита Іларіона про переваги християнського віровчення. «Печерський Патерик» (ХІІІ ст.) – збірка оповідань про святих угодників Києво-Печерського монастиря. «Слово о полку Ігоревім» (1187 р.) – твір невідомого автора про трагічний похід Новгород-Сіверського князя Ігоря на половців 1185 р. Галицько-Волинський літопис – руський літопис, складений у другій половині ХІІІ ст. Переклади церковних текстів: Реймське Євангеліє (сер. ХІ ст.) – церковнослов’янський рукопис першої половини XI ст. Реймське Євангеліє Анна Ярославна, після виходу заміж за французького короля, привезла до Франції. На ньому тривалий час присягали французькі королі. Остромирове Євангеліє (1056-1057 рр.) – одна з найвидатніших пам’яток старослов’янського письменства в давньоруській редакції. «Остромирове Євангеліє» містить євангельські читання для неділі і свят.Переписане зі староболгарського оригіналу у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира. «Ізборники» Святослава (1073 і 1076 рр.) – давньоруська рукописна книга. Ізборники були складені в перекладі з грецької мови для великого князя Святослава Ярославовичау Києво-Печерському монастирі монахом Никоном. Також давньоруська література представлена усною народною творчістю – билинами про Іллю Муромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича… |
|
Наукові знання
|
Кін ХІ – поч. ХІІ ст. – життя лікаря Печерського монастиря Агапіта. |
|
Національна символіка
|
Перша літописна згадка про тризуб як князівський знак Київської Русі датована Х ст. У воїнах Святослава в руках прапори із зображенням тризуба. За часів Володимира Великого тризуб стає офіційним князівським знаком. |
Дата публікації 23.01.2013 | Автор Tutor
ІЛЮСТРАЦІЇ ОБОВʼЯЗКОВІ ДЛЯ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ
Софійський собор у Києві (1037 р.), сучасний вигляд
Богоматір Оранта (мозаїчний образ з собору Київської Софії)
Мозаїка в центральному куполі Софії – Христос
Спасо-Преображенський собор. Чернігів, 1036 р. Сучасний вигляд
Родина князя Святослава Ярославича.
Мініатюра з «Ізборника» (1073 р.)
Холмська ікона Богородиці (візантійська традиція) ХІ ст.
Вишгородська ікона Богородиці.
(візантійська традиція)
І пол. ХІІ ст.
Дорогобузька ікона Богородиці (остання третина ХІІІ ст.)
П’ятницька церква в Чернігові (кінець ХІІ ст.)
Церква святого Пантелеймона в Галичі (кінець ХІІ ст.)
Дата публікації 25.01.2013 | Автор Tutor
Наприкінці ХІІІ – початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття. У сер. XIV ст. Буковиною оволоділо Молдавське князівство; литовці утвердилися спочатку на Волині, а пізніше приєднали Київщину, Переяславщину, Поділля та Чернігово-Сіверщину; Галичина після довгої боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною опинилася у складі Польщі.
Наприкінці XV ст. південноукраїнські землі та Крим опинилися під владою Кримського ханства.
У ХV – поч. ХVI ст. за Чернігово-Сіверські землі йшла боротьба між Московським князівством та Великим князівством Литовським, у результаті Чернігово-Сіверські землі опинилися під владою Московії.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ УГОРЩИНИ
Наприкінці ХІІІ – початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття. З 1372 р. по 1387 р. у складі Угорського королівства перебувала Галичина.
У 1526 р. Угорщина була поділена між Туреччиною, Австрією та Семиграддям (Князівство Трансільванія). Закарпаття опинилося у складі Австрії, Семиграддя та Туреччини і стало ареною безперервних війн.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
У середині XIV ст. (1359 р.) Буковина (Шипинська земля, сучасна Чернівецька область) опиняється у складі Молдавського князівства.
У XVI ст. Молдавське князівство потрапило у васальну залежність від Османської імперії (Туреччини).
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ КРИМСЬКОГО ХАНСТВА
У 1449 р. на півдні України й у Криму з’являється нова держава – Кримське ханство, що відділилася від Золотої Орди. У 1475 р. Кримське ханство стає васалом Туреччини (Османської імперії). У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей здійснює грабіжницький похід на Київ. З того часу кримські татари постійно нападають на Україну й Литву.
Васальна залежність – залежність феодала (або держави) від сильнішого феодала (або держави) – сюзерена (сеньйора).
Ясир – бранці (поневолені), яких захоплювали турки й татари під час нападів на українські, російські й польські землі з ХV до середини XVIII ст.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ МОСКОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА
З кінця ХV до першої половини XVI ст. Московське князівство веде постійні війни з Великим князівством Литовським за землі колишньої Київської Русі. У результаті в 1500 р. Московське князівство приєднало до себе Чернігово-Сіверські землі сучасної України.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ
У 1340 р. та 1349 р. унаслідок походів польського короля Казимира ІІІ Галичина опиняється у складі Польського королівства. У результаті боротьби між Польщею, Литвою та Угорщиною остаточно Галичина була приєднана до Польського королівства в 1387 р.
У 1434 р. на землях Галичини створювалося окреме Руське воєводство, на яке поширювалося загальне польське право та католицизм. У 1434 р. було приєднано до Польського королівства західне Поділля, на території якого створено Подільське воєводство.
У 1434 р. був виданий привілей польського короля Владислава ІІІ, згідно з яким місцева українська православна шляхта зрівнювалася в правах із польською католицькою.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
У ХІІІ ст. на півночі від руських земель утворилася нова держава – Велике князівство Литовське, яке не тільки об’єднало всі литовські племена, але й почало наступати на білоруські та українські землі. Засновником литовської держави був князь Міндовг (1230 – 1263). Князь Гедимін (1316 – 1341) першим приєднав частину білоруських і українських земель і почав називати себе королем литовським і руським. Для зміцнення своєї держави Гедимін зав’язав родинні відносини з руськими (українськими й білоруськими князями), сприяв поширенню руської культури в Литві. За князювання Ольгерда (1345 – 1377) Литва поширила свої володіння на північні й центральні українські землі. Це було здійснено майже без насильства, тому що місцеві князі були ослаблені внутрішньою роздробленістю й постійною боротьбою з монголо-татарами. Ольгерд приєднав спочатку Чернігово-Сіверську землю, а в 1362 р. – Київ і Київщину, а також Переяславщину. Ольгерд посадив у Києві свого сина Володимира Ольгердовича, який іменував себе «З божої ласки князь київський».
У 1362 р. у битві під Синіми Водами об’єднані русько-литовські війська на чолі з Ольгердом розбили монголів, звільнивши українські землі з-під їхньої влади. Золотоординське ярмо було повалене на українських землях. Після цього Литва зайняла Поділля.
При Ольгерді територія Великого Князівства Литовського складалася на 90% з руських (українських і білоруських) земель. До 1385 р. русичі мали рівні права з литовцями. Руські князі входили до складу великокнязівської ради, займали високі посади у війську й адміністрації. Руська мова була державною мовою, руська культура, право («Руська правда») панували в литовській державі. Православна церква була домінуючою.
Після смерті Ольгерда до влади прийшов його син Ягайло (1377 – 1392), який через зовнішню погрозу від Тевтонського ордену й Московського князівства почав зближення з Польщею. Він одружився з польською королевою Ядвігою й уклав у м. Крево унію з Польщею.
Унія – союз, об’єднання, єдність.
Кревська унія відбулася в 1385р. Кревську унію називають персональною унією, оскільки вона була укладена внаслідок одруження правителів двох держав. Згідно цього союзу Ягайло ставав польським королем, залишаючись при цьому великим литовським князем. У Литві та на українських землях посилився вплив польської шляхти. У 1385 р. Ягайло перейшов у католицтво під ім’ям Владислава. Католицька віра проголошується єдиною релігією для населення Литви, що ускладнило становище православних.
Протягом 1380-х – 1390-х рр. відбувається ліквідація удільних князівств на українських землях. Були ліквідовані Київське, Подільське, Новгород-Сіверське та Волинське удільні князівства. Замість них створюються литовські намісництва на чолі зі ставлеником литовського князя.
Політика Ягайла викликала протидію литовсько-української опозиції, яку очолив Вітовт (1392 – 1430), племінник Ольгерда. У 1392 р. за Островською угодою Польща визнала Вітовта великим князем Литовським. Вітовт перемінив адміністрацію країни, замінив українські удільні князівства на литовські намісництва, розширив кордони держави до самого Чорного моря. Однак, зазнавши поразки від монголо-татар у битві на р. Ворскла в 1399 р., він припинив рух на схід і був змушений шукати угоди з Ягайлом. У 1401 р. за Віленською угодою Вітовт ставав довічним правителем Литви, але визнавав васальну залежність від Польщі, а після смерті Вітовта землі Литви повинні були б перейти під владу польського короля.
Протягом 1409 – 1411 рр. триває Литовсько-польська війна проти Тевтонського ордену.
У 1410 р. відбулася Грюнвальдська битва, у якій об’єднані литовсько-польсько-русько-чесько-угорсько-татарські війська розгромили німецьких лицарів-хрестоносців Тевтонського ордену. Основне командування об’єднаними військами здійснював Вітовт.
У 1413 р. відбулася Городельська унія, яка заперечувала положення Кревської унії, визнаючи Литву незалежною. Але вплив Польщі на Литву зберігався. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. Православним не дозволялося займати державні посади, натомість польська католицька та литовська католицька шляхта зрівнювалися в правах.
Після смерті Вітовта протягом 1430-1432 рр. Великим князем Литовським був Свидригайло, який спирався на українських і білоруських князів і виступав проти унії та зближення з Польщею.
У 1432 р. у результаті змови проти Свидригайла Великим князем Литовським було оголошено Сигізмунда, який виступав за союз із Польщею. Литва розкололася на два ворогуючих табори.
У 1435 р. у битві під Вілкомиром Свидригайло зазнає поразки. Після поразки Свидригайла правителем Литви став Сигізмунд (1435 – 1440), що проводив політику зближення з Польщею. Частина українських князів створили проти нього змову й стратили.
Протягом 1440-1447 рр. Великим князем Литовським був Казимир, який з 1447 р. по 1492 р. також був польським королем. За його правління з 1440 р. по 1471 рр. було поновлено Київське удільне князівство, у якому правили князі Олелько Володимирович та Семен Олелькович. Після смерті останнього у 1471 р. Київське князівство було остаточно ліквідоване і Київщина остаточно перетворилася на провінцію Литви.
У 1480-1481 рр. відбувся заколот руських князів Михайла Олельковича, Івана Ольшанського, Федора Бельського з метою скинути литовське панування на українських землях і приєднати їх до Московської держави. План не здійснився.
У 1490-1492 рр. триває перше на українських землях селянське антифеодальне повстання під керівництвом Мухи на Буковині, Галичині, Молдавії тощо. Повстання зазнало поразки.
У 1508 р. здійснивсязбройний виступ української шляхти на чолі з князем Михайлом Глинським проти Литви, але невдало. Це була остання спроба руських князів позбутися литовського панування на українських землях.
Під час чергової московсько-литовської війни у 1514 р. литовські війська на чолі з руським православним князем Костянтином Острозьким завдають поразки московським військам у битві під Оршею.
Дата публікації 25.01.2013 | Автор Tutor
ЛЮБЛІНСЬКА УНІЯ
28 червня – 1 липня 1569 р.
Люблінська унія – остаточне об’єднання у 1569 р. Великого князівства Литовського та Королівства Польського в єдину державу Річ Посполиту. У результаті українські землі, що були під владою Великого князівства Литовського увійшли до Королівства Польського.
Причини Люблінської унії:
- Ослаблення Литви у Лівонській війні з Московським царством (1558 – 1583 рр.).
- Неспроможність Литви захистити південні кордони від татарських нападів.
- Прагнення Польщі отримати українські землі й залежних селян.
- Прагнення українських, білоруських та литовських шляхтичів (феодалів) отримати широкі права та привілеї, які мали польські землевласники.
Результати Люблінської унії:
На українських землях утворювалось шість польських воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Брацлавське (Східне Поділля), Волинське, Київське та Подільське. У 1618 р. за результатами Деулінського перемир’я між Річчю Посполитою та Московським царством до Польщі були приєднані Чернігово-Сіверські землі, на яких було утворене сьоме Чернігівське воєводство.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ХVІ – ХVІІ ст.
Після Люблінської унії 1569 р. польська шляхта, якій польські королі давали грамоти на так звані «порожні» землі, почала наступ на центральні українські землі. Так в Україні почали з’являтися латифундії польських шляхтичів.
Латифундії – великі феодальні маєтки.
Польська шляхта використовувала придбані землі для виробництва сільськогосподарських продуктів, особливо пшениці, яку вивозили в Західну Європу. Активно поширюється фільваркове господарство.
Фільварки – це великі багатогалузеві феодальні господарства, основані на примусовій праці селян, а частина продукції яких іде на продаж.
Поширення фільварків було зумовлене збільшенням попиту на зерно в країнах Західної Європи.
Від Люблінської унії найбільше постраждали українські селяни. Вони втратили право на землю, була збільшена панщина (дні відпрацьовування на поміщика).
Панщина – відробіткова рента, коли селяни вимушені були безкоштовно працювати на землі феодала.
Волині панщина досягала трьох днів на тиждень. Дещо кращим було становище селян у малозаселених південних районах України. Для заохочення селян заселяти ці землі оголошувалися слободи.
Слободи – тимчасові пільги (звільнення від панщини та повинностей), які надавались селянам, що заселяли неосвоєні землі.
Але незабаром ці тимчасові пільги були скасовані. Поступово обмежувалося право селян переходити від одного феодала до іншого.
У 1588 р. у Речі Посполитій був виданий Третій Литовський статут, який офіційно запровадив кріпацтво на українських землях.
Кріпацтво – залежність селян від феодала, яка полягала в «прикріпленні» до землі. Тобто селянам заборонялося переходити від одного феодала до іншого. Фактично селяни перетворилися на власність феодалів і вимушені були працювати на нього.
Соціальні стани українського суспільства
Соціальний стан – верства суспільства, права та обов’язки якої закріплені юридично.
І. Привілейовані стани (користувалися всіма правами та привілеями й не платили податків)
1. Шляхта – знатні люди, феодали в Речі Посполитій. Найзаможніших, знатних шляхтичів називалимагнатами.Також залишалися князі – нащадки колишніх удільних руських князів, які не підпорядковувалися місцевій польській адміністрації.
2. Духовенство – служителі церкви. Духовенство було вищим (митрополити, єпископи, архієпископи) та нижчим (звичайні священнослужителі). У Речі Посполитій привілейоване становище мало лише католицьке духовенство, оскільки поляки та литовці були католиками. Православні українські священики привілейованих прав не мали.
ІІ. Непривілейовані стани (не мали доступу до управління державою, платили податки та виконували різні повинності)
1. Міщани – мешканці міст. Населення міст не було однорідним. Найбагатших ремісників-майстрів та купців, міську аристократію називали патриціат. Ремісників та купців середнього ґатунку називали бюргерами. Міська біднота (чернь) отримала назву плебс.
2. Селяни становили близько 80% населення, найнижчий стан суспільства. Від 1588 р., після укладання Третього Литовського статуту більшість селян ставали кріпаками. Селяни сплачували ренту – плата за користування землею. Рента була натуральною, грошовою, відробітковою. У XIV ст. панщина становила 14 днів на рік. У ХVII ст. панщина – 5-6 днів на тиждень. Були також і особисто вільні селяни, які виконували повинності на користь держави. Данники – особисто вільні та економічно незалежні селяни, сплачували державі податки (данину). Тяглові – працювали на державній або шляхетській землі, за що відпрацьовували панщину з власною худобою (тяглом).
Становище українських міст
Під час нових польських порядків покращився стан міського населення, оскільки запроваджувалося магдебурзьке право.
Магдебурзьке право – право місто на самоврядування. Назва походить від німецького м. Магдебург, яке вперше ще у ХІІІ ст. отримало право на самоврядування.
Перше українське місто, яке отримало самоврядування – м. Сянок.Але користь від магдебурзького права мали в основному поляки, а самоврядування українських міщан було значно обмежене.
Керівництво містом
Магістрат – орган міського самоврядування.
Лава – суд у кримінальних справах («лавники»).
Війт – шляхтич, що очолював Лаву.
Міська Рада – адміністративний орган і суд у цивільних справах («радники»).
Бурмістр – мав керувати діяльністю Ради (на квартал).
Магістрат формувався шляхом виборів, у яких брали участь заможні міщани (патриціат).
У середньовічних містах починає формуватися цехова організація ремісників.
Цех – самоврядна громада вільних ремісників однією чи кількох спеціальностей. Цех мав свій статут, герб та прапор. Очолював цех – цехмістер.
Найбільшими українськими містами в цей час були: Київ, Львів, Кам’янець (10-20 тис. мешканців)
Дата публікації 26.01.2013 | Автор Tutor
Попередня необхідна інформація про становище християнської церкви
Християнство – світова релігія, яка основується на вірі в єдиного Бога, який втілюється в образі Ісуса Христа заради спасіння людства.
Християнство виникає в І ст. н. е. на території Палестини (сучасний Ізраїль), яка на той час перебувала під владою Римської імперії. На початку ІV ст. християнство стає офіційною релігією імперії. Наприкінці IV ст. Римська імперія поділилася на Західну, із центром у м. Рим, та Східну (Візантію), із центром у м. Константинополь. З того часу формуються два центри християнської церкви.
|
Західне християнство |
Східне християнство |
|
|
Центр |
м. Рим |
м. Константинополь |
|
Назва |
Католицизм(вселенська церква) |
Православ’я (правильна церква) |
|
Схизма |
У 1054 р. офіційно відбулася схизма – церковний розкол, коли керівники православної та католицької церкви наложили один на одного анафему (церковне прокляття). |
|
|
Церковна ієрархія |
Папа римський Кардинали Єпископи (архієпископи) Священики Папа римський, кардинали та єпископи – вище духовенство. Прості священики – нижче духовенство. Прості священики – біле духовенство. Ченці – чорне духовенство. Ченці проживали в монастирях. Настоятелів монастирів були абати. Щоб потрапити у вище духовенство потрібно було спочатку стати ченцем. Духовенству заборонялося одружуватися та заводити родини. |
Патріарх Митрополити Єпископи (архієпископи) Священики Православна церква має декілька рівноправних незалежних патріархів, серед яких «найпершим» (вселенським) вважається Константинопольський патріарх Патріарх, митрополити та єпископи – вище духовенство. Прості священики – нижче духовенство. Прості священики – біле духовенство. Ченці – чорне духовенство. Ченці проживали в монастирях. Настоятелів монастирів були ігумени. Щоб потрапити у вище духовенство потрібно було спочатку стати ченцем. Білому духовенству дозволялося одружуватися та заводити родини; чорному – ні. |
|
Реформація |
У ХVI ст. у межах католицької церкви починається реформація – рух за перебудову католицької церкви. Виникає третій напрямок християнства – протестантизм, який не має свого єдиного центра, а представлений різноманітними течіями та сектами (лютеранство, кальвінізм, англіканство та ін.) Протестанти вимагали перекладати Біблію на рідну, зрозумілу для народу мову; відстоювали думку, що між людиною та Богом не потрібен такий посередник, як церква; виступали за контроль над священнослужителями прихожанами. Для боротьби проти протестантів у межах католицької церкви виникає контрреформація – комплекс заходів спрямованих на боротьбу проти реформації. Під час контрреформації у 1534 р. був заснований Ігнатієм Лойолой Орден Єзуїтів, який мав великий вплив у Європі й активно боровся проти протестантизму та православ’я за розширення влади католицької церкви. |
Русичі (українці) були охрещені за православним обрядом. Центром церковного українського життя з X ст. був Київ, як колиска християнства у Східній Європі. З Києва християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. Глава Київської Митрополії носив титул «Митрополит Київський і всієї Русі». Після руйнування Києва спочатку Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським (у 1169 р.) та монголами (у 1240 р.), центр церковно-релігійного життя Русі поступово переноситься до Москви.
У 1458 р. відбувається відокремлення Київської митрополії від Московської. Після завоювання турками-мусульманами Візантії (у 1453 р.) і перетворення м. Константинополь на м. Стамбул, Московська митрополія перетворюється на Московський патріархат. Московське князівство було єдиною незалежною православною країною. Проте Київська митрополія залишалась складовою частиною Константинопольського патріархату.
ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ В XVI – XVIIст.
Складнощі релігійного життя в Україні полягали в тому, що українці були православними, а поляки та литовці – католиками. Оскільки поляки панували на українських землях, вони намагалися нав’язати католицизм українцям, які чинили цьому опір.
Із приходом польської шляхти відбуваються значні національні й релігійні зміни. Частина українських дворян денаціоналізується й у результаті політики католицького духовенства переходить у католицтво.
Для захисту православ’я утворюються братства.
Братства– національно-релігійні громадські організації православних міщан, створені з метою захисту національно-релігійних прав українців, протистояння покатоличенню та полонізації.
Братства засновували православні школи та друкарні. Братства отримували ставропігії.
Ставропігія – автономна православна церковна одиниця, яка підпорядковується не місцевим церковним ієрархам (єпископам), а безпосередньо патріархові й користується спеціальними правами догляду за духовенством.
Найвідоміші братства:
Братства отримували матеріальну та військову допомогу від козаків. Гетьман П. Конашевич-Сагайдачний разом з усім козацьким військом у 1620 р. увійшов до Київського братства.
БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ
1596 р.
У 1596 р.відбуласяБерестейська унія.
Берестейська (Брестська) унія – це об’єднання католицької та української православної церкви в єдину – греко-католицьку (уніатську).
Причини унії:
Зміст унії:
Прихильниками унії були Іпатій Потій, К. Терлецький, М. Рогоза, П. Скарга. Противниками унії були Г. Балабан, М. Копистенський, В.-К. Острозький.
Унію прийняли 6 із 8 єпархій Київської метрополії. Першим греко-католицьким митрополитом став МихайлоРогоза (1596 – 1599), а по його смерті – Іпатій Потій (1599 – 1613), далі – Йосип Рутський (1613 – 1637).
Наслідки унії:
ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
У 1620 р. ієрусалимський патріарх Феофан висвятив на православного митрополита Іова Борецького. Ця подія вважається відновленням православної церковної ієрархії в Україні, але православна церква перебувала поза законами Речі Посполитої.
Наступний православний український митрополит молдавського роду Петро Могила домігся у 1632 р. офіційного визнання православ’я польським королем. Польський сейм під тиском козацьких повстань, а також потребуючи козацької сили для походу на Москву, видав у 1633 р. «Статті для заспокоєння руського народу», у яких зазначалося про відновлення православ’я.
Проте греко-католицька церква не зникла, вона понині має своїх прихильників на західній Україні.
РЕФОРМАЦІЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
Реформація – рух за перебудову католицької церкви, що розпочався в Німеччині в ХVI ст.
У ХVІ ст. реформаційні ідеї проникають в Україну. В основному вони були представлені кальвінізмом, цвінгліанством та соцініанством. Проте реформаційні протестантські вчення не набули значного поширення ні в Речі Посполитій, ні в Україні.
Під впливом реформаційних ідей було створено Пересопницьке Євангеліє (1556-1561) – перший переклад Євангелія на українську мову. На Пересопницькому Євангеліє сучасні українські президенти складають присягу. Також реформаційні ідеї сприяли контролю братств за православним духовенством.
У межах контрреформації – боротьби католицької церкви з реформаційними рухами, – католицький Орден Єзуїтів активно засновує на території України єзуїтські колегії, які надавали ґрунтовну католицьку освіту, що негативно впливало на становище православної церкви в Україні.
Дата публікації 28.01.2013 | Автор Tutor
Умови розвитку української культури в другій половині ХIV – першій половині XVII ст.:
- Постійні національні та релігійні утиски з боку Речі Посполитої, Угорщини, Туреччини.
- Відсутність єдиного політичного і духовного центру негативно впливало на культурний розвиток українських земель.
- Взаємодія із західноєвропейською культурою, вплив ідей Відродження, реформації та гуманізму.
- Вплив героїчних походів козаків на культурне життя українців.
- Поява книгодрукування.
- Особлива роль братств у культурному житті України.
|
Освіта |
У 1578 р. князь Василь-Костянтин Острозький відкрив греко-латинську слов’янську школу (Острозьку академію). Греко-латинська Слов’янська школа прирівнювалась до вищого навчального закладу. Василь-Костянтин Острозький(1526 – 1608) – руський магнат, якого називали «некоронованим королем Русі», воєвода Київський, меценат і захисник православної віри та культури. У 1615 р. була заснована Київська братська школа. У 1632 р. Петро Могила об’єднує Київську братську школу та лаврську школу й засновує Києво-Могилянську колегію (Києво-братський колегіум), яка у 1701 р. отримала статус академії. Юрій Дрогобич (Котермак) (ХV ст.) – український філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини. Він є першим українським автором друкованого твору (латинською мовою). Ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету. |
|
Література, книгодрукування, театр |
У 1491 р. – Швайпольт Фіоль – керівник друкарні у Кракові – видав перші східнослов’янські книги кириличним шрифтом (видання «Часослова» і «Осмогласника» – основний текст книг – церковнослов’янський). У 1573 р. І.Федоров у Львові відкрив першу друкарню в Україні. У 1574 р. була надрукована перші книги – «Апостол» та «Буквар». У 1581 р. в Острозі надруковано «Острозьку Біблію» – першу друковану Біблію на слов’яно-руській мові. У 1596 р. у друкарні Віленського братства вийшли «Граматика словенська», «Буквар» і «Лексис» Лаврентія Зизанія. У 1615 р. була відкрита друкарня Києво-Печерської лаври, в якій у 1616 р. було надруковано першу книгу – «Часослов». У1619 р.виходить друком «Граматика слов’янська» Мелетія Смотрицького, що тривалий час була підручником з церковнослов’янської мови. У літературі цього періоду з’являється таке явище як полемічна література. Полемічна література – це література, яка була зумовлена полемікою (суперечкою) прихильників та противників Брестської унії. Автором першого полемічного твору був М. Смотрицький («Тренос», «Плач»). Відстоював православ’я. Також представниками полемічної літератури були: Г.Смотрицький (твір – «Ключ царства небесного» 1587 р.) – перший ректор греко-латинської слов’янської школи. Відстоював православ’я І. Вишенський(твір «Послання до єпископів») – письменник і полеміст, який у своїх творах відстоював православ’я; значну частину свого життя провів у монастирі на Афоні. Іов Борецький (твір «Протестація») – перший митрополит Київський після відновлення ієрархії православної церкви в України. Відстоював православ’я. Петро Могила(твір «Требник») – видатний культурний та церковний діяч молдовського походження, православний митрополит Київський, ініціатор створення Києво-Могилянського колегіуму. Представник полемічної літератури. Відстоював православ’я. Іпатій Потій – один із засновників греко-католицької церкви, другий греко-католицький митрополит Київський, видатний письменник і полеміст. (твори «Унія, або виклад… артикулів до об’єднання» (1596), «Антиризис» (1599). Відстоював унію. У 1556-1561 р. було написане (не надруковане) Пересопницьке Євангеліє – перший переклад Євангелія на українську мову. На Пересопницькому Євангеліє сучасні українські президенти складають присягу. У народній літературі з’являються думи – ліро-епічні твори про героїчні походи козаків. У першій половині ХVII ст. з’являється вертеп – мандрівний ляльковий театр. Поширення набуває інтермедія. Інтермедія – розважально-комедійна сценка на побутову тематику в антракті релігійних драм. |
|
Архітектура |
У Північно-Західній Україні були представлені споруди готичного та ренесансного стилю.З середини ХVII ст. по всій Україні поширюється стиль бароко (козацьке бароко). |
|
Живопис |
Живопис представлений фресками, іконописом, книжковою мініатюрою. З’являються світські портрети: К. Острозького, Р. Вишневецького.Розвивається скульптура: пам’ятник К. Острозькому в Києво-Печерської лаврі. |
Дата публікації 29.01.2013 | Автор Tutor
ІЛЮСТРАЦІЇ ОБОВʼЯЗКОВІ ДЛЯ ЗАПАМ’ЯТОВУВАННЯ
Українські землі у складі Великого князівства Литовського та інших держав (у другій половині XIV – першій половині XVI ст.)
Ікона Богородиці з пророками з церкви у Підгородцях
Вірменський собор у Львові. 1363 р.
Верхній замок у Луцьку. 2 пол. 14 ст.
Кам’янець-Подільська фортеця
Хотинська фортеця
Ханський палац у Бахчисараї
Українські землі в другій половині ХVІ ст.
Ікона Успіння Богородиці перемишльського маляра Олексія Горошковича. 1547 р.
Мініатюра Пересопницького Євангелія. Між 1556–1561 рр.
Будинок Корнякта у Львові
Меджибізький замок
Острозький замок
Українські землі в першій половині ХVІІ ст.
Замок у Підгірцях (Львівщина) 1630–1640-і рр.
Троїцький Межиріцький монастир-фортеця поблизу Острога
Портрет Петра Конашевича-Сагайдачного з книги «Вірші на жалісний погреб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного». 1622 р.
Дата публікації 30.01.2013 | Автор Tutor
Козак (слово тюркського походження) – вільна озброєна людина.
Перші писемні згадки про козаків датуються 1489 р. та 1492 р. З «Хроніки» польського автора М. Бєльського дізнаємося, що у 1489 р. козаки супроводжували польське військо в поході проти татар. У 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей скаржився Великому князю литовському, що українські козаки напали на татарський корабель в гирлі Дніпра.
Причини виникнення козацтва:
Полонізація – нав’язування польської мови, культури, традицій.
Покатоличення – нав’язування католицизму.
Українське козацтво виникає на Півдні України, на території Дикого поля, Запоріжжя.
Дике поле – назва слабо заселених причорноморських степів України. Землі Дикого поля були знелюднені внаслідок постійних турецько-татарських нападів.
Великий Луг – дніпровські плавні, розташовані нижче о. Хортиця, що були осередком козацьких промислів і символом вольності запорожців.
Джерела козацтва: селяни, міщани, дрібна шляхта, православне духовенство, уходники, злочинці тощо.
Національний склад запорозького козацтва: українці, росіяни, білоруси, литовці, поляки, татари, молдавани та ін.
УТВОРЕННЯ ТА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ
Для захисту від татар козаки будували укріплення – «засіки», «січі».
Запорозька Січ– центральне укріплене поселення козаків із запасами зброї, боєприпасів, продовольства та козацьким управлінням.
Кіш – загальна назва Запорозької Січі та війська запорозьких козаків.
Відомо дев’ять козацьких січей. Перша розташовувалася на острові Мала Хортиця (нині на території міста Запоріжжя). Вона була зведена в середині 50-х рр. XVI ст. (1555 р.) українським православним князем Дмитром Вишневецьким (оспіваним в українських народних піснях під іменем Байди) і слугувала військовою базою козацтва на пониззі Дніпра.
Назви Запорозьких Січей:
Устрій Запорозьких козаків
У запорозьких козаків був республікансько-демократичний устрій. Усю владу на Січі мала Козацька рада, яка збиралася тричі на рік, вирішувала ключові питання, обирала отамана (кошового, гетьмана) і старшину (козацький уряд). До складу козацької старшини входили: писар, суддя, осавул, обозний, хорунжий, бунчужний….
Отаман (кошовий, гетьман) був головнокомандувачем козацького війська, мав найвищу судову та виконавчу владу на Січі.
Писар – виборна військова особа, що завідувала військовою козацькою канцелярією. Права рука отамана.
Осавул – виборна особа, помічник отамана, стежив за порядком на Січі та військовому таборі.
Обозний – виборна особа, що керувала військовою артилерією та відала постачанням війська.
Хорунжий – особа, що зберігала і носила прапор Запорозького Війська (корогву).
Бунчужний – виборна особа, помічник отамана, відповідав за бунчук (символ козацької влади), командир частини козацького війська.
Запорозька Січ поділялася паланки (очолювали полковники), паланки на сотні (очолювали сотники), сотні на курені (очолювали курінні отамани).
За межами січі козаки мали зимівники.
Зимівник – назва господарства, хутора козаків, де вони перебували, коли не було військових дій (особливо взимку).
РЕЄСТРОВЕ КОЗАЦТВО
Реєстрове козацтво – це козаки, які перебували на службі у польського короля й були поіменно записані в спеціальний список – реєстр.
У 1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август вперше набрав на службу 300 козаків.
У 1578 р. польський король Стефан Баторій збільшив реєстр до 500-600 козаків і надав їм клейноди (символи влади) та привілеї.
Привілеї реєстрового козацтва:
З виникненням реєстрового козацтва, козаки отримали офіційне визнання як окремий соціальний стан. Козаки, які не входили до реєстру, вважалися поза законом. Запорозька Січ повинна була підпорядковуватися гетьману реєстрового козацтва.
Центром реєстрового козацтва було м. Трахтемирів.
Формування та розташування реєстрового козацтва наприкінці XVI – початку XVIIст.
Козацькі клейноди:
ПЕРШІ КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКОГО ПАНУВАННЯ НАПРИКІНЦІ XVIст.
Причини повстань:
|
Дата |
Ватажки |
Територія
|
Хід повстання |
Результати |
|
1591-1593 |
К.Косинський |
Київщина, Брацлавщина, Волинь (Правобережжя) |
Повсталі захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. Вирішальна битва відбулася під П’ятою. |
Повстання придушене, Косинський загинув. |
|
1594-1596 |
С.Наливайко, М.Шаула |
Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля (Правобережжя) |
Наливайко вперше мав намір побудувати незалежну козацьку державу. Вирішальна битва – Солоницька. |
Повстання придушене, Наливайко й Шаула були страчені. Зменшення козацьких привілеїв. |
У 1577 – 1578 рр. Козацький отаман Іван Підкова здійснив військовий похід у Молдавію. Взяв її столицю Ясси. Щоб не ускладнювати відносини з Туреччиною, польський король наказав схватити Підкову. Його стратили у Львові.
1600 – 1602 рр. – період гетьманування Самійли Кішки. За його гетьманування були відновлені козацькі привілеї та права, втрачені після повстання С. Наливайка.
Дата публікації 01.02.2013 | Автор Tutor
ГЕТЬМАНУВАННЯ ПЕТРА КОНАШЕВИЧА-САГАЙДАЧНОГО
(гетьман реєстрового козацтва 1614 – 1622 рр. з перервами)
КОЗАЦЬКІ ПОВСТАННЯ ПРО ПОЛЬСКОГО ПАНУВАННЯ
у 20-30-х рр. XVII ст.
Після смерті гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного поляки не виконали своїх обіцянок, не заплатили козакам і зменшили реєстр. У результаті розгортається хвиля козацьких повстань у 20-30-х рр. XVII ст. Козаки виступали за збільшення реєстру, відстоювали православ’я й боролися за скасування церковної унії. До козаків приєднувалися селяни, які виступали проти кріпацтва.
|
Дата |
Подія |
Підсумки повстань |
|
1625 р. |
Виступ козаків на чолі з Марком Жмайлом проти коронного польського гетьмана Станіслава Конецпольського. |
Новим козацьким гетьманом став Михайло Дорошенко, який уклав Куруківську угоду 1625 р. між козаками і поляками, за якою реєстр збільшувався до 6000 козаків. |
|
1630 р. |
Повстання козаків на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) проти польської шляхти. |
Укладено перемир’я між козаками і шляхтою, закріплене Переяславською угодою 1630 р. (реєстр – 8000 козаків). У 1633 р. поляки видали «Статті для заспокоєння Руського народу», згідно з якими можна було вільно сповідувати православ’я. Але умови «статей» порушувалися. |
|
1635 р. |
Напад запорожців на чолі з Іваном Сулимою на польську фортецю Кодак, яку поляки побудували недалеко від Запорозької Січі з метою контролювати запорожців. |
Фортеця Кодак була захоплена і зруйнована запорожцями, але реєстровці схопили і видали полякам керівників повстання. Іван Сулимабув страчений у Варшаві. |
|
1637 р. |
Козацьке повстання на чолі з Павлом Бутом (Павлюком). |
Повстання зазнало поразки, П. Бутбув виданий полякам і страчений у Варшаві. |
|
1638 р. |
Козацькі повстання на чолі з Дмитром Гунею та Яковом Острянином (Остряницею). |
Поразка повстанців, відступ Остряницідо Слобожанщини на територію Московської держави, а Д. Гуні– на Запоріжжя. У 1638 р. польський сейм затвердив «Ординацію Війська Запорізького» (реєстр – 6000 козаків, а Запорозька Січ має бути ліквідована) |
«Ординації Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої» (1638 р.) обмежували права та привілеї козаків: реєстр зменшувався до 6 тис. осіб, відбудовувалася польська фортеця Кодак, скасовувалась обрана посада гетьмана, а реєстрове козацтво очолював польський ставленик-шляхтич.
З 1638 по 1648 рр. у Речі Посполитій тривав період «Золотого спокою», під час якого не було великих козацько-селянських повстань.
Дата публікації 03.02.2013 | Автор Tutor
Причини національно-визвольної війни:
Характер війни: національно-визвольний та антифеодальний.
Рушійні сили війни: козацтво, селянство, міщанство, частина українського православного духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта.
Очолив національно-визвольну війну чигиринський сотник Богдан-Зиновій Хмельницький (1595-1657). Б. Хмельницький мав шляхетське походження, був сотником реєстрових козаків, брав участь у боротьбі проти турків і татар, перебував у турецькому полоні.
Одного разу на його хутір напав польських шляхтич Чаплинський, захопив його наречену й до смерті побив молодшого сина. Б. Хмельницький звернувся в польський суд, але там йому не захотіли допомагати. Тоді він поїхав на Запорізьку Січ, де підняв козаків на боротьбу проти поляків, щоб помститися за особисту трагедію.
На початку 1648 р. Богдан Хмельницький сформував перший повстанський загін, установив зв’язок із козаками залоги на Січі й 25 січня 1648 р. оволодів нею. Його обрали гетьманом Війська Запорозького. Ці події стали початком Національно-визвольної війни українського народу.
Заручившись підтримкою Туреччини, в лютому-березні 1648 р. у Бахчисараї українські посли уклали угоду з Кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про військову допомогу у війні проти Речі Посполитої.
У такий спосіб гетьман розв’язав проблеми:
- відсутності власної кінноти;
- уникнення несподіваного нападу татарських орд, що було б особливо небажаним під час воєнних дій проти Польщі (уникнення війни на два фронти).
За службу Б. Хмельницький платив татарам та дозволяв їм брати ясир на українських землях.
У битвах під Жовтими Водами (5-6 травня 1648 р.) та під Корсунем (16 травня 1648 р.) козацько-татарські війська здобули перемогу над поляками.
Б. Хмельницький розсилає свої універсали по всій Україні, у яких закликає селян та міщан приєднуватися до козацького війська.
11-13 вересня 1648 р. відбулася битва під Пилявцями, яка закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою 60-тисячного польського війська під командуванням Заславського, Остророга і Конецпольського («перини», «латини» і «дитини» за висловом Хмельницького). Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.
У жовтні-листопаді 1648 р. українське військо взяло в облогу Львів, а потім і польську фортецю Замостя. Але, дізнавшись про вибори нового польського короля Яна Казимира, Богдан Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну.
23 грудня 1648 р. козацьке військо Богдана Хмельницького урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського Мойсея, який виведе українців з польського полону як колись пророк Мойсей вивив євреїв з єгипетського полону. Саме в грудні 1648 р. Б. Хмельницький оголосив, що його метою є творення незалежної козацької держави, а не лише помста за трагедію особистого життя.
