Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ СИСТЕМ ТА ЗАСОБІВ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ
з курсу “Історія української культури”
Студента гр. ЗЖ-98-1
Довженка Отара
ВСТУП
Самоназва є важливим елементом функціонування кожного етносу, народу, нації. Від самоназви починається самоідентифікація людей, що належать до даної етнічної групи, усвідомлення ними їхньої відмінності від представників інших етносів. Для України, як землі, що була довгі століття загарбана, спаплюжена, позбавлена власної мови та культури, це питання особливо болюче. Адже як на історії зміни самоназв та офіційних назв українських земель, так і на теперішньому стані речей на цій царині помітний відбиток зверхньої та шовіністичної політики сусідних держав – імперій в минулому чи теперішньому.
Для націй, які, подібно до української, формуються з розпорошених етнографічних груп, що заселяють доволі велику територію, характерна поява та існування насамперед об'єднуючої, узагальнюючої самоназви, яка вказує на зв'язок між цими елементами і в перспективі стає назвою нації. В українській мові є навіть знущальна назва “тутешні”, яка стосується людей, що не знають, до якого народу відносяться – знають лише свою “малу батьківщину” (місцевість, район). До 19 а подекуди і до 20 століття такою об'єднавчою назвою для позбавлених державності українських територій була РУСЬ.
РУСЬ
Неоднозначність, суперечливість та напругу, що викликає в науці цей термін, ми бачимо з відповідного розділу в “Історії України” Наталії Полонської-Василенко:
“ У 8 столітті чужоземні джерела починають вживати для позначення населення південних українців, переважно племен полян та сіверян, назву “Русь”. З бігом часу вона дедалі більше поширюється і серед візантійських, і серед арабських письменників. Походження цієї назви являє найбільшу загадку історії України, яка до цього часу не може вважатися цілком вирішеною. У цьому питанні існує багато гіпотез. Головні з них такі:
Варязька теорія базується на припущенні, що “руссю” фіни називали одне з племен норманів-шведів. Нормани у 8-9 століттях почали походи на узбережжя Західної Європи. Вони жорстоко руйнували околиці, але іноді осідали і засновували держави. Так було у Франції (Нормандії), на о. Сицилії, згодом – в Англії. У той же час прийшли вони і до східної Європи, заволоділи Новгородом, а також пройшли різними шляхами в Україну і там заснували державу. Одним з доказів цієї теорії вважають те, що Константин Порфірородний подав назви Дніпрових порогів – “руські” і “слов'янські”. Перші близькі до північногерманських мов. У своїх творах він взагалі відрізняє “русів” та “слов'ян”. Другий аргумент – той, що фіни називали шведів “Rootsi”, та він не є переконливий, бо важко припустити, щоб для назви скандинавських варягів користувалися терміном з фінської мови. М. Грушевський розглядає ставлення справи у скандинавських сагах, що багато знають про Київ. У них ніколи не ототожнювали варягів з Руссю, Русь для них – чужа земля.
Навпаки, існує багато підстав, щоб вважати “Русь” назвою місцевого походження. Арабські письменники знали “Русь”. Ібн-Даста, географ і подорожник 10 століття, цитував старшого від себе письменника Джайхані, який оповідав про “Русію”. У “Словнику тюркських мов” Махмуда Аль-Кашгарі, складеному в 70-х роках 11 століття, подано мапу, на якій руси показани на північ від печенігів, а ще далі, на північ від них – слов'яни. У цьому розміщенні важливе відокремлення слов'ян-новгородців від русів-українців. Дуже цікаві відомості сповіщає “псевдо-Захарій”, сирійських письменник. У нього є виписка з сирійського документу 555 року про “Русь”: це, мовляв, рослий, могутній нарід”, який мешкав по Дінцю, на північний захід від Озівського моря, себто приблизно у Придніпров'ї. Ібн Хордадбех, начальних пошт Арабського халіфату, писав у 860 році в “Книзі шляхів та держав”, якою користувалися протягом 200 років, що “руси – плем'я з слов'ян”. Автор книги 983 року “Країни світу”, в якій він використовував джерела 9 століття, неперевершений щодо точності, описував країну Русь так: “Від неї на схід – печеніги, на південь – Дунай, на захід – слов'яни, на північ – пустеля. Південна і південносхідна її межа лежить від Дніпрової луки до гір Дінця та Дону”.