Назустріч українським полкам вийшли Єрусалимський патріарх Пасій, який перебував тоді у Києві, і Київський митрополит Сильвестр Косів.
У липні-серпні 1649 р. козацькі війська оточили частину польських військ на чолі з Яремою Вишневецьким у фортеці Збараж.
Одночасно в липні 1649 р. Хмельницький був змушений відправити козацьке військо на чолі з київським полковником М. Кричевським до Білорусі, щоб зупинити наступ на Україну литовських військ на чолі з Я. Раздивіллом. Наступ литовців було зупинено в битві під Лоєвом, але козаки зазнали тяжких втрат (загинуло біля 20 тис. козаків і селян), загинув і сам М. Кричевський.
У серпні 1649 р. під м. Зборів відбулася битва козаків з головними частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром. Козаки практично здолали поляків, але союзники козаків – татари – вимагали, щоб Б. Хмельницький заключив мирний договір з полякам. У результаті між козаками і поляками був підписаний Зборівський мирний договір.
Зборівський трактат
(8 серпня 1649 р.)
У результаті Зборівського договору можна вести мову про утворення української козацької держави.
УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА
|
Назва держави |
Держава Війська Запорозького |
|
Столиця |
м. Чигирин |
|
Територія |
Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина |
|
Адміністративно-територіальний устрій |
Територія держави поділялася на 16 полків на чолі з полковниками. Полки ділилися на сотні. У межах полки чи сотні вся адміністративна, військова та судова влада належала полковникам та сотникам. |
|
Форма державного правління |
Держава Війська Запорозького була різновидом республіки. |
У лютому 1651 р. поляки, порушивши Зборівський мир, напали на м. Красне (на Східному Поділлі). У цьому бою загинув брацлавський полковник Данило Нечай, а наступ польських військ гетьмана Калиновського був зупинений поблизу Вінниці загонами Івана Богуна.
Головні сили обох сторін зійшлися у грандіозній битві в червні 1651 р. під Берестечком на Волині (разом близько 300 тисяч вояків). У вирішальний момент козаків зрадили татари, що залишили поле битви і захопили в полон гетьмана Б. Хмельницького. Врятувати оточені українські війська вдалося талантом Івана Богуна, який вивів частину козаків з оточення. Це була перша поразка козацьких військ у національно-визвольній війні.
Улітку 1651 р. в Україну знову вторглися литовські війська князя Радзівілла. 6 липня 1651 р. у другій битві під Лоєвим козацькі війська були розбиті литовцями. Загинув соратник Б. Хмельницького козацький полковник М. Небаба.
Литовці, захопивши Чернігів і Київ, у вересні з’єдналися з польською армією Потоцького. І хоча Б. Хмельницькому вдалося зупинити наступ польсько-литовського війська під Білою Церквою, проте у складній воєнно-політичній обстановці він був змушений підписати невигідний для української сторони Білоцерківський мир.
Білоцерківський мирний договір
(18 вересня 1651)
У травні 1652 р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі (битва під Батогом). Ця перемога призвела до відновлення території козацької держави, зміцнення її військового і політичного становища.
Восени 1653 р. козацьке військо оточило польську армію в м. Жванець на Поділлі, але кримський хан знову зрадив козаків і пішов на переговори з польським королем, уклавши в грудні 1653 р. Кам’янецьку угоду на вигідних для себе умовах.
Татари виявилися не надійними союзниками, тому Б. Хмельницький вимушений був шукати собі нових спільників.
МОЛДАВСЬКІ ПОХОДИ КОЗАКІВ
(1650 – 1653 рр.)
І похід (серпень-вересень 1650 p.). Українська армія під командуванням Б. Хмельницького й загони кримських татар захопили столицю Молдови Ясси. Молдовський князь В. Лупул відмовився від союзу з Польщею, уклав союз із Б. Хмельницьким і зобов’язався видати свою дочку Розанду за старшого сина українського гетьмана – Тимоша Хмельницького. Після поразки козаків 1у битві під Берестечком (1651 р.) Лупул відмовився від своїх зобов’язань. Проте козацька перемога під Батогом (1652 р.) змінила відносини між державами.
ІІ похід (липень-серпень 1652 p.). Українсько-молдовський союз поновлено, відбулося весілля Розанди і Тимоша. Проте у квітні 1653 р. Валахія і Трансільванія за підтримки Польщі здійснили в Молдові державний переворот і позбавили В. Лупула влади. Останній звернувся по допомогу до Б. Хмельницького.
ІІІ похід (квітень-травень 1653 р.). Козацьке військо під командуванням Тимоша Хмельницького повернуло владу В. Лупулові. Але козаки, бажаючи закріпити успіх, розгорнули наступ на Валахію, який завершився поразкою. Валаський похід українського війська спричинив формування антиукраїнського союзу в складі Валахії, Трансільванії та Речі Посполитої. У липні 1653 р. В. Лупула знову позбавили влади.
IV похід (серпень-вересень 1653 p.). Останній похід Тимоша Хмельницького на Молдову. Під Сучавою козаки потрапили в оточення, Тимош Хмельницький був смертельно поранений і помер за декілька днів. Козаки здалися на почесних умовах: вони залишали Сучаву та вивозили тіло Т. Хмельницького.
Отже, у підсумку молдавські походи не мали успіху й не дали бажаних результатів Б. Хмельницькому.
ВІДНОСИНИ МІЖ ДЕРЖАВОЇ ВІСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО ТА МОСКОВСЬКИМ ЦАРСТВОМ
Ще з кінця 1648 р. між козаками та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами. Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Б. Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти російському цареві Олексію Михайловичу, що, якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною.
1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке під зверхність московського царя, тобто встановити протекторат над Україною.
Протекторат – така форма міждержавних відносин, за якої одна країна визнає над собою зверхність іншої заради власної безпеки.
У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджене велике посольство на чолі з російським боярином Василем Бутурліним.
8 січня 1654 р. у м. Переяслав відбулася Переяславська рада, на якій більшість козаків присягнули на вірність московському царю.
Умови договору між Москвою та Україною отримали назву «березневі статті» (підписані у березні 1654 р.)
«Березневі статті»
(березень 1654 р.)
МОСКОВСЬКО-КОЗАЦЬКА ВІЙНА ПРОТИ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
У 1654-1655 рр. російсько-українські війська спільно вели воєнні дії проти Речі Посполитої та Кримського ханства на території Білорусії та України. У липні 1655 р. у війну проти Польщі вступила Швеція.
Після козацько-російських перемог у 1655 р. у битвах під Охматовим на Черкащині та Городком на Львівщині Річ Посполита опинилася у дуже скрутному становищі. Протягом 1655-1656 рр. вона втратила контроль над більшою частиною українських, білоруських і литовських земель, значну частину самої Польщі окупувала Швеція.
24 жовтня 1656 р. московський цар Олексій Михайлович, не бажаючи посилення Швеції, за спиною України уклав з Річчю Посполитою Віленське перемир’я і розпочав війну проти Швеції. Це призвело до погіршення відносин між Б. Хмельницьким та московським урядом. Гетьман розпочав пошук нових союзників для продовження боротьби з Польщею.
Протягом 1656-1657 рр. складається військовий союз України зі Швецією і Трансільванією (Семиграддя). Український гетьман Б. Хмельницький, шведський король Карл Х Густав та семигородський (трансільванський) князь Юрій (Дьердь) ІІ Ракоци домовилися, що в разі перемоги Швеція і Трансільванія поділяли між собою територію Речі Посполитої, а Україна отримувала незалежність.
У грудні 1656 – липні 1657 рр. козацькі війська під командуванням Антона Ждановича взяли участь у спільному поході проти Польщі. Було здобуто Перемишль, Брест, Краків, Люблін, Варшаву. Але антипольська коаліція викликала незадоволення Московії. Крім того, на допомогу полякам прийшли татари, а Данія розпочала війну проти Швеції. Війська Антона Ждановича повернулися в Україну ні з чим.
Тяжко хворий гетьман Богдан Хмельницький, уражений звісткою про поразку антипольської коаліції та провал своїх задумів, дістав удар і помер 6 серпня 1657 року.
СПОДВИЖНИКИ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Максим Кривоніс – черкаський полковник, визначний військовий діяч початку Національно-визвольної війни: у Корсунській битві загін під його командуванням зіграв вирішальну роль у розгромі польського війська; помер від чуми під час облоги Замостя
Іван Богун – один із найближчих сподвижників Б. Хмельницького та найвизначніших діячів Національно-визвольної війни, полковник Кальницький (Вінницький), рішучі дії якого під час битви під Берестечком врятували від загибелі значну частину козацької армії, відомий політик.
Мартин Небаба – колишній коростишівський міщанин, потім – Чернігівський полковник, загинув у 1651 р., обороняючи переправу поблизу Лоєва від війська Януша Радзивілла.
Михайло Кричевський – виходець із Берестейської української католицької шляхти, полковник реєстрових козаків, із початком Національно-визвольної війни перейшов на бік Б. Хмельницького й прийняв православ’я. Був призначений київським полковником. Загинув у 1649 р. під час першої битви під Лоєвим з литовськими військами.
Антон Жданович – сотник Чигиринського полку, а потім полковник Київський. У 1657 р. очолював козацькі війська в спільному поході проти Речі Посполитої разом зі Швецією та Трансільванією.
Данило Нечай – походив з родини православного шляхтича, сподвижник Б. Хмельницького. Загинув у лютому 1651 р. в битві з поляками біля м. Красне.
Дата публікації 04.02.2013 | Автор Tutor
«Руїна» – період в історії України, який розпочався після смерті Б.Хмельницького і характеризується боротьбою за владу між представниками козацької верхівки, поділом України та втручанням у її внутрішні справи іноземних держав (Московії, Речі Посполитої, Туреччини).
Гетьманщина – неофіційна назва козацької держави, яка набуває поширюється наприкінці XVII – XVIII ст.
Причини Руїни:
Інтервенція – втручання однієї чи декількох держав у внутрішні справи іншої держави шляхом застосування військових сил.
Під час «Руїни» відбувалася боротьба за владу між:
- козацькою старшиною Війська Запорозького;
- шляхтою;
- «черню» – нижчими прошарками суспільства (міщанами, селянами, простими козаками).
ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА ВИГОВСЬКОГО
(1657 – 1659)
Ще за життя Б. Хмельницького Старшинська рада ухвалила його наступником сина Юрія, визнавши таким чином спадковість гетьманату. Але після смерті Б. Хмельницького у 1657 р. до повноліття 16-річного Юрія Хмельницького гетьманом було обрано колишнього генерального писаря Івана Виговського. Новий гетьман орієнтувався на козацьку старшину і шляхту, нехтуючи інтересами незаможних козаків, селян і міщан, що викликало незадоволення низів. У зовнішній політиці Іван Виговський налагодив союзницькі відносини зі Швецією, Трансільванією та Кримським ханством. Невдоволений втручанням російських урядовців в українські справи, гетьман взяв курс на зближення з Річчю Посполитою. Переговори у Гадячі між поляками і українською делегацією на чолі з радником Виговського Юрієм Немиричем і полковником Павлом Тетерею закінчилися у вересні 1658 р. підписанням знаменитого Гадяцького трактату про унію України з Польщею і Литвою.
Гадяцький трактат
(16 вересня 1658 р.)
Гадяцький договір викликав незадоволення частини козаків, які не хотіли бачити поляків своїми союзниками. У травні 1658 р. І. Виговський разом із загоном татар жорстоко придушив повстання полтавського полковника М. Пушкаря та отамана Запорозької Січі Я. Барабаша, які виступили проти союзу України з Польщею та за повалення влади І. Виговського.
Гадяцький договір так і не був реалізований, але призвів навесні 1659 р. до початку відкритої війни між Україною і Росією. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом, де армія гетьмана І. Виговського посилена польськими і татарськими загонами завдала нищівної поразки 100-тисячній російській армії на чолі з князем Трубецьким і Ромадановським. Але скористатися результатами цієї перемоги І.Виговський не зміг, бо проти нього підняли заколот полковники Цюцюра, Золотаренко, Сомко. Також проти пропольської політики гетьмана виступила впливова частина козацької старшини на чолі з полковниками І. Богуном, П. Дорошенком, І. Іскрою та кошовим отаманом Іваном Сірком.
ГЕТЬМАНУВАННЯ ЮРІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
(1659 – 1663)
У 1659 р. Ю. Хмельницький був обраний гетьманом на Переяславській раді в присутності російських військ і підписав Переяславську угоду з Московським царством.
Переяславська угода
(1659 р.)
Переяславський договір викликав незадоволення Речі Посполитої. У 1660 р. спільні московсько-козацькі війська здійснюють похід на Польщу, що отримав назву «Чуднівська кампанія». У битві під Чудновим московсько-козацькі війська зазнають поразки і у результаті Ю. Хмельницький переходить на бік Польщі й підписує з нею Слободищенський трактат, який проголосив про вхід України до Речі Посполитої. У порівнянні з Гадяцькою угодою І. Виговського Слободищенський трактат Ю. Хмельницького значно обмежував права та свободи козацької України у складі Речі Посполитої.
Частина козаків на Лівобережжі підняла повстання, відмовилася визнавати владу Польщі й обрала собі нового гетьмана – Я. Сомка. У результаті Україна фактично поділилася на Правобережну та Лівобережну.
|
Правобережжя |
Лівобережжя |
|
|
Ю.Хмельницький правив до 1663 р., коли зрікся влади й постригся в ченці. |
Я. Сомко правив до 1663 р. і був убитий козаками за наказом І. Брюховецького під час «Чорної ради» в Ніжині. |
|
|
Гетьманування П.Тетері П. Тетеря намагався в союзі з Польщею відвоювати Лівобережжя, але зазнав поразки. Під час його правління на Правобережжі польські війська грабували українські землі. Як наслідок у 1665 р. проти П. Тетері спалахнуло повстання й він утік у Польщу. |
Гетьманування І.Брюховецького І. Брюховецький був обраний гетьманом на «Чорній раді» у Ніжині («чорна» тому, що на ній був присутній простий народ – «чернь»). Трагічні події Чорної ради описав український письменник П.Куліш в романі «Чорна рада». У 1663 р. І. Брюховецький підписав з Московією Батуринські статті, але вже у 1665 р. він уклав з Росією інший договір – Московські статті, які значно обмежували автономію лівобережної Гетманщини. Московські статті
За те, що І. Брюховецький фактично «запродав» Україну Московському царству, він отримав титул російського боярина та маєток. У 1668 р. під час походу на Лівобережжя правобережного гетьмана П. Дорошенка І. Брюховецький був убитий козаками. |
|
|
Гетьманування П.Дорошенка П. Дорошенко поставив собі за мету об’єднати всі українські землі під своєю владою та звільнити їх від Польщі та Росії. У внутрішній політиці П. Дорошенко посилив роль Генеральної ради (зборів усіх козаків) у вирішенні державних питань; обмежив владу козацької старшини; створив корпус найманців – сердюків (піхотинців), підлеглих тільки йому особисто. У зовнішній політиці звернувся по допомогу до Туреччини в питанні об’єднання України і звільнення її з-під влади Польщі та Росії. У 1667 р. козацькі війська П. Дорошенко розгромили польське військо, й Правобережжя отримало автономію. |
||
|
У 1667 р. Польща й Росія підписують Андрусівське перемиʼря на 13,5 років
Таким чином, Росія та Річ Посполита зовсім не враховуючи інтереси української сторони поділили між собою Україну. Це викликало обурення П. Дорошенка, який у зовнішньополітичній діяльності починає орієнтуватися на Туреччину (Османську імперію). |
||
|
У 1668 р. П. Дорошенко здійснює похід на Лівобережжя, об’єднує під своєю владою Правобережну й Лівобережну України, оголошує себе гетьманом обох берегів Дніпра. Але Росія і Річ Посполита, не бажаючи втрачати свою присутність в Україні, виступили проти її возз’єднання в єдину державу. Гетьману довелося вести війну на два фронти. До того ж ворожу позицію щодо нього зайняли і запорожці. Вони висунули своїх кандидатів на посаду гетьмана – спочатку П. Суховія, якого підтримували татари, а потім М. Ханенка (1669-1674), якого визнала Польща. А наказний (тимчасовий) гетьман Лівобережжя Д. Многогрішний переходить на бік Росії. В Україні одночасно перебувало три гетьмана: П. Дорошенко, Д. Многогрішний і М. Ханенко. У 1669 р. П. Дорошенко укладає союзний договір з Туреччиною (Корсунські статті) і переходить під протекторат турецького султана. Об’єднані козацько-турецькі війська здійснюють похід на Правобережжя проти поляків. У 1672 р. Польща й Туреччина підписали Бучацький мирний договір, за яким до Туреччини відійшло Поділля; Дорошенко оголошувався гетьманом у старих межах (Київщина та Брацлавщина); у складі Польщі залишалися західноукраїнські землі. Поступово П. Дорошенко втрачає авторитет і підтримку народу, оскільки «привів» на українські землі татар і турків, які грабували українські поселення та брали ясир. П. Дорошенко, розчарований союзництвом із Туреччиною, передав гетьманську булаву кошовому отаману Запорозької Січі І.Сіркові. У 1676 р. П.Дорошенко зрікається гетьманства, виїжджає до Росії і присягає на вірність московському царю. |
Гетьманування Д. Многогрішного (1668-1672) У 1669 р. Д. Многогрішний підписав з Росією Глухівські статті, які дещо розширювали права української автономії. Глухівські статті
У 1672 р. Д. Многогрішний був звинувачений у таємних зносинах із Туреччиною і знятий з посади гетьмана. |
|
|
Друге гетьманування Ю.Хмельницького Ю. Хмельницький був ставлеником Туреччини, яка прагнула зберегти контроль над правобережжям після зречення П. Дорошенка. У 1677 р. Ю. Хмельницький здійснив проти росіян та лівобережного гетьмана І.Самойловича разом з татарами та турками перший Чигиринський похід, але невдало. У 1678 р. відбувся другий Чигиринський похід, у результаті якого Чигирин був зруйнований. У 1681 р. Росія й Туреччинапідписали Бахчисарайський договір, згідно з яким Лівобережжя входила до складу Росії; на Запорозьку Січ також поширювалася влада Росії; Поділля визнавалося за Туреччиною. Після Бахчисарайського договору Ю.Хмельницького було позбавлено влади.
Він був страчений турками у 1681 р. або 1685 р. На Правобережжі козацька українська держава Гетьманщина перестала існувати. |
Гетьманування І.Самойловича У 1672 р. І. Самойлович підписав з Росією Конотопські статті. Конотопські статті
У 1674 р. І. Самойлович оголосив себе гетьманом обох берегів Дніпра (усієї України), здійснив похід на Правобережжя, але під натиском турецько-татарської армії був змушений відступити. Щоб остаточно підірвати економіку Правобережжя І. Самойлович здійснив «Великий згін» – насильне переселення мешканців Правобережжя на Лівобережжя. У 1676 р. після зречення від влади П.Дорошенка І. Самойлович фактично об’єднав Україну й став гетьманом Ліво-, і Правобережжя, але незабаром Правобережжя відвоювали турки. І Самойлович брав участь у захисті Чигирина від турків під час Чигиринських походів (1677 – 1678 рр.). У 1687 р. І. Самойлович брав участь разом з російською армією на чолі з князем В. Голіциним у спільному першому Кримському поході проти татар. Похід завершився невдало. У 1687 р. І. Самойлович був відсторонений від влади. Новим гетьманом Лівобережжя стає І.Мазепа. Добра «Руїни» закінчується. На Лівобережжі козацька українська держава Гетьманщина збереглася, хоч і в обмежених правах. |
|
У 1686 р. Росія і Річ Посполита підписали «Вічний мир»,
який багато в чому повторював умови Андрусівського миру
У 1686 р. Київська православна митрополія підпорядковується Московському патріархату.
Під час «Руїни» Запорозьку Січ очолював славетний отаман І.Сірко. (? – 1680 р.). І.Сірко провів близько 60 битв проти військ Туреччини та Кримського ханства і жодного разу не зазнав поразки. Визволив із турецького рабства близько 100 тис. полонених. Був заарештований у 1672 р. російськими урядовцями та відправлений до Сибіру, але на вимогу польського короля І. Сірка відпустили. Зовнішньо-політична орієнтація кошового отамана постійно змінювалася.
Дата публікації 05.02.2013 | Автор Tutor
ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА
ГЕТЬМАНУВАННЯ ІВАНА МАЗЕПИ
(1687 – 1709)
У 1687 р. І. Мазепа підписав з Московським царством Коломацькі статті, які обмежували права та привілеї Гетьманщини. В основі Коломацьких статтей були Глухівські статті Д. Многогрішного.
Коломацькі статті
(1687 р.)
Внутрішня політика І. Мазепи
І. Мазепа – один з найбагатших феодалів у Європі, високоосвічена людина. Займався активною культурно-просвітницькою діяльністю: будував та реставрував православні храми, побудував корпус Києво-Могилянської колегії й домігся надання йому у 1701 р. статусу академії. І. Мазепа мріяв про об’єднання України під своєю владою, сприяв формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворення козацької старшини на освічену шляхетську верству – «бунчукових товаришів».
Бунчукові товариші – частина козацької старшини в Гетьманщині кінця ХVII – XVIII ст., яка хоч і не займала військово-адміністративних посад, але перебувала під покровительством гетьмана і за рангом трохи нижче за полковника. Уперше бунчукові товариші як привілейований клас старшини формується за гетьмана І. Самойоловича.
У 1701 р. І. Мазепа видав універсал про запровадження на Лівобережжі дводенної на тиждень панщини, що означало початок повернення до закріпачення селян. За це в народі І. Мазепу прозвали «вітчимом України».
У 1704 р. війська І. Мазепи, придушивши антипольське повстання С. Палія, зайняли Правобережжя., яке перейшло під владу гетьмана. До 1709 р. І. Мазепа фактично був гетьманом об’єднаної України.
Зовнішня політика І. Мазепи
У 1689 р. І. Мазепа брав участь у другому Кримському поході українських та російських військ у Крим, який також як і перший похід зазнав невдачі.
Українські козаки змушені були постійно брати участь у військових походах на боці Росії.
У 1700 р. розпочалася Північна війна.
Північна війна 1700 – 1721 рр. – це війна між Росією та Швецією за узбережжя Балтійського моря. Завершилася перемогою Росії. У війну також були втягнені Річ Посполита, Данія, Саксонія та Гетьманщина. Під час Північної війни Росію очолював цар Петро І.
Українські козаки були змушені воювати на боці росіян у Прибалтиці.
Протягом 1706 -1708 рр. тривають таємні переговори І. Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ та польським королем С. Лещинським. У жовтні 1708 р. І. Мазепа разом із кошовим отаманом Запорозької Січі К. Гордієнком переходить на бік шведського короля Карла ХІІ. Навесні 1709 р. І. Мазепа та Карл ХІІ укладають договір, за яким І. Мазепа зобов’язувався допомагати шведам у війні з росіянами, а Карл ХІІ обіцяв уразі перемоги надати Україні незалежність.
У результаті російські війська у листопаді 1708 р. вщент розгромили гетьманську столицю Батурин та 14 травня 1709 р. знищили Чортомлинську Запорозьку Січ.
На І.Мазепу було накладене церковне прокляття – анафема.
Вирішальна битва між російськими військами і військами шведів та І. Мазепи відбулася 27 червня 1709 р. під Полтавою. Російські війська здобувають перемогу. Карл ХІІ та І.Мазепа втікають до Молдовського князівства у м. Бендери, де у 1709 р. і помирає І.Мазепа.
ГЕТЬМАНУВАННЯ У ВИГНАННІ
ПИЛИПА ОРЛИКА
За І. Мазепою до Бендер пішло близько 50 представників козацької старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Вони обирають 5 квітня1710 р. П. Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також турецького султана і шведського короля.
У квітні 1710 р. П. Орлик укладає з козацькою старшиною та запорозькими козаками «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Конституція П. Орлика», «Бендерська конституція»). Конституцією П. Орлик зобов’язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії.
За підтримки Карла XII П. Орлик вступає в союз із кримськими татарами та Туреччиною.
На початку 1711 р. П. Орлик розпочинає спільний похід запорожців і татар проти росіян в Україні. В поході взяли участь Туреччина, Кримське Ханство, Швеція та частина польського війська, яка підтримувала С. Лещинського. Не зважаючи на успіхи в боях, через зраду татар і наступ російського війська на чолі з Б. Шереметьєвим, П. Орлик змушений був відступити у Молдову.
У 1711 р. Росія і Туреччина підписують Прутський мирний договір. Інтереси України не були враховані і П. Орлик залишається «гетьманом» у вигнанні.
Подальше життя П. Орлик намагається організувати коаліцію держав для боротьби з Російською імперією, але невдало. Помер П. Орлик 24 травня 1742 р.
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА
ПОВСТАННЯ СЕМЕНА ПАЛІЯ
(1702 – 1704)
У 1699 р. до Польщі відійшло Поділля, яке до цього перебувало під владою Туреччини. У результаті вся Правобережна Україна опинилася у складі Речі Посполитої. У 1699 р. польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на Правобережжі. У результаті у 1702 р. спалахнуло повстання за відновлення козацького стану. Повстання очолив фастівський полковник С. Палій разом із С. Самусем та З. Іскрою. Повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля та Волинь. Для придушення повстання поляки попросили допомоги у росіян.
У 1704 р. за наказом російського царя лівобережний гетьман І. Мазепа придушив повстання та встановив свою владу на Правобережжі. С. Палій був заарештований та засланий до Сибіру.
Проте після переходу І. Мазепи на бік шведів, С. Палій був звільнений і у 1709 р. призначений Білоцерківський полковником. Він брав участь у Полтавській битві на боці росіян, сподіваючись особисто вбити І. Мазепу. Помер С. Палій у січні 1710 р.
Після смерті І. Мазепи та поразки П.Орлика система міжнародних договорів 1711-1724 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.
Дата публікації 06.02.2013 | Автор Tutor
ГЕТЬМАНУВАННЯ
ІВАНА СКОРОПАДСЬКОГО
(1708 – 1722)
З XVIII ст. в офіційних російських документах поширюється назва українських земель – Малоросія.
У 1708 р. за згодою російського царя Петра І був обраний гетьманом І.Скоропадський. За його правління контроль Москви над Україною підсилився. І.Скоропадський подав прохання Петру І про підтвердження царем прав та вольностей Гетьманщини. У результаті в 1709 р. були підписані «Решетилівські статті», що загально підтверджували «права та вольності» Гетьманщини царським указом з обіцянкою їх конкретизувати.
Петро І у 1709 р. при гетьмані запровадив посаду міністра-резидента із правом контролю за діями гетьмана. Ним став А.Ізмайлов. Також були спрямовані в Україну два російські полки. Гетьманська столиця була перенесена з Батурина в Глухів (ближче до Росії). Петро І почав особисто призначати генеральну і полкову старшину, часто з числа росіян та німців, які не підпорядковувалися гетьману, а отримували великі маєтки в Україні.
29 квітня 1722 р. Петро І заснував Малоросійську Колегію, яка повністю контролювала й визначала діяльність гетьмана. Очолив Малоросійську колегію генерал С.Вельямінов. Протести Скоропадського були відкинуті. У липні 1722 р. І.Скоропадський помер.
ДІЯЛЬНІСТЬ НАКАЗНОГО ГЕТЬМАНА
ПАВЛА ПОЛУБОТКА
(1722 – 1724)
У 1722 р. наказним гетьманом став чернігівський полковник П.Полуботок. Виборів гетьмана не проводили.
Наказний гетьман – особа, яка тимчасово обіймала посаду гетьмана указом правителя.
П.Полуботок активно підтримує вимоги старшини ліквідувати Малоросійську колегію та відновити повноцінне гетьманство. У 1723 р. П.Полуботком були складені Коломацькі петиції – звернення до Петра І з вимогою відновлення давніх прав України. П.Полуботок був викликаний до російської столиці м. Санкт-Петербург, заарештований і помер у 1724 р. у в’язниці.
ГЕТЬМАНУВАННЯ
ДАНИЛА АПОСТОЛА
(1727 – 1734)
У 1725 р. помер Петро І. Небезпека нової війни з Туреччиною примусили російський уряд піти назустріч українським вимогам. У 1727 р. була скасована Малоросійська Колегія. Були проведені вибори гетьмана. Ним став миргородський полковник Данило Апостол. Діяльність гетьмана регламентувалась «Рішительними пунктами» - одностороннім царським указом 1727 р.
Д.Апостол доклав зусиль на відродження гетьманської влади. Відновив право обирати козаками генеральну старшину й полковників, зменшив число росіян й інших іноземців в адміністрації, підкорив своїй владі Київ, обмежив число російських полків в Україні. У 1729 – 17 30 рр. було проведено «Генеральне слідство», за яким відбулося розмежування маєтків на Лівобережжі з метою закріплення землі за козацькою старшиною і одержанням права спадкоємності. У 1734 р. Д.Апостол домігся повернення в Україну під гетьманську булаву запорозьких козаків з-під турецького підданства, які заснували Нову Січ на р. Підпільній. У 1734 р. помер Д.Апостол.
ПРАВЛІННЯ ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ
(1734 – 1750)
Після смерті Д.Апостола російська імператриця Анна Іоаннівна заборонила обирати нового гетьмана й створила так зване Правління гетьманського уряду. Правління гетьманського уряду складалося з трьох українців та трьох росіян. Очолював Правління гетьманського уряду російський князь О.Шаховський, який одержав таємні інструкції про поступову ліквідацію залишків Гетьманщини.
ГЕТЬМАНУВАННЯ
КИРИЛА РОЗУМОВСЬКОГО
(1750 – 1764)
За часи царювання російської імператриці Єлизавети (1741 – 1762), її фаворит Олексій Розумовський, звичайний український козак, що став графом, переконав її розпустити Правління гетьманського уряду й відновити гетьманську владу. Молодший брат О.Розумовського Кирило Розумовський був «обраний» гетьманом за наказом Єлизавети у 1750 р. Новий гетьман основний час проводив у Петербурзі, де став президентом Академії Наук, а управляла Гетьманщиною в основному козацька старшина. К.Розумовський зміг домогтися деякого розширення автономії. У Росії справами Гетьманщини став займатися не Сенат, а Колегія Іноземних Справ. Київ та Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьману. К.Розумовський провів судову та військову реформи. К. Розумовський переніс гетьманську столицю з Глухова до Батурина.
Однак у 1754 р. було скасоване мито на ввіз і вивіз товарів з Росії – головне джерело доходів гетьмана. У 1761 р. Київ перейшов під пряме імперське управління.
У 1762 р. російською імператрицею стає Катерина ІІ. К.Розумовський у 1763 р. звертається до імператриці із «Глухівською петицією», в якій просить повернути втрачені права Гетьманщини, дозволити скликання українського дворянського сейму – зборів, на зразок польського сейму. Також К.Розумовський просив закріпити за його родом гетьманське управління.
ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНЩИНИ КАТЕРИНОЮ ІІ
У 1764 р. Катерина ІІ скасувала гетьманську посаду. К.Розумовський був відправлений у відставку. У 1764 р. була створена Друга Малоросійська Колегія, яка перебрала на себе управління Гетьманщиною. Очолив Другу Малоросійську Колегію П.Румянцев. Перед колегією російський уряд поставив завдання остаточно ліквідувати автономію Гетьманщини. У 1765 – 1767 р. П.Румянцев здійснив «Генеральний опис Малоросії» – перепис населення, детальний опис поземельної власності та майна кожного господаря тощо.
У 1775 р. (після закінчення російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр.) царські війська зруйнували Запорозьку Січ (Нову Січ на р. Підпільній). Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був П.Калнишевський. Частина козаків пішла за р. Дунай, де у 1775 р. вони на території Туреччини організували нову Задунайську Січ. Згодом із частини козаків російський уряд у 1787 р. створив Чорноморське козацьке військо, яке переселили на Кубань.
У 1781 р. був знищений полковий адміністративний устрій, і Гетьманщина була реорганізована на російські намісництва. Запроваджувалось Малоросійське генерал-губернаторство у складі трьох намісництв: Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського.
У 1783 р. козацькі війська були реорганізовані в десять кавалерійських полків російської армії.
У 1783 р. на українських землях Лівобережжя було запроваджено кріпацтво.
У 1785 р. Катерини ІІ видала «Жалувану грамоту дворянству» («Грамоту про вільність дворянства»), згідно з якою козацька старшина отримала статус російського дворянства.
Гетьманщина перестали існувати, а Україна перетворилася на звичайну російську провінцію.
Дата публікації 07.02.2013 | Автор Tutor
СЛОБОЖАНЩИНА
Слобожанщина – історична область, яка охоплює території сучасних Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, частину Воронезької, Бєлгородської та Курської областей Росії.
Особливості розвитку Слобожанщини
Слобожанщина залюднюється в середині XVII ст. в основному українськими козаками і селянами та кріпаками-втікачами з Московії. Особливо активно переселення відбувається після поразки козацької армії під Берестечком (1651 р.) та під час Руїни.
Для заохочення переселенців московський уряд надавав певні «слободи», зокрема звільнення від податків. Поселення стали називати слободами, а територію -Слобожанщиною. З часом на Слобідській Україні виникають такі міста як Острогозьк, Суми (1652 р.), Охтирка, Харків (1654 р.) тощо.
На Слобожанщині було сформовано п’ять козацьких полків: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський.
Підпорядковувалася слобідські козаки бєлгородському воєводі, посади гетьмана не існувало.
Полковники обиралися на полкових козацьких радах і затверджувалися царем; мали ті самі повноваження, що й у Гетьманщині. Полкова старшина обиралася довічно.
У 1765 р. замість п’яти козацьких полків на Слобожанщині створювалася Слобідсько-Українська губернія Російської імперії, а з козацького війська було утворено п’ять гусарських полків.
ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНАВ ХVIIIст.
ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ
Правобережна Україна перебувала у складі Речі Посполитої.
У 30-х рр. ХVIII ст. на Правобережжі розгорнувся масовий рух повсталих українських селян проти польського панування – гайдамацький рух. Були три хвилі гайдамацького руху. Перше повстання гайдамаків відбулося у 1734 р. під керівництвом сотника Верлана. Друга хвиля гайдамацького руху була в 1750 р. Але найбільшим проявом гайдамацького руху була Коліївщина у 1768 р. Повсталі обрали собі керівником (гетьманом) Максима Залізняка. Також повсталих очолював уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина була спровокована діяльністю Барської конфедерації, що виникла у 1768 р.
Барська конфедерація – військово-політичне об’єднання польської шляхти, спрямоване на збереження необмежених своїх прав і привілеїв, а також католицької церкви. Барська конфедерація сприяла насильницькому покатоличенню українців та засиллю кріпацтва.
Під час Коліївщини повсталі масово винищували шляхтичів, католицьких священиків і євреїв. Коліївщина була придушена за допомогою російських військ. М.Залізняк був відправлений у Росію, а І.Гонта жорстоко страчений.
На зразок гайдамацького руху на західній Україні (у Галичині, Буковині та Закарпатті) діяв антифеодальний рух опришків. Найбільшого розмаху рух опришків досяг у 1738-1745 рр. під керівництвом Олекси Довбуша.
У результаті постійних повстань Річ Посполита ослабла. Як наслідок її сусіди – Росія, Австрія та Пруссія – провели три поділи Речі Посполитої. Перший поділ стався у 1772 р., за яким до Австрійської імперії відійшла Галичина. Також Австрія у 1775 р. окупувала Буковину, яка до цього перебувала під контролем Туреччини. Під час другого поділу Польщі у 1793 р. до Росії відійшла Правобережна Україна. За третім поділом Польщі Росія заволоділа Західною Волинню. Таким чином, Річ Посполита перестала існувати як окрема держава. Всі її землі поділили між собою Росія, Австрія та Прусія.
ПІВДЕННА УКРАЇНА ТА КРИМ
Південна Україна та Крим були приєднані до Російської імперії внаслідок двох російсько-турецьких війн. Перша російська турецька війна 1768 – 1774 рр. закінчилася перемогою росіян і підписанням Кючук-Кайнарджійського миру. У результаті до складу Росії відходили українські землі в міжріччі Дніпра та Південного Бугу до узбережжя Чорного моря. Кримське ханство спочатку оголошувалося незалежним від Туреччини, а в 1783 р. було приєднане до Росії. Друга російсько-турецька війна 1787 – 1791 рр. також закінчилася перемогою Росії й підписанням Ясського миру. Росія приєднала українські землі між Південним Бугом та Дніпром. Туреччина визнала приєднання до Росії Криму та Кубані.
Для освоєння півдня України російська влада заохочувала селян, надаючи їм всілякі пільги та іноземців (німців, сербів, греків, болгар тощо). Так, наприкінці 18 ст. з’являються нові українські міста: Севастополь (1784 р.), Херсон (1778 р.), Миколаїв (1788 р.), Одеса (1795 р.), Катеринослав (1776 р.,сучасний Дніпропетровськ) та ін. Офіційна назва південної України – Новоросія.
У 1796 р. на південних землях України було запроваджене кріпацтво.
На колишніх землях запорозьких козаків та південної України з’являються такі військово-адміністративні одиниці як Нова Сербія та Словʼяносербія.
Нова Сербія – військово-адміністративна одиниця, створена російським урядом на території сучасної Кіровоградської області, яка заселялась переважно сербськими військовими поселенцями.
Словʼяносербія - військово-адміністративна одиниця, створена російським урядом між річками Бахмутка та Луганка (сучасні Луганська та Донецька області), яку заселяли переважно вихідці з Балканського півострова.
Таким чином, наприкінці ХVIII ст. усі землі сучасної України опинилися у складі Австрійської та Російської імперій. Більшість українських земель (80%) – Слобожанщина, Лівобережжя, Правобережжя, Західна Волинь, Поділля, Південна Україна і Крим – перебували у складі Росії. У складі Австрії були Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття.
Дата публікації 09.02.2013 | Автор Tutor
Загальна характеристика української культури другої половини ХVII – XVIIIст.:
У культурі цього часу продовжується подальший розвиток нецерковних (світських) напрямів у всіх сферах. Створюються наукові центри, поглиблюється вивчення окремих наук. Урізноманітнюються жанри й тематика в літературі. Відбувається становлення професійної української музики. Для архітектури характерний стиль бароко (так зване «козацьке бароко»); бастіонні типи укріплень і мурів. XVIII ст. представлено багатьма пам’ятниками портретного живопису.