Таким чином, східні джерела не ототожнювали Русь зі скандинавами. Не ототожнювали і візантійські. Партіарх Фотій, з приводу нападу Руси на Царгород у 860 році, називав їх росами або скитами, а не варягами, яких греки знали добре. Ці уявлення сучасників, що мали відомості про Русь, знаходять підтвердження в топоніміці України. Назви притоки Дніпра – Рось, притоки Росі – Росава, Осколу – Рось, на Волині річка Роска, у гірлі Дону місто Росія. Тож назви “Русь”, “Рос” вживали виключно для позначення України.
За пізніших часів термін “Русь” стосували переважно до Київського князівства, і він деякою мірою був синонімом Київщини. У 11-13 століттях літописи строго відокремлювали Русь – Київське князівство – від інших князівств. “Поїхати на Русь” означало поїхати на Київщину. Під 1149 роком Новгородський літопис записав: “иде архиепископ Новгородскький Нифонт в Русь”, себто в Київ. Року 1165 Новгородський літопис (третій) зазначає ще точніше: “ходи игумен Юрьевський (новгородського манастиря). . . в Русь, в Киев град”. Таке було розуміння слова “Русь” і в Суздальщині. Року 1180 Суздальський літопис нотував: “иде князь Святослав с половці погані, с черниговці із Русі на Суздаль”. Року 1155 пише Іпатіївський літопис: “Юрій Володимирович. . . іде із Суздаля на Русь і приде Києву”. Ще характеристичніший вираз того самого літопису стосовно столиці Суздальської землі Володимира: “До Володимира приходили купці із Царгорода, от іних стран, із Русской землі. . . “. Руська земля поставлена між Царгородом та Латинським заходом.
Термін “Русь” не поширився на північні землі навіть тоді, коли Київська держава охопила їх. Навпаки, цей термін дуже довгий час вживався у Західній Україні, в топоніміці Прикарпаття і Закарпаття. “
Н. Полонська-Василенко, не будучи войовничою прибічницею слов'янського походження назви “Русь”, все-таки наводить вагомі факти на доведення саме цієї точки зору. Натомість автор “Повісті минулих літ” – найдавнішого східнослов'янського літопису – наводить таку версію походження Русі:
“У рік 852 стала називатися наша земля Руською землею. У рік 859 варяги, приходячи із замор'я, брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в'ятичів. Брали по білій вивериці з диму. У рік 862 вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: “Пошукаємо самі собі княщя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву”. Пішли вони за море, до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами, отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь:”Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-то княжити і володіти нами. І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. “
Отже, норманістський дух панував і в часи написання “Повісті минулих літ”... На підставі ціього уривку ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвіг Шльоцер, що служили в Росії в 18 столітті, розвинули норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги – германо-скандинавська народність, відома на заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездантість слов'ян створити власну державу викликали обурення Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у стоворенні Русі.
Як бачимо, питання норманського/слов'янського походження Русі перейшло з наукової та історичної у національно-антогоністичну площину. Для вкрай германізованої Московії 18 століття подібна реакція Ломоносова була скорше патріотичним обов'язком – виступом залишків власне російської культури прости кінцевого засилля німецької. Але протягом 18, 19 і початку 20 століття переважна більшість західних і ряд російських істориків схилялися все-таки на бік норманської теорії. З-поміж її противників слід виділити двох значних вчених: М. Грушевського та М. Костомарова. Більшовицька ідеологія оголосила справжню війну норманській теорії, назвавши її політично шкідливою, а першим ворогом радянської Русі виставивши Нестора-літописця, що неправдиво описав виникнення Русі.
Зі здобуттям Україною незалежності та поділом того, що радянська наука вважала “спадкоємцем” триєдиної велико-мало-білої Русі, ситуація залишається напруженою. Аж до того, що діаспоральні історики та культурологи постійно закликають хоч би штучно припинити суперечки навколо етимології слова “Русь”. Так чи інакше, воно належало протягом тисячі років території та населенню теперішньої України, і те, що, перейнявши його (очевидно, в патріотично-історичній площині, адже в Московії слово “Русь” почало вживатися під час національного піднесення кінця 17 століття, а потім трансформувалося в латинізоване “Росія”), північно-східний сусід наполягає на своєму праві на “спадок” Русі, гармонійно поєднується з іншими елементами імперської ідеології.