Зміни, що відбулися за другої половини ХVІІІ ст. у політичному і соціально-економічному житті України, не могли позитивно позначитися на українській культурі. Найобдарованіша молодь іде навчатися до Петербурзької академії мистецтв і не повертається «у провінцію». Її творчість стає органічною частиною російської культури .
|
Освіта і наука |
У1674 р.у друкарні Києво-Печерської Лаври був виданий«Синопсис» – нарис вітчизняної історії (з російської точки зору), що фактично став першим систематизованим підручником з історії. У першій половині ХVIII ст. з’являються козацькі літописи: «Літопис Самовидця», Г. Граб’янки, С. Величка. Козацькі літописи описують події з середини ХVII ст. по початок ХVIII ст. У 1661 р. була заснована Львівська єзуїтської колегія, яка у 1784 р. була реорганізована у Львівський університет. До 1809 р. у межах Львівського університету існував Руський інститут для підготовки греко-католицьких священників. У1701 р. Києво-Могилянській колегіум отримав статус академії. У 1774 р. на західноукраїнських земля запроваджено обов’язкову початкову освіту рідною мовою. Повну середню освіту здобували у німецькомовних гімназіях. УХVIIIст.творить видатний український філософ та письменник Г.С.Сковорода (1722-1794). У ХVIIIст. дієФ. Прокопович– ректор Києво-Могилянської академії, математик, фізик, один з перший в Росії застосував мікроскоп та телескоп. |
|
Література |
Письменники та їхні найвідоміші твори: Л. Баранович – «Нова міра старої віри». С. В. Величко- «Сказание о войне казацкой с поляками» (1-ша частина козацького літопису Самійла Величка). І. Гізель – «Правдива віра». Г. С. Сковорода – «Басні харьківські», «Сад божественних пісень». І. П. Котляревський – «Енеїда» (1798 р.) - перший твір, написаний розмовною українською мовою; поклав початок формуванню української літературної мови. Також розвивається народний епос: байки, історичні пісні, козацькі та кріпацькі пісні, балади, думи, перекази, чумацькі пісні тощо. |
|
Архітектура |
В архітектурі з другої половини ХVIIст. до кінця XVIIIст. переважає стиль «козацького бароко». З кінця XVIII ст. поширюється класицизм. Бароко – мистецький та архітектурний стиль, якому притаманні підкреслена урочистість, грандіозність, пишна декоративність, динамічність композиції. Архітектурні споруди: Миколаївський собор у Ніжині, Юр’ївськнй собор Видубицького монастиря, Троїцький собор у Чернігові, Воздвиженський собор у Полтаві, Покровський собор у Харкові, Катеринська церква в Чернігові, Преображенська церква у Великих Сорочинцях, Собор Краскогорського монастиря у Золотоноші, Андріївська церква у Києві. Собор Почаївської лаври, Троїцький собор у Новомосковську. Українські архітектори: І. Григорович-Барський – найвидатніший архітектор українського бароко ХVІІІ ст. (бурса Київської академії, Кирилівська та Покровська церкви, церква-дзвіниця Василя Великого, Набережно-Микульська дзвіниця тощо). С. Ковнір – архітектор ХVІІІ ст. (Кловський палац, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер Києво-Печерської лаври тощо). Я. Погребняк – український архітектор доби козацького бароко ХVІІІ ст. |
|
Живопис |
У живописі переважаємонументальний живопис — портретна галерея Успенського собору Києво-Печерської лаври, оздоблення церкви Св. Юра у Дрогобичі. Українські митці: І. Щирський- визначний гравер на міді доби бароко, церковно-культурний діяч. О. Тарасевич – гравер, якому належить 40 гравюр «Києво-Печерського патерика», вважається засновником української школи граверів (створив чимало портретів королів та інших видатних осіб Європи). І. Руткович- визначний галицький іконописець кін. XVII — поч. XVIII ст. Й. Кондзелевич – український іконописець ХVІІ – ХVІІІ ст. Й. Пінзель – визначний український скульпторХVІІІ ст. |
|
Музика і театр |
У 1737 р. відкрито спеціалізоване музичне училище у Глухові. У1798 р. у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною трупою. Українські музичні діячі: А. Ведель – український музикант, диригент, композитор, співак другої половини ХVІІІ – поч. ХІХ ст. М. Березовський – український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики ХVІІІ ст.; автор опери «Демофонт». Д. Бортнянський – відомийукраїнськийспівак, композитор і диригент другої половини ХVІІІ – поч. ХІХ ст. Створив новий тип хорового концерту. Дилецький Н. – автор «Музичної граматики». |
Дата публікації 12.02.2013 | Автор Tutor
Унаслідок другого (1793 р.) та третього (1795 р.) поділів Речі Посполитої до складу Російської імперії ввійшли землі Правобережної України та Західної Волині. А внаслідок двох успішних війн з Туреччиною другої половини ХVIII ст. до Росії було приєднано Південь України і Крим (1783 р.).
Українські землі, що перебували під владою Російської імперії умовно називають Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина).
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ
НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Після ліквідації Гетьманщини українські землі були перетворені на російську провінції, на яку поширювався загальноросійський адміністративно-територіальний устрій. У 1796 р. згідно з указом імператора Павла І на російських землях замість намісництв запроваджувалися губернії. Остаточно поділ України на 9 губерній закріпився у 1802 р. У 20-30-ті рр. ХІХ ст. губернії були об’єднані в генерал-губернаторства.
Таким чином, українські землі ділилися на генерал-губернаторства (очолювали генерал-губернатори), генерал-губернаторства ділилися на губернії (очолювали губернатори), губернії ділилися на повіти (очолювали капітани-ісправники), а повіти ділилися на стани. Генерал-губернатори та губернатори особисто призначалися російським імператором.
|
Регіони |
Генерал-губернаторства |
Губернії (очолювали губернатори, призначалися царем) |
|
Південно-Західний край (Правобережжя) |
Київське |
Київська, Волинська, Подільська |
|
Малоросія (Лівобережжя), Слобожанщина |
Малоросійське |
Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (з 1835р. – Харківська) |
|
Новоросія |
Новоросійсько-Бессарабське |
Катеринославська, Таврійська, Миколаївська (з 1805р. – Херсонська) |
Термін Україна практично припиняють вживати. Лівобережну Україну називають Малоросією, Правобережну Україну – Південно-Західним краєм, а південну Україну – Новоросією.
У 1831 р. було скасоване магдебурзьке право (право міст на самоврядування) на Лівобережжі.
У 1841 р. ліквідовано судочинство за Литовськими статутами на Правобережжі.
У 1847-1848 рр. на Правобережжі була проведена інвентарна реформа.
Інвентарна реформа – система заходів, проведених урядом Росії з метою впорядкування кріпосницьких відносин, тобто визначення повинностей та розмірів земельних наділів залежних селян.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ
Наддніпрянська Україна – аграрний (сільськогосподарський) край з феодальними (кріпосницькими) відносинами. 75% землі належало поміщикам, 60% населення – кріпаки. Основу економіки становило сільське господарство.
Сільське господарство (с/г):
1. У с/г Наддніпрянської України першої половини ХІХ ст. загострювалася криза феодально-кріпосницьких відносин. Прояв кризи феодально-кріпосницьких відносин:
- панування кріпацтва – поміщик мав право на майно і працю селянина, міг продати його з землею чи без землі;
– посилення феодальної експлуатації. Були поширені натуральна, грошова та відробіткова ренти;
– запровадження урочної системи – поміщик давав селянам завдання (урок), яке, як правило, неможливо було виконати за 1 день;
– панщина становила 4-6 днів на тиждень;
– витіснення селян на неродючі землі;
– державні селяни платили грошову ренту (податок) і виконували повинності на користь держави;
– примітивні, застарілі знаряддя праці, неефективне екстенсивне господарство і кріпацтво призводили до зниження прибутків поміщиків. У результаті велика частина феодальних маєтків перебувала під заставою;
– запровадження військових поселень (1817 – 1857 рр.) – так зване «самоутримання» війська, коли частина військових-селян одночасно виконували сільськогосподарські роботи і несли військову службу. Хлопчиків із 7 років зараховували до таких новобранців (кантоністів).
2. У першій половині ХІХ ст. у с/г Наддніпрянської України проникають капіталістичні відносини:
Капіталістичні відносини (капіталізм) – соціально-економічні відносини, засновані на вільнонайманій праці, товарно-грошовому обігу та приватній підприємницькій діяльності, спрямованій на прибуток.
- у с/г України починають використовувати найману працю;
– інколи земля передається в оренду заможнім селянам, купцям тощо;
– подекуди використовується с/г техніка;
– зростає роль товарного виробництва с/г.
Промисловість:
- 30-40-ві рр. ХІХ ст. у Наддніпрянській Україні починається промисловий переворот.
Промисловий переворот – перехід від ручної праці до машинної, від мануфактур до фабрик і заводів.
Мануфактури – підприємства, засновані на ручній праці.
Заводи та фабрики – підприємства, засновані на машинному виробництві.
- початок розвитку кам’яновугільної, металургійної галузей промисловості та машинобудування;
– формування робітничого класу (пролетаріату) та промислової буржуазії (підприємців, власників засобів виробництва);
– тісний зв’язок промисловості із с/г: млини, гуральні та інші обробні підприємства. Виникають цукрові заводи(перший цукровий завод був побудований у 1824 р. у с. Трощині на Чернігівщині);
- використання в промисловості як вільнонайманої праці, так і праці кріпаків.
Торгівля:
1. Внутрішня торгівля:
- внутрішня торгівля була представлена ярмарками (діяло понад 2 тис. ярмарок в Україні: Харків, Суми, Полтава та ін.);
– вивозилося з України в Росію збіжжя, зерно, м’ясо, вовну, сало, тютюн, олію, цукор;
– завозилося з Росії тканини, вироби з металу, скло, посуд;
– розвивався чумацький промисел.
2.Зовнішня торгівля:
- здійснювалася через порти Чорного та Азовського морів: Херсон, Миколаїв, Одеса, Севастополь;
– Україна експортувала с/г продукцію (зерно, м’ясо, вовну, сало, тютюн, олію, цукор);
– імпортувала товари розкоші, машини тощо.
АНТИФЕОДАЛЬНИЙ РУХ У НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ
Антифеодальний рух – суспільний рух проти панування феодальних відносин – кріпацтва.
Причини антифеодального руху:
- посилення кріпосного гнуту;
– безправне становище кріпаків;
– зловживання чиновників.
Мета антифеодального руху:
- скасування кріпацтва та отримання землі селянами.
Форми антифеодальної боротьби:
- скарги;
– відмова виконувати повинності;
– псування знарядь праці;
– підпали маєтків та вбивство поміщиків;
– утечі;
– збройні повстання;
– партизанська боротьба.
Масові антифеодальні повстання:
- Турбаївське повстання 1789 – 1793 рр. на Катеринославщині;
- у 1819 р. у Чугуєві (Харківщина) відбулося селянське повстання проти військових поселень;
- селянські рухи на Катеринославщині (1818-1820 рр.), Харківщині, Херсонщині, Чернігівщині (1832-1833 рр.);
- протягом 1813 – 1835 рр. тривала партизанська антифеодальна селянська боротьба на Поділлі на чолі з У.Кармелюком;
- «Київська козаччина» (1855 р.) – масовий рух селянства Київщини за повернення козацького стану.
Підсумки повстань:
- повстання були стихійними й неорганізованими, успіху не мали;
– повстання засвідчили, що більшість населення України виступає проти кріпацтва і готова до збройної боротьби;
– повстання змусили частину поміщиків шукати шляхи покращення умов селянства.
Як правило, селян карали шпіцрутенами.
Шпіцрутен – довга тонка і гнучка палиця або прут, яким били засуджених у царській армії, проганяючи їх через шеренгу солдатів.
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.
Російсько-турецька війна 1806-1812 рр.
- війна закінчилася перемогою Росії та підписанням Бухарестського миру;
– на долю українських земель випав тягар бути найближчим тилом бойових бій;
– у результаті перемог російських військ були приєднані до Російської імперії такі українські землі як Бессарабія.
Російсько-турецька війна 1828-1829 рр.
- війна закінчилася перемогою Росії та підписанням Адріанопольського миру;
– у 1828 р. українські козаки Задунайської січі на чолі із І.Гладким перейшли на бік російської армії. У 1832 р. на базі цих козаків було сформовано Азовське козацьке військо, завданням якогобулоохорона узбережжя Азовського моря. У 1864 р. Азовське козацьке військо було ліквідоване.
Україна у французько-російській (вітчизняній) війні 1812 р.
Під час походу 1812 р. на Росію армія французького імператора Наполеона з українських земель зайняла лише Західну Волинь.
Наполеон мав такі плани щодо України:
- Правобережжя повинно було відійти до створеного Наполеоном Великого герцогства Варшавського;
– Галичина і Волинь мали відійти до Австрії за воєнну допомогу в боротьбі з Росією;
– на території Лівобережжя та Південної України планувалося створити області на чолі з французькими маршалами та генералами (наполеоніди), які б підпорядковувалися Франції.
– Переважна більшість українців підтримали в цій війні Росію. Були сформовані козацькі кавалерійські полки, які воювали на боці російської армії, до лав якої увійшло 75 тис. українських ополченців. Одним з організаторів Полтавського козацького полку був український письменник І.Котляревський.
У Лейпцизькій битві 1813 р., де антифранцузька коаліція розбила наполеонівську армію, брало участь 8 український козацьких полків.
Дата публікації 16.02.2013 | Автор Tutor
Російська імперія – централізована абсолютна монархія із жорсткою політичною цензурою та забороною будь-яких опозиційних течій та рухів. Російську імперію очолював імператор (цар), влада якого була безмежною.
Роки правління російських імператорів у ХІХ – ХХ ст.
Олександр І (1801 – 1825 рр.)
Микола І (1825 – 1855 рр.)
Олександр ІІ (1855 – 1881 рр.)
Олександр ІІІ (1881 – 1894 рр.)
Микола ІІ (1894 – 1917 рр.)
Абсолютизм (абсолютна монархія)– необмежена влада правителя, яка ґрунтується на сваволі і за якої досягається високий ступінь державної влади. У Росії абсолютна монархія набула форми самодержавства.
Цензура – система державного нагляду за змістом та розповсюдженням інформації.
Опозиція – протидія, опір панівній думці влади.
Суспільно-політичний рух – рух, учасники якого пропонують різноманітні ідеї вдосконалення життя суспільства.
Напрями суспільно політичних рухів Наддніпрянської України:
- масонство;
- польський національно-визвольний рух;
- російський суспільно-політичний рух;
- український національно-культурний рух.
МАСОНСТВО
Масонство– релігійно-етичний рух, прибічники якого закликали до морального самовдосконалення й об’єднання людей за принципами Свободи, Рівності, Братерства. Хоча масони заявляли про невтручання в політику, вони відігравали помітну роль у революційних та національно-визвольних рухах.
Уперше масони виникають в Англії у ХVIIIст. і поширюються в інших країнах Європи. У Росію та Україну масони потрапляють наприкінці ХVIII ст.
Масонські організації називалися масонські ложі.
Найвідоміші масонські ложі в Україні
У 1818 р. у Полтаві починає діяти масонська ложа «Любов до істини», одним з членів якої був І.Котляревський.
У 1818 р. у Києві діє «Ложа об’єднаних слов’ян».
У 1819 р. в Україні зборонили масонські ложі.
А по всій Російській імперії масонські ложі та інші таємні організації були заборонені у 1822 р.
ПОЛЬСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ
Мета: відновлення незалежності Речі Посполитої.
Поляки вважали Правобережну Україну та Західну Волинь своїми територіями і планували шляхом збройного повстання звільнити ці землі з-під влади Росії та відновити Річ Посполиту.
У1830 – 1831 рр. відбулося польське повстання за відновлення незалежності Польщі, яке було придушене російськими військами.
Українці в своїй більшості не підтримали поляків під час повстання, оскільки на Правобережжі поляки планували відновити лише свою владу.
РОСІЙСЬКИЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ
ДЕКАБРИСТСЬКИЙ
Декабристи– представники опозиційного російського дворянства, які боролися за повалення царату (самодержавства), скасування кріпацтва та демократизацію Росії.
Першими декабристськими організаціями були «Союз порятунку» (1816 – 1818 рр.) та «Союз благоденства» (1818 – 1821 рр.)
У 1821 р. декабристські товариства були реорганізовані в Північне товариствота Південне товариство.
|
Південне товариство |
Північне |
|
|
Центр |
м. Тульчин (Україна) |
м. Петербург (Росія) |
|
Лідер |
П. Пестель |
М. Муравйов |
|
Програмні документи |
«Руська правда» |
«Конституція» |
|
Ідеї |
Проголошення республіки; скасування кріпацтва; демократичні права та свободи; збереження єдиної неподільної Росії. |
Проголошення Конституційної монархії, скасування кріпацтва; демократичні права та свободи; перетворення Росії на федерацію, але без урахування етнічних кордонів. |
|
Доля Українських земель |
Україна повинна була б стати однією з 10 областей Росії |
Україна мала бути поділена на Чорноморську державу (Київ) та Українську державу (Харків) |
Декабристи ігнорували національне питання!!!
У 1823 р. у м. Новгород-Волинський (Україна) було засноване Товариство об’єднаних слов’ян. Лідерами товариства були російські офіцері, брати П. і А. Борисови. Товариство виступало за звільнення слов’янських народів і об’єднанням їх в демократичну федеративну республіку. У 1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян об’єдналось із Південним товариством декабристів.
Повстання декабристів
У 1825 р. помер імператор Олександр І. 14 грудня 1825 р. у Петербурзі декабристи підняли повстання, яке було придушене владою.
29 грудня 1825 р. в Україні біля Фастова (с. Устимівка) розпочалося декабристське повстання Чернігівського полку, яке очоливС. Муравйов-Апостол. 3 січні 1826 р.повстання було придушене. Декабристський рух зазнав поразки.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РУХ
У ХІХ ст. відбувається процес становлення (відродження) української нації.
Нація – історична спільність людей, що складається у процесі формування спільної території, економічних зв’язків, мови, етнічних особливостей культури й характеру.
Національне відродження – це пробудження національної самосвідомості народів, які не мали власної державності; фактично – це процес становлення нації.
Стадії національного відродження
- фольклорно-етнографічна;
- культурно-літературна;
- політична.
Появи українського національного руху
З кінця ХVIII ст. починається рух дворян-автономістів, метою якого було відновлення втраченої автономії Гетьманщини (представники: В.Полетика, Р.Маркович, В.Капніст…).
У1791р. відбулася, так би мовити, місія В.Капніста в Берлін ( у Прусське королівство) з метою організувати російсько-прусську війну та звільнити Україну. Місія провалилася.
У 1798 р. перша публікація «Енеїди» І.Котляревського, яка започаткувала літературну українську мову.
У 1821 – 1822 рр. у Полтаві діє нелегальне Малоросійське таємне товариство на чолі з В.Лукашевичем. Товариство використовувало досвід діяльності масонських організацій. Програмний документ – «Катехізис автономіста». Головна мета Товариства – досягнення незалежності України, скасування кріпацтва, ліквідація самодержавства.
У 1846 р. перше видання праці з політичної історії України – «Історії Русів» – анонімного твору, авторство якого приписують Г.Кониському та Г.Полетиці.
Протягом 1846 – 1847 рр. у Києві діє Кирило-Мефодіївське братство
Кирило-Мефодіївське братство – українська таємна політична організація, яка намагалася поширювати свої ідеї шляхом культурно-просвітницької діяльності.
|
Організатори |
М.Костомаров, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш, Т.Шевченко. |
|
Програмні документи |
«Статут Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» (автор -В.Білозерський) «Книга буття українського народу» (автор – М. Костомаров). |
|
Ідеї |
скасування кріпацтва, повалення самодержавства, реалізація демократичних прав та свобод, національне визволення українського народу, створення конфедерації (об’єднання) вільних демократичних слов’янських держав зі столицею в Києві. |
|
Течії |
- поміркована (ліберальна). Представники:М.Костомаров, П.Куліш. Виступали за поширення ідей братства, які призведуть до реформ; - радикальна (революційна).Представники:М.Гулак, Т.Шевченко. Відстоювали ідею народного повстання. |
У 1847 р. за доносом студента О.Петрова Кирило-Мефодіївське братство було ліквідоване, а його учасники заарештовані. Найбільші покарання отримали Т.Шевченко та М.Гулак.
Дата публікації 17.02.2013 | Автор Tutor
Наприкінці ХVIII ст. у складі Австрійської імперії перебували такі українські землі: Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття. Умовна ці землі називають Західна Україна.
Східна Галичина увійшла до складу Австрійської імперії внаслідок першого поділу Польщі (1772 р.). Північна Буковина була окупована Австрією у 1775 р. Закарпаття ще з ХІІІ ст. перебувало в складі Угорського королівства, яке з ХVI ст. увійшло до складу Австрійської імперії.
Австрійська імперія – багатонаціональна держава; абсолютна монархія, яку очолювали імператори, що були з династії Габсбургів.
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
Східна Галичина та Північна Буковина входили до Королівства Галичини та Лодомерії», яке очолював австрійський ставленик. Королівство ділилося на намісництва. З 1849 р. Буковина стала окремим округом у складі королівства. Закарпаття входило до складу Угорського королівства і ділилося на жупи. Ні Королівство Галичини та Лодомерії, ні Угорське королівство не були самостійними державами, а були адміністративно-територіальними одиницями Австрійської імперії.
|
Адміністративно-територіальна одиниця |
Українська територія |
Поділ території |
|
Коронний край «Королівство Галичини та Лодомерії» |
Східна Галичина (центр – м. Львів) |
намісництва |
|
Північна Буковина (центр – м. Чернівці) |
окремий округ з 1849 р. |
|
|
Угорське королівство |
Закарпаття (центр – м.Ужгород) |
жупи |
СОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ТА СОЦІАЛЬНОГО СТАНОВИЩА УКРАЇНЦІВ
У Східна Галичині провідні позиції належали полякам.
У Закарпатті провідні позиції належали угорцям.
У Північній Буковині провідні позиції належали румунам.
Українці займали підлегле, підкорене становище!
Самоназва західних українців – русини; самоназва української мови – руська.
РЕФОРМИ АВСТРІЙСЬКИХ ПРАВИТЕЛІВ МАРІЇ-ТЕРЕЗІЇ ТА ЙОСИФА ІІ У 70-80- рр. ХVІІІ ст.
1. Аграрна реформа: часткове скасування кріпацтва: обмеження панщини до 30 днів на рік, звільнення селян від особистої залежності від пана; заборона тілесних покарань; складено «Інвентарі», до яких вносилися розміри повинностей та податків селян; з 1789 р. скасовано панщину, але після смерті Йосифа ІІ відновлено.
2. Релігійна реформа: церква підпорядкована державі, римо-католицька та греко-католицька церкви визнавалися рівноправними; визнано рівноправ’я євреїв; православна церква не була визнана на рівні з іншими церквами.
3. Освітня реформа: у 1774 р. запроваджено обов’язкову початкову освіту рідною мовою навчання; у Відні створено генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»); у 1784 р. засновано Львівський університет, при якому відкрито Руський інститут з українською мовою навчання, що діяв до 1809 р.
4. Адміністративна реформа:посилено централізацію управління, поширення загальноімперського законодавства в регіонах.
Реформи сприяли посиленню держави, проте контрреформістська політика наступних імператорів призвела до поновлення панщини і зростання селянських повинностей.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ
Західна Україна була відсталим аграрним краєм і виконувала роль аграрно-сировинного придатка промислово розвинутих регіонів Австрійської імперії.
Сільське господарство
- панування екстенсивного землеробства;
- застаріла техніка;
- малоземелля та безземелля селян;
- селянські повинності (кріпацтво, панщина, чинш, військова служба);
- розвиток садівництва, виноградарства, тваринництва, лісозаготівлі тощо.
Екстенсивне землеробство – це система господарювання, при якій збільшення продукції досягається лише при розширенні посівних площ.
Інтенсивне землеробство – це система господарювання, при якій збільшення продукції досягається шляхом удосконалення праці та техніки.
Промисловість
- промисловість розвивалася слабо;
- у промисловості було задіяно лише 2% населення;
- переважання мануфактур (ручної праці);
- 30-40 рр. ХІХ ст. почався промисловий переворот;
- найактивніше розвивалася нафтовидобувна та лісопереробна промисловість;
- панування іноземного капіталу, тобто власниками промислових підприємств були іноземці;
- занепад традиційних галузей виробництва: текстильної та шкіряної;
- встановлено найдовший в імперії робочий день (14-16 годин) при найнижчому рівні зарплат.
Торгівля
- Західна Україна експортувала деревину(ліс), с/г продукцію, вовну, тканини;
- імпортували все необхідне, імпорт переважав у 10 разів.
АНТИФЕОДАЛЬНА БОРОТЬБА
- скарги, виступи, знищення посівів, саботаж, повстання…;
- найбільші селянські повстання були під проводом Л. Кобилиці (1843 – 1844 рр., 1848-1850 рр.) на Буковині;
- У 1831 р. відбулися «холерні бунти» в Закарпатті. «Холерні бунти» – це виступи селян Закарпаття, пов’язані з епідемією холери;
- у 20-30-ті рр. ХІХ ст. набув поширення рух опришків під керівництвом М.Штолюка.
УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
- австрійська влада використовувала український рух як противагу польському та угорському;
- значний вплив на українців Галичини, Буковини та Закарпаття мала Наддніпрянська Україна;
- лідерство в національному відродженні мало греко-католицьке духовенство;
- У 1816 р. І.Могильницький у м. Премешлі заснувавав Товариство греко-католицьких священників;
- 20-30-ті рр. ХІХ ст. діє Перемишльський культурно-освітній гурткок на чолі з єпископом М. Левицьким;
- У 1833 р. створений гурток «Руська трійця» (М.Шашкевич, І.Вагілевич, Я.Головацький). У 1837 р. гурток видав альманах «Русалка Дністровая» – перша україномовна книга, видана на Західній Україні (конфіскований владою у м. Будапешт).
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ЧАС РЕВОЛЮЦІЇ 1848-1849 рр. В АВСТРІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
У 1848-1849 рр. у Франції, Італії, Німеччині та Австрії відбулися революції. Ці події увійшли в історію під назвою «весна народів». Революції зазнали поразки.
Революція – швидка зміна політичного, економічного та соціального ладу здебільшого насильницьким шляхом.
Хід революційних подій
15 березня 1848 р. австрійський імператор Фердинанд проголосив Конституцію. Влада імператора обмежувалася парламентом – рейхстагом.
У квітні 1848 р. скасовано панщину в Галичині (раніше, ніж у решті провінцій), проте за поміщиками залишалися сервітути У Буковині панщину скасували у серпні 1848 р., а на Закарпатті вона фактично проіснувала ще 5 років.
Сервітути – право користуватися чужою власністю; на правах сервітуту селяни користувалися спільно з поміщиками лісами, луками, пасовиськами.
У квітні 1848 р. поляки Галичини організували у Львові Центральну раду народову (ЦРН), з метою відновити Польську державу. Поляки визнавали за українцями Галичини гілку українського народу. Під впливом ЦРН створюється «Руський собор» – організація полонізованої української шляхти, яка підтримувала поляків. До складу «Руського собору» входив І.Вагілевич.
У травні 1848 р. у Львові створено першу українську політичну організацію Галичини – Головну Руську Раду (ГРР), яку очолили Г.Яхимович і М.Куземський.
Метою ГРР було поділ Галичини на Західну (польську) та Східну (українську); запровадження української мови в освіті та державному діловодстві, рівноправ’я з поляками…
ГГР видавала газету «Зоря Галицька», заснувала видавництво «Галицько-Руська матиця».
Учервні 1848 р. створюються озброєні загони поляків та українців (стрільці).
У червні 1848 р.відбувся Слов’янський з’їзд у Празі, на якому відбулося визнання українців за окремий народ.
У липні 1848 р. розпочав роботу австрійський парламент рейхстаг, до якого входило 39 українців із 383 депутатів. Одним із депутатів був Л.Кобилиця. Українці домагалися розглянути питання про національно-територіальний поділ Галичини на Східну (українську) та Західну (польську). Але невдало.
У жовтні 1848 р. – відбувся собор руських учених у Львові, на якому утверджено єдину граматику української мови, висунуто вимогу впровадження рідної мови в усіх школах.
У жовтні 1848 р. у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури (перший завідуючий – Я.Головацький).
1-2 листопада 1848 р. відбулося збройне повстання у Львові, яке було придушене австрійськими військами.
У березні 1849 р. імператор розпустив парламент та скасував Конституцію разом із демократичними правами та свободами.
Листопад 1848 – квітень 1850 рр. – друге селянське повстання на Буковині на чолі із Л. Кобилицею.
Революція зазнала поразки!
Результати й наслідки революції
- скасування панщини;
- визнання існування в Галичини українського народу із власними національними потребами;
- уперше західні українці сформулювали свої політичні програми;
- уперше західні українці отримали досвід парламентської діяльності;
- Головна руська рада стала першою українською політичною організацією, яка проіснувала з 1848 р. до 1851 р.
Дата публікації 22.02.2013 | Автор Tutor
Загальна характеристика української культури першої половини ХIХст.:
У першій половині ХІХ ст. починається процес формування сучасної української нації. Становлення української нації відбувалось у складних умовах занепаду кріпацтва і поширення товарно-грошових відносин, посилення соціальних і національних суперечностей у Російській імперії, виснажливих війн та наростання визвольних рухів тощо. Аналогічна ситуація склалася й у Західній Україні, яка входила до складу Австрійської імперії, не маючи власного самоврядування.
У першій половині XIX ст. дістають помітного розвитку українська музика, живопис, архітектура, театр. У 30-40-х рр. в українській літературі з’являється такий напрям, як романтизм. Творчість Т. Г. Шевченка відкриває новий етап у розвитку літератури та національної свідомості. В архітектурі поширюється класицизм.
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА
|
Освіта |
1805 р. – відкриття першого в Наддніпрянській Україні Харківського університету імені вченого-хіміка В.Каразіна 1820 р. – відкриття князем О.Безбородько в Ніжині гімназії вищих наук, що прирівнювалася до університету. 1834 р. – відкриття Київського університету ім. князя Володимира (сучасний університет імені Т.Шевченка). 1817 р. – закриття Києво-Могилянської академії. 1857 р. – створення П. Кулішем української граматики. |
|
Наука і техніка |
Відомі українські науковці: Історики: М. Костомаров, М. Максимович (перший ректор Київського університету ім. князя Володимира), В. Антонович, П. Куліш. 1846p. – перше видання «Історії Русів». Математики: Т. Осиповський, М. Остроградський. Хіміки: В. Каразін |
|
Література |
Відомі українські письменники, поети та мовознавці першої половини ХІХ ст.: М. Цертелєв («Досвід збирання старовинних малоросійських пісень»), М. Максимович («Малоросійські пісні», «Українські народні пісні»), П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка (байкар, «Малоросійські приказки»), П. Куліш («Чорна рада»), Т. Шевченко, І. Котляревський. 1840 p. – перше видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка |
|
Театр і музика |
Театральні діячі: І. Котляревський – директор Полтавського театру, Г. Квітка-Основ’яненко – директор Харківського театру. С. Гулак-Артемовський поставив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм» 1814 p. – створення першої професійної театральної трупи. |
|
Архітектура і образотворче мистецтво |
В архітектурі і живописі з кінця ХVIII ст. утверджується класицизм. Класицизм – мистецький та архітектурний стиль, в основу якого покладені традиції античності як норма та зразок досконалості. В архітектурі класицизму масово представлені колони. 1809 р. – побудований оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон) Наприкінці ХVIII ст. з’являються архітектурні ансамблі: парк «Олександрія» в Білій Церкві та Софіївський парк в Умані. Художники: В. Тропінін, Т. Шевченко, І.Сошенко, В.Боровиковський |
ЗАХІДНА УКРАЇНА
|
Освіта |
1816 р. – заснування І. Могільницьким освітнього товариства у Перемишлі І.Могільницький підготував першу граматику української мови в Галичині. У 1784 р. засновано Львівський університет, при якому відкрито Руський інститут з українською мовою навчання, що діяв до 1809 р. |
|
Наука |
1848 р. – відкриття кафедри української мови у Львівському університеті. 1848 р. - перший з’їзд українських діячів науки та культури – «Собор руських вчених». |
|
Література |
1830-ті рр.. – «Руська Трійця» (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький) 1837 р.— видання в Будапешті «Руською трійцею» альманаху «Русалка Дністровая». |
|
Театр і музика |
1815 – 1870 рр. – життя композитора М. Вербицького, автора музики українського гімну «Ще не вмерла Україна» (1861-1862 рр.) Перша постановка української п’єси О. Духновича на Закарпатті |
|
Архітектура і образотворче мистецтво |
Побудований Старий театр у Львові (нині імені М. Заньковецької) – архітектори: І. Зальцман, Л.Піхль. |
Дата публікації 26.02.2013 | Автор Tutor
РЕФОРМИ 60-70-х рр. ХІХ ст. У РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
Причини реформ:
- криза феодально-кріпосницьких відносин, що гальмувала розвиток економіки;
- відставання економіки Росії від країн Європи;
- поразка Росії в Кримській війні;
- смерть імператора Миколи І і прихід до влади в Росії молодого та перспективного правителя Олександра ІІ;
- посилення селянських повстань.
Кримська війна (1853-1856 рр.) – війна Росії з Туреччиною та її союзниками (Францією та Англією). Росія зазнала поразки. Під час війни у 1854-1855 рр. тривала героїчна оборона Севастополя російськими військами. Війна продемонструвала технічну відсталість Росії від країн Європи.
Скасування кріпацтва (селянська реформа, земельна реформа, аграрна реформа):
- 19 лютого 1861 р. російський імператор Олександр ІІ проголосив Маніфестом скасування кріпацтва в Росії;
- скасовано особисту залежність селян від поміщика;
- селяни дістали особисту свободу і громадянські права;
- земля передавалася селянським общинам за викуп. 20% поміщику сплачували селяни, решту платила держава. Селяни мали погасити борг державі протягом 49 років;
- до укладання викупної угоди селяни мусили виконувати повинності поміщику, мали статус тимчасовозобов’язаних;
- в Україні селяни в чорноземних районах отримували по 3-5 десятин на душу, у нечорноземних – 4-7 десятин;
- на Правобережжі селянські наділи збільшили, а тимчасовозобов’язаних не було, щоб позбавити польських поміщиків селянської підтримки;
- у 1866 р. державним селянам дозволили викупити свої землі.
Результати селянської реформи
- реформа сприяла утвердженню товарного капіталістичного виробництва;
- селяни залишилися найнижчим станом: платили подушний податок, відбували рекрутчину, підлягали фізичним покаранням;
- більшість землі залишилася в руках поміщиків.
Земська реформа ( реформа місцевого самоврядування) 1864 р.
- у повітах та губерніях обиралися земські управи (земства) – місцеві органи влади, які опікувалися школами, лікарнями, культурою, благоустроєм…;
- до складу земств входили дворяни, буржуазія, селяни;
- на Правобережжі земська реформа була впроваджена 1911 р., оскільки влада побоювалася польського визвольного руху.
Реформа міського самоврядування 1870 р.
У містах обиралися міські думи й управи, що опікувалися проблемами міського благоустрою.
Судова реформа 1864 р.
- запроваджено безстановий, незалежний від влади суд;
- судові засідання були публічними;
- судочинство відбувалося на змагальній основі: прокурор – адвокат;
- уведено суд присяжних.
Освітня реформа 1864 р.
- уведено єдину систему початкової освіти;
- створену мережу класичних гімназій та реальних училищ (давали робітничу спеціальність);
- відновлено автономію університетів.
Військова реформа 1862 – 1874 рр.
- у 1874 р. запроваджено загальну військову повинність чоловіків з 20 р., які не належали до дворянського стану;
- служба скорочувалася до 6-7 років, особи з вищою освітою служили менше;
- армія переозброювалася за новітніми технологіями, створено паровий флот;
- Росія була поділена на 15 військових округів. В Україні було Харківський, Одеський та Київський округи.
Фінансова реформа 1860 – 1864
- управління грошима зосереджено в руках міністерства фінансів;
- створено незалежних контрольних палат, які контролювали видатки в губерніях;
- створено Державний банк;
- з 1862 р. у пресі публікуються дані про прибутки та видатки держави.
Реформа цензури
- запроваджено цензуру періодичних видань;
- видавцям заборонено торкатися політичних питань.
Результати і наслідки реформ
- реформи заклали підґрунтя для переходу від феодальних відносин до буржуазних (капіталістичних);
- сприяли швидкому економічному піднесенню Росії;
- відбулася часткова демократизація суспільства;
- але реформи були обмежені: зберігалося самодержавство, поміщицька власність на землю, станова структура суспільства.
ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.
Політика царизму:
- в Україні розвивались ті галузі, які не мали відповідних умов у Росії (цукрова) або з України постачали сировину для російських підприємств;
- штучна затримка тих галузей, які створювали конкуренцію російським підприємствам (текстильна, бавовняна);
- вилучення капіталів, шляхом продажу російських товарів;
- колоніальний характер української економіки.
Сільське господарство
- залишки кріпацтва: збереження поміщицького землеволодіння, поєднання відробіткової та вільнонайманої систем господарювання, розорення поміщицьких господарств;
- розвиток товарних відносин: майнове розшарування селянства, розвиток поміщицького підприємництва за спеціалізацією районів (Південна Україна – зернове господарство, Правобережжя – вирощування цукрових буряків та технічних культур), запровадження удосконалених знарядь праці та машин у передових поміщицьких і великих селянських господарств, поширення вільнонайманої праці, аграрне перенаселення, що призводило до еміграції у Сибір та Кубань)
Промисловість
- 60-70 рр. ХІХ ст. – прискорення промислового перевороту, значне економічне піднесення;
- широке промислове будівництво на Півдні України;
- поділ України на промислово розвинений Південно-Схід та аграрний Північно-Західний райони;
- активний розвиток важкої промисловості: вугільна, металургійна, машинобудівна, металообробна (Україна стає головною вугільно-металургійною базою Росії);
- активне будівництво залізниць (перша українська залізниця 1865 р. з’єднала Балту й Одесу);
- у 70-ті рр. ХІХ ст. було завершено створення телеграфної мережі;
- переважання іноземного капіталу: Франція, Бельгія, Німеччина;
- в Україні розвивалося 80% російського цукру;
- найвідоміші українські підприємці – Терещенки, Харитоненки, Яхненки, Алчевські – в основному володіли підприємствами з переробки сільськогосподарської продукції.
Торгівля і міста
- формування великих промислово-торговельних центрів: Одеса, Київ, Харків, Катеринослав;
- занепад невеликих і середніх міст (Полтава, Суми, Житомир, Бердичів, Біла Церква);
- розширення внутрішнього ринку, яке гальмувалося низькою купівельною спроможністю населення;
- з України вивозили: вугілля, руди, цукор, хліб;
- завозили нафту, гас, машини, текстиль…;
- зовнішня торгівля здійснювалася через Чорноморські порти та митниці на Волині і Поділлі;
- існування ярмарків;
- Україна посідала перше місце у хлібному експорті Росії (42%).
Соціальні зміни
- завершився процес формування станів найманих робітників (пролетаріат) та буржуазії;
- активна урбанізація (процес збільшення населення міст);
- зростає чисельність інтелігенції;
- більшість населення залишалися селяни;
- 5% українців мешкало в містах, 38% – росіян, 45% – євреїв;
- українські селяни були неосвіченими, тому робітничий клас формували переселенці з російських губерній.
Дата публікації 02.03.2013 | Автор Tutor
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЦАРИЗМУ ЩОДО УКРАЇНИ
1. Офіційна російська влада заперечувала існування окремого українського народу, української культури, мови тощо.
2. 1863 р. – видання таємного Валуєвського циркуляра (автор – міністр внутрішніх справ П. Валуєв), у якому заявлено, що української (малоруської) мови не було, не має і не може бути; призупинено видання шкільних і релігійних видань українською мовою.
3. 1876 р. – видання Емського указу російським імператором Олександром ІІ, який заборонив друкувати книги українською; ставити українські театральні вистави; викладати українською; перекладати українською; ввозити українську літературу…
РОСІЙСЬКИЙ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РУХ В УКРАЇНІ
50-60-ті рр. ХІХ ст. – діяльність радикальних організацій (М.Чернишевський), метою яких було створення справедливого суспільства на базі селянських громад.