Після монголо-татарської навали (яка, до речі, дуже імовірно, розповсюдила назву “руси” (уруси, урусути, ороси) на щойно захоплені території заліських, суздальських князівств – адже відомо, який великий і вирішальний вплив мали нові хазяї на формування російської культури) назва Русь трималася за тими князівствами, що в 14 столітті відійшли до Великого Князівства Литовського. Така стійкість та розповсюдження назви на нащадків дулібів та білих хорватів, що заселяли Волинь та Галичину і “руссю” від початку не звалися, пояснюється просто: на той час національна ознака суттєво поступалася релігійній. “Литовці” дорівнювало “язичники”, “поляки” – “католики”, “русини”, “руси” – “православні”. Православна віра була визначною ознакою, за якою люди відносили себе до русів. Згодом, із церковною унією 1596 року, “русинами” за інерцією іменувалися адепти греко-католицької церкви. Церква, відповідно, звалася “руською”, польське воєводство, розміщене на територіях, заселених греко-католиками – Руським. Дослідники мало уваги приділяють релігійному аспекту, а даремно, бо насправді саме національно-релігійній стійкості православних та уніатів Україна зобов'язана тим, що практично вся територія, заселена нащадками Київської Русі, опинилася зараз в її межах.
Отже, самоназва “Русь”, що вживалася на позначення українських земель, протрималася у Східній Україні (себто підросійській) до 19 століття, в Західній – до початку 20-го, а населення Закарпаття і досі зве себе “русинами”.
Доктор Дмитро Дорошенко, чи не наймудріший з істориків-аналітиків, виходить з тої проблеми так: “Найстарша й основна назва для південного руського народу є Русь: так він сам себе називав, відколи з конгломерату племен став народом, і народом державним, так його називали й чужі (поляки називають його так і досі). Дарма, що слово Русь, як можна думати, належало первісно чужому племені, яке підбило південні племена східно-слов'янської групи, організувало серед них державу і саме зникло, розчинилось серед слов'янської стихії, залишивши по собі одну назву, яка й стала тепер назвою нової народності й нової держави. Ця назва Русь стала нашим національним іменем і держалась в нас дуже довго. “
Треба додати, що частка “Русь”, що ніби вказувала на славне минуле України, фігурувала в багатьох історичних працях та політичних планах 18, 19 і 20 століття (“Історія Русів” невідомого автора, програма “Кирило-Методіївського товариства”, декілька “Історій України-Русі”).
МАЛОРОСІЯ
За Дмитром Дорошенком: “ Термін “Мала Русь” і “малоруський” є чисто штучного книжного походження: так стали називати нашу землю в 13 столітті вчені-греки, а далі й латиняни: Russia Minor – на означення Малої, себто Русі на півдні. На противагу Великій, себто нової Русі на півночі. Точнісінько як у давнину називали Малу Азію для відрізнення від Великої Азії, або Велику Грецію на півдні Італії, що вийшла як колонія зі старої, отже “малої” Греції на Балканах. Цей термін прийнявся особливо з кінця 17 віку з Московщини для позначення тої частини Української землі, яка після 1654 року знайшлася в політичній унії з Москвою, себто на позначення Гетьманщини. В устах освічених людей він продержався й на самій Гетьманщині в 18 і навіть 19 століттях. Є деякі українські вчені, які вживають його і тепер, але виключно в наукових працях, на означення “малоруської”, себто української мови, поруч з “великоруською” та білоруською”.
Отже, як бачимо, від початку нічого образливого в слові “Малоросія” не було, навпаки, він вказував на першопочатковість України Київської відносно великих малозаселених колоній на півночі. Подібно до того і Малопольща, не названа Д. Дорошенком, є початком Великої Польщі, бо саме з неї почалися державотворчі виступи поляків. Частини “мала” та “велика” позначають лише територіальне відношення – що є правдою, адже північні слов'яни, знищуючи фіно-угорські племена на території нинішньої європейської частини Росії та змішуючись з ними, захопили величезну територію. Але згодом, а особливо з втратою в російській мові словом “великий” свого початкового, давньоруського значення, співставлення “Великої” та “Малої” Русі стає дуже і дуже невигідним, навіть на підсвідомому рівні. Україна стає колонією Московії, “Великой” Русі, залежною від неї.