Організації радикалів: «Земля і воля» (1861р.)
70-80-ті рр. ХІХ ст. – діяльність народників («чайковці», «Земля і воля»), метою яких було розбудова на основі селянських общин соціалістичного суспільства (справедливого суспільства рівних людей).
Ідеї народників: селянство готове для повалення царизму і побудови соціалізму; соціально-економічні та національні проблеми будуть вирішені шляхом революції.
Народники поширювали свої ідеї «ходіння в народ».
Народницькі організації в Україні: «Чайковці» (1872 р., діяли в Києві та Одесі), «Київська комуна» (1873 р., Київ), «Південні бунтарі» (1875 р., Одеса).
1877 р. – «Чигиринська змова» – спроба народників підняти селянське повстання під Чигирином, але невдало.
Із 1878 р. народники переходять до тактики терору.
У 1879 р. «Земля і воля» розділилася на «Чорний переділ» (продовжувала займатися агітацією) та «Народну волю» (зосередилася на терорі).
У 1881 р. народники вбили імператора Олександра ІІ.
На початку 80-х рр. ХІХ ст. народницькі організації були розгромлені російською владою.
ПОЛЬСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ
У 1863-1864 рр. відбулося польське повстання проти Російського панування в Польщі. Масової підтримки в Україні повстання не отримало.
УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ТА ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ
Рух хлопоманів
Хлопомани – частина українських і польських (з українським корінням) студентів Київського університету, які вирішили присвятити себе дослідженню української культури. Очолив гурток хлопоманів В.Антонович. Хлопомани ходили по селах і збирали український фольклор. Поляки зневажливо називали їх хлопами (неосвіченими простолюдинами), звідси і походить назва – хлопомани.
У 50-60-ті рр. ХІХ ст. починається становлення громадівського руху.
Громади – напівлегальні непартійні об’єднання української інтелігенції, що займалися культурно-просвітницькою діяльністю.
Перша громада заснована в Петербурзі в 1859 р. Учасники: В. Білозерський, М. Костомаров, Т. Шевченко. Видавали в Петербурзі перший український журнал наддніпрянських українців «Основа» (1861 – 1862 рр.).
Громадівський рух поширюється в Україні (Київ, Полтава, Одеса, Харків, Чернігів…). Найбільшою була Київська громада, яку очолив В.Антонович.
Громади на деякий час припинили свою діяльність після видання Валуєвського циркуляру у 1863 р.
70-ті рр. ХІХ ст. – відновлення громадівського руху. За ініціативи В.Антоновича відновлює свою діяльність Київська громада, яка отримала назву Стара громада.
Культурно-просвітницька діяльність Старої Київської громади:
У 1873 р. – заснування Історичного товариства Нестора-літописця.
У 1873 р. – заснування Південно-Західного відділу Російського географічного товариства на чолі з Г.Галаганом. До складу відділа також входив автор слів українського гімну П.Чубинський.
У 1873-1875 рр. – видання газети «Київський телеграф».
Емський указ 1876 р. Олександра ІІ заборонив громади і закрив Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Громади переходять на нелегальну основу.
У 70-80-х рр. ХІХ ст. активізує свою діяльність українська молодь, яка виховувалась у громадах. Молоді громади відходять від культурно-просвітницької діяльності й ставлять собі за мету політичну боротьбу за соціалістичні ідеї та ідеї незалежності чи автономії України.
Видатні члени Київської громади: М.Драгоманов, Ф.Вовк, О.Потебня.
М.Драгоманов – український учений та громадсько-політичний діяч ХІХ ст., один з організаторів «Старої громади» в Києві. Пізніше бере участь і в молодих громадах. Емігрував до Женеви (Швейцарія), де видавав журнал «Громада». Відстоював соціалістичні ідеї. Майбутнє України вбачав у якості автономії в межах демократичної Російської федерації.
У 1892 – 1893 рр. – діяльність таємної організації «Братство тарасівців» (І.Липа, М.Міхновський, В.Шемет), яка ставила за мету здобуття державної незалежності України. «Братство тарасівців» виникло під час відзначення дна народження Т.Шевченка, на могилі великого Кобзаря.
У 1896 р. у Києві було утворене таємне товариство «Молода Україна», члени якого згодом утворили одну з перших українських соціал-демократичних груп.
У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича була утворена «Всеукраїнська загальна організація».
Дата публікації 04.03.2013 | Автор Tutor
АДМІНІСТРАТИВНІ ЗМІНИ В АВСТІЙСКІЙ ІМПЕРІЇ ТА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
- У 1867 р. в Австрійській імперії було прийнято Конституцію, за якою держава перетворюється на дуалістичну (двоєдину) Австро-Угорську імперію.
- Очолював імперію імператор із династії Габсбургів. Його влада була обмежена парламентами: рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині.
- У складі Австрії залишалася Галичина та Буковина; у складі Угорщини – Закарпаття.
- Галичина отримала обмежену внутрішню автономію, якою керував намісник, що призначався з числа польських магнатів.
- З 1861 р. у Львові працює Галицький сейм.
- Буковина також отримала внутрішнє самоврядування.
- Закарпаття залишалося частиною Угорщини й ніякої автономії не отримало.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
- Західноукраїнські землі залишалися відсталим аграрно-сировинним краєм.
- Зберігалися пережитки феодальних відносин, велике панське землеволодіння, сервітути тощо.
- Економіка мала колоніальний характер, ресурси краю використовувалися в інтересах імперії.
- Поступове, повільне впровадження ринкових відносин у с/г.
- Масова трудова еміграція, пов’язана з малоземеллям селянства, аграрним перенаселенням. Найбільше західні українці емігрували в США, Канаду, Бразилію, Австралію, країни Європи.
Еміграція – добровільний виїзд з однієї країни до іншої на постійне або тимчасове поживання.
Аграрне перенаселення – наявність значного безробіття серед населення, зайнятого у сфері сільського господарства і відсутність можливості забезпечити необхідний мінімум достатку для своєї родини.
- Зародження кооперативного руху. Кооперативи створювалися за сприяння «Просвіти» (1868 р.). Засновником споживчого кооперативу «Народна торгівля» (1883 р.) був Василь Нагірний. Метою кооперативів було закуповувати і продавати великі партії продуктів без посередників, надавати кредити…
Кооператив – це добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.
- Повільне формування фабрично-заводської промисловості: 95% підприємств були дрібними.
- Повільна механізація промисловості.
- Промисловий переворот затягнувся до 80-х рр. ХІХ ст.
- Занепад обробної промисловості, не витримувала конкуренції з боку австрійських фабрикантів.
- Провідними галузями промисловості були лісопильна та нафтовидобувна (Дрогобицько-Богуславський нафтовий район); солеварна промисловість…
- Панування іноземного капіталу (австрійського, німецького, бельгійського, канадського…)
- Низький рівень зарплат.
- Бурхливий розвиток залізничного транспорту.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ
- Поразка революція 1848-1849 рр. та імперська реакція спричинили послаблення українського руху.
- Австрійська влада використовувала українсько-польські протистояння.
- У 1851р. ліквідовано Головну Руську Раду (проіснувала з 1848 р. по 1851 р.).
- Відмовлено поділити Галичину на Західну та Східну.
- Конституція 1867 р. офіційно оголосила рівноправність усіх народів імперії, що позитивно позначилося на розвитку української культури.
- Австрійська влада не переслідувала українські просвітницькі об’єднання та видавництва.
- Українці отримали змогу обирати й бути обраними до австрійського та угорського парламентів, галицького та буковинського сеймів.
Течії суспільно-політичного руху
1. Москвофіли орієнтувалися на Російську імперію і ставили собі за мету об’єднати Західноукраїнські землі з Наддніпрянською Україною під владою Росії. Отримували фінансову підтримку з Росії. У 60-80-х рр. ХІХ ст. займали провідне становище в громадському житті Західної України.
Ідеї: не визнавали існування окремого українського народу й мови; стверджували, що існує єдиний руський народ, який поживає від Карпат до Камчатки.
Діяльність: У 1870 р. заснували політичну організацію Руську раду; створили «язичіє» – суміш російської, української, польської та церковнослов’янської, яку подавали як справжню руську мову.
Лідери: Я.Головацький, І.Гуталевич, Б.Дідицький
2. Народовці (українофіли) – національна українська течія, що зародилася в 60-х рр. ХІХ ст., представники якої доводили самостійність українського народу, культури, мови.
Ідеї: єдність українських земель, необхідність їх об’єднання; розвиток української мови, культури.
Діяльність: створювали просвітницькі організації, підтримували зв’язки з громадами Наддніпрянської України; пропагували твори І.Котляревського, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основяʼненка…; були ініціаторами створення у Львові першого професійного українського театру (1864 р.); у 1868 р. відкрили культурно-освітнє товариство «Просвіта»; у 1873 р. – Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке з 1892 р. перейменоване на Наукове товариство ім. Т.Шевченка. (з 1897 по 1913 рр. Товариство очолював М.Грушевський); у 1885 р. заснували Народну Раду, яка повинна була продовжувати справу Головної Руської Ради (очолив Ю.Романчук).
Лідери: Ю.Романчук, К.Климкович, В.Шашкевич, Є.Згарський, Ф.Заревич.
3. Радикали – представники молодої інтелігенції, що вели боротьбу за визволення українського народу від соціального та національного гніту. Сповідували соціалістичні ідеї. Створили перші політичні партії.
Лідери: І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький
ПОЛІТИКА «НОВОЇ ЕРИ»
«Нова ера» – українсько-австрійсько-польські домовленості кінця ХІХ ст.
Передумови політики «Нової ери»:
- загострення відносин між Австро-Угорщиною та Росією спонукали австрійців поблажливо ставитися до українців, з метою залучення на свій бік українців Наддніпрянської України.
- Австро-Угорщина прагнула приєднати Наддніпрянську Україну.
Зміст домовленостей «Нової ери»:
- Надання українцям місць в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі.
- Відкриття трьох українських гімназій.
- Відкриття кафедри української історії (очолив М.Грушевський) у Львівському університеті.
- Розширення сфери використання української мови в державних установах.
- Українцям був відкритий доступ до державних посад.
У 1894 р. «Нова ера» завершилася через невдоволення і поляків, і українців.
ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
1. Русько-українська радикальна партія (РУРП, 1890 р.) – перша українська політична партія.
Засновники: І.Франко, М.Павлик
Програма: демократизація суспільства, усунення експлуатації, утвердження соціалістичних реформ, піднесення самосвідомості українців, автономія України (незалежність на перспективу).
У 1895 р. Ю.Бачинський опублікував брошуру «Ukraina irredenta» («Україна уярмлена»), у якій доводив історичну необхідність здобуття Україною незалежності.
2. Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899 р.) стала найчисельнішою партією національного спрямування.
Засновники: К. Левицький, Є.Левицький, Ю.Романчук, В.Будзиновський, В.Охримович.
Програма: виховання почуття єдності з Наддніпрянською Україною; створення єдиної української автономної провінції у складі Австро-Угорщини; соборність і незалежність України.
3. Українська соціал-демократична партія (УСДП, 1899 р.) сповідувала соціалістичні ідеї.
Засновники: М.Ганкевич, С.Вітик, Ю.Бачинський.
Програма: досягнення соціалізму шляхом реформ, захист інтересів робітників, незалежна Україна на перспективу.
СОЦІАЛІЗМ – це вчення про суспільний лад, який, на думку його прихильників, повинен прийти на заміну капіталізму, заперечує приватну власність і експлуатацію людини людиною. Соціалізм визначають також як справедливе суспільство рівних людей. Джерелом несправедливості вважається приватна власність, яка призводить до появи багатих та бідних. Тому, на думку соціалістів, потрібно ліквідувати приватну власність, замінивши її суспільною (народною) власністю, що і призведе до побудови соціалізму. Радикальні соціалісти пропонували побудувати соціалізм шляхом народної революції. Найбільш обґрунтовано соціалістичні ідеї були представлені в працях німецьких мислителів К.Маркса та Ф.Енгельса.
Наприкінці ХІХ ст.. набуває поширення на Західній Україні робітничий та селянський рух.
Робітничий рух
Причини: важкі умови праці, низька зарплата, низький рівень життя призводили до робітничого руху.
Форми боротьби: скарги, страйки, мітинги…
Вимоги:соціально-економічні покращення, боротьба за виборче право.
Результати:підвищення зарплати, скорочення робочого дня до 10-11 годин на добу, поліпшення умов праці.
Селянський рух
Причини: безземелля та малоземелля селянства; залучення селян до будівництва шляхів…
Форми боротьби: позови до суду на поміщиків, які забороняли користуватися сервітутами; захоплення угідь; потрави поміщицьких посівів; збройні повстання (1885 – 1886); мітинги-віче.
У 90-х рр. ХІХ ст. відбувається політизація селянства; висувається вимога щодо національних і політичних (право вибору) прав українців.
Вимоги: загальне виборче право; скасування деяких податків; розширення мережі українських шкіл; припинення полонізації…
Результати: посилення політичної активності селянства, зростання його національної самосвідомості.
Галичину з другої половини ХІХ ст. ототожнювали з П’ємонтом – італійським королівством, навколо якого відбулося об’єднання Італії в середини ХІХ ст.
ОСОБЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ НА БУКОВИНІ ТА В ЗАКАРПАТТІ
На Буковині початок національного руху припадає на 60-ті рр. ХІХ ст.
- Перші національні організації були москвофільські («Руська бесіда», 1869 р.)
- Національний рух формувався під впливом Галичини.
- Утворилася «буковинська трійця» (Ю.Федькович, С.Воробкевич, Г.Воробкевич)
- У 1875 р. – відкриття Чернівецького університету.
- У 1885 р. – видання української газети «Буковина» (редактор Ю.Федькович)
На Закарпатті розвиток українського руху відбувався надзвичайно повільно через економічну відсталість та національні утиски з боку уряду Угорщини.
- Політика мадяризації (нав’язування угорської культури).
- Скорочення українських початкових шкіл.
- Панування москвофільства.
- Діяльність «Товариства Св. Василя» в культурно-просвітницькій сфері була обмежена через жалюгідний матеріальний стан.
Дата публікації 06.03.2013 | Автор Tutor
Загальна характеристика української культури другої половини ХIХ– початку ХХ ст.:
Формування української нації викликає рух за розвиток національної культури, посилює процес пробудження національної свідомості, інтерес суспільства до свого історичного минулого, усної народної творчості, етнографії, мови.
Царат не визнавав української мови, виступав проти видання українських книжок. Висловлюючи думки «верхівки», реакційний літератор М. Грач заявляв, що «малороссийское наречие» є не що інше як «суржик російської та польської мов».
Після реформи 1861 р. швидко розвивався український національний рух, який значною мірою спирався на «громади». Практична робота «громад» переважно складалася із культурницьких заходів, участі в роботі недільних шкіл, видання підручників, публікацій усної народної творчості.
Розвиваються українська класичну музика та реалістичне образотворче мистецтво. Високого рівня досягає реалістичний театр (М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін.).
У літературі розвивається реалізм. Визначним її досягненням було створення широкої галереї узагальнених соціальних типів.
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА
|
Освіта |
1861 р. — видання «Букваря южнорусского» Т. Шевченка.1864 р. — новий статут про гімназії двох типів — класичні гімназії й реальні училища. 1865 р. — відкриття в Одесі Новоросійського університету, третього в Україні. 1898 р. — заснування Київського політехнічного інституту . 1905 р. — скасування обмежень українського слова — наслідок першої російської революції 1906 р. — заснування культурно-освітніх товариств «Просвіта» в Києві, Полтаві, Одесі, Чернігові. В їх роботі, брали участь М. Коцюбинський і Б. Грінченко |
|
Наука й техніка |
1873-1919 рр. — діяльність у Києві історичного товариства Нестора-літописця1873-1876 рр. — діяльність у Києві Південно-західного відділу Російського географічного товариства 1882-1907 рр. — видання в Києві журналу «Киевская старина» (друкуються В. Антонович, Д. Баталій, М. Костомаров, А. Кримський та ін.) 1885-1902 рр. — у Харкові працює відомий математик О. Ляпунов 1886 р. — І. Мечников організує в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію Агатангел Кримський – мовознавець, поліглот, знав більш ніж 50 мов. 1896 р. — відкриття В. Хвойком перших пам’яток трипільської культури 1907 р. — заснування М. Грушевським «Українського наукового товариства» 1907-1909 рр. — видання «Словника української мови» Б. Грінченка |
|
Література |
1838-1918 рр.— І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря», «Кайдашева сім’я»)1849-1920 рр. — П. Мирний 1861 р. – видання у Петербурзі громадою журналу «Основа» 1864-1902 рр. — П. Грабовський, поет (збірки «Пролісок», «півночі», «Кобза») 1864-1913 рр; — М. Коцюбинський, один з найвидатніших українських прозаїків («Фата Моргана», «Тіні забутих предків» та ін.) 1871-1913 рр. — Леся Українка, поетеса («Досвітні огні», «Сім струн») 1880 р. — перше видання роману П. Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» 1903 р. — перше повне видання Біблії українською мовою (у Відні) 1907 р. — видання першого повного видання творів Т. Шевченка за редакцією В. Доманицького |
|
Театр і музика |
1832-1887 рр. — П. Сокальський, композитор (опери «Мазепа», «Богдан Хмельницький»)1842-1912 рр. — М. Лисенко, композитор (музика до творів «Кобзаря», опери «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Наталка-Полтавка» та ін.) 1864 р. — перше виконання в Петербурзі опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» 1882 р. — заснування в Єлисаветграді М. Кропивницьким українського професійного театру (грають М. Заньковецька, М. Садовський та ін.) 80-90-ті рр. — діяльність українських театральних труп на чолі з М. Старицьким, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, М. Садовським. 1904 р. — заснування М. Лисенком музично-драматичної школи (першого в Україні театрального навчального закладу) поч. ХХ ст. – працює відома оперна співачка Соломія Крушелницька |
|
Архітектура й образотвор. мистецтво |
1862-1882 рр. — спорудження Вододимирського собору в Києві (арх. О.Беретті).1880 р. — заснування І. Айвазовським у Феодосії міської картинної галереї 1899 р. — у садибі X. Алчевської встановлено перший в Україні бюст Т. Шевченка (ск. В. Веклемишев) 1902-1905 рр. — панорама «Оборона Севастополя» (Ф. Рубо) 1909 р. — зйомки перших в Україні кінофільмів. |
ЗАХІДНА УКРАЇНИ
|
Освіта |
1868 р. — заснування у Львові українського культурно-освітнього товариства «Просвіта».1875 р. — заснування університету в Чернівцях. У Східній Галичині працює 4 260 класів із польською мовою навчання, 2250 – українською мовою навчання. Діють 5 реальних середніх шкіл, гімназії у Львові й Перемишлі У Північній Буковині працюють 805 початкових шкіл, гімназія в Чернівцях з українськими класами |
|
Наука й техніка |
1873 р. -заснування у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка створено Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка 1897 р. — Наукове товариство ім.. Т. Г. Шевченка очолює М. Грушевський |
|
Література |
1834-1888 рр. — Ю. Федькович, буковинський поет («Довбуш», «Лук’ян Кобилиця», «Дезертир» та ін.)1856-1916 рр. — Іван Франко (“Борислав сміється”) 1868-1942 рр. — О. Кобилянська («Земля», «У неділю рано зілля копала») 1871-1936 рр. — В. Стефаник («Камінний хрест» та інші оповідання) 1885 р. — видання Ю. Федьковичем газети «Буковина» |
|
Театр і музика |
1864 р. — заснування у Львові першого українського професійного театру товариства «Руська бесіда» (режисер — О. Бачинський)1880 р. — відкриття Львівської консерватори 1908 р. — утворення в Станіславі театрального «Товариства ім. І. Тобілевича» |
|
Архітектура і образотвор. мистецтво |
1864-1882 рр. — збудування в Чернівцях резиденції митрополита (арх. І. Главка)1897-1900 рр. — Оперний театр у Львові (арх. 3. Горголевський) На західноукраїнських землях працювали художники К. Устиянович («Гуцулка біля джерела»), Т. Копистинський («Гуцулка», «Далматинка»), Т. Ромаячук («Узлісся», «3 дороги») |
Дата публікації 17.03.2013 | Автор Tutor
НАДДНІПРЯНСЬКА УКРАЇНА
Економічний розвиток
Промисловість:
- високі темпи розвитку;
- переважання іноземного капіталу;
- нерівномірний розвиток регіонів (концентрація виробництва на Лівобережжі та Південній Україні);
- 70% промисловості зорієнтоване на видобуток сировини;
- 1900 – 1903 р. – економічна криза зумовлена перевиробництвом, яка охопила в найрозвинутіші галузі промисловості в Україні, зокрема металургійну і кам’яновугільну. Економічна криза сприяла посиленню концентрації виробництва й утворенню монополій;
- поява наприкінці ХІХ – початку ХХ століття монополій (монополізація виробництва).
Монополія – це об’єднання підприємств однієї галузі, яке панує на ринку.
Види монополій:
Трест – об’єднання підприємств, які повністю втрачають свою самостійність.
Синдикат – об’єднання підприємств, які зберігають виробничу самостійність, а для комерційної діяльності створюють спільне підприємство – синдикат.
Картель – об’єднання, у якому підприємства зберігають виробничу та фінансову самостійність.
Концерн – багатогалузеве об’єднання із злиттям банківського та страхового капіталу.
У Наддніпрянській Україні переважали синдикати («Продвагон», «Продамет», «Продвугілля»…)
Сільське господарство
Столипінська аграрна реформа 1906 – 1911 рр. (П.Столипін – міністр внутрішніх справ та голова Ради міністрів Російської імперії):
- розбивалися селянські общини і земельний наділ переходив до селянина в приватну власність;
- земля ставала товаром;
- передбачалася ліквідація аграрного перенаселення шляхом заохочення переселення в східні райони Росії.
Наслідки реформи суперечливі:
- зростання с/г виробництва;
- поширення товарних відносин у с/г;
- розшарування селянства (10-15% селян стали заможними, 50% – залишалися бідними);
- міграція населення на Далекий Схід, до Сибіру, Середньої Азії.
Створення українських політичних партій Наддніпрянської України
|
Назва |
Рік |
Лідери |
Програмні положення та діяльність |
|
РУП (революційна українська партія) |
1900 |
Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич, М.Русов |
М.Міхновський уклав програму партії «Самостійна Україна» (1900 р.), у якій були обґрунтовані права України на самостійність У програмі РУП відбуваються зімни: перехід на засади автономістів, сповідування соціалістичних ідей. |
|
УСП (українська соціалістична партія) |
1900 |
Б.Ярошевський, М.Меленевський |
Сповідування соціалістичних ідей. Кінцева мета – українська соціалістична, демократична республіка. |
|
УНП (українська народна партія |
1902 |
М.Міхновський, О. Макаренко |
Ідея цілковитої незалежності України |
|
«Спілка» (українська соціал-демократична спілка) |
1904 |
М.Меленевський |
Сповідувала соціалістичні ідеї. У 1905 р. приєдналася до РСДРП (м) (російська соціал-демократична робітнича партія меншовиків) |
|
УСДРП (українська соціал-демократична робітнича партія) |
1905 |
В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш |
Орієнтувалася на селянства, прагнула поєднати соціалістичні та націоналістичні ідеї. Виступала за автономію України. |
|
УДРП (українська демократично-радикальна партія) |
1905 |
А.Лотоцький Є.Чикаленко Б.Грінченко |
Партія виникла в результаті злиття Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП) Відстоювала ліберально-демократичні цінності та ідею автономії України. |
Україна в роки революції в Російській імперії 1905-1907 рр.
Причини революції:
Основні революційні події:
9 січня 1905 р. – «Кривава неділя» – розстріл царськими військами мирної робітничої демонстрації в Петербурзі (вбито і поранено 5 тис. чол.) – початок революції.
У результаті розпочалися робітничі та селянські повстання по всій Росії (також і в Україні), створюються місцеві Ради депутатів, які перебирають владу в свої руки. Спроба царської влади силою придушити революцію була невдалою. Починаються виступи проти влади в армії та на флоті:
У червні 1905 р. в Одесі повстання моряків на броненосці «Потьомкін» на Чорноморському флоті.
18-21 грудня 1905 р. – «Сорочинська трагедія» – жорстоке придушення повстання жителів с. Великі Сорочинці Полтавської губернії. Письменник Володимир Короленко відобразив ці події в нарисі «Сорочинська трагедія».
Жовтень 1905 р. – Жовтневий усеросійський політичний страйк «Геть самодержавство».
17 жовтня 1905 р. – видання царем Миколою ІІ Маніфесту про скликання Державної Думи та надання політичних прав та свобод.
Державна Дума – назва парламенту (законодавчого органу влади) в Російській імперії.
Перша Державна Дума була обрана навесні 1906 р. Українські політичні партії за виключенням УДРП бойкотували вибори, оскільки виступали за продовження революції до переможного кінця і повалення царизму. Від України було обрано 102 депутата. Українці для захисту своїх інтересів створили в Думі парламентську громаду (42 особи), яку очолив І.Шраг.
Перша Державна Дума була розпущена царем 8 липня 1906 р.
У січні 1907 р. відбулися вибори в Другу Державну Думу. Українці знову створили власну фракцію (47 депутатів). Українська громада вимагала автономії, запровадження української мови тощо.
Друга Державна Дума була розпущена царем 3 червня 1907 р. (Червневий переворот) через звинувачення в підготовці державного перевороту. Був виданий новий виборчий закон, за яким до Думи потрапляли лише ті політичні сили, які підтримували царя.
Революція зазнала поразки.
Здобутки українців під час революції
- у 1905 р. скасування обмежень на українське слово;
- виходило 24 періодичні видання українською мовою («Хлібороб» – перша україномовна газета в підросійській Україні. Почала виходити друком у листопаді 1905 р.; у грудні 1905 р. почала вихід щоденна київська газета – ”Громадська думка”);
- діяльність культурно-освітніх організацій – «Просвіта» (1905 – 1906 рр.);
- відкриття українських шкіл;
- перші спроби викладання української мови в університетах.
Столипінська політична реакція після революції
Політична реакція – це репресивна політика державної влади щодо учасників революції спрямована на силове зміцнення пануючого режиму.
- жорсткі репресії проти учасників революції;
- боротьба з українським національним рухом (створення клубу російських націоналістів, поширення «чорносотенського» руху (російські націоналісти); закриття українських періодичних видань, заборона «Просвіти», заборона викладання українською мовою; видання у 1910 р. П. Столипіним циркуляру, згідно з яким заборонялося реєстрування «інородних» товариств та видавництв).
- у 1907 р. М. Грушевський заснував Українське наукове товариство в Києві, яке фактично перетворилося на неофіційну українську академію наук.
- у 1908 р. створення Товариства українських поступовців – ТУП (М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко), яке закликало об’єднати всі українські сили для боротьби за національне відродження.
- Справа Бейліса (1913 р.) Судова справа на звинувачення російськими націоналістами єврея Бейліса у вбивстві 1911 р. 13-річного хлопчика. На захист Бейліса виступили демократичні сили Росії та України. Присяжні виправдали Бейліса.
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ
- гальмування промислового розвитку;
- повільний розвиток капіталістичних відносин;
- еміграція населення в США, Канаду, Аргентину, Бразилію…;
- наростання українського національного руху;
- піднесення страйкової боротьби;
- значна роль греко-католицького духовенства;
- перевага ідей кінцевої мети – незалежності України, перший крок до якої – автономія України.
1894 р. – заснування в Галичині перших спортивно-патріотичних організацій «Сокіл» для виховання молоді.
1900 р. – заснування патріотичної молодіжної організації «Січ».
1911 р. – створення молодіжної організації «Пласт».
Початок ХХ ст. – активізація діяльності А. Шептицького
А. Шептицький (1865-1944) – митрополитУкраїнської греко-католицької церкви з 1901 р., громадсько-політичний діяч першої половини ХХ ст. Виступав проти репресій радянської влади, тому підтримав нацистську окупацію України. Під час німецької окупації захищав євреїв від голокосту. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу.
Дата публікації 18.03.2013 | Автор Tutor
Перша світова війна (1 серпня 1914 р. – 11 листопада 1918 р.) – один з найбільших військових конфліктів в історії людства.
Приводом до війни було вбивство у м. Сараєво 28 червня 1914 р. австрійського ерцгерцога (спадкоємця престолу) Франца Фердинанда сербським терористом Гаврилом Принципом.
Причини Першої світової війни:
- Загострення суперечностей між провідними державами світу за сфери впливу
- Боротьба за нові території, джерелами сировини та ринки збуту.
- Протистояння між двома військово-політичними блоками:
1. Троїстий союз (1882 р.) – Німеччина, Австро-Угорщина, Італія
У ході війни Італія виступила на боці ворогуючого табору країн (Антанти), натомість до Німеччини та Австро-Угорщини приєдналися Туреччина та Болгарія. У результаті блок отримав назву Четверний союз чи блок Центральних держав.
2. Антанта (1907 р.) – Франція, Росія, Великобританія. У ході війни до Антанти приєдналися США, Італія, Японія та ін.
Війна закінчилася 11 листопада 1918 р. поразкою блоку Центральних держав.
У результаті війни перестали існувати Австро-Угорська, Російська, Німецька та Турецька імперії.
Виникли нові держави в Європі: Австрія, Угорщина, Югославія, Польща, Чехословаччина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія.
Плани країн-учасниць війни щодо України
Росія сподівалася приєднати Західноукраїнські землі (Галичину, Буковину, Закарпаття).
Австро-Угорщина розраховувала відібрати у Росії Поділля і Волинь.
Німеччина претендувала на найродючіші українські землі, що належали Росії.
ВІЙСЬКОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
(СХІДНИЙ ФРОНТ)
18 серпня 1914 р. – початок успішного наступу 8-ї російської армії під командуванням О.Брусилова проти військ Австро-Угорщини та Німеччини.
23 серпня – кінець вересня 1914 р. – Галицька битва, у ході якої австро-угорські війська зазнали поразки. Буковина і Галичина окуповані Росією.
Березень 1915 р. – захоплення російськими військами після 6-ти місячної облоги фортеці Перемишля.
Політика російського уряду на захоплених землях:
1. Утворення Галицько-Буковинського генерал-губернаторства на чолі з графом Г.Бобринським (кінець 1914 р.).
2. Насильницька русифікація.
3. Закриття українських гімназій, книгарень, видавництв, бібліотек, «Просвіт» тощо.
4. Заборона українських політичних партій, спортивних та молодіжних організацій («Пласт», «Сокіл»…).
5. Репресії проти українських політичних та громадських діячів.
6. Переслідування греко-католицької церкви. Депортація (примусове виселення) греко-католицьких священників, у тому числі й митрополита А.Шептицького у глиб Росії.
Травень 1915 р. – Горлицький прорив російського фронту німецькими та австро-угорськими військами.
22 червня 1915 р. – вступ австрійських та німецьких військ до Львова.
1915 р. – відступ російських військ. Росія втратила Буковину, Галичину, Підляшшя, Холмщину, Берестейщину, Західну Волинь.
22 травня – початок червня 1916 р. – наступальна операція російських військ Південно-Західного фронту під командуванням генерала О.Брусилова («Брусиловський прорив»). У результаті Росія захопила Галичину (без Львова), Північну Буковину, частину Західної Волині.
Червень 1917 р. – невдалий наступ російських військ на львівському напрямку. Росія втратила Галичину, Буковину.
Війна набула позиційного характеру.
НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ НА ЗІХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
У РОКИ ВІЙНИ
|
Назва організації |
Дата утворення |
Лідери |
Програмні засади та діяльність |
|
Головна Українська Рада (ГУР) |
1 серпня 1914 р. |
К.Левицький М.Павлик М.Ганкевич |
Захист українських інтересів під час війни. Підтримка Австро-Угорщини Участь у формуванні військових підрозділів – Українських січових стрільців (УСС). |
|
Союз визволення України (СВУ)
(був створений вихідцями з Наддніпрянщини) |
4 серпня 1914 р. |
Д.Донцов А.Жук В.Дорошенко |
Утворення самостійної Української держави у вигляді конституційної монархії. Підтримка Німеччини та Австро-Угорщини під час війни, з метою перемоги над Росією. Допомога військовополоненим українцям. Участь у формуванні дивізій сірожупанників та синьожупанників. Просвітницька діяльність. |
|
Загальна Українська Рада (ЗУР) |
5 травня 1915 р.
Саморозпуск у листопаді 1916 р. на знак протесту проти відновлення Польської держави. |
К.Левицький |
Привернення уваги Австро-Угорщини до ідеї української державності. Розмежування Галичини на Західну та Східну. Об’єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини на правах автономії.
|
УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ (УСС)
Легіон Українських січових стрільців (УСС) чисельністю 2,5 тис. було створено в серпні 1914 р. у м. Стрий на основі молодіжних воєнізованих організацій «Січ», «Пласт», «Сокіл». Першим командувачем УСС був М.Галущинський.
Бойове хрещення УСС відбулося на Ужоцькому та Верецькому перевалах у Карпатах (27-28 вересня 1914 р. – Галицька битва).
УСС брали участь у битвах: на горі Маківка (квітень-травень 1915 р.), під Болеховим (травень-червень 1915 р.), під Галичем (червень 1915 р.), у межиріччі Серету та Стріпи (серпень-вересень 1915 р.).
У серпні 1916 р. у битві під Потуторами та під Бережанами (гора Лисоня) зазнали поразки та значних втрат. Узимку 1917 р. повернулися на фронт.
УСС стали основою для створення Української національної армії.
СТАВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НАДДНІПРЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ ДО ВІЙНИ
Товариство українських поступовців (ТУП) закликало підтримати Росію, сподіваючись на надання автономії Україні в майбутньому. З грудня 1916 р. ТУП займає нейтральну позицію щодо обох ворогуючих сторін.
В Українській соціал-демократичній робітничій партії (УСДРП) відбувся розкол. С.Петлюра закликав до підтримки Росії. В.Винниченко засудив війну, зайняв позицію нейтралітету, відстоював ідею автономії України.
Карпато-Руський визвольний комітет був створений у Києві емігрантами з Галичини та виступав за об’єднання всіх українських земель у складі Росії. Закликав галичан зустрічати російські війська як визволителів.
Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст був створений з метою підтримки російських військ. Членами комітету були представники українського національного руху – Ф.Штейнгель, А.Вязлов, Д.Дорошенко, А.Ніковський.
Дата публікації 20.03.2013 | Автор Tutor
УВАГА!!! В дужках указана дата події за старим стилем (Юліанським календарем). На новий стиль (Григоріанський календар) Україна перейде у лютому 1918 р. Різниця між старим і новим стилем становить 13 днів.
8 березня (23 лютого) 1917 р. відбулася лютнева буржуазно-демократична революція в Росії.
15 (2) березня 1917 р. російський імператор Микола ІІ зрікається влади. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який очолив князь Г.Львов.
У березні 1917 р. по всій країні виникають ради робітничих, солдатських депутатів.
У Росії формується двовладдя між тимчасовим урядом і радами робітничих, солдатських депутатів. В Україні до цих двох влад добавилася ще третя національна влада Української Центральної Ради, яка спочатку користувалася найбільшою підтримкою населення.
17 (4) березня 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада (УЦР), яка офіційно почала діяти 21 березня.
Українська Центральна Рада (УЦР) – український представницький орган влади (парламент), створений представниками українських політичних партій. Головою УЦР було обрано М.Грушевського.
Основу УЦР становили: Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ – колишня ТУП), Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін.
На першому етапі своєї діяльності УЦР відстоювала ідею автономії України у складі нової демократичної Росії.
Автономія – самоуправління певної території держави, що наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення у межах, установлених центральною владою.
19-21 (6-8) квітня 1917 р.відбувся Український національний конгрес у Києві, на якому було вирішено:
- обрати курс на національно-територіальну автономію у складі федеративної демократичної республіки Росії;
- УЦР визнано представницьким законодавчим органом України, розширено її склад;
- обрано комітет із 20 осіб для ведення роботи між сесіями УЦР, який згодом отримав назву Мала Рада.
У березні-квітні 1917 р. було створено перший український полк ім. Б.Хмельницького з ініціативи Українського військового клубу імені гетьмана П.Полуботка на чолі з М.Міхновським.
18-21 (5-8) травня 1917 р. відбувся І Український військовий з’їзд у Києві, на якому було обрано Тимчасовий Український військовий генеральний комітет при УЦР на чолі з С.Петлюрою.
Травень-червень 1917 р. – УЦР (делегація на чолі із В.Винниченком) веде переговори із Тимчасовим урядом Росії щодо питань автономії України. Але тимчасовий уряд не визнав УЦР за організацію, яка виражає волю українського народу. Тому слід зачекати рішення Всеросійських Установчих зборів.
10-16 червня (28 травня – 2 червня ) 1917 р. відбувся І Всеукраїнський селянський з’їзд, який підтримав позицію УЦР.
18-23 (5-10) червня 1917 р. відбувся ІІ військовий з’їзд, який запропонував УЦР негайно приступити до втілення ідеї автономії України. Зобов’язався забезпечити УЦР підтримку.
23 (10) червня 1917 р. УЦР проголошує І Універсал:
- проголошення автономії України;
- УЦР визнавалася вищим державним органом влади до скликання Всенародних українських зборів;
- заклик населення створювати на місцях підпорядковані УЦР органи влади;
- створення української державної скарбниці.
(Автором першого, другого та третього універсалів УЦР був В.Винниченко)
28 (15) червня 1917 р. на підставі І Універсалу було створено Генеральний Секретаріат на чолі з В.Винниченком.
Генеральний Секретаріат – вищий виконавчий орган державної влади в Україні (уряд) з 28 червня 1917 р. до 22 січня 1918 р. Складався з 8 секретарств (міністерств). До складу входили В.Винниченко, П.Христюк, С.Петлюра, С.Єфремов, Б.Мартос, Х.Барановський, В.Садовський, М.Стасюк, І.Стешенко. – (представники УСДРП, УПСР, УПСФ).
12 липня (29 червня) 1917 р. до Києва приїжджають міністри Тимчасового уряду з метою переговорів із УЦР, у результаті яких Тимчасовий уряд визнав УЦР. У результаті переговорів
16 (3) липня 1917 р. УЦР проголошує ІІ Універсал:
- відмова УЦР від проголошення автономії України до Всеросійських Установчих зборів;
- прийнято рішення про розробку законопроекту автономії України;
- визнання Тимчасовим урядом УЦР вищим органом влади в Україні;
- затвердження складу Генерального Секретаріату Тимчасовим урядом;
- формування українських військових частин під контролем російського командування;
- делегування до Центральної Ради представників національних меншин.
17-22 (4-9) липня 1917 р. відбувся збройний виступ самостійників разом із Українським полком ім. Полуботка (полуботківці) у відповідь на відмову за ІІ Універсалом від проголошення автономії України. Виступ був придушений.
17 (4) серпня 1917 р. Тимчасовий уряд на чолі із О.Керенським затвердив «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату Тимчасового уряду України», згідно з якою Генеральний Секретаріат перетворювався на залежний виконавчий орган Тимчасового уряду.
|
Статут Генерального Секретаріату, підготовлений УЦР |
«Тимчасова інструкція» Генеральному Секретаріату Тимчасового уряду |
|
Генеральний Секретаріат – вищий орган управління в Україні, який формується УЦР і відповідає перед нею. |
Генеральний Секретаріат – місцевий орган Тимчасового уряду, який затверджувався ним за поданням УЦР. |
|
Влада Генерального Секретаріату поширюється на 9 губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську, Херсонську, Катеринославську, Харківську, частину Чернігівської та частину Таврійської. |
Влада Генерального Секретаріату поширюється на 5 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, частину Чернігівської. |
|
До складу Генерального Секретаріату входять 14 секретарств: внутрішніх, фінансових, військових, продовольчих, земельних, національних справ, юстиції, освіти, торгівлі, промисловості, пошти та телеграфу, праці, шляхів сполучення. |
Генеральний Секретаріат утрачає секретарства: військових, продовольчих, судових, справ, шляхів сполучення, пошти та телеграфу. |
7-12 вересня (25-30 серпня) 1917 р. – Заколот генерала Корнілова – спроба російського генерала скинути владу Тимчасового уряду в Росії й встановити військову диктатуру. Заколот зазнав поразки. УЦР негативно поставилася до заколоту Корнілова. Заколот активізував діяльність радикальних революційних сил. У результаті
21 (8) вересня 1917 р. відбулося засідання Київської ради робітничих депутатів, яка ухвалила більшовицьку резолюцію про необхідність переходу влади до рад робітничих, солдатських депутатів. Початок формування загонів Червоної гвардії.
21-28 (8-15) вересня 1917 р. – проведення у Києві З’їзду народів Росії з ініціативи УЦР. Були присутні українці, литовці, естонці, білоруси, грузини, євреї , донські козаки тощо. Рішення з’їзду відстоювало федеративний устрій Росії.
Федерація – союзна держава, до складу якої входять державні утворення – суб’єкти федерації, які мають часткову самостійність.
Після з’їзду розпочалася підготовка до скликання Українських установчих зборів.
УЦР оголосила про поширення своєї влади на всі сфери життя України і на всі 9 губерній, тим самим вступивши в конфлікт із «Тимчасовою інструкцією» Тимчасового уряду Росії.
7 листопада (25 жовтня) 1917 р. збройне повстання в Петербурзі призвело до повалення Влади Тимчасового уряду. У результаті влада в Росії перейшла до більшовиків, влади рад (радянської влади).
Більшовики – представники Російської соціал-демократичної робітничої партії (більшовиків) РСДРП(б), які закликали до революційного перевороту й швидкого будівництва в Росії соціалізму (справедливого суспільства рівних, без приватної власності). Будівництво соціалізму більшовиками супроводжувалося масовим насильством та терором.
11-13 листопада (29-31 жовтня) 1917 р. відбулися збройні сутички в Києві. УЦР встановила свій контроль над Києвом.
У результаті протесту проти встановлення влади більшовиків у Петербурзі, УЦР 20 (7) листопада 1917 р. проголосила ІІІ Універсал:
- проголошення Української Народної Республіки (УНР);
- УЦР – вищий законодавчий, а Генеральний Секретаріат – вищий виконавчий орган УНР до установчих зборів;
- третім універсалом проголошувалася програма соціально-економічних перетворень;
- скасування права власності на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші землі нетрудових господарств;
- земля – власність народу і має перейти до нього без викупу (до Установчих зборів землею порядкували земельні комітети, обрані народом);
- введення 8-годинного робочого дня;
- підтримка мирних переговорів для завершення Першої світової війни;
- скасування смертної кари; амністія політичним в’язням;
- проголошення демократичних прав і свобод;
- визнання права національних меншин на автономію;
- вибори до Установчих зборів призначалися на 27 грудня 1917 р.
Проте УНР залишалася складовою частиною Росії!!!
12 грудня (30 листопада) 1917 р. війська УЦР роззброїли військові частини більшовиків у Києві; спроба більшовиків установити контроль над Києвом провалилася.
17 (4) грудня 1917 р. Більшовики (В.Ленін та Л.Троцький) видали «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради»:
- більшовики визнавали УНР;
- вимагали припинити роззброєння більшовицьких загонів, не пропускати війська на підтримку антибільшовицького повстання…
- у разі невиконання вимог, Рада Народних Комісарів (Раднарком) вважатиме УЦР у стані війни.
Генеральний Секретаріат відхилив ультиматум і почав готуватися до війни з більшовицькою владою Росії.
17 (4) грудня 1917 р. під тиском більшовиків відкрився І-й Всеукраїнський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Києві. Проте делегати з’їзду підтримали УЦР, у результаті більшовики демонстративно залишили з’їзд і переїхали до Харкова, де з їх ініціативи
24-25 (11-12) грудня 1917 р. відкрився І-й Всеукраїнський з’їзд рад у Харкові. З’їзд оголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) на чолі з Є.Медведєвим. Створено уряд – Народний секретаріат на чолі з Артемом (Ф.Сергєєв). Більшовицька влада Росії визнала Народний секретаріат законним урядом України.
Кінець грудня 1917 р. – січень 1918 р. – початок загального наступу більшовицьких сил під командування В.Антонова-Овсієнка проти УЦР. У результаті радянська влада була встановлена в Харкові, Катеринославі, Полтаві, Херсоні, Миколаєві, Маріуполі, Одесі та ін., майже на всьому Лівобережжі. Нависла загроза над Києвом.
22 (9) січня 1918 р. УЦР проголошує ІV Універсал:
- проголошення УНР самостійною, незалежною, вільною, суверенною державою;
- рівноправні відносини з усіма сусідніми державами;
- влада УНР належить народу, до Установчих зборів владу здійснює УЦР та Генеральний Секретаріат (нова назва – Рада народних міністрів);
- початок мирних переговорів із Четверним союзом.
29 (16) січня 1918 р. – бій під Крутами між радянськими військами на чолі із М.Муравйовим та загоном українських добровольців, до складу якого входило 500 студентів, на чолі з сотником В.Омельчинком. Українські війська були розбиті.
29 (16) січня 1918 р. – більшовицьке повстання в Києві на заводі «Арсенал». Повстання було придушене військами УЦР.
8 лютого (26 січня) 1918 р. – більшовицькі війська М.Муравйова захопили Київ. Керівники УНР переїхали у Житомир.
ПЕРША СПРОБА ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ (ВЛАДИ БІЛЬШОВИКІВ) В УКРАЇНІ:
- знищення старого державного апарату й утворення органів радянської влади;
- створення робітничо-селянської армії України – Червоного козацтва;
- націоналізація великих підприємств, робітничий контроль за виробництвом;
- вивезення хліба з України в Росію;
- ліквідація української грошової системи;
- політика розчленування України на регіональні республіки: Донецько-Криворізьку, Одеську, Таврійську, Донську;
- Червоний терор.
Націоналізація – вилучення з приватної власності осіб у власність держави землі, підприємств або цілих галузей народного господарства.
Червоний терор – репресії більшовиків щодо всіх, хто не підтримував їх політику.
БРЕСТСЬКИЙ (БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ) МИР ТА УНР
22 (9) грудня – 1917 р. – початок мирних переговорів між більшовицькою Росією та Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) у Брест-Литовську.
24 (11) грудня 1917 р. Генеральний Секретаріат УНР висловив намір самостійно вести мирні переговори від України. Німецька сторона (Четверний союз) дає згоду на участь у переговорах УЦР. На переговори прибуває українська делегація на чолі із В.Голубовичем.
9 лютого (27 січня) 1918 р. – підписання Берестейського (Брест-Литовського) мирного договору між Україною та державами Четверного союзу:
- завершення війни між сторонами;
- відмова від взаємних претензій;
- налагодження економічних відносин;
- поновлення довоєнних кордонів між Україною та Австро-Угорщиною; обіцянка Австро-Угорщини створити зі Східної Галичини та Буковини єдиний автономний край;
- зобов’язання України надати країнам Четверного союзу значної матеріальної допомоги у вигляді продуктів (хліба, м’яса, яєць, цукру…)
18 лютого 1918 р. – початок наступу 450-тисячсної армії Четверного союзу (Німеччина та Австро-Угорщини) та військ УЦР проти більшовицької влади в Україні.
3 березня 1918 р. радянський більшовицький уряд Росії підписав Брест-Литовський мирний договір із Четверним союзом:
- Україна визнавалася самостійною;
- радянський уряд зобов’язувався розпочати мирні переговори з урядом УНР.
17-19 березня 1918 р. – ІІ Всеукраїнський з’їзд рад у Катеринославі оголосив Україну самостійною радянською республікою, закликав до відновлення радянської влади.
Березень-квітень 1918 р. – німецько-австро-угорські війська зайняли майже всю Україну, радянська влада в Україні була повалена, натомість в Україні перебувала 450 тисячна армія австрійців, німців та угорців.
Березень 1918 р. – скориставшись громадянською війною в Україні, Румунія захопила Бессарабію.
ПОЛІТИКА УЦР У СІЧНІ-КВІТНІ 1918 р.
- запровадження нового стилю літочислення;
- запровадження гривні;
- затвердження державного герба – тризуба;
- прийняття закону про громадянство;
- скасування приватної власності на землю та прийняття закону про землю;
- 29 квітня 1918 р. прийняття Конституції УНР та обрання президентом М.Грушевського.
Проте загострилися суперечності між німецько-австрійською окупаційною адміністрацією та УЦР. Командуючий німецько-австрійськими військами Ейхгорн видав наказ про повний засів земельних площ, а також про запровадження воєнно-польових судів для українців, що визвало протест з боку УЦР.
29 квітня 1918 р. за підтримки німецько-австрійських військ відбувся державний переворот, який призвів до повалення влади УЦР і встановлення гетьманату П.Скоропадського.
Дата публікації 28.03.2013 | Автор Tutor
Попередні поняття для засвоєння:
Білий рух (білі, білогвардійці) – військово-політичний рух, сформований у ході громадянської війни в Росії 1917 – 1923 рр. з метою повалення радянської влади і поновлення єдиної неподільної Росії на основі принципів монархізму (або на основі республіканської ідеї). Єдності між представниками білого руху не було.
Червоний рух (червоні) – більшовики, які боролися за встановлення радянської влади на території колишньої Російської імперії з метою будівництва соціалізму (комунізму).
Червона армія – радянські військові сили більшовиків.
Комунізм – найвища стадія розвитку соціалістичного суспільства, така організація суспільства, за якої економіка заснована на суспільній власності та засоби виробництва. Подекуди «соціалізм» та «комунізм» використовують як тотожні поняття. Російських більшовиків називали також комуністами.
ГЕТЬМАНУВАННЯ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО
У квітні 1918 р. у Києві була створена Українська народна громада, яка розпочала переговори з німецьким командуванням про зміну влади в Україні шляхом здійснення перевороту.
29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів владу було передано генералу П.Скоропадському.
30 квітня 1918 р. П.Скоропадський видав грамоту, в якій проголосив себе гетьманом усієї України.
Павло Скоропадський – український політичний діяч, військовий. Походив з козацько-старшинського роду Скоропадських. Офіцер армії Російської імперії. Перший командувач українізованого корпусу російської армії під час Першої світової війни. Гетьман Української держави.
Політика П.Скоропадського
Політико-адміністративний устрій
- УНР перестала існувати, натомість виникла Українська держава на чолі з гетьманом П.Скоропадським
- Структура влади: гетьман – Рада міністрів – губернські та повітові старости – градоначальники.
- Голови Ради міністрів: Г.Василенко, Ф.Лизогуб, С.Гербель
Економічний розвиток
- відновлення права приватної власності на землю;
- повернення націоналізованих підприємств, землі, майна попереднім власникам;
- скасування 8 годинного робочого дня, заборона страйків;
- запровадження гривні, відкриття українських банків;
- в основі кадрової політики був принцип професійності;
- піднесення економіки.
Національно-культурний розвиток
- визнання української мови державною;
- українізація освіти: відкрито 2 українських університети у Кам’янець-Подільському та Києві; засновано українські кафедри в університетах Києва, Харкова, Одеси; відкрито понад 150 українських гімназій та велику мережу шкіл;
- створення 27 листопада 1918 р. Української академії наук на чолі з В.Вернадським;
- заснування національного архіву, державної бібліотеки, українського історичного музею, національної галереї мистецтв, українського театру драми та опери, державної капели та симфонічного оркестру;
- Українська православна церква отримала автономію у складі Московського Патріархату.
Військова справа
- початок творення української регулярної армії (65 тис. осіб);
- спроба відновлення українського козацтва.
Зовнішні відносини
- установлення дипломатичних відносин з 12 країнами;
- пронімецька орієнтація;
- 12 червня 1918 р. підписання перемир’я з радянською Росією;
- дипломатична боротьба за повернення українських територій, які залишилися за межами Української держави;
- 14 листопада 1918 р. проголошення грамоти П.Скоропадського, у якій ішлося про відмову від самостійної Української держави на користь Усеросійської федерації народів. Тобто майбутнє України П. Скоропадський вбачав у складі небільшовицької Російської федерації.
Причини падіння гетьманату П.Скоропадського
- поразка Німеччини в Першій світовій війні, у результат німці та австрійці вивели свої війська з території України – гетьман утратив військової підтримки;
- відновлення старих порядків, що призвело до невдоволення народом;
- вузька соціальна база, на яку спирався гетьман (буржуазія, поміщики, заможні селяни)
УТВОРЕННЯ ДИРЕКТОРІЇ ТА ПОВАЛЕННЯ ГЕТЬМАНАТУ П.СКОРОПАДСЬКОГО
У травні 1918 р. було створено Український національно-державний союз (УНДС) на чолі з П.Ніковським, до складу якого увійшли партії соціалістичного спрямування, що засудили політику П.Скоропадського. У серпні 1918 р. УНДС перетворився на Український національний союз (УНС), який згодом очолив В.Винниченко. УНС установила курс на повстання проти гетьманату.
14 листопада 1918 р. для керівництва повстанням проти П.Скоропадського створено Директорію УНР у складі В.Винниченка, С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка, О.Андріївського.
Директорія УНР – тимчасовий орган державної влади УНР, створений для керівництва повстанням проти гетьмана П.Скоропадського. Після перемоги повстання – вищий орган державної влади УНР.
15 листопада 1918 р. – початок повстання Директорії проти гетьманату, виступ січових стрільців у Білій Церкві.
18 листопада 1918 р. – вирішальний бій під Мотовилівкою, що завершився поразкою військ гетьмана.
14 грудня 1918 р. – вступ до Києва військ Директорії. П.Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини.
18 грудня 1918 р. – прибуття Директорії до Києва
Внутрішня політика Директорії
- 26 грудня 1918 р. – проголошення Декларації з програмою Директорії;
- відновлення УНР;
- Директорія виконувала роль тимчасової верховної влади до скликання Трудового конгресу України;
- встановлення в Україні національного варіанту радянської влади;
- передача законодавчої влади Трудовому конгресу України (23-28.01.1919 р.) – вищому тимчасовому законодавчому органу УНР у період Директорії УНР;
- створення уряду – Ради народних міністрів на чолі з В.Чехівським;
- 13 лютого 1919 р. главою Директорії стає С.Петлюра і Директорія еретворюється фактично на особисту диктатуру С. Петлюри. Колишній голова директорії В. Винниченко через особистий конфлікт з С. Петлюрою залишає політику й виїжджає закордон;
- розквіт отаманщини
Отаманщина – засилля різноманітних напівбандитських збройних формувань в умовах відсутності реальної державної влади.
Соціально-економічний розвиток України за правління Директорії УНР
- ліквідація приватної власності;
- аграрна реформа (конфіскація поміщицьких земель);
- відновлення 8 годинного робочого дня.
Але в умовах громадянської війни соціально-економічні перетворення були відкладені. Головним завданням Директорії стала перемога у громадянській війні.
Зовнішньополітична діяльність Директорії УНР
- Наприкінці 1918 р. війська Антанти починають окупацію Півдня України. Після закінчення Першої світової війни Антанта (насамперед Англія та Франція) здійснює спробу втрутитися у внутрішні справи громадянської війни в Росії з метою встановлення свого контролю на Росією. Антанта виступила з підтримкою в російській громадянській війні колишнього царського генерала, лідера білогвардійського руху А. Денікіна.
Антанта погоджується визнати Директорію УНР за умов підпорядкування її військ російському генералу А.Денікіну. Директорія не погоджується. Спроба Директорії витиснути війська Антанти з України зазнала поразки.
- Відновлена в листопаді 1918 р. Польська держава на чолі з Ю.Пілсудським висуває територіальні претензії до України, західноукраїнські землі були окуповані поляками.
- Радянська більшовицька Росія не визнала владу Директорії в Україні, що призвело до другої війни Радянської Росії проти УНР:
13 листопада 1918 р. – анулювання Радянською Росією Берестейського мирного договору, постанова про невизнання України самостійною державою, початок захоплення українських територій.
9 січня 1919 р. – ультиматум Директорії Раднаркому Росії з вимогою припинити військові дії й вивести російські війська з території України. У відповідь було заявлено, що воєнні дії ведуть між собою війська Директорії та українського радянського уряду, а не російського!
16 січня 1919 р. – оголошення Директорією війни проти Радянської Росії
5 лютого 1919 р. радянські війська ввійшли до Києва, Директорія переїхала до Вінниці. Протягом лютого-квітня 1919 р. війська Директорії були розбиті. В Україні була вдруге встановлена радянська влада.
Дата публікації 06.04.2013 | Автор Tutor
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) – українська держава, створена в листопаді 1918 р. на західноукраїнських землях (у Східній Галичині), які входили до складу Австро-Угорської імперії.
Створення ЗУНР
Увересні 1918 р. у Львові було сформовано Український Генеральний Військовий Комісаріат (УГВС), який розпочав роботу з підготовки збройного повстання.
16 жовтня 1918 р. – маніфест Австро-Угорського імператора Карла про перебудову імперії на федерацію.
18 жовтня 1918 р. – у Львові була створена Українська Національна Рада (очолив Є.Петрушевич), яка поставила питання про об’єднання західноукраїнських земель. Українська Національна Рада постановила про утворення на українських землях Австро-Угорщини єдиної Української держави.
1 листопада 1918 р. – українські військові формування на чолі із Д.Вітовським захопили найважливіші об’єкти Львова та Східної Галичини.
9 листопада 1918 р. – створення першого українського уряду – Державного Секретаріату (очолив К.Левицький).
13 листопада 1918 р. – проголошення самостійної незалежної ЗУНР (президентом згодом став Є.Петрушевич). Була утворена Українська Галицька Армія (УГА) на чолі з М.Омеляновичем-Павленком.
Політика ЗУНР
- створення дієвих органів законодавчої та виконавчої влади в центрі та на місцях шляхом проведення демократичних виборів;
- прийняття закону про громадянство, проголошення української мови державною;
- проведення земельної реформи, згідно з якою земля забиралася у великих власників і передавалася земельним комітетам;
- запроваджувався 8 годинний робочий день;
- запровадження гривні та карбованця;
- прийнято закон про основи шкільництва;
- прийнято закон про національні меншини;
- відкриття посольств ЗУНР в Австрії, Угорщині і Німеччині, а також дипломатичних представництв уЧехословаччині, Канаді, США, Бразилії, Італії та ін.
АЛЕ ФОРМУВАННЯ ЗУНР ВІДБУВАЛОСЯ В УМОВАХ ПРОТИСТОЯННЯ З ПОЛЯКАМИ, ЯКІ ТАКОЖ ПРЕТЕНДУВАЛИ НА ПАНУВАННЯ В ГАЛИЧИНІ!!!
Українсько-польська війна
21 листопада1918 р. польські війська захопили Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а згодом до Станіславова (Івано-Франківськ).
Окрім цього, 11 листопада 1918р. румунські війська захопили м. Чернівці (Буковина), а 15 січня 1919 р. чехословацькі війська захопили м. Ужгород (Закарпаття)
4 січня1919 р. було сформовано новий уряд ЗУНР на чолі з С.Голубовичем.
У січні 1919 р. було реорганізовано УГА в регулярну армію.
22 січня1919 р. у Києві відбулося урочисте проголошення Акта Злуку ЗУНР (Галичина, Буковина, Закарпаття) і УНР (Наддніпрянська Україна) в єдину соборну Українську Народну Республіку. Згідно з законом «Про форму влади в Україні», прийнятим Трудовим Конгресом України, ЗУНР офіційно припинила існувати й отримала назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР).
У січні-травні 1919 р., незважаючи на постійну нестачу зброї, боєприпасів і амуніції Українська Галицька Армія контролювала ситуацію на українсько-польському фронті і поступово витісняла польську армію з території Галичини.
У середині лютого 1919 р.УГАрозпочала вдалу військову Вовчухівську операцію. Але наприкінці лютого1919 р. успішний наступ української армії був припинений на вимогу Паризької мирної конференції, яка для переговорів з урядом ЗОУНР про умови перемир’я зПольщею вислала місію у складі: голова – генерал Бертелемі (Франція), члени – полковник А.Віярд (Велика Британія), професор Лорд (США) і полковник Стабіле (Італія). Місія поставила вимогу негайного припинення воєнних дій і запропонувала демаркаційну лінію між двома сторонами, на підставі якої 40% Східної Галичини (Львів і Дрогобицький нафтовий басейн) відходило до Польщі. Уряд ЗУНР цієї пропозиції не прийняв, після чого воєнні дії відновились.
Паризька мирна конференція 1919 – 1920 рр. – міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні.
13 травня 1919 р. Найвища Рада країн Антанти зробила нову спробу укласти перемир’я між воюючими сторонами. На цей раз пропозиції міжсоюзницької комісії, яку очолював генерал Л.Бота, були прийняті українською стороною. Проте умови перемир’я, за якими Дрогобицький басейн залишався за ЗУНР, були відкинуті польським урядом.
У цих умовах15 травня1919 р. на український фронт у Галичині та Волині була кинута сформована і озброєна у Франції 80-тисячна польська армія генерала Ю. Галлера, яка (на вимогу Антанти) призначалась лише для боротьби проти більшовиків.
На початку червня 1919 року польські війська захопили майже всю Галичину, за винятком терену між Дністром і нижнім Збручем. У зв’язку з критичним становищем ЗОУНР 9 червня 1919 р. уряд С.Голубовича склав свої повноваження. Уся повнота військової і цивільної влади перейшла до Є.Петрушевича, який отримав титулдиктатора ЗОУНР. Для виконання покладених на нього функцій Є.Петрушевич створив при собі тимчасовий виконавчий орган – Раду Уповноважених Диктатора і Військову Канцелярію. Начальним вождем було призначено генерала О.Грекова.
7-28 червня1919 р. УГА під командуванням О. Грекова провела Чортківську офензиву (наступ), внаслідок якої значна частина Галичини була визволена від польських військ. Проте виснаження, нестача зброї і боєприпасів змусили УГА протягом червня-липня 1919 р. відступити на старі позиції.
16-18 липня1919 р. УГА відступила за р.Збруч (на територію Наддніпрянської України) і приєдналася до загонів УНР. Територію ЗОУНР окупували польські війська.
Доля західноукраїнських земель:
Східна Галичина
25 червня 1919 р. – визнання країнами Антанти на Паризькій мирній конференції права Польщі на окупацію Східної Галичини.
21 листопада 1919 р. – надання Польщі країнами Антанти 25-річного мандату на управління Східною Галичиною.
14 березня 1920 р. – рішення Антанти про остаточне включення Східної Галичини до складу Польщі.
Північна Буковина
Листопад 1918 р. – окупація Буковини Румунією.
10 вересня 1919 р. – перехід Північної Буковини до складу Румунії за Сен-Жерменським договором.
Сен-Жерменський договір – договір між Австрією та Антантою за підсумками Першої світової війни.
Закарпаття
Березень – квітень 1919 р. – Закарпаття було автономною одиницею Угорської Радянської Республіки.
Травень 1919 р. – окупація Закарпаття військами Чехословаччини.
10 вересня 1919 р. – включення Закарпаття до складу Чехословаччини на правах автономії за Сен-Жерменським договором.
Таким чином, західноукраїнські землі опинилися на початку 20-х рр. ХХ ст. у складі трьох держав:Східна Галичина у складі Польщі, Північна Буковина у складі Румунії та Закарпаття у складі Чехословаччини.
Дата публікації 16.04.2013 | Автор Tutor
ПОЛІТИКА РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ У 1919 р.
6 січня 1919 р. була утворена Українська соціалістична радянська республіка (УСРР).
10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський з’їзд рад прийняв Конституцію УСРР, у якій проголошувалося розбудова соціалізму в Україні.
Владу в УСРР мали: Всеукраїнський з’їзд рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет (ВУЦВК, очолив Г.Петровський), Раднарком (РНК, очолив Х.Раковський).
Політика «воєнного комунізму»
«Воєнний комунізм» – це соціально-економічна політика більшовиків в УСРР у 1919-1920 рр., що була реакцією більшовиків на умови громадянської війни, тому являла собою вимушені, тимчасові, насильницькі заходи з метою переходу до комунізму.
|
Сільське господарство |
- продрозкладка (вилучення надлишків продовольства); |
|
промисловість |
- націоналізація підприємств; |
|
Торгівля та фінанси |
- заборона вільної торгівлі; |
|
Політична сфера |
- запровадження диктатури пролетаріату; |
Наслідки «воєнного комунізму»:
- економічна криза;
- погіршення умов життя народу;
- розгортання повстанського руху проти більшовиків. Зокрема, у травні 1919 р. в українських степах розгорнувся антибільшовицький повстанський селянський рух на чолі з отаманом М.Григор’євим.
ПРИХІД ДО ВЛАДИ В УКРАЇНІ БІЛОГО ГЕНЕРАЛА А. ДЕНІКІНА
Весною 1919 р. з південного-сходу розпочали наступ війська Добровольчої армії А.Денікіна, які захопили до кінця червня Донбас, Харків, Катеринослав, Одесу, Миколаїв.
А.Денікін – царський генерал, керівник Добровольчої армії (білогвардійського руху).
30 серпня 1919 р. Київ здобули українські війська Директорії УНР та УГА.
31 серпня 1919 р. до Києва вступили війська А.Денікіна, що призвело до сутичок з українцями.
УНР оголосила війну А.Денікіну, але наступ був невдалий, оскільки епідемія тифу послабила військо УНР. 6 листопада 1919 р. УГА приєдналася до армії А.Денікіна.
4 грудня 1919 р. УНР приймає рішення про перехід до партизанської боротьби.
6 грудня 1919 – 6 травня 1920 рр. – Перший зимовий похід українських військ УНР по тилах Добровольчої армії А.Денікіна та Червоної армії.
Політика А.Денікіна в Україні
- невизнання УНР, поділ України на області, на чолі з російськими генералами;
- повернення приватної власності, повернення націоналізованих підприємств власникам;
- скасування 8 годинного робочого дня;
- створення каральних загонів для повернення націоналізованого майна;
- відновлення вільної торгівля;
- русифікація;
- єврейські погроми;
- «білий терор»;
- відновлення єдиної Росії.
Політика А.Денікіна спричинила опір українського населення.
ВТРЕТЄ ВСТАНОВЛЕННЯ ВЛАДИ БІЛЬШОВИКІВ В УКРАЇНІ
16 грудня 1919 р. Київ знову зайняли більшовики, УГА увійшла до складу Червоної армії. Добровольча армія А.Денікіна відступила в Крим.
Більшовики створили Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) – тимчасовий вищий законодавчий та виконавчий орган на чолі з Г.Петровським. З часом відновлено ВУЦВК та РНК України. Створено комітети незаможних селян (комнезамів), які стали опорою радянської влади на селі.
Було формально визнано незалежність УСРР від Росії, відмова від русифікації.
Але більшовики відновили політику «воєнного комунізму», що призвело до невдоволення українського населення.
НАПРЯМИ КОМУНІСТИЧНОГО РУХУ В УКРАЇНІ
|
Назва партії |
Дата виникнення |
Характеристика діяльності |
Подальша доля |
|
КП(б)У |
липень 1918 р. |
частина РКП (б), що повністю втілювала політику російських більшовиків |
з середини 20-х рр. стала єдиною політичною партією в Україні |
|
УКП(б) «боротьбисти» |
травень 1918 р. |
створена на основі УПСР, спиралася на українське селянство, обстоювала ідеї самостійної соціалістичної України. |
під тиском РКП(б) перейшла на позиції більшовиків і в березні 1920 р. оголосила про саморозпуск |
|
УКП |
січень 1920 р. |
Виникла на основі частини УСДРП та УКП(б). Спиралася на український пролетаріат, підтримувала ідею самостійної соціалістичної України. |
у 1925 р. самоліквідувалася. |
ВАРШАВСЬКА УГОДА МІЖ ПОЛЬЩЕЮ ТА УНР
21-24 квітня 1920 р. – укладення Варшавської угоди між представниками УНР (С.Петлюрою) та Польщі.
Умови Варшавської угоди:
- Польща визнає незалежність УНР на чолі з Директорією.
- Згода УНР на передачу Польщі західноукраїнських земель.
- Домовленість про спільні військові дії проти більшовиків.
- Підпорядкованість військ УНР польському командуванню.
- Згода УНР на спільну валюту.
- Зобов’язання українського уряду утримувати польські війська на території УНР.
РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА 1920-1921 рр.
25 квітня 1920 р.– початок наступу польсько-українських військ проти більшовиків в Україні.
6 травня 1920 р.– вступ польсько-українських військ до Києва.
Польська влада в Україні:
- відновлення поміщицької влади на землю
- створення польського адміністративного апарату
- репресії щодо українського населення
- вороже ставлення українського населення до окупаційної влади
- розгортання партизанської боротьби
- підтримка населення контрнаступу Червоної армії
14-26 травня 1920 р. – початок контрнаступу Червоної армії проти проти поляків
12 червня 1920 р. – захоплення Києва більшовиками
Липень 1920 р. – радянська армія прогнала поляків з України й почала просуватися територією Польщі. В Україні вчетверте і остаточно була встановлена радянська влада більшовиків.
Серпень-вересень 1920 р. – наступ польських військ, у результаті якого Червона армія залишала Польщу та західну Україну.
12 жовтня 1920 р. – підписання перемир’я поляків та більшовиків.
«Лінія Керзона» – умовна демаркаційна лінія (східний кордон Польщі, запропонована міністром закордонних справ Великобританії Дж. Керзоном як можливий кордон перемир’я у війні між більшовицькою Росією і Польською республікою під час польсько-радянської війни.
18 березня 1921 р. – укладання Ризького мирного договору між Польщею, РСФРР (більшовицькою Росією) та УСРР (більшовицькою Україною).
Умови Ризького договору:
- анулювання Варшавського договору між Польщею та УНР
- визнання Польщею УСРР
- передача Польщі західноукраїнських земель
- забезпечення умов для національно-культурного розвитку росіянам, українцям та білорусам у Польщі
У листопаді 1921 р. відбувся Другий зимовий похід військ УНР на чолі з Г.Тютюнником з метою об’єднати українські військові загони і підняти повстання проти більшовиків. Це була остання спроба військ УНР відновити владу в Україні. НЕВДАЛО.
РОЗГРОМ ВІЙСЬК П.ВРАНГЕЛЯ І ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ В КРИМУ
3 квітня 1920 р. головнокомандувачем Добровольчої армії після А. Денікіна став майор П.Врангель.
10 вересня 1920 р. відбулася зустріч представників УНР із П.Врангелем з метою спільних дій проти більшовиків. Але
У листопаді 1920 р. Червона армія остаточно звільнила Крим від військ П.Врангеля. Радянська влада була встановлена в Криму.
МАХНОВСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ
Махновський рух (махновщина) – селянський рух 1918-1921 рр. в Україні (переважно на Катеринославщині), очолюваний Нестором Махно (батько Махно). Махновці сповідували анархічні ідеї.
Анархізм – ідейно-теоретична та соціально-політична течія, в основі якої – заперечення державного управління суспільством. Анархісти вважали, що життя селян можливе на основі селянських общин без державного управління.
Літо-осінь 1918 р. – селянські повстання проти влади гетьмана П.Скоропадського, які очолив Н.Махно.
1919 р. – боротьба махновців разом із Червоною армією проти Директорії, а потім боротьба з білогвардійцями армії А.Денікіна. Далі н. Махно розриває з більшовиками, чинить спробу побудувати свою республіку (Гуляйполе) на основі анархічної ідеології.
Восени 1920 р. – підписання Старобільської угоди, згідно з якою Н.Махно об’явив припинити боротьбу проти більшовиків. Початок спільної боротьби махновців та більшовиків проти П.Врангеля.
Наприкінці 1920 р. радянська Червона армія остаточно розгромила махновський рух.
Дата публікації 13.05.2013 | Автор Tutor
Нова економічна політика (НЕП) – економічна політика більшовиків в Україні в 1921 – 1928 рр., що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму» та базувалася на впровадженні елементів ринкової економіки.
Причини НЕПу:
- глибока економічна криза як наслідок громадянської війни та політики «воєнного комунізму»;
- політична криза (опір політиці більшовиків – селянські повстання, страйки, виступи в армії);
- спад революційної хвилі в Європі, відкладення ідеї «світової соціалістичної революції»;
- початок реалізації плану ГОЕЛРО (Державна комісія з електрифікації Росії), який передбачав будівництво електростанцій, заводів в Україні.
Початок НЕПу – березень 1921 р. – рішення Х з’їзду Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б)) про перехід до нової економічної політики (НЕПу).
Заходи НЕПу
Сільське господарство
- заміна продрозкладки продподатком;
- дозвіл на оренду землі;
- дозвіл на використання найманої праці;
- розвиток кооперативного рух.
Промисловість
- продаж у приватну власність та передача в оренду дрібних та частину середніх підприємств;
- дозвіл на використання найманої праці;
- об’єднання великих підприємств у трести та переведення їх на госпрозрахунок;
- перехід від зрівнялівки до відрядної зарплати.
Фінанси та торгівля
- поновлення вільної торгівлі;
- введення державних податків, плату за транспорт, комунальні послуги;
- випуск конвертованого червонця, вилучення старих грошових знаків.
Особливості НЕПу в Україні
- НЕП в Україні запроваджено пізніше, ніж у Росії в 1922 р.;
- висока ставка продподатку;
- застосування репресивних заходів при вилученні продподатку;
- введення НЕПу в умовах голоду 1921-1922 рр.;
- широка підтримка НЕПу українським населенням.
Результати НЕПу
- зростання господарської ініціативи, зацікавленості в результатах праці, продуктивності праці;
- швидкі темпи відбудови народного господарства;
- зростання життєвого рівня населення;
- конфлікт між ринковими відносинами та адміністративно-командною системою.
ГОЛОД В УКРАЇНІ 1921-1923 рр.
Причини голоду
- післявоєнна розруха;
- скорочення виробництва с/г продукції;
- політика «воєнного комунізму»;
- експорт хліба та його вивезення до Росії;
- посуха, неврожай…
Заходи влади
- замовчування наявності голоду в Україні;
- збір продподатку та вивезення хліба з України;
- вилучення церковних цінностей для боротьби з голодом;
- дозвіл міжнародним організаціям надавати допомогу голодуючим (АРА (американська адміністрація допомоги), Фонд Ф.Нансена, Міжнародний комітет робітничої допомоги).
Наслідки голоду
- померло 1,5 – 2 млн. чоловік;
- придушення селянського повстанського руху в Україні та зміцнення більшовицької влади.
УТВОРЕННЯ СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК (СРСР)
Етапи утворення СРСР
І етап: червень 1919 – грудень 1920 рр. – створення військово-політичного союзу радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви та Білорусії.
ІІ етап: грудень 1920 – грудень 1922 рр. – УСРР та інші радянські республіки підписали з РСФРР договори про воєнний та господарський союз.
ІІІ етап: грудень 1922 – травень 1925 рр. – утворення СРСР. 30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад у Москві затвердив договір про утворення СРСР. Договір про утворення СРСР підписали УСРР (Україна), РСФРР (Росія), БРСР (Білорусія), ЗРФСР (Закавказзя – Грузія, Вірменія, Азербайджан).
У січня 1924 р. ІІ Всесоюзний з’їзд рад затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. – ІХ Всеукраїнський з’їзд рад вніс зміни до Конституції УСРР, де було вказано про вступ України до СРСР.
ПОЛІТИКА КОРЕНІЗАЦІЇ (УКРАЇНІЗАЦІЇ)
Квітень 1923 р.– проголошення в СРСР курсу на коренізацію.
Коренізація – це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив комуністичної партії в національних районах.
В Україні коренізація набула характеру українізації:
- підготовка та залучення кадрів із представників української національності;
- запровадження в усіх установах та навчальних закладах української мови;
- видання книжок, газет, журналів українською мовою;
- глибоке вивчення національної історії, відродження традицій;
- створення умов для розвитку мови та культури всіх національних меншин, які мешкали в Україні.
Українізацію підтримали такі державні діячі УСРР як М.Скрипник, О.Шумський, В.Затонський.
У жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський церковний собор, на якому було утворено Українську автокефальну (самостійну) православну церкву (УАПЦ) та обрано першого митрополита УАПЦ. Ним став В. Липківський.
Дата публікації 17.05.2013 | Автор Tutor
Попередні поняття для засвоєння
Модернізація – осучаснення.
Радянська модернізація передбачала форсовану індустріалізацію та суцільну колективізацію.
Індустріалізація – це система заходів, спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни.
Форсована індустріалізація – індустріалізація шалено швидкими темпами.
Колективізація – примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).
Суцільна колективізація – масова колективізація, що охопила всі селянські господарства.
УКРАЇНА І ЗМІНА ПОЛІТИЧНОГО КУРСУ ВСЕСОЮЗНОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ БІЛЬШОВИКІ (ВКП(б))
21 січня 1924 р. помер В.Ленін (керівник більшовиків та лідер СРСР), після чого в партійно-державному керівництві СРСР розпочалася гостра боротьба навколо питань подальшого розвитку країни. Основна боротьба за лідерство в партії розгорнулася між Й.Сталіним та Л. Троцьким. Проти Л.Троцького виступили майже всі керівники України – Л.Каганович, Д.Манільський, Г.Петровський, М.Скрипник, В.Чубарь. У підтримку Л.Троцького виступили нечисленні його прихильники в Україні – І.Дашковський, Н.Гордон, М. Голубенко та ін. У грудні 1927 р. Л.Троцького було виключено з партії.
1927-1928рр. – хлібозаготівельна криза в СРСР, яка стала приводом для відходу від НЕПу.
У 1928 р. на пленумах ЦК ВКП(б), на яких виявилися розбіжності в підходах Й. Сталіна та М. Бухаріна до вирішення економічних проблем. М. Бухарін був одним із найпослідовніших прихильників НЕПу, а хлібозаготівельну кризу він пояснював недоліками в роботі державного апарату. А Й. Сталін головну причину кризи вбачав у виступах проти радянської влади «класових ворогів», передовсім селянства, а тому подолання труднощів соціально-економічного розвитку він зводив до боротьби з «внутрішніми ворогами».
1929 р. – посилення тиску Й. Сталіна на групу М. Бухаріна, у результаті були усунуті останні перепони на шляху до цілковитої відмови від НЕПу, створені передумови переходу до силових, адміністративно-командних методів управління економікою і суспільними процесами та утвердження сталінського єдиновладдя.
У 1929 р. Й. Сталін остаточно здобув усю повноту влади в СРСР.
КЕРІВНИКИ УСРР ЧАСІВ РАДЯНСЬКОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ
1925 р. – призначення генеральним секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (ЦК КП(б)У) Л. Кагановича.
1928 р. – призначення генеральним секретарем ЦК КП(б)У С.Косіора.
ФОРСОВАНА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ
У 1925 р. ВКП(б) проголосила курс на індустріалізацію.