У другій половині 19 століття, коли Російська імперія докладала всіх можливих зусиль, аби асимілювати хоча б народи “одного кореня”, навіть назва “Малоросія” була замінена назвою “Юг России” (Південь Росії) або “Юго-Западная Россия” (Південно-Західна Росія).
Із злітом національних ідей в кінці 19 – на початку 20 століття слово “малорос” набуває нового, знущального відтінку. У “малоросійстві” відбиваються всі негативні, рабські якості деяких представників українського народу, що воліли жити в “єдиній родині народів-“братів””. Національно свідомі кола української інтелігенції спеціально відхрещуються від назви “малороси”, а доктор Дмитро Донцов присвячує феномену малоросійства кілька ґрунтовних праць.
Після жовтневого перевороту та громадянської війни назва “Малоросія” на позначення Великої України виходить з ужитку. Зараз слово "малорос" означає культурно несамостійну людину, що має "провінційний комплекс" та досі усвідомлює Україну частиною примарної "великої держави". На жаль, "малоросійство" не є вичерпане, насамперед у культурній та мовній сфері.
УКРАЇНА
За Д. Дорошенком: “Вже з половини 17 століття входить в ужиток поряд з назвою “Русь” друга, також стара назва, яка мала колись чисто географічне значення й означала поняття земель пограничних: ця назва – “Україна”. Вперше знаємо її з літопису під 1187 роком. Спочатку утвердившись в мові й поняттях народу, що ми бачимо з пісень і дум, вона скоро робиться ужитком освічених верств, переходить в дипломатичні акти, в літературу й науку. Її вживають і поляки, і великоруси, і Західня Європа. Так сталося головно внаслідок повстання в половині 17 століття козацької української держави, що поставила була своєю програмою об'єднання всіх українських земель під булавою козацького гетьмана. Але цій програмі не судилося здійснитись. Україна недовго пробула в єдності. Розділена між Польщею та Москвою, вона знову сходить на провінційне становище, і сама назва “Україна” стає знову назвою географічною для означення окраїнної землі: для Польщі Україна – це її південно-східне пограниччя, себто Київщина, для Московії – південно-східний край нашої землі, так звана Слобідська Україна. Тільки національне відродження 19 віку принесло остаточну перевагу термінів “Україна”, “українець”, “український”, і навіть в Галичині, де через певні історичні умови терміни “Русь”, “русин”, “русинський” трималися найдовше, тепер уже сам народ загально вживає назви “український”, “Галицька Україна”. Назва “Україна” є нині загально прийнята та освячена ідейно-національними стремліннями,і вживати поруч неї якусь іншу, принаймні для нас самих, немає жодної рації. Термін, назва, ім'я все є речі умовні, ковенціональні, але рішаючим моментом для названня так або інакше якогось народу має бути, як він сам себе називає і хоче бути називаним. “
Так вирішував цю проблему член Центральної Ради та уряду УНР, історик і патріот Дмитро Дорошенко. Для нас тепер назва “Україна” є звичайною, адже саме вона була дозволеною радянською владою під час 70-річного експерименту на 1/6 суходолу. . . Та характерно, що саме ця назва виникала здебільшого під час національних піднесень, викликаних визвольною боротьбою. Ніби на противагу рабському за звучанням терміну “Малоросія” та скомпрометованому зазіханням росіян старовинному “Русь”, назву “Україна “піднімали, ніби прапор, спершу українські козаки. Знов-таки, повернемося до віри та національності. Отже, “Україна” – поняття географічне, до 17 століття взагалі не було власною назвою, якимось топонімом, а вживалося із іншими: Переяславська україна, Київська україна, Брацлавська україна. “Край”, “пограниччя”, “окраїна” – саме те, що бралися захищати від південних, а згодом і північних та західних ворогів українські козаки. Себе вони вважали русинами, руськими, захисниками руської віри. Знов-таки приналежність до православної церкви (уніати не були в козаків у пошані) була ключовим моментом. Поступово “Русь” стає радше культурним поняттям, абстракцією на позначення всього православного світу. Що ж до батьківщини, рідної землі, з якою співвідносилося притаманне козакам почуття патріотизму, що нею якраз і була Україна – адже, попри наявність серед них втікачів з Московії, Білорусі та інших слов'янських земель, переважна більшість їх була українцями. Захищаючи православну віру, а отже всіх східних слов'ян, вони водночас повставали проти національного гніту саме на їхніх рідних землях – Гетьманщині, а також у Воєводстві Руському, що охоплювало Галичину та Волинь. Таким чином, саме патріотичне піднесення часів Хмельниччини відмежувало від абстрактної православної Русі конкретну національну Україну.