У 1929 р. був прийнятий курс на форсовану індустріалізацію.
1929 р. Й. Сталін назвав роком «великого перелому» та «стрибком до соціалізму».
Індустріалізація – це система заходів, спрямованих на прискорений розвиток важкої промисловості з метою технічного переозброєння економіки і зміцнення обороноздатності країни.
Завдання індустріалізації:
- здобуття техніко-економічної незалежності СРСР;
- перетворення аграрної країни на могутню індустріальну державу;
- зміцнення оборонного потенціалу країни;
- підвищення технічної бази сільського господарства.
Джерела індустріалізації:
- перерозподіл коштів на користь промисловості за рахунок сільського господарства;
- експорт сировини та продовольства;
- залучення коштів громадян (державні позики, ощадкаси);
- «споживчий аскетизм» населення (тобто населення повинно було вгамовувати свої бажання);
- використання примусової праці політв’язнів.
Труднощі та особливості індустріалізації:
- можливість використання лише внутрішніх джерел фінансування;
- перекіс у бік важкої промисловості (переважання промисловості групи «А» – важкої промисловості);
- нестача кваліфікованих кадрів;
- форсовані темпи;
- жорстка централізація економіки, директивне господарювання;
- «споживчий аскетизм» населення.
Економіка СРСР здійснювалася шляхом планування на кожні 5 років.
Командно-адміністративна економіка – це економічна система, в якій держава або ради керують економікою. В системі з командною економікою центральний уряд ухвалює всі рішення стосовно виробництва та споживання товарів та послуг. На відміну від ринкової економіки, де економіка існує і керується економічними законами ринку.
Результати перших п’ятирічок
Перша п’ятирічка (1928-1932 рр.):
- форсований ривок у розвитку важкої промисловості;
- створення енергетичної бази;
- розширення та реконструкція металургійної бази (будівництво заводів «Запоріжсталь», «Азовсталь»; «Криворіжсталь», реконструкція металургійних заводів у Дніпродзержинську, Дніпропетровську, Макіївці, Комунарську);
- ліквідація безробіття;
- розвиток сільськогосподарського машинобудування (будівництво Харківського тракторного заводу та випуск перших тракторів, виробництво на харківському заводі «Серп і молот» складних молотилок, випуск на запорізькому заводі «Комунар» комбайнів);
- розгортання соціалістичного змагання;
- запровадження карткової системи.
Соціалістичні змагання (соцзмагання) – різноманітні заходи підвищення продуктивності праці засновані не на матеріальній зацікавленості, а на моральній свідомості. Наприклад, між заводами влаштовувалися змагання, хто більше виробу продукції. Робітники вимушені були працювати понад норму безкоштовно, щоб перемогти в змаганнях.
Карткова система – система розподілу продуктів, товарів та послуг за картками, що індивідуально видаються державою населенню.
Друга п’ятирічка (1933-1938 рр.):
- подальше наростання індустріалізації (хоча темпи росту знижені до 13-14% на рік);
- будівництво нових підприємств – Харківський турбінний завод, Новокраматорський завод важкого машинобудування, азотний завод у Горлівці та ін.;
- розгортання стахановського руху, початок якому поклав вибійник шахти «Центральна-Ірміне» Олексій Стаханов, який у ніч з 30 на 31 серпня 1935 р., застосувавши новий метод роботи, встановив рекорд з видобування вугілля;
- скасування карткової системи (1935 р.);
- апогей соціалістичного змагання.
Наслідки індустріалізації:
- перетворення України із аграрної країни в індустріально-аграрну;
- збільшення промислового потенціалу в 7 разів;
- залучення в промисловість України значної частини загальносоюзних коштів (20%);
- виникнення в українській промисловості нових галузей (кольорова металургія, електрометалургія, маргаринова промисловість тощо);
- здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства, що спричинило перехід до насильницької колективізації;
- низький життєвий рівень населення;
- ліквідація ринкових відносин, створення командно-адміністративної економіки.
Промисловість України напередодні Другої світової війни
- збільшення асигнувань на оборону;
- збільшення видобутку вугілля, нарощування потужностей машинобудівної промисловості, хімічних підприємств, електроенергетики;
- введення в дію в УРСР 600 нових промислових підприємств (1938 – червень 1941 р.);
- встановлення надзвичайно жорсткої трудової дисципліни.
СУЦІЛЬНА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ
Грудень 1927 р. — XV з’їзд ВКП(б) взяв курс на кооперування села (колективізацію). Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр.
Колективізація – примусова система заходів, спрямована на перетворення одноосібних селянських господарств у великі колективні й радянські господарства (колгоспи і радгоспи).
Завдання колективізації:
- перекачування коштів із села до міста на потреби індустріалізації;
- забезпечення населення країни дешевими продуктами харчування та сировиною;
- перетворення неконтрольованих державою індивідуальних селянських господарств на велике виробництво, повністю підконтрольне партійно-державному керівництву;
- ліквідація дрібнотоварного селянського укладу, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, а отже, ліквідація куркульства як класу.
Хід колективізації
Січень 1928 р. – рішення політбюро ЦК ВКП(б) про примусове вилучення в селянства зернових надлишків та необхідність форсованої колективізації.
1928 р. – створення першої машинно-тракторної станції (МТС) в Україні. Основне завдання МТС – виробничо-технічне обслуговування колгоспів, посилення впливу держави на село.
Листопад 1929 р. – курс на суцільну колективізацію села. Пленум ЦК ВКП(б) заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі», у якій зазначалося, що Україна повинна у найкоротший строк впровадити колективізацію й показати приклад іншим республікам (колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 р. або навесні 1932 р.)
Лютий 1930 р. – лист-директива С. Косіора місцевим партійним організаціям, у якому ставилося завдання колективізувати степ за час весняної посівної кампанії, а всю Україну – до осені 1930 р., що призвело до застосування насильницьких методів колективізації (до 1 березня 1930 р. було примусово колективізовано 62,8 % селянських господарств).
Осінь 1929 – весна 1930 р. – хвиля селянських виступів та повстань проти колективізації.
Березень 1930 р. – стаття Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти надмірностей у колгоспному будівництві, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволялося виходити з колгоспів. Це був маневр сталінського керівництва, спрямований на заспокоєння селян. Почався масовий вихід селян із колгоспів.
Осінь 1930 р. – директивний лист ЦК ВКП(б) «Про колективізацію», який закликав найрішучішими методами й темпами завершити цей процес, що призвело до нового етапу колективізації. Повторне об’єднання селян у колгоспи в Україні мало завершитися до кінця 1931 р. (до кінця 1932 р. в Україні були об’єднані у колгоспи близько 70 % селянських господарств, що володіли 80 % посівних площ).
Сталінська колективізація передбачала ліквідацію цілого класу заможних господарів, яких називали «куркулями». У результаті під розкуркулення потрапило близько 200 тис. господарств.
Куркуль (кулак) - з давнини назва селян, які займалися лихварством (давали кошти в борг під відсотки). За часів радянської влади куркулями називали всіх заможних селян та противників колективізації.
Наслідки колективізації:
- одержано кошти для індустріалізації;
- знищення найбільш працездатних селянських господарств;
- занепад почуття індивідуалізму, властивого українському селянинові;
- дезорганізація аграрного сектора (індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими);
- наростання кризових явищ у сільському господарстві (зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна тощо);
- утвердження командної економіки на селі при повному підпорядкуванні колгоспів державній владі;
- голодомор 1932-1933 рр.
ГОЛОДОМОР 1932-1933 рр.
Причини:
- політика сталінського керівництва;
- прискорена насильницька колективізація;
- завищений план хлібозаготівель для України на 1932 р.;
- постанова у 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відома в народі як «Закон про п’ять колосків» (згідно з цим законом за крадіжку колгоспного майна передбачався розстріл із конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менш ніж на 10 років);
- діяльність в Україні надзвичайної комісії на чолі з В.Молотовим, основною метою якої було вилучення хліба в селян за будь-яку ціну (обшуки, натуральні штрафи, загороджувальні загони, реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фондів колгоспів, блокади сіл-боржників тощо).
Отже, хлібозаготівельна кампанія перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення українського селянства.
Заходи влади:
- продовження хлібозаготівель;
- створення загороджувальних загонів, які не випускали селян до міст;
- замовчування голоду;
- відмова від міжнародної допомоги.
Наслідки голодомору:
- величезні людські втрати (за різними даними, від 3,5 до 8 млн. чоловік);
- знищення традиційного українського села з його багатими народними звичаями;
- подолання опору колективізації і як наслідок – перемога колгоспного ладу на селі.
СТАЛІНСЬКИЙ ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ І МАСОВІ РЕПРЕСІЇ В УКРАЇНІ
Тоталітарний режим – це політичний режим, який передбачає встановлення всеосяжного державного контролю над усіма сферами життя суспільства шляхом терору, знищення демократичних свобод, зосередження влади в руках окремої групи політичної партії.
Терор – це політика придушення, залякування політичних противників жорстокими насильницькими методами.
Репресії – захід державного примусу, покарання.
Хвилі сталінського терору в Україні
Перша хвиля (1928—1931 рр.) – розкуркулення, депортації, викриття шкідницьких організацій, боротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції:
- «Шахтинська справа» (1928 р.) над 53 спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю (5 чоловік отримали смертний вирок, інші – різні строки ув’язнення);
- сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) 1930 р. – справа, спрямована проти «старої» національної еліти. Звинувачення 45 чоловік у підготовці збройного повстання, що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України. У справі «Спілки визволення України» був звинувачений український суспільно-політичний діяч С.Єфремов;
- сфальсифікована справа «Українського національного центру» (УНЦ) 1931 р. – процес над колишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В. Голубович та ін.;
- ліквідація УАПЦ (28-29 січня 1930 р. відбувся надзвичайний «самоліквідаційний» собор УАПЦ). З 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства.
Друга хвиля (1932-1935 рр.) – голодомор, боротьба з «націоналістичним ухильництвом»:
- голодомор 1932-1933 рр.;
- самогубства М. Хвильового (1933 р.) та народного комісара освіти М.Скрипника (1933 р.);
- арешт українських кобзарів і лірників та розправа над ними (грудень 1934 р.);
- справи «Української військової організації» (УВО), «Блоку українських націоналістичних партій» тощо.
Третя хвиля (1936—1938 рр.) – доба «великого терору»:
- боротьба з українським націоналізмом (справи «націоналістичної» групи професора М. Зерова, «Блоку українських терористичних груп» та ін.);
- боротьба з ухилами в партії (справи «Українського троцькістського центру», «Соціал-демократичної партії України»);
- чистка партверхівки, репресії проти членів КП(б)У (Є. Квірінг, X. Раковський, С.Косіор, В.Чубар, П. Постишев та ін.);
- репресії в армії (серед репресованих були відомі радянські полководці Й. Якір – командувач Київським військовим округом, І. Дубовий – командувач Харківським військовим округом, Є. Ковтюх, І. Федько, Д. Шмідт, І. Уборевич та ін.);
- репресивні заходи проти українських діячів культури – «розстріляне відродження».
«Розстріляне відродження» – літературно-мистецька генерація України 1920 – 1930-х років, репресована сталінським режимом.
КОНСТИТУЦІЙНІ ЗМІНИ В СРСР ТА В УКРАЇНІ
У 1934 р. столицю УСРР було перенесено з Харкова до Києва.
У 1936 р. була прийнята нова Конституція СРСР («Сталінська Конституція»).
У 1937 р. була прийнята нова Конституція Радянської України. В цій Конституції законодавчо було закріплено перемогу соціалізму та побудову основ соціалістичного суспільства. Українська республіказмінила свою назву з УСРР на Українську Радянську Соціалістичну Республіку (УРСР).
Дата публікації 18.05.2013 | Автор Tutor
Західноукраїнські землі опинилися на початку 20-х рр. ХХ ст. у складі трьох держав: Східна Галичина у складі Польщі, Північна Буковина у складі Румунії та Закарпаття у складі Чехословаччини.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ
У 20-30-ті рр. ХХ ст.
Політична сфера
- відсутність органів самоврядування;
– заборона українським представникам обіймати адміністративні посади в державі, керівні посади в армії;
– обмеження політичних прав українців.
Економічна сфера
- колоніальний характер економіки;
– панівне становище іноземного капіталу;
– переважання аграрного сектора;
– екстенсивний характер сільського господарства;
– малоземелля та безземелля селян;
– міграція та еміграція населення як результат безземелля та безробіття;
– розвиток кооперативного руху.
Екстенсивний розвиток – розвиток економіки, який характеризується збільшенням кількості продукції, що випускається, за рахунок збільшення витрат людської праці, сировини та матеріалів.
Національне життя
- асиміляція українського населення;
– обмеження у сфері освіти та культури;
– національне гноблення українського населення.
Асиміляція – добровільний або вимушений процес розчинення (втрати) мови, традицій раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу. Засіб досягнення етнічної однорідності.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ
- Перебування у складі Польщі Східної Галичини, Західної Волині, Західного Полісся, Холмщини, Підляшшя, Посяння, Лемківщини.
- Поділ польських земель на корінні польські землі («А») та окраїнні – переважно українські й білоруські землі («Б»); перші – отримували дешеві кредити і державну підтримку, другі — використовувалися як ринок збуту, джерело дешевої сировини та робочої сили й надавалися польським осадникам – колоністам.
Осадники – назва польських колоністів на західноукраїнських землях, що були під польською окупацією у 1919 – 1939 рр.
- Політика полонізації (зокрема зміна назви Східної Галичини на Малопольщу, закриття українських шкіл, квота на вступ українців до Львівського університету та інших вищих навчальних закладів). Протягом 1921 – 1925 рр. у Львові діяв Таємний український університет – український нелегальний вищий навчальний заклад, що діяв в умовах польської окупації.
- Політика «пацифікації»
Пацифікація («умиротворення українського народу») – офіційна назва масових репресій польської влади щодо українського населення Галичини, проведених урядом Польщі восени 1930 р. як реакція на дії українських терористів ОУН.
Політичні партії та організації Східної Галичини
|
Назва |
Дата |
Лідери |
Ідеї та діяльність |
|
Комуністична партія Західної України (КПЗУ) |
1919 р. |
А.Бараль (Савка), М.Заячківський (Косар), Й.Крілик (Васильків) |
Визволення Західної України шляхом соціалістичної революції, приєднання до радянської України. |
|
Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) |
1925 р. |
Д.Левицький, С.Баран, В.Мудрий, М.Рудницький |
Наймасовіша українська політична організація Галичини. Створення незалежної соборної України мирним шляхом на демократичних засадах; захист інтересів українського населення; культурно-просвітницька організація. |
|
Українська соціал-радикальна партія (УСРП) (об’єднання УРП та УПСР) |
1926 р. |
Л.Бачинський, С.Макух, М.Стахів |
Здобуття незалежності України легальними методами, соціалістичні перетворення. |
|
Українська військова організація (УВО) |
липень1920 р. |
Є.Коновалець |
Створення Української соборної держави шляхом загальнонаціонального повстання українського народу. |
|
Організація українських націоналістів (ОУН) (на основі УВО) |
1929 р. |
Є.Коновалець, С.Бандера |
Створення Української соборної держави шляхом загальнонаціонального повстання українського народу; використання терористичних методів боротьби; ідеологічна основа – інтегральний націоналізм Д.Донцова. |
Інтегральний націоналізм – націоналістична ідеологія ОУН, що заперечувала ліберальні цінності й проповідувала рішучі дії заради національних інтересів. Автором інтегрального націоналізму був Д.Донцов.
Основні ідеї інтегрального (чинного) націоналізму
- Визволення України та створення української самостійної держави.
– Воля до життя, до влади, рішучість у боротьбі за здійснення проголошеної мети.
– «Творче насильство ініціативної меншості» – лідерів, фанатів справи, які організують народ і поведуть його за собою.
– Аморальність – національна ідея вища за загальнолюдські цінності, вона понад усе.
– Відсутність вказівок щодо майбутнього політичного та соціально-економічного устрою української держави.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РУМУНІЇ
- Перебування у складі Румунії Північної Буковини, Ізмаїльського, Акерманського, Хотинського повітів Бессарабії, а також українського населення румунського повіту Мармарош.
- Найгірше становище українських земель.
- Переселення румунських колоністів на землі Північної Буковини.
- Запровадження воєнного стану на окупованих українських територіях (1918—1928 рр.).
- Політика румунізації.
- Закриття українських шкіл, ліквідація української кафедри в Чернівецькому університеті, заборона на ввезення українських книжок тощо.
- Переслідування Української церкви.
- Антирумунські повстання українців (Хотинське 1919 р., Татарбунарське 1924 р.).
- Відсутність умов для легальної політичної діяльності.
- Діяльність (із 1918 р.) Комуністичної партії Буковини, лідерами якої були С. Канюк, В. Гаврилюк (нелегальна діяльність, злиття з Комуністичною партією Румунії у 1926 р.).
- Діяльність із 1927 р. єдиної легальної партії Українська національна партія (УНП) на чолі з В. Залозецьким (шукали компроміс із урядом Румунії, здобули декілька місць у румунському парламенті).
- Виділення з УНП радикального крила на чолі з О. Зибачинським (нелегальна діяльність конспіративних груп за зразком оунівських).
- 1938 р. – установлення в Румунії військової диктатури, заборона всіх політичних партій.
УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ
- Перебування у складі Чехословаччини Закарпаття.
- Найкраще становище українських земель.
Більш сприятливі, ніж в інших державах, умови для економічного розвитку, хоча капіталовкладення недостатні.
- Намагання чеської влади вирішити проблеми в аграрному секторі шляхом передачі селянам окремих земель угорських поміщиків.
- Заснування українських шкіл, гімназій.
- Діяльність «Просвіт».
- Створення українських театральних осередків, хорів тощо.
- Невиконання чеським урядом зобов’язання надати автономні права українцям.
- Відсутність суто українських політичних партій.
Проголошення Карпатської України
30 вересня 1938 р. – Мюнхенська змова Німеччини з іншими європейськими державами (Франції, Великобританії), яка поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Чехословаччина перестає існувати як незалежна держава.
11 жовтня 1938 р. – надання автономії Підкарпатській Русі (офіційна назва Закарпаття). Голова автономного уряду – А. Волошин.
2 листопада 1938 р. – Віденський арбітраж, за рішенням якого частина території Закарпаття передавалася Угорщині. Український уряд переїхав до Хусту.
30 грудня 1938 р. – зміна назви «Підкарпатська Русь» на «Карпатська Україна». Проведення низки реформ (українізація адміністративної влади та освіти, початок створення збройних сил – «Карпатської Січі», вибори до Сейму тощо).
14 березня 1939 р. – початок окупації Закарпаття угорськими військами.
15 березня 1939 р. – проголошення незалежності Карпатської України, обрання президентом А. Волошина (столиця – Хуст, прапор – синьо-жовтий, армія – Карпатська Січ).
Кінець березня 1939 р. – остаточна окупація те риторії Закарпаття угорськими військами.
Таким чином, у 1939 р. українські землі були у складі таких трьох держав: Східна Галичина у складі Польщі, Північна Буковина у складі Румунії та Закарпаття у складі Угорщини.
Дата публікації 22.05.2013 | Автор Tutor
Загальна характеристика української культури 1917 – 1941 рр.
1920-ті роки були часом бурхливого розвитку, відкриттів і сподівань в українській культурі. Головним поштовхом до культурного ренесансу (відродження) 20-х рр. були наслідки Української революції, поява нової плеяди молодих талантів: частина з них вірила, що сила мистецтва може оновити суспільство; інші вбачали у нових умовах можливість для самовираження.
Розвиток культури пов’язаний також з політикою «українізації», яку проводили більшовики в 20-ті роки. Головну роль у її проведенні відіграли тодішні керівники Наркомату освіти УРСР -О. Шумський (1925-1927 рр.) і М. Скрипник (1927-1928рр.).
Важливе значення у національно-культурному розвитку мала Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським, створена у 1921 р.
Але на кінець 20-х років більшовики поступово почали встановлювати жорсткий контроль над культурою, втискуючи її в рамки комуністичної ідеології. В умовах утвердження сталінського тоталітарного режиму на зміну українському відродженню 20-х рр. прийшов терор тридцятих. Тоталітарний режим поширював неприязне ставлення до інтелігенції, впроваджуючи його до масової свідомості. Внаслідок репресій було знищено значну частину української інтелігенції; в зарубіжному українознавстві навіть увійшов до обігу термін «Розстріляне відродження». Багато з тих, хто залишився живим» стали на шлях пристосування до ідеологічних і творчих обмежень, що їх створював режим.
Водночас відбувалося цілеспрямоване формування нової генерації радянської людини за допомогою масової системи народної освіти. Важливу роль у цьому відігравав і прискорений розвиток преси, радіо.
Можна стверджувати, що розвиток культури цього періоду мав складний, суперечливий характер.
|
Освіта |
1918р. – за часи Української держави П.Скоропадського – заснування українських університетів у Києві та Кам’янець-Подільському, створено Національну бібліотеку.1928-1924 рр. – запровадження обов’язкового 4-річного навчання. Рівень грамотності протягом 20-х рр. зростає з 24 % до 57 % (боротьба радянської влади з неписьменністю – створювалися «лікнепи» – товариства з ліквідації неписьменності). Кількість педінститутів збільшується до 46, технікумів» – до 84. Кваліфікованих робітників готують ФЗУ (школи фабрично-заводського учнівства). Внаслідок українізації 80% шкіл, 50% технікумів, 25% вузів стають україномовними1930 р. — початок переходу до обов’язкової семирічної освіти 1934 р. — встановлено три типи загальноосвітніх шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років) і середня (10 років) 1939 р. — запровадження оплати навчання в середній школі |
|
Наука
|
1918 р. – створення Національного архіву (за часи Української держави П.Скоропадського) 1918 р. (листопад)- створення Української Академії наук, яку очолив В.Вернадський(за часи Української держави П.Скоропадського) 1928 р. — створення в Харкові Українського фізико-технічного інституту 1932 р. — з ініціативи Є. Патона створюється Інститут електрозварювання Академії Наук. В Україні працюють багато вчених світового рівня: математик М. Боголюбов, творець теорії космічних польотів Ю. Кондратюк, біохімік О. Палладій, фізіолог О. Богомолець, лікарі В. Філатов і М. Стражеско, генетики М. Холодний та О. Сапєгін, фізики Л. Ландау і П. Капиця, історики М. Грушевський і Д. Баталій |
|
Література |
20-ті рр. — створення різноманітних письменницьких організацій: «Спілка революційних письменників», «Плуг», «Гарт», «Молодняк», «Нова генерація», «Неокласики» та ін.ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) – літературне об’єднання в Україні, що діяло з лютого 1926 р. по лютий 1928 р. Виникло у Харкові. Очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, М. КулішТворчість П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, М. Драй-Хмари, С. Плужника, В.Сосюри, М. Бажана, М. Хвильового, Г. Косинки, Ю. Яновського, М. Куліша. 30-ті рр. — П. Панч, О. Довженко, З. Тулуб, А. Головко, Ю. Смолич. І. Микитенко, О. Корнійчук, О. Вишня . |
|
Мистецтво |
1918 р. – створено Національну галерею мистецтві, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського; «Молодий театр» Л. Курбаса. У 20-ті роки в театрі працюють режисер Л.Курбас, актори Г. Юра, А. Бучма, О.Сердюк, Н. Ужвій, М. Крушельницький. На кінець 1925 р. в УРСР 46 постійних театрів. «Березіль» – український театр, заснований у Києві Л.Курбасом у 1925 р. У 1926 р. перенесений у Харків. Музичне мистецтво: М. Леонтович, Я. Степовий, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко, К. Данькевич (опера «Богдан Хмельницький). 1926-1926 рр. — відкрито національні театри опери та балету в Харкові, Києві, Одесі 1928 р. — перший фільм О. Довженка «Звенигора» Протягом 1929-1987 рр. в УРСР знято 180 фільмів Живопис: М. Бойчук, І. Їжакевич, В. Касіян, О. Шовкуненко, М. Дерегус. Скульптори: М. Лисенко, В. Іванов, Л.Муравія. 1934 р. — на заключному етапі республіканської олімпіади міста та села заарештовано й розстріляно триста кобзарів і лірників. |
Дата публікації 22.05.2013 | Автор Tutor
Попередні поняття для засвоєння
Друга світова війна – світова війна, що тривала з 1 вересня 1939 р. по 2 вересня 1945 р. Розпочалася нападом Німеччини на Польщу, а закінчилася капітуляцією союзника Німеччини Японії.
Велика Вітчизняна війна – війна між СРСР та Німеччиною з 22 червня 1941 р. по 9 травня 1945 р. Розпочалася нападом Німеччини та її союзників на СРСР, а закінчилась капітуляцією Німеччини.
Основні союзники Німеччини у війні: Італія, Угорщина, Румунія, Японія, Фінляндія, Словаччина.
Нагадаємо, що напередодні війни українські землі перебували у складі наступних держав: на Наддніпрянські Україні була створена УРСР, що входила до складу СРСР; Східна Галичина перебувала у складі Польщі; Північна Буковина і Бессарабія – у складі Румунії; Закарпаття – у складі Угорщини.
РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ДОГОВОРИ 1939 р. І ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ
23 серпня 1939 р. був підписаний у Москві Пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР на 10 років, який отримав назву пакт Молотова-Ріббентропа; до нього додавався таємний протокол щодо розмежування сфер інтересів обох держав у Східній Європі по лінії річок Нарев, Вісла, Сян. У сфері впливу СРСР опинялася переважна частина західноукраїнських земель.
Пакт Молотова-Ріббентропа – назва таємного додаткового протоколу до договору про ненапад між СРСР та Німеччиною, підписаного у Москві наркомом закордонних справ СРСР В. Молотовим та міністром закордонних справ Німеччини А. фон Ріббентропом.
1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу, початок Другої світової війни.
17 вересня 1939 р. – вступ Червоної армії на територію Польщі згідно з попередніми домовленостями з Німеччиною; впродовж 12 днів майже без боїв було зайнято Західну Україну.
28 вересня 1939 р. – підписання Договору про дружбу та кордони і чергового таємного протоколу між Німеччиною та СРСР, за яким Польща як держава зникала з мапи світу, кордон між сторонами встановлювався по «лінії Керзона»: Східна Галичина й Західна Волинь відійшли до СРСР; Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя опинилися під німецькою окупацією.
ВХОДЖЕННЯ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО СРСР
22 жовтня 1939 р. відбулися вибори до Народних зборів Західної України, які наприкінці жовтня ухвалили Декларацію про входження Західної України до складу УРСР.
26 червня 1940 р. – нота Раднаркому СРСР до Уряду Румунії з вимогою повернути Бессарабію та передати Північну Буковину на підставі того, що у листопаді 1918 р. Румунія незаконно приєднала ці землі. Народне віче Буковини прийняло рішення про возз’єднання з радянською Україною. Під тиском Німеччини, яка запевнила, що ці поступки тимчасові, румунський уряд задовольнив пропозицію СРСР.
30 червня 1940 р. Червона армія зайняла Бессарабію та Північну Буковину.
2 серпня 1940 р. – рішення Верховної Ради СРСР про прийняття Бессарабії та Північної Буковини до складу СРСР; Північна Буковина, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти увійшли до УРСР, а з решти території Бессарабії й Молдавської автономної республіки ( яка з 1924 р. перебувала у складі УРСР) створено Молдавську PCP.
Таким чином, майже всі українські етнічні землі були об’єднані в єдиній державі. Лише Закарпаття перебувало у складі Угорщини.
РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБАСТЕЙ УКРАЇНИ
Радянізація – це система заходів, спрямованих на встановлення радянської влади, побудову соціалістичного суспільства за економічною та політичною моделлю СРСР у західноукраїнських землях.
Основні заходи радянізації:
- поширення радянського законодавства;
- уніфікація адміністративно-територіального устрою (скасування поділу на воєводства, поділ на області та райони…);
- направлення зі східних районів великої кількості кадрів (часто російськомовних);
- націоналізація промислових підприємств;
- конфіскація поміщицького та інших великих землеволодінь і передача землі селянам;
- початок примусової колективізації (весна 1940 р.);
- заборона всіх політичних партій, громадських, кооперативних, культурно-освітніх товариств, створених раніше; дозволено діяльність лише КП(б)У, комсомолу, радянських профспілок;
- розширення мережі навчальних закладів усіх рівнів; заснування бібліотек, клубів тощо;
- українізація освіти, преси;
- уведення безкоштовного навчання, медичного обслуговування;
- суворий контроль партійно-радянського керівництва над усіма сферами життя;
- командно-адміністративні, методи впровадження радянської політики;
- нехтування місцевих особливостей та традицій;
- утиски церкви, особливо греко-католицької;
- репресії щодо місцевого населення; депортація у східні райони.
Депортація – примусове виселення з постійного місця проживання окремих осіб чи цілих народів.
Результатом політики радянізації стало, з одного боку, покращення рівня життя найбідніших прошарків населення, розвиток економіки краю, а з іншого – зростання незадоволення репресивними методами влади. Підтримка серед населення ідеї створення самостійної Української держави, вступ до загонів ОУН.
ПОЧАТОК ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
22 червня 1941 р. – порушення Німеччиною Договору про ненапад на СРСР, початок Великої Вітчизняної війни.
Напад на Радянський Союз розпочався згідно з розробленим німецьким генштабом і затвердженим Гітлером 18 грудня 1940 р. планом «Барбаросса». Союзниками Німеччини у війні були Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина (допомогу також надавали Іспанія та Болгарія).
План «Барбаросса» - кодова назва плану воєнної операції фашистської Німеччини проти СРСР, згідно з яким війна проти СРСР повинна була стати «блискавичною», тобто закінчитися перемогою в дуже короткий термін, до того як супротивник зможе мобілізувати та розгорнути свої головні сили.
Згідно з планом «Барбаросса» гітлерівські війська складали три групи армій.
|
Група армій |
Головнокомандувач |
Напрямки удару |
|
«Північ» |
В.-Й. фон Леєб |
Ленінград, Прибалтика |
|
«Центр» |
Ф. фон Бок |
Москва, Мінськ, Смоленськ |
|
«Південь» |
Г. фон Рундштедт |
Україна, Крим |
В Україні ворогові протистояли Південно-Західний та Південний фронти, Чорноморський флот, Дунайська та Пінська військові флотилії.
Україна в планах гітлерівських окупантів
- перетворити Україну на німецьку колонію, джерело сировини, трудових ресурсів, родючих земель.
Окупація території України гітлерівськими військами
22 червня 1941 р. – бомбардування німецькою авіацією українських міст, бої на кордонах.
23 – 29 червня 1941 р. – найбільша танкова битва початкового періоду війни в районі Луцьк-Броди-Рівне.
30 червня – 11 липня 1941 р. – відступ Червоної армії на обох фронтах: на Півдні німецько-румунські війська захопили Північну Буковину й Бессарабію та підійшли до Дністра; на Заході України взяли Дрогобич, Львів, Луцьк, Рівне, Житомир і наблизилися до Києва.
11 липня – 22 вересня 1941 р. – Київська оборонна операція, у результаті понад 600 тис. чол. опинилися в оточенні. У цій операції загинули командувач фронту М. Кирпонос, член військової ради М. Бурмистренко, начальник штабу фронту В. Тупикод.
19 вересня 1941 р. – гітлерівці зайняли Київ. Оборона Києва тривала 71 день, вона надовго затримала німців і дала змогу провести евакуацію на схід людей і великих підприємств Лівобережжя та Донбасу.
5 серпня – 16 жовтня 1941 р. - оборона Одеси тривала протягом 73 днів. Для посилення оборони Криму радянські війська організовано й непомітно для ворога евакуювались з-під Одеси.
25 жовтня 1941 р. – гітлерівці зайняли Харків. До кінця жовтня під ворожою окупацією опинилася також значна частина Донбасу.
30 жовтня 1941 – 4 липня 1942 р. - героїчна оборона Севастополя, яка тривала 250 днів.
16 листопада 1941 р. – радянські війська залишили Крим (крім невеликої ділянки з Севастополем).
Кінець 1941 р. – війська Південно-Західного фронту закріпилися на лінії Вовчанськ-Балаклея-Красний Лиман, а Південного – на лінії Артемівськ-Шахтарське-Большекрєпінська.
У грудні 1941 р. німці зазнали поразки в битві під Москвою.
12-29 травня 1942 р. – невдала наступальна операція радянських військ під Харковом. У районі Барвенківського виступу в оточення потрапили три радянські армії, втрати склали 240 тис. чол. Катастрофа сталася внаслідок прорахунків керівництва країни.
22 липня 1942 р. – остаточна окупація території України німецько-фашистськими військами після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області (нині Луганської), але ціною величезних жертв, героїчного опору народу німецький план «блискавичної війни» був зірваний.
Причини невдач Червоної армії на початку війни
- Прорахунки керівництва країни на чолі з Й. Сталіним: ігнорування даних розвідки про дату наступу німецьких військ; заборона приводити війська в прикордонних районах до бойової готовності; зволікання з переоснащенням армії та побудовою оборонних споруд; відсутність чіткого плану на випадок масштабних військових дій (перемогти ворога збирались «малою кров’ю» на його території).
- Перевага німецьких сил на напрямках основних ударів.
- Сталінські репресії командного складу, досвідчених воєначальників напередодні війни.
- Жорстка централізація, атмосфера страху в країні вбивали ініціативу, гальмували вирішення нагальних проблем.
- Міжнародна ізоляція СРСР.
Мобілізаційні заходи в Україні
Мобілізація – переведення збройних сил держави, промисловості, транспорту та інших галузей економіки на воєнний стан.
Основні заходи мобілізації:
- 30 червня 1941 р. – створення Державного Комітету Оборони на чолі з Й. Сталіним, який зосередив у своїх руках всю повноту влади в країні;
- 10 липня 1941 р. Й. Сталін очолив Ставку Верховного Головнокомандування;
- 8 серпня 1941 р. Й. Сталін став Верховним Головнокомандувачем Збройними силами;
- 7 липня 1941 р. – звернення керівництва УРСР до українського народу з закликом дати рішучу відсіч фашистській навалі;
- мобілізація до лав Червоної армії (з України – понад 2 млн. чол.);
- створення загонів народного ополчення з числа добровольців;
- спорудження оборонних укріплень;
- перебудова народного господарства на воєнний лад (збільшення випуску воєнної продукції, подовження робочого дня до 11 годин, скасування відпусток, дозвіл керівництву переводити працівників на будь-яку роботу без їхньої згоди, жорстка трудова дисципліна тощо);
- евакуація підприємств, колгоспів, наукових та культурно-освітніх установ, людей, цінностей та швидке налагодження виробництва в тилу (26 червня 1941 р. в Україні створено спеціальну комісію з евакуації на чолі з Д. Жилою; всього з України евакуйовано понад 550 великих підприємств, не менше 3,5 млн. населення; все, що не встигали вивезти, знищували);
- державна позика, добровільна здача населенням коштовностей та грошей до Фонду оборони;
- знищення органами НКВС політичних в’язнів, які перебували в українських в’язницях.
ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ
Зони окупації в Україні
|
Назва |
Територія |
Центр |
|
Рейхскомісаріат Україна (очолював Е.Кох) |
Більша частина Українських земель, Крим, деякі райони Росії та Білорусії |
м.Рівне |
|
Дистрикт «Галичина»(у складі Польського генерал-губернаторства) |
Західна Україна (Львівська, Дрогобицька, Станіславська (Івано-Франківська), Тернопільська області |
м.Львів |
|
Румунська провінція «Трансністрія» |
Чернівецька та Ізмаїльська області |
м.Тирасполь, потім м.Одеса |
|
Прифронтова зона (підпорядковані військовому командуванню) |
Донбас, Чернігівська, Сумська, Харківська області |
|
На чолі усієї окупованої території стояло німецьке рейхсміністерство у справах окупованих східних областей під керівництвом рейхсміністра А. Розенберга.
Німецька адміністрація: рейхскомісар, генеральні комісари, окружні комісари, міські комісари, коменданти.
Місцева адміністрація (переважно з місцевих мешканців): у містах — бургомістри, в районах — голови, в селах – старости.
Поліцейські органи: гестапо (державна таємна поліція); СС (охоронні загони нацистів); СД (служба безпеки); жандармерія.
Нацистський «новий порядок» в Україні
Травень 1940 р. – розробка німцями плану «Ост», який передбачав такі заходи:
- германізацію та колонізацію території Східної Європи, у тому числі й українських земель;
- фізичне знищення частини слов’янського населення;
- перетворення витривалих і здорових представників слов’янства на рабів;
- масовий терор проти євреїв та циган;
- голокост – загибель значної частини єврейського населення Європи в ході систематичного переслідування і знищення його нацистами та їхніми пособниками в Німеччині й на захоплених територіях у 1933-1945 рр. Загинуло 6 млн. євреїв з 10 млн., що проживали в Європі.
Згідно з планом «Ост» на окупованій території України німці встановили «новий порядок».
«Новий порядок» – жорстокий режим, установлений німецько-фашистськими загарбниками на окупованій території України та в інших частинах СРСР, що супроводжувався масовими розстрілами і депортацією місцевого населення.
Основні заходи «нового порядку»:
- скасування чинності радянського законодавства, введення німецького кримінального права і судів;
- запровадження комендантської години;
- дискримінація українського населення;
- тотальний терор (трагедія Бабиного Яру в Києві (початок масових розстрілів 29-30 вересня 1941 р.), Дробицького Яру в Харкові, знищення населення у Янівському концтаборі; всього в Україні існувало 180 великих концтаборів і 50 гетто);
- примусова мобілізація робочої сили в Німеччину (2,5 млн. чол.);
Остарбайтери («східні робітники») – німецький термін для означення осіб, вивезених гітлерівцями в роки Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини із східних окупованих територій.
- економічний визиск України (вивезення хліба, продовольства, устаткування заводів і фабрик, культурних цінностей і навіть чорнозему до Німеччини);
- збереження колгоспної системи під новою назвою «общинні господарства» (за винятком західноукраїнських земель);
- використання примусової праці місцевого населення тощо.
Нелюдський «новий порядок» призвів до організації руху Опору фашистським загарбникам окупованих територіях.
РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ
Рух Опору – антифашистський національно-визвольний рух у роки Другої світової війни проти окупантів.
На території України в роки війни було три течії руху опору: радянська, українська національна та польська.
Радянська течія
Мета: визволення України від німецько-фашистських загарбників та відновлення радянської влади.
Форми боротьби:
- Підпільний рух
- Партизанський рух
Особливості радянського партизанського руху:
- у 1942 р. був створений Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т.Строкачем;
- діяльність в Україні партизанських загонів на чолі з О.Сабуровим, О.Федоровим, М.Наумовим, С.Ковпаком та ін.
- узгодження дій партизанів з операціями Червоної армії;
- зростання чисельності партизанських загонів (в Україні діяло понад 30 великих з’єднань та понад 80 окремих загонів);
- активізація антифашистської боротьби на окупованих територіях у зв’язку з наступом радянських військ (1943-1944 рр.);
- глибокі рейди в тил ворога з метою зірвати плани гітлерівців із перетворення України на «випалену пустелю», визволення окремих районів тощо (Карпатський рейд С.Ковпака (12 червня 1943 р., під час битві на Курській дузі), рейди П.Вершигори, Я.Мельника та ін.).
- зміцнення зв’язків між керівним центром та окремими загонами (забезпечення партизан зброєю, продовольством, медикаментами з центру).
Українська національна течія
Мета: визволення України від окупантів (німців, більшовиків) та побудова незалежної Української держави.
У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на ОУН(М) (мельниківці на чолі з А.Мельником) та ОУН(Б) (бандерівці на чолі з С.Бандерою).
ОУН(М) (мельниківці) виступали за співпрацю з німцями, сподіваючись на їх підтримку у створенні Української держави.
ОУН(Б) (бандерівці) співпрацювали з німцями лише на початковому етапі війни, а для досягнення незалежності України розраховували, в основному, на власні сили.
Бандерівці у згоді з німецьким командування створили батальйони «Роланд» (на чолі з Є. Побігущим) та «Нахтігаль» (на чолі з Р. Шухевичем).
30 червня 1941 р. – прийняття у Львові «Акта проголошення відновлення Української держави» та формування уряду на чолі з Я.Стецьком (А.Гітлер виступив проти самостійної Української держави; новостворений уряд був розігнаний, С.Бандера та Я.Стецько заарештовані).
5 жовтня 1941 р. – створення мельниківцями у Києві Української національної ради на чолі з М.Величковським, яку розглядали як передпарламент майбутньої Української держави (у листопаді 1941 р. її діяльність була заборонена гітлерівцями).
Осінь 1941 р. – репресії німців проти оунівців, у результаті перехід оунівців (бандерівців) до боротьби з німцями. У 1944 р. німцями були закатовані українські поети Олег Ольжич та Олена Теліга.
У червні 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець створив перші українські військові формування «Поліська Січ», які воювали проти німців та радянських військ.
14 жовтня 1942 р. – створення УПА (Української повстанської армії проводу ОУН), яка вела боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади.
Українська повстанська армія (УПА) – українське військово-політичне формування, що діяло в Україні у 40-х-50-х роках і у ході війни вело боротьбу як проти фашистської Німеччини, так і проти радянських військ. Очолив УПА Роман Шухевич (прізвисько Тарас Чупринка).
Діяльність ОУН-УПА у 1943-1944 рр.
- остаточне оформлення структури УПА, об’єднання окремих загонів під загальним керівництвом (головний командир — Р. Шухевич);
- взяття під контроль значної території Полісся, Волині, Галичини, створення тут української адміністрації («українських республік»).
- конфлікт із польською адміністрацією, який вилився у взаємні «етнічні чистки».
Волинська різня – обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені УПА та польською Армією Крайовою у 1943 р. під час Великої Вітчизняної війни на Волині.
- конфлікт із радянськими партизанами;
- липень 1944 р. – проведення установчих зборів представників політичних сил, метою яких було проголошення самостійної України та обрання Української головної визвольної ради (УГВР) – вищого керівного органу національно-визвольної боротьби українського народу – та Генерального секретаріату, який очолив Р.Шухевич.
- на 1944 р. кількість УПА становила 60-90 тис. чол.
- внаслідок сутички із УПА (лютий 1944 р.) отримав важке поранення й помер (квітень 1944 р.) генерал радянської армії М.Ватутін (визволитель Києва).
Польська течія
Мета: звільнення Польщі з-під влади окупантів і відновлення незалежності Польщі.
Види:
- Армія Крайова (ставила за мету відновити Польську державу, припинила існування в січні 1945 р.);
- Армія людова (ставила за мету відновлення Польщі й встановлення там радянської влади; мала підтримку від СРСР; припинила існування в червні 1944 р.)
Між Армією крайовою та УПА були збройні сутички.
ВИЗВОЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВІД НІМЕЦЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ
19 листопада 1942 – 2 лютого 1943 р. – Сталінградська битва, яка поклала початок корінному перелому в війні на користь СРСР.
18 грудня 1942 р. – звільнення першого населеного пункту УРСР — с. Півнівки Ворошиловградської області.
Січень – початок березня 1943 р. – наступальні операції радянських військ, у ході яких було звільнено значну частину Донбасу, 16 лютого 1943 р. вперше звільнено Харків.
19 лютого – 25 березня 1943 р. – контрнаступ німецько-фашистських військ із району Краснограда та Красноармійська Харківської області; знову втративши Харків та Бєлгород, радянські війська героїчними зусиллями зупинили ворога.
5 липня – 23 серпня 1943 р. - Курська битва, в ході якої було визволено Лівобережну Україну та Донбас (2_3 серпня 1943 р. остаточно звільнено Харків). (с. Прохорівка – найбільша танкова битва війни).
Вересень – листопад 1943 р. -героїчна битва за Дніпро (за успішне форсування Дніпра та небачений героїзм 2438 радянським воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу).
6 листопада 1943 р. - визволення Києва.
24 грудня 1943 – 29 лютого 1944 р. – Житомирсько-Бердичівська, Кіровоградська, Корсунь-Шевченківська (найбільша, що мала результатом оточення 11 ворожих дивізій чисельністю 80 тис. чол.), Рівненсько-Луцька, Нікопольсько-Криворізька операції.
4 березня – середина квітня 1944 р. – Проскурово-Чернівецька, Умансько-Ботошанська, Березнегувато-Снігірівська, Одеська операції.
У результаті цих наступальних операцій було звільнено Правобережну й Південну Україну.
26 березня 1944 р. радянські війська вийшли на кордон із Румунією, 8 квітня 1944 р. – на кордон із Чехословаччиною.
8 квітня – 12 травня 1944 р. - Кримська наступальна операція, яка завершилася визволенням Криму. Ця перемога затьмарилася черговим злочином сталінського режиму. У травні 1944 р. за звинуваченням у зраді з півострова було депортовано у віддалені райони СРСР 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,4 тис. болгар, 10 тис. вірмен.
13-29 липня 1944 р. - Львівсько-Сандомирська операція (27 липня звільнено Львів, Перемишль; фор суванням річки Вісли закінчився розгром німецької групи армій «Північна Україна»).
20-29 серпня1944 р. - Яссько-Кишинівська операція, у ході якої визволено Молдавську PCP та Ізмаїльську область України, розгромлено групу армій «Південна Україна».
Вересень-жовтень 1944 р. – Карпато-Ужгородська операція, визволення Закарпаття
8 жовтня 1944 р. – визволення останнього окупованого фашистами населеного пункту УРСР – с. Лавочне Дрогобицької області.
28 жовтня 1944 р. - завершилося визволення Закарпаття, остаточне вигнання фашистських окупантів з українських земель.
НАСЛІДКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ДЛЯ УКРАЇНИ
- людські втрати становили 8 млн. осіб;
- матеріальні втрати становили 42% від втрат СРСР;
- зруйновано 714 міст і селищ, 28 тис. сіл, 16,5 тис. промислових підприємств;
- об’єднання всіх українських земель у межах СРСР.
Репатріація – повернення на батьківщину колишніх полонених, біженців, вимушених переселенців.
Дата публікації 23.05.2013 | Автор Tutor
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ ЗМІНИ УРСР
Встановлення кордону з Польщею
9 вересня 1944 р. – укладення між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення Люблінської угоди, згідно з якою частина українських земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частина Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Польщі (таким чином сталінське керівництво намагалося підтримати прорадянський польський уряд та змінити негативне ставлення польського населення до радянської влади, спричинене подіями 1939 р.).
16 серпня 1945 р. – укладення договору про радянсько-польський кордон, який встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а в окремих районах навіть на 17-30 км.
1951 р. – завершення процесу українсько-польських територіальних домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками до Львівської області відійшли землі в районі м.Кристинополя, а до Польщі відійшла територія довкола « Нижні Устрики Дрогобицького району).
Операція «Вісла»
28 квітня – 28 серпня 1947 р. – проведення польською владою операції «Вісла», суть якої полягала у депортації залишків українського населення Закерзоння на захід і північ Польщі з метою його асиміляції та знищення баз діяльності ОУН-УПА. У ході операції було переселено близько 150 тис. українців, а УПА зазнала великих втрат. Операція була узгоджена з керівництвом СРСР.
Встановлення кордону з Чехословаччиною
26 листопада 1944 р. - схвалення з’їздом Народних комітетів Закарпаття в м. Мукачево Маніфесту про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною.
29 червня 1945 р. – договір між ЧСР (Чехословацька республіка) і СРСР, який юридично закріпив рішення з’їзду в Мукачево. Офіційно Закарпаття було включено до складу УРСР.
22 січня 1946 р. – указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення у складі УРСР Закарпатської області.
Встановлення кордону з Румунією
10 лютого 1947 р. – підписання радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили – Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).
РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ
- Відновлення радянської влади в західних областях України після закінчення війни.
- Продовження політики радянізації в цьому регіоні:
БОРОТЬБА ОУН-УПА З РАДЯНСЬКОЮ ВЛАДОЮ
Етапи збройної боротьби ОУН-УПА з радянською владою
І етап (1944 – 1946 рр.) – спроба утримати під своїм контролем великі території і ведення боїв великими силами із застосуванням артилерії й мінометів. Об’єднання сил радянських військ держбезпеки, прикордонників. У тяжких боях загинуло до половини особового складу УПА.
ІІ етап (1947 – перша половина 50-х років) – зміна тактики: поділ армії на невеликі мобільні групи, ведення боротьби партизанськими методами. Загибель у с. Білогорща біля Львова головнокомандувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.). Спад організованого опору (хоча окремі загони ще діяли до 1956 р.).
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ УРСР
- Відновлення режиму одноосібної влади Й.Сталіна, культ особи якого досяг апогею.
- Відсутність в Україні будь-якої самостійної політики.
- Відновлення репресій; відсутність демократії та свобод громадян, зловживання владою (пік репресій в Україні припав на 1947 р., коли ЦК КП(б)У очолював найближчий соратник Й.Сталіна Л.Каганович).
- Підпорядкування політичному центру діяльності перших секретарів ЦК КП(б)У:
- Розгортання ідеологічної реакції – «ждановщини». Боротьба з генетикою – «лисенківщина» (1946-1948 рр.), боротьба з «буржуазним націоналізмом», з космополітизмом (справа «лікарів» 1948 – 1953 рр.).
«Ждановщина» – це ідеологічна кампанія в СРСР, розгорнута у 1946-1949 рр. у галузі науки, літератури, культури та мистецтва, в ході якої були піддані нищівній критиці діяльність інститутів історії України та історії української літератури, творчих спілок, редакцій газет і журналів, видатних діячів української культури – письменників, композиторів, режисерів тощо (назва походить від прізвища секретаря ЦК ВКП(б) з питань ідеології А.Жданова).
«Лисенківщина» – політична кампанія з переслідування групи генетиків і тимчасової заборони генетики. Назву кампанія отримала від прізвища радянського академіка Т. Лисенка.
Космополітизм – теорія і практика, в основу яких покладено тезу про пріоритетність загальнолюдських цінностей над цінностями окремої нації.
«Справа лікарів» – кримінальна справа проти групи високопоставлених радянських лікарів, звинувачених у змові і вбивстві ряду радянських лідерів. Витоки кампанії відносяться до 1948 р., коли лікар Лідія Тимащук звернула увагу компетентних органів на відхилення в лікування Жданова, що призвело до смерті пацієнта. Кампанія закінчилася одночасно зі смертю Сталіна в 1953 р., після чого з обвинувачених було знято звинувачення та звільнено від переслідувань.
ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА УРАЇНИ
Березень 1946 р. – затвердження Верховною Радою СРСР п’ятирічного плану відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.
Промисловість:
- більші масштаби відбудовчих робіт, ніж у будь-якій іншій країні Європи;
- проблема капіталовкладень (відмова від плану Маршалла, розрахунок лише на внутрішні резерви);
План Маршалла – програма економічної допомоги країнам Європи після Другої світової війни, висунута держсекретарем США Дж.Маршаллом. СРСР відмовився від цієї допомоги.
- відновлення адміністративно-командних методів;
- початок відбудови з важкої промисловості (в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес та інші великі електростанції, металургійні заводи тощо);
- розвиток важкої промисловості за рахунок легкої, сільського господарства, науки і культури (інвестиції у легку промисловість складали 12-17% усіх промислових капіталовкладень);
- посилення диспропорції в розвитку економіки на користь військово-промислового комплексу (ВПК);
- повільне впровадження досягнень науково-технічного прогресу (підприємства працювали за старими технологіями, висока енерго- та матеріалоємність виробів тощо);
- нестача робочої сили, особливо кваліфікованої;
- ентузіазм народу (90% працюючих охоплені різними формами соцзмагання).
- українська економіка отримала лише 15% всесоюзних капіталовкладень, тоді як на УРСР припало 42% усіх матеріальних збитків СРСР у війні.
Сільське господарство:
- відновлення колгоспного ладу;
- надзвичайно складні умови відбудови сільського господарства (скорочення посівних площ, поголів’я худоби, нестача робочих рук, техніки);
- мізерні капіталовкладення (7% від загального обсягу асигнувань);
- важке становище селян (мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, відсутність паспортів у селян, несплата пенсій тощо);
- голод 1946-1947 рр.
ГОЛОД 1946 – 1947 рр.
Причини голоду:
- спустошення країни внаслідок війни;
- розширення посівних площ і виконання планів хлібозаготівлі за всяку ціну;
- посуха 1946 р.;
- відбудова промисловості за рахунок сільського господарства;
- продаж хліба за кордон;
- репресивні заходи щодо селян;
- відновлення дії «Закону про п’ять колосків»;
- невизнання факту голоду радянським керівництвом.
Наслідки:
- голодом була охоплена більша частина східних і південних областей України;
- великі людські втрати (1 млн. чол.).
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРСР
- Вихід України на міжнародну арену після завершення війни (1944 р. – створення Народного комісаріату закордонних справ УРСР на чолі з Д: Мануїльським).
- 1945 р. – включення України до складу 47 країн засновниць ООН разом із Білорусією та СРСР (участь української делегації в розробці та прийнятті статуту ООН; 1945 р. – Україна стала членом постійної комісії ООН із питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО); 1946 р. – обрання України до складу Економічної і Соціальної Рад; 1948-1949 рр. – Україна – непостійний член Ради Безпеки ООН).
- 29 липня – 15 жовтня 1946 р. – участь представників України у Паризькій мирній конференції, яка була скликана для розгляду проектів мирних договорів між державами, що отримали перемогу в Другій світовій війні, і колишніми союзниками Німеччини в Європі – Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією і Фінляндією.
- 1948 р. – активна участь України в роботі Дунайської конференції, яка розв’язувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї.
Таким чином, формально за Україною визнавалося право на самостійні міжнародні відносини, але фактично своєї незалежної зовнішньої політики Україна не мала.
Дата публікації 28.05.2013 | Автор Tutor
ЗМІНИ В КЕРІВНИЦТВІ СРСР ТА УРСР НА ПОЧАТКУ 50-х рр. ХХ ст.
5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. У результаті формується тимчасове «колективне керівництво» – розподіл найвищих посад між найближчими соратниками Й.Сталіна (Г.Маленков – голова Ради Міністрів СРСР, М.Хрущов – перший секретар ЦК КПРС, Л.Берія – голова Міністерства внутрішніх справ і держбезпеки). Такий компроміс був нетривким, колишні соратники не довіряли один одному, боялися та шукали слушної нагоди позбутися конкурентів.
Боротьба за владу, у результаті якої перемогу отримав М.Хрущов
26 червня 1953 р. був заарештований і страчений Л.Берія за звинуваченням у шпигунстві й підготовці державного перевороту.
Червень 1953 р. – звільнення з посади першого секретаря ЦК КП(б)У Л.Мельникова, обрання О.Кириченка (вперше українець за походженням обійняв таку високу посаду); арешт і страта міністра внутрішніх справ УРСР П.Мешика та його заступника.
З 1957 р. по 1963 р. посаду першого секретаря ЦК КП(б)У обіймав М.Підгорний.
1955 р. – звільнення Г.Маленкова з посади голови Ради Міністрів СРСР та обрання М.Булганіна.
М.Хрущов як перший секретар ЦК КПРС отримав усю повноту влади!
ПОЧАТОК ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ
Десталінізація – процес ліквідації наслідків сталінізації, що почався після смерті Й.Сталіна.
- Створення комісій з перегляду справ засуджених у 1934-1953 pp.
- Початок реабілітації безвинно засуджених.
Реабілітація – виправдання, поновлення доброго імені чи репутації несправедливо обвинуваченої, обмовленої або засудженої особи.
- Ліквідація позасудових органів, воєнних трибуналів військ МВС, скасування надзвичайних законів і постанов, спрямованих на боротьбу з «ворогами народу».
- Чистка органів держбезпеки і значне скорочення їх кількості.
- Припинення ідеологічних кампаній проти інтелігенції, націоналізму тощо.
- Уповільнення процесу русифікації.
- Зростання ролі українського чинника в різних сферах суспільного життя (висування місцевих і на керівні посади в регіонах, поява вихідців з України в найближчому оточенні М.Хрущова).
- Розширення прав республік (в Україні з союзного до республіканського підпорядкування переведено декілька тисяч підприємств та організацій).
Процеси лібералізації суспільства 1953-1964 р. отримали назву «відлига».
«Відлига» – це назва періоду перебування М.Хрущова при владі в СРСР (1954-1964), що характеризувався політикою десталінізації, політичною реабілітацією і непослідовністю реформ.
ВХОДЖЕННЯ КРИМУ ДО СКЛАДУ УРСР, УТВОРЕННЯ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ
19 лютого 1954 р. – указ Президії Верховної Ради СРСР на честь 300-річчя возз ‘єднання України з Росією «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», «враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські зв’язки між Кримською областю і Українською PCP».
7 січня 1954 р. була створена Черкаська область УРСР.
РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ УРСР У 1951-1955 pp.
Промисловість
- Промисловість України, як і раніше, посідала важливе місце в загальносоюзній економіці.
- Особливого розвитку набули паливно-енергетична, металургійна, машинобудівна галузі.
- Було побудовано Каховську ГЕС, зросли обсяги видобутку вугілля, нафти, газу.
- Перекіс у бік важкої промисловості зберігся незмінним.
Сільське господарство
- Розвитку сільського господарства було приділило значну увагу
- укрупнення колгоспів і перетворення частини їх на радгоспи.
- У вересні 1953 р. на пленумі ЦК КПРС започатковано низку реформ у аграрному секторі:
- збільшення капіталовкладень у сільське господарство;
- забезпечення кадрами МТС;
- списання заборгованості колгоспів;
- збільшення заготівельно-закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію;
- заохочення особистого підсобного господарства (зменшення податків, їх тверда сума та заповідність розмірам господарства);
- лютий-березень 1954 р. – початок освоєння цілинних земель (з України до Казахстану та Сибіру була направлена значна кількість людських і матеріальних ресурсів).
У результаті сільське господарство стало рентабельним, його валова продукція зросла на 35,3 % у порівнянні з попередньою п’ятирічкою.
Економіка продовжувала залишатися в межах командно-адміністративної системи!
ХХ З’ЇЗД КПРС
КПРС – Комуністична Партія Радянського Союзу.
14-25 лютого 1956 p. відбувся XX з’їзд КПРС, на якому М.Хрущов виступив із закритою доповіддю «Про культ особи Й.Сталіна та його наслідки»:
- критика сталінської політики як хибної та злочинної за організацію масових репресій, депортацію під час війни, використання незаконних методів слідства…;
- критика особи, а не системи, яка її породила (причинами появи культу Сталіна називали його риси характеру, гостру боротьбу з капіталістичним оточенням тощо);
- початком злочинної політики визначався 1934 р., тобто не ставилися під сумнів методи проведення колективізації, голодомор 1932-1933 рр. і т. ін.;
- небажання правлячої верхівки розділити відповідальність за вчинені злочини; незмінність партійних засад.
30 червня 1956 р. – постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків».
ОПІР ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ
Червень 1957 р. – виступ групи колишніх активних учасників сталінської політики (В.Молотов, Л.Каганович, К.Ворошилов, М.Булганін та ін.) проти підриву «керівної ролі партії», постановка питання про зміщення М.Хрущова. Але Хрущов уже мав міцну «групу підтримки» зі своїх ставлеників.
Березень 1958 р. – виключення противників десталінізації зі складу Президії ЦК, звільнення М. Булганіна з посади голови Ради Міністрів СРСР. Цю посаду обійняв М. Хрущов, одночасно залишаючись першим секретарем ЦК КПРС. Таким чином, М. Хрущов зосередив у своїх руках майже всю владу в державі.
Опір десталінізації був подоланий!
ПОГЛИБЛЕННЯ ПРОЦЕСУ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ
1. Прискорення політичної реабілітації (на кінець 50-х років переглянуто 5,5 млн справ, за якими реабілітовано 3,5 млн чол., серед реабілітованих – Л. Курбас, М. Куліш, В. Чубар, С. Косіор та ін.);
Не підлягали реабілітації особи, звинувачені в «буржуазному націоналізмі».
2. Курс XXII з’їзду КПРС (жовтень 1961 р.) на поглиблення десталінізації:
- звинувачення у масових репресіях не тільки Сталіна, але й людей із його найближчого оточення (зокрема В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова та ін.);
- рішення про винесення тіла Сталіна з мавзолею на Красній площі, зруйнування численних пам’ятників, перейменування всіх міст, колгоспів, вулиць, установ, названих на честь вождя, вилучення його творів із бібліотек;
- лібералізація партійного життя: курс на переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу; регулярне оновлення на чверть складу керівних органів КПРС, перебування на найвищих посадах не більше трьох строків.
Лібералізація – пом’якшення політичного режиму, вільнодумство.
3. Розширення повноважень республіканських рад (зокрема, Верховна Рада УРСР ухвалила низку законів про бюджетні права УРСР і місцевих рад, судоустрій, цивільний, кримінальний та процесуальний кодекси і т. ін.).
4. Уведення в практику всенародного обговорення проектів законів та інших важливих питань.
5. Розширення прав профспілок.
ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ М.ХРУЩОВА ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Промисловість
- Спроба децентралізації управління промисловістю та будівництвом шляхом створення раднаргоспів та ліквідації низки галузевих міністерств (в УРСР було створено спочатку 11, а згодом ще 3 економічні райони на чолі з раднаргоспами). Позитивні риси: розширення господарчих прав на місцях, наближення управління до виробництва, скорочення управлінського апарату. Негативні: ускладнення зв’язків між підприємствами окремих раднаргоспів, так зване «місництво», незацікавленість у комплексному розвитку всієї галузі.
Раднаргоспи (Ради народного господарства) – територіальні органи управління, створені в 1957 р. замість галузевих міністерств, які помітно поліпшили керування економікою регіонів, але призвели до розриву зв’язків між окремими галузями.
- Збережено старі важелі адміністративно-командної системи, реформа не була підкріплена введенням госпрозрахунку та наданням самостійності підприємствам, і це призвело до повернення старої централізованої схеми управління. У 1960 р. створено Українську раду народного господарства та зменшено кількість українських раднаргоспів до 7; у 1963 р. організовано Вищу раду народного господарства СРСР та низку державних комітетів з окремих галузей промисловості.
- Впровадження здобутків науково-технічної революції (НТР) у виробництво (створення Державного комітету Ради Міністрів СРСР у справах нової техніки, Всесоюзного товариства винахідників і раціоналізаторів, в УРСР відкрито 5 тис. організацій цього товариства).
Позитивні риси: впровадження перших кібернетичних машин, запуск першого штучного супутника Землі в 1957 р., політ Ю. Гагаріна в космос у 1961 р., використання атомної енергії в мирних цілях, заміна паровозів тепловозами й електровозами, пароплавів – теплоходами, використання нових машин та технологій тощо. 6 листопада 1960 р. відкриття Київського метрополітену.
Негативні: повільні темпи НТР, перекіс у бік оборонної галузі, недостатні асигнування на науку, відсутність конкурентної боротьби виробників на ринку.
Науково-технічна революція (НТР) – процес якісного перетворення продуктивних сил на основі досягнень науки і техніки.
- Збільшення обсягів випуску товарів народні вжитку (за роки семирічки (1959-1965 рр.) в УРСР було споруджено понад 300 нових і реконструйовано 400 підприємств легкої та харчової промисловості).
Сільське господарство
- Велика увага до розвитку аграрного сектору.
- Новий наступ на особисті присадибні господарства, спричинений впровадженням у життя ідеї про стирання різниці між містом і селом та будівництвом так званих агроміст: у 1956 р. встановлено високий податок за утримання худоби в міській місцевості, обмежено власників худоби у пасовищах і заготівлі кормів; у 1959 р. заборонено утримувати худобу в містах і робітничих селищах, встановлено ліміт на утримання живності на селі; зменшення продажу продуктів тваринництва, підвищення цін на них.
- Продовження «цілинної епопеї» (перша надпрограма М.Хрущова), в якій взяло участь 80 тис. українських юнаків та дівчат.
- «Кукурудзяна кампанія» (друга надпрограма М.Хрущова) – спроба вирішити проблему з кормами, збільшивши обсяги виробництва; зменшення посівів пшениці та інших цінних культур в Україні. «Кукурудзяна епопея» набула надмірно великих розмірів. У 1963 р. «цариця полів» зайняла 40% посівних площ.
- Реорганізація МТС (перетворення МТС на ремонтно-технічні станції з обслуговування колгоспної техніки шляхом примусового викупу колгоспами старої техніки МТС за завищеними цінами); перетворення слушної ідеї надання можливості колгоспам вільно розпоряджатися власною технікою на їх чергове обкрадання.
- Надпрограма у тваринництві (третя надпрограма М.Хрущова) – за 3-4 роки наздогнати США у виробництві м’яса, молока та масла на душу населення; завищені плани здачі продукції тваринництва, зменшення поголів’я худоби.
Соціальна сфера
- Збільшення мінімальної зарплатні та пенсій.
- Скорочення робочого тижня.
- Видача паспортів селянам, введення зарплатні колгоспникам.
- Скасування плати за навчання.
- Припинення практики примусових державних позик.
- Широкомасштабне житлове будівництво.
- Грошова реформа 1961 р., наслідком якої стало зростання цін на товари.
УСУНЕННЯ М. ХРУЩОВА ВІД ВЛАДИ
- Початок 60-х рр. XX ст. – зростання невдоволення політикою М. Хрущова серед різних верств населення у зв’язку з ростом цін, замороженням зарплатні, дефіцитом товарів, наступом на особисте господарство селян, формуванням нового «культу особи» і т. ін.
- Хвиля робітничих виступів у Краматорську, Черкасах, Харкові, Києві. Найбільші – 1962 р. у Донецьку, Жданові (нині — Маріуполь) та Новочеркаську (тут 7-тисячну демонстрацію розстріляли війська), 1963 р. у Кривому Розі.
- Партійне керівництво, невдоволене «волюнтаризмом» М. Хрущова, скороченням партійного апарату та втратою привілеїв, поглибленням демократичних процесів, склало змову.
Волюнтаризм - соціально-політична діяльність, що характеризується суб’єктивними бажаннями, рішеннями окремих осіб чи груп осіб.
14 жовтня 1964 р. -пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова з усіх посад «за станом здоров’я». Сама можливість такого кроку була великою заслугою самого М. Хрущова. Першим секретарем ЦК КПРС став Л. Брежнєв, головою Ради Міністрів СРСР – О. Косигін.
ЗАРОДЖЕННЯ ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ
Дисидентство – це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційній ідеології та політиці.
Середина 50-х років – зародження дисидентського руху в СРСР, зокрема в УРСР.
Причини виникнення дисидентського руху:
- поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів «відлиги», що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби;
- антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі, Чехословаччині);
- активний правозахисний рух, спричинений прийняттям Декларації прав людини (1948 р.);
- монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки;
- постійні утиски та обмеження національного та культурно-духовного життя;
- політика русифікації.
Форми боротьби дисидентів:
протести, звернення на адресу керівників країни, «відкриті листи» до ООН («Відкритий лист» до ООН українських політв’язнів мордовських концтаборів, у якому узагальнювалися головні вимоги українського дисидентства, висловлювався рішучий протест проти дискримінації українства); поширення нелегальної літератури («самвидав»); створення в Україні дисидентських організацій.
Найвідоміші дисидентські організації України
|
Назва
|
Дата виникнення |
Діяльність |
|
Український революційний центр (УРЦ) |
1953 р. |
Заснований у Львові. Підготував низку документів антирадянського змісту, які були роздруковані і розіслані у західному регіоні України. |
|
Реалістичний робітничий гурток демократів |
1956 р. |
Заснований на Донбасі. Очолив Є.Доніченко. Розповсюджували листівки з пропагандою своїх ідей. |
|
Українська робітнича селянська спілка (УРСС) |
1958 р. |
Заснована на Львівщині Л.Лук’яненком та І.Кандибою. Ставили за мету побудову незалежної радянської соціалістичної держави. |
У 1962-1965 рр. було проведено судові процеси над активними дисидентами. Репресії були проти П.Григоренка, І.СвітличногоЮ, П.Заливахи, В.Мороза…
У травні 1961 р. у Львові почався закритий судовий процес над УРСС. Суд засудив Л. Лукяненка до розстрілу. Вирок замінили 15 роками позбавлення волі.
Відповіддю на арешти дисидентів стала стаття І.Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.)
Дата публікації 29.05.2013 | Автор Tutor
Загальна характеристика періоду:
- поворот від лібералізації до консерватизму в усіх сферах життя;
- відмова від критики культу особи;
- зростання корупції, хабарництва, бюрократизму (засиллю чиновників);
- «застій»;
- всевладдя «номенклатури»;
- неосталінізм.
Консерватизм – прихильність традиційним цінностям, стабільності, несприйняття радикальних реформ та перетворень.
«Застій» – період правління Л.Брежнєва (1964 – 1982 рр.), який характеризувався політикою, що заперечувала будь-які спроби оновлення суспільства, консервувала існуючий режим, наслідком чого стало наростання кризи радянського ладу.
Номенклатура – панівна партійна еліта в СРСР, що цілком контролювала всі сфери життя суспільства.
Неосталінізм – часткова реанімація сталінської командно-адміністративної системи.
У жовтні 1964 р. першим секретарем (з 1966 р. генеральним секретарем) ЦК КПРС стає Л.Брежнєв.
1963- 1972 рр. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест
1972 – 1989 рр. першим секретарем ЦК КПУ був В.Щербицький
Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) – автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) – централістську, тобто орієнтовану на центр (Москву).
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК
Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом – «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи.
Реформа голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна (косигінська економічна реформа)
Проголошення у вересні 1965 р. на пленумі ЦК КПРС економічної реформи. Суть нових підходів полягала у:
- розширенні самостійності підприємств, переведення їх на госпрозрахунок;
Госпрозрахунок (господарський розрахунок) – система економічних відносин, за якої підприємства одержують певну самостійність, відшкодовують витрати на виробництво продукції своїми доходами, розпоряджаються прибутком, матеріально стимулюють якісну працю робітників; поєднує централізоване керівництво з певною господарською самостійністю підприємств.
- посиленні прямих договірних зв’язків між підприємствами;
- встановленні економічно обґрунтованих цін;
- матеріальному стимулюванні трудових колективів залежно від результатів їхньої праці;
- оцінці діяльності підприємств такими «капіталістичними» показниками, як рентабельність і прибуток.
Економісти називали восьму п’ятирічку «золотою», стверджуючи, що «період 1966-1970 pp. був найкращим за останні 30 років.
Основне протиріччя реформи 1965 р. полягає в намаганні владних структур водночас інтенсифікувати два взаємовиключні процеси: посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток тощо).
Відновлення централізму, що розпочалося одразу ж після проголошення реформи, призвело до створення 40 союзних міністерств і відомств, які знову взяли під контроль 90% підприємств УРСР.
Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці, поява нового культу – «культу сірості» в управлінні державою призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві Радянського Союзу і України.
Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог та змін, продиктованих НТР, що, поряд з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку.
Після незначних позитивних результатів косигінської реформи в соціально-економічному житті СРСР та УРСР посилилися негативні тенденції:
1. Наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці.
2. Криза організації праці.
3. Висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу.
4. Деформована структура розміщення продуктивних сил (переважання промисловості групи «А»).
5. Катастрофічна екологічна ситуація.
6. Значна зношеність основних виробничих фондів.
7. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. За період від 1960 р. до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості посідала 13 місце в СРСР.
8. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення.
9. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення.
10. Загострення житлової проблеми.
11. Зниження рівня охорони здоров’я.
12. Несприятлива демографічна ситуація (зниження приросту населення).
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК
Курс на «стабілізацію», а надалі – консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання СРСР у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
Характерними рисами реалізації цього курсу були:
1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади.
2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою.
3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення.
4. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади.
1972 р. – запровадження обов’язкової середньої освіти.
КОНСТИТУЦІЯ УРСР 1978 р.
7 жовтня 1977 р. – прийняття нової Конституції СРСР.
20 квітня 1978 р. – прийняття нової Конституції УРСР.
Основні положення нової Конституції УРСР:
- УРСР – суверенна держава у добровільному союзі радянських республік;
- УРСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР (механізм реалізації цього права не обговорювався);
- в УРСР побудоване «розвинуте соціалістичне суспільство», в якому створені могутні продуктивні сили, неухильно підвищується добробут і культура народу;
- влада в УРСР належить народу, який здійснює її через народних депутатів;
- керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є КПРС (6 стаття);
- економіка УРСР є складовою частиною єдиного народногосподарського комплексу СРСР;
- гарантія прав (на працю, житло, безкоштовну освіту, медицину тощо) і свобод (слова, зборів, віросповідання…).
Конституція 1978 р. закріплювала підлегле становище УРСР, чимало її статей мали декларативний характер і не відповідали реаліям суспільного життя.
ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ
Причини активізації дисидентського руху в другій половині 60-х – на початку 70-х рр.:
- інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968 р., яка викликала хвилю протестів;
- нарада з безпеки та співробітництва в Європі в 1975 р., на якій керівники Радянського Союзу підписали Гельсінський акт, що передбачав гарантію громадських прав і свобод на територіях країн-учасниць наради;
- ігнорування конституційних прав людини в СРСР;
- репресії проти інакомислячих;
- видання у Львові В.Чорноволом самвидавничого журналу «Український вісник» (1970 р.).
Самвидав – у СРСР неофіційне копіювання і розповсюдження творів, не схвалених радянським режимом.
Форми діяльності дисидентів:
- створення підпільних і легальних груп та організацій;
- розповсюдження нелегальних видань («самвидав»);
- порушення національної проблеми на різних наукових конференціях;
- організація Шевченківських свят, вечорів пам’яті Лесі України, Івана Франка тощо;
- створення гуртків вивчення вітчизняної історії, клубів творчої молоді;
- організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань;
- надсилання письмових заяв («відкритих листів») до вищих органів влади в СРСР та УРСР, до міжнародних організацій.
Форми репресій проти дисидентів:
- залякування (спеціальні «бесіди» в органах КДБ, організація різноманітних «кампаній» у пресі);
- застосування адміністративних санкцій (догани, звільнення з роботи);
- арешти та ув’язнення;
- ізоляція у психічних лікарнях.
Видатні представники українського дисидентського руху:
М.Горинь, В.Марченко, В.Стус, Л.Лук’яненко, В.Чорновіл, М.Руденко, І.Світличний, С.Хмара, В.Лісовий…
Основні напрямки дисидентського руху в Україні
1. Правозахисне (демократичне) дисидентство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженициним…, а в УРСР — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р.
- УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві.
- Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О.Бердник, генерал П.Григоренко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, М.Маринович та інші, всього 37 осіб.
- Підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А.Сахаровим, Ю.Орловим та ін.
- Завдання: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями.
- До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.
2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г.Вінс, І.Гель, В.Романюк, Й.Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С.Караванський, В.Мороз, В.Чорновіл та ін.
Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П.Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї – аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Репресії влади проти українського дисидентського руху
У вересні 1965 р. Україною прокотилася перша хвиля арештів проти дисидентів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін.
Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
У грудні 1965 p. І. Дзюба надіслав лист на ім’я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій.
У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки В.Чорновола «Лихо з розуму». В.Чорновола було засуджено на три роки.
Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л.Брежнєва, О. Косигіна, М.Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури.
У 1970 р. починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. – другий арешт В.Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Чорновіл, І.Дзюба, В.Стус (помер у в’язниці 1985 р.), І.Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
Дата публікації 03.06.2013 | Автор Tutor
Листопад 1982 р. – смерть Л.Брежнєва. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає Ю.Андропов. Починається боротьба за укріплення дисципліни, боротьба з корупцією.
Лютий 1984 р. – смерть Ю.Андропова. Генеральним секретарем ЦК КПРС стає К.Черненко.
Березень 1985 р. – смерть К.Черненка. Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова.
Квітень 1985 р. – початок курсу на перебудову радянського суспільства.
Перебудова в СРСР – це курс, проголошений М.Горбачовим після приходу в 1985 р. до влади в СРСР, що передбачав реформування економіки (від командно-адміністративної до ринкової), демократизацію суспільства і гласність в управлінні державою, відкритість зовнішньої політики, зближення з Заходом, відмову від силових методів розв’язання міжнародних проблем.
Травень 1985 р. – постанова ЦК КПРС «Про боротьбу з пияцтвом та алкоголізмом».
Чинники, що зумовили процес перебудови:
У міжнародній сфері:
- реальна загроза відставання від країн Заходу;
- загострення міжблокового протистояння, гонка озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;
- участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.
У політичній сфері:
- підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;
- ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;
- узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;
- максимальне обмеження самостійності, одержавлення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;
- обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об’єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості;
- зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль.
У соціально-економічній сфері:
- затухаючий економічний розвиток, падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров’я тощо);
- розростання бюрократичного апарату;
- деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;
- зрівнялівка в оплаті праці;
- поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;
- фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;
- загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;
- спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;
- ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.
У духовній сфері:
- встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;
- блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;
- посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.
Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники:
- міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;
- прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М.Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;
- накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;
- дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;
- наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ.
ХІД ПОДІЙ ПЕРЕБУДОВИ
1985 – 1988 рр.
Період розробки концепції перебудови, здійснення перших економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови:
- прийняття програми прискорення соціально-економічного розвитку країни (квітень 1985 р.);
Політичне прискорення – це політика, яка передбачала розробку довгострокових заходів, спрямованих на соціально-економічний розвиток країни, широке впровадження досягнень НТР, реорганізацію управлінської структури, спроби вирішити традиційні соціальні проблеми: житлову, продовольчу тощо.
- реформа М. Рижкова та Л.Абалкіна (червень 1987 р.) – запровадження принципу трьох «С» – самоокупність, самостійність, самофінансування (запровадження елементів ринкової економіки);
- перебування перебудовчих процесів в Україні під контролем радянської номенклатури.
У вересні 1989 р. главою ЦК КПУ В. Івашко.
- початок політичних реформ (лібералізація, відміна цензура, реабілітація політв’язнів тощо).
Проте реформи проводилися непослідовно. У результаті замість очікуваного результату розпочалося падіння економіки, інфляція і т.п.
1988 – 1991 рр.
Період активних політичних перетворень, курс на перехід до регульованої ринкової економіки:
- ХІХ партійна конференція (червень 1988 р.) – ухвалено рішення про кардинальне реформування політичної системи, взято курс на гласність.
Гласність – політика максимальної відвертості та правди в діяльності державних і громадських організацій, дієва і активна форма участі громадської думки в демократичному вирішенні найважливіших проблем країни.