Московська імперія, що поступово загарбала майже всі українські землі, подбала про те, щоби відчуття великої триєдиної Русі до народу повернулося. Втім, це було неможливо, адже вже в 17 столітті як простий народ, так і інтелігенція України-Русі разюче, суттєво відрізнялися від населення Московії (відмінність від Білорусі була набагато меншою). Не даремно в 20 вже столітті, зображуючи цю різницю, автори художніх творів наголошують на східному, “татарському” корені Великоросії. Двісті п'ятдесят років татарського гніту та постійні зносини з степовими сусідами створили в Московії культуру азійського зразка, яка аж ніяк не була подібна до культури Речі Посполитої, що формувала й тогочасну українську. Навіть століття асиміляційної політики не змогли згладити ту різницю (майже вдалося це тільки ціною великої крові та не меншого поту у 20 столітті).
Особливо занепокоїла українська національна ідея та поняття України Москву після заколоту Мазепи. Ідея національної самостійності українських земель під орудою не російської або польської, а шведської монархії здавалася небезпечно зухвалою. Іван Мазепа в своїх універсалах диференціював терміни, як було вказано вище: Русь – культурно-релігійне поняття, Україна – національно-політичне. В результаті після поразки в 1709 році кампанії Мазепи слово “Україна” та українська ідея були офіційно заборонені більш ніж на двісті років. Ці слова настільки асоціювалися з підданим анафемі Мазепою, що наприкінці 19 – на початку 20 століття прибічників самостійності України їхні політичні противники звали “мазепинцями”.
Втім, заборонене офіційно, ім'я України продовжувало жити в народній творчості, насамперед в історичних думах та інших творах патріотичної спрямованості, звідки на початку 19 століття потрапило до творів перших українських письменників. Ще довго вживане лише в контексті патріотичного пафосу, слово “Україна” починало потроху осідати в народній свідомості. Особливу роль, звісно, відіграла творчість Тараса Шевченка – в його поезіях слово “Україна” вживається вільно, як синонім слова “Батьківщина”, водночас дуже рідко зустрічаються назви “Русь” або “Малоросія”. Національно свідома інтелігенція, що гуртувалася в 1860-х роках у Києві та особливо Петербурзі навколо журналу “Основа”, вживала вже здебільшого термін “Україна” (в друкованих матеріалах – “Юг России”. . . ). З виникненням товариства “Просвіта”, що канонізувало Шевченка та будувало свою ідеологію навколо його творчості, термін “Україна” набуває широкого вжитку спершу серед західноукраїнських народовців, а згодом і повсюди у Східній Україні. Це відбивається на назвах новостворених політичних партій (Революційна Українська Партія (1899), Товариство Українських Поступовців тощо), а з 1917 року законодавчо затверджується у назвах самостійних українських держав: Українська Народна Республіка,Західноукраїнська Народна Республіка, Українська Держава, Українська Соціалістична Радянська Республіка. З 1922 до 1991 рр. українські землі існували під назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки, і саме під цією назвою майже всі етнічні території України об'єдналися в одну державу.
24 серпня 1991 року була проголошена незалежність України. Відповідно до акту проголошення незалежності держава, створена в межах території УРСР, має назву Україна. Саме під цією назвою світ почав дізнаватися про нашу землю не як частину “імперії зла”, а як самостійну державу, створену в результаті реалізації святого для кожної нації права на самовизначення.