- проведення перших демократичних виборів до Верховної Ради (1990 р.);
- погіршення економічної ситуації (дефіцит товарів, інфляція, черги, перехід підприємств України на бартер – натуральний обмін, низька продуктивність праці, падіння національного прибутку у 1991 р. на 13% тощо);
- прийняття Верховною Радою СРСР програми переходу до регульованої ринкової економіки (червень 1990 р.);
Безсистемна перебудова призвела до розвалу народного господарства.
АВАРІЯ НА ЧАЕС
26 квітня 1986 р. – аварія на ЧАЕС.
Загинуло 7 тис. ліквідаторів, 60 тис. стали інвалідами, 100 тис. померли.
Листопад 1988 р. – масовий протест у Києві присвячений екологічним проблемам
30-ти кілометрова зона – непридатна для прожиття територія.
Серпень 1990 р. – постанова Верховної Ради УРСР «Про невідкладні заходи із захисту України від наслідків Чорнобильської т». Україну було оголошено зоною екологічного лиха. Побудований саркофаг – об’єкт «Укриття», демонтаж четвертого блоку.
У 2000 р. ЧАЕС була закрита і перестала працювати.
РОЗГОРТАННЯ НАЦОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ В УКРАЇНІ
- зростання суспільно-політичної активності населення 1988 р. (мітинги, пікети);
- 1988 р. відновлення роботи Української Гельсінської Спілки (УГС на основі Української Гельсінської Групи);
- виникнення нових громадських організацій (Товариство української мови ім.. Т.Г.Шевченка, історико-просвітницьке товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада», клуб «Спадщина»…)
- надання автономії Криму в результаті референдуму 1991 р.;
- відродження Української греко-католицької церкви (1990 р.), Української автокефальної православної церкви (1990 р.);
- страйк шахтарів у липні 1989 р., робітничий страйк у Донбасі у листопаді 1989 р.;
- у вересні 1989 р. створений Народний Рух України (НРУ), який очолив І.Драч. Основні засади НРУ: демократизація суспільства, досягнення суверенітету України, економічна самостійність…
- у жовтні 1989 р. – Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР»;
Формування багатопартійної системи
1990 р. – початок формування багатопартійної системи (плюралізм – множина) після вилучення статті про керівну роль КПРС із Конституції СРСР та УРСР.
Політичний плюралізм – свобода діяльності політичних партій, багатопартійність.
Квітень 1990 р. – створення першої політичної партії – Української республіканської партії (УРП) на базі УГС. Лідер – Л.Лук’яненко.
1990 – 1991 рр. – виникнення понад 20 опозиційних партій (Демократична партія України(ДемПУ), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Соціал-демократична партія України (СДПУ))
1990 р. – криза КПУ (масовий вихід з її лав, оформлення в середині партії Демократичної платформи, яка ставила за мету демократизацію партії).
У 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР на альтернативній основі. У результаті Демократичний блок отримав 111 мандатів із 442.
16 липня 1990 р. – прийняття Декларації про державний суверенітет України
Суверенітет – верховенство та незалежність влади у внутрішніх та зовнішніх питаннях.
Декларація – проголошення.
5 липня 1991 р. прийняття Закону про заснування в Україні посади Президента.
Спроби збереження федерації радянських республік
1 жовтня 1990 р. – страйк у декількох регіонах України, 2 жовтня 1990 р. – початок голодування студентів, 11 жовтня 1990 р. – початок масового студентського страйку
17 жовтня 1990 р. – постанова Верховної Ради УРСР про проведення референдуму щодо довіри парламенту.
Референдум 17 березня 1991 р. щодо збереження СРСР. Більшість висловила згоду збереження СРСР на засадах Декларації про державний суверенітет України.
Референдум – прийняття того чи іншого політичного рішення безпосередньо народом.
19 серпня 1991 р. відбувся серпневий заколот (путч) щодо відновлення старих порядків у СРСР. Путч очолили віце-президент СРСР Г.Янаєв, прем’єр-міністр СРСР В.Павлов, міністр внутрішніх справ СРСР Б.Пуго, міністр оборони Д.Язов. Влада перейшла до Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС). Був оголошений надзвичайний стан в окремих регіонах СРСР.
22 серпня 1991 р. – поразка путчу.
24 серпня 1991 р. – проголошення незалежності України.
Дата публікації 03.06.2013 | Автор Tutor
Загальна характеристика української культури після Другої світової війни
Важливою складовою повоєнної відбудови України було поновлення культурного життя. Відновили свою роботу навчальні заклади, розширилася їхня мережа. Але розвиткові культури заважали атмосфера ідеологічної непримиренності, переслідування творчих пошуків, постійні утиски інакомислячих. Жахливого удару національній культурі заподіяли в цей період великоруський шовінізм і «ждановщина». У серпні 1946 р. Пленум ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про небезпеку українського націоналізму». Перетрушуються редколегії провідних журналів, з’являються погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка О. Довженка.
Ідеологічні відхилення влада шукала і знаходила всюди. Було розгромлено «буржуазні лженауки» генетику та кібернетику («лисенківщина»); репресіям було піддано діячів єврейської культури, звинувачених у «космополітизмі».
«Відлига» 50-х років позитивно вплинула на культурне життя республіки. З 1955 р. починають лунати голоси протесту проти національно-культурної дискримінації, зароджується дисидентський рух.
У 60-х рр. зароджується у літературно-мистецькому житті явище «шістдесятників» як наслідок хрущовської «відлиги» та лібералізації.
Шістдесятники – нове покоління митців, які відійшли від шаблонної тематики попередніх часів, не закликали до боротьби за мир, не писали про передовиків колгоспників і робітників заводів, а виходили з того, що “…поезія має бути поезією, а не агітацією у віршованій формі”.
Кризові явища у соціально-економічній сфері 70-80-х рр. боляче вдарили по всьому духовному життю українського суспільства. Стан народної освіти не міг уникнути кризи, зважаючи на постійне скорочення витрат на її потреби. Посилювався русифікаторський тиск. Парадоксальна ситуація склалася в кінематографії: з 20 фільмів кіностудії ім. О. Довженка українською мовою знімалося 2-3, переслідування й репресії не обминули талановитих режисерів — С. Параджанова, Ю. Ілленка, І. Миколайчука.
Командно-адміністративна система виявилася неспроможною забезпечити культурний, технологічний розвиток народу, який вона заганяла разом із собою в глухий кут. Радикальне реформування культури почалося на межі 80-90-х рр.: у 1989 р. було прийнято закон про державну мову, в 1991 р — закон про освіту, метою якої визначено всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства. Активно розвиваються суспільні науки, оновлення широко охопило й літературу, відбувається активізація театрального життя. Проте поряд із здобутками залишається багато нерозв’язаних проблем, зокрема, залишковий принцип фінансування культури.
|
Освіта |
1957 p., 2 листопада — Постанова ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти» — посилення русифікації. У 60-ті pp. українські школи в містах республіки становили близько 20% 1959 p., квітень — Закон про освіту (принцип поєднання загальноосвітнього і політехнічного навчання) 1972 р. – перехід до загальнообов’язкової середньої освіти. 1978 р. — Постанова ЦК КПРС «Про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури» («Брежнєвський циркуляр») 1983 р.— Постанова ЦК КПРС «Про посилення вивчення російської мови в школах» («Андроповський указ») 1989 р. — «Заков про мови Українській PCP» 1991 p. — «Закон про освіту» |
|
Наука |
1946-1947 рр. — розгром генетики і кібернетики («лисенківщина») У 60-70-ті рр. найвизначніші науково-дослідні інститути: Харківський фізико-технічний інститут, Інститут теоретичної фізики (М. Боголюбов), Інститут кібернетики (В. Глушков), Інститут електрозварювання (В. Патон) На цей час продовжується розвиток фундаментальних досліджень і прикладної науки, але низький рівень фінансування стає причиною виїзду багатьох учених за кордон. |
|
Література |
Початок 50-х рр. — творчість П. Тичини, В. Сосюри, О. Гончара, П. Воронька. Друга половина 50-х рр.(«шістдесятники») — Б. Олійник, Д. Павличко, В. Симоненко, Л. Костенко Незважаючи на хрущовську «відлигу», не були надруковані твори В. Сосюри «Третя рота», «Мазепа»; заборонено книжку Д. Павличка «Правда кличе» Перша половина 60-х рр. («шістдесятники») — І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Стус, В. Шевчук 1963 р. — початок переслідувань В. Стуса, Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча, літературознавців І. Дзюби, І. Світличного 1968 р. — цькування О. Гончара за роман «Собор» 1985 р. — початок перебудови: центральне місце в літературі на кілька років посідає публіцистика; друкуються до цього заборонені твори «розстріляного українського відродження» |
|
Мистецтво |
40-ві – перша половина 50-х рр. – композитори К. Данькевич, Д. Клебанов, М. Штогаренко; художники Т. Яблонська, М. Дерегус, О. Шовкуненко 50-ті рр. — діє близько 70 професійних театрів, 3 кіностудії художніх фільмів (Київська, Одеська, Ялтинська) 60-70-ті рр. — в музичному мистецтві працюють О.Білаш, П. Майборода, І. Шамо, С. Сабодаш; Державний заслужений академічний народний хор ім. Г. Вірьовки, капела «Думка», етнографічний ансамблі «Гомін» (заборонений в 1971 р.) 70-ті рр. — поширення поетичного кіно: сценарії І. Драча, Ю. Ілленка «Криниця для спраглих», «Вечір напередодні Івана Купала». Переслідування кінорежисерів Ю. Ілленка, С. Параджанова, І. Миколайчука та ін. 1989 р. — Перший республіканський фестиваль української пісні «Червова рута»(відтак стає щорічним) 1990 р. — фільм Ю. Ілленка та С. Параджанова «Лебедине озеро. Зона» (нагорода в Каннах) Середина 90-х рр; — виникають нові театри-студії. Видатні актори: А. Роговцева, Б. Ступка, О.Сумська, Б. Бенюк. В образотворчому мистецтві розвиваються різноманітні напрямки; художники: А.Горська, Г. Якутович, О. Базилевич, О. Донченко та ін. |
Дата публікації 12.06.2013 | Автор Tutor
24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії прийняла Акт проголошення незалежності України.
30 серпня 1991 р. по звинуваченню в організації державного перевороту («путча») була заборонена Комуністична партія України (КПУ). На її основі виникла Соціалістична партія України (СПУ), яку очолив О. Мороз. КПУ була поновлена у 1993 р. Очолив КПУ П.Симоненко.
1 грудня 1991 р.на підтримку Акта проголошення незалежності України був проведений референдум.
90,31% проголосувало за незалежність України.
1 грудня 1991 р. були проведені вибори Президента України. Переміг Л.Кравчук (61,59%). Головним конкурентом Л.Кравчука на виборах був В.Чорновіл.
РОЗПАД СРСР
7 грудня 1991 р. відбулася зустріч лідерів Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин), України (Л.Кравчук) на урядовій дачі в Біловезькій Пущі (Білорусія).
8 грудня 1991 р. – офіційна констатація розпаду СРСР, підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).
20 грудня 1991 р. – заява Верховної Ради України з уточненням, що СНД є об’єднанням незалежних держав.
21 грудня 1991 р. – підписання в Алма-Аті Декларації про утворення СНД керівниками незалежних Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії, Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану.
Основні засади СНД:
- збереження територіальної цілісності держав;
- співпраця з питань формування єдиного економічного простору, митної політики, екологічної безпеки, боротьби з організованою злочинністю тощо;
- право кожної держави на власні збройні сили на базі збройних сил колишнього СРСР.
ПЕРШІ ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Глава держави - Президент.
Голова виконавчої влади – Кабінет міністрів України.
Єдиний орган законодавчої влади – Верховна Рада України.
Голова судової влади – Верховний Суд.
8 жовтня 1991 р. – закон «Про громадянство України».
4 листопада 1991 р. – закон «Про державний кордон України».
6 грудня 1991 р. – закон «Про збройні сили України».
Початок січня 1992 р. – введення в обіг власної грошової одиниці – купонів агаторазового використання. З 1 вересня 1996 р. – введення в обіг української національної валюти - гривні.
Січень-лютий 1992 р. – затвердження державної символіки України: Державний герб (малий) – тризуб, Державний прапор – синьо-жовтий, Державний гімн – музика В.Вербицького, слова П.Чубинського (слова були затверджені 6 березня 2003 р.)
Також були створені Національний банк України, СБУ, Українська фондова біржа, посольства, консульства…
Проблеми початкового етапу державотворення
- непідготовленість українського суспільства;
- відсутність чіткої концепції державотворення;
- незавершеність розподілу функцій між різними гілками влади;
- виникнення великої кількості партій без чітких політичних засад та великої підтримки населення;
- тісний зв'язок економіки України з народногосподарським комплексом колишнього СРСР.
ПОЛІТИКА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. КРАВЧУКА (1991 – 1994 рр.)
- втілення ідеї незалежності;
- не допустив, завдяки поміркованій політиці, виплеску соціальної напруги;
- не зміг реалізувати обіцяну під час виборчих перегонів програму глибоких соціально-економічних перетворень;
Економічний розвиток України в перші роки незалежності (правління Л.Кравчука)
- вплив негативних чинників як спадок СРСР (підпорядкування більшості підприємств центру, монополізм, відсутність різних форм власності, неконкурентоспроможність на світових ринках, екстенсивний розвиток, диспропорційність (переважання промисловості групи «А»), застарілість матеріально-технічної бази, міцний зв'язок з економікою країн колишнього СРСР, залежність від енергоносіїв (гас, нафта), високий рівень мілітаризації економіки);
- економічна криза (тіньова економіка, гіперінфляція, зростання безробіття, дефіцит державного бюджету, катастрофічне падіння виробництва, борги по зарплаті);
- прийняття низки законів: «Про власність», «Про селянське (фермерське) господарство», «Про приватизацію майна державних підприємств»…;
Необхідні поняття сучасної економіки:
Тіньова економіка – господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці (несплата податків, приховування доходів, доходи від заборонених видів діяльності тощо).
Інфляція – зростання цін внаслідок додаткового випуск грошових знаків.
Гіперінфляція – швидке зростання товарних цін і грошової маси в обігу, що веде до різкого знецінення грошової одиниці, порушення платіжного обігу і нормальних господарських зв’язків.
Грошова емісія - додатковий випуск в обіг грошових знаків.
Девальвація – пониження курсу національної чи міжнародної (регіональної) грошової одиниці щодо валют інших країн або дорогоцінних металів.
Дефолт – нездатність країни сплачувати за своїми борговими зобов’язаннями.
Дефіцит – перевищення попиту над пропозицією (відсутність певних товарів на ринку). Особливо дефіцит на всі групи товарів був за часів «Застою» та «Перебудови».
Дефіцит бюджету - перевищення видатків бюджету над доходами.
Причини невдач економічної політики в перехідний період:
- відсутність чіткої економічної програми;
- нерішучість, повільність, непослідовність у проведенні нагальних економічних реформ;
- політична нестабільність, часта зміна урядів;
- відсутність законодавчої бази для розвитку ринкової економіки…
БЕЗ’ЯДЕРНИЙ СТАТУС УКРАЇНИ
Причини:
- аварія на ЧАЕС;
- складнощі утримання ядерної зброї;
- жорстка позиція США та Росії;
14 січня 1994 р. відбулося підписання Тристоронньої угоди Росії, України, США:
- Росія та США гарантують Україні безпеку;
- Україна підтверджує, що приєднається до Договору про непоширення ядерної зброї.
Результати:
- Росія стала єдиною пострадянською ядерною державою;
- Україна втратила ядерний потенціал, але так і не отримала компенсацій за роззброєння.
ДОСТРОКОВІ ВИБОРИ ПРЕЗИДЕНТА Й ПЕРШІ ВИБОРИ ДЕПУТАТІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ (1994 р.)
Причини дострокових виборів:
- загострення протистояння між Верховною Радою та Президентом;
- наростання економічної кризи;
- невдоволення населення погіршенням умов життя (у 1993 р. почали страйк шахтарі);
Особливості виборів до Верховної Ради України:
- були позачерговими;
- відбулися в березні 1994 р.;
- проводилися за мажоритарною системою.
Мажоритарна виборча система – виборча система, за якою враховуються голоси виборців, подані за кандидата, який одержав більшість голосів у конкретних виборчих округах.
Результати виборів до Верховної Ради: КПУ – 25%, Рух – 5,9%, Селянська партія – 5, 34%, СПУ – 4,15%, безпартійні – 55, 6%.
Пропрезидентські сили зазнали поразки. Прорахунки влади зробили привабливими гасла комуністів та соціалістів.
Особливості виборів Президента:
- відбулися в червні-липні 1994 р.;
- зареєстровано 7 кандидатів;
- відбувалися в 2 тури.
Результати виборів Президента: переміг Л.Кучма (52%)
19 липня 1994 р. Л.Кучма склав присягу на вірність українському народові й офіційно став Президентом України.
ПОЛІТИКА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ Л. КУЧМИ (1994 – 1999 рр.
- призупинення падіння обсягів виробництва;
- гальмування економічної кризи в країні;
- зупинення гіперінфляції;
- введення гривні (1996 р.);
- прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.);
- утвердження України на міжнародній арені;
- дуже повільні темпи соціально-економічних реформ;
- політична та економічна нестабільність (за 1994 – 1999 рр. в Україні змінилося 4 уряди).
КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ
Конституційний Договір – політико-правова угода між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Цей документ укладено 8 червня 1995 р. у м. Києві і підписано Головою Верховної Ради України О. О. Морозом та Президентом України Л. Кучмою.
28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. Конституція УРСР 1978 р. з усіма змінами та доповненнями втратила чинність.
Зміни до Конституції України були прийняті 8 грудня 2004 р.
У жовтні 2010 р. Конституційний суд України визнав зміни до Конституції 2004 р. недійсними, тому сучасна Україна живе за редакцією Конституції 1996 р.
Основні положення Конституції
15 розділів, 161 стаття
- Україна – суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава;
- єдиним джерелом влади в Україні є народ;
- Україна – президентська-парламентська республіка;
- Україна – унітарна республіка;
- державною мовою є українська;
- закріплення різноманітних форм власності
ВИБОРИ ДО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ 1998 р.
- відбулися за змішаною (мажоритарно-пропорційною) системою
Мажоритарно-пропорційна виборча система – це виборча система, за якою половина депутатів обиралася одномандатними виборчими округами, інша половина – за списками кандидатів у депутати від політичних партій на основі пропорційного представництва.
- необхідний 4% бар’єр подолали такі партії: КПУ (24,65%), Народний Рух (9,4%), виборчий блок СПУ та СелПУ (8,6%), Партія зелених (5,4%), НДП (5%), Всеукраїнське об’єднання «Громада» (4,7%), ПСПУ (4%), СДПУ (4%);
- домінування в парламенті лівих партій (комуністичних та соціалістичних);
- жодна політична сила не отримала необхідної кількості голосів для створення парламентської більшості, що гальмувало прийняття найважливіших рішень і законів.
ПРЕЗИДЕНТСЬКІ ВИБОРИ 1999 р.
- відбулися в листопаді 1999 р.;
- зареєстровано 13 кандидатів;
- відбулося 2 тури, до 2-го туру вийшли Л.Кучма та П.Симоненко (лідер КПУ);
- остаточну перемогу одержав Л.Кучма (56,25%).
Л. Кучма був переобраний на посаду Президента України на другий строк.
ПОЛІТИЧНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ 2000 – 2002 рр.
21 січня – 1 лютого 2000 р. – загострення суперечностей у Верховній Раді, у результаті було створено парламентську більшість, переобрання Голови Верховної Ради (Головою став І.Плющ).
16 квітня 2000 р. – Всеукраїнський референдум із питань зменшення кількості народних депутатів і скасування їх недоторканості; створення двопалатного парламенту; права Президента розпускати парламент у разі не створення постійно діючої більшості та неприйняття бюджету країни. Більшість українців підтримали винесені на референдум питання, але зміни не були реалізовані.
28 листопада 2000 р. – початок «касетного скандалу» у зв’язку зі зникненням журналіста Г.Гонгадзе, який писав критичні статті про діяльність Президента. Загострення політичної ситуації.
9 березня 2001 р. – масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами під час святкування чергової річниці від дня народження Т.Г.Шевченка.
26 квітня 2001 р. – відставка уряду В.Ющенка, який разом із Ю.Тимошенко очолив формування опозиції Л.Кучмі.
31 березня 2002 р. – відбулися чергові вибори до Верховної Ради: «Наша Україна» на чолі з В.Ющенко (23,57%), КПУ (19,98%), блок «За єдину Україну» (11,77%), БЮТ (7,26%), СПУ (6,87%), СДПУ(о) (6,27%). Вибори засвідчили поразку лівих партій.
21 листопада 2002 р. – створення коаліційного уряду на чолі з В.Януковичем.
Спроба політичної реформи
24 серпня 2002 р. була ініційована Л.Кучмою дискусія про необхідність політичної реформи в Україні та внесення змін до Конституції України:
- обрання депутатів за партійними списками;
- формування коаліційного уряду парламентською більшістю;
- парламент призначає прем’єр-міністра, а Президент призначає міністра оборони, внутрішніх справ, закордонних справ, міністра з питань надзвичайних ситуацій тощо.
- наділення Президента правом розпускати парламент у разі не створення більшості, неухвалення бюджету тощо;
- розподіл парламенту на 2 палати;
- визнання результатів Всеукраїнського референдуму без затвердження будь-яким органом влади.
6 березня 2003 р. – Указ Президента про винесення на всенародне обговорення проекту закону «про внесення змін до Конституції України», у результаті обговорення відмовилися від ідеї двопалатного парламенту та скорочення кількості депутатів.
4 вересня 2003 р. – зустрічний проект Медведчука-Симоненка, за яким Президента обирає не народ, а Верховна Рада (проект спричинив політичну кризу і був скасований).
Соціально-економічний розвиток України в часи правління Л.Кучми (1994 – 2004 рр.)
- оприлюднення у жовтні 1994 р. антикризової соціально-економічної програми Л.Кучми (стабілізація фінансово-грошової системи, зменшення податкового тиску, розширення приватного сектора економіки, децентралізація управління економікою, вирішення питань земельної власності, входження України у світовий економічний простір, реформування соціальної сфери…);
- прийняття у лютому 2000 р. програми «Україна: поступ у ХХІ ст. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 рр.»;
- розробка урядом В.Ющенка у квітні 2000 р. програми «Реформи заради добробуту»;
- Позитивні зрушення в економіці: часткова стабілізація; зниження інфляції; введення гривні, зменшення заборгованості виплат зарплат, пенсій, стипендій; проведення приватизації; роздержавлення землі…;
- у результаті перетворень з 2000 р. почалося зростання економічних показників;
- Негативні тенденції: корупція; тіньова економіка; несправедлива приватизація; вивезення капіталу за кордон; нехватка іноземних інвестицій; низька вартість робочої сили; диспропорційність економіки…
Президентські вибори 2004 р. («Помаранчева революція»)
У 2004 р. Конституційний суд України визнав, що Л.Кучма має право балотуватися на посаду Президента України третій раз, але Л.Кучма відмовляється. Кандидатом від влади стає В.Янукович. Усього висунуто 26 кандидатів.
31 жовтня 2004 р. – І тур виборів: В.Ющенко – 39,26; В.Янукович – 39,11%.
21 листопада 2004 р. – ІІ тур виборів. ЦВК (Центральна виборча комісія) оголосила переможцем В.Януковича. Прихильники В.Ющенка наголосили, що під час виборів були масові фальсифікації. У результаті:
Увечері 21 листопада 2004 р. на майдані Незалежності м. Києва зібрався мітинг, який переріс у «Помаранчеву революцію» (мітинг був заздалегідь підготовлений та спланований В.Ющенком та його прихильниками).
24 листопада 2004 р. – ЦВК офіційно підтвердила перемогу В.Януковича. Опозиція оскаржила рішення ЦВК у Верховному Суді. Опозиція оголосила про створення Комітету національного порятунку і проведення Всеукраїнського політичного страйку. До Києва почали з’їжджатися прихильники В.Януковича.
26 листопада 2004 р. – початок переговорів іноземних лідерів з кандидатами у Президенти України. Було прийняте рішення не допустити силовий варіант розвитку подій.
27 листопада 2004 р. – Верховна Рада прийняла постанову про політичну кризу, визнала фальсифікацію виборів, висловила недовіру ЦВК.
28 листопада 2004 р. – у Сєверодонецьку відбувся з’їзд депутатів, на якому лідери Харківської, Донецької та Луганської областей закликали до проголошення Південно-Східної Автономної Республіки. Був взятий курс на сепаратизм (відокремлення).
3 грудня 2004 р. – Верховний Суд виніс рішення про переголосування ІІ туру президентських виборів.
8 грудня 2004 р. – Верховна Рада прийняла зміни до закону «Про вибори Президента України», зміни до Конституції, переобрання складу ЦВК…
26 грудня 2004 р. – переголосування ІІ туру: В.Ющенко – 51,9%, В.Янукович – 44,21%
23 січня 2005 р. – інавгурація нового Президента України В.Ющенка.
Наслідки «Помаранчевої революції»
Позитивні:
- набуття Україною іміджу демократичної держави;
- формування привабливого інвестиційного клімату;
- укрупнення політичних партій;
- створення передумов для прозорих ринкових реформ;
- розширення свободи слова;
- зростання національної самосвідомості.
Негативні:
- не відбулося розмежування бізнесу і влади;
- відсутність прозорої кадрової політики, «кумівство»;
- відсутність реальної боротьби з корупцією;
- неефективність дій уряду;
- популізм та відсутність чіткого плану дій керівництва;
- неврахування інтересів регіонів України.
Основні політичні події часів правління Президента В.Ющенка
Зима-весна 2005 р. – початок конфронтації між політичними силами, що сприяли перемозі В.Ющенка: Ю.Тимошенко (прем’єр-міністр), О.Зінченко (голова секретаріату Президента), П.Порошенко (секретар Ради національної безпеки та оборони). Уряд декларую початок кампанії з реприватизації. На міжнародній арені В.Ющенко отримує дружній прийом на Заході. На пострадянському просторі спроба відродити ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова). Загострюються відносини з Росією.
Літо 2005 р. – реприватизація «Криворіжсталі». Російський «Газпром» попереджає про підвищення цін на газ. Уряд не вживає заходів щодо звільнення від енергозалежності від Росії.
Осінь 2005 р. – В.Ющенко відправляє у відставку уряд Ю.Тимошенко. Новим прем’єр-міністром стає Ю.Єхануров. В.Ющенко укладає угоду з В.Януковичем. Переговори з «Газпромом» заходять у глухий кут. Україна входить у новий рік, не підписавши контракту закупівлі російського газу.
Зима 2006 р. – міжнародний скандал: Росія звинувачує Україну в несанкціонованому відборі російського газу. Верховна Рада вимагає відставку уряду Ю.Єханурова, але В.Ющенко не піддається тиску.
26 березня 2006 р. – вибори до Верховної Ради за пропорційною системою (партійними списками). Результати: Партія регіонів (32,14%), БЮТ (22,29%), блок «Наша Україна» (13,95%), СПУ (5,69%), КПУ (3,66%).
Літо 2006 р. – колишні союзники В.Ющенка СПУ переходять на сторону Партії регіонів і КПУ, що призводить до створення «антикризової коаліції». В.Янукович стає прем’єр-міністром. Головою Верховної Ради стає лідер СПУ О.Мороз. В.Ющенко добивається підписання політичними силами «Універсалу національної єдності». Ю.Тимошенко відмовляється підписувати Універсал.
Осінь 2006 р. – прем’єр-міністр В.Янукович заявляє про неготовність вступу України до НАТО. Росія іде назустріч у питаннях про ціну на газ.
2 квітня 2007 р. В.Ющенко наказом розпустив Верховну Раду.
30 вересня 2007 р. відбулися дострокові вибори до Верховної Ради за пропорційною системою. Результати: Партія регіонів (34,37%), БЮТ (30,71%), НУНС (Наша Україна – Народна Самооборона) (14,5%), КПУ (5,39%), блок Литвина (3,91%). СПУ не увійшла до складу парламенту. Головою Верховної Ради стає А.Яценюк.
18 грудня 2007 р. прем’єр-міністром стає Ю.Тимошенко.
Наприкінці 2008 р. – початку 2009 р. Україна вступає у світову економічну кризу (падає ВВП, збільшується безробіття, зростає інфляція). Новий газовий конфлікт з Росією.
вересень 2008 р. – А.Яценюк подає у відставку з посади голови Верховної Ради.
Жовтень 2008 р. – В.Ющенко заявив про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, але окружний адміністративний суд Києва зупинив дію указу Президента. В.Ющенко звільнив суддю і розформував Київський окружний суд. Проте В.Ющенко, враховуючи економічну кризу, зупинив дію свого указу.
Листопад 2008 р. – формування нової коаліції НУНС, БЮТ, Блок Литвина. В.Литвин стає головою Верховної Ради.
7 січня 2009 р. – Росія припинила поставки газу в Україну. Росія звинувачує Україну в несанкціонованому відборі газу. Експерти Євросоюзу це підтвердили.
19 січня 2009 р. – підписання урядом Ю.Тимошенко невигідного газового договору з Росією.
17 січня 2010 р. – І тур виборів Президента України. У другий тур потрапили Ю.Тимошенко (25,05%) та В.Янукович (35,32%).
7 лютого 2010 р. – ІІ тур. Результати: В.Янукович (48,95%), Ю.Тимошенко (45,47%)
25 лютого 2010 р. – інавгурація Президента України В.Януковича.
11 березня 2010 р. – формування нової парламентської коаліції «Стабільність та реформи» (Партія регіонів, КПУ, блок Литвина). Новим прем’єр-міністром стає лідер Партії регіонів М.Азаров.
Квітень 2010 р. – підписання нового вигідного газового договору з Росією, а також договору про продовження дислокації у Севастополі російського чорноморського флоту на 25 років до 2042 р.
ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Правова база зовнішньої політики України
- Декларація про державний суверенітет України (липень 1990 р.);
- Основні напрямки зовнішньої політики України (липень 1993 р.);
- Воєнна доктрина України (жовтень 1993 р.);
- Конституція України (червень 1996 р.).
Участь України у міжнародних організаціях
1992 р. – ратифікація Гельсінських угод, вступ до Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
1992 р. – вступ до Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції та розвитку, Світового банку.
1992 р. – спів засновниця Чорноморського Економічного співробітництва.
1997 р. – українець Г.Удовенко головував на генеральній асамблеї ООН.
2000 – 2001 рр. – Україна – непостійний член Ради Безпеки ООН.
Участь України у миротворчих операціях ООН у Хорватії, Боснії та Герцеговині, Сьєра-Леоне тощо.
Європейська інтеграція
1994 р. – Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС;
1995 р. – затвердження стратегії співробітництва ЄС та України;
1995 р. – вступ України до Ради Європи;
2003 р. – Україна набула статусу країни-сусіда ЄС;
2005 р. – отримання Україною статусу країни з ринковою економікою;
2008 р. – вступ України до СОТ (Світової Організації Торгівлі).
Співробітництво з НАТО
1994 р. – участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру»;
1999 р. – Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО;
1998, 2001 р. – допомога НАТО в подоланні наслідків повеней у Закарпатті;
2002 р. – Україна заявила про намір вступу до НАТО.
Співробітництво з країнами СНД
8 грудня 1991 р. – вступ до СНД;
1993 р. – асоційоване членство в Економічному Союзі країн СНД;
1995 р. – військово-технічне співробітництво в межах Алматинської угоди про створення Обєднаної системи протиповітряної оборони;
2003 р. – угода про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП).
Взаємини України з сусідніми державами
Росія
Росія – найбільший торговельний партнер України.
1997 р. – Договір про дружбу і співробітництво з РФ.
2003 р. – затверджено сухопутний кордон; не вирішене питання про кордони у Керченській затоці та Азовському морі.
2003 р. – конфлікт через будівництво Росією дамби до українського о.Тузла у Керченській затоці.
2005-2006 рр., 2008-2009 рр. – газові конфлікти з Росією.
Білорусь
1995 р. – Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво.
Білорусь – один з найбільших торгових партнерів України.
Молдова
2001 р. – Договір про кордони: Україна передала Молдові частину території Подунавʼя.
Україна є посередником у розв’язанні Придністровського конфлікту між Молдовою та самопроголошеною Придністровською республікою.
Польща
Польща першою визнала Україну.
1992 р. – Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво.
Угорщина
1991 р. – Договір про добросусідство і співробітництво.
Спільне протипаводкове облаштування басейну р. Тиса.
Словаччина
1993 р. – Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво.
Румунія
Початок 90-х років – територіальні претензії Румунії щодо Північної Буковини, Бессарабії, о. Зміїний.
1997 р. – Договір пор відносини добросусідства і співробітництва.
Лютий 2009 р. – за заявою Румунії Міжнародний суд у Гаазі розв’язав румунсько-українську суперечку щодо делімітації континентального шельфу.
Делімітація (кордону) – визначення загального напряму й проходження кордону між державами.
Рішення Міжнародного суду від 3 грудня 2009 р.
- Зміїний є островом і невід’ємною часткою України;
- Україна отримала зону Чорного моря, удвічі більшу за зону Румунії;
- Розподіл спірної зони: 25% отримала Україна, 75% - Румунія.
РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ НА МЕЖІ ХХ-ХХІ СТОЛІТЬ
У сучасній Україні відбувається великомасштабна трансформація соціального буття, змінюються соціальні цінності, норми діяльності та поведінки людей, що зумовлює необхідність підвищення ролі та значення накопичення нових знань протягом усього життя людини. Брак і викривлення історичних знань, деформованість національної свідомості та несформованість активної громадянської позиції посттоталітарного українства породжують складні суспільні процеси, які відбуваються сьогодні.
|
Освіта |
1996 р. — Закон України «Про освіту» 202002р. — Закон України «Про вищу освіту» 2005 р. травень — приєднання України до Болонського процесу — включення України до єдиної системи вищої школи 2006 р.— Державна програма «Інформаційні та комунікаційні Технології в освіті та науці на 2006-2010 роки» 2006 р. — Концепція Державної програми розвитку освіти на 2006-2010 рр. |
|
Наука |
Провідним центром розвитку наукових досліджень є Національна академія наук — HAH України. Вагомий внесок у розвиток української науки внесли академіки Ю.Митропольський (математична фізика), П. Костюк (фізіологія), Ю. Гузь (механіка), Ю. Глеба (клітинна інженерія), В. Грищенко ( кріобіологія), В. Тацій (правознавство), П. Тронько, В. Смолій (історія), І. Курас (політологія), В. Шинкарук (філософія) 2007-2008 рр. — всеукраїнська науково-популярна акція. «Великі українці» — за результатами народного голосування перше місце посів Ярослав Мудрий, друге — академік М. Амосов, третє — С. Бандера. Участь України у найбільших міжнародних космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар», політ в космос українського космонавта Л. Каденюка |
|
Література |
Свобода письменницької творчості різних жанрів. До здобутків української літератури належать твори Б. Олійника «Трубить Трубіж», Ліни Костенко, зокрема, «Берестечко», М. Вінграновського «Северин Наливайко», П. Загребельного «Тисячолітній Миколай», «Ангельська плоть», Ю. Мушкетика «Страх підстарости Чаплинського». Виходять твори молодих письменників: Є. Пашковського «Щоденний жезл», роман-легенда Р. Іваничука «Рев оленів нарозвидні», повість А. Дімарова «Молитва до Марії» тощо. Сучасну українську літературу визначають: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Марк Йогансен, Тарас Фадюк, Марія Матіос, Ірен Роздобудько. |
|
Мистецтво |
1996 р. — відновлення пам'ятника Княгині Ользі на Михайлівській площі в Києві (1911 р. скульптор І. П. Кавалеріям). 1997 р. — пам'ятник Ярославу-Мудрому в Києві 1998 р. — пам'ятник Михайлові Грушевському в Києві. 1999 р. — відбудовано Михайлівський Золотоверхий Собор, споруджений 1108 — 1113 рр. внуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем. Собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняному розчині технікою «мішаної кладки» із використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки та фрески. В 1934-35 рр. собор було зруйновано. Частина фресок і мозаїк зберігалася в Софійському соборі. Частина реліквій було вивезено до Росії і знаходиться у Третьяковській галереї. 1999 р. - пам'ятник героям комедії «За двома зайцями». 2002 р. — пам'ятник Лесю Курбасу (25.02, І887 р. — 3.11. 1937 р.). Автори скульптор Микола Рапай та архітектор В'ячеслав Дормідонтов 2002 р. — Монумент Незалежності на Майдані Незалежності. На облицьованій білим мармуром колоні стоїть дівчина в національному вбранні, яка тримає гілку калини, — символ України. Висота-монумента — 42 метри. Автор проекту скульптор Анатолій Кущ 2005 р. — початок створення музейного комплексу «Мистецький Арсенал» — центру презентації і популяризації української культури, збереження та примноження національного культурного багатства, сприяння розвитку мистецтва та музейної справи. Змістовне наповнення комплексу передбачає створення окремих музеїв (народного мистецтва, історичних коштовностей, приватних колекцій тощо). 2007 р. — акція «Сім чудес України», вибір українців — заповідник «Кам'янець», Києво-Печерська лавра, дендропарк «Софіївка», Софія Київська, заповідник Херсонес Таврійський, острів Хортиця, Хотинська фортеця. |
ПРЕЗИДЕНТИ УКРАЇНИ
Леонід Кравчук (грудень 1991 р. – липень 1994 р.)
Леонід Кучма (липень 1994 р. – грудень 2004 р. – 2 строки)
Віктор Ющенко (січень 2005 р. – лютий 2010 р.)
Віктор Янукович (з лютого 2010 р.)
ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Леонід Кравчук ( липень 1990 р. – грудень 1991 р.)
Іван Плющ (грудень 1991 р. – травень 1994 р.)
Олександр Мороз (травень 1994 р. – травень 1998 р.)
Олександр Ткаченко (липень 1998 р. – січень 2000 р.)
Іван Плющ (лютий 2000 р. – травень 2002 р.)
Володимир Литвин (травень 2002 р. – травень 2006 р.)
Олександр Мороз (липень 2006 р. – листопад 2007 р.)
Арсеній Яценюк (грудень 2007 р. – листопад 2008 р.)
Володимир Литвин (з грудня 2008 р. - грудень 2012 р.)
Володимир Рибак (з грудня 2012 р.)
ГОЛОВИ УРЯДУ УКРАЇНИ (ПРЕМ’ЄР МІНІСТРИ)
Вітольд Фокін (жовтень 1990 р. – жовтень 1992 р.)
Леонід Кучма (жовтень 1992 р. – вересень 1993 р.)
в. о. Юхим Звягільський (вересень 1993 р. – серпень 1994 р.)
Віталій Масол (червень 1994 р. – березень 1995 р.)
Євген Марчук (березень 1995 р. – травень 1996 р.)
Павло Лазаренко (травень 1996 р. – червень 1997 р.)
Валерій Пустовойтенко (липень 1997 р. – грудень 1999 р.)
Віктор Ющенко (грудень 1999 р. – травень 2001 р.)
Анатолій Кінах (травень 2001 р. – листопад 2002 р.)
Віктор Янукович (листопад 2002 р. – січень 2005 р.)
Юлія Тимошенко (січень – вересень 2005 р.)
Юрій Єхануров (вересень 2005 р. – серпень 2006 р.)
Віктор Янукович (серпень 2006 р. – грудень 2007 р.)
Юлія Тимошенко (грудень 2007 р. – березень 2010 р.)
Микола Азаров (з березня 2010 р.)